Серце гарпії

Частина II Передвістя

— Ти вільна ввечері? — лунає поряд.

Вона заскочено підводить погляд від монітора. Причаровано киває.

— Підеш зі мною, — кидає генеральний. Тоді так само не зголошуючись іде з кімнати.

Ярка втискається у вертке крісельце, замало його не перекинувши. Від цього владного голосу щоки їй досі бралися дрібними сиротами, наче від сполошного дзвону. Ольга, керівниця відділу, певно що те помітила, відзначивши спостереження глузливим «пхе». Ярка відчула, як починають маковіти вуха. Ну нащо він так, справді? Авжеж не для того лишень, аби її, нікчемну, образити?

Ігноруючи цікаві погляди, Ярка зосереджено вдивляється в білу полотнину звіту. Всього лиш три місяці — і це ж треба, як усе для неї змінилося!

Це була перша її справжня праця, і як же втішно було попервах кидати знайомим «біжу на роботу» чи там, «у мене в офісі»! Наче доросла, наче справді успішна! Знайомі кивали повагом — такі само дорослі та успішні, дарма, що мешти зношені, а джинси — аж сиві від негод. Усі вони, тодішні студенти, так прагнули надбати значущості, що за будь-яку кар’єрну нагоду хапалися, наче бійцівські пси; ну та може так і слід було чинити — робота була першою надійною опорою в цім непевнім світі, а може і єдиною для багатьох.

Зрештою, Ярка мала чим пишатися, адже ж працювала нині в таких точно білих стінах, про які мріяла віддавна, щойно завітавши з мамою до того пишного, чудового, облудного фонду. Був тут і ковролін, і жалюзі, хіба пальми бракувало; довший час іще Ярка повірити не могла — от якби вона тодішня та й побачила себе нинішню! Либонь би зомліла від щастя! Проте, втілення мрій відбулося, а далі стелилася нова й незвідана дорога. Прокладена в химерну далечінь упирем на ймення Володимир Франк.

Його компанія була достатньо велика: мала власні потужності з виробництва дитячих напоїв, а ще й офіс на півста фахівців різного штибу — від інженерів до маркетологів. Відділ, до якого мимоволі майже втрапила Ярка, звався інформаційним; керувала ним елегантна єхида Ольга, яку аналітик Ромко позаочі кликав просто Княгинею. Вона справді виглядала на шляхтянку — струнка, вбрана переважно в біле, зі спалахами срібла у вушках і на зап’ястках. Дивилася зверхньо, як і личить, скликаючи тим у підлеглих мовчазну лють; утім, Ярка віддала би багато, аби стати колись такою ж, хоч як крути, досконалою. Нехай навіть єхидою.

Сама ж Ярка досконалою не почувалася аж ніяк. Їй не доручали нічого цікавого, хіба ладнати таблички, папки зі статтями, дані для звітів. Ольга і Ромко пропадали на зустрічах і нарадах, вирушаючи врочисто, як на ґерць; Ярку ж потому лишали розгрібати рештки. І не те, щоби вона прагла більшого отак відразу — було би навчитися справи перше, це вона розуміла! — але жоден з колег і досі не звертався до неї по-дружньому, цілком байдуже підкидаючи їй роботу. А бездоганна керівничка так і взагалі її не злюбила, за кожної нагоди шпиняючи та ганячи за незграбність.

Чому ж генеральний її покликав, питається? Що такого у ній розгледів? Невже ж і справді — винятковий хист розгрібати кучугури? А нині оце пощо кличе? Чи не для чергової над нею наруги?

Ні, не те щоби Франк особисто так уже Ярці допікав, а просто все у «Делекті» крутилося довкіл генерального та по ньому рівнялося. От взяти хоча б Ольгу, владну та єхидну. Варто було Франкові зайти до кімнати, то вона вся виструнчувалася, мовби струмом діткнута; коли ж кликав до себе на розмову, верталася сама не своя — часами мовчазна, а частіше — люта, аж біла з лиця. Ромко, той старався навіть на очі йому не потикатися, а секретарка Міла часом плакала вечорами, а проте однаково радо наступного ранку несла генеральному каву.

Ярці, певна річ, праглося знати більше. Пропозиція отже, чи сказати б наказ, її не обурила, як слід, а хіба зацікавила. Їй конче треба було дістати на новій роботі, бодай упиряче, але схвалення, бо ж інакше певність її, і так віднедавна хитка, могла й поготів завалитися.

Десь по сьомій Франк урешті зволив зазирнути до відділу, глянути пильно та кинути: «ходім».

Він відвів нову свою працівницю до підземної стоянки, де кивнув на розкішне авто, пропонуючи сідати. Боже милий, але чорний «ягуар»! — зітхнула Ярка. Така машина збурювала хіть незгірше за ніч у стрип-клубі; той, утім, хто сідав за кермо, радше відлякував, отже Ярка вмостилася якнайдалі, спричинивши тим глузливе керівниче чмихання.

Автівка завуркотіла, наче вгодована кицька, рушаючи м’яко й потужно.

— Даруйте, пане Франк… — насмілилася Ярка. — А де ми їдемо?

Той глянув на неї через люстерко — блимнули опуклі світлі очі — і відвернувся.

— Побачиш.

Ярка нашорошилася. Авжеж не йдеться про щось недобре? Адже ж, раптом що, то і свідків купа… Ні, а насправді — куди можна їхати ввечері? Зустріч? То нащо взяв її, а не Ольгу? А як ні, то що?

Всю дорогу Ярка мучилася, вигадуючи щораз неймовірніш і версії. На її щастя дорога була недовгою і скінчилася десь на Липській. Ресторан! Ага! — зраділа Ярка, наступної ж миті похнюпившись. Чи не міг начальник її хоч би попередити? Вона ж вбрана, як на пари, — скромні штанці, пальтечко на ліктях протерте, а вже черевички — о! Гарні, звісно, як чеберяти по міських калюжах, але ж до ресторану… о ні, яка соромота!

Франк, безперечно, потерпання Ярчині зрозумів, а проте ніяк не відзначив, хіба позирав розчулено, помагаючи зняти пальтечко. Гардеробник утім, могла присягнутися дівчина, ледь не пирскав, на них поглядаючи, а кельнерка — от сволота! — посміхалася, навіть не ховаючи поглуму.

На ту хвилю, як на стіл лягло розкішне меню в шкіряній палітурці, муки Ярчині сягнули апогею. Вона відчувала себе, наче кумедне звірятко в клітці; кожен — від офіціантів до гостей у дальньому кутку лише на неї, здавалося, і дивився, пирхаючи в кулаки.

— Ти хіба вперше в ресторані? — стиха, дорікаючи мовби, проказав генеральний.

— У такому — вперше, — буркнула у відповідь.

— Ясно, — кивнув той.

А і справді — в такому бути їй досі не випадало. Михайло запрошував її, звісно, до кав’ярень, а якось Ярці випало водити заїжджого професора по Пирогово, то він і пригостив її обідом у тамтешньому закладі, дорогому, проте оздобленому на селянський лад. Тутешній же інтер’єр скидався на клуб мільйонерів, де манірні магнати, розвалившись у шкіряних фотелях, цмулять столітнє бренді. Десь так і було: м’який оксамит, темне дерево, кришталеві люстри — і магнати, еге ж, між якими Ярка виглядала, наче блазень на поминках.

Не дивно отже, що та осоружна кельнерка позирає бридливо — либонь боїться, що крісла оксамитні замащу, тихцем навісніє Ярка. Генеральний перехоплює її лютий погляд, гмукає, а тоді нахиляється ближче.

— Такі, як вона, — киває на кельнерку, — не шануватимуть, допоки не витреш об них черевики.

Ярка здивовано зводить погляд, але Франк уже розгортає меню, з цікавістю розглядаючи пропозиції від шефа.

— Хочеш працювати у мене, — стиха додає генеральний, не дивлячись на неї, — доведи, що ти це можеш.

Ярці перехоплює подих, якихось кілька секунд вона просто не може збагнути, про що йдеться. А тоді водночас розуміє все — і причини для запрошення на роботу, і підстави для сьогоднішніх відвідин магнатського клубу. Значить, ось чого йому забаглося…

Їй би обуритись: кожному — своя гідність, казав колись тато… А проте обуритись не виходить; ну бо, справді, а чи зарадила татові та хвалена гідність? Інше нині на часі, і Франк-розумник це чудово бачить. Та, власне, бачить і Ярка. Якщо вона не зможе дати раду навіть кельнерці, то що вже з неї буде користі в грядущих ділових баталіях?

Не шануватимуть, отже. Ну що ж… Ярка всідається зручніше і розтуляє стравоспис. Врешті, що все це, як не гра?

— Ви вже готові замовляти? — лагідно жебонить кельнерка, звертаючись до Франка. На його гостю ж лише звертає недбалий погляд.

Дочекавшись своєї черги, Ярка кидає меню на стіл. Хоч би не забути, як ті всі чудноти звуться! — зітхає, стиснувши кулачки.

— Салат з руколи з пармезаном, — виголошує вона. — Пармезан — окремо. Потім — качина грудка з фуа-гра… або ні… краще, з трюфельним соусом. Так. На десерт — сорбе.

Підібгавши губки, кельнерка киває і відпливає геть.

— Фуа-гра? — дивується генеральний. — А ти хоч би його куштувала?

— Ні, — гордо відказує вона, — поняття не маю, що воно таке.

Франк пирхає, делікатно затуливши рота рукою. На білосніжному манжеті зблискує коштовна запонка. Але ж і джиґун! — чудується Ярка. Зверхньо на такого спробуй глянь — хіба в’язи скрутиш, та й по тому… Вона раптом розуміє, чому Ольга витрачає такі шалені гроші на модельний одяг та прикраси — та ж просто хоче виглядати йому рівнею! І я хочу теж, усвідомлює Ярка. Аби ніхто, ніхто й ніколи не дивився не неї так, як та пихата курва кельнерка!

Салат виявляється купою листя з дрібними помідорчиками. Пармезан же — найсмачніша в тому складова, тож Ярка тішиться, що замовила його в окремій вазочці. А от качина грудка… ага.

— Що це? — позірно дивується вона. — Я ж замовляла качку з фуа-гра!

— Ви замовляли з трюфельним соусом, — буркає офіціантка. — Ось він.

— Ви ще пальцем потицяйте, — кривить губи Ярка. — Я чудово пам’ятаю, що я замовляла. Терпіти не можу трюфелі — від них же тхне!

— Ви замовляли, — наполягає кельнерка, звіряючись із папірцем. Проте Ярчиного замовлення вона не записала — либонь, від власної ж погорди.

— О, ви навіть занотувати не подбали, — коментує гостя. — А варто би, як маєте таку погану пам’ять.

Кельнерка береться червоними плямами від люті — так і лайнулася б, напевне, але ж не має на те права! Ярка бачить раптом, що вона не така вже й молода — онде, які складки на шиї, та і на лиці — тлустий шар гриму.

— Я не… — починає та.

— Авжеж, — перебиває її Ярка. — Розумію. Із такою пам’яттю ви ні на що ліпше не вивчилися, окрім як подавати. Та і те робите аби-як, — вона зневажливо відмахується від страви. — Заберіть — я це не їстиму.

Фуа-гра, проте, теж не припала їй до смаку. На загал того вечора їжа мала гіркуватий присмак. Підтале сорбе на десерт подала чомусь уже інша офіціантка.

— А не зле, — потім, уже в машині, відзначив Франк. — Тобі сподобалось?

Ярка розуміла, звісно, що йдеться не про їжу.

— Люблю ласощі, — похмуро відказала вона.

Генеральний розсміявся. У нього був несподівано приємний сміх.

— Ну, біжи, — мовив він, спиняючи «ягуара» коло станції підземки.

Ярка вискочила, мов попечена, а потім чомусь довго проводжала поглядом Франкову розкішну автівку. Її трохи трусило, наче від звіданого переляку.

А чи й, може, від солодкого передчуття.

Вона прочувається від таких нестямних зойків, що якусь мить нажахано метикує, чи не потрапила, бува, знову до заповітних гуртожицьких стін. Там подеколи бувало так точно весело, та і вислови частенько лунали цілком суголосні.

— Пад-делюка! Свола-ачь! Ану одпусти!

Насилу прочунявши, Ярка озирається. Щойно на світ поблагословилося, то чого отак зрання казитися? Сварка, проте, не вщухає — навпаки, здається, набуває розгону та батального розмаху. Такі вже розходяться репети вулицею, мовби катують кого; а ще й до того ж, голос жіночий — хрипкий і розкотистий, та однаково молодичий. Що ж воно за халепа?

Ярці нічого не видно з вікна мансарди — схоже, драматична зачіпка відбувається по той бік будинку. Дівчина тре заспані очі, а тоді рішуче біжить сходами, аби врешті визирнути надвір. А так і є: за сцену правує сусідське подвір’я — те саме, де недавно полоскалися на свіжому вітрі широченні майтки вкупі з червоною сукнею. От тільки сукня нині охоплює пишний хазяйчин стан, а сама хазяйка жваво ганяє подвір’ям, ухиляючись від розчепірених рук лютого здорованя, скорше за все, власного чоловіка. Щойно благовірний торкається втікачки, та зачинає голосити, та ще й так, мовби той розпанахав її пазурами. А я знаю здорованя, — згадує раптом Ярка, — це ж, либонь, він швиргонув Нестора попри двері, примовляючи, що не дозволить нікому підходити до своєї дами… Точно, він! Та от і дама знайшлася!

Вона в кавалера і справді вдатна: молода, поставна, от тільки голос — дай боже крукові… Чорні коси геть чисто розкуйовдились, обличчя розпашілося — краса, та й годі. От лишень з якого дива молодиця така чепурна просто зрання?

Аж ось врешті чоловік втікачку здоганяє, хапає її за вилоги, однак та сахається, і сукня не витримує наруги, подовжуючи декольте до самого подолу. Чоловік лається, жінка кричить, наче різана, той, схоже, губиться, і жінці вдається вискочити на вулицю, притримуючи новоутворені поли.

— Люди! — закликає вона до широкої громади. — Люди, дивіться, шо він сдєлав!

Люди і справді визирають подекуди, наполохано прислухаючись.

— Лю-юди! — розпачливо голосить красуня. — Він же звєрь! Він мене уб’є!

«Звєрєві», схоже, вистава вже починає набридати.

— Маша! — дратівливо кидає він. — Маша, успокойся!

Мата зиркає злостиво.

— Люди! — не вщухає вона. — Він мене бляддю назвав!

Здоровань відповідає несподівано спокійно.

— Ну бо блядь і є. Після сучого Приймака так і пішла по селу.

І тоді, сплюнувши, вертається до хати. Галаслива Маша лишається сама і, роззирнувшись, мовби по оплески, трохи вичікує, а тоді теж вертається додому.

Вулиця аж бринить тишею по завершенні вистави; чутно тільки шурхання засувок на хвіртках, як глядачі розбрідаються по хатах, та, звіддалік, обурений нявкіт кота, через якого перечіпляється, лаючись, невиспаний господар.

Ярка лише ошелешено хитає головою — але ж і страсті натще! — і вертається до ліжка. На власний подив, засинає вона миттю, дарма, що так брутально розбуркана. Таке, мовби й не було тієї зачіпки, а радше — мовби наснилося; воно ж зрання і не таке дурне, бува, приверзеться.

Зранку втім, чи вже радше пополудні, коли прокидається вдруге, Ярка ясно згадує досвітню приключку. Ось і привід, гадається їй, і чомусь від самої тієї думки сипле жаром по щоках — мовби сором… Але звідки би? «Не стидайся нагоди, стидайся її змарнувати», — казав генеральний, і наче нічого лихого не було в тих словах. Це вже вчинки, словами скликані, могли і до лиха часом довести… Ну та Ярка знає, що робити. Вона нікому не зашкодить, нікому-нікому.

Йдучи в гості до Галі, вона купує великий кульок цукерок.

Подвір’я в Никанорової невістки малесеньке, таке, що й козі не розвернутись. А проте є щось у ньому зворушливо затишне — може, ґанок, обвитий лапатим виноградом, може, куценька гойдалка, розфарбована каченятами, або іще — бетонована латка коло хвіртки, нині рясно покреслена кольоровою крейдою… Зразу видно, що в цьому домі живе дитина, і як же тут не замилуватися! Дитина… ох. Ярка мерзлякувато стріпується, дарма що сонце гріє, як навісне. Але нема коли зволікати, бо от-от уже перетворяться цукерки на коричневу кашку; Ярка звитяжно прочиняє хвіртку і намацує дзвінок біля дверей будинку.

Галя відчиняє швидко, мовби чекала щойно за дверима. Проте, прочинивши, так і стає у проймі, ні слова не кажучи. Поглядає чекально, ба навіть помисливо. Але ж і перепало їй, — тямкує Ярка, — тож і сахається тепер від кожного погляду… І як же це до неї тепер приступитися?

— Холодильник далеко? — питається вона.

Галя від того явно торопіє.

— Та ось, — пояснює Ярка, підносячи бокастого кулька з цукерками. — Розтануть!

Господиня розгублено кліпає очима, кидає на Ярку розпачливий погляд, а тоді все ж таки бере частунок і відступає з порогу.

— Заходь… — стиха промовляє.

Помешкання в Галі скромне — лише спальня, кухня та вітальня, що править також за дитячу. Поки господиня рятує цукерки від закипання, Ярка притуляється до одвірка та розглядає тутешній «дитячий садочок». А ж і справді любовно оздоблено кімнату: саморобні коцики з квіточками, малюнки на стінах, іграшки, подушки та плюшеві звірята. Ніка в чистенькій білій льолі сидить на подушках та зосереджено підкидає м’ячика. Варто Ярці зробити крок до кімнати, як мала випускає м’ячик з рук, зиркає винувато та втискає голову в плечі.

Гостя підхоплює м’яч, присідає поряд. «М’ячик, ти втомився?» — питає в облупленої гумової кульки. «Втомився, ой-ой-ой, — квилить тонко у відповідь. — Голова закрутилася!».

Ніка раптом всміхається широко-широко, однак очі її не сміються — неспроможні, очевидячки. Виглядає то трохи лячно.

— Ніка, м’ячик заблукав, — каже Ярка, — поклич його додому!

— М’ячик! — слухняно підхоплює мала. — Обідати!

— Давай, гопки! — напучує гостя, підкидаючи кульку.

— Гоп-ки! Гоп-ки! — радіє мала.

М’ячик стрибає з Ярчиних рук, Ніка ловить, і тут врешті сміється, закинувши голову. Ярка підводиться і, стерши гидливу гримасу, обертається до матері. І мало не сахається знову — такою щемкою любов’ю світиться Галин погляд. Ярка швидко підступає та бере її безвільну долоню до рук.

— Ти — хороша людина, Галю, — сповіщає вона. — І чудова мама.

Та ледь не плаче, розчулена, і Ярці стає збіса соромно. Ну а втім, вона ж не брехала! Галя і справді — хороша людина; могла ж відмовитись від дитини іще у пологовому — до речі, більшість породіль так і чинять наразі — а ні, забрала, визнала, і не чоловікові дякуючи, але йому, власне, всупереч. Її Максим, розказує Галя, схлипуючи над чашкою чаю, щойно почав був на ноги ставати, лише справа йому торгова пішла, а тут — таке… Соромився чоловік дитини, соромився перед друзями та сусідами, мовби то яка страмна болячка… Як він на Галю лютився, що не схотіла дитину віддати, мало з дому не вигнав… а все ж не зреклася, не позбулася, а лише за певний час оце виїхала до села, — від тих друзяк та сусідів подалі. В селі їй і справді легше велося — люди тутешні кирпу гнути не навчені, та й не те, щоби знали, в чому біда. «Нічо, вилюдніє…» — казали старші жінки, всміхаючись до благенької. А що діти, бува, зачіпалися, «дуркою» кличучи… ну то що, діти всюди жорстокі, і тому вже ніяк не зарадиш.

Якось так, одне за одне, а спливли за розмовою не година і не дві; аж по обіді згадала Ярка, з чим, крім цукерок, власне, ішла до Галі. Усміхаючись, ляскає себе по чолі.

— Геть забула! Ось послухай, смішне розкажу!

І відтак розказує про ранкову виставу. Галя і правда сміється, однак, почувши про «сучого Приймака» відразу якось похмурніє, стискаючи горнятко. І чого б то? — метикує Ярка.

— Що, зачіплявся до тебе?

Галя підводить заплаканий, прозорий погляд. Блимає розгублено.

— Як знаєш?

Ярка знизує плечима.

— Ти тут найгарніша. Після Маші, звісно.

Галя пирхає.

— Ну певно, Маша — вістівчанська «фам фаталь»… Бідний-бідний Нестор… А Приймак… Якби просто зачіплявся, то іще б нічого. Тільки я дала йому одкоша, а він озлився, став паскудити — то перед сусідами оббреше, то підішле кого, щоб квіти мені потоптали… а то і дитину мені штурхоне, налякає… а воно ж довірливе, мов кошеня… такі-то ми, так, Ніка?

Мала якраз підібралася була до матері, обвила рукою стан, притулилася до плеча. Галя неуважно куйовдить їй чуприну.

— І що тепер? — цікавиться Ярка. — Микола йому писка начистить, ні?

— Йому?! — несподівано сміється Галя, тоді так само швидко обсмикує себе. — А хоча… Не знаю, справді. Немає вже Приймака. Уже рік нема… Кажуть, поїхав до міста.

О, то це той, котрий зник! — розуміє гостя. Уже двоє… ні, троє, отже, були у тім зацікавлені…

— Чи його поїхали, може? — кидає легковажно.

Рука Галі завмирає на доччиному плечі.

— Коли й так, то я не скаржуся.

Ярка вирішує далі не тиснути. Їй же підтримка Галина потрібна, а не підозри… Межи тим, Несторове «странне» почало набувати певної реальної форми. Правда, що з тим роботи наразі невідомо… а втім, і те вже бадьорить, певніше робиться погляд та пружніше — крок.

Чекай, обсмикує себе Ярка, що ж це ти надумала? Втручатися в те, що тебе не обходить? Хто дав тобі таке право?

«Немає права, є можливість», — казав колись генеральний. І, як завжди, в його словах не було нічого лихого.

Дивне ти створіння, серце, — так обстоювати свою незалежність, і так ревно шанувати старшого, в якій би особі до тебе не приходив. Слухати батька, його добрі, поблажливі напучування, а по тім відчайдушно шукати за схожим поглядом, схожою інтонацією — чи не смішно? Для чого? Знову відчути себе у безпеці? Передати відповідальність дужчому за тебе?

Лишень не дури себе, моя мила… Давно вже час тобі збагнути — безтямний послух не принесе нічого, а лишень відбере ті крихти власної долі, що змогла собі накопичити.

Втім знаю, що ти скажеш. Не ти одна, авжеж? Ми звикли коритися владі, авторитету, всякій позірній домінанті. Хай то буде припис лікаря, вимога професора чи команда патрульного, варто словам зазвучати наказово, то ми й не думаємо, ми просто виконуємо. І що жорсткіша владна вертикаль, то менша ймовірність протесту.

Так, то правда, певна річ… Проте не завжди ж тобі озиратись на старшого! Однієї чудової миті його не опиниться поряд, і що тоді робитимеш? Складеш собі ручки та й чекатимеш Судного Дня? Адже вони ніколи не лишаються назавжди — ані Білі лицарі, ані Чорні.

— Заходячи, облиште сподівання… або хоча б черевики!

Ярка сміється, скеровуючи подругу до квартири. Катруся і собі тішиться — любить всякий такий розумовий бешкет. Та і Ярчина радість — фонтанує, аж піниться, наче скалатане шампанське — не може та й не хлюпнути на ближнього. Хай навіть гарячкова радість, надмірна, ну та вже яка є.

— Ну, слухай, але і затишно… як для пекла! — відзначає Катруся, роззирнувшись.

Ярка біжить навскоки, цілком несолідно, як для Вергілія.

— Дивися! Тут — кухня! Тут — ванна, сидяча, ну але… Ремонт! І пралька є!

Катруся озирається — справді… Невеличка, але чистенька квартирка, світлі паркетні дошки, нові склопакети. З усіх меблів, правда — лише бузкова канапа і ослінчик. Проте — квартира! Осібне, нехай і наймане, помешкання! І то — після років і років гуртожицької комуни, де приватність була відома лишень умоглядно! Заздрісно Катрусі, адже сама і досі утрьох з дівчатами винаймає житло… проте заздрість її межує з гордістю: аж он як піднеслася приятелька, порятована нею із пекельних безодень! Вже й не впізнати!

— За скільки сторгувала?

— Двісті! — гукає Ярка з кухні.

— Не так вже й… — супиться Катруся.

— Та дорого, дорого, знаю! — Ярка вертається з пляшкою в руках. — Але мені якраз зарплату підняли, от я і… ти цеє, звиняй, келишків під шампанське іще не придбала… Мистецтвознавці як, п’ють з гранчака?

— Тут головне — правильно тримати кисть, — серйозно сповіщає Катруся. — Давай я тобі покажу. Зійдеш за культурну.

Подруги сумлінно тренуються, і скоро кисть набирає балетної постави, а голова — веселого шуму. Ярка і далі хвалиться добрим своїм таланом: недавно на нову посаду призначили, на зустрічі кличуть, а раз так — то диви, які придбала черевики! Цілу зарплату за пару віддала, натуральні Баллі! Ну бо справді, не світити ж перед гостями облізлими шкарами з Троєщини!

Катруся ніяково щулиться: аякже, в передпокої нею облишено саме такі, з товчка, ще й пишалася ними — недорого взяла, а як сидять! — то тепер, хоч ховай подалі… А Ярка знай собі торохкоче: була в Гранд-Галереї, слід придбати костюмчика, ну бо ти знаєш — в партнерів наших око примітливе, враз оцінять що й почому…

— Чекай, — зупиняє ту споживчу ораторію Катруся. — За нову посаду ти не казала!

— А! — несподівано вщухає Ярка. — Справді.

Здивовано дивиться гостя: по розмовній гарячці — тиха така, вдоволена посмішка, лише блим! — і зникає. Таке, наче мова про любовні пригоди, стидкі та солодкі — ну точно ж не про торгові справи!

— Ну то як це сталося, розказуй! Невже розгледів упир твої таланти? Чи, радше, як то… Розкусив?

Тільки раз бачила Катруся Володимира Франка, і моментально його незлюбила. Ставши до праці в його компанії, Ярка помалу змінила своє ставлення — дедалі частіше звучали шанобливі, чи й захоплені вже інтонації; Катруся ж ніяк не могла того розторопати.

Кривиться господиня.

— Що ти так, справді… Всюди свої ігри — хоч у бізнесі, хоч де. Всяк справується, як може.

— А що, без ігор не буває? — сумно зітхає Катруся.

— Не буває! — впевнено відказує Ярка. — Як здається, що хтось не грає, то означає лишень — грає краще за тебе!

— Сама придумала?

— Ха!

Ярка полишає пляшку, підходить до вікна, за яким вже займаються вечірні вогні. Як обертається, бентежна усмішка знову блимає-зникає, мовби моститься на її вустах.

— Ось розкажу тобі. Слухай. Є в нас у торговому відділі гарна дівчинка, Настя. Весела, білява — ну, квіточка, одне слово. Якось приходить вся замріяна — зустріла, каже, кавалера. Розумний такий, упевнений, все на світі знає. А цілується як! Просто пісня! Так от… пару тижнів ходила щаслива, наче сонечко — лишень про вечір мріяла, як її Артур з роботи забере. А потім раптом — все. Зник Артур. Наче й не було. А натомість стаття з’являється в «Контрактах» — усе про наші потужності, цифри, плани, таке всяке… Як ти розумієш, не виноситься з дому така інформація — хіба от, якщо коханий попросить.

Катруся хитає головою, ошелешена.

— Слухай, невже правда?

Ярка сміється.

— Ні.

— Що?!

Господиня всідається на ослінчику, позирає вдоволено.

— Так могло би бути. Тільки ж не дарма шеф мене на прес-конференції ганяв — я того Артура бачила, знаю, що з «Леліткою» дружить…

— Лелітка?

— Наші конкуренти. Плакала Настя — то страшне. Але врешті понесла Артурові те, що шеф сказав — а ми півночі з Ольгою «дезу» малювали! — ну і скандал потім вийшов, скажу тобі, неслабий! «Лелітка» вибачалася, «Контракти» з переляку полосу під рекламу пообіцяли…

Гостя мовчить якусь хвилю.

— То тебе після того підвищили?

— Ага!

Дивно, думає Катруся, що ж то за новий вираз на обличчі приятельки — гордість, ні… Радість перемоги? Зловтіха?

— Але чуйка в генерального! — тішиться Ярка. — Красень, хіба ні?

Чи закохана в нього? — жахається Катруся. Такого і справді — або зовсім не зносити, або безтямно любити… Як же ж так, як же вона, бідолашна, запала на таку поторочу?

— Ти не знаєш, де тепер Влад працює? — питається гостя. — Ви ж ніби з ним…

— Хто? — блимає Ярка. — А… — додає байдуже. — Влад…

Що ж це? — чудується Катруся. — Може й справді я ніц не тямлю? А вона й справді така? Упиреві до пари?

— Я другу пляшку дістану, еге?

— Давай, — зітхає Катруся. — І повісь на вікно фіранки. Бо хтозна — ану ж конкуренти зазиратимуть!

Ярка сміється, вільно, впевнено — чи не вперше по тому, як її покинув Михайло.

— А нехай зазирають! Може, навернуться від завидків!

Завидки — може й так, зітхає Катруся, — тим-то й шукаю в ній те, чого нема. Авжеж, добрі люди не перекидаються на упирів? Не так зразу, принаймні!? Хіба ні?

Коридори старої сільради виглядали направду моторошно: продавлені дошки, осип жовтого тиньку, сміття та листя — по темних кутках. За дверима з порізаним дерматином — уламки стільців, бите скло, розсипані течки з неодмінним «Дело №»; таке, наче штурмували сільраду на манер Бастилії, відсвяткували гарненько та й полишили стару твердиню в ганьбі та занепаді.

«Чи я уже зовсім схибнулася? — дивується Ярка власній звитязі. — Пощо забралася до цього склепу?!». Тамта будова із забитими хрест-навхрест вікнами та іржавими дверима аж ніяк не надихала на відвідини, проте саме тут, за словами Галі, можна було в такій годині надибати Нестора. Галя нібито мусила знати: Нестор був її добрим приятелем, а для Ніки — щось на зразок приватного вчителя. Галя і знала, певна річ, проте — могла ж пожартувати? Хіба ж не кумедно відправити допитливу зайду по курячі зуби? Хіба ж то не одвічна сільська забава? Коли б оті важезні металеві двері не прочинилися настільки легко, Ярка б і не поткнулася досередини. Ну та поткнувшись уже, відступати не збирається.

— Аго-ов! — репетує натомість. — Люди добрі!

І тільки вітер — шурх! І двері за спиною — грюк! Зразу відчутно темнішає в коридорі, і Ярка пришвидшує крок. Хай йому біс, тому Нестору! — люто чмихає гостя. — Лише дійду до повороту, і зразу — назад!

Втім, за поворотом коридорчик несподівано виглядає чистішим та більш обжитим, а з-за єдиних замкнених дверей долинає відчайдушне «…червоне — то любо-ов, а чорне — то журбаа-а!». Не дивно, що господар не чув Ярчиних зойків у передпокої — оно, як голосить, дарма, що такий хирлявий!

Ярка стукає, і господарів спів уривається, лишивши ту відповідальну справу локальній «радіоточці». Чути шурхіт, грюкання, яре «от же ж, сса-бацюра!», і врешті двері відчиняються.

— Лapa? — дивується Нестор. Вигляд має чомусь розтріпаний, рештки волосся стовбурчаться вусебіч, наче очерет після буревію.

Ярці раптом заходить якась лиха забаганка, і вона тут-таки притуляє пальця до губів, каже «шшш!» і налякано роззирається. Нестор супиться, прислухається і собі. Тоді змовницьки блимає очима і кивком запрошує гостю до кабінету.

— Що? — тихо запитує господар, щільно зачинивши двері за собою. — Слідять?

— Сподіваюся — ні, — супиться Ярка. — Але ж хтозна…

— Да-да! — тішиться Нестор. — Казав же вам!

Ярка тим часом зацікавлено роззирається. Нічогеньке у Нестора «лігвище»: пара книжкових шаф, таких натоптаних, аж репнуть от-от, як перестиглі кавуни… Провислі полички, повні загадкового краму… Ого! Невже — рештки ракетного снаряду? Обскубане опудало — байбак? Загадкові каменюки з напівстертими надписами грецькою… Чорна археологія, не інакше! А по стінах іще — козаки Мамаї, вирізки з журналу «Хуторянінъ» і ой… Моніка Белуччі? З підписом «Берегиня»? Але клас!

Гостя мусить прикусити кісточку пальця, аби не зареготати. Нестор схвильовано стежить за її поглядом.

— Хтось же мусить, ну ви понімаєте… — ніяково коментує він, — зберегти наш культурний спадок для внуків!

Ярка серйозно киває.

— То ви… як то? Краєзнавець?

Нестор всміхається гордовито. Виявляється, якраз під те діло йому і вдалося вибити собі тут «кабінет», аби готувати до районної газети щотижневі «замітки». Платять копійки, а зате знають вже Нестора Балясного і в Станіславі, і в «городі», а вже й думає згаданий пан Балясний, чи не видати йому свою краєзнавчу газетку. І от якраз, власне, — сконфужено трохи пояснює господар, — над тим і працює…

Ярка дивиться, куди киває Нестор — на широкий канцелярський стіл, де от-от народиться газета-аплікація з тими ж-таки козаками і авторськими текстами. Зі сторінки так і стрибає «Село моє! Мій солов’їний краю!», і Ярка поспішає відвернутися, поки їй не зраджує і так уже добряче ослабла витримка.

Нестор тим часом підбирається ближче і позирає проникливо.

— А ви як думаєте, Ларочка, у вас на радіо можуть заінтересуватися?.. Як то кажуть?

От уже ж народний просвітник, зітхає Ярка. Як же з ним краще зіграти? Чим підманити?

— Ну, в моїй програмі — навряд, — натхненно бреше гостя. — А от коли б у вас до «кримінальної хроніки» був матеріал…

Видавець-аматор зацікавлено блимає. Ярка притуляється до канцелярського столу, посуває папери, ножиці, клей, тоді рвучко зводить погляд.

— Як гадаєте, хто убив Приймака?

Нестор аж задкує з несподіванки, запускає п’ятірню в і так уже розкуйовджені вихри на потилиці. Видно, як стрибає над м’ятим комірцем адамове яблуко.

— Та я ж развє… я такого не казав!

Ярка гмукає.

— Але ж підозріло, ні? Людина зникає — й ані слуху, ні духу!

— Підозріло, — погоджується господар. Підходить до відкритого вікна, виглядає сторожко, ніби насправді чекає застати там рядок незручно закляклих шпигунів.

Гостя зітхає мрійливо, озираючи стіни з вирізками.

— Славна історія у Вістового… Шкода, що ніхто про те нині не дбає…

Нестор врешті розвертається до неї, позирає хитро-хитро.

— Погуляємо?

Ярка киває з розумінням, насилу стримуючи єхидну гримасу. Цікаве життя у Нестора, хоч як глянь!

Пан Балясний виводить гостю через чорний хід; на відміну від парадного, тут чистенько підметено, а біля дверей лежить килимок з написом «welcome». Нестор зачиняє двері на древній висячий замок, тоді підтюпцем перебігає вулицю, киваючи на стежину просто за сріблястим монументом.

— Підемо через школу. В смислі, через кладбіще.

Ярка скептично гмукає.

— Ви певні?..

— Там зараз нікого немає, — зглянувшись, пояснює чільний вістівчанський змовник.

Ярка приречено зітхає. Здається, екскурсії таки не відкараскатись. Втім дуже скоро гостя визнає: це місце й справді варте уваги. Нестор веде її через порослий бадиллям шкільний двір, межи іржавих турніків та загрузлих в землі покришок; якраз уже повертає на вечір, і тіні стеляться синіми хідничками — ось рама футбольних воріт, ось — рештки тренерської вишки, і ось раптом — кам’яні хрести, здебільш похилені, а часом — розбиті. Ярка спиняється коло найбільшого, намагається прочитати вибитий на камені напис. Вдається розібрати лише кілька слів «…блаженной памяты 782… генваря»; Ярка ніяково смикає плечима, ловлячи на собі схвальний погляд супутника.

Створивши, здається, належний настрій, Нестор починає розповідь.

— Не знаю, чи й правда хто убив Приймака… — пошепки мовить він. — Но кажуть люди, не своєю смертю вмер…

— Так-таки не своєю… — заохотливо мимрить Ярка.

— Да-да! — твердить Нестор. — Ну бо чого б то іще — скажіть! — гуляв селом його неупокоєний привид?

Ярка різко спиняється, ледве не наскочивши на чергову історичну пам’ятку. Цього ще бракувало!

— Привид?!

Відзначивши Ярчину обурену інтонацію, Нестор гмукає.

— Ну, сам я не бачив. Але кажуть — пропав Приймак, нікому нічого не сказавши, а вмісті з ним вєлік його пропав… вєлосіпєд. У нього ще такий дзвіночок був особливий, вся дітвора за ним бігала — такий, знаєте… телень-телень, іще на дверях, бува, такі штуки вішають…

— «Музика вітру»? — здогадується Ярка.

— О! — тішиться оповідач. — Так от, кажуть, що темними ночами бува чути той дзвіночок… а самого вєлосіпєда — не видно…

Ярка розсміялася б, але раптом пригадує — не темної ночі, але просто посеред білого дня, неподалік Ганиччиної хати — незвичний той мелодійний дзвоник…

— Ну то може просто хтось поцупив ровера? — відігнавши раптовий пострах, пропонує версію.

— Може, — розчаровано зітхає Нестор. — Но чого було красти? Аби їздити вночі на пустир?

— На пустир?

— Та баба Федора бачила, — змовницьки шепоче краєзнавець, — якісь вогні на пустирі біля холмів. І дзвоник якраз тоді чули!

Розкішно, тішиться Ярка. Повний оберемок нісенітниць. Воно, звісно, і не з такого нині новини робляться, але все ж таки…

— А все ж таки, як гадаєте, — наполягає вона, — хто би міг Приймака того порішити? Таке, наче, не всі його тутки любили…

Нестор блимає загадково.

— Не всі, це правда. Но ви думаєте, його не шукали?

А і справді…

— А хто? Родичі?

— Родичі, — киває Нестор. — Саня, молодший брат… Ну тоді, хто іще? Толік з Приймаком в школі дружив, но тепер спився… Ще якісь Приймака друзі з города приїжджали — і то такі, звиняйте, гм… Та і міліція, ясне діло, шукала.

— Не знайшли? — зітхає Ярка.

— Не знайшли! — гордовито киває краєзнавець. — Зате гляньте, яка красота!

Дерева довкіл цвинтаря розступаються, мовби за чарівним велінням, і Нестор із гостею опиняються на вершечку похилого пагорба, звідки видніється вечірнє, молочне майже, плесо і жовта риска піщаної коси.

Ярка спиняється, заворожена краєвидом, рівно ж як і рейвахом у власних думках. Що ж це… привиди, вогні, дзвіночки… Як із цим, люди добрі, працювати?!

— «Отамо, на самому розі», — наспівно цитує Нестор, — «над морем, де вічно лютує сивий бурун…».

Сам ти — сивий бурун, пирхає до себе Ярка, — це ж треба такого наплести! Аж раптом погляд її спиняється на… е… на буруні просто посеред молочної гладіні. Чорна хвилька, а потім іще, іще одна!

— Що воно таке?

— Дельфіни! — радіє Нестор.

Попри тяжкі свої думи, Ярка раптом відчуває хвилю забутої дитячої втіхи. Ось ніби щойно пливли із татком на катері, наввипередки з чорноморськими дельфінами… І все було тоді чудово, усе було сповнене щастя. Про майбутнє не хотілося думати, про майбутнє хотілося тільки мріяти…

Ярка зітхає, відвертаючись. Дитина в ній ніде не пропала. Її голос був завжди найсильніший.

Може й справді в тому річ? Ти просто прагнула залишатись дитиною, бо знала цю роль найкраще і добре затвердила всі її вигоди? Адже ж помиляються ті, хто думає — дитина безпорадна, неспроможна ані захистити себе, ані домогтися бажаного. Ні, межи дітлахів якраз досхочу тиранів та маніпуляторів — слабший не вибирає, слабший просто-таки мусить користатися іншими, інакше він не виживе.

Щось навіть поважне та погордливе є у тому, аби керувати старшими та більшими за тебе. Хай метушаться, хай вигадують, як тебе, голосистого, вколошкати… Хай почуваються винними, бояться за тебе, радіють твоєму успіхові… А ти — от у чому найбільша втіха! — ти не мусиш дбати ні про що, бо всі ті дорослі клопоти — аж ніяк не твоя біда.

Гарно бути дитиною. Дитині не потрібна совість.

От тільки ти — давно вже не дитина. Чи знаєш, що буває, як віддати своє сумління на відкуп іншим? Одні тирани казали своїм солдатам: «я звільняю вас від химери совісті»; «партія — ось твоя честь і совість», — твердили інші. А і дійсно, як сумління твоє деінде, то вже й не болить, а рука тим часом спокійнісінько тисне на гашетку чи повертає газовий кран. То що, гратимеш далі?

Чи, може, все ж таки припиниш цяцькатись?

— Мені потрібен цей контракт, — тихо каже генеральний.

Ані Ольга, ані Ярка не зважуються підвести погляд. Коли Франк ставав такий ось тихий, сухий та ввічливий, то означало граничний ступінь люті, за котрим — або просто звільнення, або якесь вигадливе покарання, котре, як правило, звільненню передує. Лише минулого місяця Франк розгнівався на керівника маркетологів за помилку в розрахунках, однак не кричав на нього, не лютився, але просто призначив його тимчасово відповідальним за ресепшн, тобто зустріч гостей та подавання кави. Призначення було проголошене з посмішкою, жартома, інший би посміявся, от тільки нещасний маркетолог жарту не сприйняв. Був то сіренький чоловічок, межи дівчат абсолютно непопулярний, на що відповідав бундючною хлопською погордою; його — в секретарі, бодай і жартуючи, то було наче до ганебного стовпа прип’ясти. Франк прекрасно знав, що пропонує, і за кілька годин уже приймав від винного заяву про звільнення.

Певна річ, ніхто в «Делекті» не прагнув стати мішенню для керівничого креативу, отож дівчата й мовчать, посупившись: а і що тут скажеш? Контракт, про який ідеться, дійсно великий; підписавши такий, можна було би рік горя не знати — адже ж мова про грант на гуртову закупівлю харчування для відомчих дитячих садочків. От лише не давався до рук омріяний контракт — підступна комісія задумала тендер, запросивши окрім «Делекти» іще кількох колег-конкурентів.

Ольга з Яркою зробили все від них залежне, презентувавши свою продукцію з ясними очима та заледве не з феєрверками, однак все, чого домоглися — прихильності однієї дами з комісії. «Лелітка» — знову триклята «Лелітка» — без зайвих слів надала кращу ціну. Отож, хоча рішення іще не оголошено, керівництво «Делекти» певне — шансів практично немає.

Проте, Франк, очевидячки, не бажає визнавати поразки.

— Ольга, які ідеї?

Керівниця інформаційного відділу стискає пальці, оздоблені масивними срібними перснями.

— Ми можемо відкликати пропозицію. Переглянути ціну.

Ярка відзначає, що за скрутних часів її безпосередня керівниця говорить так само сухо, як і Франк. Хіба нервує трохи більше.

— Не можемо, — несподівано м’яко відказує той. — Ми вичерпали всі легітимні засоби боротьби.

Ярка підводить очі. Франк позирає на Ольгу лагідно, ледь-ледь глузливо. Та виструнчується і помітно блідне. Чого б то, цікаво?

— Ви знаєте, пане Франк… — говорить вона спроквола.

— Знаю-знаю, — сміється той. — Дурниці.

Однак Ользі чомусь не смішно. Ярка розуміє, що розмова ця між ними відбувається вже не вперше, і попри дратівливе своє ставлення до пихатої керівнички, відчуває раптом мимовільне співчуття.

— Давайте ще раз, — пропонує Франк. — Що ми знаємо про учасників комісії?

Ольга киває Ярці, і та, затнувшись на мить, хапається за чорну папку. Генеральний примхливо чмихає і, відкинувшись у кріслі, заплющує очі.

— Василь Бурчак, голова фонду, — починає Ярка, знайшовши потрібну сторінку, — в минулому — правозахисник, громадський діяч… сорок вісім, дружина, двоє дітей… Петро Завадський, фінансовий директор, економічна освіта, працював на заводі… тридцять дев’ять, неодружений… Поліна Афоніна, директор програм, незакінчена вища, історія… тридцять чотири, розлучена, має сина…

— Гммм… — зітхає Франк. — Я, здається, бачив цю Поліну на прийнятті. Білявка в короткій сукні — це вона?

— Вона, — сухо киває Ольга. — Афоніна нас підтримує, з того, що я розумію. Їй подобається наше позиціонування…

— Цяцьки їй подобаються, — усміхається Франк. — Спробую з нею зустрітися. Далі.

— Завадському не подобаються… цяцьки, — скривившись, мовить Ольга. — Тільки цифри.

— Не тільки, — чомусь додає Ярка.

— Тобто? — генеральний нахиляє голову до плеча, мовби дослухаючись.

— Ну… е… мене здивувало, який він «джентльмен», чи як то нині зветься. Він навіть устав, як ми увійшли, стільчика відсунув. Давно такого не бачила.

Франк якусь мить дивиться на Ярку, не відриваючи своїх опуклих, уважних очей. Тоді киває.

— Далі.

— Бурчак… — Ольга знизує плечима. — Поводиться, як суддя на слуханні. Мало говорить, а коли вже відкриває рота, то повсякчасно підкреслює, наскільки кревно він зацікавлений у справедливому рішенні.

— Ну звісно, — Франк зітхає, знову заплющує очі. — Отже так. Нам треба позбутися Завадського.

Ольга відводить погляд.

— Он, як каже Ярослава, він — джентльмен. У нас нічого немає на нього.

Франк усміхається — повільно й лиховісно.

— Треба, щоб було.

Керівництво робить царський жест — вільні, мовляв; дівчата слухняно підводяться. Вийшовши від Франка, Ольга пригальмовує, тоді змірює свою підлеглу помисливим поглядом.

— Ходи зі мною, — врешті зважившись, кидає вона.

Ярка простує за Княгинею до «хотторнської кімнати», невеличкого закапелка за кухнею, обладнаного двома канапами та потужною вентиляцією. Деінде подібне місце назвали би «курильнею» та й по тому, однак якесь неписане лукавство компанії, що заробляє на дітях, змусило співробітників винайти хитромудрий замінник. Про «хотторнські ефекти» часто йшлося на неодмінних тренінгах з менеджменту, мовляв, неформальні взаємини поліпшують результати роботи; за тими-то взаєминами, схоже, й шукала нині Ольга. І було таке чи не вперше за три роки спільної праці.

Ольга багато курить останнім часом — відзначає Ярка — і то дивно, бо раніше кривилася примхливо, ледве зачувши запах диму. Вульгарно, мовляв, по-пролетарськи — такій пишній пані не личить аж ніяк. Нині ж дістає тонку цигарку із тут-таки полишеної пачки, затягується жадібно, присівши на підвіконня; пальці межи срібними перснями замало не судомить від напруги. Минає хвилина, дві; Ольга курить, не дивлячись на колегу.

— Одного дня… — зненацька хрипко мовить вона, — це погано скінчиться.

Ярка пересмикує плечима.

— Хіба ж угадаєш… — нейтрально відказує вона, і собі запалюючи цигарку. Чого, цікаво, прагне Княгиня?

Ольга обертається до неї, змірює недбалим поглядом.

— А, ясно. Тобі це подобається, так? Іще не награлася?

«До чого це? — метикує Ярка. — Чи хоче дістати від неї свідчення… чого? Полохливості? Нелояльності? Аби потім нажалітися Франку та й позбутися колеги?».

— Хіба це моя гра? — дивується вдавано. — Я лише асистую.

— Ти так гадаєш? — з несподіваним притиском кидає Ольга, тоді, не чекаючи на відповідь, гасить цигарку і виходить з кімнати.

Ярка дивиться на недокурену, зламану у двох місцях «сигарилью», відчуваючи й собі непевний відгомін бентеги. Проте, це їй радше подобається: гра повинна захоплювати — інакше який у ній сенс?

Трохи пізніше того дня в Ольги раптово виникає застуда й гарячка, тож Ярка лишається із Франковим завданням сам-на-сам. Годину по тому вона никає відділом, гризучи нігтя, і тим доводячи Ромка до сказу, а за годину просить аудієнції в керівництва.

— Треба, щоби «Лелітка» дала хабара Завадському! — зловтішно мовить вона.

— Непогано би, — киває Франк, не відриваючись від бізнесового журналу. — Але не в цьому житті.

— Не в цьому, правильно! — ледь не підстрибує Ярка. — Але якщо ми переконаємо Бурчака в тому, що це правда…

Генеральний гмукає і відкладає журнал.

— І як ти пропонуєш це зробити?

Ярка враз втрачає усе своє заповзяття.

— Я?!

Франк позирає глузливо, поправляючи і без того ідеальні манжети.

— А ти гадаєш, для чого я тримаю інформаційний відділ? Для презентацій?

Досі Ярка гадала саме так. А втім… Їй ніколи особливо ті презентації не подобались. Один крок лиш від магазинного вихваляння… А є ж і цікавіші справи!

— Ну, якщо, приміром… — мимрить вона, — якщо директор «Вівчарика»…

— Хто — Шмак?! — сміється генеральний.

Директор «Вівчарика», другого окрім «Лелітки» конкурента «Делекти», звався Василь Шумаков, однак хамуваті його манери та лайливий голос надихнули колег на кумедне скорочення. «Вівчарик» своєю корпоративною культурою походив з минулого століття, отож серйозним конкурентом ніколи не був; Франк часом навіть запрошував Шумакова на вечерю — щире мужицьке панібратство колеги генерального, очевидячки, розважало, і то часом ледь не до сліз.

— Цей розкаже, — єхидно погоджується Франк. — Та ще й так, що на сусідній вулиці знатимуть… Тільки ж голослівне звинувачення як у нас зветься? Ну, не чую!

Ярка присоромлено опускає очі.

— Наклеп…

— От-от! Не те, щоби я був проти наклепів… — замислюється Франк. — Але ти казала, Завадський — джентльмен?

Ярка киває мовчки, дивуючись такому переходу.

— Тож, якщо дама попросить його допомоги… Не відмовить?

— Ну… напевне, — припускає Ярка. — А де взяти даму?

Генеральний сміється довго і щиросердо. Дамою, звичайно, виявляється вона.

Певний час іще займає підготовка до оборудки. Ромка відправляють до комісії з тлустою пачкою непотрібної технічної документації, перед тим упевнившись, що Завадський якраз перебуває на робочому місці. Ромкові наказано пройти, прислухаючись, повз його кабінет — надовго можна й не спинятись, проте засвідчити сам факт телефонної розмови він повинен. Розмова ж вестиметься з представницею «Лелітки», принаймні, так повинен вважати Завадський. Насправді ж, говоритиме Ярка, навчена та напучена Франком.

— Пане Завадський? — тремким голосом питається вона. — Це вас турбує Тетяна, асистентка Марії Михайлівни… з «Лелітки», так…

Тетяну Ярка бачила раз чи два на якихось фахових заходах; була то насправді тремка, мов бадилина, молода жінка, з повсякчасно змученим, зацькованим поглядом. Не солодко велося їй під орудою тої Марії Михайлівни, очевидячки, — та і справді, директриса «Лелітки» за бажання на будь-кого могла нагнати страх й дрож.

Зіграти асистентку було неважко — затинатись побільше, шморгнути раз чи два від жалю до себе, нікчемної, та й благати, мов ті нетутешні.

— Марія Михайлівна дуже турбується про нашу пропозицію… ви розумієте, це я готувала… а так, дякую! То вона каже, як раптом нам відмовлять — моя провина! — то вижене! А знаєте, як його нині роботу важко знайти… так, ой, ну так, сувора! Ну то я… власне, якщо можна якось посприяти… якщо є щось таке, що ми можемо зробити, аби ви поставилися, ну… як-то… більш прихильно… Що ви кажете? Ні? Ой ні, як же ж я…

Франк позирає з-поза директорського столу, затулившись журналом. Очі його сміються. Ярка й собі тихо пхикає, швиденько замаскувавши смішки під розчулений схлип. Завадський тим часом заходжується втішати Тетяну, аби та, не дай боже, не плакала. Але Ярка тримає напоєну сльозами паузу, і Завадський не витримує та зізнається, що рішення про перемогу «Лелітки» уже прийняте, вважай, хіба підпису голови і бракує. Казати цього, звісно, він права не мав.

Тетяна-Ярка слізно дякує рятівникові, зичить йому щастя і любові — аякже ж, такий добрий та щирий чоловік, безперечно, заслуговує на віддану любов! — знесилено кладе слухавку, і лише тоді дозволяє собі невеселий нервовий сміх. Їй все ж таки шкода Завадського, сухорлявого, уважного чоловічка, який так чемно відсував дамам крісла.

Франк, немовби почувши її стидкий роздум, підходить ближче, нахиляється, зазираючи в очі, і зненацька легко смикає її за вухо.

— Молодець, мала… — каже генеральний.

Ярці перехоплює подих від цього раптового доторку. Від старшого чоловіка віє гіркувато й солодко, і її з головою накриває гаряча хвиля ніяковіння. Франк єхидно мружиться і вертає на місце.

— Біжи… — уже й не дивиться на неї. — Скажи, аби Міла видзвонила мені Шумакова.

Уривисто зітхнувши, Ярка іде геть.

Того вечора Франк зустрінеться зі Шмаком, пожаліється на нечемні дії «Лелітки» — аякже, тим-то вони й виграють весь час, бо пхають комісіям хабарі! Шмак обуриться, певна річ, спитає, звідки інформація, на що генеральний розповість про випадково підслухану Ромком розмову Завадського. Наступного дня директор «Вівчарика» завітає до комісії та, з властивою йому делікатністю, звинуватить Завадського у хабарництві та, до слова, запропонує хабара Бурчакові. Бурчак, котрому чесний колега зізнається, що справді мав розмову з «Леліткою» та іще й розповів про результати, влаштує скандал, внаслідок якого умови тендеру будуть переглянуті. «Делекта» подасть нову пропозицію та врешті виграє свій контракт.

Завадський, ображений ставленням колеги, звільниться.

А ще за кілька місяців звільниться Ольга, залишивши інформаційний відділ «Делекти» єдино на Ярчиних плечах.

Вона спромоглася вийти на люди лише надвечір, коли Вістове із мерехтливого курища перекидалось на предметну дійсність, опоряджену вже тінню і перегуком голосів. Втім люди, до яких зібралася була Ярка, не подбали чомусь оприявнитись із пообіднього марева — ані Галі з холодним чаєм, ані Ганички зі знаменитим її компотом вдома не знайшлося. «Пішла до води», — сповістила сусідка, мовлячи так поважно, мовби «вода» вичерпувала всі можливі спонуки, тож Ярка не надумала ліпшого, аніж і собі податися у тому ж керунку.

Коло вежі — тихо і порожньо; вістівчани мовби уникали того місця, а може й не помічали вже, звичне, наче берег і плесо — однаково, не було тут нічого ані живого, ані придатного до вжитку, окрім, звісно, краєвиду. Ярка роззирається і вирішує піти цього разу на південь, повз бачену завдяки Нестору піщану косу. Дуже доречно знаходиться тут і стежина межи чагарів та самітних маслинних дерев, інакше довелось би мандрівниці або пірнати в лиман, або дертися через густі очерети. Втім, коло самої коси пришерхлий верболіз відступає до пагорбів, відкриваючи округлий затон, охоплений комірцем рудого піску. Коса виступає метрів на півста, ледь-ледь прикрита водою; нині її поверхня поцяткована чорним та білим — свою осібну сієсту тут, очевидячки, правлять чорноголові мартини. Варто Ярці підійти ближче, як всенька зграя зривається з місця і розсіюється в небі, наче жменя білого зерна.

Досі — анікогісінько; чи то варто було йти на північ? Та і що ж це таке можна робити так довго коло води? Ярка готова уже повернути назад, коли погляд її падає на якісь дерев’яні патички якраз поза косою. Перейшовши притоплений перешийок замалим не вбрід, вона виходить нарешті на більш обжите місце: виступають з верболозу дерев’яні халупки, а трохи далі — припнуті до берега бокасті човни. Вітер тут-таки послужливо повіває рибою і застарілим згаром. Ну звісно! Що ж іще робити мешканцям села, що мало ноги в лимані не полоще, окрім як рибалити! Уже ж тут риби не бракує, коли он навіть дельфіни запливають!

Втім, коли глянути ближче, на всьому тому рибному хазяйстві помітна печать занепаду: халупки ледь не розсипаються, човни облущені й висохлі, швартови обтріпані настільки, що здаються пелехом, яким довго бавились коти. І — знов таки — тиша й порожнеча, лише коло найдальшої халупки раптом блимає біла ряднина.

Ось і Ганичка, радіє мандрівниця, втім, підійшовши ближче, здивовано пригальмовує — біля дощатого куреня сидить не повновида жінка, але худий стариган, Ганиччин чоловік. Юхим, здається, пригадує Ярка, той, що кликав її циганкою та все питався, чого їй у «городі» не сиділося… Не найпривітніше, словом, товариство, супиться «циганка», не знаючи, іти чи лишатися. Тим часом Юхим, зачувши її кроки, зводить голову від роботи.

— Шо тобі? — питається невдоволено.

Ну звісно, хитає головою Ярка, але ж і характер!

— Я за Ганичкою шукала, — пояснює.

— І нашо?

А і дійсно, метикує Ярка, навіщо? Не сказати ж Юхиму, мовляв, ось, хотіла взнати, а чи не ви, бува, Приймака прикандичили.

— Та я… гм… Нестор казав, у вашого роду славне минуле. Мені цікаво — може, статтю напишу… Ви ж — Юхим Куниця, так?

— Ну? — ґречно відказує «славний нащадок», виймаючи врешті руки з високого емальованого тазика та спираючись на ослінчик. Ярка з жахом дивиться на Юхимові руки — вони майже по лікоть в крові.

Юхим похмуро стежить за її реакцією, а тоді раптом криво всміхається.

— Щас оп’ять упадеш?

Ярка незатишно смикає плечима.

— Р-риба?

Юхим не відповідає, натомість перекладаючи випотрошену тушку до меншого тазика. Ковтнувши гірку слину, Ярка зважується на героїчних жест.

— Може… може, вам допомогти?

Старий позирає скоса.

— Нє… Не женське це діло, рибу чистити. Женське діло — компота носити.

Отут не сперечатимусь, вирішує Ярка.

— А… а можна я подивлюся? — питається вона, киваючи на Юхимову халупку, з чийого затінку прозирає різне цікаве начиння.

— Тіки нічо там не трогай! — суворо застерігає старий.

Ярка радо киває, заходить до халупки і причаровано там зупиняється, опинившись у чомусь середньому межи рибозаводом і музеєм. У маленькім дощатім будиночку зберігається купа різноманітного приладдя — вудки, сіті, рогатки, коробки з поплавками та приманками; в куточку туляться кілька пар старих весел і щогла зі снастями, а понад усім тим — старезна, тьмяна ікона. З іншого боку халупки обладнано сушарку для риби — ряди дерев’яних планочок, між якими на мотузках рівненько, наче солдати на плацу, шикуються окуні, лящі, краснопірки і навіть кілька зубастих офіцерів — щук.

Вдихнувши пряно-солоний дух, Ярка мружиться, пригадуючи. Її тато колись, відпочиваючи на турбазі, теж сушив виловлену власноруч рибу. Виходило в нього не дуже вправно — риба робилася суха, як цурка, проте запах цей відтоді викликав у Ярки ностальгійну втіху.

— А мій тато рибу не потрошив, — невідь-чого зізнається вона. — Казав, увесь жир із черева витече.

Юхим гмукає зневажливо.

— Там же літом в потрохах — повно навозу! Як жара — всьо погниє!

— Ага… — зітхає Ярка. — А схоже, тут у вас серйозне хазяйство!

Старий відкладає чергову рибину з несподіваним ляском.

— Було. Було хазяйство. А щас… Кому воно нада?! Одні старики остались…

О, розуміє раптом Ярка, ось воно… Лише не питатись напрямки!

— А що ж молоді? В місті за рибку гарно платять, за одного такого лящика гривень тридцять дають. Чого ж не торгувати?

Тяжко зітхнувши, Юхим опускає руки.

— Торгували… Син в город возив — у нього машина… І все б нічо, пока…

— Друзі підвели? — підказує Ярка.

— Та шо — підвели?! То «підставили» — називається! Шоб свою сраку прикрити! Друг іще, к чортам… І брат його, бісове плем’я…

Юхим замовкає, люто суплячись. Тоді знов береться патрати рибу.

Ярка присідає поряд, зітхає співчутливо.

— Он у вас ікона в сарайчику. Може, коли вірити… Може, яке диво і станеться.

Старий міряє її важким, похмурим поглядом, а все ж сиві брови от-от уже ладні звестися дашком, мовби у благанні. Ярці зненацька стає до сліз його шкода, цього впертого, дратливого і нещасного діда. Вона шморгає, опустивши очі, аби часом того посмику душевного не видати. І чого це я, дивується дівчина… наче ж не по те нині вийшла, та й давно уже так не переймалася…

То все — рибний дух, вирішує вона, від нього і сльози.

Попросивши припасти для неї пару лящиків, дівчина прощається і вертає додому. З Ганичкою вона, очевидячки, розминулася, але може то і на краще. Якби Ярка й надалі мучила стару жінку розпитами, то, може б і сполохала передчасно. А так… ясно, що зниклий мав злочинні якісь оборудки, тож Юхимові й Ганичці навряд чи придалось би зникнення злодія — радше вже навпаки. Про хитрі ті справи може знати брат Приймака — Саня, казав нібито Нестор — але як той дійсно помагав братові, то навряд чи схоче говорити.

От же холера, лається Ярка, хлюпаючи узбережжям босоніж та шмагаючи очерет сандалями, — думала буде просто? Отак сходу розплутати те, що за рік вже й бадиллям поросло? А ще і дивна якась забаганка виникла, не питаючись — помогти, коли змога, цим нещасним старим — ну бо просто сил нема на те горе дивитись. Помогти… звісно, зітхає до себе глузливо, — мені би хто пособив! Може, привиди на пустищі — хоч вони зарадять?

Перш ніж вкластися спати тієї ночі, Ярка довго стоїть коло вікна, що дивиться на узбережні горби. І замало не зойкає, коли бачить зненацька, як і обіцяно — далекий примарний вогник.

Навряд чи ти помітила, але тобі давно уже легше змусити іншого зробити щось для тебе, аніж просто попросити про допомогу. Чому так, не знаєш?

Певно, що таке прохання свідчить про неспроможність впоратися самотужки, а ти ж, либонь, переконалася — не можна покладатися на добру волю оточення. Бо немає в того оточення ані волі, ані доброти. Кожен заклопотаний своїми потребами настільки, що вже і не сприймає нічого іншого, мовби занурений у месмеричний транс. Отож, звісно, простіше смикнути такого мрійника за відповідні важелі, аніж намагатися достукатись до його — як же воно зветься? Співчуття?

Зрідка лишень розсіюються чари відчуження, і бачимо раптом живе чиєсь почуття поряд — горе чи надію, чи любов — не важить насправді, що саме. І прозріння це вражає так яро і так негадано, що, бува, спішимо відкараскатись, заплющити очі й забути, те, що приверзлося. Назвати — «базова потреба», і потягнути чарівний важіль.

Й однак ти знаєш — є і справжнє, поза тим контрольним пунктом, є живе і щире — поза звичною тобі грою. От тільки сила його непідвладна гравцеві — це ти, мабуть, відчула також, тим-то і квапишся придушити найменший його паросток.

Це здавалося неймовірним, але віднедавна Ярка полюбила ранки. Не всі, щоправда, а лише четвергові; та й була в тій любові, по всьому, щедра жменя мазохізму — бо ж як іще пояснити її страдницькі пробудження о п’ятій ранку, на які, проте, ревно чекала цілий тиждень?

Справа була в тому, що генеральний зволив завести нову практику — найстаранніших своїх співробітників кликати на ранкову каву в «Космополіті». Ярці випав четвер.

Ці зустрічі стали для неї мірилом радості: пригощаючи кавою, Франк був незмінно привітний та уважний, хвалив, як було за що, а як ні — то учив своєї осібної філософії, котра нехай почасти і лякала, але вабила попри те.

«Співчуття — це твоя сила, — казав якось Франк. — Завдяки йому ти дізнаєшся, чим живе людина. Та не применшуй значення байдужості. Завдяки їй ти можеш скористатися отриманим знанням». Ярці аж крижаки бігли спиною від подібних слів. Проте заперечити вона не могла, чи то пак не могла насмілитись. До того ж, ця приватність, інтимність розмови — майже побачення! — хвилювала її, змушуючи червоніти та затинатися. Вона уже не цілком тямила чого, власне, прагне — дістати професійне схвалення чи опинитися в його ліжку. Франк, очевидячки, чудово це розумів.

Невідомо, скільки так могло тривати, проте одного ранку він подзвонив і сказав, що кавування відміняється, і голос його, чужий та холодний, нічого доброго не віщував.

До кабінету генерального Ярка ішла на ватяних ногах, і добре, що не взула модельних своїх черевиків за півзарплати, бо на тамтих високих підборах точно би навернулася щойно на порозі. Було пів на дев’яту, проте шеф уже завзято працював, занурившись у свої керівничі клопоти.

— А, ти, — недбало ронить він, побачивши Ярку.

Ярка несміливо підходить ближче.

— Щось трапилося?

Франк відриває погляд від монітора, примружує свої безбарвні очі, мовби придивляючись до якої гидотної дивовижі.

— Ось.

На стіл перед нею лягає вчорашня газета, відкрита на другій сторінці. «Доба», здається, чи щось таке. Ярка бере газету до рук. «Феї також брешуть» — пише там крупним кеглем, а нижче проглядає підзаголовок — «обережно: сурогат». Далі в статті йдеться про те, що у продукції «одного відомого виробника» замість обіцяних фруктових соків знайдено лише розчин кукурудзяного сиропу та смакові добавки. Автор статті патетично закликає покарати підступних торгашів, що наживаються на здоров’ї «наших немовлят». Ані імен зловмисників, ані назви виробника так і не прозвучало; «феї», утім, безпомильно натякали на один з найуспішніших брендів «Делекти».

Прочитавши статтю, Ярка завмирає на мить: їй так шумить у вухах, що здається — вона втратила слух. Це був чистий, первинний жах, і то не заподіяна репутації шкода лякала дівчину, але його реакція, його зневага та осуд. Адже, напевне, її він і винуватив у тому, що сталося. Інакше би не відкликав ранкову зустріч.

— Мм… може, подати в суд за наклеп? — мимрить вона.

Генеральний різко відкидається в кріслі.

— Це ти зранку дурна? Чи на загал? На підставі чого подавати? Нашого імені тут не згадано. Але, курва, молодці!

Ярка ковтає слину. Дивиться пильніше на сторінку: рядки стрибають у неї перед очима.

— Автор статті — Андрій Паладін… — шепотить вона. — Цікаво, хто це… В кого… в кого є причини настільки нас не любити? «Лелітка»?

Франк пирхає зневажливо.

— Занадто грубо для Михайлівни. Ми теж знаємо дещо про її продукцію — вона не ризикне починати війну на знищення.

— Паладін… — не полишає Ярка своїх спроб. — Журналісти, особливо, якщо ідейні… вони псевдо обирають зі значенням. Паладін… Це ж паладин ніби. Лицар короля Артура… Артура! О!

Генеральний позирає зацікавлено — вперше за цей ранок.

— Артур Потебня, — виголошує Ярка. — Той, що до Насті клеївся, пам’ятаєте?

Франк поволі киває.

— Ми його тоді добре притисли, так… Надумав віддячити?

— Схоже на те.

— Ну то що ж, — бридливо кривиться директор. — Треба заткнути йому пельку.

— Навряд чи це йому сподобається, — сторожко мовить Ярка. — Як… як далеко ми можемо з цим зайти?

— Якнайдалі, — злостиво відказує Франк.

До свого відділу Ярка вертається уже жвавішою — він дав їй шанс, аякже… Вона поняття не має, що робити з тим дурнуватим паладином, однак мусить, неодмінно мусить придумати! Інакше… Вона й припускати не хотіла, як вчинить шеф, якщо вона не впорається. Звільнення вона не боялася: він мав моральну владу зробити значно більше, ніж це.

Зайшовши до невеличкої своєї кімнати, Ярка зупиняється. Гарненьке видиво, хоч як глянь… Її колишній колега, нині — підлеглий, Ромко, підкотився разом із кріслом до її асистентки, Лілі, і, підпихаючи шоколадку, щось там довірчо їй шепоче. Отакої!

Ромко на загал викликав у Ярки мимовільне якесь роздратування. Він був на рік чи два молодший від неї, однак працювати почав раніше — прийшов на практику, та так і лишився у відділі. Княгиня його любила, на відміну від Ярки, спокійно зносила його байдикування, а бува, від надміру почуттів, куйовдила його біляве волосся. Роботою він не те щоби нехтував, але зовсім якось не переймався, отож нікого не здивувало, що саме Ярка дістала підвищення по тому як Ольга пішла. Реакція ж самого Ромка на ці зміни добряче Ярку приголомшила — він приніс їй квіти і закликав на побачення. Навчена уже бачити за всяким вчинком тонкий розрахунок, нова керівничка відділу одразу ж зметикувала: ставши його дівчиною, вона припинить бути керівничкою, бодай морально. Може, якраз того він і прагнув? Аякже, так довго бути під орудою жінки — як не одної, то іншої… Навіть чудно, що він так довго витримав.

Нині ж Ромко, схоже, змінив стратегію. Невідь чому Ярці стало від того прикро.

— Ану припинити петтінг на робочому місці! — гримає вона. — Не знаєте хіба — від цього тупіють!

Ромко та Ліля підкидаються, мовби двійко злодюжок над розпатраним сейфом. Ліля заливається червнем аж по самі вуха і мимохіть відсувається від колеги.

— Процес, очевидячки, зайшов уже далеко, — далі гнівиться керівничка. — Бо як іще мені пояснити оце?!

Вона кидає на стіл перед провинними газету з ганебною статтею.

— Газета — вчорашня! Вас тут двоє, аби переглядати пресу! То чому я дізнаюся про статтю від шефа?!

Ромко, як старший і взагалі — мужчина, першим зважується взяти «бомбу» до рук. За мить він полотніє так же різко, як і сама Ярка — в кабінеті генерального. Хлопцеві також відомо, що стається з тими, хто викликав невдоволення Франка.

— І… що будемо робити?

— Сказано: «заткнути пельку», — сповіщає Ярка з огидою; затинається, втім, побачивши, якими переляканими очима позирає на неї Ліля. — Видзвони мені редактора.

Невдовзі про зустріч домовлено, і Ярка збирається в дорогу. Перед виходом зазирає до вбиральні, притуляється чолом до холодних кахлів. Її трохи млоїть — від страху? Та ні, напевне від браку снідання; так, але як же то не на часі! Ярка змушує себе збадьоритись — смикає за вуха, а тоді заціджує собі лункого ляпаса. Тоді, глибоко вдихнувши, озирає себе у великому люстрі зі сріблястою рамою — ще й нічого, на загал! Збираючись на каву з генеральним, вона вбралася досить елегантно: обтислий чорний сарафан з керсеткою, сорочка червоного атласу, панчішки зі швами, лаковані черевики. Обличчя, колись усмішливе й дитинне, дивилося нині відверто хижо в облямівці короткої рудої фризури. Саме те, що треба — принаймні, сьогодні.

— Сніжана Криштальська, — повідомляє вона, подаючи руку редакторові «Доби». — Молодший партнер адвокатської контори «Сихів і брати».

Редактор, огрядний дядечко в грубих окулярах, блимає дещо ошелешено. Він погодився зустрітися відразу, варто було їй повідомити, що йдеться про судовий позов на його газету. Нині ж він, схоже, чимдуж намагається допетрати, за що саме будуть позиватися.

— Стаття «Феї також брешуть», — врешті інформує гостя. — Скільки вам за неї заплатили?

Газетний чільник аж здригається з несподіванки. Не платили, отже… Добре! Втім, редактор, далеко не новак у своїй справі, швидко метикує, про що йдеться.

— Ваша контора представляєте інтереси того самого «виробника»? — єхидно щириться він.

— Аж ніяк, — відказує Ярка. — Ми представляємо інтереси конкурента «того самого». Справа в тому, що Артур Потебня, відомий також як Андрій Паладін, вже не вперше фігурує у взаєминах цих двох компаній. Минулого разу за його допомоги компанія «Делекта», погрожуючи судовим позовом, домоглася в «Контрактів» значної компенсації.

— За його, кажете, допомоги? — чудується редактор.

— Саме так! Артур часто надає такі послуги різним компаніям. Спершу подає до газети чи журналу облудну інформацію про фірму, а після того, як статтю буде опубліковано, ображена фірма позивається до суду і отримує велику компенсацію або ж, погрожуючи судом, дістає від видання безкоштовну рекламу.

Редактор стиха присвистує. Він не наляканий, ні, в його практиці, очевидячки, такі оборудки нікого не дивують.

— То що ви пропонуєте? — питається він.

— Наш клієнт зацікавлений в тому, щоби притиснути «Делекту». Невдовзі вони подзвонять до вас зі своїми погрозами — ми хочемо, щоби ви не піддалися і погодились винести справу на суд.

— Суд можна і програти, — супиться газетяр.

— Наш клієнт компенсує витрати, — обіцяє Ярка, спокусливо нахиляючись до редактора. — Нам потрібен розголос! Справжній скандал!

— А мені він потрібен?! — обурюється редактор. — Ви про мене подумали? Що скажуть мої рекламодавці?

— А ви думали про них, коли ставили цей матеріал? — знизує плечима Ярка. — Гаразд. Дуже прошу, поміркуйте над нашою пропозицією. Ось моя візитка.

Візитка, до речі, була справжня. Належала вона справжній Сніжані Криштальській, от тільки та пихата мегера у Сихова віднедавна не працює. Ярка ретельно перебрала візитницю, перш ніж спинилася саме на ній.

— І, до речі… — всміхається вона наостанок. — Другий раз добре подумайте, перш ніж брати матеріал від цього «паладина».

Редактор неуважно киває, прощаючись, і не встигає ще Ярка вийти за двері, як він підносить слухавку та вимагає до себе менеджера з персоналу.

Ромко чекає на свою керівничку в машині неподалік від редакції. Ярка попросила його кермувати, не бажаючи їхати з вічно похмурим та невдоволеним службовим водієм. Все ж таки Ромко був свій, кревно зацікавлений в перемозі. Яка-не-яка, а все ж моральна підтримка. Ярка тішиться своїй завбачливості, вертаючись; у неї зненацька починають труситися руки.

— Ну як?! — стурбовано підкидається Ромко.

Наполохане хлопцеве обличчя викликає раптом бажання легковажно скуйовдити його білявий чуб. Усміхнувшись, Ярка сідає в машину.

— Зачекаємо трохи.

Ромко знаходить якусь веселу радіостанцію, і вони сидять щось із чверть години, слухаючи диско та безтурботне белькотіння ведучих.

— Добре, — врешті говорить Ярка. — Ось номер. Подзвони, спитай Потебню.

Хлопець бере мобільний і запитально дивиться на керівничку, але не дочекавшись відповіді, набирає номер.

— Артур Потебня тут більше не працює, — відказує похмурий голос у слухавці.

Ромко вимикає телефон і захоплено сміється.

— Але ж ти і… профі! — говорить до неї, заводячи машину.

Ярка лишень гмукає і відвертається. Проте всю дорогу до офісу, незряче споглядаючи людей, машини та квітучі липи, вона замалим не співає від щастя.

Сонце хилилося вже до обрію, а Галя все не йшла. Затримати її могло будь-що — сусідка, скажімо, не квапилася пособити, чи Ніка вчудила щось видатне. Та і на загал вчинки молодих матерів керувалися своєю осібною логікою, в якій Ярка навіть не пробувала розібратися (авжеж, три години поспіль колисати полотняного Зайчика, в якого відвалилося вушко — то було іще зразком доцільності), отож і не надто тим переймалася. Час, утім, збігає помалу, і знуджена уже спогляданням води та далекого грозового хмаровиння, Ярка вирішує спуститися до піску і виламати патичок, аби накреслити там кілька карлючок. За тим інтелектуальним заняттям зрештою її і застає Никанорова невістка.

— Це що таке? — сторожко цікавиться Галя.

— Чорна тека, — неуважно відказує креслярка.

Галя, звісно, з концепцією незнайома, тож Ярці доводиться пояснювати свою любов до власноруч надряпаних логічних зв’язків.

— Інфографіка, — поважно киває Галя, тоді, зваживши на Ярчин подив, пояснює. — В мене брат був дизайнер. Тобто, і зараз є. Десь там.

Молода жінка тяжко зітхає, задивившись удалину.

— І що ж це за схема? — врешті обсмикує себе і удає цікавість.

Ярка вагається. Сказати? А, власне, чом би й ні? Скоро Галя так чи сяк дізнається — або від Нестора, або іще від кого.

— Та ось, — вона тицяє патичком у найбільший хрестик, — хочу з’ясувати, що вчинилося тут із вашим Приймаком.

— Навіщо?

— Та таке, — знизує плечима Ярка. — Однаково немає більше розваг. А як намалюється що цікаве, може, статтю напишу. Для «Інтересної газети».

Галя позирає помисливо. Тоді опускає очі на піщані ієрогліфи.

— Так? І що в тебе намалювалося?

— Є кілька версій, — завзято мовить Ярка. — Перша: Приймака убив Микола у пориві ревнощів. Друга — Приймака убив Нестор в аналогічному пориві. Та я знаю, що він у вас такий трохи хирлявий! Але ж в нього в музеї — неслабі каменюки! Тюк по голові — і маєш!

Отут уже Галя не витримує.

— Нестор… — аж схлипує вона від сміху. — Тюк по голові! Ну ти й вигадала! А труп де закопав?

— Труп? Справді, як же це я забула… — Ярка спиняється на мить, але тут-таки знаходить пояснення. — А на цвинтарі. В нього від «офісу» — крок дороги. Класно я придумала: труп — на цвинтарі?

— Ага! — сміється Галя. — Ідеальний злочин. А це що таке? — вона вказує ногою на якісь невиразно гуманоїдні фігури, оздоблені зате «крутою розпальцовкою».

— А це — бандюки, — пояснює Ярка. — Тільки вони більш для антуражу. Раз уже приїздили і шукали — то навряд чи самі його й пришили.

— Логічно, — киває жінка. — А це?

Обіймаючи схему кривобоким колом, біжить пунктирна лінія, поряд з якою — літери ТЗ.

— А! — радіє Ярка. — Ця версія подобається мені найбільше. «Тотальна змова».

— Тобто?

— Тобто Приймака убили всі — ну, власне, убив хтось один, але всі домовилися між собою цей факт приховати. Він же багатьох тут, схоже, дійняв. Отож усі змовилися, заманили і…

— Тюк по голові? — уточнює Галя.

— Ага!

Молода жінка ошелешено хитає головою, але врешті визнає:

— Клас!

— Ну ось, — підсумовує Ярка. — Тепер ти знаєш всю правду. По пиву?

Справді вряди-годи розважена Галя радісно киває, і креслярка веде її до води, де у прохолоді прикопано кілька пляшок, а в очереті тулиться пакет із Юхимовим в’яленим лящем. Від тої рибини якраз і виникла ідея закликати Галю на імпровізовану гулянку. Слід було поговорити з мамою Ніки — адже ж без неї не відбудеться нічого, геть нічого із того, що надумала Ярка.

Втім, посиденьки з рибкою містили і власну принадність. Дівчата вибираються вище, притулившись там на теплому камінні, що за невідь-яких часів попадало з вартової вежі; пообідня спека вже трохи вгамувалася, і охолоджене в лимані пиво лишень підкреслює блаженну попусту.

Відщипнувши маленький шматочок риби, Галя завмирає, споглядаючи, як вдалині повільно суне великий вантажний корабель, а тоді зітхає так тужливо, мовби на тій іржавій посудині відпливає на віки вічні щонайменше кохання її життя. Ярка і сама проводжає корабель пильним поглядом — адже ж то було чи не єдине за останні дні свідчення існування людства десь поза Вістовим.

Далеко за кораблем, десь над західним берегом, клубочаться грозові хмари; раз у раз на темному тлі блимає тонесенька, мов павутинка, блискавиця.

— Цікаво, чи дійде до нас? — роздумує Ярка. — Гарно би…

— До нас… рідко що добре доходить… — неуважно відказує Галя.

— Окрім пива — до крамниці, — зауважує руда гостя.

Галя пирхає.

— І газети «Хуторянин».

— Знаєш, — мовить Ярка, потягуючись, — а тут таки непогано. Жодних тобі ознак цивілізації — високої політики, бомжів і маніяків… Може б і варто переїхати сюди надовго — як ти…

Галя позирає зі скорбною мудрістю старої ікони.

— То так лише здається.

— Сумуєш за містом?

Молода жінка опускає плечі.

— В мене була своя крамничка квітів. І в мене були друзі, з якими можна було говорити — хоч би навіть про ту високу політику. А тут… ні, я не кажу, що тут люди погані, навпаки, просто, ну…

— Просто — прості, — підказує Ярка.

Галя киває.

— Прості, так. Я того і хотіла, звичайно. Щоби Ніка межи них за людину була… Тільки от мені самій… Та що скажеш! Немає з ким перемовитись… Думала хоч квітами зайнятись — так іще за Приймака мені всю шкілку потоптали…

— А чоловік твій що? Не надумав іще назад покликати?

— Максим? Та дякувати богові, хоч гроші дає, — гірко відказує Галя. — А покликати — це навряд. Не те, щоби злий був — але забобонний страшне! Наче ж і у виші вчився, а не помогло: сіль розсиплеш — крик, впаде хлібина — плач… А ще й, виявляється, є в них таке між крамарями повір’я, чи що… Коли діти хворі — зла удача, значить, на тобі боже прокляття. А в торгівлі нині без удачі — ніяк. Наче якісь, боже збав, карибські корсари.

Отут уже Ярка підкидається. Цікаво…

— А якщо би довести йому, що це не прокляття, а…

— А — що? Благословення? — єхидно мовить Галя. — Та припини…

Ярка обурено пирхає. Удача, ти ж бач. Іще би найняли шамана у бубни бити над своїми китайськими кросівками!

— Ет, Галю, вибач, — зітхає вона. — Не хотіла про сумне споминати, а он що вийшло. Я, власне, що хотіла спитати — я чула, ти пісню співала… Ну, як ти до мене приходила — здається, про капусту…

— А! — веселішає молода жінка. — «Savez vous planter le chou?»[3] Ти вчила французьку?

— Лише рік брала в універі, — зізнається Ярка. — Але цю пісню запам’ятала. Надто вже дурна.

— А я — на курси ходила. Усе мріяла колись до Франції поїхати.

— Слухай, а…

— Що?

— А давай…

— Але люди…

— А гадаєш, хтось зрозуміє?

І от уже над лиманом попід бескидами лине хвацька пісня степових корсарів на два підпитих жіночих голоси: «Як капусту садити? На манер, на манер! Як капусту садити? Та й на нашинський манер!».

Лише, звісно, задля конспірації — у французькому оригіналі.

Можеш, звичайно, сміятися над забобонами, проте безглуздо заперечувати те, що вони містять у собі неабияку силу. Так само, як і релігія, вони створюють ілюзорну систему контролю — мовбито, знаючи та виконуючи певні правила, можна вберегтися від горя, а чи й надбати добра. Зрозуміло, що будь-яка ілюзія контролю заміщає справжній контроль у тих випадках, коли він відсутній або й просто неможливий. Насправді ми досить часто керуємося тими ж примарними правилами, хоч, може, забобонами їх не звемо.

От, скажімо, дивна ідея про те, що життя — справедливе. Мовбито поводячись чемно, ми заслужимо нагороду, а злодій, натомість, буде покараний. Справді в те вірите? Озирніться, люди добрі, почитайте новини і не верзіть дурниць! Звісно, віра у всесвітню справедливість дарує моральний комфорт — проте чи надовго? Адже контроль лише ілюзорний, і жоден добрий вчинок сьогодні не гарантує удачі завтра.

Здається, ми всі це розуміємо, проте раз у раз покладаємо надії на зовнішні сили, які розраховуємо чарівним чином приворожити. Чи не простіше покладатися на ті реальні ресурси, які належать особисто нам? Не чекати на грім з ясного неба, а посадити хоча би квіти при порозі?

На жаль, щось у нас не працює як слід — зламалося, чи так і прийшло з виробничим браком. Ти і сама колись вірила в правду, а потім так само щиро повірила в брехню, забуваючи, що і те, й інше — лише слова.

Ярка мала всі підстави пишатися собою — те, у що ніхто не вірив, таки сталося. Барвисті плакати з їхньою рекламою прикрашала осяйна усмішка співачки Лади Ер — тої, що привселюдно присягалася в рекламі ніколи нізащо не зніматися. Сьогодні ж вона виступить патронесою нової лінії соків «Дивосвіт».

Хтозна чому шеф хотів бачити на своїх прапорах саме її — не найпопулярніша, не найгарніша. Хіба на диво розумна, з такими текстами, які можна навіть слухати, не пориваючись заглушити співачку ніяковим ла-ла-ла. «Вихід на нову аудиторію», — твердив генеральний, і оскільки вже таке йому зайшло, то хоч плач, хоч скач, а мусиш дістати йому Ладу Ер.

Власне, плакала Настя. Адже саме їй було доручено заручитися згодою гонористої співачки, і та щойно дала корпоративній делегації розкішного одкоша. «Знайдіть собі кого дешевшого на ринку в Стамбулі!» — регочучи, порадила співачка, виставляючи Настю за поріг. Після такого вже й не вернешся з новою пропозицією; і на бідну дівчину аж гикавка напала від жаху, щойно вона уявила, що скаже на те шеф.

— А що він тобі зробить? — намагалася розрадити її Ярка, покликавши до найближчої кав’ярні — до офісу Настя боялася навіть потикатися. — Не твоя провина, що тамта Лада Ер така неміряна «звізда»… Врешті, хай би що там шеф казав, а вона — не наша аудиторія.

— Наша… — промимрила Настя, шморгаючи в серветку. — В неї дитина є…

— Я знаю, — кивнула Ярка. — Тільки ти тепер мусиш довести генеральному, що не наша. Он вона вагітною ледь не голяка знімалася, а ми — контора солідна, традиційна, таке всяке. Ти ж у нас маркетинг — мусиш краще знати.

Настя подумала мить, підвівши розчервонілого носа від серветки. Тоді хитнула головою.

— Не піде. Тут же ж в чому була ідея — залучити якраз сучасних матерів. Нетрадиційних і несолідних, так би мовити. Не тих, що вдома за плитою, а тих, що — дитину в руки, і — довкола світу. Лада Ер найкраще підходить. В неї навіть і пісня є така: «Дівчинко, вийди з власної тіні — це дивосвіту контурна лінія…».

— Гарно…

— Ага… І що робити тепер? Нести заяву про звільнення?

Ярка пирхнула. Яка ж та Настя наївна — наче й не працювала скільки літ у «Делекті»!

— Навіть думати не смій, — суворо гримнула вона. — Із нашим генеральним ніколи не можна завдавати удару першим. Бо він так відповість — мало не буде. Наталку пам’ятаєш, яка у нас на ресепшені сиділа? Образилася, бо шеф якось вилаяв її спересердя, подала заяву… Так він якось доніс рекрутерам, що Наталка пішла, бо її зловили на крадіжці. І що гадаєш? Другий рік людина без роботи сидить.

На бідну Настю знову напала гикавка.

— Яросла-аво… — слізно заблагала вона. — Придумай щось! Б-будь-ласка! Я знаю, ти можеш! Іще з того часу, як ти Артурчика вирахувала… Усі знають — ти найкраща…

Ага, а от і не така вона наївна, скривилася Ярка. Уже. Навчилася, видно. Адже ж знає — давня та справа з «Артурчиком» досі викликає у Ярки — ну, не провину, але бридливість. Їй шкода було Настю, але не в тому навіть справа. Не може бути, щоб генеральний не передбачав, чим скінчиться те невдатне «посольство» до Лади Ер. Так само, либонь, передбачав він і те, до кого звернеться Настя після невдачі. І оце «ти найкраща» передбачав. І тим надав своєму наказу такого розгону, що не виконати його ставало просто неможливо. Дивися, звідки, мовляв, будеш падати. Мабуть, дуже вже залежало йому на тій Ладі…

— Ну гаразд, — врешті сказала Ярка. — Давай замовимо ще капучіно і будемо думати.

Настя одразу ж заусміхалася. Святкує перемогу, ще б пак…

— Лише витри пінку з носа, — докидає Ярка. — Чоловікові б то, може, посмакувало. Але я не по тих ділах.

Недоречна усмішка тут-таки гасне, і Настя ніяково витирає ніс. Отак-от, мала! Тепер можна й попрацювати.

Ярка думає довгу мить, малюючи зигзаги на кавовій піні з корицею.

— Дитина, кажеш? Скільки років?

— Два.

— І батька немає?

— Ну… — Настя цинічно пхикає. — Десь, може, і є.

— Ага… Дитину який лікар оглядає? З приватної клініки?

— Та, здається, так. Є одна така, популярна серед діячок шоубізу, в лісочку за Києвом розташована. А що?

Ярка зітхнула, вагаючись. Усе ж таки Лада Ер мала право на свої принципи. Проте, принципи нині — справа недешева.

— Ось що ми зробимо. Знайдеш її педіатра. Запропонуєш пристойну суму. Якщо зажадає пояснень, заплачеш — ти це в нас умієш! — і розкажеш усю правду.

— Правду? — округлила очі Настя.

— А правда… — заусміхалась керівниця інформаційного відділу. — Правда полягає в тому, що Лада Ер закрутила роман з твоїм чоловіком. І, аби помститися розлучниці і врятувати свій шлюб, ти пропонуєш лікарю трохи співачку нашу налякати. Сказати, що за останнього огляду в її донечки було виявлено тривожні симптоми… Слід зробити ряд аналізів, і, якщо підозра підтвердиться… потрібна буде термінова і дуже дорога операція. Лада ж у нас не з найбагатших?

— Ну так, — блимнула Настя. — Тим-то ми і сподівалися її переконати. Кілька сотень тисяч…

— Ну от, операція саме стільки і коштує.

— Але, чекай, її ж дочка здорова!

— Це не важить! — наполягала Ярка. — Нехай лікар скаже, що на її місці уже почав би думати, де взяти гроші. Аналізи ж не миттєво робляться — можна затягнути навіть і на місяць. Сто процентів, вона запанікує.

— А коли прийдуть результати…

— Виявиться, що з дитиною все гаразд. Але контракт уже буде підписано.

Настя відставила недопиту каву і підвела на колегу нажаханий погляд.

— Слухай, але це підло.

Ярка знизала плечима.

— Я знаю. А які варіанти? Можеш хоч сьогодні занести заяву. А можеш гарно віддячити своїй зірці за її зіркове поводження.

Настя гмукнула, погоджуючись. Інших варіантів і справді не було.

А співачка і справді запанікувала. Хоча, слід віддати їй належне, не відразу. Маркетинговий відділ разом з інформаційним щодня чекали на її рішення і вже почали втрачати надію, коли Лада Ер таки подзвонила. За два тижні. Сама, без підказок, однак така замордована своїми потерпаннями, що вся рекламна фотосесія пішла котам під хвіст. Попри всі ефекти, зірка виглядала такою зацькованою, що для плакатів довелося відібрати фото з архіву.

Зараз, дивлячись на худеньку сумну жінку в президії, Ярка думала про те, що за кілька днів її муки завершаться. Вона знов усміхнеться, а тоді неодмінно пошкодує про своє рішення. Буде пізно, певна річ.

Презентація почалася, і ніхто, здається, не звертав уваги на роблений усміх зірки. Шеф був ґречний і чарівний, Настя так і надималася від пихи під його схвальним поглядом. Ведуча, покликана з якоїсь радіостанції, говорила з такою професійною радістю, що аж і собі хотілося посміхнутись.

Ярка ж того дня сиділа в куточку конференц-зали, тішачись результатами своєї праці. Інформаційний відділ намагалися без потреби не світити — адже хтозна, де їм іще доведеться втрутитись. І саме ця позиція дозволила їй нині побачити те, чого ніхто не завважив би з високих крісел президії.

В одному з останніх рядів сиділа літня неохайна жіночка з течкою документів на колінах. Це була журналістка, певна річ — адже ж випадкових людей на презентації не було. Проте стрічалися серед журналістів і сумнівні типажі, чий інтерес до події визначався щедрістю фуршету. Ярці було їх шкода — вона добре пам’ятала свої голодні дні — однак Настя, бувало, аж сатаніла, випроваджуючи підступних «фуршетників». Вони, звісно, не додавали подіям гламурності, і десь-таки Настя мала рацію; однак нині справа була не в тому. Жіночка перебирала якісь роздруківки та вирізки, нервово соваючись на стільці та позираючи на ведучу. По всьому, жінка чекала на годящу нагоду взяти слово, і це раптом викликало у Ярки неабияке занепокоєння.

Якимось шостим почуттям вона осягнула, що зараз відбудеться: дочекавшись пропозиції ставити запитання, жінка підведеться і виголосить щось абсолютно руйнівне — просто перед камери та мікрофони. Ярка відчула, як в неї запалали щоки; вона не знала що робити — адже коли зараз вивести жінку без жодних пояснень, вона неодмінно зчинить галас. Заборонити їй говорити теж ніяк не можна. Лишалося одне… Ярка швидко настукала повідомлення Насті, і за мить побачила, як її погляд спинився на телефоні. Насупившись, керівниця «маркетингу», зиркнула на Ярку, впіймала її наполоханий погляд, кивнула і передала телефон ведучій, яка от-от мусила почати спілкування з аудиторією.

— А зараз… — професійно швидко зреагувала та, — ми маємо час для… для перерви на каву, після чого ми запросимо всіх на святковий концерт.

Ярка зітхнула з полегшенням. Жінка з течкою невдоволено цикнула і склала папери. Шеф, проте, поглянув грізно, не розуміючи, що спричинило зміну в програмі.

Ярка знала, що мусить пересвідчитись у власному здогаді. Трохи пізніше, коли гості зібралися коло столика з наїдками, вона знайшла свою підозрілу гостю, і, необережно розвернувшись, добряче її штурхонула — канапка і течка з паперами полетіли на підлогу. Ярка тут-таки заходилася вибачатися та запопадливо підбирати розсипані аркуші. І от, лише одного погляду було досить, аби переконатися — серед паперів була добре знайома стаття Андрія Паладіна, цифри й висновки споживчих експертиз.

«Артурчик», отже, знайшов собі помічницю. І, схоже, відступати не планував.

Ярці знову було страшно. Дивна якась властивість характеру — вчинити щось, варте відрази чи страху та не відчути нічого особливого; лише згодом належна емоція наздоганяла її, наче припливна хвиля, і підступно била в спину. «Синдром гальма» сміялася колись язиката Катруся; ну що ж, може й так. Але це ж треба! Іще вчора так гарно сиділося над лиманом при пиві, і, здавалося, сил та відваги стане, хоч би скільки знадобилося; власне і те, що вчинила трохи згодом, теж занадто ризиковим не здавалося. А тепер-от вона не може примусити себе вийти з дому.

Коли пригадати, то нічого незвичайного вчора й не сталося — лише погляд, а можна подумати, вона досі похмурих поглядів не стрічала! Вони верталися з Галею до села, і от, на Тупіковій — цей хлоп на ровері. Неприємний, що аж ну; очі невеличкі, зрощені брови, а губи — незвично яскраві як для чоловіка. Глянув злісно якось, з-під лоба, Галя аж сахнулася.

— Саня, Ігоря Приймака молодший брат, — похмуро пояснила вона. — Ігор — той падлючий був, а цей — просто злий. Він мені раз дитину стусонув, аж вона упала і лоба собі розбила.

— А ровер? — озирнувшись, поцікавилась Ярка. — Братів?

— Ні, в того новий був, модний якийсь. А цей, бач, дідівська «Україна».

Ярка гмукнула. Ровер, може й не той, проте погляд… та і напрям руху — надвечір, до пагорбів, де не було вже житла, де з’являвся натомість примарний вогник…

Попрощавшись із Галею, Ярка навпростець побігла до берега. Як лишень зважилась? Чи то просто напідпитку страху не мала? Втім, дійшовши до вежі, пригальмувала розважливо, дочекавшись, поки ровер сховається за деревами, а тоді спустилася до води. Їй чутно було, як стежиною за пагорбами шарудять розхитані колеса, згодом десь за дальнім рудим гребенем звук пропав. Якраз тоді вже запали сутінки, і Ярка не ризикнула потикатися до сипкої ущелини. Вона знайшла собі сховок за глинистим виріжком і зготувалася чекати; втім, довго ждати їй не довелось — за кілька хвилин у хащах над нею блимнув вогник.

Ярка переможно усміхнулася до себе; отакі-то, значить, примари! Чи то здибанка в Сані там, чи то сховок… Хоча, Нестор мав таки рацію — для фольклорних потреб примари були значно придатніші.

Зараз же видиратися нагору було безглуздо та і просто небезпечно. Слід було дослідити ярочок пізніше, наодинці. Проте, як знайти потрібне місце? Ярка озирнулася… Цих ярочків уздовж берега — десятки, як не більше; зітхнувши, вона відірвала смужку від маєчки — у цілком тверезому стані такий фокус їй навряд чи вдався би — і зав’язала бантик на верболозі.

По тому вона тихенько обійшла ярок і рушила до хати. Вже вдома Ярка помітила, що її капці та шорти густо забрьохані рудою глиною, проте це її не засмутило. Ще б пак, розгадати місцеву страшну таємницю — чи не досягнення!

І лише зранку, на свіжу голову, вона усвідомлює, що таємниця може бути страшною без жодних тобі лапок та іронії. Якщо Саня і справді убив свого брата, то що тоді там заховано, в тому ярочку? І чи хоче вона це знати?

Предметні роздуми про душогубство явно не пішли Ярці на користь. Вона мала, на жаль, що згадати з цього приводу, і близькість розв’язки лише повернула їй уповні те, від чого тікала з міста — страх викриття, і то настільки сильний, що попри незмінну спеку її починають бити крижаки.

Аби бодай якось відволіктись, Ярка дістає нетбук та, лаючись від страху і нетерплячки, завантажує новини. Останні кілька днів вона не перевіряла Катрусин щоденник — боячись, можливо, такої звістки, що змусила би її відмовитися від задуманого. Зараз же, на порозі безоглядних дій, вона просто повинна дізнатися, що там і як. І от, звісно…

Здавалося, недавній дощ принесе полегшення — проте, спека і далі пекельна. Любчик сказав, що бере відпустку за власний рахунок. Я його розумію — сама би завіялася десь за північним сяйвом, та й не вертала вже до пекла, хай би скільки там платили. Надто ж літнім людям нині важко… Кажуть, одна прочанка навіть зомліла на порозі храму, а її дочку не могли видзвонити, бо у неї від спеки розладнався телефон. Та що казати — навіть в новинах почали з’являтися різні прогнози. Обговорюють погоду, мовби біржові ставки. Ну та нічого дивного, людям — аби поворожити.

Ярка замружилася чимдуж — аж в оці застрибали цятки. Як же це вона не подумала… Мама… Невдатна фея і вірна прочанка… Звісно, не видзвонивши дочку, вона могла підняти ґвалт. Вона не знає нічого-нічогісінько, Ярка їй ніц не казала. Проте самою своєю панікою вона здатна наробити біди. А «любчик»? Це ж, коли Ярка правильно розуміє, Ромко — Катруся довго сміялася з приводу його кмітливих залицянь… Ну так, напевне! Взяв відпустку, значить. Чи не для того, аби розшукати колегу? Що ж до прогнозів, то, значить, обговорення останніх подій таки уникнути не вдалося… І це, коли розважити, не так вже і погано.

Вимкнувши ноут, Ярка підводиться і визирає у вікно. Чи справді — за сусідським парканом рвучко блимнуло білим? Чи примарилось?

Все це, обсмикує себе втікачка, все це починає вислизати з-під контролю. Якщо вона і далі зволікатиме, то втратить будь-яку можливість для маневру, будь-яку свободу дій. І всі її моральні потерпання не важитимуть тоді ані шеляга. Як, імовірно, й саме її життя.

Дивна річ — але усвідомивши це, Ярка припиняє нарешті труситися. Вбравши вчорашні вимащені глиною шорти, вона вирушає шукати ярочок з примарами.

Добре, хвалить вона себе, що подбала позначити потрібне місце червоним бантиком. Бо насправді тутешні схили поламані, наче зронений на підлогу святковий пиріг, і між сипких виріжків та піщаних проріх легко можна заблукати. Сторожко роззирнувшись, Ярка вступає до розпадини, одразу ж занурившись у гарячий присмерк і задушливий запах степового полину. Далі — несподівано вологе заглиблення, поросле вербою та колючими кущами акації, а вже після того — встелений сухою травою схил.

Де ж це міг спускатися Приймак-молодший зі своїм ровером? Ага, трохи вище по схилу видно латку вирваної трави та просипаного піску. Тримаючись за колючі гілки, Ярка видирається метри на два вгору, туди, де відносно положистий бічний схил зустрічається із прямовисною стіною ущелини. Захекавшись, опускається навколішки — все ж таки спека добряче забиває памороки — і тут нарешті бачить те місце, куди, очевидячки, навідувався Саня. У прямовисній стіні — напівзасипана ніша, її видно тільки впритул; ані зверху, ані знизу ніхто би її ніколи не розгледів, якби не знав, чого шукати. Що ж… Вона не має більше сумніву, але серце калатає попри те. А що, страхається Ярка, коли Саня заховав тут свій corpus delicti? Тобто, простіше мовлячи, труп? Це ж рік минув, і навряд чи видовище буде приємним… Нервово хихикнувши, проте, вона відкидає таку можливість. Навряд чи хлопець вчащав би до трупа з такою регулярністю, що аж вістівчани запримітили вогонь за пустищем. Та і нащо взагалі до трупа ходити, коли вже на те?

Звівши подих, Ярка підбирається до ніші і обережно розгрібає глиняні брили. Невдовзі її пальці намацують відмінну від глини фактуру — щось гладеньке і прямокутне, мов цеглина. Запустивши руку глибше, Ярка підгрібає невідомий предмет, бере його і витягає на світло.

Дивно… і справді, брикет, запаяний у цупкий прозорий пластик. Усередині — зеленкувата пресована маса, таке, наче поганий зелений чай. Іще якусь мить Ярка безтямно витріщається на знахідку, і тоді нарешті приходить до неї розуміння. Чай, аякже ж! Для безумного чаювання хіба що!

Ярка запускає руку якомога далі — ага, та тут не один такий брикет! Може з десяток, а може і більше!

Опустивши пакет на землю, дівчина приголомшено падає поряд. Скільки ж може коштувати подібний скарб? Якось ніколи досі їй не випадало торгувати «травою», але якщо сірникова коробка такої штуки уроздріб коштувала з півсотні, то цеглина… та ще й не одна… Якщо це не мотив для злочину — то значить, ніц вона у злочинах не тямить!

Насилу здолавши зачудування, Ярка обережно вертає скарб на місце, намагаючись навіть каміння скласти так, як було.

То от, виявляється, які оборудки провертав зниклий Приймак! Щось вони із молодшим братом не поділили абощо? Один підступний, другий — просто злий, казала Галя. А отже, зло подужало підступність… І хіба це — не підстава для оптимізму?

Ти, пригадую, колись мала душевну симпатію до Макіавеллі та його ідей. «Чини добро, поки можливо, але умій чинити зло, коли необхідно» — ця сентенція здавалася тобі надзвичайно мудрою. Зло заради більшого добра — наче і не зло уже зовсім; проте насправді ти завжди легко відрізняла одне від іншого, так само безтямно і так само безпомильно, як відрізняємо біль від насолоди. Вчинки ж твої далеко не завжди були у тому сенсі безболісними для оточення.

Такий конфлікт уявлень та дійсності якраз і є тою притичиною, що змушує злих людей залишатися злими. Адже ж як ми уявляємо себе? Авжеж, не схибленими на насильстві маніяками! Ні, звісно — окрім особливих випадків — ми радше бачимо себе доброю загалом людиною, котру жорстокий світ примушує до «необхідних» вчинків. А оскільки ми — хороші, то те, що робимо, ніяк не може бути злом. То навіщо чинити інакше?

Звісно, коли результати нашої діяльності є очевидно руйнівними, доводиться трішечки коригувати позицію захисту. Дуже добре спрацьовує, скажімо, перенесення нашої провини на жертву. О, ми надзвичайно в тому винахідливі! Адже жертва — така сама людина, яка, безумовно, також вдавалася до «необхідного», а значить — усього лиш дістала по заслузі. Так само гарно махнути на все рукою з позиції вічності — мовляв, які то все дрібниці! Чиясь зруйнована доля, чиєсь зраджене кохання — що то важить на терезах історії? Так, витребеньки!

Одного дня, проте, такий самодіяльний макіавеллі стикається з тим, чим знехтувати неможливо. І ти знаєш — чи не так? — до чого це призводить.

Колись Ярка гордовито говорила друзям — працюю, мовляв, британським джентльменом: приходжу до офісу випити кави та перечитати ранкові газети. З часом гордість її дещо поблякла, газети читали підлеглі, а від офісної кави млоїло од самого ранку. Втім, новини вона і далі переглядала — мусила залишатися в темі, щоправда, відчуття «руки на пульсі» давно вже захвату не викликало: надто часто хотілося відсмикнути пальці з того нездорового пульсу, а чи й скрутити з них непристойну комбінацію.

Сьогодні новини також не надихали: Лада Ер оголосила про скасування запланованого туру мільйонниками. Співачка слухняно відбула всі зазначені у контракті заходи, тож відміна гастролей безпосередньо «Делекти» не стосувалася. Однак що ж у такому разі могло спричинити це, невигідне для самої Лади рішення?

Настя кинула коментар, що в патронеси просто здали нерви; Настя її розуміла — так натерпітися через дитину! Проте Ярка думала інакше. Вона відчувала щось віддавна знайоме в тому темному погляді, яким дивилася співачка на осоружних своїх партнерів. Ярка добре знала це почуття — звичайнісінький сором, як не сказати — бридливість. І то не до партнерів — до самої себе, зганьбленої безумовно, хоча й невільно.

Ярка мала підозру, що відміна туру вістує про якесь душевне каліцтво — недугу важку чи й зовсім уже незцілиму.

Рвучко згорнувши сторінку новин, вона заплющує очі, намагаючись подужати безпідставну хвилю нудоти. Сьогодні ця зрадлива млість помітно сильніша — то що ж це, невже отруїлась?

Майже попустом — чиєсь увічливе кахикання на порозі відділу. Валік, один з юристів, молодий, схожий на меткого ховрашка, стуляє ручки й дивиться благально.

— Здирниця, — пояснює. — Прийшла зі скаргою на нашу продукцію. Дочка, мовляв, напилася соку і вся зійшла на червоні плямки. Доказів, звичайно, нема ніяких. В суд не подаватиме — я її відмовив.

— Ну і алілуя, — байдуже киває Ярка.

— Так вона тепер вимагає скаргу зареєструвати, — мнеться Валік. — А нам це не можна ніяк. Раптом перевірка яка…

— Відколи це ми перевірок боїмося? — дивується керівниця інформаційного відділу.

Юрист зітхає проникливо і позирає вгору, мовби закликаючи у свідки Всевишнього. Генеральний, отже, дав таке розпорядження. Зрозуміло.

— Ну гаразд, — зітхає Ярка. — Давай подивимось на неї.

Обсмикнувши елегантний сірий костюм, вона виходить з відділу та прямує до нарадчої кімнати; Ліля і Ромко проводжають її офіційно приязними поглядами, в яких виразно прозирає бентега.

«Здирниця» — то виявляється середнього віку жіночка, вбрана просто і якось ніби недбало. Сидить в куточку, скулившись: відвідини корпоративної твердині помітно для неї дискомфортні; обличчя без косметики, рухливе, нервове — Валік, схоже, добряче її помордував, перш ніж звернутися до Ярки.

Та сідає навпроти, позираючи знуджено.

— Тамара… гм, Михайлівна? — уточнює Ярка, позираючи в папери. — Хочете подати скаргу?

Жінка киває.

— Мій колега пояснив вам, що докази, представлені вами, недостатні для офіційного розгляду справи?

— Я знаю свої права! — затято мовить жінка. — Ось чек! Ось довідка лікаря!

Ярка неуважно переглядає копії.

— Мій колега пропонував компенсацію?

— Компенсацію?! — миттєво підкидається гостя. — Це так у вас зветься? Та ваш юрист намагався кинути мені подачку!

— Отже, ви налаштовані боронити свої права?

— Так!

— Попри недостатність доказів? Попри запропоноване нами компромісне рішення?

— Так! — лунає дзвінко, майже на межі крику.

Ярка зітхає, відкидається у кріслі та уважно позирає на гостю. Все-таки, є користь і з таких, як Валік! Це ж треба було зацькувати людину ледь не до нервового зриву!

— Симптоматично, — гмукає Ярка. — Гаразд, ми приймемо вашу заяву, якщо ви донесете іще один документ.

— Який? — супиться Тамара Михайлівна.

— Довідку від районного психіатра. Нам потрібне підтвердження того, що ви не стоїте на обліку, як особа зі схильністю до сутяжництва.

Вона чує, як Валік різко втягує повітря.

— Що? — кліпає очима гостя.

— Гадаєте, ви одна така? — зневажливо кидає Ярка. — Та до нас регулярно зазирають такі, знаєте… нервово неврівноважені. Компенсацій не хочуть, хочуть просто здійняти галас. Тож ми мусимо повідомляти про них, куди слід. Для їхнього ж блага.

Жінка якусь мить витріщається на працівників «Делекти», а тоді зненацька починає плакати.

— Ну-ну, — втішає її Ярка. — Нема чого переживати. Я б на вашому місці просто взяла гроші. Тільки не забудьте скласти розписку.

Валік пожвавлюється, і Ярка, вважаючи свою місію виконаною, швиденько виходить. І саме вчасно, бо нудота дошкуляє уже не на жарт. Вона бігцем простує до вбиральні, чуючи за спиною тихий плач і заспокійливе туркотіння юриста.

У вбиральні їй доводиться збавити певний час — їй так погано, що аж темнішає перед очима. Відчувши певне полегшення, вона підходить до умивальника і довго дивиться на бридке, мертвотно зблідле лице у дзеркалі.

І от цієї неприємної миті до неї долинають голоси. Звісно, вбиральня і «хоторнська кімната» з’єднані спільною вентиляцією, і все чудово чути — мовби так і було задумано при плануванні.

— Ти бачив ту жінку? — обурено мовить її помічниця Ліля. — Пішла від нас вся в сльозах!

— Угу, — відказує Ромчик. — А що ти хочеш?

— Ну звісно, — пирхає мала. — Як нашу гарпію нацькувати — то хто-будь заплаче!

«Гарпія»! — здригається Ярка, — то он вона значить хто!

— Дарма ти так, — провинно мовби бурмоче Ромчик. — Вона класна! Скільки разів уже наш відділ виручала! Та і на загал, якби не вона, була б уже наша контора, ну, знаєш, де сонце не світить.

— А може там їй і місце… — тихо мимрить Ліля. — Коли так…

— Ага, давай! — кидає Ромчик. — От піди до неї і скажи, що думаєш!

— Вже! — сміється Ліля. — Підміни мене, добре! Я вибіжу на обід.

М’яко стукають двері курильні, і Ліля йде, лишивши колегу на самоті. Ярка криво всміхається до свого розтріпаного, безкровного відображення. Ну гарпія, гарпія і є…

Очевидячки, хвора, вона відпрошується додому. Там вона проводить три дні, розмазана, наче кисіль, по своїй бузковій канапі. Попри всі відомі їй ліки, Ярці довго не стає краще; годинами вона лежить нерухомо, байдужа до всього у світі. Ніхто не розраджує її у самотині, лишень раз подзвонила Катруся, порадила покликати лікаря, поспівчувала, як годиться, та все ж не втрималась від глузливого коментаря — знудило, мовляв, нарешті, від роботи? Ярка роблено посміялася, насправді ледь не плачучи від образи. Яке вони, збіса, мають право її судити? Либонь же самі не кращі! Он Ліля — лишень і здатна, що ганити за спиною! А Ромко? Тільки й того, що вміє пристосуватись! Та й Катруся, коли вже на те… Хворого бити — чи й не звитяга!

І все ж таки, її мучить не тільки образа. І не лише недуга.

На четвертий день, усе іще сіра з лиця, вона проситься на розмову до генерального.

Франк зустрічає її спочутливим:

— Жахливо виглядаєш! — проте, усміхається, дивиться уважно. — Що ж це тебе так?

— Зіткнення цивілізацій, — в тому ж тоні скаржиться Ярка. — Китайський харч із європейським шлунком.

— Дипломатичний інцидент! — щиро хихоче Франк, і Ярка губиться, не бажаючи руйнувати цю раптову приязну згоду. Але він сам кидає місточок до шуканої нею розмови.

— Гарно ти виступила зі здирницею! Валік був шокований твоїм юридичним хистом.

— Ага… — і от, ковтнувши холодну слину, вона нарешті зважується. — Він сказав — не приймаємо скарги. Начебто боїмося перевірки. То… маємо підстави боятись?

І звісно ж, Франк одразу облишає жарти.

— Жодних, — сухо мовить він. — Окрім піднятої твоїм Артурчиком хвилі.

— Я ж… знайшла вам його помічницю, Ліду Каплиш…

— Так… — генеральний випростовує пальці, наче ситий кіт — пазурі. — Вона, на щастя, швидко збагнула, в чім полягає її інтерес. А от Артурчик…

— Ви говорили з ним? — чудується Ярка.

— Ні. Каплиш розказала. Артурчик лютий на нас. Ми так ретельно його обіклали червоними прапорцями, що нині жодне видання не бере його на роботу. Отож, Артурчик планує священну війну.

Ярка завмирає, настрахана не так цим повідомленням, як неймовірно лагідним тоном генерального.

— І що ж ми будемо робити?

— Нехай, — усміхається той, — нехай цього разу це тебе не обходить. Я розберуся.

Ярка дивиться, не в силі збагнути.

— Ви вважаєте, я не зможу?..

Франк раптом ляскає долонею по стільниці.

— Припини. Я знаю, що ти можеш. І ти потрібна мені. Потрібна «Делекті». От тільки не така, як зараз — хвора й нетямуща. Тобі треба відпочити.

Ярці відома ця інтонація. Керівниче розпорядження, безапеляційний наказ. І ще трохи, на межі чуття — холодна погроза.

Вона киває, погоджуючись. Так, наче має якісь альтернативи.

Закалатавши пообідню каву, Ярка кидає хідничок під яблунею та всідається там, шукаючи за прохолодою та зміною перспективи. Їй погано спалося, тож витріщання на голі дошки мансарди, а по тому — на облізлі шпалери «під дерево», на дерево ж і наліплені, хоча й привертало своїм винятковим безглуздям, а вже намуляло очі мало не до мозолів. Всенький день вона тинялася хатою, прикидаючи так і сяк свої подальші дії, однак остаточне рішення не давалося до рук, наче кусень мила у банній піні. Те, що вона знала, те, свідком чого сама була — цього було водночас недостатньо і задосить. Як було гарно на роботі — гроші, зв’язки, підлеглі! Тут же вона — сама-самісінька, та ще й без можливості діяти відкрито. А до того ж іще Ярку не полишало відчуття, мовби у побудованому нею «будинку» бракує стіни, а чи й стелі — тільки і чекай, завалиться, поховавши під собою її єдиний шанс. Бракує визначального доказу, і цей доказ конче необхідно було здобути.

Ярка ставить порожній кухлик на курну траву і влягається горілиць. Крізь розлоге віття яблуньки проглядає блякло-синє небо, яким розміряно, наче секундна стрілка, кружляє рудий боривітер. Гарно пташці — мати такий обшир для оглядин; знизу — всяк перспектива не та, — звільна думає Ярка. — Цікаво, а чи не помилкова то для хижака стратегія — щораз виголошувати свій бойовий клич? Чи не полякається здобич?

Чи, може, саме в тому і сенс?

Різко сівши, Ярка охоплює руками коліна. Як би придався їй нині — та хоч би й Ромко! Все ж таки, довкіл — не миші, капцем не оборонишся! Проте, хоч як тяжко вона роздумує, знову заходившись кусати ніготь, — ніщо інше на гадку їй не спадає. Лишається ризикнути.

Увечері, нап’явши єдину сукенку, що знайшлася в її мізерній поклажі, Ярка вибирається на вістівчанський «бродвей». Вона раніше вже помітила, що вечорами за гарної погоди з тутешнього «Кафе» виставляють радіо з гуркотливими колонками, звідки, аби принадити пияків, очевидячки, лине страшенно мелодійний шансон. Такий зухвалий маркетинговий хід давно вже засвідчив свою дієвість: ринкові лави щовечора обсідали спраглі товариства — до чарки, до плітки, а чи й до бійки. Ярка переважно намагалася обходити «центр» якнайдалі, однак сьогодні сміливо прямує до кафе і купує пляшку пива; дебелий кельнер, повагавшись та озирнувши виріз її сукенки, галантно видає Ярці порохнявий пластиковий кухоль.

Надворі вже дозвільно висиджують коло пляшки кілька вовкуватого виду дядьків; трохи далі — лузає насіння гостроока жіноча артіль; є також дві чи три мовчазні пари, а ще — кілька самотніх пияків, що чекають, либонь, на компанію. Серед них — набрезклий від похмурих дум п’яниця Толік, а також — фатальна красуня Мата, нині не в червоній сукні, що так ефектно перетворилася була на халат, але в чомусь такому, попри все, обтислому і блискучому.

Ярка сідає з пивом у найдальшому кутку, вдаючи, ніби тішиться краєвидами та приємною музикою. В пароксизмі артистичної звитяги вона навіть починає похитувати ногою в ритмі «залатих купалов», однак надовго її не вистачає, бо абсурдність ситуації мало не викликає в неї істеричний регіт. Серйозність відтак вдається зберегти, лише зачаївши нездорову реакцію за рятівним кухликом. Невдовзі музичні думи про тяжку злодійську долю змінюються любовними баладами. Ярка з цікавістю стежить, як тяжко зітхає Маша, проводжаючи оком того чи того чоловіка. А ось, глипнувши в її бік, та не здобувши схвалення, проходить Саня; на Ярчин подив, брат Приймака сідає неподалік від Толіка, проте не поряд, а мовби окремо, за браком іншого місця.

Почекавши трохи, Ярка підсідає до знудженої Маші. Та позирає непривітно, сподіваючись, очевидячки, на яке ліпше товариство.

— Гарна блузка у вас, — хвалить Ярка. — Зі стразами — самий шик. Де ви брали, в місті?

Маша трохи відмерзає.

— Ну да. Ясно, шо не на базарі в Станіславі. То ж фірма! — гордо повідомляє вона.

Ярка вражено цикає.

— Оце б іще мужчини щось у тому розуміли. А їм — аби пляшка.

Маша зітхає.

— Даа…

— А от скажіть… — довірчо прихиляється до неї Ярка. — Ну, я думаю, ви тут всіх знаєте? Мужчин? Так отой такий молодий, в нього ще брови зрощені — він як, нормальний?

— Шо, понравився? — тішиться красуня. — Ну, не знаю, чи нормальний. От брат у нього, той — да, красавчик.

— А, я чула, — киває Ярка, — Ігор. Кажуть, вони з братом у контрах були.

— Хто? Саня с Ігорьом?! Та Саня за братом на задніх лапках ходив! Куда йому, сопляку!

Ярка супиться. Нехай і шмаркач, а може ж таки зачаїв на старшого образу?

— То він нічого так? — перепитує. — Руки не розпускає?

Маша граційно поводить повними плечима.

— Та вроді нє. Говорю ж, пацан іще.

Ярка гмукає. Дійсно, що з нього взяти, коли так! Тим часом до їхньої лави підходить незнайомий черевань, і Ярка підводиться, аби не псувати красуні особистого життя. Щось не складається в неї зі свідченнями… А отже, лишається єдиний варіант.

Взявши кухлика до рук та намітивши собі траєкторію до дальшого столика, вона, похитуючись, мовби від випитого, простує повз Толіка і Саню. Коло їхнього столу вона зашпортується на рівному місці і проливає на лавку трохи питва. Це вона робить обережно, намагаючись нікого не зачепити, бо, дякую, бачили, як тут реагують на різкі рухи.

— Йоптіль, ну ти й каліка! — привітно відгукується Саня.

— Каліка — не каліка, — ставши руки-в-боки, відказує Ярка, — а хоч би не вбивця. Бо я вже чула, які тут у вас порядки.

Очі Приймака-молодшого, дарма що малі, мов родзинки, робляться раптом здивовано-круглі.

— Та ти, бля, з дуба впала! — неголосно, втім, гнівиться він.

— Сам, дивись, не впади! — чмихнувши, відказує Ярка і скоренько чимчикує до дальнього столу.

Там вона швидко ставить кухлик, не довіряючи власним долоням, які раптово починають труситись, як дурні. Пересиливши себе та взявши питво обома руками, вона глушить його нахильцем, сподіваючись хоч би трохи притлумити страх. Отепер вона точно переступила межу. Але слів своїх назад не візьмеш, тож доведеться, як не крути, прийняти їхні наслідки.

Невдовзі вона підводиться і прямує вгору по Вірній. Завмираючи від кожного шереху, вона минає колишню сільраду, школу і цвинтар. І лише звернувши на Пролетарську, чує за собою звук чиїхось кроків.

Звісно, він повинен був піти за нею. Після такого звинувачення всякий лиходій повинен би занепокоїтись, бажаючи знати, що їй відомо. Кинувши погляд через плече, вона бачить позаду темну постать. Так, чудово. Її план спрацював. Тепер гарно би щезнути, поки той план її не прикандичив!

— Ану стой! — лунає раптом, і тут Ярка розуміє, що це не той голос, який думала почути. Обернувшись, вона бачить — справді, не Саня! Толік! Він же сидів поряд і також усе прекрасно чув!

Тут їй варто би припустити бігцем, проте подив та надмірна самовпевненість грають з Яркою кепський жарт.

— Якого біса треба? — замість бігти, відповідає вона, сподіваючись іще довідатись, у чому її помилка.

За хвильку він уже поряд, і Ярка не встигає сахнутись, як Толік хапає її за руку. Раптом — надкрупним планом — його пропита мордяка з червоними жилами, неголені щоки, жовтаві очиці; він смикає її до себе, а другою рукою хапає за шию.

— Уб’ю, — хрипко обіцяє він, дихаючи сивухою в лице. Вона судомно шарпається геть, і тоді Толік швиргає її об найближчий паркан. Від удару їй на мить темнішає в очах.

— У гної зарию! — чути через шум крові у вухах.

Усе це настільки приголомшує дівчину, що вона не встигає нічого вдіяти. Тіло її, втім, реагує на свій осібний манер, відповідаючи знайомою хвилею нудоти. Сухий позив до блювання ледь не звиває її у скрутень, від чого виглядає вона, мовби хвора на падучу.

І, хоч як дивно, Толіка це відвертає від безпосередньої дії. Поблизу лунає веселий голос Маші та бурмотіння її кавалера, і нападник, очевидячки, вирішує вшитись, не чекаючи на свідків. Коли Ярка врешті піднімає погляд, вулиця вже милосердно порожня.

Ледве тримаючись на ногах, вона щодуху шкутильгає додому, проте вже на перехресті з Тупіковою спиняється, спрагло вдихаючи тепле повітря з гірким запахом полину. Це ж треба було так помилитись! Усе ж наче виглядало абсолютно логічно! І ось… як же так?

А втім, помилка ця несподівано, а може й незаслужено, обернулася прозрінням. Адже вона встигла побачити очі нападника — безтямні, глянсуваті, мовби неживі. Цей погляд промовив до неї незаперечною правдою, і тепер усе стало на свої місця.

Дивною здається мені ось яка річ: переступивши через певні моральні норми (як-от чесність, приміром, на яку не було вже суспільного попиту), ми мовби й іншим дозволили той самий крок. Нас не дивує вже брехня рекламодавців, свавілля політиків, бандитські оборудки фінансистів. Ми сказали: так завжди було і так буде. Ми визнали, що це — нормально.

Звичайно, так-так, я знаю, як ти це поясниш. Чого іще чекати, мовляв, від суспільства, якому багато років насаджували вищість державної ідеології над гуманізмом, а любов до радянської батьківщини — над всякою іншою любов’ю! І от, коли навіть такий неоковирний, але орієнтир, було повалено, ми раптом вирішили, що тепер можна все. І взялися до того, що за воєнних часів кличуть мародерством.

Ти певно скажеш — не всі ж такі. Справді? А хіба ті, що ідуть за злочинцем чи вбивцею, кращі за нього? Хіба це не зветься співучастю та не заслуговує на карну статтю? Безпорадні, ти скажеш, ми просто навчено безпорадні, нас довго робили такими, і нам потрібен час, аби змінитись. Добре, коли так.

Бо, як ні, якщо ми й справді прийняли мародерство за норму, то мусимо визнати — ми хворі, та не просто хворі, але буйні навіженці, які потребують невідкладної допомоги.

Зі своєї примусової відпустки Ярка повернулася на тиждень раніше. Мабуть, якби поїхала десь подалі, де говорять не по-нашому і посміхаються частіше, то завчасно покинути оплачені теплі краї завадила б, може, набута у бідні роки ощадливість. Та від’їхала вона не далі Одеси, і вернутися проблеми не склало, хоча й довелося добряче переплатити за дефіцитний о літній порі квиток.

Нині ж вона сидить удома, поклавши перед собою сріблясту слухавку, і розмірковує про свою подальшу долю. Важкі бронзові фіранки нині стулені, аж клубочиться в кімнаті передчасний присмерк; валізи ж так і не розібрані від самого ранку. Серце в Ярки калатає, а рука не зважується набрати номер, хоча верталася вона немовби вже й готова до дій.

Хоча — що то була за готовність? Емоційне, на нервах і люті, рішення, не потверджене тверезою думою про наслідки. Лишень би почати бійку, авжеж? А там буде видно?

Втім, коли вже на те, вона ж і не хоче ніякої бійки! Вона, радше, бажає її уникнути, попередити, поки ще можливо. Священна війна, що її прагне Артурчик — то не рішення, аж ніяк; вони довели одне одного до краю, час уже спинитись, аби не наробити більшого лиха!

Зітхнувши, Ярка простує на кухню, аби заварити чергове горнятко кави. У поїзді їй трапився спраглий романтики психолог, абощо, отож через його велемовні залицяння Ярка страшенно не виспалась, і мусила відтак хлебтати допінг. Втім, крізь сонний паморок та шаманське стукотіння коліс, пригадується сказане тим пустомелею: «перемога іноді є такою ж травмою, як і поразка…». Ішлося, здається, про любов (ну, звісно), однак невиспаній Ярці здавалося, що мова про її власні травми, про ті рубці, до яких любов не має жодного стосунку. І ті рубці, бува, боліли. Або, як нині, судомили руку, заважаючи натиснути виклик на сріблястій слухавці.

Врешті, напившись кави ледь не до гикавки, Ярка набирає номер. Абонент довгенько не відгукується, та врешті буркає у відповідь неприязне «ну?!».

— Артур? Це Ярослава Немирович з «Делекти».

Здається, його аж заціплює від несподіванки.

— Я хотіла би зустрітися з вами.

— Навіщо?

— Є пропозиція. Мені відомо, що через наші з вами… справи ви маєте проблеми з роботою. Аби не загострювати ситуацію, я хочу передати вам деякі матеріали, які дозволять вам знову стати на ноги.

— Матеріали — про вашу контору?

— Ні. Але вони також дорого коштують. У відповідних колах.

Артурчик зацікавлено гмукає. Негарно, звичайно, підштовхувати людину до шантажу. Однак, що поробиш, коли такий у тої людини профіль?

— Злякався, авжеж, ваш генеральний?

— Він не знає про нашу розмову, — відказує Ярка.

Абонент роздумує. Чути його нерівне дихання, кроки, перегук машин. Ось він, здається, спиняється.

— Значить, це ви боїтеся? Не схоже на вас, Немирович.

— Правильно, не схоже, — холодно відказує Ярка. — Вважайте, що я цілком втратила страх. Певна частка інформації, зважте, повинна буде просочитися.

— То ви… А! — здогадується врешті Артурчик. — Це такий спосіб дістати підвищення?

— Побачимо.

— Ага, — тішиться хлопець. — Тепер ясно. Добре. Підходьте до мене, як не жартуєте. Знаєте, де я живу?

— Звичайно.

— Справді, — сміється той. — Ну добре. Я буду близько десятої.

Поклавши слухавку, Ярка зітхає з полегшенням. Звісно, хто ж нині вірить у щирість? От у ницу інтригу з метою вигризти собі нову посаду — от у це повірять залюбки. В Ярки не було жодного бажання пропихатися далі кар’єрними сходами, та й бажання паскудити конкурентам якось не виникало; але от відволікти того схибленого на помсті Артурчика, перемкнути його на щось інше — оце справді варте спроби! Генеральний напевне сваритиме її за недоречну ініціативу… Ну та що ж, хіба не вчив її сам, що вигода спише всі видатки? От про вигоду вона і клопочеться! Мусить же він зрозуміти!

Втішена отриманою згодою, Ярка вкладається відпочити і несподівано засинає, навіть попри ті кільканадцять порцій кави, що мусила спожити від ранку. Вона спить щось із пару годин, і сни не лякають, як то часто трапляється останнім часом, а лише дратують, неначе лайливі сусіди. Прокидається Ярка легко, немов по доброму спочинку, і це дивує також, як і власний усміх у дзеркалі — дивовижна з’ява і добрий, немовбито, знак.

Вона вбирається просто, у джинси й сорочку (не на роботу ж, дякувати богові!), кидає в кишеню флешку з обіцяними даними та вибирається надвір, де м’яко й неквапно, немов шовковий парашут, опускається на місто теплий літній вечір.

Ярка ніколи не бувала в Артурчика вдома, певна річ, отож нині змушена була роздрукувати карту та виділити час на блуканину Подолом — ніби й неподалік від центру, але трапляються тут цілком відлюдні місцини. Ярку то наразі не лякає — присмерк лише щойно починає густішати, тож заповідається на цілком приємну прогулянку.

Втім, дійшовши майже до пункту свого призначення — вулички, що біжить десь до Набережно-Лугової — вона пригальмовує: в блакитних сутінках зненацька блимає жовтим і багряним, наче від аварійних ліхтарів. Чути негучний, однак настирний гомін, і Ярка, ще не збагнувши, що до чого, зривається на біг. Вийшовши до джерела негаданих світлових ефектів, вона спиняється, притулившись до шкарубкої стіни; серце їй стугонить, неначе галерний барабан, уривається подих — іще не знаючи, вона розуміє, що сталося щось безумовно і незворотно лихе. Ну та звісно — не з доброго ж дива стоять на вулиці аж цілих дві «швидкі» і одна «міліція», а довкіл стовбичить та перемовляється вбраний — хто пристойно, а хто і в хатнє — сусідський люд.

— Що тут сталося? — питається Ярка, щойно їй вдається звести подих.

— Машина чоловіка збила! — з нервовим піднесенням доповідає бабця.

— Ішов собі по вулиці, нікого не чіпав… — долучається жіночка.

— А тут — машина! Водій, напевне, п’яний! — додає дідок.

— Прямо на тротуар виїхав!

— І хлопця об стіну тільки — раз! Онде кров на стіні!

— Он реанімація приїхала… Відкачають!

— Та де… Уже всьо… яке там… Он і лікар стоїть курить…

— А що водій? — цікавиться хтось.

— Та що? Відразу ж і вшився, скотина! Злякався! Хоч би швидку викликав! Бо то Пилипівна подзвонила!

— Падлюка! Стріляти таких!

— Машину хтось бачив? Номери там, чи що?

— Ну да… він же зразу рванув… Та і темно вже…

— А хто він, той хлопець? — насилу змушує себе спитати Ярка, — Тутешній?

— Та Пилипівни пожилець, — інформує жіночка в хатніх капцях. — Артуром, здається, звали. Чемний був, хоч, бувало, вертався поночі. Але щоб таке!

Чогось такого, вона, певне, і чекала… Та мало не скрикує попри те. Затуливши лице руками, Ярка відходить від гурту. Господи! Що ж це… Хто ж це міг?..

Обережно, попід стіночкою, вона проходить повз місце пригоди. Хтозна, чи й справді там видно кров на стіні — Ярці вдається побачити лише темну пляму на хіднику та розбите скло. Лікар і справді не поспішає. Дозвільно перемовляються міліціонери; якась літня жінка, певне, згадана Пилипівна, схлипує, притулившись до відкритих дверцят «реанімації». Не схоже, дійсно, аби Артурчик вижив.

Ярка мимохіть пришвидшує крок, уже за хвильку лишивши позаду закляклу в переживанні останніх новин громадськість. «Велика втрата крові, больовий шок…», «Потерпілий помер на місці…» — спливає в думках давно уже ніби забуте. — «Свідків пригоди не знайдено…».

Чому?! Чому усе найгірше обов’язково повторюється?!

Вона сама незчулась, як вийшла до метро. «Треба швидше… треба швидше попередити, — б’ється безтямне в голові. — Може впасти підозра… Він знає, що робити…».

Звісно, не корпоративна вигода керує нею нині. То Ярка вигадує причини, аби швидше знайти втіху та опору в особі генерального. Адже у ньому звикла бачити не лише начальника, але вчителя — такого, що не лишить на самоті. Нехай навіть і висварить. Нехай.

Шпортаючись, наче сновида, вона сідає до першої-ліпшої таксівки і називає адресу. Лишень з якогось дива за пару кварталів від потрібної. Можливо, прагне пройтися. Так, певно, так.

Франка немає вдома. Звісно, робочий день… Може, досі в офісі, може, де на зустрічі… Можна ж подзвонити! — нарешті згадує Ярка. Вийшовши з парадного надвір, натискає спеціально для шефа відведену клавішу на мобільному… Тиша. Де ж це?..

Аж раптом сліпуче блимають вогні, і Ярка бачить керівничого ягуара, що виринає з-за рогу та рвучко прямує до місця свого нічного спочинку. Франк дуже рідко просить водія возити його додому — хіба після ресторації з вином… Та і стиль його кермування добре вже Ярці знайомий — отож, це точно він! І як на часі! Вона аж підстрибом біжить до машини.

— Пане Франк! — виголошує вона, щойно шеф вибирається з машини. — Даруйте, але!.. Сталася така жахлива річ!.. Треба щось робити!..

Генеральний підкидається з несподіванки.

— Ярка?! Ти як тут опинилась?

— Я… щойно дізналася… хотіла зразу вас попередити… Ви знаєте, з Артуром таке…

— Цить, — роздратовано кидає він.

Ярка завмирає, наче від ляпаса. Одна з його «упирячих» інтонацій, звісно. Хоч звільняйся, хоч кулю в лоба — така в тій манері владна, зневажлива лють.

— Я знаю. Нема чого кричати, — тихше додає Франк.

Здається, він говорить далі, але Ярка вже не чує, приголомшена негаданим видивом: у «ягуара», виявляється, розбита ліва фара. Буквально розтрощена вщент.

— Прийдеш завтра, — сухо кидає генеральний, — як заспокоїшся.

Ярка киває, на мить лише перехопивши його темний, неживий начебто погляд.

— Ви…бачте, — хрипко відказує вона. — Нерви…

— Завтра о восьмій, — лиховісно мовить шеф, проходячи повз неї.

— Так… — відказує Ярка.

Того вечора вона хапкома збирає наплічник і сідає в перший-ліпший потяг, навіть не спитавшись, куди він прямує. За дві доби і кілька пересадок вона опиниться у найдальшому селі, аби знайти там сховок і забитись у найдальший темний кут.