— Куди поїдемо вiдзначати подiю? — запитала Ада, плюхнувшись на сидiння. — У «Сорок чотири»? У «Корону»? У «Нобель»?
— Пропоную — в «Омнiбус»! — юнак повернув ключа запалювання й запитально подивився на обох жiнок.
— Ларушка, помовч, коли говорять дорослi! — фиркнула на нього Ада. — Отже?…
— Давай i правда — в «Омнiбус». — Аннi-Марiї хотiлося побадьорити сина подруги. — Я там сто рокiв не була…
Ларiон радо кивнув i натиснув на газ. Машина виїхала з майданчика перед будинком суду.
— Ну, от i все, подруго! — Ада дiстала сигарету, клацнула запальничкою. — Тепер ти вiльна, як птах…
Анна-Марiя спiймала на собi в дзеркальцi заднього руху стривожений погляд Ларика й вiдповiла на нього легкою напiвусмiшкою.
— Так… Напевно, все на краще…
— Звичайно! — Ада випустила дим у ґрати кондицiонера. — Влад для тебе занадто дрiбний. I як ти жила з ним стiльки рокiв?
Запитання було риторичним. Проте Анна-Марiя задумалася — i справдi, як? I… навiщо? I чи можна було назвати любов'ю те, що вiдбувалося з нею всi цi роки? I що таке взагалi — любов? Коли люди читають тi самi книжки, розчулюються вiд однiєї i тiєї ж мелодiї, пам'ятають i люблять тi ж епiзоди з фiльмiв, вiддають перевагу театру, а не бiльярду, тверезостi, а не сп'янiнню?… I все це — не змовляючись? «Неправда, неправда… — Анна-Марiя кинула швидкий погляд за вiкно: авто стояло в заторi на мосту, й Ларик знову дивився на неї в дзеркальце незрозумiлим поглядом. — Менi завжди здавалося, що кожна людина — неповторна, як вiзерунок шкiри на пальцях. Чому ж iз таким диким егоїзмом нам хочеться вiрити у схожiсть?» Вона раптом пригадала, як чоловiк (тепер уже — колишнiй) старанно читав її улюбленого Камю. Занадто старанно. А згодом жартома називав її снобкою…
Потiк машин повiльно рушив у бiк центру. «Омнiбус» мiстився на територiї стадiону, що нинi перетворився у величезний торговельний центр. Удень стоянка перед рестораном була напiвпорожня, i Ларик загальмував прямо бiля входу. Червона «голлiвудська» дорiжка вела нагору. Ларик рушив було за ними, але Ада рiзко зупинила його:
— А ти куди? Нам поговорити треба. Можеш їхати. Ми викличемо таксi!
— Дякую, Ларику! — пом'якшила її суворий тон Анна-Марiя. — У тебе, напевно, багато своїх справ?
— Та якi в нього справи? — роздратовано кинула Ада. — Замiсть навчання бозна-що в головi! Давай, їдь додому!
Ларик пересмикнув плечима, однак заперечувати не став, а, махнувши рукою, рушив до автомобiля.
Жiнки зайшли до ресторану. На них вiдразу ж дихнуло прохолодою.
— А пам'ятаєш, подруго, як ми за десятку одного разу i наїлися, i напилися, i натанцювалися до знемоги?… — мрiйливо промовила Ада, всiдаючись за круглий мармуровий столик. — А тепер тут хiба що мiнералки можна випити за цю цiну…
Вони замовили сушi, «Шардоне» i легкий зелений салат. Ресторан був майже порожнiй. У кутку сидiло двоє чоловiкiв, у яких поперемiнно дзвонили мобiльнi телефони. Бiля шинквасу працював телевiзор. Iшла програма, закуплена декiлькома центральними каналами. Нова зiрка скандального телешоу — молодий актор в обiрванiй футболцi от кутюр, яка оголювала гору накачаних м'язiв, рясно вживаючи слова ненормативної лексики, знайомив глядачiв iз сiмейними парами, що бажали перетрусити на публiцi свою брудну бiлизну. Цього разу в шоу йшлося про зради. Чоловiк i дружина (Анна-Марiя пiдозрювала, що це були не дуже успiшнi артисти провiнцiйного театру) звинувачували одне одного в усiх смертних грiхах. Публiка в залi — в основному юнi поборницi справедливостi й лiтнi матрони — активно брали участь у процесi з'ясування правди. Анна-Марiя поморщилася: побут, ниций i нецiкавий, оточував з усiх бокiв, у жодному проявi так званого життя не було й натяку на диво, романтику, вiдбиток дитячої казки. I навiть цi двi чоловiчi спини навпроти — напруженi, як на полi бою — викликали вiдразу, адже вона могла переповiсти їхню балачку до найменших подробиць. Вона була пiсна, як сiно…
Офiцiантка принесла двi пляшки «Шардоне» — вона впiзнала Анну-Марiю, i їй хотiлося сяйнути знаннями, якi вона нещодавно отримала в школi сомельє.
— Яке вино бажаєте? Це — мальтiйське, це — з iспанського винограду…
— Мальтiйське, — замовила Ада й звернулася до подруги. — До речi, треба б i нам вiдновити постачання. Воно непогано йде… Ти ж, здається, збиралася на Мальту? Чому вiдкладаєш поїздку?
— Збиралася… — задумливо вимовила Анна-Марiя. — Чомусь у мене особливий сентимент до цiєї країни, а те, чого прагнеш у першу чергу — завжди вiдкладаєш на потiм.
— От i не вiдкладай! З'їздь — хоч розважишся! Кажуть, мальтiйськi чоловiки — справжнi красунчики. Вибухова сумiш кровi!
Та й добру справу зробиш для загального успiху нашого пiдприємства.
— Подумаємо про це завтра…
— Як Скарлетт?
— Що? — розсiяно озвалася Анна-Марiя.
— Ну, як Скарлетт О'Хара з «Вiднесених вiтром»…
— А-а… Не читала…
— Ну що — за твоє нове життя?! — Ада пiдняла свiй келих i простягнула Аннi-Марiї другий.
Вони зробили по ковтку й розпакували дерев'янi палички для сушi.
— Як почуваєшся? — бадьоро запитала Ада.
— Трохи дивно… Як пiсля видалення апендикса. А загалом нiчого… Знаєш, я ранiше думала, що кожна людина — неповторна, й тiльки закоханi схожi один на одного, як двi краплi води. А тепер зрозумiла, що всi ми — до жаху однаковi. Банально однаковi, незважаючи на розбiжностi в мовi, вiцi, статусi, станi гаманця et cetera… Однак цю схожiсть можуть помiтити й майстерно оприлюднити тiльки гарнi письменники. Чехов, наприклад, чи Кундера… А ще — Бунiн, Фаулз…
— Не знаю… Менi читати нiколи, — ображено гмикнула Ада.
— Я не хотiла тебе скривдити, не дми губ. Просто я подумала про це, коли Ларик вiз нас сюди… Жiнка живе з чоловiком п'ять, десять, двадцять рокiв i впевнена, що знає його, як свої п'ять перстiв. I вiн упевнений у тому самому. I за великим рахунком це, напевно, справдi так. Але ця схожiсть має лише одну властивiсть: кожний iз цих двох хоче бути щасливим. А щастя — iндивiдуальне поняття для кожного, навiть якщо прожили разом сто рокiв. I в кожного — свiй знаменник. Один прагне спокою, iнший — волi…
— А я взагалi нi про що таке не думаю. Тому й живу так довго зi своїм Стефаном. Хоча знаю чудово, що вiн, покидьок, дотепер облизується, дивлячись на тебе… Просто менi наплювати, про що вiн думає. Жерти є що — повний холодильник, бiлизна — чиста. От i все. Нехай стулить пельку та буде щасливий! I це, повiр, краще, нiж розмiрковувати над глобальними питаннями.
— Знаєш, що менi колись сказав один мудрий старий: «Людина, яку полюбиш по-справжньому, повинна приносити багато страждань…» Дивно, правда? А я не страждала, навiть тодi, коли Влад зраджував мене…
— А хто рокiв iз десять тому труївся таблетками?
— Це все дурницi… — Анна-Марiя почервонiла. — То було не через нього. Просто захотiлося пiти…
— …i саме тодi, коли ми ставали на ноги. Я ледве з глузду не з'їхала… На тобi ж усе трималося.
— Давай не будемо згадувати минуле. Я не хочу оглядатися!
— Добре. Але ми так рiдко можемо побалакати просто так. Як ранiше… Ну, не про постачання ж мальтiйського вина нам говорити зараз! Я, наприклад, давно хотiла запитати, чи знайшла ти свою матусю, коли їздила в Париж?
Анна-Марiя опустила на тарiлку палички iз сушi й витягла з Адиної пачки сигарету. Офiцiантка, що стояла в кутку зали, вiдразу пiдiйшла й послужливо клацнула запальничкою…
— Одного разу… — Анна-Марiя випустила тоненьку цiвку диму й на мить замислилась — чи варто розповiдати Адi про свої дивнi видiння. — Одного разу, сто рокiв тому, як менi здається, я вже була в неї… Утiм, це було щось схоже на сон. Менi снилося, що я бачила її будинок, блукала з нею мiстом… Коли приїхала в Париж, перше що зробила — вiдшукала адресний стiл, я знала iм'я чоловiка, з яким мати виїхала звiдси…
— До речi, а чому вона не забрала тебе iз собою?
— Батько не дав згоди. Але, мабуть, не з батькiвських почуттiв — очевидно, просто хотiв зробити їй боляче. Адже я, як ти знаєш, не особливо була йому потрiбною. Отож у мунiципалiтетi менi сказали, що цей шлюб давно розiрвано, а жiнка з таким прiзвищем… померла. Але адресу я все-таки отримала. Коли зайшла в будинок, менi здалося, що я тут уже була колись… Цей пiд'їзд iз вазонами… Знайомий запах… Жовтi квiти… Я стояла в напiвтемрявi й чекала її крокiв iз горiшнього поверху…
— Чому вона померла?
— Нова мешканка сказала — викинулася з вiкна…
— Оце так! Дивна у вас була сiмейка…
— Звичайна. Просто мама шукала вихiд… Я її розумiю. I не засуджую. Вона не могла знати, що свiт — однаковий усюди. Особливо зараз. У Парижi, Римi, Нью-Йорку, Амстердамi… Але це можна зрозумiти, коли маєш можливiсть вiльно перемiщатися в ньому.
— Я не зовсiм розумiю, про що ти… Але все одно, Марiчко, я тебе обожнюю! Я падлюка, ти знаєш. Я йду по трупах, — Ада влила в себе порцiю вiскi, яке невiдомо звiдки взялося на столi. — I тебе по них повела… Але я без тебе — нуль… Ти — голова, Машуню! Я це знала ще тодi, коли ми ховали твого чортового пацюка!
— Це було в iншому життi…
— Ти так говориш, нiби шкодуєш за ним…
— Я шкодую за собою! — Анна-Марiя розчавила недопалок у попiльницi. — I… годi про це!
Ада знала, що заперечувати не варто — занадто знайомим та небезпечним був цей владний рiзкий тон, наче з гуркотом зачинилися залiзнi ворота, за якими двi дiвчинки пили портвейн iз пластикових склянок, жували булку, намащену згущеним молоком i мрiяли виїхати.
Куди-небудь, до нового життя, у якому дзвонять дзвони…
— Ганно Юрiївно, я до вас! Пам'ятаєте, ви вчора менi призначили зустрiч на дванадцяту! — дiвчина стоїть на порозi кабiнету i з цiкавiстю розглядає стiни — теракотового кольору цеглини, обробленi й викладенi навмисно нерiвно. На стiнах — фотографiї у важких тьмяних рамках, пучки засушених трав, китайськi маски й вiяла.
— Так, я пам'ятаю. Заходьте. Кави?
Вона набирає двi цифри телефону i просить принести каву. Дiвчина дiстає iз сумки диктофон i глянсовий журнал, з обкладинки якого на всi тридцять два зуби всмiхається Дженiфер Лопес.
— Я вас слухаю.
— Моя рубрика в журналi називається «Успiх», — вочевидь хвилюючись, каже дiвчина. — Я б хотiла написати про вас нарис.
— Але ж я не естрадна зiрка, не актриса… Що про мене писати?
— Однак ви досягли визначного успiху в бiзнесi!
— Ну гаразд, гаразд… Скiльки вам потрiбно часу?
— Хоча б годину…
— Ого! Тодi до дiла. Запитуйте, — вона вiдкидається в крiслi, на обличчi — вираз утоми й нудьги.
Дiвчина клацає кнопкою диктофона, на його боцi спалахує крихiтна червона лампочка.
— Ваше iм'я справдi Анна-Марiя? Хто дав вам це iм'я? — здалеку починає дiвчина, i стає зрозумiло, що вона тут — надовго, i треба налаштуватися на вигадування версiї в дусi часу — казку про Попелюшку. Нинiшня публiка вiрить у казки з гарним, бажано — грошовим закiнченням. I вона, Анна-Марiя, найвдалiша для цього кандидатура. Народилася в провiнцiї, майже бiдна сирiтка, старанно гризла гранiт науки, пiднiмалася службовими сходами, тягнучи за собою залiзобетонний хвiст комплексiв, була чесною i безкомпромiсною, а ще, як прийнято говорити нинi, — креативною. Пiсля закiнчення iнституту пекла пирiжки у задушливiй кухнi маленької забiгайлiвки, потiм iнспектувала заводськi буфети, соромливо вiдмовляючись од пакетiв iз продуктами, якi пiдсували членам ревiзiйної комiсiї, поки за таку принциповiсть не опинилася на вулицi, без роботи й вихiдної допомоги. Потiм вивчала новомоднi книжки з маркетингу, вечорами просиджувала над перекладами статей на цi самi теми з американських i англiйських журналiв, поки не зробила своє вiдкриття, що визначило подальше життя. «Вiдкриття» складалося з безлiчi хитрощiв i нюансiв, завдяки яким можна було мати реальний прибуток, не боячись податкової iнспекцiї. У невеликому кафе, куди її влаштувала вiрна Ада (яка на той час уже здiйснила свою мрiю — вискочила замiж за заклятого ворога Анни-Марiї — Стефана), працювала не бiльше пiвроку. У бiльш престижному закладi — в ресторанi в самому центрi столицi — також затрималася ненадовго: її перекуповували, щоразу пропонуючи посади на ранг вищi вiд попереднiх. Тепер вона — вiце-президент Гiльдiї рестораторiв, власниця левової частки доходiв найфешенебельнiших ресторанiв, клубiв i казино мiста… I вона… стомилася до безкраю. Та хiба про все це розкажеш?… Хiба можна пояснити, що вона вже не виплутається, не вибереться з цього механiзму, тому що при входi на повну потужнiсть працює залiзна шестерня, котра перемелює на дрiбнюсiнькi шматочки. Вона увiйшла в цей тунель зовсiм гола, як при народженнi, пробивалася вперед, не помiчаючи, що позаду вже кимось виставленi загати, i всi шляхи до вiдступу — вiдрiзанi.
А дiвчинцi-журналiстцi нiчого цього й не треба знати, вона вже розпитує про улюбленi парфуми, марки одягу, взуття… I, як акула, поглинає цю, таку божевiльно дорогу, годину. Анна-Марiя вже бачить цю статтю, цю казку для молодих дуреп, котрi готовi без вагання увiйти в серцевину безжального механiзму, сподiваючись на щастя.
Дiвчинка-журналiстка нарештi вимикає диктофон, iще раз побiжно оглядає кабiнет i виходить iз почуттям виконаного обов'язку. Анна-Марiя натискає кнопку голосного зв'язку, вона знає, що Ада вже нудиться пiд дверима, й настрiй у неї не найкращий: через пару годин у Анни-Марiї лiтак.
— Куди тебе несе?! — вривається до кабiнету Ада Павлiвна. — Через тиждень рада акцiонерiв!
— От i лишишся — за мене…
— Ти що — занедужала?
— Будемо вважати, що так… Зупинiть землю — я хочу зiйти…
— Ну, ти схиблена! Добре, сходь. Тiльки тримай мене в курсi… I все ж таки, що сталося? Чого ти хочеш?
— Нiчого. Просто… «скуштую достославного напою й не знатиму нi добрих, анi злих»… Далi не пам'ятаю…
— Ой, не подобаєшся ти менi!
— Я нiкому не подобаюся.
— Дарма кокетуєш. Гаразд, я помчала далi.
Ада, як завжди, великою вогняно-рудою кулею вилiтає з кабiнету i її рiзкий голос уже долинає з першого поверху офiсу…
«…Я й дотепер не знаю, що погнало мене сюди, на узбережжя Середземного моря, в цю маленьку країну, котра з висоти пташиного лету нагадує лiгво гiгантських рептилiй… Бажання смертi? Але чому саме сюди? Невже тiльки тому, що в одному з модних журналiв (чтива, як на мене, занадто претензiйного) одного разу потрапила на очi рекламна статейка й один рядок розбурхав уяву: „Час тут зупиняється. I стоїть, немов ложка в склянцi з густим медом…“
Справдi, ледь ступивши на територiю готелю, що мiстився на самому березi моря, Анна-Марiя почувалася трохи дивно. Тиша, немов безмежна ватяна сфера, огортала острiв.
Курортний сезон iще не розпочався. У п'ятизiрковому готелi, крiм неї, перебували ще з десяток родин, в основному — iталiйцi.
У готель Анна-Марiя потрапила пiзнього вечора. Її ще трiшки погойдувало пiсля чотиригодинного перельоту (сервiс був чудовий, проте лiтати вона все одно боялася). Люб'язний портьє вiднiс її речi до номера й трохи затримався бiля порога, чекаючи на чайовi. Отримавши своє, розповiв про кращi блюда мiсцевої кухнi i з гiднiстю пiшов, побажавши приємного вiдпочинку. Їсти Аннi-Марiї не хотiлося… Вона вийшла на балкон. I вiдразу ж її оповив потiк майже вiдчутного на смак солодкого повiтря, сповнений ароматом петунiй i хвої. Вiн, цей запах, влився в кiмнату, заповнив собою весь простiр — густий i природний, зовсiм не схожий на парфуми, але такий само солодкий i насичений. З висоти п'ятого поверху Анна-Марiя бачила, як на острiвцях свiтла, утворених лiхтарями, порядкує родина їжачкiв. Набережна була пустельна, поверхня моря поблискувала, як рiвна, гладенька плiвка, з-пiд якої просвiчувала зеленуватим неоновим свiтлом мiсячна дорiжка.
„Умерти саме тут було б дуже романтично… — подумала Анна-Марiя, — але чому, власне кажучи, я маю померти? Тому, що життя склалося вдало i виявилося не такою вже й цiкавою пригодою?“ Вона сама поставила собi дiагноз пiд кодовою назвою „синдром Мартiна Iдена“ i з цим треба було або змиритися, або… („читайте Джека Лондона, панове!“). Одначе, крiм нинiшнiх рефлексiй, вона добре пам'ятала, що їй завжди було страшно пiти й зовсiм нiчого не залишити пiсля себе.
Її примарна iмперiя, створена для задоволення шлункiв — цих „цвинтарiв бiфштексiв“ — не могла йти на серйозний карб.
Тiльки речi мають право на безсмертя — вони зберiгають пам'ять про своїх господарiв. Увiрувавши в це, Анна-Марiя роздаровувала все, що їй належало, все, що було пiд рукою в ту мить, коли думка про неминучiсть переходу в кращi свiти наздоганяла її. Вона з легкiстю роздавала свої каблучки, сережки, безлiч iнших гарних i безглуздих дрiбничок, немов разом iз ними й саму себе посилаючи в життя вiчне. У такi хвилини виникала iлюзiя, що її запам'ятають завдяки цьому довгограючому мотлоху.
З певного часу Анна-Марiя вiдчайдушно заздрила (заздрiстю нескiнченно бiлою, як чистий аркуш паперу) художникам, музикантам, поетам — не через їхню славу, а тому, що вони надiленi вищим щастям — залишати пiсля себе свої полотна, партитури чи книжки. Хiба мiг умерти Моцарт? А Мiкеланджело чи Петрарка?! Вона чудово усвiдомлювала, що Бог не дав їй жодного таланту. Жодного. Крiм умiння працювати. Але знання всiх тонкощiв бухгалтерiї, хитрощiв комiвояжерства й усiх ринкових новацiй, здiбнiсть до точних наук, iнтуїцiя й економiчне чуття не могли забезпечити їй безсмертя. Що вона могла б зробити задля цього? Придбати дiлянку на Мiсяцi, як це робили iншi товстосуми? Купити маленьку планету пiд мiльярдним номером i дати їй своє iм'я? Заморозити свою плоть до третього тисячолiття? Але навiщо їй, Аннi-Марiї, ТАКЕ безсмертя — дурне, непотрiбне i смiшне?
Були часи, коли вона сподiвалася, що проголошена Незалежнiсть — це всесвiтнє свято для дiтей — щось змiнить у її життi, поки з подивом не усвiдомила, що вона, незалежнiсть, завжди жила всерединi неї, вiд початку, коли вона вiдчула бажання самiй розпоряджатися не тiльки своїм життям, а й спробувати приручити смерть. Нинiшнiй стан речей зовсiм вiдбив у неї волю до життя. Спочатку Анна-Марiя помiтила, що перестала вiдчувати запах i радiти смаку свiжих черешень. Це сталося тодi, коли вона вже мала змогу обирати новiтнi аромати найдорожчих парфумерних фiрм i купувати взимку португальську полуницю. Разом iз цим вiдчуттям вiд неї пiшла любов. Спочатку вона перестала годувати своїх акварiумних рибок, а пiзнiше без вiдрази могла дивитися тiльки в обличчя старих i дiтей.
— Таким, як ти, треба жити на безлюдному островi, — сказав їй чоловiк. — У тебе в очах — долари, як у дядечка Скруджа…
Проте це не було правдою. Анна-Марiя не могла пояснити, що вирватися з безупинного залiзного млина можна тiльки цiною власного життя.
Зараз, стоячи на балконi готелю чужої країни, яка оп'янила її запахом хвої i петунiй, вона думала, що iдея з безлюдним островом, мабуть, таки має сенс. Є люди, створенi для самотностi, котрi блукають у лабiринтi власного „я“ i знаходять у його завулках усе, що створено зовнiшнiм свiтом. Такi люди можуть бути пасiонарiями, якi вiдбувають довiчне ув'язнення у тюрмах або ж, навпаки, вiдданими певнiй iдеї дiячами, тому що бурхлива дiяльнiсть для них — зворотний бiк перебування в нiрванi власної душевної органiзацiї. Їхнього „я“ занадто багато в них самих. I щоби тебе не рознесло на шматки, треба дiяти, робити будь-що i робити — наодинцi, не зв'язуючи собою iнших.
Однак щоб зрозумiти це, необхiдно побувати всерединi механiзму, пройти крiзь його колiщата… Анна-Марiя ледь стримала вигук. Чому вона не зрозумiла цього вiдразу, рокiв п'ятнадцять тому?
Отже, отже… Що було тодi? Тодi вона збиралася вийти замiж. Бiла сукня висiла на дверцятах скрипучої шафи в кiмнатi, яку вона тодi ще винаймала в бабусi-самогонницi. Такi самi бiлi туфлi стояли пiд вiшалкою. Був пiзнiй вечiр. Анна-Марiя дивилася на широку смужку мiсячного свiтла, що навскiс розрiзала сукню на три частини: двi темнi й одну слiпучо-осяйну посерединi. Вона думала про майбутнє i боялася його.
Тремтячою рукою накреслила пiвколо, туманно пригадуючи, що лiнiя має бути рiвною, заплющила очi, притулилася обличчям до стiни. I почула рiвний шум працюючого двигуна…
— Отже, кажете — Анна-Марiя?… Дивне iм'я якесь…
Вона розплющила очi й зрозумiла, що перебуває в салонi лiтака. Також зрозумiла й те, що рокiв чотири як замiжня… Але до чого тут лiтак?!
Хоча що тут дивного? Чому купiвля якогось столу чи крiсла здається природнiшою, нiж поїздка в незнайоме мiсто?
— У вас там родичi? — знову набридає сусiдка лiворуч. — Нi, немає? Замовлено номер у готелi? Нi? Бували там коли-небудь? А-а-а… Гм… Зрозумiло…
Спiвбесiдниця знизує плечима й переводить погляд на тонкi нервово зчепленi пальцi (на безiменному — обручка), заглядає в очi (зiницi здригаються, як вода в блакитному емальованому вiдрi).
— Чоловiк там служить?
Знову нi? Чорт знає що з цими новомодними дiвками — летить невiдомо куди й навiщо…
— А чоловiк де?
— Вдома…
— Ага. Ага… Ну-ну. Приємної поїздочки!
Злiт лiтака схожий на початок любовi. Подив i пронизливе тремтiння: що зараз станеться, що? Ревiння двигуна, як фатум, як дев'ятий вал, що завис прямо над головою. Незмога пручатися — оглушлива, знесилювальна могутнiсть машини втискає у спинку сидiння, паралiзує волю. Повiльно починається розгiн. Немов мiж iншим. Нiбито попереду — нiчого особливого… Боже мiй, що там попереду?! Майнула злiтна смуга, перетворюючись на суцiльну швидкоплинну рiку. Все швидше i швидше. Що попереду? Швидкiсть перекреслює все — i страх, i цiкавiсть. Швидкiсть — це пристрасть. I вже не має значення, що попереду — можливо, стiна?… Зупинка перед злетом болiсно вiддається у всьому тiлi. Що буде, те й буде, тiльки — не зупинятися! А в iлюмiнаторi вже небо. Лети-м-о-о!
— Вам погано, голубко?
— Нi.
(Це я, я зусиллям волi пiдняла вас у повiтря! Тепер нехай працює двигун, а я вiдпочину… Так, напевно, вiдпочивають породiллi: голова вiдкинута, чоло в бiсеринках поту. Серце стукає все повiльнiше, повiки важчають, очi заплющуються самi собою.
„От я i байдужа до всього… I цей важкий шум — дратує…“)
— Напої, льодяники, будь ласка.
Перед очима виникає таця з пластиковими фiлiжанками.
— Скiльки часу будемо летiти?
Без вiдповiдi.
— Напої, льодяники… — лине далi бортпровiдниця.
— Квапитеся? Так, так… Справа, зрозумiло, молода. А я от до свекрухи їду — щось прихворiла бабуся. Ми, як одружилися, в неї жити не стали — крута бабенцiя була. Потiм дiти пiшли. Старший, Василько зараз… Бу-бу-бу… Бу-бу-бу…
…Поштовх шасi, що доторкнулися до землi, як останнiй поштовх серця, пiсля якого — порожнеча й тонкий комариний писк у вухах. Усе.
У вiкно iлюмiнатора видно будинок аеропорту.
От вона й у Мiстi! Зовсiм сама.
Немов у грi „Завмри-вiдiмри!“ заворушилися люди, замигтiли над головами гребiнцi, запахло помадою i парфумами. Неструнким рядом, один за одним ввiйшли до аеропортiвського автобусу, вiдразу вiдчувши ворожiсть i роздратування до випадкових попутникiв. Випадкове — воно i є випадкове!
У цьому мiстi дихається вiльнiше. А може, просто йде дощ… Куди тепер? Кицька розтягує задоволення, перш нiж схрумати мишу. Вона вже пiвгодини блукає аеровокзалом, нетерпiння лоскiтно перевертається в грудях. Треба спершу заглушити його, щоб схвильований вираз обличчя й палаючi щоки не виказали хвилювання. Вона вкотре переконується: пошуки мети завжди кращi вiд самої мети. Їй потрiбне не Мiсто, а дорога до нього. I, бажано, нескiнченна…
У буфетi мати годує дитину. На тарiлцi — сiра рисова каша, у матовiй склянцi — теплий сiк. Не дивлячись, мати тицяє дитинi ложку й потрапляє то в нiс, то в пiдборiддя. Ложка — в бiлих вапняних плямах. Чорна окантовка нiгтiв у обох. На пiдлозi — картатий вузол. Iз нього стирчить дитяча шкарпетка…
Треба йти на автобус. Поки заповнюються мiсця, входить маленька бабуся в чорному чоловiчому плащi й коричневiй пуховiй хустцi. У неї сухi, жилавi руки, нiгтi зi старечою синявою, нiс чомусь заклеєний клаптиком газети. Очi — дуже темнi, як у плюшевих iграшок. Бабуся простягає руку й наспiвує тоненько:
— I синочкам вашим, i донечками… I вам, люди добрi… Здоров'я, щастя, благополуччя…
У долонi подзенькують мiдяки.
Маленька бабуся виходить — можна їхати. Але вже неможливо уявити, що її — не iснує.
Знову дорога. Через лiс, поле, до церковних бань i багатоповерхiвок. Її очi розширенi, як у мiських дiтей, що вперше побачили корову. За поворотом виникає Мiсто. Хто потрапляє сюди вперше, впевнений, що кожен його мешканець — щасливець. Кожен камiнь — свiдок iсторiї.
Погода похмура. Улюблена погода. Незабаром на вулицях залишаться тiльки мiлiцiонери. А ось i знаменита вулиця, оспiвана поетами. За кожним вiкном криється щастя. Ах, якби вона народилася на цiй вулицi, то…
З арки виходить чоловiк у помiтно коротких — не за зростом — штанях. У незручно схрещених на грудях руках вiн несе двi пачки вермiшелi й пакет пельменiв. Це означає, що вдома вiн зварить холостяцький пельменний суп, а на друге — купу черв'якоподiбної сiрої маси. I буде цiлком задоволений життям.
Можна пiти в театр. Сьогоднi потрапити до нього буде так само просто, як i в напiвпорожнiй овочевий магазин. Може статися все, що завгодно!
Наприклад, черга до каси розступиться, вийде добре поголений адмiнiстратор у метелику й оголосить на весь зал: „Добродiї, серед нас…“ — i т. д. I вона ввiйде у фойє пiд оплески. Чи, може, сувора бабця на контролi раптом ласкаво пiдморгне: „Йди, дитинко, подивися, що витворяють!..“ Або ж попрямує до службового входу знаменитий народний артист Н. i раптом помiтить її осяйний зворушливий погляд…
Можна заглянути до музею. Чи прилаштуватися до екскурсiї, прилягти цеглинкою до стiни туристiв, забутися в цьому монолiтi, що аж пашiє здоров'ям i неприборканою цiкавiстю…
Назустрiч iде бабуся в сивих букольках — мiська аристократка духу. Бабусi люблять поговорити з нею. З тисячi облич вони вибирають саме її, ловлять за ґудзик чiпкими жовтуватими пальцями й розповiдають про дiтей, онукiв, невiсток i базарнi цiни.
— Дощу не дочекаємося! Начебто насупилося, та хiба ж це дощ? — вiдразу починає бабуся. — Ох, до чого ж я мiсто не люблю. А от уже п'ятий рiк тут, у сина. Бiгаєш цiлими днями, шукаєш, де що подешевше…
— Хочете в село?
— Та Бог iз ним! Вiдвикла. Адже тут i вода в кранi, i смiттєпровiд. Та й при дiлi я: син дає книжки на продаж — стою в унiверсамi… А вам, до речi, Орвел не потрiбний? Що це за книжки — не розумiю. Я газети люблю читати. I що ж то Штати витворяють! I куди нашi дивляться? Ой, горе…
(Книжки… Дивне вiдчуття: неiснуючi спогади ховаються один в iнший, як ляльки матрьошки. I зовсiм незрозумiло, що вiдбувалося насправдi. Наприклад, чи була ця торiшня новорiчна вечiрка? Були жiнки — Ада, якась Ельмiра, Леля — iнститутськi подруги, їхнi чоловiки в добре пошитих „трiйках“. Зiбралися. Довго нудилися, очiкуючи дванадцятої години. У належний час крикнули „ура!“, забризкали верескливих жiнок шампанським i налягли на закуски.
Потiм були розмови. Iнтелектуальнi, звичайно — мистецтво, полiтика, фiлософiя, фен-шуй. Погомонiли i про наростаючу хвилю „ринкових вiдносин“. Потоптались при свiтлi свiчок пiд музику „АББА“. I нарештi — карти. А ти пiшла… Так, а до чого тут книжки? Згадала! Перш нiж пiти, ти, як злодюжка, пробралася в сусiдню кiмнату й вивалила на пiдлогу з розкiшних шаф, зроблених на замовлення, всi книжки в нових обкладинках. Це забрало аж двадцять хвилин, та коли вийшла гора, на вершинi якої здiймався розтрiпаний томик Ахматової („…а я зухвала була й весела!..“), то з її погляду на обкладинцi зрозумiла, що все зроблено правильно.
Це була найщасливiша новорiчна нiч! Ти провела її пiд розкiшними блакитними ялинками на майданi, у рiзношерстих компанiях аборигенiв. Ранком — сцена. Так пiти! Дурепа ненормальна! I що накоїла — Адка ледве не злягла! Всю нiч складали. У всiх дружини, як дружини, а ти!..
„Дивно… Минуло так мало часу, — думаєш ти. — Чому ж стало так тiсно й задушливо в тiм, що називається „шлюбом“…“
— Знаєш, я зустрiла i полюбила iншу людину…
Ах, якби це могло бути правдою!
— Що-що-що? I це все — за п'ять годин? Це, напевно, був Дiд Мороз?)
…Бабуся наговорилася й давно вже пiшла. Вулиця порожня, на розi будинку — меморiальна табличка. Дивно, адже саме тут сторiччя тому мiг ходити Поет. I шептати собi пiд нiс щось на кшталт: „Невже ж нема на цьому свiтi мiсця поривам нездiйсненним та палким?…“
(I вiн з'являється! У щiльному бiлому комiрцi, голова високо пiднята, круглi окуляри… У якому столiттi це було?…
— Гей, пане, дай руку, поворожу! Всю правду розповiм! — твiй голос набуває характерного хрипкого тону.
— А не обдуриш, красуню?
— То залежно вiд того, скiльки даси!
— Хитра. А хочеш, я тобi поворожу?
— Очi в тебе, пане, страшнi — не хочу! Не дивися так.
— Злякав — пробач. Тримай ось монету. Та випий за моє здоров'я. Тiльки не тепер. Навеснi, коли вишнi зацвiтуть. Та пам'ятай — за здоров'я! I ось iще — тримай вiд мене, — вiн дiстає з кишенi сюртука велике червоне яблуко…
— Все ти, пане, сам знаєш…
— Бувай.
— Бувай здоровий, пане!)
…Жiнка йде алеєю, цокаючи пiдборчиками. Їй близько сорока. Пишна брюнетка в синьому шовковому костюмi. Пiдбори збиваються з такту — фортепiанна гама з клавiшею, що западає. Ледве доцокала до лавки. Зiтхнула з полегшенням. Посидiла, ворушачи пальцями ноги. З мiсткої сумки дiстала пакунок — грубi босонiжки на низькiй корковiй пiдошвi. Перевзулася. I вiд цього розгладилися зморщечки, обличчя просвiтлiло.
— А так усе-таки краще!
Вона по-новому дивилася на свiт, голосно вдихаючи запах бузку.
(Як просто! Можливо, потрiбно щось зняти з себе i вдягти iнше? Шкiру, наприклад…)
— Вам нiколи не спадало на думку, що бути чоловiком усе ж таки набагато приємнiше? — вимовила весело.
— Я завжди заздрила хлопчикам. I заспокоювала себе тим, що вони хочуть бути дiвчатками. А потiм виявилося, що жоден не хоче носити бантикiв i спiдничок… А ваше побачення, мабуть, зiрвалося?
— А ну їх до бiса! Подруга переконала, мовляв, останнiй шанс… Стояла я, як заведено, пiд годинником i думала: „Навiщо?“ Ну, прийде ще не старий удiвець, цiни собi не складе, веди його до кав'ярнi, розпинайся, завойовуй… А навiщо? А ви одруженi?
— Так. Але… я вважаю, що люди не повиннi одружуватися. Або ж — у дуже рiдкiсних випадках.
— Ви така молоденька, а таке кажете! Люди не повиннi розлучатися — от що я вам скажу. Потiм вони нiкому не потрiбнi з їхнiми мiгренями, радикулiтами i шкiдливими звичками. От я, наприклад, звикла, що чоловiк хропiв, а нова дружина виганяє його зi спальнi. Вiн приходить до мене — скаржиться. I смiх, i грiх! I що змiнилося в його життi? Хiба що адреса…
— Любите його?
— А ну їх до бiса! А ви, певно, теж не iз щасливих?
— У мене все гаразд.
— Справдi?
— Справдi.
(Час знову вiдхлинув, залишивши на березi нову картинку. Ти наковталась якихось пiгулок. А привiд був дрiб'язковий — як мовиться, час „притирання характерiв“. Гладенькi, кольоровi, солодкi й гiркi кульки зникали в ротi й довго стояли в горлi непрохiдним згустком. „А я отруїлася!“ — як гордо це прозвучало. I тодi ти побачила Очi. Величезнi, сповненi жаху i слiз, що ось-ось мали вихлюпнутися. Пiсля зацiпенiння — метушня з рецептурними довiдниками: „Що ти пила? Говори, що ти пила?!“ У тебе влили два чайники води. I все обiйшлося. Але навiщо були тi Очi? Коли ти згадуєш той погляд, здається, що тебе обдурили, безжально обiкрали серед бiлого дня, взяли в полон на очах у всiх. Ти була заручницею тих Очей i вже не могла втекти. Навiщо, навiщо вони були?!)
— Ну, я, мабуть, пiду! Щасливо!
— I вам щасливо!
Жiнка встає i пропливає повз. Тепер її хода легка, й зi спини вона здається зовсiм молодою. Iз сумки визирає синiй гострий пiдбор модельних „човникiв“, немов веселий, дражливий язичок: „А ну їх усiх!“
(Свiт наповнений самотнiстю, як стiльники медом у серпневий день. I це Мiсто щоночi виє вiд туги. Ультразвук розходиться рiвними хвилями. I який-небудь сивочолий учений-паранормал сприймає їх за сигнали космiчних прибульцiв, записує на перфокарту, а потiм лягає у свою старечу постiль i додає до загального тла i своє самотнє виття. Ночами ти просиджувала бiля вiкна, вловлювала сигнали й розумiла, як мало любовi залишилося в цьому свiтi. Це нове дивацтво нiкого не здивувало. Тобi сказали: „Треба пiдлiкувати нерви…“, галантно пiдставили зiгнуту в лiктi руку й ти довiрливо просунула туди свою… Тебе вiдвезли у великий сiрий будинок, оточений парканом i садом. Паркан — це щоб мiсцевi не обривали яблунь, пояснили тобi. Тiльки й усього. Мила жiнка в димчастих окулярах стукала по колiнах гумовим молоточком, ставила дивнi запитання i з сумнiвом хитала головою: „Все нiбито в нормi…“ Потiм тебе все-таки кудись повели й одягли в запраний синiй халат, видали тапки на товстiй повстянiй пiдошвi, вийняли з пакета „предмети, що можуть поколоти чи порiзати“ — пилочку для нiгтiв. I тодi серце забилося частiше. Забилося — i обiрвалося. У коридорi ти востаннє побачила Очi. Тi самi очi, що подвоювалися вiд слiз.)
— Попрощайтеся! — пiдштовхнула тебе в спину медсестра в синьому халатi.
— Ти, головне, вiдпочивай. Тут тобi буде добре, спокiйно. А для iнституту я дiстану потрiбну довiдку з iншої лiкарнi, не хвилюйся. Бiльше їж i спи. Ти в мене така худенька стала…
Очi ковзали по твоєму обличчю, як павуки. У тебе зник голос. Ти мовчки кричала: „За що? Навiщо?“ — i, як остання слухняна дурепа, машинально кивала головою. Величезна синя медсестра обiйняла тебе за плечi й повела коридором. Коридор також був синiм. У ньому походжали сiрi тiнi. Дверi зачинилися й останнє, що ти побачила — бiлуватого нiчного метелика, що летiв до Очей, якi ти так боялася зрадити. Мiль вилетiла на свiтло й билася у лiкарняне скло…)
…На початку алеї з'явився старий з дiвчинкою рокiв семи.
— Тьотi погано… — голосно шепнула дiвчинка дiду.
— Що з вами, люба? Провести вас додому?
— Дякую, — усмiшка виходить вимученою, — мiй дiм занадто далеко. (Якщо вiн узагалi десь є…)
— А де? — запитує дiвчинка.
— Його можна побачити тiльки в мiсячну нiч щочетверга бiля сузiр'я Великої Ведмедицi, — фантазуєш ти, й очi дiвчинки розширюються вiд зачудування. Ти любиш розмовляти з дiтьми.
— А мiй будинок — ось, зовсiм поруч. Але я не люблю гратися в дворi — там дiти галасують.
— Он як. А ти хiба не любиш побешкетувати?
— Люблю. Iнодi. Але зараз менi нiколи.
— Чим же ти так зайнята?
— Розумiєте, у нас хворiє мама. Якщо я буду галасувати, вона не засне. Лiкар сказав, якщо ми всi будемо думати про маму — вона видужає. Я приходжу сюди думати, поки вона спить.
Старий важко втягнув у себе повiтря й закашлявся.
— У тебе, напевно, хороша мама.
— I вродлива, — вiдповiдає дiвчинка. — А тата немає, тiльки дiдусь. Дiдусь, бачите, вже старенький, вiн не може носити мене на плечах. Одного разу мене нiс дядько Льоня. Але дядько Льоня вже не приходить — вiн у космос полетiв, так мама сказала. А коли мама видужає, в нас iще сто таких дядькiв з'явиться, — так бабуся сказала!
— Оленко! — докiрливо хитає головою дiдусь. — Не говори дурниць!
Помовчали.
— У вас якiсь неприємностi, дорогенька?
Старий запитав це так доброзичливо, що в неї вперше навернулися на очi сльози. Вони пiдступають ще й тому, що цей старий дуже скидається на iншого — з iншого життя… Старий дивиться запитально, начебто хоче довiдатися всю правду, вiд самого дитинства. I вона зважилася…
— А знаєте… Чоловiк лiкував мене вiд божевiлля. Два мiсяцi стацiонару. Я втекла…
— Що ж iз вами було?
— Уявлення не маю! — треба, щоб голос звучав якнайспокiйнiше…
— Ну, що вам сказати, дитино — вертайтеся додому. Бо почнуть шукати, повернуть назад. Та ще й термiн подовжать.
Так-так, саме так усе й вiдбувається: вона непотрiбна й нецiкава цьому старому. Вiн проганяє її, як прокажену. Але голос i очi його по-зрадницькому ласкавi. Як у того, iншого… Iз забутого життя.
Вона повiльно йде зi скверу.
Iде до обшарпаного будинку, на першому поверсi якого — їдальня. Поки вона йде, починається дощ. Дрiбний, слiпий.
Вiн залишає на обличчi сльози. Їдальня нагадує лiкарню. Така сама тиша, побрязкування посуду, синi стiни… Людей майже немає.
От що вона запам'ятає гарного з усiєї цiєї подорожi — суп! Рисовий суп-розсольник. Вiн налитий у величезну важку тарiлку з грубим написом „Їдальня“, вiн парує, покритий прозорими озерцями олiї. Вона ретельно протирає перекручену в талiї ложку й опускає її в блiдi мiсяцi супу. Суп дуже смачний. Дуже. Мамо, суп просто чудовий! Бабусю! Який теплий, лагiдний суп! Як тодi, коли… Хочеться плакати. (Що ти несеш? — Серце. Чому воно таке важке й гостре? Воно безладно розгойдується на тонкiй ниточцi й поступово пробиває груди…)
Одинадцятиповерховий будинок, як ракета, спрямована вгору, й так само, як ракета, сповнений вiдблисками призахiдного сонця. У нього дивний екiпаж. Його члени нiколи не збираються в кают-компанiї, не знають один одного в обличчя. Куди мчить ця ракета?
Люк на дах незамкнений. У дитинствi вона любила бувати на горищi. Сонце опускало свої спицi в дiри старої покрiвлi, i здавалося, що падає сонячний дощ. У цьому будинку немає горища — просто вихiд на дах. Вона сидить на парапетi й думає: „Як навчитися жити?“
Повернутися додому? Вiдлежатися ще пiвроку в сiрому будинку iз садом, де кожен день — свiдок людських трагiкомедiй. Знову почати життя пiд недовiрливим наглядом нудотно-спiвчутливих очей? Говорити й вiдчувати, як слова потрапляють у лабораторнi пробiрки, як їх розглядають на свiтло, дiлять на складовi частинки, порiвнюють з iншими i… не розумiють.
А небо таке бiле. Захiд уже скотився донизу й небо вгорi — як полотно. Ще кiлька хвилин — i його заллє чорнило присмеркiв. Це означає, що завтра буде гарний безвiтряний день. Отже, все-таки буде „завтра“? У гаманцi — дрiб'язок. Зрозумiло — на зворотний квиток не вистачить. Навiть на автостоп. На п'ять рисових супiв хiба що…
Небо таке спокiйне. Воно обволiкає, заколисує, сповиває в хмари. Небо шепоче: „Все буде добре. Не все у свiтi — любов. Є ще спокiй…“
Мати-одиначка, напихаючи дитинi рота, зводить очi: „Я вiд свого втекла — їду до сестри в Луганськ. Заживемо!“
Чоловiк iз пельменями озирається: „А що в мене?… Усе в нормi. Живу ось. А що ще робити, га?“
Жiнка, скинувши моднi туфлi, пiшла…
Дiвчинка Оленка довiрливо заглядає в очi: „Якщо я буду в повнiй тишi думати про маму, то вона видужає?…“
„Є ще спокiй…“ — промовляє небо, й вiтерець нiжно пiдштовхує в спину: „Полiтаємо?“
„Можливо, серце розiрветься ще в повiтрi?“ — думає вона й робить крок…
Летить, задихаючись, захлинаючись жахом, вiтром…
…I — опиняється в темрявi вбогої кiмнати з бiлою сукнею на дверцятах шафи…
…Брязкiт скла, що розбилося десь унизу, змушує Анну-Марiю здригнутися. Та це ж вона випустила з рук келих iз мартiнi! Цей звук налякав родину їжачкiв. Вона струшує головою, матрьошки спогадiв швидко складаються — одна в одну. До бiса! Усе — до бiса.
Вона давно вже виховала в собi дитя, що має назву цинiзм. Тiльки вiн, цинiзм, має право на життя i процвiтання в цьому свiтi. Якби не вiн, була б вона не вiд свiту цього. Однiєю з тих дамочок, котрi постiйно скаржаться на життя й депресiю. Цинiзм, що його по-святенницькому називають життєвою фiлософiєю, єдиний засiб вiд смертi й розчарувань. Iнакше можна було б збожеволiти.
А так у будь-якiй ситуацiї є змога насмiхатися над собою, над усiм, що вiдбувається навколо. Можна зiбрати свої шматки з асфальту, обтруситися i — йти далi.
Анна-Марiя наливає нову порцiю мартiнi — добре, що в номерi кiлька келихiв! — i вирiшує прийняти ванну. До речi, яка тут ванна кiмната? Туди вона ще не заглядала…
Анна-Марiя занурюється в теплу воду. Навпроти — величезне (невже — венецiйське?!) дзеркало. З нього на неї дивиться дуже гарна жiнка — „зухвала й весела!“ — iз тих, хто не запитує сумно: „Де мої сiмнадцять лiт?“
Очi злипаються… Загорнувшись у бiлий махровий халат, Анна-Марiя виходить iз ванної i падає на широке двоспальне лiжко. Вона навiть не має сил розстелити його.
Це перша нiч у незнайомiй країнi. Анна-Марiя ще не знає, що вона називається ПОВЕРНЕННЯ…
Яка тиша! Це просто неймовiрно. Свiтанок забирає iз собою запах петунiй. Замiсть нього так само гостро пахне морем. Увечерi Анна-Марiя не встигла роздивитися, що ця кiмната така бiла: шпалери, фiранки, меблi… Навiть картина на стiнi написана в бiло-блакитних тонах.
Вона виходить на балкон i не бачить унизу метушнi, яка зазвичай панує на узбережжях iнших країн. Двiр i вулички, що ведуть кудись нагору, пустельнi. Дивне мiсто. Воно, як дивовижний нарiст, прилiпилося до самого краєчка гiрського хребта. У нього лише кiлька вуличок, один майдан iз маленькою, нiби iграшковоюґратиушею, i рибний базар. Уздовж узбережжя строкатим ланцюжком вишикувалися ресторанчики, в бухтi погойдуються бiлi вiтрильники. Але мiстечко видається вимерлим, як у фiльмах жахiв. Однак це не лякає Анну-Марiю. Вона мрiяла саме про таку тишу й безлюддя. Ледь устигла подумати про це, як десь у глибинi дорожньої валiзи задзвенiв мобiльний телефон. Анна-Марiя поглянула на екранчик. Звiсно, це Ада!
— Слухай, подруго, хочеш чи нi, та я посилаю до тебе Ларика. Ти менi не подобаєшся! До того ж хлопцевi потрiбний вiдпочинок.
Анна-Марiя намагається заперечити, однак Ада, як завжди, не слухає її:
— Ларик тобi не заважатиме. Ти ж знаєш, який вiн тактовний. Просто вiн пригляне за тобою, а ти… за ним. Може, менше дурниць накоїш. Адже я тебе знаю! Все! Цiлую!
Ларику, а точнiше — Ларiоновi, Адиному синовi, — двадцять два роки (Адка народила його на першому курсi й вiддала на виховання батькам). Тепер хлопець навчається на третьому курсi того самого iнституту — Ада наполягла, але вся його енергiя спрямована в невдячне рiчище письменства. Iз цим Ада нiчого не може вдiяти!
Отже, їде Ларик. Зважаючи на все, вiн може прибути до вечора…
Анна-Марiя спустилася до ресторану. Вiн був напiвпорожнiй. Гамiрна родина iталiйцiв юрмилася бiля шведського столу, накладаючи в широкi тарiлки салати й спагетi, в кутку за столиком сидiла парочка нiмцiв лiтнього вiку. Анна-Марiя налила собi кави й сiла бiля вiкна. Вiд моря її вiдокремлював рiвний заасфальтований майданчик. Пiску на пляжi не було — море вiдгороджене високим парапетом iз залiзними драбинками, як у басейнi. Каменi на так званому пляжi витесанi у формi лав, i навiть звiдси можна побачити, як навколо них снують швидкi плямистi краби. Анна-Марiя витягла з пляжної сумки (пiсля снiданку вона вирiшила вiдразу ж iти на пляж) сигарети, закурила, дивлячись удалечiнь. Думка про те, що вже увечерi їй доведеться спiлкуватися iз сином подруги, неприємно бентежила її…
Це був дивний хлопець. Зовсiм не схожий на буйну Адку. I загалом — дивний. „Ми розминулися в часi…“ — одного разу сказав вiн Аннi-Марiї, коли йому було чотирнадцять. „Чи не хочеш ти сказати, що закохався?“ — засмiялася тодi Адка, й Ларик блимнув на неї своїми чорними недитячими очима.
Анна-Марiя добре пам'ятала, як побачила сина подруги вперше. Тодi йому було сiм. Ада вперше привезла хлопчика вiд батькiв — у неї вже була власна квартира, досить зв'язкiв, щоб прилаштувати сина до престижної школи з поглибленим вивченням англiйської мови. З приводу возз'єднання з нащадком родина влаштувала вечiрку. Анна-Марiя купила великого плюшевого ведмедя й завiтала до подруги.
…Увесь час, поки вона була в гостях — сидiла за столом, допомагала мити посуд, усамiтнювалася з Адкою на кухнi, щоб покурити, — хлопчик не вiдходив од неї. Його очi випромiнювали тривогу, нiби вiн, iще не вмiючи сформулювати те, що сказав у чотирнадцять, промовляв їй цим хвилюючим поглядом якiсь зовсiм дивнi слова: „Я давно знаю тебе. Ми зустрiчалися. Тодi менi було шiстдесят, а ти, юна й чиста, сидiла в кав'ярнi на вулицi Карно й пила каву. На тобi була простора сукня i грубi черевики з високою шнурiвкою… Ти щось писала в потертому блокнотi, i твоє волосся густою хвилею закривало пiвобличчя. Я зрозумiв, що ми розминулися в часi: моє життя хилилося до заходу, твоє — розцвiтало. Я не мав права пiдiйти до тебе. Я сiв на лавку навпроти i тiльки й мiг, що спостерiгати… Ти вiдкинула волосся й поглянула поверх моєї голови кудись удалину. I я помiтив, якi синi в тебе очi. Таких очей я не бачив нi в кого, хоча прожив досить таки довге життя. Якби я насмiлився сiсти за твiй столик, ти б подумала, що я — огидний старигань-педофiл, котрий чiпляється до молодих дiвчаток. Ми розминулися в часi. Ти, можливо, i змогла б вiдчути це… Але тодi глибина мого болю стала б iще бездоннiшою, тому що я принiс би його й тобi. Я завжди буду просто дивитися на тебе, хоч би де ти була. I якщо вiрити в реiнкарнацiю, ми ще зустрiнемося. I, можливо, Господь Бог буде милостивiшим до нас…“
Анна-Марiя не помiтила, що попiл iз сигарети упав на її бiлi шорти.
…Вода видалася Аннi-Марiї густою i тягучою, як олiя. Морська сiль пощипувала тiло й проступала на шкiрi бiлим iнеєм. Глибина починалася вiдразу вiд бетонного парапету, але море було таким прозорим, що вона бачила, як мiж пiдводними пiщаними дюнами снують рiзнобарвнi риби. Крiм того, вода стояла нерухомо, як i небо над нею. Анна-Марiя заплющила очi й попливла. Вода змивала втому, сiль — очищала. Анна-Марiя пiрнула з вiдкритими очима, й море поглинуло її, вплелося в волосся, огорнуло своїм неприродним теплом.
На пляжi, як i ранiше, було пустельно. Iталiйцi сидiли в шезлонгах далеко вiд пляжу, й тiльки поважна нiмкеня походжала пiд пальмою, пiдставляючи сонцю оголенi груди. До полудня стало припiкати. Робити було нiчого, й Анна-Марiя пiшла до номера. Їй увесь час хотiлося спати i, прийнявши душ, вона провалилася в глибоку дрiмотну прiрву. Чотири останнiх роки вона зовсiм не мала вiдпустки, й вiдпочинок здавався дивним, неприродним. Вона могла б проспати цiлу вiчнiсть!
…Вечiр знову наповнив повiтря ароматом петунiй. Анна-Марiя вирiшила прогулятися набережною, випити де-небудь мiцної кави. Незважаючи на те, що мiстечко здавалося порожнiм, у кав'яреньках сидiли люди — здебiльшого сiмейнi пари з дiтьми. Анна-Марiя обрала один iз майданчикiв i, сiвши в м'яке крiсло, замовила каву. Величезний червоний диск призахiдного сонця висiв бiля самого краєчка обрiю. Такого заходу вона не бачила нiде! Все тут було набагато яскравiшим, як у дитячому снi.
Анна-Марiя зауважила пильний погляд молодого iталiйця, який сидiв за сусiднiм столиком, i поморщилася — вочевидь вiн сприйняв її за самотню шукачку курортних пригод i невдовзi збирався дiяти. Музиканти маленького оркестрика в нацiональних костюмах уже налаштовували iнструменти, поступово засвiчувалися лiхтарi — сутiнки повiльно розливалися узбережжям. Столики заповнювалися вiдвiдувачами, й Анна-Марiя здивувалася: де були всi цi люди вдень?… Вона спiймала себе на думцi, що поглядає на алею, яка веде до готелю, i їй було неприємно вiд того, що вона нiбито чекає, коли на нiй з'явиться знайома довготелеса постать Ларика. I вiн справдi з'явився, не встигла Анна-Марiя зробити кiлька ковткiв кави. От i маєш, тепер доведеться розмовляти, запитувати про щось, давати якiсь настанови, молоти усяку нiсенiтницю. Про що вони зараз розмовляють, цi молодi хлопцi?… А їй так подобалося, що довкола не чути знайомої мови!
Ларик iшов алеєю, смiшно крутячи головою, придивляючись до майданчикiв кав'ярень. Окуляри вiн вiдмовлявся носити категорично. Було видно, що вiн устиг перевдягтися i зробив це похапцем — край бiлої сорочки по-зрадницькому стирчав iз-пiд паска джинсiв. Доведеться махнути йому рукою. Було б пiдло вдати, що вона його не помiтила. Iталiєць здивовано повернувся у бiк її жесту i, зауваживши молодика, обличчя якого розпливлося в широкiй усмiшцi, досадливо вибив iз пачки сигарету: жiнка, котра сидiла навпроти, йому подобалася, i поява певного суб'єкта зовсiм не входила до його планiв…
Ларик рушив до неї, натикаючись на своєму шляху на легкi пластиковi столики, але вже пiдходячи, сповiльнив крок, вiддихався. Смаглявий вiд природи, у бiлоснiжнiй сорочцi й вузьких блакитних джинсах, гостролиций i темноокий вiн скидався на мiсцевого жителя, й iталiєць ревниво зiтхнув: спритний хлопчина, встиг ранiше вiд нього! Але парочка зненацька стала говорити незнайомою йому мовою.
— Я сяду? — Ларик питально завмер бiля її столика.
— Звичайно. Коли ти приїхав?
— Тiльки-но…
— Ти, напевно, голодний?
— Нi, я добре повечеряв у лiтаку… — Вiн дiстав пачку сигарет: — Ти дозволиш?
Вона кивнула. Пальцi Ларика ледь помiтно тремтiли, i їй стало смiшно.
— Ти чого так хвилюєшся?
— Мати сказала, що ти в якомусь незрозумiлому станi, й за тобою потрiбне око та око!
— Якi дурницi! Це означає, що ти будеш за мною стежити? А якби я була не сама?!
— А з ким?
Вiн нагадував їй велику i зворушливу дитину.
— Та ось хоча б iз ним… — i вона кивнула у бiк iталiйця, що, своєю чергою, пожвавився й помахав їй пiднятим келихом. Ларик спохмурнiв.
— Я тобi не заважатиму… — нарештi вимовив вiн. — Якщо хочеш, я взагалi не вийду з номера.
— Знову дурницi! Ти в мене будеш купатися, гуляти, дихати свiжим повiтрям i їсти шкампiй! I повернешся додому дуже гарним i гладким. Ти їв шкампiй? Щоправда, у кухарських книгах їх називають „скампiями“, але тут iнша вимова…
— Не говори зi мною, як iз дитиною, будь ласка. Це мене вбиває…
— Добре, не буду… Вип'єш що-небудь?
Анна-Марiя замовила кампарi, й вони випили, не цокаючись i бiльше нi про що не говорячи. Море нарештi почало рухатися й билося зовсiм поряд, як величезне серце. Незвична напiвтьма — така ж дивовижна, як i прозорiсть пустельного ранку, — огортала обличчя Ларика, який сидiв навпроти неї, i воно видавалося вилiпленим iз синьої глини. Оркестрик тихо награвав мелодiю з фiльму Кустурiци. Вони не помiтили, як залишилися в кав'ярнi зовсiм самi — тiльки iталiєць продовжував сидiти, спостерiгаючи спiдлоба за незвичною iншомовною парочкою.
— Час вiдпочивати, — нарештi сказала Анна-Марiя, й Ларик подав їй зiгнуту в лiктi руку. Незважаючи на вечiрню прохолоду, його рука була теплою.
— Змерзла? — запитав вiн. — Шкода, я не здогадався прихопити светра…
Вони попрямували до готелю тьмяно освiтленою алеєю, й дерева схрещували над ними свої густi запашнi крони. Анна-Марiя знову здивувалася ватянiй тишi, яка стояла навколо.
Вiн провiв її до дверей номера, допомiг вiдiмкнути дверi. I нiяково зупинився на порозi.
— Чи не думаєш ти, що я як подруга твоєї матерi буду навчати тебе всiх мудростей кохання, як у вульгарних кiнофiльмах? — нарештi рiзко перервала мовчанку вона. — Йди до себе! I не спiзнюйся на снiданок!
Її слова подiяли на нього, як ляпас, навiть на щоках проступили червонi плями. Вiн щось хотiв сказати, але повернувся i, похнюпивши голову, побрiв геть.
— Зачекай! — Аннi-Марiї стало його шкода. — Не ображайся… Навiщо ти взагалi сюди приїхав? У тебе що, немає своєї компанiї?
Вiн повернувся i зробив кiлька крокiв назустрiч:
— Я кохаю тебе. Я дуже тебе кохаю… — ледь чутно промовив вiн i, швидко повернувшись, рушив до лiфта…
Нiсенiтниця: її ще можна любити! Анна-Марiя зачинила дверi й притулилася до них спиною… Вона уявила себе старою, загрузлою в пiску й мулi баржею, що обросла тоннами черепашок, — такою залiзобетонною конструкцiєю, яка вже давно забула про вiтрила. Та ось малесенька чайка присiла на її прогнилу корму й чомусь не захотiла вiдлiтати. I в серцевинi баржi щось клацнуло — можливо, увiмкнувся давно заiржавiлий двигун або чомусь крутнулася вицвiла стрiлка компаса. I ця малесенька чайка тут нi до чого, справа не в нiй… Чайка i баржа, в думках усмiхнулася Анна-Марiя, поєднання сюрреалiстичне.
Вона нарештi зрозумiла, чому приїхала сюди: щоб не повернутися. Нi, вона, звичайно ж, повернеться назад, згiдно з купленим зворотним квитком, але — не повернеться. I це варто обмiркувати. I, мiркуючи, зчищати iз себе налiт прирослих намертво черепашок. Їй згадався фiльм „Амелi“, касету з яким вона купила зовсiм випадково. Хiба вона, Анна-Марiя, не їла нанизанi на всi десять пальцiв вишнi, не ховала комашок у сiрникових коробках, не була переконана, що на свiтi iснує десять рiзних дощiв, i всi вони — її брати?! Хiба вона думала, що через п'ять-десять-двадцять рокiв загрузне в пiсках, перетворившись у нерухомий пам'ятник самiй собi?…
„Е… моя мила, — немов почула вона голос Ади, — тобi знову захотiлося ходити в драних джинсах i харчуватися кабачковою iкрою?! Не вийде! Та ти й сама не захочеш цього! Ти просто отруїлася своїм дiловим життям, але це незабаром минеться. Через три роки тобi стукне сорок, i шукати сенсу життя в цьому вiцi просто смiшно. Крiм того, ти чудово знаєш, що його немає. Сенс життя — в самому життi. У тому, що ти їси, спиш, дихаєш i заробляєш грошi. До речi, саме „заробляєш“ — а не в самих грошах. На це я, мабуть, можу зробити тобi скидку — у самих грошах шукають сенс дурнi, а ти дiвчинка розумна…“
„I ти впевнена, що менi вже не викараскатися? — продовжила дiалог Анна-Марiя. — Я що-небудь придумаю, от побачиш…“
…Вони сидiли на краю парапету й бовтали ногами у водi, полохаючи дрiбних рибок, якi шастали бiля самої поверхнi. Хвилина незручностi пiсля вчорашнього швидко минула, тiльки-но Анна-Марiя промовила за снiданком кiлька незначних фраз. I тепер вони мирно примостилися бiля самого моря, так само мовчки, але ця мовчанка не обтяжувала, не навiвала нудьги. I те, що Анна-Марiя зважилася заговорити з Лариком про свiй нинiшнiй стан, було платою за його вчорашню вiдвертiсть.
— Знаєш, чого менi хочеться найбiльше у свiтi? — запитала вона. — Купити квиток на будь-який потяг — усе одно куди вiн прямуватиме — i виїхати в невiдомому напрямку. Винайняти номер у зубожiлому провiнцiйному готелi i спати там двi доби, а потiм знову сiсти в потяг… I так — доки не закiнчаться грошi. А коли вони закiнчаться, спробувати пожити без них. Збирати пляшки, наприклад… I спускатися далi й далi донизу. Туди, де нiхто не зможе потурбувати чи знайти мене… Дивно, чи не так?
— Нi. Але ти не уявляєш, про що говориш! Невже ти думаєш, що нiхто, крiм тебе, хоча б раз у життi не думав про можливiсть утечi, про якiсь дверi у вiчнiсть, за якими зовсiм iнша реальнiсть! Проте бiда в тому, що навiть там, як ти кажеш, „унизу“ — також реальнiсть. Тому що зовсiм пiти — занадто великий подвиг, на який мало хто здатен.
— Знаєш, нас учили бути господарями свого життя, а менi здається, що це й так зрозумiло. Важливiше бути господарем власної смертi, щоб потiм, у старостi, не перейти межу, за якою — втрата пам'ятi про все своє життя.
Ларик схилив голову. Анна-Марiя подумала, що, напевно, вона його налякала.
— Давай допливемо ген до тiєї скелi! — сказала вона. Але Ларик жодним порухом не вiдреагував на цю пропозицiю.
— Хочеш, я скажу, яка на тобi була сукня, коли я вперше тебе побачив? — нарештi порушив мовчанку вiн.
Анна-Марiя посмiхнулася.
— Як ти мiг таке запам'ятати, ти був зовсiм маленьким!
— Ну, по-перше, не зовсiм… — вперто труснув головою вiн. — На тобi була блакитна сукня з марлевої тканини — здається, вона називалася марлiвка — з маленькими рожевими букетиками на нiй i бiлi босонiжки з пряжками у виглядi ромашок. Одна потiм загубилася… Волосся в тебе було зiбране в „кiнський хвiст“. А ще були бiлi клiпси…
— У тебе є дiвчина? — запитала Анна-Марiя, аби змiнити тему розмови й розумiючи, наскiльки безглуздо прозвучало її запитання. Ларик пiдвiвся з парапету.
— Ходiмо, я дещо тобi покажу.
Вiн простягнув їй руку.
— Куди ти мене кличеш? Ми ж iще жодного разу не скупалися!
— Ходiмо, це швидко…
— Ну, добре…
Всю дорогу вiд моря до свого номера вiн не вiдпускав її руки, нiби вона могла вирватися й утекти. В кiмнатi вiн витяг iз шафи свою валiзу, вигорнув на лiжко купу речей i нарештi дiстав iз дна невелику металеву коробку.
— Вона в мене завжди iз собою, — пояснив вiн. — Не хочу, щоб мати порпалася в моїх речах, є в неї така мила звичка, все наркотики шукає…
Ларик криво посмiхнувся, вiдкинув кришку i висипав умiст на туалетний столик.
Анна-Марiя довго не могла зрозумiти, що за купа дрiб'язку в неї перед очима. Ґудзик, брошка, шпильки, пластмасовий браслет, пряжка вiд босонiжок у виглядi квiтки… Стоп! Вона по черзi пiдносила дрiбнички до очей. Так це ж ЇЇ шпильки, ЇЇ пряжка, ЇЇ браслет. Скiльки ж їм рокiв! Вона одягла на руку смiшний пластиковий обiдок. Ну звичайно, вона залишила цю невигадливу прикрасу в ваннiй багато рокiв тому, коли ночувала в Адки…
— Послухай, Ларiоне, ти що — ненормальний? Можливо, ти манiяк? — вона перебирала дрiбнi речi, впiзнаючи їх i не вiрячи власним очам.
— А ось iще… — сказав вiн i простягнув їй засмальцьований ветхий нотатник. — Вiзьми. Я хочу, щоб ти знала…
Анна-Марiя взяла книжечку.
Купатися перехотiлося. Незважаючи на те, що слова й поведiнку Ларика вона не могла сприйняти всерйоз, усе ж таки її мучила цiкавiсть. Вона пiшла до свого номера, влаштувалася на балконi в широкому шезлонгу i стала читати.
Звичайно ж, це був його щоденник. Анна-Марiя подивилася на дату. Все зрозумiло, вiн почав його вести з чотирнадцяти рокiв. Записи були нечастими. Iнодi мiж одним i наступним лежав часовий вiдрiзок у пiвроку, а то й пiвтора. Спочатку все це видалося їй кумедним, та що далi вона заглиблювалася в сторiнки, то тривожнiше ставало на душi, нiби це писала вона сама — комусь невiдомому, далекому, тому, хто нiколи цього не прочитає.
„Я все-таки одружуся з тобою, коли виросту“, — стверджував найперший запис, i Аннi-Марiї довелося досить-таки добре напружити мiзки, щоб згадати, яким вiн був тодi, майже десять рокiв тому. Першi двадцять сторiнок видавалися їй просто смiшними. Вона посмiхалася, читаючи звичайну юнацьку маячню, згадуючи й себе тодiшню, бо хлопець докладно описував, у чому вона була вбрана того чи того дня, що говорила i як дивилася: „Ти сидiла на кухнi. Мама щось говорила тобi про якiсь „дебети“ i „кредити“. Ти кивала головою, але твiй погляд був спрямований за вiкно. Там падав дощ…“
Кiлька останнiх сторiнок стерли посмiшку з її обличчя.
„Я тепер знаю, що вiдчуває людина, всерединi якої оселився божевiльний дзвонар. Вiн розгойдує дзвiн так, що золотий дзенькiт оглушує й заслiплює, а грудна клiтка ось-ось лопне вiд натиску цього важкого дзвону. Це те, що вiдчуваю, дивлячись на тебе… Коли ж не бачу тебе, менi здається, що в мене немає якогось важливого життєвого органа — руки чи ноги. Я слiпну i глухну. I тодi я йду до твого офiсу й чекаю, коли ти з'явишся з дверей. Менi досить просто бачити тебе…“
„Якби ти тiльки знала, яким значним видається для мене життя, якщо в ньому є ти. Я веду з тобою нескiнченнi дiалоги. Я говорю з тобою постiйно, хоч би де був — у метро, в iнститутськiй їдальнi, йдучи вулицею. Ти завжди поруч. I завжди — безмежно далека. Не подумай, що я повний iдiот чи божевiльний. Якби я мiг позбутися тебе, як хворобливої нав'язливої iдеї, — це було б занадто просто. Але ти — не iдея. Менi здається, що ми бачилися з тобою в сотнях iнших життiв, разом пройшли нескiнченно довгий шлях, як у „Докторi Живаго“, як у „Ходiннях по муках“, як у Фолкнера, Достоєвського, Фаулза чи Набокова…“
„Ти знову сидиш на нашiй кухнi, на своєму улюбленому мiсцi — бiля вiкна. Ти говориш iз матiр'ю про розлучення, яке маєш пережити. Я так i знав. Я знав, що ти нiкому не можеш належати! Ти — вiтер, що проходить крiзь пальцi. Смiшно, якщо хтось думає, що може втримати вiтер у стиснутiй долонi. Коли б життя звело нас у якомусь iншому вимiрi, я б нiколи не посмiв видати своє хвилювання чи ревнощi навiть кiнчиками вiй. Менi завжди здавалося — я так вiдчував — твоє життя проходить НАД життям i жодним чином його не стосується. Ти сама якось говорила про це, тiльки iншими словами…“
„Сьогоднi я купив кокс… Це коштувало менi купу бабок, а головне — безлiчi побоювань i дурних запитань, на якi немає вiдповiдi. Знаєш, менi було добре. Менi й тепер добре, тому що ти була зi мною. Я точно знав, що це ти. Можеш менi не вiрити, але я фiзично вiдчував тебе, чув твої слова i… не мiг вiдiрвати голову вiд подушки, тому що знав: тiльки вiдкрию очi — тебе не буде. Як страшно усвiдомлювати, що тебе нiколи не буде в моєму життi. Це несправедливо!“
„Ларику, чому ти мокнеш пiд дощем?“ — запитала ти, зупиняючи машину навпроти булочної, i я збрехав, що вийшов по хлiб. Ти навiть не здивувалася, чому „по хлiб“ треба їздити на протилежний кiнець мiста. Ти пiдвезла мене додому, пiднялася зi мною до матерi… Поки ми їхали, я дивився на твої руки. Вони так владно й упевнено стискали кермо… Ти жодного разу не подивилася на мене, тiльки розпитувала про навчання, ще про якiсь дрiбницi. Це було так боляче…»
«Я все одно колись скажу тобi, що кохаю…»
— Дякую, — сказала вона, простягаючи йому блокнот. — Це найкраще, що було в мене за останнi кiлька рокiв.
Вiн вiдхилив її руку:
— Залиш це собi…
— Ларiоне, послухай, ти дуже гарний хлопець…
Вiн знiтився, на його щоках знову проступили червонi плями.
— Будемо вважати, що… менi знову не пощастило, — задумливо мовила Анна-Марiя. — Знаєш, адже я можу сказати тобi, що прийду… Щоб ти заспокоївся й переконався, що я така сама, як усi. А ти купиш менi велике яблуко чи ще що-небудь… Але потiм, повiр, усе буде не так. Зовсiм не так, як ти хочеш. I це все, зрештою, смiшно…
Вона подивилася на море, у яке знову спускався рiвний червоний диск захiдного сонця.
— Я завжди любитиму тiльки тебе…
— Тобi це лише здається.
Але вона не була впевнена в тому, що має рацiю.
— Хочеш, щоб я поїхав?
— Так. Менi треба побути самiй.
— Гаразд. Я поїду…
Вiн справдi поїхав цього ж вечора, й Анна-Марiя зiтхнула з полегшенням. Та все одно вiдпочинок був дещо зiпсованим, тепер її мучили думки про цього хлопчика — як вiн долетiв, що сказала Ада, куди вiн пiде й чим буде займатись увесь цей час? Усе це було так незвично, нiби на неї звалилася нова вiдповiдальнiсть.
…Пiсля снiданку вона вийшла на пляж, i чомусь сьогоднi вiн видався їй особливо пустельним. З репродуктора на березi линула музика. Була субота, й Анна-Марiя посмiхнулася: очевидно, музику тут вмикали у вихiднi, як у добрi старi часи… Вона лягла на гарячий камiнь i заплющила очi. Нiчого не могло бути прекраснiшим — море i саксофон! Море в черговий раз дивувало своєю зовсiм гладенькою, майже скляною поверхнею, пiд якою ворушився дивовижний пiдводний свiт: снували рибки, переповзали з каменя на камiнь блакитнувато-зеленi краби. А сакс награвав призабутi дисидентськi мелодiї, виплеканi джинсовими бороданями в андеграундних комiрках. I тепер усе це так дивовижно i пронизливо поєднується: тепло моря й легкий холодок вiд ностальгiчних мелодiй. Анна-Марiя зрозумiла, що закохалася в цю маленьку гiрську країну, яка всiєю своєю топографiєю нагадує внутрiшнiй рельєф музичної скриньки i пахне також чимось призабутим, як… як та купка дрiбничок у коробцi Ларика.
Цiєї митi вона зрозумiла, що хотiла б залишитися тут назавжди. Оселитися в «старому мiстi» — невеличкому п'ятачку, оточеному фортечними мурами й суцiльно вимощеному жовтою плиткою. Вулицi в ньому були такими вузькими, що їхнi обидва боки можна було з'єднати розмахом рук, та все ж на них тулилося безлiч кав'ярень, антикварних магазинчикiв i музеїв. А на майданi перед ратушею прямо на вулицi стояли столики, пахло прянощами i свiжосмаженою рибою. Над фортечним муром височiли синi гори, в їхнiх ущелинах угадувались обриси руїн середньовiчних фортець, а бiля пiднiжжя, на великiй вiдстанi один вiд одного, як кубики, розсипалися будинки мiсцевих жителiв. У дворах деяких iз них так само були поставленi два-три грубо обтесаних столи пiд широкими дашками, обплетеними диким виноградом — тут для прихильникiв екзотики й нацiональної кухнi господинi готували надзвичайно смачнi обiди. Анна-Марiя уявляла, як восени це iграшкове мiсто завмирає, перетворюється на фантом, i це зовсiм не лякало її. Вона розумiла, що в неї є всi шанси справдi осiсти тут. Наприклад, купити невелику дiлянку землi бiля моря — он скiльки їх виставлено на продаж! — побудувати кiлька бунгало й налагодити елiтарний туристичний бiзнес для обраних. Але це буде всього лиш iще один гачок, на який вона спiймається, i ще бiльше потоне в тисячi марних справ. Можна просто плюнути на все, забрати з банку всi належнi їй грошi й жити тут, аж доки вони не закiнчаться. I не в готелi, а винайняти кiмнату в якоїсь старенької мiсцевої бабусi — з краєвидом на море i затишним балконом, заставленим вазонами…
…У сумцi задзеленчав мобiльний телефон. Анна-Марiя вже геть розiмлiла на сонцi й не вiдразу зрозумiла, хто говорить…
— Це ти в усьому винна! — кричала Ада надривним i зовсiм незнайомим голосом. — Чому вiн так швидко поїхав?! Що вiн тобi зробив?
— Почекай. Ти про що? — Анна-Марiя вiдчула, як похолодiли її ноги, i цей холод стрiмко став пiднiматися вище i вище, все тiло накрило крижаною хвилею. — Що сталося?
— Ларик помер… Лiкарi говорять, вiд передозування… Але ж вiн… мiй хлопчик… не був наркоманом… Я це точно знаю…
— Коли це сталося?
— Сьогоднi вранцi… Заходжу до нього в кiмнату, а вiн… — у слухавцi почулося ридання. — Щось палив перед тим усю нiч у дворi, а потiм повернувся, сказав: «На добранiч, мамо…» А я, iдiотка, його ще насварила!.. Навiщо, навiщо ти вiдпустила його?!
Вона ще довго щось кричала в трубку, але Анна-Марiя вже не розумiла змiсту слiв. Коли ридання припинилися, вона натиснула кнопку вiдбою.
Як сомнамбула, поверталася до свого номера, страшна, в'язка, як води Стiкса, нездоланна сонливiсть навалилася на неї i пригнула до землi. Ноги ледве вiдривалися вiд ворсистого ковролiну, що встеляв пiдлогу готелю. Ледь доплелася до свого номера i з великим зусиллям повернула в замку ключ. Хотiла впасти на лiжко, але раптом вирiшила дiяти iнакше: дiстала iз сумки тюбик губної помади й затерплими руками намалювала на бiлiй шпалерi високий напiвкруглий прорiз… Четвертi дверi вiдчинилися самi, без найменшого натиску, й Анна-Марiя сторчголов скотилася вниз…
…I вiдразу ж пiдхопилася на всi чотири лапи: не можна падати, не можна вилежуватися на черевi, не можна виявити цим найменшу слабкiсть чи хворобу, адже денне життя було в розпалi. Уночi можна було забитись у вузький прорiз мiж кiосками i влягтися там на картонних ящиках, жадiбно вдихаючи їхнiй запах — рибний, м'ясний, кондитерський… Вона повела боками, струшуючи з них пил i налиплу тирсу, озирнулася й вiдразу ж наштовхнулася на власне вiдображення в склi вiтрини. Гарна! Нi, справдi гарна: вузьке тiло на високих сухорлявих нiжках, така ж вузька, майже лисяча, мордочка, рудий, скручений бубликом, хвiст. Та, на жаль, iз породою не пощастило: щось середнє мiж бездомною дворнягою i благородним доберманом. Звiдси й високi нiжки — занадто високi для легкого, невеликого тулуба, i вузький профiль — занадто гострий для шляхетної породи… Шкода. Навряд чи знайдеться для неї хазяїн.
Вона невиразно пам'ятала, що рiк тому в неї була затишна домiвка — десь у парку бiля станцiї човнiв пiд теплим материнським боком — i цiлий виводок таких самих рудих iз темними пiдпалинами, подiбних до лисицi, братiв i сестер. Потiм усi розбрелися, хто куди… I вона звикла втягувати й без того худi боки, очiкуючи чи то удару, чи то нападу чужих.
— Дивись, яка гарна! — почула вона голос прямо над собою. — Милується собою, зовсiм як людина!
— Цiкаво, чи розумiє, що це — її вiдображення? — вiдгукнувся iнший голос.
— Навряд… Iди до мене!
Вона побачила, що поруч присiв чоловiк, i вiд його простягненої долонi не повiяло небезпекою. Нi, це не гицель. Не схоже…
— А очi в нас якi! — продовжував той ласкаво, нiби розмовляв iз дитиною. — Ну й очиська! Ой, ти ж красуня, ой, розумниця! Ану, дай лапу!..
Вона зрозумiла, що вiн просить її щось зробити, й уся напружилася, намагаючись зрозумiти, що саме. Нерiшуче потопталася на мiсцi, акуратно присiла на свiй хвiст-бублик i, схиливши голову набiк, допитливо подивилася йому в очi. Його простягнена долоня була перевернута й свiтилася на сонцi, як порожня алюмiнiєва миска… Вона боязко вiдiрвала одну лапу вiд землi.
— Ну-ну… Розумниця! — ласкаво мовив вiн i присунувся ближче. — Дай, дай лапку!
Шкода тiльки, що лапа була брудна… Ну, нiчого… Вона боязко простягнула її та обережно, самими кiгтиками доторкнулася до долонi. I вiдразу ж вiдчула, як долоня стислася. Вона була теплою.
— Ну, от i молодець… Ось i познайомилися. Як же тебе кличуть?… Пальма? Стрiлка? Бiлка?
Вона тоненько й щасливо вискнула.
— Ага, отже, Бiлка?! Пiдеш зi мною?
— Ти що? — обурився той, хто стояв поруч. — Мало тобi своїх проблем? Навiщо тобi ця дворняга?
Але Хазяїн (вона вiдразу ж зрозумiла, що це — Хазяїн) тiльки вiдмахнувся:
— Люблю я таких рудих! Вiдразу видно, що розумна. I взагалi, дворняги — найвiрнiшi…
Вiн погладив Бiлку по головi, й та замружилася, ще не вiрячи своєму щастю. Її ще нiхто не гладив по головi.
— Ходiмо, — сказав вiн.
I вона зрозумiла, що треба йти поруч — так, як ходять iншi, тi, що на повiдку… I вона пiшла зовсiм правильно — поруч, лiворуч бiля самої ноги, не швидко i не повiльно, а так, як треба… Їй не потрiбний був повiдець, щоб дотримуватися цього рiвного кроку. I навiть навпаки: якби вiн був, вона б обов'язково постаралася позбутися його. Адже вона зовсiм не знала, що це таке…
А потiм розпочалася казка! Пiсля купання в теплiй мильнiй водi вiн навiть дозволив їй спати у своїй постелi — бiля нiг.
Але вона довго не могла заснути, весь час була напоготовi: тепер вона почувала свою вiдповiдальнiсть за Хазяїна й нашорошувала гостренькi кiнчики вух при будь-якому пiдозрiлому шереху, що чувся вiд дверей. Тепер вона знала: навiть якби вiн лежав на снiгу — холодний, хворий, покинутий усiма — вона лягла б поруч навiть у снiг i зiгрiвала б його своїм диханням…
Хазяїн приходив пiзно. I вона весь день лежала на килимку пiд дверима, дослухаючись до шуму лiфта. Пiзнiше вона здогадалася визирати у вiкно, спираючись переднiми лапами на пiдвiконня. I тодi зiрки вiдбивалися в її великих, як у теляти, очах.
А коли вiн приходив, вона стрибала, намагаючись лизнути його прямо в нiс. Вони йшли гуляти. Хазяїн сiдав на лавку, курив, i вона сидiла бiля його нiг.
— Гуляти! — наказував вiн.
Але вона не могла зробити убiк i кроку. Вiн опускав руку й натикався на її насторожену, пiдняту догори морду. Вiд його руки хвилями йшов смуток. Вона вiдчувала це i намагалася поводитись якнайвеселiше i якнайбезтурботнiше, смiшила його своїм хвостом-бубликом, балансувала на заднiх лапах, навчилася носити в зубах капцi й газети. Бiльше вона не вмiла нiчого…
Вона не знала, скiльки минуло днiв — один, два, вiчнiсть. Час перетворився для неї в теплий материнський бiк. Вiн годував її сумом, i вона звикла лежати бiля дверей, очiкуючи на кроки Хазяїна. Одного разу його не було так довго, що коли вона почула, як у замку провертається ключ, зашкребла лапами по ньому так, що «собачку» замка заклинило…
Вона чула, як лається Хазяїн, як хтось iз противним чужим запахом довбає дверi. Вона зрозумiла, що зробила щось жахливе й жалiбно скавчала, переступаючи з ноги на ногу, чекаючи покарання. Вiн увалився i, страшно блискаючи очима, закричав: «Ах ти, сука!». Це зовсiм не здалося їй образливим. Адже вона справдi була сукою — рудою сукою з мордочкою лисицi й великими сумними очима.
Вiн вивiв її гуляти, i вона забiгала по двору, вдаючи, що в неї є свої, собачi, справи. Вiн свиснув. Але з пiдворiття чувся такий цiкавий запах… А, можливо, вона просто вдавала, що не чує його — хотiла злякати.
Наступного дня вiн принiс їй подарунок — повiдець i нашийник. I вона вперше вiдчула, як це приємно, коли тебе бояться втратити. Та коли б вона вмiла говорити, то сказала б: «Ти — дурний. Нашийник — це лише символ твоєї впевненостi в собi. Якщо тобi так спокiйнiше — я буду вважати його найкращою iграшкою у свiтi. Але вiн нiчого не додасть i не зменшить у моєму ставленнi до тебе…»
Але от лихо: їй було дуже важко навчитися йти «поруч». Вона то забiгала вперед, то плелася позаду, то перебiгала на протилежний бiк, обплутуючи його ноги коротким повiдцем. Це було справжнiсiнькою карою! Коли повiдця не було, вона так упевнено йшла з ним крок у крок… Тепер же вiн злився, смикав шкiряний шнур, i нашийник боляче врiзався в горло. Йому було неприємно, що вона не вмiє правильно поводитись, як личить собакам блакитної кровi. У її очах засвiтився спочатку страх бути гiршою вiд iнших, а потiм i важка собача туга. Вона не смiшила його у вечiрнi години, хвiст її обвис i бiльше не скручувався веселим бубликом. Їй раптом знову захотiлося ночувати на ящиках мiж кiоскiв: там було її справжнє мiсце. А собакам дуже важливо знати своє мiсце — власне, нагрiте й позначене своїм запахом. Звичайно, таке в неї нiбито й було — бiля нiг на його лiжку, але вiн усе частiше й частiше у снi зiштовхував її на пiдлогу…
Вона вмiла бути терплячою, втiм, як умiють бути терплячими всi собаки, незалежно вiд породи. Слово Хазяїна було для неї єдиною i непорушною iстиною, а беззастережна любов до нього — єдиною умовою, за якої собаче життя набуває ваги й сенсу. В людей, мабуть, усе було iнакше. Але до Хазяїна вона нiколи не зiштовхувалася iз цим загадковим плем'ям двоногих.
Коли його не було, вона намагалася дотягтися до нашийника, що висiв на цвяховi, й погризти його на клаптi. Одного разу їй це вдалося. Побачивши на пiдлозi шматки зiпсованого ремiнця, вiн боляче вдарив її по кiнчиках вух скрученим у рурку журналом. I тодi вона побачила рятiвну щiлину погано зачинених ним дверей — з неї линув слабкий знайомий запах вулицi. Заплющивши очi вiд жаху, вона тихо позадкувала й вискочила туди, звiдки прийшла… Вона бiгла, повiльно переставляючи лапи, й чекала, що вiн усе-таки свисне…
Потiм вона вдавала, що їй добре. Кiлька днiв бродила навколо знайомого двору, ховаючись у пiдворiттi й спостерiгаючи, як вiн зранку виходить на роботу, а ввечерi повертається додому. Їй навiть не хотiлося їсти. Вона просто спостерiгала. Кiлька разiв вiн виходив у двiр i безпорадно роззирався на всi боки. Але його спроби знайти її видавалися зовсiм непереконливими… А, можливо, у нiй просто заграла горда блакитна кров предка-добермана. Вона спостерiгала за ним здалеку, тому що вже не могла не бачити Хазяїна й не думати про нього. Їй здавалося, що вона тепер повинна ще надiйнiше оберiгати його. Тим паче, що вiн завжди повертався пiзно. А вона вмiла вiдчувати небезпеку на вiдстанi.
Одного разу вона вiдчула її!
Хазяїн iшов, погойдуючись i ступаючи прямо в калюжi. Вiн не вiдчував, що за ним iдуть троє — вiд них вiяло тривогою. Вона загрозливо пiднялася на лапи. Вона не дала їм пiдiйти ближче, а перепинила шлях i вперше люто загарчала. Вони зупинилися. Цiєї затримки було досить, щоб Хазяїн вiдiрвався вiд переслiдувачiв (яких, утiм, так i не зауважив)… Потiм вона вiдчула рiзкий удар у бiк i, не втримавшись на ногах, полетiла в прорiз арки. Вона встигла помiтити, що Хазяїн уже далеко, i що цi троє бiльше не переслiдують його. Вона вдарилася всiм тiлом об холодну стiну будинку i вперше не пiдхопилася вiдразу ж на всi свої чотири лапи…
…Iз вiдчинених дверей балкона повiяло холодом. Анна-Марiя розплющила очi й не вiдразу усвiдомила, що лежить на пiдлозi, обличчям донизу, й довга завiса, що колишеться вiд вiтру, як чиясь рука, ковзає по її волоссю. Вона хотiла вiдкинути цю незнайому руку, зробила повiльний рух i застогнала вiд болю. Очевидно, вона невдало впала й розбила лице. Вона, все ще не пiднiмаючись, провела рукою по губах i носу — на долонi залишився слiд кровi… Анна-Марiя насилу звелася на ноги i глянула на себе в дзеркало, що висiло на стiнi. Справдi, губи й нiс були розбитi, але бiль у грудях минув — очевидно, вона занадто довго лежала на твердiй пiдлозi. Що сталося? Нiби в туманi вона згадала, що трапилося щось жахливе. Запах петунiй, який знову по вiнця наповнив кiмнату, тепер здавався їй нав'язливим i якимось нудотним, солодким, задушливим. Так пахне на цвинтарi. Ось воно! Вона згадала, чому раптом знепритомнiла: дзвiнок вiд Ади! I ця звiстка про Ларiона…
Анна-Марiя пiшла до ванної й довго стояла, перемикаючи воду, пiд контрастним душем, аж поки не отямилася.
Коли вона наливала собi велику порцiю вiскi, пляшка тарабанила об край склянки, а потiм склянка так само дзвiнко цокала об зуби. Вона випила все залпом, залiзла пiд ковдру, натягнула на голову двi подушки в прохолодних шовкових наволочках i так, у повнiй темрявi й задусi, нарештi заснула.
Їй снився пансiон на березi теплого Середземного моря, той, про який вона час вiд часу думала, перебуваючи тут. Пансiон називався «Коперна». У ньому було п'ять невеликих бунгало. I в кожному з них жили її друзi. Вона точно знала, що пiд дахом одного з них, найдальшого, мешкає Ларик. Вона бачила у вiкнi його схилену над книжкою голову й iшла до нього бiлою дорiжкою, посипаною дрiбним, як борошно, пiском. Iшла, вибиваючись iз сил, але дорiжка, така коротка з вигляду, з кожним її кроком подовжувалася, а йти по грузькому пiску було дедалi тяжче… Вона спробувала крикнути, покликати Ларика, але голосу не було, i юнак i далi так само байдуже сидiв бiля вiкна. Анна-Марiя зупинилася, переводячи дух. Ларик, нарештi, вiдiрвав очi вiд сторiнок i подивився у вiкно. Вiн дивився на неї майже впритул, але Анна-Марiя розумiла, що вiн її не бачить. Погляд його був сумним, вiн пронизував її наскрiзь, нiби вона була скляною. Тодi вона пiдняла з дорiжки круглий камiнчик i щосили жбурнула ним у бiк бунгало. Камiнчик вдарився об скло i закотився в кущi, збивши голiвку якоїсь тропiчної квiтки. Але Ларик жодним порухом не вiдреагував на це. Вона побiгла до будинку, й дорiжка знову стала подовжуватися зi швидкiстю, прямо пропорцiйною швидкостi її бiгу…
Анна-Марiя прокинулася зовсiм розбитою. Однак вона вже знала, що «Коперна» iснує. Невиразнi плани, що їх вона будувала, вiдпочиваючи тут, набули певної чiткостi. Вона не могла бiльше думати про дзвiнок Ади, мозок захищався вiд болю, як комп'ютер захищається вiд небезпечного вiрусу…
Цього ж ранку, легко поснiдавши в ресторанi, вона попрямувала узбережжям, щоб оглянути незабудовану дiлянку землi.
Вона йшла бетонним краєм парапету доти, доки той не закiнчився, i море постало перед нею у всiй своїй красi — вивiльнене з-пiд бетонного панцира. Воно iз шовковим шумом котило довгi широкi хвилi, охоплюючи ними майже весь простiр вузького узбережжя. А трохи далi виднiлася дiлянка з пiвгектара, обсаджена кипарисами, а ген там починалися гори… Скраю майданчика стояла табличка «Продається». Цей клаптик землi, такий жаданий тепер, був дуже схожий на пансiон iз її сну!
На цих сотках землi, здавалося, були сконцентрованi всi географiчнi пояси землi: спочатку — смужка моря, за нею — бiлоснiжна стрiчка пiщаної пустелi, далi здiймався в небо мiшаний лiсочок, що закiнчувався бiля пiднiжжя синiх гiр. Морське, хвойне й гiрське повiтря змiшувалось у дивовижний оздоровчий коктейль. Так, вона побудує тут кiлька будиночкiв, облаштує невеличкий закритий пляж… У неї вистачить енергiї й засобiв, щоб створити на клаптику цiєї благодатної землi власну маленьку країну. Три сезони тут будуть вiдпочивати товстосуми — о, вона зробить усе можливе, щоб ця країна давала якнайбiльше прибутку, аби ще два-три сезони в нiй жили дiти й самотнi старi.
Унизу пiд табличкою написана адреса власника дiлянки. День було витрачено на те, щоб знайти нормального перекладача, а з його допомогою — господаря. Кiлька днiв, протягом яких Анна-Марiя майже не спала й не їла, забрали переговори. Їй треба було зробити ще дуже багато чого, але справа все-таки зрушилася, i наприкiнцi наступного тижня вона iз задоволенням i нетерпiнням висмикнула з пiску табличку з написом «Продається» й установила свою — «пансiон „Коперна“». Вся справа залежала тепер вiд «малого»: фiнансiв, оформлення рахункiв через пiдставну особу з цiєї країни, складання кошторису на будiвництво, пошук надiйного «даху», органiзацiї нового акцiонерного товариства…
Вона знала напевно, що зможе зробити й це. Як знала, що «Коперна» потрiбна їй, щоб назавжди оселитися в нiй. Вода, море, лiс i гори… Вона так довго шукала такий куточок. I нарештi знайшла його…
Її охопила спрага дiяльностi. Анна-Марiя знала, що це означає насправдi: їй треба було ВТЕКТИ, щоб НЕ ДУМАТИ. Так було завжди, коли величезна повiтряна подушка наповзала на неї, оточуючи з усiх бокiв своєю важкою задушливою порожнечею. Анна-Марiя згадувала недавнi слова Ларика: «Втекти iнодi хочуть усi, але пiти назовсiм мало кому вдається…» Виходить, Ларик був iз цiєї меншостi. А вона, думаючи про втечу, мала постiйно рухатися вперед.
У найважчi хвилини свого життя, коли багато хто просто впадає в депресiю, вона волiла дiяти, завантажувати свiй мозок за повною програмою, i тодi — саме тодi — в неї усе виходило. Але перед будь-яким стартом їй завжди був необхiдний ковток повiтря, рiзка зупинка, схожа на ту, яку робить лiтак перед злетом. Що ж тепер може стати такою зупинкою?…
Анна-Марiя в роздумах вийшла на балкон. Стояв теплий вечiр. Iграшкове середньовiчне мiстечко на березi моря вже було затоплене людьми. Навiть дивно: за якийсь тиждень тут так усе змiнилося! Вечори вже не були такими тихими, а набережна — пустельною. Анна-Марiя вийшла з готелю, не знаючи, куди б пiти. Вона йшла освiтленою вигадливими гнутими лiхтарями набережною i не знаходила мiсця, де б їй захотiлося присiсти. Кав'ярня, в якiй вона тиждень тому сидiла з Лариком, була переповнена засмаглими iталiйцями, оркестрик цього разу грав занадто голосно, занадто бравурно, й Анна-Марiя, сковтнувши важкий клубок гiркоти, що пiдступив до горла, минула це мiсце й пiшла далi. Вона бачила своє вiдображення у вiтринах: молода жiнка у вузькiй бiлiй сукнi без рукавiв, смаглява й струнка, як i тисячi таких самих жiнок, з якими навряд чи хтось заговорить на вулицi — занадто суворi очi… Вона звернула в провулок, потiм у ще один. Будинки тут були простiшi, брукiвка вужча, а перехожi, що зрiдка зустрiчалися, говорили на мiсцевому дiалектi. Похмурий провулок закiнчувався тупиком, i тут вона нарештi знайшла те, що пiдсвiдомо шукала: грубий дерев'яний стiл iз лавкою пiд простим полотняним навiсом. На столi стояла вазочка з однiєю квiткою, бiля неї горiла тоненька бiла свiчка, поряд на стiнi пензлем мiсцевого Пiросманi був намальований лицар у срiблястому панцирi, у руках вiн тримав тацю з фруктами. Всi невигадливi атрибути вказували на те, що це — кав'ярня. Але навколо було тихо й темно, як у спорожнiлому пiсля вистави театрi. Однак як тiльки Анна-Марiя сiла на лавку, з будинку навпроти вискочила стара жiнка в довгому чорному вбраннi (мiсцевi жiнки — i молодi, i старi — надавали перевагу цьому кольору).
— Панi? — жiнка схрестила руки на животi й завмерла перед нею в шанобливому поклонi.
Анна-Марiя замовила каву, говорячи англiйською, i додала «будь ласка» на мiсцевому дiалектi, яке вивчила, спiлкуючись iз портьє на рецепцiї. Жiнка, почувши знайоме слово, лагiдно посмiхнулася.
Вона зникла в будинку й через хвилину поставила перед вiдвiдувачкою черевату глиняну чашку, з якої знаком запитання здiймався димок.
Анна-Марiя з насолодою вдихнула густий пряний запах кави.
Жiнка не йшла. Вона присiла навпроти й пiдперла зморшкувату щоку кулаком.
Дворик у синьо-бузкових присмерках, яскраво-червонi плями призахiдного сонця на кiнчиках черепицi дахiв, бiлоснiжнi фiранки на вiкнах, чорний стiл, вiдполiрований сотнями рук, i двi жiнки, що сидять на двох його кiнцях — чорна й бiла, — все це так i просилося на полотно якого-небудь iмпресiонiста. Анна-Марiя зробила ковток. Кава була чудовою, i вона вдячно поглянула на жiнку. Та просяяла беззубою посмiшкою.
— Панi — чехословенска? — зважилася запитати вона.
— From Ukraine, — хитнула головою Анна-Марiя.
Стара захитала головою, на всi лади повторюючи незнайоме слово. А потiм про щось швидко заговорила на своїй мовi. I — о диво! — Анна-Марiя раптом зрозумiла її невигадливу сповiдь. Чужа, незнайома, далека вiд неї бабця говорила про те, про що завжди говорять бабусi в рiзних кiнцях свiту. Вона показувала Аннi-Марiї свої жилавi руки (дуже багато, дитино, доводиться працювати: чоловiк помер давно, а я от усе ще живу…), потирала ними свої розпухлi колiна (шестеро дiтей i десять онукiв — не жарт!), легенько торкалася до засмаглого плеча своєї несподiваної клiєнтки (яка ж ти, дитино, «beautiful»! У мене невiстка в Мдинi — така ж сама красуня…)
Анна-Марiя поклала долоню на стiл i вiдчувала пiд нею тепло нагрiтого за день дерева. Вона заплющила очi й раптом чiтко вiдчула новий запах, що пробивається крiзь аромат кави й дурман петунiй. Це був запах мокрого асфальту й вогких сiрникiв — так пахло сто рокiв тому в дворi її дитинства. Навiщо ж вона ховається в цьому далекому куточку чужого мiста? Щоб зрозумiти, де взяти сил i що дасть їй омрiяну зупинку на цьому нескiнченному шляху.
Вона подякувала господинi, залишила щедрi чайовi й поспiшила в готель. Ще нiколи їй так не хотiлося побувати в мiстi свого дитинства, яке вона залишила двадцять рокiв тому. Вона рятувалася з нього втечею, а виявляється, воно весь цей час жило в нiй, перетворюючись то в гостру колючку, то в пульсуючу кульку тепла, то в палаючий ковток нерозбавленого спирту. Невже все-все, що вона робила в життi, було пiдпорядковане одному потаємному бажанню — повернутися туди й сказати: «Ось я! Я — є. У мене все чудово». I самiй упевнитися в цьому…
Повернувшись до свого номера, Анна-Марiя почала пакувати валiзу. Термiн путiвки закiнчувався тiльки через п'ять днiв, але вона вже не могла зволiкати з прийнятим рiшенням. Можливо, саме тепер настав час озирнутися? Перед тим, як утекти до своєї ще неiснуючої «Коперни»…