ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

У неї ще нiколи не виникало бажання повернутися. Нiколи. Навiть тодi, коли життя пiсля закiнчення iнституту здавалася нестерпним i навiть у снi перед її очима миготiли широкi жаровнi з гарячими пирiжками.

…Анна-Марiя вийшла на перон мiста свого дитинства, i її миттєво з головою накрила хвиля тривожних спогадiв. Це мiсто намагалося розчавити її, давило на мiзки, як поршень шприца. Але Анна-Марiя все-таки помiтила, що вокзал змiнився на краще. Сiрi стiни привокзальної будiвлi тепер були пофарбованi в рожевий колiр, а потворна лiпнина, яка зображувала карiатид-колгоспниць i атлантiв-металургiв, замiнена романтичнiшими скульптурками. Бiля виходу з вокзалу стрункими рядами вишикувалися таксi.

— До готелю! — наказала Анна-Марiя водiю, що люб'язно пiдхопив її валiзу.

— До якого поїдемо? — уточнив той, сiдаючи за кермо.

— До найкращого!

— Найкращий — «Жорж», — повiдомив водiй i натиснув на газ.

— Щось я такого не пригадую…

— А ви в нас бували ранiше? «Жорж» — це колишнiй «Металург». Знаєте?…

Ще б пак не знати! Туди, до готельного ресторану, її одного разу витягла Ада. Анна-Марiя усмiхнулася спогадам. Здається, вони замовили пляшку найдешевшого вина i два капустяних салати…

Авто їхало вулицями мiста, Анна-Марiя з цiкавiстю позирала у вiкно. Тiнi минулого пiдстерiгали її на кожному поворотi. Ось ця траса прямує до мiсцевого аеропорту. Скiльки разiв вона, незграбна довготелеса дiвчинка в чоловiчiй шапцi-вушанцi, їздила туди проводжати поглядом лiтаки i мрiяти про iншi мiста! З якою жадiбною цiкавiстю вдивлялася вона в обличчя приїжджих, як шукала серед них свого принца. Смiшно… Смiшно згадувати те сiре коротке пальто, червоний шарф, незугарнi дитячi черевики й грубi плетенi панчохи. Невже це була вона?…

— Прошу, мадам, — «Жорж»! — перервав роздуми водiй.

…Десять «зелених» вiдразу ж вирiшили проблему з нестачею люксових номерiв. Щоправда, портьє тут не було, й Анна-Марiя, пiдхопивши свою валiзу, пройшла до лiфта. Номер був бiльш нiж скромний — вузьке лiжко в центрi, тумбочка, холодильник. Зате вiкно — на всю стiну. Анна-Марiя розсунула важкi завiси, й мiсто розкрилося перед нею, як на екранi стереокiнотеатру. Вона жадiбно вдивлялася в нього, намагаючись воскресити в пам'ятi знайомий рельєф. Ось здiймається банею дах ринку, далi — майже поряд — два театри, за ними, трохи в бiк — будинок цирку… А за ним — нескiнченнi стовпи електромережi, труби заводiв, сiрi траси, якими, наче комахи, повiльно повзли вантажiвки.

Халата у ваннiй не було, рушникiв також. Анна-Марiя залiзла пiд холодний душ, абияк вимила голову, дiстала з валiзи джинси… Вона поспiшала вийти на вулицю. I вже знала, що найперше, куди рушить — на пташиний базар.

Гладка адмiнiстраторка, що нагадувала велику ледачу рибу за скляною загорожею, з подивом подивилася їй услiд: приїхала така солiдна дама, у бiлоснiжному костюмi, в туфлях-«човниках», а зараз вискочила — дiвчисько-дiвчиськом, навiть волосся як слiд не уклала!

Анна-Марiя йшла центральною вулицею, i дивовижне вiдчуття не полишало її. Вона знала, що має чудовий вигляд, що на нiй дорогi джинси й модна шкiряна куртка, що її кросiвки й сумочка пiскового кольору купленi зовсiм недавно в одному з магазинiв Риму, а манiкюр коштує п'ятдесят доларiв, але… Анна-Марiя не впiзнавала себе у вiдображеннях вiтрин. Вона бачила iнше: подовжений силует дiвчинки-чаплi, що соромиться свого зросту i поганого взуття. Мiсто вперто повертало її назад.

На базарi, пройшовши крiзь ряд собачникiв i акварiумiстiв, Анна-Марiя вiдразу ж знайшла те, що шукала: хлопець iз довгим волоссям тримав у руках трилiтрову банку, на днi якої в соломi куйовдилися сiрi пацюки. Та Анна-Марiя вiдразу ж звернула увагу, що на плечi продавця сидить розкiшна тварина з довгим рожевуватим хвостиком i бiлоснiжною шерстю. Те, що треба!

— Скiльки? — запитала Анна-Марiя.

— Двадцять! — жваво вiдгукнувся хлопець. — Вибирайте будь-якого, не пошкодуєте!

— Я хочу ось цього, — вона показала на його плече.

— Цей не продається! Демонстрацiйний екземпляр, — вiдповiв жвавий юнак, погладжуючи пацючка по гладкiй блискучiй спинцi.

— Усе продається, юначе. Питання тiльки, за якою цiною. А я хочу саме цього або ж — нiякого!

Вiн подивився на неї з подивом.

— Отже? — Анна-Марiя полiзла до сумочки за гаманцем.

— Сорок i… тiльки для вас! — пiсля недовгої паузи, пiд час якої в ньому боролися жадiбнiсть i прихильнiсть до тварини, вiдповiв продавець.

Анна-Марiя мовчки простягнула йому десять доларiв. Це було дорожче запропонованої цiни, й обличчя юнака видовжилося. Анна-Марiя мовчки зняла пацючка з його плеча й акуратно пересадила його до себе на комiр. Тварина вiдразу ж по-хазяйськи закрутила носиком i навiть смiшно чхнула, вiдчувши незнайомий запах французьких парфумiв. Усю зворотну дорогу пацючок слухняно сидiв у неї на плечi, лоскочучи хвостиком вухо.

Повернувшись у готель, Анна-Марiя замовила обiд у номер: рис iз рибою-гриль для себе й овочевий салат для пацюка. Коли офiцiантка накрила стiл, Анна-Марiя обережно пересадила на нього свого нового друга. I пацючок хазяйновито почав нишпорити мiж посудом, знайшов свою мисочку з овочами й дiловито захрумтiв ними, час вiд часу вдячно поглядаючи на Анну-Марiю…

У кiмнатi було тихо. Стiни, оббитi чимось м'яким, поглинали звуки мiста. Невже тут завжди iснували такi тихi острiвцi? Промисловий пейзаж за вiкном нагадував Аннi-Марiї величезну картину художника-соцреалiста. Невже ген там, бiля вежi водогону, в сiрiй п'ятиповерхiвцi часiв хрущовської «вiдлиги» хтось повторює її шлях, так само мрiючи вирватися звiдси, як це зробила вона? Та тiльки — чи вирвалася? А можливо, думала Анна-Марiя, менi просто пощастило? Адже на моєму мiсцi цiлком би могла виявитись iнша, i та iнша повною мiрою вiдчувала б радiсть буття? Очевидно, у механiзмi життя стався якийсь збiй, i їй дiсталася чужа роль? Яку, втiм, вона грає непогано…

За вiкном швидко стемнiло. Бiлий пацючок, досхочу наївшись овочiв, тихо дрiмав бiля її лiктя. Залишилося найголовнiше — вимовити його iм'я вголос. Анна-Марiя вiдкоркувала пляшку червоного вина, налила у свiй келих, а потiм, перевернувши пластиковий ковпачок вiд гiрчицi, хлюпнула в нього маленьку краплину й затамувала подих. Її серце забилося швидко, як перед якимось важливим iспитом. Пацючок пожвавiшав, закрутив на всi боки своїм чутливим рожевим носом i з задоволенням осушив iмпровiзовану чарку…

Тепер Анна-Марiя знала точно, яке iм'я буде у її вихованця. Альфонсiно Другий! Не пiдвiв, дорогенький! Анна-Марiя лагiдно погладила пацюка по шерстi. Альфонсiно Другий уважно подивився на неї чорними круглими очима-намистинками.

***

Тiльки наступного вечора Анна-Марiя змогла нарештi вийти в мiсто з точно визначеною метою, заради якої i приїхала сюди. Перед тим вона до полудня проспала в готельному номерi в такiй тишi, нiби вiн мiстився на днi колодязя. Альфонсiно Другий виявився ледачим i теж пролежав поруч, зрiдка пiднiмаючись їй на плече по слизькiй атласнiй сорочцi. Анна-Марiя вийшла з готелю в синi присмерки i повiльно рушила широкою алеєю, яка вела до центру. Перехожих на вулицi майже не було: падав дрiбний теплий дощик. Вона не взяла iз собою парасольки, i з волосся за комiр куртки капала вода, вiд чого Альфонсiно Другий iще сильнiше притискався до її шиї. Вона йшла знайомим шляхом — униз вулицею, повз горiлчаний магазин, який, утiм, перетворився на досить-таки респектабельний супермаркет iз дивною назвою «Товстун». На вологому асфальтi золотими плямами лежали неоновi вiдблиски лiхтарiв, наприкiнцi вулицi такими самими гронами вечiрнiх вогнiв свiтився центральний майдан.

Ось i знайома арка. Анна-Марiя не могла втриматися, щоб не заглянути досередини дворика. На землi перед будинком так само, як i колись — сто рокiв тому! — лежали вiдбитки освiтлених вiкон. Гра в класики! I так само, як i сто рокiв тому, Анна-Марiя вiдчула нескiнченний, каламутний сум дiвчинки, котра вирiшила накласти на себе руки. Їй навiть здалося, що в тiнi крислатого дерева на лавцi згорбилася знайома пташина постать дивакуватого старого в довгому чорному плащi…

Однак, крiм самотностi й суму, в цьому забутому нею мiстi було щось важливе — «iнша планета». Вона iснувала завжди. I тепер у Анни-Марiї є виправдання — час, i є перепустка — Альфонсiно Другий. Вона поспiшила вниз на майдан i рiшуче пiдiйшла до службового входу в цирк.

Сонна вахтерка обурено змiряла її поглядом крiзь непрозоре вiконце прохiдної.

— Ви не пiдкажете… — в Анни-Марiї на мить перехопило вiддих, i вона не знала, як правильно сформулювати запитання, адже справжнього iменi старого вона не знала. — Тут працює доглядачем старий на прiзвисько Калiостро?

— Так, був такий, — лiниво пробурчала жiнка. — Старий алкаш.

— Я можу його побачити?

Вахтерка посмiхнулася, показавши два жовтих металевих зуби:

— Можете. Тiльки не тут, а на цвинтарi… Не скажу точно на якому… А помер вiн два мiсяцi тому. Мiцний був старигань, хоч i любив закласти за комiр. Така халепа — заснув п'яний у загонi слона. А вiн також старий був, вже не виступав, то теж помер того вечора i придушив старого… Така от дурна iсторiя…

— Так… так… я розумiю…

Анна-Марiя бiльше не знала, що сказати, i що взагалi можна сказати, коли руйнується остання iлюзiя.

— А фургончик його зберiгся? — нерiшуче запитала вона.

— Стоїть його халупа, геть дiрява. Нiкому вона не потрiбна. Один бруд… Дотепер самогонкою вiд неї несе за три версти. Та й тварин майже не залишилося — хiба що два старi вiслюки та один ведмiдь драний. А так усiх розпродали. Годувати немає чим. Зарплати другий мiсяць не платять…

— Я вас дуже прошу, — Анна-Марiя навiть забула, що в неї в гаманцi лежить золотий ключик вiд усiх дверей, — я благаю, пустiть мене подивитися на фургон.

— Родичка, чи що? — недовiрливо оглянула її вахтерка. — Щось не схоже… Спадщини там немає нiякої, все прогнило — одне ганчiр'я… Та й не маю права пускати на територiю стороннiх.

Анна-Марiя здогадалася й дiстала iз сумочки грошi…

— Дуже вас прошу…

I вахтерка вiдчинила перед нею скрипучi дверi.

Анна-Марiя, ледь стримуючи тремтiння, ступила на захаращений дворик цирку. I вiдразу ж вiдчула знайомий запах. Навiть Альфонсiно Другий витягнувся в струнку на її плечi, й вона машинально погладила його по спинi.

Фургончик був той самий. Тiльки фарба на ньому полопалась i звисала з розхитаних стiн дрiбною стружкою. Анна-Марiя помацала над дверима i зовсiм не здивувалася, коли в її руцi виявився старий iржавий (той самий!) ключ. Вона зробила глибокий вдих i пiрнула в затхлу темряву примiщення, намацала на низькiй стелi лампочку без абажура i крутнула її — спалахнуло тьмяне жовте свiтло.

…Тут усе залишилось, як i ранiше, лише припало товстим шаром пилу. Вузька кiмнатка з кривоногим столом посерединi, лiжко, саморобна рукомийня. Навiть афiша на стiнi з вицвiлими сiрими буквами: «Уловлювач думок — Калiостро…». Анна-Марiя, немов увi снi, змахнула зi столу пил, розстелила газету, виставила на стiл куплену в «Товстунi» пляшку вина, розклала безлiч пакетiв iз рiзною смачною їжею — ковбаса, сир, баночка оливок. Альфонсiно Другий з цiкавiстю обнюхував стiл i сторожко озирався на всi боки.

— От ми й удома, — сказала йому Анна-Марiя. — Тiльки господаря нема… I вже не буде… Ми спiзнилися, друже…

Вона помiтила пiд матрацом книжку i, стримуючи нудоту, викликану юрмою тарганiв, витягла її. Тепер вона могла прочитати її назву, написану англiйськими лiтерами: «Нострадамус»…

«У тебе може бути найпростiша сукня, але до неї обов'язково купи собi туфлi. Це — перша необхiднiсть для вродливої жiнки…»

***

Вона пройшла повз вахтерку, на ходу зауважуючи, як потоншали залiзнiґрати ворiт, як зблякли фарби колись барвистого циркового майданчика.

По ньому не снували дiтлахи, не бiгали з веселим гавкотом бiлi й чорнi пуделi. Цирк бiльше не був «iншою планетою», а якщо й був, то ця планета добряче обшарпалася, зависнувши в безповiтряному просторi прикрашеного мiста. У її вкритих попелом кратерах, у її надрах, що потоншали до розмiру пергаментного паперу, спочивали рiзнобарвнi кульки, запорошенi факiрськi рукавички, бутафорськi носи й черевики клоунiв. Вродлива карлиця Лю-Лю бiльше не виходила на арену з виводком пухнастих доглянутих собачок — вона плела шкарпетки з фарбованої вовни i щонедiлi продавала їх на базарi, щоб увечерi купити чверть лiтра дешевої горiлки, блакитноокий силовий жонглер Стасик животiв у замiському будинку для iнвалiдiв, а в круглих коридорах цирку мiстилися торговi ятки…

Мiсто бiльше не лякало її. Вона просто була в ньому чужою. Як i тисячi iнших приїжджих. Проте залишалася ще одна справа, яку мусила зробити. Анна-Марiя взяла таксi й назвала адресу свого колишнього помешкання.

Дорогою вона повторювала про себе десь почутий вiрш:

Ми помрем не в Парижi,

Тепер я напевно це знаю! —

В провiнцiйнiй постелi,

Що потом кипить i слiзьми,

I твого коньяку

не подасть тобi жоден, я знаю,

Нiчиїм поцiлунком не будемо втiшенi ми,

Пiд мостом Мiрабо

Не розiйдуться кола пiтьми… [3]

…Двiр майже не змiнився, тiльки виявився навдивовижу маленьким, нiби звузився i висох. Чи, швидше, вона виросла. На мiсцi колишньої триповерхiвки стояв висотний будинок, i дворик безглуздо контрастував iз його байдужою величавiстю. От i все. Ось вона, її справжня Коперна, що пiшла пiд воду часу, як Атлантида разом iз Санюлями, пухкенькою рудою Адкою, нечисленними сусiдами, що нiколи не замикають своїх дверей, з нахабним рожевощоким Олексою… Усе, усе пiшло пiд воду, й тiльки вона, Анна-Марiя, ще бадьоро тримається на плаву, як дурний корок вiд пляшки.

Вона пройшла всередину двору, де колись стояла дитяча пiсочниця зi смiшним перехнябленим капелюшком-«грибком», оздобленим пiд мухомор. Вiд «грибка» залишився лише низько спиляний пеньок. Анна-Марiя присiла на нього й озирнулася навкруги: колись зелений дворик тепер нагадував колодязь iз глухими високими стiнами дев'ятиповерхiвок, що оточували його пiвколом. Високо у цьому пiвколi синiло небо з кiлькома блiдими зiрками, що вже проклюнулися в ньому. Бiля пiд'їзду стояли чиїсь добряче побитi «Жигулi».

Дверi парадного рипнули, змусивши Анну-Марiю здригнутися. До машини прямував господар. Вiн вийшов з пiд'їзду, на ходу поправляючи широкi спортивнi штани з їдкими зеленими лампасами. Стрижена бiлява потилиця, одутлi молочно-рожевi щоки, хода — перевальцем, короткий влучний плювок через плече… Олекса? Не може бути! Анна-Марiя пiднялася, придивляючись до огрядної постатi. Начебто схожий… Настiльки схожий на її братика-мучителя, немов його збiльшена втроє копiя. Навiть обличчя практично не змiнилося — таке саме гладке й рожеве. Знайоме обличчя. Олекса, що убив Альфонсiно… Олекса, котрий затискав її по кутках… Її довгий страх — Олекса. Невже все-таки — вiн? Тепер вона не вiдчувала страху. Вона йшла йому назустрiч i бачила, як оживають його очi на тьмяному ситому обличчi. Вiн пiдкидав на долонi ключi вiд машини i з цiкавiстю оглядав незнайомку, що наближалася. А вона дивилася впритул, як приборкувачка. I вiн знiтився:

— Ти чого? — навiть ключi жалiбно дзенькнули, щiльно затиснутi в долонi.

— Ну, привiт, брате Олексо… — сказала Анна-Марiя. — Не думала, що побачу тебе ще коли-небудь…

— Ти чого? Чьо ти хочеш? — Вiн перевернув кепку-адiдасiвку козирком на потилицю. — Ми, чьо, знайомi?

— Не «чьо», а «що». А знайомi ми з тобою були рокiв двадцять тому. Навiть жили в одному будинку, в однiй квартирi…

Вiн посмикав себе за нiс (Анна-Марiя добре знала цей жест) i нарештi присвиснув, присiв, зняв кепку, пригладив потилицю розчепiреною п'ятiрнею.

— Оце так! Машко? Оце номер! — Вiн обiйшов машину й наблизився до Анни-Марiї майже впритул, як до музейного експоната за склом. Розглядав її сторожко й зацiкавлено. — Тебе не впiзнати. Ну й фiфа! Хто б мiг подумати… Зайдеш до нас?

— «До вас» — це як?

— Ну, до нас… дружина в мене, шибеникiв двоє…

— А мати?

— Мати з батьком давно вже в ЛТП паряться. На пару.

— Зрозумiло…

— То зайдеш? Посидимо… Ти така класна стала…

Вона майже не слухала його. Вона вже пошкодувала, що взагалi пiдiйшла: зруйнованi замки спогадiв набували обрисiв сумних задвiрок.

— Що-небудь знаєш про Санюль?

— Санюлi?… — його чоло зiбралося складками. — А-а… Санька i Соня… Так їхнiм предкам теж пропонували тут квартиру, коли будинки зносили — рокiв десять тому. Але Сонька замiж вийшла, виїхала. А Саня розбився давно.

— Як розбився?

— Ну, вiн же льотчик. Щось там на випробуваннях не спрацювало…

— Саня все-таки став льотчиком…

— Ага. На свою голову. Лiтає тепер, — Олекса покрутив пальцем над головою.

— А ти, виходить, квартиру отримав…

— А що — претендувати будеш?…

Анна-Марiя знову спiймала себе на думцi, що не слухає, не розумiє його слiв, пропускає повз вуха, як чужу, незнайому говiрку.

— Знаєш, що?… — вона попорпалася в сумочцi й дiстала звiдти кiлька купюр по сотнi. — Це — для старих. Купи їм що-небудь… Одяг, харчi…

Олекса занадто поспiшливо взяв грошi.

— А це, — вона знову витягла гаманець. — Це вiзьми — дiтям щось купиш.

— Ти що — мiльйонерка? — вiн чомусь перейшов на шепiт.

— Будемо вважати, що так… — усмiхнулася вона.

— Ну, ти даєш! — Олекса машинальним рухом знову перевернув кепку козирком уперед. — Так шо — зайдеш у гостi? Ходiм, посидимо, вип'ємо. Як-не-як родичi, хоч i не кровнi…

Анна-Марiя струснула головою i простягнула руку до козирка його «адiдасiвки»:

— Не думаю, що це гарна iдея! — i насунула йому кепку мало не на носа, вiдчуваючи, що в цю мить їй стало легше. Нiби до цього невимушеного жесту вона йшла все життя… — Прощавай! — i, рiзко повернувшись на пiдборах, пiшла геть.

— Гей, стривай, — боязко гукнув до неї Олекса. — Слухай, ти пробач менi за того пацюка, га?!

Анна-Марiя не озирнулася. Вона знала, що вiн так i не поправив кепку, насунуту на очi. Не посмiв…

Вона йшла швидко й вiдчувала, як за її спиною, у безжальному полум'ї згоряє двiр її дитинства…

I все-таки вихiд iще був. Як це вона могла забути?

Анна-Марiя вперше тверезо подумала про Дверi. Але не як про марення, сон, хворобливу уяву чи навiть божевiлля. Нинi вона вперше зрозумiла, що Дверi — єдина реальнiсть, подарована їй невiдомо за якi заслуги. Тепер вона чiтко знала, що треба зробити! I зробити не випадково, в поривi розпачу, а цiлком свiдомо. I ця думка викликала в неї тремтiння.

***

Вона квапила водiя таксi, немов вiзника, i той щосили тиснув на газ, залишаючи ребристi вiдбитки шин на все ще мокрому асфальтi.

Вона забiгла в свiй номер i судомним рухом вивернула вмiст сумочки на стiл.

Слава Богу, в нiй виявився синiй маркер…

Коли вона малювала пiвколо, руки її тремтiли. Вона штовхнула долонею стiну i вiдчула її холодний опiр. Щось було не так… Стоп! Треба зосередитися. Поштовх! I знову рука безрезультатно ковзнула по гладенькiй поверхнi. Дверi не пiддавалися. Їх просто — не було… Був лише овальний розчерк на готельних шпалерах.

— Звичайно ж. Так i мало бути. Я просто збожеволiла! — вимовила вголос Анна-Марiя. — Я збожеволiла. А вiрогiднiше, все життя була божевiльною.

Вона вирiшила, що необхiдно випити, й зiйшла вниз, до бару. Добре, що вiн працював цiлодобово. Бiля шинквасу нiкого не було. Вона взяла чарку якогось лiкеру й спустила Альфонсiно з плеча, але вiн не схотiв пити нудотно-солодку рiдину й тiльки дивився на неї здивовано.

— Щось iще? — запитав бармен, притлумлюючи в собi смачний позiх.

— Нiчого…

— У вас щось трапилося?

Йому кортiло говорити…

«Зараз я повернуся в номер, — подумала Анна-Марiя, — i побачу, що Дверi вiдкритi!» Вона уявила це так чiтко, що бiльше не змогла всидiти на мiсцi. Рiзнобарвнi лампочки в барi дратували, музика якоїсь новомодної рок-групи, що лилася з магнiтофона, болiсно в'їдалася в кожну клiтинку тiла. Анна-Марiя рiшуче пiдвелася.

— Дякую. Зi мною все в порядку, — вiдповiла сонному бармену. I пiшла геть пiд його пильним поглядом.

«Треба тiльки не надавати цьому нiякого особливого значення, як i ранiше. Просто пiднятися лiфтом, зайти до номера, спокiйно прийняти душ. Покласти бiдного втомленого за день Альфонсiно в узголiв'я лiжка i… озирнутися. Просто озирнутися…»

…Пiвколо, намальоване нею, свiтилося: дверi були прочиненi…

***

Анна-Марiя зiбралася з духом i ступила на сходи, що вели донизу.

У довгому вузькому коридорi було темно й тихо. Анна-Марiя з побоюванням почала спускатися сходинками, озираючись на всi боки i тримаючись рукою за нерiвну кладку муру. Десь унизу, в самому кiнцi овальної арки, жеврiло свiтло, i йти стало легше. Анна-Марiя ступила на кам'яну пiдлогу i знову озирнулася. Коридор нагадував одну iз середньовiчних вуличок, обабiч горiли круглi лампочки, угвинченi в стiни, тут же висiли картини у важких кованих рамах. Анна-Марiя придивилася уважнiше й побачила, що це не картини, а свiтлини чи старовиннi дагеротипи. З них дивилися рiзнi обличчя — дитячi, жiночi, чоловiчi… Деякi з персонажiв, особливо старi люди, були вбранi в одяг початку столiття, однак бiльшiсть мали сучасний вигляд. I тiльки масивнi рами робили цi обличчя значними, як на iсторичних портретах.

Здавалося, коридоровi не буде краю. А вiд неприродної тишi в Анни-Марiї трохи заклало вуха. Вона не вiдразу помiтила, що з глибини коридору на неї повiльно насувається тiнь. Анна-Марiя притислася до стiни й до болю в очах стала вдивлятися в пiтьму, намагаючись роздивитися силует, огорнений свiтлим серпанком. Вiн поступово розсiювався, i шаркання крокiв у тишi звучало чiткiше. Аннi-Марiї раптом здалося, що цi кроки їй чимось знайомi… Так запам'ятовувати звуки вмiють тiльки дiти й собаки. Анна-Марiя зачаїла вiддих. Тiнь, що наближалася, вже не лякала її.

I що ближче пiдходила до неї людина, то сильнiше билося серце, а в головi крутилася одна думка: «Невже?…» Шаркаючий, нерiвний звук крокiв був таким знайомим! Пам'ять про тi кроки залишилася в нiй на рiвнi пiдсвiдомостi, як щось невловиме — думка, нота чи смак. Вона вже бачила картату хустку, капцi з м'якою опушкою, товсту плетену кофту… Вона вже знала, що верхнiй ґудзик на нiй — iнший, не вiдповiдає за кольором iншим…

Анна-Марiя зробила крок назустрiч.

— Ой, господи, сонечко моє! — бабуся завмерла на мiсцi, взявшись руками за щоки — вона завжди так робила в хвилину подиву.

Анна-Марiя мовчки ступила до неї i схопила в оберемок — усю, всю, з подивом вiдзначаючи, що тепер вона вища на двi голови й може це зробити без особливих зусиль. Так вони стояли кiлька хвилин. Анна-Марiя не хотiла, щоб бабуся бачила її сльози.

— Ба, це я…

Бабуся вiдхилилася i, як це було завжди, заметушилася, погладжуючи теплою маленькою долонею її костюм, прибрала локон, що впав на очi, i, ледь дотягнувшись, мiцно розцiлувала в обидвi щоки.

— От радiсть, — сказала вона. — Я саме поставила пирiжки, нiби знала… Вийшла олiї купити. Ти проходь, проходь. Я швиденько…

I вона хутко повернула за рiг (тiльки тепер Анна-Марiя зауважила, що коридор має безлiч вiдгалужень).

— Ба, може, я збiгаю? — крикнула вона услiд.

— Iди, iди, сонечко. Скажи мамi, що вечеря за годину в загальнiй вiтальнi… Я сама справлюся.

Анна-Марiя впевненiше пiшла вперед. Коридор посвiтлiшав, i вона вже чiтко розрiзняла ряд дверей з обох бокiв. Вона вже знала, що десь в однiй з кiмнат є мама, як знала й те, що безпомилково знайде потрiбнi дверi.

…Мати сама вийшла їй назустрiч. Вона майже не змiнилася, тiльки обличчя стало блiдiше, а вилицi чiткiше вималювалися на трохи змарнiлому обличчi. Вона обiйняла Анну-Марiю, i так, обнявшись, вони зайшли до кiмнати, що геть була заставлена квiтами у вазонах. У деяких iз них стирчали недопалки, загашенi прямо в землi. Незважаючи на це, квiти розрослися так буйно, що обплели стiни й стелю, звисали донизу важкими зеленими пасмами.

— Як же давно я тебе не бачила! — мама посадила Анну-Марiю у крiсло, не випускаючи її рук зi своїх. — Ти зовсiм доросла. Ти щаслива? У тебе є дiти? Чоловiк? На тобi гарний костюм… I туфлi чудовi… У тебе все гаразд?

— У мене все добре, мамо, — Анна-Марiя намагалася триматись якнайпростiше, якнайприроднiше. — Я була в Парижi. Я шукала твiй будинок. Але там жила зовсiм iнша жiнка…

— Руда? З таким противним рiзким голосом? — пожвавiшала мама. — Це мадам Бюндшен. Вона таки домоглася свого — заволодiла моєю квартирою! Що вона тобi сказала?

Анна-Марiя затнулася.

— Сказала, що ти тут бiльше не живеш…

— Й адреси не дала?

— Не дала…

— У неї, як i ранiше, коротка стрижка й чорнi стрiлки на повiках?

— Здається, так…

— У тебе сумне обличчя. Це погано. Тобi чогось бракує?

Анна-Марiя задумалася.

— Тебе. Бабусi. Моїх ляльок… Одного дивакуватого старого й одного дурненького хлопчика… — Анна-Марiя витягла iз сумочки пачку сигарет, клацнула запальничкою.

— Ага! — чомусь зрадiла мама. — От i ти куриш!

— Ма, менi вже пiд сорок… — нагадала Анна-Марiя.

— Нiкому про це не кажи, — мама взяла її обличчя у свої долонi й уважно оглянула кожен його сантиметр. — Ти маєш чудовий вигляд!

Анна-Марiя пiймала її руку i притислася до неї губами.

— Ма, бабуся сказала, що вечеря за годину у вiтальнi…

— У бабусi завжди все розписано до хвилини! Добре, йди до вiтальнi. Я причешуся…

Анна-Марiя знову опинилася в коридорi. Тепер вона вже була впевнена, що за iншими дверима на неї також чекають сюрпризи. I навiть здогадувалась, якi…

Дверi до наступної кiмнати були вiдчиненi.

Старий Калiостро, як завжди, сидiв у своїй улюбленiй позi — за столом, накритим чистою бiлою серветкою, i зелена кругла пляшка якогось заморського вина гарно вимальовувалася на її тлi, вiдкидаючи легку салатового кольору тiнь на бордовi шпалери. Альфонсiно також був тут, сидiв на своєму рожевуватому хвостi й смiшно умивав мордочку довгими, майже людськими пальцями. Калiостро схуд, його сиве волосся було по-модному стягнуте на потилицi, нiс, звичайно ж, блищав, немов вiдполiрований, щоки горiли, нiби в лихоманцi. Альфонсiно першим вiдчув, що хтось стоїть бiля дверей, i насторожився, навсiбiч поводив у повiтрi своїм носиком. Анна-Марiя ввiйшла, i Калiостро змiряв її вiд голови до нiг пронизливим поглядом. Анна-Марiя, не промовивши жодного слова, сiла на стiлець навпроти нього. Вона знала, що старий не був схильний до сентиментiв. Той неквапно поставив на стiл iще одну склянку й так само повiльно наповнив її по вiнця рубiновим вином. Випили мовчки. Очi й нiс старого заблищали дужче. Вiн кашлянув.

— Ну що, на Монмартрi ще продають смаженi каштани? — нарештi запитав вiн, немов продовжуючи перервану розмову.

Анна-Марiя нарештi змогла вгамувати сльози, що пiдступили в черговий раз, i з нiжнiстю подивилася на старого.

— Терпiти не можу цю гидоту!

— А як тобi кава в «Куполi»?

— Чудова кава… Я принесла тобi твою книжку, — Анна-Марiя вийняла iз сумочки пошарпаний томик Нострадамуса.

— Розумниця. Менi саме нема чого читати… Дивись, негiдник Альфонсiно впiзнав тебе!

Старий пацючок уже пiднiмався по її рукаву… Анна-Марiя зняла його, пiднесла до обличчя, поцiлувала у вологий нiс.

— Я так хотiла повернутися до тебе…

— Я знаю. Та якби ти повернулася, з тебе нiчого б не вийшло…

— Ти гадаєш, iз мене щось вийшло?

— Ну, все, як я й казав — багата будеш, вродлива… А туфлi собi купила?

— Вiдразу ж!

— Ото ж бо й воно… Добре, дiвчинко, йди до вiтальнi. Ми ще поговоримо перед сном.

— Ти хiба не пiдеш зi мною?

— Звичайно, звичайно… До вечерi я завжди перевдягаюся. Скажеш, щоб без мене не починали. Побачимося.

Анна-Марiя обережно причинила дверi й глянула на годинник — до призначеної бабусею вечерi лишалося двадцять хвилин. Коридор бiльше не лякав її. Навпаки, з кожним кроком приємне тепло розливалося по всьому тiлi, нiби вона йшла крiзь невидимi хвилi того, що можна було б назвати пам'яттю i… любов'ю.

Анна-Марiя безпомилково вiдчинила ще однi дверi. Вона знала, хто має бути за ними, i не помилилася. Ларик сидiв до неї спиною i щось писав, низько схилившись над зошитом. Вiн не обернувся, але Анна-Марiя помiтила, як напружилася його спина. Вiн був у тiй же бiлiй сорочцi й вузьких блакитних джинсах. Вона тихенько пiдiйшла й поклала руки йому на плечi.

— Я знав, що побачу тебе… — тихо сказав Ларик. — Але не думав, що ти…

Вона обiйшла стiлець i сiла на його колiна.

— Не треба нiчого говорити. Пробач менi. Тепер ми не розлучимося нi на хвилину.

— Ти жартуєш? Ти обманюєш мене? Чому ти тут?

Але всi запитання i слова не мали значення — вiн цiлував її обличчя, й Аннi-Марiї здавалося, що на щоки, губи й чоло сiдають зграї рiзнобарвних метеликiв.

— Ти вiриш менi… тепер? — нарештi запитав вiн, гладячи її по волоссю, нiби вона була маленькою.

— Звичайно, милий…

— Це все, що я хотiв почути.

— Ходiмо, — сказала вона. — Я познайомлю тебе зi своїми.

— Так, так, пiдемо… — вiн не наважувався розiмкнути обiйми й вiдпустити її.

— Знаєш, менi ще нiколи не було так добре, так спокiйно, — задумливо мовила Анна-Марiя. — Ходiмо, ходiмо: я страшенно хочу їсти! Бабуся сьогоднi напекла пирiжкiв.

Вони вийшли в коридор, тримаючись за руки, i яскраве свiтло заслiпило обох: коридор закiнчувався просторою вiтальнею. У нiй не було нi вiкон, нi лампочок — свiтло iснувало тут нiбито саме по собi. Мама, Калiостро з Альфонсiно сидiли за дбайливо сервiрованим столом. Довкола нього весело кружляла руда дворняга з вузькою лисячою мордою. Вона смiшно ставала на заднi лапи i, балансуючи на них, як справжнiй канатоходець, раз у раз випрошувала зi столу шматочки гарячих пирiжкiв iз печiнкою i повидлом.

— А ось i вони! — зрадiла бабуся. — Сiдайте, дiти, все гаряче!

Вона вiдкинула кришку супницi, й усю залу заповнив запах рисового супу…

Анна-Марiя вiдчувала, що легеньке тепло, вiд якого навiть поколювало в кiнчиках пальцiв, не зникає, що воно переповнює її i рветься назовнi то потоком гарячих слiз, то нестримним смiхом. Калiостро весь час пiджартовував над бабусею, та смiшно вiдмахувалася вiд нього, встигаючи при цьому пiдкласти кожному на тарiлку то шматочок пирога, то солоний огiрочок; мама гомонiла з Лариком, намагаючись вивiдати в нього всi важливi для майбутнього життя вiдомостi. Анна-Марiя почувалася засватаною, i це страшенно бентежило її. Ларик не зводив з неї закоханих очей. Собака Бiлка раз у раз примудрялася вихопити з її опущеної руки щось смачненьке й наповнювала залу веселим заливистим гавкотом. А попереду на неї чекав чудовий вечiр iз довгим-довгим розпитуванням старого Калiостро, з бабусиним поцiлунком на нiч, з коротким перекуром на кухнi з мамою, з миттям посуду, зi звичною домашньою метушнею наприкiнцi важкого дня, з Лариком… Щастя зiйшло на неї, як величезна сяюча куля, i вона боялася ворухнутися, щоб ненароком не впустити, не розбити її.

Свiтло у вiтальнi поступово тьмянiло, ставало густiшим, розмови i смiх — глухiшими. Навiть собака притих i вже спокiйно лежав бiля її нiг. Анна-Марiя помiтила, що всi, хто сидiв за столом, в одну мить немов згасли й почали уникати її погляду. Зависла пауза, й серце Анни-Марiї тривожно забилося.

— Тобi час… — нарештi сказала бабуся. Вона пiдiйшла до Анни-Марiї i поцiлувала її в схилену голову. — А ми пiдемо мити посуд!

— Я сама помию! — почала було Анна-Марiя й затнулася на пiвсловi.

Бабуся допомогла пiднятися старому Калiостро, мама зiбрала зi столу тарiлки.

— Зайдеш, попрощаємося, — сказала вона, стоячи бiля дверей.

— Ходiмо, ходiмо — нехай дiти поговорять, — поквапила її бабуся, виразно глянувши на спохмурнiле обличчя Ларика.

Вони залишилися самi в напiвтемнiй залi. Ларик напружено мовчав. Анна-Марiя зрозумiла, що зараз станеться щось жахливе.

— Тепер ти повинна пiти, — нарештi промовив Ларик.

— Ти з'їхав з глузду! Менi так добре тут, iз вами! Що ти говориш?!

— Ти повинна пiти, — наполегливо повторив вiн. I Анна-Марiя зрозумiла, що вiн не жартує.

— Чому? — ледве змогла прошептати вона.

— Тому що… тут нiхто не може залишитися за власним бажанням.

— А як же ти?!

— Сьогоднi я зрозумiв, що зробив помилку. Непоправну помилку. Я зрозумiв це там, у кiмнатi, коли цiлував тебе…

— Але…

— Я дуже тебе прошу — iди! Зараз я стану обличчям до стiни, а коли обернуся — благаю! — зроби так, щоб тебе тут не було! — майже кричав вiн. — Я завжди буду любити тебе. Iди!!!

Анна-Марiя позадкувала до виходу. У неї ще була надiя.

Вона повернула за рiг i пiшла на звук води, що лилася. Мама й бабуся, тихо перемовляючись, мили посуд. Побачивши Анну-Марiю, обидвi, як за командою, повернулися до неї.

— Ти ще тут? — суворо запитала мати. — Iди!

— Iди, сонечко!

— Але, бабусю, чому?

— Нi про що не запитуй, ми все одно не зможемо дати розумну вiдповiдь. Просто йди — i все.

Це слово звучало в неї у вухах, як вирок. Анна-Марiя вийшла й побiгла коридором, намагаючись згадати, де мiститься кiмната Калiостро. Старий навiть не пустив її до себе! Вiн став на порозi — спокiйний i серйозний, як нiколи.

— Ти теж хочеш сказати менi це слово? — випередила його Анна-Марiя. — Але поясни менi хоч ти — чому? Менi тут так добре, так тепло, так затишно… Чому ви проганяєте мене? Куди? За що? Ти пам'ятаєш, гидкий стариганю, як одного разу вже вигнав мене? Пам'ятаєш?! Я так тебе любила…

Обличчя його здригнулося. Але вiн змiг опанувати себе й мовив захриплим голосом:

— I-ди…

Звук дверей, що iз хряскотом зачинялися, вiддався у всьому тiлi таким болем, що Анна-Марiя ледь втрималася на ногах. Їй нiчого не лишалося, як повiльно рушити геть, туди, де коридор звужувався й переходив у крутi сходи, що вели нагору. Холод i страх заполонили все її єство. А разом iз ними прийшла й зовсiм авантюрна iдея: кiмнат обабiч коридору було багато. А якщо прокрастися до однiєї з них i сховатися там, перечекати, поки незрозумiлий гнiв цих, таких рiдних їй людей, минеться. А потiм вийти до них, як виходять на палубу корабля, що вiдплив, пасажири без квиткiв!

Анна-Марiя усмiхнулася i обережно штовхнула рукою дверi найближчої кiмнати…

У напiвтьмi вона побачила силует пiдлiтка, який з ногами залiз на пiдвiконня. Анна-Марiя нерiшуче зупинилася на порозi. Очевидно, вiльних кiмнат тут не було.

— Заходь, — гукнув до неї хлопець.

— Миколка?…

Звiсно, це був Миколка, помилки бути не могло — те саме хвилясте волосся, те саме вперте пiдборiддя…

— Я все знаю, — сказав вiн. — Навiть хотiв вийти до вечерi, але…

Вона зрозумiла без слiв: вiн соромився Ларика. Милий, тактовний хлопчик! Анна-Марiя подумала, що давно не згадувала його.

— Послухай, Миколко, — швидко почала вона. — Якщо ти скажеш, щоб я залишилася — я лишуся. Ми помiстимося тут. Я тобi не заважатиму. Потiм я де-небудь знайду собi мiсце. Друг ти менi чи нi?

Миколка похитав головою.

— Я нiчого не можу вдiяти. Ти повинна пiти!

— Але, може, хоч ти поясниш менi — чому?!

— Тому що ти ще багато чого можеш змiнити. I той наш пiд'їзд… i Альфонсiно… i Ларика… I багато iншого…

— Тобто як це?

— Усе, все, я бiльше нiчого не можу тобi сказати! Крiм одного: iди! Iди!!!

…Коли Анна-Марiя дiйшла до початку сходiв, круглi лампочки згасли, й коридор занурився в непроглядну пiтьму. Анна-Марiя поставила ногу на першу сходинку…

***

Їй здалося, що тiло стало пластилiновим, настiльки важко було вiдiрвати ногу вiд землi й зробити крок. Вага i сонливiсть навалилися на неї одночасно, руки знесилено повисли. Виникло вiдчуття, що вона перетворилася на безформну масу, яка от-от розтечеться по сходах. I все-таки, переборюючи невiдомий опiр, який буває тiльки у снi, Анна-Марiя зробила перший крок угору, з величезним зусиллям пiдтягуючи ногу до ноги. Вона глянула нагору: пiднiматися треба було ще довго. Окреслене яскравою смужкою свiтла пiвколо дверей виднiлося так високо, що бiльше скидалося на тоненький серпик мiсяця в небi.

Але наступний крок дався їй набагато легше, важкiсть поступово залишала тiло. Ще крок — i Анна-Марiя вiдчула, що воно легшає, немов наповнюється зсередини маленькими повiтряними бульбашками, i по ньому хвилями розходиться легке приємне поколювання. Кiлька наступних сходинок вона вже подолала легко. Їй навiть здалося, що ноги вiдiрвалися вiд землi.

Захоплена цим дивовижним процесом сходження, вона не вiдразу помiтила, що прорiз на сходах розширився й поступово почав заповнюватися свiтлом, таким густим i бiлим, як молоко. А сама вона поступово розчинялася в ньому, i обриси її тiла втрачали звичну форму. Нарештi, глянувши вниз, вона не побачила пiд собою нi сходинок, анi власних нiг — увесь широкий простiр заповнило свiтло, й вона вже не йшла, а летiла в ньому, не вiдчуваючи ваги. Бiле повiтря було солодким, як молочний коктейль. Анна-Марiя полинула вгору, їй було цiкаво довiдатися, що там, за краєм бiлого обрiю. Вона легко подолала опiр невидимої мембрани й опинилася в iншому просторi, який нагадував море. Бульбашки повiтря, що облiпили її з усiх бокiв, швидко пiдняли її на поверхню, й вона, здiйнявшись над краєм води, опинилася серед крон дерев, якi росли досить дивно — згори вниз.

Тут було так добре, що Анна-Марiя вирiшила просто полiтати серед густих гiлок. Вона пiдлiтала до широких листкiв i бачила кожну їхню прожилку так чiтко, немов була крихiтною комахою. Кора гiгантських дерев нагадувала борозни в полi, й у неї виникло бажання прилягти в одну з них, як у широку запашну колиску. Вона зупинилася на мить i, легко вiдштовхнувшись од гiлки, пiдлетiла до шорсткої поверхнi стовбура. Вiд нього йшло тепло i дивний свiжий запах клейковини. Вона пригорнулася до нього всiєю своєю iстотою, розпливлася борозенками кори i, як нiчний метелик, злилася з її вигадливим вiзерунком. Їй хотiлося трохи поспати…

— Тобi не здається, що ти був до неї занадто суворим? — почула вона жiночий голос десь зовсiм поруч, так близько, нiби вiн звучав у Анни-Марiї в головi. — Ти дав їй занадто багато.

— Я нiколи не даю людинi бiльше вiд того, що вона може витримати! — почула у вiдповiдь. Цього разу голос був чоловiчий.

— I все-таки прошу тебе, — вела далi невидима жiнка, — вона не заслужила такого шляху…

— Будь-який шлях залежить вiд них самих… Але навряд чи вони спроможнi усвiдомити це…

— I все-таки я наполягаю — вона менi подобається!

— Роби, як знаєш… — вiдмахнувся вiд настирливої захисницi власник чоловiчого голосу.

Анна-Марiя вiдчула незручнiсть вiд того, що пiдслухала чиюсь чужу розмову, й рiзко вiдштовхнулася вiд дерева. Так рiзко, що кулею полетiла нагору, пiднiмаючись усе вище й вище, до серпика молодика, що свiтився попереду. Полiт став таким стрiмким, що в неї перехопило дух. Їй здавалося, що вона розiб'ється об Дверi. Адже вона ще пам'ятала, що серпик — це їхнiй обрис. Страх охопив її. Але вона вже була зовсiм близько… Зовсiм близько… Залишалося зробити останнiй ривок. I вона зробила його, поза своєю волею. Яскраве рiзке свiтло полоснуло по очах…

***

…Я добре пам'ятаю той день i ту мить, коли з'явилася на свiт…

Загрузка...