Серед бурі

ПЕРША ДІЯ

Світлиця в полковника Коваленка. Вузькі й довгасті вікна з невеликими шибками в олив'яних рямах. Двері просто глядача, праворуч і ліворуч. Кахельна груба з мальованих кахоль: полковник козацький верхи з шаблею в руках, татарин біжить конем, пані з хусточкою в одній руці і з квіткою в другій, дівчина по воду йде, сівач сіє, орел степовий видирає з лоба очі мертвому козакові, ведмідь улика цупить, олень ряснорогий біжить - усе теє змальовано на кахлях, на кожній по одному малюнку; на стінах порозвішувано зброю, видко два портрети. Кругом стін лави з спинками, килимцями позастилувані. Де нема лав,- мисники з дорогим посудом: блищать кубки злотисті й срібні і просто ясні кришталеві, чарки стоять, конівки, таці великі, тарілки срібні. У куточку маленька поличка, а на їй кільки книжок, фоліянтів товстих. Ближче до глядачів стіл, біля його під стіною лава, а з других боків дзиглі.

Оксана - пані полковникова, струнка чорнява молода молодиця з темними очима, вбрана в шовкову запаску й вишивану сорочку, поверх сорочки керсет, корунком обшитий; вона стоїть біля вікна й співає. Ввіходить Баба Горпина, невеличка сухорлява жінка, стала і прислухається.

Оксана (співає).

Закувала зозуленька, закувала:

Горе ж мені, молоденькій, що сама я!

Чого мені на серденьку та й не легко:

Єсть у мене рідний батько, та далеко.

Ой, вирву я з рожі квітку, з винограду,

Та пошлю я до батенька на пораду;

А батенько тії квітки не приймає,

Бо він мене, молодої, не пізнає…

Горпина

А ти вже знов про батька щось…

Оксана

Дак що?

Гopпина

Сумуєш ти…

Оксана

Не можу я забути:

Все ж батько він!

Горпина

Та служить ворогам.

Оксана

Нехай йому за те господь пробачить!

Се гріх тяжкий... Він завжди до ляхів

Прихильний був,- того і віддавати

За Василя мене він не хотів...

Де він тепер?.. Не відаю, не знаю...

А пісня ся нітрохи не сумна:

Вона ж отак кінчається, бабусю:

Ой вирву я з рожі квітку, з винограду,

Та й пошлю я до милого на пораду;

А мій милий тую квітку та й приймає,

Бо він мене, молодую, пригортає!

(Підбігає й обнімає Горпину.)

А так же, так, бабусю, пригортає!..

Все ж пригорта!..

Горпина

Пустуєш ти усе.

І як йому тепер ще пригортати,

Коли кругом ляхи нас облягли,

І треба нам од їх оборонятись?

Оксана

Бабусенько, голубочко моя!

Я ж тільки так!.. Сама я добре знаю!..

Ні вдень йому спокою, ні вночі:

Все шанців, бач, не хоче покидати!

Прихилиться, хвилинку задріма,

Та й знов туди... І де береться сила?!.

Гopпина

На те ж він є полковником у нас…

Так де вже тут сміятись, пригортатись:

Молитися, журитися тепер…

Оксана

Бабусенько, і я ж молюся щиро,

І я журюсь, що обняла наш край

Така біда; та повсякчас сумною,

Понурою не можу бути я…

Та й нащо те? Боротись краще, легше,

Коли на бій всміхаючись ідеш,

І сонечко-надія сяє ясно…

От, прийде він намучений, сумний,

Закурений важким гарматним димом,

А я його візьму та й звеселю,

То й віримо, що лихо піде геть.

Горпина

Якби-то дав господь наш милосердний!

Ox-ox, ox-ox!.. Неначе хтось іде?

Василь Коваленко, полковник, увіходить з писарем Лавріном Крицьким. Коваленко - високий, з чорними вусами, не дуже довгими, сам чорнявий, з ясним, трохи гордим, поглядом; убраний у козацький жупан кармазиновий, короткий, простий, при боку шабля; він тільки вернувся з шанціз. Писар Лаврін Крицький зовсім молодий, гарний з себе, білявий, з маленькими вусами, вдягнений у довгий жупан, підперезаний кольористим поясом; зверху кунтуш, він його скидає, ввійшовши.

Крицький (уклоняючися).

Я доброго здоров'я зичу пані.

Оксана (вклоняючися).

Здорові й ви! Сідайте, прошу, в нас!

Коваленко

Оксаночко, у нас тут рада буде,

Дак щоб ніхто сюди не увійшов.

Проходить в другу світлицю правими дверима, Горпина виходить лівими.

Оксана

Що сталося? Якісь новії вісті?

Чи що лихе?

Крицький

Нове? Лихе? Ба, ні!

Од ворогів нема нового лиха,

А від своїх - се гірше за ляхів.

Оксана

Кажіть же - що?

Крицький

Суть вороги між нами.

Оксана

Між нами? Хто?

Крицький

Ото ж то й є, що хто!..

Якби я знав!.. А то по місту всюди

Вже пущено такую вість, немов

Полковник наш не здужа боронитись,

Не вміє він... що скинути б його

Та іншого когось настановити…

Що мусимо скоритися ляхам,

А булаву Ханенкові оддати…

О прокляті!..

Оксана

Яка брехня!.. Василь?..

Не вміє він!..

Крицький

Та що вже говорити!..

Всі відаєм, що душу віддає

І силу всю за справу пан полковник,

Що розумом, лицарством - перший він…

Та через те ж ті зрадники й жадають

Геть скинути його, аби самим,

Не гаючись, Собіському скориться.

Коли того не буде, хто один

Здолає тут опертися тій силі,

Що навкруги мов хмара облягла,

Змагаючись стоптати нас під ноги,

Тоді вони вже запанують тут!

От, пані, чим полковник винен стався!

Увіходять: Степан Лясковський, сотник, чоловік років 35, непоганий з себе, вуси біляві, трохи вгору закручені; Андрій Старовський, суддя полковий, років йому з 50, або трохи й більше; обличчя сите, увесь кремезний, чорні короткі вуси; Хома Жилинський, хоружий полковий,- пиндючна козацька постать; ввіходячи, вітаються:

Добридень вам, вельможна господине!

Оксана

Здорові й ви!

Лясковський

Де ж пан полковник є?

Оксана

Увійде він,- от тільки зараз вийшов.

Увіходять: Михайло Білоченко, обозний полковий, худий з обличчя, але кремезний старий сивий козарлюга з довгими вусами; Роман Горленко, осавула полковий,- ще молодий, звичайне козацьке обличчя; говорить завсігди палко й щиро. Вітаються:

Вітаємо в господі вашій вас!

Оксана

Вітаю й я,- добридень вам, панове!

Полковник Коваленко ввіходить, а Оксана зараз же виходить.

Коваленко

Сідайте ж бо, панове, прошу вас!

Усі сідають, опріче писаря: той тим часом переглядав книжки на полиці, а тепер, узявши в руки одного фоліянта, перегорта його, зацікавлений.

Білоченко

Пан писар щось до книг узявся дуже.

Крицький

Не можна-бо! Новенька книга тут:

(Читає.)

"Небо новоє з новими звіздами

сотворенноє Іоаникія Галятовського…"

Я ще у вас її не бачив, пане.

Коваленко

Ще по весні її мені привіз

Один купець зо Львова... тільки й досі

Як треба я не прочитав її

За справами військовими... Хай потім

Вам дам її, тепер ідіть до нас.

Облишивши писар книгу, сідає до гурту.

Собіський Ян, гетьман коронний польський,

А вкупі з ним Ханенко, що себе

Теж гетьманом над нами називає,

Прислали нам оце сього листа,

А у листі таке нам написали,

Щоб оддали на ласку панську їм

Ми Кальник наш. Листа ви всі читали...

Що волите ви одписати їм?

Старовський

А що ж би ми могли відповідати?

Он скоро вже два тижні буде,- всі

Ми тут б'ємось, а діла все чортмає...

Щодня тісніш, міцніш стискає нас,

Мов обручем зо сталі, лядська сила.

Нас жменя тут зосталася мала,

В їх - військо все. Гетьман наш Дорошенко

Не здужає потуги дати нам…

Коваленко

То з двох одно: або ляхам скоритись,

Або гуртом у бої полягти.

Се подаю вам до уваги нині.

Старовський

Де ж сила в нас, щоб ще змагаться нам?

Як скоримось, то змилування буде,

А скоро ні,- загинемо усі

Із статками-маєтками своїми.

Білоченко

Лицарська річ - у бої полягти.

Горленко

Загинемо? Дак ліпше вже загинуть!

Ще сила є! І пороху та куль

Багато в нас.

Жилинський

А в ворогів ще більше.

Білоченко

Не стане куль - червінцями тоді

Стрілятимем,- їх де в кого багато.

Горленко

Ха-ха-ха-ха! Се пан обозний втяв!..

Старовський

Ну, не на те червінці, щоб стріляти!

А як нема вже змоги, то корись!

Та й скоримось ми не кому чужому,-

Ханенкові, і той у нас гетьман…

Один там біс - Ханенко, Дорошенко...

Коваленко

Ба ні, не так! Пан полковий суддя

Сказав таке, чого казать не личить:

Забув, хто єсть у нас тепер гетьман!

Ні, не одно Ханенко й Дорошенко,

Бо гетьманом Ханенка ізробили

Ляхи, не ми. Він здався їм на те,

Щоб булаву відняти в Дорошенка,

Бо сей не з тих, що вклониться ляхам.

Ханенко, се - попихач у ляхів!

Він, важучи свого народу волю,

Його права святії за ніщо,-

Все продає за панську зрадну ласку:

Аби він сам у злоті панував!

Гетьман Петро - хай Бог йому уділить

Предовгий вік! - стоїть за правду він

І мислить він про край, про посполите

Усіх добро. Не хоче він народ,

Що визволивсь, купивши волю кров’ю,

Оддати знов старим панам в ярмо,

Зробивши з нас довічні лядські слуги.

Білоченко

Не скоримось Ханенкові, ні-ні!

Горленко

Не зрадимо свойого краю й волі!

Крицький

Не продамось!

Жилинський

Незмога ж далі так!

Горленко

Ні, змога є! Міцні ще шанці й замок.

Жилинський

А те забув, що з міста є хідник,

Ще давній той: аби ляхи назнали,

То нищечком і влізуть уночі.

Коваленко

Уже тайник засипано землею.

Білоченко

Допильнував того я вранці сам.

Горленко

І живность є,- голодні не вмремо...

Крицький

А може, ще й надійде Дорошенко

З потугою...

Старовський

Де в чорта вже йому

Нам помогти, коли й самому скрутно.

Лясковський

Не згоджуюсь! Дозвольте зняти річ!

Де ж видно се, що зникла наша сила?

Ні, мусимо ми борониться знов,

Ні, мусимо боротись до загину

І за свого стояти гетьмана!..

Подужаєм! Ми ж козаки, панове!

Старовський

А ти ж казав...

Лясковський

Що тяжко нам боротись?

Казав!.. Дак що? Поборемо усе!

Старовський

Але ж бо ти...

Лясковський

Кажу, щоб биться й далі!..

Старовський (помовчавши трохи)

Як так, то й так...

Жилинський

Як сотник, так і я!

Коваленко

Так будемо ж до смерти борониться!

Признаюсь вам по щирості тепер:

Коли б ви тут усі постановили

Послухаться сього до нас листа,

Скоритися, то вже повів би інший

Вас кланятись ляхам, а я б узяв

Востаннє вже тоді у руки шаблю

Та й кинувся б на ворогів хоч сам.

Бо ліпше є за волю в бої вмерти,

Ніж статися невільником-рабом;

Бо тільки труп - той сорома не знає,

А хто живий, той не стерпить ярма.

Крицький

Ні, не стерпить!.. І ми того не хочем!

Білоченко

Якби ж усі такі були, як ти!..

Горленко

З тобою всі поляжемо,- веди!

Коваленко

За щирість сю спасибі вам, панове!

Смеркається,- на шанці треба йти.

Ще й посланця ми одіслати мусим.

Усі встають.

Нема чого відписувати їм:

Так одкажу,- нехай не дожидають!

Ми скоримось хіба, як у землі

Лежатимем... Ходіть тепер, панове!

Виходять усі, Коваленко позаду, але в ту мить одчиняються двері з другої хати і ввіходить Оксана.

Оксана

Василечку, стривай!

Коваленко

А що тобі?

Оксана

Я раду всю з тієї хати чула...

Який же ти... який ти смілий, гарний!..

З тобою я нічого не боюсь...

Коли б не се, а вдвоє більше військо

Нас облягло,- не страшно і тоді,

Бо що воно перед тобою зможе?

Коваленко

Хіба вже я нелюдську маю міць?

Ні, є кінець усякій людській силі,

І навіть той, хто дужчий за усіх,-

Той зломиться.

Оксана

Зломитись - не схилитись,

Не кланятись звитяжцям-ворогам!

І ти такий! За те такий і гарний,

І дорогий, коханий, любий мій!

(Припадає до нього)

Коваленко

А що, якби ляхи нас подоліли?

Оксана

Тоді б поліг в останнім бої ти.

Коваленко

А ти?

Оксана

А я-? Чудний бо ти, Василю!..

Коваленко

В неволю ти попалася б тоді!

Оксана

В неволю - я?! Навіщо глузувати?

Ні, смерть - то мить, неволя - цілий вік.

Я до життя готова і до смерті:

Де будеш ти, то буду там і я.

Коваленко

Голубочко, душі моєї сонце!

Мій світоньку! З тобою все ясне,

Без тебе - ніч... ніч темна і похмура…

Без тебе я... і жити б я не міг!

Оксана

(палко пригортаючись до його.)

О цить-бо, цить!.. А то тебе від себе

Не зможу я пустити!

(Цілує його, потім одштовхує злегенька).

Ну, іди!

Коваленко

Іду, іду... Бо справді забарився…

(Іде, але на порозі спиняється).

А відаєш, якая новина?

Грицько знайшовсь.

Оксана

Невже? А де?

Коваленко

В Ханенка.

Оксана (сумно.)

І він туди!

Коваленко

Я з шанців сам пізнав…

І в посланця питавсь,- і той так каже…

Ну, вже піду... Я скоро і вернусь.

Виходить.

Оксана

(Сама. Проходить по хаті, тоді сідає біля столу).

Грицько знайшовсь... і б'ється за Ханенка..

І винна - я... Укупі ми зросли,

І плакали, й сміялися укупі...

Він покохав мене і певний був,

Що будемо ми двох із ним подружжям...

Та, може, так воно й було б, якби

Не стрівсь Василь... Маленька зірка гасне,

Як засія на небі сонце... Так...

Як оддалась за Василя,- не стало

Тоді Грицька: ураз кудись він зник...

А се тепер у ворогів з'явився...

І щирий він, і гарний, добрий був...

Ми вкупі з ним ділили сміх і сльози:

Він батькові був тільки приймаком,

Але мені він братом був ізмалку.

І жалко так, що з ворогами він...

Як сталося, що він тепер з Ханенком?..

Як все тепер поплуталось: хто був

Учора наш, той з ворогами завтра...

Се помилка його, і певна я,

Коли б його могла я де уздріти,-

Вернувся б він, їх кинувши, до нас.

(Схиляється головою на руку й замислюється)

Баба Горпина ввіходять.

Горпина

Чи вернеться небавом пан Василь?

Оксана

Ви хочете, бабусенько, вже спати?

Лягайте, спіть! Чого ще вам товктись?

Я Василя тут буду дожидати,

І дам йому вечеряти сама.

Горпина

Так я піду.

Оксана

Ідіть та спіть, бабусю!

Горпина виходить. Оксана знову сидить біля стояу, замислившися. Увіходить тихо чоловік середнього зросту, в звичайній мужичій одежі, білявий, з усами, без бороди. Увійшовши, озирається, не важучися нічого робити. Оксана, почувши його, підводить голову і відразу встає... придивляється...

Оксана

Се хто такий?.. Ой хто се? (Пізнає.)

Боже правий!..

Чоловік

Не пізнаєш?

Оксана

Ні, я пізнала... ви... Се, батьку, ви...

Пилипенко

Се я... Чого ж злякалась?

Поблідла чом?.. Хіба я дикий звір?

Оксана

Та ні, се так... се я... не сподівалась…

Я думала, що вас немає тут...

Пилипенко

Та не лякайсь!.. Я не прийшов ганьбити

Тебе за те, що ти за Василя

Свого пішла, від батька втікши нишком,

До ворогів пристала...

Оксана

Батьку, ні!

Не вороги вони мені, а рідні.

Той ворог нам, хто наш плюндрує край:

Не я, а ви, мій батьку, з ворогами.

Пилипенко

Мовчи уже, коли ще не клену!

Я не про те тут маю розмовляти.

Оксана

А я про те: покиньте, тату, їх,

Вернітеся до нас! Вас привітаєм

Як рідного, коханого ми всі…

Любитиму, коритимусь!.. Верніться!

Пилипенко

Облиш, кажу!.. Не в тім сьогодні річ!

Повинна ти мене обрятувати:

Сюди вночі я тайником уліз,-

А поки тут ходив, то тайника

Засипано,- зоставсь я мов у пастці.

У бур'яні пролежав цілий день,

А се добравсь по-темному до тебе.

Оксана

Але чого ж ви опинились тут?

Пилипенко

А що тобі? За ділом опинився…

Рятуй тепер і випусти мене!

Оксана

А як же вас я випущу? Всі брами

Скрізь замкнено, і вартові стоять.

Пилипенко

То одури тих вартових, як знаєш,

А випусти відсіль мене мерщій!

Оксана

Та як же я їх можу одурити?

Пилипенко

Ти вимудруй! Ти знаєш ліпше це!

Оксана

Дурить своїх? Ні, я того не хочу.

Пилипенко

Ану облиш ти вигадки дурні!

Оксана

Не вигадки,- не можу я зробити.

Пилипенко

Не зробиш ти,- я проклену тебе!..

Я задавлю тебе!.. Пускай мене!

Оксана

Не можу я!

Пилипенко

У, проклята тварюка!

(Проходить по хаті й вертається. Спокійніше).

Та слухай же! Розваж же, нерозумна:

Коли мене не випустиш вночі,-

Піймають же мене і накарають.

Оксана

Я Василя прохатиму, щоб він... Поможе він...

Пилипенко

На його я не вірю.

Та й він не сам: є присуд військовий:

І завтра я на шибениці буду

Чи голову катюга втне мені.

Оксана

Ой, господи!

Пилипенко

Та пожалій же батька!

Вже раз його ти скривдила так тяжко,

Тепер його на страту віддаєш.

Проллється кров моя і упаде

На голову тобі: ти вбила батька!

Моя душа на божий стане суд,

І я йому, єдиному, на тебе

Жалітимусь...

Оксана

Ой, боже! Що чинити?

Пилипенко

Жалітимусь: у неї не було,-

Скажу йому,- жалю в жіночім серці.

Вона могла кривавий батьків труп

Без голови вбачати на помості,

Вона мене убила, се вона:

Карай її, мій господи єдиний!

Оксана

Ні, не кажіть так, тату, не кажіть!

Пилипенко

Казатиму!.. У тебе серце добре...

Я ж батько твій, зростив тебе, кохав...

Тепер прошу: рятуй мене від смерті!..

Оксана

Стривай-бо!.. Подумаю…

(Мовчить).

А, так! Надумала!

Пилипенко

Надумала? Кажи ж бо!

Оксана

Тут поблизу в саду у нас є хвіртка

Маленькая у мурі... ключ у нас...

Пилипенко

Веди ж мене! Веди мерщій, не гайся!

Оксана

Стривайте, бо - неначе хтось іде...

(Прислухається).

Василь іде. Отам сховайтесь поки.

Я все зроблю, що сила буде,- йдіть!

Виводить батька в другу світлицю, сама вертається. Коваленко - ввіходить.

Коваленко

Оксаночко, тут не було Карпа?

Оксана

Не бачила його...

Коваленко

А мав він бути... А може, він в пекарні дожида?

Ти глянь піди! Нехай сюди увійде.

(Оксана виходить.)

Коваленко - сам, дивиться услід Оксані.

От бог послав мені оцей клейнод!..

І утомлюсь, і знеможусь без міри,

А ззирнемось, очима всміхнемось,-

І де вже та і втома, і знемога!..

Коли б її у мене бог одняв,

То хоч і вмри, бо що життя без неї?

Холодний світ без радощів і втіх,

Без щирості, без правди... кров та бійка

Щоденная... гризеться з братом брат...

А нащо се?.. Велична річ - лицарство,-

Я все життя із шаблею прожив,

А часом так подумаєш: мій боже,

Вже скільки літ в крові й сльозах наш край!..

Як у раю могли б тут люде жити,

А ми той рай вже пеклом ізробили,

Руїною!.. Коли ж тому кінець?..

Бог відає, що б'юсь за правду й волю...

Та знає він, що се - тяжке життя

І посила душі людській на втіху

Пречистую ласкаву ту ясну

Жіночую подружню душу любу,-

Так і мені Оксаночку послав.

Карпо - козак немолодий, увіходить.

Карпо

От я й прийшов. Який же загад буде?

Коваленко

Та загад сей такий: як хочеш ти,

Дак і берись, а ні - нехай хто інший.

Карпо

Кажіть, який?

Коваленко

(виймає листа.)

Та от цидулу сю

Гетьманові Петрові доручити…

Тут більш на смерть, як на життя ідеш.

Карпо

Давайте лист!

Коваленко

Ти лицар щирий, брате!

Дак слухай же, як мусиш ти зробить:

Ти вдягнешся у свиту й вийдеш зараз

В маленькую лівую браму,- там

Униз іди; зійшовши на долину,-

Йди до млина, мірошника знайди

Петра Гайду,- йому віддай цидулу:

Хай він мерщій до Дорошенка йде…

Він знає вже,- скажи, що се від мене...

Віддавши лист, вертайсь назад сю ніч.

Карпо

А як його не буде часом дома?

Коваленко

Тоді ти сам у Чигирин іди

І там оддай цидулу гетьманові.

Ось на тобі червінця на коня.

Їдь день і ніч... Мені тебе не вчити,

Ти знаєш сам... Не першого тебе

До гетьмана з листом я ординую,

Але нема ні вісточки відтіль:

Всі посланці погинули без сліду.

То сторожкий ти будь та бережкий,

Щоб цілий був і щоб зробив ти діло.

Карпо

А як же я ввійду до міста знов?

Коваленко

Ми підемо з тобою вдвох до брами,

Там вартовий і випустить тебе,

Як вернешся, то мусиш ти сказати:

"Брід перейшов". Се гасло тільки ти,

Та вартовий, та я і будем знати -

Воно тобі відчинить браму знов.

Тепер же тут ніхто не може знати,

Що ти пішов: се знаєш ти, та я,

Та вартовий; певніша справа буде,

Коли ніхто не знатиме про се.

Карпо

Нехай і так... То, може б, пан полковник

Не брамою звелів мені іти,

А випустив мене з садка у хвіртку

Дак тут ніхто мене б уже не вздрів.

Коваленко

Не можна так: кущі-терни край брами,

І добре ти сховаєшся у їх;

Тут - голо все, то скоро вийдеш,- зараз

Тебе ляхи постережуть і вб’ють.

Тепер ходім,- я проведу до брами.

(Виходять обидва.)

Пилипенко - обережно визирає в двері і, бачивши, що нікого нема, увіходить.

Пилипенко

Уже пішли... Ідіть собі здорові!

Який швидкий: "Нехай ніхто не зна!»

А я почув і знаю ваше гасло!

Потрапив я сюди в щасливий час:

Підмовою чи зробиться з Лясковським,

А знаючи, як увійти сюди,-

Вже я зроблю!.. Коли б то вийти швидше!..

Оксана

(ввіходить швидко.)

Ходіть мерщій... Василь уже пішов.

Пилипенко

Ходім, веди! А се тут недалеко?

Оксана

Та тільки сад маленький перейти.

(Виходить. Сцена який час порожня.) Лясковський увіходить.

Лясковський

(озирається.)

Нема її... От не щастить ізнов!..

Побачити її саму хотілось…

А от - нема!.. А може, там вона?

(Зазирає в одні двері і в другі.)

Ніде нема!..

Оксана

(вбігає швидко.)

Ой, хто се тут?.. Пан сотник…

Лясковський

Еге, се я... Потурбував я пані?

Але я знав, що пані тут сама,

То і прийшов із шанців, щоб сказати...

(Спиняється.)

Оксана

Сказати - що?

Лясковський

Багато є сказать,

Та усього не виявиш одразу...

Оксана

Сідайте ж бо!

(Сама сідає.)

Лясковський

Еге, сідаймо... так... Сідає.

Дак з чого я почну?.. Хіба з такого?

Нема мені спокою вже давно…

Оксана

Чого ж то так?

Лясковський

Бо пані я побачив.

Оксана

Ви кажете, добродію, таке,

Що я його не вмію розуміти…

Лясковський

Дак зрозумій, що я тебе люблю!

Оксана зривається з місця. Лясковський теж устає.

Ні, не тікай, дай все мені сказати!

Не вільний я!.. Кохання обняло…

Подужати його не маю сили…

Мовчав я все, але тепер такий

Надходить час, що годі вже мовчати:

Ще день, чи два - й поляжемо ми всі;

Тебе ж люблю: не можу попустити,

Щоб смерть тебе забрала в час страшний,

І можу я тебе порятувати;

Але ж за те благаю в тебе я:

Не погордуй моїм коханням, пані,

До мене будь...

Оксана

Ні, годі, годі вже!..

Мені було б од вас піти відразу,

Не слухати тих божевільних слів.

Коли ж уже лишилась я, то мушу

Сказати так: як зважилися ви

Таке гидке мені казати й грішне?

Почтивості моїй, чесноті ви

Як зважились таку вчинити кривду?

Ідіте геть і більш не важтесь ви

До нашої приходити господи!..

А кривду сю - хай вам дарує бог!

Лясковський

Розгнівалась і слухати не хочеш...

Оксана

Ідіте геть! Я вже сказала вам,

І більше вас я слухати не буду.

Лясковський

Гаразд! Дарма! Послухаєш колись!..

І що тепер здається нецнотливе,

Лякає так,- вже здасться не таке,

Як смерть тобі над шиєю зависне.

(Виходить.)

Оксана (сама.)

О господи, яка гидота се!

За віщо він мене образив, скривдив?

Помітив що в мені такого він,

Що зважився прийти мене схиляти

Покинути під ноги честь свою?

Які слова, чи погляди, чи вчинки

Мої йому ту зважність надали?

Не знаю я, а кров кипить з образи!..

Казати се Василькові чи ні?..

Авжеж що ні! Є клопоту багато

У його й так,- то нащо сей новий?

Йому тепер спокою в душу треба...

І добре се надумалася я,

Що зважилась про батька не казати:

Сказала б я,- що б мусив він тоді?

Коли б оддав на суд у раду батька,

То певна річ, що присуд був би - смерть;

Коли б його пустив із міста нишком,

То мусив би тоді Василь немов

Ізрадити своїх, а се погано

І мук йому без міри завдало б.

Тепер же все зробилось тишком-нишком,

Не зна Василь, не зна про се ніхто…

Тоді колись, як знімуть сю облогу,

То розкажу я Василеві все,

Тепер же - ні! Навіщо турбувати?

Коваленко (ввіходить швидко.)

Коваленко

Ну, ось і я. Діждалася мене?

Оксана

(Кидається до його й припадає йому на груди.)

Василечку!.. Мій орле ти, мій світе!..

Єдиний мій, найкращий, дорогий!..

Ти все мені!.. Моє життя, мій раю!

Коваленко

Ні, ти - мій рай, моє життя і світ!..

Завіса.