Шукачі скарбів

1911 рік

Тюменський повіт

Томська губернія

Він не їв третій день.

Здається, третій. Він ніколи не думав, що зможе так швидко збитися з ліку днів, щойно в його розрахунках трапиться збій. У середині жовтня дні дуже короткі, і вже починає сипати перший сніг. Ним він і харчувався. Спробував гризти кору з дерев, як це робили відважні герої Джека Лондона, але вона ставала колом у шлунку, його знудило, тому вирішив обійтися снігом.

Усе ж таки не вдалося обхитрувати природу. Поки залагоджували в Петербурзі всі справи, збігло сибірське літо, і можна було відкласти експедицію до наступного сезону, та ніхто не хотів більше чекати. Думалося — встигнуть до холодів, але природа цього року наче навмисно вирішила не підпускати зухвальців до своїх таємниць: морози вдарили раптово, не забарився й перший сніг.

Коли йому випав жереб вирушати в путь, харчів зібрали з тим розрахунком, аби вистачило на три доби. Рівно стільки треба йти, щоб дістатися до Данилівки, звідки дослідники вирушили в дорогу лише два тижні тому. Але на третю добу, коли його наздогнав перший сніг, він зрозумів —

заблукав, збився, і тепер лишається рухатися навмання, по можливості хоча б приблизно тримаючи курс на схід. Тому харчі розтягнути не вдалося, і ось тепер він удруге ліг спати і втретє прокинувся без смаку їстівного в роті.

Рюкзак спорожнів, але він уперто волік його на спині. Крім рюкзака, він ніс на плечі мисливську рушницю, в якій лишився один набій, і той з дрібним дробом, та мисливський ніж на поясі. Він мав надію на ніж, на компас, на власну пам’ять та обіцяну колись циганкою щасливу зірку. Коли над верхівками дерев з’являлися небесні світила, він намагався вишукати в сузір’ях ту саму, свою, одну-єдину.

А ще його гнав уперед голод.

Учора вдень йому здалося, що компас допоміг йому повернутися на потрібний курс. Якщо це так і є, то треба відняти втрачений на блукання час. І хоча не можна напевне впізнати в тайзі якусь окремо взяту ділянку, він чомусь переконав себе: за кілька годин перед ним відкриється та сама галявина. Це означає порятунок.

Зненацька насунула темрява, хоча лише починало сутеніти. Сильний порив вітру штовхнув його в спину, чоловік зупинився біля найближчої сосни з товстим стовбуром, притулився до неї, здавалося — прикипів, приріс. Верхівки дерев зловісно зашуміли, чоловік закашлявся, провів рукою по обличчю, міцно стиснув зуби, виставив голову вперед і рушив далі, опираючись вітрові, що кидав у нього сухе біле кришиво. Насунувши щільніше шапку на голову, чоловік, зупинившись на мить, упевнено взяв праворуч і рушив далі, прикриваючись правицею від снігових ляпасів. Падав, підводився, знову падав, земля притягувала до себе, обіцяючи не тепло, але перепочинок. І якщо трохи полежати, ніби шепотіла вона чоловікові, то скоро огорне бажане тепло, потім прийде сон, сон, сон, наче на м’яких пухових перинах…

Чоловік усвідомив — цього разу, лігши, стати на ноги не зможе. Викрикуючи зрозумілі лише йому слова назустріч вітрові, він став рачки і поповз, волочачи за собою по землі рушницю. Зупинка означала смерть.

Дерева раптово ніби розступилися перед ним, і чоловік виповз на ту саму галявину. Помилитися неможливо — ось сосна, зрубана ними й покладена скраю верхівкою туди, звідки люди прийшли. Він виповз просто до зваленого стовбура, трохи з іншого боку, ніж треба. І відразу, ніби довкола не бушувала завірюха, вирахував радіус похибки. Бог є, він любить Свого вірного слугу й раба — чоловік зрозумів, що якимось дивом йому вдалося повернутися на вірний шлях, не надто занурившись у незвідані нетрі тайги. Отже, він вчасно схаменувся.

Тепер уже недалеко.

Ще один ривок, тільки підкріпити сили.

Він нічого не бачив, але поповз уздовж галявини, приблизно пам’ятаючи, де вони залишили позначку. Він втратив відчуття часу, тому не міг точно сказати, скільки лазив по землі, поки рука сама не наштовхнулася на вбитий у землю міцний кілок, вже трошки припорошений снігом. Зараз треба стати на ноги. Спираючись на кілок, чоловік випростався, повернувся спиною до вітру, який на просторі галявини зовсім розгулявся. Потім, знову взявши рушницю на плече, розвернувся і, намагаючись триматися на вітрюгані рівно, відрахував п’ять кроків у бік зваленої сосни.

Зробивши останній крок, упав навколішки, витягнув із піхов ножа і почав затято довбати землю, що вже встигла добряче промерзнути. Місце, де закопаний запас продуктів, визначив одразу, по грудках землі. Адже минуло лише десять днів відтоді, як вони пішли звідси. Розходившись, чоловік навіть упрів, і відчувши, як піт тече під теплим одягом по спині, не втримався й зареготав. Відкинув теплі рукавиці, розстебнув теплу шинель і працював далі.

От Чалий, ну молодець, сучий син! Знав — треба буде відкопувати, тому звелів закопати мішок не дуже глибоко. Хоча довелося-таки досить довго подовбати землю, зусилля не лишилися марними — під лезом відчулася тканина, ще трохи терпіння — і ось уже чоловік відповзає з мішком до краю галявини, під захист дерев. Не витримав, вирішив не возитися з вузлом — просто розрізав його ножем. Рука жадібно пірнула в надра мішка і схопила перше, що намацала зверху: бляшану банку з тушонкою. Ще в мішку знайшлася ковдра, твердий, схожий на камінь буханець хліба, дві бляшанки з тушонкою на самому дні і нарешті фляга. Він особисто поклав її в мішок, завбачливо наповнивши французьким коньяком, пляшку якого придбав за шалені гроші в лавці одного томського купчика. Корок не хотів піддаватися, та чоловік, відчувши раптом несподіваний приплив сил, наліг на нього мало не всім тілом і домігся свого.

Жадібно і спрагло він зробив добрячий ковток. Тепло приємно розтеклося тілом, але сп’яніння не відчувалося. Хоча випив чоловік натщесерце й був дуже змучений, алкоголь лише зігрівав усередині. Лише після другого ковтка в голові запаморочилося, і чоловік рішуче загвинтив флягу, приладнав її до паска, взявся до консервної бляшанки. Чомусь спало на думку: це ж Наполеон вигадав консервоване в бляшанках м’ясо для своїх солдатів. Отже, він тут, у тайзі, майже наполеонівський вояк. Або й сам Наполеон… Ясно, починав діяти французький коньяк…

Лезо мисливського ножа несподівано тріснуло й переламалося навпіл. У темряві чоловік цього не бачив, але почув якийсь дивний звук, торкнувся рукою до краю уламка, ще не вірячи, що Господь ось так просто відвертається від нього, раба Свого, щойно подарувавши благеньку надію на порятунок.

Чоловіка охопив справжній відчай. Мимоволі на очі навернулися сльози — в дитинстві він так само плакав, коли траплялися якісь невдачі. Уламок виявився непридатним для того, аби відкрити банку. Відкинувши його, чоловік почав гамселити бляшанкою об стовбур. Помацавши біля себе, знайшов під снігом якусь палицю, спробував продовбати кришку нею, далі почав тиснути на бляшанку пальцями, гризти зубами краї, хоча розумів — ось так починається божевілля. Коли змусив себе змиритися з черговою невдачею, вітер почав поступово вщухати. Навіть трошки посвітлішало довкола, хоча сибірська ніч уже впевнено вступила в свої права. Над його головою з-за хмар виплив місяць. Раптом стало дуже тихо, вітер навіть перестав гратися верхівками дерев.

У чоловіка були сірники. Можна розпалити вогонь, великий вогонь, справжнє тайгове кострище. Загорнутися в ковдру і нарешті поспати. Він має на це право: до людського житла лише день, та й за галявиною хащі вже не такі густі, не заблукає. Підібравши уламок ножа, чоловік заходився колупати ним змерзлий буханець, як міг, розминав його пальцями й відправляв до рота. Ковтати не поспішав — спочатку відігрівав, давав розтанути, наче карамельці, потім смоктав, і вже тоді пускав у роботу зуби. Голод у такий спосіб він приглушив на диво швидко. Тепер, поки знову не налетів вітер зі снігом, пора братися до вогнища.

Тишу порушило моторошне виття. Це не вітер.

Чоловік заціпенів, розуміючи, що означають подібні звуки. Йому досі дивом удавалося уникнути зустрічі зі справжніми господарями тайги, і тепер небо посилає йому ще одне, мабуть, найжахливіше випробування.

Виття наближалося. Хижаки вочевидь ішли по сліду. Аж тепер чоловік помітив, що тримається за вітром. Він відкинув ковдру, звівся на рівні ноги. Рушниця з одним зарядом, але все ж таки можна прийняти короткий бій.

Завило вже зовсім поруч. На тому боці галявини майнули недобрі зелені вогники. Серед дерев їх було рясно, вони наближалися.

Чоловік звів курок. Щойно перша пара вогників наблизилася настільки, що можна було вгледіти обриси тварини, він стрельнув, почув скавчання, переможно вигукнув, перехопив рушницю за дуло і, хекнувши, наче дроворуб, опустив міцний приклад на голову першого ж вовка, який опинився поруч…

Вітер гуляв у трубі. За вікном мело.

Шкільний учитель називав надто ранню навіть для їхніх суворих країв зиму наслідком якогось циклону. Отець Герасим — карою Божою. Силантій Рогожин так і не визначився, кому вірити. Він, звичайно, молився щовечора перед сном, ходив до церкви щонеділі та на свята, але дотримання цих ритуалів аж ніяк не пов’язував із глибокою вірою в Бога. Так само Рогожин умів розбирати написане й виводити на папері нерівні літери, та розумів — освіченою людиною назвати себе не може. Але була тут одна обставина: отець Герасим свій, а вчитель — засланий на поселення, якому государ дозволив учити дітей грамоті. Тому Рогожин більше був схильний вірити сільському священику, аніж політичному каламутнику, висланому сюди за вироком суду. Через те він завзятіше хрестив лоба, коли від чергового пориву вітру здригалося скло у вікнах.

Коли Силантій нарешті зібрався загасити лампу, аби не палити дурно гас, скло знову дзенькнуло. Але не від вітру — хтось дряпався ззовні.

Рогожин нашорошив вуха, завмер. Стук повторився. Він узяв лампу, ступив до вікна, присвітив. За склом маячила людська постать.

Накинувши на плечі кожушок, Силантій вийшов у сіни, відсунув міцний засув на дверях, визирнув на вулицю. Вітер відразу жбурнув у нього снігом, Рогожин утягнув голову в плечі, обережно посунув уздовж хати, зазирнув за ріг. Під стіною на землі хтось лежав.

Спочатку Силантій злякався — кого ж це вітром привіяло? Мабуть, лиходій — чесні люди отак поночі не ходять. А прийшов незнайомець явно з тайги: хутір Рогожина стояв на самій околиці Данилівки, за ним відразу починалися хащі. Незнайомець поворушився, застогнав, і Силантій ураз перестав боятися: ким би не виявився нічний гість, зараз він безпорадний і безпечний. Перехрестившись, Рогожин підхопив незнайомця попідруки і заволік до сіней, а потім — до теплої хати. Кинувши прибульця, наче мішок, посеред світлиці, він поквапився зачинити двері, і лише тоді перевернув чоловіка обличчям догори.

Він його ніколи раніше не бачив. Зарослий бородою, яка стирчить клоччям у різні боки, простоволосий, хоча без шапки не вийдеш навіть до вітру, без рукавиць. Худий, брудний, на плечах — порожній рюкзак. З лівого рукава шинелі ніби хтось висмикнув шматок, довкола запеклася кров. Незнайомець, здається, знепритомнів, опинившись нарешті в теплі.

— Силантію, що там? — озвалася сонним голосом жінка з ліжка.

— Ай, заткни писок, дурепо! Світла сюди давай, хутко! Більше світла, води грій, ворушися, мать твою так!

— Ох ти, Господи, царице небесна! — закректала дружина, вилізла з-під стьобаної ковдри, але, побачивши посеред світлиці чоловіка, зойкнула, перехрестилася, піднесла лампу ближче. — Матір Божа! Це хто ж такий?

— Не твоє собаче діло! Воду грій, воду! Дров давай більше, ворушися!

З лежанки вистромилася кудлата хлопчача голова.

— Батю, чого там?

— Хоч ти цить! Лежи там, заразо, без тебе розберуся!

Голова зникла — Спирка знав крутий батьків норов. Коли щось не так, він міг «приласкати» і жінку, і сина канчуком, віжками, поліном, словом — усім, що підвернеться під руку.

Постоявши над незнайомцем якусь хвилину, Силантій повернувся до образів у кутку, перехрестився й заходився роздягати прибульця. Під теплою добротною шинеллю, не інакше — офіцерською, був теплий шерстяний светр. Під ватяними штаньми — ворсисті кальсони. Кисті рук обдерті, на лівій — виразний свіжий слід від вовчих зубів. Силантій мав на руці таку саму позначку — минулого року бився з вовком, що повадився різати худобу по селу, і його, як кращого мисливця, громада найняла за десять червінців, аби він уполював паскудника. Правда, руку Рогожина вчасно обробив фельдшер і зараження не відбулося. А цей бідака невідомо скільки часу йшов тайгою, покусаний та обдертий.

Під ворсистою натільною сорочкою Силантій щось намацав. Ще раз перехрестивши лоба, він запустив руку під білизну і витягнув розшитий кисет. Тютюну в ньому не було, лише відчувалося щось, схоже на камінець. Знявши кисет із шиї непритомного чоловіка, Рогожин розкрив його, витрусив вміст на свою широку грубезну долоню. Окрім камінця, висипалося ще щось.

— Світла сюди! — голосним шепотом звелів він жінці, а коли вона піднесла лампу, придивився і видихнув: — О-ох ти-и, Господи!

Неправильної форми камінець виявився самородком. Він лежав на долоні, перемішаний із невеликою кількістю золотого піску. Силантій, злодійкувато зиркнувши на образи, висипав усе назад у кисет, затягнув шворку, запхав здобич у свою кишеню.

— Убивець? — обережно запитала жінка. — Хто тільки тайгою не швендяє…

— Не схожий… Хоча біс його батька знає… Прости, Господи, — Рогожин вкотре перехрестився. — Оклигає — відразу про своє золото запитає.

Він обвів зосередженим поглядом світлицю, зупинив його на сокирі, що лежала біля печі. Дружина, перехопивши погляд і вгадавши чоловікові наміри, вчепилася йому в руку, зашепотіла:

— Гріх, гріх, Силантію, побійся Бога! Коли вже так, то неси його в тайгу, далеко неси, хай сам помре, хай сам…

Незнайомець застогнав. Хлопчача голова знову обережно вистромилася з-за пошитої з клаптиків завіси. Але тепер батько не звертав на Спиридона жодної уваги. Він схилися над незнайомцем і намагався зрозуміти, що той говорить, ворушачи порепаними губами.

— Марить, — промовив він нарешті.

— Лікаря треба, — подала голос дружина.

— Де я йому лікаря знайду! На весь повіт один фельдшер, і той… — Рогожин відмахнувся. Дорогий повітовий лікар приїздить лише до родини місцевого пана, Данила Назарова. На честь його назване їхнє селище — Данилівка. Решту народу обслуговує фельдшер, той самий, який вчасно обробив покусану руку Силантія. Але після того, як завжди, запив, два дні з рогожинської сарайки не вилазив, лише пив, спав та похмелявся. Потім Силантій сам запряг коней і повіз його до Томська, здавати на руки дружині й чотирьом дітям, уже звиклим до батькових загулів. Так чи інакше, навіть якби Силантій хотів привезти до незнайомця фельдшера, він би не встиг. Нічний гість, як йому здалося, доживає останні дні.

Коли не години.

Повіки чоловіка здригнулися, розтулилися. Він дивився на Силантія червоними каламутними очима.

— Я… де я? Дан… Дани…

— Данилівка, — проковтнувши якийсь клубок, що раптово став у горлі, мовив Рогожин.

— Дійшов… До Томська мені…

— Ти, чоловіче, до дверей не дійдеш. Гориш увесь. Лежи спокійно.

Деякий час Силантій, його дружина та син чули тільки уривчасте хрипке дихання. Потроху воно стало рівним, чоловік заговорив уже більш осмислено та чітко.

— Здається… я серйозно захворів, — з голосу Рогожин зрозумів — не лісовий лиходій, сам із панів. — Голова зараз розколеться… Дайте води…

Пив він жадібно, спорожнив два кухлі, перевів подих, підніс руку й мацнув себе по грудях. Силантій із дружиною перезирнулися.

— Де… Тут були… Кисет, зразки…

— Бог з тобою, — відмахнувся Рогожин. — Хрест на шиї був, більше нічого. Ось тобі хрест!

— Де ж вони… Чор-рт… — голова незнайомця безсило опустилася на підлогу. — Тепер ніхто… ніхто не повірить…

— Ти хто такий сам, звідки? Бачу, ласкавий пане, тебе вовки приголубили…

— Було діло… Дивно якось усе… Я одного застрелив, другого вдарив… Думав — усе, гаплик, вони раптом… Ну, відступили… Я — далі в тайгу, як вогонь розклав — не знаю… Вони мене вчора увесь день гнали… гнали… Де ж вони… — незнайомець знову провів собі по грудях і раптом, закривши очі, зомлів. Видно, розповідь про свій дивний порятунок забрала в нього останні сили.

Зате Силантій Рогожин не бачив у тому, що сталося з незнайомим паном, нічого дивного. Видно, він підстрелив вожака зграї, коли той першим кинувся на здобич. Знаючи поведінку вовків, Силантій зрозумів: раптово лишившись без вожака, вони тимчасово відступили. Все ж таки проти них стояла озброєна людина. За той час, поки звірі лишили його в спокої, чоловік розклав багаття й міг якийсь час тримати хижаків на відстані. Потім вони вирішили загнати жертву, і лише завдяки посмішці долі незнайомець не залишився в тайзі, роздертий гострими вовчими іклами.

Рогожин випростався, зустрівся поглядом із сином, і хлопчина миттю зник за завіскою. Жінка перелякано присіла на лавку. Силантій розтиснув кулак, акуратно висипав несподівано знайдений скарб на середину дерев’яного столу, промовив сам до себе:

— Зразки, кажеш… Ну-ну… Може, ти там іще щось ховаєш…

Спочатку він старанно обстежив кишені штанів, потім узявся за шинель. Пошуки увінчалися успіхом — за підкладкою щось зашурхотіло. Вона була старанно зашита грубими нитками. Рогожин розрізав їх ножем, жадібно засунув пальці в дірку й витягнув складений учетверо аркуш цупкого паперу. Він розгорнув його, довго розглядав незрозумілий малюнок, якісь позначки, цифри та літери. Рогожин не розумів нічого, але стало ясно одне: цей аркуш і золото з кисету пов’язані одне з одним. Видно, грамотна людина зможе розібратися, як знайти в безмежних просторах тайги місце, вказане, без сумніву, на цьому аркуші, де золота багато, навіть дуже багато. Але сам Силантій Рогожин не міг розібратися в цьому без сторонньої допомоги. Тому згорнув аркуш і запхав собі під сорочку.

Незнайомець знову заворушився, застогнав, потім з рота почали випадати окремі фрази:

— Чалий… нога… Громов, Сатін… смерть… вовки… Нелюбов сказав… Дійти… Зразки… Зразки…

Помирав незнайомець усю ніч. Він то непритомнів, то знову починав марити якимись прізвищами, кликати до себе якихось людей, шукати свої зразки. Рогожин та його жінка мовчки сиділи на лавці. Жінка тихо плакала, Силантій хрестився, час від часу виймав розмальований аркуш, дивився на нього і знову ховав ближче до тіла.

Смерть забрала гостя під ранок. Рогожин звелів жінці одягатися, одягнувся сам, запріг сани. Удвох вони натягнули на мерця його одяг, потім затягли на сани, і Силантій поїхав просто під будинок Данила Назарова. Попросився до самого в світлицю, а коли той незадоволено вийшов, коротко розповів: прийшов до нього на хутір незнайомець із тайги, нічого не встиг пояснити — спочатку марив. Потім віддав Богові душу. Пачпорту при ньому нема, хто він і звідки — невідомо.

Данило Назаров вийшов за ворота, придивися до бородатого обличчя. У нього виникла велика підозра, що чоловік цей — один із тих божевільних, котрі десь місяць тому шукали в Данилівці такого самого божевільного, який о цій порі поведе їх у такі хащі, куди навіть лихі люди не ховаються від імператорської поліції. Ніхто не ризикнув їх вести, божевільні переночували в добрих людей і пішли собі далі. Відтоді про них ні слуху, ні духу. Не вони перші в тайзі зникали…

Звичайно, своїми здогадами поміщик Данило Назаров не поділився з мужиком Силантієм Рогожиним. Звелів лише закопати тіло на краю сільського цвинтаря, поставити дерев’яний хрест, а отець Герасим відслужить по новопреставленому панахиду.

1916 рік

Тюменський повіт

Томська губернія

Західний Сибір

Мисливці обклали барліг. Силантій Рогожин поплював на долоні, перехрестився, взяв довгу жердину і з силою застромив її всередину, почав ворушити. З барлогу почувся злобний рик, і величезний бурий ведмідь виліз перед очі мисливців.

Гримнуло відразу кілька пострілів, кулі влучили в боки. Силантій стояв перед ним попереду всіх, тому розлючений поранений ведмідь кинувся просто на нього. Відкинувши жердину, Рогожин швидко зняв з плеча рушницю, звів курок. Промахнутися з такої відстані він не міг, але звір виявився на диво швидким — наче величезна, незграбна, але на диво поворотка блискавка, він налетів на чоловіка і всією тушею повалив його на землю. Побачивши просто біля обличчя страшну червону смердючу пащу, Силантій дико закричав. Клацнули зуби, і Рогожин лише встиг виставити перед собою правицю — рука опинилася між щелепами. Вони стулилися, мисливець від дикого болю знепритомнів.

Напад і розправа відбулися так стрімко й несподівано, що решта людей розгубилася. Лише виразний хрускіт кісток привів усіх до тями, і ведмедя буквально розстріляли з різних боків, псуючи шкіру, потім скинули тушу з Силантія, хтось добив звіра ножем.

Друзі данилівського поміщика, для яких Силантій організував полювання на ведмедя, доставили скаліченого та ледь живого Рогожина додому. Данило Кіндратович послав за лікарем, а поки той не приїхав, жінка лише промила Рогожину рани, обливаючись сльозами, і перев’язала скалічену руку полотняними бинтами.

Професора з Томська привезли тільки під ранок. Він швидко оглянув пораненого, зітхнув, помив руки, повернувся до принишклих дружини та сина-підлітка.

— Велика втрата крові. Два ребра зламано, голова розбита, одна рука взагалі на чесному слові тримається. Наряд чи я зможу бути вам чимось корисним.

— Як же, пане лікарю? — почала скиглити жінка. — Ми заплатимо… Золотом, у нас є…

— А ви можете заплатити сонцю, аби воно не заходило? — філософськи запитав професор із Томська. — Не розумієте? Отак. Тут медицина безсила, н-да. Я про всяк випадок побуду в Данила Кіндратовича. Раптом якісь покращення будуть, хоча…

Цілий день Силантій бився в гарячці, а під вечір раптом прийшов до тями й покликав до себе Спиридона. Говорив він тихо, хлопець мусив нахилитися мало не до самих губів, аби почути, що говорить батько.

З усього сказаного Спирка зрозумів — батько знає, за які гріхи йому така кара. Наздогнала його смерть за те, що дав померти п’ять років тому незнайомому чоловікові, який вийшов із тайги й попросив у нього допомоги. Спирка знав, про кого батько говорить, лише кивав і слухав далі: той чоловік знав, як дістатися до великого золотого родовища. Сам Силантій не розбереться в тих каракулях, які знайшов при незнайомцеві, а він, Спирка, повинен. Саморобна карта захована за іконами. Там лежить і золото — за весь час Рогожин так і не наважився обміняти скарб незнайомця на асигнації.

Вночі Силантій Рогожин помер.

Поховавши батька, Спирка не став довго думати: прихопив карту, кисет і подався прямо до Данила Кіндратовича. Адже грамоті він був так само мало навчений, як і покійний Силантій. Тому так міркував — нехай Назаров викликає паничів із Томська, вони розберуться, що до чого, а його, Спиридона, щедро нагородять. Було Рогожину-молодшому лише шістнадцять років, і хотілося йому знайти собі тепленьку місцинку біля хазяїна Данилівки. І свій щедрий подарунок вважав виявом відданості та бажання служити Данилові Кіндратовичу не за страх, а за совість.

Усе повернулося не так, як задумав Спирка. Назаров його вислухав, покивав головою, подарував срібний карбованець, пригостив казенною горілкою, обіцяв щедру винагороду, якщо намальована карта справді вкаже шлях до золота. Полетів Спирка додому, наче на крилах.

А за два дні прийшли жандарми й забрали його під крик та сльози матері. Убивця ваш синок, казали їй. Хай молиться, аби шибениці уникнув за свої злодійства.

За жандармами надворі спостерігав Данило Кіндратович Назаров зі своєї брички. Коли закутого в кайдани Спирку посадили на воза, він звелів візниці їхати геть. Начальник томської пошукової поліції зайвий раз довів Данилівському поміщикові свою щиру дружбу.

Хай рогожинський виблядок побуде подалі звідси. Раптом ця історія з золотом не така вже неймовірна…

1936 рік

Тюменський район

Західний Сибір

Тридцять працівників карного розшуку на весь район. Людей не вистачало. Особливо якщо врахувати, що всі сили начальник розшуку Клим Соболь кинув на знешкодження банди Спиридона Рогожина.

Іноді здавалося, що чисельність рогожинців перевищує кількість працівників усієї тюменської міліції. Ну, принаймні дорівнює їй. Соболь мав про банду більш-менш чітке уявлення: активно діючих стволів там не більше десяти, зате мало не в кожному селі в Рогожина була своя агентура. Що вже казати про саме місто, в якому Спиридон міг розчинитися, наче цукор у воді.

Переховувалися бандити десь у тайзі. Щойно загін міліції вирушав на пошуки, Рогожин, без сумніву, отримував про це інформацію від вірних йому людей. Уже кілька разів міліція потрапляла в засідку, сутичка виходила нерівною, бандитських трупів на місці короткої сутички не лишалося. Зате за два роки, відколи Рогожин з’явився в цих місцях, Соболь особисто поховав одинадцять товаришів. Відчував власне безсилля — і бісився від цього.

Про Спиридона Рогожина він знав досить багато. Родом із Данилівки, батька заламав ведмідь, мати померла після революції. Кажуть — від голоду. Тамтешній поміщик Данило Назаров, розстріляний більшовиками, нібито влаштував так, аби хлопця заарештували й засудили. Коли почалася революція, він разом із іншими кримінальними злочинцями опинився на волі. Ідейних переконань — жодних: приставав до різних бандитських зграй, кілька разів сидів, останній раз потрапив за грати чотири роки тому, разом з кількома приятелями влаштував зухвалу втечу і ось тепер майже два роки тероризує околиці.

Але Соболь не міг зрозуміти, чому Спиридон Рогожин уперто не йде звідси кудись в інше, безпечніше місце, де легше загубитися. Навряд чи через те, що добре знає рідні місця. Адже його шукають і будуть шукати, поки нарешті не зловлять або не застрелять. А коли впіймають, то однаково засудять до вищої міри соціального захисту — надто багато на ньому крові. За логікою, краще забратися звідси чимдалі. Проте Рогожина тут щось або хтось тримає.

Коли Соболь дізнався, що на Прониному хуторі в бандита коханка, причому там стосунки значно серйозніші, ніж це буває в подібних випадках, йому здалося — ось воно, те, про що здогадувався. Подальша оперативна перевірка показала: в Люби Хорошилової, коханки Рогожина, є син, хлопчик Федір тринадцяти років. Саме тоді, у двадцять третьому, Спиридон активно промишляв у рідних краях разом із бандою Гната Болотного. А потім, у двадцять четвертому, отримав п’ять років за бандитизм. І нібито Люба Хорошилова носила йому передачі аж у Томськ. Та й потім, кажуть, їздила на побачення. Коли він відсидів і вийшов, його бачили на Прониному хуторі. Виглядало, що Любин хлопчик — це син Спиридона Рогожина. Ось вам, товариші міліціонери, і зачіпка.

Операцію вирішили готувати обережно, залучивши на початковому етапі лише обмежену кількість людей, аби уникнути витоку інформації. Семеро озброєних оперативників чергували біля Прониного хутора дві доби, спали по черзі й харчувалися сухим пайком. Сам Соболь дозволяв собі відключитися лише на пару годин. Під вечір третього дня, коли зарядив бридкий дощик, Спиридон Рогожин таки навідав свою коханку.

Власне, Соболь не припускав думки, що на хутір о такій порі може прийти хтось інший, окрім Рогожина. Обличчя того, хто, скрадаючись, вийшов із тайги й переліз через паркан, ніхто з міліціонерів не помітив. Але, за відомостями Соболя, бандит завжди приходив сюди сам-один, повністю впевнений у своїй безпеці. Він мав на те підстави: про коханку з Прониного хутора у карному розшуку стало відомо зовсім випадково. Дівуля конспірувалася, наче завзятий підпільник.

Міліціонери швидко й тихо оточили будинок. Соболь звелів лейтенантові Міхоношину стати під вікном спальні, сам постукав у двері, бо не тішив себе надією, що Рогожина можна виманити з будинку хитрощами. Його треба брати штурмом.

— Відчиняйте! Міліція! Рогожин, будинок під прицілом! — закричав він, гамселячи у двері кулаком. Усередині не чулося жодних рухів, аж раптом брязнуло скло, щось вигукнув Міхоношин, гримнув постріл, другий, третій.

— Є, товаришу Соболь, є! — пролунав радісний крик.

Двері й далі ніхто не відчиняв. Соболь, ковзаючись по мокрій землі, оббіг будинок, побачив Міхоношина, що височів над застреленим бандитом, не знав, хвалити його за влучну стрільбу чи лаяти, нахилився й перевернув убитого обличчям догори.

Тим часом збіглися решта міліціонерів. У них на очах начальник карного розшуку Соболь спересердя копнув носаком чобота тіло, рвучко підвівся й вигукнув:

— Не він! Тут щось не те, хлопці! Бути такого не може, але до Любки прийшов не він…

Щойно він це промовив, як із-за паркану почувся насмішкуватий голос:

— Ну, що там у вас? Лягаві, будинок під прицілом! А там уже два дні як нікого нема! Спати треба менше, ідіоти, коли хочете Рогожина просто так злапати!

Замість відповіді Соболь вихопив із кобури наган і послав кулю в паркан. Інші міліціонери теж схопилися за зброю. Але бандити не поспішали — Рогожин напевне знав свої переваги, поза всяким сумнівом пронюхав про засідку, якимось неймовірним чином вивів Любу з сином, а тепер збирається розправитися з лютими ворогами.

Соболь, бойовий командир, поранений на колчаківських фронтах, бачив перед собою лише одне рішення — повести своїх людей на прорив. Бандити зустріли їх вогнем, двоє міліціонерів упали під кулями тут же, решта залягли. Бій вийшов короткий — міліціонери не могли більше відстрілюватися через нестачу набоїв, Рогожин звелів своїм припинити стрілянину, і бандити, довівши свою силу, неушкоджені пішли в тайгу, на прощання підпаливши хутір. Соболь скреготів зубами від приниження та безсилої люті, але тільки це він і міг робити.

Після цього терпець урвався. З Томська прислали роту червоноармійців, виділену відділом ОДПУ, банду Спиридона Рогожина викурили з тайги, самого Рогожина вбили в перестрілці, тих, хто лишився живий, засудили до страти як особливо небезпечних злочинців.

Правда, Соболь так і не дізнався, куди поділися Люба Хорошилова з сином Спиридона, Федором. Він особисто запитував про це бандитів на допитах, але про жінку з хлопчиком ніхто нічого не чув.

Вони ніби розвіялися за вітром.