Сховище

2

Бригада робітників, одягнутих у коричневі спецівки з написом на спині: «Дженерал електронікс», встановила сховище. Це коштувало двісті доларів. Подвір’я після всього мало такий самий вигляд, як і до встановлення сховища. Землю й кущі повернули на попереднє місце.

Майк Фостер стояв з матір'ю на задньому ганку, оточений сусідами, що захоплювалися сховищем.

— Ну от, — нарешті сказала місіс Керолайн, — тепер і у вас є сховище, та таке, що кращого й не знайдеш.

— Це правда, — погодилась місіс Фостер. — Одразу почуваєш себе інакше.

— Так, звичайно, — погодився містер Дуглас, що мешкав у кінці вулиці.— Тепер вам є де сховатися. — Він підніс товстенну книгу інструкцій, залишену робітниками. — Тут сказано, що сховище може мати запаси всього потрібного на цілий рік. Можна жити в ньому протягом дванадцяти місяців, не вилізаючи. — Він захоплено похитав головою. — Моє сховище старе, зразка 1969 року. Воно розраховане лише на шість місяців. Мабуть…

— Для нас добре і це, — втрутилася його дружина.

Але в її голосі бриніла заздрість.

— Можна нам спуститися й оглянути сховище, місіс Фостер? Адже воно уже в стані готовності?

Майк щось мугикнув і пішов уперед. Мати усміхнулася, зрозумівши його бажання.

— Він повинен спуститись першим, щоб оглянути сховище — воно ж куплене для нього.

Обережно, ніби боячись доторкнутися до чого-небудь, Майк зайшов до шахти. Люк був завеликий для нього. Його розраховано на дорослого чоловіка. Коли хлопчик ступив на підлогу кабіни, ліфт почав спускатися темною шахтою до корпусу сховища.

Світло внизу ввімкнулося автоматично. Сховище пахло фарбою й мастилом; під хлопчиком глухо рокотали генератори. Як тільки зайшов Майк, автоматично ввімкнулася система очищення і знезараження повітря. Лічильники і циферблати на голій бетонній стіні раптом ожили.

Хлопчик сів на підлогу й підібгав коліна до підборіддя. Вираз обличчя у нього був серйозний, очі широко розплющені. Звуки знадвору сюди не проникали. Майк ладний був сидіти тут вічно, не рухаючись з місця. Сховище було повністю укомплектоване. Тепер він нічого не потребував і нічого не боявся.

Раптом він закричав. Його гучний, тріумфуючий крик луною покотився по приміщенню, відбиваючись від стін. Ця луна майже оглушила його. Він заплющив очі, міцно стиснув кулаки. Серце повнилося радістю.