Сховище

4

Батьки все ще сперечалися.

— Доведеться купити решітку, — спокійно заявила місіс Фостер. — Коли у нас її не буде, то це все одно, що у нас не буде сховища. Шрапнель спеціально призначена для проникання крізь поверхню сховища і самонаведення на тепло. Як тільки вони розпочнуть її масове виробництво…

— Куплю решітку! — сказав Боб Фостер. — Куплю решітку проти «проникаючої» шрапнелі і все, що б не випустили. Куплю геть усе, що є в продажу.

— Навіщо так панікувати?

— Між іншим, ця гра має одну безперечну перевагу перед збутом автомобілів чи телевізорів. Такі товари просто доводиться купувати. Це не предмет розкоші — їх купують не для того, аби вразити сусідів чимось небаченим, грандіозним, без чого можна обійтися. Від того, чи купимо ми ці предмети, залежить саме життя, без них ми загинемо. Адже завжди казали: щоб продавати, слід нагнати на людей страху, викликати в них почуття невпевненості. Та ця витівка сильніша за все, що було досі: ніякі засоби проти випадання волосся не витримують порівняння з нею. Якщо не купиш, то загинеш. Найпереконливіший довід на користь купівлі: купуй або гинь! Такий новий девіз у торгівлі. Встанови у себе на подвір'ї блискуче, найсучасніше сховище від водневих бомб фірми «Дженерал електронікс» або ж гинь. — Боб Фостер стис голову долонями. — Гаразд, здаюся, попливу за водою до кінця. Я куплю ту кляту решітку на різдво…

Решіткові адаптери фірми «Дженерал електронікс корпорейшн» зробили сенсацію.

Майк Фостер поволі йшов вечірньою вулицею, заповненою людьми. В кожній вітрині сяяли решітки всіляких форм і розмірів, для всіх типів сховищ, дорогі й дешеві, доступні для всіх. На вулицях гомоніла весела і збуджена різдвяна юрба: навантажені пакунками й одягнуті в теплі пальта люди добродушно штовхали одне одного. В повітрі кружляли сніжинки, зняті поривами грудневого вітру. Скрізь сяяли вогні й неонові реклами, яскравіли величезні вітрини.

Майків дім поринув у темряву й мовчання. Батьки ще не повернулися з магазину. Справи у батька йшли погано, і мати заступала одного з клерків.

Майк недовго залишався у вітальні. Він навпомацки вийшов через задні двері на ганок.

Щодня, повернувшись додому, він спускався у сховище, під захист його сталевого корпусу. Все повторювалося, як і першого дня. Тут було безліч консервів, книжок, відеострічок, стрічок звукозапису, репродукцій на стінах, яскравих тканин і навіть ваз із квітами.

Він проводив дві найщасливіші години у сховищі в цілковитій самотині. Після обіду він ішов туди і залишався там до тієї години, коли треба було вкладатися спати. Іноді пізно вночі, коли батьки давно вже спали, він тихенько вставав, крадькома йшов до шахти сховища і спускався в глибину — вже до ранку.

Майк невпевнено зійшов східцями ганку й завмер. Перед ним зяяла величезна яма. В небо дивилася широко розкрита порожня, беззуба паща. Сховище зникло.

Майк похолов. Час ніби зупинився. Хлопчик стояв непорушно, тіло його втратило гнучкість — воно закам'яніло. Він все ще дивився у величезну яму, де колись містилося рятівне сховище.

— Ти давно тут? — Батько торкнув його за плече.

Майк машинально повернувся і мовчки рушив до будинку.

— Я навмисне вийшов раніше з магазину. Мені хотілось бути тут до того, як ти прийдеш, — почав батько.

— Сховища більше немає.

— Так, немає,— голос був холодний, мертвий. — Сховища більше немає. Пробач мені, Майку, я зателефонував у контору фірми й попросив, щоб його забрали.

— Чому?

— Я вже не міг сплачувати внесків. Замість меблів на різдво тепер усі купують решітки.

На хвилину батько замовк, потім гірко провадив далі:

— Фірма ще «порядно» повелася зі мною. Мені повернули половину внесеної суми. — В голосі його вчувалася іронія. — Я знав, що коли поверну сховище до настання різдва, то фірма не роздушить мене остаточно. Адже сховище можна перепродати.

Майк наче нічого не чув.

— Постарайся зрозуміти, — суворо заговорив батько. — Питання стояло так: або сховище, або магазин. Коли б ми втратили магазин…

— Ми втратили б і все інше, — закінчив хлопчик.

Батько схопив Майка за руку.

— Тоді ми однаково втратили б сховище. — Його тонкі, сильні пальці судорожно вчепилися в синову руку. — Ти ж уже дорослий, міг би й зрозуміти. Ми ще купимо сховище. Трохи згодом, може, не найбільше й найдорожче, а якесь купимо. Ми помилилися. Мені воно виявилося не під силу, особливо коли треба було купувати ще ці чортячі адаптери. Та я й далі плачу за патрульні винищувачі й роблю внески за твоє місце у шкільному сховищі. Це не питання принципу, — закінчив він з відчаєм у голосі.— Я просто не потягну… Ти розумієш, Майку? Я не міг інакше…

Майк вивільнив руку й пішов до виходу.

— Ти куди? — Батько подався за хлопчиком.

Пронизливий нічний вітер закрутив круг нього снігові вихорі. Вітер і пітьма. Більше нічого.