Шахтоємці

Шахтоємці

Коли стара яга з іклами, що аж лощили від нікотину, звернулася зі своїм запитанням, мені здалося, що ми знову слухатимемо казки.

Що ж, я не проти. Обожнюю миті, коли виникає враження, ніби члени нашої родини розмовляють і мене ось-ось про щось запитають.

Моя родина — це найбільше диво в моєму житті та найвдячніші мої слухачі. Між нами немає нічого спільного, ми самі вдихнули у себе життя, ми відрізняємось у межах свого виду — унікальні, розмаїті, ні на кого не схожі. Дрібні життя, що метеликами пурхали довкола, уже опалили крильця об нас. Авжеж, ми не злі, але вміємо показати зуби. Коли вже кодло з роду Кардинал чогось зажадало — вшивайся хто може!

— А скільки вас було, га?

У запитанні міститься натяк на диво — а в мене див повно, я глухну від них. Навряд чи мені вдається приховати гордість, коли всі вони, мої слухачі, ошелешені, мов папуги, повторюють хором:

— Двадцять один?! Двадцять одна дитина?!

Відразу сиплються інші запитання, завжди одні й ті самі: як нам вдавалося їсти (когось із жінок конче цікавлять розміри столу), як — спати (скільки спалень було у будинку), як ми святкували Різдво, як ходили до школи, що було, коли на світ приходило наступне дитя, а ваша бідолашна матуся — хіба не почувалася вона виснаженою?

І я слухняно розповідаю. Будинок нашого батька перебрався з Перрона до Норковіля, коли там відкрили шахту. Чотири кухні, чотири вітальні, чотири малесенькі ванні кімнати («комірка», казали ми, бо там не було ні ванної, ні раковини); то був будинок на чотири родини, і наш батько просто зламав кілька стін. Цією історію я всмак нагодував слухачів. Дві дюжини яєць щоранку, сто фунтів картоплі у льоху, бійки за черевики перед походом до школи, вечірні бійки за місце перед телевізором, бійки без кінця, за абищо, просто заради бійок, за звичкою. Словом, казки.

Я оповідаю те, що розповідали мені. Мене позбавили найцікавішої частини життя нашої родини, коли ми були Big, Великою Шайкою, коли майже всі мешкали в тому будинку й усі мріяли про подальше життя, і по черзі всі ми залишали Норко (так скорочували назву «Норковіль»), завойовуючи для себе великий світ. То була доба Джеронімо, Азійця, Томмі й Тура. Шістдесяті роки. Шахту закрили, Норко скоцюбився, будинки зникали (їх перевозили або ми їх палили), хащі пнулися поміж бетонних плит, трава вкривала потрощені вулиці — тоді в Норко панували ми. Норко варто було перейменувати на Кардинал-сіті, бо саме наш тато знайшов цинк у тій шахті, яку в нього згодом украли.

Коли шахту закрили, я ще не народився. Усюди, у всіх хатинках — пригнічені, зажурені, заплакані люди, — але не в нас. Для нас сонце світило яскраво. Компанія «Northern Consolidated» перечепилась об викрутні міжнародних фінансистів, підковзнулась об падіння ціни на цинк, полетіла у прірву та розчерепила собі макітру. Ми через це ані сльозинки не зронили: до нас повернулася шахта.

Я народився роком пізніше, кволий, із загостреним черепом — і через це став у зграї останнім, двадцять першим, та був поіменований Послідком. Побачивши в колисці купку кісток, що вібрували від лементу, тато (через щипці? хтозна; а може, збагнувши, що я зіштовхнув рід із прямого шляху?) вирішив, що інших уже не буде.

Отже, Послідок, останній із малюків, Послідок, якого носили прив’язаним до стегна або на плечах, якого передавали з рук у руки, Послідок, який завжди тягнувся за всіма, репетував, горлав, ридав, адже боявся, що його десь залишать. Господи, як же я тоді верещав! Досі відчуваю, як напружується гортань, як прагне відкритись якомога ширше, як у зойку палає гаряче повітря, що роздуває мене, вперто пнеться до найвищої ноти і не вгаває, навіть коли знаходиться хтось, хто хапає мене за воріт або рукав і тягне за всіма, туди, де зібралися докупи всі великі й малі Кардинали, заповзято досліджуючи наступний болісний задум.

Насправді я не ридав. Я протестував. Скаржився на те, що був такий малий, нікчемний і безпорадний. Не схожий на справжнього Кардинала. Інших відряджали купити щось за копійки, і вони босяка бігли снігом, а щодо мене — варто було вітру пахнути осінньою свіжістю, то мене по самі вуха вкутували у в’язану шапчину, адже отити ходили за мною, як за лисицею хвіст. Щоразу наступного дня мої родичі роздивлялись одне в одного відморожені шматки шкіри, порівнювали їх, а мені доручали мацати підошви ніг, щоб визначити, хто відморозив найдужче. Ясна річ, кілька днів після цього вони усі припадали на одну ногу, і коли хтось не витримував і кривився від болю, решта вибухали реготом.

Худезні ж вони були, авжеж, але з таким напруженням у м’язах і нервах, немов завжди готові до вирішального стрибка, насторожі, на стартовій прямій перегонів, напохваті, бо помітили жертву, яку ладні були проковтнути за раз.

Ми з роду переможців. Із тих, хто ніколи не гнеться, не ламається, хто не дозволяє ремствувати своєму інстинкту, хто широко розкидає крила і мчить назустріч грозі. У Норко нас звали Кінґами — королями.

Я був під їхнім захистом, не боявся нічого, хіба що серед метушні про мене забудуть. Бо нас було надто багато.

Траплялося, ми виходили увісьмох чи вдесятьох. Підпалювали один із покинутих будинків, наганяли хвостатого — чи когось іншого, зазвичай вони мені не казали. І раптом — мотивів я ніколи не розумів — і ми розділялися. Троє-четверо йшли за Туром, Тентеном або Азійцем, решта бігли до сухотрав’я, а я, залишившись наодинці посеред шишкуватого поля зі зруйнованими будинками, відчував, як страхітливо розширювався простір і моє горло роздирав панічний зойк. Часто я не встигав і крикнути, як чув «Захопи Послідка!». Переважно згадував про мене Тентен. Він зауважував, що я відбився від зграйки і надсилав мені на поміч Оленя або когось іншого з хлопчаків.

Мені було п’ять або шість років, місто здавалось мені безмежним. Утім достатньо було стати на дах хатинки із динамітом, де ми ховались і взимку, і влітку, — і я бачив місто в деталях. Від казарми пожежників, що була зачинена і поступово вицвітала на сонці (її збудували незадовго до закриття шахти), до халуп із пап’є-маше, розкиданих окрай лісу; траплялися великі чотирикутники трави та закинуті самотні будинки на різних стадіях руйнування. З іншого боку було те саме: обшири, високі трави, вулиці, вкриті сірим зсудомленим бітумом, кілька сиротливих будівель і безліч горбків, що залишалися від перевезених бозна-куди будинків — цементні підмурки, поточені повітки, кістяки автівок, що не схотіли помандрувати за своїми господарями. Де-не-де — о диво! — траплялися чистенькі чепурні будиночки, оточені квітами й щастям. Скажімо, будинок Потвенів, який колись правив за ратушу. У Потвенів було лише двоє дітей. Син ходив до коледжу, донька мешкала в монастирі, а їхня мати грала на органі в церкві. Ми легковажно гордували клятими багатіями.

Після закриття шахти Норко значно зменшився. Колись тут був кінотеатр, дві автомайстерні, кілька ресторанів і продуктових крамниць. А залишилися казарма пожежників, ковзанка і центр для хокеїстів, церква та будинок кюре, один ресторан, що був одночасно і крамничкою, і поштою, а ще — і це дивує мене зараз найбільше — два готелі й три школи.

Школи є чудовою ілюстрацією того, яким мав би бути омріяний Норко. Шахтарське містечко — квітуче, сповнене щасливих дитячих усмішок і сивих старців. Мрія тривала недовго, довелось якось уживатися з гірким розчаруванням і трьома великими просторими школами з червоної цегли. Тому щоранку з десяток шкільних автобусів звозили до них дітлахів із сусідніх сіл. Це були діти колоністів, грубих селян, змушені випасати корів і поратися у стайнях, не призвичаєні до неробства і відпочинку, незнайомі зі свободою, звичні до недоуздку і молотка — цілісінький день ці діти були в нашому розпорядженні.

На цьому місці я зазвичай вагаюсь, бо частенько серед моїх слухачів багацько тих, у кого було саме таке сільське дитинство.

Ні, серед нас не було хвальків. Ми не захоплювалися лайкою, не ставили підніжок, не розбивали у кров носи. Звісно, ми ніколи не відмовлялись від доброї бійки. Сутичка голіруч, дуже подібна до дуелі. Очі в очі, напружені м’язи, меткі удари, великі синці, біль, від якого палає лють. Надзвичайні відчуття!

Ми були не з тих, хто зриває з дівчат трусики або б’є у спину. Ми були Королями. Справжнісінькими монархами. Ми так сподівалися на себе і на майбутнє, що все навколо здавалося нам бридким.

Тому, вочевидь, ми чудувались упертій тупості і нікчемності селян-вахлаків. Нас захоплювала разюча різниця між їхньою пришелепкуватістю та нашою метикуватістю.

Джеронімо був найметикуватішим з-поміж нас. Найсправжнішим Кардиналом. З волі історії саме він нашорошив анти-селюцьких командос — цих бешкетних котів, ведмежат із динамітом. Коли мені вдається до кінця переповісти цю приключку (ми тут небагатослівні — крім мене, а я завжди завертаю розмову на історію нашого життя-буття в Норко), то на верхівці я щоразу намагаюся ставити Джеронімо, і хоч хто просив би мене про розповідь, я знаю, що висновок буде той самий, тим самим захопленим тоном: «О, цей точно був найрозумніший!».

Йому було не більше 13–14 років, коли він став ходити до нашої ділянки біля шахти разом із батьком. Виходив він дуже рано, склавши риштунок розвідника до жовтої торби, яку перекидав через плече, помахавши накритому до сніданку столу — цей знак стосувався радше найдоросліших, аби показати їм відстань, що віднині відділяла їх від нього, який разом із татом ходив до лісу. Увечері він повертався пізно, брудний, голодний, знесилений — і якщо наступного дня мав братися до шкільного портфеля, то зачинявся у своїй мовчазній люті. У дев’ятому класі він пішов зі школи.

Ніхто не образився, коли тато обрав помічником саме його. Джеронімо був дійсно найметикуватішим — а ще, як точно підмітив Мустанг, найбільше цікавився каменем. «Задовго до того, як його обрали, він вивчав каміння. Варто було йому помітити, що Татко спускався до льоху, як він біг до нього і годинами спостерігав, як тато перебирав і чистив зразки. Ніби розмовляв з ними. Джеронімо запитував, а Татко пояснював».

Я часто спускався до льоху, переконаний, що рано чи пізно серед цих камінців тато знайде казковий скарб. Їх там були сотні — з етикетками, розкладених згідно з походженням по кошівках, сяк-так розставлених на полицях уздовж східної стіни. Але те, що я бачив, хіба викликало захоплення роботою тата. Я геть нічого не тямив у липарітах, галенітах і халкопирітах, плутався у дорогоцінних словах, які він ретельно нотував від руки — однак мені дуже подобалося їх читати й уявляти, як я розкриваю їхню таємниці.

Мені завжди бракувало сміливості Джеронімо. Не міг зважитися спуститись до льоху, поки там був тато, і попросити його пояснити все. Він був такий самотній, а нас було так багато, що я й уявити не міг, що в нього знайшовся б для мене час.

Я здригався від хвилювання, якщо він клав руку на моє плече. Куди там сподіватися на окрему розмову зі мною, та ще й наодинці...

До слова, я зберігаю ніжний спогад про єдину мить близькості між мною і татом. Для цього треба було, аби тебе помітили. А нас тоді було п’ятнадцять. І був мій день народження. Мені виповнилось тоді сім років — уже досить осмислений вік, саме в такому віці тато зазвичай знайомив нас із динамітом. Зібралися Малюки, Двійнята, Тентен, Азієць, Тур, Мустанг, Зорро — всі ті, кого доросліші раніше кликали середняками і хто, коли доросліші роз’їхалися, самі перетворилися на дорослих для малюків. Були там і Діва з Джеронімо. Вони ще мешкали в нашому будинку — і ситуація була незвичною через їхній вік, особливо у випадку Діви, якій (якщо я правильно порахував) тоді було не менше 23 років, а вона не мала ні чоловіка, ні діток, натомість була нам за маму, бо наша мати надто переймалася казанами, тож їй було не до свят. Звісно, не оминув увагою мої народини й тато.

Ініціація в динаміт відбувалась у піщаному кар’єрі. Свято починалось одразу, як ми виходили із будинку. Ми купчились у фургончику Татка — старенькому «Форді» п’ятдесятих років; оскільки там уже були свердлові штанги, кирки, лопати й мішки, усім місця не вистачало, тож комусь випадала честь проїхатися на капоті чи задньому буфері або, ухопившись за дверцята, однією ногою на сходинці, а другою — у повітрі, тремтячи від насолоди. Усю дорогу ми до хрипів горлали щось, тато доєднував до какофонії свій клаксон — це була рідкісна і незабутня мить у житті нашої родини, коли він виринав зі своїх розмислів і приєднувався до наших пустощів.

Пригадую, тоді я зайняв місце праворуч — почесне місце, з огляду на обставини того дня, яке надали саме мені, — і заціпенів від хвилювання. Динаміту я остерігався менше, ніж тривалого і такого близького контакту з татом під пильним наглядом решти дітей.

Ритуал був мені добре відомий. Він повторювався на народини кожного з нас. Осінню динаміт використовували найчастіше — через дні народження Тутсі, Мустанга, Оленя та близнюків, а взимку це відбувалося лише двічі, однак подобались мені ці вибухи найдужче: сніг феєрично злітав угору і падав блискучими клаптями; моє ж свято припадало на відлигу, якраз перед котячим днем.

Я добре знав, як поводитися з динамітом — зрештою, ми всі це знали. Хоча ніколи не бачили його зблизька і не проходили ініціації. Татко рукою обводив уявне коло, за яким ми трималися на відстані десяти футів, залишаючи усередині кола його й ініційованого; тож ми могли бачити лише їхні спини, схилені над вибухівкою. Деталі ми дізнавалися пізніше, як повертались додому. Ініційований мав право про все розповісти. Як пробивав картуш, як обережно вкладав у нього детонатор, якої довжини відрізав гніт, а найстрашніше — як вдалося дотягнути його до зони вибуху. Однак жоден з ініційованих ні словом не згадував про шепотіння тата, про те, що тато казав, коли вони тулились одне до одного в чарівному колі. Кожен зберігав для себе зміст цієї розмови, яка, власне, й була подарунком на день народження.

Ніколи не забути мені тих слів, якими тато звернувся до мене, коли удвох ми залишились у колі.

— Боїшся?

Він ледь помітно усміхався — кутиком губ, — а я, надто юний, аби зрозуміти цей знак чоловічої солідарності, вирішив удати з себе справжнього чоловіка і відповів, що не боюся.

— А мав би. Якщо не боїшся динаміту, вважай, що не жилець. Я от динаміту боюся більше, ніж адвокатів. І цей страх не раз рятував мені життя. Страх — це важливо.

Страх. Страх опинитись на скелі, коли б’є блискавка. Страх надто рано продати свою частку шахти. Страх, що намокне гніт. Страх обережний, страх передбачливий, страх інтуїтивний. «Страх — це важливо, слід прислухатись до нього». Він довірив мені власні страхи, аби я позбувся своїх.

Мав би я заспокоїтись, але ж тоді я вперше по-справжньому розмовляв з Татком! Тієї миті він був дійсно моїм татом, і для моїх семи років це було дуже великою честю. Я одночасно роздувався від пихи і ціпенів від власної нікчемності, замкнувшись у своїх емоціях і словах — і я миттю забув, де картуш, де детонатор, а де гніт. Татко здавався напрочуд спокійним, він терпляче пояснював, повторював рухи, раз-у-раз радив: «Не квапся, якщо є щось, чого динаміт не любить, то це саме поспіх». А ще — волога й удари. «Динаміт боязкий, з ним треба поводитись обережно». А я тим часом вдихав його подих, роздивлявся зблизька його шкіру, смакував доторки його мозолястих рук і ніжну ауру його присутності.

Та все ж, гадаю, я впорався із цим гідно — з усім, окрім гніта. Його слід було обрізати скоса, а я відрізав прямо і чітко. Це була остання операція перед підпалом, а я все думав про прикуті до мене погляди.

Вибух у мене вийшов не вельми вражаючий. Було надто зимно. Із-за ялин, куди ми усі сховалися, можна було побачити, як поміж кам’яних брил, що розлетілись разом із бризками брудного снігу, плавився пісок. Видовище було безладне, хаотичне, навіть у чомусь комічне. Нічого спільного з вибухами влітку або узимку, коли земля розлітається на оприски, ніби накидані широкими мазками, — і шмаття хмариною шугає до неба, аби відразу ж опуститись дрібним дощем.

А коли в тиші лісу розчинилось відлуння від вибуху, тато затягнув святкову пісеньку — «Bonne fête, Denis»[1], — і мелодія його голосу приєдналася до інших голосів, що завели хором: «Bonne fête, Bonne fête, Denis». Тато кликав усіх нас за даними при хрещенні іменами і не зважав на більш звичні нам прізвиська. Я здригнувся, почувши, як хор повторює ім’я, яким у повсякденному житті в родині не користувались.

То був мій єдиний у житті вибух у піщаному кар’єрі.

Трохи згодом на шахті стався нещасний випадок — і динаміт уже не використовували.

Пригода з динамітом щоразу, як я розповідаю свою історію, привертає найбільше уваги. Хтось обов’язково вигукне: «У сім років тобі дозволяли гратися з динамітом!», хтось запротестує: «Та годі тобі! Хіба таке можливо?», хтось зойкне, хтось приголомшено заціпеніє, хтось перепитає: «А шашку в пісок встромляв хто — ти чи твій тато?». Особливо це стосується жінок, тих, у кого по двоє-троє дітей, професійних виховательок, які марно намагаються приховати свій гнів: «А як щодо матері? Що думала про все це вона?».

Нашій мамі було не до того. Цілими днями вона готувала нам їсти, і за столом, гідним бенкетів Гаргантюа, заледве була помітна, аж так пригнічувала її утома, що накопичилась упродовж життя. Однак абстрактна втома нашої мами могла б образити поважних дам — вони у цьому нічого не тямили, — тому щоразу я відповідаю, що вона не зважала, і це лише почасти відповідає істині.

У нашій історії багато такого, про що я говорити не наважуюсь. Вузькі лоби моїх слухачів не пристосовані до такого життєвого запалу. Ми не належимо до їхнього виду, ми ніколи не прагнули їхнього трибу життя — і за їхніми поглядами я розумію, що, варто почути про одну з пригод у дусі сім’ї Кардинал, як вони, достоту відгодовані пухкенькі цуцики, ховаються до своїх нір. З роками я навчився вгадувати те, про що розповідати не варто, і прибираю ці неїстівні деталі з їхніх мисок. Тримаюся більш-менш прийнятних речей.

Приміром, я вже не розповідаю історію про Джеронімо і шашку, яку він притискав до грудей. Не дозволю побачити в їхніх сповнених гніву і заплилих салом, мов у кастрованих псів, оченятах віддзеркалення нашого нестримного дикуна Джеронімо: він стоїть перед шкільним автобусом, який має відвезти селюків до Юро, і боязко визирає дівча (звали її Кароліною), облизуючи гніт динамітної шашки, що стирчить із кишені вітрівки.

Джеронімо був закоханий в іншу дівчину, а Кароліна все зіпсувала, цілі три дні розповідаючи всім охочим, буцімто він намагався поцілувати її. Йому тоді було 12 років, він був справжнім експертом у динаміті, але у коханні нічого не тямив, а воно вже зробило його нещасним.

Джеронімо не був страшним кровожерним звіром, якого я помічав у зніяковілих очах цих бевзів. Він просто хотів примусити дурну селючку зізнатися у брехні. Тому щодня приходив до автобуса з шашкою динаміту, яка стирчала з кишені вітрівки — ходив і ходив, поки чутки про це не дійшли до директорки. Вона покликала до свого кабінету Джеронімо та відповідальну за шкільне подвір’ям — на жаль, то була Діва. І повідомила, що відповідальна за подвір’я не має толерувати таку поведінку.

Джеронімо (і директорка знала про це) не здався б, якби під загрозою не опинилась робота Діви.

— Шкільне подвір’я для мене — це найсвятіше!

Джеронімо про це було добре відомо. Саме з цього підробітку я згодом купував собі одяг і допомагав Матусі, коли їй бракувало грошей на продукти. А вам уже відомо, як вона пишалася своїми стравами.

Діва розповіла мені про цю приключку більше, ніж хотіла. Однак остереглася назвати мені ім’я дівчини, яка так запалила серце Джеронімо. Те дівча не вирізнялося вродою — однак на дні очей блискало диявольською красою; це все, що мені пощастило дізнатись.

То він зважився на це чи ні? Тут вона теж не дала мені чіткої відповіді, а щоби відволікти увагу від шашки, повідомила купу непотрібний мені деталей.

Певно, він це зробив — але що саме, не знав достоту і сам.

Юний вояка — саме таким я бачу його; юний вояка, який ще не знав, як махати мечем, але вже вирішив будь-що пережити історію свого кохання.

Діву цей образ потішив, і вона усміхнулась.

— Однак того разу вояк поєдинок програв. Невдовзі його Дульцинея залишила Норко. Її батько знайшов нову роботу — авжеж, подалі від Норко, — і родина вирушила за ним.

Діва була нам як друга мати. З колиски взяла нас під свій захист, наглядала за нами невсипно. Ми були крайніми ланками у родині. Вона — на чолі, найстарша з доньок, а я — наприкінці. З часом ми могли б віддалитись одне від одного іще більше, та щоразу, як справи вели мене до району Валь-д’Ор, ми опинялись удвох у місцевому «Tim Hortons» із кавою і оладками та розгортали сувій сімейної саги, я — у першому ряду захоплених слухачів, а вона — подалі від задоволень.

Я відчував її спротив, неначе вузол, що затягувався щільніше і заважав мені жартувати. Вона тримала мене на прив’язі, я відчував це фізично. Я не міг піти далі, ніж дозволяли мені її недомовки й умовчання. Було таємне місце, від якого вона обачно тримала мене подалі.

І все ж радість — неосяжна і життєдайна — щоразу трималася неподалік, радість знову бути одним з Кардиналів. Нині нам випадає так мало нагод. Життя розкидало нас по планеті в усі чотири сторони світу.

Емільєн мешкає в Австралії. Багато ким працював, збагатився. Він у родині найстарший, іноді його кличуть Патріархом. Називали його також Стеном, Стенлі, Сіско — через ту давню історію зі Стенлі Сіско[2]. Однак не прижилося жодне з прізвиськ: Емільєн завжди був надто далекий, надто дорослий, ми сприймали його майже як дядька.

Азієць воює проти фашизму, імперіалізму та різноманітних кривд у Південній Америці. Коли я бачив його востаннє — п’ять років тому — за його словами, він летів до Франкфурта на якусь конференцію з міжнародної солідарності. Я не повірив. Певно, торгівля зброєю. Так думає й Діва.

Мустанг у бігах ще зі свого першого розлучення, Томмі окопалася десь на Унгаві[3], Нефертіті не відлипає від мобільного, а тягнути Тентена зі злиднів — справа марна. Ми бачимось удвох чи утрьох, ніколи не збираємось усі разом, відколи роз’їхалися із Норко, сім’я у повному складі не бачиться.

Тож коли я спостерігав, як члени родини поодинці з’являлись у холі «Чотирьох сезонів», то мав дивне відчуття, що нарешті настала мить, якої я чекав тридцять років — велике свято родини Кардинал.

Готель «Чотири сезони» — довжелезна похмура споруда, що заганяє свої щупальця в ялиновий ліс у південній частині Валь-д’Ор. Усередині — штучна шкіра, штучна деревина, штучні усмішки, дуже схоже на великий готель. Тут, у плетиві коридорів та ілюзій, щороку відбувається з’їзд розвідників. Сподіваюсь, що тут я віднайду чари своєї родини.

Прийшли усі. Не уявляю, як новина облетіла усіх. Я дізнався про збори від Діви. Минулого місяця у «Tim Hortons». Це було перше, що вона мені сказала — аж так її приголомшила ця новина.

— Заслужений розвідник?! Вони дійсно збираються вручити йому медаль розвідника року?!

Я ніяк не міг взяти собі того в голову. Авжеж, Татко ще займався розвідкою, але у 81 рік це вже було не те. Часом я навідувався до його маленького бунгало (гидке відчуття, позбутися якого мені так і не вдалося) або спускався до обладнаного льоху (така сама гидота) — він, спершись на ціпок, копирсався у своїх мапах, книжках і зразках, які привіз із Норко — для мене Татко завжди буде найвидатнішим розвідником у світі. Навіть якщо він уже не порпається у землі, навіть якщо давно проміняв кирку та компас на телефон, навіть якщо спускається до зимного льоху в домашніх капцях і теплому халаті — все одно він залишається тим, хто пізно ввечері повертався із шахти, наповнюючи все ароматом деревини, мовчазною втомою і металевим полиском своїх очей, достоту жила, яка чекає свого часу десь у глибині.

І все ж — заслужений розвідник 1995 року?! Мені важко було це збагнути. Він не знаходив нічого такого з далекого 1944 року, коли відкрив цинковий масив, що його «Northern Consolidated» поквапилась у нього поцупити.

А ще я так і не збагнув до кінця, що насправді відбулося на тому з’їзді розвідників.

Я прийшов раніше за всіх, чекав у холі «Чотирьох сезонів», хотів бачити, як вони всі заходять, хотів першим дізнатися, хто прийде. Новину я переказав багатьом, сподіваючись, що вони примчать — але мені й на думку не спадало, що новина облетить планету!

З’явилися навіть ті, кого я не бачив з часів дитинства. Джеронімо, приміром. Він поїхав із Норко на навчання і наполегливо прямував до своєї мети. Хотів отримати докторський ступінь із медицини, якщо точніше — у судинній хірургії, а ще в ортопедії; і все — за дев’ять років, тож уже у 39 років він зробив карколомну кар’єру військового лікаря. Чад, Ефіопія, Чечня — він відвідав усі гарячі точки планети. Чи не новий Бетьюн![4] Дурницями він ніколи не займався. Кілька років тому я бачив його в одній передачі. Його розпитували про Афганістан. Глибоко-чорне волосся, попелясте обличчя, очі хижі, мов у ягуара — о, я впізнав би його усюди, Джеронімо втілював усі характерні риси родини Кардинал!

Близнючок я не впізнав. З часом вони стали геть бридкими. Кармела й Анжела. А ми їх називали Томмі і Близнючка. Чому Томмі? Бо вона була надзвичайною — наша найліпша правофлангова в хокеї, наша гордість у джиу-джитсу, наш бравий хлопчина Том-Бой (так між собою прозвали її наші сусіди). Щоби подражнити їх, дати зрозуміти, що вона наша, належить нам — ми кликали її просто Томмі. А щодо Близнючки? Тому що... нас було так багато, що дехто у натовпі завжди залишався непомітним.

Вони зістарились ізсередини, ніби згорнулись, зіщулились, стали прозорими. Подібними на решту типових пані під п’ятдесят. Я не бачив їх з часів Норко, тож тільки коли Тур сказав: «Диви, та це ж Томмі!» — я зрозумів, що понура насуплена жінка була моєю сестрою.

Дивитися на одну із Близнючок означало дивитись і на другу, вони були страшенно однакові. Та під час зборів я жодного разу не бачив їх разом. Вони ніби уникали одна одну.

Від початку зборів у мене було враження, що родина вислизає в мене з рук. У холі, коли Кардинали з’являлися поодинці, коли збились у купку біля рецепції, я відчув легке запаморочення, передчуття утечі. Я помітив, як Азієць і Яху тихцем пробиралися до свого номера.

Що більше родичів збиралося, то не так затишно я почувався. Авжеж, я був радий усіх бачити знову, звісно, лунали радісні вигуки, Кардинали плескали одне одного по спинах — дивовижна зустріч вийшла, зрештою, такою я її й уявляв. Та в погляді кожного новоприбулого, коли він заходив і помічав скупчення рідних біля рецепції, можна було зауважити короткий спалах паніки. Серед зойків і жартів залишалися непоміченими ті, хто тікав до номерів, до бару і ресторану. Тож коли увійшли батьки, біля стійки нас лишалось не більше п’яти.

Мені здавалося, ніби я гнався за невловимими тінями. Переходив від одного до іншого, бігав, шукав — але тіні розліталися, групи розходилися, і я опинявся сам-на-сам зі словами, що зависали в повітрі, сам-на-сам зі своїм зіщуленим серцем.

Ми ніби відштовхувались одне від одного. Ніби у небі над «Чотирма сезонами» зависнув велетенський магніт, який бавився з нами. Ніби після всіх цих років нам було нестерпно залишатися разом.

А втім, була одна благословенна мить, що здолала зловісне передчуття. Дивний образ, що зачарував усіх. Кожен з нас прикипів поглядом до неймовірного видовища у центрі виставкової зали у «Чотирьох сезонах». Татко застиг разом з юним програмістом перед екраном сучасного ноутбука, що поєднував геофізичні дані з фотографіями з супутників, — і пояснював закодовану говірку юнака своїм двом стареньким друзякам-розвідникам, які сиділи поруч і неспішно ковтали подив. Сцена була розпачлива.

Я чув, як за моєю спиною Тур мовив:

— Таж він жодного разу за життя до комп’ютера не підходив!

Ми були причаровані і приголомшені одночасно.

Ошелешений програміст пояснював, інструктував, а Татко вправно виконував усі команди, його важкі пальці бігали по клавіатурі, і все, чого вони торкалися, з’являлося на екрані. Чутка про диво дісталась інших стендів на виставці — і навколо нас зібрався цілий натовп цікавців.

Я стояв у першому ряду, між Азійцем і Магнумом. За мною, поруч із Туром, стояла Діва.

— Навчився за книжкою, — пояснювала вона. — Бачив би ти всі оті книжки з інформатики у його підвалі!

Олень стояв трохи далі.

— Але ж це новітні технології! — не погодився він. — Цього не дізнаєшся з книжки.

Тієї миті я ще не знав, що зібрались усі.

Під тиском юрми півколо, яке утворили родичі, стиснулось. Я й не помітив, як мене витиснули із нього, і я опинився біля крісла одного з розвідників — старезного гнома з поточеними нікотином зубами. Він нахилився до Татка і пробурмотів:

— Альбере, до тебе відвідувач.

Татко як сидів — із виряченими очима, намагаючись розгледіти картинку на екрані, — так і обернувся до мене. А я прослідував за його поглядом — і тільки тоді помітив усю родину довкола нас.

Другого дідугана-розвідника я упізнав одразу. Він часто бував у Норко. Серед зморшок на обличчі угадувався шрам. «То мамка-ведмедиця захищала своїх ведмежат», — пояснював він нам, малечі, коли ми залазили йому на коліна і сували пальці у глибокий рубець. Нині, утім, він нас вочевидь не впізнав.

— Альбере, це твої діти? Усі вони? Твої діти?!

Звісно, то була старість — бо інакше як пояснити те, що він нас не упізнавав?

І тоді дід із поточеними нікотином зубами поставив запитання, яке завернуло розмову на мою улюблену тему:

— Ба, ціле гніздо! Альбере, то скільки ж ти настругав?

Я чекав на відповідь, чекав на чарівну цифру, що неодмінно мала викликати подив. Атож, зараз ми приголомшимо всіх нашими історіями, нарешті ми будемо разом, дивним чином поєднані у магічному блиску згадок.

І відповідь луною прокотилась у натовпі:

— Двадцять одна! Двадцять одна дитина!

Та нас — півколо, що обступило нашого тата, — ніби заморозила важка, мов свинець, мовчанка.

Тим часом просякнутий нікотином старий хараман не вгавав:

— Га, двадцять один? І всі живі?

Мовчання боліло. Я відчув, як біль, наче панцер, сковує груди, як він єднає всіх нас — мене, якому ситуація була геть не зрозумілою, і їх, скам’янілих в очікуванні відповіді Татка.

— Авжеж, двадцять один. І всі живі.

Татів погляд завмер в одній точці. Я обернувся. Мої брати, мої сестри. Матуся. У їхніх поглядах зяяла порожнеча.

Послідок по черзі дивився на кожного з нас, потім глипнув на всіх разом, і моє серце тьохнуло. Здається, він усе зрозумів. Зазвичай у «Tim Hortons», відчувши, що він ладен ухопитись за широку мантії тіні, що уже простягнув до неї палець, готовий учепитися за мою мовчанку і перетнути межу — я миттю його підхоплюю. Розповідаю про Джеронімо, Тентена, Норко, про високі трави та синє безмежжя зим, про наше обійстя і невеселі вечори, про наші мрії і свободу — я даю йому більше, ніж він питає, і він забуває про тінь, яка накриває нас.

Урятував нас старий Савар. Таврований старигань. Малеча обожнювала Савара. Діти дряпалися на величезний каркас немитого чолов’яги, стромляли пальці у глибокий рівчак плоті й щоразу розпитували, звідки у нього ця рана. Уже тоді він був немолодий, від нього відгонило людиною, зруйнованою роками блукань між лісом і брудними готелями у Валь-д’Ор. Савар тхнув кухнею, засипав нас і Матусю соромітною лайкою — єдиним виявом ввічливості до жінок, відомим йому; я залюбки нагнала б його віником, якби Савар не був там через Татка. І залюбки поцілувала б його, якби він показав нам шлях до втечі.

На нас усіх тиснула тиша, реагувати не було сил, тож старий Савар, схаменувшись, раптом нас упізнав і тицьнув пальцем у Джеронімо.

— Це ж маленький Лоран, — запитав він у тата, — той самий, що всюди за тобою ходив? І до біса ж інших було, хто скоштував із тобою каміння, еге ж?

Усі розсміялися. Бо «маленький Лоран» заввишки був майже шість футів. Бо вираз «скоштувати каміння» давно застарів і серед молодих геологів скидався на давнезний засохлий жарт. Бо вагу тиші відчули всі.

Ми також розсміялись. Знадобилося кілька секунд, аби розпалити сміх — так нас паралізувала тиша.

Послідок нічого не зрозумів. Я збагнула, що буде так, коли помітила його цікавість до розмови. У його очах не промайнуло жодної тіні. Навпаки, наш Послідок заздалегідь тішився, переконаний, що старий Савар затягне нас у свої спогади, які приховував від нас тоді, коли хвилювався за плани Татка і дозволяв малечі кататися на своїх довжелезних ногах.

— Тепер Лоран цікавиться кістками, а не камінням. Він лікар. Увесь цей час він ставив на ноги поранених у Чечні. Лоран — хірург.

— Тобі більше знадобився б адвокат. Якби хлопчина вивчився на адвоката, зараз ти був би багатієм!

— Пхе! Ще адвоката мені бракувало! Але є в мене іще один, який скоштував каміння. Він тогоріч гарував у Фанкамі разом із Ляшапелем[5]. Є й старшенький, Емільєн, він пощипує скелі в Австралії. Це тобі не при дверях стояти!

Савар продовжував чіплятися до Татка, який, не вловивши іронії, сердився на жарти старого приятеля. Усі навколо ввічливо підсміювались. Розмова текла неспішно. Я зітхнула з полегшою.

Я роззирнулась довкола себе. Тентен кудись пропав. Я помітила Нефертіті, яка просувалась бочком між людьми, і, впіймавши погляд Тутанка, зрозуміла, що він збирається зробити те саме. Ми розходились обережно, спокійно, і якби хтось вирішив порахувати нас, то навряд чи кинувся б на пошуки двадцять першого з-поміж нас.

Послідок не бачив нічого — аж так його поглинула розмова трьох старців. Його не угамувати, коли йдеться про історію нашої родини. Старі якраз згадували, як вирубали глибокий рів у дуже твердому кварці. Димчастий чорний кварц із блищиками. Точність роботи залежала виключно від нашого тата. Місцина розташовувалась далеченько від Норко, у багатьох світових роках від нашої родинної саги. І все ж ішлося про шахти — казкові, багатющі, бездонні шахти, — про таємниці каміння, а наш тато говорити умів, його голос лився, мов спів, і зазвичай біля столу ми аж підстрибували від його краси. Для Послідка цього було достатньо — він стояв, причарований.

Він напрочуд ненажерний. Часом я забуваю про це і поринаю у спогади, яких ще не встигла позбутися — Боже збав! — однак заховала подалі, на самому дні пам’яті. Достатньо зачіпки. Досить Послідкові зацікавитись якоюсь дрібницею — і розмова звертає у затінок, якого я щосили намагаюсь уникати.

Я не хотіла розповідати історію кохання Джеронімо. Вона подібна до лицарського роману (Послідок, як завжди, підібрав влучне слово), але нестерпно трагічна, схожа на біль, який ми всі відчували, коли зникла Анжела. Кардинали взагалі дуже схильні до болю. Згадуючи про нещасне кохання Джеронімо, я ніби поглиблюю рани, які скалічили всіх нас. Одне нещастя обов’язково тягне за собою інше, тому Послідок (якого ця чаша оминула), закарбував у пам’яті лише красу пригоди.

Я не розповідала йому про гарячку й мігрень, що мучили Джеронімо. До того він не хворів жодного разу, навіть узимку грипу не мав, тож коли я побачила, як скрутило Джеронімо в кабінеті директорки, то збагнула його лють від безсилля. Атож, він був стійкий, міг витримати значно більше, аніж тягар власних сліз. Уже у дванадцять років, коли та малá поранила його серце, було очевидно, що він стане неабияким персонажем нашої фамільної саги.

Він робив усе, міцно стиснувши зуби. Попри владу, яку їй давало м’якеньке крісло, попри випнуті груди і вміння молоти дурниці, директорці не вдалося витиснути з нього ні слова. Він вріс у стілець, стиснувши кулаки, напруживши м’язи, напнувши жили на шиї — мов юний фавн, який визирає за більшим суперником і чекає зручної миті.

То була не перша їхня сутичка. Джеронімо під час перерв одноосібно панував у шкільному подвір’ї і через це частенько опинявся у кабінеті директорки — заслужено, а іноді й ні. Проте мені ніколи не доводилося відповідати за нього. Чергових було завжди двоє, тож він ніколи не потрапляв до моєї зони відповідальності.

Того дня за стоянку автобусів відповідала не я. І всі — директорка, Джеронімо і я — чітко знали про це. Тож коли вона кинула з висоти монументальних грудей: «А ти мусила б знати, що чергові не мають допускати на шкільне подвір’я учнів з динамітними шашками!» — загроза була лише вдаваною. Мені здалося, що зараз він метнеться до неї і вирве з грудей соковиті соски. Він підскочив на стільці чимдуж і нібито без видимого зв’язку (авжеж, наш Джеронімо завжди вирізнявся метикуватістю) спокійно поклав руку на кишеню своєї вітрівки та вийняв звідти згаданий предмет — так, мовби хотів віддати його директорці.

Я насолоджувалась. Вочевидь, вона ніколи в житті не бачила динаміту. Великі соски здригнулися — хтозна, від страху чи огиди. Машинально вона підвелася, прагнучи повернути собі владу над ситуацією, та Джеронімо навіть не поворухнувся, ні на міліметр не поступаючись силою динаміту, тож директорка впала, струхнувши всією своєю брезклою плоттю, і крісло жалісно зашипіло.

На цьому історія завершується. Решту я не розповідаю. Тільки це я здаю в оренду Послідкові, коли він завертає розмову на те, чого коштував нашій родині «той випадок, коли Джеронімо примусив директорку трусити цицьками». Ця історія стала частиною нашого спадку. Багато чудових вечорів ми провели в її компанії. Подібних історій у нас було безліч, і увечері, після бійок за посуд та за тримісну канапу, всі упереміш вмощувалися перед телевізором, а я слухала їх, притулившись до одвірка. Денні справи ще не були вичерпані, та я не могла встояти перед спокусою, тож я стояла у дверях посеред будинку, однією ногою в кухні, а другою у вітальні — стояла і слухала оповідки про їхні подвиги в школі, про телепередачі, про всесвіт, що линув до них з екрану, про все, що вони зроблять з придуркуватими селюками, коли нарешті вирвуться з Норко.

Жодного разу не вдалося мені довести денні справи до кінця, будинок здригався від гамору, а наші вечори досі залишаються найліпшими спогадами у моєму житті.

Будинок сяяв, немов кафедральний собор, у кожній кімнаті був хтось, між кімнатами постійно пересувалися члени родини, однак епіцентром руху була вітальня, а якщо точніше — канапа, де примудрялись умоститися переможці битви за посуд, зазвичай то були Джеронімо, Тентен і Томмі, хоче Томмі частенько поступалася Махатмі. Решта — достоту сторожа канапи — звисали з билець і спинки. Їх було троє, четверо, часом п’ятеро — переважно малеча; інші були надто горді і мали задовгі ноги; і коли хтось із володарів канапи вирушав за водою, молоком чи щоби позбутись усього цього у вбиральні, між сторожею виникала бійка за охорону вільного місця. Часом — а це й була найцікавіша частина гри — малі зволікали чи захоплювались своїм шарудінням, і місце хтось цупив. Повернувшись, володар лаяв сторожу і крадія, похмуро приєднувався до безпритульних, що лежали просто на підлозі чи купчились у кутку, однак не відводив погляду від сміливця — раптом тому закортіло б попити або посцяти; тож бійка за канапу тривала весь вечір.

І все ж існувало ключове слово, що мало силу закону і згладжувало гострі моменти цієї гри. Бо інакше ударів сипалося б значно більше. Я вже й не пригадаю, коли виникло це правило. «Хіба це має значення? — відповів Яху, якого я вже колись питала про це. — Воно залишилось, і ми добряче повеселились». На початку слово це було цілою фразою, грізним попередженням. «Навіть не думайте зайняти моє місце!» — або щось інше в такому дусі. З часом фраза, яку часто повторювали, перетворилася на «Нндумзмісц».

«Нндумзмісц!» — і господар міг без вагань іти на кухню чи до вбиральні, адже захистив таким чином своє право на місце. Та завжди знаходився хтось охочий. І залежно від загального настрою це закінчувалося лайкою чи товариським стуснем. Жартівливо або серйозно.

Це слово прислужилося не лише для бійок за канапу. Нндумзмісц за стілець і за затінок на терасі. Нндумзмісц за все, що ми вважали приватною власністю і що конче ставало об’єктом у боротьбі за владу. Один на всіх кодекс честі, одні на всіх крадіжки і стусани.

Наказ зазнавав змін: Нндумчсороч, Нндумччеревик, Нндумчолівець, Ннудумчірушниць, НндумчіКорнФлейкз... Досить непевний спосіб захистити власність в будинку, де ніщо — геть ніщо, навіть ліжко — не мало персонального призначення. Ми спали у будь-якому вільному ліжку і вбирались у те, що витягали із куп одягу, які громадились у тому, що я називала своєю пральнею і що насправді було кухнею-вітальнею одного з помешкань неймовірної будівлі, де спершу планували чотири квартири.

Найбільше ми захищали свій одяг. Часто одного Нндумчісандаль було замало. Слід було засинати в тому, у чому хотіли ходити наступного дня. Серед дівчат (нас було небагато, п’ятеро) сварки були не такими лютими, та серед хлопців уранці вони нагадували апокаліпсис, якщо раптом хтось — прагнучи помсти чи провокуючи — вирішував кинути оком на чиюсь убранку.

Ми жили в бездоганній анархії — і я обожнювала цей будинок! Двері грюкали, сходи скрипіли, стіни стогнали, саме життя у цьому обійсті тремтіло від нетерплячки — а я була його охоронцем. Саме я підмітала, витирала, мила, начищала, щоранку поринала у нескінченні прання, виглядала кучерики пилу і кучугури безладу у кімнатах (які мені самій несила було зрушити з місця) — словом, я панувала у хатньому хаосі.

Чотири помешкання утворювали навдивовижу незграбне середовище існування, нагромадження дверей і кухонь-віталень, які так лічили невпорядкованості нашого життя. На все життя я зберегла любов до безладу. Від цього страждали всі — мої діти і (найбільше) мої чоловіки. Усі вони утекли від мене.

Мої володіння розташовувались на другому поверсі, у західній кухні-вітальні, яка служила також за пральню і яку Джеронімо перейменував на «дрантясклеп».

А де Діва?

Діва в склепі.

Що там робить?

Дрантя ліпить.

У цьому будинку проявам влади не було місця, тож ця лічилка, яку мені витьохкували по сто разів на день, мала нагадувати, що навіть прання не давало мені жодної влади.

Отже, до пральні-склепу зносили одіж. Як брудну, так і чисту. Брудний одяг горою висився над машиною. А чистий складали до татових коробок з-під динаміту — якісь із коробок були вимиті й чищені, якісь досі сіріли засохлим мулом; коробки служили за шафи і шикувались уздовж стін. На перший погляд цей хаос здавався веселим. Я прала і брудне, і чисте, впереміш, а опівдні — байдуже, завершувалось прання чи ні — переходила до інших справ.

В іншій кухні-вітальні розташовувалися стіл, кілька стільців, крісло-гойдалка і сила-силенна книжок. Насправді за стіл правили двері на кобилі, вирвані з м’ясом в одному із закинутих будинків; Кардинали зазвичай майстерно й ретельно вичищали подібні обійстя і хутко переходили до наступної покинутої жертви. Книжки, хоч як дивно, були дбайливо складені на етажерці з білої сосни.

То була класна кімната, де вони борюкалися зі знаннями й книжками, де мали змогу просуватися світом науки, мистецтва і влади, де могли здійснити свої найсміливіші мрії.

Саме тут я вперше дізналася про мрію Зорро стати інженером. Йому подобалося саме слово, бо коли Тентен поцікавився, він і гадки не мав, чим займаються інженери. Знадобилося кілька днів — напевно, словник також, — аби дати відповідь:

— Інженери винаходять всілякі воєнні штукенції.

Потім він хотів бути архітектором, скульптором, художником, поетом, а одного дня заявив, що буде не менше як сучасним да Вінчі. І знову словник став у пригоді.

— А педаллю стати не хочеш?[6]

Не знаю, де це відкопав Махатма, однак він отримав бажане — сварку. Він також мріяв стати винахідником, і сам факт крадіжки мрії якимсь військовим інженером — хай навіть Леонардо да Вінчі — був для Махатми нестерпним. Назвали його так на честь Ганді, видатного апостола непротивлення. Дивна іронія, адже толерантність не було закладено у генах Махатми з роду Кардинал.

Хай там як, а класна кімната була найспокійнішим місцем у нашому будинку — саме там я люляла немовлят.

— Авжеж, а ще ти там гралася.

Брехня, відверта брехня! Ці маленькі згортки потрапляли мені до рук лише через кілька днів після народження, і я любила їх, як власних дітей. Вони пахнули молоком, свіжою бавовною і ніжним життям. Маленькі пухнасті рожеві кульки — я досі відчуваю їхнє лагідне тепло у своїх руках. Вони були моїми малюками, а я — їхньою матусею. І кожен із них підходив до мене, і кожен перепитував про своє дитинство. У якому віці я зробив перший крок? Я дійсно терпіти не міг молоко? Що, ти давала мені натомість ссати шматки м’яса?! Вони розпитували про інших, порівнювали спогади, добирали деталі, яких бракувало. У Послідка дійсно був загострений череп? Я пішов у десять з половиною місяців? Раніше, ніж Олень? Раніше, ніж Джеронімо? Вау! Вони із захватом слухали про спід чужого життя, раділи поверненню забутих деталей, раділи старшій сестрі, якій були за ляльок, — перепрошую, але для мене то була аж ніяк не гра! — та насправді всі ми прагнули одного, нам кортіло повернутись до Норко, до виру нашого тодішнього життя, зрозуміти, ким ми були насправді, ким стали, а найбільше ми хотіли розкрити таємницю наших батьків. Від тата лишилась бліда примара того могутнього розвідника, який ніколи не відкривав себе, цілком занурений у свою битву з камінням. А мама, хоч ми її й бачили, губилась на кухні, серед скреготу казанів і пари від наїдків — вона була невидимою, хоч від нас і не відходила.

Усі запитання ставили мені. Ніби мій статус старшої сприяв зізнанням.

— Усі ті роки ти займалася немовлятами і господарством — невже вона тобі нічого не розповідала?

Коли мама вклала мені в руки дитину вперше, мені й шести років іще не було. То була Анжела, одна із Близнючок, яку в нас підступно забрали — саме її я отримала першою із тремтливих рук матері.

— Доню моя доросла, тримай маленьку, бо маю порати хворого.

Хворіла, звісна річ, Томмі, і через гарячку, через страшну хворобу, яку та вістила, малих слід було тримати окремо, аби недуга не забрала їх до могили обох.

— Я не втратила жодного.

То була гордість нашої матері, її ідея-фікс — і єдине її зізнання мені.

Я колисала інших, які прийшли на світ пізніше. Вона приносила мені їх — ще теплих, насичених запахом її ліжка — і поверталась до себе, на кухню.

У ті кілька днів, поки вона не виходила зі спальні, будинок затамовував подих. Ніхто не гасав сходами, не влаштовував бійок на канапі, не бився, не горлав — адже мама приводила на світ нового члена родини. І будинок зависав немов у імлі, на кухні без неї було порожньо, бракувало шумного вовтузіння матусі, кухня ніби повільно вмирала.

Гадаю, залишившись на самоті з малям, зачинивши за собою двері, мама катувалася тим, що була не з нами, що будинок не обертався довкола неї, що вона не жертвувала життя кухні, не тягала величезні казани. Тож варто було дрібці життя повернутися до її тіла, як вона залишала спальню і, дико роззираючись довкола та ледве тримаючись на ногах, віддавала мені малюка й поверталася до каструль.

— Гадаю, вона сумувала за кухнею.

Послідок аж підскочив, коли я це мовила. Певно, я його шокувала. Теревені про немовлят цікавили його значно більше.

— А мене вона колисала?

Ні, Послідку, вона не колисала тебе. Вона вже стояла край прірви, і не мала навіть часу виносити в животі інше дитя після тебе.

Маму гриз поквап. Потреба щонайшвидше наготувати їжі, обійняти дітей, прожити дні, пропустити крізь себе думки, які вона відганяла, супроводжуючи нерозбірливим бурмотінням... не знаю, куди вона квапилася. Завжди відхекувалась від утоми. Широкими кроками міряла будинок, долаючи кілометри між раковиною і кухнею. Налякана часом, розвіяна в зідхання, захекана, мов утікачка, розлита в словах, мов віщунка. І якщо хтось із нас щось у неї просив, слід було повторювати не раз і не двічі, аби вона виринула з магми думок і підвела голову — здивована і далека: «Що? Що таке?». Вона забувала відразу, як ми завершували пояснювати, і тихо зітхала безбарвним голосом: «Не знаю. Запитай в Емільєни, вона точно скаже». Я до цього так і не звикла. Щоразу доводилося робити з собою диво приниження, аби приховати гнів і пояснити: «Матусю, це ж я, Емільєна».

— Але що саме вона весь час бурмотіла?

Тоді мені здавалося, що лише мене турбувало конвульсивне шепотіння матусі. Усі в тому будинку мріяли про інше життя, реаліями жила тільки я. Саме так я гадала, коли багато років по тому мене розпитували про ритуали приймання їжі, про нічні вилазки мами та її невпинне бурмотіння.

— Рецепти. Вона повторювала рецепти. Аби не забути.

Авжеж, я також чула уривки з рецептів, і все ж у нуртуванні її думок вчувалося більше, ніж просто відданість справам кухонним. Незліченну кількість разів я чула, як наспівувала вона якийсь рецепт, аж раптом, ніби запнувшись об натхнення, зупинялася, замовкала, її очі темніли тривогою, подих перехоплювала якась болісна думка — і зрештою, після паузи, яка мені задавалася нескінченною, виривалося довге зідхання, і я чула, як з її вуст зривалося хрипко (цей голос ніби їй не належав) імення когось із її дітей. Нібито хтось із нас прилетів пташиною і вдарив крилом у зачинену хвіртку її пам’яті.

І як це пояснити?..

Вона нас любила. Її ніжність слід було бачити — усі ці ніжні погляди, любов, якою вона огортала своїх діточок, перш ніж їх мені передати. І ці почуття не мали нічого спільного з панікою, яка повсякчас штовхала її до кухні. Вона забувала про немовля, забувала про все і про всіх, забувала по черзі про кожного з нас — своєю панічною любов’ю вона огортала всіх своїх діток, і якщо раптом хтось один зненацька спливав на поверхні пам’яті, виокремившись у веремії дитячих голівок, що перемішувались у її думках, то вона із жахом усвідомлювала, що забула про конкретну дитину.

І все ж вона придумала спосіб гнати туман із голови. Коли ми вмощувалися до столу, вона нас перелічувала. Кожен мав точно визначене місце — і мови бути не могло про його зміну, Нндумзмісц тут не спрацьовував — і поки ми наповнювали свої тарілки, вона встигала зирнути на кожного, аби переконатися, що на місці всі. Незабутні миті!

— Я ні за що не пропустила б цю мить. Я схилялась над їжею, яку вона приготувала для нас, і чекала, поки її погляд зупиниться на мені. Цей звичай дуже скидався на молитву.

Тутсі була передостанньою, наймолодшою з дівчат, вона народилася незадовго до появи Послідка і висловлювалась у досить своєрідний спосіб.

Мама рахувала нас по черзі, і коли її погляд збирав нас усіх до купи, вона поверталася до кухонного столу, де на неї чекали нагальні справи. Вона ніколи не сідала з нами. Часу не було, голоду не відчувала, іноді під’їдала, живилася з ложок і половників, і лише після вечері, переконавшись, що для завтрашнього ранку все готове, мама погоджувалась відпочити й усамітнювалась у спальні.

Якби Послідок порахував усіх нас, хто півколом обступили комп’ютер, якби він уважно полічив нас усіх по черзі, як це робила мама, він здогадався б.

Після зникнення Анжели ми робили все, щоби ніколи більше не збиратися разом. Сімейні збори вже не відбувались. Ніби з’явилося нове неписане правило. Мама не мала знати, що когось бракувало. З татом було легше. Він знав. Коли заходила мова про Анжелу, він замовкав — і ми розуміли, що він здогадувався.

У Матусі є щось, що слід захищати постійно. Розрив, глибока розколина, де губиться її розум. Часто я спостерігаю за тим, як вона вовтузиться на кухні в бунгало, ніби досі має годувати дитяче тирло, і запитую себе, звідки в неї таке стійке прагнення загубитись. Їй 78 років, їй важко рухатися через артроз, її серцю загрожують усі можливі артерії — а вона гарує, мов каторжна! Благодійні організації не встигають забирати ще гарячі страви.

Коли ми зустрічаємось — удвох, утрьох, учотирьох, значно рідше у численнішій компанії, — то перше запитання до неї завжди стандартне: «Як ти, матусю?».

Нам кортить захистити її, взяти на руки — та вона завжди тікає від нас. Тікає від себе самої, залишаючи нам розпливчастий образ, що викликає тільки ще більше запитань. Ця невловима істота в нашій уяві завжди набувала рис справжнього життя лише вночі, коли з’являлася біля наших ліжок — із довгими розпущеними косами, кістлявою поставою, яку пом’якшували обриси льолі та жарке світло мініатюрної кишенькової лампи, що супроводжувала її в нічних вилазках і яку вона затуляла долонею, аби не потривожити нас.

Примарна постать матері блукала нашими ночами і супроводжувала нас упродовж наших життів. Часом я й досі чекаю на неї на самоті в ліжку у тісному готельному номері, де шість днів на тиждень відпочиваю після виснажливої праці на кухні. Ця кімната повниться безладом, до якого я звикла в Норко. Я уявляю, як підлога легко постогнує під її кроками — і цієї миті я зіщулююся під ковдрою, — ось вона наближається до дверей, їх відчиняє безшумно — і я затримую подих, — ось вона підходить до стільця, що його я спеціально ставлю побіля ліжка, сідає на накиданий зверху одяг, і нарешті надходить моя улюблена мить, коли мама дивиться на мене, на свою Емільєну, старшу доньку, і мені 8 років, 15 років, 21 рік — еге ж, звісно, зараз мені 53 роки, — дивиться на мене, на своє любе дитя.

Вона, бува, засинала на тому стільці — і посапувала у сні досить довго. Мені доводилося весь той час лежати в одній позі — і я відлежувала собі боки. Найвигіднішою (але й найменш зручною) була поза на спині. Так я могла крадькома спостерігати за мамою і часом навіть так засинати.

Вона була такою тихою, ніжною, такою граційною — неначе мене відвідував янгол. Де й дівалися суворі риси обличчя, гризоти й гіркоти, що спотворювали її обличчя протягом дня, і вона спокійно відпочивала з доброю усмішкою, легко похиленою вперед головою і місячним ореолом довкруж довгих розпущених кіс («достоту мадонна»), і всю її постать — довгу урочисту льолю — оповивало приглушене світло від лампи, яку вона тримала в руці.

Достоту мадонна. Я не могла заснути, поки вона не являлась мені.

Усі ми все життя з трепетом зберігали в своїх серцях образ маминої нічної з’яви.

Вона ходила з кімнати до кімнати, її вів ліхтарик. Коли мама починала обхід, було вже за північ. Усі вже були в ліжках, перед телевізором не лишалося нікого, вечірній відчай огортав будинок. Я чула, як вона зачиняла за собою двері. Обережно, аби не шуміти. Однак наш будинок надто сильно страждав, і хоч як мама старалася, одначе не могла завадити скрипам, стогонам і плачам, що супроводжували її упродовж обходу і вказували мені її шлях.

Через немовлят, які спали зі мною, я єдина мала власну кімнату — нагорі, просто над маминою кімнатою, — і, гадаю, через немовлят вона починала обхід із мене. Решта спали там, де знаходили вільне місце, єдиним правилом було, щоби дівчата і хлопці спали окремо, через що нерідко хтось із них проводив ніч під канапою у вітальні або під купою одягу в пральні.

Я чула, як під мамою скрипіла драбина, що вела нагору через діру в стелі кухні. Драбина була надто крутою і небезпечною, адже змайстрував її дуже давно своїми незграбними руками тато, і майже кожен із нас свого часу ладнав її, коли бракувало сходинки чи ламалась одна з бічних стійок. Справжні сходи були значно надійнішими, та коли тато селив нашу родину до цього будинку, то дізнався, що не мав права зводити додаткові сходи, хоч і треба було пов’язати два поверхи усередині будівлі. І тоді він, напевно, подумав, як мама в льолі під снігом і вітром дереться сходами зовні. Та все ж, дослухаючись до жалісного скрипіння драбини, я не могла не думати про те, що, заплутавшись у довгій льолі, мама може поставити ногу не туди.

Ночі вповні були мов манна небесна. Я могла досхочу роздивлятись Мамусю, поки вона сиділа біля мого ліжка.

Азієць припускає, що мама страждала від нічниць: «Лише дивлячись на поснулих нас, вона впускала у себе сон і рятувалася від безсоння».

Я ж, навпаки, переконана, що її ночі були наповнені напруженим пильнуванням. Вона виринала з виру днів, заспокоюючи себе вечірнім відпочинком, і обходила спальні, не пропускаючи жодне з ліжок зі своїми дітьми — вві сні вони були такими само, як і тоді, коли вона дала їм життя: розслабленими, невинними, тихими, — і саме такими вона хотіла зберегти їх у пам’яті.

Доказом мені слугували її ніжний погляд, який проникав на саме дно душі, та страшна порожнеча, в якій вона залишала мене, коли увага її очей зупинялася на одному з малих, які спали зі мною.

Доказом мені було й те, що розповів Яху й у чому зізналися Зорро та Нефертіті. Вони стикалися з нею, коли ходили до вбиральні.

— Вийшов я якось із туалету, — розповідав Яху. — Ніч була така світла, дуже холодна зимова ніч, місяць уповні. Стовпчик термометра, певно, упав до позначки нижче сорока градусів.

Вона якраз виходила із зеленої кімнати. Пригадуєш зелену кімнату? Колір обирав Чудасій — тоді ми вперше й востаннє перефарбовували будинок.

Я квапився, холод палив мені п’яти, та побачивши її, я зупинився мертво. А вона, ніби прогулюючись — голонога, але при цьому нечуттєва до холоду — нахилилася до мене (було мені тоді вісім чи дев’ять років) і прошепотіла:

— Швиденько лягай, Жульєне, бо захворієш. Підлога дуже холодна.

Вона була така прекрасна, така велична в місячному промінні! Її голос видався мені спокійним і ніжним.

Я так здивувався її появі переді мною, а ще й тому, що вона назвала моє ім’я, що прожогом кинувся до кімнати, не мовивши й слова.

А вона засміялася тихо — розумієш, вона сміялася! — і кинула вслід:

— Та ні, Жульєне, ти помилився кімнатою. Ти спиш у іншій.

Яху приголомшило, що вона знала, де він спав того разу.

— Дідько, що за радар вона використовувала?!

Бібі, якому я розповіла цю пригоду, швидко знайшовся з поясненням:

— Вона нас рахувала. Вела облік ліжок та їхніх мешканців і точно знала, де перебуває кожен із нас.

Історія Яху лише утвердила мене в баченні нашої матері — загубленої в денній праці, але всевладної уночі.

Мені подобається думати, що ми удвох оберігали будинок. Я турбувалася про зграю маленьких і великих Кардиналів, а вона не виходила з кухні та стерегла нас уночі. Будинок був у безпеці.

Хотілося б мені мати таку впевненість нині. Родина розлетілася на всі чотири сторони. Немає ні сварок, ні бійок, ні спільних мрій. Лише зафіксований біль.

Будинок — ніби віддзеркалення сім’ї. Розхитаний, потрощений, але упертий, стійкий — єдина нині вціліла споруда в усьому Норко. Час від часу я повертаюсь туди, просто щоб знову побачити наше гніздо — і щоразу боюся, що його вже немає, що воно поточилось, але ж ні, будинок стоїть, ніби задуманий над смислом своєї ваги, відкритий усім вітрам, завжди привітний, мов старий відданий друг.

Щоразу мені здається, що його біль зростає, а стогони гучнішають. Він уже не має ні галерей, ні зовнішніх сходів. Можна вільно входити з будь-якого боку. Немає жодних дверей, жодного вікна. Серед зубців, що фальшиво шкірилися згори (єдина кокетна прикраса будинку), оселилася колонія птахів; це ластівки, які зазвичай мешкають у коморах, а ще шпаки, які нестерпно вищать і розлітаються навсібіч, коли я підходжу.

Нині Норко — це лише галявина посеред лісу. Враження безмежжя, яке я пам’ятаю з дитинства, розбивається об дерева, які ростуть тут скрізь. Позаростали подвір’я Лярозів, Буассонно, Моренів, заросло місце, де висилися церква, готель «Імперіал», автомайстерня Декарюфеля. Єдиним незарослим острівцем спротиву залишається пустище, де колись стояли три школи.

Я не впізнавала нашого Норко. Зруйновані будинки, каркаси автівок — усе укрив одноманітний зелений килим. Ліс готувався до наступу, а шахта, зіщулившись у зверхніх горах, ніби шукала мого погляду. Та я жодного разу не піддалася.

Не знаю, яким дивом татова хижка з динамітом не піддалася загальній руїні. Міцною спорудою її важко назвати. Насправді все, що виходило з татових рук, не прикладалося до лінійки.

Хижка нагадувала тлустого павука. Дошки (ті, які ще мужньо стояли) відійшли від основи і служили досить сумнівним прихистком. Поїдений ржею дах зяяв численними дірками.

Павучисько з каптуром зі ржавої бляхи.

Там царював тато. Він складав у хижці не лише динаміт, а й усе шахтарське знаряддя, яке не міг перевозити у фургоні чи вмістити до льоху. Часом він дуже довго сидів у хижці — і з вікна за ним спостерігав хтось із малечі. «Тато іде до хижі», «Тато повертається з хижі», — сповіщав нас малий. Щоразу це ставало подією. Адже бачили ми його доволі рідко.

Тижнями він міг блукати лісом, та коли копальня містилася недалеко — скажімо, в кантонах[7] Баррот і Ламорандьєр, — він повертався додому щовечора. Та це ніяк не впливало на його присутність в будинку, адже виходив він іще засвітла, повертався на вечерю та, щойно вставши з-за столу, квапився до підвалу, де півночі мріяв і чаклував над своїм камінням.

Тато постійно перебував у підвалі чи хижці — хатні справи його не цікавили. Як мені відомо, він не заходив до жодної з кімнат, окрім своєї, де проти ночі зустрічався з мамою; вона вирушала на свої нічні вилазки, а він виринав зі свого підземного світу. Лише раз я бачив, як він піднімався на другий поверх — коли Джеронімо мучився від кохання до дівчини з дикими очима.

Ми із Джеронімо щойно повернулися зі школи. Директорку ми залишили в стані, близькому до удару. Джеронімо теж мав не ліпший вигляд. Та я помітила це тільки дорогою додому. Його очі аж побіліли від гніву. Я хотіла доторкнутися до його чола, та він люто відштовхнув мою руку: «Не чіпай! У мене болить голова».

Удома він кинувся зовнішніми сходами на другий поверх, а я зайшла через кухню. Стояла весна, земля поглинала рештки зими, діти, повертаючись зі школи, із захватом стрибали через брудні ручаї талого снігу в пошуках знахідок-дарунків відлиги. Удома залишалися тільки малі і мама. Тутсі, Олень і Нефертіті (Послідок тоді ще не народився) були замалі, аби тепер пам’ятати це, а мама якраз спустилася до підвалу. Тому тільки я бачила, як Татко піднявся драбиною на кухні.

Він повернувся з ділянки раніше, ніж зазвичай. Виклавши знаряддя в хижці, він зайшов і запитав, де Лоран. Ніби вже знав, що Джеронімо не грався з іншими на дворі, а лежав із лихоманкою. Ніби Татко мав видіння того, що мало статися.

— Він нагорі. Його лихоманить.

— Болить голова?

Я безсило похитала головою. Повагавшись, Татко зирнув на мене — авжеж, то був справжній Татків погляд — і подерся драбиною нагору.

Та мить належить тільки мені. Я не розповідала про неї нікому. Не розповідала і про збентежений вигляд тата, коли він піднімався драбиною, про його перелякані рухи, зворушення від неочікуваного потрапляння на територію дітей.

П’ять нескінченних хвилин залишався він там, нагорі — я їх лічила. Коли ж він спустився, то вигляд мав іще гірший.

Із підвалу з торбиною картоплі піднялася мама, малеча згрудилася біля моїх ніг — тож я так і не дізналася, що саме так схвилювало тата; не збагнути мені й дивного відчуття, яке викликає в мене цей спогад щоразу, спливаючи на поверхню.

Я не розповідала про цей випадок нікому, навіть якщо часом мені дуже кортіло зробити це. Я боялася слави, яка могла б придушити мене, якби хтось дізнався про відомий лише мені потаємний уривок татового життя. Звісно, я розумію, що ця ефемерна слава швидко випарувалася б разом із розчаруванням від необхідності ділитися з іншими єдиною миттю, коли тато поглянув на мене і я відчула, що моє існування дійсно важливе.

Найбільше я остерігаюся Послідка. Складно встояти перед спокусою розповісти йому все — його очі сяють від прагнення дізнатися все про нашу родину! Послідок запальний, він аж палає від пристрасті, обожнює життя, яке ми вели в Норко, маловідоме йому, найменшому з нас. Він ще не народився або ще був слинявим немовлям («горлатою мавпою» за висловом Джеронімо), коли наш будинок переживав свої найліпші роки. Занепад Норко тільки починався. Шахту щойно зачинили, вулиці спорожніли, і нам здавалося, що варто лиш захотіти — і ми всі станемо сильними, багатими і наймудрішими, словом, господарями світу. Тож ми тремтіли від нетерплячки в місті, яке спускало дух. Еге ж, то були наші найліпші роки. Кінець п’ятдесятих, початок шістдесятих.

Коли ми розповідаємо про своє життя в Норко, то згадуємо переважно саме цей період. Тоді майже всі були разом. Лише Старші випливли у велике море. Емільєн, Мустанг, Яху та Чудасій мешкали в Монреалі й часто відвідували нас із купою подарунків; їхні старі калатайки ледь пхалися під горою лахів, зібраних із залишків на фабриках, а в багажниках було повно кошиків з овочами, броколі, цвітною капустою, грибами й іншими смаколиками з ринку імені Жана Талона[8] (так званого «італійського їдла»), які вони гордо, з виглядом конкістадорів виставляли під ноги мамі.

Наші найліпші роки... Послідок не вгаває. Він повсякчас у пошуках анекдоту, деталі, в очікуванні несподіваного повороту розмови, який приведе до знахідки. Коли ми зустрічаємось, я заздалегідь смакую втіху від пірнання у спогади, та мені відомий і біль, який завжди кружляє круг насолоди. Довкола наших найліпших років темніє бездонний час. Коли ми мусили залишити Норко, будинок згас.

Усі ці темні роки Послідок раював у повній безкарності. Коли зникла Анжела, йому було лишень 7 років. Він нічого про це не знав. Будинок поховав цю драму у своїх зітханнях, тримаючись гордо, як у найліпші часи.

Це бідолашне дитя було напрочуд вразливе, начисто позбавлене інстинктів, геть перелякане. Ми постійно від чогось його захищали. Я — від нападів старших братів, а вони — від селюків. Боязкий і слабовольний, він чинив опір усьому, що було дорогим нам, хоч і став згодом чиновником — і все ж у своїй упертій відмові від усього, далекого від абсолютної істини, Послідок був справжнісіньким Кардиналом. Він став зразковим носієм наших цінностей, хоч вони й душили його своєю вагою. Послідок став нашим фетишем. Під час затяжних періодів смутку, коли зима тривала до травня або ж літо невтомно висушувало все навкруги, коли руїна в Норко печалила нас більше, ніж зазвичай, Послідок не відмовлявся бути нашим жертвенним бараном.

Його залишали на самоті, без нагляду. Він грався або тинявся десь, очікуючи на кривдника. Варто було наблизитися комусь із селюків — і ніби з нізвідки вигулькувала зграя розлючених Кардиналів. Тон чи жести, які їм вдавалося розгледіти зі свого сховку, були достатніми, щоби судити про зневагу. Якщо селюк був сам, то він аж трусився від страху, та коли знаходилося кілька, виходила знатна бійка.

Після подібних апокаліптичних бійок Послідок перетворювався на героя. Брати садили його на плечі й дозволяли розповідати про все, захлинаючись від хвилювання, увечері перед телевізором.

Бідолашний Послідок! Він так і не знайшов свого місця. Інші були надто дорослі, надто жорсткі, надто впевнені у своїй силі, а він народився кволим, із голівкою-вістряком, та й зростом не вирізнявся. Він тікав із поля бою, дорогою отримуючи кілька подряпин, показуючи язика і кидаючи матюччя через плече — однак ініціативу так жодного разу й не перехопив.

Авжеж, вони намагалися його загартувати, привчити до бійок, тягали за собою всюди, він був із ними в усіх вилазках, але жорстокості в ньому не додалося, Послідок завжди залишався ніби на марґінесі — ігор і життя, — а ми й далі захищали його, нашого безпомічного брата, забитого горлопана, літописця нашої родини.

Він не змінився. Такий самий нетерплячий і нервовий, хоч і запакований у костюм-краватку. Такий самий надто вразливий, аби бути втаємниченим у наш спільний біль.

До речі, саме про нього Джеронімо запитав найперше:

— А Послідок тут? Його хтось повідомив? А мама? Як там наша Мамуся?

Я зрозуміла, що ми зберемось усі, коли побачила, як Джеронімо виходив з орендованого авта на парковці перед готелем. Якщо вже телефонний дзвінок примусив його залишити своїх поранених, то інші мали прийти безперечно.

Він погладшав, хода потяжчала — і все ж він досі скидався на хижого юного вовка. Коли він вийшов з авта, то принюхався, трохи піднявши морду, та роззирнувся, перш ніж рушити вздовж припаркованих автівок. Я миттю впізнала його.

Та чи він упізнав мене? Усі ці роки я старіла, не усвідомлюючи цього.

Не знаю, що спрацювало — можливо, наполегливість мого погляду з холу готелю — та він упізнав у мені Діву тридцятирічної давнини... Не вагаючись, не змигнувши й оком, він підійшов і обійняв мене.

Ми цілу вічність стояли так у проміжку між двома дверима готелю, злившись, немов закохані, поки пожвавлення в холі не повернуло нас до реальності.

— Послідок уже тут. Ти й не уявляєш, як він хоче бути присутнім! Він не відходитиме від нас, ступатиме слід у слід, не відпускатиме ні на секунду! Та можеш бути спокійний — йому ніхто нічого не сказав.

Інформація не могла вийти за межі тісного кола родини. За дверима вестибюлю на нас чекали сімейні збори, яких ми остерігались уже тридцять років.

Я неохоче від’єдналася від великого мужнього тіла свого брата, від його запаху, що навіював згадку про далекі краї, від теплого аромату його одягу — і ми разом пірнули у вир емоцій.

Збори виявилися пасткою.

Усі ми були здивовані й раді зустрічі — та коротка мить щастя швидко розвіялася перед жахіттям очевидності: усіх нас зібрала разом відсутність Анжели. В очах кожного миготів один страшний образ: мама заходить разом із татом, помічає своїх дітей, що згрудились у холі готелю, перелічує їх (достоту як вона це робила в Норко) і розуміє, що бракує Анжели, найтендітнішої, найлюб’язнішої, єдиної з-поміж її дітей, хто був здатен на щастя. Таке вона стерпіти не в змозі. Я чую голос, що лине до мене — до мене більше, аніж до решти, адже, зрештою, я охороняла будинок — і погляди всіх присутніх Кардиналів чіпляються за мене, ніби закликаючи негайно шукати вихід із підступної пастки. Достоту ми просто діти, які зібралися в холі готелю, аж раптом зайшли наші батьки.

З тієї миті збори перетворилися на хованки, втечі та скритки. Замурована у своїх роздумах Мамуся гуляла лабіринтом коридорів готелю, так і не зрозумівши наших маневрів. Послідок же не відходив від нас ні на крок, гнав нас назовні з наших зручних траншей. Якщо він збагне наш біль — усе буде втрачено. І тоді безодня перетвориться на давньогрецький театр, де ставлять трагедію, і він оспівуватиме красу нашого горя. Неможливо протиставити щось захопленню Послідка.

Врятувати нас могла тільки Томмі.

Вона так давно живе серед ескімосів і перейняла їхню звичку розчинятись у безмежжі крижаних пустель. Мені непросто було впізнати нашу безсоромну хлопчакувату Томмі в цій пані зітертого віку. Як і раніше, вона носить штани і кілька сорочок — однак геть утратила браву поставу. Чисті випрасувані штани і — Господи Боже! — чепурні сорочки, вона перетворилася на дивний гібрид, своєрідну агресивну і водночас вишукану жіночну квітку, оксамит поверх криги. Крига серед вогню.

Томмі прослизнула в натовп, і ніхто її не помічав, поки хтось (гадаю, то був Тур) не гукнув на весь голос: «Диви, та це ж Томмі!». Її темний оксамитовий погляд ураз згас, і за ним я зауважила камінь, об який розбилася б, якби вже вкотре попросила б її врятувати всіх нас.

Ніколи більше я не вдаватиму Анжелу. Нехай хоч на колінах умовляють, нехай пропонують мільйони, нехай погрожують розплатою — ніколи більше я не понесу її хрест!

Анжела мертва, загинула страшною смертю, вона більше не подарує нам свою усмішку, а я вже не одягатиму її погляд-факлю перед очима всіх, на їхнє прохання, лиш аби родина лишалася неушкодженою.

Анжела мертва. Загинула під купою каміння. Розчавлена, розірвана, вивернута, розплющена. Мертва без вороття. Мертва навіки. І не просіть мене більше повертати її до життя!

Діва прозирає найглибші закутки моєї душі, та її погляд, мов у суворої наглядачки, побачить лише тверду чорну скелю. Анжело, моя Анжело, кохана Анжело, сестра моя, серце моє — моя Анжела далеко, вона недосяжна і недоторкана, її душа з’єдналася з моєю, коли на неї впала скеля, і разом ми заховалися за міцну загорожу, яку не проб’є жодний погляд.

І лише моєму прекрасному коханому Ною, моєму чоловікові Ною відомо, де ховається потаємна частинка моєї душі. Жодного разу він не просив мене взяти його з собою. Він просто знає — цього достатньо.

Коли Ной заходить до захаращеної ванної кімнати і бачить, як я усміхаюсь у дзеркало, зазвичай він іде геть. Обережно, навшпиньки.

— Qarinniik uqaqatiqarpit?

Авжеж, Ною, я розмовляю з сестрою. Дякую, Ною. Не кожен чоловік і не кожен інуїт погодився б розділити життя з жінкою, від якої не відходить душа небіжчиці. Еге ж, ви добре знаєтеся на містеріях життя і смерті, та чи багато у вас таких жінок — ніби з потаємних міркувань вирізаних традиційним ножем-савіком?

Ной — мій нічний компаньйон, партнер у моєму житті. Він — найповажніша людина в селі Канґіксуджуак, керує кооперативом, учився на півдні, знає безліч легенд, історій і давніх звичаїв свого народу; у центрі його тіла квітне тремтлива рожева плоть, що вибухає в моїх вустах. Коли це сталось уперше, ти глянув на мене здивовано, майже сором’язливо, у вас так не заведено, та згодом ти вже не опирався, віддався мені, а я поміж твоїх м’язистих литок раптом збагнула, що можу забутися, що все моє нещасне життя може пірнути туди.

Ми одружені понад двадцять років — та й досі шукаємо одне одного в гарячому шалі нашого ліжка. Так ми знайшли трьох дітей — трьох хлопчаків, Тамусі, Джошуа і Тимарка, трьох огрядненьких і непосидючих ведмежат, які бігають, стрибають, чіпляються за все навкруги і, коли вся зграя на мотосанях повертається додому, залишають нам розгромлений будинок.

Попри непосидючих дітей, ніжну мускусну шкіру їхнього батька та невідкладні справи в диспансері Анжела ніколи не залишала мене. У диспансері приємні миті — це рідкість, і все ж Анжелина усмішка крадькома, обережно проривалася крізь турботи, поки я зашивала рану чи зазирала у вухо. Анжела дивилася на мене й усміхалася. Легкою оксамитовою усмішкою. І мого серця ніби торкалося крило архангела. Мене захищала її доброта. Потроху я відчувала, як потаємна втіха зривалася з моїх уст — і я почала відповідати й усміхатися їй. Незворушне обличчя інуїта, рану якого я лікувала, також миттю просяяло. Тож нині на всьому Унґавському півострові я відома під прізвиськом Кунджаіннак, себто «Усміхнена». До мене приходять хворі з Коартака, Канджирсука, Саллуїта — вони загубились у бурі чи відвідують тут батьків, і всі вимагають мене, Кунджаіннак.

Анжелина усмішка — радість у моєму житті. Коли її немає тривалий час, я вмощуюсь перед дзеркалом нашої ванної та кличу її. Достатньо надути вуста і трохи притиснути їх до зубів — і усмішка Анжели розквітає на моєму обличчі. Немає нічого простішого, адже ми такі схожі, практично однакові, однояйцеві близнючки. Нас не розділяло нічого — ані краплина більшої вроди, ані найменша частинка шкіри. Ми розважалися, вишукуючи на наших тілах хоч якісь відміни. Якось літнього вечора — того пам’ятного нескінченного і бездонного вечора — ми навіть перелічили волосини на головах одна одній.

Абсолютно однакові — і при цьому такі несхожі. Погляд, постава, хода — а головне усмішка, якою небо обдарувало тебе і яка сяяла навкруг тебе, ніби зграйка метеликів, адже все в тобі (хоч ти й була міцною, мов скеля) повнилося грацією і безтурботністю. Сплутати нас було важко. Ти була Анжелою, милою, ніжною Анжелою, а я була Томмі, справжнім членом клану Кардиналів. Вулицями Норко ми ходили пліч-о-пліч — і кожен знав, де Томмі, а де Анжела.

Пригадуєш, скільки розмов у нас було щодо щастя — я не надто й прагнула його. Я мала чим зайнятися, крім мліти від щастя. Мрії в мене були такі грандіозні, що залишалося тільки сидіти і мріяти. А щастя здавалося перепоною, слабкістю, що могла погіршити смак моїх прекрасних мрій. Та життя, підступно крутнувши своїм зміїним тілом, вмостило мене у своєрідне щасливе існування край землі, тим часом ти не виконала жодної з обіцянок, померла в 17 років, не пізнавши ні люблячого чоловіка, ні чудових радісних діток, ні прегарного будинку і розкішного одягу, про який так мріяла.

— Хіба не можна хоча б помріяти про щастя? Хіба щастя аж так варте зневаги? Що ж тоді нам лишається? Невже ми приречені на нещастя? Невже мета життя — прагнути бути нещасними?

Анжела не розуміла, просто не хотіла розуміти. І сварки наші були досить болісними.

Я не сердилася на неї. Адже її причарувала місіс МакДаґл.

Нам було по п’ять років, коли смердючі місіс МакДаґл та її пихатий чоловік ступили до нашого обійстя. Ніколи цього не забуду. Вони розірвали нашу оболонку і примусили нас із Анжелою стати різними.

Була неділя, родина сиділа довкола столу, і ці два страховидла — вона велика, чорна і дуже жвава, а він, подібний до тлустої миші, широко усміхався, демонструючи всім золоті зуби, — вмостилися на порожніх скринях з-під динаміту, розставлених уздовж стіни. І поки ми доїдали обід, вони роздивлялися нас із Анжелою.

Я не розуміла ні слова з того, що вони говорили. Вони розмовляли між собою, тицяли в нас пальцями і підбадьорювали одне одного гидкими вологими вигуками, яких я не розуміла і які віддавали гниллю.

Містера МакДаґла ми вже непогано знали. Він належав до довгої когорти людей, які проходили через будинок — серед них були й інші розвідники, і ділки, і шахраї на кшталт МакДаґла, і сумнівні представники шахтарських профспілок, для яких тато час від часу розвідував ділянки.

Сама ситуація була досить дивною: один із цих персонажів сидів на нашій кухні, до того ж у супроводі жінки. Зазвичай тато приймав своїх гостей у підвалі, в оточенні каменів, карт і мрій, і після тривалих розмов, що гуркотіли, мов підземні потоки, вони залишали наш будинок, лише байдуже кивнувши головою.

Хижа посмішка місіс МакДаґл непокоїла нас.

Вона шкірилася до нас усіма зубами — великими жовтими відьомськими зубами — і не відводила від нас очей. Ми з Анжелою сиділи по інший бік столу, поміж Старшими і тогочасним немовлям; тож отруйний погляд відьми торкався кожного з Кардиналів.

Тоді ще ніхто зі Старших не встиг залишити наш будинок. Патріарх Емільєн іще й не починав мріяти про Австралію. Було йому тоді 15 років, а це означає, що біля столу нас сиділо сімнадцятеро, і тим немовлям був Зорро. Мама стояла на кухні — вона ніколи не відходила від своїх каструль.

Мені й п’яти не було, але я пам’ятаю, як подумала тоді: «Якщо відьма заговорить до мене й Анжели, я подряпаю їй обличчя!».

Між нами був напрочуд тісний зв’язок, тож хіба я могла уявити, що, поки я гострила кігті, ти легко дозволиш відьмі МакДаґл зжерти себе?!

У голові в мене склався план, як утекти від бабеги та її поросяти. Задум був досить простий, однак складався із низки військових маневрів, якими я дуже пишалася. Слід було влаштувати ґвалт при столі та, скориставшись нагодою, вислизнути, поки решта Кардиналів сварилися б через канапу у вітальні, а моторошна парочка затрималася б на переповненій брудним посудом кухні.

На жаль, через присутність МакДаґлів сваритися ніхто не хотів. Усі вийшли з-за столу без бійки і поранень, а нас свердлили поглядами МакДаґли.

І хоч я спробувала втекти до вітальні, однак татів голос затримав мене:

— Близнючки, лишіться! Містер і місіс МакДаґл мають до вас кілька слів.

Я відчула, як мої нігті сталево вп’ялися в мою долоню. Правою рукою я трималася за Анжелу, яку хотіла відвести до вітальні, — та раптом рука лишилася вільною, зависла в повітрі. Анжела відпустила її.

Вона підійшла до страховидл. Людожери вже облизувались. Анжела поцілила в них усмішкою, що, мов метелик, пурхнула щастям.

Я мов скам’яніла. Серце моє, що ти там робиш?! Хіба не бачиш, що то упирі?! Що тільки й чекають, аби висмоктати твою кров?!

Я чула, як перемовлялися монстри, чула слова, які тато з його досить приблизним знанням англійської перекладав для нас, щойно вони злітали з їхніх гидких пащек, слова, що змальовували великий маєстат в оточенні дерев, запах кленових дров із каміна у вітальні, велику білу кімнату для кожної з нас або (якщо побажаємо) одну ще більшу кімнату для нас обох, а ще балакливих ляльок, порцелянові сервізи, шурхотливі сукні, навчання у Франції або Англії (звісно, якщо побажаємо) — вони могли запропонувати нам усе, якби ми погодилися мешкати з ними в Монреалі, у дивовижному місці, що мало назву Вестмаунт і яке для них, бездітних бідак, стало б тоді справжнім раєм на Землі.

Облудні, брехливі слова текли, та я нічого не розуміла, надто зайнята спостереженням за поглядом Анжели. Вона стояла лише за кілька кроків від страховидл — їм варто було лише руку простягнути, лише клацнути своїми кігтями. І вона усміхалась їм. Довкола неї пурхали янголи й архангели. А в її очах я бачила вперте блищання — вона не відводила погляду від місіс МакДаґл і стежила за кожним рухом жахливої викрадачки дітей.

Її причарував плюмаж на капелюшку місіс МакДаґл. Іншого пояснення тому, що відбувалось, я не знайшла.

Плюмаж тремтів на капелюшку місіс МакДаґл — жахливому фетровому капелюшку світло-бузкового кольору, із тих, що їх чіпляють на себе заможні бабеги. Можливо, це була підробка із пластику чи скляної нитки, і все ж підвіски спокусливо виблискували на старенькому фетрі. Немов приманкою, місіс МакДаґл сипала блискітками плюмажу, крутячи ним, неначе розхристаним флюгером, піймавши у свої сіті погляд і душу маленької Анжели. Бо саме до отруйного блиску плюмажу вона підняла свій пальчик, коли кухнею пронісся вихор образи.

Першою обурилася Діва:

— Що?! Оці двоє хочуть удочерити Близнючок?!

І з усіх уст зірвалося гнівне:

— Близнючки! Вони прийшли за Близнючками!

Це було так неочікувано й неймовірно, ніхто віри не йняв, і все ж МакДаґли сиділи на нашій кухні на наших ящиках з-під динаміту, такі бридкі, слизькі, заздрісні, і тягнули свої лапи до нас: «You want to come with us? You want to come with us?».

Саме тоді Анжела вказала на плюмаж і голосом зіпсутої дівчинки (такого ми ще від неї не чули) заявила:

— Хочу!

Стара карга миттю завуркотіла: «Oh! Darling! Darling! Darling!».

МакДаґл стікала радістю, немов потом, розтікалася калюжею по підлозі, щасливо брьохаючись у хвилях своєї глупоти.

«Oh! Darling! Oh! Sweetheart!». Вона хвацько висмикнула плюмаж і подарувала Анжелі капелюшок.

Чіпка пам’ять п’ятирічної дитини зберегла спогад про дбайливі рухи місіс МакДаґл, яка намагалась, аби плюмаж завжди був у полі зору Анжели. Вона вийняла зачіпку, зняла капелюшок, пригладила волосся, що потяглося за ним; вона мурчала, мов кішка, та жодний її рух не кинув тіні на блискучий плюмаж, авжеж, вона за цим ретельно стежила, червоний камінь виблискував усіма гранями точно на рівні очей Анжели, коли МакДаґл простягнула їй старенький фетровий капелюшок: «Here you are, Honey. It’s yours».

Я зітхнула, мені відлягло від серця — а втім, легше стало всім, коли пролунав розлючений голос Емільєна:

— Ти ж не віддаси оцим типам наших Близнючок,

еге ж?!

Це був старший Кардинал, наш ватажок, гордість родини — тоді Джеронімо ще не скинув його з престолу, і він дав знати старій відьмі, що розвіяти в повітрі примару її багатства недостатньо, аби хтось повівся.

Він стояв по інший бік стола і звертався до тата, який сидів обличчям до МакДаґлів і від початку зі здивованою посмішкою спостерігав за сценою. Татова відповідь занурила нас у глибокі роздуми, що не полишають мене і сьогодні:

— Близнючки вже досить дорослі. Самі хай вирі­шують.

І тоді... дорога моя Анжело, Кардинали тобі не пробачили цього досі, жоден із них, навіть я, усі ці роки ми не могли забути цього, мені це дуже боліло, повір... і тоді Анжела підійшла до плюмажу, схопила капелюшок, дозволила рукам місіс МакДаґл схопити себе, посадити на коліна, милуючись найбезглуздішими з можливих гримас цих двох шахраїв.

Вони так мені й не повірили. Вони хотіли бачити тільки сором і вчинок. Анжела не дозволяла себе вдочеряти, її зачарували, загіпнотизували клятим плюмажем. І мені це відомо ліпше, ніж будь-кому. Ми ж з Анжелою одне ціле, одна душа. Я знала, що вона відчувала тієї миті, чого хотіла і чого не хотіла.

А хотіла вона плюмаж, тільки плюмаж. Того, що їй запропонували потім, вона не хотіла, однак погодилася — і ми відразу прозвали її Приймачкою, адже вона погодилася приймати ляльок, сукні й інші безглузді дрібнички МакДаґлів.

Кардинали їй не пробачили. Найбільше лютував Джеронімо. Звертаючись до Анжели, він шипів, мов змія.

А я розривалась між відданістю своїй родині та бажанням захистити Анжелу. Тоді закінчилося моє дитинство.

Цікаво, як склалися б життя Анжели, нашої бідолашної Мамусі, нас усіх, якби я не заверещала тоді щодуху?

МакДаґли заволоділи Анжелою. Вони сюсюкали до неї, нашіптували їй на вухо свої побрехеньки — будинок у Вестмаунті, дерева перед ґанком, садок за будинком, біла кімната, і всю цю красу було густо замішано на сукнях, мереживі та ванільному морозиві, тьху, аж бридко! І поки Анжела продавала душу за пластикове брязкальце, погляд місіс МакДаґл відшукав мене за драбиною, де я уявляла, як повільно вбиваю її та її виродка-чоловіка.

— You want to come with us? Ти іти? Іти за сестричка?

Тепер я знаю — мені всі про це розповідали згодом, — що якби з глибини в мене не вирвався крик, якби він застряг у моєму горлі і не зірвав би чари, мої брати, як один, кинулися б уперед і вирвали б Анжелу з їхніх лабетів. Емільєн, Мустанг, Яху, Чудасій — ті, кого ми кликали Старшими — і навіть Тутанк, якому тоді було не більше десяти років, кожен із них згодом мене запевняв, що вони не дозволили б якомусь недолюдку, байдуже, вкритому гноєм чи грошвою, із сусідніх поселень чи із великого пихатого міста, вони не дозволили б нікому прийти до нас і забрати Анжелу.

Я заволала, заревіла, мов левеня, мов приречена на вічне пекло душа, і дременула нагору драбиною.

Не пригадую, чи був сенс у моєму ревінні, чи можна було розрізнити у ньому якісь слова; мені важко згадати, чого там було більше — лайки, образи чи болю — можу згадати лише свою лють та мамин спорожнілий погляд.

Мій крик потрощив їхні чари. Анжела зістрибнула з колін місіс МакДаґл, прожогом кинулася до драбини, не випускаючи з рук капелюшок із плюмажем, і прибігла до пральні, де під горою брудної білизни ховалась я, і ми розридались обидві.

Нам було тільки п’ять років, і все ж ми добре знали, що довгий шлях, який лежав перед нами, щойно розколовся надвоє: моя доля пролягала чіткою прямою, яка очікувала на всіх пихатих і насуплених Кардиналів, аж до недосяжної верхівки, а от щодо Анжели, то було неясно, чи в змозі вона пройти звивистий шлях, що раптом так віддалився від нашого?

Коли ми плакали в обіймах одна одної, заплутавшись у брудних шкарпетках і сорочках, то вже знали, що то були наші останні миті разом, що надалі все буде інакше. Авжеж, Анжела не пішла з МакДаґлами, але вони забрали її душу, — і серця́ відтоді в нас були різні.

Спантеличені МакДаґли повернулися до свого маєстату. Вони хотіли забрати двійко однакових дівчат і всадовити їх перед теплим каміном, але наштовхнулися на моє дике волання.

І все ж вони й далі кружляли навколо нас. Місіс МакДаґл уже не поверталася, та через чоловіка передавала гори подарунків. Капелюшки, суконьки, спіднички й інші огидні пожертви стерильної баби, і все в мереживі, з бантиками, а головне — у подвійній кількості! Коробка прибувала двічі-тричі на рік, і її миттю безжально вивертали на кухонний стіл, аби огрядна місіс МакДаґл знала, як ставляться в цьому будинку до маслаків від багатіїв. І якби не повні захоплення очі Анжели, МакДаґл більше коробок не приносив би.

Анжела цілком невинно носила мереживо й бантики від місіс МакДаґл, ніби не помічала, скільки злоби й зневаги викликало це хизування брязкальцями. Я ж добре відчувала осуд усього будинку, тому щоразу, як вона збиралася натягнути на себе одну з шурхотливих суконь, я запитувала: «Навіщо? Ти ж не на бал ідеш!». А вона граційно і легко відповідала: «Яка гарна сукня! Ти й не уявляєш, як вона сяє на сонці!».

І я дозволяла їй віддаватися радості, моїй радості теж, до речі, бо мені подобалося спостерігати за тремтінням воланів у сонячному промінні; інакше я чинити не могла, хоч і розуміла, яке на неї чекає приниження.

Вони її не ображали, не докоряли їй — наші брати зналися на витонченій помсті. Особливо Джеронімо, він умів вчасно вставити дошкульне слівце: «Куди це ти вирядилась? Що, у Вестмаунті вже святкують Геловін?». І якщо Анжела продовжувала милуватися собою і пританцьовувати, якщо він помічав, що краса сукні залишалася неушкодженою, то пропонував вилазку — спалити чийсь сарай, винести ведмедеві мозок, наскочити зненацька на селюків; зазвичай треба було бігти через поле, і мета була одна-єдина — витягти туди хрустку сукню: «Приймачко, ти ж з нами?».

Коли в Канґіксуджуаку я бачу дівчат у гарних вихідних сукнях із квітами під зимовими парками, то не можу не згадати Анжелу. Дівчата з Канґіксуджуака пухкенькі, кремезні й усміхнені. Сукні вони одягають, аби відсвяткувати прихід весни. Строкаті сукні, наче гарячі плями на сонці. З вікна диспансеру я бачу, як стрибають вони по калюжах серед сміття, безсоромно оголеного снігом, який тане, серед уламків льоду, знесених теплом до бухти, і я ніби бачу Анжелу, смагляву, як і маленькі інуїтки, та значно худішу — вона разом з іншими біжить серед руїн нашого Норко. Анжела в зеленій сукні з ірисами — це її найкраща сукня, що ніби закликає сонце і щастя, що злітає вгору, тремтить і наповнює мене легкістю. У Норко також весна. Сніг почорнів і ніби стискає в лабетах те, що залишилося від міста. Норко стає схожим на поле бою. А для мешканців міста — свято. На чолі з Джеронімо ми мчимо на зустріч із тим, чого нас позбавила тривала зима. І все ж я не можу не дивитися, як на прегарну Анжелину сукню летить бруд, коли Магнум і Азієць пробігають повз Анжелу і обома ногами стрибають у глибоку калюжу.

Так і було. Вони заманювали її у вилазки, брати участь в яких вона не мала жодного бажання, і чепурна суконька перетворювалася на брудну, жирну діряву шмату, з якої буквально стікали нечистоти, піт і смола, абсолютно непридатне для використання лахміття, якому судилося бути похованим під купою інших безликих лахів на підлозі у пральні.

Вибору вона не мала. Коли Джеронімо суворим голосом звертався до неї: «Ти ж із нами, Приймачко?» — вона мусила всім охочим показати відданість родині.

Джеронімо навмисно промовляв це начебто ввічливим тоном. У наголосі на «Приймачці» бриніла загрозлива іронія. Анжела, яка будь-що хотіла довести, що не перейшла до протилежного табору, що все ще була за нас попри свою любов до брязкалець і бантів — Анжела погоджувалась іти з нами і нищити серед лук і гаїв свою дивовижну сукню.

А я вже не знала, кому я насправді вірна.

Ми з Анжелою мали одну душу на двох і два серця, ми існували в симбіозі, ми були однаковими Близнючками, сіамськими близнючками, ще нікому не вдавалося знайти якусь особливу різницю між нами, аби дати окреме прізвисько, — аж ось шматок блискучого пластику зі старого капелюха причарував її душу, і вона перетворилася на Приймачку!

Я не носила суконь від МакДаґлів. Я не грала з їхніми ляльками. Я відмовлялася від скакалок, відвернулася від рожевої цукерки, я заперечувала все, що хоч приблизно могло походити з клятих коробок, тож я грала в хокей і бейсбол, завзято вивчала джиу-джитсу і невдовзі стала правофланговою в хокейній команді, а хлопці на заняттях із джиу-джитсу боялися мене більше за будь-кого іншого. Тоді я й отримала прізвисько — Томмі.

Я брала участь у всіх вилазках і всіх бійках. У десять років нокаутувала здорованя Буассонно. У дванадцять років виступила сама проти трьох. Я билася кулаками й ногами. Ніколи не дряпалась і не кусалась, як дівчинка. Я вміла захищатися, атакувати, битися відчайдушно, ніби востаннє.

Я билася проти дурних селюків, проти задовгих зим, проти пекучого сонця і чорних мушок, що так дістають улітку, я билася, бо мої сподівання були завеликими для маленького Норко, бо досягнення можна вирвати в життя лише силою; я билася за те, щоби мене не вважали за звичайну самицю, щоби ніколи не чути на свою адресу в’їдливих зауважень Джеронімо, аби ніхто не ризикнув пискнути щось про мій замок у Вестмаунті, аби ніхто ніколи не сумнівався в мені, аби час від часу ти і твоя дивовижна біла сукня з воланами могли відпочивати від них, аби нудний Норко іноді розквітав яскравим тюлем з ірисами. Анжело, я билась за тебе.

І все одно серед нас двох наймужнішою була саме ти. Ти з твоїми брязкальцями і янгольською усмішкою опиралися їм ліпше, ніж я зі своєю бравадою втраченого хлопчини. Хоч як вони тебе ображали, ти ні за що не відмовилася б від красивих речей.

Звідки вона була в тебе, ота любов? Я так ніколи й не зрозуміла цього. Можливо, справа була в плюмажі.

— Красиві речі такі ж природні, як і дерева, сонце й вода для риб. Гарна спідниця — мов квітка або дерево, від якого пашить свіжістю.

І все ж ти добре усвідомлювала, якими чужими в нашому житті були всі ці красиві речі. «Цяцьки», як казав Джеронімо. Ми зневажали чужі для нас речі, що ніби кидали виклик нашому трибу. Невже ти справді хотіла, щоби краса якоїсь там сукні замирила нас із цілим світом?!

— Я про це навіть не думала. Просто хотіла носити гарні сукні від МакДаґлів.

Ми часто сперечалися на цю тему. Анжела вперто стояла на своєму, а я намагалася повернути її до сімейних звичок. Вона ж так і не відмовилася ні від гарних суконь, ні від замку у Вестмаунті.

Коли товстий містер МакДаґл уперше заявився, щоби відвести її до замку, мені здалося, що світ похитнувся. Два тижні я ходила сама не своя. «Це ж просто канікули!» — пояснила ти мені на прощання.

— Які канікули? Чиї канікули?!

Уперше це сталось улітку 1957 року. Я пам’ятаю це дуже добре — тоді якраз зачинили шахту. Місто вивернули, немов кожух. Ціна на цинк упала — а разом з нею зникла й надія бідаків на наступний чек. Місто пішло тріщинами. Кілька родин виїхали, тягнучи за собою мізерні пожитки. Решта вагалися між роботою на шахті, розташованої на півночі, та сподіванням на злет ціни на цинк, а тим часом там, на горі, купка шибеників розбирала на метал шахтові споруди. Та це ще було нічого. Найстрашніше ще й не починалося.

— Га, канікули? Та коли ж ми нарешті разом проведемо наше дивовижне літо!

Що ж, шахта таки повернулася до нас. Ми не плакали, навіть не вдавали, ніби нам прикро. Бідніших за нас у цьому місті не було. Наш тато не був ні шахтарем, ні чорноробом, однак залишався у відомості шахти, розподіляючи свої блага між своїм численним потомством. Тато був розвідником, патентованим мрійником, він знайшов цинковий масив — просто велетенський масив, 2500 на 100 футів, 17 мільйонів тонн; газети тоді писали, що це стало найбільшим відкриттям мінералів за всю історію Канади. Компанія «Northern Consolidated» підсунула йому якийсь папірець, він підмахнув — щасливий, що може мріяти далі. А ми, його діти, мріяли про помсту, оцінювали свої роялті — саме ми мали панувати в місті, яке він народив. Анжела ж і чути не хотіла цих доводів.

— Я хочу подивитися на їхній будинок!

— Це ж просто будинок, не більше й не менше! Цемент і дошки, двері й вікна. Хоч де він стояв би — у Норко чи Вестмаунті, — він залишатиметься будинком.

— У них дзвоник біля вхідних дверей, у вестибюлі диван-рекам’є, стіни оббиті оксамитом, на підлозі лежать перські килими, у вітальні — шкіряні фотелі, а у ванній кімнаті всюди дзеркала!

— Рекам’є?

— Це така канапа, де сидиш, лежачи.

— Сидиш лежачи?!

— Бачиш, не всі будинки однакові. Я не знаю, як це — сидіти лежачи, та й навіщо, але мені кортить подивитися! Я хочу побачити їхній будинок, хочу зрозуміти, як це — жити там. Потім я повернусь і про все тобі розповім, ти ж зі мною їхати не хочеш. Клянуся, розповім про все! Я обов’язково повернуся — і ти дізнаєшся про все першою!

Спершу плюмаж, тепер якесь рекам’є. Я нічого не могла вдіяти з її захопленням усім блискучим.

Коли Анжела сіла до «Олдсмобіля» недомірка МакДаґла, ми зібралися на терасі і, мов із великого сімейного портрета, спостерігали тихо та загрозливо-урочисто. Зійшлися всі. Навіть мама. Її ніби підхопив вітер, і вона миттю знайшлась, з якимсь неодмінним кухонним знаряддям у руці, виставивши себе безжально під пекучі промені липневого сонця, придушена злобою, що аж вібрувала під товщею її почуттів. Було цілком зрозуміло, що ми зібрались, щоби відмовити Анжелі у прощанні.

Я теж там була — скам’яніла, заціпеніла, у першому ряду сімейного портрета, я ніби чіплялася за свій біль. Цей образ не відпускатиме мене все життя. Образ моєї першої зради.

Я радо позбулася б цього образу, стерла б його із пам’яті, та куди там — зрад було ще чимало, тож мені ніколи не забути Анжелин погляд із чорного «Олдсмобіля».

Анжела страшенно боялася тривалої подорожі на інший кінець світу, холодних і непроникних облич, які докоряли їй за від’їзд, власної рішучості, яку тримала глибоко в серці і яка вдруге підштовхувала її до розриву із нами; нещасна, розгублена, перелякана, вона обернулася до мене, навіть зробила якийсь непомітний жест рукою, її пальчики ледве злетіли над панеллю в салоні — ти зажурено надсилала мені останній знак вдячності, а я дозволила тобі померти біля своїх ніг, навіть не глянувши. Але ж ти нічого такого в мене не просила — просто відірватися на мить від загальної крижаної скелі й дати знати очима, що я з тобою, що ми солідарні попри бриніння злоби на терасі; я ж, немов мармурова статуя, навіть не поворухнулася, дозволила тобі поїхати без прощання. То була наша перша розлука і моя перша зрада.

Найгірше те, що ти пробачила мене. Ніби вже тоді знала, яка я підла. Авжеж, найгіршим було бачити пробачення у твоєму погляді. Ти знала, що я не могла залишити сімейний портрет, що не мала для цього ні сили, ні сміливості, ні навіть бажання, тож ти сумно і приречено усміхнулась, ніби даючи знати, що не сердишся на мене й усю провину береш на себе.

«Олдсмобіль» поїхав, забираючи тебе до місцин, які ти й уявити не могла — і я залишилась сама, страхітливо самотня, нестерпно самотня, сам-на-сам із соромом і зневагою до себе. Усі ті страшні два тижні я боролася з чудовиськами, які вовтузились у моїй душі.

Усі ці два тижні пекельне сонце нещадно випалювало Норко. Була лише середина липня, однак у повітрі висів сухий пил кінця літа. Норко аж варився на сонці. Місто здавалось анклавом, вузьким проходом у лісі, голим острівцем без жодного деревця, без рослинності, крім високих трав, що мляво погойдувалися між будинками, виставлені на поталу небесному пломеню; і з ранку до вечора ми бігали ніби розпеченою пательнею — сірі від пилу, брунатні від сонця, чорні від люті; я, збентежена своїми почуттями, слідувала за зграєю, весь час думаючи про тебе — де ти, що робиш й чи варто мені радіти, адже ти пробачила мені. На чолі зграї був Джеронімо. Ніхто не оспорював у нього це місце — мовчали навіть старші за нього Тутанк і Магнум, у них не було такої спраги до влади. Відколи поїхали Старші, він дратувався. Йому тоді було лише 12 років — і він, непосидючий, хирлявий і бунтівний, вів нас у бій. Бій, війна — я вживаю ці слова, бо саме так він казав. Ми були на війні. Проти негідників, які розбирали шахту, проти їхніх рабів — колишніх шахтарів і майбутніх безробітних, які допомагали їм скидати залізяччя та дошки на вантажівки, проти селюків із сусідніх містечок, що радо обговорювали нашу біду в готелях, проти плачів і зубовного скреготу, проти незбагненних сил, які вплинули на наш цинк, проти пекучого сонця, через яке уночі ми бачили страшні сни. Гадаю, війну тоді ми оголосили всій планеті. Ба більше — усім силам у Всесвіті, які тримали нас там, в апендиксі людства, намертво прив’язаними до злиднів; ми були переконані, що ця аскеза гартує діамант, прихований у кожному з нас.

Я ніколи не була таким переконаним членом родини Кардинал, як у ті два тижні. Я була на чолі команди. Вилазка в гори? Я погодилася першою. Я готова була вистежувати крадіїв, забирати в них інструменти й пальне, проколювати їм шини і — найвища насолода! — кидати запалені сірники в їхні хижки, хутко ховатися разом з іншими Кардиналами та, якщо пощастить, спостерігати, як палали дошки й знаряддя, як усе злітало в небо разом із густим димом, непридатне вже для роботи на іншій шахті. А селюки? Оті, тамтешні й із сусідніх містечок, які завзято обговорювали ситуацію в готелях «Імперіал» і «Руаяль»? Вони поверталися з рибиною чи мертвим котом у автівці — а часом ми запихали картоплину до випускної труби. І серед сухої трави де-не-де спалахували багаття.

На одчай душі я кинулась у війну. Мій біль становили численні виразки. Сором, зневага до себе, а ще усвідомлення провини — нашої провини, яку я вирішила спокутувати сама. Виходить, я постійно тікала з тієї провинної тераси? Можливо, моя лють, що розкривалась у бійках, була спробою забути про твою відсутність, про те, що ти відступила — а може, я прагнула пробачити свою зраду собі, мою потаємну любов до твоїх променистих суконь, моє ніжне ставлення до тебе, яке я зберігала попри загальну ненависть.

Трохи полегшення я знаходила лише в безмежжі своїх нічних імперій. Я намагалась уявити тебе в МакДаґлів. Та я ніколи не бачила ні рекам’є, ні вестибюль, ні дзвоників на вході, тож марно мучилася моя уява, я не могла уявити тебе в царстві багатіїв, і довга чорна безсонна ніч знущалася з мене, поки не заходила мама. Вона дивилася на мене довго й уважно, заплющеними повіками я відчувала на собі її погляд, а за мить вона нахилялася до мене й тихенько казала, потомленою рукою торкаючись моєї щоки: «Спи вже. Не переймайся ти так, вона ж повернеться». І я засинала нарешті, заспокоюючи себе образом чорного «Олдсмобіля», що привозив тебе назад.

Коли ти нарешті повернулася, місто йшло димом. Нам уже було нецікаво просто кидати запалені сірники. Ми справили собі зброю, яка давала змогу підпалювати на відстані там, де ми хотіли — вагома перевага, бо відколи ми стали для мешканців міста ворогом номер один, то по п’ятах за нами повсякчас слідувала стайка шмаркоти.

Сагайдак із комишиною. Гадаю, винайшов це Магнум — і ця знахідка дала нам змогу дійти до найвищих звитяг. Гнучка березова гілка, волосінь та очеретина, вмочена в олію або бензин. Найліпше комиш горів у вересні. Товста соковита стеблина всотувала бензин і яскраво спалахувала при першому ж контакті із сірником. Та того жахливого посушливого літа комиш був надто сухим, тож достатньо було, аби один із наших саморобних смолоскипів торкнувся трави, щоби полум’я злетіло вгору пекельним багаттям.

Того літа вогонь палав зусібіч. Сміття, кущі, трава — він спалахував усюди, уздовж канав, на пустирях, біля будинків; пломені підсмажили цівку котенят і спалили запаси старих шин Вайянкурів, облизали цеглу будинку Потвенів, неодноразово кусали галявину серед лісу, навіть так знахабніли, що оточили казарму пожежників; та найчастіше полум’я гуляло на верхівці гори, серед шахтових будов. Що й казати, нашою метою був склад динаміту.

І коли звідусюди збігалися люди гасити пожежу, ми також бігли з лопатами й граблями та билися проти полум’я пліч-о-пліч із нашими добрими сміливцями-сусідами, які, з червоними від люті й диму очима, волали: «Геть! Геть звідсіля! Бандюки!». Вони шаліли від безсилля. Проти нас не могли нічого. Нас було забагато, батьки забули про нас, тож ми зростали, мов бур’яни.

Під кінець літа більшість сімей залишили Норко. Стомившись від безнадії, виснажені, перелякані, пригнічені сонцем і війною, яку ми їм розв’язали, сім’ї рушали — з будинком чи без, із візком, доверху заповненим незрозумілим мотлохом; залишаючи місто, вони об’їжджали наш будинок, і стареньке авто похекувало під вагою скарбу, і під дзеленчання гудка й залізяччя та люті вигуки вся родина — тато, мама і дітки — тягнули до нас кулаки і злостиво, як раніше не наважувалися ніколи, вирячивши очі, гукали до нас: «Горіть у пеклі, кляті дикуни! Здохніть у власному гної, недоумки!». Ми перемогли...

Коли «Олдсмобіль» товстуна з’явився на повороті, ми лише випробовували лук із комишиною. І все ж якраз тієї миті ми запалювали очеретину; Тур першим серед диму запримітив лискучий метал «Олдсмобіля».

— Анжела! Дивіться, Анжела повернулася!

— Ти хотів сказати — міс МакДаґл?

Злоба Джеронімо не знала меж. Навіть такої миті.

Тож замість гуртом кинутися до будинку, як нам усім радив інстинкт, ми раптом згадали, що ти втекла від нас, і стримали ходу, аби приховати поспіх.

Ти скидалася на принцесу. Мов ковток свіжого повітря, мов весняна квітка серед п’янких пахощів строкатого лану. Білосніжна сукня тремтіла легкістю, усе — черевички, рукавички, капелюшок і навіть вишукане намисто з матових перлів — сяяло білиною небаченого небесного створіння. Ти була просто дивовижна!

Чи усвідомлювала ти, як вплинув на нас цей образ? Така біла перед чорним «Олдсмобілем», а ми — кошлаті бандити у дранті, подібні до гномів, які щойно повилазили зі спаленої землі. Невже ти забула про нашу злобу? Невже забула про демонстрацію сили тоді, на терасі?

Гадаю, два тижні спілкування з багатіями позбавили тебе інстинкту виживання в нашій родині. Ти радісно усміхалася, довірившись красі, яка оточувала тебе, і не вжила застережних засобів.

Перший удар наніс Азієць.

— Good afternoon, Miss McDougall.

І Нефертіті або Олень — чи хтось інший із малюків — повторив наївно, по-дитячому:

— Ґунун, МаҐаль!

Найуїдливішим був Джеронімо. Наш юний ватажок мусив продемонструвати суворість і метикуватість, щоби залишитися на чолі зграї.

— Чи не задовго — цілих два тижні — для вилизування золотих дверних ручок?

І, поклавши свої чорні масні руки на білий комірець сукні, він ніби дав добро на нищення Анжели.

Вони по черзі підходили, мацали по-королівськи розкішну тканину, піднімали краї криноліну, крутили брудними пальцями перлини, банти і мереживо, а коли не залишилося нічого білого, коли її від нас нічого не відрізняло, вони сунули Анжелі — бідолашній смертельно наляканій Анжелі у присипаній вугільним пилом сукні — лопату в руки, і Анжела потупцювала за ними до трави, що палала, трави, яку вони подарували їй на честь повернення.

Я пленталася, сповнена гіркоти від усвідомлення своєї наступної зради. Адже ідею із золотими ручками кілька днів тому підказала Джеронімо саме я.

Він вирішив принизити мене. Ми опинилися на чолі банди та жбурнули смолоскип у хижу з динамітом. Разом із нами були Бібі, Азієць, Тентен і Мамця, словом, нас було семеро або восьмеро, ми згрудилися за купою шламу, я й Джеронімо попереду, і він сказав мені, обернувшись до інших, аби всі бачили його скривлену недобрим задумом посмішку:

— А ти хіба не маєш бути у своєму замку?

Тоді я думала тільки, як захистити свою честь, тож відказала:

— Що за дурня! Два тижні лизати золоті дверні ручки? Ні, дякую, це не для мене!

Він боявся втратити свій статус ватажка. У мене було забагато запалу в бою, тож він хотів знищити мене, аби я не зіпсувала його молодий авторитет. Це я розумію тепер, через сорок років, а тоді ми жили мов на розпеченій жарівниці, а мені пекло дужче, ніж іншим, через мою подвійну причетність; у ті часи я думала тільки про виживання, забуваючи, що є вразлива частина мене, що потребувала захисту.

Як, відрікшись від тебе, я зуміла повернути нашу близькість?

Ти мені завжди все пробачала — і маленькі слабкості, і найгіршу зраду; я зізнавалась тобі в усьому, навіть у тому, чого ти не підозрювала; і все ж я продовжувала вести подвійне життя, поєднуючи хлопчачі звички з твоїм пробаченням, навіть не замислюючись над тим, що одного дня муситиму обирати.

Були й інші приниження, інші зради — щороку в середині липня тебе забирав товстенький МакДаґл, і щоразу від’їзди й повернення були непростими, та я вже страждала від твоєї відсутності не так сильно, бо уявляла тебе в будинку МакДаґлів.

Мені були відомі колір стін і шпалер у вітальні, лінолеуму на кухні та пледа на твоєму ліжку, я добре знала, що таке рекам’є, псіше, венеційські маркізи, білий і яшмовий мармур, англійська порцеляна, попільнички на високих ніжках і смітники з автоматичною кришкою — ти пояснювала мені все, усе детально описувала, і тепер я могла уявити тебе в кожній кімнаті того будинку.

Усього було сімнадцять кімнат — якщо рахувати і комірчину служниці під самим дахом, де ти не раз усамітнювалась («Коли тебе тривалий час оточує розкіш, це втомлює»), але найчастіше я уявляла тебе у великій білій кімнаті, серед штор, які легенько здіймалися, де все ніби усміхалося тобі, де було повно вишуканих меблів та іграшок — одна дивніша за іншу. Круглі строкаті ляльки-матрьошки, які ховались одна в одній, худенькі лялечки-барбі, які ти одягала й роздягала, ляльки, які розмовляли, ходили, сцяли й мали все необхідне для нормального життя: візочок, люлю, хромований столик, сервіз і навіть чотириповерховий будиночок, практично мініатюрну копію маєтку МакДаґлів; щодня ти прикрашала його, ставши навкарачки і наспівуючи «Jack and Jill going down the hill».

— Джек і Джилл? Звідки тобі відомо про цю пісеньку?!

— Бо я чула, як ти її співала.

— Як ти могла чути, якщо тебе там не було?

Я її чула, я її бачила, я була там, із нею, в будинку, сповненому пахощів мигдального печива та зів’ялих троянд. Мені залишалося тільки відкрити свій розум і перенестися до Вестмаунта, на вулицю Лексинґтон, до будинку, який мені описали в найменших деталях і де я могла мешкати й відчувати всіма порами своєї шкіри. З часом я звикла до цієї вправи — вона втішала мене впродовж років під час тривалих відлучок Анжели, поки вона насичувалася буржуазним духом МакДаґлів, а згодом жила в пансіонаті.

Спершу Анжела мені не вірила. «Так не буває, ти мене дуриш!» Вона вимагала деталей, уточнень, вишукувала огріхи — перстень, який загубила, подарунок від служниці; вона скеровувала мене на хибний слід («Бач, отут, під правим оком, мене вкусив собака»), розповідала всілякі вигадки («Містер МакДаґл водив Бренді до SPCA» , — та я ясно чула в голові інше: «Собаку звати не Бренді, а Кенді. І він тебе не торкався, просто заричав, коли ти хотіла забрати в нього миску. А до SPCA його водила служниця»).

І вона мусила повірити мені. Я жила з нею там, у МакДаґлів, залишивши в Норко лише порожню мушлю свого тіла, над якою під час нічних прогулянок схилялася мама. Бідолашна мама ніколи не розуміла дивне дівча, яке спало з широко розплющеними в темряву очима. Часто мені доводилося хутко повертатись, аби заспокоїти матусю, усміхнутись їй сонно, поки вона обіймала мене: «Кармело, прокинься! Ну ж бо, Кармело, ти надто захопилася своїм сном!».

Я ніколи не була такою щасливою, як тоді, коли десь глибоко в мені з’являлась Анжела. Я напружувала думки, тиснучи на болюче місце, аби від мене не залишилось нічого, аби виникло запаморочення від порожнечі — і тоді легкодуха й усміхнена Анжела з’являлася на безтурботній поверхні моєї свідомості та манила за собою.

Усмішка не згасала на її обличчі. Й у МакДаґлів, серед м’якого затишку грошей, і згодом, у сестер Успіння в пансіонаті Святої Марії, де, власне, ці гроші оплатили їй класичну освіту — всюди вона аж пашіла щастям.

Життя в пансіонаті було інакшим. Її оточували чорні убори, довжелезні коридори, одноманітний триб — тож усмішка Анжели ледь помітно мерхла. Усе ж, попри стриманість усмішки, я помічала, що навіть у тих суворих стінах (значно привітніших, утім, ніж рідний дім) Анжела почувалася цілком щасливою.

Траплялося, мені ставало лячно, що Анжела повертатися до нас уже не схоче. Повернення ставали щоразу більш випробувальними, а життя в пансіонаті було справжнім задоволенням для витончених сердець. Rosa, rosa, rosae, Ромул і Рем, Сципіон Африканець, Юпітер і Зевс, класична культура, світські манери, що легко відчиняли двері до світу поважних людей — їй ніби вклали в руки ключі від першого класу, то невже вона залишить цю затишну місцину заради збіговиська каторжників, які залюбки роздерли б її душу на клапті, варто їй ступити на поріг батьківської оселі?

— Родина — це зустріч із тим, що поховано глибоко в нас.

Коли вона поверталась із пансіонату, після публічного приниження, як Кардинали виплескували всю свою брудну злобу на однострій послушниці, ми з Анжелою шукали якийсь віддалений закуток, аби повернутися до розмови, незавершеної того місяця. Ті миті близькості були єдиним зв’язком між нами, і саме під час тих розмов я зрозуміла глибоку Анжелину віру в щастя і прив’язаність до родини.

— Я одна з Кардиналів, я завжди буду однією з вас, хай там що вони зроблять і хай там що зроблю я!

Однак нашій близькості постійно загрожувала втіха, яку вони відчували від полювання на нас. Джеронімо цих дитячих витівок дозволити собі не міг. То були часи, коли йому було від шістнадцяти до вісімнадцяти років. Тож він з іронічною посмішкою спостерігав за молодшими Кардиналами, яких відряджав за нами — зазвичай то були Тур, Зорро, Ґедзь чи хтось іще менший. Він їм казав: «Хай би сестра Анжела розповіла нам щось латиною» або «Давно вже не чули ми про військові походи нашого дорогого Цезаря»; і молодші брати кидалися по нашому сліду. Вони знаходили нас у глибині підвалу, у пральні за купою одягу, часом навіть під ліжком серед сірих бурунів пилу, і тягли до вітальні, до канапи на три місця, де на нас чекав Джеронімо — вельможний і непереможний: «То як там галли? Здається, того місяця Верцингеторикс дав під хвіст Цезарю, га?». І Анжела мусила перед усією родиною переказувати епізоди з історії Давнього Риму. Її безжально висміювали. У цієї гри була тільки одна мета.

Попри плутаність кімнат і коридорів жодного певного сховку в будинку не було, тож знаходили нас завжди. У місті також. Відколи зачинили шахту і розпочалися наші ігри з вогнем, місто збезлюдніло, залишалося з десяток житлових будинків, інші зірвали з прямокутних цементних підмурків або залишили нам на поталу — тож шукати захисту серед руїн було безглуздо. Норко перетворився на територію Кардиналів, не залишалося жодного каркаса, жодного румовища, які кожен із нас не знав би до останнього скрипу й зітхання.

Зрештою, ми з Анжелою отримали змогу проводити свої кришталево-болісні бесіди під захистом кюре Прюдома в церкві.

Кюре дозволяв нам звірятись одна одній перед бічним вівтарем, присвяченим Пречистій, і коли зграйка хлопчаків з’являлась у кінці нефа чи в брамі, достатньо було, щоби цей святий і міцний чолов’яга затулив нас — і наші брати мовчки зникали. На такий подвиг у Норко був здатен тільки він.

Невеличкий збляклий вівтар Пречистої — це місце, де я найбільше люблю зустрічатися з Анжелою. Він абсолютно голий, бідно оздоблений — але так і сяє! Єдина гостинна ніша в усій велетенській порожній церкві. Повітря тут дуже чисте, чутно, як вітер перебігає з вікна до вікна. Поруч зі мною, на лаві з темного дерева, сидить Анжела в однострої послушниці; вона розповідає про сни, які бачила в пансіонаті, вона не сумнівається, що на неї чекає довге прекрасне життя; Анжела постійно щось каже, міркує, задається питаннями, повертається до попередніх міркувань — завжди усміхнена, ніби намагаючись довести мені, що нічого поганого в прагненні щастя немає.

Я знову нас бачу, я знову нас чую — так чітко і ясно, ніби вона щойно прибула до МакДаґлів або вдавала розумницю в сестер Успіння, а я, залишившись на самоті, стежила за нею розпачливо. Невже ти не відчувала моєї присутності? Невже не відчувала, що я була там, поруч із тобою, серед учениць у тісних комірцях, які читали напам’ять Ламартена й Артюра Рембо? Я й досі — як і багато разів до того — запитую в тебе: «Ти відчувала мене?».

Ти дивилася на полум’я свічок, що догорали перед статуєю Пречистої Діви, і відповідала — ні, тобі дуже шкода; і запах паленого воску ставав нестерпним, відтоді нога моя не ступала до церкви Норко.

Ти казала, що там, у монастирі, ти пізнала чисту красу, тож якщо мій голос до тебе не долинав, то лише тому, що у твоїх вухах без упину лунала музика — музика Моріака, Жироду, Монтерлана, усіх великих співців французької мови, а особливо Жіда. Андре Жід і його «Страви земні» — книжка, яку ти цитувала сторінками, фрази з якої наснажували тебе до життя, до бажань і від яких я німіла — пригадуєш Андре Жіда? Ти вмовляла мене не турбуватися, казала, що всі ці доньки багатіїв, з якими ти сміялась і балакала в монастирі, були лише приятельками, а душа твоя перебувала тут, зі мною, з усіма нами, твоїми братами й сестрами, хоч ти і прагнула іншого життя.

Нам було тоді 15–16 років, нас непокоїли сни, що квапили щонайскоріше залишити підлітковий вік. Ми не сумнівалися, що одного дня здобудемо славу — ти царюватимеш серед небес насолоди, а я... «А де будеш, до слова, ти? Матимеш золото, якого цураєшся? Чи кохання, якого уникаєш?» Часом тобі вдавалась іронія...

Нам вдалося не піти далі цих химерних підліткових балачок. Вдалося ще довго терпіти пекельне коло знущань і зрад, до яких із часом ми звикли, тож ми мали одного чудового дня залишити Норко неушкодженими разом із валізами, повними сподівань, та отримати все те, чого ми вимагали від життя. Та замість цього я не можу позбутися жахливої згадки про те, як тебе розчавили тонни каменюк — розбили, знищили, викреслили із життя назавжди!

І хто тепер має рятувати ситуацію? Я?! Мушу вбрати твої усмішку і грацію та вигулювати твою подобу коридорами «Чотирьох сезонів» так, ніби вони не здатні відрізнити ілюзію від реальності?

О ні, я більше не гратиму в цю гру! Твій образ я повертатиму до життя лише у своєму старому дзеркалі у ванній кімнаті мого будинку в Канґірсуджуаку. Чиню я так тільки для себе, для особистого задоволення і заради свого болю. Я уважно вдивляюсь у люстро, мої губи легшають, очі наповнюються блиском — і я бачу тебе, дівча з ясними очима, екзальтовану замріяну дівчину, а потім бачу тебе такою, як ти була б нині, у 47 років, моєю приятелькою, якій я повіряла б усі радощі свого шлюбу, свої материнські тривоги, неспокій за майбутнє моїх трьох хлопчаків-напівкровок та свою самоту — авжеж, Анжело, я розповідаю тобі про свою самотність, глибоку самотність, і невже, хай де ти є, ти не відчуваєш моєї присутності поруч?!

Часом метаморфоза відбувається без мого бажання. Під час тривалих самотніх прогулянок берегом бухти — аж до злітної смуги й далі, далеко углиб. Багато годин наснаження чистим повітрям, розміреної ходи, безмежжя на обрії, поступового зосередження — і я відчуваю, як легшають кроки, як мої м’язи м’якшають і стають ґраційнішими. І тоді я розумію, що під моєю шкірою ось-ось вибухне диво, що все моє єство потягнеться до тебе, що я спіймаю твій погляд, твою усмішку, рухи твоїх рук і ніг. І серед крижаної тиші Нунавіку я вже не медсестра з диспансеру в Канґірсуджуаку, яку видивляються скельні куріпки, а Анжела Кардинал, мала Анжела, яка весело прямує до свого щастя.

Пригадуєш, ще коли ми мешкали в Норко, у мене часто виникало раптове бажання бути тобою? За мить на твоїх очах відбувалося перевтілення. Ти сміялась і запитувала мене: «Невже я справді схожа на перелякану ляльку?». Я любила слухати твій сміх.

Коли я вперше відчула, як моє тіло вселяється у твоє, на нас була небесно-блакитна сукня. Ти так і не дізналася про це — бо я не розповідала. Я не хотіла, щоби ти знала про моє захоплення блискучими шатами, від яких я так завзято захищала тебе. Попри зовнішню браваду я залишалася дівчинкою, що не наважувалася зізнатись у любові до підозрілих жіночих чарів. Адже я знала, чого це коштувало тобі.

Якось я опинилася сам-на-сам з однією з твоїх суконь — і не втрималася. Вона лежала на ліжку, пишна, з воланами і мереживом, блищала під сонячним промінням, аж тремтіла від гордощів. Прегарна сукня з жорсткого тюлю, прикрашеного маленькими білими квітами, закріпленими між вишитими стрічками, — вона спалахнула, коли сонце зазирнуло в одне-єдине віконце нашої кімнати. Мені стало млосно.

У кімнаті я була одна — на всьому поверсі також нікого не було, принаймні мені так здавалось, тож я, відкинувши вагання, начепила на себе сукню.

Достатньо було доторку мусліну до моїх ніг, аби я відчула бажання танцювати й кружитися, достоту казкова принцеса на яскравій картинці... щоразу, вбираючи сукню, так поводилася ти... Насолода мене приголомшила. Я стала невагомою, стрункою, прозорою, мов порцелянова лялька — і саме життя розкрило мені обійми. Усе навколо усміхалось мені привітно. Я ніби танцювала на хмаринці. Ніжний вихор підхопив мене і поніс, і ніс... аж поки я не зауважила на собі цікавий погляд насмішника Тура та не збагнула, що радощі затуманили мені розум, і я вибігла із кімнати, потрапивши до класу, і мене викрили.

Тур ані миті не вагався. Він був упевнений, що має справу з Анжелою. Тур зрадів, що ти опинилась у його владі, що поки він знущатиметься з тебе, зграя не стоятиме за його спиною; ти була старша за нього, та водночас значно ніжніша і м’якша, а отже, для вовченяти в пошуках легкої поживи ти була ідеальної жертвою.

Він ніби ввібрав у себе всю жорстокість, на яку був здатен, і кинув перший-ліпший дотеп, який йому спав на думку:

— Диви, ще одна МакДаґл, вицяцькована, мов гарбуз!

Я враз перетворилася на Томмі.

Тур збирався щось додати, аж раптом помітив невідповідність. Я зауважила, як він скосив погляд — Тур зрозумів. Він зробив рух, щоби наблизитись і переконатись у тому, чому не йняв віри, та я була швидша.

— Тільки спробуй!..

Почервонівши, я стиснула кулаки — якби було треба, я била б його ногами й руками, так лякала мене сама думка про те, що він розповість іншим.

На щастя, він кинувся на підлогу, тож бити не довелося і я повернулася до кімнати, твердо вирішивши в разі чого заперечувати все і, головне, більше ніколи не підпадати під чари твоїх суконь.

Та бажання вбиратись залишилося. Бажання відчути легку тканину на своїй шкірі, торкання криноліну до моїх ніг, прагнення пурхати, а не ходити, відчувати, як зникає з-під ніг земля, як я злітаю на крилах сукні і сонячних променів! Це бажання залишилося зі мною назавжди, тож не раз я ловила себе на ході, як у балерини, з піднятими руками, ніби їх тримають численні шари криноліну й воланів, з усім тілом скерованим у стрибок. Гадаю, я таки злетіла б, якби не збагнула, що я у звичайних штанях і в сорочці, одягненій на ще одну сорочку, виконую комічну роль, яку хтось може побачити.

Я стала значно обачнішою, навчилася змінюватися з власної волі, потай, без зайвого ризику — лише щоби почути твій сміх. Це було нашою спільною таємницею.

Тепер я роблю це винятково на самоті, як біла жінка-каллунак, загублена серед Північного краю.

Перед злетом, коли ми прощалися біля трапа, Ной запитав у мене:

— Qarinniik aullaqatiqalarpik?

Я відповіла, що не беру з собою сестру. Та слова для нас — не завіса, ми пов’язані речами значно вагомішими, аніж любовне белькотіння, тож Ной миттю вгадав твою присутність: «liq! Takunnataugnnuk».

І тоді я загасила свій погляд, аби тебе ніхто не зауважив. Тож коли я зайшла до готелю, ніхто не міг здогадатися, хто це — Томмі чи Анжела, оця похмура замислена пані, яку я вела неквапним кроком до рецепції. І лише коли Тур з іншого кінця холу гукнув на весь голос, усі обернулись до мене.

Із Туром я бачусь або спілкуюся щотри чи чотири роки, коли він приїздить на Північ робити репортаж або дзвонить мені, щоб розпитати деталі якоїсь події, або зв’язатися з кимось із «Маківік». Я стала для нього головним свідком життя інуїтів і Великої Півночі. Проте решта! Інші дивилися на мене так, ніби я виринула з самого дна їхнього підсвідомого — адже я не бачила їх, відколи залишила Норко.

І нехай Діва не відводить від мене свого владного погляду, нехай Послідок крутиться навколо мене, мов голодне звірятко, нехай усі інші, як можуть, демонструють свою зажуру — запізно для див. Чули — за-піз-но! Надто пізно для жалю, надто пізно для болю. Анжела мертва. Відроджується вона тільки в мені, і я вам її не віддам, не дозволю їй з’явитись у моїх очах, у моїй усмішці, аби ви насолодились ілюзією прекрасної великої родини.

Минув той час, коли мене вмовляли жертвувати собою заради блага родини. Минув той час, коли мене просили переконати Бібі, бідолашну Бібі, яка закохалась у Буассонно і зачаровано спостерігала за ростом свого живота, переконати її зробити аборт у «матері янголят», яку Старші знайшли аж у Монреалі. Я не згодна з жодним словом із промови, яку виголосила перед нею — промови про неприпустиме змішання хромосом. Бідолашна Бібі, нещасне дитя, самотнє, ізольоване серед хижих самців, бідне дівча, якому я зайвий раз не приділила уваги...

Минув той час, коли мене можна було вмовити на будь-що, аби лише вони залишили тебе в спокої.

Тепер мене звати Кармела Сакьяджак, я дружина Ноя, мати Тамусі, Джошуа і Тимарка, і ваші погляди не примусять мене повернути Анжелу до життя серед плутаних коридорів «Чотирьох сезонів».

Трапляються миті, варті цілого життя. Я знав: те, що шукаю, знайду в першому ж погляді, яким вони обміняються. Щойно помітивши Томмі, я став так, аби стежити за її просуванням крізь натовп у холі доти, доки вона потрапить у поле зору Діви — і тоді так голосно, як тільки міг, я гукнув: «Дивіться, Томмі!». І тоді в чорториї зглядів, що стрілися в одній точці, я нарешті отримав шматочок, якого бракувало моєму пазлу. При цьому ніхто й не здогадався про хитрий план Тура, себто Люсьєна (це моє справжнє ім’я).

Я так давно проглядаю бездонну прірву... і тепер мене цікавить тільки одне: чи добігли мої пошуки кінця?

Спершу мені довелося з’ясувати, що Анжела загинула під час нещасного випадку на шахті. Бо я ж — як і решта — на власні очі бачив, як після того випадку вона сідала до автівки Емільєна. Як і решта, я бачив її неушкодженою, з легкою усмішкою, на задньому сидінні автомобіля — і більше не бачив ніколи.

Чи я вже тоді в душі був журналістом? Чи, радше, став журналістом, змушений вивчати мовчанку і зажурені погляди, варто було привидові Анжели виринути під час розмови?

Я не мав жодної причини сумніватись у від’їзді Анжели, в образі, який вона залишила нам. Чому б не повірити у версію, що вона поїхала вчитися до Монреаля? Вона любила вчитися, її завжди вабив великий світ. Зрештою, вдома їй велося не дуже добре.

Саме це твердили потім, версія гуляла з вуст у вуста, переконлива і наполеглива версія — тож сумнів відчув і я. Суперечливі й категоричні дані доходили до нас регулярно й наділяли Анжелу неймовірно успішним життям, гідним мрій кожного з нас — та водночас вона, хоч і жива, щоразу опинялася далеко від нас. Анжела вивчала історію, філософію, суспільствознавство й уже не пам’ятаю що ще в Монреальському університеті, потім в Університетах Маꥳлла і Сера Джорджа Вільямса, заклад завжди був достатньо престижним, а згодом вона працювала на «Радіо Канади», в ООН і ЮНЕСКО, у посольствах і дипломатичних місіях, багато подорожувала — до Європи, Азії й Африки, її слід губився, та я вже тоді не вірив у блукання Анжели, бо знав, що вона померла.

Знадобилися роки сумнівів і сліпих блукань, щоби переконатись у цьому.

Щоразу, як по роботі я мав брати інтерв’ю у когось із вищого керівництва ООН чи ЮНЕСКО, когось, хто міг би зустріти на своєму шляху Анжелу, я навмисне звертав розмову в кінці на особисте і ставив важливе для мене запитання. Звісна річ, ніхто ніколи не чув про Анжелу. І ця відповідь не дивувала мене. Я просто прагнув підтвердження того, що зрозумів уже давно.

Я знав, що вона померла, усе переконувало мене в цьому, і все одно відчував потребу в сумніві, я мав сподіватися на те, що вона щасливо уникнула небезпеки й утекла від нас.

Усі ці роки я не міг відігнати від себе образ старенького «Студебекера» Емільєна, в якому Анжела їхала щонайдалі від нас. Сильний, хоч і фальшивий образ. Достоту як тоді, коли МакДаґл забирав Анжелу до себе — і ми всі аж казилися з люті. Цього разу Анжела не повернулася до нас в одній зі своїх смішних суконь, вона нарешті вийшла за рамки, знайшла свій мир і кинула нас напризволяще.

Останній образ — Анжела тримається прямо, ледь помітно усміхається, але в наш бік не дивиться. Вона на задньому сидінні, її речі складені до пакетів з брунатного паперу, які оточують її з усіх боків, і вона чекає, поки Емільєн усе підготує. Він обходить авто, ударом ноги перевіряє кожну з шин, налягає всім тілом на капот, перевіряючи амортизатори, нарешті піднімає кришку і дивиться рівень оливи. Раніше в нього були «Форд» і «Рамблер», але «Студебекером» він пишається найбільше.

Джеронімо сидить попереду. Він також залишає нас назавжди. Відтоді ми бачитимемо його тільки по телебаченню, у численних інтерв’ю про війни, у яких він брав участь своїм скальпелем і які коментує байдужим, холодним голосом.

Ведеться йому недобре. Він палить цигарку за цигаркою, барабанить пальцями по дверцятах автівки, розв’язує і зав’язує вузол краватки — таким знервованим я його ще не бачив.

Нас залишав ватажок і ментор, серце родини. Якщо часом ми й бунтували проти його їдкої натури, то ніколи не заперечували його вищість. Причіпки і зауваження Джеронімо принижували нас страшенно, котячий погляд бив болючіше за нагай, а першокласні прочухани наздоганяли нас блискавично — але ми знали, що все це мало загартувати наш характер для битви за ліпше життя. Розуміла це навіть Анжела.

Він має забратися — причому якнайшвидше, — бо з нас обов’язково спитають. Спостерігаючи за підготовкою до від’їзду, ми всі усвідомлювали, що відповідальними за нещасний випадок зроблять нас. Тоді мені було тринадцять років — та я миттю збагнув, яка небезпека чигала на нас. Прийдуть вони обов’язково, і тоді слід буде зіграти дуже тонко, аби не підпасти під звинувачення. І якщо прийде не поліція, то навідаються люди з «New Northern Consolidated» або селюки із Норко.

Найгіршим варіантом були селюки, кілька покидьків, які ще не з’їхали й хотіли помститися, скориставшись лихом. Цей нещасний випадок забрав у них останню надію. Бідолашні. Вони відмовлялися залишити свої хатинки з ганчір’я і нікчемне життя тоді, коли всі покидали Норко. Попри злидні й те, що надії з роками згасали, вони чіплялися за обіцянку «Каїнового краю» та чекали, що станеться диво, шахта потрапить до їхніх рук і з неба посиплеться манна.

Нині в Норко залишилося тільки дев’ять заселених острівців Каїнового краю. Родини Буассонно, Лярозів, Моренів і Дерозьє, я можу назвати кожного — ім’я, прізвище, вік, колір волосся та очей; життя в Норко сповнене нечисленної присутності інших.

Вони нам нічого не подарують. Ні наші ігри, ні браваду, ні безглузді подвиги, ні полум’я в траві, яке ми тягли до порогів їхніх будинків, ні ведмедів, яких ми доводили до сказу і які, з рознесеними динамітом горлянками, обсідали нещасне місто, ні напіврозкладені трупи котів, які ми тягали розбитими вулицями — і вони безсило шаліли, упізнаючи своїх вихованців. Приниження, сором, страх — вони не подарують нам те, що ми показали їм свою дурість. А найбільше не подарують те, що ми розвіяли їхні мрії.

Авжеж, вони пустили коріння у злиднях, вони підтримували вогонь у мрії на процвітання, лише щоби гріти старі кістки бідноти, і мрія ця була лише химерою без сподівання на справдження — і все ж вони пишалися нею і збиралися помститися нам.

Нещасний випадок стався незадовго до того, як Емільєн, Джеронімо й Анжела виконали свої ролі у фальшивій виставі. Удар вразив більше за гуркіт. Ніщо не поворухнулось, та всі відчули конвульсивний струс землі під ногами. Вибухів було три. Тут дійшли згоди всі. За першим — глухим і потужним — слідували другий, грімкий, і третій, що потонув у страшному ревінні руїни.

Ще до третього вибуху ми всі вибігли з будинку та кинулися до гори, туди, де (ми знали про це, ми щиро сподівалися на це) розташована наша шахта, зачинена шахта — і так мало би бути вічно.

Селюки також не забарилися на місце аварії, і ми разом дивились, як провалювалася земля і билися скелі. Вибух стався в самому серці шахти, відкривши провал, до якого загуркотіли велетенські брили. Ми бачили останні рухи гігантських жовен підземних глибин. Звідти виринула густа і смердюча хмарина пилу, що не залишила сумнівів щодо причин катастрофи. Хмарина тхнула динамітом.

Селюки не могли звинуватити нас відкрито. Вони гуртом зійшли на гору й разом із нами утворили коло довкруж кратера, та що явнішим ставав дух динаміту, то нестерпнішою була для них наша присутність, тож вони відступили. По одному, обережними кроками, вони залишали коло і збивались у злобну купку біля сторожки. Були там усі. Жінки, чоловіки й діти. З їхніх уст не сходило ім’я Джеронімо. «Де Джеронімо? Джеронімо немає? Чи бачив хтось Джеронімо?»

А й справді, куди подівся Джеронімо? Стояв за нами, непомітний за стовпом пилу, чи ховався в одній із порожніх будівель, від початку спостерігаючи за цією сценою і струшуючи сліди вибуху з одягу? Ми так і не дізналися, прийшов він саме тієї миті чи був там спочатку.

Джеронімо вийшов наперед і став просто перед ними. З гордою поставою. Без вагань і тремтіння в голосі.

— А що вам від мене треба?

І серед загальної маси, що глухо гуділа, знайшовся один, який прошипів: «Не клей дурня. Тобі це відомо ліпше за нас. Ти нам заплатиш за це». Звинувачення було просто перед нами, в їхніх очах, у белькотінні пельок, у кулаках, які їм кортіло спрямувати проти нас, та які вони притуляли до ніг, не в змозі напасти на нас відкрито.

Згодом Джеронімо сів до «Студебекера» Емільєна, і ніхто навіть не поцікавився, чи насправді Анжела на задньому сидінні — то справжня Анжела.

Днина була літня, з тих, коли спека охоплює вас із голови до п’ят і випаровує з вашого тіла кожну краплину поту. Аж до серпня літо в Норко смажило, мов у Сахарі. Ми жили серед сухої пари під недобрими гримасами неба, яке час від часу, змилувавшись, хлюпало згори водою і тижнями поливало нас своїми потопами.

Напередодні ми вітали Ґедзя. Йому виповнилося 11 років, тож, за сімейною традицією, ми подалися святкувати до кар’єру. Добряче бу́хнуло, хоч, як на мене, дрібнувато. Я люблю, коли динаміт рветься потужно, підіймає землю, мов розлючений звір, і плюється руїною на всі боки. Вибух Ґедзя, на жаль, заглух, так і не народившись. Пісок, який тижнями розігрівався добіла, перетворився на суху пилюку. Тож заряд зумів підняти в повітря лише кволу сіру хмаринку, що миттю перетворилася на прозоре коло. Ми були розчаровані.

На свято з’їхалися Старші. Вони прибували з Монреаля, Квебека і навіть із самого Торонто — осяяні славою цих легендарних місцин. Тоді за кордоном іще не мешкав ніхто. Емільєн тільки починав мріяти про Австралію. Він привіз буклет, сповнений блакитного неба, кучерявих прерій і широко усміхнених тубільців. Цей буклет для кожного з нас став своєрідним викликом, свідченням можливості перебиратися з континенту на континент, тримати світ у своїх долонях. Усі Старші привезли з собою уламки своєї бравади.

Будинок аж ломився від людей. Бракувало ліжок, стільців, часу — зненацька він став закоротким для родинних зборів.

Розмовам не було кінця. Старші нанесли новин із великих міст, а ми із запалом переповідали про наші останні вилазки — тож разом ми ніби облітали весь світ, обов’язково зупиняючись на всьому, що викликало в нас роздратування і випади проти людської глупоти, які я обожнював. Гадаю, саме під час цих розмов я й полюбив журналістику.

На кухні й у вітальні, на терасі й навіть на другому поверсі вирувало торнадо голосів, об’єднаних спрагою до життя. Нам кортіло відбудувати світ на основі зразка, яким володіли тільки ми. Світ, що прагнув би абсолютної бездоганності, світ безкомпромісної істини. «Життя створене не для маміїв», — часто казав Джеронімо.

Я був іще замалий, щоби приєднати свій голос до їхнього хору, але погоджувався з усім сказаним і ані слова не хотів втратити. Я ходив із вітальні до кухні, з кухні до класу, піднімався й спускався драбиною на кухні чи міряв кроками сходи назовні; я був у постійному русі, жадібно дослухаючись до найважливішої на той момент розмови.

Найчастіше я бував у вітальні — там, звідки не виходили Джеронімо, Азієць і Чудасій, які розповідали найцікавіші речі, сидячи на тримісній канапі, що, хоч і провалена та подрана місцями, досі залишалася стратегічно найважливішим місцем у будинку. Бійки за канапу вже не проходили, встановилося коротке перемир’я, та заради сміху, бо Старші ностальгували за старими часами, кожен із нас чітко і свідомо промовляв «Нндумзмісц!» і залишав облюбоване місце на брудній підлозі.

Час від часу до вітальні заходив Татко. Лишався він із нами недовго. Гадаю, вся ця юнь дратувала його, тож він повертався в підвал до туманних мрій.

Дуже добре пам’ятаю Мамусю. У льолі, як завжди, босоніж, вона усміхалася безтурботно, немов Мадонна. Вона гарувала біля своїх казанів, аби почастувати нас розкішною вечерею, а потім куняла на стільці у кутку вітальні, адже час її звичних нічних прогулянок давно минув.

Ці сімейні збори стали останніми. Бо наступного дня на шахті стався нещасний випадок. Джеронімо й Емільєн поїхали, забравши з собою фальшиву Анжелу.

Коли немає ні труни, ні похорону, ні покладання в землю, складно змиритися з неймовірним. Навіть коли факт смерті Анжели заперечити було неможливо, я відмахувався від нього й чіплявся за сумнів, тісно пов’язаний з усміхненим спогадом у «Студебекері».

І достатньо було незначної деталі, щоби мене назавжди позбавили цієї затишної підозри. Достатньо було легкої усмішки. Усмішки Анжели на вустах Томмі.

Сталося це через багато років опісля того липневого дня. Збиралося лише кілька членів родини, решта ж діаспори роду Кардиналів трималися інших земель. Емільєн мешкав у Австралії, Чудасій у Ванкувері, Азієць блукав десь Латинською Америкою, — і це не кажучи про Джеронімо, Ґедзя, Мамцю й Тутанка, новин про яких ми вже давно не чули; тож уже ніхто не дивувався зникненню когось з інших родичів.

Тим часом я пішов шляхом журналіста — мене захоплював цей фах. Працював я у «La Presse», місці, перевіреному всіма амбітниками, і хапався за все, що рухалося. Я був молодий, амбітний — і дуже самотній.

Під час тривалих самотніх прогулянок я зустрів іще одну одиноку душу — дівчину, яка визирала місяць у застиглих у небесах дзеркалах хмарочосів. Мою сестру Томмі.

Вона рівним кроком ішла просто переді мною. Ніч була холодна, навіть крижана, стояв січень, найлютіший місяць зими — а ця дівчина безжурно й ледаче гуляла вулицями Монреаля, немов курортниця пляжем.

Мимоволі я пішов за нею, і лише на вулиці Марі-Анн вона обернулась. «Слухайте, чого вам від мене треба?», — і лише тут я збагнув, що знаю її.

Знадобилося трохи часу, аби впізнати Томмі. Навколо її вуст залягли глибокі зморшки, обличчя роздулося, а ще вона вся була якась застигла. Однак сама Томмі, любителька місячних ночей, впізнала мене миттєво: «Туре!.. Це справді ти? Чого тобі треба від мене?».

Бесіди завжди цікавили мене найбільше. Ми говорили про неї, про мене, про все і ні про що — говорили, аби згадати про все, що було. Ми не бачилися, відколи залишили Норко.

Ми пішли до бару неподалік і теревенили, поки не запала глибока ніч. Томмі була ґречна, усміхнена і насуплена водночас та уміло завертала розмову щоразу так, аби в центрі уваги був я: моя робота і я, мої захоплення і я, усі мої сподівання й зажури і я. У неї явно не було бажання говорити ані про себе, ані про минуле й майбутнє.

Мені заледве вдалося вивідати, що вона працює медсестрою десь на Півночі та вийшла заміж за ескімоса. «Інуїта, — уточнила вона, коли я завів про це мову. — Слово “ескімос” означає людину, яка харчується сирим м’ясом. Так нас називали білі, нікому на Півночі воно не подобається. Мовою інуктітут “інуїт” означає справжню людину, і саме це слово пасує нам найліпше».

Нам?! Я автоматично виокремив оті «нас» і «нам», від яких защеміло серце, та вона миттю заховалася за кам’яним поглядом — і я вирішив не наполягати.

Усе ж мені вдалося дізнатися, що вона була у відрядженні — супроводжувала юного інуїта до якогось шпиталю (певно, до Отель-Дьє ); «гострий перитоніт» — уточнила Томмі й пояснила, що їй бракує тут спокою того, що вона називала «місячними днями».

— Я не маю звички жувати тюленячу шкіру, однак залюбки їм матак і паніртітак , для різки м’яса користуюсь ножем-улу, а ще в мене є троє вузькооких хлопчаків, яким не подобається подорожувати зі мною на Південь. Тож коли я гуляю під час ваших безмісячних ночей, мені важко не замислюватися над тим, скільки в мені тепер від справжньої інуїтки... У себе ж удома, в Канґірсуджуаку, я лише каллунак, біла жінка.

Від незвичних гортанних звуків «к» і «дж» мені стало млосно. Треба сказати, що на ту мить я випив уже не одну склянку віскі.

А що ж Анжела? Її ти забула? Забула, смакуючи отими матак-хтознащотак?! Невже ти викинула за борт усе минуле, ставши слухняною дружиною інуїта?

Мені кортіло шарпнути її, примусити відкрити мені інший бік свого життя. Томмі, ти забула нас усіх?! Невже забула, що саме тримало нас в Норко? Запитання купчилися, та я мовчав, бо знав, що гарячі жарини, приховані під оксамитом погляду, стежили за мною і не дозволили б зайти туди, куди за мовчазною згодою від початку вела ця розмова.

Після п’ятого або шостого віскі в барі з’явився Магнум і ми остаточно скотилися до нашої сімейної шизофренії.

Дивно було зустріти його в тому барі. Коли ми й стикаємося, то винятково на вулиці Сен-Жак, біля Біржі, де він шахрує, хоч це і не приносить йому багатства і рахунки в ресторанах оплачую я. Подібний до печери величезний бар, повний протягів, де ми з Томмі сиділи за малесеньким столиком у ніші, був розташований надто далеко від звичніших для Магнума розкішних хромованих барів.

З огляду на ходу, він був п’яний, як чіп. Магнум ішов до вбиральні, аж раптом, вагаючись, зупинився біля нашого столика.

— Гей!.. Та це ж... Анжела!

Я хотів пожартувати, щоби згладити помилку, та під час цієї короткої паузи мені майнув здогад, що всі ці довгі роки чекав на мене. Достоту кам’яна статуя, що волею чарівника оживає зненацька і набирає людської подоби, я побачив, як розгладилося, посвітлішало обличчя Томмі, як блиснули її очі, а на її вустах я помітив ніжну усмішку — ту саму тендітну Анжелину усмішку, що на мить примусила нас повірити, буцім час зупинився і повернув нам її. Це дивовижне враження розвіялось умить, коли Магнум сіпнувся а її бік.

— Привіт, Анж ...

Погляд Томмі відразу померх, риси обличчя затверділи, вона знову стала собою — набурмосеною, загрозливою, достоту хижак, що люто зиркає спідлоба; і Магнум, раптом збагнувши двозначність своєї помилки, рухнув на стілець, де нарешті знайшов опертя. Хмільний, аж мокрий.

Якусь мить я міркував, чи могла Томмі дійсно на наших очах перекинутися на Анжелу, чи не крилася ніжна Анжела всі ці роки під личиною лютої Томмі, чи не заміняли вони одна одну або (ще дивніша думка) не були насправді однією особою. І поки мій розум відмовлявся сприймати ці фокуси, я бачив себе в Норко, восьми- або дев’ятирічним хлопчаком, який підпав під чари тієї ж вигадки, яку так люто захищали очі-жарини. Раніше цей спогад ніколи не турбував мою пам’ять.

Адже тоді саме Томмі я застукав у пишній сукні з воланами і мереживом, сліпучо-блакитній сукні, яку вона зі сміхом закручувала довкола ніг. Томмі крутилася, вертілася, заплющивши очі, тягнучи ручки до неба, ніби окрилена мріями, — аж раптом, відчувши присутність, вона розплющила очі й зашпорталась об мій погляд.

«Ади, знов Анжела чманіє в сукні МакДаґлів!» Саме ця думка майнула в мене. Дивно, але я й досі пам’ятаю точно, що подумав, хоча сказане повністю випарувалось із голови. Певно, то було щось гірке і гидке, цілком гідне Джеронімо, адже всі сукні МакДаґлів викликали в нас огиду і злобу.

Хтозна, може, Магнум також застукав Томмі одного дня в сукні від МакДаґлів? І тієї миті, як звертався до нас у схожому на печеру барі, бачив дівчинку, яка ховалася за хижкою з динамітом, серед дров чи в будівлі шахти, дівчинку, яка обережно знімала з себе хлопчачі лахи та, обачливо роззирнувшись, убиралась у сукню принцеси й поринала у мрії.

Я спостерігав за тим, як він намагався сяк-так розмовляти з Томмі, розвалившись на стільці, досі приголомшений з’явою Анжели, і я не міг відігнати від себе підозру: невже ми обидва, по черзі раптом прозріли і зрозуміли, що Томмі могла перекидатися на Анжелу?

Та ніч закарбувалась у моїй пам’яті.

Ми втрьох біля столику в барі, назвою якого я навіть не поцікавився і який згодом так і не зміг знайти, ніби тієї ночі він навмисне постав із нізвідки — ми втрьох — Магнум, Томмі і я, поєднали наші самотні душі, три плавучих острівця, три літосферні плити, нездатні рушити назустріч одна одній, застиглі у дрейфі, серед своїх думок.

Тієї ночі усміхнений образ із «Студебекера» назавжди померхнув. Обрис автівки я бачу на пагорбі, перед будинком, немов на велетенському екрані, викривленому спекою. Емільєн сідає за кермо, він щойно завершив перевіряти авто. На сидінні поруч із ним із полегшою зітхає Джеронімо. А позаду, серед брунатних паперових пакетів, я бачу скромну сукню Анжели, бачу гладеньке волосся Анжели, бачу ніжну Анжелину усмішку, що з ледь помітним зусиллям лягає на стиснуті вуста, і я водночас бачу зсудомлену горем Томмі. Тієї миті тільки вона усвідомлює, що Анжела залишилася на дні шахти.

Чи повірив тому образу хоч хтось із присутніх тоді?

Після тієї ночі я невситимо жадав дізнатися, що було відомо кожному з нас про той незабутній день, коли Томмі заступила Анжелу.

Із Магнума я нічого не витягнув. Щоразу, як завертав розмову на ту ніч у барі, він вдавав, ніби все забув: «Ох і гульнув я тоді, ох і гульнув!..».

Якось я, не подумавши, відказав:

— Знатна гулянка була, напевно! Ти так захмелів, що навіть Томмі з Анжелою сплутав!

Він від подиву вирячив очі.

— Та ти хмільніший за мене був! —І тихіше додав: — Твої хитрощі зі мною не пройдуть...

Тоді ми остаточно закрили цю тему. І вже ніколи не поверталися до ночі, коли в барі-привиді нам явилась Анжела.

Щодо Томмі, то хоч я й навідую її вперто в далекому закутку Великої Півночі, то не тому, що сподіваюся на якісь зізнання. Ні, якщо я й буваю в неї начебто з редакційними завданнями, то лише тому, що чекаю на мить неуваги, коли усмішка Анжели зблисне на її вустах.

А втім, жодних зізнань я так і не отримав. День, коли ми втратили Анжелу в шахті, надто міцно замкнений у нашій пам’яті, щоб випадково вигулькнути на одному з віражів розмови.

Та все ж ці пошуки дали мені простежити за шляхом кожного з членів родини, зрозуміти, куди він подався — байдуже, до загубленого села десь серед Анд чи до руїн Чечні — я по одному відшукав усіх і з кожним підтримував достатньо гнучкі ненав’язливі стосунки, аби нікого не дратувати.

Найскладніше було пильнувати за Джеронімо. Наш самозакоханий ватажок не пов’язував себе з жодною гуманітарною організацією, а кар’єру військового хірурга фінансували щедрі й анонімні душі, які регулярно переказували великі суми на його рахунок в Швейцарії. Саме про це я зрештою дізнався, познайомившись з усіма гуманітарними організаціями на цій планеті. І коли вперше почув голос Джеронімо по інший бік телефонного дроту, то його тон різонув холодом, ніби скальпель. Джеронімо працював тоді в Афганістані.

Дістатися ж до Емільєна було значно простіше. Мій лист побував у чотирьох або п’яти австралійських містах, перш ніж дістатись до Колґурлі, де Емільєн заново почав життя. Ми листувалися доволі регулярно — дивні були послання, майже беззмістовні, але люб’язні. І я таки зумів, замаскувавшись під банальне запитання, ввести в один із листів образ старого «Студебекера». «Ти досі захоплюєшся автівками?» — поцікавився я. І ми ще рік обмінювалися своїми думками про американські та японські моделі. «А пригадуєш старий “Студебекер”, що кашляв, мов навіжений?» На що Емільєн відповів: забагато залізяччя мав у житті, аби окремо пригадати якесь авто. У наступному листі я зауважив, що, на відміну від нього, зберігаю яскравий спогад: «Саме у старому “Студебекері” я востаннє бачив Анжелу і Джеронімо. Хіба що (виправ, якщо помиляюся) то була Томмі. Вони були такі схожі!». Відповіді довелося чекати кілька місяців — і складено її було в геть іншому тоні: «Того дня все складалося не найліпше, і тобі добре відомо, хто сидів у авті. Тож навіщо мені писати про це?»

Яху, Азієць, Малі (хоч і були надто юні на момент аварії) — розмова з усіма була одна. Щойно мені вдавалося вставити згадку про «Студебекер», між нами миттю виростав бетонний мур — і я залишався сам-на-сам зі своїми запитаннями.

Найскладнішою виявилася Діва. Варто було найменшого натяку на минуле, аби вона почала горлати, що в Норко тільки і є, що старий будинок, відкритий усім вітрам, і що нам варто залишити спогади в спокої. «Ностальгія — душевна хвороба!» Я не вірю в жодне її слово. Достатньо тільки побачити її, щоби зрозуміти, як вона й досі прив’язана до родини. До нашої родини, не до своєї — точніше своїх, бо Діва змінила кілька чоловіків, народила чимало дітей, і всі вони залишили її, коли зрозуміли, що для любові місця в її серці немає.

Діва животіє в бідній кімнатці над кухнею у готелі «Каует» у Валь-д’Ор. Вона самотня, її серце агонізує, їй здається, буцімто світ впаде і розчавить її, якщо вона послабить оборону.

Її віщий погляд миттю зауважив Анжелин привид. Я використав безліч різних підходів, та щоразу, коли розмова торкалася рідної тіні, і я помічав, як нашорошено, люто вирячивши очі, щулилась Діва, раптом вибухала гнівом проти свого начальника, своїх дітей, які весь час канючили в неї грошей, проти всього, що могло відвернути увагу від Анжели, а я сумирно чекав, адже після бурі часто дрібно дощить сльозами, а у проміжках між плачами падають важко слова, які дають змогу хоч трохи збагнути страшну відповідальність.

Це Діва вмовила Томмі сісти того злощасного дня на заднє сидіння «Студебекера». Я знаю це так певно, якби вона сама мені розповіла. І я впевнився у своїй правоті, коли їхні погляди перетнулись у холі готелю «Чотири сезони».

Вони переконані, що я завжди мріяв про Австралію. Правда ж у тому, що ця родина до сказу мене довела.

Завдяки Австралії я домігся від них неможливого.

Я був старший, фактично був їм за батька, бо справжнього Татка причарувало каміння, і я відчував, що не володів ситуацією. Я не мав кмітливості Джеронімо, не знав, чим вразити їх, окрім свого права за віком. Австралія була тим, що треба. Вона не скидалася ні на жорстко регламентовану європейську цивілізацію, ні на тепле ліжечко примітивних культур, ні тим паче на наших родичів зі США — цей край здавався широким і дивним, достоту міжгалактичний простір, що впав до Індійського океану й думати про який можна було лише з сумішшю остраху й радощів у серці.

А в Норко всі мрії ставали дотичними. Коли я заходив до нашого будинку, то бачив, з якими обличчями зустрічали мого персонажа — першопроходьця далекого континенту.

Я й не думав, що колись мрія справдиться. Австралія була не більше, ніж оманою, міражем серед сумних краєвидів Норко, і я залюбки плавав у цьому морі ілюзій. Сімнадцятого серпня 1965 року я взяв квиток на літак і вже за два тижні летів до Сиднею. На мене чекали континент із червоним серцем, Великий кораловий риф, пляжі із серферами, «золота молодь» і щасливі усмішки дітей. За спиною я залишав біль, який мені остогид, я остаточно поривав із родиною Кардинал.

Я мандрував Австралією з краю до краю в пошуках місцини, де можна було б заново побудувати життя, та хоч де я зупинявся, згадка про рідні обличчя відривала мене від затишних місць і повертала на шлях. Коли ти Кардинал, то не маєш права відволікатися на призахідний шурхіт пальмового гілля — ми потребуємо суворого стриманого краєвиду, щоби проклинати тих, кому поталанило із м’якшим пейзажем. Я відвернувся від зелених пагорбів Тасманії, утік із пляжів і від усього, що так вабило мене в Австралії — і подався углиб, де на мене чекала найнегостинніша у світі пустеля. П’ять років я мучив серце, намагаючись забути все. Я був одним із тих скотарів, які блукають від ферми до ферми — справжнє пустельне військо, непосидюще і спрагле розваг, що привело мене зрештою до Колґурлі.

У Колґурлі ж мене затримали не дівчата з Гей-стрит, а враження, ніби після тривалої подорожі я повернувся додому.

Хоч де у світі були розташовані шахтарські містечка — можливо, через обов’язкове сусідство з прірвою під землею — вони вібрують однаковим відчуттям близької небезпеки. У ті часи Колґурлі ще жило споминами про славне минуле — Золоту лихоманку минулого століття, від якої залишилися величні споруди з колонами та велетенська шахта, Гора Шарлотти. Містечко — поважне і водночас розпусне — чарувало меланхолією старого Заходу, що дало йому стати центром туристичного притягу, однак лише довкола, у Норсмані, Канувні, Броуд-Ерроу, Ліонорі та Левертоні, у боязких шахтарських селищах можна було відчути страх порожнечі та прагнення пірнути в неї; з усіх боків Колґурлі оточували міста-привиди чи ті, які туманіли поступово — достоту Норко, який нарешті наздогнав мене в моєму добровільному вигнанні та дав зрозуміти, як нерозумно було тікати; на який край світу я не подався б, усюди нещасне обличчя Томмі повертатиме мене до давнішого болю.

Обличчя Томмі позначене промовистим закликом, який нагадує нам усім про нашу провину — і мені, й іншим. Воно аж біле від розпачу, чорне від прагнення помсти, воно кричить від розпуки і болю та миттю зводить на попіл будь-які насолоди, які я намагаюсь отримати від життя. Утекти від цієї гримаси неможливо. Хоч куди я йшов, усюди на задньому сидінні «Студебекера» на мене чекає Томмі, яка волає: «Чому ти не завадив цьому?!»

Цей крик долинає з самих глибин моєї душі. Насправді Томмі й слова не проронила, поки ми не доїхали до критого мосту. Вона втиснулась у заднє сидіння серед пакетів зі своїм багажем — і ми з Джеронімо майже забули про неї, думками ми досі були на місці події. Нам її нав’язала Діва.

— Анжела їде з вами.

— Анжела?! Якого трясця?!

— Кажу тобі, Анжела з вами їде до Монреаля.

Повітря від спеки було аж сіре — один із тих нестерпно спекотних сухих днів, які я зрештою навчився любити.

Я не зважав на пояснення, які поквапом бурмотіла Діва — «навчання... МакДаґли... коледж за кордоном...» — нам бракувало часу. Вибухи щойно пролунали, а вахлаки, напевно, уже повідомили поліцію.

Вона прослизнула до авта так, що я й не помітив. Цікаво, чи розгадав би я задум, якби придивився пильніше, а не кинув у її бік байдужу тінь погляду? Вони ж були такі схожі. І все одно багато в чому різнилися. Томмі, новонавернений хлопчисько, і Приймачка Анжела — так її звали усі, відколи вона піймалася на вудку МакДаґлів. Обидві мали гострі мордочки, мов у лисичок, зі зрізаним підборіддям і рум’яними щічками, низьким чолом і чорними очима під густими віями — і все ж достатньо було одного погляду, щоби зрозуміти, що мрії і прагнення в них були протилежні.

Тієї миті мене цікавив лише радіатор. Ми мали проїхати під пекельним сонцем п’ятсот миль — і я запитував себе, чи витримає. Я помітив, як Джеронімо перелякано зирнув на термометр.

— Ти віддавав авто в ремонт?

— Що за дурня? Сам усе зробив. Жоден механік не торкнеться моєї машини!

— Вона точно міцна? Судячи з циферблата, під радіатором справжній вулкан!

— Якщо це тебе заспокоїть, у бардачку в мене є бляшанка з перцем.

— Перець? Якого біса!?

— Це дієво, повір мені, я вже пробував — це діє. Достатньо кількох горошин. Радіатор — не стейк, його не перчать досхочу. Та з бляшанкою, повною перця, ми точно дістанемось до кінця.

Почасти я навіть радів, що старенький радіатор давав нам змогу підтримувати щось схоже на розмову. Жоден із нас не мав ані найменшого бажання говорити про те, що непокоїло насправді.

І лише на повороті, де дорога починала ледь помітно підніматись угору — аж до критого мосту, — ми помітили її. Почули шарудіння паперу — певно, вона переставляла пакети, — а потім голос, о, який голос! — голос не належав ні Томмі, ні Анжелі, глибокий, гортанний, насичений болем, на сильному видиху, голос, який згодом у моїх снах дорікав за те, що я не завадив драмі.

Вона гукнула: «Зупини!»

Я натиснув на гальма так, ніби від цього залежало моє життя.

Вона ще раз гукнула: «Зупини! Я вийду тут!» І вже тоді я знав, що то була не Анжела, що лише Томмі мала в голосі таку владу. Мені здалося, ніби падаю до безодні. Я млявими і обережними рухами зупинив авто на схилі, свідомо затримуючи ту мить, коли доведеться поглянути в обличчя тієї, хто сиділа позаду.

Джеронімо — непорушний, пригнічений, знесилений — із подивом і жахом у очах відкинувся назад, і Томмі (атож, я вже не мав сумнівів, у Анжелиній сукні сиділа з нами саме вона) ніби тримала його силою погляду, чорного, безжального погляду, звідки безстидно визирав її біль; і поки вона виймала з пакета свої брюки й сорочку — вбрання, що мало покласти край обману, — то не відводила очей від Джеронімо, ніби промовляючи до нього те, що я вже починав розуміти, промовляючи, не проронивши ні слова вголос: «Поглянь на мене. Поглянь на мій одяг. Ось що ти зробив. Анжела загинула в шахті. Ти вбив Анжелу!»

Джеронімо пручався щосили. «Ні! Ні! Ні!» — від відмовлявся, відбивався, благав. «Нііііі!» Та я бачив, що він прийняв на себе відповідальність за смерть Анжели.

У найстрашніших снах Анжела являється і звинувачує мене — мене, Патріарха, найстаршого, який дозволив їй померти. Вона велетенська, її присутність заповнює все навкруги, навіть найменші отвори, і я, мов комашка, розпачливо шукаю щілину, аби втекти, я прокидаюсь німотно зі спітнілою дівчиною обіч, яка погрожує відкусити мені член, якщо не заткаюся. Та найчастіше мені являється Томмі на задньому сидінні. На ній та сама сукня, що й тоді — простенька бавовняна суконька з квітками і строгим комірцем; цю сукню Анжела тримала спеціально для неділь — Томмі сидить там, позаду, і буравить мою душу своїми очима. Це найгірші з тортур. Цей сон я знаю напам’ять, він невідступно переслідує мене, я знаю, що він ослабить хватку лише коли здамся — тоді, виснажений і захеканий, я ошаліло тікатиму від трупа на дні шахти, від піднятих до мене рук, які благають про допомогу, від юнака, яким я був колись; і коли жахіття дійде нарешті до цієї межі, я знаю, що в кінці я побачу Томмі, втиснену з болісним тріумфом у закуток заднього сидіння, Томмі, яка видобуватиме з пакетів шурхіт мережива й шовку, Томмі, яка, не відводячи від мене погляду, простягне мені одну із суконь МакДаґлів зі словами: «Чому ти не завадив цьому?»

Усе, годі. Годі про цю кляту родину.

У Колґурлі я оселився в пансіонаті Наллебер, сподіваючись, що повії і трунок зрештою візьмуть гору. У листах (адже Кардинали таки знайшли мене) я писав, буцім розвідую цю місцину. Цей край звуть Полем чудес, його давно ретельно перекопали, і тут багато хто збив статки. Нещодавно на териконах Золотої милі знову почався бум. То чому б мені не опинитися серед туристів-розвідників, що після рясного дощу кидаються за блискітками? Писав я також, буцімто в мене виноградник у Лебединій долині та яхта у Фрімантлі — та я набрехав би їм будь-що, аби вони повірили, що я міцно прив’язаний до «вигнання» путами статків.

Татко, звісно, зажурився, якби дізнався, що я став тим, кого він усе життя зневажав найбільше. Гравцем. Адже Татко завжди зневажав випадок, шанс, хоч і користувався ним повсякчас, Татко досліджував землі, спираючись саме на вдачу — єдиним винятком був масив цинку в Норко; тож він точно не зрадів би, дізнавшись, що один із його синів покладається на букмекерів. «Пхе! Та в цих типів тільки грошва в голові!»

Дербі — справа серйозна. Ще є блекджек, покер, рулетка й парі, які укладають із відчаю наприкінці невдалих ночей. Та найбільше я люблю «ту-ап», «два догори». Австралійська версія «орла та решки», систематизованіша й ускладненіша потребою в судді, помічникові й кидачеві (саме він мусить тримати дві монетки на дощечці), а ще в десяткові глядачів (часом більше, часом менше), готових закладатись у тому, яким боком монетки впадуть на підлогу. Найдужче я люблю ті кілька хвилин, коли помічник ходить по колу і приймає ставки — для мене вони наповнені стражданням і насолодою водночас, бо за ці кілька хвилин я залишаю своє тіло і входжу в стан крайнього нервового зосередження, є тільки дві монетки на дощечці, і я чекаю, коли скажуть нарешті: орел чи решка?

Я чекаю стріпування своїх повік, що підказує мені — монетки впадуть орлом. Легке стріпування, подібне до зідхання, примруження, наче метелик пурхнув з-під повік — і мені зрозуміло, що монетки впадуть орлом попри сили й рух кидача та обертання монеток у повітрі. Ця неймовірно терпка мить вартує значно більше за гроші, які я заробляю на ній.

А якщо дива не трапляється, якщо нічого не відчуваю під повіками, то розумію, що монетки воліють показати свою королівську решку, блискучий бік із профілем англійської королеви — і нашої королеви також; або ж монетки ще не визначились, а отже впадуть, як вийде. Тоді я ставлю мінімальну суму, аби підтримати інших, але найбільше — щоби не викликати підозр. Гра — справа серйозна, «ту-ап» має незаплямовану репутацію чесної національної розваги. У Перті в казино «Берсвуд» можна грати в «ту-ап» серед розкішної обстави.

Я давно вже зметикував, що монетки мають характер. Можливо, так з усіма предметами, тож варто прислухатися до них, аби вони висловили свої бажання. Отже, успіх залежить не від примхливого випадку, а від нашої здатності чути предмет. Марно я намагався застосувати це спостереження на рулетці й інших автоматах — механізм або підкручений, або занадто складний, тож слова цих машин почути мені не вдалося.

Спершу я вирішив, що це галюцинація, що чую голос Татка. В одному з пабів, назву якого вже не пригадаю, заходилися грати в «ту-ап» і, ясна річ, серед гравців опинився я. Сподівався виграти пару десятків доларів, не більше. Гра була щирою, а ставки доволі помірними.

Я вже збирався ставити, аж раптом один із юних землекопів закинув мені.

— Гей, канадцю, що ти скупий такий?

То був один із тих задирливих молодих розвідників, що без діла блукали містом. Напередодні я увів у нього з-під носа дівулю.

— А ти не скупий? — відказав я, показавши стодоларову купюру.

Мене охопила радість. Нарешті хоч трохи дії!

Він вийняв купюру, я ще одну, ставка піднялася до чотирьохсот доларів, і саме тоді, серед веремії торгів, я відчув присутність монет. Легеньке пощипування, ворушіння під повіками — і все ж я зрозумів, що слід напружити всі органи чуттів, аби ніщо не уникнуло моєї уваги. Перед очима постав Татко, який казав: «Це схоже на свербіж. А потім око починає смикатись, мов навіжене». Він розповідав, чому вирішив викопати яму посеред ділянки №7 там, де ще не було ніякого кантону і куди тільки прибували колоністи. «Котлован два на двадцять футів і завглибшки два фути. Бачив би ти! Прекрасна жила, що виблискувала чорним і сірим. Дивовижний зразок сфалерита! Я знав, що знайду щось важливе».

До того дня я сприймав розповіді про свербіж як байки романтичного розвідника — аж раптом вирішив довіритися почуттям. Я зосередив свою енергію на монетках, і коли відчув під повіками тремтіння крил метелика, вийняв з кишень усе, що мав.

— Сто вісімдесят на додачу — і кажу я!

І навіть не думаючи, я випалив:

— Кенгуру!

Я знав, що монетки впадуть боком орла — себто із зображенням кенгуру.

Татко явив світу велетенський цинковий масив, що дав життя місту Норко, а я того дня зірвав банк — усього кількасот доларів, дрібничка, натомість я переконався, що у «ту-ап» мені щастить.

Чому Татко не робив так? Чому не розвідував, покладаючись на удачу, тим часом гуляючи лісом, слухаючи птахів і насолоджуючись вітерцем, в очікуванні, що під повіками здригнеться чуття присутності великого покладу? Замість цього він, мов мураха, уперто міряв ділянки, лічив кроки, аби знати точну відстань, нотував до записника напрямок течії ручаїв і кут нахилу ґрунтів, вивчав коріння вивернутих із землі дерев, роздивлявся береги струмків, уважно приглядався — адже найменший знак міг привести його до виходу пласта на поверхню чи до гострого уламка скелі, який він ретельно обмацував і зубилом відбивав кілька шматків; із цим безцінним скарбом він повертався додому й усі вечори вивчав нове каміння.

«Не варто розраховувати на удачу. Ця пані дуже легкодуха, пурхає від одного до іншого, не даючись у руки».

За словами Татка, він займався науковою розвідкою. Він вичитав цей вислів у «Підручнику розвідника» — книжечці, оправленій у червоно-фіалкову повосковану тканку з довгими коричневими кракелюрами, що з роками утворилися від поту й пилу. У старенькому виданні з нестерпним пафосом писали про магнітометр і кілька інших приборів — і Татко аж кам’янів над сторінками підручника. То була його Біблія, його Псалтир, він носив її всюди з собою і часом, коли з’являвся сумнів і слід було зібратися з думками, Татко розгортав підручник навіть за загальним столом.

Він був радше вченим, ніж практиком. Я нерідко супроводжував його в походах і жодного разу не бачив, щоб Татко заслухався співом птахів чи задивився на сонячний промінь у листі. Геологічні концепти в його голові не лишали для цього місця. На картах він відшукував батоліт, діабазову жилу або інше давнє кам’яне утворення — і невтомно вистежував за знаками на місцевості. Татко шукав цинк, свинець, мідь, нікель — але ніколи золото. Золото він не любив.

«Надто примхливий метал, надто вибагливий. Думаєш: знайшов пласт, — а це лише жилка, що ниточками, мовби волоссям, пронизує скелю й зникає, мов і не була!»

Татко надавав перевагу блукальцям-круглякам, що їх льодовики відламували від скельних масивів. Такі кругляки траплялися нам випадково, ніщо не свідчило про їхню наявність, вони вигулькували несподівано, по одному, на відстані кількасот футів між собою — і ми, достоту хлопчик-мізинчик, ішли по їхньому сліду. Гадаю, Татко обожнював їх, бо йому доводилося повністю переглядати одне з геологічних понять, уявляти траєкторію руху льодовика, як сто тисяч років тому той підняв і переніс ці величезні камені, уявляти і величезний масив, скелю-матір, яка чекала на нього десь удалині, скелю, яку захопив, покалічив, зґвалтував і залишив льодовик; ця скеля мусила виказати йому свої таємниці. А я хотів почути цю розповідь з його вуст.

Мовчазний удома, у лісі Татко дивував своїм красномовством. Він багато розповідав про свої пошуки, про перешкоди, про хвилювання — найбільше його турбувало повне невміння домовитися про гідну оплату, коли приходила мить продажу прав на ділянку, яку він оцінив.

«Земля, яку ти виміряв кроками, яку мацав, вивчав під лупою, земля, з якою розмовляв ночами у снах і яка відкрилася тобі, тільки тобі — така земля безцінна! І все ж її треба продати...»

Його зізнання я слухав, мов нечуване одкровення. Мені було років дванадцять, коли він уперше взяв мене у свій похід. Я пішов би за ним на край світу. Для нас Татко був героєм, мужем, який — достоту Христофор Колумб або Жак Картьє — відкривав новий світ.

Норко тоді був на вершині слави. Шахта працювала на повну силу, цинк продавали по шістнадцять центів за фунт, гроші текли рікою, готелі й ресторани бриніли від сміху та гучних сварок, кінозали і школи ломилися від людей, а щодо нас, то з лабіринту, який слугував нам за укріплений замок, ми спостерігали за тим, як статки течуть мимо нас. І менші, і старші — лише Богу відомо, скільки нас кишіло тоді в будинку — усі ми були глибоко переконані, що наш тато був справжнім героєм, бо саме він відкрив пласт і дав життя цьому місту.

Чи таки дійсно в нього вкрали шахту? Уже тоді я, найстарший, що мав би очолити цей хрестовий похід зневаги, підтримування жеврива ненависті залишав іншим.

У Норко Альбера Кардинала знали як відкривача шахти, та варто було завести про це розмову, як його починали жаліти. Бідака Кардинал! Несповна розуму, сердешне! Незліченну кількість разів я чув подібні зауваження, перш ніж зрозумів, що саме так про нашого тата й говорили. Мені знадобилося ще трохи часу, щоби збагнути — жаліли Татка не через злидні, не через дивний будинок, перевезений із Перрона, не через зграю дітвори, яка мешкала в потворній споруді, ні, жаліли його через те, що він не зумів скористатися шансом. Бідака Кардинал! Таке відкриття — і не зуміти забагатіти!

Я ж, як і тато, не зважав на ці балачки, бо ми всі були переконані, що невдовзі забагатіємо. Одного вечора у наметі він довірив мені свій задум. Цілий день ми гналися за лавою ріоліту, яка привела нас у нікуди, тож вечір заповідався похмурий. Гиденька мжичка, низьке темне небо без місяця, погана погода і хмариська комарів загнали нас у вологу тісноту намету. Зовні тихо вмирала ватра.

Мені не подобалася думка, що доведеться спати в наметі без багаття, яке стерегло б нас усю ніч і чекало б на нас уранці під ковдрою теплої золи.

Певно, я висловив своє невдоволення вголос, бо Татко, який вивчав свої карти при світлі великого ліхтаря, підняв голову:

— Щось не так?

Я пробурмотів щось про дощ і втому за день, і Татко усміхнувся.

— А хочеш, розповім, як ми можемо розбагатіти?

І тоді, щоб утішити мене і повернути до себе довіру — достоту колискову дитині, наляканій нічною темрявою, — він розказав про свої перемовини з «Northern Consolidated».

Компанія запропонувала п’ятдесят тисяч доларів.

— На стіл поклали десять тисяч і сказали, що наступного дня в банку я отримаю ще сорок, якщо підпишу папери того самого вечора.

У напівтемряві намету мені було важко уявити (та й тепер я не уявляю) цього боязкого обережного чоловіка перед трьома зубатими акулами і загрозливою купою грошви на столі.

— Усі ці купюри та їхніх тиск, зрештою, розлютили мене. Буріння виявило в пласті вміст 3,2 % цинку та 1,1 унції срібла. Дуже непогано. Та я добре знав, що там лежить значно більше.

— Невже ти сам зробив аналіз проб?

Мені було тільки дванадцять років, та тривалих розмов із Татком було достатньо, щоби здивуватися здатності простого розвідника оплатити роботи алмазним буром.

— Та ні, але я знав...

Він зробив тривалу паузу, ніби зависнувши на спогаді про трьох ділків, що намагалися обдурити його. А може, згадував канавку, яку вирізав у схилі гори, де уперше явили себе білосніжні смуги, які тягнулися кудись углиб. Такі мовчазні паузи Татка зазвичай були сповнені думок про його звитяги.

— Я знав, чого вартує це родовище.

Він зажадав п’ять тисяч доларів і триста тисяч акцій компанії.

— За кілька тижнів кожна з цих трьохсот тисяч акцій коштувала б по баксу, а за два місяці — по п’ять баксів двадцять центів, уявляєш?

Дослідження виявили буквально казкові поклади та гігантське родовище, тож ми мали стати заможними, неймовірно заможними, страшенно заможними — того дня, коли («якщо стане терпіння дочекатися») тато зволіє продати свої акції.

Терпіння стало дочекатися, щоб акції зрівнялися в ціні з дорожньою пилюкою, коли цинк упав на саме дно, а «Northern Consolidated» вирушила заробляти в іншому місці.

Я підрахував. Якби одна акція коштувала п’ять доларів двадцять центів, то на наших рахунках опинилося б півтора мільйона, і ми могли б наново пофарбувати будинок, оточити його газоном, купити кожному з нас по велосипеду, вудці й новій убранці, підвал заповнити не лише сотнею фунтів картоплі, а й невичерпною кількістю чипсів, шоколадних плиток і батончиків «Кік» з полуничною начинкою. А якби курс акцій підскочив до шести з половиною доларів, то в чотирьох кутках будинку можна було б облаштувати ванну з душем і поставити в кожній кімнаті по телевізору. Можна було б уже помріяти і про басейн надворі, удвічі більший за церкву, блакитний, як небо; узимку він обертався б на ковзанку під прозорою банею, на якій не тримався би сніг і від якої не відводили б поглядів мешканці Норко. Якби акції зросли до восьми доларів... але тут мені забракло уяви для мрій.

На нас чекали мільйони. Тож чхати ми хотіли на здивовані посмішки та страшні злидні, адже ми чекали «слушної миті», щоб гроші полилися на нас, мов із рогу достатку.

Ці нерозумні сподівання перетворили мене на мрійливого хлопчину, ув’язненого серед хатнього гамору. Бойові дії проти вахлаків тоді вже розпочалися. То були незначні сутички, бійки на шкільному подвір’ї, бої у сніжки й інші подвиги войовничих хлопчаків, які вешталися без діла, та вдома, у серці нашого лабіринту, зріла глуха лють, зарадити якій я ніяк не міг.

Ненавиділи всіх, хто заволодів нашою шахтою. І далеку й примарну «Northern Consolidated», замкнену в холодних кабінетах у Торонто, і наших сусідів – нещасних шахтарів, заледве багатших за нас, і дрібних торговців та робітників, які ніколи не потикали носа на шахту, але отримували від неї прибуток — усіх їх нещадно і люто ненавиділи.

Щодо мене, старшого з Кардиналів, то я не квапився вести їх у бій, бо чекав на наші мільйони.

За відсутності ватажка утворився тріумвірат із найголосніших і найсильніших — Мустанга, Яху та Чудасія. Саме вони упродовж років процвітання міста підтримували глухе зловісне нуртування в лабіринті. Коли шахту зачинили й Норко охопив відчай, ці троє вже залишили отчий дім — зробив так і я; тоді я водив Монреалем таксі. Джеронімо очолив зграю і розпочав священну війну розору, що перетворила Кардиналів на принців королівства, якого вже не існувало.

Я був лише почесним ватажком у родині, а владу отримували лише силою, і на арені панували значно жорстокіші й безжальніші за мене.

Хіба хтось пам’ятає, до речі, що саме я першим став ходити з Татком на розвідку? Сімейна пам’ять зберегла лише одного справжнього татового помічника — Джеронімо, якого вважають і за єдиного, кому Татко звірявся; мені ж добре відомо, що Татко побоювався владності Джеронімо. «У серці цього хлопчини вирує нітрогліцерин».

Я не збираюся виправляти історію, не прагну повертати собі гідне місце в сімейних аналах. Єдині дійсно цінні для мене спогади, єдині приємні для мене згадки — це миті близькості з нашим татом, біля ватри чи на стовбурі поваленого дерева, коли він пояснював мені таємниці розломів у земній корі, на дні яких булькоче магма, розповідав про гумовий полиск сфалериту та його суміші зі сріблом. Та найбільше мені подобалась історія про відкриття масиву в Норко. Про ту повну магії мить, коли, достоту чарівник, який за легким тріпотінням горіхової палички вловлює присутність води, Татко відчув порух під повіками, «свербіж», що переконав його довбати гору саме в тому місці, адже, як він пояснював, «якщо магнетизм скелі зупинив мене саме тут і пронизав усе моє тіло, аж до свербежу під повіками, отже, під ногами моїми лежало родовище, розміри якого годі було уявити!» Чуєте, магнетизм! Так і не інакше він пояснював неймовірну удачу, що випала на його долю.

Рухаючись слідами кам’яних блукальців-кругляків, Татко дійшов до підніжжя круглої гори, що виситься над Норко, і побачив кам’яні блоки коричневого відтінку, що могло свідчити про наявність і галеніту, і сфалериту. «Зважаючи на викривлення породи, точно сказати було неможливо». Цю історію знали всі. Татко видовбав життєдайну канавку, де блиснули довгі смуги чистого сульфіду цинку, які граційно пірнали у глиб скелі. Усі газети писали про це, про Татка дізналися всі шахтарі світу, весь Норко — та ніхто не підозрював про маленьке диво, яке заворушилося під його повіками.

Я ні за що не зрадив би його довіру. Наші розмови служили мені за єдину втіху в Норко. На відміну від інших, які зберегли чудові спогади про юні роки, я пригадую переважно радість цих бесід і згадку про тягар ролі старшого в цій родині.

Коли ціна на цинк упала до шести центів за фунт, перша моя думка була про тата. Тоді мені було двадцять років, я вже деякий час жив у Монреалі й досі чекав на наші мільйони. Сподівання щодо моєї частки суттєво змінилися. Я мріяв про династію Кардиналів: навчання в університеті, карколомна кар’єра, хтось прем’єр, хтось науковець зі світовим іменем, а хтось (чом би й ні) — лауреат Нобелівської премії. І все це на міцному підмурку мільйонів.

Новину я дізнався з радіо у своєму таксі. І перш ніж пошкодувати за прожектами, які розчинились, немов мара, я подумав про тата, про його акції, які він плекав і леліяв, достоту найцінніші частинки Всесвіту — тепер, коли вони не вартували нічого, він мусив поглянути в обличчя суворій дійсності. Я висадив пасажирку — стареньку пані, загорнуту в кілька шаликів — на бульварі Святого Лаврентія і помчав до Норко; я був упевнений, що мусив бути саме там.

Норко понурився під вагою звістки. Компанія «Northern Consolidated» діяла швидко. Шахтарі отримали повідомлення про закриття шахти разом із чеком; їх вивели за браму в супроводі горил, за великі гроші привезених із Торонто на випадок бунту. Перед сторожкою миттю виросла огорожа — і до вагонеток полетіли архіви й інші цінні речі. Даремні застороги: катастрофа так приголомшила шахтарів, що вони й не думали про бунт, безсило розпластавшись серед гір пивних кухлів.

Була ніч, коли я доїхав до Норко, і з легкого підйому шосе, звідки відкривається вид на містечко, я чув белькотіння жінок, які скупчилися перед готелями, жаліючись на останній чек.

Удома панував жах. Джеронімо зустрів мене тріумфальною усмішкою.

— Ти в курсі?

Не встиг я й кроку зробити, як навколо з’юрмилися родичі й почали перекрикувати одне одного, намагаючись переказати події дня.

На кухні панував страшний безлад, усіх вона вмістити не могла. Кардинали штовхалися, витягували одне одного з кухні, билися за місце у дверях до вітальні й спалень. Попри пізній час ніхто не лягав до ліжка. Діва з поснулим малям на руках (певно, Тутсі, бо Послідок тоді ще не народився) також була там. Олень або Нефертіті — я так і не навчився їх розрізняти — чіплялися за її ноги. А в кутку стояли, тримаючись за руки, Близнючки. Увесь дім зібрався, аби провести безсонну ніч.

— Цього вечора світ належатиме нам!

Вони вирішили відсвяткувати закриття шахти великою ватрою на задньому подвір’ї. Еге ж, чистої води провокація. На ранок мешканці Норко засмутилися, зауваживши, що шини для ватри Кардинали взяли з їхніх повіток.

— Покажімо смердючим вахлакам, як тепло від їхніх шин!

Я й слова вставити не міг. Безлад поступово переміщався на двір: подушки, простирадла, канапа з вітальні, провізія на цілу ніч, навіть телевізор — вони вирішили, що він і без антени працюватиме. І все під керівництвом Тутанка і Магнума, які взяли керування операцією на себе.

Дорогою я зупинив Азійця і запитав у нього, де Татко.

— Як завжди, в підвалі.

Про Мамусю питати було не варто — двері її кімнати були замкнені. Вона спала коротким глибоким сном, що давав їй змогу потім ходити по наших кімнатах усю ніч.

Я спускався до підвалу, побоюючись сумного видовища. Упродовж кількох годин дороги додому я намагався уявити, в якому стані знайду тата і як його втішатиму.

Він стояв перед верстатом, шліфував зразки і помітив мене, лише коли я підійшов.

— О, ти приїхав? — усміхнувшись кутиком вуст, зауважив тато.

Це не було ні запитання, ні здивування — він лише з цікавістю констатував, що я піддався загальній паніці.

— Можеш пояснити, навіщо ти здолав стільки кілометрів?

На мить добрий гумор Татка дав мені сподівання, що ще не все втрачено, що він, можливо, продав акції до катастрофи й наші мільйони врятовані.

Хвилюючись мимоволі, я розповів йому, як гнав до Норко, розказав про стареньку в тюрбані з шаликів, яка не хотіла виходити з таксі, про свою тривогу й раптову і несподівану думку, що шалено вирувала в мене в голові.

— Забудь про акції, синку, тепер вони й десяти центів не варті. Є речі цікавіші, аніж хвилюватися про папірці.

Татко не відводив від мене хитро примружених очей і усміхався усіма зморшками свого обличчя, достоту дитина, в якої є особлива витівка на крайній випадок.

— Не думай про акції, — заявив він тоном, що вістив щирі зізнання. Татко вказав мені на останню сходинку, а сам вмостився на ящику з-під динаміту. — Сідай і слухай, синку, нашорошуй вуха, бо те, що скажу, не повторю ніколи.

І тоді він розповів мені те, що спершу видалося чарівною казкою, та що далі він говорив, то більше розвивав думку і більше пасток я бачив, то більше відповідальності лягало на мої плечі — та жодного разу, клянуся, ні разу я не відчув, яка страшна драма чекає на нас наприкінці пригоди.

Усе почалося за чотири роки до того — коли відкривали шахту й Татко супроводжував президента компанії «Northern Consolidated» і кількох відповідальних осіб, які мали показати журналістам нове обладнання шахти. «Тоді я вперше спустився під землю. До того я не бачив, який вигляд шахти мають зсередини».

Татка запросили як відкривача шахти — і забули про нього відразу після урочистостей, тож він плентався позаду групи, приголомшений гудінням машин і темрявою, і все одно щасливий, що його залишили в спокої. Ішов він поволі. «Найбільше мене вразило, як ясно можна бачити при нечіткому світлі в майже абсолютному мороці». Проміння його шахтарського ліхтаря вихоплювало кам’яні стінки галереї з малюнком, який залишив геологічний зсув, — тріщини, зморшки, оповзні й нашарування, — словом, усе те, що являлось йому зазвичай потроху. «Я чітко бачив шари сфалериту у вулканічній породі. Це родовище нагадувало сідло — достоту як зображене в підручнику, та цього разу я бачив його на власні очі, і це геть інша річ, ніж уявляти, розвідуючи поверхню».

Він ішов центральною галереєю, у сотні футів від решти групи, аж раптом сталося дещо. Татко відчув знайомий свербіж під повіками — і зупинився. Око злегка затріпотіло, «та я вже знав, що коли підійду до стіни галереї, одразу побачу те, від чого здригнулось око». Тож він наблизився до стіни, намагаючись розрізнити в малюнку скелі те, що так наполегливо вимагало його уваги. І тоді його буквально затрясло. Ішлося вже не тільки про очі. Повіки здригалися, мов крильця метелика, розсипаючи довкола кольорові бризки, тілом пролетіла вогненна куля, його затрусило, мов у лихоманці, і за ці кілька секунд вічності, коли смерть здавалась йому близькою, Татко відкрив жилу золотовмісного кварцу.

— Кварцова жила у пласті зеленого сланцю. І бачив я її не так, як тебе. Значно чіткіше. Так, ніби бачив, що відбувається під шкірою, у глибині скелі. Мій зір перетворився на рентгенівські промені. І все це я побачив за одну мить. Спершу зелений сланець, дуже насиченого кольору, а потім кварцову жилу — білувату, потріскану, щільну, а в її розламах — яскраво-жовті гранули, кольору сонця і гірчиці, ну, ти розумієш, про що я, синку, — кольору справжнього золота, чистого золота, та ще й у якій кількості! У жилі його було повно — стільки, що місцями воно аж сяяло.

Опис кварцової жили схвилював Татка до невпізнанності.

— Я думав, ти золото не любиш.

Його очі потонули в широкій усмішці, і, тремтячим голосом відбиваючи кожне слово, Татко сказав:

— Ти не бачив того, що побачив я. Такі жили навіть у снах не являються. А я бачив її на власні очі! За кілька футів від стіни, серед зеленого сланцю, широку й довжелезну жилу, неймовірно багату! Я не люблю золото, яке виставляють напоказ, та коли воно відкривається тобі отак — від таких подарунків не відмовляються, ні!

Хотілося б мені не повірити в існування кварцової жили. Однак те, як він її описав, з якою точністю відповідав на мої запитання щодо розташування жили, її розмірів, нахилу та довжини, і особливо те, з якою упевненістю твердив, що знайде її на тому самому місці, де залишив («у двохстах п’ятдесяти п’яти кроках від вийми»), коли вийшов зі ступору та приєднався до групи; я ніби побачив жилу на власні очі, в оточенні сланцевої породи, простягненою на північний схід; і серед молочно-білого кварцу поблискували золоті вкраплення, наче краплини надії, дбайливо збережені в погляді тата, який збирався залучити нас до найбільшої авантюри в своєму житті.

Я зрозумів, що від золота він не відступиться. Він думав, що шахтарі відкриють його — і на біржі злетить ціна наших акцій. Та коли зачинили шахту і виявилося, що клепки знайти жили у власників не стало, тато вирішив, що вона належить йому.

Хай що я казав би, хай що робив би — він усе одно подався б на пошуки кварцової жили. Переді мною сидів рішучий і впертий чолов’яга, якого не лякали ні небезпечний спуск до шахти, ні незаконність задуму. Його голос отверд, і поки він у деталях пояснював, як збирається взятися до справи, мені здавалося, що світ навколо мене сповзав у руїнах.

Саме тієї ночі я обмірковував свою втечу.

Через вентиляцію до підвалу доходили сморід паленої гуми й гомін свята Кардиналів. Я добре розумів, що Татків задум пролунає для них як заклик до бою — вони ж із дитинства звикли ненавидіти, тож із головою поринуть в авантюру.

Видобуток кварцової жили потребуватиме повної таємності — та як досягнути цього в маленькому місті? Як заглушити вибухи динаміту? Як переконати вахлаків не зважати на наші часті візити до шахти? А вантажівка? Нам знадобиться вантажівка — де її взяти? Ще тривожніше лунали питання: як розтопити золото і кому його збувати?!

У мене було тільки одне бажання — повернутися назад до Монреаля, забути, що я заходив до цієї діри, відродитися до іншого життя, з новим іменем, іншою особистістю. Та я дуже добре знав, що не зроблю нічого.

Коли спогади повертають мене до тієї ночі, то спершу відчуваю гіркуватий дух диму, змішаний із затхлим запахом землі. Цей задушливий аромат ніби втілює всю ваготу моєї відповідальності. Та ватра немов забрала наші життя. Вогонь і занепад, руйнівна сила полум’я та смуток сплюндрованих земель... Норко просякнув запахом паленого.

Літо після закриття шахти було найспекотнішим. Війна з нищення міста, яку розв’язали Кардинали під орудою Джеронімо, тривала п’ять наступних років — тим часом ми таємно досліджували шахту.

Я приїздив із Монреаля, моє авто ломилося від товарів, що їх мені замовляв Татко, і не доїжджаючи до горбка перед критим мостом, я вдихав олив’яні випари пожежі, яка дожирала одну з хаток чи зарості бур’яну і за якою гасала радісно зграя малих і великих Кардиналів.

Джеронімо, коли він очолив «вогненну війну», був дванадцятирічним шибеником. Цей хлопчисько завжди мене зачаровував. Не дивно, що нині він повсюдно в епіцентрі війн. Джеронімо обожнює сутички, напружені ситуації. У Норко він одноосібно керував армією звільнення й спротиву.

Майстерне поводження з динамітом дало йому стати підручним тата у шахті. Коли тієї переламної ночі ми з Татком обмірковували план дій, то спершу обрали Магнума й Тутанка. Тоді їм було чотирнадцять і п’ятнадцять років — «достатньо міцні, щоби тримати і тиснути на сталевий прут, поки хтось лупить по ньому чимдуж». Так казав Татко. Саме в такий спосіб він сподівався дістати кварц зі сланцю. Насправді ж вони дуже часто застосовували динаміт: сланець надто пухкий, особливо ж глинистий сланець, та вони натрапляли на тверді утворення, які не піддавалися сталевим прутам. Тоді Кардинали виймали півшашки динаміту, ретельно уникаючи ясної погоди, коли звук вибуху було чути на всю округу.

І року не знадобилося Джеронімо, щоби скинути з влади Мустанга й Тутанка. Якось я приїхав — і все було вирішено. Тутанк і Мустанг бісились удома, а Джеронімо щоранку вирушав з Татком — за офіційною версією розвідувати ділянки вздовж річки; у цю брехню вірили тільки вахлаки, хіба що наймолодші — Олень, Нефертіті, Тутсі, а найбільше Послідок, якого через вік і слабкість характеру весь час тримали в незнанні; ми всі добре знали, що розвідка по той бік гори слугувала за алібі для візитів до шахти.

Моє серце пройняв холод, коли я почув, що Татко взяв Джеронімо за помічника. То були розчарування і ревнощі, бо мені боляче було уявляти їхню розмову вночі біля шахти. Таємність, вороже оточення, постійна загроза осипу чи випадкового вибуху — усе це зближує більше, ніж роки спільного існування. Тим паче, що чудернацький метод видобутку, вигаданий Татком, потребував постійної підтримки партнера. Метод полягав у вибиванні скелі зубцями пилки — спершу зеленого сланцю, а після того кварцу. Кварцова жила була горизонтальною, два на чотири фути, гарного матово-білого кольору зі смужечками золота, вона піднімалася на північний захід під кутом у сорок п’ять градусів — тож слід було повзти тунелем, де місця було досить для двох осіб, буру й компресора. Будь-який рух у такому небезпечному просторі потребував клепки й винахідливості та не залишав права на помилку. І найбільше в тих умовах я остерігався, що Джеронімо піддасться спокусі своєї метикуватості.

За ті п’ять років, що ми володіли шахтою, я навідувався туди нечасто. Хоч як я хотів відсторонитися, все таки виконав дуже важливу роль у цій справі. Я залишив таксі та влаштувався торговельним представником до компанії «Mines&Mills Supplies», постачальником спорядження для шахт. Окрім забезпечення нашої справи всім необхідним, я також контактував із підприємцями, що дало змогу непомітно збувати золото. Ми з Татком довго щодо цього сперечалися тієї ночі в підвалі й дійшли висновку: знайти невеличку золотодобувну компанію і не вельми причепливого директора, який, аби підвищити статус компанії та ціну акцій на біржі, погодився б тихцем купувати наше золото. Тож старенька вантажівка щовечора, приглушивши двигун і вимкнувши фари, спускалася з гори з тонною помережаного золотом кварцу — і везла його до «Goldstream Mine».

Звісно, всі ці перестороги не могли вічно тримати вахлаків у незнанні. Відколи «Northern Consolidated» виїхала, Норко змінився до невпізнанності. Місто скидалося на збіговисько злидарів, які не знаходили собі місця. Їм не вдалося побудувати собі нове життя деінде — або ж їм це взагалі не спадало на думку, тож вони залишалися, загублені в місті, що гнило за відсутності сподівання; вони скидалися на оленят, які зненацька вигулькують серед жахливої підвечірньої спеки серед австралійських Золотих полів.

Вахлаки ненавиділи нас не менше, ніж ми їх. Вогняна війна довела їх до існування, де панувала пекельна злоба що стримувала потік жовчі в очікуванні справедливого небесного втручання. Вахлаків було небагато — кілька родин — і всі вони з жахом очікували нових принижень, з власної мовчазної згоди перетворившись на жертв терору, що спостерігали за нами із вікон.

Нам ніколи не спадало на думку, що вони можуть нас виказати. Нам здавалося, що ми надто міцно тримали їх у своїй владі, аби сплеск гідності спричинив таку небезпеку. «Хай тільки спробують, — бурмотів Джеронімо, — хай тільки наважаться хоч слово поперек сказати...»

Усі ці роки я жодним чином не брав участі у війні проти селюків. Дякувати Богу, будучи старшим від народження, я не мусив постійно демонструвати схильність до влади, якої не прагнув. Навіть Джеронімо відмовився згодом від влади. Він був уже не в тому віці, щоби долати юних шибеників чи гасати під прикриттям ватри. І все ж він залюбки брав участь у жорстоких іграх — і саме він зазвичай підбурював до них найбільш натхненно.

Джеронімо перетворився на главу родини. Незаперечного ватажка. Коли Тутанк і Мустанг поїхали з міста, старшим став він — якщо не зважати на Діву, якій було тоді 22 роки і яка весь час перебувала в будинку, та все ж вона була дівчиною, а про мене просто забули, поховавши під горою обов’язків. Я став довіреним кур’єром, якому замовляли динаміт, пальне та знаряддя для дослідження шахти. Я приїздив і від’їздив, з’являвся і зникав, жив на дорозі, розуміючи, що саме чекає на мене вдома. Мене непокоїло те, що могло статися на шахті — нещасний випадок, поліція, Татко в кайданках; мене тривожила Матуся, яка після народження Послідка, переставши приводити на світ інших дітей, замкнулась у нерозбірливому бурмотінні; я непокоївся через можливі витівки Джеронімо. Хто мав стати його жертвою цього разу? Тентен? Тур? Чи бідолашна Анжела, на яку він так напосідався?

Тентен був йому за ад’ютанта, за праву руку — саме Тентен від імені Джеронімо палив і плюндрував Норко, і саме на Тентена він найчастіше злостився. Тентен приймав усі приниження з вірністю лицаря, який має здолати випробування ініціації.

Та найбільше уваги він приділяв Анжелі, коли вона поверталася з монастиря чи (хай Бог милує) від МакДаґлів. Дивною була та Анжела. Зростала вона з прагненнями, що мали б зачахнути в нашому лабіринті, весь час намагалася втекти і все одно поверталася щоразу, свіжа, наче троянда, легка й усміхнена — аж поки Джеронімо вкотре не брався висмикувати із неї пір’я.

Працював він із точністю хірурга. Знав, куди треба бити. З Анжелою Джеронімо поводився украй жорстоко. Її ніколи не били — ще чого! За винятком Томмі, яка отримувала копняки у відповідь на свої випади, дівчат із роду Кардинал вдома ніколи не ображали фізично. Джеронімо катував Анжелу вишукано. Скажімо, коли вона поверталась із монастиря в білосніжних блузці й спідниці, він примушував її рахувати котів, що гнили у бочці в очікуванні котячого свята, коли Кардинали розгулювали безлюдними вулицями Норко з насадженими на палі тушками. Після того, як Анжела перелічувала трупики в бочці, Джеронімо цікавився: «Достатньо?» І їй доводилося вагатися між кількістю, якої начебто мало би бути досить, і тим, що лежало в бочці — тільки не повертатися б туди. «Сестро Анжела, ти забула про кота для твого янгола-охоронця». І вона поверталася до бочки. «А як це сказати латиною?» І коли вже ніхто не сміявся та й він сам утомився, Джеронімо повним зневаги голосом наказував: «Іди переодягнися, від тебе тхне тухлою котятиною!» А вона стояла, розгублена, брудна, посеред вітальні — поки Томмі не тягнула її за рукав до їхньої кімнати.

Я так і не звик до погляду, яким вона озирала нас — точніше, до відсутності погляду. Закам’янілі очі, набряклі від потуги — вона чекала кінця випробування, зіскулившись десь усередині себе, там, де до серця проникає біль. Достоту Жанна Д’Арк серед пломенів.

Чи змінив би я щось, якби знайшов тоді в собі сили опиратися Джеронімо?

Мені було двадцять п’ять років, у ті часи казали — знатний дядько, а він же був ще хлопчиськом шістнадцяти-сімнадцяти років, його тіло тільки починало мужніти, руки й ноги метлялися довкруж тулуба, мов сполохані звірі, обличчя мов оббризкали ластовинням, і все ж норов він мав сталевий, погляд загрозливий, а рішучістю будь-кого загнав би під землю. Як і решта, я потрапив під його чари.

Ніхто, навіть Татко, не міг опиратися Джеронімо. Тато став невидимим, біля столу вже не з’являвся. Лише напруживши уяву, можна було помітити його присутність, перш ніж він вислизав з-за столу і спускався до підвалу. Джеронімо, мов справжній король, панував у вітальні, праворуч і ліворуч сипав стусанами і коментарями, а ввечері також ішов до підвалу. І в мене стигло серце від луни їхніх перемовлянь. Мимоволі підслуховуючи їх, я почав мріяти про Австралію.

Аби вберегти рештки своєї честі, я вигадав жалюгідну мрію. Спершу ніщо не вістило лихого — ця ідея скидалася на розмиту примару, від’їзд мав зробити мою присутність ціннішою, то була лише мрія, не більше, фокус, обман, димова завіса, покликана замаскувати моє безсилля. Я ніколи насправді не вірив у це до того дня, коли остаточно переконався, що вже ніколи не буду близьким із батьком. Тепер він звірявся винятково Джеронімо.

А я став спокійною силою, до якої звертаються, коли виникає потреба в довірі. Саме мене попросили відвести Бібі до акушерки, коли бідака завагітніла. Ех, Бібі... Усю дорогу до Монреаля вона ревіла. І до мене ж звернулися, коли виникла необхідність вивезти з Норко подобу Анжели.

Та я не володів ситуацією. Я зрозумів це, коли одного дня, приїхавши додому, почув, як Татко і Джеронімо розмовляли в підвалі вдень. До шахти вони тоді так і не пішли. Цілий тиждень не ходили до шахти.

На початку того тижня над Норко повільно, на невеликій висоті пролетів літак, що тягнув за собою прилад, який не залишав жодних сумнівів у цілі польоту. Аерогеофізика починала давати відчутні результати на Півночі — зокрема в секторі Матаґамі. Тоді це була новинка, тож коли літак з’явився в небі над Норко, усі кинулися дивитись на нього, а вахлаки, навіть коли він відлетів дуже далеко, не розходилися, стрибали й махали руками, запрошуючи пілота повернутися й іще раз пронести прилад над горою.

— Ти би їх бачив! Ніколи не збиралося стільки селюків!

Я й увійти не встиг до будинку, як Діва все мені розповіла.

Можу уявити, як селюків схвилювала поява того літака. Зачаєна ненависть спалахнула надією, що «їхню» шахту нарешті повернуть їм. Бо йшлося саме про це. Шахту мали відкрити знову. Сучасна геофізика не обійшла б увагою багатющу золотоносну кварцову жилу, яку Татко без жодних приладів, лише завдяки нюху розвідника, помітив крізь товщу скелі. Тож варто було очікувати, що за кілька тижнів чи місяців у Норко з’явилася б група геологів, щоб вивчити аномалію, виявлену дивним балоном під дном літака... і виграла б головний приз!

У нашому будинку били на сполох. Діва й інші, хто був у віці достатньому, щоб правильно оцінити ситуацію, збентежено позирали на мене.

Звісно, перш за все я запитав, де Татко.

Я вже збирався спускатися до підвалу, аж раптом мені повідомили, що він був там із Джеронімо. Ця територія давно вже не належала мені. Та все це виявилося сильнішим за мене — старий рефлекс, мені здавалося, що за таких умов він потребував моєї підтримки.

Даремно. На мене чекало гірке розчарування. Вони сиділи один навпроти одного на порожніх ящиках із-під динаміту, зсутулені, схилившись над земляною підлогою, поринувши в тиху розмову, облич я не бачив, та варто було заскрипіти сходам, як вони одночасно підняли голови і зирнули так, ніби я виринув з іншого світу, і тоді Татко сказав: «Емільєне, почекай нас нагорі, будемо за дві хвилини».

О, ліпше мені по пиці надавали б!

Упродовж наступних днів, тижнів і місяців — адже питання вирішили аж у липні, коли пролунав вибух у шахті, коли гупнула наша остання шашка динаміту, забравши Анжелине життя, — увесь цей час я ціпенів у мовчазному гніві; лише так я міг зберегти хоч трохи честі, та й це мало хто помітив через загальну паніку в будинку. Паніка передувала атаці, удень і вночі відчувалось напруження. Будинок жив наче на розжареному вугіллі.

Нам і на думку не спадало, що шахту можуть знову відкрити — аж раптом це стало можливим, і слід було якнайшвидше позбутися слідів наших візитів. Джеронімо і Тентен мали забрати з шахти знаряддя, спалити на місці те, що не можна було відвезти, і переважно вночі, бо через збудження селюків ми весь час перебували під наглядом. А втім, усі розуміли, що перестороги марні, адже наш тунель знайдуть — а за тисячу футів поту і темної ночі іншим щасливцям засяє наша кварцова жила.

Годинами Татко і Джеронімо просиджували в підвалі, а коли виходили, ми видивлялися в їхніх очах хоч би проблиск вирішення проблеми, та приховати в скелі діру завдовжки в тисячу футів — це як пересунути гору, і ми знали, що виправити це неможливо. А я вже ні на що не сподівався — хіба що на погляд Татка, я сидів і чекав у своєму кутку, а потім одягав вітрівку й довго самотньо гуляв вуличками Норко. Додому я повертався, лише випивши всю гіркоту й відчувши змогу показатися, ніби ніде нічого, у вітальні під час вечері.

Хтозна, про що говорили впродовж усіх тижнів і місяців там, у підвалі? Хтозна, чи спільно ухвалили рішення, чи Джеронімо зважився сам мінувати шахту, ні слова татові не сказавши?

Напередодні ми святкували день народження Ґедзя. Напруження досягло найвищого рівня. Татко дізнався, що «Northern Consolidated» повернула собі права на шахту. Тепер компанія мала назву «New Northern Consolidated», і там готувалися відрядити до Норко команду геологів. Усе це він дізнався в Амосі, що у Валь-д’Ор, в Управлінні шахт, і в барах, які тепер часто відвідував. Зусиль докладати не довелося — чутки долетіли навіть до Норко. Селюки повилазили зі своїх нор і глибоко вдихали дух помсти.

На пагорбі перед нашим будинком стояли сяк-так припарковані шість автівок, усі старі таратайки за винятком «Рамблера» Яху. Усіх нас налякала новина, стривожено ми чекали продовження, похмурі, нашорошені, мов матадори — так ми святкували 11-річчя Ґедзя. Тоді родина збиралася востаннє.

Пізно ввечері — а може, вночі, вже не пам’ятаю, час минав непомітно, зауважив я це тільки на світанку, — Джеронімо щез. Вечір він провів у вітальні з нами, у центрі тримісної канапи, в осередку сварок, які захопили всіх нас. Тієї ночі розмова гуділа, мов розбурхане море. Ми голосно обурювалися на всі сили Всесвіту, на самого Господа, і трохи тихіше, нижче між хвилями гніву, бурмотіли прокляття компанії «New Northern Consolidated», яка хотіла заволодіти нашою шахтою. І коли буря вкотре викинула нас до питання порятунку честі родини, Джеронімо розрубав хвилю обурення тривалою паузою і, поглянувши по черзі на кожного з нас, випнув урочисто груди і, коли його владний погляд осів у наших серцях, усміхнувся і поволі, голосно, мовив: «Нндумшахт!»

І наступного дня, коли він вийшов із хмари пилу після завалення шахти, ми знали, яке завдання він виконав.

Я відвіз його до Монреаля разом із примарою Анжели, яка конала під тоннами каміння.

А пізніше, коли стало несила жити зі згадкою про примару, я відчув потребу в Австралії. Я замовив квиток, та перш ніж кинутись у вигнання без бажання повертатися, мусив переконатися, що в Норко мені не було на що сподіватися. Тож я повернувся.

Будинок ніби гойдався серед імли. Ніхто не був у ньому на своєму місці. А Татко, коли я спустився до підвалу, вдав, ніби не зрозумів, навіщо я тут.

Як жити з поглядом, уґвинченим у самісіньке серце, поглядом, сповненим звинувачень у вбивстві рідної сестри?

Я знав, що якщо погоджуся приїхати на з’їзд розвідників, муситиму витримувати цей погляд. Погляди Томмі й інших, поєднаних одним горем. Я не мав жодного шансу уникнути карми.

Досі не розумію, чому погодився. Коли Тур додзвонився до мене, я був у Грозному й цілком міг сказати, що не можу, що там потребували моєї присутності — і це було би цілковитою правдою, адже повсюди гриміли бої. На кордоні з Дагестаном, у Гудермесі, в Аргуні, навіть в Ачхой-Мартані. У липні після перемир’я все стихло, та коли Дудаєв викрив плани Імаєва, мир вочевидь уже був неможливим. Тіла, розстріляні із «калашнікових» і базук, не залишали мені й хвилини вільного часу.

І ось я стою в розкішному, хоч і пошарпаному готелі, виставивши себе під обстріл поглядів, нездатний зробити і кроку серед розжареного виру почуттів, ошелешений десятками знайомих облич і голосів. Ніби нарешті дійшов до межі після тривалих років блукань. Джеронімо постав перед своїми — беззбройний, беззахисний, абсолютно відкритий, достоту дитя, яким він ніколи не був.

Я упізнав усіх. Навіть Послідка. Попри мужню поставу він досі носив у собі неспокійного замріяного хлопчину, який вічно плутався в нас під ногами і якого ми відганяли стусанами, а він повертався знову і знову, чіплявся, мов муха, поки не знаходив захист у одного з нас, зазвичай Тентена. Варто було мені переступити поріг готелю, як він кинувся кружляти довкола мене — і не відступав до кінця.

Достатньо було миті, переступити поріг — і в мене звело живіт, я відчув небезпеку, і це почуття проштрикнуло мене, мов метелика. Хвилини й секунди важчали, тривога зростала. Навіщо я приперся до цього пекла?!

Першим мене зауважив Тур. Він махнув мені рукою та підійшов, широко усміхаючись, простягаючи мені руку, голосно розмовляючи, ніби на цих зборах він був випадковим гостем. Решта наближалися поволі, і зрештою я опинився в центрі стривоженого натовпу, де кожен остерігався погляду сусіда. Томмі ще не з’явилася, та я вже знав, що чекали тільки на неї, щоб наша драма посіла належне місце.

Я вдав, ніби її не впізнав. Томмі постаріла, як і всі ми, але глибше, позбувшись усіх ознак себе попередньої. Коли я побачив, як вона дріботіла до стійки рецепції, то вирішив, що це прибиральниця явилася за платнею — бідолашна старенька, розчавлена життям. І все ж одягнена вона була не так уже й бідно. Коротка куртка з капюшоном, надто тепла як на ту пору, підбита хутром білої лисиці, чорні штанці з акуратними стрілками, черевики низької посадки і червона картата сорочка, що аж сяяла з-під куртки. Одяг хоч і був недоречним, усе одно не був ні дешевим, ні брудним, ні старим. Сама постава жінки — зсутуленої і нашорошеної — створювала враження нещасного життя, що свідомо тікало від розкошів.

Тим часом на весь хол пролунав голос Тура: «А ось і Томмі!» Та навіть тоді я не міг повірити, що похмуре закрите обличчя належало їй.

І лише коли вона підійшла до Діви, я упізнав Томмі. Її тіло виструнчилося з гордістю дикої тварини, усі риси миттю освітилися, і попри зморшки й усі ці роки, попри страх, який нуртував у серці, я побачив, як темний погляд Томмі зустрівся з поглядом Діви — саме цей погляд невтомно переслідував мене і звинувачував у вбивстві Анжели.

Томмі залишила Північ — і ми опинились у полі зору її прицілу. Я передусім. Мені вона точно нічого не подарує. Ні смерть Анжели, ні сукні МакДаґлів, ні сеанси латини у вітальні — нічого з того, що я казав або робив. Без слів, силою погляду, як вона це робила після вибуху на шахті, тоді, в автівці Емільєна, коли я думав, що тікати треба від вахлаків та їхньої помсти, а тим часом вона пришпилила мене своїми чорними очима і дала побачити Анжелу, поховану під тоннами каміння, які я зрушив своїм динамітом.

Як пояснити те, що трапилося тоді, не розриваючи тонесеньку нитку брехні, яка тримає нас у рівновазі? В очах усіх я був єдиним винуватцем вибуху в шахті, єдиним відповідальним за смерть Анжели. Що ж, хай буде так. Немає сенсу бути під обстрілом звинувачень удвох.

Того дня я розумів, що залишу Норко назавжди. Вахлаки не пропустили б такої нагоди помститися за все, чим ми їм допікали. Тоді я не усвідомлював, що, тікаючи від поліції — а винюхування неминуче привело би до нас, — я тікав від своєї родини.

Єдине, що мене турбувало, — це прибрати сліди нашої роботи на шахті. Ми з Татком довго це обговорювали, та до жодного переконливого рішення так і не дійшли. Дуже кортіло застосувати динаміт, та ми відразу відмовилися від цієї думки. «Надто небезпечно», — зауважив Татко. Я хотів підірвати центральну колону, яка тримала шахту — колосальну скелю діаметром близько двадцяти футів і заввишки десь шістдесят, що підносилась аж до стелі просторої зали, вирізьбленої в центрі гори. Це було серце шахти. «Надто небезпечно. Якщо підірвеш колону, завалиться вся шахта. А ти ж будеш у самому центрі — тебе просто потягне за собою».

— А що, як підірвати зі сходу? Колону при вході до галереї, що веде до нашого тунелю? Східну бічну колону?

І цей план теж виявився небезпечним. Татко волів віддатися поліції, ніж дозволити комусь зі своїх дітей ризикувати життям в операції з величезною кількістю динаміту та ще більшою скельною масою. Часом він виявляв надмірну обережність.

Я ж, замість спонукати Татка до дій, вигадав спосіб, як підірвати бічну колону і залишитися живим.

Цілий тиждень я носив до шахти все потрібне: гніт і динаміт. Разом із Тентеном, який мені багато допомагав, ми це робили вночі. Тентен цілком заслуговував на це ім’я. Завжди прагнув допомогти меншим і слабшим, захищав сиріт і вдів, зокрема Малих, Послідка, часом навіть Анжелу, коли помічав, що їй не впоратися із завданням; Тентен ніколи не відступав, завжди першим кидався у вогонь, висміював дурість і страх, під час війни, яку ми вели за повернення наших прав, він був мені найвідданішим помічником. Неймовірно наївний, але за будь-яких обставин — відданий своєму обов’язкові.

Саме Тентен допоміг мені забрати наше знаряддя із шахти. Тепер ми виконували ту саму роботу — але в зворотному напрямку. Повернули до шахти бур, компресор і вибухівку, просвердлили дірки для шашок в основі колони.

Я мав би все йому пояснити.

Слід було остерігатися запитань Тентена. Він швидко збагнув, що, підриваючи бічну колону, я мав на меті зруйнувати усю галерею, а отже, якщо пощастить, завалити вхід до шахти. Проте його — як і мене кількома тижнями до того — цікавила центральна колона, великий вибух, остаточне знищення шахти, вибух, який пошкодив би саму кам’яну структуру шахти і залишив би від неї лише купу каміння і кратер, сліпу діру, на місці якої неможливо було б ні вирити нову шахту, ні знайти докази наших дій. Так само, як я чинив із Татком, Тентен закидав мене запитаннями.

Пізніше — значно пізніше — я зрозумів, що мої відповіді на його запитання дали йому зрозуміти, скільки саме динаміту треба закласти в центрі колодязя (бідака так і зробив!), аби сили двох вибухів (його і мого) з’єдналися в одну міць і вирвали з корінням центральну колону, спричинивши завал, жахливий неймовірно потужний вибух, що сягнув незбагненних глибин, здіймаючи, піднімаючи і вириваючи водночас голомозу верхівку гори, що рухнула з нестерпним гуркотом; брили ламалися, стикалися, билися, гуркіт їхнього падіння до зяючої прірви шахти, стугін материнської скелі, що тріщала з усіх боків і тремтіння якої я відчував усім тілом, спільна сила наших двох вибухів викинула назовні нутрощі шахти і замахнулася на основи гори, де та містилася. Ніхто на таке не чекав, здавалося, ми перемогли. Я радів перемозі, не підозрюючи, що по той бік гори Тентен квапився до мене.

Відчувши останнє здригання гори, глухий і глибокий вибух, я квапливо обтрусив свій одяг, бо розумів, що збіжаться вахлаки, а мені доведеться перед ними стояти.

Розташувавшись за будівлею шахти, звідки я міг спокійно спостерігати за селюками, я помітив Тентена. Його вкривали пилюка і піт, він тяжко відсапувався через біг, та при цьому аж сяяв від задоволення. Я розгубився.

— Що ти тут робиш?!

А він, замість відповіді, широко і тріумфально усміхнувся.

Тентен аж пашів гордістю і не відводив від мене блискучих очей, ніби шукаючи згоди в моїх. Я відмовлявся розуміти.

— Боже милий, кажи ж уже, що ти тут робиш?!

Бачу нас обох — себе, бевзя-бурмила, вкритого славою, ділитись якою я відмовлявся, нездатний поглянути в очі правді, й Тентена, хлопчака, що тішився своїм учинком і вимагав свій лавровий вінець. Я вагався між необхідністю зрозуміти і стусаном, який повернув би його до дійсності. Тим часом набігли вахлаки — і я збагнув, що маю робити.

Вигулькнув цілий натовп, чоловіки, жінки, діти, наче зліплені докупи, приголомшені, нажахані інстинктивним відчуттям катастрофи, збилися навколо кратера і мовчки озирали свою біду, а коли тяма повернулася до них, коли вони змогли осягнути, що сталося, то всі разом розвернулися до сторожки з моїм іменем на вустах: «Джеронімо! Де Джеронімо?» І тоді я подумав, хай там що станеться далі, відповідальний за їхні злидні мусить бути тільки один, бо помста слабких буває страшною.

Я схопив Тентена за руку і прошипів, уп’явши свої очі в його, аби мої слова назавжди закарбувались у його пам’яті:

— Відповідальний тільки один. Відповідальний я! Ти залишишся тут і покажешся тільки коли змиєш із себе все.

Я досі вдячний думці, що осяяла мене саме тієї миті, коли Тентен збирався дертися на гору й іти до вахлаків. Ні я, ні він не знали тоді, що Анжела на дні шахти. Я хотів захистити його від розлючених селюків. І тішився, що мав клепку позбавити хлопчину непідйомної для нього провини. Він не впорався б. З усіх боків він був класичним Кардиналом, та все ж глибоко в душі Тентена крилася чутливість, надто велика, щоби брати на себе відповідальність за загибель Анжели.

Багато років по тому, коли ми зустрілися, я повторив: «Відповідальний тільки один — і це я!»

Тентен має добре серце. Він не пережив би, якби я не взяв на себе цілковиту відповідальність за те, що сталося того дня. Хіба він стерпів би це? Я був старший, досвідченіший, жорсткіший, мені вдалося прожити з цим гірким вантажем тільки тому, що я весь час іще глибше занурювався у кров, різанину, убивства, братовбивчі війни, які постійно тримали мою скалічену душу під вагою більшої за мою провини. Воєнний хірург. Я не обирав кар’єру, не обирав героїзм, просто занурився у чужий біль. Мені залишився тільки інстинкт виживання, коли чорний погляд Томмі пронизав мені серце і примусив побачити Анжелу, мою сестру, улюблену сестру, хай що там думають інші, найсильнішу, найрозумнішу, найкращу з-поміж нас, Анжелу, тіло якої потрощили тонни породи.

Серед нас вона була найталановитішою, вона вкрила б наше ім’я вічною славою, якби ми залишили її живою; Анжела була справжньою перлиною, скарбом нашої родини, однак непередбачуваним і дуже плутаним скарбом. Як дівча могло цікавитися математикою уявних чисел і водночас лахами?!

Знаю, мене всі вважали жорстоким у поводженні з нею. Ніхто, крім неї, насправді мого ставлення не розумів. А я намагався доторкнутися до її незбагненної суті, хотів тріпонути її добряче, аби вона явила себе, аби показала нам справжню силу запалу, що вабив її до таких нікчемних бажань: суконьки, брязкітки, галантні манери й інші позлотки манили її, мов мед. Анжела дозволяла ображати себе, приймала випробування з байдужістю, яка зворушувала мене. А яка ж вона була ніжна...

Для мене це дівча так і залишилося загадкою. З моменту, коли її серце підкорили гарні шати й замок МакДаґлів, я не міг не думати про Анжелу. Жоден із нас не дозволив би собі потрапити до такої очевидної пастки. А вона, легкодухе дівча, раз-у-раз від’їздила і приїздила, однією ногою в нашому світі, а другою в мрії, вона регулярно залишала нас, аби в маєтку МакДаґлів гратися у принцесу, янгольськи усміхаючись у своїх лялькових сукнях, радісно підстрибуючи і обертаючись навколо себе — ніби не знала, що ми розіб’ємо її скляну кульку і повернемо Анжелу до себе. Її повернення завжди були непростими, і все одно вона щоразу їхала знову. Уперто щоліта поверталася до МакДаґлів, навіть якщо від повернення до повернення знущання ставали болючішими — мені так і не вдалося зрозуміти, що саме вабило її до тих людей.

Гадаю, Анжела це сприймала як виклик — часом під час наруги я ловив у її погляді блиск, який виказував її силу і принижував мене. Не знаю, що то було насправді. Проте я дошукувався в Анжелі саме того твердого ядра.

Ми з нею ніколи по-справжньому не говорили. Вона була молодшою за мене на три роки, та ще й дівчинкою, а я ж збирався стати на чолі родини!

Лише раз у нас була нагода поговорити — і я її проґавив. Та все одно саме я захотів, щоб ми опинилися сам-на-сам. Однієї неділі в шахті. Сказавши, нібито забув там лупу, конче потрібну Татку, я попросив її сходити зі мною. Інші сприйняли це по-своєму. Вона була в однострої коледжу, синя курточка і біла блузка — тож ніхто навіть не сумнівався, що я приготував для неї наступну пастку.

Ця дівчина дивувала мене. У МакДаґлів вона вивчила англійську, у сестер — латину, її цікавили давні цивілізації і сучасна математика, їй вдалося зберегти своє місце в будинку попри своє життя далеко від Норко. Анжелі було шістнадцять років, невдовзі вона мала поїхати назавжди, а мені так і не пощастило хоч пальцем торкнутися палкого осердя її душі. Тож я вирішив діяти обережно, вирішив, що вона сама відкриється мені. На жаль, тоді я був надто грубий і не знав, як поводитись у таких розмовах.

Я скористався недільним затишшям. У будинку ми мешкали, ніби збиті у купу, поглинені спільністю, у постійних бійках за простір, хоча в лабіринті кімнат і кухонь-віталень його було досхочу; а по неділях ми лишали одне одного у спокої, будинок куняв, ми розходилися хто куди, хтось із книжкою на терасу, хтось до спальні лічити тіні на стіні, словом, ми просто гаяли час. Я подумав, що затишшям можна скористатись і тихцем запросити її. У той час найменша ініціатива Джеронімо викликала неабияку цікавість.

Анжела і Томмі були у своїй кімнаті на останньому поверсі і, судячи з тону розмови, звірялися одна одній. Коли я з’явився у дверях, Томмі нашорошилася. А я, замість вимовити заздалегідь заготовлену ввічливу фразу, зненацька гукнув:

— Перш ніж псувати очі латиною, ходи допоможи мені знайти лупу, яку татко загубив у шахті!

Задум провалився... Шок від мого вторгнення до кімнати і грубість слів уже збаламутили весь будинок, хвиля покотилася з кімнати до кімнати, висмикуючи Кардиналів із хатнього відпочинку під шурхіт новини: «Джеронімо тягне Анжелу до шахти!»

Ми пройшли через усі кухні-вітальні на тому поверсі, новина йшла за нами і запалювала погляд кожного, хто її чув; Анжела зіщулилася в очікуванні наступної болісної наруги, причому наруги небаченої, адже в шахті вона ще не бувала, а я прискорив ходу, приховуючи своє розчарування. У кінці поверху, незворушно-сяйлива у світлому прямокутнику вікна стояла Томмі, така самотня в безсилій люті...

Я сподівався, що там, на своїй території — адже щодня разом із Татком лупав там скелю — мені вдасться почати дружню невимушену розмову про різні аспекти нашого життя і нарешті безперешкодно наблизитися до її душі. Я розраховував на бездонну ніч, на дивну тишу, що зазирала в серця і залишала сам-на-сам з відчуттям власної безпомічності — колись, уперше зайшовши до шахти, я й сам це відчув.

Дістатися шахти можна було по східцях, вирізаних у схилі гори, денне світло згасало поволі, що глибше ми заходили до того, що було звичайною галереєю, достатньо просторою для трьох чоловіків середнього зросту, які йшли би пліч-о-пліч; ми прямували до шахти видобутку породи. Саме там — у велетенській вирізьбленій просто у скелі залі — я сподівався побачити справжню Анжелу. Тиша там здавалася гнітючішою, морок густішим. У центрі цього підземного собору була точка, з якої голос, відбиваючись од гострих хребтів між численних колон, які підтримували склепіння, повертався до нас багаторазовою луною, набуваючи надлюдської сили. Я робив це не раз — і щоразу мороз пробігав по шкірі.

Анжелу відлуння мого голосу аж ніяк не вразило. Ми стояли в тому, що я називаю центральним нефом нашого собору, і я пояснював їй вибагливу систему з арок і колон, що тримали тисячі тонн каміння над нашими головами. Світло мого кишенькового ліхтарика бігало виступами скель, губилось у глибоких печерах, зненацька опинялося біля наших облич на одній із колон і часом, коли я швидко змінював напрямок світла, осяювало зсудомлене напруженням обличчя Анжели. Вона йшла за мною, пряма, наче вежа, горда, мов скеля, очікуючи на початок або завершення наступної наруги — Анжела була переконана, що я привів її до шахти саме для цього, і ніяк не могла збагнути мету мізансцени.

Поки ми перебували в кар’єрі, мені так і не вдалося вичавити з неї ні слова. Лише пізніше, в тунелі, коли ми подолали тисячу сходинок до нашої кварцової жили, я відчув, що напруження між нами зникло.

Того, хто був тут уперше, місцина ця завжди вражала. Малесенька ніша, де ми з Анжелою ледве вміщалися, праворуч і ліворуч сахаючись від бездонних прірв; перша слугувала для складання породи, а друга була за стежку. А над нашими головами, вкарбована у сланець, сяяла кварцова жила. Ніби білосніжна примара в цілковитому мороці.

Не знаю, що саме вплинуло — незвичність місцини, цікавість до жили чи слабка надія, що я не мав лихого наміру і недобрих думок, — та я відчув, як опір Анжели потроху став відступати.

Я говорив неголосно — аби не спугнути блиск довіри, який обіцяв мені мить щирих зізнань. Анжела слухала мене уважно й помалу почала ставити запитання. Про роботу з динамітом, про те, як ми досліджуємо скелі, і, звісно, про кварцову жилу.

Вона була вражена, дізнавшись, що з тонни породи ми видобуваємо шість унцій золота.

— Усе це заради якихось нещасних шести унцій!

Я поквапився показати їй, як вона помилялася.

— Шість унцій на тону — це надзвичайно великий уміст. Сам Татко ніколи не бачив подібного вмісту, навіть не чув про таке! Зазвичай на день ми обробляємо тонну породи, отже, у день ми отримуємо шість унцій. А тепер порахуй, скільки ми заробимо за рік, якщо одна унція коштує тридцять п’ять доларів!

— А що із золотом роблять потім?

— Потім ми продаємо його... Одному типу. Він керує шахтою, невеликим і небагатим родовищем золота. Він не переймається питаннями, звідки й чому, тож купує у нас золото, скажімо, по двадцять доларів за унцію — адже все це не дуже законно.

— Я не про те питала. Куди золото потрапляє наприкінці?

— Ну, з нього виготовляють браслети, кольє, інші прикраси, оздобу для статуй, золоті зуби...

— Тобто... (тут Анжела трохи підвищила голос) різні чарівні штучки...

Влучно вона мене поцілила! Я аж зігнувся. Мені розлютитися б — та метикуватість цієї дівчини так мене вразила, що я й забув про помсту. На щастя, відбулося це без свідків.

Я удав, ніби знайшов лупу, яку напередодні сховав за горою брил, і тоном, до якого потроху поверталася владність, мовив:

— Ходімо додому!

Клянуся: я взагалі не думав ні про курточку, ні про білу блузку. Лише коли ми підійшли до будинку і я помітив автомобіль батьків подружки Анжели із коледжу — вони заїхали до Норко, щоби відвезти її до монастиря, — я це збагнув. Курточку вкривав грубий шар чорної масної пилюки, а у блузі білими залишилися тільки ґудзики.

На нас чекали. Подружка із коледжу та її батьки в автівці, із зачиненими дверцятами і піднятим склом віконець — попри підвечірню спеку; вони усміхалися, вдаючи спокій і тишком перелякано роззираючись. А на терасі гомоніли члени племені Кардиналів, які безсоромно дивилися непроханим гостям просто в очі.

Анжела, мов королева на ешафот, пройшла повз принизливі погляди. Незворушна, пряма, у брудній формі, без жодних ознак розгубленості на обличчі, повільними кроками підійшла вона до автівки, давши зібранню на терасі насолодитися видовищем пошкодженого одягу, і вмостилася на задньому сидінні, поруч із подружкою — жах на обличчі останньої давав зрозуміти, яку реакцію викличе брудна форма в монастирі.

Це приниження виходило за межі припустимого. У неї був час змінити одяг удома й повернутись у чистій формі, та ж ні! Анжела вирішила переступити через наругу і показати нам всім, що на одну з наших у монастирі чекає покарання. І в усіх умить зникло бажання вовтузитися на терасі. А я стояв обіч і вкотре милувався неймовірною силою волі дівчини.

У мене зникло бажання випитувати в неї секрети. Я був глибоко вражений. Анжела проігнорувала простягнуту їй руку допомоги і перетворила на абсурд моє життя, Таткове, Емільєнове, життя нас усіх, адже розробка кварцової жили була сімейною справою, а золото — головним здобутком у війні, що точилась у Норко. І мене бентежило усвідомлення того, що золото перетворюється на «чарівні штучки».

Тож наруга, що відтоді чекала на Анжелу після повернень із монастиря, зізнаюся, з мого боку була чистої води помстою. Утіхи від цього я не отримував, адже вона замикалась у собі, залишаючи на поверхні гладенький відбиток, мов дзеркало, в якому ми бачили свій розпач.

Сила Анжели полягала в тому, що вона могла вразити нас там, де ми найменше очікували. Збагнув це я пізніше, коли почув їхні з Тентеном розмови.

Тентен — єдина людина, якій я можу довіритись у складні миті життя. Він став своєрідним аскетом. Живе з чотирма чи п’ятьма дітьми в хижці край поля. Без жінки, з єдиним щастям — спостерігати за дорослішанням своїх дітей.

Коли я залишав Норко, то думав, що вже ніколи не повернуся. Я не підозрював, що потреба поїхати геть обернеться глибокою раною і постійним прагненням озирнутися на минуле. Я навідую Норко щодва-три роки, тільки влітку, бо взимку дорога до міста непридатна для їзди — і тоді годинами я наповнюю серце всім, що тільки може завдати болю. Повітрям Норко, відкритим безжальному сонцю простором, ароматом теплих трав, свіжими поривами вітерцю, що виривається з проліску й ніби зриває найболючіші яскраві спогади з минулого, а в центрі — наш будинок, бідолашний величезний будинок, що наче чекає на мене. Я не зупиняюся, тисну на найгризотніші образи, розгортаю і згортаю клубок, душу себе, встромляю в себе кинджал, перерізаю собі горлянку, знищую себе, і коли я нарешті вмираю, коли не відчуваю в собі нічого, крім запаморочливого провалля болю, то тисну на газ і мчу курними склепіннями сільських шляхів, поки не помічаю вдалині хижку Тентена.

Коли я вперше повернувся до Норко, то не думав, що блукання доведуть мене до Тентена. Тоді я щойно приїхав із місії до Республіки Чад. Моєї першої місії для «Червоного Хреста». Потім були ще місії, до Чаду й інших країн, поки мені не набридло складати звіти для гуманістів-бюрократів, які отаборились у Женеві. Тепер я самотній вершник. І це страшенно бісить вузьке коло міжнародних «бойскаутів».

Після Чаду, тісняви таборів біженців і переповнених вулиць Нджамени — а після того контрасту старої Європи, — я потребував великого простору, хотів вдихнути живлющого повітря свободи. Вийшовши з літака в аеропорту Монреаля, я найняв авто і, не замислюючись, помчав трасою 117.

Напевно, варварські звичаї братовбивчих війн, рани від яких я звик лікувати, лише ятрили мій біль, бо що далі я їхав трасою, промчавши вузькою заселеною смугою вздовж Лаврентійських гір, шаснувши повз Мон-Лорьє, відчувши в повітрі густий ялиновий дух, побачивши безмежне небо над розлогими тихими водами, де серце відчуває єднання з великим, моя душа, вдихнувши Північ і почувши поклик привілля, здригнулась, бо знала, що саме чекає на неї в кінці шляху.

Цього разу я не знав точно, що чекало на мене. У Норко я не був уже двадцять років. І шлях сам ніс мене уперед.

Насправді мало що змінилося. Було помітно, що добробут не оминув цей край, та якось похапцем, окремими мазками, залишаючи в містах і містечках нові будинки, сповнені пихи, оновлені фасади, дбайливо підстрижені газони, а неподалік, усього в кількох милях, у проліску видніла хижка, яку нашвидкуруч склали з брил і картону; побачивши її, я зрадів, бо саме таку картину запам’ятав — і нарешті вона повернулася до мене, образ чоловіка, який мешкає сам або ж із такою само самотньою жінкою, кількома дітлахами, можливо, собакою, рушницею, безсоромно злиденний, без комплексів, із життям, яке заперечує заведений лад.

Заїхавши на добре відому мені стежку, я зрозумів, що Норко вже не існувало. Вона скидалася на вузьку смужку голого ґрунту, по центру захоплену високою жовтою травою, що ділила стежину на дві глибокі нерівні баюри, якими я й просувався. Зауваживши вдалині критий міст — за поворотом доріжки, яка вела до річки, — я збагнув, що рухався назустріч своєму болю. По той бік мосту було розташовано місце, позначене в пам’яті незагойним тавром — там, де в мене уп’явся чорнющий погляд Томмі. «Поглянь, добре дивися, бачиш, що ти накоїв?!» Я не без труднощів перетнув міст, бо дощечки геть розхиталися, а ще мене переслідував голос. «Дивися, до чого довели твої ігри!» Виринувши з пітьми критого мосту, я наче побачив нас — Емільєна, Томмі й себе — на безжально пекучому сонці, мов у страшному сні, у старенькому авті Емільєна. «Не відводь очей. Слухай її крики. Ось на неї падають тонни каміння. Дивись, як ламається її тіло, як бризкає кров, як розривається її живіт, як жвякає мозок. Це ти зробив. Ти вбив Анжелу!»

— Нііііііііііі!!!!!!!

Я вив від жаху. Надто страшним було видіння. Мій розум щосили відштовхував його, хоч і прагнув досхочу насититися ним, викачатись у цьому приниженні й досягнути пароксизму болю. Я бачив, як Анжела конала у власній крові, бачив купу м’яса й кишок, я повертався до початку сцени — від гуркоту крику до невпізнанного скаліченого тіла, вительбушеного, розчавленого під тоннами породи, я передивлявся сцену знову і знову. І не було від цієї муки порятунку.

Томмі вийшла з авта, забравши з собою штани і сорочку, що мали покласти край страшній грі, до якої її примусили. Тоді ми з Емільєном зрозуміли, що вона взяла на себе завдання врятувати нашу родину. Або їй це завдання дали. Ми чекали на неї, поки вона в кущах знімала з себе сукню Анжели — недільну квітчасту сукню — і натягала на себе штани й сорочку, що мали назавжди замаскувати смерть, мій проступок, провину всієї родини.

Простягнувши мені сукню, вона сказала:

— Не хочу бачити тебе більше ніколи.

І неспішним зваженим кроком попрямувала до Норко, а я стежив за її постаттю, що поступово зникала, і міркував, чи чекають на мене інші видіння і чи переживу я їх.

Кілька будинків вистояли. Наш, будинки Лярозів, Моренів і, здається, Дерозьє. Роками я бачив, як вони руйнувалися. Щоразу, як приїздив, один із будинків завалювався, а другий чекав зими, аби спочити назавжди. Удар тримав тільки наш будинок, а поруч видніла його стара приятелька, хижка для динаміту.

Того разу мені пощастило ввійти до будинку. Тераса й зовнішні сходи ще могли витримати мою вагу. Я пройшовся по всіх кімнатах, відчинив усі шафи в чотирьох кухнях-вітальнях, усе перерив, позривав павутиння, нагнав мишву, яка оселилась у тому, що не встигли забрати — серед завалених балок, картонних коробок, одягу і безформних предметів, — та коли я вирішив спуститися до підвалу, серце не витримало. Я вичерпав увесь ресурс свого страждання. Стояв перед великою чорною дірою, не в змозі ступити крок чи відірвати погляд від порожнечі, де міг розібрати дещо, вирване слабким сонним променем, який проривався через кругле віконце: глиняну підлогу, цементні брили, залишки сходів, а на західній стіні — татів верстат, над яким нависали дошки, що були за етажерку.

Уже не пам’ятаю, як я виходив із будинку. Можу лише пригадати, що отямився, простертий навзнак на схилі гори, нездатний стримати крик, що линув із горлянки.

Мусив повертатися до авта, бо внизу, поміж кущів, що заступили шлях до шахти, помітив металевий блиск.

Я відчував присмак сліз і крові, достоту невидимі сили потрощили всі члени в моєму тілі, я був глибоко зворушений і не міг отямитися від паніки: увесь цей час я був не при свідомості! І блиск орендованого авта видався мені рятівним колом.

Тож я утік із Норко, жодного разу не обертаючись і не замислюючись, куди божевільно мчу — просто тиснув на педаль, не думаючи ні про що, з єдиним бажанням чимшвидше залишити ці місця. Я звернув на вузький шлях повз критий міст — боявся ще раз зустріти привид Томмі, і помчав замріяними й загубленими сільськими стежками, які вели в нікуди.

Перші будинки почали з’являтися тільки тоді, коли я відчув, що повертаюся до життя, — та я не впізнавав ні людей, ні житла, ні навіть сам шлях. Довелося визнати, що я загубився в рідному краї. «Загублений серед селюків», — з іронією видихнув я.

Я віддався автомобілеві, що кружляв сплетінням стежин, які губились у нескінченних однакових запилених анфіладах — і зрештою опинився там, куди вела мене втеча.

Хатинку захищав лише похмурий чорний просмолений картон, що гойдав відкритими для всіх вітрів шматками. Маленька квадратна хатка без жодних прикрас, навіть без ґанку перед вхідними дверями, ніби виросла просто з землі, наче гриб, і ховалася від чужих поглядів під гостинним вербовим гіллям. Серед дерев видніли клуні, повні добра і порослі травою; радісно гомоніли діти — хтось із них здивовано усміхнувся моїй появі, ще один хлопчик сміливіше роздивлявся дивного незнайомця за кермом непорушного авта; зрештою, мов вірний солдат, загавкав собака.

Я зупинився, замилувавшись картиною, що тішила око, і далекою луною в моєму серці, яку вона розбудила. Я й не здогадувався, що тут знайду тиху гавань для своєї зболілої душі, зупинився я тільки тому, що хатка стояла край поля, у глухому куті, тож іншого вибору не було.

— Тату, тут хтось...

Перед однією з клунь якийсь чоловік рубав дрова, і він довго дивився в мій бік, перш ніж відкласти сокиру і підійти.

Коли саме я відчув теплу присутність Тентена в цьому похмурому гладкому чолов’язі? Він підходив до мене, і що меншою ставала відстань між нами, то не такою упевненою ставала його хода, а коли він нахилився до мене, то умить ми обидва відчули нестримний потяг один до одного, хоча тоді ще не розуміли, чию руку тиснемо і хто нам так блаженно всміхається.

Ми заклякли в міцному потискові рук, не в змозі відпустити один одного, і до дійсності нас повернуло верещання дітей навколо. Ми довго мовчали. Слід було щось сказати, привітатися, та слова не хотіли злітати з вуст, збентежені сяйвом миті. Я відчував необхідність порушити мовчанку, та водночас кортіло продовжити чисту красу почуттів, що огортала нас, тож я не знайшов нічого ліпшого, ніж замість вітання сказати:

— Як наша Мамуся?

А він, збентежений, замість відповіді кинув мені:

— Заходь. Вип’ємо по пиву.

Так я потрапив до всесвіту мого брата Тентена — дивовижного світу дитячого сміху й кривлянь, світу, де він радісно зростає, звикнувши жити поруч з утіхами тихого існування і гострими краями понівеченої долі. Тентен мешкає в будиночку під вербами зі своїми дітьми — навіть йому складно полічити, скільки він привів на світ і скількох залишив. «Із жінками мені завжди було непросто. Вони приходять, облаштовуються, і не встигаю я зітхнути з полегшенням, як вони ідуть геть». Живе він із розвідки, продажу деревини й полювання. «Решту взяли на себе діти», — пояснив він, показавши на безлад на кухні.

Ми розмовляли багато годин. Про його і моє життя, про те, що сталося з іншими і з Норко. Після вибуху проводили розслідування. Приходили поліцейські, багато розпитували — і потім повернулися з тоннами підозр і жодним доказом проти нас. Після нещасного випадку місто швидко деградувало. Вахлаки зрозуміли, що про майбутнє тут годі мріяти, і помалу виїжджали, то забираючи будинки, то залишаючи їх на поталу руїни. «Не було чого палити. Стало нецікаво. Та й залишити ж теж слід було щось. Бо не залишалося майже нічого».

— А Татко?

Він повернувся до розвідки. З не більшим успіхом, ніж раніше — за весь цей час нічого не знайшов, та все одно знову став розвідником, повернувся до улюбленої справи. Чи знав він, яка доля спіткала Анжелу? Авжеж. Я навіть не став ставити Тентенові це запитання — за намаганням уникати цієї теми я зрозумів, яким тягарем зникнення Анжели стало для всієї родини. «Ніхто вже не був таким, як раніше». Цю фразу він повторив незліченну кількість разів.

Здається, лиш Послідок прожив безтурботно ці чорні роки. «Щастунчик». Із батьками зрештою залишилися тільки він і Діва. Норко зійшов нанівець. Готелі зняли з підмурків, поставили на дві велетенські вантажівки — і помандрували вони розгублено світ за очі. Церква перетворилася на громадську залу кантону Гюро, а школи розбирали по цеглинах. І коли вони опинилися геть самі, Татко мусив підняти якір.

— Ти навіть не уявляєш, скільки кошів із камінням ми звідти підняли!

Гучний сміх Тентена вирвав мене з видінь болісного прощання тата з містом. Я уявляв бідаху на пагорбі, де височів наш будинок — він стежив за переїздом, слідкував, аби жоден зі зразків не загубився. Самотній серед своїх думок, попри біганину довкола він дивився на місто, якому подарував життя, бачив, як воно обертається на купку безформних згадок. Чи обернувся він хоч раз у бік шахти? Чи хоч раз згадав про Анжелу?

Вибухи безтурботного сміху — досить дивні для вовкуватого Тентена — мов віхами позначали розповідь і полегшували нам спілкування. Варто було йому вкотре розсміятися істерично, як я помітив повний цікавості погляд.

— Ти був там? Їдеш звідти?

І я описав, що там бачив, не вдаючись у деталі пригоди.

— А ти буваєш там час від часу?

— Ні. Ніколи.

Ми знали, що ці слова означали насправді.

— Ти не винний,.. — почав був я.

Хотів вести далі, пояснити йому, та між нами проліг безкраїй континент, який іще слід було перетнути. Довелося чекати інших зустрічей, щоби наші серця відчули готовність почути те, що мусило пролунати.

Ми проговорили багато годин поспіль. Діти, серед яких були вже досить дорослі, приготували вечерю. І лише з першим присмерком ночі я зрозумів, що слід залишати чудовий будиночок брата, де я вже мріяв змостити собі кубельце.

Тоді ми торкнулися лише безневинних тем — вахлаки, війна, політика й релігія (як і раніше, ця тема в нас обох викликала глибоку зневагу і страх). Ми знову були собою — двома братами, двома Кардиналами, яких розвело життя і які жалілись один одному. А коли прийшов час прощатися, то я вирішив, що ми зробимо це, як заведено в Кардиналів, без сліз, жартівливо, готові прийняти будь-який вияв емоцій і дружній стусан.

Тентен чекав, поки я сів до авта — певно, не сподівався почути відповідь на своє запитання. Двигун уже працював, коли він просунув голову у віконце, наблизив своє обличчя до мого і запитав — так, ніби упродовж цілого дня на наших вустах крутилося тільки одне запитання:

— А ти знаєш, що вона там робила?

Я не знав, що Анжела того дня робила на шахті, не мав і зеленої гадки, і якщо Тентен мене про це запитав, то лише тому, що цього не знав ніхто, свій секрет вона забрала з собою. Я поїхав, переконаний, що муситиму повернутися, що не встою перед спокусою розгадати Анжелину таємницю спільно з єдиним із моїх братів, із ким міг розмовляти вільно. Його будиночок із роками став тим місцем, де я міг забути про біль.

Мерехтіння сонячних променів на дахах його клунь — найліпший із вказівників. Варто мені помітити ці зблиски серед верб, як мене знову вабить образ, що привів сюди вперше. Тентен зводив клуні точнісінько як наш тато.

— До Норко я не їжджу, — сказав він за наступної зустрічі, — відколи потреба в мені відпала. Я оселився тут, неподалік, ще до того, як Татко вирішив поїхати з Норко. До того я був їм за помічника. Самі вони не впоралися б, адже в місті нічого не залишилося. А тепер у мене ці діти...

Авжеж, у Норко він не навідувався, та від моменту, коли став сподіватися на мій наступний візит, Тентен почав лагодити критий міст. Я впізнавав невидиму руку, яка замінила дошки покриття, зміцнила балки, оновила стропила. З року на рік він чекав на мене, і коли варварські війни затримували мене надовго на іншому кінці світу чи серце відмовлялося страждати в Норко і я кілька років відкладав поїздку, то знав, що він уміє чекати. «Я вже думав, що ти загинув на одній із тих війн», — казав він напівжартівливо, напівсерйозно, відчиняючи мені двері.

Більше видінь не було. Томмі не являлася мені на критому мосту. Лише дотична присутність Анжели там, під горою, де я простерся, вслухаючись у схлипування з-під землі, у її зізнання. Господи, ну що ти там робила?! Скажи мені, що?! Навіщо ти опинилася там?! Мовчання. Гора стереже таємницю, а я вмираю від нетерплячки, я плачу, ридаю, волаю, рву собі душу і серце...

Щоразу намагаюся відтермінувати мить, коли опинюся на горі. Блукаю тим, що було колись вулицями з освітленням і бруківкою, а перетворилося на стежки з поодинокими прямокутниками асфальту. Броджу від будинку до будинку, від однієї купи сміття до іншої, шукаю серед сухого хмизу місце, де ми ловили форель, взагалі будь-яке місце, де міг би спливти приємний спогад — і зрештою надовго зупиняюся перед нашим будинком.

Відколи я був тут уперше, зовнішні сходи впали, підлога на кухні провалилася — увійти я не наважувався. Серед чарів спогадів, які відтоді мене не відпускали, я видивлявся Азійця з його бандитською чуприною, Мамцю, якому дісталося таке невдале прізвисько; видивлявся я й Зорро — але це були чахлі згадки, образи невизначених обрисів, тим часом попід горою на мене чекала спогадка із плоті і крові.

Найбільше мені кортіло знову побачити маму. Вона геть зістарілася, однак так само губилася серед плутанини думок. Тентен намалював мені досить сумний портрет. Мені складно уявити її в бунгало з опаленням, без дітлахів довкола, похиленою над стравами для невідомих осіб, волонтерів, охочих (вів далі Тентен) до величезних порцій, які вона залюбки готувала і накладала до тарілок тим, кого тут кличуть убогими.

Не вірю, що весь цей час вона не знала, що сталося.

Хіба така, як вона, могла шкірою не відчути, що бракує дитини? Як могла вона не почути нестерпне волання Анжели з-під брил? Як відсутність Анжели всі ці роки могла придушити цей крик? Попри втому від дітей, які одне за одним приходили на світ, наша мати завжди була біля кожного з нас. Я це добре знаю, бо пам’ятаю, як біля столу, коли вона подавала їжу й лічила дітей, я чекав на ту блаженну мить, коли вона погляне на мене; чекав і вночі, коли вона ходила від ліжка до ліжка і — о небо! — нарешті я відчував, як вона схилялася над моїми денними турботами. Я знаю, що їй були відомі всі закутки моєї душі. То як вдалося приховати смерть Анжели?

Такою, до речі, я хотів вирвати маму з лап Норко. Вродливою, безтурботною, біля ліжка, де я на неї чекав, спокійною після напруженого дня, який щойно дійшов кінця, можливо, навіть щасливою. Саме цей образ хотілося мені відродити.

— Чому б тобі до неї не заїхати?

Достатньо було зупинитись у Валь-д’Ор, піти на вулицю Трамбль, до будинку, що біля торговельного центру, та подзвонити у двері. Мамуся кинулася б мені на шию. А як щодо Татка, Тентене?

— А що Татко?

Татко, напевно, швидко довідався про подію на шахті. Ми всі думали, що він загубився у мріях, не зважав на галас у будинку, цілком поринувши у вивчення своїх зразків, та я знаю, що інтуїція в нього надзвичайно висока, динаміт він закладав точно, як у банку. На власному гіркому досвіді я зрозумів це, коли позичив у нього шашку для свого номера з тою малою (як же її звали?), котра заважала моїм стосункам із Ніколь з циганськими очима.

— Це тоді, коли ти до смерті налякав директорку?

Тентен тоді був надто юний, щоби пам’ятати про той випадок, та йому, безперечно, розповідали про це так часто, що він знав його у деталях, окрім фіналу, невідомого нікому, навіть Діві попри її владу в родині.

Останнім словом у цій історії було те, що через шашку, яка цілий день була захована в мене на грудях, я захворів, і Татко, піднімаючись до моєї кімнати, про це добре знав. «Це нітрогліцерин, — сказав він м’яким тоном, який виказував іронію, хоч Татко й хотів її приховати. — Шашка, яку ти взяв, розмокла. Ти не помітив плям на папері? Таких великих масних плям? Нітрогліцерин пройшов крізь навощений папір, і тепер у тебе від нього болить голова. Хлопче, якщо не вмієш відрізнити поганий динаміт від доброго, ліпше не чіпай».

— Він знав, що я поцупив із хижки шашку — одну-єдину шашку! — і навіть достеменно знав, яку саме, мало не по імені її міг назвати!

— І ти думаєш...

— Я не думаю, я переконаний. Він значно розумніший, ніж нам здається. Ніби теревенить ні про що, забиває баки — і я вже з власної волі розповідаю про вибух і відповідаю на його запитання. Гадаю, він точно знає, скільки шашок динаміту я використав — просто полічив і знайшов недостачу.

— То ти через це відмовляєшся бачитися з ним — щоб він не здогадався, що з тобою тоді був я?

— Слухай сюди: рішення підірвати шахту було моїм, за те, що сталося того дня, відповідаю я. Тільки я! Немає потреби нести цей тягар удвох.

Коли ми дійшли до питання спільної відповідальності, очі Тентена збільшилися і від гніву стали майже прозорими.

— Я тобі вже не той хлопчисько, якого ти водив за ніс! Ти не маєш права наказувати мені, що мені думати і чого думати не варто! Бо інакше кінця цьому не буде!

Я бачив, який він нещасний, і часом думав, що ліпше було випустити істину назовні. Я потрапив би до в’язниці, Тентен, певно, також; хтозна, може, ми сиділи б навіть в одній камері — і вже давно вийшли б. Ми спокутували б нашу провину разом, і разом пішли б на прощу до Анжели. Просити вибачення. І це було б ліпше за самоту, за мої мандрівки з війни до війни у сподіванні на дурну кулю, за його аскезу край землі, серед злиднів і зречення. А інші? Тур, Магнум, Діва, Томмі? Хіба в них ліпше життя? Що вже казати про Послідка, бідолашного Послідка, який підозрює, що від нього приховують щось — тож даремно ходить між нами у пошуках украденого минулого? Чи вдалося б кожному з нас побудувати своє тихе маленьке щастя, якби ми погодилися виставити наше горе напоказ?

— У цій родині ніхто і не думав про щастя. І все ж тепер не можна не шкодувати, що ми його так і не спізнали.

Ясність суджень Тентена роззброює. Він мешкає край далекого поля тільки з дітьми, які мало про що його просять — хіба про хліб на столі і можливість гасати луками, — тож у Тентена достатньо часу, щоби обмірковувати свої думки і відбирати наймудріші.

— Знаєш, злидні — це справжня свобода. Коли не треба боротися за багатство і владу, залишаються елементарні речі, якими цілком можна заповнити своє життя.

— І що ж ти бачиш із верхівки своєї простецької нірвани?

— Бачу, що ми заплутали собі і думки, і почуття.

— Як це розуміти?

— Час тобі мене відпустити.

Так розмовляли ми під час мого останнього візиту рівно два місяці тому.

Ми епізодично й спрагло зустрічались упродовж десяти років, і в мене вже склався доволі ідилічний образ втраченого і віднайденого брата, неприв’язаного ні до чого, бідного, «царствено бідного», за висловом Послідка, який і досі мріє про ті часи, коли ми панували в Норко — він прагне почути їх у впертій мовчанці Тентена.

— Час від часу тут бувають і інші, і в усіх один і той самий погляд, коли бачать, у якому вбозтві живу. Так, ніби стережу щось цінне для них. Моя бідність — це не пиха і не свідомий вибір. Просто я не вмію жити інакше.

Я також захоплювався бідністю Тентена. І розумів, як глибоко він нещасний. І все через мене. Через мовчанку, до якої я його змусив. Через душу, ув’язнену, поки я відмовляв їй у праві розділити зі мною відповідальність за смерть Анжели.

Ми розійшлися тоді зі змішаними почуттями. Перш ніж поїхати, я пробурмотів йому те, що пояснював вже не раз, — і я відчував, що це пояснення вже не працює.

— Достатньо й одного винного. Не варто обтяжувати один одного.

А він — сумніший, ніж зазвичай — відказав:

— Знову вигадки про велич. Великий Джеронімо мандрує світом зі страшним тягарем, який не може ніде покласти і яким смакує, приправляючи жахіттями війн. Де ти був би без цього щита?

І я повернувся до Грозного. Дудаєв щойно поширив інформацію про домовленість щодо роззброєння. Прихильники незалежності розділилися на два табори. На мене чекали кількадесят поранених. Тож я взявся за скальпель.

А потім мені подзвонив Тур.

Не знаю, навіщо я приїхав на з’їзд. Після емоційної зустрічі, ми ніби опинились у дивному нереальному світі, ніхто не знав, як повернути свої почуття до рівноваги. Ми видивлялись одне одного в натовпі геологів і розвідників у краватках, усе ще переконані, буцімто уникаємо цього. Ватаги Кардиналів, мов дюни на вітру, злітались і розліталися. А Тентен блукав коридорами, нещасніший, ніж зазвичай, очікуючи, що я поверну його частку правди.

Утім правда — не там, де нам здається.

Я часто думаю, що якби не та злощасна неділя, коли я взяв Анжелу з собою до шахти, бідолашна навіть і не знала б, як туди іти. І досі лишалася б серед живих.

З’їзд — бійка без упину. Важко сказати, що було складніше. Стримувати лють, тримати в собі кипіння, що проситься вийти назовні, чи не виявляти задоволення від видовища їхніх страждань при моїй появі. Як бажати всього цього, коли зовсім поруч наша мама понурим поглядом раз-у-раз обводить усе своє кодло в пошуках істини?

То був другий день з’їзду. За кілька хвилин тату мали вручити медаль заслуженого розвідника, і випробування закінчилося б, я могла повертатися до теплих обіймів мовчання. Бо там слова були гострі, мов скелі. Я не звикла до розмов, які буквально засипають нас непотрібними словами.

Нас зібрали в кімнаті, сусідній із великою залою, де проходила церемонія. Це не було передбачено. Ніхто й не думав кликати нас на сцену разом із татом для вручення премії.

— Ми на таке не розраховували, — пояснив тип із Товариства розвідників, який супроводжував нас до кімнати. — Уперше шанований член нашої організації прибуває на з’їзд з усією родиною. Таку нагоду пропустити не можна! А яка родина! Дивовижне фото вийде.

Цей нещасний не знав, на яке жаске ув’язнення прирікав нас!

Заради якогось фото, заради його архіву ми мусили терпіти думки одне одного. Кімната була чимала, простору стачило, щоби ми ходили серед безладно розставлених стільців, уникаючи уривків розмов, важких мовчанок, сідаючи трохи поодаль, до одного з крісел зі штучної шкіри, що бовваніли бундючно у глибині — а потім підводячись і вдаючи, ніби роздивляємося замислено пейзажі, розвішані по стінах, чи густий ялиновий ліс, на який виходили величезні вікна у стіні навпроти. Проте час тягнувся нестерпно, думки волали — усі чекали розпачливо, щоби хтось прийшов і врятував нас.

І тільки Мамусі вдавалося уникати тортур. Вона сумирно сиділа на твердому стільці в центрі кімнати — і хоч би оком кліпнула. Здавалося, що вона заснула. Склавши руки на складках сукні — жахливої бузкової сукні в горошок; певно, сукню обирала Діва, бо й сама вбралась у щось подібне. Мамине волосся склали у вибагливий шиньйон, і з-під тонких сивих пасм рожевіла шкіра. Дивитися на це було боляче. Мамуся скидалась на пташку, залишену під дощем, майже голу під благеньким пушком на ніжній шкірі. Часом шиньйон здригався, гойдався ліворуч-праворуч чи праворуч-ліворуч, і Мамуся обводила кімнату відсутнім поглядом. Вона здавалася виснаженою.

Татко був поруч із нею. Точніше — поряд із попільничкою на високій ніжці, єдиною в тій кімнаті. Викурював цигарку за цигаркою. Цікаво, чому він так нервував — через церемонію чи загальну тривожність?

Від початку з’їзду він усім казав, що медаль — це про око, насмішка, вигадана для розвідників-невдах. Татко називав їх туристами або дачниками і страшенно боявся. Ці розвідники плавають річками й озерами, приклавши руку до чола, визирають місцину, де можна поставити на ніч намет і розвідати місцевість довкола — там, де давно вже все вивчили і розвідали інші, достоту качки із однієї зграї. Ледацюги зі спокійних вод. А він завжди розвідував темні глибини.

— І все ж, за що ця медаль?

Два дні сини намагалися розпитати його.

— Якщо це за родовище в Норко, скажи їм, що нехай ліпше посмертно дають.

Ми завжди зневажали почесті й тепер, зібравшись усі докупи заради публічної пошани, відчайдушно шукали способу уникнути її.

Кпини щодо медалі дали часу минути без втрат. Драми не сталося, ніхто порахунків не звів, ніхто не вибухнув гнівом — панували глуха мовчанка й косі погляди.

Медаль дала нам змогу вкотре втекти від своїх думок. Жарти не вщухали. Почав Азієць.

— Отримати медаль — це ще не все. Доведеться знайти для неї місце у твоєму підвалі, посунути твої каменюки.

— Ба більше, її слід вставити в рамку, звести для неї вівтар, знайти дійсно гідне місце. Бо медаль освячено дотиком голови Товариства розвідників!

— Усі на коліна перед медаллю заслуженого розвідника! Ora pro nobis, miserere, tutti quanti — тихо, служба йде!

Татко мовчки всміхався. Він завжди любив своїх упертюхів-синів. Він пробував відповідати у схожому тоні, та не дуже вдало.

— А тепер скажи нам, за що тобі вручають медаль?

Його очі блиснули хитро, і він відказав:

— Певно, ви не повірите, та... за хвіст удачі!

Таткові добре відомо, що ми завжди закидали йому — звісно, обережно й безболісно, та все ж закидали — мрійливість, яка заступила практичність. Як і він, ми ніколи не мріяли про гарний одяг та інші чудові речі, та час від часу ми всі потребували хоча б маленької перемоги. Нам кортіло побачити, як він приходить увечері після обходу і з гордістю повідомляє, що знайшов неабиякий поклад. А замість цього він являв нам утому та сподівання на ліпші часи. І тоді ми казали, що він тягнув удачу за хвіст. Нам не спадало на думку, що цей вислів він добре знав.

Татко явно тішився подвійною перемогою над своїми зухвалими дітками і посміхався, примружившись.

— Усе життя я ішов за удачею, — ще ширше усміхнувся він. — І в цих словах більше, ніж вам здається. Усе життя, окрім родовища в Норко, але це інша історія — словом, усе життя я ішов розвідувати туди, куди вів мене нюх.

Ледь чутне таткове наспівування супроводжувало нас усе життя. Говорив він зазвичай мало. Його голос оживав лише з тими, хто працював на шахті.

Тож коли ми почули, що він готується виголосити довгу й цікаву промову, всі згрудилися біля нього в центрі кімнати. Навіть я, хоч і уникала компрометуючих контактів під час з’їзду, залишила свій нагрітий безпечний куточок перед одним із вікон і приєдналася до юрмиська навколо батьків. Магнум і Яху відійшли, аби звільнити місце для мене.

— Еге ж, усе життя. І про це знали. Пішли чутки. У Кардинала був дар, він мав нюх — ось що казали вони. У конторі утворилася черга за ділянками поруч із тими, де розвідував я. Я постійно бачив якихось недоуків зі своїм скарбом на сусідніх ділянках.

Я відчувала, як у мою шию гаряче дихав Джеронімо. Для нього сама думка про те, що нашого тата використовували, була нестерпна. Він стояв за мною, і я розуміла, що він сердиться дедалі більше, що далі триває розповідь Татка.

— Вони з усім своїм знаряддям облаштовувалися на самій межі з моєю ділянкою. Я слідував за ознаками на місцевості, прикидаючи, про що це може свідчити. Нічого в руках — усе в голові. А нюх у мене дійсно був! Спершу я помічав тоненьку жовту смужку у кварцовій лаві, а за двісті футів — іще одну смужку, вона ширшала, виблискувала всіма барвами веселки, певно, через уміст халькопіриту; я знав, що це свідчить про родовище міді, тож тижнями йшов за смужкою, маючи при собі тільки лопату, кайло й динаміт — рано чи пізно мінерал відкривався мені, і тут я доходив до меж ділянки, де негідники з електричним обладнанням чекали на мене, щоби знати, де починати роботи.

Електронегідники — це ті, хто тиняються лісом із магнітометрами, флюксметрами, ареометрами й іншими сучасними вигадками. Словом — татові вороги. Виходячи з себе, він зневажливо кликав їх електриками.

— То вони цупили в тебе знахідки?!

Запитання Тура вивільнило стару ненависть. Ця злоба, мов кров судинами, потекла нашим зібранням — але мене не зачепила. У мене є інші, руйнівніші причини для жовчі.

— Вони використовували інше слово. Купували в мене ділянку. За ціну, яка, Боже мій...

І поки він пояснював деталі оборудок, я дивилася на маму, згорблену від утоми на жорсткому стільці, але дуже уважну до всього, що відбувалося навколо. Уважно придивляючись до неї, я помітила: вона реагувала на все, що розповідав тато. Граційно кивала на кожну з його історій.

Він пояснив, що йому сплачували права на ділянки паями в шахтах і так він став акціонером усіх компаній, які збили капітал на покладах, які він залишив. Деякі з них розвинулися й уже простягнули свої щупальця аж до Південної Америки й Азії.

— Медаль — це своєрідне визнання за це.

— Медаль «За хвіст удачі», — з гіркотою в голосі зауважив Ґедзь.

Думки розділилися. Ліворуч Магнум тішився тим, що все життя скарби, виявляється, були від тата на відстані простягнутої руки. Яху висловив припущення, що все ще може бути. А Емільєн непокоївся.

— Акції ти ще не продав?

І за хитренькою посмішкою Татка ми зрозуміли, що акції він зараховував до своїх найбільших звитяг, яким любив радіти на самоті, і що він дбайливо зберігав документи.

Я ж не думала нічого такого. Я не рахувати туди приїхала.

Послідок, який стояв поруч із Мамусею, стежив за розмовою, не відводячи від мене очей. Від початку з’їзду він невідступно ходив за мною. Крутився навколо мене, усіх перепитував, куди я пішла. Бідолашний Послідок, бідних хлопчина, якому відмовляли у правді і який кружляв на одному місці, заплутавшись у своїх запитаннях.

Я відчувала напружену роботу його думки — він вагався, чи доходити рішення. Його очі втупилися в одну точку, він зважився і звернувся до мене.

— А що думаєш про це ти, Анжело?

І закам’янів від страху. Не наважуючись знімати з вуст посмішку-гримасу.

Запитання зламаним крилом билось об стіни кімнати — від нього відвертались усі, ніхто не хотів піднімати біль із дна загадки. Хто є хто? Нас усіх непокоїло інше — наша мама, бідолашна Мамуся, що всім своїм віком сиділа на незручному стільці, від якого в неї боліли кістки. Усі присутні знали, хто є хто. Навіть Послідок знав. Про це свідчила крива посмішка на його вустах. Його запитання стало особистою перемогою за роки відмовлянь. Та зачепити воно могло хіба нашу маму.

І почули ми мамин голос. Легеньке тремтіння — кімнатою ніби пронеслося зітхання.

— Анжела загинула в шахті. Перед тобою Кармела, Томмі.

Правда. Нарешті правда. Вимовлена вголос, явлена, вивільнена тією, яку від цієї самої правди захищали, — і вона ж її повернула нам нині. Анжело! Скільки ж знадобилося часу, аби ти нарешті отримала право жити серед нас!

Тато взяв маму за руку. Відшукав її руку серед складок сукні й повільним рухом захисника перетягнув її до своєї ноги. Уперше я бачила їх як пару.

Мамуся вже не скидалася на сонну стару жінку, яка розіслалася безсило на стільці. Вона перетворилася на відчутну, присутню силу, благеньку нашорошену фортецю, рішуче налаштовану не пропустити мить просвітління. Ми добре знали — вона не зупиниться, не залишить нас із напівправдою, яку щойно видала нам, вона має що сказати. Від зусилля вона вирячила очі, обвела ними всіх своїх дітей, подивилася на кожного — прірва ніжності, як і колись давно, торкнулася кожного й зупинилася на мені.

— Анжела загинула на шахті. Кармело, тобі це відомо ліпше за інших. Розкажи всім, що ти бачила.

Яка ж я була дурна, вважаючи, що мама мене не помітить! Вона ж нас усіх знала ліпше за нас самих. Адже виткала нас із плетива своєї душі, тож упізнає — з лиця і зі споду — нитку, яка тягнеться до серця кожного з нас. Анжело, мама знала, де я ховалася, коли тебе не було. Знала, де була моя душа, коли вона заходила до кімнати й бачила мене, безтілесну, з широко розплющеними в ніч очима, з переляканою усмішкою на вустах — твоєю усмішкою; я усміхалася твоєму щастю в монастирі й у МакДаґлів. Того дня вона також була поруч і бачила, як мені явилося страшне видіння.

Діва також була там. Хіба забудеш таке? Діва — мов чорна пляма в пам’яті.

Діва перелякана. Знає, що саме мама просить мене розповісти, тож хоче зупинити механізм часу, який веде нас до того жахливого вечора в липні. Очі Діви налиті жахом, вона відчуває найгірше — ніби найгірше ще не відбулося, — її очі молять мене. Ні, я не заважатиму тому, що має статися. Усі ці роки я жила з образом Анжели, яка конала під скелями, усі ці роки я агонізувала під вагою мовчанки — і чого ти хочеш тепер? Щоб я мовчала, щоби корилася тобі, щоб вигадала брехню, яка заспокоїла б роз’ятрені душі? Ні, минув час, коли ти керувала нами, тепер черга за правдою, тобі вже не зупинити привид матері, яка зігнулася від болю і руйнування родини. У твоїх руках лише сором — сором за те, що дозволила загинути сестрі.

У мене вп’ялися десять-двадцять пар очей. Кардинали збились у невеличкий гурт і чекали, щоб я зважилася говорити.

А я не знала, з чого почати. Роки тягнулися надто довго, мовчанка була надто тяжкою.

Тутсі протиснулася до мами й розмотала гидкий шиньйон, який натягував шкіру й робив риси суворішими; волосся вільно впало на плечі двома сивими пасмами. Ще трохи — і мені здалося б, що мама підведеться зі стільця, у півтемряві кімнати легко гойднеться льоля, і Мамуся підійде до мене, схилиться над моїми снами і дасть моєму серцеві нарешті відпочити. Саме до ніжної нічної яви я й адресувала слова, які стримувала роками.

— Мамо, я бачила, як вона вмирала. Бачила так, як бачу нині тебе. То було не видіння, не галюцинація — я справді перенеслася до шахти, і я її бачила, відчувала, я була там, поруч із нею, у ній, ми померли разом...

І я все розповіла. Бриніння першого вибуху, порожній будинок. Усі побігли до шахти, а я залишилася там, на другому поверсі, у зеленій кімнаті, приліпившись до стіни, паралізована страхом.

— Анжела відчула силу, що зненацька прошила скелю. Ще до ревіння, ще до падіння вона відчула силу вибуху. Кричала, кричала, кричала... І я закричала, коли почула її. Кричала щодуху. Вона була в шахті видобутку, біля центральної колони, вона бачила, як над нею розверзлося небо. Чітко, мов у сповільненому фільмі, у цілковитій темряві вона побачила, як скелі над нею зламались, як від скельної маси відламалися брили і полетіли вниз. За секунду вона побачила гострі краї кожної брили, що мала впасти на неї, а ще — око смерті в кінці тунелю. Я чула, як ламались її кістки. Відчувала запах її крові. Бачила її серце, легені, мозок... Проте її вже не було. Вона померла ще до того, як перша брила впала на неї.

Я бачила, як вона тікала безкінечним тунелем, де знайшла прихисток її душа й куди — я болісно це відчула — я увійти не могла. Я гукнула Анжелу, щоб нагадати про себе, щоб перетнути браму смерті, примусити смерть повернути мені Анжелу й забрати мене разом із нею.

— Вона померла без страждань? Ти впевнена?

Мама чіплялася за благеньку надію. Вона застигла край стільця і чекала, поки моя відповідь не вивудить її із неспокійних вод сумнівів.

— Клянуся, мамо, Анжела не страждала. Вона не відчула жодного болю, померла тільки від страху, ще до того, як хоч найменший уламок до неї долетів.

Раптом я усвідомила, що назвала її мамою — це слово хоч і існувало завжди в наших думках, все одно ніколи не зривалося з наших вуст; воно надто схвально звучало, щоби лунати в нашому домі.

Та цього виняткового факту не помітив ніхто. Усі були надто шоковані, поховані під магмою емоцій, ошелешені потоком образів, що поверталися до них у вигляді, про можливість якого вони й не підозрювали.

Я стояла перед ними, одна, як завжди. У комашливій масі братів і сестер не було нікого, хто зважився б простягнути мені руку. Я стояла сама-самотня, та нізащо не відступила б і не замовкла б. Мене попросили розповісти — і я розкажу все, починаючи з інтриги Діви, її каверз, що призвели до гнітючої мовчанки, яка розчавила і скалічила нас усіх, навіть Джеронімо, якого ти, Діво, хотіла віддати на поталу селюкам і на їхній суд. Поглянь, хіба наш герой усіх можливих війн зараз має горду поставу? Він гризе себе спогадами, що палають у ньому й аж стріляють вогнем із очей. Роззирнися, поглянь, що наробила — у всіх однаковий погляд зомбі, усіх мучить одне. Хіба примус до мовчання нам допоміг?

— Там, у зеленій кімнаті, зі мною була ще Діва. Я не бачила її, прикута до з’яви Анжели під банею шахти; однак я чула її крізь гуркіт брил, я чула голос, який питав: «Що таке? Що коїться?» — і чула свій голос: «Анжела... Анжела в шахті! Там, біля центральної колони! Нііііііііі!!!!!!» Мене засипало лавиною образів. Кожна брила, що розбивалась об Анжелу, падала на моє тіло, на мене, притиснуту до стіни кімнати, і щоразу я волала: «Рятуйся! Анжело, рятуйся!» — та куди вона могла піти, бідолашна, уже мертва, замкнена у безвиході? І коли я відчула, що її засмоктує в довгий п’янкий тунель світла, то хотіла кинутися слідом, відірвавшись від стіни, що тримала мене, і тільки тоді я помітила Діву, яка тримала мене в обіймах і трусила мною. Діва горлала: «Замовкни! Замовкни нарешті!»

— Я хотіла завадити безуму заволодіти тобою. Бачила б ти себе. Істеричка! На тебе боляче було дивитися.

Вона пручалася, опиралася правді. Знала, що буде далі. Уперта, мов ослиця. Ніколи нічого так просто не віддасть. Вона досі вважає, що чинила на благо родини. Що ж, поглянь на родину Кардиналів, добре дивися — і скажи мені, чи бачиш щось інше, крім нашого самозвинувачення.

— Ти примусила мене одягти сукню Анжели — ту сукню, яку вона тримала для неділь. Квітаста сукня мала замаскувати її загибель. І не кажи, що забула про це. Ти добре знала, що робила й навіщо. Поки ти складала пакети — там були речі Анжели, — ти торочила мені, нащо це робиш, ти й секунди мені на роздуми не залишила. Ти все ходила туди-сюди, до пральні, до інших спалень, і все говорила, говорила, говорила! Ти глушила мене словами, збираючи речі, книжки — усе, що належало Анжелі й мало зникнути разом із нею; її плаття, її накидки, її білі блузки із коледжу, а ще капелюшок місіс МакДаґл, пам’ятаєш його? Капелюшок із плюмажем, який ти знайшла на дні шафи, за стосом старих каталогів. Ти засунула капелюшок і решту речей до коричневих пакетів, що начебто мали скласти враження багажу Анжели та бути доказом її від’їзду. «З її власної волі і без повернення», — пригадуєш, як ти казала? Я не забула жодного слова! «Урятувати родину. Рятувати родину!» Мали з’явитися вахлаки, поліція, сором, в’язниця, біль, мама цього не пережила б, жоден із нас не пережив би ... Тож ми мали бути сильними, сильнішими за наволоч, яка мала на нас напосісти, сильнішими за всіх. Слід було завадити іншим змести нас, мов сміття. Усе це — твої слова.

Я була пригнічена, вирватися з-під влади її слів не мала сил. А вона дедалі ходила довкола, мов розлючений звір у пастці, ходила кімнатами, збираючи все, що могло належати Анжелі і стало би мені за багаж іще до того, як на горі оговталися б від вибуху і прийшли б сюди, оповиті ненавистю селюків, не тямлячи себе від розпачу. «Треба зібратися з духом і постати перед ними». Її голос ні на мить не відпускав мене.

Здавалося, минула вічність. Я летіла за Анжелою, мені кортіло пірнути у світло, яке охопило її душу — і більше ніколи не повертатися до життя.

Не має сенсу розповідати те, що сталося потім — прочитати це можна в кожній парі прикутих до мене очей. Легенька квітаста сукня у глибині старого авта. Сукня тремтить, тріпотить, повітря аж стогне від спеки, на вустах грає квола усмішка — і вони бачать, як вона зникає у хмарі пилу. Джеронімо не відводить від нею погляду аж до критого мосту. Він знає, що доведеться ще раз зустрітися з моїм поглядом. Емільєн схиляє голову. Це більше за його сили.

— Як ти і радила, я повернулася через ліс. У штанях і сорочці.

Діва здавалася знищеною. Увесь задум, усе, що вона влаштувала й побудувала, найбільше творіння її життя, її подвиг заради порятунку родини — усе полетіло шкереберть. Більше не залишилося таємниць, потреба у сторожисі на фортечних мурах відпала. Діва розсипалася на купку суперечливих почуттів.

Невже вона думала, що я тільки для неї всі ці роки зберігатиму душу Анжели, що вимагала визнання?! Стіни вдома стікали її сльозами. Важка, дотична, невідступна присутність, що живилася мовчанкою і заповнювала наші ночі. Уже ніхто не схилявся вночі над нашими снами. Безтілесна Анжела, позбавлена пут часу, де оселилося її тіло, усією гіркотою зболілої душі розчавлювала нас.

Я й року не витримала в тому будинку. Лише коли залишила його, змогла розправити крила й помчати назустріч Анжелі.

Я дала собі слово, що більше ніхто й ніколи не примусить мене вдавати Анжелу. Карнавал у авті Емільєна, поки моя душа ще блукала завалами шахти в пошуках Анжели, поки жах оповивав мій мозок... я в яскравій квітастій сукні на задньому сидінні, така жива, здорова, усміхнена — і вона, розчавлена під тоннами скель... гидка комедія, яку мене примусили грати аж до критого мосту... о, Анжело! Чи пробачиш ти мені колись це?!

У гайку, повертаючись, я поклялася, що більше ніхто не примусить мене являти Анжелину усмішку на моїх вустах.

Діва відчула це, коли в холі готелю наші погляди перетнулися. Зрозуміла, що вже ніщо не присилує мене повернути диво. Лише в Канґіксуджуаку, у тиші тривалих самотніх прогулянок Анжелина усмішка спалахувала на дні моєї душі.

Тепер усе сказано, дух у кожному з нас може спочити з миром, і я повертаюся до прогулянок уздовж бухти, повертаюся до Ноя, його м’яких і округлих рук на моїх плечах, до його теплих пальців і наших неголосних розмов. Годі вже, покладемо край цьому врученню, хай тато нарешті отримає медаль, і я порину у спокій днів із коханим.

— Ти нам сказала не все... — втрутився раптом Тентен, ніби прочитавши мої думки.

Він стояв у кутку в протилежному боці кімнати, поруч із велетенським філодендроном, який наполовину його затуляв. Важко було роздивитися його довготелесу поставу й розхристану кучму, за якою його завжди впізнавали. Та всі в залі зрозуміли, що висловився саме Тентен. Усі впізнали його невеселий і теплий голос.

Натовп, який затуляв батьків, розійшовся. Поки я вела свою розповідь, то помічала їхні погляди й жести — важкі й безладні. Поволі вони відривались одне від одного і розходилися по кутках.

У центрі кімнати залишилися тільки двоє стареньких, які міцно трималися за руки.

— Ти нам сказала не все, — повторив Тентен уже впевненіше.

Йому на допомогу з іншого кінця кімнати прийшов Джеронімо.

— Його правда. Не все сказала. Є ще одне запитання, відповідь на яке ми маємо почути.

І він підійшов до мене майже загрозливою ходою — так він завжди умів переконувати.

— Що Анжела того дня робила на шахті?

Запитання пролунало з-за його спини — не знаю, від кого.

Мов відлуння, що дрібнилося до безкінечності, я чула, як відбивалося запитання об стінки думок — це гудіння заповнило голови, і я почула обурений хор голосів: ніхто не знав, що того дня Анжела робила в шахті. Як це можливо?! Невже ніхто досі не зрозумів?!

І поки я мирилася з думкою, що мені доведеться розповісти, пояснити, повідомити їм правду про Анжелу, мелодійний голос тата пролунав серед тиші кімнати і звернувся до постаті, яка так і не вийшла із захисної тіні філодендрона.

— Джастіне, може, ти теж скажеш нам, що робив того дня у шахті?

Тентен вийшов з-під листя і поділився з нами складною, заплутаною історією про шашки динаміту й невимовні почуття.

— Я не пам’ятаю, яким був до того дня. Хлопчиськом, яких багато, можливо, цілком щасливим і вільним. Та після того почалися безсонні ночі, позбавлені сонця дні — я не знав, як мені жити. Учився наново. Жити заради інших, не заради себе — для себе я вже не живу. Коли спускався до шахти, я не думав ні про що. Навіть про небезпеку. Просто хотів, аби добре бухнуло — оце й усе...

Джеронімо встрявав, коли Тентен плутався, вагався щодо деталей, Джеронімо пояснював і винуватив себе, Тентен обурювався, заперечував, щоби той брав на себе всю провину. Я слухала в піввуха. Тепер їхня історія не мала жодного значення. Хто заклав роковий заряд? Де пролунав вибух, який забрав Анжелине життя? У колодязі шахти? Біля центральної колони? Хіба це важливо, коли ніхто так і не збагнув вчинку Анжели, нікому не відомо, що саме привело її на шахту, що спонукало її...

Я чекала, щоби вони нарешті припинили це самокатування — тоді я змогла б узяти слово й усе розповісти. Можливо, вони зрозуміли б нарешті. Варто було б. Я не дозволила б звести Анжелину смерть до кількох шашок, які вклали у скелю. Вони мусили би прийняти найгіршу правду про її загибель, повернутися до себе, до нас усіх, до вітальні, до клятої тримісної канапи... О, Анжело! Невже те, що сталося, вони не помітили, невже не зберегли жодної згадки?!

Я розкажу, все скажу, не забуду жодної деталі. Ті останні сімейні збори влаштували буцімто для святкування дня народження Ґедзя, та ми всі знали, що йшлося про військову нараду, про останній шанс, адже «New Northern Consolidated» уже стояла біля наших дверей, готова вкладати гроші в нашу шахту, просуватися нашим тунелем — і ми мали знайти спосіб завадити цим планам; це фальшиве сімейне свято стало справжньою виставою глибокої драми, що призвела до знищення Анжели.

Я не жаліла їх. Вони почули про все. Хвилина за хвилиною, секунда за секундою — я розповідала про день, що передував смерті Анжели, і вони збагнули, що ми всі — ВСІ відповідали за її смерть і безглуздо сперечатися щодо кількості шашок, які хтось заклав до скелі.

Як їм вдалося це пропустити, якими вузькими стежками протиснулась їхня тямка, аби не залишилося нічого з подій того дня?

Ми сиділи у вітальні — нарешті зібралися всі, хто в цій родині мав певну вагу. Джеронімо, Азієць і Чудасій — найпалкіші оратори вмостилися на незручній канапі, місці для обраних, попри пружини, що лізли звідусюди. Поруч на підлокітті канапи боком сидів Тентен, уважний до кожного слова. А на другому підлокітті — Мамця. Хто там був іще? Звісна річ, Діва, яка стояла у дверях, — її звична позиція. Мустанг і Яху, мов вершники, осідлали стільці в центрі. За ними Тутанк і Магнум залізли на те, що раніше було стійкою на кухні, а тоді просто тримало страшенний смітник. А в кутку, біля телевізора, мовчазно й похмуро сидів Емільєн, заховавшись за димом цигарки.

Цілий день, вечір і частково ніч люди, мов кров, пересувалися судинами будинку — з вітальні до кухні, з кухні на другий поверх. Жодна кімната не уникла візиту великих зборів, що — як вимагала сімейна традиція, після вибуху Ґедзя в кар’єрі — потонули в суперечках, де ми намагалися перекроїти світ на свій лад. А десь на дні цього разу не давала спокою тривога: як завадити «New Northern Consolidated» знайти наш тунель?

Осторонь дискусії трималися наймолодші. Вони переважно сиділи окремо, зачаровані автівками перед ґанком — шістьма захеканими розвалюхами, якими Старші прибули зі своїх міст. Нефертіті, Олень, Тутсі і Послідок мріяли про далекі шляхи: кахикання двигуна, скрипіння шин, скреготіння заліза. Навіть коли автівки сигналили разом, цей рейвах мало чим нагадував те, що вирувало в них усередині.

А поміж жвавою дискусією та гомоном малечі шастали ті, хто в родині певного статусу не мав: хтось надто юний, хтось надто старий — для них просто не знайшлось місця. Тур — якого часто кликали Лисом за надмірну цікавість — примудрявся бути водночас усюди.

Тато вийшов до вітальні лише надвечір. Анжела тоді вже була приречена. Усе сталося після вечері. Скоцюрблений у підвалі Татко і заклопотана на кухні Мамуся — чи розуміли вони, що відбувалося? Я була там, у епіцентрі драми, і її масштаби навіть я збагнула пізніше. Анжела тоді вже все для себе вирішила.

Ми всі були там, у розмовах ми шукали способу уникнути проблем для родини. Загроза насувалася поступово, глуха і ворожа, вона являла себе в наших сварках. Ми відчували своє безсилля, воно гнітило нас, адже час минав, а ми так і не знаходили способу врятувати тунель від пильних очей «New Northern Consolidated».

І саме тоді Анжела зважилася. О пекельні боги! Дайте мені сил це сказати, бо доведеться причалити до берегів, наїжачених пастками і відмовами. Як це донести до них?

Ми з Анжелою, як завжди, трималися разом — сиділи на підлозі біля стіни навпроти канапи. Жодна з нас ані слова не зронила під час розмови. Ми не наважувалися. Слово належало господарям канапи, які про все на світі вістили з авторитетом. Інші говорили, лише зрозумівши, що їм дали місце — і тоді починалася бійка доводів, що нагадувала не такі вже далекі часи, коли ми панували в Норко і жодна небезпека нам не загрожувала. І як у ті чудові часи завжди знаходився хтось, хто підводився, щоби відвідати вбиральню чи розім’яти ноги, і тоді він голосно кидав «Нндумзмісц!», щось викидав жартівливо або ж тріумфально пердів?

Як донести до них, що Анжела не хотіла відмовлятися ні від родини, ні від її кодексу, що не хотіла образити чи принизити когось, коли підвелася і замість заведеного «Нндумзмісц!» чітко і ясно, вливши в кожне слово токсини звинувачення, вимовила: «Щоби ніхто не чіпав моє місце».

Не знаю, що в неї було в голові, не знаю, чи взагалі там було щось, коли вона вчинила так — необдумано й хибно.

Нечуване зухвальство. Якби це сказав хтось інший, сприйняли б за жарт, цей дотеп не мав би наслідків, однак тонка нитка, на якій Анжела трималася стільки років, не давала їй права на подібні виклики. Їй кортіло випробувати нитку на міцність? Чи вона просто хотіла знати, як міцно прив’язана до цієї родини?

Вирок був суворим, безжальним і безапеляційним. Ніхто її не підтримав. Навіть я залишилася незворушною, не відірвала погляду від підлоги. То була моя остання зрада.

Напружена тиша наповнила вітальню. Гучна безсердечна тиша. Анжела стояла серед нас і принижено чекала хоч на якесь ядуче слово, шпигачку — так минуло кілька нестерпних хвилин. Нічого не відбулося. Мовчання було їй карою й вироком.

Я дихала разом із нею, могла доторкнутися — варто було простягнути руку, один легкий рух, ніхто не помітив би, а вона мала б на кого спертися, хтось тримав би її, поки земля отвердла би знов під її ногами. Та я не зробила нічого. Я обурювалась викликом, я засуджувала, була катом і жертвою водночас, я тонула у змішаних почуттях, я знову виявилась боягузкою. О, Анжело... Чи ти пробачиш мені колись?

Мовчанка — мов буря — прокотилася будинком. Навіть малеча стихла, ніхто не гасав сходами, ніде ніякого шуму, сам час закляк. Анжела зирнула на кожного з нас, ніби в пошуках тріщин у щільному мурі осуду — а не знайшовши, твердою ходою вийшла. Вона зважилася.

Невже ми були такі сліпі?

Твердою ходою вона пішла закладати динаміт, щоби підірвати центральну колону. Ніжна граційна Анжела збиралася спуститися до печери й своїми білими ручками обв’язати колону шашками і чекати, щоб вибух звільнив їй шлях.

Вона добре знала, що робила. Після візиту в шахту із Джеронімо вона розуміла значення центральної колони — та думала, що опікується справою сама. А Джеронімо й Тентен, кожен зі свого боку, явилися з випнутими грудьми упевнених самців — вони й гадки не мали, що Анжела їх випередила! Яка страхітлива зневага до долі!

То було не самогубство. Вона офірувала собою, поклала себе на сімейний вівтар. Рятуючи нас усіх, купуючи собі прощення за провину, якої не існувало. Назавжди підтвердивши свою причетність до сім’ї Кардиналів. О, Анжело! Чи пробачиш ти нам колись...