Сховай мене від темряви

Глава 1 Звичайні справи

Ти відчував коли-небудь запах смерті? Це неприємний тихий сморід. Спочатку зявяється він, як вісник, що смерть поруч. Вона ховається по кутках, в темряві, в сутінках. Тоді її не помітно. Ось вона нетерпляче тупотить ногами на краю тіні, чекаючи на захід сонця. Не може втриматися, клацає своїми потворними зубами, так-так, потворними, адже в смерті не має нічого романтичного. Її щелепу зводить від бажання вхопить щось живе, тепле. Висмоктати все життя, вгамувати свою спрагу. Ходімо, я покажу тобі, де вона ховається.

Ось моя вулиця. Вдень тут жвавий рух машин. По обидві сторони дороги, що розділяє її, розташувалися невеличкі двоповерхівки. Вулиця настільки вузька, що люди, які живуть в будинках навпроти, можуть роздивитися одне одного. Всі зачиняють вікна, нервово, поспішно. Ось продуктовий магазин, прокат дисків, тютюнова крамниця. Проходимо оптику, біля неї двері, заколочені хрест-навхрест. Колись це були живі приміщення, але зараз там пусто. Обшарпані стіни, відпала подекуди частинами цегла. Однак, можливо, саме в таких місцях смерть ховає своїх темних слуг вдень. Таких занедбаних дверей все більшає з кожним роком. Всі дивляться на мене, махають рукою в знак прощання і швидко зачиняються. Вже майже настали сутінки. Мій будинок знаходиться в кінці вулиці. Це єдина багатоповерхівка. Колись її побудували із сірих бетонних блоків. І зараз, на фоні неба, що темніло, вона виглядає страшно. Чому нікому в голову не прийде будувати якісь яскраві та кольорові будинки? Ні, всі вони сірі, темні, буденні. Мої думи перервало цокання. Смерть випустила своїх псів. Замість лап в них копита і вони відстукують останні хвилини життя. Туп — туп — туп. Я ледве встигаю заскочити в парадну. Черговий лається, але впускає мене і поспіхом, із грюкотінням зачиняє металеві засуви. Я лечу на сьомий поверх. Кожен проліт наче шанс залишитися в живих. Здається, що за кожним поворотом ховається істота. Серце стукає у вухах. Звук ключа відлунює на весь пустий під'їзд. Як же гучно! Мені вважається, що позаду мене хтось йде. Адже на кожному поверху є ліфтова шахта, за нею сміттєпровід. Хтось там ховається. Здається звідусіль йдуть по мене мерці, поласувати плоттю. Все, я у себе в квартирі. Миттю роблю чотири поворотів ключем. Щось важко гупнуло по двері із тієї сторони. Не сьогодні смердючі пси. Смерть запізнилася. Двері зачинені. Вікна замкнені. Денна біганина закінчилася. Приготування завершені. Я готова зустріти ніч. Мені страшно до чортиків, адже сьогодні вночі я залишилася сама. З одного боку — це добре. Якщо станеться так, що ці потвори прорвуться в мій будинок, то нехай більше ніхто не загине. Я навіть дихала тихо. Практично нечутно пересувалася по темній квартирі. Світло включати було заборонено, щоб не привертати зайвої уваги. Мені почувся якийсь шум за вікном. Я притулилася вухом до холодного скла і намагалася прислухатись. Сталеві засуви давали ілюзію безпеки, але крізь них звісно нічого не було видно. Що там відбувається в темряві? Я почула якесь шарудіння. За звуком не можна визначити, що конкретно це було, але дихати стало важко. Шум був десь близько моїх вікон, а я живу на сьомому поверсі. Щось заповзло по стіні й зупинилося ніби навпроти мого вікна, отже — навпроти мене. Я чула скреготання кіготь по сталі. З протилежного боку знаходилося щось. ЩОСЬ, що могло залізти по гладенькій бетонній стіні вгору і зачепитися. Уява малювала таке, від чого мені стало холодно, крапельки поту котилися по спині. В руках я затиснула ліхтарик. В разі чого він мене мало як врятує. На столі лежав пістолет, до нього було десь півметра. Інтуїтивно відчувала, що істота за вікном чітко чує мене. Варто мені зробити щонайменший рух як…. Різкий гуркіт вирвав мене з ціпеніння. Я відскочила в бік журнального столика і повалилася на підлогу. Долонями вдарилася по поверхні стола, не с першого разу вдалося вхопити пістолет. Мені було настільки страшно, що зрадницькі пальці ніяк не хотіли згинатися на держалні рушниці. Істота билася об засув із несамовитою силою. Якщо вона вирве його, в мене залишається скло — Абсолютне. Ніби непробивне, або, принаймні, не відразу. Мені здалося пройшла вічність, перш ніж стало тихо. Різко. Відразу. Неприродно. Піднявшись на ноги, я ще довго стояла з пістолетом у руці. Прислухалася до кожного шарудіння і звуку. Вилаяв себе подумки за те, що відмовила друзям переночувати у них. На ватних ногах ледве дійшла до кімнати. Закрила двері на засув. Була не в змозі дійти до ліжка (та й хіба можна було лягти, коли за вікном на мене полюють). Тут я не відчувала себе в безпеці. Але іншого виходу не було. Губи пересохли, горло стиснуло. Я все ще міцно тримала в руках пістолет, а спиною підперла двері. Так і простою до світанку, може присяду, в ногах правди не має. Хоча було зовсім темно, я подивилася на стіну коло ліжка. На ній були розвішані декілька світлин. На великій — вся моя сім'я, з десяток менше — мої друзі. З однієї з них на мене дивилася немолода пара моїх колишніх сусідів. За їх спиною стояли я та їхній син Сава. Ми кривлялися. Це подружжя було в шлюбі майже 20 років, вони мали єдиного аутичного сина. На цій фотографії вони виглядали веселими та безтурботними — на перший погляд, але в очах вже читалася безвихідь. Я не знала, що в день, коли був зроблений цей знімок, вони вже вирішили піти з життя. Що змусило їх таке зробити й кинути напризволяще своє несамостійне дитя? По суті, ці егоїсти кинули не тільки Саву, а і мене. Адже були для мене майже батьками. В той моторошно холодний день я повернулася з роботи майже як настали сутінки. Бігла як навісна. Головою розуміла, що не встигаю. Тому з розмаху відімкнувши двері своїх сусідів (вони жили на першому поверсі) я влетіла в їхню оселю. Було абсолютно тихо. Я крикнула їм щось на зразок вітання і почала лаятися за те, що вони досі не замкнули двері. Але у відповідь лише тиша. Покликала Андрія, Оксану, але мені ніхто не відповів. Я пройшла по довгому холодному коридору, зайшла до спальні. Білосніжний шифоновий тюль колихався від зимового вітру, вікна всі були відчинені навстіж. На ліжку мирно лежали мої сусіди, біля їх ніг з опущеною головою сидів Сава. В його руках була рушниця. Згодом він розповів, що знайшов їх мертвими. Від шоку впав у ступор. Не пам'ятаю всіх деталей. Але дотик до вже задубілих тіл назавжди викарбовувався в моїй пам’яті. Моторошний жах від простреленої в скроню рани, і глухе гарчання за вікном. Я схопила Саву за плечі й несамовито тягла до виходу. Боковим зором бачила якусь тінь, яка намагалася заповзти у вікно. Вже опинившись в своїй квартирі я впала на коліна без сил.

Мене відправили на примусове лікування на цілих три тижні. Я була рада, я була овочем і мені було добре.

Такі важкі спогади несла в собі не тільки ця фотографія… Скоро я заснула, а скоріше відрубилася. Маю надію прокинутися. Живою. Собою.

Ось так проходять більшість моїх вечорів. Однотонне виживання доволі довго скріпляло моє життя. Саме до моменту, коли я зустріла Вадима на порозі свого будинку. Він лукаво посміхався, знаючи, що його поява не просто збентежить мене, а сколихне звичний уклад життя. І не тільки мій, як потім виявилося.

Глава 2 Той чоловік…

Знаєш, мабуть, кожна дівчина все ж мріє про принца. Тільки час формує свої уявлення. Взагалі, кому вони, принци потрібні, спитаєш ти? Самі ж далеко не принцеси. Однак. Колись це був лицар в сліпучих обладунках; потім смуглястий красень, у котрого м’язів більше ніж звивин мозку; ще пізніше принцом став блідий худорлявий парубок із шикарною шевелюрою, а зараз? Який він, ідеальний чоловік? У кожної свій, але є для них одна спільна і головна якість нашого сьогодення — вміння захищати. Моїм принцом став сусід. Ось скажи мені, чому я раніше його не помічала? Він так довго ходив за мною, мені це лестило, але… Тільки зараз, коли він навчився жити без мене, я схаменулася. Вадим завжди захищав мене, чи-то дворовий пес, або парубок на підпитку. Згодом ми почали зустрічатися. Я від нудьги, він через давнє кохання до мене. Пам’ятаю, як ми розмовляли одним літнім днем. Тихо так. Він вкотре намагався розібратися в наших відносинах. На передодні Вадим сплутав мене з іншою дівчиною, яка обнімалася з парубком. Це насправді була не я. Він був злим, але намагався не втрачати контроль і повірити мені. Недалеко стояли мої подруги, до них підчепився п’яний парубок, Вадим захистив їх. Хоча його і побили, але він сказав тоді таку фразу: «Ці дівчати зі мною. Я відповідаю за них.» І відповідав завжди. Чому тільки зараз я це зрозуміла?! Після того ми все ж розійшлися і він поїхав в іншу країну. Так хотів забути мене, що змінив все в своєму житті. І ось, місяців 6 назад Вадим повернувся. Ми не бачилися 7 років! Наразі він переїхав жити в свою квартиру, в мій будинок. Не вірилося, що тепер ми сусіди, знову. Спочатку бачилися іноді зранку, а зараз кожного дня. Вадим приходив до нас в гості. Пив каву, усміхався (при посмішці він лукаво щулив очі), залицявся до Льоки. Жах! Я так його ревнувала. Повір, я взагалі з цим почуттям не була знайома, тоді — воно їло мене.

Льока — моя сусідка по квартирі й водночас найліпша подруга. Але в той час, я хотіла розбити щось об її гарну голівоньку. Взагалі моя подруга була дуже приваблива. Вона мала великі карі очі та волосся таке чорне, що хотілося постійно його торкатися. Вадим сидів на дивані й безсоромно роздивлявся її. І здається, йому подобалося те, що він бачив: великі груди, чуйні губи. А я милувалася ним. Він мав низький та бархатний баритон, кожна його репліка була ніби музика. Мені хотілося, щоб Вадим говорив вічно.

— Ну, що ж. Дякую панянки, мені вже час. — Вадим підвівся. Він був просто гігантського зросту.

— Зараз приберу чашки й проведу тебе. — Сказала Льока. Поки вона поралася, Вадим підійшов до мене.

— Чого сумна така?

— Я? Ні, все гаразд. — Він загадково посміхнувся і провів рукою по моїй щоці. — Ти ніби думками десь далеко, в тебе все гаразд? — Від його дотику в мене перехопило дихання, в мене все гаразд коли ти поруч.

— Так. Все добре.

— Пішли? — Подруга взяла до рук светра. Куди вона його проводжає, на 8 поверх? Я знала, що Льока хоче просто покурити в під’їзді. Адже вдома я заборонила, і все одно злилася неймовірно. Коли за ними зачинилися двері, я пішла в свою кімнату, з-під ліжка дістала коробку. В ній лежало багато всякого, у тому числі одне фото десятирічної давнини: на ньому Вадим обіймав мене міцно, я сміялася. Тоді я була найголовнішою людиною в його житті, а він — в моєму. Тільки це я зрозуміла дуже пізно, здається.

Льока все не поверталася, звісно я подумала, що може щось сталось. А може просто не всиділа на місці. Тим паче майже сутінки. Взявши до рук ліхтарика, я вийшла з квартири. В під’їзді було тихо. Вітер свистів у щілини в старих стінах. Я почула якесь шарудіння за ліфтом. Зробивши пару кроків мене ніби обдало холодною водою — мій Вадим і моя подруга сплелися у вирії взаємної пристрасті. Він обіймав її обома руками, цілував, я знала які спокусливі ці поцілунки! Вони настільки були захоплені, що і не почули, як я вийшла до них. Ледве чутно він прохрипів: «Пішли до мене…» Ліхтарик випав із рук. Глухим стуком вдарився об підлогу і покотився до ніг Вадима. Вони обоє підстрибнули від несподіванки. Яку палітру почуттів можна було прочитати на їх обличчях! На Льокиному — страх і зніяковілість. На Вадимовому теж страх. А потім вираз обличчя змінився на якесь незрозуміле для мене почуття. Очі були засліплені пристрастю, але він якось зухвало на мене дивився.

— Я… Пробачте. Тебе довго не було… Я… Просто… Занепокоїлася… — Сльози самі котилися по щоках. Хвилина, і я вже була на вулиці. Мені не вірилося в те, що я побачила. Мій коханий був з іншою, інша — моя найліпша подруга. Я втратила його. Зрозумій мене, я все розрахувала. Мала надію, що він ходить до нас через мене, що невдовзі ми будемо разом. Я хотіла розказати йому, яка була дурепа, як насправді кохаю його. В моїй уяві ми були вже разом і дуже щасливі. Не вірилося в те, що сталося. Поки все це скупчувалося в моїй голові, настали сутінки. Я опинилася в сквері, на протилежному боці мого району! Не питай, чим я думала. Тоді я зовсім не думала. А схаменулася запізно. Було холодно і моторошно. Стало важко дихати, зараз мені терміново потрібно повертатися додому. Але я вже не бігла, а дуже швидко йшла. Адже через страх у мене виникла думка, що мене почують, якщо я побіжу. Мої ноги були ніби скуті, замість прискорювати кроки вони уповільнювали їх. На вулиці було дуже вогко. Дув неприємний холодний вітер. Порожні вулиці міста навіювали моторошні передчуття. Тиша давила на мене. Тоді, вже не вперше, я подумала про те, що може не варто поспішати? Залишитися посеред цієї вулиці й чекати, що буде далі? Скільки цих істот? Які вони? Що буде зі мною? Такі думки, час від часу, відвідували не тільки мене. Іноді, вранці, люди знаходили знівечені тіла, або взагалі, хтось зникав, повністю. Ще гірше було, коли ще вчора жива людина перетворилася в ЩОСЬ. ВОНО було і не людиною і не мерцем. Не уявляй зомбі, це не так. Люди ставали нічим, безвольним харчем для справжніх потвор. Від цієї думки мені стало ще страшніше. Ні, покінчити з собою можна було і більш гуманним засобом. Тим паче, я не могла собі цього дозволити. В мене були сім'я та друзі… При згадуванні Льоки, я відчула знов укол ревнощів, і все — таки. Мені неймовірно пощастило — всі мої рідні були живі. Заради них і я повинна жити. Якби я була одинока, то пішла би в ніч разом зі своєю Береттою і подивилась в очі страху. Покінчила б з існуванням. Прожила би декілька хвилин борючись за життя, а не тремтячи від кожного шарудіння. Я глибоко зітхнула. Моє волосся було мокре від туману, який безжально згущався навколо мене. Крім того, я відчувала, що за мною спостерігають. Може, це хтось із вікна? Але всі вікна вже були щільно закриті стальними фіранками. Додому залишалося метрів 200, коли почався мій жах. Уяви туман, через який ти не бачиш довше ніж на пару метрів. Сутінки. Тиша! Т-И-Ш-А! І раптом, звідусіль роздаються незрозумілі лунаподібні звуки. Ці звуки руху чогось. Спочатку десь далеко, а потім десь близько. Я забула про Вадима і Льоку. Мабуть, в той момент, я навіть не пам’ятала як мене звати, було лише єдине бажання — вижити. Вітер подув ще дужче і раптом затих. Недобрий знак. Далі все відбувалось ніби в уповільненому темпі: щось схопило мене за ноги та потягнуло. Я впала на живіт, вдарившись ліктями об асфальт. ЩОСЬ безжально тягнуло мене. Біль була різкою по всьому тілу. Але в той момент я твердо вирішила жити. Щосили я забила ногами. Вони вдарялися об істоту поки нарешті не відбилися. Далі я бігла через нестерпний біль. Істота несамовито волала, переслідуючи мене. Мені потрібно було себе чимось захистити, я чудово усвідомлювала, що мені не вдасться втекти. За рогом школи була гора каміння, я звернула туди. Вхопила перший ліпший. В цю мить ЩОСЬ вже догнало мене, я щодуху почала молотити по ній. На руках я побачила кров. Кров, розумієш! Я второпала, що воно смертне. Страх відступав. Руки вщент розбили голову створіння. Воно впало і не рухалось. Тяжко дихаючи я стояла над своїм повергнутим ворогом. Велику частину сховав туман, але те, що я бачила, було головою, до того як по ній пройшовся камінь. «Потворність», єдине слово яке виникло в голові. Поки я переводила дух, мене обступило ще декілько істот. Мої вуха чули їх. Очі вирізняли деталі їхніх жахливих тіл: ось хвіст, як у велетенського скарпіона, лапа-клішня, сіра обвуглена шкіра. Камінь безсило випав зі знесилених рук. Схоже, це кінець.

— Ви, здається, щось загубили. — Це що? Голос? Справжній чоловічий голос? Може, мене вже вбили й це тільки здається? Але ж ні. Уявляєш, позаду мене стояв чоловік. Він наче примарний вершник. Туман оповів його мужню статуру, від якої чомусь сходило червоно-помаранчеве світло. Голий торс чоловіка (матір Божа, як йому не холодно!) оповила кольорова тату. Тоді я не роздивлялася, що на ній зображено. Вона обіймала крім торса частину шиї та ліву руку.

— Ти справжній боєць! Дзусь звідси! — Крикнув він потворам і вони вмить щезли. — Дозволь провести тебе додому? Дівчині дуже небезпечно гуляти самій у сутінках. — Хоча було вже майже темно. Мої лікті й живіт свербіли, а руки були розбиті до крові. Лице подерте, скуйовджене руде волосся. Чомусь я подумала, як негарно зараз виглядаю поруч із цим красенем. Він був вище мене на голову і від нього віяло таким холодом, що в мене майнула думка: його я боюся більше ніж істот. Він притягнув мене до себе і повів. Знаєш, тоді я була ніби ганчірковою лялькою. Чоловік вів мене і моє тіло слухняно йшло. Коли ми дійшли до дому він галантно поклонився розвівши широко руки.

— Далі йти я не можу. Тебе чекають.

— Поля!!!!! — Істерично орала Льока. — Ми з ніг збилися шукаючи тебе! — Вадим схопив мене за руку і тягнув в будинок. Льока бризкала водою за нами, відбиваючи запах. А мій кавалер щезнув. Поки вони замикали під’їзні двері й квартиру, я починала оклигувати. Друзі щось казали до мене, але я не розуміла жодного слова. Всі мої думки були коло того чоловіка.

— Отямся, Поля! — Вадим струснув мене, це допомогло. Я вийшла з ціпеніння. — Що з тобою сталося? Де ти була? Це твоя кров? — Я кивала в знак згоди потім навпаки.

— Вона здається в шоці. Я дам їй заспокійливе.

— Добре. Полю, на тебе напали? — Вадим уложив мене на ліжко і міцно тримав за руку, іншою погладжував по щоці.

— Ти відбивалася?

— Можна і так сказати. — Я повільно ковтала воду. Заспокійливе діяло майже одразу, заплющивши очі я відкинулась на подушки.

— Як вона врятувалася? — Пошепки спитала Льока.

— Мене врятували.

— Хто?

— Той чоловік… — Це було останнє, що я сказала перед тим як провалитися в міцний сон. Я цього не бачила, але Льока покрутила коло скроні. І лише Вадим розумів, кого я мала на увазі.

Глава 3 Одкровення

Настав ранок. Прокинувшись, я солодко потягнулася. Так добре виспатись! Снодійне — велика річ. Іноді ми приймали його по черзі, щоб поспати спокійно. Виходити з кімнати я не квапилась, адже там на мене чекала неприємна розмова. Треба було б якось порозумітися з подругою. Наразі нахлинули вчорашні спогади. По-перше, я не знала, що маю таку жагу до життя. По-друге, і не менш важливе — знайомство з «тим чоловіком». Загадково моторошна зустріч. Одночасно з цим перед очима майнула картинка розтрощеної вщент голови істоти. Рукою я закрила обличчя. Підборіддя боліло, разом і з ним болів живіт і свербіли лікті та коліна. Тільки — но я підвелася, в двері постукали. Льока не дочекавшись відповіді боязко просунула голову.

— Доброго ранку. Ти вже встала? — Вона зайшла, в руках тримала чашки з кавою. Напій зазиваючи димів, розпускаючи неймовірно солодкий аромат. — Я тут каву зварила. — Льока виглядала зніяковілою.

— Проходь. — Подруга присіла поруч зі мною на ліжко. — Ти давно не спиш?

— Я і не лягала.

— Це моя вина. — Чудово розуміла ситуацію, адже повернувшись додому в темряві, я могла привести за собою істот. Вони йшли на запах і не находили нас тільки завдяки заходам безпеки. — Пробач.

— Все добре. — Льока поправила волосся за вухо, вона завжди так робила коли казала не те, про що думає.

— Ні, я повинна вибачитись. Не треба було так гостро реагувати.

— Так. Що це було, чорт забирай? — Нарешті вона себе не стримала. — Ти все ще відчуваєш щось до Вадима? Ми з тобою про це розмовляли, ти казала, що все в минулому?

— Так. І ні. Це важко пояснити. — Декілька хвилин ми пили каву мовчки, обом було ніяково.

— Тобі треба привести себе до ладу та обробити рани ще раз. Вчора я їх промила і продезінфікувала.

— Дякую. — І тут мені по-справжньому стало соромно перед подругою. — Льока, мені так совісно. — Я кусала губу, намагалася підібрати слова і не могла. — Ти… У вас це давно?

— Що саме?

— Ну, коли ви перейшли платонічну стадію? — Вона опустила очі. Чомусь виглядала дуже сконфужено. — Не відповідай. Я не хочу знати. Поки що. Мені потрібен час, щоб змиритися. — Я встала, нервово міряючи кроками з кутка в куток велику кімнату.

— Я не думала, що в тебе ще є до нього почуття…

— А в тебе? Є? — Знову цей винний погляд.

— Мабуть. Я не знаю, що тобі тепер відповісти. — Ми знову замовкли. Я важко зітхнула, не люблю невирішених ситуацій. Але годинник задзвонив, нагадував, що час йти на роботу.

— Мені час збиратись. Тим паче, в мене сьогодні ще перевірка.

— Полю, нам треба буде поговорити й все з’ясувати.

— Ми поговоримо, обіцяю. — Розмовляти наразі не хотілося. Адже тепер я знаю, що вони крутили романчик за моєю спиною. Так, ховаючись від мене. Мене охоплювала лють, тому я дуже швидко зібралася і вилетіла з будинку. Було відчуття, що мене зрадили. Треба заспокоїтись і було лише одне місце де можна це зробити, але все потім. Попереду в мене перевірка. Я обіцяла пояснити тобі, що це таке. Так от, ми називали її «магічна перевірка». Це була ще одна вимога Вартових. Раз у місяць ми приходили до Вартової Вежі. З кожним окремо велась бесіда одним із Вартових. Навіщо, спитаєш ти? І справді, я теж замислювалась не раз над цим питанням. Здається їм просто треба було постійно всіх контролювати. Також я чула, що коли на людину нападала істота, то найчастіше це приховували. А згодом, покусана людина перетворилася на ЩОСЬ. Так починалось суцільне пекло в такому домі, потім на вулиці й могло охопити все місто. Головне не давати себе кусати! Вартові ретельно нас перевіряли. Тоді мені здавалося це правильним, і зараз здається. Звісно, людина яка заразилась, боялася. Адже коли її виявляли або вона сама зізнавалася, то така людинка часто щезала. Так от. Приїхавши до Вартової Вежі я попрямувала через великий хол. Було дуже людно. Прикрасою зали був фонтан в центрі. Посеред фонтану стояло зображення Аїда. Він тримав у своїх міцних руках прекрасну Персефону. Міфічна дівчина у відчаї розвели руки, на її обличчі відбився жах. Лице Аїда ж навпаки, втілювало захоплення та пристрасть. Барел’єф також розповідав сумну історію Персефони: вона була викрадена Аїдом, який зачарувався красою дівчини. Пів року вона жила з ним в царстві пітьми, в той час на землі наступала осінь, повільно її зміняла зима. Так сумувала за своєю єдиною донькою матір Природа, помираючи від туги. А весною суворий Бог відпускав свою дружину на землю. І чарівна Персефона поверталася до матінки Природи на весну та літо. І розквітало все навкруги, радуючись возз’єднанню дитя з матір'ю. Сюжет цього міфу завжди заворожував мене. Чи кохала Персефона Аїда? Або була його заручницею? Я присіла на край фонтана, звук води заспокоював мене. Перед перевіркою я дуже нервувала. Люди снували туди-сюди, не зупиняючись і на хвилинку. Я зачерпнула воду щоб промокнути лоба та шию.

— Вона покохала його. — Я не відразу зрозуміла слова, ніби хтось говорив на іноземній мові. Але цей голос я нізащо не переплутаю: низький хриплий баритон, мрячні нотки. Дуже повільно я озирнулася, коло мене стояв «той чоловік». Шрам виразно пересікає обличчя зліва-направо — від лівої скроні до підборіддя. В цей раз він був одягнений в сірий френч з високо піднятим коміром та чорні шкіряні рукавички. В очах сріблястий холод, хижа посмішка… Гарна. Я знов повернулась до води, маючи надію, що цей небезпечний парубок розтане в повітрі.

— Я не щезну, коли ти обернешся. Я не гра твоєї уяви. Я — справжній.

— Не впізнала тебе… Одягненим. — Спробувала пожартувати я. — Ти не людина і не істота. Ти не можеш бути реальним. — Я дивилася на воду і бачила своє відображення поряд з його. Отже, він і справді тут. Може існувати й вдень і вночі. — Як таке може бути? — Відображення лише всміхнулося. Потім він присів поряд зі мною. — Про що ти казав, вона кохала його?

— Персефона кохала Аїда.

— Звідки ти знаєш про що я думала?

— Знаю і все.

— А про те, що вона кохала його?

— Персефона жила з ним поруч пів року в пеклі. Звісно кохала.

— Може в неї не було вибору? — Невже він читає думки? — Ти читаєш думки?

— Іноді чую про що думають люди. А вибір є завжди.

— Мені не віриться в те, що ти реальний. Ти екстрасенс? Новий вид якийсь?

— Мене звати Ілай. — Він протягнув руку, зняв рукавичку. Я несміло дала свою. Проте на запитання не відповів.

— Поліна. — Його долоня була тепла. Від дотику мене охопило хвилею спокою. — Поліна, — Ілай дивився мені в очі. Його голос прийняв м’якіші нотки. Проте все одно небезпечно хрипів, — я не раджу тобі розповідати Вартовому те, що сталося вчора. Особливо, будь ласка, не говори про мене. Це може мати неприємні наслідки, як для тебе, так і для мене.

— Я розумію, напевно… Ти прогнав істот одним наказом? — Пошепки спитала я. Він лише усміхнувся. Зрозуміла, що відповіді я не отримую, додала: «Дякую тобі, що врятував мене». Ілай знов всміхнувся і кивнув.

— Якщо я тобі знадоблюсь, покликай мене. Подумки. Щиро. Міцно. І я прийду. — Ми все ще трималися за руки. Було щось гіпнотичне в цьому парубку. Він підвівся, повільно відпустив мою руку.

— Навіщо ти допомагаєш мені?

— Поля! — Мене гукнули. Я повернулась, але гукали якусь іншу Полю. А може мені почулося? Отже, Ілая вже не було.

— Ілай… — Коротко погукала я. Але він щез. Ніби в дурмані я пішла до ліфта. Двері зачинилися і я їхала на 8 поверх до кабінету 876. Вийшовши, я звернула увагу, що людей було мало. Деякі сиділи на канапках коло кабінетів, інші стояли в очікуванні своєї черги. Ніхто не розмовляв один з одним. Всім хотілось швидше з цим покінчити. Коло 876 кабінету нікого не було, тому я зайшла.

Вартові були стилягами. Достатньо було побувати тут, щоб це зрозуміти. Уяви собі кімнату, розмір якої ти не знаєш, просто тому що там майже темно. В центрі стоїть круглий стіл із чорного блискучого мармуру. По колу він світився білим глухим світом. Навколо міцного столу було декілька мармурових стільців із високими спинками. Тільки — но я присіла, як стільниця засвітилася теплим жовтим кольором. Стало світліше і не так моторошно.

— Покладіть руки долонями вниз. — Пролунав з якогось кута голос. Я здригнулася від несподіванки. Процедура перевірки була незмінною. Втім я ніяк не могла звикнути до Вартових. А саме їх любові до містицизму, навіюванню таємничого. На поверхні столу з’явилися блакитні контури рук, на які я поклала свої. Пройшло декілька хвилин, перш ніш голос сказав: «Дякую. Можете забирати руки». Володар низького баритону з’явився просто нізвідки.

— Мене звати Арман. Сьогодні я ваш інспектор. — Арман окрім циганського імені, володів і циганською зовнішністю, в найкращих традиціях цього народу. Його чорне волосся було зачесане назад, відкриваючи великий лоб. Густі широкі брова обрамляли темні великі очі. Пухлі губи надавали обличчю по-дитячому ображеного виразу. Він був високим і товстеньким. Поли піджака ледве сходилися на величенькому животі. — Дайте мені свої руки.

— Він довго вдивлявся в лінії моєї долоні. Потім поклав руку на потилицю і заплющив очі. — У вас болять лікті, живіт і коліна. Чому? Я відчуваю там рани. — Очі при цьому він не розплющував.

— Я впала. — При цьому моя зрадницька ліва брова здригнулась вгору, так завжди було, коли я брехала. Але ж він про це не знав.

— Як це сталося?

— Я іноді бігаю. От і сталось. — А перед очима істота, яка тягла мене метрів 10.

— Вам потрібно бути обережніше. А що, якби ви впали та втратили свідомість? Я бачу, це сталося майже в сутінках. — От халепа, що він ще бачить?

— Т…так, — невпевнено сказала я. — Майже.

— Як це необачно. — Арман відкрив очі. — Ну добре, — він важко зітхнув. Добре?! От і все на що здатен екстрасенс? Я чула історії про їх здатність впізнавати все про людину, як тільки вона заходила до кабінету. Від них ніби нічого не можна було приховати. А на ділі, все інакше. Арман втомлено тер очі й позіхав, а я розгублено попрощалася. Майже коли я була на порозі Вартовий несподівано спитав: «Ви знаєте давньоукраїнський міф про Стрибога?» Я кивнула. «А давньогрецький про Персефону?» «Персефону?!»

— Знаю. — Тихо відповіла я.

— Як ви вважаєте, що в них спільного? — Дурниця якась. Що може бути спільного між давньоукраїнським і давньогрецьким міфами?

— Ви задаєте такі питання… Відчуваю себе на заліку. Ну що ж, — я прикусила нижню губу, — отак відразу і не відповім.

— Я питаю, тому що бачу з вашої анкети дані про освіту. Ви захистили дисертацію по міфах древніх слов’ян, чи не так?

— Так. Міфологія моя пристрасть.

— І зараз ви викладаєте в коледжі?

— Тільки тому що всі університети зачинені. — Виправдовувалась я. Мене чіпляли такі запитання, ще з часів, коли я працювала в школі. — Але в моєму коледжі поглиблена програма, на рівні університету. Але до чого тут ваше запитання? — Він стиснув нижню губу ніби я сказала щось не те. Навіщо він спитав про Персефону, коли тільки хвилин 15 тому я говорила про неї з Ілаєм? Що це, звичайний збіг обставин або Арман не такий вже простий, як здається. — В обох міфах головна героїня — жінка. Їх обох намагаються поділити між собою. Що ще? І Персефона, і Поля із міфу про Стрибога володіють небаченою вродою. Все, що є спільного.

— Все? А ви знаєте, що вони обидві мали довге руде волосся?

— Ні. Це важливо? Стривайте, з чого ви взяли? Кожен митець, будь — то поет, письменник або ж художник по-своєму зображали зовнішність жінок. Це ж всього-на-всього міфи, ірреальні історії, тлумачення людських вірувань. Спроба пояснити природні явища, походження дерев, всіляких назв і тому інше.

— Невже? Цьому ви вчите дітей? Може вам варто переглянути свою думку і розповідати так, ніби це насправді було? А хтозна, може й було?

— Арман, я — науковець і можу відрізнити вигадку від реальності.

— Скажіть, чи могли наші попередники, які вільно жили вдень і вночі уявити теперішнє життя?

— Ні, але у них хоча б було життя.

— Можливо, якби дівчата із міфів трималися свого вибору, ніхто не страждав тоді.

— Що ви маєте на увазі?

— Коли Персефона виходила до своєї матері, то разом із нею в світ людей проникали злі духи. А Поліна взагалі відкрила їм двері.

— Тобто винна жінка, як завжди! Ви вважаєте спільне в цих міфах є те, що через жінку вся ця нечисть ходить по землі?! — Чоловіча логіка! Вартовий не відповідав. — Пробачте, звісно я знаю, що ви не одружуєтеся, але чи ви кохали коли-небудь? — Арман здивовано глянув на мене, потім опустив голову, ніби вона стала важкою. Прикрив очі рукою, він щось шепотів: «Ні, ще не час. Заспокойся. Слухай мене…»

— Слухай мене! — Рявкав Вартовий. Але голови не підіймав. — Як би жінки не були такими, світ був би інакшим! — Більше я не хотіла розмовляти. Він лякав мене, наче божевільний якийсь. Я вийшла не попрощавшись. Хоча, якщо чесно, я вибігла із того кабінету. В коридорі не було так страшно, дихати стало вільніше. Чудний діалог відбувся. Однак більше на дискусію в мене не було часу, сьогодні в мене 3 пари та важка розмова з подругою. В коридорі людей побільшало. Коли я проходила 870 кабінет, сталась дивна річ. Із цього приміщення вийшов Вартовий. Виглядав він, як і всі інші інспектори: в темній паранджі, яка була розписана зірками. Обличчя сховане за волосяною сіткою. У всіх було довге волосся, тільки колір мінявся. Тому, коли я побачила Армана, перше про що подумала: «Вони нарешті відкрили свої обличчя і змінили ці дивні халати на чоловічий одяг». Так от, цей Вартовий із 870 кабінету зачитав ім’я наступного відвідувача: «Поліна Щаслива». «Що?!!!!», майнуло в голові.

— Поліна Щаслива тут? — Я зупинилася і витріщила на нього очі. — Це ви? — Звернувся до мене. Я кивнула.

— Проходьте, будь ласка.

— Так я щойно з перевірки. Мене перевірили. — Надто голосно сказала я. Люди навколо почала озиратися. Вартовий уважно подивився в планшет. — Я була в цьому кабінеті, - рукою вказала на двері, - 876 номер.

— Такого кабінету не має.

— Як це. От подивіться. — Ми пройшли до приміщення з якого я тільки вийшла. Але на двері не було вже номеру.

— Це склад.

— Я тут була. — Вартовий відчинив двері показуючи мені нутрощі. Там було темно і справді навалено всілякої меблі. Але мої очі й мозок відмовлялися вірити побаченому.

— А, ось, бачу вас дійсно перевірив Вартовий Номер П’ять, кабінет 875. Ви переплутали двері. — Як на це реагувати я не знала, тому просто кліпала очима.

— М… мабуть. Інспектора звали Арман, він не називав свого номеру. — Це теж здалося тоді дивним, Вартові не мали імен, замість них номери. Дивно звісно, але така в них система. — З вами взагалі все гаразд? Ви знаєте, що інспектори не називають імен, тільки номери. Чому у вас підборіддя подерте? — Він знову глянув у свій планшет — Падіння при пробіжці. — Прочитав він. — Ясно. Ви якась дивна. На все добре. — Він повернувся вже йти, а потім сказав: «І у нас не має всіляких там Арманів!». Зовсім розгублена я поїхала на роботу.

Повернувшись додому після нудного трудового дня, я відчула полегшення, що Льоки ще не було. Не те, щоб я не хотіла її бачити, просто розмовляти про те, що сталося не було жодного бажання. А може, просто знати, що у них із Вадимом справді були стосунки було нестерпно. Проте згодом, полегшення переросло у хвилювання. Вже майже настали сутінки, а подруги все не було. Майнула думка, що вона у Вадима. Але ж не піду я до нього! Раптом в двері постукали, нарешті, повернулася! На порозі стояв Вадим, він важко дихав, ніби біг.

— Що сталось?

— Привіт! — Він переводив дихання. — Ледве встиг. Льока в лікарні, нічого серйозного, не хвилюйся. Подробиці завтра.

— Стій! Що трапилося?

— Полю, вже майже стемніло. Мені час додому.

— Заходь. — Він здивовано глянув на мене. — Ти й раніше ночував у нас. Нумо хутчіше. Я місця собі не знайду до завтра. — Я брехала, нагло. Я хотіла, щоб Вадим залишився. Ми наодинці. І з ним краще було все з’ясувати. Принаймні на нього я сердилася менше. Миттю глянула на себе в дзеркало, треба було причесатися. Моє неслухняне руде волосся вільно спадало на плечі. І кофтинку потрібно було переодягти, цей чорний пуловер знав кращі часи. Мовчки ми зробили всі приготування й умостилися на софу. Я запалила свічку.

— Розповідай.

— Льока помила підлогу перед тим як закрити кафе. Щось забула в підсобці, хотіла швидко пробігтися, щоб не залишити слідів так і гепнулась. Легкий струс, і ногу зламала.

— Що?! От кадр, ніколи не дивиться під ноги.

— Так і є. Іноді мені здається, що у неї щось із рівновагою не те, її постійно хитає.

— Ха! Ми жартуємо, що у неї навіть хода, як у п’яниці! — Вадим хихикнув.

— Зачекай, а ти звідки знаєш що сталося?

— Ми домовилися разом додому йти. Я зайшов за нею. Дивлюся, а вона на підлозі лежить в позі зірочки, а зверху неї швабра. Як вона падала я не знаю, але швабра ще її по лобі стукнула.

— Бідолашна…

— Припини сміятися.

— Я намагаюся. Ні справді, Льока вічно падає. Так ви разом додому ходите? — Це запитання в мене вийшло задати із серйозним тоном. Вадим припинив сміятися.

— Іноді, коли моя зміна припадає. — Він ніби відчував провину, тому якби виправдовуючись додав, — ти знаєш, ми поруч працюємо.

— У вас стосунки?

— Ну, типу того.

— Давно?

— Пару місяців…

— Пару місяців?! Чого ж ви ховалися?

— Льокі було ніяково перед тобою. У вас, дівчат, дивні правила.

— Так, із колишніми, найкращим подругам зустрічатись заборонено! — Зараз я ненавиділа свою колишню найкращу подругу. Два місяці вони ховалися, а я дурепа, набудувала таких повітряних замків! — Ти не міг обрати якусь іншу дівчину?

— Тобі неприємно?

— Так! Ні!

— Так чи ні? Наші відносини в минулому чи як?

— Звісно… — Я встала. Мене душила образа на подругу. Гнів кипів, але сердилася на себе. Стільки емоцій водночас і треба пошепки терпіти.

— Чому тоді ти вчора так відреагувала? І взагалі, що з тобою сталось? — Я знову сіла поруч з ним, руки тремтіли. Намагаючись вгамуватися я крутила кільце на пальці.

— Розумієш, я не люблю коли з мене роблять дурепу. Саме це ви й робили пару місяців. Цього не потерплю, тим паче, від Льоки. І звісно, чого брехати, я не очікувала того, що побачила. Так, наші стосунки в минулому і почуття також. Але все одно мені неприємно. Просто потрібен час щоб звикнути до вас, як до пари. — В ту мить я їх ненавиділа обох. І всіма фібрами своєї душі намагалася цього не показати. Приборкати лють, яка клекотала зсередини, я вирішила єдиним знайомим мені засобом — відверто поговорити. Добре, що було темно, у світлі свічки було видно лише частину обличчя Вадима та його очі. Вогник відблискував в них, робив його дорослішим, мужнішим. Зараз я вперше подивилась на нього по-іншому. Вадим і справді був вже дорослим, він мав широкі грубі вилиці, тонкі губи, великі зелені очі. Вся його статура ніби була змальована з картини богатирської епохи. Його важко було назвати гарним, можливо навіть велетноподібним, але дуже привабливим. Всі хто його знав, попадали під вплив Вадимової харизми.

— Ти завжди був небайдужим до жінок.

— ЩО?! — Його брови здригнулися вгору.

— Так, згадай, коли я залишалась вдома, ти гуляв з однією із моїх подруг. Постійно обіймався зі всіма. А в разі сварки зі мною, швидко знаходив когось. Чи тебе знаходили, не важливо. Але ти був постійно в центрі жіночої уваги.

— Та ні.

— А як же твоя колишня дівчина, яка вмовляла тебе позбавити її цноти. Ти сам мені розповідав!

— Було…

— Ух… — Важко зітхаючи я відкинулась на спинку софи. — Постійно із-за цього хвилювалася.

— Ніколи б не подумав.

— Так, я це старанно приховувала. Мені було страшно, що ти мене покинеш. В тебе купа дівчат навколо було.

— Я в шоці. Навіть і не думав, що ти переймалася через це. Ти ж знала, що була для мене коханою дівчинкою. — Все, що я почала говорити далі викарбувало не один слід в його душі. Тоді я цього не розуміла. — В мене були такі сильні до тебе почуття. А ти був таким несерйозним. То ти пропадав на декілька днів, потім з’являвся, ніби нічого не сталося. А пам’ятаєш, ти пропав на цілий місяць?

— Т…так. — Невпевнено відповів.

— Я плакала кожен день. Дзвонила майже щоденно до тебе додому. Твоя мама або сестра так співчутливо зі мною розмовляли. А потім ти з’явився з якоюсь кумедною історією. Тебе ніби спіймали з дурмантравою. Ти хотів відкупитися від Вартових… Ховався потім від них.

— Так це правда була!

— Отож, ти постійно в якісь халепи потрапляв. Такий ненадійний був.

— Ти через це мене покинула?

— Так. Якось зрозуміла, що так у нас з тобою буде все життя. А я хотіла надійності та стабільності. Навіть попри те, що до нестями тебе кохала. — Опа, невже я це сказала вголос.

— Ти мене кохала?!

— Звісно, дуже. — Але дуже жалкую, що сказала. Прикуси язика і мовчи.

— Я думав, ти мене покинула через байдужість. Я не знаю, що сказати, це для мене відкриття.

— Я знаю, що теж ображала тебе, і мені, дуже-дуже прикро. Пробач, що поводила себе так егоїстично. — Неймовірно сильний гуркіт о металеві двері під’їзду, зірвав з губ Вадима питання, яке могло змінити весь вечір. Шум не припинявся. Ми підхопилися.

— Що це? — Серце дико стукало, віддавало у вуха барабанний бій.

— Тссс… Це істоти. Вони намагаються прокрастися в двері. Де ваша схованка?

— В моїй кімнаті.

— Хутчіш туди. — Ми заблокували двері моєї кімнати. Вони теж були металеві. За вікном дув вітер із такою силою, що аж вив по кутках.

— Це вітер. Ти вся тремтиш. — Вадим міцно обійняв мене. Так ми стояли декілька хвилин. Чи припинився гуркіт, ми не чули з того місця, де були, але вітер ставав дедалі сильнішим. — Тобі нічого боятися, ваші двері міцні і я добряче обприскав їх кроповою водою. Може приляжеш? А я посиджу, десь тут. — Я послухалась, дивне двояке запитання. Не подумай про щось таке. Я і справді трусилася від страху і від його близькозті. Але руки не відпускала.

— Ти чув, що сталось в третьому домі, це квартал від нас? Там істоти прорвалися в під’їзд багатоповерхівки, із 35 квартир вижили 18.

— Це неправда. Я був там. Істоти видерли двері, тому що хтось не зачинив їх. І якийсь дурень вийшов подивитися, і все. Гаплик. Не слухай всіляких балачок. — Зараз Вадим теж брехав, щоб мене заспокоїти. Насправді, ніхто не вижив. Добре, що не було дітей. — Зараз спи, я буду на варті. — Мені хотілось його обійняти, а йому переварити все, що я наговорила.

— Вадиме…

— Що?

— Мені так страшно. Обійми. Льокі не скажу, обіцяю. Все одно тут єдине ліжко і будемо спати разом. Ти не простоїш всю ніч. На підлозі холодно спати. — Знов якийсь підтекст відчувається. Чи мені здається, що ми один одному натякаємо на щось?

— А що тут такого? Ми всього-на-всього давні друзі. — Останнє слово він прошепотів прямо на вухо. Якось швидко зголосився. Друзі той друзі. Так я і заснула, в міцних обіймах чоловіка, якого досі кохала, але запізно зрозуміла.

Глава 4 Арман

Арман прокинувся не в своєму будинку. Він проспав цілу ніч в якомусь покинутому сараї. Пощастило, він живий, і він все ще людина. Голова як в тумані. Молодий чоловік вийшов на вулицю, не дуже розуміючи, що робив вчора. Ні, він пам’ятав деякі епізоди, але все інше ніби було ні з ним. Себе наче бачив зі сторони. Голос, який він іноді чув, наказав проникнути до Вартової Вежі під видом Вартового. Зайти до кабінету № 876 і чекати на дівчину. Провести з нею бесіду, голос сам говорив із нею через Арманове тіло. Потім він наказав йти спати. І Арман пішов, ноги довели додому, але туди так і не пустили. Тому обрав першу пусту споруду і заснув. Міцно і без сновидінь. В голові блукав туман. Згодом морок просіявся і чоловік підійшов до дверей свого магазину. Тут пахло свіжою здобою і кавою. Над дверима висіла збідніла стара вивіска в синьо-білу смужку. На ній вицвілими літерами був напис італійською мовою «Паніфічіо». Його дружина говорила, що так вони привернуть більше клієнтів. Тому що випічка в італійців завжди була найсмачніша. І була права.

Дзвіночок над дверима сповістив про прихід ще одного покупця. Рубіна лише глянула. Дуже багато роботи — нескінчений потік людей, кому хліба, кому пиріжків, а кому булки з кавою. Одна жінка не справлялась. На щастя, покупці це розуміли й терпляче чекали своєї черги. Всі знали, що зазвичай їх обслуговує Рубіна зі своїм чоловіком і сином. Наразі вона була сама з сином, і сильно виснажена. Весь ранок від зорі вона випікала хліб, тому відчинила магазин із запізненням. Коло дверей вже було купа народу, втім, так завжди в п’ятницю. Адже на вихідних вони не працювали. Її чоловік загадково щезав, не перший раз, і бідолашній довелося робити все самій. Сина не хотіла будити, тому що не могла пояснити де дівся батько. Звісно, маленький Король (саме так звали їх тринадцятирічного нащадка) із всіх сил намагався допомогти матері. Тільки-но прокинувся, відразу прийшов в магазин і відпускав товар разом із нею. Рубіна цінила це. А в душі кипів гнів на Армана, але варто було їй глянути на виснажене лице чоловіка як гнів минув. Вона наказала сину відвести батька в дім та напоїти настоєм полині.

— Поклади його спати та залишся з ним. Будь поруч.

— А ти? — Рубіна мовчала. — Мам?

— Я впораюсь синочка. — Потім тихенько додала, — будь з батьком, мені так спокійніше.

Коли ж важкий день скінчився, Рубіна закрила всі двері й вікна. Впала в крісло і підпалила сигарету. Вона палила рідко, коли траплялися вкрай виснажливі дні. А таких стало забагато в останній час. З огляду на неї можна було сказати, що вона не володіла вродою, але все ж була по — жіночому привабливою. Раніше в неї завжди були довгі доглянуті нігті. Вона сама робила собі манікюр. Вимальовувала на нігтях квіти або ж хитромудрі візерунки. Полюбляла яскравий лак. А зараз — короткі та іноді злегка підпиляні, натруджені руки із глибокими зморшками. Ці руки п’ять разів на тиждень місили тісто і випікали здобу. Звісно, вони мали машини для замішування тіста, але їх не вистачало. Вони важко працювали щоб отримати ліцензію і стати на ноги. Якщо їх магазин хоч одного разу не відчиниться, або ж на них хтось поскаржиться, вони вмить втратять свій бізнес. Все трималося на ній — дуже маленького зросту жінці. Проте, попри тендітну структуру, Рубіна володіла жорстким характером і залізною волею. Не молода, але все ще по-жіночому приваблива, циганка розпустила своє довге хвилясте волосся. Каштановими пасмами воно обійняло її талію. Вона почесала підборіддя, так завжди робила коли потрібно було прийняте якесь рішення. Треба було щось робити з чоловіком, так далі продовжуватися не може. Важко зітхнувши Рубіна пішла додому. Їх квартира знаходилась на другому поверсі в цьому ж будинку, що і магазин. Король дивився телевізор, Арман варив каву на кухні. Вигляд мав бадьорий.

— Привіт Армане!

— Кохана, — він цмокнув її в лоб, — бідолашна моя, втомилась. Ось сідай, я наллю кави.

— Де ти був, пам’ятаєш?

— Смутно, але так.

— Ти знову чув голос? Що він тобі цього разу нашептав?! — Чоловік опустив очі й кивнув. — Послухай, наступного разу, коли його почуєш, хай він і мене попередить, що тебе не буде! Ще декілька таких днів і я з’їду з глузду!

— Пробач…

— Армане, — Рубіна важко підійшла до чоловіка, в неї ломило все тіло від перевтоми. Вона поклала свої маленькі руки долонями вниз на його груди, — це не жарти. Цей голос маніпулює тобою. Використовує тебе для своїх цілей, твій дар, такий рідкий! Ти можеш навіювати людям все, що заманеться, нав’язувати волю іншим, цей голос користується цим. Ми так давно приховували твої здібності. І зараз вся наша сім’я під загрозою… Ти комусь казав про свої здібності?

— Ні, здається. — Арман замислився, — а знаєш, ще минулої зими, заходив до магазину один чоловік. Я запам’ятав бо тоді ти важко хворіла на грип. Так от, він цікавився тобою, дивувався, що у циганки не має здібностей. Адже всі знають, що у циган всі знання передаються по жіночій лінії. Я сказав… Далі пусто. Ніби й не було цієї розмови.

— Подумай, Арман, що ти відповів йому?

— Не знаю… — Рубіна міцно тримала руку чоловіка.

— Дивись мені в очі, я допоможу. — І маленька жінка направила всю свою енергію крізь чоловіка, вона підживить його і він зможе згадати.

— Я сказав, що ти маєш дар передбачення, вмієш гадати. І тоді він спитав, як воно, бути одруженим з жінкою, яка знає кожен твій крок і я розсміявся. Тому що бути одруженим з чоловіком, який може навіювати будь що, ще гірше. Але здається, я сказав це вголос і той чоловік всміхнувся, якось хитро. Потім він пішов. Навіть не допивши своєї кави.

— Ти пам’ятаєш як він виглядав?

— Ні.

— Звісно. — Рубіна знов почесала підборіддя. — Тоді розповідай все, що пам’ятаєш про вчорашній день. Де був, кого бачив, все Армане, до найдрібніших подробиць, які зможеш згадати!

Вже глибокої ночі, коли її наулюбленіші чоловіки спали, Рубіна розклала карти. Їй конче потрібно знайти ту дівчину. Карти показали невтішний результат, як для Армана, так і для тої рудої. Згодом голос зведе його з розуму та отримає все, що захоче. Долі дівчини й Армана переплетені, якось дивно. Вони й не коханці, і не друзі, і тим паче не вороги, але один без одного не йдуть по життю. За вікном почулося шарудіння, Рубіна вмить загасила свічку. Потвори шукали ким можна поласувати. Їм не пройти сюди, окрім всіх належних заходів, Рубіна знала ще і такі, яким не вчили Вартові. Коли всі звуки вщухли, вона пішла спати. Їй потрібно набратись сил. Завтра доведеться вирушити на пошуки рудоволосої дівчини з ізумрудними очима. Де ж ти, дорогенька, в цьому надзвичайно великому і дивному місті?

Глава 5 Його думками, моїми відчуттями

Прийти до тями він поки не міг. Все, що вона наговорила йому, важко було переварити. Ніколи він не дивився на їх стосунки її очима. Був впевнений, що вона залишила його заради іншого або ж, банально, через нелюбов. Вадим вірив в цю думку багато років. Але ось так… І головне — Поліна була права, він і справді був ненадійним. Його тішила сама думка, що вона його. Адже він покохав її з першого погляду, а вона ніби й не помічала його. А потім, якось все закрутилося і вони вже пара. Не оцінив вчасно. От телепень! Скільки часу витрачено даремно. Коли вона покинула його, він поїхав в інше місто. Проте це виявилося замало, і врешті Вадим змінив і країну. Він не міг знаходитись із нею на єдиній територіальній площині. Відчував кожен її крок, бачив серед натовпу її руді пасма. Він так важко переживав, почав знову палити. Хоча і ніколи не був одиноким, завжди купа жінок, але всі вони, ніби безликі привиди. Існувала в його серці лише Поліна. Часто вночі він намагався уявити, де вона, з ким. До кого іде після роботи, як інший зустрічає її, цілує. Від цих думок ставало лише гірше. Ласками жінок намагався вигнати її образ. Він був і розлючений і водночас його душа кровоточила без неї. Багато разів він хотів повернутися, подивитись їй в очі, обійняти, кохати до нестями. Бути з нею, торкатися, любити… Все це відбувалося в його уяві довгих сім років. Раптом він втратив роботу. Довелося повертатись додому. НЕНАВМИСНО. І одного дня, зустрів її. Щось заворушилось в душі й він знав — це лише маленький поштовх перед велетенською бурею. Проте вона була холодна. Іноді він ловив на собі її тривалий погляд, але… І тут Льока, сама люб’язність. Щебетала навколо, залицялася, чому б і ні. Тим паче — це єдиний доступний для нього спосіб вгамувати пристрасть по іншій. Він уявляв її, коли був з іншою, іноді… Реакція Поліни трохи спантеличила його, коли вона застала їх із Льокою. Але він чудово розумів, що вона наче дитина: її іграшка повинна бути лише її. І саме іграшкою в руках цієї рудої бестії він себе відчував. А на ділі все інакше. Вона кохала його. КОХАЛА. А він все зіпсував. Як завжди, вітаю дурнику. Тепер — то що? Як повернути прихильність коханої жінки, коли ще ця Льока! Вадим думав обмежиться однією ніччю, але ж затягнулося… Він опустив очі. Поліна така вродлива, спить? В цю мить вона підняла голову. Їх губи майже торкнулися, він відчував її дихання на своєму обличчі.

— Ти не спиш? — Прошепотіла вона, торкаючись його губ. Зараз він хотів цілувати її, повільно, щоб не злякати. Потроху набирати оберти, а потім, випустити всю пристрасть, хай вона захлесне їх, поглине. Серце тріпотіло, він майже не дихав.

— Ні… - Прохрипів він. Поліна відкрила очі. Було темно, але його погляд був гарячим. Щось спантеличило її, Поля відсторонилася від нього. Він міг поклястись, що вони відчували одне і теж саме. Але що сталося? Така різка зміна настрою?

— Вітер стих. Нарешті. Добраніч. — Її голос був теж хриплим. Пристрасть була придушена. Так було завжди: вона підпускала його до себе, він майже втрачав голову, а потім відштовхувала. Зараз вона повернулась спиною до нього, це було нестерпно, така тепла і бажана. Ось вона поруч, він провів рукою по її тілу не торкаючись його, і водночас така далека. Чому вона передумала? Треба було сильніше гнати вітер. Ні, кохана, цього разу ти не підеш від мене. Досить гратися.

Чи хотіла я його? Найбільше в житті. Але я і справді злякалася. На одні й ті ж граблі двічі? Не хочу. А заради вгамування пристрасті, заради однієї ночі псувати стосунки з найкращою подругою? А якщо в нас нічого не вийде, як завжди, тоді як бути? За вікном казна — що, ще цей ненормально сильний вітер … Я відчувала його настрій. Його тіло тремтіло. Правда коли я підняла голову і наші губи майже торкнулися, стало так гаряче. Це злякало мене. Навіть відвернувшись від Вадима, потилицею відчувала його роздратування. Ну що ж ти такий неактивний, бачиш же, що я даю задню, обійми. Прояви врешті наполегливість! Так і минулого разу ти просто дав мені піти. Ти не боровся за мене, не намагався наполягти. Може мені не вистачило саме цього! Проте ми так і заснули по обидві сторони ліжка, такі близькі й так далеко один від одного.

Глава 6 Легенда

Ранок приніс нові відчуття. Мені було соромно за щирість. Не знаю, чому я так розбазікалася. Ось що робить темрява в купі зі страхом. Вставши з ліжка, я навіть не повернула голови, щоб не дай Боже зустрітися поглядами з Вадимом. Спав він чи ні, я не знала. Тихенько вийшла із кімнати та зібравшись наспіх, вилетіла на вулицю. Вадим же не спав. Він споглядав за мною крізь напівопущені вії. Чудово розумів мої почуття (він знав мене як ніхто), але що йому робити далі з нами, він не знав. Адже був скріплений обіцянкою з побратимом.

До двох годин дня в мене були пари. До речі, я обожнювала свою роботу. Хоч ненадовго це давало ілюзію нормального життя. Правда, якщо замислитися, для нас це і було життя. Темою мого останнього заняття була «Тлумачення природи через міфи древніх українців».

— Наші пращури намагалися пояснити всі явища природи через міфи. Навіть виникнення таких назв як… — Чомусь на думку нічого не спадало.

— Пані Поліна, а як наші пращури пояснювали виникнення чудовиськ? — Всі подивилися на мене з підвищеною увагою. Що я можу їм відповісти? Сказати, що наші прадіди не знала того жаху, в якому живемо ми?

— Мені важко відповісти вам на це питання. — Я побачила розчарування в очах моїх студентів. — Хоча знаєте, ви не знайдете в підручниках того, що я вам розповім. Такі подробиці не включають в освітню програму. В одному манускрипті, який знайшли в Римі, розповідається про те, що всі потвори прийшли з пекла. Разом із Персефоною. Ви пам’ятаєте цей міф?

— Звісно. Це ж ваш улюблений. — Майже разом відповіли учні.

— Так. Я вам всі вуха проїла про нього, знаю-знаю. Так от. Коли Персефона виходила до своєї матері, то крізь двері пекла проникали й духи. Оскільки Аїд був ревнивим чоловіком, то разом із дружиною відправляв десятьох служниць. За життя вони скоїли один із найстрашніших гріхів — вбили своїх дітей. Через це вони стали служницями пекла і виконували волю свого темного володаря. А наказав він їм слідкувати за Персефоною і пити кров кожного, хто або образить її, або ж забажає. Так ці створіння кусали всіх, кого хотіли. Персефона була не владна над ними, Аїд же тільки тішився. Так, за думкою греків, служниці стали першими потворами на землі.

— Якісь нудні ці греки! — Сказав Сашко, він колупав зубочисткою поміж зубами. Худорлявий противний хлопчисько, але мав гострий розум. — От ви, Пані Поліна, вірите в це?

— Я не знаю в що вірити. За часів студентства намагалася знайти відповіді, коли саме почалося таке пекло на землі. Коли ж ніч перестала бути тихою. Прочитала безліч книжок.

— І що, знайшли? — Спитала красунечка Оля.

— Можливо. — За звичкою я присіла на край свого столу, знаю вчителя так не роблять. Але саме так я знаходила точку аудиторії. Ніби саме там була кнопка, яка вмикала увагу учнів. — Колись, наші пращури жила плем’ям і звалися полянами. Переважно займалися землеробством, тому обирали для заселення край поряд із рікою. Однією осінню сталася подія, яку в джерелах називають «мороком». На період збору урожаю було призначено весілля між найвродливішою дівчиною племені та найсміливішим парубком. Звали їх Поліна та Стриба. Як водиться, всі заздрили їм. Особливо молодша сестра Поліни. Вона звернулася до відьми. Просила знайти собі такого нареченого, щоб всі тільки й говорили про них. Відьма закликала якісь невідомі сили й напередодні весілля до полянів завітав Перун. Гарний, сильний, владний. Однак він не звернув уваги на молодшу підступну сестру, його серце полонила Поля. Він запропонував їй одружитися. На роздуми дав два дні, до молодого місяця. Звісно, куди ж без нього. На світанку другого дня Полі потрібно було запалити вогнище біля річки. Ліве — якщо вона вирішить обрати Перуна, праве — Стрибу. А за два дні, може тижні, я не впевнена в перекладі, повинно було відбутися весілля. Про що думала ця дівчина, в міфі не говориться. В них, взагалі, мало уваги приділяється внутрішнім хвилюванням. Особливо жінок.

— От паскудство. — Процідила ледве чутно хтось із дівчат. Я удала, що нічого не почула, адже так-то — «паскудство». — Так от. Поліна обрала Перуна.

— Ну звісно. — Хмикнув Максим. Які ж ці хлопці амбіційні! Проте вголос цього не сказала, натомість продовжувала. — В день їхнього з Полею весілля, Стриба з якогось переляку вбиває себе на очах всіх полян.

— Чого це він таке уткнув?

— Не знаю дівчата. Папірус, на якому був записаний міф був старий і подертий. Цілі рядки вицвіли від часу, тому і багато прогалин. Але здається, Поліна обрала Перуна. І Стриба з відчаю вбиває себе. Але в той час пролунав скрипучий регіт по всьому урочищу. Потріскалася земля. Із щілей почали виповзати злидні та анчутки на чолі з Чорнобогом. Сміючись кривим ротом повз він по галявині, а його потворна дружина танцювала навколо нього. Потім вона почала кричати якісь закляття і Стриба ожив. Вона сказала, щоб він забирав свою Поліну й вшивався в пекло. Як вони і домовлялися з сестрою Поліни. Та дурепа, обміняла душі Стриби й Поліни на милість Перуна. Тільки вона зовсім не очікувала, що Поліна і Перун покохають один одного.

— Якось все заплутано. — Сказала Світланка підфарбовуючи губи, значить скоро дзвоник.

— Що поробиш, завжди знайдуться заздрісники.

— Так, а далі, що?

— Далі Стриба увів Поліну в сутінковий світ. І саме коли вони переступили межу, на мить стало зовсім тихо. А потім поповзла вся нечисть із розлому в землі, яку утворив Чорнобог. Хапали людей, рвали на куски, пили кров. Почав відбиватися Перун, але його вогняні стріли гаснули в сутінках і не вбивали істот. Так зайшов морок на землю, в якому живуть потворні істоти.

— Якось нелогічно. — Сказав Сашко, — чому настав морок?

— Там щось сказано, про те, що Поліна повинна була народити сина. Саме ця дитина зможе покінчити з Чорнобогом і його володарюванням. Однак, хто повинен був стати батьком, цієї дитини, не сказано. Тому підступами Чорнобога, Стриба вбиває себе. Він вже не може дати життя комусь, навіть попри те, що ожив. А Перун не зміг знайти Поліну в пеклі. Здається так.

— А він її шукав? — Спитала з надією учениця, ім’я якої я не могла вимовити, вони була кореянкою.

— Так, там дуже багато тексту з описом його пошуків. Однак, папірус обірваний. Останні рядки такі: «Вона стане ламією і буде пити кров доти, доки ти не знайдеш її в сутінках…»

— Яка гарна легенда! — Мрійливо сказала Зорянка, біленька гарнюня.

— Гарна? Чим?

— Ну, по-перше, Поліна така гарна була, що навіть Перун закохався. Була б ще й розумною, то змогла б крутити ними обома.

— В тебе є щось в голові? — Спитав Сашко. — Тут в іншому діло. Цей Стриба- безхребетний. Навіщо вбивати себе, чому б не відстояти своє кохання?

— Так проти нього був сам Перун? — Заперечила я.

— То й що? Зубами треба було рвати того громовержця! Це ж його наречена. Тим паче, їй теж не вистачило рішучості відмовити. Обоє винні.

— Може і твоя правда. Ми ж не маємо повного тексту, не можемо знати всього. — Пролунав дзвоник. Діти розбіглися, ніби в нас не і не було такої цікавої бесіди.

Глава 7 Лоскітливе становище

— Опапа, хто тут передовик виробництва? — До класу зайшов Віктор. Що тобі про нього розказати. Людина-свято. Рідкісний засранець. Але ми дружили вже майже 10 років, та ще й працювали разом. Я до нього, мабуть, звикла. Та і в той час друзями «не розкидалися».

— Я вже закінчую. Потрібно було журнал заповнити. Ти закінчив вже?

— Так. Ти, до речі, поспішаєш? — Знову він робить ці невдалі спроби запросити мене кудись. Хоча… Чому б і ні, вдома мене не чекають. Вадим забрав Льоку з лікарні ще в обід, напевно, він і досі у нас.

— Ні, маю пару вільних годин.

— Може сходимо в таверну?

— Залюбки! — Віктор здивовано глянув на мене. Він певно і сам не очікував моєї згоди. — Я випила би чогось міцненького або солоденького. Чи може і того, і іншого разом! — Взявши його під руку, ми попрямували до авто. Віктор був майже на півголови нижчий за мене, і це завжди бентежило дівоче «Я». Худорлявий, занадто неохайний в одязі. Він мав шикарну копну чорного волосся, яку забував мити вчасно, правда. Іноді, мені здавалось, що з цим всім можна було щось зробити. Якось його привчити. А от з його паскудним егоїзмом, не боюся цього слова «паскудний», нічого не можливо вдіяти.

Маленьке містечко, де знаходились таверни, розташовувалося на березі Великого Озера. Пів години їзди від нашого району. Я не знаю, які зараз у вас таверни та чи є вони в твоєму світі, тому розповім про наші. Місто коло озера називалося Тихий Притулок. І не даремно. Там здавали кімнати для ночівлі, ніби зовсім безпечні. Казали, що щось таке було у воді Великого Озера, що відлякувало істот. Тому вони дуже рідко сюди заходили. Звісно, це були лише чутки. Проте, я ще жодного разу не чула, щоб тут хтось помер або зник. З друзями ми часто заходили в таверну «СинійКіт». Дивна назва, я знаю. Але «синіми» виходили ми, бувало. Рідше винаймали кімнати, проте це було дорого. Сьогодні п’ятниця, і «СинійКіт» радо приймав багато гостей. До вечора було декілька годин і люди намагалися відпочити перед ніччю.

«СинійКіт» був облаштований в найкращих традиціях італійських таверн. Ти ніби занурювався в міфічну атмосферу. Всередині було напівтемно. Приємне коричневе дерево обрамляло нутрощі. Бамбукові ролети закривали вікна, через них ледве просочувалося денне світло. Як тільки-но ти заходиш, відразу відкривається велика зала із хаотично розташованими столиками. Зал розділяли декілька римських колон, які були оповиті дерев’яним узором у вигляді гілок дерева. В них були вмонтовані лампи із матового скла. Зліва великий камін, завжди привітливо миготів в ньому вогонь, який терпляче підтримувала дружина хазяїна. Над каміном був виконаний барельєф з історією про Трою. Казали, ніби хазяїн «СиньогоКота» шаленів від цієї книги. Також там були розвішані фотографії відвідувачів. Розставлені різні горщики. Навпроти каміну стояла гордість таверни — мармурова барна стійка. Над нею горіли тихі жовті лампадки. В іншому кінці зала грали ненав’язливо музики: двоє гитаристів. Ми сіли за єдиний вільний столик під сходами, здавалося що він ніби схований. Така інтимна атмосфера. На столику горіла свічка в червоній склянці. Над нами були розвішані купки засушених трав. Сумна офіціантка в бардовому фартуху мовчки прийняла замовлення.

— Мені здається вона новенька?

— Так. Вона десь тиждень тут працює. — Віктор по своїй звичці трусив однією ногою під столом. Ні, він не нервував. Просто так полюбляв дратувати тих, хто поруч. Адже через декілька хвилин такого «трясіння», ти починаєш і сам робити «струс».

— Звідки ти знаєш?

— Спілкувався з нею.

— Ти вдома взагалі буваєш? Припини трусити ногою.

— Вибач. Звісно буваю вдома. Просто мені більше подобається бути серед людей, я не можу без спілкування. — Офіціантка принесла наше замовлення й якось невдоволено глянула на нас.

— В тебе щось з нею було? — Спитала я пошепки.

— Провів додому одного разу. І все. А що?

— Дивно на мене подивилась.

— Не звертай уваги. До речі, ти знаєш… — Не хочу переказувати тобі нашу розмову, вона не цікава. Звісно, Віктор був дуже освіченою людиною, але занадто полюбляв слухати себе. Я, чесно кажучи, сумувала. Тому невдовзі почала роздивлятися публіку навколо, іноді киваючи й сміючись де треба. Народ в таверні був різношерстим: від ковалів до професорів. Тут збиралися і багаті й не дуже. Таємничі особи з прихованими обличчями, молоденькі пари, підозрілі самотні особи. Дивні старенькі бабусі в широких капелюхах і сумками через плече. В таверні стояв гомін балачок і подекуди лунав сміх, то стриманий дівочий, то компанійський різкий чоловічий. Врешті мою увагу привернула молода циганка. Вона сиділа на стільці з високими ніжками коло барної стійки. Нога була закинута на ногу. Жінка дивилася просто на нас. Вона володіла дуже проникливим зором. Її великі темні очі ніби зазирали в тебе. Мене збентежив такий відвертий погляд, тому я повернулася до свого супутника. Після другого келиха він вже не здавався таким неприємним. Ніби й привабливий, десь, в глибині душі. Після третього келиха я вже сміялася з його «плоских» жартів і думала, що він дуже нічого. Циганка продовжувала за нами спостерігати, повільно відпивала мартіні зі свого келиха.

— Вікторе, д…д…додому вже час. Мені не дуже хочеться, тут так добре!

— І мені добре, з тобою. — Він взяв мене за руку. — Нарешті ти зголосилася зі мною піти. — Ми обоє були на підпитку. Хочу зауважити, що для мене це не характерно. Загалом — то я не п'ю.

— Давно треба було кудись разом сходити!

— Так а я про що!

— Так! — Я дуже голосно гикнула і ми розсміялися. — Здається мені досить. А чому ти не п’яний?

— А я гартовий.

— Згартований?

— Гуртований.

— З гурту? — Він хотів сказати «загартований». Ну ти розумієш. Коли тобі здається, що ти кажеш слова правильно, а насправді їх перекручуєш, значить досить. Пора додому. Ми ще довго сміялися, ні з чого.

— Йдемо?

— Зараз, я сходжу до дамської кімнатки. Не скажу навіщо, це секрет.

— Яка ти секретна. — Віктор жартівливо погрозив мені пальцем.

— Ага.

— Я тебе чекаю. Тут.

Поки я мила руки у вбиральні, до мене підійшла та циганка, яка безпардонно за нами споглядала. Вона вдало вилучила момент, коли ми залишилися на самоті.

— Доброго дня! — Різко сказала вона. Для такої маленької жінки в неї був напрочуд високий тон голосу.

— Ой, ви мене злякали!

— Вибач, — ось знову цей погляд, вона ніби засуджувала мене. — Я чекала на тебе три дні. Але бачу сьогодні розмови в нас не вийде. Навіщо ти із цим парубком?

— Що? Хто ви така? Ви що одна з гадалок? Мені нічого не треба. — Я відмахнулася від неї. — Йдіть ворожіть деінде. Мені це не цікаво.

— Послухай! — Вона міцно вхопила мій зап’ясток. — Мені теж не подобається все це, але моя сім’я в небезпеці. Ти, у великій небезпеці. Я хочу допомогти. І тобі стане цікаво, коли ти про все дізнаєшся. На жаль, я не можу більше тут бути. Чекаю на тебе в Тихому Притулку на наступних вихідних. Якщо ти не прийдеш — помреш. І разом із тобою помре мій чоловік.

— Відпустіть, мені боляче.

— Мені дужче! Ти навіть і не уявляєш. Я тобі не якась там бульварна гадалка! — Вона з відразою відкинула мою руку. — Запам’ятай, наступний вікенд — день осіннього рівнодення. Я буду чекати. В нас мало часу, а у мого чоловіка тим паче. Мій Арман, він божеволіє.

— Арман? — Трохи проясніло в моїй голові. — Я здається знаю його…

— Так — так. — Горда маленька жінка, вона ледве діставала мені до грудей. Стільки войовничості в цій позі.

— Що ви від мене хочете?

— Не сьогодні, ти не можеш сприймати все як є. Тим паче твій чоловік добряче тебе напоїв.

— Він мій дуг! — «Друг» я вимовити вже не могла.

— Звісно. До побачення.

Всю дорогу додому я промовчала, Віктор трохи розгубився. Він не знав, що робити з моєю різкою зміною настрою. Жарти в нього якісь невдалі. І навіщо я тільки пішла з ним, дала помилкову надію.

— Тебе провести до дверей? — Віктор допоміг мені вийти з машини, мене трохи хитало.

— Ой ні, що ти. Скоріше їдь додому. До сутінку залишилось всього нічого. — Стало якось ніяково. Він явно чекав якогось прощання. Раптом мені здалося, що з мого вікна хтось дивиться. Може мені так хотілось. А ще більше я надіялася, що то був Вадим. — Вікторе, я чудово провела час. Дуже розслабилася. Навіть занадто. Дякую, я давно так не сміялася. Ходи — но, я тебе за це поцілую. — Я хотіла по-дружньому, а Віктор впився в мене. Він все цілував мене й обіймав, а я думала, як же відстійно він це робить. Його жадібні поцілунки вкотре переконали мене, що ми тільки друзями можемо бути. Хоча зараз, цілуючись з іншим, я просто хотіла доказати Вадиму і Льокі, що мені байдуже на них.

— Ну все, досссить. — Мій кавалер важко дихав. Мені ж хотілося скоріше втекти й витертися від його слини. Боже, як можна бути таким! — Пока-пока! — Як можна веселіше крикнула я.

Коли за мною черговий зачинив двері під’їзду, я ніби протверезіла. Що за чорт! Я цілувалася з Віктором. Фу-фу-фу. От треба ж було допитись до такого. Люди на поверхах готувалися до ночі, коло моїх дверей стояв Вадим. Він виглядав злим. Нервово палив.

— О, привіт. Ти чого тут?

— Курю. Льока бентежилася, що тебе не має. Пари скінчилися ще о другій.

— А так. — Мене все одно трішечки гойдало. — Ми з Віктором поїхали в таверну, пропустили пару келихів вина.

— Я бачу. — Осудливий тон?

— Чого злий такий? — Він не відповів. Я знала цю манеру палити, саме зараз він ледве стримував себе.

— Нічого. Пішли в дім.

— Ти в нас залишаєшся?

— А що?

— Ні, просто спитала. — Перечепившись об поріг я влетіла в гостину. На софі лежала моя подруга.

— Полю! Обережніше, ти що, мене пародіюєш?!

— Д а р и н о ч к а! Прииииивіт! — Я міцно потискала подругу. — Ти як?

— Нормально, ого, та ти п’яна як чіп!

— Зовсім трішечки. — Але моє тіло було проти мене. Плавно я з’їхала на підлогу. — Тут посиджу.

— Тебе Віктор так накачав?

— Ти звідки знаєш?

— Вадим бачив через вікно як ви під’їхали. Він врешті вмовив тебе? — Вадим бачив у вікно?! Значить мені не здалося. Він нас бачив, бачив! Треба було довше цілуватися. Фу, ні, не треба. Так гидко! Але ж він все бачив. І як тобі воно! — Я з викликом глянула на нього. Вадим був хмурим і мовчазним. Мені так хотілося спитати, що він відчуває! Замість цього я дивилася косима очима кудись, намагалась сфокусуватися хоч на якомусь предметі. Вони підло двоїлися і хиталися.

— Щось мені погано… А ти така гарнюнька в цьому… гіпсі. — Напевно я хотіла погладити Льокину ногу, але все, що мені вдалося, так це зі всієї сили побити її по гіпсу.

— Боже! Як боляче. Полю припини! Вадимчику відведи її спати.

— Я сама. Сама! — Декілька хвилин я безуспішно намагалася підвестись. — Гаразд. Я тут ще трохи посиджу. — Чого сумна така подруженько! Пум! — І я знову вдарила Льоку, тільки цього разу по носу.

— Поля!

— Все. Зрозуміла, вже йду. — Враз і моє тіло полетіло. Воно линуло і тихенько приземлилося на ліжку. Насправді мене на руках доніс Вадим, він ніколи не бачив мене п’яну. Звісно, що вранці мені буде соромно. Але то буде вранці.

Глава 8 Сновидіння

Наступного дня я довго не виходила з кімнати. За дверима чула голоси. Вадим прийшов вранці поснідати, так завжди було. Сам він не готував і ми його, можна сказати, підгодовували. От я дурепа! Напікала млинців і всіляких пирогів для нього. Тепер Льока нехай йому готує! В душі я тішилася, адже подруга готувала жахливо.

— О ні, дякую. Більше не треба. — Сказав у підтвердження моїх слів Вадим. Чим вона його частувала? Не можу ж я тут сидіти вічно, і тим паче, дуже кортіло до туалету. Коли я вийшла з кімнати, солодка парочка сиділа на балконі, пили каву. Фу, противно дивитися.

— Доброго ранку! — Крикнула Льока. — Будеш кави?

— За мить. — Відповіла я і не дивлячись в їх сторону, попрямувала приводити себе в належний стан. І тут зі мною мов щось сталося. Волосся належно причесала, наклала найкращий макіяж. Одягнула обтягуючи світлі джинси (прорвані на колінцях, до речі) та рожеву кофту із глибоким декольте. Зараз мода на ажурні в'язані. Я була в тренді! От так, хай захлинеться! Про кого саме я думала в той момент не можу сказати, про них обох. Адже виглядала яскраво. Льока розгубилась побачивши мене. Весь свій погляд спрямувала на декольте, ніби кажучи: «Що це за неподобство! У нас в хаті чоловік! Мій чоловік». Вадим не вмів ховати своїх почуттів і відкрито наробив мені компліментів.

— Ти кудись йдеш? — Врешті видавила із себе подруга.

— Так, в мене… Побачення.

— З Віктором? — Вже бадьоріше спитала вона. Вадим похмурнів.

— Ні.

— А з ким? — Якимось наполегливим і грубим тоном спитав він. При цьому підпалив вже другу сигарету поспіль. З ким же в мене побачення?! Якщо я скажу, що з Віктором, то Вадим це легко може перевірити. Але з цим «слинявим», як же гидко після вчорашнього, навіть і поряд йти не хочеться.

— З Романом.

— Хто це біса такий?

— Ти його не знаєш. — Защебетала Льока. Вона відкрито ревнувала «свого» хлопця. Тому вхопила Вадима за руку і демонстративно поклала його долоню собі на стегно. Цим жестом вона вочевидь мені натякала на їх близькі відносини, так, я все бачила коло ліфта. — Це брат Ірини, він давненько коло Полі ходить. — Осудливий погляд Вадима зачепив моє декольте.

— Так. Врешті я повинна налагодити своє особисте життя. За вашим прикладом. — При цих словах я уважно дивилася в очі Вадиму. — Бувайте.

— Чао. О, до речі, Полю, сьогодні я ночую не вдома. — Я навіть не повернулась до них і грюкнула дверима. «Яка ж вона підла», думала я дорогою. Не знаю скільки часу проходила по місту. В грудях вірували такі емоції, що хотілося кричати. Ірині я все ж подзвонила і назначила побачення її брату в кав’ярні, де робила Льока. Це було зроблено навмисно, щоб їй потім розказали її співробітники про мене. Добре якщо в цей час буде поруч Вадим. Я мала намір блищати! Пам’ятаєш, я казала, що маю місце де можна було заспокоїтися і все обдумати? Так от. Я попрямувала туди. Це був сквер в центрі міста. Навколо нього росли тополі так щільно, що здавалося, ніби це огорожа. Галявина, що поросла червоними маками, вабила до себе. Народжувала думки про щось таке, чого не могло бути. Ти розумієш про що я? Там я знайшла спокій. Всі вранішні емоції затихли й єдиний голос совісті молотком віддавав у скроню. Хай буде як є. Я нічого не можу змінити, а поводити себе так відверто агресивно, кому тоді зроблю краще? Я дивилася на небо, воно було безмежно синього кольору, пухнасті хмаринки закривали сонце. Земля була по осінньому холодною. Вже зовсім скоро настане зима, найстрашніша пора року для виживання. Але я не хочу про це думати зараз. Ще рання осінь, треба насолодитися її п'янкими запахами. Я закрила очі, висока зелена трава огорнула мене. Я міцно заснула. Мені наснилося, що я йду в кав'ярню. ЇЇ вікна коричневого кольору створювали затишок дому. Крізь них можна було побачити відвідувачів. Я йшла до дверей. Аж раптом побачила за столиком Вадима і поруч, хто б міг подумати, Льока. Вони милувалися один одним. Так гаряче від них було навіть мені. Але я не дивилась на неї. Достатньо бачити його, з іншою, таким збудженим, чужим. Їх пристрасть зростала. Вони ніби нікого не бачили, безсоромно топили жагу пристрасті один одним. Однак це не була вже Льока, це було щось мертве. Нежива синя шкіра обтягувала кістляве тіло. Замість ніг вона мала зміїний хвіст, який направив своє жало в шию Вадиму. Я почала кричати та стукати у вікно, мені хотілося попередити його. Але він не чув. Вадим більше не був собою. Він став Вартовим, який лукаво посміхався і дивився на мене. Обличчя його було гарним, але водночас жахливим. Така врода могла бути тільки диявольською. Ніяких емоція в очах, пусті зіниці. Його руки обмацували мертву потвору. «Йди до мене…» — Шепотів він, зазиваючи мене. «Поліна!», наче вітер прокричав мені у вухо. Я прокинулася, моє серце билося дуже швидко. Настали сутінки. Я проспала аж до вечора, чорт забирай! Мить і я побігла щодуху. В мене виникало відчуття, що я стою на місці й нікуди не рухаюсь. Мої ноги ніби робили якісь рухи, але так повільно. Навколо стискалася рука сутінок, ось вона вхопить мене і настане темрява. Я не вірила в те, що відбувалось. Наче все це не зі мною. Стало майже темно. Мій мозок шукав вихід. Де він? І зовсім інше питання, де був мій мозок, коли я спізнювалася кожного разу додому. Не пам'ятаю як, але вже скоро я була майже коло свого будинку. Стало зовсім темно. Зупинилась посеред дитячого садка. Ліворуч від мене рядком були висаджені маленькі ялинки. Вони були так щільно висаджені одна біля одної, що створювали живу огорожу навколо майданчика. Що робити? В потилицю дмухнуло повітрям. Істоти. Десь поблизу. Швидко я забігла на майданчик крізь ялинки, навколішки кинулася їм в коріння. Розгрібала пісок коло стовбура дерева, роздерла руки, вийшла невеличка ямка. Добре, що пісок сухий. Я залізла під гілки, густі колючі. Вони прийняли мене в свої обійми. Я не дихала. Чи врятує мене це? Себе я максимально намагалася притрусити піском, який я перед цим вигребла. Мені було холодно та моторошно. Страх ціпком бив мене по всьому тілу, душив горло. Мої легені ніби ніколи й не дихали, хапала носом повітря. Я молилась. Було так тихо. Додому залишилося метрів сто, може побігти? Що, що робити?! Я хочу додому! Не може бути все це насправді! Не зі мною. Потім я почула звук, неприємний. Істота повзла праворуч від мене по асфальтованій доріжці, де я стояла кілька хвилин тому. Так повільно. Я затримала дихання. Ось воно стало навпроти мене. Шукало? Вчувало запах? О, так, воно відчувало і намагалося зрозуміти де цей запах. Якщо я побіжу, то буду мати хоч маленький шанс вижити, якщо буду лежати тут, то тут і залишуся назавжди. І ця ямка стане моєю могилою, яку я сама собі вирила, до речі. Воно не зможе швидко пролізти крізь ялинки. Це дасть мені фору. Я побіжу трохи в протилежний бік від дому, тому що тварюка перекрила мені прямий хід до будинку. Але не це зараз головне. Більше не розмірковуючи я викотилася із-під гілок і щодуху побігла крізь майданчик. Мені пощастило і розрахунок був вірний. Істота миттєво кинулася крізь дерева та заплуталась поміж ними, так рясно вони були висаджені. В цей час я оминула живу загорожу з протилежної сторони. Пробігла декілька метрів по асфальтованій доріжці та перетнула паркан (добре, що невисокий). І ось, куди далі? Ці секунди затримки зіграли вирішальний акорд у нашому двобої з тварюкою. Воно виплуталося з гілок і як мисливський пес повзла моїми слідами. Воно дещо коливалось перед парканом. Проте голод, або саме смак полювання придало їй сили. І істота перетнула його. Коли я обернулася, то великі пазурі клацнули в міліметрі від мого обличчя. Воно було настільки близько до пащі, що уїдливе дихання обдало мою шкіру і краплі солоної слини бризнули в очі. Я встигла тільки викрикнути «мама».

— Майже не встиг. — Ілай тримав істоту за хвіст. Щосили він жбурнув її об паркан, потворна голова тріснула навпіл. — Дозволь провести тебе додому? — Ілай галантно підставив мені руку. — Полю, не стій, як стовбур. Пішли хутчіше. Всіх потвор мені не розштовхнути. Ти мене чуєш? — Але я стояла, як мармурова статуя. Тоді мій рятівник потягнув мене в сторону будинку. Ми майже бігли.

— Швидше — швидше! — Примовляв він. — Дівчина, пересувай ноги хутчіше. Не дивись на всі боки. Опусти очі. Вір мені. — Коли ми були вже майже коло під’їзду Ілай лагідніше звернувся до мене: «Де ключ? Чорт, що з тобою?! — І знову цей власний тон, — де він?!» — Ілай обшукав мої кишені.

— Ось він. — Весь цей час я тримала його в руках так міцно, що на долоні залишився слід. Ілай нетерпляче штовхнув мене в парадну. Коли врешті за мною зачинились двері моєї оселі, я почала приходити до тями. Ілай зачиняв вікна. Він ще щось мені казав, але я не розуміла жодного слова. Ніби мова його була іноземною, незрозумілою. Кожна клітина мого тіла тремтіла. Що він каже? Голос Ілая доходив до мене ніби з далеку.

— В тебе є хоч трохи інстинкту самозбереження? Я не очікував, що ти така боягузка. Пам’ятаю нашу першу зустріч. Ти завалила потвору не моргнувши й оком. Гей, ти як? — Він сів коло мене та акуратно торкнувся плеча.

— А якось ніяк. Я не розумію…

— Чого саме?

— Ти в моєму домі.

— Еге ж. Тебе саме це зараз бентежить? На вулиці декілька істот намагаються потрапити в будинок.

— Вони знайдуть нас!

— Напевно. Шукають вони тебе, твій запах вабить їх. Але мій спантеличує і не дає знайти тебе. Якщо ти хочеш аби я пішов…

— Ні, залишся! — Йому сподобалися мої слова, а може те, що я наразі залежала від нього, подобалось ще більше. Він відчув, що його близькість лякає мене. Тому Ілай відійшов до вікна і вмостився на підвіконні.

— Мій запах врешті переб’є твій і вони відповзуть.

— Дякую тобі. Ти вже не вперше рятуєш мене. — Він кивнув. Я підтягнула ноги на крісло, обійняла коліна. Не мала сил ані встати, ані щось робити, чи просто рухатися. — Як би не ти, ця істота вбила б мене.

— Не одразу. — Мої очі стали більше в декілька разів. — Ці потвори харчуються вами. Тому, думаю, це була б повільна смерть. Ой, я тебе лякаю?

— А сам як думаєш?

— Мені просто важко зрозуміти, чому ти завжди спізнюєшся додому? Де ти вітаєш, поміж хмаринками? Коли ти, врешті, станеш серйозно відноситись до себе?

— Зараз ти схожий на мого батька. І так, ти лякаєш мене. До речі, такі як ти, як ви харчуєтесь, теж… Людьми?

— Ні, не бійся.

— А що ж ви їсте?

— Те що і ви. Окрім фаст- фуда, звісно. — Він ще і жартує! Далі настала тиша. Ми мовчали. Про що було розмовляти? Про найулюбленіші страви? Хто він? Звідки? Стільки запитань, але не має сил навіть їх задати. Стрес давив на очі. Я перестала тремтіти, мені стало тепло. Відчуваючи вантаж втоми на собі мої оченята заплющились. Було так солодко.

— Засипай. — Почула я крізь сон хриплий оксамитовий голос Ілая. Перед тим, як Морфей закутав мене, я встигла розгледіти його. Він сидів на підвіконні склавши руки на грудях. Все його тіло було напружене, ніби рись перед стрибком. Мій охоронець боронив мене. Чому б і не спати? Він такий гарний, цей чоловік…

Ранішнє світло заповнило кімнату. Було щось незвичне, якесь відчуття у грудях… Я відкрила очі. Всі ставні були відчинені. Вони ніколи не були відкритими так рано. Коло мене на чайному столику лежав папір. На ньому олівцем була намальована поетично гарна жінка, яка спить. В ній я ледве впізнала себе. Під малюнком був напис каліграфічним почерком, грубим чоловічим, але гарним: «Така прекрасна. Нічого не бійся, коли я поруч. Ілай». Пальцем я провела по напису, намагаючись уявити, як він малював, що відчував. Те, як він мене бачить. Мене трохи збентежило щось, але тільки на мить. Звук вхідних дверей відволік мене.

— Це я! — Льока за своєю природою була, як кішка. Ходила швидко, проте тихо. Тому вона завжди сповіщала про свій прихід додому брязканням дверей та вигуком. І навіть те, що її нога була закута в гіпс, не обтяжувала її легкої ходи.

— Привіт! — При цих словах вона підняла високо брови.

— Доброго ранку.

— О, я бачу побачення було не ахті?

— Побачення? — Думки в моїй голові намагалися скластися в один доцільний пазл. — Я геть про нього забула!

— Що ж ти робила? Спала?

— Ну, майже. — Я протягнула малюнок подрузі. Льока недовго його вивчала, потім сіла навпроти мене і розсміялася.

— Ти чого? — Образилась я.

— Я б написала: «Така кумедна… Я збіг, коли ти спала!»

— Що ти верзеш?

— Я живу з тобою вже декілька років. Ти хропеш, як борів, ще в тебе розпухають губи та ніс. Він — романтик. До речі, хто такий Ілай?

— Цей чоловік. — Багатозначно сказала я. Так ми називали між собою Ілая.

— А! — Так само відповіла Льока. — Він був тут? У нас вдома? Вона почала озиратися навколо. Я бачила, як подрузі стало ніяково.

— Пішли я наллю нам кави й все тобі розповім. — Ми пішли на кухню, проходячи повз дзеркала, я подумала, що Ілай і справді романтик. Моє відображення не мало нічого спільного із тією жінкою на малюнку. Воно було заспане, розкуйовджене волосся і таки розпухлі губи та ніс. Вміє робити компліменти цей чоловік. Махнув пару раз олівцем. Зробив гарний напис і все — розтануло серденько.

— Льока, — раптом мені в голові майнула одна думка.

— Що?

— Коли ти заходила, двері були зачинені?

— Авжеж. Чого ти питаєш? — Саме тут я зрозуміла своє відчуття незвичайності ситуації, коли прокинулася. Не відчинені ставні збентежили мене, а відкрите навстіж вікно.

— Ілай, він здається вилетів з вікна.

— Га? — Подруга завмерла на мить, потім ми удвох кинулися до вікна. Ми оглядали його так, ніби воно могло дати нам відповідь «Як вийшов Ілай?»

— Може він просто зліз?

— По-перше, ми на сьомому поверсі, а по — друге, по чому він зліз? Тут не має ні карнизів і нічого такого, за що можна зачепитися. Він, як це сказати, вилетів?

— Тебе це не лякає? — Спитала очманіла Льока.

— Я не знаю. — І це була чиста правда.

Випивши кави під мою розповідь, Льока важко видихнула. Вона ніби готувалася щось сказати, і не могла наважитися. Мені здалося, що вона нетерпляче чекала кінця моєї розповіді.

— Полю, послухай. Вчора ми з Вадимом сиділи в кав’ярні, це вийшло випадково. Ми не знали, що ви з Романом повинні були там зустрітися. Тим паче ти вийшла з дому вранці. А ми прийшли туди після обіду. Він сидів години дві. Випив один пляшку вина. Ми відвозили його додому, адже він ледве встав і впав коло дверей. Ти не прийшла через Ілая?

— Тааак. — Невпевнено відповіла я.

— Добре. А то Вадим сказав, що ніби бачив тебе у вікно. Ти наче помітила нас і не зайшла.

— Я…

— Чекай, не хочу нічого знати. Просто залиш, я благаю тебе, залиш Вадима мені. Я прошу! Я кохаю його і він, так, він щось відчуває до тебе, і постійна твоя присутність заважає нам. А коли ти ще і психуєш, то даєш йому надію. Я відчуваю, як він віддаляється і наближається до тебе. Будь ласка, припини! — Цього я не очікувала, від кожного її слова моя шкіра «ставала дибки».

— Льока, я не претендую на Вадима.

— Ти може і ні. Але він… Сьогодні Вадим прийде до нас на вечерю. Якщо ти моя подруга, справді, а не на словах, покажи йому, що тобі байдуже на нього, на нас. Я не знаю, як ще тобі сказати, щоб ти не заважала нам. — Звісно я розуміла, що це правда. І, зізнаюся тобі, ця розмова пробуджувала цікавість ще більшу до Вадима. Ретельно сховавши всі ці почуття, я кивнула.

— Добре, я все зроблю. Але Льока, нам варто роз’їхатися. Ти це розумієш? — Випалила я не подумавши.

— Так. Сьогодні я ночувала у Вадима. Ми говорили про те, щоб знайти спільну квартиру. За вечерею, я скажу йому, що знайшла і запропоную переїхати. — Боляче це чути. Нічого не сказавши я пішла до себе. Готуватися морально. Вона ночувала у Вадима… Вона ночувала… Вони були в одному ліжку… Удвох… Вони розмовляли про спільну квартиру… Цей дивний страшний сон.

Глава 9 Вечеря

Вам знайоме відчуття зневіри в те, що відбувається? Ви вже не можете нічого змінити, а мозок не хоче сприймати реальність? Так сталося і цього вечора. Льока готувала вечерю. За її планом, ми повинні поїсти всі разом. Я зобов’язана триматися байдуже. Всім своїм виглядом показати, що нічого не маю проти їх відносин. І як висловилася моя подруга «відійти в бік». Все банально, але чому б і ні? Вона подасть Вадиму горнятко чаю, в цей час я вже маю бути в своїй кімнаті. А Льока запропонує Вадиму жити разом. Навіть і оселю вже підшукала. Отже буде ніч. Вона запалить свічки. Така собі невимушена атмосфера, зі смаком небезпеки. За вікном казна-що, потрібно про це сказати, наголосила Льока, і можливо це наша остання ніч на землі і бла-бла… Може тоді він нарешті розтане. Я спитала подругу, чому їй не зробити це в інтимній атмосфері. Наприклад у себе в кімнаті, коли вони й так залишаться удвох. Отримала різкий погляд і відповідь про те, що Вадим не хоче мене бентежити. Тому спить на софі, коли залишається у нас. «Ось бачиш, до чого дійшло? Ця вечеря дуже мені потрібна», — додала подруга. Отже, все йшло за планом. Мені важко все це давалося — робити невимушений вигляд. Не дивитися на Вадима, підігрувати Льоці … Ми дуже смачно повечеряли, сміялися, базікали. Поки не настали сутінки. Вони трошки змінили тон нашого вечора. Ми зайнялися приготуваннями: замикали вікна, опускали віконниці. Прискали кроповою водою біля дверей та на підвіконні. Вимкнули світло, Льока запалила свічки, обережно розставила їх на журнальному столику. «Час вже йти подруго», сказала вона мені одними очима. Проте, я не квапилася. Ми тихенько перемовлялися. Прийшла ніч. Ми утрьох всілися на софу. Вадим сидів між нами. Була напруга. Так завжди, коли темнішає. І тиша. Ніхто нічого не каже, я сиджу. Не можу точно сказати, що зі мною було. Не могла піти й все тут. Розуміла, що Вадим після її пропозиції щезне з мого життя, як і сама Льока. Так станеться, мені кішки ревнощів гострими кігтями шкребли душу.

— Що ж дівчата, дякую за компанію. Я, мабуть, буду спати. — Льока кинула погляд в мій бік. Але я сиділа і дивилася на свічку, ніби й не відчуваючи її злих флюїдів. Ось Вадим встав, натякаючи, що нам пора розходитися по кімнатах. Адже ми зайняли його спальне місце — софу, на якій сиділи.

— Може ще чаю вип’ємо? — Майже крикнула я. На що негайно відреагували мої друзі роздратованим звуком «ШШШШШШШШ». — Вибачте. Так що?

— Можна і чаю. — Вадим сів назад.

— А я б випила чогось міцніше. — Процідила Льока. — Полю, — майже гаркнула вона, — ти ж казала, що дуже спати хочеш. Не могла дочекатися, коли вже підеш спати. — Натяк ніби прозорий, я це розуміла.

— Спати? Ти така бадьора була цілий вечір! — Здивувався Вадим.

— Ох, так! Спати треба… Після горнятка чаю. — Я дуже винувато подивилася на подругу.

— Добре, тоді допоможеш мені! — Вона вхопила мене за руку.

— Ти що таке витворяєш? Ми ж домовлялися?

— Пробач Льока, але мені так страшно стало залишатися на самоті. Не можу з собою нічого вдіяти.

— Ти? Боїшся? На тебе це не схоже. — Ми майже навпомацки готували чай. — Так ти підеш чи як? — Це питання і її тон мене зачепили. Звісно, вона налаштувалася на приємний романтичний вечір, і на тобі. Але чому я повинна відчувати себе винною? Це вони, хай їм грець, влаштували за моєю спиною роман і ще мали наглість скріпляти життя в нашій хаті.

— Не ображайся. Льока, чому ви не влаштували вечерю у Вадима?

— Тому що, дурепа ти така, я хотіла, щоб він бачив тебе байдужою до нього. — Не знаю, що більше мене заділо, чи то слово «дурепа», чи то нахабний вираз обличчя подруги. Я роздратовано відкоркувала пляшку вина і зі злістю жбурнула напій в бокал.

— На, випий, заспокойся. Він мені не потрібен.

— Я ж бачу! — Якась дурна ситуація. На душі було неприємне відчуття. В цей момент Льока шукала чайну ложку. Намацала її в ящику, коли несподівано Вадим з’явився коло нас і спитав чи все в нас гаразд. Адже уривки розмови він все ж таки почув. Це було так несподівано. Адже ми тихенько, майже безшумно робили напої, гиркали одна на одну й тут: «Що там, дівчата, чому сваритеся?». Моя рука здригнулася і випустила бокал. Рука Льоки затремтіла й упустила ложку. Вона цокнула об плитку на підлозі та вщент розбилася.

— Що це було?

— Бокал, мабуть. — Вадим увімкнув маленький ліхтарик, прикриваючи долонею світло. — Ні, ось він, коло твоїх ніг. В нього тільки ніжка відпала. — М’яке світло ліхтаря освітило жовту плитку, на ній осколки скла. Я підняла один і придивилася. Ми всі схилилися до смужки світла щоб уважно роздивитися шматок в моїй руці. І ось тут починається. Те неприємне відчуття на душі — то було передчуття. Ми дивилися і я не хотіла вірити своїм очам, холодний піт покотився по шиї. Це була колба з ртутним розчином. Щоб пояснити тобі всю серйозність ситуації, я розповім про ртутний розчин та навіщо ми його використовуємо. Проте що ртуть — хімічний елемент, рідкий метал сріблясто-білого кольору, знає і школяр. Але в наш час колби ртуті почали використовувати як захист в надзвичайних ситуаціях. Наприклад, у вашу оселю потрапила істота, або ви загнані в глухий кут, колбу з ртутним розчином потрібно розбити. Частинки метала прилипають до істоти, як до магніту і випалюють їхню шкіру, або що там в них замість неї. Це дає вам шанс збігти. Але якщо ви розбили її вдома — це дуже погано. Така концентрація цього важкого металу, яка є в колбі отруїть вас за лічені хвилини. Тому, коли наші погляди чітко сфокусувалися на залишках скла від колби на моїй долоні, ми майже одночасно кинулися до дверей. За звичкою пересуватися тихо, ми один за одним без зайвого шуму вийшли в під’їзд. Було дуже небезпечно і страшно стояти там.

— Льока, твою мати! — Вадим запалив.

— Я… Я не хотіла! Це ти мене налякав!

— Так це я винен?

— Заспокойтеся! У нас наразі інші проблеми. — Я присіла навколішки й обійняла голову руками, ми в халепі! — Додому повертатися не можна.

— Може до когось попроситися? — Льока схретила руки на грудях. Їй було дуже страшно.

— Що ти таке кажеш?! — Вадим постукав в сусідні двері. — Ніхто нам не відчинить. Ти ж сама знаєш. Всі перелякані. І взагалі, не потрібно здіймати зайвий галас, щоб не привернути увагу тих, хто ззовні. — Мої руки трусилися. Ноги неприємно лоскотало.

— Воно — то так. Але ж ми не можемо всю ніч просидіти в під’їзді. — Відповіла я. Було дуже холодно. Ще ми вийшли в капцях та домашньому одязі. Від нервів мене ще било морозом. — Як це сталося! Так безглуздо. — Я заплющила очі й терла собі скроні. Мені здавалося, так знайду вихід. «Коли я тобі знадоблюсь, просто поклич. Подумки. Міцно» В голові промайнув голос. І я подумки гукнула його: «Ілай! Ти мені потрібен».

— Чуєте? — Вадим присів навколішки, — хтось спускається. — Ми завмерли. Тихі, але впевнені кроки. Льока ледве висунула голову в проліт сходинок і зітхнула з полегшенням: «Це людина. Хтось йде з ліхтарем».

— Привіт сусіди! — На сходинках стояв Ілай. — Чого це ви тут влаштували, нічний перекур? — Я не вірила своїм очам. Таки спрацювало! Він і справді мене почув? Чи може це звичайний збіг обставин? Мені хотілось вірити, що Ілай виявився тут невипадково.

— Ти звідки тут? — Льока запалила ще одну цигарку.

— Був у вашої подруги Іди з восьмого поверху. Ми сиділи собі, грали в шашки, та раптом почули звуки. Вийшов глянути.

— Отак просто вийшов? Не боїшся? — Вадим був і без того роздратованим, а присутність Ілая ще більше бісила його.

— Так просто. — Ілай перестав всміхатися й уважно подивився на мене. — Що сталося?

— Ми розбили колбу з ртуттю.

— Що?! Як?!

— Не знаю як. Розбили й все. Що тепер робити?

— Збирати.

— Як це — збирати? — Вадим істерично хихикнув.

— Просто, пане.

— Але ж заходити в дім не можна, ртуть — отруйна. — Льока затрусила руками.

— Так, моя прекрасна пані. Проте у кожної отрути є свій антидот. У парів ртуті — це одолень трава. Вона здатна ввібрати в себе залишки отрути. І Поля казала, що ти займаєшся збиранням цієї рослини. — Льока була вражена, як і ми всі. Особливо я, бо нічого такого не казала. Хоча це і було правдою. В крамниці, де працювала моя подруга, продавали не тільки напої, а й відвари трав, всілякі засушені рослини. Льока настільки зацікавилася цією справою, що вирощувала деякі рослини вдома. Особливої уваги приділяла саме одолень-траві. Вона робила відвари з коріння. Він використовувався при серцевих недугах та для заспокоєння, зняття нервової напруги.

— Так, це правда. В моїй кімнаті повно її. Я роблю з нього чайні відвари. Але про його таку властивість…Вперше чую.

— Про це мало хто знає взагалі. Після… Певної процедури, яку я проведу, вам потрібно бути розкласти квіти одолені по всій хаті. Воно нейтралізує залишки ртуті. — Ілай знову уважно подивився на мене. — Тобі потрібно буде зайти зі мною.

— Туди не можна! — Вадим перегородив собою двері. — Зранку, якщо нам пощастить і ми доживемо, я викличу службу порятунку. Вони очистять нашу оселю. До речі, може Іда прийме нас на ніч? — Ілай важко зітхнув. Як пояснити цьому телепню, що він не був ні в якої Іди, і що їх ніхто не впустить. Кожен зачинив наглухо свою квартиру і намагається пережити ніч. Я ніби знала, про що думає цей гарний парубок зі шрамом.

— Це справді дуже небезпечно. Пари ртуті вб’ють нас за декілька хвилин.

— Ти довіряєш мені? — Ілай протягнув мені руку. Чи довіряю тобі? Беззастережно! Не коливаючись і секунди я взяла його за руку.

— Вадиме відійди.

— Ви з глузду з’їхали! — Процідив він крізь стиснуті від злоби зуби.

— Дама просить тебе відійти. — Хлопці були різного зросту, Ілай нижче майже на голову. Проте, було в ньому щось хиже, сіре. Вадим коливався.

— Дай їм пройти! — Нарешті сказала Льока. — Якщо є шанс, то хай спробують. Тому що, якщо сюди проникне істота, нам точно гаплик. — Ми зайшли. Я ніколи не забуду те, що сталося потім.

— Не розгубися. Щоб не сталося, роби все, що я кажу і пам’ятай — тобі нічого не загрожує. — В цей момент я помітила блиск на підлозі. Звідусіль до нас котилися металеві шари — великі, маленькі. Їх було дуже багато. Вони відбивали неонове металеве світло. Ртутні шари наче зачаровані котилися до Ілая. Вони впивалися в його ноги й піднімалися під його шкірою. Він стиснув кулаки від болю, його вилиці були міцно зціплені. Я не знала, що робити, як реагувати. Стояла роззявлявши рота і просто дивилася. Речовина все всмоктувалася під шкіру Ілая і повзла до шиї. Вона ніби горіла там. Перегорала, і це мучило його. Врешті він впав на одне коліно і схопився за голову. Я кинулася до нього, але він відштовхнув мене: «Здуріла! Не чіпай!» Потім Ілай якось голосно захрипів. З його рота повалив червоний дим, який згорав ніби папір. Це був кінець. Ілай важко дихав, його рука шукала опори. Я допомогла йому підвестися.

— Що робити? Ілай, як мені тобі допомогти?

— Поцілуй мене. — Ледве чутно прошепотів він.

— Що?

— Цілуй. — Мені було його так шкода, що я без сорому поцілувала його. Ілай кволо відповідав мені. Проте вже через секунду його руки тримали мене міцно, губи безсоромно цілували. Було так солодко. При всій курйозності ситуації, хотілося щоб ця мить тривала довше. Ніби отямившись Ілай перший відсторонився. Він позвав моїх друзів, про яких я вже забула. Отак!

— Лийте на поріг кропову воду. Швидко! Полю, — він лукаво посміхнувся, — отямся. Вода, Полю.

— Тут точно безпечно? — Льока зачиняла двері, поки Вадим розприскував воду.

— Стовідсотково.

— Як це у тебе вийшло?

— Спитай у Полі. — Ілая морозило. Він намагався говорити спокійно, але голос тремтів. Він гойдався.

— Тобі погано? — Льока доторкнулася до його руки. — Бог мій! Та ти весь гориш. Вадим допоможи положити його! — Ми вклали Ілая на ліжко в моїй кімнаті. — Що робити Ілай? — Він не відкривав очі та все посміхався. Ох ця коса посмішка!

— Все буде добре. Просто дайте мені відпочити. — Розгублені ми стояли над ним ніби над покійником. Ілай трохи прочинив очі: «Одолень-трава. Розкладіть її, чорт забирай. Негайно!» Льока з Вадимом зайнялися вмить цим, я ж не змогла залишити його самого. Лежачи поруч з ним, роздивляючись його гарне лице, я думала про те, хто він такий, цей чоловік. Врешті сон зморив мене. Дивні сни, як завжди. Але таке відчуття спокою від його руки, тепло від його тіла. Прийшов світанок, стираючи всі події ночі. Я розплющила очі, Ілая не було поруч. Тільки гарна квітка лотоса в моїй руці замість його гарячої долоні говорила про те, що все це мені не наснилося.