Шукачі скарбів

1

Троє хлопчаків років по сім та дівчинка років шести у джинсовому комбінезончику, вже брудному на колінах, обступили русявого хлопця, з вигляду наймолодшого в гурті. Він присів навпочіпки біля краю клумби і зосереджено довбав розпушену вчора двірничкою землю синьою пластмасовою лопаткою. Коли разом із землею викопувався рожевий дощовий черв’як, русявий хапав його пальцями і акуратно викладав на асфальт. Таким чином він уже викопав четвертого черв’яка. Вони не хотіли лежати спокійно, лізли назад, і русявий терпляче відсував їх подалі від землі.

У бік дітвори час від часу позирала не стара ще жінка. Вона примостилася біля під’їзду на лавці з журналом «Добрые советы» в руках. Хлопчик, що порпався в клумбі, був її онуком, але поки він спокійно грається в межах тихого двору на київській околиці, бабця за нього спокійна.

Окрім неї, за дітьми уважно стежив молодик у джинсовій куртці, накинутій на білу футболку з написом «І love sex» у лівому верхньому куті, просто навпроти того місця, де знаходиться серце. Присівши на лавці за кілька метрів од дитячого гурту, він мав можливість чути, про що дітвора говорить між собою.

— Бачиш, Ярику, чевраки не хочуть тут жити, — зауважила дівчинка, торкнувшись носаком сандаля черв’яка, що звивався біля її ніг.

— Ніхто не хоче жити в землі, — уперто вів своє Ярик, не озираючись на неї. — Тебе б закопати в землю, як цього чірвака, ти сама б стала, наче чірвак.

— Їм краще в землі, малий, — втрутився один із хлопчиків. — Це так у школі нам казали.

— А мій тато викопує черв’яка, коли йде ловити рибу, — вихопився другий хлопчик.

— Твій тато не вміє ловити рибу, — буркнув третій. — Мій уміє. Ми кожен день їмо рибу.

— Черв’яки — це рибина їжа, — не звернув на нього увагу другий. — Вони живуть у землі, бо їм там добре.

— Нікому не добре жити в землі, — Ярик копнув ще раз, розгріб грудочки землі пальцями. — Бабця казала, що нашого діда закопали в землю, і там його їдять чірваки. Значить, їм там немає чого їсти, під землею. Вони з голоду помирають. А вони ж живі, так само їсти хочуть.

Хлопчик, якому закинули, що його батько поганий рибалка, раптом повернувся до свого кривдника і несильно штовхнув його в плече.

— Ти чого?

— Нічого. Ось нагодую черв’яками, як рибу, і почеплю на гачок. Аби-сь знав.

— Що мені треба знати? — кривдник дав штурхана у відповідь.

Худий молодик нарешті знайшов привід втрутитися в дитячу розмову. Він підвівся, ступив крок до клумби.

— Е-е, молодьож, чого це ви розійшлися? Ану, тихо мені, півники.

— Тато казав: півень — це лайка, — відреагував другий хлопчик.

— Не півень, а пєтух, — поправив його перший. — Це так він на міліцанєра каже. Того, який до тітки Надьки в сімнадцяту квартиру ходить.

— Ти бач, як у вас тут весело, — молодик запхав руки до кишень джинсівки. — Що це ви тут таке робите?

— Ярик дає чевракам свободу, — пояснила дівчинка.

— Отак, значить? А ви що?

— А ми не віримо, що вони захочуть у травичці жити.

— Ага, — молодик помовчав. — Значить, він — Ярик?

— Ярик, — майже хором відповіли хлопчики. Сам Ярик не звертав на них жодної уваги, напевно, втішений увагою дорослого дядька.

— Так. Він, значиться, Ярик… Ярик — барабалик, так-так… А ти часом не Оксанка?

— Оксанка, — дівчинка чомусь не здивувалася, звідки чужий дядя знає її на ім’я.

— Дядю, — хлопчик, що заступився за батька-рибалку, виставив правицю, націлюючи вказівний палець на груди молодика. — А я знаю, що у вас там написано.

— Ти не можеш знати! — перший хлопчик так само легенько штовхнув його в плече. — Там не по-нашому.

— Мені мама казала, що чужу мову треба вчити з першого класу, о! У нас школа така, що англійську з першого класу вчать!

— І що ж там написано?

— Ти ще малий!

— Таке написано?

— Ні, ти ще малий таке читати, га-га-га!

Молодик посміхнувся одними губами, потім підморгнув хлопцям і, нахилившись, узяв руку дівчинки в свою.

— Ану, Оксанко, давай трошки вбік відійдемо, я тебе про щось запитаю, — своє несподіване прохання він відразу пояснив: — Бо ми тут стовбичимо і заважаємо Ярикові звільняти черв’яків.

Хлопці щільніше стали довкола Ярика. Судячи з усього, питання, житимуть черв’яки на поверхні чи ні, серйозно захопило їх. Настільки, що зміст напису на футболці незнайомця раптом перестав їх цікавити. Вже не дослухаючись до дитячих розмов, молодик сів на лавку, дівчинку поставив просто перед собою, вперся рукамй в розставлені коліна.

— А де твоя мама, Оксанко?

— Там, — вона махнула рукою кудись убік. Мимоволі ковзнувши поглядом туди, куди показала рука, молодик помітив чоловіка в спортивних штанях, тенісці та кросівках, що поквапом вийшов із дверей під’їзду, зупинився на мить, дивлячись просто на нього, а тоді рушив до лавки.

— Де «там»?

— У Віталії.

— Що ж твоя мама там робить?

— Робить. Ну, працює, робота в неї там. На роботу ходить, — нарешті дівчинка знайшла правильний вислів.

— Давно вона поїхала?

Дівчинка стояла спиною до чоловіка в спортивках, який тим часом швидко наближався.

— Давно. Ще сніг був.

— Це вона прислала? — пальці молодика торкнулися комбінезона.

— Вона. Віталійський, з Віталії…

— А таткові вона що прислала?

— ОКСАНО!

Дівчинка повернула голову на вигук, помахала рукою чоловікові в спортивках, який був уже поруч, підбігла до нього.

— Це — тато!

— Дуже приємно, що тато, — молодик не поспішав підводитися, дивився на батька Оксани знизу вгору. Він уже знав, що цей тридцятирічний власник невеличкого кафе в двобої не тягне на серйозного супротивника. Але не сподівався, що той, хто йому потрібен, з’явиться аж так швидко. Отже, Ігор Шульга напевно чекав цієї зустрічі.

Скоріше чи пізніше, але переговори з Шульгою треба починати.

— Оксанко, біжи додому, — батько легенько ляснув її по спині.

— Ми тут чевраками граємося…

— Біжи, потім іще пограєшся. Дівчинка піде? — він запитально подивися на молодика.

— Нехай собі йде, — знизав той плечима. — Кажеш, її мама в Італії?

— Кажу, — батько провів доньку поглядом, знову повернувся до співбесідника. — А тобі яка печаль?

— Кажеш — чи таки правда в Італії? — кутик рота молодика скривився.

— Може, відійдемо? Діти тут…

— Давай відійдемо, — молодик підвівся. Чоловік у спортивках виявився вищим за нього на цілу голову, тому все одно доводилося дивитися знизу. — Там за рогом у мене машина.

Чоловіки вийшли з двору. Попелястий «опель» справді притулився біля самої бровки тротуару за рогом сусіднього будинку. В машині нікого не було, не стояв ніхто й поруч із нею. Пискнула, вимикаючись, сигналізація. Молодик гостинно прочинив дверцята, сів на місце водія, кивнув супутникові на крісло поруч із собою.

— Ну?

— Чого відразу «ну»? Ігорем звати?

— Ну?

— Знову «ну». Шульга Ігор, не помилився?

— Паспорта при собі немає… До речі, кому це я мушу показувати паспорт?

— Нікому не мусиш. Знаю я про тебе все, Ігоре Шульга. Де живеш, скільки заробляєш, яку горілку любиш. Кажеш, дружина твоя, Шульга Галина… Віталіївна, правильно? — Шульга мовчав, молодик повів далі: — Значить, Галина твоя нібито виїхала на заробітки до Італії в лютому цього року і тепер мешкає неподалік від такого собі міста Мілана, де працює економкою в одній старенькій заможній італійській родині. Скажи мені, чувак, у тебе ж свій маленький бізнес. Неабиякий, але ж свій. Чого жінці не вистачало, що вона раптом зірвалася на заробітки за кордон? Економкою працювати в двох старих італійських пердунів?

— Навряд чи, чувак, це тебе колише.

Шульга тримався спокійно, це чомусь роздратувало молодика. Досить уже гратися, вирішив він. Пора в атаку.

— Молодець. Так можна пояснити будь-який дурний вчинок. Нам не понять — і всі діла. Розумний ти, мабуть, Ігоре, але точно дурний. Не міг нічого краще придумати? Хіба що ви хочете в Мілані філіал свого кафе «Заходь» відкрити. Ще одну піцерію. Чи навпаки — вареничну. Будуть міланці вареники з капустою та вишнями хряцати…

— Чого тобі треба?

— Мені від тебе — нічого. Ну, хіба б ти вже не брехав про жінку та Італію. Дивися сюди.

Він перехилився через спинку сидіння, дістав ноутбук, підняв кришку, увімкнув його, довгі тонкі пальці швидко пробіглися по клавішах. На моніторі після його маніпуляцій з’явилося зображення молодої жінки. Вона дивилася просто перед собою. Погляд — розгублений і навіть приречений. У руках — розгорнутий номер газети.

На Ігоря Шульгу дивилася його дружина Галя.

— Бачиш, знайшлася. Вона б так старанно ховалася, Ігорку, як ти гладко брешеш. Італію придумав, дитину навчив, що треба чужим людям говорити. Ще він дитину брехати вчить із такого віку… Уважно придивися — яка там дата на газеті?

Галина тримала свіжий, сьогоднішній номер чернівецької газети «Молодий Буковинець».

— Фото зроблено вранці. Цифровим апаратом. Його скинули в комп’ютер і передали по Інтернету. Після обіду жінки вже не буде в Чернівцях, — молодик закрив файл, вимкнув ноутбук, кинув його назад. — Поговоримо?

Три місяці тому Шульга евакуював дружину в Чернівці, до своїх батьків. На більше в нього не вистачило фантазії, та й усім здалося — це найрозумніший вихід із ситуації, що склалася. Дотепер ані Шульга, ані жоден із його друзів та знайомих не знав, як себе треба поводити в подібних ситуаціях. Йому здавалося — це добре. Тепер виявилося — брак досвіду дій в екстремальних умовах призвів до логічної поразки.

Коли вчора пізно ввечері мама подзвонила й повідомила: Галі досі немає, а її мобільний не відповідає, Шульга зрозумів — ось воно, почалося. Дивно, але він чомусь не почав панікувати, заспокоїв матір — так задумано. Потім якийсь час стояв, стискаючи телефонну трубку в руці, і думав — почни він смикатися, все одно до завтра нічого зробити не вдасться. Тому обмежився тим, що просто поставив Бурта, Кошового й Моругу до відома. Славко Бурт, як і слід було сподіватися, негайно запропонував усіх замочити, але Шульга запитав: «Кого? Взагалі всіх?», почув у відповідь: «Як хочеш» — і короткі гудки.

Але бойовий збір оголошено. Всі чекають вістей від Галини, і головне — того, хто їх принесе. Поки що варіантів було три. Щойно Шульга побачив джинсового молодика біля своєї доньки, зрозумів: трапилося найгірше з можливого.

Саме усвідомлення цього факту змусило його опанувати себе. Шульга відзначив неабияке здивування посильного. Та де там — сам дивувався власній розважливості.

— Виходить, знайшли…

— Виходить, так, брате. Не думай, що заховав жінку аж так далеко. Ми просто не шукали всі ці дні. Крім цієї проблеми маса справ. А як узялися — за шість днів вирахували, ще три дні пасли.

— Далі що?

— А що далі? Умови ти знаєш, — молодик для чогось роззирнувся, потім присунувся трошки ближче, стишив голос, нахабні нотки враз зникли, він перейшов на скоромовку: — Коли чесно, браток, я сам їх не знаю. Ну, тобто, про що йдеться і довкола чого взагалі такий хіпіш. Це я тобі кажу, аби дурниць не наробив і не нацькував на мене свого Славка-дуролома. Він же десь тут у кущах ховається? То кекс зовсім без башти, слухай, а я не при ділах. Мені наказали — я передаю: нехай баба твоя віддасть те, що їй не належить, і вам дадуть спокій. Ось, — він зітхнув і відсунувся. — Ще нагадати просили: ви ж усе одно нічого з цим не зробите. Вам бабки пропонували, тепер обмін: Галину і спокій на сам знаєш, що. Часу на роздуми в тебе нема.

— Я чим можу допомогти? З Галею балакайте.

— Вона каже — все в сім’ї ти вирішуєш.

Справді, так усе й було.

— Гаразд, але час завжди є. Не кажи, що це не так. Раз від мене залежить вирішення проблеми, значить, мені й думати, правильно? — посильний кивнув. — Жінка моя як, у безпеці?

— Її навіть годують.

— Спробували б не годувати.

— І що було б?

— Побачиш. Мені потрібна доба на роздуми. Починаючи від цієї години, — Шульга зиркнув на годинник. — Значить, беремо грубо — одинадцята тридцять. Завтра в цей самий час я хочу мати інформацію про те, що Галина жива і здорова.

— Вона тобі подзвонить.

— Не треба. Тебе теж більше бачити не хочу. Мені дзвонитиме лише ваш старший. Той, від чийого імені зі мною говорили весною. Ясно?

Молодик кивнув.

— Тепер так: я завтра знову хочу бачити таку саму фотографію. Перешлете так само електронкою на адресу, яку я вкажу. Куди б ви не завезли Галю, вона мусить тримати в руках свіжу газету. Причому — останній номер чогось із місцевої преси. Дай ручку й на чому писати.

Посланець знайшов кулькову ручку в кишені джинсівки. З папірцем виникла проблема, він поляскав себе по кишенях, потім поліз у бардачок, витягнув коричневу шкіряну барсетку, звідти — прямокутник візитної картки, подав її Ігореві чистим боком від себе.

— Отут пиши.

Шульга не втримався — глянув на лицевий бік. Нічого особливого, адреса якоїсь комп’ютерної фірми. Аби вона давала якийсь реальний слід, молодик навряд чи показав би її співбесідникові в цій ситуації.

Ідея прийшла в голову щойно, Шульга навіть не сподівався на позитивний ефект. Хоча не факт, що спрацює: посильний умову передасть, а от чи захочуть її виконувати викрадачі Галини… Оскільки рішення прийшло несподівано, Шульга не був готовий негайно втілювати свій план у життя. Тому наморщив лоба, гарячково згадуючи потрібну адресу, а коли згадав — перелякався: а раптом неправильно напише, він же не спец по всіх цих комп’ютерних справах. Та аби не насторожувати посильного надто тривалими роздумами, старанно вивів на чистому боці візитки електронну адресу.

— Сюди фотку перешліть. Це на роботі в мене, в офісі, бухгалтерка інтернет поставила і скриньку собі відкрила. Так, каже, легше папірцями займатися. Може, й правда, я ж у цій техніці баран, — тут він не брехав.

Молодик покрутив візитку в пальцях, заховав у кишеню куртки.

— Це все?

— Усе. Я хочу побачити, як ви з полоненими поводитеся. Коротше, нічого не пояснюю: все необхідне справді в мене. Нехай ви забрали мою дружину і тримаєте її заручницею, умови ставити не вам. Так і передай хазяїну.

— Передам. Далі?

— Далі — нічого. До завтра.

Шульга прочинив дверцята, вийшов із машини й рушив, не обертаючись, назад. Біля рогу на батька чекала Оксанка. Почувши, як за спиною загарчав мотор і від’їхало авто, він стишив ходу. Нерви таки здали: кількома стрибками підбіг до доньки, схопив її на руки, притиснув до себе міцно-міцно, відчуваючи, як тіпається все його тіло.

Уже можна не брехати самому собі. Ігор Шульга дуже приблизно уявляв свої подальші дії.

2

Про те, що її дід Василь — не рідний материн батько, а вітчим, Галя Чубук дізналася, коли їй виповнилося вісімнадцять.

Тоді вона, як і решта студентів того часу, вплела в косу жовту і блакитну стрічки, начепила на груди значок із тризубом і отримувала задоволення, називаючи викладачів історії сталіністами. Вона ходила на стихійні мітинги і продавала на Хрещатику незалежну українську пресу, не маючи насправді аж таких національно-патріотичних переконань. Просто тоді, у вісімдесят дев’ятому, перейматися національним відродженням України було неабияк модно.

До того ж Галя Чубук поєднувала боротьбу з особистим життям. Хлопець, із яким вона зустрічалася, принципово ходив на лекції у вишиванці, постійно заводив полеміку про «білі плями» української історії навіть на профільних природничих дисциплінах, а вечорами цей киянин просиджував у гуртожитку, так само до хрипоти полемізуючи з однодумцями. Вони збиралися випускати опозиційний антикомуністичний журнал, обговорювали теми статей, а оскільки майбутні біологи зі словом не дуже дружили, в їхньому товаристві з’явилися історики, філософи, філологи, журналісти. Її Владик, котрий просив іменувати себе Арсеном, ставив до всіх єдину вимогу: аби за кожну статтю, що буде написана і вміщена в їхньому журналі, автор і вся редколегія могли б гарантовано сісти. Коли їхньою діяльністю зацікавиться КДБ, говорив він, це означатиме — вони на вірному шляху.

Галя, примостившись у кутку на краєчку ліжка, слухала хлопців і мліла, відчуваючи власну обраність через факт свого знайомства з Владиком-Арсеном, Миколою-Гонтою, Юрком-Залізняком та іншими борцями за Україну. Себе вона дозволила називати Рутою, але ще раніше дозволила Владикові в порожній батьківській квартирі позбавити себе цноти.

Це не вийшло вульгарно, хоча й особливого задоволення Галя не відчула. Можливо, тому, що постійно переживала — адже вона в чужому домі, раптом повернуться господарі, сорому не оберешся. А швидше за все через поведінку хлопця: він так само не мав особливого досвіду в цих справах, але не радів, наче дитина, не пишався собою і не святкував перемогу. Просто стосунки двох молодих людей несподівано навіть для них самих перейшли від цнотливих поцілунків до чогось більш конкретного. Між іншим, Владик-Арсен і далі не надавав сексу особливого значення. Протягом наступного року в них усе так само відбувалося ніби між іншим. Бо головним у їхньому тодішньому житті справді був зовсім не секс.

Уже згодом, коли газети, журнали, марші під національними прапорами, вишиванки, стрічки та значки перестали бути актуальними, а сам масовий студентський національний рух втратив ефект новизни, Влад-Арсен і Галя-Рута безболісно розійшлися. Після невдалого першого шлюбу молода жінка зрозуміла: розрив із чоловіком, якого любиш не лише душею, а й тілом, набагато болісніший, аніж припинення стосунків із тим, хто викликав лише юнацьку симпатію. До речі, вже після нашої перемоги в дев’яносто першому Владислав офіційно поміняв ім’я, записавши себе Арсеном Смиковенком, став ходити Києвом у полотняних штанях, вишиванці, козацькій свитці та смушковій шапці, а після того, як Кравчука на президентському посту змінив Кучма, взагалі вибрався на Черкащину, успадкувавши бабину хату. Чим він там дотепер займається, Галині невідомо.

Але незнайомець з’явився в їхньому гуртожитку саме в дні, коли стосунки з Владом-Арсеном розвивалися по висхідній і вона офіційно вважалася «його дівчиною».

3

Привів незнайомця Юрко-Залізняк. Представив як пана Костя, борця за Україну, політв’язня, постраждалого від комуністичного режиму. Правда, сам пан Кость частину титулів одразу відкинув, посміхаючись у вуса, але загалом визнав: свого часу йому таки дісталося за бажання побудувати незалежну державу. Власне, його запросили до гуртожитку, аби взяти велике інтерв’ю для їхнього журналу, який, до речі, так і залишився в рукописах. Залізняк, за його словами, познайомився з паном Костем на неформальному мітингу в «трубі» — підземному переході під площею тоді ще імені Жовтневої революції. Пан Кость погодився поїхати до студентів відразу, тільки попередив — живе під Києвом, у Клавдієво, і боїться запізнитися на останню електричку. Хлопці заспокоїли його, швидко організувавши для гостя вільну койку.

Погляд незнайомця Галя зловила на собі кілька разів. Нарешті, коли всі посунули на перекур, пан Кость притримав її, запитав без передмов:

— На кого ти схожа? На маму?

— А що таке? — дівчині справді всі знайомі казали — вони з мамою дуже подібні, але тепер на це звернув увагу зовсім незнайомий старший чоловік, що годився їй за віком у дідусі.

— Нічого. Просто боюся помилитися. Твоє прізвище часом не Гармаш?

— Чубук, — промовила вона і чомусь додала: — Галя.

— Мама твоя прізвище не міняла?

— Думаю, міняла. Це ж батькове прізвище.

— Справді, я не так запитав. А діда як прізвище? Гармаш?

— Хоменко, — прізвище справді було дуже просте, хоча Гармаш дівчині подобалося більше. — Василь Іванович. Мама, відповідно, Лариса Василівна, — коли вже дивний чоловік так зацікавився її родоводом, то їй нема чого приховувати.

— Угу… Василівна, значить… Так… — пан Кость почухав кудлату сиву голову. — Бабусю Ольгою звуть? Ольга Петрівна?

Нічого собі! З прізвищами цей дивний чоловік справді нахомутав, але ім’я та по батькові її бабці вгадав із першого разу. Галя нічого не відповіла, лише кивнула.

— Жива?

— Померла. Ще сім років тому, в один день із Брежнєвим.

— Але ж ти її пам’ятаєш?

— Звичайно, — випереджаючи наступне запитання, дівчина сказала: — Дід теж помер, тільки раніше. Вони хворіли обидвоє. В діда щось онкологічне, в бабусі — серце.

— Батьки де тепер живуть? — Галя й не помітила, як розмова набула форми допиту, хоча сама на допиті ніколи не була, лише бачила в кіно.

— Пирятин. Це на Полтавщині, там у нас колись кіно знімали, «Королева бензоколонки»…

— Знаю, знаю. Не бував, але знаю. Телефон удома є?

— Ні. Ми на черзі стоїмо, але, мабуть, іще довго будемо стояти. Коли треба, я до сусідів дзвоню. Чи телеграму відбиваю.

— Мені б, Галю, маму твою побачити треба. Не по телефону через сусідів поговорити, зустрітися б… Тільки, — пан Кость стишив голос, — не хочу тебе лякати, але це не зовсім безпечно. Не так для мене, як для неї. Ну, і для тебе за великим рахунком.

Дівчина перейнялася важливістю моменту. Нічого собі — справжній борець за волю шукає таємного побачення з її мамою, яку всі ці процеси, за Галиними спостереженнями, не надто хвилювали. І тут — пан Кость, на якого напевне полюють кадебісти, і на долю якого несподівано може вплинути ця потаємна здибанка. Вона написала йому домашню адресу в Пирятині, пояснила, чим краще їхати й де шукати їхній будинок. Тут саме повернулися хлопці з перекуру, знову оточили гостя, відтіснивши Руту. Ночувала вона в своїй кімнаті на іншому поверсі, перед тим націлувавшись із Арсеном на майданчику між поверхами, а на ранок пана Костя вже в гуртожитку не було.

За два тижні, коли Галя навідалася додому, мама зачинилася з нею в спальні й повідомила: її справжнє дівоче прізвище — Гармаш. Хоменко — прізвище по вітчиму. Далі виявилося — це не головна таємниця їхньої родини.

4

Восени 1950 року за загадкових обставин загинув Павло Гармаш, капітан міліції, начальник відділу карного розшуку по боротьбі з бандитизмом невеличкого містечка на Чернігівщині. Вдовою залишилася його молода дружина Ольга, сиротою — донька Оксана, дівчинці щойно виповнився рік.

На перший погляд, немає нічого загадкового в тому, що міліціонер загинув від бандитської кулі, випущеної з-за темного рогу. Ховали його урочисто, труну несли міліціонери в парадній формі, на могилі тричі грянув прощальний салют. Але тіло загиблого чоловіка дружині не, показали зблизька. Обрядили в нову форму та видали для прощання уже в труні. Вже ця обставина насторожила Ольгу, яка знала про свого чоловіка таке, про що не здогадувався жоден мешканець містечка. Згодом до неї дійшли чутки: Гармаша застрелили, але не в спину з-за рогу, а впритул, у груди, і залишили стікати кров’ю.

Близько до себе капітан міліції, колишній фронтовик-розвідник підпускав темної ночі на вулиці лише добрих знайомих. Та які можуть бути знайомі на вулиці серед ночі? За ним приїжджала службова машина, вона ж завозила грозу бандитів назад додому, коли не треба було лишатися спати на стільцях у відділі. З якого це переляку він вирішив пройтися, та ще й дощової жовтневої ночі?

Висновок один: Павла Гармаша вбили в іншому місці, під час якоїсь зустрічі й розмови, а труп перенесли, аби якось виправдати постріл у міліціонера. Вбивати Гармаша, напевно, не збиралися — надто бідною виявилася фантазія в його ворога. Чи, швидше, ворогів. Раз убивство не заплановане, значить, Ользі слід стерегтися: тепер убивць чоловіка зацікавить вона.

Про все це вдову попередили Дмитро і Кость, чоловікові друзі. На похоронах їх не бачили, вони прийшли через три дні, потайки, вночі. Дмитро жив десь під Проскуровом, Кость осів у Києві, стосунки фронтові друзі підтримували стійкі, але не афішували їх. Тепер, коли вбили Павла, настала черга Ольги дізнатися про їхню спільну таємницю.

— Подробиць твоя бабуся сама не знала, — пояснила Галі мама. — І зрозуміло, що я знаю ще менше за неї. Коли у двох словах, то таке: відразу після війни, в сорок шостому році, твій дід і ще четверо його друзів хотіли знайти десь у Західному Сибіру дуже великий скарб. Багато золота. І вирішили зробити цей скарб золотим запасом України. Словом, вони вирішили побудувати в сибірській тайзі щось на зразок незалежної держави.

— Ти… ти це серйозно?

— Настільки, наскільки серйозно казав мені це твій пан Кость. Ідея в них така була: вільна Україна в сибірській тайзі. Ясно, не вийшло в них нічого. Далі красивих ідей не пішло. Але там справа не в ідеях. Хоча, сама розумієш, у ті часи за таке — показовий судовий процес і смертний вирок націоналістам та ворогам народу. Справа в іншому: золото хлопці таки знайшли. Реальне золото. Твій дід, справжній дід, Павло — він знав, як дістатися до скарбу. Описав їхній точний маршрут у зошиті, навіть щось подібне до карти намалював. Не знаю, як уже там і що, але свою ідею вони відклали. Потім хтось провідав про той скарб у тайзі, хлопці мусили розбігтися в різні боки. Зошит у Гармаша Павла, діда твого, десь зберігався. Оце й усе.

Спочатку Галині перехопило подих. Та потім здоровий глузд почав брати своє. Слабо в усе це вірилося: сорок шостий рік, Сибір, золото, держава в тайзі…

— Чому саме в тайзі?

— Про це, до речі, я досить багато знаю. Мама секрету не робила. Коли в нас тут голод почався, вирішили люди потроху тікати. Не всі такі дурні були, Галю. Хто в більшовиків із обрізів стріляв, хто покірно пухнув від голоду. А дехто добро продав — і подалі, в степи Казахстану чи сибірську тайгу, комарів годувати. Та краще вже комарів, аніж Совєти, — Галина ніколи й подумати не могла, наскільки її мати може бути, як тоді казали, просунутою в усіх цих політичних справах. Виходить, вона тривалий час не проявляла себе. І якби не нові часи, навряд би вона скоро розсекретилася. — Справжньої радянської влади там ніколи не було. Формально — так, а в глухих поселеннях, на хуторах — яка до біса влада Рад? А потім, там уже давненько українці осіли.

Так Галя дізналася: ще від початку двадцятого століття люди з українських земель розбредалися по світу на лови кращої долі. Хтось їхав за океан, хтось осідав у безмежних тайгових просторах Сибіру. Після громадянської війни, коли Україну вперше почали морити голодом, її прадід разом із родиною подався в тайгу. По дорозі дівчинка-первісток померла, не витримала переїздів. Син Павло народився в Гармашів уже на новому місці, коли вони прибилися до невеличкого села в глухому сибірському урочищі й завели власний хутір.

У тому селі, Данилівці, доживали свій вік старенькі діди й баби. Нечисленна молодь на той час майже вся полягла на фронтах: хто воював за адмірала Колчака, хто проти нього, хто сам по собі розбійничав у тайзі, нападаючи на червоних, колчаківців та мирних жителів. Місце для того, аби заховатися й пустити коріння, виглядало ідеальним. Тому Гармаші, як наймолодші, потроху ховали корінних жителів Данилівки на місцевому цвинтарі за селом, попід самою тайгою. Згодом сюди прибилося ще кілька родин з України. Як вони знайшли своїх, лишалося тільки гадати. Данилівка потроху оживала, відбудовувалися хати, міцно ставали на ноги господарства. Земляки йшли сюди, приваблені чутками. Приходили люди з інших країв — у пошуках кращої долі після громадянської війни з насиджених місць піднімалися родини по всьому Сибіру. Але українців у Данилівці далі лишалося найбільше, хоча багато хто змінював прізвища на російський манер. За негласною домовленістю хазяї стримували себе, аби не пішла про них слава, як про куркулів. Адже відомо: ті, хто вміє господарювати на землі — вороги Радянської Влади. Тому колгосп «Червоний Жовтень», організований тут у тридцятих роках, задніх не пас, але й у передові господарства вперто не вибивався. Час від часу, збираючись разом, «сибірські» українці говорили про те, що нині слід перечекати, закріпитися, не проявляти себе, не афішувати власних традицій на чужій землі, але тримати тут своїх людей при владі. Словом, дві третини села жили ніби в змові проти Радянської Влади. Прийнявши її про людське око, тримали величезні дулі в кишенях.

Звідти, з Данилівки, Павло Гармаш у сорок першому пішов на фронт. Туди повернувся, брязкаючи медалями.

Десь у тих краях шукав і знайшов скарб.

Усе це сприймалося не інакше, як красива легенда. Та Галя не перебивала маму. Власне, про українські поселення в Сибіру вона знала трошки більше, аніж про дідів скарб, але так само небагато. Адже її мама познайомилася з Павлом Гармашем уже коли він перебрався з Сибіру в Україну і ловив тут, на Чернігівщині, бандитів. За материними словами, Галина бабця так само слухала чоловіка, роблячи очі круглими, але так само не всьому вірила. Він говорив так палко, як говорять усі, хто конче прагне прикрасити дійсність.

— Ну, а що з тим зошитом вийшло?

— Подробиці тобі нехай пан Кость розкаже. Він свою адресу залишив. Я й сама не все знаю, — призналася мама, потім, витримавши невеличку паузу, додала: — Зошит після смерті твоєї бабці переховувала я.

— Ти? — у Галі забракло слів, аби виказати почуття, що охопили її.

— Мама так само не могла мені всього пояснити. Просто коли відчула, що скоро помре, дала його мені й просила заховати далеко, нікому нічого не казати й берегти сховок. Прийде час — про зошит запитають. Якщо не запитають, я мусила передати його на зберігання комусь із своїх дітей.

— Що означає оте «прийде час»?

— Поняття не маю. Твоя бабуся назвала три прізвища — Сотник, Бражник, Кохан. У кожного з них є стара фотографія — груповий знімок, зроблений влітку сорок четвертого року. Де саме — не так важливо, головне — дата стоїть на звороті кожного фото. Ось таке, дивись.

Мама вийшла до сусідньої кімнати, повернулася з томиком «Прапороносців», який завжди чомусь стояв на видному місці в книжковій шафі, хоча ніхто в родині Чубуків не вважав себе палким прихильником творчості Олеся Гончара. На очах у доньки обережно ножицями підчепила папір на звороті обкладинки й видобула звідти невеличке, дев’ять на дванадцять, трохи пожовкле від часу фото. Галя буквально висмикнула його з материної руки, вп’ялася в нього очима.

Четверо молодих хвацьких фронтовиків стояли пліч-о-пліч, п’ятий присів перед ними. Крайній ліворуч наставляв «ріжки» своєму сусідові, в якого був найсерйозніший з усіх вираз обличчя. Він навіть виструнчився перед об’єктивом. На плечах молодого вусаня, що стояв третім ліворуч, були погони з відзнаками старшого лейтенанта. В обличчі того, хто примостився спереду, Галя вгадала щось невловимо знайоме.

— Це… — юна тицьнула пальцем.

— Кость Сотник, — підтвердила мама її здогад. — Пан Кость. Старший лейтенант — твій дід, Павло Гармаш. Ліворуч від нього — Дмитро Кохан, по боках — Юрко Бражник і Гриць Коломієць, його вбили. Не на війні, тоді… Ну, словом, я ж тобі кажу — подробиць не знаю. Значить, або самі вони, або ті, хто отримає від них таке фото, повинні прийти по зошит. Навіть якби чекати довелося сто років. Бачиш, минуло менше часу.

— Це все добре, — Галя ще раз подивилася на усміхнене дідове обличчя, повернула знімок матері. — А ніхто не сказав, що з усім оцим ми повинні тепер робити?

5

— Ось так, Галю, все скінчилось, — завершив розповідь пан Кость, і дівчина з подивом відзначила: час пролетів зовсім непомітно, хоча оповідач говорив кострубато, не вдавався до художньої обробки, лише переповів їй сухі факти з того, що сталося з ним та його друзями в тисяча дев’ятсот сорок шостому році. — Ті, хто знав про записи твого діда й шукав їх, були впевнені — Павло передав зошит комусь із нас. Він збирався це зробити, але потім передумав: у нас тоді в кожного були родини, і він не хотів підставляти всіх під небезпеку.

— Виходить, Гармаш, — дівчина ще не наважувалася назвати того вусаня з фотографії своїм дідусем, — підставив свою?..

— Навряд чи ви можете засуджувати його, Галю, — похитав головою пан Кость. — Думаю, Павло діяв за законами парадоксальної логіки: навряд чи ті, хто полював за зошитом, припустять, що Гармаш довірить таємницю дружині чи, Боже збав, дитині. Але водночас навряд чи хтось міг би на секунду припустити, що він свідомо наражатиме на небезпеку когось із нас, віддаючи записи на зберігання в інші руки. Ми — Павло, Дмитро, Юрко і я — збиралися розділити записи на чотири частини…

— Розірвати зошит?

— Так точно. Розірвати його і тримати кожен свою частину в себе. Адже ніхто не знав, що буде з країною далі. Ми мали ідею, мали змогу дістатися до золота, але не знали, як тим скарбом правильно розпорядитися. Розумієте, надто швидко вся історія випливла. Власне, той, хто видав нашу таємницю, лише виторговував собі життя. Про наші плани він зовсім не знав, говорив лише про скарби. Ну, і почалося…

— Виходить, ви не встигли розділити… розірвати зошит?

— Не встигли. Спочатку всі розбіглися по країні. Юрко — той узагалі загубився на сибірських просторах, а ми повернулися на Україну і вже тут розійшлися. Потім, коли вороги напали на слід Гармаша, він довго морочив їм голову. На той час він, аби ви знали, вже встиг стати в Чернігівському краю кращим мисливцем за бандитами. Належав, коли хочете, до категорії недоторканих. За нього попервах було кому заступитися навіть у ті часи. Та згодом Павло гостро відчув небезпеку, ми зустрілися, домовилися про подальші дії. Факт зустрічі приховати від тих, хто йшов нашими слідами, я так собі думаю, не вдалося — ті, хто полював за зошитом, почали рішучі дії. В результаті Павла ми втратили. Але оскільки про нашу зустріч знали, то й вирішили: таємницю зберігає хтось із нас трьох. Тут уже довго переховуватися не вийшло — на початку п’ятдесят першого року ми опинилися в сусідніх камерах, почалися допити. Тоді, знаєте, не дуже дошукувалися причини, аби посадити. Знаєте, що врятувало? Ті, хто полював за Павловими записами, самі не були всесильними. А розкрити таємницю ще комусь означало поставити під удар себе: носіїв подібної інформації негайно накажуть знищити. І не буде ніякого «золотого дна». Потім почалися кадрові перестановки в МДБ, потім Сталін помер, амністія спочатку злочинцям, потім — ворогам народу, далі Хрущов свою доповідь прочитав, ну, про це тепер не лише «Огоньок» пише.

— Я в курсі.

— Словом, ситуація така склалася, що не до нас із нашими скарбами. Навіть більше скажу: ті, хто нашу справу переглядав, реготали. За що тільки, мовляв, посіпаки ворога народу Берії людей не саджали. Вже не знали, яку казку придумати. Нам усе це на руку. Правда, вирішили поки не світитися, а раз зошит у Павлової вдови зберігся, хай далі в неї буде. Далі, — пан Кость зітхнув, — сталося те, що ми мусили передбачити, але так само не врахували. Прізвище вашого діда… того, кого ви знали, як вашого діда — Хоменко?

— Я ж вам казала.

— Ольга, Павлова вдова, ваша бабуся, дуже перелякалася. Не скажу тепер, знала вона чи ні про наш арешт. Але й без того вбивство чоловіка та ще зошит, який він їй залишив із відповідними інструкціями, налякали жінку, а вона була ще молодою, гарною… Відбула півроку по смерті Гармаша, зібралася, дитину на руки — і до своїх батьків, на Полтавщину. Вдруге взяла шлюб поспіхом, аби тільки швидше прізвище змінити. Оксану, вашу маму, так само не Павлівною записала, а Василівною. Ось вам, Галю, і вся біографія. Де ж нам було шукати сліди Пашиної родини?

— То, виходить, ми випадково зустрілися?

— Не зовсім, — пан Кость хитро посміхнувся. — Нікого з наших уже нема, я один іще доживаю. Не дивіться так на мене, всі своєю смертю померли. Тоді, коли Хрущов прийшов, а потім Брежнєв, про ту історію зі скарбами забули всі. Але, — не ховаючи посмішки, він підніс вказівного пальця догори, — я при першій-ліпшій можливості наводив довідки про Павлову вдову. Навіть писав Валентині Леонтьєвій, знаєте, така була програма по телевізору, «Від усієї душі» називалася? Там коли хтось губився, його друзі чи родичі через десятиліття шукали, потім перед усім народом знайдені обіймалися, плакали, ну, таке все. Тільки історію я неоковирну придумав: любив дівчину, вона за друга заміж вийшла, потім друг загинув, кохана зникла, оце шукаю. Мені навіть відповідь на бланку прийшла, я мамі вашій показував: таких, як ви, пишуть, дядьку, в Радянському Союзі багато. Спробуйте через офіційні установи пошукати вашу давню любов. Але це так, деталі, — посмішка його стала вже зовсім переможною. — Оце трошки менше року тому нарешті знайшов могилу Ольги на сільському цвинтарі під Кременчуком. Донька її, казали, в Пирятин перебралася, чоловік звідти. Лишалося прізвище вирахувати, ну, і тут ми з вами, Галю Чубук, запізналися. Ось тепер, — пан Кость полегшено зітхнув і прибрав посмішку, — точно все. Коло, як кажуть, замкнулося. Казочці кінець.

— Гаразд, а зошит? З ним що?

— А нічого, — розвів руками пан Кость. — Жовто-блакитні прапори на майданах, Микола Куліш, Хвильовий і Стус дозволені, Тичина з Рильським — жертви сталінського тоталітаризму, студенти у вишиванках… Це, Галю, ще нічого не означає. Держава ще та лишилася, і поки що зарано йти з нашим золотом кудись до урядовців. Відразу в закрома Родіни посиплеться. Так що хай поки ще полежить, я вашій матері так і сказав. Його час, думаю, колись та прийде.

— Ви думаєте, — Галя сама злякалася свого чергового запитання, — думаєте, золото дотепер ніхто не знайшов?

— Його й не шукали. Інакше на тому місці вже місто-сад квітнуло б. Запасів там — дай Боже. Я ж цікавлюся періодично ситуацією в Західному Сибіру. Там, я собі думаю, ще досі з колчаківцями воюють, за повну перемогу Радянської Влади. В тамтешній тайзі, Галю, ані радянської, ані жодної іншої влади ніколи не було. Формально — так, а по суті — в тайги свої закони. І свої скарбниці.

Вони тоді ще довго говорили про всяке різне. Озираючись назад, Галя не могла згадати, коли б іще вона за один вечір випила стільки чаю з дешевим печивом «Привіт». Потім вона ще кілька разів приїздила до нього в гості. Просто так — їй раптом стало подобатися товариство старенького, але досить бадьорого чоловіка, який колись був бойовим побратимом її діда.

Справжнього діда.

6

Далі… Що ж далі… Спочатку студентське голодування, потім дівчина раптом охолола до всього цього, закохалася, завагітніла, зробила аборт, довго не могла зустрічатися з хлопцями. Потім — серпневий путч у Москві, проголошена незалежність України, потому — суцільна розгубленість, розхристаність, пустка та відсутність реальних перспектив для кожного при наявності глобальних перспектив для всіх громадян нової держави.

На цей період припало перше одруження Галини Чубук. Розлучилася вона через три роки: чоловік узяв кредит, бізнес прогорів, вони продали квартиру, переїхали до її батьків у Пирятин, і там чоловік почав безбожно квасити, аж поки не розгатив комусь порожньою пляшкою голову в генделику. За це його посадили, Галина навіть не збиралася шукати йому адвокатів. Просто подала на розлучення, процедура пройшла на диво швидко.

Краще жити від того не стало. Постійної роботи для дипломованого біолога в Пирятині не було, а тут іще мати злягла — звідки й узявся той рак крові. Згоріла швидко, менш як за рік. Аби поховати її, донька та батько продали єдину в хаті коштовність, золоті сережки. Відразу після того запив батько, який досі випивав лише на державні свята. В хаті все валилося, Галина перебивалася випадковими заробітками, майже щовечора плакала в подушку, намагаючись зрозуміти — за що, за що їй така кара небесна. Тут іще колишній чоловік відсидів своє, повернувся й почав періодично набиватися ночувати, свого даху над головою в нього не було. Галя гнала його, та вони на диво зійшлися з колишнім тестем, пили разом, батько дозволяв йому лишатися на ніч, скоро він і взагалі перебрався на постійне проживання. Правда, минуло два роки — і його знову посадили. Тепер уже надовго: підписався наркотики перевозити, попався з двома мішками коноплі в багажнику «Жигулів», завбачливо оформлених на нього. Але навіть це не потішило Галину. Сенс у житті вона втратила остаточно.

Жила на автопілоті.

Старші люди переконували Галину — то їй дуже пороблено. Треба до сповіді сходити, набрати святої води й пити щодня натщесерце, молитися Богу — і знову пити. Молода жінка слухняно ходила від однієї бабки до іншої, кожна щось вичитувала над головою, дмухала в рота, катала по маківці яйцем. Вона пила різні настоянки, сама заварювала спеціально зібрані трави, навіть трошки більше року походила з відчаю в молитовний дім Віри Христової. Позитивних зрушень у її житті, так само, як і довкола неї, не відбувалося.

Аж поки не зустріла Ігоря Шульгу. Ну, це взагалі окрема історія, сюжет для мелодрами, кочує з серіалу в серіал.

Відтоді чорну смугу ніби хто враз вибілив. Новий чоловік зірок із неба не хапав, грандіозних планів не будував, натомість міцно стояв на ногах, займався власною невеличкою справою, мав із неї стабільний прибуток, і новий двотисячний рік разом із новим тисячоліттям вони зустріли на тихій київській околиці, у власній затишній трикімнатній квартирі, разом із маленькою донькою Оксанкою та котиком Костиком. Ім’я дитині й котові обирала сама Галина.

Збирати речі під час переїзду Шульгам допомагав батько, який закодувався на вимогу нового зятя й за його гроші два роки тому, тепер не пив, лише скаржився на численні болячки. Коли посунули стару книжкову шафу, з-за неї випала картонна тека. В ній лежав звичайнісінький старий зошит у косу лінійку. Галина відразу зрозуміла, що вона знайшла, нікому нічого не пояснила, заховала знахідку в своїх речах. Уже потім, відпочиваючи з чоловіком на Шацьких озерах, знічев’я розповіла йому родинну таємницю про свого діда, пана Костя, зошит та скарб у сибірській тайзі. У подробиці не вдавалася, а історію, почуту півтора десятки років тому від пана Костя за чаєм, узагалі пропустила.

— Ясно, тепер це золото, якщо воно існує, нам не дістати, — підсумував почуте Ігор. — А я так собі міркую, там не якісь скарби Полуботка, невідомо де закопані, а реальний Клондайк. Кацапам хіба продати твій зошит за великі гроші, тайга ж бо їхня, не наша.

— Слухай, а ти що б із золотом зробив, аби знайшов, як у зошиті описано?

— Точно не віддав би Кучмі! — реготнув Шульга.

— Не знаю, — Галина раптом стала серйозною. — Люди хотіли на нього державу будувати…

— Перестань, — Ігор пригорнув дружину до себе. — Звісно, там же мільйони, сам я з такими бабками просто охрінію. Правда, державі гроші зараз потрібні. Он скільки в України боргів, розплатилася б. Тільки Кучма, президент наш, і держава — трошки різні речі. Аби я знав, що на користь держави піде, Їй-Богу — пішов би і знайшов той скарб. А так… Слухай, ну його! Завели тут про політику, воно нам треба?

Галина погодилася. Історія справді надто неймовірна, аби сприймати її серйозно тепер, на тихому березі озера, коли над головою зірки складаються в химерні сузір’я…

Восени Ігор несподівано пригадав їй ту розмову. Приятелька їхнього друга, Мишка Кошового, працювала редактором на телебаченні й саме шукала героїв для чергового ток-шоу. В студії збиралися обговорювати, що легше: заробити, виграти в лотерею чи знайти скарб. Історія про зошит, яка тепер дедалі більше нагадувала родинну легенду, редакторку зацікавила, Галю запросили в студію. Вона спочатку відмовлялася — це ж уся Україна почує, засміють же… Та Кошовий вчепився в неї кліщем — платня його приятельки напряму залежить від того, скількох гостей вона зможе зібрати на кожну програму. Галя викинула білий прапор, чесно розповіла людям у студії та телеглядачам про зошит, у якому її дід докладно розписав шлях до родовища золота, заодно нагадала — півстоліття тому молоді патріоти хотіли закласти цей скарб у підвалини майбутньої незалежної української держави, а не заховати до власної калитки. Учасники шоу поговорили трошки про романтизм, після запису випили кави з коньяком і розійшлися.

Відтоді минув місяць. І потім усе закрутилося. Так, що Галя прокляла той день, коли погодилася на телезйомку.

7

Спочатку з’явилися російські гості, Докучаєв та Нікодімов. Вони розшукували Галину Шульгу, та говорив з ними Ігор, дружина сиділа поруч і слухала, не втручаючись у чоловічі справи. Гості не виглядали аж так набагато старшими за її чоловіка, і коли б жінку попросили дати їхній словесний портрет, вона б розгубилася: обидвоє видавалися зовсім безбарвними, як кажуть, звичайна зовнішність без особливих прикмет. Таких, мабуть, у чекісти й беруть: Докучаєв та Нікодімов показали посвідчення працівників ФСБ Російської Федерації.

Розмова зводилася до родовища золота в Західному Сибіру, про яке докладно відомо українській громадянці Галині Шульзі. За відомостями федеральної служби безпеки, пані Шульга зберігає такий собі зошит, де докладно описано, як дістатися до скарбу і що собою являє родовище. Навіть, додав Нікодімов, там нібито намальована від руки карта-схема. Взагалі російські гості дуже цікаво говорили — ніби заздалегідь вивчили написані репліки і промовляли їх по черзі, доповнюючи та продовжуючи думку один одного.

— Ми так і знали, що панове почнуть відмовлятися від цього і говорити: все придумали, — відреагував Докучаєв на спростування Ігорем усієї цієї історії.

— Ага, придумали казочку для телебачення. Фуфло просунули, — вставив Нікодімов.

— Тільки ми теж працюємо, і так само не відразу в це повірили.

— Ну так, труснули архіви, підняли людей. Проходила така тема по нашій конторі. Десь так у році сорок восьмому.

— Можете сказати — тоді ваш дід так само міг яйця комусь морочити…

— Але тоді телебачення лише зароджувалося. І газети за такі байки не платили. І життю бойового офіцера нічого не загрожувало…

— Тому парити мізки не було вигідно…

— До того ж ви, хохли, після війни черговий раз на незалежність захворіли…

— Ось так картинка і складається: ваш Павло Гармаш знав дорогу до золота і планував із часом туди повернутися…

— Аби використати його з антидержавною метою…

— Бо бажання створити на території радянської держави якусь іншу державу автоматично тягне на антидержавну змову. Це кваліфікується як зрада…

— І карається вищою мірою. Розстрілюють за таке.

Пропозиція Докучаєва та Нікодімова дуже проста: нотатки радянського офіцера Павла Гармаша передаються російському уряду. Адже золото знаходиться на території Росії, тому українці не мають на нього жодних прав. Незалежно від того, що колись вони його знайшли і навіть билися за цей скарб. Передача оформляється офіційно, в урочистій обстановці, у приміщенні російського посольства. Подружжя Шульгів отримують почесну відзнаку від російського уряду, а також — невеличку, але ніколи не зайву грошову винагороду.

Можливий інший варіант: небажання передати зошит добровільно буде кваліфіковано як приховування інформації, важливої для розвитку сусідньої держави. Справа набуде політичного характеру, і Галина може навіть не мати сумніву — її разом із чоловіком видадуть Росії як осіб, котрі скоїли злочин проти цієї держави. Адже знайдений скарб треба віддавати в казну тієї держави, на чиїй території він знаходиться. В разі злісного приховування передбачене суворе покарання. Отже, перед подружжям маячить перспектива опинитися в російській в’язниці, а оскільки щойно влігся конфлікт довкола острівця Тузла в Криму, Україна не захоче нових загострень у політичних стосунках із сусідом. Словом, ніхто тут за них не заступиться.

Коли Докучаєв із Нікодімовим пішли, дозволивши подружжю подумати три дні, відбулася сімейна рада. Шульга не вважав себе фахівцем у подібних справах, тім більше там, де могла вступити в дію висока міжнародна політика. Але навіть він точно знав: хоча ефесбешники явно намагалися залякати їх, у сказаному ними не все можна розцінювати як банальне брання на понт. Українська держава в цій ситуації не заступиться, тут усе ясно. Та офіційну ноту протесту Росія так само не подасть, принаймні аж так швидко. Скоріш за все, якщо Докучаєв та Нікодімов свою місію не виконають і повернуться додому ні з чим, для впливу на вперте подружжя задіють інші важелі, вже внутрішні. Навіть у випадку підключення до справи конкретних впливових українських посадовців проблема далі зберігатиме суто приватний характер. Записи Павла Гармаша по суті — родинна реліквія, і просто так, наскоком, відібрати її не вийде ні за яким законом.

Так само Ігор та Галина не горіли бажанням стати героями Росії.

Зваживши усі «за» та «проти», оцінивши перспективи і зрозумівши, що подальший розвиток подій передбачити важко, Шульга запропонував дружині єдиний, на його думку, розумний вихід із ситуації: позбавитися проклятого зошита, розвіявши попіл за вітром. Галина відмовилася — це, як мінімум, пам’ять про діда. Але хто заважає їм сказати ефесбешникам, що зошит вони справді знищили? Не стануть же вони робити трус — це точно привід для міжнародного скандалу, законність подібного обшуку не ризикне підтвердити навіть керівництво ФСБ Росії. На тому Ігор з Галиною й зупинилися.

Офіцери російської контррозвідки вислухали Шульгу, зберігаючи на обличчях однакові незворушні вирази. Ігор мусив двічі повторити фразу: «Все, на цьому кінець», перш ніж Докучаєв та Нікодімов почали говорити. У своїй звичній манері.

— Ви або хитрі, або дурні…

— Швидше — таки дурні від власної хохлячої хитрості…

— Та жадібності. Сам не гам, і другому не дам, так у вас кажуть?

— Про те, що сам не гам — точно. Ніхто ж вам те золото гамнути не дасть…

— Зате в них, бачте, принципи. Може, вам грошей більше хочеться?

— Знаю я, чого їм хочеться. Ми ж не доведемо цим хохлам, що вони зараз нам тут брешуть…

Гості не приховували власного гніву, та, як і передбачив Шульга, єдине, на що спромоглися — це випустити пар, поскреготіти зубами та поблискати очима. Нарешті вони синхронно, наче репетирували цю мізансцену регулярно, підвелися. Докучаєв простягнув Шульзі цупкий прямокутник, на якому значилося його ім’я — Борис, прізвище та номер мобільного телефону.

— Не особливо розслабляйтеся, — порадив він перед тим, як піти, а Нікодімов тут же додав:

— З вас очей не зведуть. Кому треба — той і не зведе. Тепер або справді спаліть зошит, або…

Непевна погроза зависла в повітрі, ефесбешники забралися, не прощаючись. Ігор та Галина сприйняли це як вияв безсилля та невміння достойно програвати, зітхнули спокійно, Ігор навіть запропонував відзначити цю невеличку перемогу в затишному ресторанчику, який тримав їхній друг Антон Моруга, заодно і його до гурту запросити. Галя підтримала ідею — товариство Антона, який, на її думку, був ходячою книгою кулінарних рецептів, їй подобалося.

За тиждень завітали американці.

8

Вони так само прийшли вдвох. Одного звали Джейсон Борн, іншого — Майк Гаммер. Обидва так само були середнього віку, тільки, на відміну від Докучаєва з Нікодімовим, у них не окреслювалися мішки під очима. І пахнуло від американців не перегаром, зажованим «орбітом», а дорогими чоловічими парфумами. Борн простягнув Галині візитку, де значилася назва якоїсь фірми чи установи, кілька номерів телефону, електронна адреса. Українською американці не володіли зовсім, російською говорили з помітним акцентом. Гаммер більше відмовчувався — його акцент, як помітив Ігор, сприймався на слух іще жахливіше, аніж калічена мова Борна.

Мету свого візиту американці пояснили відразу. Вони представляють одну дуже потужну американську промислову корпорацію, котру давно намагаються залучити до спільних проектів російські промисловці та підприємці. Причому, як зазначив Джейсон Борн, на державному рівні. Він міг би багато розводитися про історію та сучасність цієї корпорації, та не хоче дурно гаяти час, усе одно містеру та місіс Шульга ця інформація не потрібна.

Дотепер особливого інтересу Росія для корпорації не становила. Тут втрутився Гаммер: подавшись уперед усім тулубом, він уточнив, старанно вимовляючи слова — Україна їх тим більше не цікавить, кілька років тому вони спробували почати тут бізнес, залучили людей, а ті перетворили кредити в готівку, для вигляду попрацювали півроку, а тоді оголосили бізнес неперспективним і в один момент згорнули роботу. Борн подивився на колегу з докором, той стулив тонкі губи й більше не встрявав. Містер Борн тим часом вів далі.

Отже, влиття американських капіталів у Західносибірський регіон, який переживає тепер не найкращі часи, російській уряд лише радо привітає. Корпорація готова залучити значні ресурси, аби почати розвиток промисловості в Західному Сибіру. Туди потягнуться люди, бо з’являться нові робочі місця. Таким чином, американський капітал частково вирішить багато внутрішніх проблем Росії.

— Вибачте, що перебиваю, але яке нам з дружиною діло до внутрішніх проблем Росії? — не витримав Ігор.

— Поки що я пояснюю, чому уряд Путіна буде лобіювати наші промислові інтереси в Західному Сибіру, — містер Борн був сама терплячість. — Звісно, вашій державі від цього жодної вигоди. Навпаки — за нашими даними, за межі України щороку в пошуках пристойних заробітків виїжджає все більше й більше робочих рук та фахівців. Я навіть уповноважений розкрити вам невеличку таємницю: нашій корпорації зовсім невигідно розпочинати в сибірській тайзі якесь виробництво. Зате, — американець націлив вказівного пальця на Галину, — в разі, якщо ми почнемо цей міжнародний проект, ви особисто отримаєте певний відсоток. У доларах США, звичайно. Ми погоджуємося навіть організувати передачу грошей готівкою.

— О’кей, — посміхнувся Шульга й запитав, наперед знаючи відповідь: — Чому ж нам так пощастить?

— Ми почнемо проект лише в тому випадку, коли місіс Шульга, — Борн робив наголос на першому складі прізвища, — передасть нам одну родинну реліквію, про яку вона говорила в одній дуже цікавій телевізійній програмі. Не дивуйтеся, ми б не були бізнесменами, якби наші аналітики не відстежували подібну інформацію по всьому світу. Потрібні ще якісь пояснення?

— Ні.

— Ви можете дати відповідь уже зараз?

— Ні.

— Що означає «ні»?

— Те й означає — ні. Ви запізнилися з вашою пропозицією. Ми переговорили з дружиною і знищили ту реліквію, яка вас цікавить.

Після паузи знову вступив Майк Гаммер.

— Це не є правда.

— Це є правда, — твердо промовив Ігор. — Знаєте, в нас є приказка: зробити щось для святого спокою. Моя дружина пошкодувала про те, що погодилася взяти участь у телешоу, бо почалися різні сумнівні дзвінки. Словом, ми не маємо реальної змоги посприяти успішному розвитку вашого бізнесу та в цілому російсько-американських стосунків.

Після того розмова зіжмакалася, американці почали повторюватися, в їхніх очах читалася недовіра, та врешті-решт вони змушені були відкланятися. Джейсон Борн, кивнувши на візитівку, яку Галина стискала в руці, попередив: у разі зміни рішення можна просто послати повідомлення електронкою. Дзвонити в Америку надто дорого. Вони завжди готові зустрітися, поновити розмову й навіть переглянути умови домовленості.

— Я все правильно сказав? — запитав Шульга дружину, коли вони лишилися самі.

— Не зовсім, — Галина посміхнулася кутиками вуст. — Ти зовсім не поцікавився сумою. Може, там гроші, заради яких варто відродити дідові нотатки з попелу.

— Ти справді цього хочеш?

— Ні, звичайно, — тепер вона посміхнулася широко і обняла чоловіка за шию. — Я практично не знала діда Павла, та навряд чи він пристав би на таку пропозицію.

— Але ж, сонце, і кацапи, і америкоси праві: для нас із тобою записи Гармаша не мають жодного практичного застосування. Скарб нібито нашими знайдений, але в чужій землі захований. До речі, ти ж так і не намагалася прочитати дідову писанину.

— Мабуть, настав час, — погодилася Галя. — І потім, бач, як американоїди все обставили. В нас із тобою так не вийде, а в нашої держави — так поготів. Бачте, вони почнуть вкладати бакси в кацапську промисловість, а тим часом під цим прикриттям золото з надр тягти. Вони, коли вірити панові Костю, окуплять свої витрати мінімум у три рази.

— До речі, як там твій пан Кость?

— Йому ось вісімдесят років скоро. Поїдемо, привітаємо?

Дідовому другові Галина нічого не розповіла про телешоу та його наслідки. Сам він мав у розпорядженні старенький чорно-білий телевізор, дивився лише новини та фільми, інші програми його не цікавили.

До нового, дві тисячі четвертого року Шульгів більше ніхто не турбував, і вони думали — обійшлося, забулося, всіх перехитрили.

Після Водохрещі нотатками Гармаша зацікавилися знову. І цього разу — рідні українські бандити.

9

Ці не висували жодних умов. Спочатку на підприємця Шульгу несподівано навалилася податкова, його викликали для вирішення всіх проблем у районну податкову адміністрацію. В кабінеті інспектора сидів чоловік років за сорок, волосся на дбайливо підголених скронях уже взялося сріблом, хоча сивина лише почала свій наступ. Податківець мовчки вийшов, а чоловік із сивиною на скронях почав без передмов:

— Ви собі проблем хочете, Ігоре Миколайовичу? Дуже просто ми вам проблеми створимо, і бізнес ваш на хер закриємо.

— Здається, я комусь відраховую…

— Сидіть спокійно. Ви нам відраховуєте, ми тримаємо не лише цей район — вам, пане Шульга, страшно стане, коли я почну казати, кого та де в нашій незалежній державі ми ще контролюємо. Коротше, попали ви.

— Нічого не розумію…

— І не треба, дядьку. Словом, так: є інформація про вашу дружину. Вона знає щось про якесь там золото. Існують якісь записи в зошиті, схеми, словом, докладно розписано не для лохів, як до нього дістатися.

— А той, хто дивився телевізор, у курсі, що золото — в Сибіру?

— В курсі. Ви думаєте, нема кого туди послати і нема як рудятину сюди переправити? І на хріна сюди, коли можна напряму в Голландію чи Бельгію. Словом, я зараз говорю з вами від імені тих, хто знає, як те золото знайти і що з ним далі робити.

— Гм, — Шульга вирішив потягнути час, він справді ще не зовсім оговтався. — Ви… не знаю, як до вас звертатися…

— І добре. Не знайте собі.

— Хай так… Словом, ви не виглядаєте наївною людиною. Чому ви берете на віру таку відверту туфту, як казочка про скарби в тайзі?

— Тому, що не виглядаю наївняком. Наші люди довго аналізували, прикидали член до носа, і надумали: вся ця історія — не фуфло. Віддавайте зошит чи що там у вас — і можеш працювати спокійно, скільки живеш, стільки нікому нічого не винен. Від податків тебе звільнять, «дахові» платити перестанеш. Взагалі перспектива шикарна: будь-який твій бізнес піде без проблем. Після того, звісно, як зошит буде в нас.

Шульга запевнив співбесідника — зошит спалено. Він, звісно, не повірив. Та після того розмова припинилася, чоловік із сивими скронями залишив кабінет, його власник не затримував Ігоря. І, вийшовши на мороз, Шульга усвідомив: ось тепер є реальна підстава для паніки.

— Розумієш, сонце, це тобі не росіяни та американці. Тим, за великим рахунком, нас як громадян іншої держави не так просто дістати. Наші бандити можуть набагато більше й діють жорсткіше.

— Але ж ти сказав…

— Не повірили. І не повірять, доки в ліс не завезуть і не почнуть мені яйця розпеченим залізом припікати, а тебе — ґвалтувати в мене на очах. Якщо після такого ми далі стоятимемо на своєму — лише тоді повірять, і добре, коли просто там лишать. Можуть і повбивати. Від Нікодімових та Гаммерів ми ще можемо сховатися чи відбрехатися. Від наших, Галю, зась. Не забувай — у нас донька росте.

— Я знаю. Виходить, здаємося, не почавши боротьби? Знаєш, — вона зітхнула, — це дуже по-українськи. Це наша національна риса характеру. Визначальна, я б сказала.

10

Бандити вирішили не затягувати справу — проблеми з податковою в підприємця Шульги не вирішилися, навпаки — стали ще серйознішими. Доньку вони боялися випускати на вулицю — кілька разів до дівчинки підходили різні підозрілі типи й говорили: «Біжи додому, скажи батькам — довго їм не жити». Оксана почала погано спати, кричала вночі, сама боялася навіть виходити із квартири. Про те, аби ходити до садка, і не говорилося: Галина подзвонила виховательці й попередила — дівчинка серйозно захворіла.

У міліцію вони вирішили не звертатися — Ігор не без підстав підозрював, що невідома йому структура, яку представляв чоловік із сивиною на скронях, тримає ментів на зарплаті. І виявилося — реальної допомоги немає звідки чекати. В Ігоря та Галини було лише троє друзів, котрим вони справді могли довіритися.

Директор фірми «Флуп» Михайло Кошовий — фірма торгувала комп’ютерами та офісною технікою.

Директор ресторану «Твоя кухня» Антон Моруга.

Однокласник та кум Ігоря, Славко Бурт. Він іще встиг послужити в Афганістані, де здобув легку контузію, і через те час від часу змінював роботу. Працював Бурт в охоронних структурах, охороняв свого часу і маленькі кафе, і солідні фінансові установи. Два чи три рази на рік на нього накочувалася депресія, причини якої Бурт пояснити не міг. Ознаками її були тижневі загули, після чого Славка тихенько звільняли. Дружину він собі знайшов на диво терплячу. Ігор переповів Галині їхню історію: вони дружили з першого класу, у восьмому зрозуміли, що, окрім дружби, існує ще кохання, а в десятому вирішили одружитися відразу після випускного балу. Батьки не дозволяли — дружба дружбою, але ж діти неповнолітні. Тоді закохані втекли з дому, знімали половину будинку в Ірпені. Славко мусив навесні йти до війська, тому до інституту вирішив не вступати, тим більше, що не знав, до якого саме. Тому працював то двірником, то вантажником. Батьки шукали їх із міліцією, Бурта не посадили лише через відсутність у його стосунках з дівчиною складу злочину. Згодом батьки змирилися, Славкові дали у військкоматі місяць відстрочки, закохані одружилися. Ігор був на тому весіллі свідком. Син, якого він похрестив, народився в них через три роки після того, як Бурт повернувся з Афгану.

Уся компанія зібралася в Шульги вдома. Ігор переповів лише основні моменти, не вдаючись до зайвих у цій ситуації подробиць. Друзі погодилися в одному: міліція тут не допоможе, але й віддавати зошит бандюкам — надто жирно. Палити так само нерозумно — все ж таки дороговказ до справжнього скарбу, за нього наші люди півстоліття тому вели в тайзі нерівну боротьбу і, між іншим, тоді перемогли. Куди й кому нести цей зошит —

питання інше. Головне — як зберегти його і при цьому бандитам не віддати.

Що й казати, військо зібралося не зовсім, м’яко кажучи, боєздатне. Хіба Бурт умів управлятися зі зброєю, але охоронцям видавали лише кийки та газові пістолети. Не кожен мав дозвіл на вогнепальну зброю. Принаймні саме тепер Бурт у такій фірмі не працював. Як він сам слушно зауважив, доведеться кидатися в бандюків Мишковими компами. Ніхто з гурту не посміхнувся. Лише Антон похмуро буркнув:

— Ясен — красєн, Слава, ти в нас убійна сила. Сам можеш десятьох грохнути. Тільки там не десятеро, чувак, і сили в нас по любе не рівні.

— Тоді морщіть мізки, мужики, — розвів руками Бурт. — У мене вони, самі знаєте, трошки пошкоджені. Треба когось загасити — Бога ради. А так — думайте, у вас у всіх освіта вища.

Нічого не знайшли розумнішого за те, аби відправити Галину до батьків Шульги в Чернівці, куди вони переїхали в успадкований після смерті Ігоревої бабусі будинок. Ігор вважав цю ідею вдалою з однією причини: батьки не афішували, що виїжджають із Києва і нікому не казали, як довго пробудуть у Чернівцях. Не тому, що від когось ховалися чи робили з цього таємницю — просто, як звичайно це робиться, вони вирішували родинні справи, не обговорюючи їх із сусідами, друзями та знайомими.

Легенда про виїзд до Італії на заробітки стукнула в голову Морузі — дружина його брата вже півроку працювала там покоївкою. Причому в світлі останніх подій, коли бізнес Шульги опинився під загрозою розвалу завдяки зусиллям тих-таки бандитів, евакуація Галини в пошуках заробітку виглядала досить логічною, хоча й справді несподіваною.

Дивно. Щойно Шульга пустив усюди, де треба й де не треба, чутки про виїзд дружини, проблеми поступово почали зникати. Пару разів, правда, йому подзвонили й запитали, куди втекла жінка й чи не забрала з собою документи, але Ігор, навіть не особливо соромлячись доньки, послав невідомого співрозмовника і на три літери, і у п’ять. «Мама говорила, таких слів казати не можна», — відреагувала Оксанка, і Шульга тут же пояснив: «Дивлячись, кому їх говорять, доцю».

Шульгу не обдурило несподіване затишшя на фронтах. Він підсвідомо розумів: спокою їм не дадуть, час наступного удару просто відтягується. Так само не тішив себе ілюзіями стосовно надійності сховку для дружини. Просто людина так уже влаштована: поки все гаразд, вона втомлюється чекати біди.

Дочекалися.

У двері подзвонили. Точно, хлопці прийшли.