Серце гарпії

Частина III Провісниця

Tака ніч найбільш придатна для початку казки про давні часи: сходить над безгомінним селом жовтава повня, плюскають при березі ліниві хвилі, сріблясто буруниться за вітром полин… Лишень бракує мандрівця з кобзою чи закоханих попід вежею, чи бодай би лиховісного цвинтаря за похиленим тином… А втім, цвинтаря якраз не бракує, хоча й ховається він у яблуневому саду опріч дитячого майданчика. Закохані… що ж, є і такі. Ось коло краю села, зарано — чи запізно, коли вже на те, гальмує старенького москвича Микола, — не гадав тут ночувати, але спродав у Станіславі усю торбу в’яленого бичка, посварився з кумом і спересердя вирішив повернутись додому. Зайшовши в дім, проте, швидко з’ясовує, що кохана дружина вкотре не дочекалася, завіявшись деінде, і відтак сідає на ліжку і схлипує, сховавши обличчя в долонях.

Що ж до кобзи, то її і справді катма у Вістовому, зате ось у Нестора з хати лине спів капели «Думка», котрій намагаються вторувати двійко спізнілих пияків — їх, мабуть теж висока повня налаштувала на романтичний лад.

Не дбаючи, втім про нічні красоти, влягається спати зморений Юхим, (всенький день на воді, а риба — мов поховалася, а ще й надвечір наглий сомище, гнида, ледь не висмикнув кармак!); Ганичці ж не спиться — вкотре вже сидить вона над синовим листом, ковтаючи сльози, та, аби не гаяти часу, помішує лопаткою чергову порцію яблуневого джему.

Давно вже поринув у п’яний вирій колишній Приймаків товариш, Толік. Ніхто в селі достеменно не відав, з чого живе цей пропитий ледь не до юродства чолов’яга. Як була жива його мати, то тримала свиней; нині ж лишився хіба похилений сарай та купа гною, від якої тільки милосердна ніч розганяє хмари дрібної мушви.

Спить також і Саня, Приймаків брат, проте сон його неспокійний, стискаються кулаки і швидко-швидко бігають під повіками очі; в хаті у нього неприбрано, і то давненько, проте на порохнявій долівці видніються сліди, мовби від совання меблів. Будильник коло його ліжка виставлено на ранній ранок.

Тихо, назагал, і за вулицю-дві вже й не чути ані храпу, ані співу, ані телевізійного бубоніння, хіба тонко підвиває десь голодний пес, а чи й приблудний степовий сіроманець. Галя, втім, сторожко озирає двір, перш ніж зачинити двері, і тоді лише повертається до своєї нежданої гості, полохливо оглядаючи її вимащені глиною штанці та обідрану щоку.

— Я власне, чого до тебе в такій годині… — змучено каже та. — Хотіла сказати — поїду зранку. Та й тобі лишатись би не радила.

— Ти що? — блимає Галя. — Що трапилось?

— Та… — Ярка кривиться та мимохіть торкається шиї. — Мала тут одну прикру пригоду…

Галя придивляється уважніше. Справді, не здалося — у гості не лише садно на щоці, але й неслабий синець якраз під вухом. Аж здригається жінка, узрівши таке жахіття.

— Розказуй! — наполохано вимагає вона.

Ярка роззирається, тоді киває на двері до кімнати.

— Зайдемо до кухні — аби малу не збудити? І якби чого хильнути… Нема у тебе?

— Валер’янка, — нервово пирхає Галя.

— Давай!

Дівчата тихцем проходять до кухні, де хазяйка за хвильку-дві надибує пляшечку настоянки та, повагавшись трохи, плюскає пахучого зілля до розпарованих келишків.

— Ну? — врешті не витримує вона.

Ярка кривиться від гіркого напою і позирає в бік дверей.

— Цікаво, чи ти усвідомлюєш, що за два будинки від тебе і твоєї дитини живе психопат, який уже убив людину, і в будь-який момент ладен убити іще когось?

Галя полотніє.

— Це ти про…

— Про Толіка, — підхоплює Ярка. — Хіба ви не помічали, що він, як вип’є, то стає зовсім неадекватний? Пам’ятаєш, як він Нестора ледь не забив?

— Ну… так, але… Але щоб убити?..

— Сьогодні він мені мало не прямим текстом зізнався, що убив Приймака! — виголошує Ярка, і голос її цілком ненавмисне зривається на останньому складі.

— Як то?

— Була на «бродвеї» вашому, зашпорталась випадково, мене облаяли, а я й обмовилась — є тут люди, кажуть, готові убити за один різкий рух… Так Толік те почув і наздогнав мене потім, мовляв, що я знаю і звідки… Оце бачиш — синець? За шию схопив, зараза! А ще до паркану приклав так, що зорі посипались… Якби люди не нагодилися, Маша з кавалером… то був би мені амінь, Галю.

Ярка прикладає до вуст келишка, і Галя, рвучко зітхнувши, робить те саме. На мить западає мовчанка.

— Т-ти… в міліцію дзвонила?

— Яку міліцію? — дивується Ярка. — Посеред дикого степу?

— Ну… В Ганички небіж у Станіславському райвідділі служить…

— Василь. Знаю, — киває гостя. — Тільки ж то поки ще приїде! І хтозна, чи взагалі слухати стане! Коли ви от уже скільки часу терпите цього недолюдка! Я не знаю, як так можна… От ти сама не боїшся хіба?

Коротко зиркнувши на хазяйку, Ярка бачить — боїться, ще й як. Однак займати «недолюдка» боїться іще більше.

— Так же ж доказів не було — щодо Приймака. А що б’ються хлопи — ну, так то звична річ…

— Боже милий, — хитає головою Ярка. — Бити ногами по печінках — то вже звична річ! Ну ви, люди, даєте!

— Це правда, — похнюплюється Галя. — Ніхто ні про кого не дбає. А я… що ж мені, голіруч на нього йти?

Ярка тяжко зітхає.

— Ти намагалася, я бачила. Але не треба голіруч, справді… Ти могла би… а втім, ні, навряд чи могла б…

— Що? — нашорошується Галя.

— Та пусте. Хоча, може…

— Кажи вже!

— Ну… — Ярка нервово сплітає пальці. — У нас якось таке було… в сусідньому дворі жінка сина убила — зовсім була божевільна, але ніхто про те не знав. Плакала, побивалася, казала — пропав, благала знайти… Ну, шукали, звісно, по всьому місту, але не знайшли… Так от, в дворі жила одна бабця, стара уже і сліпа. То, сказала, було їй видіння… Що, мовляв, хлопчик на горищі плаче… Ну, люди пішли перевірити і знайшли. Мертвого, звісно… а мати, як побачила — то й зізналася в усьому… Її бігом до психічки забрали — а то так і жила би далі, а може, ще кого зі світу звела б…

Галя затримує подих.

— Сліпа… як Ванга? Провісниця?

— Ага, — киває Ярка. — Ти ж знаєш, провісники — вони або сліпі, або блаженні, або як то кажуть… «простаки», божі діти. Пророчий дар — то нагорода, мовби, за їхню… гм, особливість.

Хазяйка опускає очі, тяжко замислившись.

— Коли твій чоловік, Галю, так свято вірить у прикмети, — тихо каже Ярка, — то і вістівчани повірять — адже ж у добрі прикмети віриться значно легше.

При згадці про чоловіка Галя здригається. Тоді мружиться так, мовби заплаче от-от, проте опановує себе і люто прикушує губу.

— Але ж тій жінці справді було видіння, — сухо мовить вона.

Ярка всміхається.

— А оце хтозна. Головне, вона знала, де шукати.

— А ти… ти знаєш?

— Толік пробовкався спересердя. Але, думаю, назавтра й не згадає. Галя зітхає, задивившись у вікно. Видно, рішення, хоч би яке було, дається їй непросто.

— Ну врешті… — втомлено каже Ярка. — Якщо ніхто в селі не захоче, то, либонь, і я могла би…

— Чекай, — підкидається хазяйка. — Це і справді — наша біда.

Раптом позад неї чути тихе «рип-рип» і сонне дитяче пхинькання.

— Мамма, — бурмоче Ніка, підібравшись до Галі та охопивши рученятами її талію, — там вовчик виє.

— То собачка, — розраджує дитину Галя, поцьомавши її у маківку.

— Я чула! — наполягає мала, тицяючи пальцем у вікно. — Там! Там!

Галя сторожко позирає на гостю. Та сумно всміхається і киває.

Тим часом жовтавий місяць сходить у темну вись, з кожним кроком дрібніючи та позбуваючись барви. Стихають над селом уже й «останні вісті», чути лишень, як дріботить Пролетарською маленька сива коза. Неподалік — зі шкільного саду, абощо — зненацька справді долинає скавуління; коза полохливо сахається, а старенька бабця у білій хустці пошепки, проте суворо, наказує: «шшш, Білянка!», і неквапом простує далі.

Ще зовсім недавно, здається, ти й сама радо приставала до будь-якої вигадки, готова мріяти і вірити у дива. Усе змінилося, правда? Мрійництво нині не в моді, тоді як цинізмом хизуються, неначе дорогою забавкою. Скажеш мені — не дивина, народ наслідує владі, а влада завжди була цинічною, рівно ж як і богема — природна опозиція будь-якої норми. Відомий також і цинізм натовпу, коли невдоволення насадженими ідолами виливається у вандалізм. Але ж хіба можуть бути цинічними геть усі? За міськими межами в сенсі Содому і Гоморри?

Звісно, ти вважаєш себе саме такою, навіть і пишаєшся тим, мовби зневага до віри, доброти, порядності робить тебе бозна-якою зіркою. Ну так, певна річ, у часи підліткових шукань гарно уявити себе належним до владного кола чи там до якогось мистецтва. Бракує харизми чи таланту — візьмемо цинізмом; смішно, серце моє, бо все те — дитячі забавки та юнацькі комплекси. А от у людині зрілій то вже й не смішить. А радше лякає. Надто ж, як армії циніків прибуває кожного дня.

Чого досягаємо, відкидаючи довіру та людяність? О, ми, як окремі особистості, не досягаємо нічого хорошого, бо тим лишень збіднюємо власне життя. А от керманичі содомські, либонь, дістають немало — хтось багатіє, користаючись людською байдужістю, а хтось ловить кайфи від «очисного насильства», до якого вдається намовити безжальну юрбу. Відомо, чим то все завершується — людським голосінням та небесним вогнем.

Як гадаєш, чи не завелика то плата за модну забавку?

В тому, щоби поїхати у відпустку не на заморські курорти, а власне в Одесу, містилася своя деструктивна звитяга. Таке, наче спроваджена з-перед начальницьких очей курортниця прагнула не відпочинку, але страдницької спокути — і з тим місто пішло їй назустріч. Поваландавшись кілька годин безпритульною, Ярка здобула врешті кімнату у справжнісінькій комуналці, просякнутій запахом борщу та смаженої риби, з неодмінним дитячим вереском і п’яною лайкою за стіною, а також спільною вбиральнею, з вікна якої відкривався гарний вид на Оперу.

Хазяйка кімнати докладно розказала, як загріти чаю, не вчадівши побіжно та не висадивши будинок у повітря, повісила ключ на кілочок та врешті лишила Ярку на самоті. Та вляглася на старенькій кушетці попід килимком з оленями і втомлено заплющила очі. Дивно, але попри недавню хворобу, густі запахи самобутнього мешкання її не турбували, немовби нудота лишилася вдома, на бузковій канапі, чатувати на неї в компанії ділових костюмів та модельного взуття. Згадувати про те не хотілося, і змучена дорогою та пошуками житла, Ярка пірнула у млисті сні, населені гарпіями, песиголовцями та якимись дрібними безіменними покручами, які, утім, вправно лаялися на колоритний одеський манер.

По обіді відпускниця подалася-таки до моря. Втім, поїздка у паркій, натовченій маршрутці гарно припасувалася до програми покутніх мук: діставшись Аркадії, Ярка заледве подужала вийти, мало не вмліваючи від задухи. На березі утім, їй стає краще, і, знайшовши тихий, зелений затінок над «інвалідним» пляжем, вона лишається аж до вечора, не кваплячись повертатися до свого затишного помешкання.

Її тихі посиденьки, проте, невдовзі порушені потужним гуркотом з нічного клубу неподалік — таке, наче в сиренах артобстрілу ламаються та падають стіни. Тікати до бомбосховища? — мляво розважує Ярка; аж тут звуки набувають якогось ніби ритму, і врешті вона змушена визнати — то все ж таки музика, а отже в Аркадії починається нічне життя, несумісне з жодною іншою формою існування.

З мазохістичних, певно, міркувань, Ярка вирішує зазирнути до клубу. За студентських часів, надто ж після сварки з Михайлом, вона забрідала іноді до подібних закладів, де, оглухнувши і вчадівши, можна було забути про все на світі. Щось таке було би на часі й зараз, гадає собі вона. Можливо, тоді лишили б її у спокої страшні химери та лайливі песиголовці.

Втім, песиголовці зустрічають її просто при вході до клубу. Власне, його оформлено у єгипетському стилі, і ті страхолюдні фігури мусять, либонь, означати Анубісів (не ясно, чому аж двох), що пильнують вхід до царства мертвих. Але ж і макабричний гумор у власників! — пхикає до себе Ярка, і сплативши цілком дурні гроші, заходить до гуркотливого, плямистого від кольорових софітів потойбіччя.

Люду, втім, іще небагато, і їй вдається зайняти місце коло бару, звідки добре видно танцювальний майданчик та обвішану логотипами сцену. Тут, очевидячки, завершується підготовка до вечірньої програми, і якийсь чорнявий молодик войовниче крокує з кутка в куток, даючи останні настанови. Ярка відвертається, аби замовити питва, і здригається з несподіванки, коли хтось торкає її за плече.

— Ярослава?! Це ти?!

Обернувшись, вона бачить — войовничий брюнет спинився поряд, позираючи заскочено і щасливо.

— Влад?! — у свою чергу не втримується вона. Скільки ж це — божечки! — скільки вона його не бачила! Вічність!

Насправді, по тому злощасному Різдву минуло не більше п’яти років, проте стільки всього змінилося відтоді, що веселий циган Владислав здається нині гостем з іншого часу.

— Ворожиш? Чи коні крадеш? — радісно цікавиться Ярка.

Влад безжурно сміється.

— Чари єгипетські показую! — каже він, підсуваючись, аби краще чути.

— Це більше на кари єгипетські схоже, — мружиться Ярка від гуркотіння з найближчих динаміків.

Влад зітхає, розводячи руки — таке-то воно, мовляв, життя циганське.

— Слухай! Я зараз тут пенделів роздам, кому слід… і давай вийдемо, пройдемось — бо ж ні чорта не чути!

— Добре! — відказує Ярка.

— Що?! — уже ані звуку не чує Влад.

Відпускниця сміється і киває. Заяснівши чарівним своїм усміхом, Влад показує на годинник — п’ять хвилин, мовляв, і біжить роздавати обіцяні стусани.

Ярка з тремтливим подивом проводжає його очима — таким зненацька рідним здається цей досі цілком забутий хлоп. Тоді, по сварці з Михайлом, вона зумисне уникала його — сподівалася іще повернути коханого, хоча Влад намагався був продовжити розпочате. Намагання ті, однак, були не надто наполегливі — верткий, наче фуркало, він швидко знайшов собі іншу забавку.

Цікаво, зненацька думає Ярка, а що, якби тоді вона лишилася з Владом? Вони із ним були такі подібні, що, либонь, могли би й порозумітися. А навіть, якби й розійшлися невдовзі, то навряд чи з такими муками, які заподіяв Михайло, її гонористий і безжальний янгол. Ну та прозріння — вони взагалі мають властивість приходити на третій день після поминок.

Звісно, Влад вертається не за п’ять хвилин, як обіцяв, а за добрих півгодини; Ярка, втім, не бентежиться — вона достатньо мала до діла зі своїм маркетинговим відділом, аби розуміти, що відбувається. Вона чула, що хлопець зробив кар’єру в тютюновій компанії, чиї банери та орифлами майорять над єгипетським пеклом; нині ж він, схоже, керує тематичною вечіркою, намагаючись контролювати те, що в принципі контролюється досить слабо, як і всяка, зрештою, народна забава.

Попри все те, вони зрештою вибираються з клубу і прямують до узбережжя. Їм раптом необхідно розказати одне одному все-все: про лінивих підлеглих і лютих начальників, про підступи конкурентів та безумства підрядників, про фахові болячки та нічні кошмари.

— Уявляєш — банери забули! Довелося машину з Києва гнати!

— Зірвали стопкран, бо п’яний діджей заблукав на вокзалі!

— А потім — приходить СБУ і каже…

— А нашого — взагалі кийками…

— Прокинувся — у лікарні…

— Ледь не знудило…

— Фашисти з автоматами! Павуки!

— Песиголовці!

І все те робоче ремство настільки суголосне, що врешті Влад і Ярка спиняються десь під південними зорями, позираючи одне на одного, мовби розлучені в дитинстві близнюки.

— Я тут розв’яжуся, — врешті каже Влад, — і — поїдемо до мене?

І Ярка, звісно, не відмовляє.

В готелі у Влада пишно й затишно, кришталеві світильники та шовкові портьєри, а ще — величезне ліжко, край якого ніяково туляться столик та пару крісел. Таке, наче хто планував інтер’єр, маючи розрахунок власне на курортні здибанки; а втім, може й так — це ж Одеса, а не якийсь там Бердичів.

Ярці швидко пригадується той фатальний поцілунок — їхня незавершена золота дуга — і далі все робиться простим та зрозумілим, наче стала на місце втрачена, але необхідна деталь. Тяжко навіть сказати, чия пристрасть і чия пожадливість більша.

Відірвавшись нарешті одне від одного, вони не можуть заснути; Ярка — від нежданого щастя, абощо, Влад — невідомо від чого, хоча надмірно яскравий полиск його циганських очей і дає підстави для певних підозр.

— Вип’ємо щось? — пропонує Влад. — В барі є пристойний коньяк.

— Цигарок немає? — цікавиться Ярка. Вона курила дуже зрідка, гамуючи надмірний шок чи стрес. Сьогодні саме така оказія, вирішує вона.

— Та мусять бути, — відказує Влад. — Он як навіть презервативи знайшлися. Уявляю, скільки мені за них завтра впаяють!

Ярка супиться від раптового дисонансу, але вирішує наразі на те не зважати. Влад вертається з казенними склянками та пляшечкою «Мартелу», подає Ярці сріблясту пачку.

— Ти не куриш? — питає Ярка, шукаючи за попільничкою.

— Я? — несподівано регоче Влад. — Хіба забула, де я працюю?

— То що?

— Я схожий на самогубцю?

Ярка, діставши зі столика попільничку, не наважується, втім, підпалити цигарку.

— Тобто? Чекай, ти хочеш сказати, твої покупці — усі, як один, прагнуть смерті?

Влад смикає плечима.

— А хіба ні?

Розливши коньяк по склянках, він подає один подрузі, а другий підносить до очей, позираючи на неї крізь той саморобний бурштиновий монокль.

— Я оце думаю, як би тебе спокусити?

Ярка сміється.

— А хіба ти — не вже?

— А, це, — він махає вільною рукою. — Це — пусте. Цим тебе не заманити, правда ж, Немирович?

— Угу, — весело погоджується Ярка. — В мене великі духовні запити. Можемо обговорити писання Святого Августина.

— Ха-ха, — відгукується Влад. — Ну, я ж тебе знаю! Про тебе просто-таки легенди ходять — не чула? Я тебе як побачив, зразу втямив: ти — саме та людина, яка нам потрібна!

— Нам? — нерішуче уже жартує Ярка. — А скільки вас?

Влад глузливо чмихає.

— Слухай. Нам терміново потрібна людина в інформаційний відділ. Така як ти — аби чисто термінатор! Ну бо нас тут, тютюнників, притиснути хочуть — закон от-от приймуть, заборона реклами, спонсорства, всього на світі. Якщо приймуть, то будуть капці! Давай до нас? Це ж якраз твій профіль! Платимо вдвоє від того, що маєш!

Ярка мовчить якусь хвилю, розглядаючи свого коханця: засмаглий, гнучкий, прудкий, наче кіт. Краса, та й годі. Тоді врешті запалює цигарку.

— Вам необхідно й надалі плекати в людях їхній потяг до смерті?

Влад блимає розгублено.

— Ну. А що? Е, чекай-чекай, Немирович, — врешті розуміє він, — це ти мене засуджуєш? Ти?

Ярка випускає цівочку диму, дивлячись у вікно.

— Ні, звісно ні. Яке я маю право?

— Дійсно, — киває він. — То що?

— Я подумаю. Налий мені ще, гаразд? Хочу випити за сучасний рекрутинг. Співбесіда вийшла феноменальна… Не хочеш змінити профіль?

Влад улещено сміється.

— Я подумаю!

Вони швидко допивають готельний коньяк, а потім відшукують у барі якусь непогану гірку настоянку. Щоправда, хлопця нарешті підводить його роблена бадьорість, і він зворушливо проситься спати. Ярка лягає поряд, притулившись до його сильного, засмаглого плеча. В голові шумить після всього зужитого, проте сон не йде. А ще неймовірно хочеться плакати.

Невдовзі за вікном сірішає, і Ярка потихеньку збирається йти. Хлопець спить міцно та солодко, і, помилувавшись його дитинно розхристаною позою, вона сумно всміхається і виходить. Дорогий готельний замок зачиняється майже нечутно.

Курортне місто іще додивляється золоті ранкові сни; на вулицях тихо і порожньо, починають лишень видибувати на світло двірники та торговці; звіддаля лунко теленькає дзвоник молочника. Ярка знаходить потрібний дім та пробирається до своєї кімнати, ледь не перекинувши вішалку та невідь-чому покинуту посеред коридора дитячу ванну. Вона навпомацки знаходить стареньку кушетку, і аж тоді її наганяє утома й негадана кривда. Спиться їй тяжко, хоча й без химерних покручів, а над ранок вся її жорстка подушка виявляється мокрою від сліз.

Влада вона більше не бачила — очевидячки, мусив поїхати, щойно відбувши свою веселу вечірку. Певно, дзвонитиме потім, але то нехай, вона знайде, що йому сказати.

Біда була в іншому. Вона не знала, що сказати самій собі.

Якби ж то вдалося зупинити почату Артурчиком війну… Якби ж то можна було з’ясувати, на чиєму боці правда…

Вона, звісно, спробує. Але, звісно, буде вже занадто пізно.

Всенький день село шуміло й шепотало, немов чорти в очереті. Востаннє такий жах та зачудування зчинялися у Вістовому хіба три роки тому, коли невідь з якого дива поснула риба, встеливши кілометри і кілометри берега слизьким сріблястим килимом. Хтось казав тоді — до погибелі світу, хтось — до скорих виборів, але всяк жахався, передчуваючи втрати у рибному промислі, чи не єдиному тутешньому джерелі доходів.

Зараз же і сказати ніхто не міг до чого йдеться, однак ясно було, що сили небесні знову звернули увагу на село, а від цього, відомо, краще добра не ждати.

Почалося все з того, що зранку блаженна дочка Никанорової невістки ні сіло ні впало стала посеред вулиці та заходилася голосити. Матір намагалася дитину втихомирити, однак та — ні з місця! — і кричить, аж репають шиби: «Там! Там! Там, де свинка! Там чорний чоловічок!» Сусіди позбігалися, баби зашикали, а хтось мудрий знайшовся та й допетрав — дитя на Толікову хату тицяє, а в нього ж мати була і справді колись тримала свині. Стали розпитувати, що за чоловічок, мовляв, так дитина на те знов розкричалася та й сказала, що чоловічок проситься вийти. Бо тісно йому там і тяжко. Хто він — не знає. А звати — Ігор.

Отут уже і кумоньки допетрали, та й самі налякались. А якась дурна дівка навіть припустилася бігти, репетуючи «мертвяк!», від чого, звісно, настрій ані в кого не покращився. Від лементів тих прокинувся врешті і Толік, вийшов на вулицю, страшний та синій з перепою — і от, вулицею припустило іще кілька найменш витривалих, а блаженна дитина — та взагалі зійшла на крик. Врешті матері вдалося дитину зрушити з місця і відвести додому, а товариство розійшлося, аби новину обміркувати — всяко виходило: щось не те із тим Толіком! А дивився ж як, репети зачувши! Люто дивився, душогубець!

За годину-дві ціле посольство до Ганички зібралося. В неї ж, відомо, небіж у відділку служить, на мотоциклі казенному вишиває, то нехай приїздить і розбереться! Юхим, розколошканий, став сваритися, що, мовляв, дурні бабищі, нехай краще перехрестяться, аніж добрих людей полохати, однак Ганичка раптом пристала на думку посольства. Ніколи їй той Толік, мовляв, не подобався — казиться, як вип’є, на людей кидається, і час би вже бешкети ті припинити. Тут і телефон знайшовся — Галя, бліда й наполохана, принесла, щойно дитину заспокоївши. Що завгодно просила зробити, аби лишень забрати того бузувіра з-перед доччиних очей.

Видзвонила, отже, Ганичка Василя, настрахала його як слід, сказала пару хлопців міцненьких узяти із відділку — нехай йому пособлять, а вже сельчани знайдуть, чим їм віддячити.

За кілька годин і справді на службовому бобіку показалися до села Ганиччин Василь та його станіславські товариші. Хлопці приїхали у доброму гуморі, спокусившись, напевне, обіцянками гарної гулянки та безплатної рибки. Утім, варто їм було поткнутися на Толіковий двір, як одразу всім стало не до жартів.

Толік, зачувши, певно, наближення машини, зустрів гостей не з порожніми руками, а з великою сокирою. Молодого круглолицього сержантика врятувало тільки те, що нападник не цілком іще оговтався після вчорашнього і трохи схибив, не обчисливши замаху. З несподіванки хлопці навіть зброю не встигли дістати, хіба один з них, бувалий вуличний забіяка, пригадуючи колишнє, з розгону влупив дроворуба коліном в живіт, що і припинило з його боку всякий кримінальний спротив.

Бавитись хлопці вже не мали ніякого настрою. Утрьох вони скрутили нападника і надавали йому таких копняків, що той заледве не полетів у черговий вирій, однак тут Ганиччин племінник нарешті згадав про причину візиту. Кілька запитань, підкріплених смаковитими стусанами, і Толік загорлав «Да, убив!», та так запекло, що навіть сусідські пси поховалися по своїй будах.

Коли блідий, як привид, Василь відгорнув лопатою гній у старому сараї і надибав щось м’яке і довгасте у зопрілій картатій сорочці, хлопчача лють станіславців поступилася місцем жаху. Ніхто із приятелів досі не мав до діла із «мокрою» справою, та й мерці, які траплялися, були все ж таки значно свіжішими. Отож, слідчого з відділу викликали блискавично, і то не зі службового поривання, а з нагальної потреби здихатися негаданого страхіття. Толіка вже не били, але він і далі кричав криком, пояснюючи, хоч ніхто й не слухав, що загиблий був «сам винуватий» і що «нєчо було лізти». Так виглядало, що Ігор Приймак, хитрий злодій і перший на селі парубок, — загинув тільки тому, що перекинув пляшку з горілкою, і, замість вибачатися, нахабно зареготав.

Втім, саме глупство ситуації свідчило про її беззастережну правдивість. За кілька годин тяжко замислені правоохоронці від’їхали, забравши з собою злочинця, великий чорний мішок і фатальну сокиру та лишивши Вістове клекотати від небувалих новин.

Надвечір уже Ярка завітала до Галі, аби пограти із Нікою в хованки. Дівчинка мала щасливу здатність швидко забувати крики й галас, і тепер весело сміялася, стежачи за тим, як гостя пластує по кімнаті та перевертає подушки.

— Ну, досить реготати, — Галя піднімає погляд від миски з яблуками, — бо це ж потім не заснеш!

— Нііеее! — радіє мала. — Не досить!

— А, ось де Ніка! — переможно виголошує Ярка, дістаючи з-під ліжка замурзаного зайчика. — Тільки ж хіба у Ніки такі довгі вуха? Тобто е… вухо? Одне?

— Хи-иии! — веселиться дівчинка. — Мама! Вухо — ой-йой-йой!

Ярка кидає погляд на дитину і вперше помічає на її потворному личку хитрющий та симпатичний по-своєму усміх. Людське дитя, усе ж таки, гмукає до себе гостя, хоч і таке… своєрідне. Галя, так та навіть полишає чистити яблука, втішено задивившись на своє маля.

— Одного не збагну, — знову зазираючи під ліжко, бурмоче Ярка, — як ти домоглася від Ніки таких конкретних вказівок?

Галя гмукає.

— Знаєш, є гра для… для таких, як вона? Називається «повтори за мамою».

— Ага! — киває Ярка, заледве не вгативши потилицею по залізній рамі ліжечка. — А де ж це Ніка? Може, стала невидимкою? Я її не бачу!

— Ха-ха-ха!

— І не чую!

— Хххххх…

Галя знову береться за ножик.

— Знаєш, — врешті говорить вона, — коли ти заволала «мертвяк», я заледве сама не сіла. Переконливо вийшло!

— Ну так… — пирхає Ярка. — Я ж знала, що він там є. Це ж і повинно бути переконливо — коли не брешеш.

— А все ж таки, жах…

— Ага…

Ярка зазирає до Галиної миски і швиденько прихоплює скибочку. Проте, замість кисло-солодкого соку її рот наповнюється терпкою гіркотою. Глянувши на її перекривлене лице, Галя за мить позбувається тяжкої задуми і тихо хихоче.

— З якого дикого краю ти, дівко, приїхала?

— Е?

— Це не яблуко, це айва. Було би спитати.

Ярка звитяжно розжовує і ковтає ароматний, але неймовірно терпкий шматок.

— Гіркий плід істини, — зітхає вона.

— Бууу! — горлає над вухом Ніка.

— Ой, а хто це тут?! — підтримує забаву Галя.

Аж тут у двері дзвонять. Ніка нашорошено завмирає, пірнувши мамі за спину. Галя так само наполохано позирає на Ярку. Як же мало їй потрібно, аби втратити певність! — сумно хитає головою гостя.

— Я відчиню? — пропонує вона.

— Ну… давай, — тихо мовить жінка.

Полохатися, насправді, не було чого, адже завітав до Галі не мстивий мрець і не збройний лиходій, а лише натхненний Нестор. У тому, звісно, містилася своя небезпека, проте зовсім іншого роду.

— Це ж феноменально! — з порогу виголошує гість. — І давно це в Ніки?

— Що? — губиться Галя.

— Пророчеські видіння! — блимаючи маячним оком, пояснює Нестор. — Ти, Галя, вобще розумієш, що це значить?

Дівчата перезираються. Утім Несторові, схоже, відповідь наразі не потрібна.

— У нас, у Вістовому, появилася своя пророчиця! Це ж який сюжет! Я напишу про це в районну газету!

— Краще зразу в обласну, — тихо мовить Ярка.

Галя супиться, не розуміючи, до чого йдеться, але вже лякаючись попри те.

— Батько Ніки в області живе, так?

Нестор поволі киває.

— А… Ну да. І правда, хай знає, яка в нього дочка. Може хоч трохи ума набереться. От ти скажи, Галя, це ж і раньше таке було, да? Ніка…

Нестор присідає навпочіпки. Ніка полохливо визирає з-за маминого плеча, тоді хитро всміхається і вітає гостя велемовним «буу».

— Видіння, е? — з надією питається Нестор. — Прозріння, так би мовити, минулого і майбутнього?

— Ну, насправді… — мимрить Галя.

— Було, — втручається Ярка.

Нестор і Галя позирають заскочено.

— Вперше, як я Ніку зустріла, — пояснює та. — Пам’ятаєш, Галю? На березі? Вона таке мені сказала, що, ну… могла знати тільки я.

— А що саме? — цікавиться Нестор.

— Проблеми на роботі, — незворушно бреше Ярка, хоч, втім, то можна було б назвати і так. — Великі проблеми.

Нестор запускає долоню у сиві вихри.

— Да-аа… Он воно як, — скоса позирає на принишклу дівчинку. — Блаженні… е…

Якісь рештки чемності, утім, не дозволяють Несторові згадати «вбогих духом».

— Вигнані за правду, — підказує Ярка.

— О! — радіє гість, підводячись. — Ну, як то кажуть… Піду, викладу на папері! А ви… прислухайтеся. Вдруг — іще яке пророцтво? Да, Ніка?

— Мама, яблучко! — виголошує та.

Галя автоматично видобуває частунка з кишені. Вигляд у неї трохи приголомшений — події щойно рушили далі, ніж вона сподівалася, і хтозна ще, чи в доброму керунку.

Зовсім уже пізно ввечері Ярка дістає нетбук і пише першого свого листа за час побуту у Вістовому. Пише вона повільно, вагаючись та кусаючи губи у намаганні правильно дібрати слова; цей лист може перекреслити усі її зусилля, але, все ж таки, вона повинна ризикнути.

Чи не здається тобі, серце, що дії твої часом суперечливі настільки, що виглядає, наче чинить їх не одна людина, але декілька? Ти боїшся, але ризикуєш, ти співчуваєш, але завдаєш болю, ти… о, купа усякої всячини. Як це так, не можеш мені пояснити?

Зараз часто розводяться про «мозаїчне сприйняття» — світобачення, де відсутня структура, а натомість наявна хаотична сукупність інформації, пов’язаної хіба асоціативно. Таке сприйняття постає з реальності, яку творять мас-медіа, заклопотані не так інформуванням, як розвагою аудиторії. В цьому, звісно, міститься значна частина проблеми. Інша — у тому, як ми оцінюємо самих себе. Чи не бачиш ти, часом, дивлячись на себе, таку точно мозаїку неоднорідних фрагментів?

Відомо, як ми формуємо бачення самих себе — ми відслідковуємо реакцію оточення. Нас хвалять — беремо яскраве скельце, нас люблять — ловимо самоцвіти, ненавидять — беремо і цей тьмяний уламок, ану ж пригодиться; і з тим помалу складаємо власний портрет. І все ніби нічого, проте іноді скельця не сполучаються, дибляться гострими краями чи й накладаються, заважаючи бачити обрис.

А все те — чому? Бо бракує нам розуміння структури, ми не знаємо, що головне, а що — другорядне, отож і хапаємо усе, що дається до рук, аби вимостити світ кольоровими абстракціями, а ще гірше — зробити таку саму мішанину з власної особи. І зрозуміло, відтак, що вчинки наші не тримаються купи. Важко бути послідовним, коли ти сам не знаєш, хто ти такий.

Одного дня ти, схоже, схибила, узявши неправильне скельце. І хтозна, чи зумієш тепер відновити спотворений візерунок.

Генеральний читає газету, зручно вмостившись під шовковим торшером та поклавши ноги в глянсових черевиках на скляний журнальний столик. Ярка спиняється перед ним, захекана і наполохана.

— Ви мали рацію, — звівши подих, повідомляє вона. — Ми отримали підтвердження з трьох різних джерел.

Діється все те на виїзді у Харків, під час одної з фахових виставок, якраз невдовзі після того, як Ярка отримала свою нову посаду. Необхідність бачитися з шефом щодня, а ще й в умовах, наближених до приватних, бентежить Ярку, нервує, але разом з тим і під’юджує: перевіряючи підозри Франка, вона змогла за півдня зібрати такий матеріал, над яким за інших обставин ганяла би щонайменше тиждень.

— Так, — генеральний зводить погляд від жовтавих сторінок. — Сідай-но сюди.

Ярка сторожко підходить та сідає на білу шкіряну канапу якнайдалі від шефа. Франк помічає це її відсторонення і глузливо смикає кутиками вуст.

— Крайній термін подачі заявки — післязавтра, — сухо нагадує він. — Ти розумієш, як ми повинні вчинити?

Ярка киває, суплячись.

— Але ж інші…

— Ніхто не повинен знати, — кривить губи шеф, — інакше тендер зірветься, і лови почнуться спочатку.

— Потрібна інша причина? — здогадується Ярка.

Шеф усміхається.

— Молодець.

Дівчина замислюється, мимохіть піднісши до вуст зімкнений кулачок.

— Не гризи нігті, — суворо мовить Франк.

Ярка шаріється, відсмикнувши руку.

— І не думала.

— Авжеж. Ярослава.

Він нахиляється, зазираючи їй в очі.

— Ніхто. Ніколи. Не відбере в мене «Делекту».

Ярка, завмираючи, утримує його погляд.

— Звичайно, — тремко мовить вона.

— Ти не розумієш, — цикає він. — Ну добре, ходи.

Генеральний підводиться і, прихопивши своє чорне шкіряне пальто, виштовхує дівчину з номера. Уже досить пізно, проте їм вдається відшукати на темних вулицях досить пристойний з вигляду ресторан. Це — найближчий до готелю заклад, отож і не дивно, що на вході вони перетинаються зі своїми сусідами, Шумаковим та його новою асистенткою, Вірою Кажан. Обидва керівники ґречно вітаються, заледве не чоломкаючись, дівчата ж оглядають одна одну з єхидною приязню — вони знайомі ще з універу, хоча ніколи й не приятелювали. Віра певна себе — аякже ж, вона прийшла до «Вівчарика», відпрацювавши кілька років помічницею депутата — тому позирає на Ярку достобіса зверхньо; та ж нині не має жодної охоти мірятися гонором. Коротко кивнувши колезі, Ярка простує за генеральним.

Франк, як і годиться упиреві, замовляє м’яса з кров’ю, довго дегустує запропоновані напої і врешті обирає коштовне «Бордо». Ярка спиняється на салатику, прекрасно розуміючи, що генеральний має намір згодувати їй не так вечерю, як черговий урок. Певно, так і є. Впоравшись із наїдками, шеф нарешті зводить перейти до суті справи.

— Чи відомо тобі, як виникла наша компанія? — з позірною лінню цікавиться він.

— Аякже. Ви інвестували кошти у збанкрутілу «дитячу кухню», перетворивши її… — слухняно цитує Ярка.

— Так от, — перериває її Франк, — це неправда.

Дівчина підбирається, сплівши пальці довкіл келиха з вином. Цікаво, навіщо він це розказує?

— Тобто, — уточнює генеральний, — правда — лише частково. «Дитяча кухня» на той момент була цілком успішним малим підприємством зі своїм колом вдячних клієнтів. Керували нею двоє подруг, одна з яких була моєю дружиною.

Ярка кахикає — від хвилювання в неї починає дерти в горлі. Він одружений?! Але ні… виявляється, мова про Франкову колишню дружину. З якою вони розійшлися з причини — о! — вчиненого нею адюльтеру. Дізнавшись про цю прикру пригоду, Франк блискавично розірвав стосунки зі зрадницею. Проте тій вдалося відсудити опіку над дитиною. Господи! А дочку, виявляється, генеральний любив.

— Як гадаєш, чому я запросив тебе на роботу? — несподівано питається Франк.

Ярка розгублено блимає.

— Авжеж не через твою нахабність, — усміхається шеф. — Зараз такими — хоч греблю гати… А от випадкова твоя згадка про «мою дівчинку» — це інше. Така інтуїція, здалося мені, чогось та й варта.

Похвалив, ага, здригається Ярка. І до чого б це? Шеф тим часом веде далі: розлючений колишній чоловік та батько, він вирішує поквитатися. Із тим він робить так, аби бізнес «дитячої кухні» зійшов нанівець, і керівниці були змушені продати компанію. Франк придбав її через посередника, і то практично за безцінь.

— Я не люблю втрачати те, що мені належить, — підсумовує Франк.

Попри те, що заява ця звучить достатньо лиховісно, дівчина раптом відчуває до шефа мимовільний жаль. Втратити дитину — а дружина їм навіть бачитись не дозволила, невдовзі переїхавши до іншого міста — то аж ніяк не забавки. Не дивно, що він прагнув відплати; вона і сама, довший час по розриві з Михайлом, була неадекватна і жадала руйнувань.

За чаєм вони говорять про інше; але генеральний мовби попускається по своєму зізнанні, і навіть жартує, приязно розпитуючи про несподівані любовні наміри Ярчиного аналітика. Прохідка до готелю — майже романтична у теплому сяйві тієї відвертої розмови. Проводжаючи її до номера, генеральний зупиняється і легко торкається її щоки.

— Ця твоя зачіска, — тихо говорить він, — робить тебе схожою на якусь хижу пташку.

— Сову? Спати я люблю, — сміється Ярка, мліючи від того доторку.

— Та ні, — відказує шеф. — Для сови ти надто невротична. Ммм… Яструбок. Або постільга.

Ярка непевно всміхається. Як то трактувати — невже комплімент?

— Ну гаразд, — генеральний відсмикує руку, враз відкинувши мрійливість. — Ти знаєш, що робити. Думай.

Франк іде, лишивши її біля дверей. Краєм вуха Ярка чує шерех у коридорі коло ліфту, мовби хтось швиденько відступає в тінь. Ну гаразд, зітхає вона, будемо думати.

Наступного дня всіх учасників тендеру, журналістів та просто цікавих було запрошено на презентацію великого міжнародного концерну, який, власне, цей тендер і проводив, шукаючи за надійним українським партнером. Концерн «Дельта» займає цілий павільйон у «Експохолі» виславляючи рідну компанію, блимають плазмові екрани, майорять прапори, нестерпно привітно усміхаються зазивальниці. Всенький поверх заслано полотнищами корпоративних кольорів — білого і червоного, і Ярка мимоволі крутить головою, в єхидному чеканні десь тут-таки надибати і золотого орла.

Орла, проте, вона знаходить не в логотипі, але на трибуні. Худий, високочолий, вбраний у сліпучо-білу сорочку, регіональний директор Віктор Бауман, справді виглядає на причаєного птаха, який от-от шугоне за поживою. А втім, говорить цікаво, жартує, приязно усміхається, і за хвильку-другу забуваєш уже про той прискіпливий, хижий погляд.

Після виступу учасники мають нагоду передати доповідачу свої презентаційні матеріали. «Делекта», звісно, також приготувала мальовничу «візитку», от тільки Ярка з’ясовує раптом, що забула її у своєму павільйоні. Полишивши свій стильний, але доволі громіздкий портфель, вона тихенько пробирається до виходу з презентаційної зони, аби повернутися за кілька хвилин. За галасливою штовханиною довкіл гостя, виглядає, ніхто її відсутності не завважує, і, дочекавшись своєї черги, Ярка із відповідними реверансами передає Бауману підготовлені матеріали.

Пізніше того дня вона знаходить Віру Кажан і пропонує їй погуляти та випити кави. Віра всміхається до свого пелехатого, зануреного в якісь обрахунки, директора, той киває поблажливо і дівчата вирушають потеревенити надвір.

Стоїть прозорий осінній полудень, неквапно, мовби купюри, кинуті бідарю, облітають високі клени. У парку біля виставкового центру людно — численні гості виходять покурити і дихнути повітрям, проте сісти нема де, отож дівчата знаходять собі тихе осоння неподалік від входу і прилаштовують кухлики з еспресо на гранітний парапет. Поряд із кухликом Ярка кладе і свою незмінну чорну папку, на котру Віра кидає довгий прискіпливий погляд.

Кілька хвилин дівчата збавляють на світські розмови, проте довго Віра не витримує і, перервавши Ярчин анекдот про злого пса і політтехнологів, різко запитує:

— Припини, Немирович. Ти ж мене не байки правити покликала.

— Ні? А що? — усміхається Ярка.

Віра люто чмихає.

— Я знаю, що у тій твоїй папці.

Западає тиша.

— Мої фотки, — зневажливо кидає Віра. — З клубної вечірки. Мій придурок виставив на своїй сторінці… Не знаю, як ви їх дістали — я потерла на другий день. Але гарні, еге ж?

Ярка знизує плечима. Нічого гарного, насправді, там не було. Хіба вважати п’яний стриптиз за неземну красу.

— Так от, — мстиво мовить помічниця Шумаковського, — можеш запхати їх собі до сраки.

— Фе, подруго, — кривиться Ярка. — Робота зі Шмаком явно не пішла тобі на користь.

Віра хитро всміхається.

— Хто б казав, Немирович! Твої стосунки з шефом явно цікавіші за мої.

Ярка мимохіть відчуває, як її щоки заливає гаряча барва. Хто ж знав, як це буде соромно!

— Ага! — тішиться Віра. — Ні, ну я розумію, звичайно, він у тебе — стильний мужчина… Але ж треба бути обережнішою!

— Що?!

Віра сміється.

— В тій папці є ще один папірець. Медична довідка, еге ж?

— Ти рилася в моїх паперах?! — вибухає Ярка.

Віра робить невиразний жест — мовляв, розумій, як хочеш.

— Негарно усе це звучатиме, хіба ні? Особливо з огляду на ваші гасла щодо відповідального материнства… А тут — відвідини абортарію… Ай-яй-яй.

Ярка робить глибокий вдих і насилу опановує бажання вчепитися Вірі в коси.

— Дарма ти так думаєш. Для компанії це нічого не важить.

— Ну, може, — гмукає Віра. — Зараз тим нікого не здивуєш. Але це важить для тебе, ні? Я ж тебе знаю! Ти завжди старалася, аби твої пригоди далі спальні не йшли.

Ярка змушена кивнути.

— Так. Але це моя справа, тільки моя. Що ти за це хочеш?

Віра всміхається переможно, розправляючи плечі.

— Тендер.

— Здуріла? Я не маю такого впливу на шефа.

Асистентка Шмака всміхається змовницьки.

— Але ти могла би трохи… спізнитися з подачею заявки. Ніхто не дізнається. Просто… ви не виграєте. Таке ж буває, ні?

Тремтячими пальцями Ярка підносить кухлика до вуст. Кави лишилося на денці, і вона неймовірно, гидотно солодка.

— Іди геть, Кажанихо, — спроквола кидає вона.

— Зробиш? — уточнює Віра.

Не дивлячись на неї, Ярка киває.

Заявку вона і справді не встигає подати. Точніше, вона просто не приходить на призначену зустріч. Ввечері вони перетинаються з Вірою у готельному холі, і Ярка вдає, що вони незнайомі. Віра посміхається з розумінням. Ну і, звісно ж, із належним тріумфом.

Історія отримує своє продовження уже вдома, у Києві, за кілька тижнів після згаданих подій. Надворі холодно й похмуро, тож Ярка вирішує потішити себе гарячим вином і тістечками з «Репризи». Віра вривається до кав’ярні, наче банківський грабіжник, люта й розхристана.

— Немирович! — обурено виголошує вона, падаючи на стілець поряд із Яркою. — Що це означає?!

— Що саме? — питає Ярка, меланхолійно похитуючи келих.

— Я подзвонила до тієї клініки… В нас там є свої люди… Так ти там, виявляється, навіть на огляді не була. То що тоді… Навіщо?

Ярка неквапом ставить келих на ошатну білу скатертину.

— А от, якби ти читала пресу, а не рилася в чужих паперах, то, може, й знала би, навіщо.

Насправді, гмукає до себе Ярка, тут і преса би не зарадила. Ті три джерела, про які вона повідомила шефу — то були люди втаємничені, експерти у своїй справі. Саме вони підтвердили, що «Дельта» виходить на ринок з метою знайти партнера і, підписавши жорсткий договір, вичавити з нього все, що можна, а потім ковтнути його за ціною, значно нижче ринкової. Такі оборудки вже були успішно здійснені в сусідніх регіонах, тож Бауман ішов до своєї мети второваною стежкою. Вірі, втім, знати про це не обов’язково. Надто ж нині, коли «Вівчарик» так радісно ступив у пастку.

— Можна подумати, — ображено копилить губу колега. — Ніби в тебе методи кращі.

Ярка знизує плечима.

— Ну, в чужих портфелях я поки що не копирсалася. Це тебе на депутатській службі такого навчили?

— Ти собі не уявляєш, — сміється Віра.

— Та ну, ти й раніше не цуралася чужого… — хитає головою Ярка.

— Життя таке, — жорстко кидає Віра. — Ну, то що це було?

— Це… — мрійливо мовить Ярка, — назвімо це перевіркою твоєї фахової компетентності.

— То що ж… — губиться «подруга». — Це Шмак таке затіяв?

Ярка усміхається.

— Коли так, хіба я можу тобі сказати?

Віра замислено киває. Здається, вона вже склала в голові уявну оборудку.

— Так, значить він. Сподіваюсь, хоч добре відсипав… Ну, а щодо Франка — значить, липа? Значить, ви з ним не спите? Бо присяглась би, ти ж так на нього дивишся — наче кицька під валер’янкою!

Це — очевидячки, жарт, і Ярка сміється.

— Ти ж повинна розуміти, наскільки це погана ідея. Щодо валер’янки на робочому місці.

Вони сміються удвох, і врешті Віра, і собі випивши гарячого вина, вертається на роботу. Втім, вона дуже скоро цю роботу втратить — Шумаков, хоч і не надто кмітливий, але і він невдовзі допетрає, якою була її роль у справі того фатального тендеру.

А Ярка довго іще по тому буде гадати — навіщо генеральний розповів їй свою історію. І скільки в тій історії правди.

На другий день, десь по обіді, Ярка зібралася відвідати Галю, проте їй завадили обставини. Поперек вулиці Тупікова стояла коза Білянка, а від неї, наче шлагбаум, простягався напнутий мотузок. Ходовий кінець тримала баба Федора.

— Чи дозволите, е… — розгубилася дівчина, — пройти? На той бік кози?

Федора підійшла ближче і поглянула Ярці в очі — хитро-хитро, примружившись.

— Не нада тобі туда.

Ярка роззирнулася. Стояла незвична тиша, навіть вітер немовбито причаївся.

— Чому? — здивувалася дівчина.

— Патамушо ніхто щас туда не йде, — беззаперечно відказала бабця. — Молочко купиш? Хароше — з грушки.

Ярка завагалася. Козяче молоко — воно ж корисне, ні? Білянка глянула на неї помисливо та скрушно хитнула головою.

— Хіба холодне, — врешті вирішила Ярка.

Бабця з гідністю кивнула. Молоко і справді виявилося холодне, солодке, з обіцяним грушевим присмаком. А втім — Ярка умисно перевірила — в дворі у баби Федори жодної груші не росло. Цю загадку, проте, рівно ж як і причину заборони ходити вулицею, бабця розкривати не схотіла. Ну та гостя вирішила не сперечатися, відчувши за всім тим цілком певну, хоч і свою осібну логіку. І не помилилася — причина і справді була поважна.

Галя прийшла до Ярки сама, ближче до вечора, і то в стані відчутного душевного сум’яття. Не те, щоби стан цей був для неї таким вже незвичним, але тут явно намічалося щось особливе.

— Ось! — врочисто мовила мама Ніки, викладаючи на картату клейонку золотого ланцюжка з масивним хрестом.

Ярка оглянула, артефакт, пошукала пробу.

— Ніби справжній. А що?

Галя нервово струснула головою.

— Так він же крадений, — з огидою мовила вона. — Ну, точно не скажу. Але от відчуття таке — можу присягтися!

Хазяйка блимнула розгублено.

— Ну, так ти його не продаси.

Галя пирхнула.

— Та ні, це подарунок. От скажи — хіба так можна?!

— Галя, — зітхнула Ярка, — а давай-но ти розкажеш усе з початку.

Молода жінка незатишно повела плечима і оповіла дивовижну історію. Сьогодні вдень, виявляється, прогуркотіли вулицею Вірною аж цілих два запилюжених джипи; один спинився коло хати Толіка, другий — коло Приймакової. Вийшли з машин коротко стрижені, пикаті дядьки з лопатами, котрим ніхто, звичайно, шляху не перепинив; більше того — вістівчани, всі як один, поховалися хто де міг. Про цих гостей у селі не заведено було говорити, а вже як доводилося, то називали її просто «миколаївські», не уточнюючи ані фаху, ані мети відвідин. Відомо було, що знайомство з ними водив покійний Приймак, але про суть тих взаємин також не пліткували, ну бо що менше балачки, то менше і шкоди — так, принаймні, вважали місцеві. І довший час так воно і було.

Хтозна, що там робилося, за хиткими парканами, ніхто й не цікавився — цікавість на час відвідин «миколаївських» у вістівчан зникала геть-чисто. Трохи пізніше приїжджі обійшли сусідів, кого знайшли, питаючись, чи не бачили вони приймакового брата. Ніхто, звісно, його не бачив. Ну а тоді «миколаївські» несподівано завітали до Галі.

Тут Никанорова невістка ніяково розсміялася.

— Уявляєш: мафія до мене в гості, а я вся — в борщі, з голови до ніг. Ніку годувала, а вона комизилася… Краса!

— Так-таки і мафія? — причаровано спитала Ярка.

— Ну, а хто ж? Щось там Приймак у них взяв і не вернув, нібито. Ну а тепер вони дізналися, що той не втік, а таки чесно сконав, то і нагодилися власність свою пошукати.

— А від тебе чого хотіли?

— А! Боже, я так налякалася, — зізналася Галя. — А вони: спасибі, мовляв, вам і вашій дочці. За розкриття правди. Бо їм на тому залежить — аби, значить, правда. І подарунка дали. Осьо.

Галя гидливо торкнулася пальчиком ланцюжка.

— Сказали — як дитина правду прорікає, то це, мовляв, Божа воля. А вони це цінують. Ну і сказали звертатися раптом що.

Ярка вмить розвеселилася.

— Хто б знав, які у нас бандюки богомільні!

— Не кажи, — скривилася Галя. — Але що мені тепер робити? Це ж тепер люди від мене будуть сахатися!

Ярка нахилилася до стривоженої жінки і промовила переконано:

— А я думаю — навпаки. От побачиш. Ось тобі хрест.

Із тим Ярка посунула бандитського подарунка до гості. Галя усміхнулася, проте пішла додому і далі збентежена.

А Ярка, провівши її, безсило опустилася на поріг. Гадала — кінець історії, а он воно як повернуло… Це можна було передбачити, але щоб так скоро! Гарні ж у «миколаївських» зв’язки; а відтак зрозуміло — через які саме неземні орбіти!

Тихенько застогнавши від душевного знесилення, Ярка звелася на ноги. Те, що вона почала, ніяк не можна лишати напризволяще; слід хутенько виправляти ситуацію.

Коли вона врешті вибирається на вулицю, там уже густо плинуть сутінки, лише подекуди перетнуті гатками світла із прочинених по вечірній прохолоді вікон. Ярка зумисне вбрала темний одяг, аби особливо в тих сутінках не блимати, а втім і чекати на нічну пітьму не стала — відомо ж, як лунко вночі підносяться звуки, та й, за браком ліхтарів, загуркотіти носом до канави в темряві всяко похватніше.

Попри всі свої перестороги, втім, проходячи повз Миколину хату, вона ледь не перечіпляється через сонного собаку: невідомо, хто з них злякався більше, тим паче, що з відкритого вікна якраз долинає неждане виття. Ярка так і завмирає з піднесеною ногою, дарма, що псина давно вже дала драла.

— Заткнися, дура! — гиркає хазяйський голос.

Виття від того заохочення лишень набирає розгону, чергуючись із надсадними схлипами: «то шо ж це…», «як собаку…», «а такий же був…».

— Ну і правильно, — похмуро відказує чоловік. — Після того, що він Куницям сдєлав, кажу — так йому і нада, скотині!

Жіночий плач не вщухає, набираючи, втім, запитальних інтонацій.

— А це вже, Маша, не твоє собаче дєло! — значно тихше кидає Микола. — Єслі не хочеш, шоб тебе рядом з ним зарили…

Маша бубонить щось, очевидячки, заперечне.

— Не хочеш? Так сиди дома! — знаходиться чоловік. — І кофту свою блядську зніми!

Невідомо, як поставилася Маша до пропозиції, але скорботне виття, принаймні, припинилося. Ярка схвально усміхнулася, оцінивши Миколину стратегію; цікаво, однак, що про вчинок Приймака знало чи не все Вістове, але не робило анічогісінько. Як же це знайомо!

Зітхнувши, Ярка простує далі. В сутінках, втім, із відстанями робиться щось незвичайне, і їй доводиться пройти Вірну туди й назад, поки не знаходиться потрібне місце — те саме перехрестя, де колись, повертаючись від Ганички, Ярка почула примарне теленькання. Зламаний паркан, прочинена навстіж хвіртка посвідчують — таки правильна хата; саме тут, навпростець від Ганички та Юхима, і жили Приймаки.

Нині Сані немає вдома, він поїхав десь іще два дні тому, і досі не знає, напевне, як йому пощастило. Хтозна, що було би, коли б його застали тут «миколаївські»; втім, навіть і так двір та хата несуть відчутні сліди їхнього гостювання: землю перерито, мовби бульдозером, з хати винесено меблі — їхні розпатрані тельбухи встеляють подвір’я і ґанок, навіть шиби розбиті, хоч і не зрозуміло, з якою метою, окрім виховної.

Ярка обережно обходить подвір’я, гадаючи, де ж їй шукати за потрібною дрібничкою. Хтозна, чи й знайдеться що, після такого капітального розгрому — хоча, звісно, навряд чи вона з бандитами шукала одну і ту саму річ. Роззирнувшись, вона помічає те, що раніше до ока не впадало: маленький сарай коло паркану. Бандити дійшли і туди — одну стіну халабуди геть-чисто знесено, начиння розкидане по підлозі. Все це, звичайно, пошуку не полегшує, проте Ярка, покладаючись на химерний свій спогад, вирішує оглянути рештки сарайчика.

Світла на подвір’ї, звісно, немає, і дівчина добуває з кишені свічку, яку знайшла була в одній з шухляд Никанорової дачі. З тим миготливим недогарком вона заходить до сарайчика, намагаючись нічого не зрушити і не розчавити. А там насправді, — купа всякого добра, від велосипедних шин до рулонів поліетилену. Ярка піднімає свічку і оглядає полиці, де заціліли різні дрібнички, як-от ножиці, клей, розламана аптечка, і тут врешті бачить те, що їй потрібно.

І раптом чує те, що їй зовсім ні до чого — шерех велосипедних шин уздовж вулиці. Гарний же час вибрав той осоружний Саня, аби вернутися додому! Ярка хапає знахідку, задмухує свічку і вклякає попід стіною.

На Ярчине щастя, вчинений у його домі погром, захоплює усю хлопцеву увагу. Зі скорботною лайкою він жбурляє велосипед додолу і кидається в дім, даючи Ярці потрібну хвилину, аби навшпиньки та навпомацки вибратися на вулицю. Дівчина, звичайно, поспішає, тому рух навпомацки призводить до кількох скалок, загнаних в долоню, але попри те вона задоволена результатами розвідин. В її руках — той самий велосипедний дзвоник, чиє химерне теленькання надихнуло сельчан на створення страшних казочок. Сам він, звичайно, нічого не доводить, але казочки — от саме вони і можуть придатися.

Казочки, так… зрештою, все, що нас оточує, значною мірою — казка. Минуле — казка чарівна (в давні часи…), майбутнє — казка фантастична (в далекій галактиці…), і тільки теперішнє буває справжнім. Та і то не так часто, як здається.

Старші люди нині кажуть: «от у старі часи», а далі йдеться про те, що жилося раніше і заможніше, і спокійніше — певність була у сьогоденні, рівно ж як і у завтрашньому дні. Питаєш їх — а як же ж утиски, кривди, приниження? Що ж, не бачили цього, не розуміли? Знизують плечима. Мабуть, бачили, однак не вважали ціну надмірною.

Вийшовши з тої чарівної в’язниці, ми опинилися не просто на свободі, але на холодному вітрі дійсності, та одразу ж і засумували за надійним прихистком острогу. «А у в’язниці зараз макарони…» — ну так, ти повинна пам’ятати цей скорботний плач за втраченим щастям. Отож, опинившись назовні, багато з нас розпочали пошук своїх маленьких приватних темниць, де можна вигідно поміняти волю на впевненість.

Інші ж лишилися на холоді, оцінивши краєвиди, а може, просто не знайшовши в’язниці, достатньо для себе комфортної. Казка для таких — не спосіб життя з заплющеними очима, але короткий, необхідний сон після довгої мандрівки.

Я не знаю, що ти вибереш. Але, здається, тобі просто немає куди повертатись: поглянь, твоя в’язниця розтрощена вщент.

У переддень свого спіткання з Франком, Ярка, попри всякий здоровий глузд, іще мала надію повернути собі Михайла. Він снився їй ночами, марився у кожному зустрічному, а коли й справді траплявся Ярці в інститутських коридорах, то відводив очі, або й узагалі розвертався, аби рушити в інший бік. Їй здавалось — останнє слово не сказане; а може і дійсно, йому ще належало прозвучати.

Ярчине сподівання, щоправда, мало трохи божевільний присмак, адже трималося на тому, що годилось би для знищення, а не для відродження любові. Вона, проте, на той момент настільки загрузла у потерпаннях, що позбулася критичного мислення — цінного ресурсу, який має купу всіляких переваг, окрім здатності генерувати марні надії. Хоча, звісно, інформація, що трапилася Ярці, таки мала певну об’єктивну цінність.

Сталося так, що, заносячи на кафедру залікові відомості, Ярка помітила на одній з полиць цілий стос грубих папок, котрі вінчала картата течка з Михайловим іменем. Це ім’я вона, здавалося, здатна була розгледіти крізь туманні кілометри та бетонні стіни, отож не дивно, що й тут, кинувши один побіжний погляд, вона мимохіть завмирає, відчуваючи, як з копита вскач підривається калатати серце. Папка лежить трохи навскіс, мовби сама просячись до рук, і Ярка — на кафедрі саме нікого немає — посуває її до себе та розв’язує тасьми.

В папці — звичний пакет документів, що їх випускники подають на розгляд педради по завершенні педагогічної практики; нічого надмірно особистого, хіба кілька виповнених знайомою рукою таблиць, а ще подекуди — знайомі імена. Тут Ярка супиться, пригадуючи давню розмову, а тоді починає гарячково гортати документи, передчуваючи немовби важливу знахідку; і справді — на самому споді знаходиться писаний від руки аркушик. Він різниться форматом від інших паперів, а ще його трохи вимнуто, наче хтось увіпхнув його до течки, коли решта документів уже була зібрана. Письмо, на щастя, зразково правильне; проте, прочитавши текст, Ярка мимоволі затамовує подих. Навряд чи Михайло знає про цей папірець, вирішує вона. Якби знав, то ніколи, ніколи не лишив би його у течці.

За кілька хвилин Ярка похапцем виходить з кафедри; папки на полиці складені точно так, як були до того, але рукописний аркушик лежить, згорнений учетверо, в кишені курточки, своїм труйним вмістом холодячи Ярчин бік.

Того вечора, заледве потрапляючи на потрібні клавіші від хвилювання, Ярка відправляє Михайлові прохання про зустріч; на її подив, він відразу ж погоджується.

На побачення з колишнім хлопцем Ярка збирається особливо ретельно, позичає навіть босоніжки, нехай трохи обшарпані, зате зі стразами та на підборі — якраз гарно пасуватимуть до тої сукні, що так подобалася Михайлові: дитяча немовби, з білими воланами, вона була майже прозора на просвіт. Ярка не дуже дбає, що нині трохи захолодно для такого вбрання; насправді, вона майже й не мерзне, скачучи по калюжах якраз по недавній зливі — любовна гарячка гріє, наче ламповий калорифер. Все довкола — і лайка подільських п’яничок, і заклики до гарячих пиріжків, і навіть скрегіт трамвайних коліс — усе для неї нині складається у пісню надії.

І відтак, незмірно прикрішою виявляється дійсність: Михайло таки приходить на спіткання, проте приходить не сам.

Дівчина, що виникає поряд з ним, прекрасна, як морська царівна: білява грива нижче талії, пухкі губки сердечком та блакитні очі — наче двійко блискучих риб. А ще ясніє в ній та примітна певність, що властива завсідницям салонів краси та модних крамниць. І звісно ж, супутня до тої певності погорда. Під її пильним оком Ярка зразу ж пригадує, що сукня на ній позаминулорічна, а від біганини калюжами — брудні бризки на панчішках. І, звісно — о, смертний жах! — облущений лак на великому пальці.

— Ілона, — представляє красуню Михайло. — Ми… тепер ми — разом.

Пещена пава усміхається, затримуючи сяйний погляд на хлопцеві.

— Ярослава, — мимрить той, киваючи на Ярку, — ми познайомилися ще на першому курсі.

— А, так… — єхидно блимає краля. — То були скрутні часи.

Ярка розуміє нарешті, що мав на меті Михайло, даючи згоду зустрітись — це була показна помста, відплата за те, що так і не зміг їй пробачити. А ще — хизування, звичайно: дивися, мовляв, знайшов кращу за тебе. Руса коса до пояса, ну і все решта як належить.

Встати і відразу ж піти з кав’ярні Ярці заважає несхибна певність — саме цього від неї й чекають. А ще — дощ, який якраз припустився за вікном. Тому вона замовляє чай (на щось інше не стало б, однаково) і береться з фальшивою, аж до корчів, приязню розпитувати щасливу пару про спільний побут і плани. Виявляється, Михайло встиг уже прилаштуватись працювати на фірму, що належить батькові Ілони — охоронцем, чи щось таке. І певно, скоро дістане підвищення, з невидющою гордістю говорить краля. Михайло ховає очі, однак не припиняє погладжувати долоню дівчини, відпрацьовуючи, ймовірно, свої рекомендації.

Так боляче і так невимовно бридко Ярці не було вже дуже давно.

— Вітаю, — безживно промовляє вона. — Охоронець — то справді чоловіча професія, так, Міську? Не те, що вчителювання! Як доводить практика, це явно — не твоє.

Михайло блимає збентежено, на мить відриваючись від кралі.

— Практика? — перепитує він.

Ярка знизує плечима.

— Кажуть. Але, бачу, це вже несуттєво.

Вона підводиться попри те, що дощ і досі сипле; терпіти далі бракне сил. Крадений аркушик здається їй свинцевим, ледь не обриваючи сумочку з плеча.

— То що ж… — усміхається кволо. — Страшно приємно було познайомитись. Але треба іти — знаєте, сесія… Усяких гараздів.

Вона виходить, неначе сновида, заледве втрапивши у пройму дверей. Спиняється на приступці, звівши обличчя до неба; з неба, з покрівель, з лапатих каштанів юшить холодна моква.

— Ярка! — гукає позаду.

Михайло полишив-таки свою золоту рибку, сполоханий Ярчиним натяком. Вона обертається, не годна відмовити собі в останній розмові.

— Що ти мала на увазі? Що — кажуть?

Ярка дивиться на нього, милуючись. Чужий, лихий, осоружний, він однаково сяє для неї янгольським світлом. Якусь хвилю вона мовчить, а тоді поволі хитає головою.

— Бувай, Міську… — говорить вона стиха і врешті виходить під дощ.

Ніщо більше не гріє її в дорозі, тож додому Ярка вертається мокра й холодна. І зранку прокидається цілковито хворою.

На кафедру вона потрапляє тільки за тиждень по тому. Вона вирішує повернути аркушика, тож вибирає вечірній час, коли всі вже повинні би розійтись по домівках. Справді, в приміщенні порожньо, лиш з кабінету завідувача нишком бубонять комп’ютерні колонки. Ярка обережно підбирається до полички з папками, проте помічає, що хтось уже перетасував ту грубу колоду — Михасева течка захована десь попід іншими. Дівчині доводиться посунути важенький стос, і все би нічого, однак вона й досі не цілком одужала від застуди, отож, вдихнувши кафедральний пил, вона невільно засапується і чхає, випустивши кілька папок на підлогу.

З кабінету директора тут-таки вискакує пелехата Юлька, аспірантка, що відбуває тут методичну практику, а нині забарилася — либонь подивитись кіно на дурняк.

— Немирович? — дивується вона. — Ану, що це в тебе таке?

Та вагається, але, зважившись, простягає Юльці аркушик. Аспірантка швиденько пробігає його очима, а тоді аж сичить, гидуючи.

— То ось чого він тут усе перетрусив! — виголошує вражено. — Шукав оце!

Ярка киває.

— Навіщо ж ти його витягла? — дивується Юлька.

— Хотіла… — бурмоче Ярка. — Хотіла, щоб він прочитав… Не знаю…

Юлька і далі вражена.

— «Не може втримати увагу аудиторії, від чого лютиться, дозволяє собі різкі вирази і навіть фізичні засоби впливу…», — цитує вона. — Господи, він що, їх бив? Дітей?

Ярка шморгає.

— Я думала — наклеп… Він же не такий…

— О, ясно! — здогадується аспірантка. — Ви ж із ним — теє? То, думала, зацінить? Ха, подруго, іноді найкраще, що можеш зробити — це припинити метушитися.

Ярка піднімає очі на мудру аспірантку.

— Так? Це те, що я роблю? Метушуся?

І тут нарешті вона не витримує. Сівши просто на стіл, вона заходиться ридати — судомно, гірко і безнадійно.

Юлька ховає аркушик до течки, а тоді, повагавшись, дістає з-під столу почату пляшку «закарпатського».

— Я простежу, аби тому засранцю вліпили по повній, — обіцяє вона, пропонуючи пляшку. — Будеш?

Ярка не відмовляється. Коньяк впереміж зі сльозами — терпкий та солоний, неначе морська хвиля.

— Дивись, не зловживай, — поблажливо радить аспірантка. — Назавтра буде погано.

— Погано мені буде в будь-якому разі, — похмуро відказує Ярка.

Однак назавтра усе повертає на краще. Принаймні, цілих п’ять років вона гадатиме саме так.

Того дня до Вістового прибуває маршрутка. Тобто, цілком імовірно, таке траплялося й раніше, проте цей запилюжений «богданчик», що з виглядом учасника шоу «вижити за будь-яку ціну», звитяжно долав тутешні баюри, був першим з тих, що Ярка бачила на власні очі. Заскреготівши та конвульсивно кахикнувши, звитяжний транспортний засіб спиняється якраз навпроти «Телефону» та навскіс від «Кафе». Тамтешні завсідники обертаються за ним, неначе соняхи — за денним світилом, сподіваючись на інформаційну поживу.

З машини, похитуючись від задухи, вибирається щось із десятеро пасажирів. Більшість із них — явно родичі з міста, балакучі, з клунками, гостинцями чи, принаймні, відрами під сподівану городину; троє, однак, виглядають трохи інакше: вовкуватого вигляду молодий чоловік, жінка з брутально-червоною помадою та манерами бандитської отаманші, а також — білявий хлопець в модних джинсах і темних окулярах, котрий щосили намагається тримати фасон, попри навіть нелюдську спеку і відтоптані отаманшею ноги.

Хлопець спиняється неподалік від машини, явно не знаючи, куди йому подітися. Кілька хвилин Ярка зворушено спостерігає за його тупцюванням, а тоді виходить з «Кафе» і йде до нього, не спиняючись, але повільно проходячи повз.

Обличчя білявого яснішає, і, підхопивши свого акуратного наплічника, він рушає за Яркою, слухняно, утім, утримуючи запропоновану дистанцію. Зайшовши до свого подвір’я, дівчина залишає хвіртку прочиненою, і за хвилю гість, коротко роззирнувшись, завертає назирцем.

— Але це ж і Дальні Запуп’янки! — захоплено промовляє Ромко, зачиняючи за собою хвіртку. — Гарна хованка. Якби ти не написала, нізащо би не знайшов!

Усміхнувшись поблажливо, Ярка роздивляється свого колегу. Всього на пару років молодший, він виглядає нині цілковитою дитиною — очі так і сяють, немовби в чеканні циркових забав.

— Але люди тут прикольні, — притишивши голос, ділиться враженнями гість. — Доки доїхав, вислухав ціле ток-шоу про віщунів та пророцтва! Що тут у вас, обласний зліт ворожок?

— Щось таке, — відмахується Ярка. — Будеш молоко? Тобто, гм, радше, кислячок? Із грушки?

Ромко невпевнено роззирається.

— Ну… давай.

— Падай тут, — велить Ярка, тицьнувши на ослінчик коло випханого під яблуні кухонного стола. — Зараз винесу.

Кислячок Ромко надпиває лишень, принюхується з підозрою і елегантно відставляє подалі. Капризуля, усміхається до себе Ярка; він виглядає тут екзотично, наче принц на базарі, проте знайомий, рідний його вид та манери однаково тішать око.

— То як? — врешті цікавиться Ярка. — Які новини?

Ромко одразу серйознішає, опускає погляд, ніяково вовтузиться на хиткому ослінчику.

— Та які… — тихо відказує він. — Хіба ти не в курсі?

— Звідки? — з позірною безтурботністю смикає плечима Ярка. — Телефон я лишила вдома, комп’ютер — теж; тобі написала від знайомих. Один-єдиний лист.

Колега присвистує з повагою.

— Значить, знала? Знала, що він шукатиме?

Ярка пхикає.

— Звісно.

Ромко дивиться на неї довго-довго, навіть не кліпаючи. Тоді підхоплюється з місця та починає кружляти між ґанком і садочком — манера, яку він, схоже, перейняв від неї самої. Хіба нігті не гризе, богу дякувати.

Врешті, він спиняється навпроти неї, притулившись до одвірка «лєтньої кухні».

— Та ти собі навіть не уявляєш! — виголошує він, і звучить то, направду, трохи істерично.

— Що саме? — не дочекавшись продовження, сухо питає Ярка.

Ромко хапає склянку і, кривлячись, ковтає кисляку.

— Та… він же цілу сітку розкинув. Примусив нас із Лілею продзвонити всі твої «джерела», відправив Настю за співачкою стежити…

— Ладою Ер?

— Ну. Але вона тепер в клініці, щось там із нервами, тому це нескладно. Тоді, мамі твоїй дзвонив, подружкам…

— А ти, звісно, всіх йому і злив?

— А що було робити? От… Із міліцією, звісно, домовився, ну і, навіть — уяви! — навіть у «Лелітці» знайшов когось, аби стукнули, раптом ти дзвонитимеш… Слухай, я не розумію! Чого він так переймається? Це вже просто ненормально — навіть для нашої дурної контори! Я…

— Ти… — підштовхує його Ярка.

— Я взяв відпустку, і вже не знаю, чи виходити з неї, чи ну його. Бо страшно. Справді. Ярка! — він благально зводить брови. — Що збіса у вас із ним сталося?

Ярка не відповідає якусь мить, стежачи, як, сполохані гостевими хороводами, торують новий маршрут червоні мурахи.

— Не виходь, — врешті тихо говорить вона.

Ромко, хоч як дивно, заспокоюється і знову всідається на ослінчик, закинувши ногу на ногу та похитуючи миском — запозичений у шефа уже маньєризм.

— Кримінал? — спокійно цікавиться він.

Не дивлячись на нього, Ярка киває.

— Це… щодо Артурчика? — тихо питає гість.

Дівчина зітхає.

— Стосовно того — не знаю. Сама не бачила, а доказів у мене ніяких немає.

— Значить, є докази… стосовно чогось іще? — нахилившись до неї, азартно питається Ромко.

— Та так, дрібниці, — смикає плечима Ярка. — Інфа про те, як він дістав свій бізнес від колишньої дружини. Брудна історія.

Ромко підкидає брову.

— Дивно. Він зустрічався з нею того вечора. Може, якраз про те і мова була?

— Може і якраз.

Хлопець всміхається задоволено.

— Ага! Значить, ми все ж таки маємо, чим його притиснути!

— Ми?! — вибухає Ярка, замало не сміючись. — Ти що?! Я для того тільки тебе покликала, аби ти мамі листа відвіз! Вся ця халепа ніяк тебе не обходить!

— Але ж тобі потрібен захист! — затято твердить Ромко. — Хіба не бачиш — це ж справжнісінька облога! Він так просто цього не полишить! І повір, мені не байдуже, що з тобою станеться!

Ярка піднімає зачудований погляд. Це ж треба! У своєму азарті білявий Ромко аж розчервонівся, і то плямами, від шиї і до блідих скронь зі зворушливою родимкою.

— Не журися, сонце, — усміхається вона. — Я не збираюся з ним воювати. Просто передай моїй мамі — добре? — що у мене все гаразд. Ти іще можеш встигнути на зворотну маршрутку.

Ромко відчутно ображається. Цікаво, а на що він сподівався?

— Я думав, ми з тобою… — мимрить він, спинившись коло хвіртки. — Ну, все ж таки не сторонні люди…

Ярка кладе йому долоню на передпліччя.

— Звичайно, ні. Тому я й не хочу тебе підставляти.

Хлопець блимає ніяково, а тоді все ж таки відбуває, заховавши в кишеньку наплічника Ярчиного листа.

Вона не йде за ним, але сідає натомість на звільнене під яблунею місце. Тепер, коли він пішов, Ярці стає направду самотньо, і так шкода себе, що хочеться квилити. Облога… це він правильно сказав. Прикре, задушливе відчуття.

На щастя, зосередитися на тому почутті, як належить, їй не дають. Хвіртка гупає, відкриваючись, і до двору вривається Галя.

— Він приїхав! — з порогу вскач виголошує вона.

— Хто? — супиться Ярка, все іще занурена у власну зажуру.

— Максим! Мій чоловік!

Погляд Галі такий навісний, мовби то не рідний чоловік об’явився, а армада вторгнення з Бетельгейзе.

— Е… — губиться Ярка. — Вітаю? Чи ні? Ти ж хотіла, щоб він навідався?

— Ну так… — зітхає жінка. — Але він же не сам приїхав! З ним якась Никанорова кума, чи що — то винищувач, а не жінка! — і журналістка до того ж! З обласної! Як там її — газета «Юг»!

— І що їй треба? — сторожко цікавиться Ярка, уже здогадуючись утім, про що йдеться.

— Та Ніку ж! Не знаю звідки, але чутка пішла, і в Інтернеті вже є… про неї, тобто про те, як вона Приймака відшукала!

— А, ясно! — підхоплює Ярка. — Репортаж буде робити? Ну так наплети їй що-небудь, велика важниця!

— Та якби ж то — репортаж! — Галя відчайдушно заламує руки. — Вимагає довести, що то не вигадка! Ну тобто, виходить, потрібне… іще одне пророцтво!

На хвильку западає тиша. Ярка супиться, перетравлюючи новини.

— А що… — врешті мовить вона. — Що, коли не буде іще одного? Пророцтва — вони ж не за графіком! Божа воля, те, се…

— Ну так, — мимрить Галя, чомусь ховаючи погляд. — Але гарно би… Все ж таки Максим… Якби він побачив, повірив…

— Хочеш, аби він покликав тебе назад?

Галя не відповідає. Але видно просто напевне, що хоче — аж нетямиться. Любить його, напевне, попри все… Ярка зітхає.

— Не знаєш, Ганичка та Юхим нині вдома? — питається вона.

— Ніби так… — розгублено мовить Галя. — А що?

Ярка підводиться.

— Треба зазирнути. Домовитись про твоє пророцтво.

Галя губиться геть чисто.

— А… у нас іще когось убили?

— Ні, — гірко сміється Ярка. — Але все ще попереду.

Майбутнє значною мірою — категорія контролю, влади над собою, рівно ж як і над іншими. Створити образ майбутнього, пообіцяти його людям, запалити їх баченням перспектив — таке може зробити лише той, хто володіє увагою аудиторії, має владу переконання. Чудовий приклад такої риторики — промова Мартіна Кінга про мрію, в яку він вклав стільки пристрасті і раціонального розрахунку, що просто не міг помилитися. Звісно, мрія Кінга не втілилась аж так відразу, проте поштовх був такий потужний, що зміг змінити ставлення — а отже і поведінку — багатьох. Є, безперечно, і приклади протилежної, руйнівної риторики — тої, приміром, що обіцяла народу створити з них «націю володарів» (про «світле майбутнє» вже не кажучи). Цього майбутнього так і не відбулося, звісно, оскільки прагнення до контролю набуло параноїдальних рис, і ні до чого, окрім моральної деградації, не призвело.

І все ж таки, бачення майбутнього починається з контролю над власним сьогоденням. Як то виглядає на особистому, приватному рівні? Мріючи, ми артикулюємо найпалкіші бажання, проте тільки раціональна оцінка своїх якостей може перетворити мрію на бачення. І тільки розумний розвиток цих якостей може змусити мрію здійснитися.

Занадто часто, проте, ми хибно оцінюємо власні схильності, а відтак зазнаємо невдач. Невміння ж змінити себе веде до прагнення контролювати інших. Ти знаєш, про що мова, чи не так? Ти знаєш також, як важко буває це пробачити.

Перший раз в житті Ярка готувала для когось романтичну вечерю. Готувати в принципі вона почала досить давно, та в неї й вибору особливого не було: мама, заклопотана торгівлею, прилаштувалася купувати готові страви у бабці-рознощиці, тож Ярка рано звідала романтику підпалених пирогів та гречаних котлет. Зараз же хотілося потішити Михайла чимось особливим; та й нагода випала непересічна — хлопцеві родичі поїхали на дачу, лишивши до їхніх послуг цілу двокімнатну квартиру зі зручною тахтою. Отож, Ярці бажалося звершень.

От, правда, для кулінарних вивертів бракувало єдиного — бюджету. Тож романтика виявилася класу економ: спагеті з сирним соусом та салат, що заповідався на грецький, проте, з поправкою на географію, скидався радше на «Дністер». Однак, на тлі щоденних сардельок вечеря мусила би викликати шок і зачудування.

І от, витерши трудовий піт та причепурившись, наче справжня домогосподарка, Ярка чекає на повернення свого мужчини додому. Заради більшого ефекту вона вбрала фартух з мальвами; якусь хвильку приміряла навіть тітчині бігуді, проте зі сміхом розсудила, що Михайло може й не оцінити усю ту красу. Втім, бігуді вона могла й лишити — занурений у якісь невеселі думи, Михайло навряд чи помітив би оригінальну зачіску. Він, здається, навіть саму Ярку не помітив, зосереджено розвішуючи шкірянку на «плечиках» в передпокої.

— Міську, як гадаєш, може мені піти банки грабувати? — трохи ображено питає дівчина.

— Що? — кліпнувши, дивується хлопець.

— Здається, мене ніхто не помічає, — копилить губу Ярка.

Михайлів погляд фокусується миттєво, і зразу ж набуває провинного виразу.

— Давай разом підемо. Я відволікатиму охорону хамськими витівками. Я ж це вмію, ага?

Ярка не може встояти проти цих зведених дашком русявих брів, підступає поривно, обіймає його за талію та цілує в плече.

— Я там… вечерю зготувала. Спагеті.

— Вечеря мафіозі, — сміється Михайло. — Січеш тему!

За тим бандитським наїдком хлопець трошечки відмерзає та починає усміхатися, звично випромінюючи свою веселу певність. Яке ж це серце не розтане, гадає до себе Ярка, коли він дивиться так тепло та глузливо, і коли грають на щоках шалапутні ямочки… І що, коли він дивиться так не тільки на неї?

— Як там школа? — цікавиться вона, аби відволіктися і тут-таки розуміє, що припустилася помилки — Михайло відразу припиняє усміхатись.

За хвильку, втім, відповідає на питання.

— Познайомився з класом, з керівничкою їхньою, — замислено каже він.

— І — як вони?

— Діти як діти, — похмурніє хлопець. — Стадо орангутангів. А керівничка труситься над ними, наче вони кришталеві. Бридко дивитись. Слухай, а… — мнеться Михайло. — А сардельки є?

Ярка блимає розгублено, а тоді починає сміятись.

— А я… — витираючи сльози, мовить вона. — Я хотіла — романтичну вечерю…

— О боже, навіщо? — сміється хлопець. — У нас і так — не життя, а суцільна романтика!

Він має рацію, звичайно. Він завжди має рацію. Ярка майже не ображається, підігріваючи йому сардельки. Які дрібниці, справді. А салат однаково вийшов не дуже вдалий.

Після вечері вони пересуваються до вітальні і, загрівши чаю у великих хазяйських чашках, ховаються під картатий плед. За вікном лютує холодний вітер, кидаючи просто в шиби пригорщі палого листя; під пледом тепло і затишно, і хилить в сон, незважаючи навіть на веселі вихиляси телевізійних ефемерид. Михайло, втім, і далі сидить похнюплений та нашорошений, наче блудний котисько в будинку з примарами. Ярку тривожить його настрій, проте вона не поспішає розпитувати, знаючи, що хлопець від того одразу ховається в мушельку; така вразливість накупу з юнацьким гонором зворушувала, але часом вже і дратувала.

— А знаєш… — раптом каже він. — Я тут навчився однієї гри. Хочеш спробувати?

Ярка підбирається і визирає з-під пледу.

— Еротичної? — єхидно мовить вона.

— Ні-ні, — махає рукою Михайло. — Психологічної. Називається «Інтерв’ю». Давай, уяви, що ти — зірка, а я — журналіст і хочу розкрутити тебе на сенсацію.

— Яка ж із мене зірка? — сміється дівчина. — Ноги закороткі.

— Класні ноги, — лагідно каже Михайло, цілуючи її в вушко. — Давай пограємо. Мені практика потрібна.

— Ну… ну гаразд, — зітхає Ярка. — То що?

Михайло виструнчується на канапі і набирає серйозного виразу.

— Значить так, шановна панно. Ану повідайте, яким був ваш найперший спогад?

Ярка блимає, не чекавши такого підступу від репортера.

— Гм… ну… Ліс, темний ліс. Вітер такий, як оце зараз.

— Більше нічого? — уточнює хлопець. — Щось там сталося? Бачила там когось?

— Ні… не пам’ятаю. А до чого це?

— Так треба, — таємниче мовить Михайло. — Далі. Чого ти найбільше боїшся?

Ярка здригається від холоду — здається, протяг; дарма, що квартира в центрі — рами старі, тож вітер так і гуляє.

— Боюся… — вона пригадує, радше ніж фантазує. — Боюся, що через мене станеться щось погане, і я не зможу завадити. А ти? Ти чого боїшся?

Михайло заперечно хитає головою.

— Так не можна, це не за правилами. Я задаю питання, ти — відповідаєш.

— Як ти сказав, називається ця гра? — пирхає Ярка. — «Допит в гестапо»?

Хлопець гнівно супиться.

— Ну добре, добре! — махає руками Ярка. — Я не буду. То що там далі?

Михайло зиркає несхвально, проте видно, що продовжити йому хочеться більше, ніж ображатись.

— Слухай, що тобі кажуть! Добре. Наступне питання… Яка твоя найбільша таємниця?

Дівчина ніяково напинає на себе плед. Погана гра, вирішує вона. Таке, наче він збирає на неї досьє. Начебто, дурненький, не знає, що вона готова зробити для нього все на світі — без усяких там погроз чи шантажу.

— Ти, — посміхнувшись, відповідає Ярка.

— Що? — губиться інтерв’юер.

— Ти — моя найбільша таємниця. Ніхто не знає, як сильно я тебе люблю.

Погляд Михайлів теплішає, глибшає подих. Якусь хвильку він вагається, продовжувати гру, чи ні.

— Якого свого вчинку ти найбільше соромишся? — усе ж таки запитує він.

Ярка підбирається ближче, запускає долоню йому за пояс.

— Ось цього… цього вчинку… — шепоче вона.

Він поривно зітхає, і Ярка чує, як починає калатати його серце.

— Про що… ти мрієш? — ледь чутно запитує він.

— Про… тебе… просто зараз…

Інтерв’ю, очевидячки, не може продовжуватись, оскільки жоден із задіяних не може вимовити ні слова. Їхній поцілунок довгий, гарячий, спраглий, її руки зариваються в його м’яке волосся, ковзають під комір, розщіпають гудзики.

— Ні… — відірвавшись на мить, говорить він, тоді бере її за плечі і штовхає на подушки перед собою. — Не ворушися.

Ярка уривисто зітхає. Їй відома ця гра. Йому потрібен цілковитий послух, тільки тоді його жага найбільша. Він повільно роздягне її, буде притискати її руки до подушки, дивитися зверху вниз, і закрилки його носа тріпотітимуть, наче у звіра на полюванні. Він зробить усе, як слід, і вона швидко забуде свою початкову досаду. Вона знає — варто їй наполягти на іншій ролі, як Михайло втрачає значну міру свого запалу. Нині ж у її крові шумують феєрверки щастя, і вона готова — заради нього! — грати визначену для неї партію.

Хоч і неправдою було би сказати, що це не дратуватиме її пізніше і не підштовхне, нехай несвідомо, шукати альтернатив.

Того вечора, коли вже вимкнено світло і стихає шум машин за вікном, вона не витримує і задає йому, півсонному, останнє запитання.

— А ти? Про що ти мрієш?

Розніжений і вдоволений, він дозволяє собі відповісти.

— Мрію всього досягти сам і ні від кого не приймати наказів.

Ярка гмукає. Гарна мрія, чого ж. А от вона… вона мріє про багато різних речей — зрозуміти своє призначення, приміром. Навчитись мотивувати, а не наказувати. Допомагати тим, хто не може знайти своє місце… Вона хоче поділитися, порадитися з ним. Але Михайло вже спить, і тихо б’ється блакитна жилка на його спітнілій скроні. І все це неважливо, зрештою. Поки він буде поряд.

«Схоже, завтра погода зміниться», — мляво розмірковує Ярка, спостерігаючи, як вітер розгойдує оливи та очерет, та ще й так буйно, що можна було уявити — узбережні хащі форсує невидимий, але брутальний десант. Ознаки змін проступали й на небокраї: сьогодні сонце сідало у попелясту млу, а хмари наливалися червоними та бузковими плямами, мовби щойно по славній лупці. Змінюється вітер, а отже… далі Ярці бракувало природничих знань, проте ясно було й без барометра — щось воно буде, і то невдовзі.

От лише те, на що Ярка насправді чекає, чомусь не квапиться статись, і це вже починає неабияк непокоїти. Так буває завжди, як розплануєш якусь оборудку, врахуєш усі обставини, роздаси усі настанови, і гордо сідаєш дожидати, коли ж усе полетить шкереберть. А воно ж, як правило, так і відбувається: люди, вони завжди знайдуть, чим звеселити. Якось був у неї випадок: експерт, чия роль була ключовою на перемовинах, не з’явився на зустріч. Шеф тоді сварився, підозрював зраду і диверсію, а виявилося — нещасний отруївся двома літрами божоле, і весь день пролежав у готельному номері в позі дохлої медузи. З того часу Ярка планувала щонайменше одного запасного експерта про всяк випадок, але у Вістовому з тим було негусто. До того ж, ключовими були всі задіяні, і жодного гравця не можна було замінити запасним.

Ярка тяжко зітхає. Спину їй і далі гріє дерево старого елінгу, але пісочок у затінку вже починає віддавати тепло. До сутінок іще є трохи часу, проте тіні довшають щохвилини, потроху зменшуючи імовірність вдалого розвитку подій. Що ж могло статися? — супиться вона, малюючи на піску нервові хрестики. Та попросту що завгодно, — відказує так само дратівливо.

От, скажімо, Саня. Найскладнішим було заманити його на берег. Власне, можна було влаштувати зустріч і деінде, однак останнім часом хлопець майже з хати не витикався, а вриватися до нього в дім, вдаючи дозвільну прогулянку околицями, якось не випадало. Саню можна було зрозуміти — повернувшись із відвідин, дівчини в сусідньому селі, він дізнається одразу дві страхітні новини: про смерть свого брата та про гостини «миколаївських». Ярка мала підстави вважати, що справжньою новиною для нього була тільки друга обставина, проте її було цілком досить для полохливого ступору. І справді, замість поїхати до Станіслава та залагодити там справи щодо поховання та оформлення спадку, Саня сидів, тремтячи, над вістівчанським термоядерним відповідником божоле. Зрушити його з місця можна було тільки більшим страхом, або більшою силою. Ярка вирішила задіяти обидва аргументи.

Власне, її участь обмежувалася тривалою консультацією з Юхимом та Ганичкою, і тоді якраз вона запропонувала залучити до справи Миколу. Юхим, певна річ, одразу ж почав лайливо бубоніти, апелюючи до того, що Микола — хлопець негодящий, бо ловить рибу дрібною сіттю. Ярку, проте, підтримала Ганичка. Вона прекрасно знала, як ставиться «негодящий» до сімейства Приймаків, і мала сподівання на його допомогу. Справді, Микола одразу ж заусміхався, зловтішно стискаючи кулаки, і лише на прохання старшої жінки згодився вдатися до того вагомого доводу, тільки як не лишиться інших варіантів.

Справа була в тому, що Микола мав новенького моторного човна. На такому легко можна було переплисти лиман і пристати в будь-якому місці, надто ж у тихому й безлюдному, подалі від Вістового. Якби раптом нагодилися «миколаївські», втеча водою була би для Сані єдиним порятунком. Отож, задача Миколи полягала в тому, щоби переконливо набрехати хлопцеві про наближення страшної кари і запропонувати допомогу. Причім, зробити це слід було у строго визначений час. Зараз. Плюс-мінус іще трохи.

Очевидячки, щось там не склалося — чи то Микола не стримав люті, чи то Саня напився вже до зелених чортів і надумав дати геройську відсіч бандитам. Ярці так і муляло підскочити та метнутися «розрулювати питання» чи принаймні брутально вилаяти когось по мобільному. По тому завжди ставало легше, проте ниньки її роль обмежувалася дозвільним спочинком в тіньочку. Та повільним чуманінням. А це ж іще не тільки Саня може забаритися! Нестор, який дістав завдання прогуляти заїжджу газетярку бережком та розказати їй всю історію від греків до варягів, теж запропав невідомо-де. Одна надія на Галю та її виховний талант!

Ярка смикає якусь травинку та нервово стискає її зубами — травичка несподівано гірка і солона, наче коктейль «Маргарита». Замислившись про стороннє, дівчина мало не пропускає вихід на сцену першої дійової особи: на пагорку з’являється чоловіча постать — Ярка впізнає Саніну мавпячу ходу, нині іще хиткішу внаслідок пиятики чи, може, лякливого поспіху. Звісно, він іде найкоротшим шляхом — через цвинтар, тобто школу. Там є стежина, що веде просто на берег, проте звідти слід пройти іще трохи, удовж затону та через піщану косу. Отже, у них є щось із п’ять хвилин.

Підвівшись, Ярка грюкає кулаком по стінці елінгу, чи то інакше — сараю, де Юхим тримає своє рибальське причандалля. Почувши «зараз» у відповідь, вона обходить халабуду і припускає на пошуки Нестора. Він повинен би бути десь тут, у полі зору, проте перед Яркою — чистісінький берег та шумливі оливи. Оливи! Лайнувшись, Ярка біжить далі, але невдовзі рвучко гальмує, побачивши досить несподівану сцену в оточенні сріблястих віт. Очевидячки, Нестор на свій осібний манер сприйняв пропозицію порозважати гостю… Ну, хочеться сподіватися, вона в цей момент і справді розважається! Але ж як драматично виглядатиме вся та кармінна помада, розмазана по інтелігентному лиці краєзнавця! Ну і Нестор, хто б міг подумати!

Не знаючи, як би це делікатно привернути увагу романтичної пари, Ярка вертається на кілька кроків і лементує вже звідти. Закохані рвучко розривають обійми, і дівчина зважується підійти.

— Несторе! Вас Галя кличе! — захекано мовить вона. — Там Ніка щось таке дивне каже — а ви ж просили, раптом що…

— А, да-да! — згадує краєзнавець.

— Пророцтво? — пожвавлюється отаманша. — Прямо щас?!

Ярка знизує плечима — я, мовляв, у тому не тямлю. Газетярка квапиться вперед, і Ярка дістає нагоду натякнути Несторові на те, що він став нині схожий на вождя індіанців — принаймні нижньою частиною обличчя, і краєзнавець, страшно зашарівшись, береться хапливо витиратись.

Коли вони дістаються піщаного майданчика між човнами та рибальськими халупками, мізансцена уже майже готова. Якраз неподалік Миколиного човна сидить на пісочку Ніка і бавиться у пасочки. Її мама — поряд, проте не впритул, стоїть, прихилившись до сусіднього, дерев’яного човника. За кілька кроків від них тупцяє Саня. Микола іще не підійшов, тож хлопець роззирається, не знаючи, либонь, де йому подітися. В руках у Сані — велика спортивна сумка.

Нестор та газетярка спиняються осторонь, коло елінгів, аби не заважати розгортанню подій. Отаманша позирає хижо, замало не вистрибуючи зі своїх «кроксів» від цікавості, і Саня відступає на крок, явно сполоханий такою кількістю свідків.

І тут Ніка дістає просто з піску металеве кружальце, дивиться на нього якусь хвильку, а тоді смикає за язичок, від чого над узбережжям підноситься примарне дзеленчання «музики вітру». Зараз, межи хвиль та бузкових тіней, це тихе калатання звучить настільки невлад, що Нестор здригається і починає гарячково шепотіти щось у вухо своїй супутниці. Саня ж направду лякається, випускаючи навіть сумку з рук.

— Де взяла?! — ошелешено питає він, ступивши до дівчинки.

— Дядя Ігор дав, — відказує вона, усміхаючись настільки широко, що усміх виглядає на гримасу готичної химери.

Саня нечутно ворушить губами, чи то лаючись, чи то молячись. Галя присідає коло дочки, обнімає її.

— Дядя Ігор, каже — ти свиня, — провадить далі Ніка. — Кинув його там, де темно.

Приймак-молодший тонко зойкає і розвертається, аби бігти. Проте якраз тепер до вистави долучається Микола. Він стає руки-в-боки, заступаючи хлопцеві шлях назад. Саня смикається вбік, проте з-за елінгу виходить Юхим, тримаючи в руках весло.

— Свиня забрала траву, — облизнувши губи, повідомляє Ніка. — Рила-рила і вирила. Ви-ла-ла! — сміється вона, а тоді зненацька насупившись, додає. — Він знає. Верни.

Ледь не задихнувшись з жаху, Саня ще раз оцінює шляхи до відступу. Юхим, очевидячки, здається йому слабшим супротивником, тож хлопець зривається бігти повз нього. Юхим дає йому зробити кілька кроків, а тоді, люто вищирившись, розмахується веслом, та так, що втікач, якому полірована дровеняка приходиться просто поперек спини, без зайвого звуку падає долілиць.

— Ан-ну, куда собрався?! — злостиво виголошує старий рибалка. — Нікуда ти, падлюка, не пойдеш! Пока не заговориш! Пока мені, гнида, не заплачеш!

І тільки тоді Ярка дозволяє собі видихнути. Вона вважала Юхима старим дурисвітом? Е ні, тепер вона знає — він прекрасний та грізний, наче архангел з вогненним мечем.

Прикметно, що на сторінках Писання янголи з’являються вперше не в якості вісників, але власне, як символ вигнання та покарання. Бог Старого Заповіту на загал частенько карає, виганяє та нищить свої творіння, не довіряючи тої важливої функції людям. Аякже ж, пише Книга, серце людське унаслідок своєї юності схилялося до зла, а отже не здатне було судити свої дії самотужки. А відтак потребувало суворого батьківського батога.

Цікаво, а що сказав би Господь, поглянувши ниньки у наші серця та оцінивши їх на предмет тої шкодливої «юності»? Чи не завважив би дивного омолодження наших сердець за останні років двадцять? В часи зміни орієнтирів суспільство втрачає контроль над своїми членами, не в силі більше нав’язувати їм свої норми та закони, а отже єдиним мірилом добра і зла стають особисті судження — сумнівні, хоч як крути.

Отож, в такі часи як оце нині, «серце» стає певною мірою автономним явищем. І через те саме тепер найцікавіше розібратися, що ж там коїться в його потаємних глибинах. У кожного з нас є свої демони — темні, стидкі переконання, що примушують нас чинити різноманітні капості. Хтось вірить, приміром, у всесвітню змову, хтось — ненавидить калік, інший — вважає лайном усіх, крім себе самого.

Підкорити такого демона — чимала звитяга. Однак передусім необхідно визнати те, чого насправді соромишся, стати лицем до лиця зі своєю облудною тінню.

Лячно, серце моє, чи не так?

Сяє сонце, співають пташки, пишно квітнуть райські яблуні… А Ярка несе додому сатану. Власне, люципер намальований, але який же розкішний! Торс у стилі Вальєхо, рога поліровані, а писок хитрий-хитрий! Краса, та й годі! Плакат великий та глянсовий, а що має в куточку логотип якоїсь біди — чи то спортклубу, чи то оковитої, не так і суттєво. Головне — сатаною якраз можна заклеїти підпалину на шпалерах, що утворилася внаслідок останньої вечері при свічках. Світло студентам вирубали регулярно, що неабияк пожвавлювало особисте життя, а от пожежній безпеці не сприяло. Танці, здається, на кухні були, чи ще яке стихійне лихо, а зранку — зирк! — а вже чорна пляма на півстіни. Пляму слід було негайно приховати від адміністрації, тож Ярка навідалась на найближчу рекламну виставку та потягла звідти свіжої поліграфії, увінчавши грабунок звабливим рогатим парубком. І сподівалася відтак на заслужені лаври.

Проте лаври, схоже, відкладалися. Підійшовши до дверей своєї кімнати, Ярка почула звідти таке тоскне квиління, мовби згаданий сатана уже заходився мучити чиюсь пропащу душу. Душа, здається, належала Катрусі, і це було направду дивно, адже ж Ярчина сусідка — остання, ким би міг спокуситися Лукавий. Такої доброї та щирої — іще пошукати, і то краще деінде. Навіть занадто щирої, як на власний інтерес, картала її часом Ярка. Але та її не слухала, ділилася добром і пробачала кривди. Ніц хорошого, звісно, вийти з того не могло.

Прочинивши двері, Ярка бачить приблизно те, на що чекала: зарюману дівчину в обнімку з подушкою. Втім, було тут і геть несподіване — відкрите віко валізи та розкидані по кімнаті бебехи.

— Куди це ти зібралася? — приголомшено питається Ярка. — Заміж до Еміратів?

Арабські краї, слід відзначити, були на той час питанням актуальним, бо до гуртожитку якраз протоптали стежину комерсанти з найближчого ринку. І кожен із них, ясно — шейх. З обручкою напоготові.

Втім, Катруся, схоже, близькосхідними проблемами не переймається.

— Не до Еміратів — до Макіївки… — схлипнувши, скрушно повідомляє вона. — І не заміж — а на заслання. За плагіат.

Ярка ледь не сідає попри ліжко.

— Ти?! Та ну!

Звісно, в це неможливо було повірити: Катруся ж-бо ніколи не списувала. Вона була справжнісінькою відмінницею, і лише от-от почала вилюднювати, дозволяючи собі вряди-годи проспати чи там піддивитися до конспекту. От лишень в інших списувати Катря гидувала — «з чужої тарілки не наїсися» цитувала вона мудру бабцю, бридливо кривлячи кирпатого носика. І тепер — отаке! Фантастика!

Та, правда, не схоже було, щоб сусідка жартувала. Нещодавно нове начальство надумало показати норов, і «плагіат» було внесено до переліку смертних гріхів, за які виключали з інституту. Отож, справа була серйозною, далі нема куди.

— Але як же це? Катря? — дивується Ярка і тут-таки завмирає, несподівано усвідомивши, як саме вчинилася ця фатальна приключка. І спалахує, зрозумівши, що й сама почасти винна у тому, що сталося.

Справа була проста, як двері, і лише дві дурепи, одна — закохана, друга — якась просто, збіса, свята, могли пропустити усе те повз увагу. Кілька днів тому завітала до них така собі Віра Кажан, Катрусина одногрупниця. Вона завела довгу та нудну літанію про те, як же їй тяжко ведеться, як же вона, біднесенька, нічого не встигає, а по тому, коли вже Катря з Яркою почали позіхати, попросила в колеги її реферат з філософії, аби переписати звідти літературу.

Катря нічогісінько лихого в тому не угледіла, Ярка ж просто не звернула уваги, бо якраз поринула в тяжку задуму, яку ж із двох наявних кофтинок (біла і біла!) вдягти на грядуще побачення. Отож, Віра наклала хижу лапку на Катрусин реферат і, схоже, зробила копію та здала його під власним іменем. До того ж, здала першою, свідомо чи ні, прирікши справжню авторку на присуд, для якого, як і в старі добрі часи іспанської інквізиції, достатньо було однієї лише підозри.

— Але ж і самка собаки… — шепоче Ярка, тоді підкидається, люто примружившись. — Катря! Ану хто у вас читає?

— Ропу-уха… — витираючи очі куточком подушки, каже Катруся.

Ага! Ропуха — огрядна, бундючна дама, відома Ярці ще з приймальної комісії. На прізвище, здається, Рябуха, Антоніна Рябуха, про що, за наявності такого доречного назвиська, згадати ставало дедалі важче. Утім, наразі те поетичне наймення ролі не грало. Насправді, важило дещо інше…

Ярка поволі всміхається, і Катруся припиняє плакати, спостерігши той лиховісний усміх.

А за кілька днів Ропуха, бридливо підібгавши морквяні вуста, пропонує Катрі та Вірі перездати роботи, знявши таким чином з Ярчиної сусідки фатальне звинувачення.

— Як це тобі вдалося?! — питається Катруся, зустрівши Ярку щойно по тій оказії.

— Мені?! — дивується та і блимає так безневинно, що і янгол би застидався, побачивши.

Катруся, втім, зробила висновки зі своєї пригоди, і вже так просто віри не йме.

— Пити будеш? — хитро пропонує вона. — Джин-тонік? Бо мені треба — після всього…

Треба їй, чмихає Ярка. Ти ж непитуща, подруго, то чого б це раптом? А втім, усе буває вперше. І бажання споїти людину, аби вивідати таємницю-другу, також.

— Ну, якщо треба… — погоджується потенційна жертва. Її не може не цікавити цей наглий прогрес у Катрусиній моралі. І не може не тішити, коли вже на те.

Утім, гарненько посидіти на громадській кухні їм не вдається: шейхи принесли на своє сватання величезний кальян, ураз перетворивши кухню на жерло вулкана, отож Ярка, підхопивши пару казенних ковдр, проводить сусідку на гуртожицький дах. Погода якраз уже достатньо тепла, аби цілуватися там під зірками (саме так туди Ярка і потрапила вперше), проте намолене місце виявляється цілком придатним і для дружньої пиятики. До того ж, розлога панорама сповитих сутінками спальних районів природним чином налаштовує на соціально-філософський лад.

— Людські покидьки, — хильнувши хмільної закалатанки, несподівано вирікає Катруся, а тоді додає: — Їхні справи найкраще видно з високої вежі.

Ярка ледь не похлинається гіркуватим питвом.

— Реферат, — усміхнувшись, пояснює сусідка. — Я писала по Сковороді.

— Ага-аа… — відкашлявшись, погоджується Ярка. — Мав рацію. Покидьки, певна річ. Куди не кинь.

— Але не всі, — хитнувши пляшкою в Ярчиному керунку, мовить Катруся. — Ось ти, приміром…

— Та я — також покидьок, — сміється Ярка.

— Ну ні, не цілком, — суворо уточнює Катря. — В людини є два серця — добре і зле. І вони змагаються між собою.

— Е? Реферат? Чи довідник з патанатомії?

— Реферат, — зітхає сусідка. — Ну то зізнавайся! Що ти зробила нашій Ропусі? Підстерегла в підворітті і — ножа до горла? Якраз мій хлібний пропав… Твоя робота?

— Ти точно знаєш, що моя? — дивується Ярка.

— Точно, — киває Катря.

— Ну… — Ярка смикає плечима. — Я з нею не бачилась насправді. Так що ніж — то не я. Але я коротенько поговорила з Васютою… Ти ж знаєш, він подається на той самий грант, що і Ропуха… От він і наскаржився завкафедрі: Антоніна Іванівна, мовляв, висуває безпідставні звинувачення, аби звільнити місце для своїх протеже, ну і таке інше… А завкафедри того не терпить, бо має, у свою чергу, власних протеже… Так що та мусила переглянути свою поведінку. Бачиш? Усе просто. Обійшлося без ножа.

Катруся ніяково кахикає.

— Просто… — з чудернацькою інтонацією вимовляє вона.

На якусь мить западає тиша.

— То яке в мене серце — добре чи зле? — питається Ярка, не так з цікавості, як із бажання перервати незатишну мовчанку.

Сусідка дивиться на неї розгублено.

— Кажу ж тобі, обидва.

— Шизофренія, — скрушно зітхає Ярка. — Я так і знала.

Вона довго дивиться на свічки новобудов та сяйні ріки магістралей між ними.

— У дитинстві я розказувала усім знайомим, що маю старшу сестру, — невідь-чому зізнається вона.

— Вигадані друзі, так-так, — з розумінням киває Катруся.

— Ну, не зовсім вигадані, — смикає плечима Ярка. — Вона була ніби частина мене — та «я», котра завжди знала, як правильно поводитись. На відміну від тої «я», котра могла чинити, як заманеться. Ну бо знати не знала про жодні правила. Я для неї навіть назвисько підібрала — із тих самих букв, що складали моє повне ім’я. Отак і було: Лapa свариться, а Ярка знай собі бешкетує.

— Внутрішній голос? — гмукає Катря. — Ну то ти собі лестиш. Він у кожного є. Ось мій мені каже: «не пий».

І, тихо сміючись, вона прикладається до пляшки.

— Може бути, — всміхається Ярка. — Але він в мене не один.

— Ого! — позірно жахається сусідка. — А другий що робить?

— Я не знаю, — супиться Ярка. — Тобто… не можу пояснити.

— Чому? Ой, лишенько! Він в тебе що — чоловік?

— Ні, — пирхає Ярка. — Він… Тобто, вона — взагалі не людина.

Катря вражено цикає.

— Пра-ально… — здається, вона таки трохи захмеліла. — Від людей хорошого не жди! Кажаниха — оце ж стерво!

— А, так, — супиться Ярка. — Було би їй хвоста накрутити!

Сусідка пирхає несподівано люто.

— Та не треба. Вона краде настільки тупо, що колись однозначно на тому попалиться. Ось ти — інша справа.

— А? Та не брала я твого ножа!

— Ні… От знаєш, як я дізналася, що то твоя робота була? З Ропухою?

— Ну?

— А ти усміхаєшся… Так… Ну так, як той чортик, котрого ти на пляму — тойво… Хитрюща, як сатана!

Ярка сміється — п’яненька свята насправді тішить око.

— Але я тобі вдячна, сатана, — нарешті вимовляє Катря. — Сподіваюся, зможу колись відплатити!

— Сподіваюся, до того не дійде, — серйозно відказує Ярка. — Бо якщо вже я попалюся… тобі варто бути деінде.

Зітхнувши, вона щільніше запинає тоненьку ковдру: холодний вітерець зісподу здається їй відрухом великого крила. Бентега, однак, наспіє й відлетить, адже ж чого хвилюватись? У неї є все, що потрібно для щастя: друзі, любов і безмежне майбутнє, сповнене дивовиж.

Ярка вимикає нетбук і, керуючись раптовою огидою, кладе його на підлогу та відпихає подалі, під сколіозний вигин панцирного ліжка. Звісно, техніка ні в чому не винна, однак не винні були, нібито, і ті вістові, котрих страчували колись по отриманні поганих новин. А що останні новини поганими не були, ніяк не зменшувало Ярчину гидливість.

Рвучко підвівшись, дівчина простує до вікна. У відповідь немовби на її порух, рама гойдається досередини та дмухає в лице степовицею із доброю жменею пороху. Погода і правда змінилася: вітер посилився ледь не до буревію, нагнавши з-за обрію дикі зграї попелястих хмар. Дощу, проте, і далі не нахопилося, а дахи, дерева і навіть дворові пси зробилися сиві від дрібного, наче мливо, білого піску.

Ярка причиняє вікно та вдивляється у сутінки, мимовільно чекаючи на блимання вогню поза горбовинами. Утім, жодних вогнів там віднині бути не повинно, хіба і справді покладатися у тому на потуги місцевих примар; це ж якраз сьогодні побувала у Вістівчанських пагорбах ціла делегація серйозних, сизооких хлопців, які гарненько розгребли тамтешній потайник. Правда, прибульці мусили звідати справжніх пригод, належних кожному шукачеві скарбів, ну бо сердешний Саня, наляканий до правдивої гикавки, замало не заблукав у тих піщаних лабіринтах. Ярка могла би направити делегацію, куди слід — її червоний бантик все іще майорів на верболозі, проте власну участь у справі вона афішувати не намірялася і, замість допомогти звитяжцям у пошуках, вона потайки знищила дороговказ. Ну та врешті хованка знайшлася, скарби були вилучені, а їхній цілком уже отетерілий власник — всадовлений на м’яке крісло службової машини без жодних, утім, службових ознак.

Усе, киває до себе Ярка, усе, що можна було зробити, вона вже зробила. Лишається дещиця. І власне ця остання справа видається чомусь найважчою.

Гірко зітхнувши, Ярка кидає погляд на той порохнявий кут, куди було запроторено безневинний комп’ютер. Можна би скасувати домовленість, пошукати інших шляхів… А втім запізно, бо от-от уже…

Внизу у вітальні бамкають двері, і Ярка скрушно хитає головою.

— Лара! — гукає від сходів, і дівчина пхикає скептично, озираючись. Нема її тут, тої Лари — завіялась, як білий дим.

— Я нагорі! — відказує попри те. — Піднімайся!

За хвильку у проймі мансарди виникає Галя, тримаючи в руках велику тарелю з чимось таким округлим під білим рядном.

— Іродіада, — захоплено мимрить Ярка. — Прощайся з головою…

Галя блимає розгублено, тоді сміється.

— Тьху на тебе, — вона ставить тарелю на ліжко і відсмикує рядно. — Пиріг! Я хотіла, власне е-ее… ну, на прощання…

Ярка уважно озирає рум’яний коровай з лискучими скибочками фруктів, що складаються у велику квітку. Попри присмерки під похилим дахом пиріг виглядає на маленьке сонечко, котре от-от займеться власним, затишним сяйвом.

— Ти їдеш? — питається Ярка.

Галя ніяково усміхається і смикає плечима. Вона помолодшала за останні кілька днів: і барви на щоки вернулись, і очі засяяли лукавим блиском. Де й поділася та колишня зацькована молодичка!

— Ну, не просто тепер. Але скоро! Мушу малу зібрати, домовитись про те, інше… Ти вибач — все не мала нагоди до тебе зазирнути…

Ярка киває. Звісно, під хатою у пророчиці кілька днів людно було, як на прощі. Хто частунка ніс, хто — забавку; хто — за порадою, а хто — просто на оглядини: бо ж диво, не абищо!

— Із Максимом їдеш?

— Ну! — гордо мовить Галя. — Він якраз погодився з Нікою посидіти, оце я і вирвалась! Так що… не знаю, коли ще нагода випаде, то гарно би…

— Чаю? — підхоплює Ярка.

Гостя всміхається.

— Ну, так…

— І всю правду? Поки не захолола?

Галя сміється, розводячи руками.

— Все ти знаєш!

Ярка гмукає і відвертається, прагнучи стерти тоскну гримасу. Все! Коли б іще все — і вчасно! Попросивши Галю почекати, вона швиденько біжить вниз і приносить пару чашок, кружку і кип’ятильник. Їй не хочеться чомусь сидіти у тьмяній вітальні, а тим паче — у дворі, де навіть цикади змовкли у передчутті бурі; отож чайна церемонія відбувається зовсім уже по-партизанськи: просто на ліжку, ушляхетнена, правда, пирогом, що утвердився на ослінчику, наче князь — на світлому престолі.

Відрізавши шматочок того сонячного дива, Ярка мружиться від гурманської втіхи — пиріг начинений не просто фруктами, але айвою, підсмаженою в меду. В’язка гіркота зникла, поступившись свіжій, духмяній терпкості.

— Чарівниця! — хвалить Ярка.

— Та де! — шаріється та.

— Мій шеф казав: чародій — то фахівець у неймовірному… А це — неймовірно, повір мені!

Галя кумедно схиляє голову набік, уважно придивляючись.

— А де, ти казала, працюєш?

Ярка гмукає.

— Уже не працюю.

— Так? — далі уважно дивиться Галя. — А я гадала, звідти так просто не йдуть!

— Це ж звідки? — дивується дівчина.

Галя ніяково мружиться.

— Ну… як-то зветься? Спеціальні служби?

Ярка завмирає на мить, а тоді, обережно відставивши щербате блюдце з пирогом, згинається від реготу. Сміх душить її, наче злодій, що наскочив з темного кутка; вона не годна спинитися, аж накочуються сльози і починається гикавка. І, певна річ, у тому немає нічого смішного.

— Ну ти даєш… — зрештою, схлипнувши, мовить Ярка. — Звідки такі ідеї?

Галя дещо губиться від такої бурхливої реакції.

— Та Юхим сказав…

— О, боже, — стогне Ярка. — Ну, люди! Як даєш кому телефон служби безпеки, так уже, значить, там і працюєш?! Це ж кожен може, в довідці…

— Ну, не кожен! — обурюється Галя. — Це ж розумітися треба! І взагалі, чому не міліція?

Ярка зітхає.

— Все пропустила, еге ж? За сімейними справами?

Галя блимає скорботно. А тоді показує язичка. Отак мені соромно, мовляв.

— Розкажеш?

Ярка пирхає.

— Звісно. Це ж ти, можна сказати, усе те почала! — Галя пхає її ліктем, і та швидко виправляється. — Ну гаразд, не ти. Приймаки — старший здебільшого, і молодший, згодом. Це Саня розповів, як Юхим його веслом перейняв, пригадуєш? Ну, тобто, як очуняв, так і розповів. Ти ж, мабуть, знаєш — Приймаки возили зілля для миколаївських. І тамтешня міліція їх прикривала. Отож, до міліції звертатися, Галю, у тих справах — те саме, що скаржитися грабіжникам на поганий клієнт-сервіс.

Галя пирхає у велику чашку із бджілкою. Тоді відпиває гіркущого Вістівчанського чаю і піднімає погляд.

— А чому Саня не пішов до своїх злодійських шефів?

— Та я ж тобі казала! — дратливо супиться Ярка. — Він же їхнє злодійське майно трохи, як би це… освоїв. Коли брат його передчасно зник з горизонтів.

— І, він, значить, знав про його смерть?

— Ну звісно! Не любив його, видно, чи не дбав… А вирішив — ось непоганий шанс підзаробити. Поки всі гадатимуть, що Ігор утік, забравши майно, заховати травичку тихцем та й продати на сторону. Ровера Саня позбувся, аби думали, — на ньому Ігор і здимів, хіба дзвоника лишив — дзвоник йому, вар’яту завжди подобався… З Толіком він також домовився, навіть грошей відсипав, щоб той не надумав зненацька покаятись.

— Ага… — киває Галя. — Ясно. Ти і правда пояснювала про траву — це вже мені трохи вивітрилось. Ти ніби казала, Приймаки і Вадима підставили? А як саме — говорила?

Ярка позирає на вікно: здалося чи ні? Мовби повіяло прохолодою?

— Ні, Галю, оцього я тобі не казала. Я і сама не знала, доки Юхим не взяв Саню за петельки. Тому вже байдужки було — усе готовий був розказати, аби лишень не віддавали його обкраденим шефам… І от, виявляється, звитяжні міліціянти не лише сприяли вільній торгівлі, але й мусили перед керівництвом звітувати — на предмет розкриття відповідних злочинів. Своїх підопічних вони, звісно, не чіпали, вимагаючи натомість інших переконливих жертв. Отож, аби далеко не ходити, Приймаки і підкинули Вадимові до машини брикетик-другий, та й задзвонили, кому слід. Є там один такий майор із відділу боротьби з незаконним обігом наркотиків — знаний звитяжець тої борні, то він якраз усім і керував… Тим-то внутрішня безпека так і забігала, разом зі згаданими, не проти ночі кажучи, службами.

Галя роздумує якусь мить.

— То Вадима відпустять?

— Оце вже не знаю, — зітхає Ярка. — Але в Юхима з Ганичкою є надія. Якщо подадуть апеляцію, звісно, якщо не відступляться…

— Вони не відступляться! — затято мовить гостя. — То такі люди! Все закладуть, а сина виручать!

— Ну, дай-то боже… — стомлено мовить Ярка.

А все ж таки віє холодом! Підвівшись, вона підходить до вікна, аби засвідчити — нарешті! Блимає вдалині — і не примарними вогнями, але справжніми зірницями!

— Це ж треба… — стиха мовить Галя якимось мовби придушеним голосом. — І злочин розкрити, і дати старим надію… І я… І мені… А ти кажеш…

Ярка рвучко обертається, і справді: Галя мружиться, стримуючи розчулені сльози.

— Ти знаєш, — опанувавши себе, промовляє вона, — ми з Максимом домовились: місяць тут, місяць — в місті. Я буду фіалки вирощувати. Колекційні, на продаж…

— Молодець, — лагідно каже Ярка, присідаючи поруч. — А що Ніка?

— Він… він трохи побув з нею, і каже — розумна! — гордо, попри глянець сліз усміхається Галя. — Ти ж знала, правда? Знала, що так і буде?

— Та де вже, — мимрить Ярка, опускаючи очі. — Може, мала надію…

Серце її зненацька починає калатати в грудях. І пекучий жар, червінь сорому заливає щоки. От-от, лише трохи…

— Я вдячна тобі, — врешті тихо каже Галя. — Сподіваюся, зможу колись відплатити…

Ярка підкидається, наче попечена. Підхоплюється на ноги. Тоді сідає знову. Так не можна, так не можна, так не можна, господи…

— 3-зможеш… — затинаючись, мовить вона.

Відвернувшись, вона опановує подих.

— Але перше, я хотіла би, — безживно каже вона, — я хотіла би, щоб ти знала правду.

— Правду? — дивується Галя. — Про що, Ларо?

Ярка сміється — коротко і гірко.

— Про мене, Галю. Я — не Лара. Не цілком — Лара. Мене звати Ярослава Немирович.

Галя позирає здивовано — звичайно, звідки їй знати, пощо заброда мусила перебрехати власне ім’я… І тоді Ярка розказує їй усе — усе відтоді, як її шлях перетнувся з Володимиром Франком, а Франкова хода по тому — з останньою доріжкою Артура Потебні. Розказує про правду і кривду, про любов і про владу, і врешті — про криваву пляму на вичовганому хіднику… Розказує про власний страх і про рішення, прийняті відтоді… про плани і сподівання, про те, чого хотіла би досягти… А коли врешті закінчує свою розповідь — за вікном уже щодуху ллє омріяна злива, а проте ані Ярка, ані гостя, здається, не відзначили її початку.

І очі Галі не сяють більше ані гордістю, ані добротою.

— Значить, он воно що… Значить, ти від самого початку нас дурила?

— Ну, я… так, можна сказати, що і так…

— Використовувала, еге ж? Мене, Ніку… нас усіх?

Ярка не відказує. Та і справді, що вже тут скажеш…

— Не знаю, Ярослава, — її ім’я — немов плювок. — Не знаю, як ти можеш після цього сподіватися…

Ярка зводить очі.

— Сподіватися на нашу допомогу.

Галя підводиться, відсуває ослінчик.

— Мені треба йти.

— Але дощ!

— Нічого.

Галя відвертається, горда, немов цариця. Не обернувшись, рушає до дверей і лише на сходах затинається на мить, одразу ж, утім, вирівнюючи ходу.

Ярка ошелешено блимає, притискає руки до обличчя.

І зненацька її розбирає сміх.

Але, серденько, ти й начудила! Не знаю, чи чуєш мене, чи вже цілком оглухла? Не знаю, чим керувалася, сказавши — совістю? Підступом? Навіть і я вже не відаю — дідько тебе розбере! Але якщо раптом совістю — о, диво дивнеє! — не знаю, бігме, не знаю, наскільки це диво на часі!

Так, я не знаю багато чого, і не варто цьому дивуватись. Ти, певно, звикла, що я маю відповідь на кожне питання, але буває так, що ані питання, ані відповідь не мають жодного сенсу. Я — всього лише твій етичний барометр, а у згаданих випадках етики недосить.

Бо що таке етика? Штучна перепона між стимулом та реакцією, коротка мить на роздуми, що дозволяє іноді зневажити покликом природної потреби. У цьому наша сила, сестро, у цьому — наша слабкість. Каюся, може і я невільно підказала тобі кілька хибних рішень… Часто думаю, а чи не варто було мені змовчати, давши тобі можливість прислухатись до того, що було раніше від мене?

Відомо: не виживе ані хижак, обтяжений співчуттям до жертви, ані здобич, що прагне побрататися з хижим звіром. У них немає вибору: тваринне знання про друга і ворога не підлягає оскарженню. Ти скажеш: любов, ми подолали ворожнечу любов’ю… Так, нас напучували: люби ближнього, і байдуже, хто він — суперник, друг чи ворог. Любити, безумовно — гідна справа, однак такий гуртовий підхід розмиває знання про іншого, отож, бува, зневажаємо друзів, ображаємо рідних, а любимо чомусь ворогів.

Я не претендую на безпомильність і не буду відраджувати тебе любити. Це неможливо, та і зрештою, любов не має до мене жодного стосунку. Я можу дати лише одну коротку мить. Тож скористайся нею, як належить.

Вона не просила нічого. Цілісінький божий день. Вона знала — мама цього не любить. Мама пообіцяла: як даси мені спокій, то почитаю тобі ввечері. Так-так, із тої книжки, червоної, з відірваним корінцем. А як будеш скиглити, то, значить, не почитаю. Отож Ярка і не просила. Цілий подвиг для дитини чотирьох з половиною літ.

Але як же хотілося попросити, поскиглити! О, Ярка відмалечку чудово вміла циганити і канючити, здіймати гіркий плач або дикий вереск — усе задля того, аби дістати своє. Переважно батьки не витримували психічної атаки і давали бажане, але іноді — от як тепер — щось їм перемикало, і тоді вони сукупно влаштовували донечці Виховний Момент.

Слід визнати, час було вибрано досить розумно. Літня відпустка, омріяний відпочинок на турбазі коло озера: це ж скільки можливостей для розваг! Можна, приміром, принести батькам до ліжка паршиве кошеня — як тоді мама зраділа, страшне! Можна також покататись на підводі, залізти, поки ніхто не бачить, і — вйо, коники! Тато довго біг тоді вдовж дороги, із таким, значить, кумедним підстрибом, кричав, не знати чого… Ну та нічого, тато бігати любить! Але озеро! Озеро — ото найбільша втіха. Можна ритися в пісочку, можна поливати сусідську тьотю мулом, можна залізти у воду і булькати, наче жаба. Краса! От лише мама лютиться і у воду не пускає. А просити — зась! І кавунчика взяти — зась! І маминого крислатого капелюха — теж не проси! І що то, питається, за пляжний відпочинок?!

Ярка страждала, але терпіла наругу. Вона мала підстави — аякже ж! Книжка! Ну так, трохи погризена, але така принадна! Цілісінька скриня дивовиж: принци, принцеси, страхітні чудовиська і чарівні феї! Була там, скажімо, історія про принца (про кого ж іще, справді?), який осідлав крилатого коника, аби дістатися принцеси, замкненої у найвищій вежі королівства. Гарна історія, зітхала Ярка. От тільки пощо, питається, принцеса, коли є крилатий кінь? Це ж — вйо! — і лети, куди хочеш! От би їй такого… От вона б тоді! Або іще інша казочка — але то страшна насправді. Про собаку, який — чиркнеш кресалом — і він несе тобі золото і купу всілякого добра. Тобто, золото — то таке, але собака! Собака з очима, наче блюдця! Наче тарелі! Наче вежі! Це ж — ух, який собака! Страх!

І треба ж таке — і страх, і краса, і польоти на конях! Цілий світ у тій потріпаній книжці… А заради цілого світу, нехай хоч і тяжко, а можна трохи потерпіти. Вечір — от-от, уже скоро! Адже ж давали вже кефір і тістечка… Значить, скоро і до книжки черга дійде!

Справді, мама підсуває вже стільця до світла — але там, коло лампи, метелики, з веранди залетіли! Мама кричить, махає руками, підбігає тато з журналом — бац! тарабац! — метелики розлітаються, мама сміється, тато цілує її у вушко. Граються… Коли ж читати? А вже от-от, мама киває Ярці, всідайся зручненько, мовляв, аж тут… Тітка Валя, чергова — заходить, не стукаючи. Губи тремтять — і чого б то? Плакала? Хтось її образив? Тітка Валя починає говорити, тоді дивиться на Ярку і затинається. Ходімте! — кличе маму. — Там вас до телефону.

Тато сполохано зиркає на неї, мама розгублено поводить плечима, стільчика відставляє і йде. Ярка невдоволена, звісно: знов читання відкладається! Можна би тата попросити, але він читає не так, та і не допросишся тепер — сидить, дивиться на двері, наче причарований. Знову чекати! Ну але що ж… Ярка супиться, сідає на ліжку, обійнявши колінця. Почекаємо.

Мама не вертається довго-довго. Ярка вже куняє, але тут нарешті відкриваються двері. Мама заходить бліда і дуже змучена, аж хитається від утоми. Чого так, питається? Чого, отак раптом? Тато встає до неї, підтримує, помагає сісти. Мама щось говорить до нього, тихо-тихо, а тоді починає плакати. Тато зітхає, сідає поряд, обнімає за плечі. Усі про Ярку забули — таке, наче її взагалі тут нема!

«Мама! — гукає мала. — Коли ти мені почитаєш?». Мама позирає заскочено, тоді відказує, Ярка, мовляв, не зараз… Розумієш, дитино, тата більше немає…

Ярка заклякає розгублено — он же тато, поряд, за руку маму тримає. Що ж це вона таке каже? Невже обманює? Ярка зіскакує з ліжка, підходить ближче, роздивляється. «Ти обіцяла! — нагадує мала. — Я нічого в тебе не просила! Цілий день!». Аж пхинькає від образи — ну бо як же таке можна?! Хіба можна — обманювати?

І тоді мама… мама робить таке, чого не робила ніколи. Дивиться люто, схлипує і відважує доньці лункого ляпаса.

Коли б її просто висварили, або поставили в куток, або — ну таке теж бувало! — якби надавали по дупці, то Ярка би тут-таки і заголосила. І то — бридко, немов сирена. Нехай би знали всі сусіди, яка тут діється наруга! Але тепер… мама глянула на неї так… Так, наче бажала їй пропасти зі світу! Як… як чужа! Такого не бувало досі, і Ярка лякається. Лякається мало не до гикавки. І сама вирішує пропасти.

Скориставшись черговим нападом маминих ридань, Ярка вислизає на веранду і роззирається. Будиночки на турбазі маленькі, одноповерхові. Лише зійди по східцях — і ти надворі, а там уже і весь широкий світ. А у світі ж є стільки усього! Будинки, буйні кущі, гойдалки на ланцюжках, посилані пісочком широкі стежини! І от, напевне, коли піти однією з них, то скоро і вийдеш до кращих людей — там, де чарівні принцеси і крилаті коні. Там, там уже точно знайдеться Ярці інша мама — та, що читатиме, як попросиш, і кавунчика даватиме, і цукерку, та і бити не буде невідомо за що.

Настрашена, ображена, чимчикує Ярка стежиною. Йде собі і йде. Давно вже запали сутінки, і зайнялись ліхтарі над турбазою, нечасті та тьмяні, слід сказати, ліхтарі. Стежина минає столовий корпус, минає спортивний майданчик, минає розібраний паркан і несподівано пірнає межи високі дерева. Навіть і добре, гадає собі Ярка, навіть і правильно. Це ж якби кращі люди жили просто тут, на турбазі, то вона б їх раніше зобачила. А значить далі живуть, отам, за лісочком. Темно, так, але ж тут зовсім недалеко. Вони із мамою… із тою, старою мамою, ходили тут раніше. Дерева, дерева, а тоді — бережок… Трохи пройти, і вже там!

Зазнавши такого прикрого переляку вдома, нині Ярка зовсім чомусь не боїться. Ну дерева, скажімо, шумлять — і що такого? Видно не надто, але ж місяць світить, і он стежина біліє — не заблукаєш! Навіть і цікаво. Це ж в лісочку всякий звір живе і птаха, і феї чарівні і таке інше. Може, якраз фею зустріти випаде? Оце було би гарно! Оце мама… нова мама, здивується! Фею — так! Або їжачка!

Почувши шум десь неподалік, Ярка вирішує — точно, фея! Ну і як же таке пропустити! Знайшовши невеликий просвіт, вона сходить зі стежки, виглядаючи веселих танцівниць. Точно ж тут були! Вона чула!

Пробираючись межи чагарів, старезних пнів та сушняку, Ярка не припиняє роззиратися, і раптом, перечепившись через якусь непомітну в темряві гілку, падає навколішки, боляче забивши собі коліно. І, звісно, починає плакати. І тільки тепер розуміє, що навколо немає нікого, хто б розрадив, поцілував, узяв на ручки… Вона сама-самісінька, і немає тут, здається, ніяких фей.

Тоді Ярка вирішує повернутись. Якась, видно, погана стежина. Треба шукати іншу. І вона її неодмінно знайде, от тільки завтра — попросить тата, і вони підуть шукати разом… Проте, роззирнувшись, мала більше не бачить ані хорошої стежини, ані поганої. І тоді їй стає направду страшно.

Підірвавшись на ноги та не зважаючи більше на розбите коліно, Ярка береться продиратися крізь хащі — мало розуміючи, куди, власне, вона йде. Вона квапиться, настрашена тінями, і шурхотом, і блиском — що то? — невже чиїхось очей? Невчасно пригадується їй собацюра зі страшної казки, отой, з очима-блюдцями, і Ярка заходиться ридати від жаху, боячись — то він, іде за нею, підбирається, аби покусати!

І от, як уже дівчинці бракне сил і відваги, аж готова упасти і кричати, Ярка нарешті видирається на галявину. Світла тут значно більше, надто ж проти вітровалу; від несподіванки Ярка аж припиняє ридати. Галявина достатньо широка, сяйво місячне так і ллється, висвітлюючи пишну траву. Усе тут дихає спокоєм, але не сонним, ні — таким ніби зосередженим, як буває в художника, що завмер над своїм полотном. Ярка спиняється, причарована дивним відчуттям: таке, наче мусила сюди дійти, наче сюди і квапилась… Невже отут і мешкають шукані феї?

Зненацька Ярка чує дивовижний звук — таке, наче хтось неквапно плескає в долоні. Позаду від неї, зверху, праворуч, попереду… Ярчиної щоки торкається ледь-чутний дотик вітру, сполоханого мовби тим химерним звуком. Що ж це таке? Простеживши за рухом та напруживши зір, Ярка врешті бачить: попереду, на вигнутій гілці сидить величезний птах. У пів-Ярки птах! Що ж це? Хіба такі бувають? Заворожена, Ярка підходить ближче.

І тоді темна тінь спалахує вогнями! Величезні — наче блюдця, наче тарелі, наче вежі! — два великих жовтих ока! Світять, немов ліхтарі! Дівчинка завмирає, зустрівши той погляд, напрочуд спокійний, байдужий погляд… такий, що може належати тільки тому, хто звідав усе на світі. Хто знає усе, крім сумніву.

Лише одна довжелезна мить і птах, розправивши величезні крила, важко здіймається у повітря. Але Ярка і далі стоїть нерухомо, несучи у собі відсвіт тих дивовижних нелюдських очей.

А просто за розлогою гілкою блимає раптом блакитний ліхтар. Хтось гукає до неї, кличе… Тато! Сам, наче казковий велетень із блакитною зіркою в долоні! Він вибігає на галявину, кидається до малої, витирає сльози з очей… Проте Ярка уже не плаче. Вона хоче розказати татові про птаха, про те, що відбулося… але не може, не знає як — їй просто бракує потрібних слів.

Цікаво, що вся та пригода невдовзі зітреться з Ярчиної пам’яті. Майже уся. Окрім, може, нічної пітьми та вітру у верховітті.

Вона зібрала речі ще звечора — не любила робити цього вранці. Неодмінно забудеш те чи інше спросоння, та і ранкова метушня справляє на загал неприємне враження: адже зранку поспішає лише той, хто мусить, чи то радше, змушений це робити. Утім, Ярка дурила себе, і вже вкотре — вибору в неї не було жодного. Тож лишалося хіба тримати фасон і не метушитись.

Невідомо як саме, але скоро усі в селі дізнались про те, що вона розказала Галі. Певно, що з купюрами — мама пророчиці навряд чи була зацікавлена у наглій погибелі такої корисної, як не крути, легенди. Однак, про обставини Ярчиного приїзду, схоже вістівчани таки довідались; і не те, щоби зразу ж нагодилися з вилами, а все ж погляди кидали навскісні, такі, мовби, зверхні — знаємо, мовляв! Не надуриш! І вітатися перестали, всі як один. Ярка і не прагнула спілкування — однаково нічого б тим тепер не досягла. «Не давай нікому влади над собою, — застерігав колись її шеф, — бо влада потребує втілення». І на загал Ярка була із тим згодна. Вона могла б хіба додати: «не давай — всього і надовго», ну та на довго лишатись вона й не наміряється.

Вона уже відчуває себе деінде, мовби мандрівець, який щойно придбав омріяний квиток. От лише на відміну від нього, Ярка й гадки не має, де опиниться невдовзі, і від того почувається привидом — тим, кого насправді немає ніде. А все ж, деякі ритуали іще тримають її порогу — зранку належить випити кави; на денці бляшанки якраз лишається іще на повну кружку.

Накалатавши терпкого каламутного напою, Ярка сідає якраз на приступці, коло зібраного наплічника. Так дивно… вона вже так звикла до цього подвір’я, що й не помічає його порохнявих принад: брукованої доріжки, рядку чорнобривців коло кухні, падалиць у щербатій мисочці… Всього три тижні, а вже почувається тут, як вдома!

Утім подвір’я не таке і порохняве, як було ще, скажімо, позавчора. Нічна злива змила усю ту передчасну сивину, ненадовго втамувавши спрагу рудих бескидів. Уже зараз чутно — спека невдовзі повернеться, але віє іще легенький вітерець, раз-у-раз куйовдячи волосся блаженною остудою.

Гарно було сидіти так, з гарячою кавою в долонях, підставляючи боки прохолодному вітру. Однак, жодна втіха не триває подовгу, і Ярчине кавування перерване тихим, відчайдушним деркотінням мотору — о цій порі звуки летять далеко, і Ярка вже знає: хтось нетутешній невдало розвернувся на Вірній, втрапивши якраз у знаменитий вибій біля колишньої сільради. Ярка гмукає, проте кави не відставляє: відомо ж — останні ковтки найсмачніші.

Аж раптом значно ближче, на Тупиковій лунає інший звук. Підвівши очі, Ярка бачить: дріботить вулицею Білянка, за нею — баба Федора з патичком; і враження таке, що квапляться обоє. Відчувши немовби її погляд, Федора спиняється і пильно зиркає на Ярку. Дивний такий погляд, примружений, неспокійний.

— Ет-те-те-те… — дорікаючи, немовби, промовляє стара, розвертається тут-таки та блискавично ховається за власною хвірткою.

Ярка усміхається мимоволі. Молочко з грушки, певна річ… А де в нас грушки нічийні ростуть — окрім як у шкільному садочку? Того, що поряд із сільрадою?

Далі чекати, втім, уже немає сенсу. Лишивши чашку і наплічник на приступці, Ярка зводиться і прямує на вулицю. Гарно би востаннє глянути на вежу і лиман… Слід обирати прекрасне — надто ж, як ідеться про останній спогад.

За кілька хвилин вона виходить до урвища коло вежі; внизу тихо шумить верболіз, куйовдяться короткі каламутні хвилі. Далі, ген-ген, де глибше, танцює на синій хвилі біла зграя вітрильних човнів: вітер сьогодні, бодай і уривчастий, але цілком сприяє перегонам. Татко любив човни; Ярка пригадує, розказував: під вітрилом можна іти проти вітру, майже проти вітру, значно гірше, як вітер спить… Тоді це здавалося Ярці дивним, тепер же вона знає — цілковита правда, дарма, що зроду не тримала в руках стерна.

Відгукнувшись мовби на те мовчазне замовляння, вітер дмухає їй в лице, майже одночасно з тим позаду лунає шум мотора. Сюди на машині не проїдеш, хіба на ровері, розмірковує Ярка; муситиме підніматись. І певно ж, тутешні сказали йому куди йти. Вона умовляє себе не показувати виду, однак за хвилю-другу не витримує і таки обертається.

Високий, владний, неприязний — дарма, що не в чорнім костюмі, а у простій полотняній сорочці, а так само виглядає на упиря. На вельможного упиря, примхливо розлюченого потребою вийти на лови о денній порі. Ярка глибоко зітхає, втамовуючи нервовий дрож. Ненависний, звичайно, і все ж таки — незрівнянний.

— Ти не прийшла, коли звали.

— Боялася.

— Правильно.

Спиняється поряд, ліниво позирає на водну гладінь.

— Думала, не знайду?

— Ромко збрехав?

— Аякже.

— Він хоч листа мамі відвіз?

— Відвіз. Усе гаразд.

Ярка дивиться на нього незмигно. Невже — посміхається? Тішиться розмовою?

— Ви не мусили приїздити особисто.

— Тобто?

— Прислали б когось.

Він коротко сміється, обертається до неї, кладе руки на плечі.

— Якби хотів звільнити — то так, не їхав би сам.

Ярка затримує подих. Не звільнити — а що?

— Я сам відправив тебе у відпустку, хіба ні? Час вертатися. Робота стоїть.

Шеф усміхається і віднімає руки. Якимось підлим, зрадливим нервом Ярка шкодує про це, мріючи про новий пекучий доторк.

— Я неправильно зрозуміла?

— Буває.

Господи… жахається вона, боже, невже це правда?

— І ваша вечеря з колишньою дружиною… — її голос зраджує, безпорадно затихаючи. Шеф, однак, позирає здивовано. — Була не для того потрібна, — трохи впевненіше додає Ярка, — аби забезпечити собі алібі?

Франк не відповідає, і Ярка тоне в цьому мовчанні, не здатна навіть вдихнути.

— Я дав тобі шанс, Немирович.

Ярка киває. Вона вдихає, нарешті, але горло її тут-таки стискає нервовий спазм. Іще слово, розуміє вона, і я розридаюся.

— Пістолет… — насилу вичавлює вона, — і далі у вас у бардачку?

Шеф зневажливо чмихає.

— Це зайве.

Він підходить ближче, позираючи Ярці через плече.

— Ти помітила? Тут урвище — а ти просто на крайці. Тобі завжди бракувало обачності.

Ярка нарешті зводить погляд і позирає йому в очі — блакитні, прозорі… в таких безслідно тонуть крижинки. Холодні-холодні прозорі крижинки. Не можна сказати, що цей погляд байдужий, зовсім ні. У ньому якраз плескає втіха… Така втіха, на яку неспроможний навіть хижий звір.

Вона розуміє, що таки плаче. Плаче беззвучно, лише боляче судомить горло і струменіють щоками сльози. Вона справді його любила, цього… цього вбивцю. Цілих п’ять літ… і схоже, любить його і досі.

— Ну годі… — промовляє він. Очевидячки, Ярчина істерика йому неприємна. Вона знає — навряд чи вона зможе втекти. Бо ноги їй, схоже, віднялися. Як віднялася, власне, і воля. І, схоже, він знає про це також.

На щастя, цієї миті з-поза дерев трохи далі, ближче до бескидів, лунає чийсь завзятий голос. І мовець той підходить усе ближче до вежі.

«Як відомо, — гарно, як по писаному, промовляє голос, — на цій території, за свідченням Геродота, було розташовано храм Деметри, чий вогонь було видно навіть з Ольвії… Є також відомості, що саме сюди під час готських війн було перенесено оракул Апполона… Отож, історія пророкування у нашій місцині має дуже глибокі корені…».

Ярка всміхається крізь сльози — якби Нестор подався в археологи, то вже завтра заново відшукав би Трою, а післязавтра, ймовірно, Атлантиду.

«В наших водах, — далі провадить учений-самоук, — можна навіть побачити дельфінів! А вони ж, як відомо, — Апполонові вісники! Прошу, проходьте, може й ми зараз зможемо…».

І от, врешті, Нестор та його супутники підходять до вежі. Нестор виглядає, як і належить, на справжнього божевільного вченого, хіба сорочка випрана та причесані сиві вихри. Чи не тій завдячувати красуні з газети «Юг», що он-он, дріботить якраз у кільватері? Та і нагода є для параду, правду кажучи… Поряд з Нестором, що нервово бгає в руках шпаргалку, — маленька чорночуба журналістка з мікрофоном, а позаду — дебелий чолов’яга з потужною, мов гармата, телекамерою.

Володимир Франк позирає на з’яву, насупившись. Долоні, напружені мовби для захвату, він стискує в кулаки та ховає за спиною. Він, схоже, готовий чекати, поки ця божевільна кавалькада вирушить далі. Нестор же оглядає Ярку та її гостя лукавим, гордовитим поглядом, явно красуючись перед зайдами.

— Ви знаєте, — довірчо говорить він журналістці, — щойно розійшлася новина, як до нас почали приїжджати з усіх усюд, сподіваючись почути правду. Лap… Ярославо, — обертається він до дівчини, — ваш гість — він також по пророцтво?

— Не знаю, — витираючи сльози, тихо відказує та. — Але думаю, правда йому б не завадила.

Франк позирає з цікавістю.

— Твій балаган, Немирович?

Ярка шморгає носом.

— Ні, не мій. Він — сам по собі.

— От і чудово! — радіє Нестор. — Ми можемо спробувати! Вам було би цікаво?

— Аякже ж! — хихикнувши, погоджується журналістка. — Гарно було би зафіксувати вашу метафізику на плівку.

Слово «плівка», схоже, Франка непокоїть, тож люто вищирившись, він намагається пройти повз журналістів, туди, де стоїть його машина. Проте це йому не вдається, бо єдиною стежиною йому назустріч піднімаються люди, невелика, але юрба: Галя з Нікою, її чоловік, очевидячки, Ганичка, Юхим, Микола, навіть і баба Федора десь там поміж ними. Прийшли, все ж таки…

— Дайте пройти! — велить Франк, але його мовби й не чують. Він рушає в обхід, але тут-таки його рух перервано: скерована легким маминим поштовхом наперед, йому навперейми виходить Ніка.

І Франк зупиняється, нажаханий: дітей він не любить, а вже таких дітей… Ярка знала: не тому її шеф розлучився зі своєю дружиною, що та йому зраджувала, а тому, що не міг більше терпіти це горласте створіннячко поряд. Утім, дружина його, схоже, не дуже й побивалася.

Зараз же Франк насилу стримує бажання сахнутись від моторошного усміху пророчиці. Утім, опановує себе, кривиться бридливо.

— Котик! — раптом дзвінко вигукує Ніка. — Чорний ко-тик!

Заклякають усі присутні. Лише журналістка штовхає колегу ліктем: фокус, мовляв!

— Чорний котик! — наполягає Ніка. — Загриз чоловічка! Раз — і нема!

Юрба шепотить, хвилюється.

— Що це ще за маячня?! — обурюється генеральний. — Та дайте ж нарешті пройти!

Ярка дивиться на Ніку, а та раптом сміється, показуючи рожеві ясна. Її очі, утім, лишаються серйозними. Такими… такими, що бачили усе на світі. А відтак, не мають чому дивуватись. Ярка відчуває дотик такого всеосяжного страху, якого не відчувала давно, уже дуже давно… І той дивовижно знайомий, цілющий страх несподівано розтискає її зведене риданнями горло.

— Це не маячня, — на повний голос промовляє вона. — Це пророцтво.

Юрба, рівно ж як і камера, обертаються до неї.

— Навіть і дельфійські піфії потребували тлумачень, так же ж, Нестор?

Той киває, трохи заскочений.

— Так от, Ніка сказала чисту правду. Цей чоловік, на ймення Володимир Франк, справді вчинив убивство. Він збив журналіста, Артура Потебню, на своєму автомобілі. Чорній машині марки «ягуар». Такий собі чорний котик, так же, Ніка?

— Раз — і нема! — підтверджує пророчиця.

Зачувши таке, генеральний починає реготати вголос.

— Оце таке твоє звинувачення? Невже ти серйозно?

— Серйозно, — киває Ярка. — Адже ж я не мала доказів, окрім розбитої фари. Яку ви, напевне, того ж вечора замінили. Ну і окрім іще одного.

— Якого? — усе ще підсміюючись, цікавиться Франк.

— Свідчення вашої дружини.

— Тобто?

— Ви просили її підтвердити за потреби, що вечеряли з нею з восьмої до десятої. Вона зізналася в цьому, рівно ж як і в тому, що насправді ви вийшли з ресторану «Липський особняк» рівно о пів на восьму.

Франкове обличчя стає абсолютно непроникним, непорушним наче алебастрова маска.

— Розумію… — з показним співчуттям промовляє Ярка, — розумію, як вам мусить бути прикро. Дружина була вашою спільницею у тій давній справі, коли ви фактично відібрали «Делекту» у її компаньйонки. Вона непогано заробила на тому, чи не так? Ви і зараз їй непогано відсипали… Вона повинна би бути вдячною! А тут таке! Побігти за більшим гаманцем, наче проста перекупка!

— Чиїм гаманцем? — ледь чутно питається він.

— Запитайте в неї самі, — пирхає Ярка.

— Ану говори! — люто наказує він, підходячи. — Зараз же!

— Або що? — смикає плечима Ярка. — Уб’єте? Як Артура? Просто тепер, на камеру?

Згадка про камеру вмить його протвережує. Обертається до принишклого натовпу, зневажливо вигинає губи.

— Гадаєш, цього запису досить для звинувачення? — несподівано спокійно мовить Франк. — Та його ніхто ніде й не покаже. Варто мені подзвонити, кому слід.

— Покаже, — зітхає Ярка. — В офісі ОДТРК уже сидять відповідні люди. Справа в тому, що у цієї плівки вже є покупець.

Якусь хвилю Володимир Франк мовчить, роздумуючи. Тоді його брови підскакують.

— Бауман?

Ярка насилу витримує його погляд. Хоча тим поглядом вільно можна було б забивати цвяхи. Витримує — мовчки, хоч і хочеться кричати криком від напруги.

Нарешті Франк усміхається і зітхає.

— Молодець, — поволі мовить він. — Та не гадай, що це так тобі минеться.

Цього разу люди розступаються, коли він рушає до машини. Ярка, приголомшена, наче вціліла у бомбуванні, споглядає його низхідну ходу.

Раптом чиясь тепла долонька хапає її за схололі пальці.

— Не плач, — довірчо каже мала. — В мами є яблучко.

Ярка присідає поряд, обнімаючи Ніку за плечі, ховає обличчя в її волоссі, тоненькому, наче пух.

— Усе буде добре? — питається Галя, підходячи ближче.

Ярка підводить до неї заплакані очі.

— Це залежить він нас, правда?

Галя усміхається, упевнено і трохи люто. Пирхає, проводжаючи поглядом чужинську машину.

— Звичайно. Лише від нас.