Син

Розділ 1

Ровер утупився у пофарбовану білим бетонну підлогу тюремної камери в одинадцять квадратних метрів. Він стиснув зуби, прикусивши непропорційно видовжений золотий різець у нижній щелепі. Сповідь дійшла до найважчого моменту. Тишу в камері порушувало тільки шкрябання його нігтів по витатуйованому на передпліччі зображенні Мадонни. А хлопець так і сидів мовчки, схрестивши ноги, на ліжку навпроти Ровера, відколи той увійшов. Тільки кивав й усміхався своєю блаженною посмішкою Будди, зафіксувавши погляд в одній точці, десь у Ровера на лобі. Хлопця називали Сонні й подейкували, що він іще підлітком убив двох людей, що його батько був корумпованим полісменом і що Сонні має цілющий дотик. Чи хлопець насправді слухає, зрозуміти було складно, оскільки його зелені очі й більша частина обличчя ховалися за довгим нечесаним волоссям, та це й не мало значення. Ровер просто хотів отримати від Сонні відпущення своїх гріхів і благословення, щоб завтра вийти з в’язниці суворого режиму Статен з почуттям повністю очищеної людини. Не те щоб Ровер був надто побожним, але це узгоджувалося в цілому з його твердим наміром змінитися, реально спробувати виправитися. Він набрав повітря в легені.

– Я думаю, вона була з Білорусі. Мінськ у Білорусі, правильно? – сказав і квапливо зиркнув на хлопця, але той нічого не відповів. – Нестор дав їй прізвисько Мінськ, – вів далі Ровер. – Він наказав мені пристрелити її.

Явною перевагою сповіді перед людиною з перегорілим мозком було те, що в ньому, либонь, не тримались ні імена, ні події: все одно, що розмовляєш із самим собою. Тож зрозуміло, чому в’язні в Статені охочіше йшли до цього хлопця, аніж до капелана чи психолога.

– Нестор тримав її та вісім інших дівчат у клітці в районі Енерхауґен. Східноєвропейки й азіатки. Молоді. Підлітки. Я сподіваюсь, вони були принаймні підлітками старшого віку. Але Мінськ була старшою за решту. Сильнішою. Вона втекла. Аж парку Тойєн дісталася, доки собака Нестора її перехопив. Один з отих аргентинських догів, якщо ти в курсі, про що мова.

Погляд хлопця залишився непорушним, але він підніс руку. Торкнув свою бороду. Почав повільно її розчісувати пальцями. Брудний рукав його бахматої сорочки закасався, відкривши струпи і сліди від уколів. Ровер розповідав далі.

– Здоровенні кровожерні пси-альбіноси. Вбивають усе, на що господар нацькує. І на що не нацькує – теж. У Норвегії, звісно, вони заборонені. Один тип завіз кількох до себе у Реленен з Чеської республіки, тепер розводить їх і реєструє, як білих боксерів. Ми з Нестором їздили до нього по цуценя. Одне щеня коштує понад півста тисяч зелених. Цуценя було таке славне, що ніхто б зроду не подумав, що…

Ровер зупинився. Він знав, що завів мову про собаку тільки заради того, щоб відтягти неминуче.

– Так чи інакше…

Так чи інакше. Ровер подивився на татуювання на своєму передпліччі. Готичний собор з двома шпилями – на знак двох термінів, що він відбув, і жоден з яких не має нічого спільного з оцим зізнанням. Він постачав зброю байкерським бандам, а в разі потреби переробляв стволи у своїй майстерні. Він знався на цьому. Знався надто добре, щоб вічно залишатися в тіні, тому й попався. Він знався на своїй справі настільки добре, що вже у тюрязі Нестор взяв його під своє крило. Нестор подбав, щоб відтак найліпші стволи потрапляли тільки в його, Нестора, лапи, а не розходились по бандах байкерів чи будь-яких інших суперників. Він платив йому за лічені місяці роботи більше, ніж Ровер міг би заробити за все життя у своїй майстерні з ремонту мотоциклів. Але Нестор також ставив високі вимоги. Він жадав забагато.

– Вона лежала в кущах; навколо все в крові. Вона просто лежала нерухомо і дивилась на нас. Собака вирвав їй шматок обличчя – так що кутні зуби було видно.

Ровер скривився. Перейшов до суті справи.

– Нестор сказав, що треба провчити їх – показати решті дівчат, що на них чекає в разі непокори. І сказав, що з Мінська однаково пожитку не буде, зважаючи на стан її обличчя…

Ровер ковтнув слину і вів далі:

– Тож він наказав зробити це мені. Себто прикінчити її. У такий спосіб я мав би довести свою відданість. У мене був старенький пістолет «Руґер-Mk II», який я сам довів до ладу. І я намірявся це зробити. Справді. Не така це проблема.

Ровер відчув, що йому стисло горло. Він так часто думав про це, так часто повертався думкою до тих секунд, до тієї ночі в парку Тойєн, до дівчини, що ввижалась йому знову і знову. Він і Нестор розігрують ту виставу, а решта залишаються в ролі німих свідків. Навіть собака мовчав. Скільки разів уже Ровер усе обдумував? Сто? Тисячу? Але тільки тепер, коли він уперше вимовив ці слова вголос, він усвідомив, що то не був сон, що все відбулося насправді. Точніше, це було так, начеб його тіло до цих пір не погоджувалось прийняти факт. Саме тому його шлунок зараз бунтував. Ровер глибоко вдихнув через ніс, щоб стримати нудоту.

– Але я не міг цього зробити. Хоча знав, що вона помре. Вони тримали собаку напоготові, і я думав, що на її місці я б вважав за ліпше дістати кулю. Але спусковий гачок неначе заклинило. Я просто не в змозі був натиснути його.

Молодий чоловік, здавалося, злегка кивнув. Чи то у відповідь на те, що говорив йому Ровер, чи то – на музику, яку тільки він здатен був чути.

– Нестор сказав, що ми не можемо змарнувати на це цілий день; зрештою, ми були в громадському парку. Отож він витяг із-за халявки невеличкий кривий ніж, ступив уперед, схопив її за волосся, потягнув угору і, здавалося, просто змахнув ножем перед її горлом. Як ото рибу патрають. Кров бризнула три-чотири рази, а тоді вона спорожніла. Знаєш, що мені найбільше запам’яталося? Собака. Як він почав вити, побачивши всю ту кров.

Ровер нахилився в кріслі, спершись ліктями на коліна. Він затулив вуха долонями і розкачувався назад і вперед.

– А я нічого не робив. Стояв і дивився. Я все послав під три чорти. Тим часом вони загортали її в ковдру і пакували в багажник, а я просто дивився. Ми відвезли її в лісок до Ослмарксетра. Витягли її і скотили тіло схилом у напрямі Улсудсванет. Чимало людей прогулюють там своїх собак, тож її тіло знайшли вже наступного дня. Нестор саме цього й прагнув, розумієш? Він хотів, щоб у газетах надрукували знімки того, що з нею сталося. Так, щоб він міг показати їх іншим дівчатам.

Ровер прибрав долоні від своїх вух.

– У мене пропав сон; щойно склеплював повіки, починалися неймовірні жахи. Дівчина з вирваною щокою щирилась на мене і вишкіряла всі свої зуби. Тож я пішов до Нестора і сказав йому, що хочу вийти зі справи. Сказав, що з мене досить постачання «Узі» та «Глоків», що я хочу повернутись до лагодження мотоциклів. Жити спокійним життям, не боятися щомиті поліційної облави. Нестор відповів, що він би не проти, він, мовляв, уже й сам відчув, що у мене кишка тонкувата. Але він досить чітко дав мені зрозуміти, що станеться, якщо я плескатиму язиком. Я вирішив, що на цьому ми розійшлись. Я відхиляв будь-які пропозиції, хоча насправді у мене ще був запас пристойних «Узі». Але мене ніяк не полишало відчуття, що щось назріває. Що мене, зрештою, приберуть. Тому я зітхнув з полегшенням, коли мене пов’язала поліція. Я подумав, що у тюрязі мені буде безпечніше. Мене взяли за давню справу, як співучасника: вони арештували двох пацанів, а ті обидва сказали, що я продав їм зброю. Я зізнався одразу.

Ровер розреготався. Тоді закашлявся. Відкинувся на спинку стільця.

– За вісімнадцять годин я звідси вимітаюсь. Не знаю, що на мене чекає на вулиці. Але я знаю, що Нестору вже відомо про моє звільнення, хоча виходжу я на чотири тижні раніше терміну. Він знає все, що відбувається і тут, і в поліції, я впевнений у цьому. У нього скрізь є очі й вуха. Так що я думаю, якби він хотів мене вбити, він, можливо, упорав би мене тут, а не чекав на моє звільнення. А ти як думаєш?

Ровер зачекав. Мовчання. У хлопчини вигляд був такий, наче він взагалі не думав.

– Хоч би що сталося, – сказав Ровер, – невеличке благословення зашкодити аж ніяк не може, га?

При слові «благословення» в очах Сонні неначе спалахнуло світло, і він підніс праву руку, показуючи Роверові, що той має підійти ближче і стати навколішки.

Ровер опустився на молитовний килимок перед ліжком. Жодному з інших в’язнів Франк не дозволяв килимки на підлозі у камерах – це була складова швейцарської моделі, застосовуваної у Статені: жодних зайвих елементів у камерах. Кількість особистих речей обмежувалась до двадцяти. Хто бажав пару взуття, мав відмовитись від двох пар трусів або двох книжок. Ровер подивився Сонні в обличчя. Хлопець облизав кінчиком язика свої сухі, потріскані губи. Голос його пролунав напрочуд ясно, і хоча слова він вимовляв повільно, його дикція була абсолютно чіткою.

– Нехай усі земні і небесні боги помилують тебе і пробачать тобі провини твої. Ти помреш, але душа розкаяного грішника вознесеться в рай. Амінь.

Ровер схилив голову. Він відчув долоню хлопця на своїй голеній голові. Сонні був шульгою, але в даному випадку не треба бути генієм, щоб зрозуміти, що йому прогнозується коротша тривалість життя, ніж більшості праворуких. Передозування може статися завтра, а може, й через десять років – хто знає. Однак Роверові навіть на одну мить не спало на думку, буцім дотик хлопцевої руки цілющий, як казали в Статені. Ровер також не дуже вірив у дієвість благословення. То що він тут робить? Що ж, релігія – це все одно, що страхування від пожежі: хто серйозно вірить, що воно йому знадобиться? Тому коли люди кажуть, що хлопець готовий прийняти чужі гріхи на себе і нічого не хоче взамін, то чому б не зробити таку дрібничку заради душевного спокою? Що Ровера справді дивувало – це те, як такі, як Сонні, можуть холоднокровно вбивати? Це видавалось безглуздям. Можливо, саме про це йдеться у старовинній приказці: «Диявол знається на машкарі».

– Салам алейкум, – вимовив голос, і Сонні прибрав руку.

Ровер залишився на своєму місці з опущеною головою. Обстежував язиком гладенький внутрішній бік свого золотого зуба. Чи був він зараз готовий? Чи готовий зустрітися з Творцем, якщо настав його час? Він підвів голову.

– Я знаю, що ти ніколи нічого не просиш у віддяку, але…

Він подивився на хлопцеві босі ступні, які той підібгав під себе. Помітив сліди від уколів у вени на внутрішньому боці підйому стопи.

– Я тягнув свій останній термін у Ботсені, і там роздобути дозу було простіше простого. Ботсен не вважається зоною суворого режиму. Натомість, кажуть, Франк зробив так, що у Статен неможливо пронести геть нічого, але…

Ровер устромив руку в кишеню.

– …але це не зовсім так.

Він щось витягнув. Позолочений пістолет, розміром з мобільний телефон. Ровер натиснув на спусковий гачок. Невелике полум’я вирвалося з дула.

– Бачив такий раніше? Я впевнений, що бачив. Наглядачі, що мене обшукували, коли я сюди прибув, точно бачили. Вони запропонували мені задешево купити контрабандні сигарети. І, таким чином, запальничку вони мені дозволили залишити. Не думаю, що вони читали мою особову справу. Ніхто в наші дні не виконує свою роботу належним чином. Як подумаєш, то тільки дивуєшся, як у цій країні щось іще тримається купи.

Ровер зважив свою запальничку в руці.

– Вісім років тому я змайстрував дві таких. Я без удаваної скромності скажу тобі, що ніхто в Норвегії не спромігся б виконати досконалішу роботу. Один посередник сказав мені, що його клієнт хоче мати пістолет, який він ніколи не мусив би ховати, тобто зовсім не схожий на справжній. Отак я й вигадав оце. Кумедно, як працює людський розум. Спершу, ясна річ, люди думають, що це пістолет. Але варто їм показати, що його можна застосовувати як запальничку, вони цілковито забувають про те, що це пістолет. Вони припускають, що він також може бути зубною щіткою чи викруткою. Але не пістолетом, у жодному разі. Отож…

Ровер крутнув гвинт на нижньому боці руків’я.

– Він приймає дві кулі по 9 мм. Я називаю його «Убивця Щасливої Пари»…

Він націлив зброю на молодого чоловіка.

– Один набій для тебе, кохана… – Він перевів ствол на власну скроню. – …і один набій для мене.

Сміх Ровера пролунав у тісній камері особливо самотньо.

– У будь-якому разі, я мав змайструвати тільки один: клієнт не хотів, щоб хто-небудь іще знав таємницю мого невеличкого винаходу. Але я зробив ще один екземпляр. І взяв його з собою для захисту, на випадок, якби Нестор вирішив прикінчити мене тут, доки я тягнув термін. Але, оскільки я завтра виходжу і він мені більше не знадобиться, тепер він твій. І ось іще…

Ровер витягнув з іншої кишені пачку цигарок.

– Це могло б викликати підозри, якби ти мав запальничку і не мав цигарок, правильно?

Тоді він дістав пожовклу візитну картку «Мотоциклетна майстерня Ровера» і встромив її в сигаретну пачку.

– А тут моя адреса – на випадок, якщо ти коли-небудь матимеш мотоцикл, який потребуватиме ремонту. Або тобі знадобиться кльовий «Узі». Як я вже казав, у мене є в запасі…

Двері відчинились назовні, і голос гримнув:

– Ровере, забирайся!

Ровер обернувся. Штани в наглядача, що стояв у дверях, обвисали через велику зв’язку ключів, що теліпалась на поясі, наполовину прикрита черевом, яке вивалювалося зі штанів, наче здобне тісто з кадібця.

– До його святійшества відвідувач. Близький родич, можна сказати, – реготнув він, обертаючись до людини, що йшла за ним. – Ти ж не образився, панотче, га?

Ровер запхнув пістолет і пачку цигарок під ковдру на хлопцевому ліжку і востаннє квапливо глянув на нього.

Тоді швидко вийшов геть.

Тюремний священик спробував усміхнутись, автоматично поправляючи мулький пасторський комірець. «Близький родич… Ти ж не образився, панотче…» Йому хотілось плюнути в жирну самовдоволену пику тюремного офіцера, але натомість він кивнув в’язневі, що виходив із камери, і вдав, нібито упізнав його. Глянув на татуювання на його передпліччі. Мадонна і собор. Але ж ні, упродовж усіх цих років облич і татуювань перед його очима пройшло стільки, що він перестав їх розрізняти.

Капелан увійшов. Він відчув у камері запах ладану. Або того, що нагадало йому ладан. Можливо, запах запареної ширки.

– Привіт, Сонні.

Молодий чоловік на ліжку, не підводячи погляду, повільно кивнув. Пер Волан зрозумів це так, що його прихід помічено, взято до уваги. Схвалено.

Він сів на стілець, і йому зробилось трохи неприємно, коли він відчув тепло, залишене тілом попереднього відвідувача. Він поклав принесену з собою Біблію на ліжко поруч з хлопчиною.

– Я сьогодні відніс квіти на могилу твоїх батьків, – сказав він. – Я знаю, ти не просив мене про це, але…

Панотець Пер Волан намагався упіймати погляд хлопця. У нього в самого було два сини. Обидва вже виросли і покинули Воланів родинний будинок. Як, зрештою, сам Волан. З тією різницею, що його сини могли бути впевнені в ласкавому прийомі, коли б вони надумали повернутись.

У суді свідок захисту, вчитель, дав свідчення, що Сонні був обдарованим учнем, здібним борцем, якого любили однолітки, послужливим, і навіть висловлював бажання стати полісменом, як його батько. Але відколи батька знайшли мертвим поруч з передсмертним листом, у якому він зізнався в корупції, Сонні в школі не показувався. Капелан спробував уявити собі ганьбу, що впала на п’ятнадцятирічного хлопця. Намагався уявити собі, яка ганьба чекає на його синів, якщо вони коли-небудь дізнаються, що накоїв їхній батько. Він знову поправив свій пасторський комірець.

– Дякую, – сказав Сонні.

Пер думав, яким незвичайно молодим здається Сонні. Адже йому має бути на сьогоднішній день під тридцять. Так. Сонні відбув дванадцять років, а йому було вісімнадцять, коли його сюди запроторили. Можливо, це наркотики отак законсервували його, не даючи старіти, отож тільки волосся і борода відростали, тим часом як невинні дитячі очі й далі дивилися на світ із подивом. Зіпсований світ. Бог знає, який злий цей світ. Пер Волан служить тюремним капеланом понад сорок років, і він бачив, як цей світ робиться дедалі гріховнішим. Зло поширюється, як ракова пухлина, роблячи здорові клітини хворими, заражаючи своїм вампірячим укусом, і завербовує їх собі на службу, залучає до своєї корупційної роботи. А хто раз укушений, уже не втече. Ніхто.

– Сонні, як ти, синку? Сподобалась тобі прогулянка в місто? Вдалось тобі побачити море?

Відповіді не було.

Пер Волан відкашлявся.

– Тюремний наглядач сказав, що ти хотів побачити море. Ти, можливо, читав у газетах, що наступного дня неподалік від місця, де ви були, знайшли одну жінку вбитою. Її знайшли в ліжку, в її власному домі. Її голову було… Гаразд: отут усі подробиці… – постукав він пальцем по Біблії. – Наглядач уже подав рапорт, в якому сказано, що ти втік, доки ви були на морі, і що за годину він знайшов тебе на шляху. Що ти відмовився пояснити своє місцезнаходження. Важливо, щоб ти не сказав нічого, що суперечило б його заяві. Ти розумієш? Як зазвичай, ти казатимеш якомога менше. Гаразд? Сонні?

Пер Волан, нарешті, спромігся зустрітись поглядом з хлопцевими очима. З виразу його обличчя панотець не дуже міг зрозуміти, що відбувається у того в голові, але він відчував, він був практично впевнений, що Сонні Лофтус виконає всі інструкції і не скаже нічого зайвого ні поліції, ні прокуророві. Усе, що він мав зробити, – це вимовити тихе, м’яке «визнаю», коли його запитають, чи визнає він себе винним. І, хоч яким парадоксальним це може видатись, Волан часом відчував цілеспрямованість, силу волі, інстинкт виживання, які вирізняли цього наркомана серед решти, серед тих, хто завжди був у вільному падінні, хто ніколи не мав жодних інших планів, хто від самого початку котився у помийну яму. Ця сила волі могла виявитись у ньому, як раптове осяяння, запитання, яке показувало, що хлопець пильно стежив за перебігом справи і все бачив та чув. Або він міг раптом підвестися, виявляючи таку координацію, баланс і гнучкість, яких годі було б шукати в інших наркоманів. Разом з тим, у більшості випадків, як-от зараз, він, здавалося, взагалі нічого навколо себе не помічав.

Волан засовався на своєму стільці.

– Звісно, це означає, що прогулянок у місто більше не буде досить тривалий час. Але тобі все одно не подобається в місті, правда? А море ти вже побачив.

– То була річка. Це її чоловік зробив?

Капелан підскочив від несподіванки. Ніби щось неочікувано вигулькнуло з чорної води перед ним.

– Я не знаю. Це має значення?

Відповіді не було. Волан зітхнув. Він знову відчув нудоту. Останнім часом вона стала накочувати з певною періодичністю. Можливо, слід би звернутись до лікаря, пройти обстеження.

– Ти про це, Сонні, не турбуйся. Просто пам’ятай, що на волі такі люди, як ти, змушені цілий день длубатись у смітниках, щоб здобути чергову дозу. Тоді як тут за тебе про все подбають. І не забувай, що час спливає. Щойно ти відбудеш колишні вироки, ти нікому тут більше не будеш потрібен, але цим убивством ти можеш збільшити термін свого ув’язнення.

– Отже, це зробив чоловік. Він багатий?

Волан показав на Біблію.

– Там ти знайдеш опис будинку, в який ти проник. Великий і гарно умебльований. Але система сигналізації, що мала б охороняти все те багатство, була вимкнена; вхідні двері навіть не були замкнені. Прізвище родини – Морсанд. Він власник корабельної компанії, у нього пов’язка на оці. Ти його фото, гадаю, бачив у газетах?

– Так.

– Значить, бачив? Я не думав, щоб ти…

– Так, я вбив її. Так, я прочитаю, як я це зробив.

Пер Волан полегшено зітхнув.

– Гаразд. Тобі слід запам’ятати деякі деталі того, як її було вбито.

– Згода.

– Вона була… Їй відпиляли верхню частину голови. Ти застосував пилку. Розумієш?

У відповідь на його слова запала тривала мовчанка, яку Пер Волан ладен був заповнити блюванням. Блювати було б менш обтяжливо, ніж експлуатувати хлопця. Волан подивився на нього. Що визначило хід життя? Низка випадкових, не контрольованих людиною подій чи певні космічні сили стягнули все належне в тому напрямку, який передбачила доля? Панотець послабив свій набридливий пасторський комірець, придушив у собі нудоту і якось опанував себе. Згадав, що саме поставлено на карту.

Він підвівся.

– Якщо я знадоблюсь тобі, то мене можна цими днями знайти у соціальному Центрі Іла, на площі Александра К’єлланда.

Він помітив здивування у погляді хлопця.

– Тимчасово, як ти сам розумієш, – фальшиво захихотів панотець. – Дружина витурила мене з дому, а я знаю декого з керівництва Центру, тож…

Він різко урвав мову. Раптом він зрозумів, чому так багато в’язнів тягнуться до молодого чоловіка на розмову. Їх приваблює тиша. Підбадьорливий вакуум, що просто вбирає мову, без жодної реакції чи осуду. Просто всмоктує твої слова і таємниці й нічого більше не робить. Упродовж усієї своєї кар’єри капелана він прагнув виробити в собі таку здатність, але в’язні, здається, відчували, що він має якусь приховану мету. Вони не знали, яку саме, але розуміли, що їхні таємниці навіщось йому потрібні. Доступ до їхніх душ, а згодом – можлива нагорода на небесах за навернення заблукалих.

Капелан побачив, що хлопець розгорнув Біблію. То був до кумедного примітивний сховок: виріз у товщі сторінок утворював потаємне відділення. Всередині були складені документи з інформацією, необхідною Сонні для того, щоб зробити зізнання. І три маленьких пакетики найчистішого героїну.

Розділ 2

Не відриваючи погляду від документа на своєму столі, Арілд Франк коротко гаркнув:

– Увійдіть!

Він почув, як відчинились двері. Коли перед тим Інна, його секретарка, доповіла про відвідувача, Арілд якусь мить вагався, чи не переказати через неї капелану, що він зайнятий. Це б навіть не було брехнею: він мав у найближчі півгодини зустрітися з комісаром, начальником поліції в штаб-квартирі поліції Осло. Але останнім часом панотець Волан бував недостатньо рішучим, зважаючи на їхню справу. Тому варто було зайвий раз переконатися, що він тримає належну форму. У цій справі ніхто не мав права допускати слабину.

– Сідати не запрошую, – сказав Арілд Франк, підписуючи документ і підводячись. – Нам доведеться переговорити дорогою.

Він попрямував до дверей, зняв з вішалки формений кашкет і почув за спиною човгання капеланових ніг. Арілд Франк сказав Інні, що повернеться за півтори години, і вказівним пальцем натиснув датчик при дверях, що вели на сходи. В’язниця розташовувалась на двох поверхах – без жодного ліфта. Ліфти передбачали б шахти, а шахти утворювали б незліченну кількість шляхів утечі, і їх треба було б замикати у разі пожежі. А пожежа з подальшою евакуацією і неминучим хаосом – то лише один з багатьох способів, які геніальні в’язні застосовували, щоб вирватися з інших тюрем. З тієї ж таки причини всі електричні кабелі, блоки запобіжників і водогінні труби були недоступними для ув’язнених: або прокладалися із зовнішнього боку будівлі, або цементувалися глибоко в стінах. Тут нічого не було полишено на розсуд долі. Тобто він, Арілд, нічого не полишив на розсуд долі. Він сидів з архітекторами і міжнародними експертами з в’язничної безпеки, коли укладались принципи проектування Статена. Безперечно, джерелом натхнення для проекту слугувала Ленцбурзька в’язниця в кантоні Аарау в Швейцарії: надсучасна, але проста і з акцентом на безпеку та ефективність, а не на комфорт. Але за втілення цих принципів відповідальний був саме він, Арілд Франк. Статен був душею Арілда Франка, причому навзаєм. То чому ж рада у своїй нескінченній мудрості, дідько їх усіх забирай, призначила його тільки помічником директора в’язниці, а головну посаду віддала придурку з Галдернської в’язниці? Так, Франк був чимось на зразок необробленого алмаза і… ні, він не з тих, хто прогинатиметься під політиків і стрибатиме з радощів у відповідь на кожну їхню нову яскраву ідею стосовно того, як реформувати тюремну систему, тим часом як попередні реформи ще не реалізовані. Натомість він знав, як виконувати свою роботу, – тримати людей під замком, не допускаючи, щоб вони від цього хворіли, конали чи робились помітно гіршими людськими істотами, ніж були. Він зберігав лояльність до тих, хто заслужив на його лояльність, і він умів подбати про себе самого. Чого аж ніяк не можна було сказати про його начальство в цій наскрізь прогнилій, політично мотивованій ієрархії. Перш ніж його навмисне оминули з посадою директора, Арілд Франк сподівався на невеличкий бюст у фойє після відставки – на знак ушанування його заслуг, хоч дружина й твердила, мовляв, його бичача шия, бульдожаче обличчя і ріденький начіс поверх лисини не варті увічнення в мармурі. Але сам він тримався тієї точки зору з цього питання, що, коли люди не в змозі віддати належне твоїм досягненням, мусиш сам про це подбати.

– Арілде, я не можу й далі цим займатись, – проказав панотець Волан у нього за спиною, коли вони йшли коридором.

– Займатись чим?

– Я капелан. Займатись тим, що ми робимо з хлопцем, – підбиваємо його взяти на себе те, чого він не робив. Провину чоловіка, який…

– Замовкни!

За дверима контрольної кімнати, або «містка», як любив називати її Франк, вони зустріли старого, який покинув на мить драїти підлогу, щоб привітно кивнути Франкові. Йоганнес був найстарішим в’язнем у закладі й улюбленцем Франка, сердегою, що попався колись у минулому столітті – майже випадково – за контрабанду наркотиків; з тих пір ніколи й мухи не образив, а за багато років ув’язнення так призвичаївся до режиму, так втягнувся і втихомирився, що єдине, чого він боявся, був день майбутнього звільнення. На жаль, в’язні, як-от він, не утворювали типовий контингент в’язниці такого рівня, як Статен.

– Волане, тобі совість не дає спокою?

– Так, Арілде, саме так.

Франк не міг точно пригадати, коли його підлеглі почали звертатись до керівників на ім’я чи коли начальники тюрем стали охочіше носити цивільний одяг замість уніформи. У деяких тюрмах наглядачі теж почали вбиратись у цивільне. Під час бунту у в’язниці Франсіско-де-Мар в Сан-Паулу офіцери попідстрелювали своїх колег у клубах сльозогінного газу, бо не мали змоги відрізнити персонал від в’язнів.

– Я хочу вийти зі справи, – канючив капелан.

– Он як? – кинув Франк, збігаючи сходами вниз.

Він був у хорошій фізичній формі, як на людину, якій залишалося менше десяти років до виходу на пенсію. І все завдяки фізкультурі. Забута чеснота в сфері діяльності, де ожиріння стало радше правилом, ніж винятком. А хіба ж не він тренував місцеву команду плавців, коли його дочка брала участь у змаганнях? У вільний час вносив свою частку у розбудову добробуту суспільства, трішечки віддячив країні, яка давала так багато багатьом людям. То як вони посміли зневажити його!

– А що каже твоя совість, Волане, стосовно свідчень отих хлопчиків на доказ зловживань, які ти з ними чинив?

Франк торкнув указівним пальцем датчик на чергових дверях. Вони відкривались у коридор, який на захід вів до камер, а на схід – до перевдягалень персоналу і до виходу на автостоянку.

– Я пропоную тобі, Волане, вважати, що Сонні Лофтус спокутуватиме також твої гріхи.

Іще одні двері, ще один датчик. Франк натиснув на нього пальцем. Він любив цей винахід, який він підгледів у в’язниці Обіхіро у Кусіро, в Японії. Замість видачі ключів, які можуть бути загублені, скопійовані або застосовані без дозволу, в базу даних вводять відбитки пальців усіх, хто уповноважений відмикати двері. Мало того, що усувається ризик необережного поводження з ключами, система також фіксує інформацію про те, хто пройшов через які двері і коли. Встановлено було, звісно, також і камери стеження, але обличчя завжди можна приховати. Інша річ з відбитками пальців. Двері відчинилися з легким зітханням, і вони увійшли в тамбур з ґратованими металевими дверима у протилежних кінцях: одні двері треба було замкнути, перш ніж відімкнути інші.

– Арілде, я кажу, що не можу більше робити цього.

Франк підніс палець до губ. На додаток до камер спостереження, мережа яких охоплювала практично всю в’язницю, тамбур був опоряджений системою двостороннього зв’язку, щоб можна було зв’язатися з диспетчерською, якби з якоїсь причини хтось застряг. Вони вийшли з тамбура і попростували до перевдягалень, де були душові й шафки для одягу та особистого майна кожного співробітника. Франк вирішив за ліпше не втаємничувати працівників у ту обставину, що має майстер-ключ, який відмикає кожну шафку. Це їм знати ні до чого.

– Я думав, ти усвідомлюєш, з ким маєш справу, – сказав Франк. – Ти не можеш отак просто все покинути. Ці люди дивляться на особисту відданість, як на умову життя і смерті.

– Я знаю, – проказав Пер Волан неприємно хрипким голосом. – Але мені йдеться про смерть і життя вічне!

Франк зупинився перед виходом і швидко зиркнув у бік шафок ліворуч, щоб переконатися, що вони самі, без свідків.

– Тобі відомий ступінь ризику?

– Бог свідок, я нікому ні звуку. Арілде, я хочу, щоб ти переказав їм це дослівно. Скажи їм, що я буду німий як могила. Я просто хочу вийти зі справи. Будь ласка, ти допоможеш мені?

Франк подивився вниз. На датчик. «Вийти». Було тільки два виходи. Цей, чорний хід, та інший, через приймальню і головний вхід. Не було ні вентиляційних шахт, ні пожежних виходів, ні каналізаційних труб з достатньо широким діаметром, що дозволяв би пропхати людське тіло.

– Можливо, – сказав він і поклав палець на сенсор.

Невеличкий червоний вогник заблимав у верхній частині клямки, показуючи, що ведеться пошук у базі даних. Пошук завершився, і натомість зелений вогник засвітився. Франк штовхнув двері. Їх обох засліпило яскраве сонячне світло, і, перетинаючи широченний паркінг, вони наділи свої сонцезахисні окуляри.

– Я скажу їм, що ти хочеш вийти, – сказав Франк, витягаючи ключі від машини і позираючи на блокпост.

Там цілодобово і цілотижнево чергували два озброєних охоронці, а обидві смуги – на в’їзд і на виїзд – були перегороджені сталевими бар’єрами, які навіть новий Франків «порш-каєн» не зміг би проломити. Можливо, це було б під силу такому «хаммер-хай», до якого він останнім часом прицінювався, але така автівка виявилась би заширокою: в’їзд було сконструйовано саме так, щоб зупиняти великі транспортні засоби. Великі транспортні засоби також мались на увазі, коли споруджувались сталеві барикади вздовж шестиметрового паркану навколо всієї в’язниці. Франк просив електрифікувати огорожу, але керівники з планування відхилили його клопотання на тій підставі, що Статен розташований у центрі Осло, отже, цивільним мешканцям може заподіяти шкоду. Мешканці, ха! Якби хтось хотів торкнути огорожу з вулиці, то мусив би спочатку подолати п’ятиметровий мур з колючим дротом нагорі.

– До речі, куди ти зараз?

– На площу Александра К’єлланда, – з надією в голосі сказав Пер Волан.

– Вибачай, – похитав головою Арілд. – Мені це не по дорозі.

– Пусте, автобусна зупинка одразу за рогом.

– Гаразд. Я буду на зв’язку.

Помічник директора в’язниці сів у машину і під’їхав до блокпоста. Правила вимагали, щоб усі транспортні засоби, включаючи його власний, зупинялись для перевірки пасажирів. Але цього разу охоронці ясно бачили, як він виходив з будівлі в’язниці і сідав у машину, тож загодя підняли шлагбаум, дозволяючи йому проїхати. Франк кивнув охоронцям на привітання. Він зупинився перед світлофором на головній дорозі. Подивився на свій улюблений Статен у дзеркало заднього огляду. Його витвір не був довершений, але наближався до цього. У будь-яких недоліках він винуватив комітет із планування, нові безглузді правила з міністерства та корумповані людські ресурси. Все, чого він коли-небудь хотів, – це зробити якнайкраще для всіх, себто для працелюбних, чесних громадян Осло, які заслуговували на безпечне життя і певний рівень добробуту. Так, звичайно, все могло бути по-іншому. Він не любив, коли його змушували застосовувати такий підхід. Тож він завжди казав підліткам у басейні: не хочеш тонути – пливи! Ніхто не робитиме вам поблажки. Затим його думки повернулися до справи, яку належало владнати. Він мав переказати повідомлення. І не мав жодних сумнівів щодо результату.

Світло помінялось на зелене, і він натиснув на акселератор.

Розділ 3

Пер Волан пройшов парком на площу Александра К’єлланда. Липень був дощовий і не по-літньому холодний, але тепер сонце повернулося, і парк буяв зеленню, як у весняний день. Літо було в розпалі, люди сиділи всюди, задерши догори обличчя і заплющивши очі, і буквально всотували сонце, ніби боячись, що воно від них утече; чути було грюкання скейтів, брязкання шестибаночних пачок пива, люди прямували на пікніки з барбекю в скверах і на балконах. Дехто ж, як зазвичай, особливо радів потеплінню. Ці люди мали такий вигляд, наче вуличний рух навколо парку вкрив їх шаром кіптяви: потерті скорчені постаті тулилися на лавках або тупцяли навколо фонтана, вони озивались до панотця хрипкими щасливими голосами, подібними до скриків морських чайок. Пер чекав на зелене світло на розі Уеландс-гате і Вальдемара Тране, а повз нього котилися вантажівки та автобуси. Він дивився на фасади будинків з протилежного боку вулиці, які на мить виринали у просвітах у потоці транспорту. Пластикова плівка вкривала вікна горезвісного пабу «Трьонен», де вгамовували спрагу найбільш змучені нею городяни, з моменту його спорудження в 1921 році, а в останні тридцять років також, але вже у супроводі Арні «Скіфл Джо» [1] Норвежця, котрий, вбраний по-ковбойському, кружляв на одноколісному велосипеді, граючи на гітарі й співаючи у супроводі своєї групи, що складалася зі старого сліпого органіста і тайської жіночки з бубном і автомобільним клаксоном. Пер Волан перевів погляд на фронтон іншої будівлі, де вмуровані чавунні літери утворювали напис «Ila Pensjonat». У часи війни будівля служила гуртожитком для самотніх матерів. Тепер тут розмістився притулок для найбезнадійніших наркоманів міста. Для тих, які не бажали позбуватись залежності. Їхня остання зупинка перед кінцевою.

Пер Волан перетнув вулицю, зупинився перед входом у притулок, подзвонив і зазирнув в око спостережної камери. Він почув, як двері з дзижчанням відчинились, і увійшов. За давні заслуги йому запропонували тут кімнату на два тижні. Було це місяць тому.

– Привіт, Пере! – сказала молода кароока жінка, що спустилась униз, щоб відчинити ґратчасті ворота на сходи. Хтось так пошкодив замок, що ключ більше не спрацьовував із зовнішнього боку.

– Їдальня зараз зачинена, але тебе нагодують вечерею, якщо підеш просто зараз.

– Дякую, Марто, але я не голодний.

– У тебе втомлений вигляд.

– Я йшов пішки від самого Статена.

– Он як! Я думала, є автобус.

Вона почала підніматись сходами нагору, і він поплентався за нею.

– Мені треба було дещо обміркувати, – сказав він.

– Тут приходили нещодавно, питали тебе.

Пер скам’янів.

– Хто?

– Я не спитала. Може бути, що й з поліції.

– Чому ти так думаєш?

– Вони, здається, дуже хотіли з тобою побачитись. Тому я подумала, що йдеться про якогось в’язня, що ти його знаєш. Щось таке.

«Отак, – подумав Пер, – це вони приходили вже по мене».

– Марто, а ти у що-небудь віриш?

Вона обернулась на сходах. Усміхнулася. Перові спало на думку, що молодий чоловік міг би глибоко закохатися в цю усмішку.

– Приміром, у Бога та Ісуса? – уточнила Марта, поштовхом відчиняючи двері в кімнату адміністратора, – невеличкий кабінет за віконцем у стіні.

– Приміром, у долю. Змагання випадковості з тяжінням космічних сил.

– Я вірю в Божевільну Ґрету, – буркнула Марта, гортаючи якісь папери.

– Але ж привиди не…

– Інер каже, вона вчора ясно чула дитячий плач.

– Марто, в Інер зараз серйозний стрес.

Марта вистромила голову з віконця:

– Пере, нам треба поговорити…

Він зітхнув:

– Я знаю. Вільних місць немає, і…

– Сьогодні телефонували з Центру на Спурвейсгата, щоб повідомити, що вони після пожежі не зможуть відкритися ще впродовж щонайменше двох місяців. Понад сорок наших власних пожильців наразі туляться у спільних кімнатах. Так довго тривати не може. Вони крадуть один в одного, а тоді зчиняють колотнечу. Рано чи пізно хтось постраждає – це лише питання часу.

– Все гаразд: я вже недовго тут затримаюсь.

Марта схилила голову набік і запитально подивилася на нього.

– Чому вона не пускає тебе ночувати вдома? Скільки років ви були одружені? Сорок?

– Тридцять вісім. Будинок належить їй, і… все це складно.

Пер утомлено посміхнувся.

Він залишив її і рушив коридором. З-поза дверей двох кімнат бухала гучна музика. Амфетаміни. Був понеділок, і відділ матеріальної допомоги відкрився після вихідних, тож біда назрівала повсюдно. Він відімкнув двері. Крихітний обшарпаний номер з односпальним ліжком і шафою коштує 6000 крон на місяць. За межами Осло за такі гроші можна орендувати пристойну квартиру.

Пер сів на ліжко і втупився у брудне вікно. За вікном приглушено гугонів сонний вуличний транспорт. Сонце світило крізь убогі фіранки. На підвіконні боролась за своє життя муха. Недовго їй метушитись. Це було життя. Не смерть, а життя. Смерть була нічим. Скільки років минуло, відколи він прийшов до висновку, що все, крім смерті, все, що він проповідував, було вигадане людьми на захист проти страху смерті. Він був певен: ніщо з того, у що він звик вірити, взагалі нічого не важило. Все, що ми, люди, буцімто знаємо, – ніщо в порівнянні з тим, у що ми маємо вірити, щоб приглушити страх і біль. Потім він пройшов повне коло. Він повернув собі віру в милосердного Бога і в життя після смерті. Він вірив у це нині більше, ніж будь-коли. Він витяг з-під газети блокнот і почав писати.

Перові Волану не потрібно багато писати. Кілька пропозицій на одному аркуші паперу, от і все. Він закреслив своє ім’я на конверті, в якому містився лист від адвоката Алми з коротким повідомленням про те, на яку частку спільного майна подружжя міг, на його думку, претендувати Пер. Частка ця була вкрай незначна.

Капелан подивився в дзеркало, поправив пасторський комірець, одягнув довге пальто і вийшов.

Марти у віконці адміністратора не було. Інер взяла конверт і пообіцяла відправити його.

Сонце вже хилилось до обрію; день відступав. Пер пройшов парком, мимоволі відзначивши, як бездоганно всі навколо грають свої ролі. Ніхто не підвівся з лавки надміру квапливо, коли він проходив, жоден автомобіль не від’їхав непомітно від тротуару, коли він передумав і вирішив іти вздовж Саннергата до річки. Але вони стежили за ним. Вони були за вікном, що віддзеркалювало мирний літній вечір, у побіжному погляді перехожого, в прохолоді тіні, що виповзала з-під східних боків будинків і виганяла сонячне світло, неухильно відвойовуючи втрачену територію. І Пер Волан подумав, що все його життя було таким самим постійно безглуздим змаганням між мороком і світлом, що ніколи, здається, не приводило до перемоги жодного із суперників. Чи приводило? З кожним днем морок забирав трохи більше. На них чекала тривала ніч.

Він пришвидшив крок.

Розділ 4

Симон Хефас підніс до рота чашку з кавою. Сидячи за столом на кухні, він міг дивитися на невеличкий садок перед їхнім будинком на Фаґерлівейєн у Дісені. Упродовж ночі лив дощ, тож трава досі блищала у променях ранкового сонця. Йому здалось, наче він на власні очі бачить, як вона росте. Це означало чергову вилазку з газонокосаркою. Шумна фізична робота – потогінна і матюгальна – зазвичай не допікала йому. Хтось запитав його, чому він не придбає електричну газонокосарку, як усі їхні сусіди. Його відповідь була проста: гроші. У часи, коли він зростав у цьому самому будинку, така відповідь завершувала більшість дискусій і в їхній родині, і в сусідських. Але в ті часи тут мешкали прості люди: вчителі, перукарі, таксисти, дрібні службовці. Або полісмени, як оце він. Не те щоб теперішні мешканці були великими цабе, але всі вони працювали в рекламі чи ІТ, або ж вони були журналістами, лікарями чи власниками агенцій з продажу якихось химерних виробів, чи просто успадкували достатньо грошей, щоб купити один з ідилічних будиночків, наганяючи ціни і штовхаючи всю околицю вгору соціальною драбиною.

– Про що замислився? – запитала Ельзе, стоячи у нього за спиною і погладжуючи його по голові. Волосся у нього помітно порідшало: дивлячись зверху, можна було розгледіти шкіру на черепі. Але вона переконувала себе, що їй це до вподоби. До вподоби, що його вигляд відповідає тому, ким він є – полісменом напередодні виходу на пенсію. До вподоби, що вона теж колись постаріє. Навіть попри їхню різницю у два десятки років. Один з їхніх нових сусідів, досить відомий кінопродюсер, помилився, вирішивши, що вона Симонова дочка. Того це анітрохи не зачепило.

– Думаю про те, як мені пощастило, – сказав він. – Пощастило, що у мене є ти. Що у мене є оце все.

Вона поцілувала його у маківку. Він відчув її губи просто на своїй шкірі. Вчора вночі йому снилося, наче він віддав їй свій зір. А коли прокинувся, і виявилося, що його очі нічого не бачать, він відчув себе – на одну мить, перш ніж пригадав, що влітку надіває на ніч наочники від ранкового сонця, – відчув себе щасливою людиною.

У двері подзвонили.

– Напевне, Едіт, – сказала Ельзе. – Я піду перевдягнусь.

Вона відчинила двері сестрі й зникла нагорі.

– Дядьку Симоне, привіт!

– Погляньте лишень, хто прийшов! – вигукнув Симон, дивлячись на сяюче хлопчикове обличчя.

На кухню увійшла Едіт.

– Вибач, Симоне, він із самого ранку мізки мені морочив, щоб чимшвидше сюди їхати, аби мати час приміряти твій кашкет.

– Це можна, – погодився Симон. – Але чому ти сьогодні, Матсе, не в школі?

– Бібліотечний день в учителів, – зітхнула Едіт. – У школі не знають, який це жах для мами-одиначки.

– Тим миліше з твого боку, що ти погодилась відвезти Ельзе.

– Дарма. Адже він пробуде в Осло тільки два дні, сьогодні і завтра, наскільки я розумію.

– Він – це хто? – поцікавився Матс, тягнучи дядька за руку, щоб змусити його підвестися зі стільця.

– Американський лікар, який блискуче оперує на очах, – відповів йому Симон, вдаючи, нібито опирається, перш ніж дозволив підняти себе на ноги. – Що ж, ходімо. Побачимо, чи зуміємо знайти справжній поліцейський кашкет. Едіт, а ти налий собі чашечку кави.

Симон і Матс вийшли у передпокій, і хлопчик аж скрикнув від захвату, коли побачив чорно-білий кашкет полісмена, який дядько зняв з полиці для капелюхів. Але коли Симон припасував кашкет у нього на голові, Матс благоговійно замовк. Вони стояли перед дзеркалом. Хлопчик склав долоньки у «пістолет» і, навівши на дядькове відображення, зробив «бах-бах!».

– Ти в кого стріляєш? – запитав його дядько.

– У лиходіїв, – не припинив стрілянину хлопчик. – Бах! Бах!

– Назвімо це тренувальними стрільбами, – запропонував Симон. – Навіть поліція не має права стріляти в лиходіїв без дозволу.

– Поліція має право! Бах! Бах!

– Якщо ми таке вчинимо, Матсе, нас запроторять за ґрати.

– Кого? Нас?

Хлопчик завмер і спантеличено витріщився на дядька.

– За віщо? Ми ж поліція!

– Якщо ми стріляємо в когось, кого мали б натомість заарештувати, ми самі стаємо порушниками.

– Але… коли вже ми їх упіймали, то можемо й постріляти їх? Хіба ні?

Симон розреготався.

– Ні. Згодом суддя вирішує, на який термін вкинути їх до в’язниці.

– А я думав, дядьку Симоне, ти сам вирішуєш.

Симон ясно бачив розчарування в очах хлопця.

– Дозволь, Матсе, я тобі де в чому зізнаюсь. Я радий, що не мушу цього вирішувати. Я радий, що моє завдання полягає тільки в тому, щоб ловити злочинців. Адже ця частина роботи найцікавіша.

Матс примружив одне око, і кашкет з’їхав йому на потилицю.

– Дядьку Симоне…

– Що?

– А чому у вас із тіткою немає дітей?

Ставши у Матса за спиною, Симон поклав руки хлопчикові на плечі й усміхнувся йому в дзеркалі.

– А навіщо нам діти, коли у нас є ти? Адже так?

Матс зо дві секунди задумливо дивився на дядька. Тоді обличчя його просяяло.

– Так!

Симон устромив руку в кишеню, щоб відповісти на мобільний, що почав голосно дзижчати.

Дзвонив колега. Симон слухав.

– Де, коло річки Акер? – перепитав він.

– За Кубою [2], неподалік художнього училища. Там, де пішохідний міст…

– Я вже знаю, де це. Буду там за тридцять хвилин.

Він взув і зашнурував черевики, надів куртку.

– Ельзе! – гукнув дружину.

– Ну? – показалось її обличчя нагорі.

Його знову вразила її врода. Довге волосся рудавим потоком облямовувало мініатюрне личко. Веснянки на носику і навколо нього. І йому спало на думку, що ці веснянки напевно ще милуватимуть чиєсь око, коли він уже не зможе ними милуватись. І одразу ця думка потягла за собою наступну, яку він негайно відігнав: а хто подбає тоді про неї? Він знав, що вона навряд чи може бачити його з відстані, на якій вона стояла, що вона тільки вдає, нібито бачить. Він відкашлявся.

– Мені треба їхати, люба. Ти зателефонуєш мені, коли знатимеш, що сказав лікар?

– Так. Обережно за кермом.

Двоє чоловіків середнього віку йшли через парк, відомий як Куба. Більшість людей вважають, що його назва якось пов’язана з Кубою, можливо, через те, що тут часто проводилися політичні заходи, і весь Ґрюнерльокка раніше сприймався як робітнича околиця. Тільки місцеві, хто мешкав тут з давніх-давен, могли знати про величезний газозбирач, який стояв тут колись і який мав кубічну форму. Чоловіки перетнули пішохідний міст, що вів до старої фабрики, нині переобладнаної на художнє училище. Закохані чіпляли до поручнів моста навісні замки з датами та ініціалами. Симон зупинився, щоб придивитись до одного з них. Він кохав Ельзе ось уже десять років, кожен Божий день з усіх трьох з половиною тисяч, коли вони були разом. Ніколи не буде в його житті іншої жінки, і йому не потрібен символічний замок, щоб знати про це. І так само не потрібен їй. Коли буде все гаразд, вона переживе його на багато років, і в її житті буде ще час на нового чоловіка. І все це як і годиться.

З того місця, де вони стояли, він добре бачив Омодт Бро, скромний міст, який перетинав невелику річечку, що розділяла їхню скромну столицю на східний і західний берег. Колись давно, юний і дурний, він пірнув з цього самого мосту в річку. П’яна трійця молодиків – два з них з непохитною вірою в себе і в свої перспективи. Два з них переконані, що тільки вони можуть були кращими з трьох. Третій же, Симон, давно зрозумів, що йому не випадає змагатися зі своїми друзями, коли йдеться про інтелект, силу, соціальні навички або привабливість для жінок. Натомість він був найхоробрішим. Або, кажучи іншими словами, найбільш схильним до ризику. А занурення в брудні води річки не вимагає ні інтелекту, ні фізичної вправності, а тільки нерозважливості. Симон Хефас часто думав, що до небезпечної гри з майбутнім, яке він не надто цінував, його спонукав песимізм, вроджене усвідомлення, що йому менше втрачати, ніж решті людей. Він балансував на поручнях, тим часом як його друзі кричали йому, щоб не робив цього і що він божевільний. А він стрибнув. З мосту, з життя, у дивовижний вихор рулетки, розкрученої долею. Він занурився у воду, що не мала поверхні, саму тільки білу піну, а під нею – крижані обійми. І в тих обіймах він знайшов тишу, турботу і спокій. Коли він випірнув цілим і неушкодженим, вони радісно вітали його. Симон теж радів. Навіть попри неясне розчарування від того, що повернувся у цей світ. Дивно справді, що може зробити з молодою людиною розбите серце.

Симон струсив із себе спогади і зосередився на водоспаді між двома мостами. А конкретніше – на постаті, що завмерла там посередині, наче на фотографії.

– Ми думаємо, він поплив униз за течією, – сказав Симону офіцер бригади, що першою прибула на місце. – А потім зачепився одягом за якусь перешкоду, що стирчить із води. Річка здебільшого настільки мілка, що її можна вбрід переходити.

– Гаразд, – сказав Симон, посмоктуючи снус [3] і схиливши голову набік. Чоловік висів головою вниз, просто посередині водоспаду, розставивши руки; каскади води утворювали білий ореол навколо його голови і тіла. Ця картина нагадала йому про волосся Ельзе. Інші полісмени з бригади, нарешті, спустили човен на воду і тепер намагалися звільнити тіло.

– Закладаюсь на пиво, що це самогубство.

– Я думаю, ти помиляєшся, Еліасе, – зауважив Симон, виколупуючи пальцем з-під верхньої губи зжовану порцію тютюну.

Він уже був кинув жуйку в річку, але вчасно зупинився. Не ті нині часи. Він озирнувся, шукаючи поглядом урну для сміття.

– То що, на пиво не закладаєшся?

– Ні, Еліасе, не буду.

– Ой, вибач, я забув… – зніяковів колега.

– Усе гаразд, – промовив Симон, ідучи геть.

Дорогою він кивнув високій блондинці в чорній спідниці й короткому жакеті. Якби не посвідчення офіцера поліції, що теліпалось у неї на шиї, він подумав би, що вона банківський клерк. Він кинув снус у зелене відро для сміття в кінці мосту, і спустився на берег річки, за давньою звичкою ретельно оглядаючи територію.

– Старший інспектор Хефас?

Еліас звів очі догори. Особа, що зверталась до нього, уособлювала архетип скандинавської жінки, як його уявляють собі іноземці. Напевне, подумав Еліас, вона почувається надто високою і саме тому нахиляється вперед і носить взуття без підборів.

– Ні, це не я. А ви хто?

– Карі Адель, – показала вона своє посвідчення на ланцюжку навколо шиї. – Мене щойно включили у відділ розслідування вбивств. Сказали, що я знайду старшого інспектора тут.

– Ласкаво просимо. А навіщо тобі Симон?

– Він буде моїм наставником.

– Тобі пощастило, – сказав Еліас і вказав на чоловіка, що простував уздовж берега. – Ото він ходить.

– А що він там шукає?

– Речові докази.

– Але докази, звісна річ, будуть у річці, де тіло знайшли, а не вниз за течією.

– Авжеж. Тому він припускає, що ми вже обстежили цю територію. І ми таки обстежили.

– Твій колега сказав – це скидається на самогубство?

– Так, я допустився помилки, намагаючись закластися з ним щодо цього на пиво.

– Справді?

– У нього є проблема, – сказав Еліас. – Тобто була проблема.

Він зауважив, що жінка підняла брови.

– Це ні для кого не таємниця, – пояснив він. – І буде ліпше, коли ти теж знатимеш, якщо вам працювати разом.

– Ніхто не застеріг мене, що я працюватиму з алкоголіком.

– Він не алкоголік, – заперечив Еліас. – Азартні ігри. Ігроманія.

Вона поправила зачіску, заклавши за вухо пасмо русявого волосся, і примружилась проти сонця.

– Які саме ігри?

– Програшні, наскільки я розумію. Та якщо вам бути партнерами, маєш нагоду сама його розпитати. Звідки ти?

– Відділ боротьби з наркотиками.

– Ну, тоді ти знаєш про річку все.

– Так, – примружила вона очі, дивлячись вгору, на підвішене у водоспаді тіло. Це, звісно, міг би бути порахунок наркоділерів; але місце дії зовсім невідповідне. Так далеко вгору річкою важкими наркотиками не займаються: ця діяльність зосереджена нижче за течією, на Шоус-плас і Нібруа. А в порахунках за канабіс зазвичай до вбивства не доходить.

– О, добре, – сказав Еліас, киваючи в бік човна. – Вони, нарешті, спромоглися зняти його. Якщо він має при собі хоч якісь документи, ми скоро знатимемо, хто він…

– Я знаю, хто він, – стенула плечима Карі Адель. – Це Пер Волан, тюремний священик.

Еліас зміряв її поглядом з голови до ніг. Він здогадувався, що вона скоро відмовиться від вишуканого стилю в одязі, який перейняла у детективів-жінок з американських телесеріалів. Але поза цим видавалося, що вона має за душею щось істотніше. Можливо, вона була однією з тих, хто схильний проходити дистанцію до кінця. Може, вона належала саме до цієї рідкісної породи людей. Але насправді уже траплялось, коли він так думав… і що?

Розділ 5

Кімната для допитів була декорована в світлих тонах. Меблі з натуральної сосни. Червоні штори завішували вікно у кімнату апаратного стеження. Інспектор Генрік Вестад з Бускерудської [4] поліції вважав тутешні умови для проведення допиту зручними. Він уже приїжджав з Драммена [5] в Осло і працював у цій-таки кімнаті. Тоді вони опитували дітей у справі сексуальних злочинів, і для цієї роботи надавались анатомічні муляжі-ляльки. Цього разу розслідувалося вбивство. Інспектор пильно придивлявся до білявого довговолосого бороданя, що сидів за столом навпроти нього. Сонні Лофтус. На вигляд він видавався молодшим проти віку, вказаного у справі. Він також не справляв враження людини, що перебуває під дією наркотиків: зіниці його не були розширені. Втім, для осіб з високою толерантністю до наркотиків це доволі типово. Вестад відкашлявся.

– Отже, ви зв’язали її, застосували до неї звичайну ножівку, а тоді просто пішли?

– Так, – відповів допитуваний. Він відмовився від свого права на адвоката, але відповідав на кожне запитання практично односкладово. Зрештою, Вестад вдався до тактики прямих запитань, що передбачали тільки «так» або «ні». Схоже, тактика спрацювала. Ще б не спрацювала! Чоловік давав цілковите зізнання. Але такий результат здавався неправильним. Вестад переглядав розкладені перед ним фотографії. Верхня частина мозкового черепа жінки була відпиляна і відвалилася набік так, що трималась при голові лише на клапті скальпа. У розпилі виднілась поверхня головного мозку. Інспектор давно відкинув ідею, буцімто, дивлячись на людей, можна визначити, на яке зло вони здатні. Але цей чоловік, він… у ньому не відчувалось тієї крижаної відчуженості, агресії чи просто тупості, які Вестад звик знаходити в інших холоднокровних убивць.

Інспектор відкинувся на спинку стільця.

– Чому ви зізнаєтесь у цьому?

Чоловік стенув плечима.

– ДНК на місці злочину.

– Звідки вам знати, що ми її там знайшли?

Чоловік торкнувся свого довгого густого волосся, яке в’язничне начальство, якби вважало за потрібне, могло б наказати підстригти.

– Я своє волосся всюди залишаю. Випадає. Побічний ефект тривалого зловживання наркотиками. Тепер я можу йти?

Вестад зітхнув. Зізнання. Технічні докази з місця злочину. То чому його досі обсідають сумніви?

Він нахилився до мікрофона, що стояв між ними.

– Допит підозрюваного Сонні Лофтуса припинено о 13.04.

Він побачив червоний вогник і зрозумів, що офіцер у кімнаті стеження вимкнув записувальну апаратуру. Вестад підвівся і відчинив двері так, щоб співробітники в’язниці могли увійти, зняти з Лофтуса наручники і відвезти його назад у Статен.

– Яка ваша думка? – запитав офіцер, коли Вестад зайшов у кімнату стеження.

Думка? Вестад надів куртку і різким рухом, роздратовано застебнув блискавку.

– Він не дав мені нічого для обдумування.

– А щодо сьогоднішнього ранкового допиту?

Вестад знизав плечима. Перед тим приходила подруга потерпілої. Згідно з її свідченнями, потерпіла, Еве Морсанд, розповідала, що її чоловік, Інве Морсанд, звинуватив її в подружній невірності і погрожував убити. Еве Морсанд була не на жарт налякана. Зокрема й тому, що чоловік мав серйозні підстави для підозр: вона зустріла іншого і мала намір залишити чоловіка. Важко вигадати більш класичний мотив для вбивства. А як щодо мотивів хлопчини? Жінка не була зґвалтована, нічого з будинку не викрадено. У ванній було зламано аптечку, і чоловік стверджував, начебто зникли деякі снодійні засоби. Але навіщо людині, що, судячи зі слідів від ін’єкцій, мала легкий доступ до важких наркотиків, морочитись заради жалюгідних снодійних таблеток?

Негайно поставало наступне запитання: навіщо слідчому, маючи на руках підписане зізнання, непокоїтись про такі дрібниці?

Йоганнес Холден драїв підлогу перед камерами, коли у крило А увійшли два тюремних наглядачі, ведучи хлопця.

Хлопець усміхався. Попри наручники, здавалось, він іде в супроводі двох гарних приятелів у якесь приємне місце. Йоганнес зупинився і підняв праву руку.

– Сонні, поглянь! У мене з плечем набагато ліпше. Завдяки тобі.

Хлопець змушений був підняти обидві руки, щоб показати старому «на великий палець». Наглядачі зупинились перед дверима однієї з камер і зняли з нього наручники. Двері відмикати не було потреби, оскільки двері всіх камер відмикались автоматично щоранку о 8:00 і залишались незамкненими до десятої години ночі. Наглядачі у диспетчерській показали Йоганнесу, як блокувати і розблоковувати всі двері одним натисканням клавіші. У диспетчерській йому подобалось. Саме тому він завжди подовгу мив там підлогу. Там він почувався наче в рубці супертанкера. Тобто там, де він мав би насправді опинитись у кінцевому підсумку.

До тієї халепи він служив матросом і вивчав морську науку. Згідно з особистим планом, передбачалось вирости до судового офіцера. А там би й помічником капітана зробився, а далі першим помічником і, нарешті, капітаном. Щоб зрештою приєднатись до дружини й дочки в будиночку на околиці Фарсунна [6] і знайти роботу лоцмана в порту. То навіщо він зробив це? Навіщо все зіпсував? Що змусило його взятись за перевезення контрабандою двох великих мішків з порту Сонгхла в Таїланді? Не йдеться ж про те, нібито він не знав, що в мішках героїн. І не те щоб він не знав Кримінального кодексу та безжальної норвезької правової системи, яка на той час за тяжкістю прирівнювала контрабанду наркотиків до убивства. Насправді йому навіть не так і потрібна була та величезна сума грошей, запропонована за доставку мішків за певною адресою в Осло. То чого йому треба було? Гострих відчуттів? Чи надії побачити знову її, вродливу тайську дівчину в отій її шовковій сукні і з отим її довгим блискучим чорним волоссям, знову подивитися в її мигдалеподібні очі, почути її ніжний голос, пошепки вимовлені вишневими вустами складні англійські слова… про те, що він має зробити це для неї, для її родини в Чанграй, що це єдиний спосіб урятувати їх. Він ніколи не вірив у ту її історію, але він вірив у її поцілунок. І той поцілунок вів його через океани, через митницю, в камеру попереднього ув’язнення, до судової зали, в кімнату побачень, де його майже доросла дочка заявила батькові, що сім’я не хоче більше мати з ним нічого спільного… вів його через розлучення – в камеру в’язниці Іла. Все, чого він хотів, був отой поцілунок; обіцянка поцілунку стала тим, з чим він залишився.

Після звільнення він не знайшов нікого, хто б на нього чекав. Сім’я зреклася його, друзі віддалились, і він не мав найменшої надії знов отримати роботу на кораблі. Таким чином, тільки одна спільнота готова була прийняти його. Злочинний світ. І він ступив на стару стежину. Доставка контрабанди. Його завербував Українець, Нестор. Героїн з північних областей Таїланду контрабандою перевозився у вантажівках стародавнім опійним шляхом, через Туреччину і Балкани. З Німеччини вантаж розвозили по скандинавських країнах, а робота Йоганнеса полягала в тому, щоб забезпечувати доставку на останній ділянці. Згодом він став таємним інформатором.

Для цього теж не було вагомих підстав як таких. Але поліційний агент зумів зачепити всередині у нього щось таке, про що Йоганнес і сам не підозрював. І хоча ця нова перспектива – чиста совість, – здавалось, важить істотно менше за поцілунок вродливої жінки, він справді вірив у того поліційного агента. Щось таке було в його очах. Хто знає, можливо, Йоганнес залишив би манівці, вийшов би на прямий шлях… Але одного осіннього вечора того полісмена вбили. І тоді – вперше і востаннє – єдиний раз почув Йоганнес жахне прізвисько, почув і повторив пошепки, із сумішшю страху і трепету: «Твілінґен» [7].

Після того стало винятково питанням часу, коли Йоганнеса затягне у той самий вир. Він йшов на дедалі більші ризики, перевозив дедалі більші вантажі. Він хотів попастись, хай йому грець! Спокутувати вчинене. Тому він відчув полегшення, коли митники зупинили його на шведському кордоні. Меблі в задній частині його вантажівки були буквально напхані героїном. Суддя нагадав присяжним як про велику кількість наркотику, так і про те, що це не перший злочин Йоганнеса. Сталося це десять років тому. А в Статені він перебував останні чотири роки, відколи в’язниця відкрилась. Він бачив, як приходили і виходили нові в’язні, бачив, як приходили і йшли тюремні наглядачі; він ставився до всіх з повагою, на яку вони заслуговували, і, своєю чергою, отримував повагу, на яку сам заслуговував. Тобто він мав право на безперечну повагу, як старожил. Сиділець, який більше не є загрозою. Адже ніхто не знав його таємниці. Ніхто не знав про його зраду. Про причину, з якої він накликав на себе це покарання. І він полишив усяку надію, нарешті, отримати те єдине, що важило. Поцілунок, обіцяний йому забутою жінкою. Чисту совість, обіцяну йому мертвим нині поліцейським агентом. Аж доки його перевели в крило А, де він зустрів хлопця, який, за чутками, умів зцілювати. Йоганнес був вражений, коли почув його прізвище, але він нічого не сказав. Він і далі драїв підлогу, тримаючись тихше води і нижче трави, посміхаючись, виконуючи і отримуючи навзаєм дрібні послуги, що роблять стерпним життя в такому місці. Минали дні, тижні, місяці і роки, складаючись у життя, якому судилося скоро закінчитись. Рак. Рак легенів. Маленька клітина, сказав лікар. Агресивний різновид, найгірший з усіх, якщо не діагностувати його вчасно.

Його не діагностували вчасно.

Ніхто нічого не здатен удіяти. Принаймні не Сонні. Він навіть наближено не здогадався, де Йоганнесові болить, коли той запитав: хлопець зробив припущення щодо паху. А плече відпустило, правду кажучи, само по собі, а не від цілющих рук Сонні, які мали температуру аж ніяк не вищу, ніж звичайна 37 °C, і навіть фактично були прохолодніші. Але він був, поза сумнівом, славний хлопець, і Йоганнес не мав жодного бажання розчаровувати його, якщо той думав, начебто його руки зцілюють.

Таким чином, Йоганнес тримав у таємниці і свою хворобу, і свою зраду. Але він знав, що час його спливає. Що він не може забрати цю таємницю з собою в могилу. В жодному разі, якщо хоче спочити в мирі, а не постати в жаху, на зразок зомбі, пожертий червою, у пастці, приречений на вічні муки. Він не мав твердих релігійних переконань щодо того, хто буде засуджений на вічне страждання або за що, але ж він накоїв стільки неправедного у своєму житті!..

– Стільки неправедного накоїв… – бубонів Йоганнес Холден собі під ніс.

Потім він поставив свою швабру під стіну, підійшов до камери Сонні й постукав у двері. Відповіді не було. Він знову постукав.

Зачекав.

Тоді відчинив двері.

Сонні сидів, перетягнувши передпліччя нижче ліктя гумовим джгутом, кінець якого притримував зубами. Він уже заніс шприц над розбухлою веною. Голка була націлена під рекомендованим для оптимального проколу кутом у тридцять градусів.

Сонні спокійно підвів голову і всміхнувся.

– Що?

– Вибач, я… Це може зачекати.

– Ти впевнений?

– Так, це… це не горить, – розсміявся Йоганнес. – Це може зачекати якусь годинку.

– А чотири години зачекає?

– Чотири години – легко.

Старий побачив, як голка занурилась у вену. Хлопець натиснув на шприц. Тиша і морок, здавалося, заповнили кімнату, як чорна вода. Йоганнес тихо вийшов і зачинив за собою двері.

Розділ 6

Симон сидів, задерши ноги на стіл, з мобільним коло вуха, і розгойдувався на стільці. Їхня славетна трійця вдосконалила цей трюк до такої міри, що влаштовували спеціальні змагання, у яких перемагав той, хто спромігся балансувати найтриваліше.

– То цей американський лікар – він що, не схотів тобі сказати свій висновок? – спитав він, притишуючи голос, почасти тому, що не бачив підстав утаємничувати решту членів відділу розслідування вбивств у своє особисте життя, а почасти через те, що вони з дружиною завжди так розмовляли по телефону. М’яко, інтимно. Так, мовби вони були у ліжку, тримаючи одне одного в обіймах.

– Він скаже, – відповіла Ельзе. – Але не зараз. Він має спершу переглянути результати аналізів і тестів. Завтра я вже знатиму більше.

– Гаразд. Як ти почуваєшся?

– Добре.

– Як саме добре?

– Ти так не хвилюйся, коханий, – розсміялась вона. – Побачимось за обідом.

– Згода. А твоя сестра, вона?…

– Так, вона ще тут, зі мною, і відвезе мене додому. А ти не хвилюйся, і припиняймо шушукатись – ти на роботі!

Він закінчив розмову неохоче. Знову пригадав свій сон, у якому віддав їй свій зір.

– Старший інспекторе Хефасе?

Він подивився вгору. І ще вище. Перед його столом стояла висока жінка. Дуже висока. І худорлява. З-під спіднички стирчали тонкі, наче у лелеки, довжелезні циби.

– Я Карі Адель. Мені сказали, що я допомагатиму тобі. Я намагалась тебе знайти на місці злочину, але ти кудись зник.

Вона була до того ж ще й дуже молодою, скидалася більше на амбіційного банківського клерка, ніж на співробітника поліції. Симон відхилився на стільці ще далі назад.

– На місці злочину?

– У парку Куба.

– Звідки тобі відомо, що це місце злочину?

Він бачив, як вона зосередилась. Шукає гідний вихід. Але не знаходить.

– Імовірне місце злочину, – нарешті здобулась вона.

– А хто сказав, що мені потрібна допомога?

Вона кивнула великим пальцем назад і вгору, показуючи, звідки надійшло розпорядження.

– Але я думаю, що допомоги, насправді, потребую саме я. Я тут новачок.

– Щойно після навчання?

– Півтора року у відділі боротьби з наркотиками.

– Новачок. І вже прорвалась у відділ убивств? Вітаємо, Адель. Або тобі справді пощастило, або маєш високі зв’язки, або ти…

Він відкинувся в кріслі майже горизонтально, щоб намацати в кишені джинсів слоїк зі снусом.

– …жінка? – запропонувала вона завершення фрази.

– Я хотів сказати «здібна».

Вона зашарілась, і він прочитав досаду в її очах.

– То ти здібна? – запитав Симон, закладаючи порцію снусу під верхню губу.

– На своєму курсі – друга за результатами.

– І як довго плануєш затриматись у нашому відділі?

– Що ти маєш на увазі?

– Якщо наркотики тобі не припали до душі, чому ти думаєш, буцімто вбивства будуть тобі приємнішими?

Вона знову зосередилась на іншому. Симон натомість переконався, що він правий: вона одна з тих людей, що приходять на короткий час, перш ніж перескочити на вищі поверхи, влитись у вищі ланки. Кмітлива. Напевне, взагалі залишить поліцію. Як учинили оті розумники з відділу боротьби з економічною злочинністю. Пішли собі, здобувши навички, які їм були потрібні, а Симона покинули напризволяще. Поліція – не місце для яскравих, обдарованих і амбіційних, що прагнуть жити повноцінним життям.

– Я пішов з місця злочину, бо там нічого не вдасться знайти, – сказав Симон. – То скажи мені, з чого б ти сама почала?

– Я розпитала б його близьких, родичів, – промовила Карі Адель, очима шукаючи вільний стілець. – Простежила б усі його дії і пересування, перш ніж він потрапив у річку.

Вимова Карі Адель свідчила, що вона походить з центрального району Осло, де люди побоюються, що хибний акцент зробиться їхнім ганебним тавром.

– Браво, Адель. Близькі і родичі…

– …це його дружина. Що невдовзі мала стати «колишньою». Вона не так давно витурила його з дому. Я розмовляла з нею. Він тулився у притулку для наркоманів Іла… Ти не проти, якщо я сяду?

Здібна. Безперечно, здібна.

– Наразі, не маєш такої нагоди, – сказав Симон підводячись.

Наскільки він міг судити, вона була принаймні на п’ятнадцять сантиметрів вища від нього. Однак мусила робити по два кроки проти одного Симонового. Вузька спідниця. Це не шкодить. Але він припускав, що незабаром вона вбиратиме щось практичніше. Вбивства розкривають у штанах.

– Ви знаєте, що вам сюди не можна.

Марта розглядала пару непроханих гостей, заступивши їм шлях до вхідних дверей Центру. Жінку вона, здається, бачила раніше. Людину з таким зростом і худорбою забути складно. Відділ боротьби з наркотиками? Жінка мала світле, якесь неживе волосся і майже не накладала макіяжу на обличчя, знуджений вигляд якого робив її схожою на розбещену доньку багатія.

Чоловік являв собою її пряму протилежність. Заледве метр сімдесят на зріст, віком десь уже на шостому десятку. На обличчі зморшки. Включаючи лінії сміху. Ріденьке сиве волосся над очима, в яких Марта прочитала «лагідний», «дотепний» і «впертий». Вона читала в людях автоматично, за звичкою, що склалась, відколи вона проводила обов’язкові вступні співбесіди з новими мешканцями Центру, з метою встановити, якої поведінки і яких проблем має чекати від них персонал. Іноді вона помилялась. Але нечасто.

– Нам немає потреби заходити всередину, – сказав чоловік, який представився як старший інспектор Хефас. – Ми з відділу розслідування вбивств. Йдеться про Пера Волана. Він мешкав тут і…

– Мешкав?!

– Так, він мертвий.

Марта охнула. Це була її перша реакція на повідомлення про смерть іще однієї людини. Вона застановилася, чи не має заспокоїти себе тим, що вона досі жива. Здивування прийшло мимохіть. Подив від того, що вона не здивована. Адже Пер не був наркоманом, він не сидів разом з рештою на лаві приречених. Чи вона знову помилялась? Або вона бачила це, знала про це підсвідомо? Чи не тому за звичайним у таких випадках зітханням вона так само звично подумала: та звісно ж. Ні, тут було не це. Тут було щось інше.

– Його тіло знайшли в Акері.

Говорив чоловік. У жінки просто на лобі було написано «стажерка».

– Ясно, – кивнула Марта.

– Ти начебто не здивована?

– Ні. Ні, мабуть, не надто. Це завжди – шок, звісна річ, але…

– …але в нашій роботі до цього завжди треба бути готовим, правильно? – Чоловік показав на вікна сусідньої будівлі. – Я не знав, що «Трьонен» закрився.

– Там наміряються відкрити кондитерську високого класу, – сказала Марта, обіймаючи себе так, наче їй холодно. – Для мамусь – любительок кави-латте.

– То вони вже й сюди дістались. Он як!

Він кивнув одному зі старожилів, що дибав повз них на тремтячих ногах, і дочекався стриманого кивка у відповідь.

– Бачу тут знайомі обличчя. Однак Волан був тюремним священиком. Результатів розтину ще немає, але ми не знайшли на його тілі слідів від уколів.

– Він замешкав тут не тому, що вживав наркотики. Він допоміг нам, коли ми мали проблеми з колишніми правопорушниками, котрі оселились тут, у нас. Вони йому довіряли. Тому, коли він змушений був виїхати зі свого дому, ми запропонували йому тимчасове житло.

– Це нам відомо. Я питаю, чому тебе не дивує, що він мертвий, коли ти знаєш напевно, що він не вживав наркотики? Його смерть могла статися внаслідок нещасного випадку.

– А сталася…

Симон зиркнув на свою високу худорляву напарницю. Вона не наважувалась розтулити рота, аж доки він їй кивнув заохочувально.

– Ми не знайшли жодних ознак насильства, але зона навколо річки є сумнозвісним осереддям кримінальної діяльності.

Марта звернула увагу на її вимову: либонь, сувора мати виправляла доньчину мову за обіднім столом; сказала дівчині, що вона ніколи не знайде собі гідного чоловіка, якщо балакатиме, як продавщиця.

Старший інспектор Хефас схилив голову набік.

– Марто, що ти про це думаєш?

Він подобався їй. Він був схожий на небайдужу людину.

– Я думаю, він знав, що помре.

Інспектор підняв брову.

– Чому?

– Тому що він написав мені листа.

Марта обійшла навколо столу в залі засідань, розташованому навпроти приймальні на першому поверсі. Їм удалося зберегти готичний стиль зали, і вона стала найкрасивішим приміщенням у будівлі. Не те щоб якесь інше приміщення в цій будівлі могло претендувати на суперництво… Марта налила чашку кави для старшого інспектора, зайнятого вивченням листа, що Пер Волан залишив для неї на стійці реєстрації. Інспекторова напарниця сиділа на краєчку стільця поруч з ним і відправляла sms з мобільного телефону. Вона ввічливо відхилила запропоновані Мартою каву, чай і воду, наче підозрювала, що тут навіть вода з водогону забруднена небезпечними мікробами. Хефас підштовхнув їй листа.

– Тут йдеться про те, що він залишає притулку все, чим володіє.

Його колега відправила текстове повідомлення і кашлянула. Головний інспектор обернувся до неї.

– Так, Адель?

– Нині більше не можна казати «притулок». Це називається «соціальний центр».

Хефас видавався щиро здивованим.

– Чому?

– Тому що у нас тут є соціальні працівники та шпитальне відділення, – пояснила Марта. – Це підносить його роль до вищого рівня, ніж просто притулок. Звісно, справжня причина в тому, що слово «притулок» на сьогодні набуло негативного значення. Асоціюється з пияцтвом, бійками й убогими умовами життя. Таким чином, перейменувавши заклад, ми вихлюпуємо трохи свіжої фарби на іржу.

– Але навіть у цьому випадку, – вів своє головний інспектор, – чи справді намірявся Волан залишити цьому закладу все своє майно?

Марта стенула плечима.

– Я сумніваюся, що того майна було надто багато. Ви звернули увагу на дату поруч з його підписом?

– Він написав листа вчора. Ти думаєш, він зробив це, знаючи, що скоро помре? Ти хочеш сказати, він покінчив із собою?

Марта замислилась на мить.

– Я не знаю.

Висока худорлява жінка знову відкашлялась.

– Сімейні розриви, наскільки я знаю, нерідко бувають причиною самогубства у чоловіків, старших за сорок.

У Марти промайнуло в голові, що тиха жіночка, либонь, не просто знає, а володіє щодо цього точною статистикою.

– Він не видавався пригніченим? – запитав Симон.

– Не настільки, щоб назвати це справжньою депресією, я б сказала.

– Для суїцидальних типів не рідкість – накласти на себе руки саме тоді, коли вони виходять з депресії, – проказала висока жіночка таким голосом, ніби читала з книжки.

Співрозмовники запитально подивились на неї.

– Фаза депресії часто поєднується з апатією, яка позбавляє особу ініціативи, необхідної для вчинення самогубства.

Звуковий сигнал повідомив, що вона отримала текстове повідомлення.

Хефас повернувся до Марти.

– Чоловік середніх років, якого спровадила з дому дружина, пише нотатку, яку можна розглядати як прощальний лист до вас. То чому ж його смерть – не самогубство?

– Я не кажу, що це не так.

– Але?

– Він здавався наляканим.

– Чого він боявся?

Марта знизала плечима. Вона вже питала себе, чи не створює сама собі непотрібні проблеми.

– Пер був людиною з чорним минулим. Він цього, власне, й не приховував. За його власними словами, він став священиком тому, що прощення йому потрібне було більше, ніж більшості людей.

– Мова йде про такі речі, що не кожен би йому пробачив?

– Про такі, що ніхто не пробачив би.

– Розумію. Ми говоримо про той тип гріхів, у якому духовенство представлене аж надміру?

Марта не стала відповідати.

– Через це дружина його витурила?

Марта вагалась. Цей чоловік здавався вдумливішим за решту полісменів, яких вона зустрічала. Та чи означає це, що йому можна довіряти?

– У моїй роботі, головний інспекторе, навчаєшся мистецтва прощати непростиме. Звісно, можливо, що Пер, у кінцевому рахунку, не зміг пробачити собі й саме тому обрав саме такий вихід. Але також можливо, що…

– Хтось… скажімо, батько дитини, яка зазнала насильства, хотів уникнути висунення звинувачень, що пов’язане із заподіянням повторної травми жертві. Хтось був не впевненим, що Пер Волан буде покараний чи дістане достатньо суворе покарання. Таким чином, цей хтось вирішив, що він – суддя, присяжні і кат в одній особі.

Марта ствердно кивнула.

– Я думаю, це тільки природна реакція людини, дитину якої скривдили. Хіба ви не мали в своїй практиці випадків, коли закон виявлявся неадекватним?

Симон Хефас похитав головою.

– Якщо співробітники поліції піддаватимуться на такого роду спокуси, закон утратить будь-який сенс. Я ж насправді вірю у вищість закону. Правосуддя має бути безстороннім. Ви підозрюєте когось зокрема?

– Ні.

– Борг за наркотики? – запитала Карі Адель.

Марта заперечно похитала головою.

– Я би знала, якби він їх вживав.

– Я питаю лише тому, що написала офіцерові з відділу боротьби з наркотиками про Пера Волана. А він мені ось що відповів…

Вона витягла стільниковий телефон з кишені свого облиплого жакета, і з неї випала, грюкнувши, гральна кулька і покотилася по підлозі.

– «Бачив, як він іноді розмовляв з одним з дилерів Нестора, – читала вона вголос, підводячись на пошуки кульки. – Бачив також, як він брав у нього пакунок, але не платив».

Карі Адель сховала телефон у кишеню і зловила кульку, що не встигла докотитись до муру.

– Який ти з цього робиш висновок? – запитав Симон.

– Що ця будівля одним боком спирається на схили в районі площі Александра К’єлланда. І, напевне, з того боку більше блакитної глини і менше граніту…

Марта всміхнулась.

Висока худорлява жінка коротко усміхнулась їй у відповідь.

– …і що Волан заборгував комусь гроші. Доза героїну коштує триста крон. І це навіть не повний пакунок, а лише 0,2 грама. Два пакетики в день – це…

– Не так швидко, – перебив її Симон. – Наркоманам не дають у кредит, правильно?

– Зазвичай ні. Можливо, він робив комусь певні послуги, а йому сплачували героїном.

Марта сплеснула руками.

– Він не вживав, скільки вам повторювати! Половина моєї роботи полягає в тому, щоб визначати: вживає людина чи ні.

– Ваша правда, фрекен Ліан, – сказав Симон, потираючи підборіддя. – Можливо, той героїн був не для нього.

Він підвівся.

– В усякому разі, нам доведеться зачекати на результати медичної експертизи.

– Гарна була ідея зв’язатися з відділом боротьби з наркотиками, – сказав Симон, коли вони вже прямували в центр міста через Уеландс-гате.

– Дякую, – відказала Карі.

– Симпатична дівчина, ота Марта Ліан. Ти раніше з нею мала тісніші стосунки?

– Ну, такій симпатичній я б не відмовила.

– Що?

– Пусте. Невдалий жарт. Ти мав на увазі, чи я знала її з часів роботи у відділі боротьби з наркотиками? Так, знала. Вона славна, і мене завжди дивувало, що вона працює в Центрі Іла.

– Тому що вона симпатична?

– Загальновідомо, що приємний зовнішній вигляд поліпшує кар’єрні перспективи людей з середнім інтелектом і помірними здібностями. А робота в Іла, наскільки я можу судити, не є кар’єрним трампліном.

– Можливо, вона вважає цю роботу гідною того, щоб її виконувати, попри всі обставини.

– Заради чого? Ти хоч розумієш, скільки їм платять?

– Заради самої роботи. У поліції теж платять не надто, правда?

– Правда.

– Але це гарне місце, щоб почати свою кар’єру, якщо паралельно здобути юридичний ступінь, – вів далі Симон. – Коли ти закінчиш другий рівень?

У Карі злегка почервоніла шия, і він зрозумів, що таки зачепив її за живе.

– Правильно, – сказав Симон. – Приємно було скористатися з твоєї допомоги. Адже ти, либонь, скоро станеш моїм шефом, десь у міністерстві? Чи підеш працювати у приватний сектор, де фахівцям з нашими навичками платять у середньому в півтора раза більше, ніж тут.

– Можливо, – озвалась Карі. – Але я не думаю, що коли-небудь стану твоїм босом. Тобі у відставку треба буде йти у березні наступного року.

Симон не знав, сміятися йому чи плакати. Він повернув ліворуч на Ґрьонландслейрет, до Управління поліції.

– У півтора раза більша зарплатня стане вам у пригоді, якщо ви плануєте придбати нерухомість. Квартиру чи будинок?

– Будинок, – відповіла Карі. – Ми хочемо двох дітей, тож нам знадобиться більше місця. Виходячи з вартості квадратного метра житла в центрі Осло, треба купувати на вторинному ринку або мати успадковані гроші. Батьки, і мої, і Семі, живі й здорові. До того ж і Семі, і я сходимось на тому, що субсидії розбещують.

– Розбещують? Ти серйозно?

– Так.

Симон глянув на власників пакистанських крамничок, що повиходили з тісних перегрітих приміщень на вулицю, де вони базікали, курили і безцільно стежили за вуличним рухом.

– А тобі не цікаво, як я дізнався, що ти шукаєш нерухомість?

– Кулька, – відповіла Карі. – Дорослі без дітей носять її в кишені тільки тоді, коли їм треба оглядати старі будинки або квартири і вони хочуть переконатися, чи підлоги не похилились через просідання будинку настільки, що треба їх міняти.

Вона була справді розумна.

– Просто май на увазі, – сказав Симон, – якщо будинок простояв 120 років і більше, підлоги неодмінно виявляться трохи кривими.

– Може, й так, – погодилась Карі, нахиляючись уперед, щоб помилуватись на шпиль Ґрьонландської церкви. – Але мені подобається, коли підлоги рівні.

Симон розсміявся. Можливо, він іще заприязниться з цією цибатою. Йому теж подобаються рівні підлоги.

Розділ 7

– Я знав твого батька, – сказав Йоганнес Холден.

За вікном накрапало. Зранку було тепло, сонячно; а вдень на горизонті скупчились хмари і містом пройшов легкий літній дощик. Йоганнес згадав свої давні відчуття ще до того, як його посадили. Як малі краплинки дощу вмить нагрівались, падаючи на напоєну сонцем шкіру. Як піднімався запах пилу з теплого асфальту. Від пахощів трави, листя і квітів у нього паморочилося в голові, тягло на пустощі. Ох, коли б знову молодість!

– Я був його таємним інформатором, – сказав Йоганнес.

Сонні сидів у темряві, під муром, і його обличчя неможливо було розгледіти. У Йоганнеса залишалось не надто багато часу: камери невдовзі замкнуть на ніч. Він набрав повітря в груди. Ось він дійшов до цієї миті. До фрази, яку йому треба сказати, хоч як він боїться наслідків. Вимовляючи слова, що стільки часу сиділи в його грудях, він боявся, чи вони, бува, не пустили там коріння.

– Неправду кажуть, Сонні, начебто він застрелився.

І по всьому. Нарешті він йому сказав.

Мовчання.

– Сонні, адже ти не спиш?

Йоганнес бачив, як хлопець поворушився в напівтемряві.

– Я знаю, чим це дійсно стало для тебе і твоєї матері. Знайти батька мертвим. Прочитати листа, в якому він стверджував, буцімто був людиною мафії в поліції, допомагав наркодилерам і перевізникам наркотиків. Буцімто він застерігав їх про рейди, видавав інформацію про докази, про підозрюваних.

Йоганнес бачив білки пари очей, що блимали у напівмороці.

– Сонні, все було навпаки. У твого батька виникли підозри, хто насправді зрадник у поліції. Я чув, як Нестор обговорював по телефону зі своїм босом, яким чином їм здихатися полісмена на прізвище Лофтус, перш ніж той перепаскудить їм усю «малину». Я застеріг твого батька про небезпеку, переповів йому ту розмову; поліція мала діяти швидко. Але твій батько сказав, що не може залучати інших людей, що повинен проводити операцію сам, бо знає, що ціла низка полісменів заборгувала Несторові. Через те він змусив мене заприсягтися, що я триматиму рот на замку і ніколи ані слова про це не зроню жодній живій душі. То я й тримав ту обіцянку аж до теперішньої миті.

Чи Сонні все зрозумів? Можливо, що ні, але найголовніше не в тому, чи Сонні взагалі слухав або що з того буде, а в тому, що Йоганнес нарешті очистив сумління. Нарешті сказав йому. Доставив повідомлення законному адресатові.

– У ті вихідні твій батько був сам: ви з матір’ю поїхали з міста на якесь змагання борців. Він знав, що по нього прийдуть, тому забарикадувався всередині отого вашого жовтого будиночка в Берґу.

Йоганнес відзначив, що він щось відчуває у темряві. Зміну хлопцевого пульсу і дихання.

– Попри всі перестороги, Нестор і його люди спромоглися потрапити всередину. Вони не хотіли переслідувань, яких не змогли б уникнути, застреливши полісмена, тому вони змусили твого батька написати отого передсмертного листа…

Йоганнес ковтнув і казав далі:

– …в обмін на обіцянку не займати тебе і твою матір. Після цього вони вистрілили в нього впритул з його власного пістолета.

Йоганнес заплющив очі. У камері було дуже тихо, і все ж здавалося, що хтось кричить йому у вухо. І щось стискало груди та горло, чого він не відчував уже багато-багато років. Боже милостивий, коли він востаннє плакав? Коли його дочка народилась? Але він не міг зупинитися саме зараз; він мав закінчити те, що вже почав.

– Я думаю, тобі цікаво, як Нестор увійшов у будинок?

Йоганнес затамував подих. І йому здалося, ніби хлопець теж припинив дихати; Йоганнес чув тільки шумовиння крові у власних вухах.

– Хтось бачив, як я говорив з твоїм батьком, і Нестор подумав, що поліції аж надто щастило з вантажівками, які вона останнім часом перехоплювала. Я все заперечував, казав, що я просто трохи знайомий з твоїм батьком і що він намагався витягти з мене інформацію. Тоді Нестор сказав, що коли твій батько вірить, що я міг би стати його таємним інформатором, я можу підійти до вхідних дверей і змусити його відчинити. У такий спосіб, за словами Нестора, я зміг би довести, на чиєму я боці.

Йоганнес почув, що його співбесідник знову почав дихати. Прискорено. Жорстко.

– Твій батько відчинив двері. Адже своєму інформаторові довіряєш, правильно?

Йоганнес відчув якийсь рух, але він не почув і не побачив більше нічого, бо дістав удар. А вже коли лежав на підлозі, відчуваючи в роті металевий присмак крові і мимоволі проковтнувши зуб, що ковзнув йому в горло, отоді він почув, як хлопець кричить, кричить не вгаваючи, як відчиняються двері камери, вигукує щось офіцер, і тоді хлопця погамовують, беруть у наручники; і ще він подумав тоді, як дивно, що у наркомана така швидкість, точність і сила удару… І про прощення. Прощення, яке він не отримав. І про час. Про секунди, що минають. Про наближення ночі.

Розділ 8

Найбільше свій «порш-каєн» Арілд Франк любив за його гурчання. Точніше – за відсутність гурчання як такого. Гуготіння 4,8-літрового мотора V8 нагадувало йому про швейну машину його матері у часи, коли він ріс у Станге під Хамаром [8]. То теж був звук тиші. Тиші, спокою і зосередженості.

Двері з пасажирського боку відчинились, і в машину сів Ейнар Харнес. Франк не знав, де молоді адвокати купують собі костюми в Осло, проте знав напевне, що не в тій самій крамниці, де він. А крім того, він ніколи не бачив сенсу в покупці світлих костюмів. Його костюми завжди були темними. І коштували не більше п’яти тисяч крон. Різниця в ціні між костюмами його і Харнеса мала б надходити на ощадний рахунок для майбутніх поколінь, яким треба буде утримувати власні сім’ї і які працюватимуть далі над розбудовою Норвегії. Або забезпечити ранній і зручний вихід на пенсію. Або «порш-каєн».

– Я чув, він у карцері, – сказав Харнес, коли автомобіль Франка від’їхав від узбіччя перед помальованим графіті входом в адвокатську контору «Харнес amp; Фалбакен».

– Він віддухопелив сусіда по камері, – пояснив Франк.

Харнес здивовано повів випещеною бровою.

– Ганді набив комусь пику?

– Ніколи не знаєш, чого чекати від наркомана. Але відтак у нього було чотири дні різкого відходняку; тому я припускаю, що він на цю мить цілком налаштований на співпрацю.

– У них це родинне, наскільки я чув.

– Що ти чув? – перепитав Франк, сигналячи неповороткій «королі».

– Тільки те, що всі знають. Чи є поза тим щось іще?

– Ні.

Арілд Франк упевнено випередив кабріолет «мерседес». Він учора вже сам відвідав хлопця в карцері. Персонал щойно прибрав блювотиння, і покараний в’язень сидів, скорчившись під шерстяною ковдрою, в кутку.

Франк ніколи не був знайомий з Абом Лофтусом, але знав, що син попервах ішов по батькових стопах. Так само як батько, син був обдарованим борцем і у віці п’ятнадцяти років показував такі результати, що газета «Афтенпостен» пророчила йому кар’єру в національній лізі. А тепер він сидів у смердючій камері, тремтячи, як осиковий листок, і схлипуючи, як мале дівчисько. Ломка усіх рівняє під один гребінець.

Вони зупинилися перед блокпостом, Ейнар Харнес показав своє особове посвідчення, і сталевий шлагбаум підняли. Франк припаркував свій «каєн» у зарезервованому за ним місці, і вони з Харнесом підійшли до центрального входу, де Харнеса було вже записано в журнал відвідань. Зазвичай Франк проводив Харнеса через чорний хід, з того боку, де розташовувались перевдягальні персоналу, щоб уникнути реєстрації візитів. Він не хотів давати зайвий привід для пересудів з приводу того, що так часто приводить у Статен адвоката з репутацією Харнеса.

Як правило, будь-якого в’язня за підозрою в причетності до нової кримінальної справи допитували у відділенні поліції, але Франк попросив, щоб цей допит відбувся у Статені, з огляду на те, що Сонні Лофтус наразі перебував у карцері.

З цією метою була вимита і підготовлена вільна камера. По один бік столу сиділи двоє людей з поліції – чоловік і жінка – у цивільному вбранні. Франк бачив їх раніше, але не міг пригадати їхні імена. Особа по інший бік столу була така бліда, що її обличчя майже губилося на тлі молочно-білої стіни. Голову хлопець похнюпив, а руками вчепився в край столу так міцно, наче все навколо нього йшло обертом.

– Отже, Сонні, – весело вигукнув Харнес, поклавши руку хлопцеві на плече, – ти готовий?

Жінка в цивільному відкашлялась.

– Скоріше варто запитати його, чи він уже закінчив.

Харнес криво посміхнувся їй і підняв брови.

– Що ви маєте на увазі? Я сподіваюсь, ви не почали допит мого клієнта без присутності його адвоката.

– Він сказав, що немає потреби чекати на вас, – озвався полісмен.

Франк подивився на хлопця. Він відчув неладне.

– Отже, він уже зізнався? – зітхнув Харнес, витягаючи з портфеля три скріплені разом аркуші паперу. – Якщо вам потрібне його зізнання в письмовому вигляді, то…

– Навпаки, – перервала його жінка. – Він просто заявив, що не має нічого спільного з убивством.

У камері запала така тиша, що Франк розчув пташине цвірінькання за вікном.

– Він зробив що?

Брови Харнеса підтяглись аж до лінії волосяного покриву над лобом. Франк не знав, що бісить його більше: вищипані адвокатові брови чи його нездатність одразу оцінити всю глибину катастрофи, що розгорталась.

– Він сказав що-небудь іще? – запитав Франк.

Жінка в цивільному подивилася на помічника начальника в’язниці, тоді на адвоката.

– Усе гаразд, – запевнив її Харнес. – Він тут на моє прохання: на випадок, якби вам знадобилось більше інформації про ту одноденну відпустку Лофтуса.

– Я особисто давав дозвіл, – докинув Франк. – І не було ніяких підстав передбачати такі трагічні наслідки.

– Ми не впевнені щодо причинно-наслідкового зв’язку, – сказав полісмен, – зважаючи, що зізнання ми поки що не маємо.

– А як же докази? – вигукнув був Арілд Франк, але тут-таки сам себе урвав.

– Що вам відомо про докази? – запитав його полісмен.

– Я лише припустив, що вони мали бути, – сказав Франк, – коли вже Лофтус є підозрюваним. Правильно я кажу… офіцере?…

– Інспектор Генрік Вестад, – представився полісмен. – Я мав провести перший допит Лофтуса. Але тепер він змінив свої свідчення. Він навіть стверджує, що має алібі на момент убивства. Свідка.

– У нього є свідок, – підхопив Харнес, дивлячись на свого мовчазного клієнта. – Тюремний наглядач, який супроводжував його в день відпустки. І він повідомив, що Лофтус зник на…

– Інший свідок, – перервав його Вестад.

– Хто б то міг бути? – пирхнув Франк.

– Лофтус каже, що познайомився з чоловіком на ім’я Леїф.

– Леїф, а прізвище?

Усі втупили погляди у патлатого в’язня, який, схоже, блукав думками десь дуже далеко і зовсім не звертав уваги на присутність сторонніх людей.

– Він не знає, – сказав Вестад. – Каже, вони побалакали дуже коротко на майданчику для відпочинку при автомагістралі. Він твердить, що свідок був за кермом синього «вольво» з наліпкою «Я – Драммен», а також він думає, що свідок, можливо, хворий або має проблеми з серцем.

Франк голосно реготнув.

– Я думаю, – сказав Ейнар Харнес, вдаючи холоднокровність і складаючи папери назад у свій портфель, – ми маємо на цьому перерватись, щоб я міг переговорити з моїм клієнтом і отримати від нього інструкції.

Франк мав звичку посміхатись, коли він гнівався. А зараз лють вирувала у нього в голові, як окріп у чайнику, і йому довелося зробити над собою зусилля, щоб знову не розреготатися вголос. Він вирячився на так званого Харнесового клієнта. Сонні Лофтус збожеволів. Від першого нападу божевілля постраждав старий Холден, а тепер оце. Героїн, напевне, таки роз’їв його мозок. Але ніхто не дозволить Сонні отак усе розвалити. Надто високі ставки. Франк глибоко вдихнув і начебто почув, як клацнув уявний вимикач гнівного чайника. Завдання полягає нині в тому, щоб дати справі трохи більше часу, тримати її під контролем. Доки завершиться ломка.

Симон стояв на мосту Саннер і дивився на воду, що бігла вісьмома метрами нижче. Була шоста вечора, і Карі Адель саме стала розпитувати його, які правила щодо понадурочних годин роботи у відділі розслідування вбивств.

– Жодного уявлення, – відказав Симон. – Розпитай у відділі кадрів.

– Ти щось бачиш там?

Симон заперечно похитав головою. За листям на східному березі річки він міг розгледіти стежку, яка тяглася вздовж води вниз, аж до нової Опери на березі Осло-фіорду. Чоловік сидів на лавці і годував голубів. Він на пенсії, подумав Симон. Це те, чим займаються люди на пенсії. На західному березі розташувався сучасний житловий будинок, з вікон і балконів якого мав відкриватись приємний краєвид з річкою і мостом.

– То що ми тут робимо? – поцікавилась Карі, нетерпляче копаючи ногами асфальт.

– А тобі сьогодні треба десь бути? – поцікавився Симон і озирнувся довкола.

Повз них неквапливо проїхав автомобіль, усміхнений жебрак запитав, чи не розміняють вони 200-кронову банкноту, пара в дизайнерських сонцезахисних окулярах і з дитячим візочком, у нижньому лотку якого лежав одноразовий гриль, прочимчикувала поряд, сміючись над чимось своїм. Він любив Осло під час літніх канікул, коли місто звільняється від надміру людей і стає знову таким, як колись. Велике село його дитинства, де нічого особливого не траплялося, а все, що траплялося, справді щось означало. Місто, яке він розумів.

– Наші з Семі друзі запросили нас на вечерю.

Друзі, подумав Симон. Він теж колись мав друзів. Що з ними сталося? Можливо, вони ламають голову над таким самим питанням. Що сталося з ним? Він не знає, чи міг би він дати їм доладну відповідь.

Глибина річки становила близько одного метра, щонайбільше – півтора. У деяких місцях з води стирчали брили. У протоколі розтину згадувались тілесні ушкодження, які можуть виникнути при падінні з певної висоти і здатні пояснити перелом шиї, що, власне, й став фактичною причиною смерті.

– Ми тут, бо ми обстежили річку Акер угору і вниз звідси, але це єдине місце, де міст достатньо високий, а вода достатньо мілка для того, щоб ударитись об камені настільки сильно. Крім того, цей міст найближчий до притулку.

– До соціального центру, – виправила його Карі.

– Ти б спробувала тут накласти на себе руки?

– Ні.

– Я маю на увазі, якби ти справді мала такий намір.

Карі припинила човгати ногами. Подивилась униз, перехилившись через поручні.

– Припускаю, що я б обрала більшу висоту. Тут занадто великий ризик вижити. Завеликий ризик опинитись в інвалідному візку.

– І ти також не штовхала б із цього мосту когось, кого намагалась би вбити?

– Ні, ймовірно, ні, – позіхнула вона.

– Таким чином, ми шукаємо того, хто зламав карк Перу Волану, а звідси зіпхнув його тіло в річку.

– Це те, що ви називаєте версією, я гадаю?

– Ні, це те, що версією називаємо ми. Що ж до вашої вечері…

– Так?

– Зателефонуй своєму благовірному і скажи, що гості відміняються.

– Он як?

– Ми починаємо поквартирне опитування потенційних свідків. Ти можеш, наприклад, починати стукати у двері всіх помешкань, чиї балкони виходять на річку. Далі нам треба буде прочесати архіви тонким гребінцем на предмет потенційних переламувачів карку.

Симон заплющив очі і глибоко вдихнув.

– Тебе не зачаровує Осло влітку?

Розділ 9

Ейнар Харнес ніколи не прагнув урятувати цілий світ. Ні, тільки невеличку його частину. Якщо ж конкретно – то свою особисту частину. Заради цього він взявся за вивчення права. Тільки невеликої його частини. Себто – такої лише, щоб якось скласти іспит. Тоді влаштувався на роботу в адвокатську контору, що практикувала винятково у нижчому сегменті кримінального права Осло; працював на них доволі тривалий час, аж доки сам отримав ліцензію; тоді заснував свою власну фірму з Еріком Фалбакеном – старіючим алкоголіком, що ледве тримався на плаву, – і разом вони виробили новий рівень дна в юридичній практиці. Вони бралися за найбезнадійніші справи і програли кожну з них, але в процесі цієї діяльності здобули репутацію захисників найнижчих верств суспільства. Характер їхньої клієнтури означав, що юридичне партнерство Харнес amp; Фалбакен отримувало платню за своїми рахунками – якщо, звісно, такі взагалі виписувались, – того самого дня, коли клієнти отримували свої виплати з соціального страхування. Ейнар Харнес дуже скоро усвідомив, що служить не в системі правосуддя, а в альтернативній системі стягнення заборгованостей, – разом з громилами, колекторами і ворожками. Він за гроші погрожував боржникам своїх клієнтів судовими позовами, за мінімальну зарплатню наймав найнікчемніших нездар і беззастережно обіцяв потенційним клієнтам перемогу в суді у безнадійних справах. Та хоч би там як, а Харнес мав одного клієнта, завдяки якому його фірма міцно стояла на ногах. Цікаво, що ім’я цього клієнта ніколи не фігурувало у звітній системі контори, якщо взагалі можна назвати системою суцільний хаос, що панував у картотеці, яку впорядковувала недбала секретарка у ті більш-менш короткі періоди, коли вона не перебувала на лікарняному. Цей клієнт ніколи не зволікав з оплатою, за послуги, як правило, сплачував готівкою і зазвичай не просив виписувати рахунки. Найімовірніше, за роботу, яку Харнес мав виконати для нього у найближчі години, він теж сплатить без квитанції.

Сонні Лофтус сидів на ліжку, схрестивши ноги, і очі його випромінювали відчай. Минуло шість днів від того горезвісного допиту, і хлопцеві весь цей час було непереливки, але він досі тримався, всупереч їхнім очікуванням. Інші в’язні, з якими Харнес підтримував контакт, були одностайні: Сонні не намагається роздобути наркотики, навпаки, відхиляє пропозиції «підправитись» амфетаміном чи канабісом. Натомість його бачили у тренажерному залі, де він дві години без перепочинку викладався на біговій доріжці, а тоді ще дві години тягав штангу. Вночі з камери Сонні долинали крики. Але він тримався. Хлопець, який упродовж дванадцяти років був злісним споживачем героїну. Досі Харнесу були відомі лічені випадки, коли таким наркоманам удавалося зіскочити із залежності лише завдяки чомусь не менш нав’язливому за наркотики, що стимулювало, і мотивувати їх так само, як регулярне вживання дози. Список замінників короткий. Люди могли знайти Бога, закохатись, або в них народжувалась дитина. Оце й усе. Коротше кажучи, людина має знайти щось, здатне наповнити її життя новим сенсом і дати нову мету. Але, може, це тільки останній дрейф потопаючого до поверхні, перш ніж остаточно піти на дно? Ейнар Харнес знав напевно одне: його спонсорові потрібна відповідь. Ні, не відповідь. Результат.

– У них є зразки твоєї ДНК з місця злочину, тож тебе засудять незалежно від твого зізнання чи незізнання. То навіщо марно затягувати агонію?

Відповіді не було.

Харнес пригладив свою зачесану назад чуприну з такою силою, що аж запекло в коренях волосся.

– Я міг би влаштувати за годину пакетик героїну. Що тебе зупиняє? Мені потрібен тільки твій підпис отут, – постукав він пальцем по трьох аркушах формату А4, що лежали у нього на колінах, на його портфелі.

Хлопець облизав свої пересохлі потріскані губи сухим язиком, таким білим, що Харнесу він видався обкладеним сіллю.

– Дякую. Я обдумаю пропозицію.

«Дякую. Я обдумаю»?! Він пропонував наркотики жалюгідному наркоманові, що конає від синдрому відміни! Чи хлопець вислизнув з-під дії законів тяжіння?

– Сонні, послухай…

– І дякую за ваш візит.

Харнес похитав головою і підвівся. Хлопець не протримається. Харнес має просто зачекати іще один день. Доки мине доба див.

Коли черговий співробітник в’язниці провів Харнеса через усі двері й замки аж до відділу реєстрації відвідувачів, де адвокат попросив, щоб йому викликали таксі, він подумав про те, що скаже його клієнт. Чи, радше, що його клієнт зробить, якщо Харнес не врятує світ.

Тобто, конкретніше, свою особисту частину світу.

Гейр Ґолдсруд нахилився вперед у своєму кріслі і втупився в монітор.

– Що він, у біса, замислив?

– Схоже, він намагається привернути чиюсь увагу, – сказав інший наглядач у в’язничному пункті стеження.

Ґолдсруд дивився на хлопця. Довга борода торкалась його оголених грудей. Він стояв на стільці перед однією з камер відеонагляду і стукав у її об’єктив кісточкою скрюченого вказівного пальця, водночас нерозбірливо вимовляючи якісь слова.

– Фінстаде, ходімо зі мною, – наказав Ґолдсруд підводячись.

Вони пройшли повз Йоганнеса, що мив підлогу в коридорі. Сцена віддалено нагадала Ґолдсруду кадр з якогось фільму. Вони спустилися сходами на перший поверх, увійшли у в’язничний блок, проминули загальну кухню і, пройшовши далі коридором, знайшли Сонні, який сидів на тому самому стільці, на якому він щойно стояв.

За виглядом хлопцевого торса і рук Ґолдсруд побачив, що Сонні останнім часом бував у спортзалі – м’язи і вени рельєфно вимальовувались під шкірою. Він чув, що деякі з найбільш запеклих споживачів ін’єкційних наркотиків, перш ніж уколотись, качають біцепси в тренажерному залі. Амфетамін і найрозмаїтіші таблетки були в широкому обігу, але Статен був однією з небагатьох в’язниць у Норвегії – цілком можливо, навіть єдиною, – де керівництво якоюсь мірою контролювало ввезення героїну. Щоправда, не схоже було, щоб Сонні коли-небудь мав труднощі в доступі до цього наркотику. До цього часу. З того, як хлопця трусило, Ґолдсруд міг сказати, що він не мав дози впродовж кількох днів. Не дивно, що він упав у розпач.

– Допоможи мені! – почав благати Сонні, коли побачив, що наглядачі наближаються.

– Звісно, – сказав Ґолдсруд, підморгуючи Фінстадові. – Дві тисячі за флакончик.

Він збирався пожартувати, але помітив, що Фінстад у цьому не впевнений.

Хлопець заперечно похитав головою. М’язи у нього надимались навіть на шиї, навколо горла. Ґолдсруд чув, що хлопець начебто був колись перспективним борцем. Можливо, правду кажуть, що м’язи, накачані у віці до дванадцяти років, у дорослому віці можна відновити впродовж лічених тижнів.

– Замкніть мене!

– Ми тебе, Лофтусе, не замкнемо до десятої.

– Я прошу вас!

Ґолдсруд був спантеличений. Траплялося, що в’язні просили замикати їх у камерах, оскільки вони боялися когось. Іноді, хоча й не завжди, їхні побоювання не були безпідставними. Страх – це типовий побічний продукт злочинного життя. Або навпаки. Але Сонні був, ймовірно, єдиним мешканцем Статена, що не мав жодного ворога серед решти в’язнів. Навпаки, до нього ставилися, як до священної корови. І хлопець зроду не виявляв найменших ознак страху; і він, безперечно, мав таку статуру і психічну наснагу, що дозволяли йому ладнати з наркотичною залежністю ліпше, ніж це вдавалось іншим. То чому ж…

Хлопець колупав нігтем струп на рубці від ін’єкції на передпліччі; аж тоді Ґолдсруд звернув увагу, що старі струпи були у нього на всіх слідах від внутрішньовенних. Свіжих слідів не було взагалі. Хлопець зав’язав. Саме тому він хотів, щоб його замкнули. У нього був синдром відміни, і він надто добре усвідомлював, що зараз візьме все, що йому запропонують.

– Ходімо, – сказав Ґолдсруд.

– Симоне, підніми лишень ноги!

Симон відірвав погляд від паперів. Стара прибиральниця була такою низенькою і так зігнулась у три погибелі, що її заледве видно було за прибиральним візочком. Вона працювала в поліційному відділку ще до того, як Симон сюди прийшов у минулому тисячолітті. Вона була жінкою суворих поглядів і завжди називала не тільки себе, але й усіх своїх колег, незалежно від статі, «прибиральниками».

– Привіт, Сіссел! Знову той час настав?

Симон глянув на годинник. Уже по четвертій. Офіційний кінець робочого дня в Норвегії. Справді, трудове законодавство фактично наказує ім’ям короля і країни залишати робоче місце хвилина у хвилину. У минулому він ні про що не дбав менше, ніж про вчасне закінчення робочого дня. Але то було колись. Він знав, що Ельзе чекає на нього, що вона почала готувати обід кілька годин тому і що, коли він прийде додому, вона вдаватиме, нібито страву скомбіновано щойно, експромтом, похапцем, і вона сподіватиметься, що він не помітить розгардіяшу, розлитих і розсипаних продуктів та інших ознак дальшого погіршення її зору.

– Коли ми з тобою, Симоне, востаннє викурили разом цигарку?

– Я тепер вживаю снус.

– Закладаюсь, це ота твоя молода дружина намовила тебе кинути курити? І досі немає дітей?

– А ти, Сіссел, досі не на пенсії?

– Я думаю, що у тебе вже десь є дитина, тому ти й не хочеш іще однієї.

Симон посміхнувся, дивлячись на неї, як вона шурує шваброю у нього під ногами, і запитав себе, – не вперше, треба зазначити, – як можливо, щоб крихітне тіло Сіссел вичавило із себе таке велетенське потомство. «Дитина Розмарі». Він прибрав геть свої папери. Справу Волана відкладено. Ніхто з мешканців квартир у районі моста Саннер нічого не бачив, і жодні інші свідки теж не об’явились. Доки не знайдено доказів скоєння злочину, справа лежатиме на полиці, – сказав Симону його шеф і наказав присвятити наступні кілька днів поповненню звітів про два розкритих убивства: вони дістали прочуханку від прокурора, вона відгукнулась про їхню частину роботи, як про «слабкий бік справи». Насправді вона не знайшла жодних фактичних помилок у роботі поліції, проте хотіла б побачити «переконливіший рівень деталізації».

Симон вимкнув комп’ютер, надів куртку і попрямував до дверей. Літо ще було в розпалі, а це означало, що навіть ті співробітники, хто не був у відпустці, здебільшого пішли ще о третій, тож у загальному офісі з вільним плануванням, де відгонило клеєм від нагрітих сонцем старих перегородок, чулися тільки поодинокі натискання клавіш. За однією з перегородок він зауважив Карі. Та, поклавши ноги на стіл, читала книжку. Він зазирнув за перегородку.

– Сьогодні немає вечері з друзями?

Вона автоматично згорнула книжку і подивилась на нього водночас роздратовано і винувато. Він прочитав назву книжки: «Закон про компанії» [9]. Він знав, що вона в курсі, що у неї немає підстав почуватись ніяково через навчання у робочі години, оскільки ніхто не дав їй жодного завдання. Саме так повелося у «вбивчому» відділі: немає вбивства – немає роботи. Тож із того, як вона зашарілася, Симон виснував, що вона усвідомлює: диплом юриста, зрештою, забере її з відділу, але вона сама ладна була сприймати це як свого роду зраду. А роздратування від того, що, переконавши себе у праві використати час на службі для навчання, вона все одно інстинктивно згорнула книжку, щойно побачила Симона.

– Семі цими вихідними серфінгує у Вестлані [10]. Я вирішила: почитаю радше тут, ніж удома.

Симон кивнув.

– Робота в поліції може бути нудною. Навіть у «вбивчому» відділі.

Вона подивилась на нього.

Він стенув плечима.

– Особливо у «вбивчому».

– То навіщо ти пішов розслідувати вбивства?

Вона скинула черевики і підібгала босі ноги на край стільця. Так, наче вона сподівається на ґрунтовнішу відповідь, подумалось Симону. Ймовірно, вона була з тих людей, які віддають перевагу будь-якій компанії перед самотою, з тих, хто охочіше сидітиме в практично порожньому загальному офісі заради шансу бути потривоженим, аніж удома, у своїй власній вітальні, заради гарантованих тиші і спокою.

– Ти не повіриш, але – з бунтівних мотивів, – сказав він, умощуючись на край столу. – Мій батько був годинникарем і хотів, щоб я успадкував його справу. А я не бажав зробитись поганою копією свого батька.

Карі обхопила свої по-комашиному довгі ноги.

– Не шкодуєш?

Симон глянув у бік вікна. Від спеки надворі стояла імла.

– Люди на годинниках зробили гарний бізнес.

– Не мій батько, – відказав Симон. – Крім того, він не любив підробок. Не бажав наслідувати тенденції й робити дешеві копії та пластикові електронні годинники. Він вважав це шляхом найменшого опору. Ну й збанкрутував зрештою.

– Що ж, це пояснює твоє небажання стати годинникарем.

– Та ні, в результаті я майже годинникар.

– Як це?

– Технічний спеціаліст на місці злочину. Експерт з балістики. Траєкторія кулі і все таке. Майже те саме, що порпатися в годинниках. Можливо, ми більш подібні до своїх батьків, ніж нам хотілось би вважати.

– То що ж трапилося? – посміхнулась вона. – Ти збанкрутував?

– Та ні… – Він подивився на годинник. – Думаю, я став більше зосереджуватись на питанні «чому?», ніж «як?». Не знаю, чи правильним було моє рішення стати тактичним слідчим. Кулі та траєкторії більш передбачувані за людський мозок.

– То от коли ти перейшов працювати у відділ боротьби з економічною злочинністю?

– Ти читала моє резюме?

– Я завжди читаю про людей, з якими мені випадає працювати. Тобі набридло дивитись на кров і випущені кишки?

– Ні, але подумав, що моїй дружині Ельзе все це ні до чого. Коли я одружився, я обіцяв їй більш нормовані робочі години і жодних нічних чергувань. Взагалі в економічному мені подобалося: все одно, що знову до годинників повернувся. Говорячи про мою дружину…

Він підвівся зі столу.

– Чого ж ти пішов з економічного, якщо тобі так там подобалося?

Симон втомлено всміхнувся. Ні, про це вона в його резюме навряд чи вичитає.

– Лазанья. Я гадаю, вона готує лазанью. Отже, побачимося завтра.

– Мені, до речі, телефонував один старий колега. Він сказав, що бачив наркомана, який розгулює у пасторському комірці.

– У комірці?

– На зразок того, що носив Пер Волан.

– Що ти зробила з інформацією?

Карі знову розгорнула книжку.

– Нічого. Я сказала йому, що справу відкладено на полицю.

– До виявлення нових матеріалів. Як звати наркомана і де ми його можемо знайти?

– Їлберґ. У притулку.

– У соціальному центрі. Не хочеш зробити перерву в читанні?

Карі зітхнула і згорнула книжку.

– А як стосовно лазаньї?

Симон знизав плечима.

– Все гаразд. Я подзвоню Ельзе, вона зрозуміє. А розігріта лазанья ще смачніша.

Розділ 10

Йоганнес злив брудну воду в мийку і поставив відро й швабру в прикомірок. Він вимив кожен коридор на першому поверсі, кімнату відеостеження, і йому вже не терпілося повернутись до книжки, що чекала на нього в камері. «Сніги Кіліманджаро». Це була збірка оповідань, але він, знай, перечитував одне-єдине оповідання знову й знову. Там ішлося про чоловіка з гангреною на нозі, який знав, що помирає. Про те, як це знання не робило його як людину ні кращим, ні гіршим, натомість схиляло до самозаглиблення, робило більш чесним і менш терплячим. Йоганнес ніколи не кохався на читанні, книжку йому порадила тюремна бібліотекарка, а позаяк Африка зацікавила Йоганнеса ще з того часу, як він ходив у Ліберію та в Кот-д’Івуар, він одразу прочитав перші кілька сторінок про того бідолаху, що безневинно конає у наметі посеред савани. Першого разу він похапцем пробігся очима по рядках, тепер же читав повільно, вчитувався в кожне слово, щось шукаючи, хоча він навіть не знав, що саме.

– Привіт!

Йоганнес обернувся.

Сонні вимовив той «привіт» майже пошепки, і його постать із впалими щоками і дикими очима була такою блідою, що видавалась напівпрозорою. Наче янгол, подумав Йоганнес.

– Привіт, Сонні. Я чув, тебе запроторили в карцер. Як ти зараз почуваєшся?

Сонні стенув плечима.

– У тебе класний лівий хук, пацан, – посміхнувся Йоганнес, демонструючи прогалину на місці одного з передніх зубів.

– Я сподіваюсь, ти пробачив мені.

Йоганнес ковтнув.

– Сонні, з нас двох прощення потребую я.

Вони подивились один на одного. Йоганнес помітив, як погляд Сонні ковзнув туди й сюди коридором. Вони помовчали.

– Йоганнесе, не міг би ти заради мене втекти з в’язниці?

Йоганнес не квапився з відповіддю – він намагався перетасувати слова Сонні так і сяк: чи не виявиться в них тоді більше сенсу.

– Що ти маєш на увазі? – перепитав він нарешті. – Я не хочу тікати. Зрештою, мені немає куди. Мене одразу знайдуть і повернуть сюди.

Сонні не відповів, але очі його випромінювали чорний відчай, і Йоганнес зрозумів.

– Ти хочеш… Ти хочеш, щоб я вирвався і роздобув для тебе кілька доз «супербою»?

Сонні так само не відповідав, але й далі упинав свій напружений маніакальний погляд просто старому в очі. Бідолаха, подумав Йоганнес. Триклятий героїн.

– Чому саме я?

– Ти єдиний, хто має доступ до диспетчерської, отже, тільки ти можеш це зробити.

– Дарма. Я єдиний, хто має доступ до диспетчерської, і тому саме я знаю, що зробити це неможливо. Двері відмикаються тільки на відбитки пальців, які зберігаються в базі даних. І моїх відбитків у ній немає. І їх туди не внесуть без надання чотирьох копій заяви, затвердженої на високому рівні. Я бачив такі заяви у…

– Всі двері можуть бути заблоковані і розблоковані з диспетчерської.

Йоганнес скрушно похитав головою і роззирнувся довкола, щоб переконатися, що вони й досі самі у коридорі.

– Навіть якщо вирватися з будівлі, там охоронці чергують у будці, на паркінгу. Вони перевіряють документи у кожного, хто проходить чи проїжджає.

– У кожного?

– Атож. За винятком перезміни, коли вони випускають знайомі машини і знайомі пики.

– А сюди часом не включаються пики з погонами тюремного наглядача?

– Безперечно.

– Отже, ти мусив би роздобути уніформу і вийти, коли міняється зміна?

Йоганнес склав вказівний і великий пальці і помацав своє підборіддя. Щелепа ще боліла.

– Де я взяв би уніформу?

– Із шафки Сьоренсена в роздягальні. Її треба буде підламати викруткою.

Сьоренсен, один із наглядачів, уже майже два місяці поспіль перебував на лікарняному. Нервовий зрив. Йоганнес знав, що по-сучасному заведено якось інакше це називати, однак халепа залишилась тією самою – препаскудним розладом почуттів. Він пройшов через таке.

Йоганнес знову похитав головою.

– Під час перезміни в роздягальні до біса тюремників. Хтось із них упізнає мене.

– Зміни зовнішність.

Йоханнес розсміявся.

– Ти розумієш, що кажеш? Ну, скажімо, роздобув я уніформу. Тепер – чим я маю залякати чергову групу наглядачів, щоб вони мене випустили?

Сонні задер полу довгої білої сорочки і витяг пачку цигарок з кишені штанів. Устромив цигарку в свої пересохлі губи і прикурив від запальнички у формі пістолета. Йоганнес повільно кивнув.

– Йдеться не про наркотики. Ти хочеш, щоб я щось для тебе зробив по той бік муру, правильно?

Сонні всмоктав цигаркою полум’я із запальнички і видихнув тютюновий дим. Примружився.

– То ти зробиш?

Голос його пролунав м’яко і приязно.

– А ти відпустиш мені мої гріхи? – запитав Йоганнес.

Арілд Франк помітив їх, щойно повернув за ріг. Сонні Лофтус уже поклав руку на лоб Йоганнеса, який стояв перед ним, опустивши голову і закривши очі. Як на Франка, вони мали вигляд пари педиків. Він запримітив їхнє рандеву ще на моніторі в диспетчерській; отже, вони встигли щось детально обговорити. Час від часу Франку випадала нагода пошкодувати, що не всі камери обладнані мікрофонами. З того, як сторожко озиралися ці два типи, з їхніх змовницьких мін ясно було, що вони балакають не про черговий футбольний тоталізатор. Тоді Сонні витяг щось із кишені. Хлопець стояв спиною до камери, тому неможливо було роздивитися, що саме, доки вони не побачили цигарковий дим у них над головами.

– Гей! Ви не знаєте, що курити дозволяється тільки в спеціально відведених місцях?

Йоганнес похнюпив сиву голову, а Сонні безсило опустив руку.

Франк підійшов до них. Показав великим пальцем собі через плече:

– Йоганнесе, йди пошмаруй підлогу десь іще.

Франк зачекав, доки старий віддалиться поза межі чутності.

– Про що ви патякали?

Сонні знизав плечима.

– Ні, не кажи мені, що святість сповіді недоторканна, – реготнув Арілд Франк, і звук його голосу різко відбився між голих стін коридору. – То як, Сонні, ти мав достатньо часу, щоб усе обміркувати?

Хлопець загасив цигарку, поклав пачку в кишеню і почухав пахву.

– Свербить?

Хлопець нічого не відповів.

– Я вважаю, що є речі, значно прикріші за сверблячку. Гірші навіть за карцер. Чув про мужичка зі 121? Гадають, він повісився на гаку від світильника. Але начебто передумав після того, як відштовхнув стілець, на якому стояв. Через те начебто він собі й роздер шию нігтями до м’яса. Як його звали? Гомес? Діас? Він свого часу працював на Нестора. Були певні побоювання, що у нього розв’яжеться язик. Не те щоб ґрунтовні підстави, а просто певне занепокоєння. Але його виявилось достатньо. Хіба ж не кумедно, скажи, коли ти лежиш вночі у своїй тюремній камері і не можеш заснути від страху: боїшся, а раптом двері незамкнені? Боїшся, що хтось одним натисненням кнопки в диспетчерській впустить до тебе вбивць, яких завжди до біса у в’язниці.

Хлопець похнюпився. Але Франк бачив крапельки поту у нього на чолі. Хлопець прийде до тями. Неодмінно мусить. Бо Франку не до вподоби, коли його підопічні вмирають у своїх камерах у його тюрмі: начальство неминуче супить брови, хоч би який переконливий вигляд усе мало.

– Так.

Слово пролунало надто тихо, аж Франк мимоволі подався вперед.

– Справді? – перепитав він.

– Завтра. Ви отримаєте моє зізнання завтра.

Схрестивши руки на грудях, Франк хитнувся на підборах.

– Згода. Тоді я привезу завтра з самого ранку гера Харнеса. І щоб цього разу без отих твоїх коників! Сьогодні вночі, коли лежатимеш у ліжку, раджу тобі гарненько роздивитись, як підвішений світильник на стелі у твоїй камері. Засвоїв?

Хлопець підвів голову і подивився помічникові начальника в’язниці просто в очі. Франк уже давно спростував для себе твердження, буцімто очі – це дзеркало душі: надто часто йому випадало дивитися в невинно-блакитні очі пацанів, на яких тавра ніде було ставити. До того ж, вислів безглуздий. «Дзеркало душі». За логікою, це мало б означати, що в чужих очах ми бачимо відображення власної душі. Та чи не тому так неприємно було зазирнути в очі хлопцеві? Франк відвернувся. Треба зосередитись на істотних речах. І не відволікатися на думки, що ведуть в нікуди.

– Там примари, ось чому.

Пальцями кольору деревного вугілля Ларс Їлберґ підніс до губ тоненьку самокрутку і скоса поглянув на поліцейську пару, що стовбичила над ним.

Симон і Карі витратили три години на пошуки Їлберґа, доки нарешті надибали його під мостом Ґрюнер. Вони почали свої пошуки в Центрі Іла, де ніхто не бачив Ларса з минулого тижня, розпитали про нього у кав’ярні «Бимісйонен» на Скіппергата, на Платі коло Центрального залізничного вокзалу Осло, де й досі велася торгівля наркотиками, і, нарешті, зазирнули в хостел Армії спасіння на Уртегата, де й отримали інформацію, що привела їх у напрямку річки до Ельґен, монумента, що позначає розділову лінію між «спідом» [11] і героїном.

Дорогою Карі пояснила Симону, що албанці та північноафриканці наразі тримають у своїх руках продаж амфетаміну та метамфетаміну вздовж річки на південь від Ельґен і вниз до мосту Фатерланд. Чотири сомалійці стояли навколо лавочки, перетоптуючись з ноги на ногу і натягнувши на очі каптури від призахідного сонця. На фотографію, що показала їм Карі, один з них ствердно кивнув, показав на північ у бік героїнової країни і, підморгнувши, запитав, чи не придасться їм грамулька кристалів у дорогу. Сміх сомалійців проводжав Симона і Карі, доки вони пленталися стежкою в бік мосту Ґрюнер.

– То ти не хочеш залишатися в Центрі Іла через те, що тобі здається, ніби там привиди? – перепитав Симон.

– Чувак, нічого мені не здається. Я знаю, що вони там є. Ніхто не зможе заснути в кімнаті, де вже хтось є: ти відчуваєш їхню присутність, щойно туди заходиш. Я, траплялося, прокидаюсь серед ночі, нікого явно поряд немає, а я при цьому відчуваю, як хтось дихає мені в обличчя. І це не тільки в моїй кімнаті коїться; ви будь-кого там запитайте – вам скажуть.

Їлберґ із сумом глянув на недопалок самокрутки, що так швидко скінчилась.

– Тому ти вважаєш за ліпше спати просто неба? – поцікавився Симон, пропонуючи йому свою бляшанку з жувальним тютюном.

– Нехай там примари чи не примари, а якщо по-чесному – я не витримую жити в замкненому просторі. Почуваюсь, наче у вовчій ямі. А тутечки… – Їлберґ показав на своє лігво з газет і пошарпаний спальний мішок поруч з ним. – Це ж таки популярна зона відпочинку. Правильно я кажу?

Він показав на міст у себе над головою.

– Дах, що ніколи не протікатиме. Морський краєвид. Жодних витрат, зручний доступ до громадського транспорту і туристичних пам’яток. Чого ще людині бажати?

Він узяв три брикетики снусу із Симонової бляшанки і запхав один собі під верхню губу, а два інших у кишеню.

– Давно пастором підробляєте? – запитала Карі.

Їлберґ схилив голову набік і подивився вгору на Симона.

– Пасторський комір, що ти носиш, – пояснив Симон. – Ти, можливо, читав – газет у тебе не бракує, – що неподалік звідси в річці виловили труп капелана.

– Нічого я про це не знаю.

Їлберґ витяг два брикетики снусу з кишені, поклав їх назад у бляшанку і віддав її Симону.

– Криміналістам знадобиться двадцять хвилин, Ларсе, щоб довести, що комірець належав капеланові. А тобі знадобиться двадцять років, щоб відбути термін за його вбивство.

– Як це «вбивство»?! Там ні слова не було про…

– Отже, ти читав кримінальну колонку? Він помер до того, як його кинули в річку. Ми можемо визначити це за синцями на його шкірі. Він ударився об каміння, коли падав, але синці мають інакший вигляд, якщо ти забився вже мертвим. Вловлюєш?

– Ні.

– Хочеш, аби я пояснив тобі на пальцях? Чи ти ліпше второпаєш, коли я розкажу тобі про справжню клаустрофобію, з якою познайомишся в тюремній камері?

– Але ж я не…

– Навіть у ролі підозрюваного тобі світить пробути під вартою кілька тижнів. А в слідчому ізоляторі камери набагато тісніші.

Їлберґ подивився на Симона, зо два рази чвакнувши снусом.

– Чого вам треба?

Симон присів навпочіпки перед Їлберґом. Подих безпритульного мав не просто дух, а смак. Солодкуватий смак гнилих плодів і смерті.

– Нам треба, щоб ти розповів, що сталося.

– Я не знаю нічого, крім того, що вже вам розповів.

– Ти нам, Ларсе, не розповів нічого. Але таке враження, наче це важливо для тебе. Нічого нам не сказати, я маю на увазі. Чому?

– Просто цей комірець… Його викинуло на берег, і…

Симон різко звівся на ноги і схопив Їлберґа за плече.

– Підводься! Підеш з нами.

– Стривай!

Симон відпустив його плече.

Їлберґ похнюпив голову. Зітхнув.

– То були люди Нестора. Але я не можу… ти ж знаєш, що Нестор робить з тими, хто…

– Так, я знаю. І ти теж знаєш, що йому стане відомо, якщо твоє прізвище з’явиться в журналі і в протоколах допитів у поліції. Тому я пропоную тобі розповісти нам усе, що ти знаєш, прямо зараз, отут, і тоді я вирішу, чи ми можемо залишити все це суто між нами.

Їлберґ невпевнено похитав головою.

– Ларсе, кажи!

– Я сидів на лавці під деревами, там, де стежка спускається до мосту Саннер. Я був від них десь за десять метрів, тож добре бачив їх на мосту, але не думаю, що вони могли б мене побачити, бо мене прикривало листя, розумієте, про що я? Їх було двоє, і один тримав капелана, а інший обхопив його лапами за лоб. Я був так близесенько, що бачив білки капеланових очей. До речі, видно було самі тільки білки. Так, наче очі геть закотилися під лоба, розумієте, про що я? Але він сам не зронив ні звуку. Начебто знав, що все одно немає сенсу. Тоді той другий крутнув йому голову назад, як бісів мануальний терапевт. Я чув, як попові хруснув карк. Я не жартую – такий звук, наче хтось наступив на гілку в лісі.

Їлберґ притис вказівний палець до верхньої губи, двічі моргнув і втупився в далечінь.

– Вони огляділись. Господи! Вони щойно прикінчили чоловіка, просто на мосту, посеред міста, і їм хоч би що. З іншого боку, Осло в середині літа буває на диво пустельним, розумієте, про що я? Отож, вони перевалили його через цегляне мурування, там, де поручні кінчаються.

– Це відповідає місцю, де з води стирчать валуни, – відзначила Карі.

– Він пролежав на тих валунах якийсь час, перш ніж течія підхопила його і віднесла. Я не рухався з місця. Якби ті пацани знали, що я їх бачив…

– Але ти їх бачив, – сказав Симон. – І настільки зблизька, що ти був би в змозі упізнати їх.

Їлберґ заперечно похитав головою.

– Жодної надії. Я вже забув, які вони були на вигляд. Це у мене від того, що ширяюсь усім, що мені в руки потрапляє, розумієте, про що я? З мізками не дружу.

– Бачу, ти оцінюєш цю обставину як позитивну… – промовив Симон, потираючи обличчя.

– А звідки відомо, що вони люди Нестора? – нетерпляче тупцювала на місці Карі.

– З їхньої одяганки, – сказав Їлберґ. – Пацани були вбрані однаково, наче вони поцупили партію чорних строїв, призначених для Асоціації норвезьких похоронних бюро.

Він перекинув язиком у себе в роті тютюнову жуйку.

– Розумієте, про що я?

– Справа знову пріоритетна, – сказав Симон у машині на зворотному шляху у відділок, звертаючись до Карі. – Ти маєш з’ясувати кожен крок Волана упродовж сорока восьми годин до миті його вбивства і представити мені повний список… я маю на увазі всіх, з ким він контактував.

– Гаразд, – відповіла Карі.

Вони проїхали Блоо й зупинилися, щоб пропустити юрму юних пішоходів. Неформали прямують на концерт, подумав Симон і, подивившись у бік парку Куба, побачив велетенський екран, установлений над відкритою сценою. Карі тим часом телефонувала батькові, щоб повідомити, що не прийде на вечерю. У Кубі крутили чорно-біле кіно. Давні кадри Осло. Схоже на п’ятдесяті. Часи, які Симон пам’ятав з власного дитинства. Неформалам стрічка, ймовірно, видавалась просто курйозною: щось із минулого, зовсім невинне і, либонь, чарівливе. Чути було сміх.

– Я хотіла про дещо спитати, – почала Карі. – Ти сказав Їлберґу, мовляв, якби ми притягли його на допит, Нестор дізнався б про це. Ти серйозно це казав?

– А ти як гадаєш? – запитав Симон, розганяючи машину в бік Гаусманнс-гате.

– Я не знаю. Але прозвучало це в твоїх устах переконливо.

– Ніхто не знає. Це давня історія. Упродовж багатьох років ходили чутки про зрадника в поліції, «крота», який зливає конфіденційну інформацію особі, начебто відповідальній за більшу частину всього обсягу нарко- і сексконтрабанди в Осло. Та хоч скільки було за весь цей час розмов, однак ніхто не представив жодних матеріалів на доказ того, що той «кріт» і ота особа справді існують.

– І що то за особа?

Симон подивився у вікно.

– Ми називали його Твілінґен.

– А, Твілінґен, – повторила Карі. – Про нього згадували у відділі боротьби з наркотиками. Дещо подібне до привидів Їлберґа в Центрі Іла. А він був справжній?

– Ох, Твілінґен справжній.

– Ну, а як щодо «крота»?

– Гм… Чоловік на ім’я Аб Лофтус наклав на себе руки й залишив передсмертну записку, в якій стверджував, що він і є зрадник.

– Хіба це не переконливий доказ?

– Не для мене.

– Чому ні?

– Тому що Аб Лофтус був найменш корумпованим офіцером, який будь-коли служив у поліції Осло.

– Звідки тобі знати?

Симон зупинився на червоне світло на Стургата. Морок, здавалося, витікав із будинків навколо них, а з мороком виходили істоти ночі. Вони човгали провулками або стояли, притулившись до стін у під’їздах, де гупала музика, чи сиділи в автомобілях, вистромляючи лікоть з бічного вікна. Пожадливі, голодні погляди. Мисливці.

– Він був моїм найближчим другом.

Йоганнес перевірив час. Десять на одинадцяту. За десять хвилин повне блокування дверей. Інші в’язні вже замкнені в своїх камерах, а його буде замкнено вручну, щойно він закінчить свій останній тур прибирання об одинадцятій. Дивна річ. Коли ти вже тривалий час пробув у в’язниці, дні починають спливати так швидко, наче хвилини, а красуні в календарі на стіні твоєї камери ледве встигають за гарячковим чергуванням місяців. Але ця остання година тяглася для Йоганнеса, наче рік. Довгий, жахливий рік.

Він увійшов у кімнату стеження, в диспетчерську.

Там чергували троє наглядачів – на одного менше, ніж удень. Пружини в кріслі рипнули, коли один з них відвернувся від моніторів.

– Йоганнесе, добрий вечір.

То був Гейр Ґолдсруд. Він виштовхнув ногою з-під столу відро для сміття. Автоматичний рух. Молодий начальник зміни допомагає старому прибиральникові з задерев’янілою спиною. Йоганнес завжди любив Гейра Ґолдсруда. Він витягнув з кишені пістолет і націлив його Ґолдсруду в обличчя.

– Круто. Де таку цяцьку взяв? – сказав один з інших наглядачів, блондин, який грав у футбол за Гасле-Льорен у третьому дивізіоні.

Йоганнес не відповів, а натомість і далі цілився в обрану точку у Ґолдсруда між очима.

– То дай лишень прикурити, га? – взяв у зуби незапалену цигарку третій наглядач.

– Йоганнесе, прибери це геть, – тихо, не кліпаючи очима, промовив Ґолдсруд.

І Йоганнес побачив, що він зрозумів. Це не була галантерейна дрібничка, дешева запальничка.

– Правильний ґеджет для Джеймса Бонда. Скільки ти хочеш за нього? – Футболіст уже підвівся і рушив був до Йоганнеса, щоб ліпше роздивитись.

Йоганнес перевів маленький пістолет на один з моніторів під стелею і натиснув на курок. Він не знав, чого чекати, і був так само вражений, як і решта, коли розлігся вибух і екран розлетівся на дрібні скалки.

Футболіст став, як укопаний.

– Усім на підлогу!

Природа обдарувала Йоганнеса розгонистим баритоном, але зараз голос його пролунав, наче вереск істеричної баби.

Попри те, наказ був виконаний. Усвідомлення того, що перед вами відчайдух зі смертельною зброєю в руках, діє сильніше за найавторитетніший голос. Усі троє вмить опустились на коліна і заклали руки за голови – так, ніби це відбувались навчальні заняття, ніби вони відпрацьовували дії у відповідь на погрози зброєю. Вони, можливо, й відпрацьовували. Вони знали, що цілковита капітуляція є єдиною адекватною відповіддю. І, напевне, єдино прийнятною для їхнього рівня зарплатні.

– Лягайте на підлогу. Долілиць!

Вони виконали слово в слово. Наче за помахом чарівної палички.

Він оглянув панель управління. Знайшов кнопку, що відмикала і замикала двері до камер. Тоді ту, яка блокувала шлюзи й обидва входи-виходи. І нарешті велику червону кнопку – універсальну, – ту, яка відмикала всі до одної двері і могла застосовуватись тільки в разі пожежі. Він натиснув цю кнопку. Протяжний сигнал повідомив, що вся в’язниця відімкнена. І враз кумедна річ спала йому на думку. Це ж саме те, чого він завжди прагнув. Стояти капітаном на містку свого корабля.

– Так і лежати долілиць, – наказав він голосом, що вже набрав сили. – Якщо хтось із вас намагатиметься зупинити мене, я і мої спільники помстимося вам і вашим родинам. Пам’ятайте, хлопці, що я все знаю про вас. Тріне, Вальбор…

Він перерахував імена їхніх дружин і дітей, школи їхніх малюків, їхні захоплення, адреси, за якими кожен з них мешкав, – інформацію, накопичену впродовж років мимоволі, завдяки щоденному спогляданню моніторів. Закінчивши свій монолог, він залишив їх. Вийшов з дверей диспетчерської, а тоді кинувся бігти. Він помчав коридором, потім униз, поверхом нижче. Рвонув на себе перші двері. Вони піддалися. Він побіг далі, наступним коридором. Серце скажено калатало, він стільки часу не займався фізкультурою, не тримав себе у належній формі. Гаразд, він мав намір почати нині. Другі двері теж відчинились. Його ноги відмовлялися далі рухатись так швидко. Можливо, давався взнаки рак, можливо, він уже проник у його м’язи й ослабив їх. Треті двері вели до шлюзу. Відлічуючи секунди, він чекав, доки попередні двері з низьким гуком зачинялися за ним. Він дивився в глибину коридору, в бік перевдягалень персоналу. Коли він, нарешті, почув, що двері за ним зачинилися, він схопив клямку наступних дверей перед собою. Натиснув на неї і потягнув двері на себе.

Марно.

Прокляття! Він потягнув сильніше. Двері не піддавалися ні на міліметр.

Він подивився на білу пластину сенсора біля дверей. Притиснув до нього вказівний палець. Індикатор секунди на дві засвітився жовтим, розмірковуючи, тоді спалахнуло червоне світло. Йоганнес знав: це означає, що його відбитки пальців не розпізнані, але він таки знову спробував відчинити двері. Він у пастці. Поразка. Він опустився перед дверима навколішки.

І тієї самої миті почув голос Гейра Ґолдсруда:

– Йоганнесе, вибачай.

Голос, що долинав із селектора у верхній частині стіни, здавався напрочуд спокійним, майже розрадливим.

– Йоганнесе, ми просто виконуємо кожен свою роботу. Якби ми зраджували свій обов’язок щоразу, коли хтось загрожує нашим сім’ям, то в усій Норвегії не залишилось би кому працювати по в’язницях. Не метушись, ми зараз прийдемо і заберемо тебе. Ти просунь пістолет через ґрати, щоб ми не мусили пускати на тебе газ, згода?

Йоганнес подивився в камеру. Бачать вони відчай на його обличчі? Чи бачать полегшення? Полегшення від того, що втеча його закінчилася тут і що життя триватиме так само, як раніше. Більш-менш так само. Про миття підлог нагорі, звісна річ, доведеться забути.

Він проштовхнув позолочений пістолет крізь решітку. Потім ліг на підлогу, заклав руки за голову і згорнувся калачиком, як бджола, яка щойно викинула своє єдине жало. Та коли він заплющив очі, то не почув виття гієн і не був на борту літака, що піднімався до верхів’їв гори Кіліманджаро. Він був ніде, і до того – живий. Він був тут.

Розділ 11

Було ще тільки пів на восьму ранку, і на паркінг у дворі Статена лив дощ.

– Це було питання часу, – сказав Арілд Франк, притримуючи відчиненими двері чорного ходу. – Алкоголіки, наркомани – вони всі безвольні люди. Я знаю, такий погляд несучасний, але можеш мені вірити, бо я їх добре знаю.

– Аби підписав зізнання, а решта мені байдуже.

Ейнар Харнес уже увійшов був, але мусив відступити вбік, щоб випустити трьох тюремників, що саме виходили після чергування.

– Я навіть думаю сьогодні ввечері відзначити це кількома келихами іскристого.

– Он як! Тобі так щедро платять?

– Коли я побачив твою машину, то зрозумів, що мені слід би підняти свої гонорари, – посміхнувся адвокат, киваючи у бік «порша-каєна» на паркінгу. – Я назвав це доплатою за брудну роботу, і Нестор сказав, що…

– Цить!

Франк простягнув руку, зупиняючи Харнеса, щоб дозволити вийти ще кільком тюремним службовцям. Більшість чоловіків перевдяглися в цивільне, але деякі так поспішали повернутись додому з нічної зміни, що побігли до своїх машин, так і не скинувши зелену уніформу Статена. Один з таких – у довгому пальті, накинутому поверх уніформи, зміряв Харнеса швидким поглядом. Адвокат подумав, що десь бачив його раніше. Але якщо він сам не здатен був поєднати знайоме обличчя з конкретним ім’ям, то був упевнений натомість, що цей чоловік точно знає його ім’я: сумнівної слави адвокат, прізвище якого вигулькує в новинах у зв’язку з так само сумнівними справами. Можливо, цей чоловік, а разом з ним інші, такі як він, почали питати себе: чого це Харнес вчащає у Статен з чорного ходу? А це навряд чи поліпшить адвокатове реноме, надто якщо вони почули його згадку про Нестора…

Франк провів Харнеса через кілька дверей, аж доки вони досягли сходів на другий поверх.

Нестор ясно дав зрозуміти, що зізнання має бути підписане сьогодні. Якщо розслідування в справі Морсанд не згорнути негайно, поліція може натрапити на нові факти, які зроблять зізнання Сонні менш переконливим. Як Нестор сприймає цю ситуацію, Харнес не знав, та не дуже й хотів знати.

Кабінет начальника в’язниці був, звісна річ, найбільший, але з кабінету помічника начальника в’язниці відкривався мальовничий вид на мечеть і Екебергосен [12]. Кабінет розташовувався у кінці коридору і був оздоблений огидними картинами молодої художниці, що спеціалізувалась на живописанні квітів та обговоренні свого лібідо з бульварною пресою.

Франк натиснув кнопку селекторного зв’язку і попросив привести в’язня з камери 317.

– Мільйон двісті тисяч крон, – промовив Франк.

– Закладаюсь, половина цієї суми – за значок «порш» на капоті, – відгукнувся Харнес.

– Так, а інша половина пішла в уряд у вигляді податків, – зітхнув Франк і плюхнувся в незвичне, з високою спинкою офісне крісло.

«Наче трон», – подумав Харнес.

Постукали у двері.

– Увійдіть! – дозволив Франк.

У дверях постав тюремник з кашкетом під пахвою і мляво віддав честь. Харнеса завжди дивувало, яким чином Франк змушує свій персонал до дотримання військових ритуалів в умовах сучасного робочого місця. Цікаво, з якими ще правилами вони повинні тут миритись?

– Слухаю тебе, Ґолдсруде?

– Прошу вибачити, я лише дізнатись – може, у вас є якісь запитання з приводу мого рапорту про нічний інцидент?

– Я ще не мав нагоди переглянути рапорт. Та коли вже ти тут… Є щось, про що я маю знати?

– Нічого особливого, за винятком невдалої спроби втечі. Думаю, так її можна кваліфікувати.

Франк склав долоні разом і посміхнувся.

– Приємно чути, що наші вихованці демонструють таку ініціативу і підприємливість. Хто і в який спосіб?

– Йоганнес Холден, із камери двісті…

– …238. Дідуган? Невже?

– Він десь роздобув пістолет. Я думаю, у нього сталося миттєве потьмарення розуму. Я просто зайшов сказати, що весь інцидент насправді розгортався набагато менш драматично, ніж можна зрозуміти з рапорту. Якщо бажаєте знати мою думку, м’яких заходів мало б вистачити. Чоловік гарно виконував свою роботу протягом багатьох років, і…

– Завоювання чиєїсь довіри – це кмітливий крок, якщо на меті – заскочити цих людей зненацька. Бо, я так розумію, саме так він вчинив?

– Річ у тім, бачте, що…

– Ти хочеш сказати, що ви дозволили обвести себе круг пальця? Ґолдсруде! Як далеко він дістався?

Харнесу жаль було тюремника, який безпорадно витирав указівним пальцем спітнілу верхню губу. Харнес завжди співчував тим, чиї позиції бували слабкими. Він з ними асоціював себе самого, міг легко уявити себе на їхньому місці.

– До шлюзу. Але ж все одно не було реальної загрози, що він проскочить повз охоронців, навіть якби він вибрався з корпусу. Блокпост обладнаний куленепробивним склом й автоматними амбразурами, і…

– Дякую, що розтлумачив, Ґолдсруде, але я практично спроектував цю в’язницю. І я думаю, ти маєш слабкість до цього дідка, якому ти надміру потураєш. Я утримаюсь від подальших висновків, доки не прочитаю твій рапорт, але вся ваша зміна має підготуватись до серйозної розмови. А щодо Йоганнеса, то ми не можемо з ним маніжитись: наша клієнтура така, що не промине скористатися з найменшої ознаки нашої слабкості. Зрозумів?

– Так точно.

Задзвонив телефон.

– Можеш іти, – сказав Франк і підняв слухавку.

Харнес очікував побачити військове салютування зі стройовим поворотом, але Ґолдсруд вийшов з кабінету по-цивільному. Адвокат на мить замислився, спостерігаючи за ним, і аж підскочив, коли Арілд Франк гаркнув:

– Що, в біса, значить «пропав»?!

Франк дивився на застелене ліжко в камері 317. Перед ліжком стояла пара сандалій. На тумбочці лежала Біблія, на столі – одноразовий шприц у неторканій пластиковій упаковці, на стільці – біла сорочка. Оце й усе. Проте наглядач за спиною у Франка констатував очевидне:

– Його тут немає.

Франк подивився на годинник. Двері камер не будуть відімкнені ще чотирнадцять хвилин. Таким чином, відсутній в’язень не може перебувати в жодному із загальних приміщень.

– Мабуть, він залишив свою камеру, коли Йоганнес відімкнув усі двері вчора ввечері з диспетчерської, – припустив Ґолдсруд, стоячи в дверях.

– Боже милостивий! – прошепотів Харнес і за звичкою притиснув пальцем перенісся, ніби поправляючи окуляри, що там сиділи, аж доки він торік сплатив п’ятнадцять тисяч крон готівкою за лазерну хірургію в Таїланді. – Якщо він зник…

– Стули пельку, – прошипів Франк. – Він не проскочить повз охоронців. Він іще десь тут. Ґолдсруде, підняти тривогу! Блокувати всі без винятку двері – ніхто не заходить і не виходить!

– Але я маю відвезти своїх малих до…

– Включаючи тебе.

– А як бути з поліцією? – похопився один із співробітників в’язниці. – Їх же належить поінформувати?

– Ні! – гаркнув Франк. – Лофтус іще на території Статена, я сказав! Нікому ні звуку!

Арілд Франк люто зиркнув на старого. Він замкнув за собою двері, попередньо переконавшись, що поблизу немає нікого з тюремної обслуги.

– Де Сонні?

Йоганнес лежав на своєму ліжку, протираючи очі від сну.

– Хіба він не в своїй камері?

– Ти сам знаєш, що його там немає.

– Тоді він, мабуть, утік.

Нахилившись, Франк схопив старого за футболку і «за петельки» притягнув до себе.

– Проковтни свої смішки, Йоганнесе! Я знаю, що охорона за межами корпусу нічого не бачила, так що він має бути десь тут. І якщо ти зараз не скажеш мені, де він є, можеш забути про лікування свого раку.

Франк помітив вираз здивування на обличчі старого.

– А! Не тіш себе ілюзіями про лікарську таємницю – у мене скрізь очі і вуха. То де він може бути?

Франк відпустив Йоганнеса, і той упав головою на подушку. Старий пригладив своє ріденьке волосся і зчепив долоні за потилицею. Відкашлявся.

– Знаєш, гере начальнику, що? Я думаю, що прожив достатньо. На волі ніхто мене не чекає. А мої гріхи мені тепер відпущені, так що вперше я маю нагоду піти нагору, а не під спід. Може, мені слід-таки цим скористатися, доки є шанс? Як гадаєш, гере начальнику?

Арілд Франк скреготнув зубами так, що мало пломби не повилітали.

– Я гадаю, Йоганнесе, що жоден з твоїх гріхів не був відпущений. Бо за Бога тут я, і я можу тобі гарантувати повільну і болісну смерть від раку. Я подбаю, щоб ти гибів тут, у цій камері, тимчасом як тебе пожиратиме рак, і щоб ти навіть здалеку не побачив ані крихти знеболювальних. І ти, повір мені, не будеш першим.

– Нехай ліпше так, ніж у те пекло, яке тобі, начальнику, чорти розтоплюють.

Франк не був упевнений, що булькання, яке вирвалося з горла старого, було передсмертним хрипом, а може, сміхом.

На зворотному шляху до камери 317 Франк по рації уточнив стан речей. Так само жодних слідів Сонні Лофтуса. Франк усвідомлював, що дуже скоро керівництво в’язниці змушене буде оголосити втікача у розшук.

Він увійшов до камери 317, важко опустився на ліжко й обвів поглядом підлогу, стіни і стелю. Він не міг, нехай йому грець, повірити в це. Він схопив Біблію з тумбочки і жбурнув нею об стіну. Книга, розгорнувшись, упала на підлогу. Він знав, що Волан проносив у Бібліях героїн, тож без подиву вздрів понівечені наскрізь сторінки. Пошкоджене віровчення, розірвані речення, що втратили сенс.

Він вилаявся і жбурнув об стіну подушкою.

Він дивився, як вона приземлилась на підлогу. Він вирячився на волосся, що з неї вилізло. Рудувате волосся, схоже на жмутки нечесаної бороди і пасма якогось довгого прядива. Він копнув подушку. З неї вилізло ще більше сплутаного брудно-русявого волосся.

Коротка стрижка. Свіжопоголений.

Тієї ж таки миті він нарешті наче прозрів.

– Нічна зміна! – заволав у рацію. – Перевірити всіх офіцерів, що пішли після нічного чергування!

Франк глянув на годинник. Восьма десять ранку. Він знав тепер, що сталося. І знав, що тепер уже запізно щось робити. Він підвівся і копнув стілець з такою силою, що той врізався у дзеркало з протиударного скла коло дверей.

Водій автобуса дивився на офіцера пенітенціарної служби, що спантеличено розглядав квиток і п’ятдесят крон, отримані як решта з його стокронової банкноти. Що чоловік служить у тюремній системі, можна було визначити за уніформою, яку він мав на собі під довгим пальтом, та ідентифікаційною карткою з прізвищем Сьоренсен і не схожим на нього фото.

– Давно цим автобусом не їздив, еге? – запитав водій автобуса.

Недбало підстрижений офіцер ствердно кивнув.

– Якщо купити проїзний заздалегідь, то за поїздку виходить усього двадцять шість крон, – пояснив водій, але з виразу обличчя пасажира зрозумів, що навіть така ціна видалась йому грабіжницькою. Це була типова реакція тих, хто не їздив автобусом в Осло впродовж кількох років.

– Дякую за інформацію, – озвався пасажир.

Від’їжджаючи від тротуару, водій автобуса простежив у дзеркало заднього огляду за тюремником, який пройшов у глибину салону. Водій не знав, чим його той так зацікавив. Можливо, голосом. Таким теплим і щирим, ніби він і справді дякував від усієї душі. Водій бачив, як він усівся і став дивитись у вікно з таким виглядом, як ті з іноземних туристів, котрі час від часу випадково потрапляють у міський автобус. Бачив, як він витяг зв’язку ключів з кишені пальта і став вивчати їх так, наче вперше бачив. Витяг пачку жувальної гумки з іншої кишені.

Далі водій мусив зосередитись на шляховому русі.