Щуролов

IV

Наприкінці третього тижня я занедужав на гостре безсоння. Як це почалося, сказати важко, я пам’ятаю лише, що засинав усе тяжче, а просинався все раніше. На той час випадкова зустріч привела мене до сумнівного притулку. Блукаючи по каналі Мийки та розважаючись видовищем риболовлі — дядько з сіткою на довгій тичині повагом обходив граніт, іноді занурюючи це знаряддя в воду та витягаючи жменю дрібних рибчинок, — я зустрів крамаря, в якого кілька років тому брав бакалійний товар по книжці; чоловік цей, як виявилося, тепер робить щось казенне. Він був своєю людиною в безлічі родин, у казенно-господарчих справах. Я не одразу впізнав його: ані фартуха, ані ситцевої сорочки турецького малюнку, ані бороди й вусів; одягнений був крамар строго, на військовий манер, чисто поголений і нагадував собою англійця, хіба що з ярославським полиском. Хоч він і ніс товстого портфеля, але не мав такої влади, щоб оселити мене де схоче, тому й запропонував безлюдні палати Центрального Банку, де двісті шістдесят кімнат стоять, наче вода в ставку, тихі та порожні.

— Ватикан, — мовив я, ледь здригаючись від думки мати таку квартиру. — Що ж це, хіба там ніхто не живе? Чи може, туди приходять, а якщо так, то чи не відправить мене двірник до міліції?

— Ех! — тільки й мовив екс-крамар, — будинок цей недалеко; сходіть і подивіться.

Він завів мене у великий двір, перегороджений арками інших дворів, зирнув туди-сюди та, оскільки ми нікого не зустріли надворі, впевнено попростував до темного кутка, звідки вели наверх чорні сходи. Він зупинився на третій площадці перед звичайнісінькими квартирними дверима; у їх нижній щілині застрягло сміття. Площадка була густо засмічена брудним папером. Здавалося, нежиле мовчання, чатуючи за дверима, просочується крізь замкову щілину громаддям порожнечі. Тут крамар показав мені, як відчиняти без ключа: взявши за ручку, струснути та потягти вгору, тоді обидві стулки прочинялися, бо не було шпінгалетів.

— Ключ є, — сказав крамар, — але не в мене. Хто знає секрет, зайде собі спокійнісінько. Одначе секрета цього нікому не кажіть, а замкнути можна як ізсередини, так і ззовні, треба лишень щільніше причинити. Як треба буде вийти — спершу зирніть на сходи. Для цього є віконечко (дійсно, на висоті обличчя в стіні біля дверей чорнів вас-іс-дас із розбитим склом). Я з вами не піду. Ви людина грамотна й самі побачите, як його краще влаштуватися; знайте тільки, що тут можна сховати роту. Переночуйте днів зо три; як тільки знайду якийсь куточок — сповіщу вас негайно. Тепер же — вибачайте на слові, їсти-пити всякому треба — будьте ласкаві взяти в борг до кращих часів.

Він розпластав товстого гаманця, сунув у мою мовчки опущену руку, наче лікарю за візит, кілька асигнацій, повторив свої настанови та й пішов, а я, зачинивши двері, присів на ящик. Тим часом тиша, що її зазвичай чуємо ми всередині нас, — спогадами звуків життя, — уже вабила мене, наче ліс. Вона ховалася за напівзакритими дверима сусідньої кімнати. Я підвівся і став походжати.

Я проходив з дверей у двері високих просторих кімнат із відчуттям людини, що ступає по першому льоду. Просторо й гулко було кругом. Заледве полишав я одні двері, як бачив уже попереду й по сторонах другі, що вели в напівтемрявну далечінь з іще темнішими ходами. По паркеті брудним снігом весняних доріг валявся папір. Його надмір нагадував картину розчищення заметів. У деяких приміщеннях прямо від дверей вже треба було ступати по його хисткому мотлоху, що сягав аж по коліна.

Папір усіх видів, усіх призначень і кольорів поширював тут всюдисуще змішання своє з воістину стихійним розмахом. Він осипався, злинаючи до стін, звисав з підвіконь, з паркету на паркет перетікали його білі розливи, струменіючи з відчинених шаф, заповнюючи кутки, місцями утворюючи бар’єри та розпушені лани. Блокноти, бланки, гросбухи, ярлики палітурок, цифри, лінійки, друкований і рукописний текст — вміст тисячі шаф вивернуто було переді мною, — аж очі розбігалися, душа приголомшена обсягами враження. Все це шерехтіння, гул кроків і навіть власний подих мій звучали наче біля самих вух, — настільки велика, настільки захоплююча та гостра була пустельна тиша. Весь час переслідував мене нудний запах пилу; вікна були в подвійних рамах. Позираючи на їхні вечірні шибки, я бачив то дерева біля каналу, то дахи над подвір’ям, то фасад Невського проспекту. Це означало, що приміщення огинає кругом весь квартал, але його розміри, завдяки частому та стомлюючому відчуттю простору, перегородженого нескінченними стінами та дверима, здавалися шляхами ходіння багатьох днів, — відчуття, зворотнє тому, з яким ми вимовляємо: «Мала вулиця» або «Мала площа». Заледве розпочавши обхід, я вже порівняв це місце з лабіринтом. Усе було одноманітне — купи мотлоху, порожнеча там і тут, помережана вікнами чи дверима, і очікування багатьох інших дверей, вільних від юрби. Так могла б, якби мала змогу, рухатися людина всередині дзеркального відбитку, коли два дзеркала до отупіння повторюють охоплений ними простір, і бракувало хіба що власного обличчя, що визирає з дверей, наче з рам.

Не більше двадцяти приміщень проминув я, а вже загубився та став зазначати прикмети, щоб не заблукати: пласт штукатурки на підлозі; там — поламане бюро; вирвана й приставлена до стіни дверна дошка; підвіконня, заставлене ліловими чорнильницями: дротяний кошик; стоси використаного промокального паперу; камін; подекуди шафа або кинутий стілець. Але й прикмети стали повторюватися: оглядаючись, із подивом зауважував я, що іноді потрапляю туди, де вже був, визначаючи помилку лише за кількома іншими предметами. Іноді траплявся сталевий сейф з відчиненими важкими дверцятами, наче в порожньої печі; телефонний апарат, що здавався посеред спустошення поштовою скринькою або березовим грибом, драбина; я знайшов навіть чорну болванку для капелюхів, невідомо як і коли додану до інвентаря.

Вже сутінки торкнулися глибини зал, із папером, що білів у їхній далечіні; переходи й коридори злилися з імлою та каламутне світло ромбами перекосило паркет біля дверей, але прилеглі до вікон стіни ще подекуди сяяли напруженим блиском сонячного заходу. Пам’ять про те, що я, проходячи, залишав позаду, скипалася, наче молоко, як тільки нові входи поставали перед очима, і я, взагалі, тільки й пам’ятав і знав, що йду крізь шикування стін по смітті та паперу. В одному місці довелося мені лізти нагору та місити купи слизьких під ногою папок; шум, наче в кущах. Простуючи, оглядався я з трепетом, — настільки в’язким, невіддільним від мене був у цій тиші якнайменший звук, наче я волочив за ногами в’язку сухого віниччя, прислухаючись, чи не зачепить чийогось чужого вуха ця хода. Спочатку я простував по нервовій субстанції банку, топчучи чорне зерно цифр із відчуттям порушення зв’язків між оркестровими нотами, які наче було чутно від Аляски до Ніагари. Я не шукав порівнянь: вони, викликані незабутнім видовищем, з’являлися та зникали, наче вервечка димних фігур. Мені здавалося, що я йду по дну акваріума, з якого випущено воду, або серед крижин, або ж — що було найчіткішим і найпохмурішим — блукаю минулими століттями, що прикинулися сьогоденням. Я проминув внутрішній коридор, такий звивистий і довгий, що по ньому можна було б кататися на велосипеді. В кінці його були сходи, я піднявся на наступний поверх і спустився по інших сходах, проминувши середньої величини залу з підлогою, заставленою арматурами. Тут виднілися скляні матові кулі, абажури тюльпанами й дзвонами, змієподібні бронзові люстри, мотки кабелів, купи фаянсу та міді.

Наступний заплутаний перехід вивів мене до архіву, крізь темну тісноту полиць якого, що паралельно перетинали простір, з’єднуючи підлогу зі стелею, прохід був немислимий. Місиво копіювальних книг здіймалося вище грудей; навіть роздивитися я не міг з належною увагою — так щільно перемішалося все.

Пройшовши бічними дверима, простував я в напівтемряві білих стін, поки не побачив велику арку, що з’єднує кулуари з площею центрального холу, заставленого подвійним рядом чорних колон. Поруччя алебастрових хор тяглися узвишшями цих колон величезним чотирикутником; ледве помітна була стеля. Людина, що страждає на страх простору, сахнулася б, прикривши обличчя, — так далеко треба було йти до другого кінця цього вмістилища юрб, де чорніли двері завбільшки з гральну карту. Тут могла танцювати тисяча осіб. Посередині стояв фонтан, і його маски, з глумливо або трагічно розкритими ротами, здавалися купою голів. Примикаючи до колон, ареною розгортався бар’єр суцільного прилавка з матовою скляною завісою, позначеною золотими буквами кас і бухгалтерій. Зламані перебірки, завалені кабіни, посунуті до стін столи були тут ледь примітні, з-за розмірів зали. З деяким зусиллям погляд розрізняв предмети такого самого нежилого спустошення. Я нерухомо стояв, озираючись. Я почав добирати смаку цього видовища, засвоювати його стиль. Піднесене почуття глядача великої пожежі осягнено було мною ще раз. Спокуса руйнації починала звучати поетичними натхненнями, — переді мною розгортався своєрідний пейзаж, місцевість, навіть країна. Її колорит природньо перетворював враження у навіювання, подібно до музичного навіювання оригінального мотиву. Важко було уявити, що колись тут снувала юрба з тисячами справ у портфелях і голові. Довкола панувала печать тліну та тиші. Віяння нечуваної зухвалості тяглося з дверей у двері — стихійного, непоборного нищення, що витворилося так само легко, як хрупає під ногою яєчна шкаралупа. Ці враження сіяли своєрідну свідому жагу, притягаючи думки про катастрофу тими ж магнітами серця, які підштовхують нас дивитися у прірву. Здавалося б, одна думка, наче відлуння, охоплює собою всі форми та дзенькотом у вухах супроводить тебе невідступно, — думка, що нагадує девіз:

«Зроблено — і мовчить».