Серце гарпії

Частина I Вістове

Якихось три кілометри — хто би знав! — а вона вже ладна зомліти. Дорога матляє то руде узбіччя підставляючи, то сипку вапняну колію, розжарену, як вольфрамова дуга. Наплічник, хоч і здавався легким вдома іще, коли збиралася хапкома, нині вганяється у плечі двома злими аспидами; дихання уривається, та й направду миготить уже перед очима. Ха, посміхається вона порепаними губами. Добре.

Ось і перші двори Вістового. Яблуневі — чи то персики вже? — садочки коло однакових тинькованих хат, похилені паркани, порохняві лави межи чагарів. Чи й не визирне ніхто? Такої гарячої днини — либонь не до витрішків… аж ні, коло хвіртки оно — старша жінка, сивокоса, позирає примружено, обернувшись від линви з барвистим пранням.

Ну от нехай вона. Чого чекати?

Мандрівниця робить іще кілька кроків, перш ніж хапнути повітря та заточитися. Світ сахається та меркне; отак би й лежати, хіба коліно — чорт! — на камінь якийсь напоролося, абощо… Зойки притишені, гукання, кроки… Аж раптом — хлюп, холодною водою по лобі, потічки — щоками, зашийком, вухами; хоч-не-хоч, а прочуняєш. Поряд — двоє, жінка і чоловік, пахне — о! — яблуневим варенням, а ще трохи — рибою.

— Да всьо, Ганичка, одійшла, хай її…

Хрипкий, дратливий голос — чи не обідав, звідки та злість?

— Ой, та де тобі всьо… Нада в тіньок би… А, дочка, встанеш?

Мандрівниця спирається на лікті, озирається причмелено. Коротка сива фризура старшої жінки облямовує пухке та рум’яне, а нині — ледь стривожене лице; риси обличчя тонкі та правильні втім, а вкупі з ясно-білою літньою сукнею жінка виглядає на загал трохи незвично. Ганичка — чому Ганичка? Тут сказали би радше «Аня», хіба ні?

— Дякую, матінко… — стиха промовляє заблуда, ледь потискаючи праву руку жінки.

Та блимає ошелешено, тоді швидко зиркає на чоловіка.

— Ну так ти цеє… зайди до хати, — промовляє врешті, і голос її раптово нижчий, мовби від утоми.

Чоловік мовчазно спинає зайду на ноги та скеровує до хвіртки; наплічника самочинно і так само мовчки береться нести за нею.

У хаті і справді недавно яблука варили — густий їхній дух висне пряно і гаряче. В світлиці, утім, прохолодніше; піч, письмовий столик, сервант зі щербатим сервізом, темнолиці ікони в кутку; а ще — фотокартки на стінах: весільні, святкові, чорно-білі здебільш, а є й такі, де пише невідь-чому латинкою.

— Сідай сюда-о, — скеровує жінка, роззираючись ніяково і тицяючи на хиткого стільчика. — Я щас кампоту тобі з холодільні винесу.

Мандрівниця киває, не поспішаючи, втім, розсідатися. Оглядається. Господарі в тим часі перемовляються; лише «бу-бу-бу» чоловікове чути, невдоволене й похмуре. «Та шо ти, Ганя… яку-то дівку, циганку, в дім…» — бубонить усе, мов найнявся. Зайда ледь не пирскає, затуляючи рота; ну а втім, може й так, може, щось і є у тім; ось коло пічки — люстро, оздоблене наліпками з котами та ружами. Зазирає — і точно циганка: засмагла, кароока, розхристана, хіба мокра грива до лоба липне — руда і коротка. А ще, несподівано й невтішно — зморшки коло губ, жалібні пруги, там, де раніш не було. Зітхає заброда; авжеж, не кожен таке до дому закличе, не кожен компоту винесе… Страшно хочеться гризти нігті, але не можна, ні, не можна й ганяти оце світлицею — туди-сюди, мов попечена, бо і точно виженуть, узрівши, дарма, що самі запросили.

— Шо ж ти не сядеш, тобі б отдихнуть… — дорікає хазяйка, подаючи гранчака із брунатним варивом. — Це ж ти од самої траси шла?

Гостя киває, сідаючи врешті та приймаючи частунка. А так, добрий — із груші-дички найкращий компот…

— Нада ж було маршруткою їхать, — далі картає жінка. — А хотя, коли та маршрутка, раз у день, та і то на Миколи… А ти до кого-то в гості чи так?

Зайда знизує плечима.

— Хотіла тут пожити трохи. Ну знаєте, як то… від міста відпочити. Тихо тут, ні? Річка…

— Тихо, да, — сумовито мовить господиня, мовчить хвильку, тоді киває. — А чо’ ж, приїжджають до нас, бува, літом. Но більше як-то в Парутіно, в Лимани — там база є, лагеря… Єсть, де погуляти.

— Та ні, — тихо каже мандрівниця, — мені би подалі від тих «лагерів»… Зняти, може, хату де скраєчку, і так пожити тихенько, поки… поки спека не перейде.

Господиня гмукає замислено, не відказує. Тоді гостя зітхає та, підводячись, простягає склянку. Її рука ледь помітно тремтить.

— Ви мені… дуже помогли. Не знаю як і дякувати.

Жінка хитає головою, тоді обертається і гукає до чоловіка.

— Юхим! Юхим! Ану зайди до Кулика, возьми ключ од Никанорової дачі!

Дача та — за два перехрестя, трохи не на околиці — якраз там, де і гадано. Вітер жене уздовж вулиці білий пил та клубки кураю; сухоребрі пси біжать за Юхимом та рудою забродою мало не до пустища; раз чи два визирають сусіди з-поза парканів, проте ані словом до них не озиваються. Юхим теж мовчить, хіба зиркає помисливо; подорожниці багнеться його штурхонути, прискорити, однак треба терпіти — нехай, вже недовго, зовсім трохи лишилося… Ось і обіцяна хата, зрештою; видно, що тут намагалися сільське мешкання на котедж абощо перекроїти: добудовано другий поверх, стріха кладена новою дахівкою, проте стіни нетиньковані, а круглий балкончик — геть зовсім без поруччя, мов козирка до кашкета. Грошей забракло либонь господарю, однак нині заброді не до вередів.

Юхим штовхає хвіртку, ступає у двір.

— Лєтня кухня, — кидає зверхньо, киваючи на малу добудову в нетрях занедбаного саду. — З той сторони — удобства.

Клас, нишком зітхає гостя, нужник надворі! Мовчить однак — знала ж, хіба ні, куди їхала… Юхим спиняється коло дверей будиночка, глядить замислено, ключа притримує в жилавім кулаці. Заброда підходить ближче, приглядається — не хоче пускати її, чи що? Видно, що впертий, затятий — он який погляд важкий, губи підібгані; зле із таким торгуватися, а вже як маєш такого за рідню, то і геть нецікаво.

— Ну то… зайдемо? — питає заброда.

Кривиться Юхим.

— І шо тобі в том городі не сиділось?

Гмукає руда, тоді випростовує долоню та кладе на його тугий кулак.

— Вже як маєте за циганку, то дайте поворожу. Хтось до міста їде, а хтось, бува… хтось, може, й вертається.

Віднімає руку; старий мружиться, вглядається, наче який дрібнопис із лоба в неї прочитати думає, тоді погляд йому яснішає, розтискається долоня.

— Звать тебе як? — зітхає приречено.

— Я… — раптом губиться заброда. — Я Лapa.

Юхим киває, мовби чекав на те; насупившись, віддає ключа.

— Никанор послєзавтра зайде, з ним про всьо договоришся.

Мандрівниця киває звільна, та щойно Юхим ступає за хвіртку, ледь не панічно повертає ключа, прочиняє двері. Зайшовши, вдихає густий розколошканий порох, кашляє, спотикається, та одразу ж смикає, зачиняє двері за собою. Невеличка світлиця, сходи, нагорі — мансарда з продавленим ліжком, вікно на пустище і руді горби… швидко — назад, вниз, у світлицю… Зробивши кілька кіл кімнатою, замикає двері іще й на засув, тоді знаходить куточок навпроти входу і падає там у низьке — аж сягає сподом долівки — крісельце. Зводить подих, сторожко позираючи на зачинені двері.

Ну то що ж, думає вона. На місці. В безпеці начебто. Так. А ці люди, вони й не спитали нічого, навіть за гроші не згадали. Пирхає — оце ще справді циганські чари! Коли б іще серце не так стугоніло, коли б лише не так хотілося голосити…

Сердешна-сердешна, але тобі зле! Могла б не дурити, голови не морочити, та інакше уже й не можеш, либонь… Навіть ім’я своє, та й те перебрехала! Ти не Лapa, ні. Ти — Ярка, зроду й донині.

Бо Лapa, серце моє, Лapa — це я.

Цікаво, коли, за яких умов сором поступається місцем совісті? Сором виховують в нас відмалку: не кричи, бо он, усі бачать, який ти нечемний! Не пхинькай, бо, он, диви, тьотя з тебе сміється! Ми не знаємо, чому — підстави тут несуттєві, а може й не так, може, саме незбагненність, необґрунтованість цих підстав учить нас відмовлятися від осмислення, аби й надалі слухняно коритись безпідставному. Утім, сором важливий — це простий і дієвий спосіб тримати широкі маси в мирі та супокої. Страх засудження громадою, страх вигнання, самотності — о, він такий потужний, що заступає часом навіть і страх смерті; однак страх, хоч би який був, знищує мужність. А лише мужність дає силу протистояти лиху, боротися за те, у що віриш. А як нема того, то лишається хіба тікати. Світ за очі, якнайдалі. Ото ти й біжиш.

Ярка вміла, коли треба, бігати направду швидко — дві тонкі русяві кіски хльоскали по спині, немов батоги. Одна з них узагалі розсупонилась, друга, підібрана іще охайним «вушком», їжачилась друзками та листям; нова сукенка з кишеньками продерта на плечі, розцвічена свіжим брудом та павутинням.

Блимають п’яти в розтоптаних сандалях, майорить підшитий поділ. Біжить мала Ярка, ну бо що ж тут вдієш — халепа! А так, прикра пригода, хоча праглося пригоди веселої — та і починалось же незлецьки!

— А знаєте що? На горищі клубу — привиди!

Леся і Михась тоді аж очиська викотили. Леся була старша, однолітка Ярчина, тож перепитує з осторогою:

— Та ну? Відки знаєш?

— Сестра мені сказала! — хвалиться Ярка. — В мене сестра — чарівниця!

— Чаївниця! — радіє Михась.

— А що я її ніколи не бачила? — не йме віри Леся.

— Ну бо чари! — відмітає сумніви мала шибениця. — Ото ти й не бачиш!

Леся знизує плечима, не в силі спростувати таку залізну логіку. Леся — серйозна білявка у чепурних гольфиках, які, втім, повсякчасно сповзають, спричиняючи цим повсякчасну недогоду собою. В неї все мусить бути, як слід; вона ще й відмінниця, пхикає Ярка, а це вже справді — чудасія. Братик її, Михась, — оце, натомість, славне дитя, очка так і сяють! Та хіба ж його старша на горище відпустить? А самій іти — хіба ж то розвага?

— Леся… — приміряється Ярка, — а давай підем подивимось?

— Не можу, — відказує та. — Мама сказала — з двору ніде не йти.

— А клуб у дворі! — сповіщає Ярка. — Ну, не весь, нехай. Його цей, його зад… задня стіна, так точно у дворі.

— Зад! — хихоче Михась.

Леся, утім, невблаганна.

— Привиди, ну подумаєш.

Ярка мне губу. Як же до неї, нецікавої такої, підступитися?

— О, а ти знаєш, що Славчик «Мисливців за привидами» збирає?

Леся скліпує.

— Славчик?

Звісно, тамтой хлопчисько — не абихто, а син директора школи. Іще чепурніший за Лесю, коли таке взагалі буває. Та і маруда — точно незгірш.

— Ага, — Ярка киває, аж пружно підстрибують кіски. — І касети має, і вкладки, і наліпки — ну, знаєш, із мультика. Каже, попросить тата датчик такий купити, який, типу, показує, де примари…

— І пвазмотйон! — не витримує Михась. — Ба-бах!

— Плазмотрон, — суворо виправляє сестра. Тоді зітхає. — Чуєш, а правда, збирає?

— Агась! — радіє Ярка. — Розкажеш йому, де була, так він від завидків задушиться!

Леся тлумить усміх.

— Ну… ну добре. Ми тільки глянемо — і назад…

Ярка із тим погоджується; знає — варто ступити перший крок, то буде і другий, і третій. На горище, правда, так зразу не вибратись — там ціла історія з географією: через паркан (а добре, що вужча за Лесю — чи не кумедно вона пхається межи стрижні?!), попри двірникову буду (як він там хропе, бува, по обіді!), а потім нагору, пожежними сходами, іржавими та лункими, як дзвін. Ну а там уже — крок дороги. Двері на клубне горище давно зламані, та ніхто й не ладнає — там однаково ніц немає, окрім пилу. Ну і привидів, певна річ.

Крізь розбиту шибу сочиться зеленкувате світло, тицяється вузластим віттям у вікно старенька яблуня, танцює, збурена дитячим наскоком, рясна порохня.

— Ну і де твої привиди? — копилить тонку губу Леся.

Ярка зводить подих по стрімкому підйомі.

— Та зажди. Думаєш, оце так зразу тобі і вийдуть?

Михась витріщається на Ярку, мовби чекаючи якого дива. Леся пхекає, позираючи на гольфики — чи не з’їхали, бува. Ярка швидко метикує.

— Ви ж знаєте? Знаєте, відки привиди беруться? Перше, треба аби когось убили!

— Ну і кого?

— А… ну цеє… знаєте, жила тут одна жінка, і був у неї, значить, син. І був він такий іще маленький і вередливий. Весь час кричав, ґедзався, пхинькав… ну то вона йому і казала — не кричи, бо задушу! А він все одно кричав… ну то якось вона його взяла і… і задушила! І сама потім задушилася! Ось! А тільки тепер він теж, бува, кричить — ну лиш ясно, що мертвий!

Дослухається Ярка — тиша! Якась по цій вигадці навіть і лячна тиша, мовби — ось-ось, чекай і трапиться що. Михасик шморгає носом — чи то пил зайшов, чи то присмерк піддашшя укупі з примарами страху нагнав. Леся і та непевно якось позирає. Еге, але клас!

І все б тоді може на тім і скінчилося, та лишень забула Ярка — то не просто горище було, то — горище клубне, або іще звали його «дека», дім культури, себто. За культуру тут правили, переважно, гуртки всілякої самодіяльності — музичної, зокрема. А що була неділя, то й занадився хтось найкультурніший на репетицію, та ще й, прости господи, із гобоєм чи ще якою духовою бідою. Ну а інструмент, певна річ, слід перед зайняттям ретельно налаштувати, аби ноту давав чисту і гарну. От він і видав спересердя — пронизливий такий, оглушний зойк.

Аж смикнулися, аж затрусилися усі троє на горищі — надто вже до слова прийшлося! Ну а Михасик, скільки там йому потрібно для переляку? — тут-таки і шугонув із дверей та й по сходах. Ніхто і охнути не встиг, а вже чути знадвору лункий гуркіт і дикий крик. Гульк — аж лежить Михась під сходами, і нога якось дивно вигнута, і кричить, наче різаний — привида, і того би завидки взяли.

Отут вже і Ярці лячно стає. Михасик кричить, Леся голосить, сусіди збігаються, розходиться дворами лемент. А Ярка стоїть коло яблуні, сполотніла, ні пари з вуст. А тоді відходить нишком, очі додолу, а як поза спини сусідські опиняється, то мигцем зривається на біг. Вона знає — її провина у тому, що сталося, її велика провина. А тому немає іншого, як втекти, де людські очі не бачать, та там і сховатися. Там і вікувати.

Аж надвечір знаходить її батько. На найвищім поверсі сусідньої «дев’ятки», там, де господарі полишили в тамбурі поламані крісла і великі коробки. Сидить собі Ярка, коліна охопивши, сидить і плаче.

Батько сідає коло неї навпочіпки, сильний, плечистий — ціла гора лагідного осуду.

— Тобі соромно, Яшка? — питається.

Ярка киває, розмазуючи щоками бруд і сльози.

— Соромно, тату.

І знає, як відтоді знатиме завжди, — цим уже не зарадиш.

Вона прокинулася пізно, почуваючись хворою; під невблаганним південним сонцем кімната встигла прогрітися, наче пічка за мить до з’яви короваю. Ані ковтка свіжого повітря; горло дере від гарячого пилу, пил усюди, а ліжко, де спала одягненою, — невідь-чому повне дрібного білого піску.

Насилу продерши очі, Ярка почвалала до «лєтньої кухні» шукати за кавою — вона марила, втім; із рівним успіхом можна було шукати в цьому покинутому мешканні золоті зливки або позаземні цивілізації. На щастя, воду сюди таки провели, однак скособоченого над мийкою умивання було недосить, необхідний був душ. Шуканий пристрій знайшовся з іншого боку, в садочку, але з нього хлюпнуло таке болото, що аж Ярка відскочила з прокльонами — лютою, робочою, майже нестямною лайкою, яка розторсала її незгірш за кухлик еспресо. Захотілося кричати, плакати, трощити що-небудь; відколи, — закусивши кісточку пальця, питається вона в себе, — відколи я стала така зла?

Слід було чимось поснідати; востаннє вдалося перехопити щось — коли? Вчора, в Станіславі? Здається, була там якась ятка біля вокзалу… Але з того часу — ані крихти, і вже без жартів крутить живіт, начеб розкрилася там якась паморочна безодня. Обійшовши дім і подвір’я, Ярка не знаходить нічого — хіба незугарні яблука у старому садку. Проте, є в цьому щось далебі втішне; були ж часи, коли зелені яблука правили за найліпший в світі частунок — надто ж ті, що з найвищої гілки за парканом.

Набравши у поділ сорочки кілька яблук, Ярка вертається до хати і зачиняє за собою двері. Видихає поволі. Що ж. Вона мусить це зробити, і що раніш, то краще.

Нетбук новенький, аж світиться недоторканим лакуванням. Вона купила його за готівку, щойно вийшовши з потягу. Так само, як і модем із передоплатою; телефон свій вона лишила вдома — нема кому дзвонити, а навіть коли й було би… ні, вона не хотіла, щоб її так швидко розшукали. Якщо і знайдуть, то нехай хоч не зразу.

Поштою вона теж користуватися не наважилась. Усі її адреси і паролі — їх дуже просто дістати з робочого комп’ютера, а те, що його будуть патрати, вона не мала жодного сумніву. Натомість Ярка заходить на веб-щоденник — про його існування знають лише двоє. Вони не домовлялися заздалегідь, але може… може та друга особа здогадається. Вона бувала дивовижно кмітлива іноді, хоча решту часу не помічала й землі під ногами.

Ага, є новий запис!

Бачила сьогодні новини. І що лише в світі діється! Втім, ми здається, звикаємо — лише торік, як забили ровериста, ледь не все місто на помини вийшло. Нині — ніхто ніби й не дбає. Дивина.

Дзвонив любчик, бідкався, і то стурбованим таким голосочком. Здається, щиро хвилюється, хоча, знаючи пана, уже й не присягнуся.

Мені теж неспокійно — певно, погода. Давно такої спеки не пам ’ятаю — чекала, як ітимеш, на асфальті зостануться відбитки. Хоча б так закарбуватись в історії людства! Поки не спромоглася, правда, але надія лишається.

Потрібна відпустка, ясно, як божий день. Як спека спаде, то уже й не згадаємо. Пам’ять людська нині — стрибок з жердиною, а не марафон.

Оце молодчина, криво щириться Ярка. Навіть знаючи, про що йдеться, не зразу второпаєш! Слідів, кажеш, не лишилося, так? Чи значить це, що «пан» не знає наразі, де вона? А отже в неї є трохи часу — хоча б хвилька, аби побути у спокої та збагнути, що його робити далі…

— Ларочка! — гукає ледь не над вухом.

Ярка здригається, заклякає, мовби труйну змію узрівши; нетбук з’їжджає з колін — дяка, хоч недалеко падати. Обертається втікачка — аж за спиною низьке вікно, до якого уже зазирає знайоме рум’яне лице.

— Як ти тут? Федора каже — сидиш внутрі цілий день, не виходиш, так я і думаю — нада зайти…

Федора? — нервово метикує Ярка. — Яка Федора? Уже когось виставили стежити? Може… може вдати, що не чую, та й мигцем — драпака?

— Зараз, чекайте, я відкрию… — зітхнувши, каже вона.

Ганичка входить повагом, оглядається, тоді цикає несхвально.

— Нада ж, як Никанор тут всьо запустив… Ну ясно, як живеш у городі, то вже нема разниці — стоїть та хата чи завалилась…

Чмихнувши, старша жінка змахує пил зі столика і кладе туди паперового згортка.

— Ти ж не їла іще, да? Магазин сьогодні не работає, так шо ось… пирогів тобі принесла.

Ярка заходиться дякувати, але Ганичка відмахується, статечно, наче б та поштива пані.

— А скажіть, Ганичко, — мимохіть цікавиться Ярка, — а ви ж нетутешня?

Та позирає заскочено, мовби не збагне про що мова. Тоді усміхається.

— Та тутошня я, чого ж. От мама в мене була — вона да, вона була з польських — їх іще в сорок п’ятому сюда завезли. А я тутошня. Тутки родилась, тут і похоронять.

І якась така світла певність на чолі, таке задоволення світом… Із Ярчиним станом це незгідно настільки, що аж хочеться тамту пані Ганну стусонути.

— Ну шо, пішла я, Ларочка… — вирішує Ганичка, місію свою рятівну завершивши. — Єслі нада шо, заходь… Та й до води сходи, чи що… Бо жара така, шо здуріть можна…

Цілком можна, погоджується Ярка. До води? А і дійсно… Це ж була одна зі складових її «вигаданки» — курортниця, що шукає за відлюдним пляжем. А чи є тут пляж взагалі? От смішно буде, коли ні; сказано ж було — до води, а не на пляж… Зітхає — нехай, чого нема — того не додбаєш, але глянути варто.

Перехопивши пару пиріжків та вкинувши комп’ютер до полотняної сумки, Ярка виходить надвір. Її хата — кутова; навпроти — похнюплений будиночок, котрий давно, видно, не тинькували, однак життя там якесь чинилося: буркотав телевізор, на сушарці майоріли сімейні майтки і червона сукня. Ярка знизує плечима — чом би й ні. За рогом, з іншого боку Никанорової дачі — стара хатка, з-поза паркану якої визирає допитлива козяча морда, а ще — бистроока чиясь фізіономія у білій хустці. Так і чатують удвох; варто дівчині звернути за ріг, як хустка зникає, лише чути з-за огорожі несхвальне старече «ет-те-те-те». Ото, певно, Федора і є, вирішує Ярка, недремне око вулиці Тупікової.

Вулиця і правда була остання, за нею — латки городів, а далі — пустище: зелені плями, руді пролисини, межи них подекуди — чорний погар. Будинків на тій Тупіковій небагато, і вже за кілька хвилин ґрунтова дорога заринає в землю, лишивши по собі хіба примарну стежку, яка втім, уперто видирається на розлогі пагорби, на вершечку одного з яких бовваніє кругла будова — чи то рештки вежі, чи то занедбаний маяк. Ярка підіймається за стежкою, вже на середині сходження стративши подих — горбочок чималенький. Коло самої вежі, проте, горбочок різко обривається, мовби хто обтяв його щойно на злеті. Під ногами — глибоке урвище, смужка піску, і звісно — вода. Ярці так і не вдається звести подих — такої «води» вона не чекала. Вода не мала межі, вода стелилася увсебіч, зникала за горизонтом, так і не діткнута землею. Це не ріка, збагнула Ярка. Слово «лиман», бачене на карті, мало що значило, надто ж те, що нині відкрилося оку. І з несподіванки це справді приголомшувало.

Простоявши біля вежі не знати скільки, аж від спеки почало плисти перед очима, Ярка врешті з’ясовує, що стежка веде і далі, праворуч, де пагорби відходять від берега і набувають менш стрімких обрисів. Тут уже можна було спуститися спадистим схилом та без пригод дістатися води.

Вода біля берега мілка і жовтава; треба брести іще метрів зо двадцять, аби мати змогу плюхнути хоч би по пояс. Хай вода тепла, наче суп, а і те для Ярки нині за свято. Час од часу її добігають прохолодніші потоки, вітер бринить уже сіллю й просторами, і хочеться так і завмерти, перетворившись і собі на пливку зелену водорість.

«Вилазь, бо медузою станеш!» — гукав до неї тато, як вона не хотіла — дарма, що вже губи були фіалкові — слухняно виходити з моря. Ярка журно усміхається… тато тоді розповів їй казку про морське серце, навік відвернувши її від тих тварюк. Медуза — то було, буцім, серце страхополоха, котрий побоявся іти рятувати брата-втопника; навіть і море драглистим тим серцем гидувало відтоді, викидаючи на берег.

А що тепер, — думає Ярка, — хіба я краща за тамтого брата? Казка, проте, так чи сяк, не надихала, адже згинули обидва — і хоробрий, і боязкий.

То пощо тоді метушитися? — зітхає вона. — Заради чого, тату?

Маєш рацію, сонце, часом буває так, що зникають всі дороговкази, полишаючи нас на самоті посеред горілого пустища. Майже ніхто не спроможний сам собі встановити орієнтири — нас того не вчили, нікому на тім не залежало. Значно важливіше — справджувати сподівання оточення; власну совість, власну, осібну гідність було зроблено неліквідним товаром на суспільних полицях. Десь там вона і скніє, межи майтків з начосом та розпарованих калош; і коли раптом у ній виникає потреба, ми неспроможні вже видобути її з небуття.

Гідне і нице, гарне й потворне, щире й оманне — всі ці поняття із часом вивітрюються, втрачають плоть. Добре — те, за що дістаєш нагороду; добре — те, кари за що можеш уникнути. Отак живеш, і вже не знаєш іншого.

А втім, стрічаються зрідка люди, що дивом вбереглися від того нівелювання цінності. Вони безпомильно ідуть бездоріжжям, нехай часом і збиваючи ноги на гострому рінні. Аякже, вони спроможні чинити так, що потім їм же й болітиме; решта з нас уникатиме болі, аж поки не лишиться нічого, крім неї.

Чи стрічалися тобі, серце, такі звитяжці? А так, авжеж, зустрічалися. От тільки ти завжди їх втрачала — так чи інакше. А як не стало нікого, ти почала їх вигадувати.

Улюбленою грою маленької Ярки була, звісно, «вигаданка». Це був її власний винахід, і власна її таємниця. Те, що цією таємницею козиритися не варто, вона зрозуміла щойно тоді, як мама застала її за розмовою з незримою публікою (що то було, до речі? Одкровення Сонячного Зайчика? Бесіда з Принцем Духової Шафи?), і, настрахана, завела до похмурого місця, де Ярці били молоточком по нозі і пхали в око ліхтарик.

Отож, найкраще гра ладналася на самотині; зрідка лише мала ділилася з друзями, чи то радше — товаришами у бешкеті — відбірними своїми вигадками. Якось Ярка була повідала, що насправді вона — ельфійський знайда, а відтак харчуватись мусить винятково молоком і медом; ті ж, хто годують її «Геркулесом», по всьому — прагнуть отруїти. Сусідка Леся, із дивною своєю жадобою правди і порядку, візьми тоді та й спитай у Ярчиного тата, чи й справді дочку йому феї підкинули… Ох і стидко ж було малій! Але татко, як дізнався, реготав, аж зробився червоний; а відтоді підкладав подеколи меду їй до вечері. Казав, «це тобі, Яшка, на крильця» і підморгував змовницьки, відвертаючись від полохливої мами.

Із часом втім, гра набула інакших барв. А зчинилося це тоді, коли світ дорослих лихоманило бурями, однією по одній, і Ярчине затишне кубельце не встояло теж, почавши й собі розпадатись на цурки. Вона мало розуміла із того, що відбувалося, хіба хмурнішими ставали батьки та різкішими — розмови. Тривога, непевність залюднили дім, двір, країну; ось — закрилася фабрика, ось — когось обібрали, а… — кого ж це, боже милий? Та ж Руслана з другого під’їзду! — знайшли мертвим, бо вчасно не віддав кому слід борги… Якось враз в домі не стало грошей (зарплату затримують, та й скільки там її — котячі сльози!), і навіть вівсянка (про мед вже не кажучи) зникла зі столу — пісний суп натомість, картопля і гречка, та й по тому, здається, все.

Дивно, а помітила Ярка, що та буря термосила людей неоднаково. Разом з негодами занесла вона до міста і заморські чудноти: гарний одяг (футболки одні чого варті — «гуссі», чи щось таке пише, а як же файно гаптовано! А в’єтнамські курточки з драконами! А джинси!), і модні наплічники, і пенали з наліпками, і шоколадні батончики — і хтозна ще які принадні дивовижі! Тоді ж, назирцем за тою барвистою повінню, з’явились у дитячій громаді і нові мірила значимості. Прийдеш в новій курточці з чужинським надписом, то от уже і цар гори; а як ходиш у старій болоньєвій — то вже раптом таке чуперадло, що лише на смішки й годиться. Латані панчохи стали ознакою ницості; нові, лайкрові натомість — знаком всіляких чеснот. Таке наочне втілення особистої гідності було простим та похватним; інше бачення, незручне та недоречне, швидко поринало у забуття. «Тато, а ми хіба злидні?» — спиталася Ярка, принісши кривду зі школи. Мама тоді глянула обурено, але не на дочку — на чоловіка, а той так і не спромігся відповісти.

Ігри Ярчиної уяви у ті дні силкувалися вберегти її від цієї стидкої скрути. Вона уявляла себе царівною у вигнанні, прекрасною та упослідженою, яка, проте, гідно тримає удар убозтва, знаючи: попри все, вона — справжня. Ярка вигадувала цілі сюжети про себе-царівну: ось вона тікає від безжальних убивць, роздираючи шовкові сукні на гіллі та шпичаках; ось — поневіряється чужиною, а ось — зустрічає заморського принца і приголомшує його шляхетністю манер… Так, то були втішні вигадки, і лише одного разу вони не змогли зарадити. Тоді тато вперше вернувся додому п’яний.

Він і раніше, бувало, закидав чарчину-другу, але то був інший хміль, легкий і веселий, а що мама була сварилася, так то більше для остуди. Нині ж тато ледь тримався на ногах, замість говорити лопотав незрозуміле, і щойно зайшовши до вітальні, як був, незграбно повалився на канапу. Мама зойкнула і заголосила, і було то так страшно і так гидко, що аж Ярці морозом по спині сипнуло. Хотіла сховатися, але… але це ж був тато! Любий, дужий, надійний! Обережно підступившись, Ярка зазирнула йому в лице. «Тобі погано? Хтось… хтось наклав на тебе закляття?». Замість відповісти, той лише схлипнув надривно; тоді Ярка вперше побачила, як плаче дорослий чоловік.

Тато намагався подолати скруту як лише міг. Він пішов геть зі збанкрутілого заводу, наймався вантажником, пробував торгувати. Наче й ладнався був гендель, однак, скоро з’ясувалося, що його постачальник — продавець краденого, і татові лише дивом вдалося випручатися з біди. Ярка погано пам’ятала подробиці — ті часи сплутались, розмилися в її спогадах, лишивши проте, злидні і сором, і зимне передчуття нещастя.

І нещастя таки сталося — напевне, воно не може не статися, коли живеш так довго із відчаєм та ядучою гіркотою на серці. Ідучи додому з чергової роботи — а був тоді нічним охоронцем, абощо — ідучи, ймовірно, не цілком тверезим, тато перестрів на дорозі автівку, що не змогла чи не забажала гальмувати. Він помер на місці; карної справи тоді так і не відкрили — за відсутністю доказів і за відсутністю, певно що, свідків.

Все це не вкладалося у Ярчиній голові; жодна вигаданка не могла підготувати до тієї прірви, що розчахнулася раптом на межі притомності; у ту прірву, здавалось, валилося все — розмови, справи, звуки, кольори. Тата не стало, а отже не стало великої частини її самої; як тому зарадити — Ярка не мала і гадки.

Якось — минуло кілька місяців по татовій смерті — Ярка вперше вийшла до своїх дворових друзів. Доти вони майже не бачились, та і була зима до того ж; замість гуляти мерзлими калюжами, Ярка всідалася в куточку з альбомом і щось там денно й нічно малювала, не показуючи нікому, матері передусім. Однак сніг зійшов, і Ярці забаглося живої розмови.

Леся зустріла її показним співчуттям та не менш показним запевненням у дружній підтримці. Сусідка, очевидячки, так і не вибачила Ярці того випадку з Михасем; особливою сердечністю, втім, вона і раніше не могла похвалитися.

— Про що це ти? — кліпнула очима Ярка.

Подруга розгубилася, а відтак втратила останній дотик такту.

— Про те, що твій тато помер. Ну так всім нам, чесне слово, дуже жаль.

Ярка усміхнулася, пустивши крижаки уже Лесиною спиною.

— Він не помер! — сповістила вона. — Він поїхав… У нього робота в іншому місті.

— Неправда! — обурилась Леся. Це ж не просто була вигадка, а, за її табелем про ранги, нахабна брехня! — Неправда, він помер! Я бачила! Я була, як хоронили!

Брехунів слід карати — добре затямила Леся мамчину науку — ну бо справді, їм лише дай, то так голову задурять, що і тями не добереш. От Леся й карала, належною зброєю, до того ж — вірною, гартованою правдою. Отут вже вона розказала — і про те, як труну становили на лаві (а тітка Ліда мусила позичати килим!), і про те, як не запросили музик (ой-ой, яка нужденна сім’я!), і про те, як кидали за труною хризантеми (а дощ почав накрапати, і вже скоро гості місили багно)… І про те, звісно, як стояла дочка покійного осторонь, мов то все її не обходить, та й сльози не зронила, людоньки, а лиш мимрила собі щось нечутне під ніс.

Ярка все те вислухала, мов причарована, а тоді, не прощаючись, повернулась до хати. Там чекав на неї заповнений до краю альбом: профіль, руки, усміх, меч і лати… Він ніде від неї не піде, він завжди на неї чекатиме.

Того вечора мати зазирнула до Ярки. Дочка стояла коло темного вікна і говорила — сама до себе, очевидячки.

— Ти візьмеш мене із собою в похід? — питалася Принцеса Фей.

— Звичайно, Яшка, — відказував Білий Лицар.

Никанор, поважний господар дачі, таки вшанував курортницю своєю появою. На дві години пізніше, правда, від зазначеного часу, та ще й у такий спосіб, що про високий візит знала вся вулиця, коли й не все Вістове. Його біла таратайка хвацько виринула з вулиці Пролетарської, гецаючи на вибоях та горлаючи щось розпачливе про дощ, який крапав на дуло нагана; від панської «дев’ятки» сахалися пси та розбігалися кури.

The landlord’s walk,[1] квасно щириться Ярка, ставлячи на поріг спакований наплічник. Але може то і на краще.

Лишивши машину ледь не поперек дороги, Никанор владно штовхає хвіртку і заходить до двору.

— О, — кидає Ярка, піднімаючи поклажу на плече. — Нарешті ви об’явилися. Бо думала негарно йти, не попрощавшись.

Никанор завмирає з розтуленим писком. Він високий, крижастий, має пильне око, сорочка, втім, стовбурчиться на круглястім череві, а дихання — відчутно уривчасте.

— Так ти ж вродє віддихать приїхала… — супиться господар.

Ярка озирається і знизує плечима, мовлячи зверхньо:

— Тут?!

Вона добре знає, як виглядає ця бундючна міна — мовби здохло щось поблизу, та вже і повіває. Її мудрий вчитель кликав цю позитуру «наочним виявом внутрішнього аристократизму».

— Тут жити неможливо, — проголошує Ярка. — Не кажучи вже про «віддихать». В ліжку — пісок, в душі — болото. Ані чашки, ані ложки, ані тобі стільця, який би від одного доторку не розпадався! Я вже хотіла була заплатити за місяць вперед — місце у вас хороше! — але, бачу, з тим же комфортом можу заночувати під найближчим кущем!

— Місяць?.. — метикує Никанор.

Діставши немалу, як на ці місця, купюру, Ярка простягає її зверху вниз, між двом пальцями, мовби сигаретку.

— Ось вам за два дні постою.

Господар зграбно, не глядячи, перехоплює гроші та цикає на гостю.

— Та підожди! Шо вже зразу бурю гониш? Нє, ну шо… Ну як дуже нада, то уберем!

Ярка позирає скоса.

— Воно би здалося. З вашим здоров’ям — і жити в такому багні!

Никанор хекає коротко, круглячи очі. Ярка киває, мовби у відповідь.

— Гроші вам, бачу, пригодяться, — значуще мовить вона. — Ну, дивіться.

Зітхає, мовби до тяжких мук приречена, ставить наплічник назад на долівку, витягає пляжну сумочку і рушник.

— Я іду купатись. Вернуся ввечері. Може, щось тут направите. Тоді й домовимось.

Не давши йому і слова сказати, Ярка стрімко виходить з двору, пружно чимчикує Тупіковою. Гальмує, лише вийшовши за межі сусідського виднокола, а там спиняється і притуляється до паркану. Її трусить. Та ще й трохи млоїть… Але ж і лихо із тим…

Притримуючись долонею за шерехате дерево штахетника, вона змушує себе рухатись далі. Зараз все мине — ну бо завжди минає.

Їй доводиться просидіти під вежею до самого вечора. На щастя, а й чи господарському запізненню дякуючи, сонце вже хилилось до обрію, тож на приступку падав милосердий затінок. Ярка лишилась там стежити за ластівчиними перегонами, уявляючи собі стомленого сторожу, що, може, мешкав коли в цій круглій башті, визираючи ворогів. Панівна висота, так, здається, тато казав, пояснюючи, чому власне її, складена з помаранчевих кубиків, вежа мусить стояти не на підлозі, а на книжковій шафі. Ворогів виглядати, авжеж. Бо ж хтозна, з якого боку посунуть, звідки нагодяться — а таке, наче, звідусіль. Кожен, кожен — ворог, а як ні, то був або буде, і все, що ти можеш насправді — боронити свою висоту… Дивно, а вже не пригадує Ярка, хто сказав їй таке — батько чи той, інший. Котрий, власне, ворог теж.

Нарешті, западають сутінки, і Ярка збирається назад до хати. «Дев’ятки» при хвіртці немає, зате з літньої кухні чути голос і принадний дух печені. Від того духу в Ярки одразу ж зрадливо муркає в животі, але голос — от що насправді її приголомшує, змусивши завмерти замало не на манір «морської фігури». То був дівочий спів, а пісня — не така й хитромудра: про те, як саме слід садовити капусту. Хіба от, чомусь, французькою. Гостя мимохіть торкає хвіртку, і спів уривається.

Заходити чи ні, гадає Ярка. Хто це тут? Пощо в цій хаті? Невже її так швидко знайшли? Утім, якби так, навряд чи зустрічали би хлібом-сіллю, та ще й піснею про капусту… Ковтнувши холодну слину, Ярка наважується увійти.

З літньої кухні одразу ж визирає дівчина — ні, молода жінка в джинсах і фартушку. Ярці вона була цілком незнайома, та і лякливий погляд, непевна манера виказували не погонця, а вже радше гнаного.

— Хто ви? — холодно мовить Ярка.

Незнайомка всміхається, водночас жалібно зводячи брови. Вибачається, мовби.

— Галя… — тихо каже вона. — Никанора невістка. Я у вас тут прибрала трохи… Ну а що ми вас так негарно зустріли… то я подумала, хай хоч вечерю зготую…

Чого це вона так говорить? — чудується Ярка. Ну а втім, після тої пісеньки — чого уже дивуватися…

— Гостюєте в нього?

— Н-ні… — затинаючись, відказує Галя. — Я — ні… Це він якраз — в місті… А я тут живу.

Хе, думає Ярка, але у Вістовому вже, далебі, дві брехухи!

— Гаразд… — усміхається вона. — Але свекор ваш, я бачу, не в тім’я битий! Швидко знайшов, кого до роботи приставити! Гроші, до речі, вам передати?

Галя киває, нині усміх її вже не такий жалібний.

— Ага… Він сказав, мусить до міста їхати. І то бігом… бо ніби до лікаря. І чого б то так раптом?..

Погляди їхні перетинаються на мить; Ярка пхекає байдуже, смикнувши плечима.

— Гляну до вечері, — покірливо каже Галя.

Ярка йде за нею та притуляється на ослінчику, стежачи за роботою. Галя — поворотка, чорнокоса, гарненька — лише от темні тіні має довкіл очей, та і стан похилений від утоми… Цікаво, яке ж то лихо загнало її до цієї богоспасенної місцини? Та, мовби відгукуючись на Ярчині роздуми, обертається від плити.

— Ви ж… рибу з картоплею будете?

— Та давай вже на «ти», — мовить Ярка. — Я ж, певно, молодша.

Галя зиркає нерішуче.

— А… Добре.

За хвильку виставляє на стіл тарілку зі смаженою рибою та молодою картоплею. Ярка підступає ближче.

— Мм… Пахне смачно, — хвалить вона. — Обожнюю рибу! Мама казала, я від неї гарна виросту, то я й наминала.

— І як? — мимохіть усміхається Галя.

— Та де… — сміється Ярка. — Потім з’ясувалося — не гарна, а всього лиш розумна… Ото вже я плакала!

Галя пирхає.

— Ти ж теж повечеряєш? — пропонує ГОСТЯ.

Молода жінка знагла сумнішає, посмішка її гасне, опускаються плечі.

— Не можу… треба йти… справді треба.

Тоді, озирнувшись непевно, тікає до хвіртки.

Ярка здивовано визирає за нею. Галя спиняється майже при виході. Зиркає розпачливо.

— Я іще зайду?.. Посуд, рушники занесу?..

Ярка киває, і Никанорова невістка, осміхнувшись утішено, квапиться геть.

І що б це мусило значити? — дивується Ярка, повертаючись до гарячого наїдка. Тоді, повагавшись, виносить ослінчик і тарілку надвір. Повітря тут відчутно свіжіше, між яблунь віє нічний уже вітерець, зачинають своє музикування цикади.

По всьому видно, Галя ця пильнує власну якусь висоту. Так само уважно озирає околиці, чекаючи на ворога… Невже і я оце, гадає Ярка, виглядаю аж так жалюгідно?

Тобі завжди потрібне було дзеркало, аби збагнути на яку власне поторочу ти обертаєшся. Що ж, і це — незле, ти хоч би завдавала собі клопіт глянути; дехто й на те не спромігся, день за днем укорінюючи зміни.

Ти намагалась, авжеж, але тобі так і не вдалося звільнитися від тої владної потреби — зводити довкола стіни як не мрій, то брехні, боронячи себе від підступного світу. Ти не одна така, певна річ. Неймовірно, скільки сил ми витрачаємо на одну лиш оборону! Боїмося невідомого? Нарікаємо невідоме злом. Боїмося невдачі? Визнаємо негідним сам предмет поривань. Боїмося обману? О, завбачливо дуримо самі. І так донесхочу, до примарного, штучного спокою… Чому ми такі лякливі? Чому, збіса, такі безпорадні?

Прикро, що, вклавши стільки зусиль у створення мушлі, ми не лишаємо нічого для зрощення перлини — того духовного осердя, яке і дало би нам певність у собі. Мрії — в них немає нічого лихого, а тільки те, що відбирають снагу, лишаючи спраглим справжнього та уже і нездатним заповнити порожнечу.

А хоча хтозна… Коли вчасно розібрати, що діється, додивитися викажчики недуги — може й можна іще внести правки? Те дзеркало — перше справжнє твоє відображення… пригадуєш, що ти тоді в ньому побачила?

Ярчин дідусь Юрій був військовим, на службі його нишком величали Юлієм — за крутий норов та владну манеру; Ярка його майже не пам’ятала — помер він рано, від інсульту, ймовірно, спричиненого власною ж запальною вдачею. А от Ярчина мама, Неля, добре свого тата знала і неабияк за ним побивалася — аякже ж, попри громи на службі, вдома Юлій являв своє можновладне призволення, пестячи єдину свою донечку та зрощуючи з неї делікатну та манірну панну. В межах, звичайно, можливого на ті часи. Неля малювала, грала на фортепіано, зналася на класичній хореографії, а вже як виглядала у сукні та капелюшку… здалеку було видно — оце юна цезарівна.

Ярчин тато, Дмитро, кликав її феєю, а вона така і була — мовби заворожена, витончена та безпорадна. Дмитро робив усе, що книжка пише, задля завоювання заворожених панн — він вклонявся її вроді і боронив від негараздів, тою ж таки вродою скликаних; у ньому, відтак, Неля знайшла собі ідеальну пару. Уже і пізніше, скільки років по шлюбі, а манера батькова не змінилася; Ярка бачила, як він ніс дружину на руках від самої зупинки (зламаний підбор — не абищиця!), а мама хихотіла йому в плече, раз по раз гордовито позираючи на закляклих сусідів.

Мама Ярчина була обдарована багатьма талантами; як лишень вона танцювала — спідниця пурхала, мов метелик! Вона і Ярку намагалася вчити, однак донечка вродилася у тому сенсі малим ведмежатком, і танго в її виконанні найчастіше завершувалося екстреним гальмуванням в канапу. Мама утім не сварилася — вона була тоді щаслива, і її радості якраз вистачало, аби бачити кумедний бік дрібних пригод. Мама ще й напрочуд добре малювала; вона за власним бажанням подалася вчитися на художника-декоратора, а по тому і роботу знайшла при будинку культури; коли приспівало свято, мама приходила додому, вимащена фарбами, клеєм, присипана блищиками — і як тоді було не повірити, що вона — істота неземна, оповита чарівними таємницями!

Ярка маму обожнювала, однак підібрала за татом трохи поблажливе до неї ставлення: Неля була ляклива, мов дитя. Вона, здається, навіть грози боялася, неабияк забавляючи цим чоловіка. Він оберігав її як міг, він жодного разу не дорікнув їй, коли втратила роботу за скрутних часів; він дорікав натомість собі, і той ні з ким не розділений тягар його, ймовірно, і занапастив.

По смерті чоловіка Неля опинилася мовби у невагомості, без жодної земної опори. Була, на щастя, жива іще баба Віка, цезарева вдова, що могла іще пособити двом легковагим феям — малій та дорослій. Невдовзі, тій же бабі Віці дякуючи, Неля знайшла роботу продавчинею на ринку; поволі по тому натхненна і таємнича панна Ярчиного дитинства почала обертатися на бляклу жінку, обтяжену картатими клунками. Вона часто хворіла, раз по раз підхоплюючи на ринку застуду; танці віднині поринули в забуття, а фарби та блищики — до сміттєвого бака.

Сягнувши уже підліткового віку, Ярка помагала матері на ринку; вона навчилася спритно рахувати та позбулася соромливості, що заважала успішному спродажу китайських майтків. Попри ці ринкові звершення, утім, мати й дочка не ставали ближчими; здавалося, рештки родинного тепла розпорошував протяг межи торгових наметів.

Одного разу, озброєна своїм скромним фінансовим досвідом, Неля наважилася на далекосяжну, на її погляд, оборудку. Саме тоді держава робила перші кроки назустріч загадковому та принадному капіталізму, і громадяни дістали нагоду й собі взяти участь у роздержавленні економіки, обмінявши свою мізерну частку на акції. На епічному тлі тогочасного шахрайства ця подія, звісно ж, не вартувала і згадки, однак Ярці відвідини фонду запали-таки у пам’ять, бо то була нагода зазирнути у новий, незнаний доти світ.

Офіс фонду був обладнаний на новітній манер — гладенькі білі стіни, ролети, ковролін, була навіть пальма у вазонку. Сяяли модерні меблі, блимала невідома техніка, викликаючи у прихожих забобонний страх. А що вже самі співробітники фонду! Блискучі мешти, стильний одяг, прикраси, парфуми! Узрівши всі ці пишноти, Ярка виразно усвідомила убогість власного вбрання та дикість манер; материна нахабність, обізнана ніби позитура, лише підкреслила сміховинність її потуг. Жінка-менеджер натомість виглядала, наче королева.

— Довіртеся нам, — упевнено мовила вона. — Ми подбаємо про ваше майбутнє.

Глузливий блищик сяйнув тоді у менеджерськім оці, однак мигнув і згас; панна переклала папери і переконливо, захоплено повідала про перспективи та дивіденди. Таке, мовби і сама, хоч-не-хоч, а заздрила грядущому багатству вкладників.

— А вони нас не надурять? — засмучена чужими пишнотами, вагалася Ярка.

Неля мовила серйозно:

— Вони у фінансах тямлять краще за нас. Я їм вірю.

І їх, звісно ж, надурили.

Доти Ярка не надто переймалася проблемами віри. Вона була занадто малою, аби захопитися ідеалами комунізму; нові ж ідеали, хоча й викликали симпатію, були занадто розмитими унаслідок численних викривлень та зловживань. У Ярки були її мрії, вона вірила мамі і татові; потребу у вірі глобальній, екзистенційній, вона розвинути просто не встигла. Того, проте, не можна було сказати про старших сучасників.

Щойно впали твердині матеріалізму, нові та старі віровчення палахнули, як пожежа на сірниковій фабриці. Іще свіжими були спогади про апокаліптичне буйство Білого Братства, раптову переконаність та паніку людей дорослих, зрощених на раціональних, нібито, ідеях. Навіть у Ярчиній школі велися розмови, аж керівництво змушене було кликати правоохоронців для духовної профілактики. Потреба у вірі набувала чудернацьких втілень — множились та репали, мов порхавки, всілякі трастові фонди, на сеанси гіпнозу самовільно збиралися стадіони, а дівчатка вирушали за незнайомцями, що обіцяли їм закордон.

Мама Ярчина, на щастя, не пристала до пастви Марії Деві, не спокусили її і велемовні Свідки Єгови; потреба у вірі, проте, таки змусила її шукати розради в храмі. Товаришки-продавчині якось покликали її до церкви, і там нарешті пропаща фея знайшла те, чого бажала найбільше — захист, чи то, бодай, віру у нього. Бог став її оборонцем, її чоловіком та лицарем, і вже ж такого не спіткає ані зажура, ані бистра автівка.

Ярка чесно намагалася зрозуміти нове материне захоплення. Вона читала Біблію, ходила до церкви, однак старі тексти полишали її байдужою, а у храмі їй швидко робилося зле через кадильний дим та задуху. Мама, проте, стала щасливішою, і те одне уже тішило дочку, хоча прагнення їхні розбігались чимдалі більше.

Одного дня Ярка застала маму за молитвою. Вона завмерла на порозі, споглядаючи світле видиво: Неля стояла навколішки коло ікони, її погляд був, як колись, піднесений, усміхнені вуста безшумно ворушилися, а лицем танцювали сонячні блиски. Ярці перехопило подих від суперечних чуттів: їй втішно було бачити матір щасливою, однак те, як вона говорила до ікони, сяйво сонця на обличчі — усе це мимохіть нагадало її власні бесіди з уявними принцами. Вона тоді швидко відступила з порогу, а по тому чкурнула надвір; незатишно, навіть страшно зробилося вдома.

Того вечора Ярка на дрібні клаптики порізала свій альбом для малювання. А відтоді, наче вчарована, ревно взялася до науки. Їй раптом забаглося опинитись деінде, а хоч би навіть у тому світі із білими стінами та штучними пальмами; адже там, десь, уявне могло стати дійсним, а тут, вдома — уже, очевидячки, ні.

Дарма, що білизна була свіжою, а кімната вперше вільною від порохні — Ярка довго не могла заснути, вовтузячись та раз по раз визираючи у віконечко, повне рясних, наче спіла шовковиця, південних зір. Вже починало сіріти, коли її зборов урешті сон, але з тим, що їй наснилося, краще було би й далі милуватися зоряним небом.

Марилося, їде вона зі своїм вихователем на його розкішному чорному авто, нічне місто зазирає до вікон, зрідка блимаючи тьмяними вогнями реклам. Вона знає, що у бардачку — зброя, а у багажнику — мрець. Дивно, але довкіл уже не столиця — її маленьке містечко, яким воно було п’ятнадцять літ тому; ось і гастроном «Україна» на розі і овочевий ринок неподалік… «Він би тобою пишався», — каже водій. Машина спиняється у темному підворітті за гастрономом. «А тепер позбудься тіла». Ярка виходить з машини, відчуваючи, як її охоплює паніка. Але вона мусить бути сильною — завжди, інакше не можна, інакше він зрозуміє! Вона змушує себе іти; багажник, тихо теленькнувши, прочиняється. Торкнувшись холодного металу, вона уже знає, що побачить усередині — чиє мертве лице, загорнуте в прозорий пластик… Попри власний жах, вона піднімає покрівець, і звісно, бачить те, що… І лише тут насилу прокидається.

Серце калатає, як дурне, страшно, аж хочеться скавуліти, — а минуло, схоже, всього кілька хвилин: небо за час її марень не стало відчутно світлішим. Ярка перевертається на другий бік — так можна, казав колись тато, позбутися лихого сну… Згадка про нього, втім, не тішить, але скликає сльози. Ярка ридає ридма, як уже давненько не бувало, проте плач її виснажує, занурюючи врешті в глибокий сон без сновидінь.

Зранку вона прокидається розбитою та спустошеною, наче перекинутий глек. Ця її втеча, намагання сховатися — усе нині здається даремним, таким безглуздим, що аж смішним. Вставати немає ані снаги, ані бажання, і коли б не Галя з рушниками, може б Ярка так і лишилася нидіти в розколошканім ліжку.

— Я вас розбудила? — чудується Галя.

— Тебе, — похмуро виправляє Ярка.

— А… Ага.

Молода жінка виглядає нині свіжішою, проте нервова її непевність, мовби хтось недобрий безугавно чатує за рогом, ніде не пропала. Насилу фокусуючи погляд, Ярка бере з її рук пару запраних, проте чистих рушників.

— А як тут на предмет кави? Можна десь роздобути?

Галя роззирається.

— Ну, я не п’ю. Але… магазин, може там.

Ярка уважніше роздивляється свою гостю. На ній довга полотняна спідниця і симпатична маєчка з кицькою; лише от видніють на світлій тканині свіжі червонясті плями. Уся Галя зібрана, охайна, і дуже вже недоречні ті цятки; помітивши Ярчин погляд, жіночка знічено спалахує.

— Та це… бризнуло… — зайво пояснює вона.

Ярка щільно замружується, відганяючи сновидчі спогади. Їй потрібно, їй конче необхідно відволіктися, поговорити хоч би з ким. Головне — не лишатися зараз на самоті.

— Проведеш мене? До магазину? Бо не хочу никати селом, лякаючи малих дітей та полошачи кіз.

— Кіз?! — пирхає Галя.

— А он у Федори, — киває Ярка. — Іще доїтися перестане — негарно вийде, ні?

Молода жінка ніяково сміється.

— Ну ходім. Тут всього — крок дороги.

Удвох вони виходять на вулицю, і Галя веде гостю вздовж Пролетарської, котра за кілька подвір’їв припинається до тутешнього «бродвею» — вулиці Вірної. Тут уже можна бачити безпомильні ознаки цивілізації: цілий подекуди асфальт та бетонні паркани, мальовані на рожеве. Невдовзі двоє жінок минають будову офіційного вигляду — вона більша за довколишні хати, і містить навіть певні ознаки архітектурного стилю; от, правда, вікна її надійно забиті дошками. На невеличкому майданчику навпроти — фарбований срібним пам’ятник, занадто метафоричний, утім, аби зрозуміти, що саме він уособлює. Сонце, бодай і вранішнє, припікає уже не на жарт, і Ярка шкодує, що не накинула щось на плечі; довкіл не видно ні душі, лише пливе над селом радійне бубоніння та шугають чайки.

За кілька хат Вірна зустрічається з вулицею Крайньою, аби утворити розлоге перехрестя. Тут, очевидячки, і є справдешній центр: бовваніє автобусна буда-почекальня, на стінах хатин видніються вивіски «Продукти», «Кафе» та «Телефон». Неподалік кафе — кілька торгових яток, нині вживаних, як літня тераса: попри ранковий час тут уже скніє кілька похмурих пик. Ярка рішуче прямує до крамниці, лише краєм ока помічаючи, як Галя сахається від ранкових п’яниць.

У крамниці темно й задушно, однак на полицях — справжня скарбівня, тут є все — від розсипного цукру до шурупів. Вибір, правда, не надмірний, кава — лише та, що в ностальгійній бляшанці з індійськими візерунками; Ярка, утім, перебирати харчами не наміряється, мимоволі прийнявши тутешні правила гри.

Навантажена клунками, Ярка виходить на перехрестя, мріючи хіба про кухлик розчинного індійського щастя. Галя, проте, і далі настрахано стежить за генделиком — і то нині не дурно, бо звідти вже долинає відгомін якоїсь неприязної полеміки.

— Іще хоть раз до неї подойдеш — уб’ю нахрін! — вибухає акурат за дверима кафе, а у відповідь на протестне бурмотіння двері прочиняються навідмах і надвір вилітає чиєсь інертне тіло.

Ярка спиняється мимохіть; ця сцена, нехай і потворна, містить якусь розважальну складову — телевізора в хаті не передбачено, і таки цікаво, чим то все завершиться. Тіло, між тим, пролітає коротку відстань від дверей до яток і з розгону вганяється у котрогось завсідника, вибиваючи з рук у того пляшку з пивом. Тіло падає коло лавки, пиво пирскає водограєм, і було би те навіть кумедно, якби пияк, позбавлений питва не зреагував аж так злостиво: підхопившись, він починає бити поваленого ногами, люто примовляючи «сука-сука-сука!». Присутні вражено завмирають; череватий здоровань із неголеним писком, що викинув був опонента з дверей, отетеріло споглядає події, не знаючи певно чи втрутитись, чи приєднатись.

Галя полотніє, скрушно шепочучи «Нестор!», поривається на поміч, але Ярка хапає її за руку.

Тоді, відпустивши, швидко кидає клунки і заходиться вереском.

Верещати, слід зауважити, Ярка вміє. У школі іще, коли зчинялися бійки через безумовно смертельні в тому віці образи, їй випадало часом запобігти каліцтвам та збиткам, вчасно привернувши увагу класної керівнички. Нині ж, збагачена літами та ще й свіжим сновиддям, утікачка вкладає у своє верещання такий справдешній жах, що аж лякається сама. Полохаються і решта присутніх, мимоволі обертаючись до джерела неприємного звуку. Нападник припиняє гамселити жертву та люто витріщається на Ярку.

— Па… вук, — схлипнувши, пояснює та. — Он, он він!

Жертва тим часом користається нагодою і спритно відповзає подалі від лав. За кілька кроків побитий підводиться, і можна уже бачити, що то — худорлявий дядечко з короткою борідкою. Він шкутильгає, зігнувшись, однак погляд його затятий і чути що він стиха лається, не наважуючись, імовірно, висловити накипіле вголос. Галя підхоплюється до нього, підтримує за руку.

— Сс-скотина, — бурмоче він, обертаючись.

— Нестор! — смикає молода жінка. — Ходімо додому.

Той зітхає і дозволяє відвести себе геть із поля бою. Коло Ярки він зупиняється, позирає скоса.

— Ну ти… артистка… — бурмоче він.

Ярка смикає губами, удаючи посміх. Нині їй зовсім не весело.

Ти будеш пізніше пояснювати свої вчинки численними кризами, збоями суспільної системи, що вимагали: адаптуйся чи пропади. Твоєму поколінню пощастило — ви були молоді, вам було легше, ніж іншим, сприйняти нове. На вас, проте, чигала інакша небезпека — ви звикли бігти баговинням, ви не знали, що таке твердий ґрунт. Ви не вірили вже, що він існує, а відтак відкидали усі варіанти опори — не було таких ідеалів, до яких ви могли би пристати.

Це правда, серце, вам було важко; а тільки кожен сам відповідає за власний вибір. Ти з радістю відгукнулася на вимоги часу; пристосування — воно було викликом, веселою грою, а ти завжди любила всілякі забави. Як не любити, справді, з твоїм до того особливим хистом, з твоєю живою уявою?

А головне — яка у грі відповідальність? Це забавка, не більше; твоя роль не має значення, бо ж нині козак, завтра — розбійник, позавтра — знову козак… Роль не накладає жодних зобов’язань, вона не знає ані моралі, ані етики — лишень будь переконливим, як виходиш на сцену.

Адаптуватися — не значить брехати, так, здається, ти тоді вважала; потрібно лише трохи скоригувати правду, аби відповідати сподіванням аудиторії. І ти дійсно вірила, що в цьому немає нічого лихого.

Абітурієнтка була подібна до кошеняти-виростка: цибата, пружна, а ще й довгий хвіст за вітром майорить; ходить туди-сюди межи каштанів, то сяде на лавку, то підхопиться, прикусивши губу — аякже ж, бентежна пора. Бува, поглядає на вікна другого поверху — там якраз триває співбесіда — і тоді видно, що має світло-карі очі, округлі, мовби пташині; стрімка, запальна, Михайлові такі до душі.

Підходить отож, дозвільно сідає на лавку.

— Не метушись, — радить. — Комісії до душі упевнені в собі. Такі, знаєш, пикаті.

— Що? — дивується дівчина, мимохіть гальмуючи біганину. Її дивацькі очі спиняються на Михайлові, і погляд одразу теплішає. Звісно ж, він — хлопець показний, засмаглий по літі, з білявим баламутним чубом.

— Ти ж на педагога подаєшся, так же ж? — пояснює він. — А це означає, ха, моральний авторитет… Аби було, чим душити вихованців.

Абітурієнтка сміється. Гарна усмішка у неї, відзначає дорадник.

— Он значить, у чім фішка, — мовить вона. — Ну, коли знання предмету — справа десята, то, може, я і пройду. А ти — здав уже на пикатість?

Михайло пирхає поблажливо.

— Торік іще. А ти дивись, не страть. Нам потрібні гарні першокурсниці.

Дівчина улещено блимає.

— Михайло, — представляється залицяльник.

— Ярослава, — смикає плечима. — Тобто, Ярка.

Вона сідає поруч, нашорошена, але готова до гри. Липень видався прохолодним, і то на щастя — якби спека, чекання на іспити обернулось би пекельними муками. А так — лише бентежна, бадьора свіжість чистилища; тепер же, маючи товариство до балачки, можна і геть забути про муки — а ще й таке симпатичне товариство! От тільки звати його так само, як і того, малого… На щастя? На лихо? Чи так, на згадку?

— А чого саме сюди подаєшся? — цікавиться хлопець. — Справді хочеш бути вчителькою?

Ярка зиркає уважно — глузує, аякже. Такий як він, точно не на «вчительку» готується.

— Якщо не пощастить… — відказує вона.

Михайло регоче.

— Оце правильно. Ні, а чого, країні потрібні вчителі і космонавти. Тільки не в моїй особі. Зараз, маючи столичну освіту, можна де-будь влаштуватись. Надто ж, знаючи мови. Ти як, англійську добре здала?

— Damned well![2] — гордовито звітує абітурієнтка.

Михайло кумедно викочує очі.

— Січеш тему! — тішиться він.

Нараз весела бесіда уривається: з бічних дверей навчального корпусу вихоплюється «висповіданий» уже абітурієнт.

— Немирович! — виголошує врочисто, немов конферансьє.

Ярка підхоплюється бігти. Вона вже майже не чує, які напучення гукає Михайло — а схоже, щось про зухвалість і щастя. Оце й перевіримо, думає вона.

У коридорах інституту темно і прохолодно; кроки Ярчині відлунюють вздовж і впоперек. Мов у якім зачарованім замку, всміхається до себе абітурієнтка — а так, дитячі вигаданки зринають, бува, як не чекаєш; однак острах із тим розточується, ну бо справді, чого лихого чекати в такому звичному, здавна знаному місці?

Ось і двері «сповідальні» — високі, у два Ярчиних зрости; вона упевнено стукає, і, відізвавшись на гмук, смикає на себе. Входить до аудиторії.

Комісія суворо позирає на претендентку з-поза довгого, мов прилавок, стола. Їх четверо: троє жінок і старший дядечко. Жінки істотно різняться між собою: струнка, зірката молодичка, зичлива на вид старенька, а також — бундючна дама, мальована яскраво і невлад. Дядько сидить трішки осібно, позирає знуджено; коло нього найменше паперів, найбільше — коло пишної дами.

Ярка підходить ближче, минаючи картаті світлотіні вікон. Дядечко кахикає в кулак.

— Немиро-ович… — зітхнувши, сповіщає він. — Що ж… сідайте. Подивимось на вас.

Абітурієнтка знаходить місце за першою партою. Молодичка заглядає до паперів, тоді, озирнувшись на даму, починає допит.

— Ваше вступне есе викликає кілька запитань, — підібгавши губи, мовить вона. — Ви пишете, що захоплюєтесь іноземними мовами і плануєте поглибити свої знання в університеті. Втім, можна бачити, що в школі ви брали участь в олімпіадах не з мов, а з… географії. Чи не суперечить це вашому твердженню?

Яка вона старанна, зітхає собі Ярка, он аж вперед нахилилася спересердя.

— Маєте рацію, — відказує вона. — В дитинстві важко зрозуміти, до чого тягне найбільше. Але, ймовірно, саме інтерес до інших земель врешті викликав зацікавлення іноземними мовами.

Молодичка зводить брову, коротко гмукає.

— В дитинстві… — усміхається старенька. — А ви більше не вважаєте себе дитиною?

Ой-ой, бентежиться Ярка. Ось і перевірка на «пикатість». Вона точно знає, коли саме завершилось її дитинство, але як то пояснити стороннім людям — та і чи варто пояснювати?

Ярка сліпуче усміхається у відповідь.

— Сподіваюся бути дитиною завжди — в тому, що стосується потягу до нового.

Старенька киває поблажливо.

— Ваші успіхи в математиці — теж нове надбання? — цікавиться дядечко. — Чи відомо вам, що ваші бали з мови менші, аніж з математики?

— Правда? — муркає абітурієнтка. Їй здавалося, з мовами було все гаразд.

— Рахувати любите, авжеж? — не вщухає дядько. — Може, скажете, то власне копіткий підрахунок індексу інфляції викликав у вас інтерес до інших земель?

О, то він — жартівник, тішиться Ярка. Бундючна дама, що досі не сказала ні слова, дратівливо кривиться. Ага.

— Може… — киває абітурієнтка. — Але, коли я й рахувала, то швидше здачу покупцям на ринку. Допомагала матері, коли вона втратила роботу.

Дядькове лице трохи довшає.

— То вам би тоді в торговий інститут — не в педагогічний…

Ярка виструнчується.

— Ні. Продавців і без мене достатньо. Я бачила, як художники… як викладачі ідуть торгувати. Я бачила, як через те руйнуються сім’ї. А діти не мають на кого покластися… Так не повинно бути Хіба ні? Я знаю… часом вчитель — єдиний місточок до майбутнього. І я хочу бути вчителем. Я хочу бути… таким місточком.

Краєм ока Ярка бачить, як зітхає схвильовано бундючна дама. Ярка не додивляється — опускає очі, мовби й сама страх як зворушена. Лише бачить за хвильку, як дама киває до колег.

— Гаразд. Можете йти, — стиха мовить молодичка.

Ярка швидкує на двір і бачить із радістю, що Михайло і далі там — такий легкий і світлий опісля того похмурого замку.

— Мордували? — питається спочутливо.

— Ой-ой, мордували… — удавано схлипує абітурієнтка. — Але я так і не зізналася, де зарито кулемет!

Михайло сміється.

— Оце молодець, він тобі знадобиться! Знаєш, які тут сесії!

Ярка і собі радіє. Довкіл них зненацька якось гуртуються інші претенденти, і розмова стає загальною, поширюючи нервові веселощі серед змучених потерпаннями вступників. Михайло, втім, лишається поряд, і від того Ярка почувається замало не осердям світу.

Хтось проходить повз — вона заледве завважує. Втім, глянувши вдруге, полишає своє потішне коло і відходить на кілька кроків.

— Перепрошую, — спиняє вона жартівника зі вступної комісії. — А чи скоро результати?

Той гмукає, кинувши оком на веселе юнацьке повіддя.

— Скоро, — відказує.

А тоді, глянувши уважніше, додає:

— А ви — артистка. Далеко підете.

Наскільки далеко, втім, не знає ані він, ані Ярка. Їй це ще належить з’ясувати.

Він з’явився не одразу, а лише на другий день, десь по обіді. Видно, слід було відлежатись, гоячи синці та садна, перш ніж далі різноманітити своє культурне життя. Однак Ярка знала напевне, що раніш чи пізніш, а Нестор до неї завітає.

Вона саме чаклувала над тим, що можна було би наректи кулінарним відкриттям дев’яностих — миттєвою локшиною. Як додати до неї ковбаси та майонезу, страва набувала чарівної принадності; за студентських часів навіть страхітні плакати зі старим беззубим китайцем, котрий теж любив нудлз — геніальна розробка гуманітарної кафедри абощо — не змогли відвернути перспективну молодь від східного дива. Як воно тоді смакувало — гаряченьке, після пар! Навіть вишукана чорна паста з каракатицею, що нею згодом частував її генеральний, не мала для Ярки того смаку — адже тамувала не голод, а радше гонор… Нині ж потреба була простою і чистою, наче склянка води, і Ярці шкода було відставляти тарілку — однак на те не було ради.

Нестор самовільно прочинив хвіртку, махом забіг до двору, озирнувся, уважно оглядівши порожню вулицю, а тоді пошепки звернувся до зачудованої мешканки:

— Підемте до хати. Пока не побачив.

— Хто? — дивується Ярка.

— Микола, — значуще повідомляє гість, кивнувши у бік вулиці, а тоді підтюпцем рушає до дверей. Ярка наздоганяє його лиш у світлиці.

У хаті Нестор нарешті припиняє шарпатись, зручно притулившись у крісельці, і Ярка має змогу уважніше його розгледіти. На око йому вже за п’ятдесят, волосся відступає з чола, наче армія на маневрі, в борідці — рясна сивина; а проте погляд Несторів меткий, як не сказати лукавий, сорочка світла й охайна, а в руках — пакет з рекламою дамських парфумів.

— Дозвольте, — каже він, солодко мружачись, — поздоровити чарівну гостю з приїздом до Вістового.

Із рекламного пакета постає порохнява пляшка портвейну, котру Нестор виставляє на стіл із врочистістю, вартою столітнього гран-крю. Ярка кахикає, насилу стримавши регіт. Але ж і кавалер!

Гідно прийняти гостя Ярці заважає брак ресурсів — з питного посуду є лишень класичний гранчак та щербата чашка із бджілкою. Гість, утім, про те не дбає.

— Галя сказала, ви до нас віддихати, — хлебнувши сумнівного питва, мовить він. — І як вам тут? Як е… водичка?

Ярка позирає помисливо: Нестор сидить, перехнябившись на бік, аби, либонь, синці свої не тривожити, а проте посмішка радісна, мовби оце щойно янгола вздрів.

— Водичка тішить, а надто — її кількість, — відказує Ярка. — Гарне місце.

— Гарне, — значуще киває гість. — Гарне й примітне.

Позирає скоса — мовляв, знаю, а не скажу. Чи радше, скажу неодмінно, але перш попросіть. Ярка мимохіть нашорошується — ану як…

— Примітне? — знизує плечима. — Мені би якраз того не хотілося. Я сюди по спокій та тишу — сподіваюсь, не дурно — їхала.

— А, да-да, спокій, — натужно щириться гість. — Спочинок після городської, як то кажуть, суєти… А ви ким там робите?

Ярка блимає. Оце іще, знагла, допити!

— Чарівницею, — відказує.

Нестор вклякає разом зі своїм натужним усміхом.

— Е? Доброю чи злою?

Ярка сміється.

— А такою, знаєте, що вечірні казки розказує. По радіо.

— Ага-аа, — зітхає полегшено Нестор. — Хороша професія. Так би мовити, дидактична.

Ярка мружиться: і що воно за мана — то пісні про капусту, то тепер дидактика?

— А! — здогадується. — А ви, певно, вчителюєте!

Нестор, на диво, сумнішає, відставляючи навіть гранчака з портвейном.

— Ну я… раньше — да. Робив учителем тут, у початковій школі. Пока її не закрили; тепер діти, які є, у Станіслав їздять. Ну, воно, може, й луччє так. Бо, пригадую, як пацани мої між хрестів футбола ганяли… Не діло це, як то кажуть.

— Між хрестів? — чудується Ярка.

Нестор зітхає, тоді уклавши лікті на столика, присувається ближче.

— Говорю ж вам, примітне місце. Школу на місці церкви построїли, іще комуністи. А хрести там старі, є даже вісімнадцятого століття. А башня наша — башню ви бачили? — вона і від того старша! Чотирнадцятий вік!

Ой-йой, жахається Ярка, яким нехорошим вогнем зайнялися гостеві очі! Як у дилера з кишенями, повними веселого порошку!

— А єслі казок вам, то і казок маємо, — провадить далі Нестор. — От про дівчину-чайку, напримір…

— Знаю-знаю, — відказує господиня. — Там іще всі померли вкінці. «І тільки чайка з гірким плачем полетіла над морем…» От скажіть мені, Несторе, а чого усі казки тутешні такі життєствердні?

Дядько шморгає, відпиває портвейну.

— Та так воно і є, так і є… Но шо ж поробиш, як життя таке, га?

Тоді, засмутившись, визирає у вікно.

— Я б розказав вам, Ларочко, ну бо єсть, шо розказати; натерпілися люди тутошні всякого — і голод, і хороби, і висилки… А славні ж роди були: Куниця, Щука, Білошапка… Хто тепер лишився? Які-то недобитки, та й то…

Супиться Нестор, зазирає в порожній гранчак. По тім зітхає, наважившись мовби, підкидає погляд і знову знічев’я починає шептати.

— Воно й тепер, знаєте… — підсувається, ледь з крісла не падає. — І тепер тут всяке странне робиться.

— А! І що саме? — дивується Ярка.

Нестор роззирається, а тоді зненацька встає.

— Та всяке. Не буду казать, бо сам не знаю. А то скажуть, наклеп звожу — нє-нє, не буду. А ви просто подивляйтесь по сторонам — ну бо… Ну бо всяке, як то кажуть!

Із тим Нестор галантно вклоняється і рушає до дверей, звідти мружиться змовницьки, а тоді швидко виходить. Бонд, Джеймс Бонд… Ярка ледве стримується, аби не зареготати вголос, поки дядько ще у дворі. «Странне робиться» — ну ти бач. Воно, звичайно, краще собі винайти облудну змову, а ще й таку, щоби корінням — у сиву бувальщину, аніж визнати, що нічого вартого подиву — поза п’яною бійкою, себто — у тебе в житті немає! Вигадників таких найлегше…

Аж тут Ярка підкидається, збагнувши, що знову подумки цитує генерального. Мовби підглядає за нею — навіть тут, на прузі світу, де гадала вже себе у безпеці… А чи не надто легко вдалося їй втекти з його володінь?

Вона не встигає помітити, як уже бігає світлицею, гризучи ніготь на великому пальці. «Жує вудила», казав колись Ромчик, знаючи, яким негараздам передує такий її розколошканий стан. Ярка сміється невесело — нікого нині їй не налякати своїми примхами, хіба, може, себе саму. А лякатися є чого, хоч як ховайся.

Що там пише Катруся? Чи є новини? Щоденник вантажиться повільно, і Ярка вицокує смиканий ритм на глянсовім розвороті нетбука. А, так… межи цидулок про походи в кіно та велемудрі статті з мистецтва, є і приватний запис.

«Приходили люди в кашкетах, про подружню сварку питалися. Мовбито в сусіда жінка пропала — кажуть, змандрувала з молодим коханцем. Воно і не дивно, сусід — мацапура і скупердя. А тільки хоч би яку цидулку лишила, бо тепер до нього в кашкетів — питання, і він навісніє, мов сатана».

А дійсно, холоне Ярка, не подумала про те… Чи пов’яже хто попередні події з її зникненням? Коли так, то пан матиме проблеми, а панові проблеми геть-чисто непотрібні. Отже… отже, щонайменше її шукатимуть, і то не шалай-балай, а ретельно… Шляк!

Слід було… слід було не байки городити та в лимані полоскатися, а думати, як його випручатися з халепи. Навряд чи вигадки можуть їй зарадити; таким, як Нестор хіба, та і то — до першого-ліпшого п’яниці…

А проте, що вона має насправді, окрім небилиць?

Начувайся, дорогенька, бо ж знаєш, які вони зрадливі, ті вигадки. Не раз вже бувало, що оберталися вони проти вигадника — кому, як не тобі, про те знати. Вигадники живуть уявою, часто втрачаючи відчуття реальності, а отже здатні на вчинки, незбагненні для тих, хто не поділяє їхніх принадних фантазій.

Спокуса вигадувати, радше ніж мислити — звідки вона, невже просто від лінощів? Справді, думати, розгрібаючи гори свідчень, заглиблюючись, наче рудник із киркою, в катакомби мотивацій — праця неабияка; проте вигадка має й іншу важливу перевагу. Фантазія створює втішний, контрольований образ, дає відчуття певності та доцільності. Реальність — що з неї взяти? — дає лише сумнів.

Не дивно, що ми так нестямно любимо, вперше причастившись райського плоду. Кохана людина жива лишень почасти, іншою ж частиною вона — янгол, спокусник, месія; згадаймо: перше кохання — наш найдорожчий приватний міф. Лишень бита досвідом зрілість уміє любити, розплющивши очі; тоді ж, у юності, любимо, наче щойно навернуті до нової віри, а втративши, переживаємо армагедон.

Отож, як берешся вигадувати, промов замовляння, вторуючи за майстром вистави; напиши «не вірю», та й повісь собі над люстерком. Либонь поможе. Мусить же врешті помогти.

Цю прохідку Ярка не забуде ніколи: вони були такі легкі та юні, що, здавалось, летіли над бруківкою; світ був прекрасний і дивовижний, і весь цілковито належав їм одним. Була пора щойно перед Різдвом, з темного неба сіялась пороша, а довкіл сяяло й мінилося святкове місто; таке, мовби й не потішні вогні світилися, але безліч можливостей, осяйне майбутнє — лишень простягни долоню, та й візьмеш, як не одне — то інше.

Їх було щось із десятеро, товариші та спільники, усі прекрасні й веселі, споряджені, мовби щойно обібрали цирк на возі — в костюмах, коралях та блискітках. Четверо йшли попереду — третій рік, як найближчі друзі; Ярка та Михайло — закохані, а уже віднедавна й коханці, Катруся — сусідка Ярчина, і також Влад — Михайлів ліпший друг. Михайло, хоч йому й не належало, тримав звізду на патичку — вони з Яркою склепали її власноруч, пустивши на космічне тіло коробку з-під монітора та рулон фольги; решта коробки пішла йому ж-таки на ангельські крила. Божий вісник з Михайла вийшов такий, як належить — високий, світлочубий, а ще й міна строга та праведна, де взялася лише; Ярка раз по раз озиралася, милуючись: Мі-ка-ель, подібний Богові… Авжеж, пофортунило його зустріти, що не кажи.

Катруся, найближча подружка, виглядала натомість цілком страхолюдно: обличчя білене, чорні кола довкруж очей, а ще — простирадло і перекута зі швабри коса. Нині, правда, Катруся підмерзла, то і вбрала шапочку з червоними кугутиками; «смерть гірськолижника» — жартували тоді її веселі спільники. Ярка ж була циганкою — не смаглявим лицем, а запальним норовом до ролі припасувалася, ще й трьома спідницями та моністом із шоколадних монет. Владислав же був справдешній циган без жодних прикрас — чорнявий і верткий, наче фуркало, з лукавим поглядом та безжурним, як вітер, сміхом.

Решта — пастушки, царі й вояки — ішли щойно позаду, штурхаючись, теленькаючи дзвіночками та заводячи час від часу уривки коляд. Узрівши веселу ватагу, перехожі, бува, аж розверталися зачудовано, вже наступної миті розквітаючи посміхом. Звісно ж, то було втілення щастя і юнацьких безтурботних дурощів, ладних паморочити незгірше паленки. Власне, відсвяткувати прем’єру колядники іще не мали нагоди — ішли щойно з підшефної школи, де пиячити не годилося, однак на горизонті бовваніла велика і тепла хованка, де можна було дозвільно надолужити згаяне.

Хованка належала родині Михайла — тітці і дядькові, що нині від’їхали в новорічне турне, залишивши небожеві двокімнатну квартиру в центрі і величезного кудлатого різеншнауцера. Песика слід було регулярно вигулювати, квартиру — провітрювати; оце й планувалося робити — усім гуртом, аби, крий боже, не потомитися. Втім, родина могла покластися на Михайла — гулянки за його участю були пильно контрольовані, і ніколи не призводили до заворушень чи руйнувань. То була дивовижна Михайлова здатність — контролювати усе, хоч би до чого брався; навіть і ця коляда була його починанням, ретельно спланованим і сумлінно втіленим. Бували через те й недогоди: Циган, приміром, повсякчасно прагнув імпровізації — як не поцупити кожуха, то продати козу, і Янгол зі сценарієм ледь не сипав іскрами від люті. Нині, втім, ніхто вже про те не згадував; прем’єра відбулася, на розпашілі лиця сипав сніг, і місто світилося й вихоріло, немов святкові каруселі.

Тріумфальна прохідка скінчилася, як і мусила, при брамі старого будинку на Саксаганського. Колядники весело потупцяли на третій поверх і Михайло, як небесний ключник, відчинив для друзів двері.

От, правда, той, хто зустрів за дверима, доречніший був би в античному пеклі — з квартири загавкало так, що гості ледь не посипалися зі сходів. «Тшш, Тимко, свої, — затуркотів до пса Михайло. — Чорта не чіпай, він хороший! І Бальтазара не кусай — він з дарами… А от Ірода можеш трохи погризти…». Колядники, хихочучи, попід стіночкою оминають кудлатого собацюру, Ірод показує господарю щуплявого кулака.

За кілька хвилин гості розбрідаються квартирою: хтось гопкає на м’якій канапі, хтось причаровано визирає з вікна на центральну вулицю — авжеж, переважно за вікном геть зовсім не такі пейзажі. Четверо чільників прямують на кухню, аби підготувати нехитрий наїдок.

— А давайте чогось гарячого, — просить Ярка, позираючи на закоцюблу Катрусю. — Бо коли Смерть завтра шмарклі підбиратиме, несолідно буде, ні?

— Глінтвейн! — пропонує господар. — Є вино, та і мед знайдеться!

Михайло роззирається, тоді дістає з шафки пару пляшок.

— Ти би крила зняв, — перепиняє Влад. — Або дай краще я! Гріх янголу закалатанку гріти!

— Гріх — це доручати пляшку цигану! — відказує Михайло.

Хлопці перезираються і регочуть.

— На ось, краще, апельсини поріж! — пропонує янгол, дістаючи торбинку, тоді позирає помисливо. — Гляди, я рахую! Один!

Апельсин сонячним зайчиком перепурхує від Михайла до Влада.

— Один? — підморгнувши по-циганськи, дивується той. — Та хіба ж я, панотче, один? Маю жонку, маю діти, а діти голодні, а жона — вередлива!

Влад спритно ховає апельсин за пазуху.

— А що маю робити? Дайте ще, бо задушить!

— Два! — регочучи, Михайло відправляє в політ другий апельсин.

— Два ока маю, два вуха маю, а роти — чотири! Як то їх прогодуєш! — скиглить циган, ховаючи здобич.

— Три! — злітає чергова подача.

— А так-таки-так, три дні не їв, панотче, — бідкається Влад. — І жона не їла, і діти не їли, а тільки плакали! А дайте…

— А нема, — суворо відказує янгол. — Бог трійцю любить.

— Бо скнара-ааа! — плаче циган, тоді штовхає янгола в плече. Той відповідає дружнім стусаном, від якого розсипаються поцуплені апельсини. Обидва сміються, перезирнувшись, наче змовники, і беруться підбирати розсипане.

Ярка стежить за цією невеличкою кухонною виставою, неначе причарована. Тепла хвиля здіймається в її серці — які вони… які прекрасні, обоє! З нею Михайло інший, ніжніший, абощо, а от із другом — ну просто тобі півник-задирака! Це смішне змагання, зичливе хлоп’яче буцання — його нема і бути не може в її житті, хіба от, як чуже засвідчити. Хай і кумедний, але прояв мужності не може не тішити, надто ж в людині коханій; Ярка всміхається потайки, милуючись — а так, ними обома.

Приготувавши вина та гору гарячих канапок, герої перебираються до вітальні; за столом не вистачає місця для всього гурту, тож господар стелить скатертину просто на барвистий килим, і компанія влаштовується довкруж, наче ватага волоцюг — на узбіччі. За мить опускається на приблуд благодать і затишок; Ірод присувається ближче до Смерті, Чортик тягає в Пастушків з тарілки смажений сир, Балтазар втовкмачує Цигану облудність усякої ворожби.

— А що не кажіть, панотче, — не йме віри Влад, — а відкриті нам небо і зорі! Правда, жінко?

Ярка сміється, позираючи на Цигана, що врочисто підносить до стелі склянку з вином. Якось він швидко захмелів — чи то з одних тільки веселощів?

— Правда, чоловіче. Усе-усе бачу, і небо і зорі. І те бачу, що чекає тебе, голубчику, тяжка голова назавтра!

— О, о! Жонка все знає! — регоче Влад, сяючи темним оком.

— Ану мені погадай, циганко, — просить Ірод, простягаючи долоню.

Малий, рудий, розкуйовджений, і чого лишень так до нього Катруся тулиться? — хитає Ярка головою.

— Ич, чого захотів! — сміється вона. — Тобі, тиране, тиранова смерть!

— Яка така, чому не знаю? — обурюється Катруся.

— А мені іншої не треба! — щириться Ірод, обнімаючи страхітну свою сусідку.

Товариство регоче, обсміюючи пару; Катруся шаріється так, що видно навіть через білий грим. Влад позирає на «жонку» якось так… схвально, тепло, мовби й справді у ворожбі йому спільниця; доторк його руки, яка простягає пляшку, сіє по шкірі морозні лелітки. Ярка ковтає вино нахильцем, достоту не знаючи, що її схвилювало.

Раптом — аж здригаються шиби! — один з пастушків, пастушка, наразі, заходиться вереском. Виявляється — Тимко, забутий за пиятикою, і давно вже не гуляний, вирішує нагадати про нагальне, поклавши слиняву морду дівчині на плече. Пастушку сяк-так розраджують, і Михайло, хай би як йому хотілось лишитися, вибирається з-за уявного столу і збирається надвір. Обіцяє вернутися швидко, однак швидко чомусь не виходить; пиятика триває, утім, і скоро вже мало хто усвідомлює, що бракує господаря. Навіть Ярка, хоч як то дивно; вона і далі сипле пророцтвами, сміється і тішиться тому тривожному захвату, що скликає темний сусідів погляд. Вона знає, що випила зайвого, однак святочні каруселі крутять їй голову надто солодко, аби спинятися.

— Але ми нахекали! — сміється до неї Влад. — Дух, як у винарні! Я — трохи повітрям дихнути. Ти зі мною, жінко?

Ярка киває; веселе товариство не звертає уваги, як вони підтюпцем пробираються до кухні, аби відчини там кватирку. Стають поряд, вдихаючи незримі пасма морозного вітру; Ярка мусить притулитися до підвіконня, бо коліна заслабли — від сидіння навколішки, та й, либонь, від гарячого вина. Влад підтримує її, не даючи зосліпу проминути опору; його рука лишається на плечі, і Ярка її не відкидає. Поряд, зовсім поряд, його млистий погляд і гаряче дихання; Ярка дивиться, і не знає, що бачить — одного, іншого, їх обох… Апельсин, наче сонячний зайчик, зводить між ними золотаву арку… За мить, стрімку, наче порух вій, вони припадають одне до одного, притискаючись на відчай душі, мовби потопельники, що шукають за подихом. Так не можна, звіддаля бурмотить сумління, однак попри те і тому завдячуючи, цей поцілунок — такий дивовижно солодкий.

Засліплі й оглухлі, наче від вибуху, вони не чують, як відчиняються двері, як тупотить коридором звеселілий пес.

— Ярка, ти… що ти?!. — різко, немов удар нагая, лунає Михайлів голос.

Влад і Ярка ледь не відстрибують одне від одного, її подих і далі уривається, проте нині уже від страху.

— Я… я поясню, це не…

Михайлове обличчя аж сіре від гніву.

— Нічого, — рубає він. — Нічого. Що ти. Скажеш. Не змінить. Того. Що я. Бачив.

Вона завмирає, не вірячи собі, не годна прийняти, що це і справді — кінець. Вона ридатиме ридма, проситиме і благатиме, однак Михайло не схоче слухати. Його зрадили, так. А ще — він втратив контроль. І він довіку цього не пробачить.

Мені справді шкода, серце. Твій вчинок, може, й не вартував такої суворої кари, але ліпше було би прийняти її, як належне. Ти ж не скорилася, зачаївши гіркоту. Невдовзі ти обрізала коси і пофарбувалася на червоне. І відтоді ми з тобою більше не говорили. Точніше, відтоді ти мене більше не слухала.

А потім ти зустріла його.

Вітер, сухий і гарячий, штовхає в спину та крутиться довкіл ніг, мов брудний білий пес. Скільки ж піску нагнало з лиману! Онде навіть тополі в дрібній сивій пороші, про ноги уже не кажучи; недарма сучасники благої звістки повсякчасно одне одному ноги мили, пирхає до себе Ярка. Гарний звичай, достоту доречний; їй би нині пророка, вона би не розгубилася!

За браком провісника, утім, доводиться шукати вістки деінде — по те і зібралася. На лихо, пече теперечки, як на пательні — пече, аж підгоряє: онде навіть димом віє відкілясь. Чи знову пустище горить? — кривить носа мандрівниця. — Чи вже село зайнялося? Втім, що ближче до місця її призначення, то солодшим стає дим, мовби… мовби, еге ж, варення згоріло в хазяйки-недотепи. Ганичку, проте, недотепою не назвати, а отже… є в неї, либонь, підстави для недбальства?

Ярка спиняється неподалік Ганиччиної хати, притулившись до паркана під кривенькою вишнею. Звідти добре прозирає знайома хвіртка, а при ній — мотоцикл із коляскою. Авжеж не хазяйський коник? Навряд чи на дорозі б його покинули, якби так; та й навряд чи гості тут надовго — з тої ж таки причини.

Справді, за кілька хвилин з’являється і вершник, своїм несподіваним видом змусивши Ярку відступити в бур’яни. Її тут-таки шпигає кропива, а у штанці неситими вовкулаками впинаються реп’яхи. Вона терпить, бо мусить; хвацький вершник в блакитній сорочці напинає кашкета і, блимнувши погоном, від’їжджає.

Помисливим оком проводжає Ярка деркотливого лошака та його наїзника. Чого б це міліція сюди занадилась? Чи не по її, бува, душу? Утім, якби гонець підоспів по втікачку, то, либонь, не їхав би ниньки геть — адже ж Ганичка точно знає, де її знайти. Хіба, може, дізнавшись про те, вершник просто спішить кому слід доповісти?

Та годі, смикає себе за гривку дівчина, припини, бо то вже занадто. Це ж не кіно про шпигунські звитяги, далебі; а втім… пересвідчитись не буде зайвим. Вибравшись із пишних бур’янів та віддираючи від шортів реп’яхи, Ярка поволі прямує до хати. Тихо довкіл, аж бринить у вухах, та й на дворі нікого не видно.

— Ганичко! — гукає Ярка. — Ви вдома?

Анітелень; лише вітер смикає та колише сорочки на довгих мотузках між яблунь. Незатишно стає дівчині, начеб у порожнім храмі, однак саме порожнеча і вабить; смикнувши плечима, вона прочиняє хвіртку, перетинає двір і ступає до передпокою. Уже там вона розуміє, що господиня вдома-таки — зі світлиці чути притишений плач.

Було би їй розвернутися й піти: чуже горе — чужа власність; а однак, не може. Щось лихе, добре вивчене, а чи й завжди присутнє, говорить до неї — мовляв, коли хочеш дізнатися, то нині — саме час.

— Ганичко? — Ярка тихо стукає по одвірку. — У вас все гаразд?

Певно, що ні, вона і сама те бачить: Ганичка сидить при письмовому столику, поклавши сиву свою голову на схрещені руки. Коло ліктя — аркуші листа, писаного, напрочуд, від руки; літня жінка схлипує тихо і тоскно, судомно здригаються плечі.

— Ганичко…

Та врешті чує, що до неї звертаються; схлипнувши востаннє, жінка підводить заплакане лице.

— Лара? — дивується вона.

Ганичка дивиться так, мовби поява гості тут не має жодного сенсу, тож Ярка впевнюється — гонець у кашкеті не має до неї стосунку. Однак, коли їй тут лишатися, то не завадить знати — до чого, як не до неї.

— Я гукала, — пояснює Ярка. — А як не відповів ніхто — а двері відкриті, то, дай, думаю, дізнаюся, чи все гаразд. Маєте… якісь проблеми?

Господиня озирається, поволі приходячи до тями.

— Та це, Ларочка, Василь мені письмо од сина привіз… — зітхає вона, несамохіть розгладжуючи аркуші.

— Погані новини? — сторожко питається Ярка.

— Нє… Та нє… — силувано всміхається Ганичка. — Тільки давно не виділися з ним. І не скоро ще…

Не втримавшись, вона схлипує знову.

— В тюрмі він, Ларочка…

Ганичка закриває лице долонями і беззвучно плаче. Ярка зітхає, тоді підходить ближче, кладе руку жінці на плече.

— Це ви для нього варення варите?

Жінка зводить до неї погляд, всміхається крізь мокву.

— Яблочне. Його любиме…

Ярка сідає поруч, мовчки чекаючи, поки Ганичка витре хустинкою очі.

— Вадим — хороший хлопець, — мовби перепрошуючи, каже та. — Не повезло йому просто… так получилося — не знав, з ким дружити…

Гостя киває.

— Та це скрізь таке зараз. В мене в дворі сусід був, позичив гроші в бандюків, а тоді не мав, чим вернути. Мусив із ними на грабіж іти…

Ярка уриває оповідь — бо не варто жінці знати, чим то все для красунчика Руслана скінчилося.

— Да… — гірко зітхає Ганичка. — Зла яка-то тепер молодьож. Ні за шо, тільки за гроші думає…

Тоді, зиркнувши на гостю, розуміє, що сказала невлад.

— А ти, Ларочка, може, хотіла шо?

Ярка зітхає.

— Та дурне. Не хочу вас турбувати — справи, певно, маєте…

— Кажи уже, — кволо всміхається та.

Гостя роззирається ніяково.

— Та я думала, може ви мені городини якої продасте. Бо на ринок пізно вже…

— І не хочеться, да? — глузливо блимає Ганичка.

Ярка опускає очі.

— Та понімаю я, чого ж, — зітхає господиня, підводячись. — П’яниці, як єсть, півсела — з самого утра очі заливають…

— Ви знаєте? — показано дивується Ярка.

— Чого ж не знати, Ларочка… — мовить та. — Ну та жизнь тепер така… А зелені тобі нарву, дай боже, пока не повсихала.

Махнувши гості рукою, Ганичка виходить до кухні й вертається з великою, щербленою скраєчку, емальованою мискою.

— Пішли, сама вибереш, — пропонує вона.

Вдвох жінки виходять на город, що зразу за будинком. Латка невеличка, однак добре доглянута — чубаті зелені шереги шикуються рівно, як на параді. Від землі віє свіжо і пряно, і якось так солодко, як пахне лише живе.

— Осьо вгірки, — мовить літня жінка, — помідори там дальше, сині, кабачки… Поможеш?

Ярка схиляється поряд із господинею, намацуючи стиглі плоди.

— А Нестора ти, може і порятувала, — раптом каже Ганичка. — Толік би його покалічив. Дурне воно, як вип’є.

— Чого ж тоді Нестор до п’яних зачіпляється? — дивується на те Ярка.

Ганичка припиняє зривати зілля, випростовується та дивиться кудись у далечінь.

— Та бо сам, як єсть, дурнуватий.

— А, ну тоді ясно, — сміється Ярка. — Бо він мені такого наплів! Про хрести і про вежу, і про… ну, про дивні події якісь тут, у Вістовому. Вигадав, ні?

Господиня зиркає на Ярку так, що та ледь не випускає миску з рук. Якась мовби злість у погляді — ні, не злість, але радше вже чорна лють. Яка за хвильку, правда, звіюється вітром.

— Нема ніяких «подій», Ларочка, — тихо каже вона. — Просто пропав тут один чоловік. Уже год як нема, і ніхто не зна’, де дівся. Ну та… ну та я кажу, туда йому і дорога.

Гмукає Ярка. Цікаво.

— А Нестор той, — додає Ганичка, — як такий мудрий, то луччє б, де не нада, не ліз…

— До чужих жінок, тобто? — сміється гостя.

— До жінок, — киває господиня. — Ото ж бо й воно.

Набравши свіжої городини та насилу умовивши Ганичку взяти якісь бодай гроші, Ярка вирушає до хати. Позирає на мовчазні околиці, сама собі дивуючись. Чи й справді Нестору тому говіркому повірила? Що саме — і нащо, питається! — хотіла довідатись? Певно, що завіявся який сельчанин, до міста поїхав, абощо… А проте, погляд той Ганиччин усе з гадки не йде…

За спиною у Ярки зненацька дивний звук — нетутешнє якесь, мелодійне теленькання. Аж сахається вона з несподіванки — чи на ровері хто? А ще й близько так, от-от наскочить!

Обернувшись, проте, мандрівниця нікого не бачить. Здалося? Перехрестя — немов розхристана біла сорочка, високо а небі — тоскне кигикання чайки… Порожньо, а таке, наче дивиться хто, мовчазно, затамувавши подих.

Здригається Ярка. До чого довела себе, справді — от уже й верзеться казна-що. А втім воно завжди так, як втрачаєш певність. Слід опанувати себе — інакше буде гірше, чимдалі гірше; глибоко вдихнувши палючого вітру, вона змушує себе рушити з місця.

Чомусь найпростіше заповнити порожнечу примарами — ти це знаєш, ти це звідала, а чи й сама відчиняла привиддям двері. Воно й не дивно, адже найшвидше та найкраще заповнює ємність те, що не має власної форми — таке, як повітря, таке, як вигадка.

Це закладено в нас природою: не знаючи, що діється, ми шукаємо, а часом і вигадуємо пояснення, бо ж пошук правди може бути надто довгим, а порожнеча — надто нестерпною. Одні приходять таким чином до віри, інші — до безумства. Ти й була такою навіженою, коли втратила свою любов — те, що ти робила тоді, ті, з ким шукала рятунку… краще того не згадувати, надто — проти ночі.

Ти, як і кожен, боялася пустоти, а згодом ще й навчилася користатися тою сліпою боязню; а от чи спадало тобі на гадку, що й порожнеча має свої переваги? Кажуть, лиш звільнивши свою свідомість, пророки віщували божу волю; але хай із ними — навіть звичайна людина краще чує, коли припиняє врешті базікати. Хіба не помічала? Найкращі злети твоєї інтуїції припадали саме на ті часи, коли певність поступалась ваганню.

На жаль, постійно жити так, мов танцівник на канаті, неможливо — хіба ти й справді безумець; однак, перш ніж пустити в своє життя чергові примари, прислухайся — ану як почуєш яке заваляще пророцтво, якусь коротку, але правдиву звістку.

Правди й не мусить бути багато — хіба дрібка чи дві, аби було, до чого припнути канат базарного танцюриста.

Того дня їй вставалося особливо тяжко — так, мабуть, приходить до тями в’язень, що знепритомнів був од болю, а тепер знову розліплює повіки назустріч батогам та жаровням. Майже півроку таких тортур уже. А ще й дощить до того ж.

— Я не піду, — бурмоче вона, чуючи, як поряд починає метушитися Катруся.

Та зітхає, тлумлячи дратливий стогін, тоді в одному лиш панчішку сідає на сусідчине ліжко.

— Десять баксів! — промовляє заклично, мовби школячи пса.

Ярка відвертається до вікна — сіра-сіра полотнина, помережана дрібним дощем.

— Мене нудить, — мовить вона.

Катруся штовхає її в поперек.

— Скільки ти вчора випила?

Ярка супиться — випила? Вчора? А так… надвечір вона перестріла була одну пелехату аспірантку, і вони просиділи кілька годин на темному кафедральному підвіконні. За пляшкою, і переважно — мовчки. Втім, не у питві справа; тепер її нудить кожен ранок майже — від того лишень, що мусить вставати і жити далі.

— Іди в душ, — каже Катруся.

— Води гарячої нема, — бурмоче Ярка, зариваючись під подушки.

— Ну то, — лютиться сусідка, — іди і повішайся! На тобі панчішка на зашморг!

Від такої кривди сон нарешті відступає. Ярка, розпачливо схлипнувши, б’є сусідку подушкою. Та спокійно ухиляється.

— Хочеш битися — вставай, — пропонує вона.

Ярка сідає на ліжку, похмура і розпатлана.

— Я тебе ненавиджу.

Катруся радісно киває, напинаючи другий панчішок. Як лишень вона її терпить — то дивина. Останні кілька місяців Ярку направду лихоманило — вона плакала, пиячила, пропадала ночами, але сусідка була поряд, незмінно добра й поблажлива. Вона приносила страдниці книжки та конспекти, не даючи остаточно схибнутися, а тепер оце й підробіток знайшла — і то на цілих десять баксів за день!

Правду кажучи, робота була дурнувата — стояти при вітрині в торговому центрі, зазиваючи перехожих на дегустацію якоїсь біди; люди переважно сахалися від них, як од біснуватих, а від нещирого усміху за годину-дві вже судомило щелепи. Невдячна справа, так, але ж — десять баксів! Від мами з її церковними справами давно вже немає підмоги, хіба від бабці — провізія; а людині ж і вдяганка яка, бува, потрібна, про інше вже не кажучи. На їхньому курсі всі так чи сяк підробляли: хто сортувальником на фабриці, хто — в офісі охоронцем; бува й перекладацька робота перепадала, та все ж, найбільший попит був на чорноробів. Отож, підробити на рекламній акції було чи не за щастя.

Ярка встає і вбирається, неповоротка, мов сновида. Позирає на своє примарне лице у люстерку, дістає криваво-червону помаду, за мить із примари обертаючись на голодного упиря. Катруся лишень зітхає на ці перетворення; сама ж-бо ту нежить підняла, мусила би знати. Ну та хоч би так, думає сусідка, не знаючи, звісно, що може би Ярці й проспати годилося того дня — хтозна, чи не вийшло би врешті на краще.

Рекламна агенція розташована неблизько — ген-ген, у чорта на болоті за Індустріальним мостом. Поки дівчата дістаються місця, Ярка годна уже знов закуняти, тож величезним зусиллям волі вона змушує себе обсмикнутися на порозі агенції — шкода буде, коли завернуть назад по всіх тих стражданнях.

В агенції ґвалт і рейвах: метушаться менеджери, в останній хвилині збираючи докупи зразки та листівки, непредметно репетує начальство, сновигають, мов засватані, дівчатка-зазивальниці. Ярка й Катруся знаходять собі місце попід стіночкою; метушня триває іще якусь хвильку, і зрештою виявляється, що для них двох немає місця в машині. Дорогу до робочого місця дівчата долають у кузові маленької вантажівки, примостившись, немов пташата, межи ящиків та коробок.

— Що сьогодні вихваляємо? — цікавиться Катруся.

— Щось уммм… у баночках… — відказує Ярка, запускаючи руку в ящик; тоді, діставши зразок, роздивляється уважніше. — Соки! О! Дитячий сік фе… «Феєчка».

На етикетці — маленька дівчинка з прозорими крильцями. Лукавий усміх, золоте волосся кучериками, і така на ній сукенка! Пишна, блакитна, з воланами! Ярці стає зненацька журно — чи не про таку вона мріяла, як була малою?

— «Гранат і шипшина», — повідомляє вона. — «Яблуко з медом». Затямила репертуар?

Катруся неуважно киває, намагаючись не гупнути об стіну на повороті. Ярка ж відвертається, закусивши свою криваву губу; їй знов хочеться плакати.

У торговому центрі людно — мабуть що мряка нагнала. Із тим навіть затишок сякий-такий занадився до просторих залів, мовби й покупці і обслуга — всі нарівні ховалися від негоди. Через те й на зазивальниць глядять нині поблажливо; хоч, може поблажливість та і самому товару завдячує: кольорові пляшечки сяють, немов самоцвіти, з плакатів поглядає усміхнене дитя — як його й собі не усміхнутися!

Ярка та Катруся ловлять очима молодих жінок із дітьми, кивають до них значуще. Вряди-годи та й підійде одна зі своїм дитинчам скуштувати сочку; що ж, то все на краще — онде з-за товарної стійки позирає, мов конвойний пес, невсипна діва-супервайзер. Все виглядає, осоружна, щоби наймички баглаїв не били, а ще й знімкує для звіту; не побайдикуєш із нею — бо раптом що не до смаку, то вдруге й не запросять.

Втім, із того пітбуля у фірмовому блейзері часом могла бути і користь. У хвилину попусти супервайзер Леся зізналася, що й сама зазивальницею починала, отож і вивчила кілька трюків: от скажімо, іде людина від утоми розмарена — а ти їй суворо «ідіть сюди, візьміть оце», то вона підходить і бере, не думаючи. Або іще — передусім закликати слід жінок, вони чутливі до мовного звернення; чоловіки ж зацікавляться, як привернеш їхню увагу, а по тім ігноруватимеш.

Словом, багато цікавого знала Леся, тим-то її й поставили наглядати; Ярка й собі у вільну хвилину бралася покупців роздивлятися — напевно ж, кожен із них має свій чарівний важіль… Не дарма ж молоді жінки на ту «Феєчку» заглядалися — а чи й не про власне янголя мріяли мимохіть?

Час за вихваляннями чвалав неквапно: весь день на ногах, а ще й від нелюдської привітності — втома нелюдська. Онде вже Катруся до стійки тулиться, скроні розтираючи; Ярка теж ладна би десь полежати, а до вечора ж іще ген-ген. Аж раптом, миттєво бадьорячи, шкірою біжать крижаки — хтось відчинив двері до торгового центру, а відчинивши, так і став на порозі, не даючи стулкам зійтися, із тим пускаючи до зали просякнутий моквою вітер.

Хоч-не-хоч, а глянеш: високий чоловік у темному плащі з піднятим коміром — пригальмував, мовби володіння свої озираючи. А втім, от і йде собі, лиш оком кинувши на рекламну стійку. Ярка пересмикується від холоду у своїй легкій рекламній футболці — от уже ж є нечемні люди! — і ловить погляд Лeci-наглядачки, такий нетутешній, наче примару стрінула. Чого б то? Але нема коли роздумувати, от якраз дві мамулі з дівчатками нагодилися — треба їм гарненько розповісти про ту росу з маком, котру належить нині продавати.

Ярка, втім, і далі бентежиться, і не дарма — онде той чоловік, не пішов назовсім, а позирає звіддаля, а ще й дивиться так, мовби бридиться їхньою справою. Хіба от на малих дівчат поглядає уважно — не з огидою, а з холодною радше цікавістю.

Коли врешті він підходить до стійки, Ярка й не дивується. Катруся ж завмирає, мов заворожена — справді, чоловік непересічний: високе чоло, опуклі, широко посаджені очі, тонкі риси, мов у якого кревного шляхтича. Щось може за сорок йому, і віє від його постави певністю та зневагою.

Пальцями, запнутими у чорну шкіру, він бере скляночку соку, стрімко її перехиляє і тут-таки кривиться.

— Гидота, — мовить він.

Тоді розвертається, аби йти. Катруся ж, заскочена, так від нього сахається, що випускає з рук барвисте віяло проспектів. Чоловік на те глузливо пирхає, розкішним порухом зводячи брову.

Мимовільно чи ні, Ярка заступає йому дорогу.

— Тут легко схибити, — каже вона, вклавши в свій усміх усю зневажену досі учительську поблажливість. — Адже цей сік для дітей. Вони по-іншому сприймають смак. На те і проводимо дегустацію… Я впевнена, вашій дівчинці сподобається.

Западає така тиша зненацька, що аж чути, як судомно вдихає за стійкою Леся. Шляхтич зводить на Ярку погляд — і вже немає в ньому ані крихти гумору. Змія — і та дивилася б привітніше.

— Гм, — каже зрештою. — Цікаво.

Тоді швидким рухом — спалахує дорогий метал — дістає з кишені візитницю.

— Прийдеш в понеділок, — мовить до Ярки.

Ані крихти в тому сумніву — немовби наказ.

А тоді так само стрімко виходить геть.

— Що то був за упир?! — отямившись, гнівиться Катруся.

— Тшш! — люто шипить Леся-наглядачка. — Це був… це ой…

— Володимир Франк, — читає Ярка зі сніжно-білої візитки. — «Delecta Inc.».

— Він наш замовник, — врешті пояснює Леся, враз утративши керівничі свої інтонації. — І упир, ага.

Тоді додає, обернувшись до Ярки:

— І в нього немає дітей.

По обіді, несподівано для себе Ярка засинає, поринувши в якісь уривчасті марення про польоти над крутоярами. Прокидається стрімко, сполохана немовби різким звуком, і довго ще не може збагнути, що ж це таке за кімната з похилою стіною та низькою стелею. Марення і далі клубочиться, огортаючи голову цупкою шалькою, і Ярка ледь не навпомацки спускається крутими сходами, аби закалатати собі індійської кави.

За третім горням пекельного того напою щось їй потроху вигодинюється, хоча приходить натомість судомний біль рівно над очима. До чого б то? Чи не до негоди? А хоч би й так, киває страдниця, нехай негода, аби не ця лишень безжальна спека, від якої тануть рештки і так не надмірно потужних душевних сил.

Коли би була хоч трохи сильнішою, похмуро картає себе Ярка, то давно би знала, що робити. Уже би мала мудру яку стратегію, шиковану стадіями, озброєну пунктами, та вже й до справи би взялася, замість того, аби ціпеніти оце над горнятком кави, наче кріль, задивлений у зміїне око. Скільки ж можна відкладати, бігме, то п’яниць рознімаючи, то шукаючи за небилицями… Не вікувати ж їй і справді у Вістовому!

Належно себе розтроюдивши, Ярка підхоплюється з кривого ослінчика. Коли би можна було горю зарадити безтямною метушнею, то тут би все й залагодилось; а так воно не буває, звісно, і Ярка точно знає чого їй бракує нині — а власне, чорної папки.

Була така в неї на роботі, ну та, може, десь і нині є. Велика така тека з блокнотом на А-чотири; прекрасна річ, як на нудній нараді чортиків малювати, а ще й вельми придатна, аби розкреслити план якоїсь орудки — зі стрілками, колами та питальними знаками. Як би вона їй нині придалася!

Ну та звісно, тікаючи похапки, чорної теки Ярка не прихопила. А що нетбук? Хіба може та забавка вдовольнити дитячу іще потребу псувати папір? А паперу ж, як навмисне, якраз і немає!

Врешті, розколошкана надміром кави, Ярка не втримується і вибігає на вулицю. Паперу немає, а зате є прекрасний піщаний берег неподалік, і, за браком іншого, креслити свої стрілки та кола можна і там.

Бігцем проминає Ярка вулицю Тупікову, гальмуючи свій крок лише на рудому пустищі, та і то лиш тому, що їй до сандалії набивається жменька крихких камінців. Спинившись, аби витрусити перечіпку, вона раптом відчуває, як тихо нині довкіл — ані шереху шин, ані погуку, ані відлуння кроків. Тільки протяглий подих вітру і гупання крові у вухах; і таке, наче докір у тій довкільній тиші — яку невсипну бентегу, мовляв, ти принесла до цього мирного краю?

Здригається Ярка, а однак затято продовжує йти. Раптовим посмиком вітер куйовдить її руді пасма, огортаючи запахом пустища — сухим згаром, гірким полином та далеким солодкавим духом шавлії. Ярка глибоко вдихає той гарячий дурман, відчуваючи, як здіймаються в голові легкі памороки; тим приємніше виявляється ступити на берег, де, хоч і стиха, а віє солоною далиною.

Тут, як і сподівано, знаходиться рівний клаптик вологого піску. Зламавши сухий патичок, Ярка проводить першу риску.

Отже, що ми маємо нині? Чого досягли, покинувши столицю та її небезпеки? А так, дістали трохи часу. Кружальце. Часу — для чого? Знати би… Знак питання. Доведеться відійти на кілька кроків назад і глянути пильніше на витоки своїх негараздів.

Звідки ж почати? Від самої зустрічі того далекого дощового дня? Невже усе, що сталося, було відтоді неуникне? Ні, не може бути! Адже ж сталося чимало — лихого, але й доброго теж. Вона вчилася, росла, робила помилки, але й брала на себе помилки інших… Спізнавала свої власні сили та немощі, користалася з помилок ближніх, а хтось, як і належить, користався з її невдач. Вона знаходила і втрачала, і знову знаходила — та хоч би й любила, коли вже на те. Ні, останні п’ять років — хіба насправді її змінили? Хіба самочинно зумовили нещастя?

Ярка зітхає, знову виводячи на піску знак питання. Проте знає одне: окрім неї, були ще двоє. Але ж де межи них помістити себе — на короткому проміжку між лиходієм і жертвою? Завмирає, не знаючи, як це можна поєднати, однак певна — так і є.

Одного з цих двох не стало… Викреслюємо, абощо? Інший лишився — і що тут, стрілочка? — шукає за нею. Чого ж він прагне? Знак питання, і ще один, і ще… Чи знає він те, чого не знає Ярка — її власне ставлення до недавніх подій? Він завжди знав, зітхає вона, і знав усе краще за неї. А все ж таки? Злодій чи жертва? Від цього залежить усе, хоч як крути. На чий же бік вона стане? Візьме на себе провину? Чи зважиться на спротив?

Риска між двома питальними знаками так і лишається неперетнутою.

Кинувши патичка, Ярка заходить у воду, не тямлячи навіть, що не скинула одягу. Їй кортить загорнутися в цю теплу синь, немов у грубу ковдру, відкладаючи пробудження, бодай на хвильку. Треба зробити вибір: треба, треба, треба! Але ж як це важко, боже милий!

Хтозна, скільки вона просиділа в літній воді — кілька хвилин, а чи й годину. А тільки, вибравшись нарешті зі сколоченої мілизни, розуміє, що на березі вже не одна. Як лишень та гостя підібралася настільки нечутно? Може, занурена у власні біди, Ярка й не тямила, що діється довкіл? Ну та певно, так і було.

Хлюпаючи водою та послизаючись в узбережній твані, Ярка підходить ближче. Дитина? Так, дівчинка років, може, восьми. Коротка жовта сукенка, неохайна чуприна, ноги запилюжені аж до щуплявих колін. Її голова похилена, Ярка не бачить обличчя; дитина, схоже, якраз розглядає Ярчині кривулі на піску. Уже й патичок підібрала, проноза…

— Привіт, мала! — стиха каже Ярка.

І тоді дитина підводить погляд. Ярка ціпеніє: це обличчя — воно… воно потворне.

Однак слова її потворніші за лице.

— Тут був чоловічок, — сповіщає вона, тицяючи патичком. — Це ти його стерла?

Крижана хвиля набігає зненацька, забиває подих, накриває з головою. Ярка стоїть, не в силі ворухнутися. Я? — лупає розпачливо межи скронь. Хіба ж це я? Ні! Неправда!

— Був — і нема! — додає мала, тоді кидає патичок і, сміючись, всідається на берег.

Ярка судомно зітхає. Ця дитина — вона хвора абощо?

— Ніка! Ніка! — раптом лине з-за піщаного горбочка. — Ніка, де ти?!

За мить на березі з’являється третя персона, цим разом знайома. Така точно полотняна спідниця, лише замість маєчки з кицькою, картата сорочка… І погляд — о! Цей погляд вартував давньогрецької драми… страх, сором і над усім — незмірна чорна туга.

— Галя! — відмерзає врешті Ярка. — Це… це твоя…

Молода жінка підбігає до малої втікачки, падає навколішки і обіймає її, зарившись обличчям в коротке розкуйовджене волосся. Мала тихо сміється, потішена. Ярка здригається знову: це справді страшно — бачити таке щире щастя на такім потворнім маленькім лиці. Аякже ж, плаский носик, завеликий для малого рота язик, трохи косуваті очі… Ярка знає, що це за хвороба. Синдром радше. Вони мали практику з… такими дітьми.

Галя підводить заплаканий погляд. Чекає на реакцію гості… Авжеж, тепер зрозуміла її повсякчасна зацькованість, її втома і смуток.

— Не сиро хіба? — кахикнувши, мовить Ярка. — На піску сидіти?

Жінка киває, встає і підводить малу.

— Моя дочка, Ніка, — сухо мовить вона.

Ярка киває, не знаючи, що сказати.

— Ну, ми — додому… — смикає плечима Галя. — І так загулялися. Давай, Ніка, ходи.

Дівчинка кидає на Ярку смішливий погляд. Щириться якусь мить, а тоді відвертається і обіймає матір за руку. За мить вони вже крокують між пагорби.

— Галя! — гукає Ярка навздогін. — Ти… ви, цеє, заходьте якось!

Галя сполохано озирається. І, не відповівши, йде.

Чому я це сказала? — дивується до себе Ярка. Невже справді хочу бавити це… це створіння?

Ні, визнає вона, не хочу. Боже збав, не хочу. От лише… мушу, визнає вона. Адже щойно зараз ця дитина мимохіть штовхнула її через риску. Не розуміючи того, змусила зробити вибір.

А для втілення цього вибору… Ярка здригається — шкірою женуть крижаки, холодячи щоки, наїжачуючи волосся…

Для втілення цього вибору далеко ходити не треба.