Шукачі скарбів

Сьогодні УКРАЇНА, 2004 рік

Шашлик захолонув, і шматочки м’яса на білій прямокутній паперовій тарілочці виглядали неїстівними. Хлопець у футболці з написом «Поцілуйте українця» приніс їм іще одну пляшку «Житомирської на бруньках» і холодну «Фанту-лимон».

— Пан Кость так досі не знає, що то був за майор і чи майор він був узагалі, — закінчила Галя Шульга досить довгу розповідь, під час якої чоловіки допили одну «Житомирську» і з’їли тільки по шматку недосмаженого шашлику. — Вже потім, коли вони повернулися, то дізналися — Соболя, ну, того начальника карного розшуку, вбили разом із двома міліціонерами, призначеними ним для конвою того самого вурки, який признався в убивстві Рогожина. Ніхто толком нічого не сказав, тим більше Гармаш та всі інші — люди сторонні, але ніби до вбивства причетний якийсь майор МДБ. Швидше за все — перевдягнений. Далі наші вирішили не копати.

— Бач, і там без америкосів не обійшлося, — Славко Бурт скрутив корок із пляшки, розлив по пластикових стаканчиках.

…Ситуація з росіянами та американцями владналася на диво швидко. Ворогуючі сторони швидко прорахували її, оцінили всі плюси й мінуси, і вирішили — не варто через жменьку попелу починати міжнародний конфлікт. Зрозумівши, що їх усе ж таки використали та обдурили, вони трималися настільки гідно, наскільки могли. Джейсон Борн із Майком Хаммером просто, без коментарів, розвернулися й рушили до своєї машини. Ефесбешники Докучаєв із Нікодімовим трохи поматюкалися, почали навіть погрожувати, але Бурт мовчки поліз у багажник, дістав звідти монтировку й таки пообіцяв показати кацапам щось подібне до танкового удару. «Не заводься, убогі вони», — сказав Докучаєв Нікодімову, після чого обидва також пішли до своєї машини. Правда, дочекалися, поки від’їдуть американці, Нікодімов іще заходився записувати для чогось номер їхнього «Форда», та колега легенько ляснув його по руці.

Коли нарешті з поля зору зникли і росіяни, ніхто не знав, що робити далі. Чоловіки стояли й дивилися один на одного, аж поки Галина не втрутилась і не смикнула Бурта за руку: «Куме, керуйте. Поїхали вже куди-небудь горілку пити, все ж таки ми їх усіх взули». Пропозицію сприйняли радо, і місце шукали недовго: обіч Житомирської траси виросло чимало питних закладів, обирай будь-який. Зупинилися вони в першому-ліпшому, навіть назви не помітили. Коли розсілися, замовили горілку, шашлик, воду, салати й випили по першій, Галя розповіла їм не лише про те, як сутужно їй було в заручницях і як її перевозили з міста до міста і з квартири на квартиру, не тільки про свою ідею обробити зошит спеціальними хімікатами, а й усе, почуте свого часу від пана Костя за чаєм. Дотепер цієї історії ніхто не чув. Ані нагоди, ані бажання переповідати її в Галини не виникало.

— Ну, а далі? — поквапив Шульга дружину.

— Далі все просто і разом із тим заплутано. Бо починається царина здогадів. Гришу Коломійця хлопці там і поховали, поруч із тими чотирма. Мені пан Кость пояснив, чого він під кулі кинувся. У розвідників правило таке: зберегти життя полоненому ворогу, адже це — «язик». Спрацювали воєнні навички. Ну, Рогожина, вони, значить, доставили живим…

— Чекай, а решта? Там же ще купа народу, — перебив її Кошовий.

— Все тобі розжовувати треба, сачок, — буркнув Бурт.

— До чого тут сачок?

— Всі ви сачки, від армії сачкували. Відсиділися — і раді. Жизні ви не знаєте, чуваки. Пояснюю: всіх убитих ворогів вони просто закопали в одну яму, разом із тим дивним майором. І все, забули про них. Правильно, Галю?

— Якось я про це в пана Костя забула запитати, — сумно посміхнулася жінка. — Мене інші моменти цікавили. Наші повернулися, а в Данилівці вже купа ментів та емдебешників. Убивство начальника Тюменського обласного карного розшуку — не цацкі-пєцкі, вся округа на вухах. Сотник казав: Рогожин усю дорогу мовчав, просто тобі ні пари з уст. Так його, мовчазного, і передали відповідним органам. До речі, родину провідника хлопці пожаліли. Жінка з дітьми не винна, що чоловік у бандита Рогожина дитину колись хрестив. Гармаш устиг із нею переговорити раніше за міліцію, і вони домовилися — Матвій Багров так само загинув від бандитських куль, так їм хоч щось платити будуть за втратою годувальника, тоді теж подібні закони діяли. Там у сараї майор машину залишив, так хлопці її потихеньку вночі відігнали й десь далеко покинули. Знайшли її потім чи ні — цього вже мені пан Кость не говорив. Словом, таке там закрутилося — не розбереш, але хлопці трималися однієї версії: бандитів знайшли, вони краще озброєні, їх більше за чисельністю, в перестрілці провідник і Коломієць загинули, Бражник поранений, трос бандитів біля заїмки поховані, решта зникли.

— Чекай, Галю, — знову втрутився Кошовий. — Невже на місце, туди, в тайгу — ніхто не ходив? Слідча група там, усе таке… Я про те, що кількох розстріляли з автомата…

— Усе правильно ти кажеш, тільки нема дурних через болото лізти. Гармаш навмисне всі сліди, що вели до проходу, знищив. Справді, Сотник згадував — групу пошуковців таки збирали, та провідника не знайшли. Ніхто не ризикнув. Люди божилися — гибле місце, краще покійного Багрова ніхто тих шляхів не знав. Ну, махнули рукою. Для чого, коли такий птах, як Федір Рогожин, затриманий? Хлопці наші по кілька разів свідчення давали і в міліції, і в МДБ, та одне твердили: за річкою в мисливській заїмці на бандитів напоролися, Рогожина вдалося захопити, решта або вбиті, або втекли. Стояли на своєму, що з них узяти? У принципі складу злочину в їхніх діях, ураховуючи особливі обставини, не дуже й дошукувалися. Згодом усе вляглося, тільки тоді Гармаш із хлопцями зайнялися записами, які в халупі знайшлися.

— Не роз’їхалися вони? — уточнив Моруга.

— Після всього, видно, не поспішали, трималися разом. Прочитали щоденник майора Нелюбова. Дуже цікаво виявилося все, багато збігів: так само п’ятеро відставних офіцерів царської армії, ветеранів російсько-японської війни, була така сто років тому…

— Без тебе знаю, — огризнувся Бурт.

— Молодець, ти в мене розумний кум. Значить, звідки вони про золото дізналися, в щоденнику нема. Зате там зазначено, що фінансувати експедицію уряд відмовився, бо вважав її авантюрою. Офіцери скинулися, зібрали докупи свої заощадження й вирушили в тайгу самі. Тільки довго збиралися. Поки пробивали фінансування, поки їм відмовляли, поки Нелюбов по кабінетах ходив — уже осінь. Відкладати до весни вже не хотілося, тому ризикнули, подалися в тайгу восени. Знайшли Ведмежу голову, ущелину в ній, знайшли те саме родовище, отаборилися там, почали золото мити. І раптом ударили холоди. Люди почали хворіти, двоє відразу злягли. Один до того ж ногу поламав… Іти назад неможливо, люди переходу не витримають. Тоді Нелюбов послав свого товариша по допомогу, прізвища його я тепер не згадаю… Коротше, зібрали вони гінцеві якісь продукти, дали рушницю, з собою він ніс зразки золота, нотатки Нелюбова, його короткий звіт про експедицію, ну й, звичайно, намальовану ним карту з поясненням, як дістатися до золота.

— Ага, а це все опинилося в Рогожинського діда! — вставив Шульга.

— І чоловік у мене розумний, — Галина жартома погладила його по голові. — Тепер ми знаємо, чому інші там, у міжгір’ї, не дочекалися допомоги. Люди по черзі помирали, Нелюбов ховав їх, потім захворів і помер сам. Іти не міг — ноги віднялися. Голод, жодних тобі ліків і, прошу зауважити, відсутність на той час такої послуги, як мобільний зв’язок.

— Оце дуже дотепне зауваження, Галко, — зазначив Кошовий.

— Усе, про що дізнався Гармаш, він старанно записав у зошита, — не звернула увагу на його коментар Галина. — Потім так само докладно записав увесь маршрут від Данилівки до Ведмежої голови, вказав на карті всі проходи й переправи. А зошит наші на спільній нараді вирішили поки що зберігати по черзі. Коли все вляжеться, вони повторять спробу.

— Як я собі розумію, нічого не вляглося.

— Правильно ти розумієш, Мишко, тільки пан Кость не все розуміє. Тут починаються оті здогади, про які я згадувала. Не буду вас морочити, сама заморочена. З усього виглядає так: Федір Рогожин довго тримався, не виказував родинну таємницю. А потім, мабуть, як останній козир, виторговуючи собі не знаю вже там що, взяв і розляпав усе своєму слідчому з МДБ.

— Не допомогло б, — категорично заперечив Бурт. — Хоч тоді, при Сталіні, і безпрєдєл реальний творився, вже за одну зраду його до стінки, без жодних варіантів. На що він сподівався?

— Пан Кость так само думав, — погодилася Галина. — І ось що надумав: швидше за все, Рогожин просто мстився Гармашеві та всім іншим за свою поразку. Бо не сказав, де саме треба золото шукати, а просто повідомив: у тайзі є родовище золота. Хлопці, які його затримали і зловили, знають до нього дорогу. Більше нічого не треба. Все правильно Рогожин розрахував, тільки нацькував на наших не все МДБ, а лише одного слідчого.

— Звичайно! — Шульга ляснув долонею по столу. — Ким би не був той слідак емдебешний, він так само зажадав собі увесь скарб! До золота всі жадібні!

— Десь так воно й сталося, — погодилася Галина. — Принаймні іншого розвитку подій пан Кость не передбачає. Десь до початку сорок сьомого року їх ніхто не чіпав, вони й роз’їхалися вже, жили кожен своїм життям. Уже й Рогожина десь під весну розстріляли, «Правда» навіть писала. А тоді раз — Гармаша викликають спочатку в Тюменське МДБ. Там заводять в окремий кабінет, а в кабінеті — слідчий з Москви. Обережно так починає розпитувати про стосунки з Рогожиним, але прямо про золото не поспішає говорити. Нарешті обмовився: мовляв, усе знає, але нікому не скаже, давайте ділитися. Гармаш тоді зрозумів — нічого в москвича конкретного немає. Якось відкрутився, а коли вийшов на вулицю, зрозумів — усе, не буде йому вже спокою. Наступного разу звідси не вийде. Ще й убивство офіцера МДБ пришиють, слідчий на щось таке натякав. Не так важливо, хто цей офіцер, де взявся й чи офіцер він узагалі. У слідчого є папірець, де Федір Рогожин пише: мовляв, Павло Гармаш майора держбезпеки застрелив. Доведи, що це не так. Тоді ж знаєте як без доказів саджали…

— Ніби тепер докази збирають! — зауважив Моруга.

— Не про це зараз мова, — відмахнулася Галя. — Дід мій, Павло, значить, розумів — слідчий лише лякає, в нього самого зачіпок стосовно золота нема. Та при бажанні справді посадить, почне вже в камері старатися. Гармаш швиденько зібрався — і до України, в смислі — в Українську РСР, до Кості Сотника ближче. Оці міркування, які я вам зараз наводжу, дід тоді ж панові Костю виклав. Погодилися вони — треба МДБ плутати. Почали з місця на місце переїздити, Бражник із Коханом так само. Бражнику взагалі легше, він без родини. Постійно з різними експедиціями тайгою блукав, так знайти складніше. Нарешті здалося — ніби все, бо більше року ніхто жодним із них не зацікавився. У сорок восьмому дід Павло нарешті знайшов постійне місце, на Чернігівщині — пішов у міліцію, швидко доріс до начальника «бандитського» відділу. Зустрів дівчину, закохався, одружився. Захищеним себе вважав — як же, бандитів ловить, шановна людина. Та дивись там — уже восени сорок дев’ятого той самий слідчий знову виринув. Виявляється, спочатку він самотужки намагався Гармаша з компанією по всій країні шукати, тільки клопоту багато, в слідчого МДБ завжди часу нема і справ по саме горло. Потім раптово він на підвищення пішов, теж не було коли вгору глянути. Ну, а коли зовсім знаючим став, відразу більше можливостей з’явилося.

Правда, під професійного борця з бандитизмом, який не лише в районі, а й у Чернігівській області на доброму рахунку, навіть із центрального апарату МДБ підкопатися не зовсім просто. Ніяк не перетинаються сфери інтересів. Не може досвідчений розшуковець становити загрозу для державної безпеки СРСР, з доброго дива бути ворогом народу чи працювати на іноземну розвідку. Але Гармаш якось під час останньої зустрічі сказав Сотнику: «Чую — дістане він мене. Не сам, так через когось». А скоро після тієї зустрічі, — Галина зітхнула, — його вбили при загадкових обставинах. Яких, до речі, вперто не хотіли помічати. За кілька місяців після того Сотник і Кохан із різних причин у тюрмі опинилися. Щоправда, ненадовго…

— Далі навіть мені все ясно, — вкотре перебив її Бурт. — Знаємо, «Огоньок» читали. Поки цей слідчий оговтався, поки шукав інші можливості дізнатися про те чортове золото, товариш Сталін помер. Тих, хто сидів — випустили, тих, хто саджав — самих посадили. Потім культ особи розвінчали, Хрущов, «відлига», туди-сюди… Коротше, не до якихось міфічних скарбів.

— Ну, раз ти все знаєш… — розвела руками Галя. — Так, так, але трошки не так. Усе ти правильно сказав, тільки слідчий наш не сів і не застрелився, а вчасно зорієнтувався, почав своїх учорашніх колег саджати, далі знайшов якусь тиху посаду й пересидів Хрущова, у відставку вже за Брежнєва пішов. Золото йому й тоді спокою не давало. Кого вже він на наших хлопців нацькував, тільки всіх трьох, що лишилися, час від часу хтось із КДБ з різних приводів смикав. Сотника взагалі десь наприкінці шістдесятих у дисиденти записали. Судили, дали три роки таборів, п’ять років спецпоселення. Він, здається, щось мав із генералом Григоренком. На мою думку, все це лише надумані приводи. Але ж зошит від самого початку зберігався там, де його ніхто не думав шукати! Сотник, Бражник і Кохан увесь цей час ніби викликали вогонь на себе. Ось, на цьому все…

Якийсь час чоловіки помовчали, проводжаючи поглядами машини, котрі сновигали повз них по трасі. Нарешті Антон Моруга заговорив, старанно добираючи слова:

— Виходить, у тебе був єдиний примірник, оригінал тих записів. Ми могли знати, де саме те золото, прикинутися нафтовиками, заїхати в Тюмень і знайти його, користуючись записами твого діда. Правильно я все зрозумів чи ні?

— Правильно, — кивнула Галина.

— І ксерокопій нема?

— Нема.

— Виходить, про те золото можна забути?

— Ти про нього й не знав. Це по-перше. По-друге, — Галина посміхнулася, — не треба забувати про те, що пан Кость Сотник живий і здоровий настільки, наскільки може бути здоровим ветеран війни в свої роки. А йому, до речі, вісімдесят один. Він не в маразмі, пам’ять у нього ще — дай Боже кожному.

— Стоп-стоп, — зупинив її Моруга. — Ти хочеш сказати, що він усе…

— Кость Сотник — єдиний живий герой тієї історії. І єдиний свідок. Він знає напам’ять не лише дідові нотатки. Він навіть може намалювати маршрут, який лишиться тільки зіставити з сучасними картами Тюменського району. Мені чомусь здається, що нафтові родовища трошки в іншому місці. Але, Тошо, вербуватися вахтовиком тобі, директорові ресторану, ще не пізно. Запросимо днями пана Костя до «Твоєї кухні»? За твій рахунок?

— Н-нема проблем, — від несподіванки Моруга почав загикуватися.

— Тоді чого сидите, мужики? Налили — давайте пити! Закусь давно захолола!

І Галина, заклично піднявши пластиковий стаканчик із «Житомирською», переможно ткнула білою пластмасовою виделкою в холодний і зовсім неапетитний шматок погано просмаженого м’яса.

2004 рік серпень — листопад

Автор висловлює щиру подяку друзям свого дитинства, без консультації та позитивного впливу яких не написався б цей роман: Роберту Льюїсу Стівенсону, Томасу Майн Ріду, Джеймсові Фенімору Куперу, Олександру Дюма, Генрі Райдеру Хаггарду, Луї Буссенару, Артуру Конан Дойлу, Жулю Верну.