Синдром листопаду, або Homo Compatiens

Розділ 10. Храм

Храми мають бути великими, такими, як палаци чи зали засідань політбюро, мають вражати і показувати мені моє місце у всесвіті — не принижене, ні. Бо що принизливого у ролі піщинки? Навпаки, без піщинок не буде піску, а значить, не буде берега, і замків на ньому, збудованих кимось із добрячою уявою і — чи то співчуттям, яке дещо відрізняється від того, що ми під ним розуміємо, чи то непереконливим для нас почуттям гумору. Так чи інакше, та церква не задовольняла цьому моєму критерію — вона була занадто маленька, і влітку в ній, мабуть, було душно, і чути перешіптування прихожанок у хустинах, і запах ладану, і запах людського поту змішуються і вилітають надвір, розчиняючись у справжньому храмі, великому і безконфесійному, під безмежним небом. Та я, власне, шукав собі конфесію, тож мені було туди, всередину. Тим більше, що літню задуху я лише вигадав, бо надворі лив дощ, змиваючи із доріжок маленького скверу недопалки і останні осінні сліди. І в церкву було так добре зайти — зігрітись і, замість чорного неба, що ллється на тебе нескінченним потоком чи то води, чи то чиїхось сліз, зібраних десь у іншому місті, з випарів нетутешніх калюж, побачити дерев’яні балки і великий світильник з десятком псевдосвічок, круглий, як сонце — маленьке сонце, одомашнене і освячене, як яйце на Великдень. Воно було краще за безглуздість чорного неба, це сонце з електричними свічками, і я радше відчув, ніж зрозумів, — я так вчасно сюди прийшов. Тут спокій, і все має сенс, навіть моє існування. І волосся на моїй голові пораховане — так написано, я ж трохи читав, перш ніж наважитись переступити поріг…

Фігура в рясі застигла перед вівтарем впівоберта, у дивній позі.

— Отче, я прийшов сповідатися.

— Так, слухаю.

— Прямо так?

— Слухаю!

— Льош, це ти?

Я і йшов сюди з розрахунку зустріти Льошу, давнього товариша, такого давнього, що давніших у мене й немає. Кажуть, ми разом ходили у дитячий садок — я ледве пам’ятав, я взагалі все дитинство до школи майже забув, але його щокате обличчя там, на підкірці, було записано. Потім ми разом ходили до однієї школи, одного класу навіть, і це я вже пам’ятав добре. Я пересів за іншу парту, подалі від найкращого друга тоді, коли, як я тепер розумію, Союз вже тріщав по швах, дозволяючи релігії виходити на поверхню, сочитись із відкритих ран і говорити вголос, устами й дітей, яким батьки раптом сказали правду про те, у що вірять, чи дозволили поділитися нею, правдою, яку діти знали завжди, змалечку повторюючи на колінах свої зворушливі молитви ідеологічно невихованих жовтенят. Це мій досвід. Можливо, десь у далеких селах віра нікуди не ховалась, не знаю. Можливо, я занадто багато уваги приділяв вирізкам із радянських газет і журналу «Юний технік», занадто вірив у технічний прогрес і те, що наші космічні кораблі от-от полетять на Марс (звісно, не без мене). Але я, піонер і майбутній, як виявилось, лише в моїй уяві, авіаконструктор (а ніякий не продавець реклами), щирої православної віри Льоші так і не пробачив — тоді. Тепер прийшов по неї — чи то по спокій і рівновагу, що вона могла мені дати.

— Мир вам, сину мій. Що ви хотіли? — священик повернувся до мене.

У руці він тримав стільниковий телефон, і я зрозумів, що розмова зі мною розпочалася лише тепер.

Мобілки тоді ще були розкішшю, їх були одиниці — у мене, наприклад, не було. Хоч Спонсор міг би подарувати — але ж кому дзвонити?

— Льош, це я, Костя. Впізнаєш?

— Костя? Нечай! Неч! — так давно-давно ніхто не кликав мене, «Неч» — забуте шкільне прізвисько.

Льошка був дуже радий, питав, як справи, і, не стримуючись, обіймав і плескав мене по спині, прямісінько під маленьким сонцем із псевдосвічок… Я сказав, що все добре, і тоді він спитав, чи справді я прийшов сповідатись, і я зізнався, що так, маю гріх. Мій гріх, хотів додати я, полягає в тому, що я торгував тим, чим торгувати не можна. І ще я хотів поради — чи можна цього позбутися, того, чим я торгував і чим не повинні торгувати люди… Та Льоша вже говорив про своє життя, говорив зі мною так, ніби я і не відвернувся від нього у п’ятому класі, і так, ніби у нього був тепер дефіцит у такому спілкуванні.

Льоша оповідав, як відучився в семінарії, що у нього чудова дружина і двоє діточок, і недавно дали оцю парафію, добру парафію, прихожан багато і хороші люди, кожен, звичайно, зі своїми тарганами, але хороші, віруючі, і дружина, можливо, знову вагітна, і треба більшу квартиру, та це не так скоро… Він говорив багато, а я — відверто кажучи — думав про своє.

— Льош, а звідки у тебе такий телефон?

— Ну, купив…

— Тобто за це платять? За те, що ти служиш?

— Ну, звичайно. А як священику жити? У мене ж сім’я.

Я не знав відповіді — я навпаки за відповідями прийшов. Виходило, що Льоша теж чимось торгував, чимось таким, чим, за моїми відчуттями, торгувати теж не належало. І я змовчав про свій гріх, вкинув у скриньку невелику пожертву і попросив про дрібничку — молитвослов. Справді, хотів навчитися молитись. Можна, звичайно, знайти у книгарні, але я хотів такий, щоб із церкви.

— Ти ж колись пропонував мене навчити — ще в школі.

— Я б з радістю, Костю. Але церковна крамничка зачинена, ключів у мене немає… В баби Люби ключі.

— А, ну ясно, ну нічого…

— Ти вибач, брате, я щось заморочив тебе, а ти ж не до мене, певно, прийшов, а до Бога. Давай, сину…

Було трохи смішно від того, що він примудрився назвати мене і братом, і сином в одному реченні.

— Та ні, отче Олексію, — жартівливо сказав я. — Сповідатись вже наступного разу прийду.

Він якось згас. Мабуть, і справді вірив у Бога, як тоді, коли, ще маючи у шафі піонерський галстук, наважувався приносити до школи тоненький самопальний молитвослов. Мабуть, боявся, що зрадив щось велике, і я тепер не прийду до Бога. А я теж боявся. Тому і прийшов.

— Та ні, все нормально, Льош. Справді. Я ще зайду. Чим займаюсь? Та нічим поки що. Життя саме винесе.

— На все Воля Божа, — погодився він.

— Я ще зайду, чесно, — сказав я, прощаючись, — до Льоші чи ще до когось над дерев’яною стелею церкви. — От зароблю трохи грошей, приведу до ладу життя і зайду. А може, й раніше — якщо буде тяжко.

Я пообіцяв, але так і не зайшов ніколи — не тому, що Льоша був поганим священиком, навпаки. Просто те, що я побачив того разу, вписалось у те уявлення про світ, яке мені зручно було мати. Кругла церковна люстра з псевдосвічками зрівнялась із сонцем, і чорне небо, маскуючись, втягнуло пазурі. Це ж зручно, коли сонце не сліпить очі — тоді можна будувати своє життя так, як хочеться. І я більше нічого не шукав у храмі, і Льошу ніколи не бачив — він навряд чи змарнував би другий шанс. Здається, він був хорошим священиком.

Розділ 11. Вихід у світ

Венеція давно не приходила по мене. Я мав всередині своє, не таке вже й погане місто. Воно піднімалося з коми, прочищало вулиці, як легені, — кашлем, вдягалося в рекламні щити сумнівного змісту, яскраві і привабливі — цього досить. Я любив рекламу, вивіски і білборди…

Як я жив? Просто! Тік, немовби вода, оминаючи перешкоди, і якщо й змінюючи хоч щось під себе, то дуже повільно, роками підточуючи камені, камені темних, пропахлих сечею тунелів під моїм містом.

Я ніколи не поїду до Венеції наяву — я вже був там. Ні, справді, мені нецікаво.

Ні, я брешу. Раптом я зустріну там його? Незнайомого чоловіка, що брав на себе мій дитячий біль і мою боязку, слизьку, як мокрий кахель у ванній, сутність — це ж моторошно. Співчуваючи, схоплюєш серцевину, якої і сама людина в собі, ймовірно, не тямить. Ви хочете знати, як ваш біль виглядає зсередини?

А побачив би дружину того араба — і впізнав би. Хоча ні, вона ж, мабуть, зістарилася, так що біла сукня уже й не налазить на огрядні стегна; і карнавал у Венеції здається безглуздим збіговиськом сумних клоунів, і син нарешті вирвав руку і втік — остаточно, назавжди, як всі сини.

Я не відчував чийого-небудь співчуття, а сам цікавився чужими проблемами, як усі, із допитливості чи злорадства. Втім, радше допитливості. Досвід перебування у чужій шкурі злорадству все ж заважає. Як камінець у туфлях: сидиш собі і не пам’ятаєш про нього, а спробуєш бігти… — е ні. Тільки досвід ніяк не витрусиш, не позбудешся — вони вже під шкірою, ці камінці. Тому і ходимо з віком обережно, мов з палицями.

Навчившись співчувати, пробачаєш майже усе. Вже знаєш: кожен, хто видається розумнішим, успішнішим чи — а чому б ні — щасливим, зсередини виглядає так само, як ти. І б’ється, як рибина — просто об інше скло, в іншому місці-акваріумі або — на іншому поверсі соціальної піраміди. Але точно так само. Та я не цікавився більше. Ні, мені вистачає, завжди вистачало, власних проблем.

Я чув їх все рідше, все слабше, були вони все невагоміші, фантастичніші, як у кіно — чужі почуття. Знаєте, чому зараз знімають стільки фентезі і фантастики? Дуже просто — і режисер радіє, що самовиразився на повну, і глядач ніби й розуміє, про що йдеться: ось вони скорені, як в «Аватарі», народи, ось вони сикливі, як у «Бетмені», політики, ось вони загиблі і ­понівечені, як у будь-якому куточку світу (чи ні, лише у кіно), люди.

Ось вони, але… глядачі хрумтять — доїдають попкорн. Глядачі виходять із кінозалу. Сміються, беруть таксі…

Не почули. Не приміряли.

Ось і я дивився свої нечасті тепер видіння саме так — як фантастичне кіно.

Щось насниться: нічне жахіття, смерть, хвороба чи голод, рідко — нереалізованість чи зрада коханих. Але ти прокидаєшся і дивишся у дзеркало — живий, по-справжньому коханих не нажив (ніби задля того, щоб не зрадили), на самореалізацію плювати з високого мінарету (а що воно таке, ця самореалізація?), біжиш до холодильника — ковбаски, йогурти, сири — все на місці, все куплено про запас, не голодуватимеш ще століття (якщо, звісно, не нападе ненажер у ніч з неділі на понеділок). А все жахливе — це не з тобою, це з іншого світу, може, навіть із півкулі іншої, чуже до неможливості. І спиш собі далі чи прокидаєшся і чистиш погані зуби масажною щіткою із пастою проти запалення ясен…

Моя дружина… А я взагалі казав вам, що одружився? Моя дружина була взірцем — взірцем перш за все дружини, але заразом також взірцем всього, до чого я прагнув у взаєминах із людьми. Алла вміло, дуже вміло спілкувалась, заводила друзів на порожньому місці і, здається, не мала ворогів. При цьому не можу сказати, що Алла любила людей чи, не дай Боже, вміла співчувати. Навпаки, я чув від неї всі можливі кепкування з подруг, без винятку. А ці под­руги, здається, обожнювали її, телефон не замовкав, всі хотіли перемовитися про щось особисте, кликали на каву, на «вінчик», посидіти душевно і так далі, і тому подібне… Може, вони так само поза очі кепкували з моєї дружини?

Були і друзі-чоловіки. Про них Алла зазвичай говорила схвально, і — а оце вже було предметом постійних наших сварок і моїх розчарувань — часто ставила їх мені за приклад. То гроші я маю заробляти, як містер «X», то біцепс мати такий, як пан «Y», то бути душею компанії, як десять її колишніх…

Я познайомився з Алкою, коли ніщо чуже не зачіпало мене справді серйозно вже кілька років: так, якісь примари, але ж усім час від часу щось привиджується? Відтоді як Саша-Спонсор відпустив мене, я котився по життю так, як, здавалося, належало мені котитись із самого початку. Я десь надибав курси менеджерів з продажу — випадково. Потім влаштувався у рекламну агенцію — навмання подзвонивши за оголошенням. Мені таланило. Тепер продавав не знати що (повітря?) не знати кому: людям, яким насправді наплювати на ефективність реклами для їхньої компанії, а важливо лише, аби бос був задоволений і у короткостроковій перспективі підняв зарплату — у цьому і був ключ до продажів, моя суперфішка: виправдовувати справжні очікування, розуміти справжні цілі моїх клієнтів, без прикрас у вигляді корпоративних цінностей, даремно видрукуваних на стильних візитівках (послуги з дизайну візитівок я, звичайно, теж продавав справно).

З колективом мені теж пощастило. Рекламу робили люди креативні і переважно розумніші за мене. За характером різні, як всюди. Іноді злі, іноді добрі — ніби і добріші, ніж у дитбудинку, але коли жорстокі, то вже без виправдання. Мабуть, креативність і доброта — не взаємозалежні. Ну так, часто-густо успіх одних викликав незадоволення інших. Але що тут такого? Я і не намагався ніколи бути занадто успішним. Загалом моя тактика була така сама, як і у дитячому будинку — не висовуватись, коли треба підтакувати, коли треба — підштовхнути того, кому колектив вже призначив падати. Без злості підштовхнути, просто тому, що будь-яка людська зграя — частина природи, а природу ж неможливо вмовити, викликати у неї співчуття. Співчуття — це явище неприродне, людська мутація. Ніякий лев не ставить себе на місце антилопи чи її дитинчат — бо здуріє, поки обдиратиме м’ясо з кісток. Ні, антилопа не з його зграї, тож нема чого! От і рекламники не співчували тим, кого «з’їдали» у колективі — відчували, мабуть, природність процесу.

Я був у курсі всього: Спонсор навчив мене палити, от я і ошивався в курилці. А оскільки всі знали, що я жодній душі на фірмі не друг, то при мені говорили стільки ж, скільки при рибках в акваріумі (рибок у курилці, звичайно, бути не могло — де б вони вижили у цьому диму від цигарок і перехресного вогню заздрощів та інтриг).

Хоча один друг у мене на фірмі все-таки з’явився, щоправда, цей друг не лише не палив, а й узагалі вдавав із себе милу та беззахисну істоту.

…Влаштувалася до нас в агенцію мила дівчинка, тиха така, непримітна — навіть не знаю, як потрапила до нас на роботу — може, просто була талановита? Дизайнер. Вірменка із дивним ім’ям Агуніка і довгим чорним волоссям, аж до кругленької… ну, одне слово, досить довгим.

Агуніка завжди мені усміхалася. Хоча потім я помітив: вона із тих, хто усміхається всім, незалежно від статі і виразу обличчя у відповідь, — усміхається і все, ніби їй самій це потрібно. Та чомусь я повірив, що мені вона усміхається якось по-особливому: бачимо одне одного, і перемикачі «свій-чужий» миттєво спрацьовують, встановлюються у потрібне положення. Свій! Зовсім свій, до інтимності.

Секс у мене був, м’яко кажучи, нерегулярний і… не завжди безкоштовний. Інших шансів на пристойне статеве життя на горизонті ніби і не маячило, тож я вже малював нас разом у своїй уяві: я і Агуніка, маленька й ладна, з чорною копною волосся і приємним, ледь помітним акцентом. Але не встиг домалювати, як у Агуніки трапився день народження, хеппібьорздей, як казали у колективі. Я, зі всіма своїми сподіваннями, прибув до кафешки і… все могло б скластися. Та на тому дні народження мене зустріла Алла (саме так, не я зустрів Аллу, а вона мене). Ага, та сама Алла, про одруження з якою я майже забув вам сказати… Ну що ж, тепер знаєте.

Романтичної історії не було. Алла розуміла, чого хочу я. Я розумів, що вона розуміє. Ні, на дні народження вірменської дизайнерки нічого не сталося, але вже з першого побачення ми поїхали до мене на квартиру. Я саме закінчив ремонт у бабусиній сталінці недалеко від центру — це, думаю, і зіграло вирішальну роль. Алка знала, що робить, я був не проти, і за місяць ми вже жили разом.

Якщо не перейматися тими випадками, коли Алла вмикала бензопилу «Дружба» — чи її пилка, на відміну від відомого радянського приладу, мала б гордо називатися «Кохання»… Хоча яке, до біса, кохання? Просто двоє невдах за тридцять вирішили разом задовольняти деякі потреби і вгамувати ще сонну і тому слабку депресію через кризу середнього віку! Так от, якщо не перейматись випадками, коли Алла вмикала бензопилу, то я міг вважати себе щасливим. Тим паче, Алла підпилювала мене акуратно, по-жіночому мудро. Та й бажання у неї були цілком прийнятні, без розмаху аж до Владичиці Морської. Алла хотіла краще одягатись, точніше одягатись у кращих магазинах. Хотіла поїхати відпочивати закордон — всі давно їздили, а я щось причепився до Криму і ніяк не віз її в омріяний Єгипет. Та це ж такі дрібниці…

— Добре, Алло. Поїдемо колись обов’язково, — казав я, як і всі, не відаючи, де на календарі це аморфне «колись».

Та я не переймався — нічим, і з того самого дня, як викинув дурниці із голови (майже) і ставився до своїх видінь так, як і належить, — мовби до нічних жахіть про чужу смерть, неприємних, та й не смертельних. Пив заспокійливе або вмикав телевізор.

Але чи то був за мною старий боржок перед незнайомим арабом, чи то просто забагато випив… Алка теж випила, а тепер роздяглась так швидко — гарна, пружна, не замала й не завелика, така, як треба, жінка, — стрибнула під теплу ковдру, вимкнула світильник на тумбочці… А я сидів і дивився в темряву, і здається, хтось із темряви поглянув на мене.

— Ти ж не спиш ще? — запитав я. — Поговори зі мною.

Я нутром відчував, що не можна мені зараз самому. Та Алла мовчала. Можливо, справді заснула одразу. Можливо, на щось образилась — вона ж не скаже, просто лишить самого і себе теж лишить саму і думатиме, як самотньо бути моєю дружиною, дружиною черствого чоловіка, якому іноді сняться жахіття. Алла лишила мене, а тиша пригорнула — як кішка пригортає кошеня.

Аллах не чує мене. Не чує. Ніхто не чує мене.

Пил здіймався стовпом, і я, кістлявий хлопець, та мій маленький кістлявий возик, навантажений фруктами, рухались у хмарі того пилу. Соковиті фрукти тьмяніли, припорошені. Я кашляв. (Чого знов забув пов’язку на обличчя?)

— Салям, Наіме!

— Салям, Мухаммеде! Як твоя мати і брати?

— Добре, — я знов закашлявся, — дякувати Аллаху! І сестри теж…

Ринок був близько, сонце — високо. Ще один день, щоб подякувати. Буде ще тисяча таких днів. А потім, можливо, щось зміниться… Я куплю гарне авто, великий фургон, возитиму більше фруктів, сам продаватиму їх по точках, може, навіть до великого міста поїду. А якщо зароблю багато грошей, повернуся у свою школу у Сіді-Салах, школу з єдиної кімнатки, де вчаться такі, як я, маленькі і вже нещасливі, і скажу у класі промову, і пообіцяю збудувати велику і гарну школу — для всіх.

— Базбузо!

— Що, маленький ледарю?

Хлопчик дивиться на мене чорними оченятами, сміливо і віддано, не сумніваючись, здається, жодної секунди, що й цього разу Базбуза (так кликали мене у містечку) вибере один апельсин, не найкращий, але все ж і не найгірший, і простягне його з якимись простими словами:

— Бери, гамай.

— Дякую! Нехай Аллах благословить Базбузу!

— Віддаси, коли виростеш, — сміюсь я.

Приємно ж зробити щось добре, і Аллах усе бачить. І чому всі люди не спроможуться на добро?

Хлопчина втік, а я повернувся до своїх буденних мрій. Ні, насправді я знав, що школу мені не збудувати ніколи, такого не буває в моїй країні, щоб простий хлоп так піднімався. Але я точно куплю фургон, віддаватиму мамі більше грошей, переїду до більшого міста, одружуся… можливо, навіть заберу у місто Лазізу, гарну роботящу дівчину, дочку торговця солодощами із сусідньої будки на ринку. У мене самого ніякої будки ніколи не було, лише оцей маленький возик і місце, на якому добрий торговець солодощами не забороняє Мухаммеду Буазізі й собі заробляти поруч на шматок хліба.

Хтось кричав.

Яка радість! Сьогодні замість Хасира торгує Лазіза! Цілий день усміхатиметься мені крізь темну тканину нікабу — така скромна й добра ця дівчина. І гарна, мабуть.

Раптом очі Лазізи — тільки ж їх і видно — стали тривожні, Лазіза нахилилась вперед, потому глянула на мене — прошепотіла щось, лиш вітерець наче поворушив чорні складки правовірної одежі.

— Що, Лазізо? — мені з мого місця дорогу було не видно.

А вона поспіхом забирає тканину з обличчя — яка ж вона направду гарна! — «Поліція», — шепочуть губи.

Поліція! Я злякався. Вони вже приходили до мене, кричали, що не маю ліцензії, вимагали штраф або забиратися з ринку. Це зі мною постійно так, відколи працюю. Забиратися мені було ніяк не можна, бо тоді я не мав би чим годувати родину — матір та молодших братів і сестер. І найстарша не змогла б вчитися — а я так мріяв, щоб вона вчилася. Штраф? По-перше, якого біса… По-друге, у мене немає грошей… окрім тих, що я відкладаю на фургон. З п’яти років копійчину заробляю, як проклятий… Батько помер у Лівії, будував комусь заможному велетенський дім… Кажуть, схопився за серце і вже не підвівся. Все здоров’я забрала бідність. І мені вибору не лишилося. Не чекати ж, поки приїде багатий дядечко і дасть грошовиту роботу? Я пішов на ринок — ну як ринок, місце посеред Сіді-Бузида, де деякі торгують. Подивився, що роблять інші, купив візок, домовився про місце на ринку — будку мені було не потягнути, тож продавав просто з візка.

Поліцейських було двоє. Чоловік і жінка — чисте неподобство. Хто взагалі це вигадав, жінка-поліцейський! Ні, я знаю, що на Заході жінки роблять усе, що їм заманеться, але ж ми не Захід, ми нормальна ісламська країна. Це ж просто смішно. Хто тільки візьме таку заміж? А ще врахуйте, що поліцейські витворяють з людьми (якщо вірити тому, що кажуть люди, — а люди дарма не казатимуть). Життя людини, її гідність у нашій країні нічого не варті. Влада належить системі, режиму. І псам режиму дозволено все.

— Знову ти тут? — грубо почав чоловік-поліцейський, жінка трималася трохи позаду.

— Ас-саляму ‘алейкум, — пробуркотів я. — Звичайно, я тут. Працюю, як чесний чоловік, щоб прогодувати родину. Слава Аллаху!

— Ти зуби нам тут не заговорюй! Це він? — втрутилась жінка.

— Він-він. Той, що я казав. Думає, йому все можна. Думає, можна працювати без ліцензії і не платити податки!

— Які податки? Моя мати і малолітні діти втратили годувальника, а держава не допомагає ані копійчиною! Я працюю і допомагаю замість держави! Я міг би поїхати у місто і знайти хорошу роботу, але як вони виживуть у цей час? А ви кажете — податки…

Хтось кричав.

— Та як ти смієш! — жінка-поліцейський наступала, тепер уже її напарник тримався у тіні.

— Чого ви причепились до нього? — раптом вигукнула Лазіза.

Хтось плакав і тряс мене, Костю, за плече.

— Замовкни, жебрачко!

— Вона не жебрачка!

— Значить, буде, бо ми і її торгівлю можемо прикрити. Ану показуй дозволи, дівко!

Я не міг мовчати:

— Я поскаржуся на вас. Я до президента дійду!

— До президента? — жінка сміялась із мене, і це було так принизливо, як тільки, здається, може бути.

Довкола уже зібралися люди.

— Люди, та скажіть же щось на його захист! Хіба можна так? — переймалася правдолюбна, милосердна до мене Лазіза.

Тоді поліцейський підійшов до неї, нахилився над прилавком, сказав щось із жахливим виразом обличчя — я не розібрав слів.

— Ну годі вже, — озираючись, промовила жінка-нелюд. — Ось квитанція. Мусиш заплатити штраф до п’ятниці, інакше будемо розмовляти у відділку. І торгувати без ліцензії більше не смій!

— Тобто що? І гроші вам заплатити? І не торгувати?

— А ти як думав?

— То що мені — з голоду померти?

Жінка знизала плечима.

— Жити за законом треба. Почав би з ліцензії — не треба було б штраф платити. Ходімо, Аміре.

Вони пішли, а я стояв посеред натовпу, принижений і самотній. Навіть Лазіза не підійшла до мене. І гнів закипав усередині, лютий і гарячий, такий, що навіть сам я боявся б його торкнутись. Я цього так не залишу.

— Костю! — хтось плакав мені в плече, а я не міг зрозуміти хто — Лазіза?

Розплющив очі, побачив руді кучері поверх покривала, білу руку із родимкою на зап’ясті — Алла.

Я все ще хапав ротом повітря, незасмічене піском, і намагався второпати, чому плаче моя дружина.

— Що сталося, кохана? — турботливо сказав я, видивляючись на екрані мобільника, котра година: уже ранок, пора вставати.

— У нас все не так! — і це сказала людина, що виховувала мене уривками з книжок із сімейної психології, де сказано, що не можна узагальнювати свої претензії…

— Що не так?

— Що не так?! Та я плачу цілу ніч! Кричу! Плачу! Трясу тебе! А ти спиш, ще й повторюєш уві сні чуже ім’я!

— Яке?

— А ти не знаєш? Якась Ліза чи Лазіза…

Я зітхнув із полегшенням, адже мою коханку звати, звичайно ж, не Лазізою. Ну, і Ліза тут ні до чого. Все ж ясно: всього лише героїня так званого сну.

— Алл, я все поясню…

— Саме з цієї фрази починаються усі розлучення!

— Алл, пам’ятаєш, я казав, що у дитинстві бачив дивні сни. Пам’ятаєш?

— Так. До чого тут це?

— Я знову бачив такий сон. І там… там була ця Лазіза. Вона взагалі якась арабка, торговка з маленького містечка в Тунісі. Вся в чорному.

— У Тунісі?

— Ну, так, у моєму сні. Це ж не справжній Туніс.

— Вся в чорному? Чому? Хтось помер?

— Ні, ні. Просто так вони одягаються у Тунісі, деякі жінки…

Тут Алка знов розридалася, ненароком зачепив за живе.

— От краще б це був справжній Туніс! Скільки я вже прошу, аби ми хоч кудись поїхали, крім Одеси! Крім цього совдепівського Криму! Скільки?!

— А мені подобається у Криму, і, Алл, ну ми ж відкладаємо на авто… Ну, добре, я подумаю, що можна зробити. Тільки не плач вже.

З того дня, а точніше, з тієї самої ночі молодий араб переслідував мене. Та найгірше було те, що Алла теж не спускала з мене ока. Саме життя загрожувало перетворитися на жахіття — я мріяв, щоб у Мухаммеда Буазізі все скоріше владналося, і про премію, щоб повезти Аллу до Єгипту. Від Тунісу мені вдалося, на щастя, Аллу відмовити. Дивно, вона ж ніби завжди хотіла побачити піраміди, а тепер, аби переконати її не їхати на батьківщину Базбузи, довелося не лише нагадати про цю єгипетську мрію, а й визнати, що видіння про Туніс переслідують мене й далі… І тоді моя жінка геть оскаженіла, вила, як покалічений собака, про тяжку свою долю. Я нічого не казав, бо справді не знав, що сказати — все одно б вона не заспокоїлась. Тож я мовчав, і Алла скаженіла ще більше. У поверненні моєї «хвороби» винуватила Агуніку і книжки, які вона дає мені. Добре, що хоч не здогадувалась: Агуніка «споживає» не лише книжки… Це ж не Ліза.

До біса Лізу, її, мабуть, ніколи не існувало, як і Венеції! Та раптом Буазізі, борони Боже, який-небудь далекий родич того араба, що показував мені те проклятущо-красиве місто? Тільки не це. Борги ж потрібно повертати. Потрібно ж? Навіть арабам.

Може, я потроху дорослішав, все-таки тридцять три. Син Божий у цьому віці прийняв на себе все. А я лише Мухаммеда Буазізі. Чому його? Яка різниця. Так, я дорослішав.

До біса круте авто — куплю дешевше. Бажання купити майже новеньку іномарку — це наслідки спілкування зі Спонсором. Це треба чавити, разом із малиновим соком зі знакових піджаків. Краще повезти дружину в Єгипет, побачити світ — це буде новий етап. Етап… Байдуже, що в тому Єгипті вже були усі знайомі, а піраміди я пам’ятаю добре ще зі шкільного підручника і, якщо чесно, мені світ і так добре видно — краще б не дивився.

Та я здався, придбав путівку на січень. Відсвяткуємо новий дві тисячі одинадцятий рік, мине зимовий український рамадан, і махнемо тоді до Червоного моря… Ну добре, на цей час просто були дешеві квитки.

…Коли містечко серед пустелі знову прийшло до мене, я навіть спершу подумав, що це Єгипет, типові, цілком нормальні сни утомленого працею мозку офісного працівника — мрії про відпустку. Але молодий тунісець, той самий, переконав мене, що я не у мріях — я у Сіді-Бузиді, чорт його забирай, я і є той самий тунісець.

— Мир тобі, і милість Всевишнього, і Його благословення!

— Салям, Лазізо!


— Ти сплатив штраф, Мухаммеде? — Лазіза дивилась серйозно.

Серйозні, аж до жалю, очі — єдине зі свого тіла, що вона лишала відкритим, якщо не брати до уваги хутких пальчиків, що так уміло і плетуть прості кошики, і тчуть тунісь­кі килими.

— Кепкуєш із мене? — чомусь запитав я, хоч бачив, що їй анітрохи не весело. — Який штраф? Ледве кінці з кінцями… Якби це була держава, а не приватне підприємство Зін-аль-Абідіна[2], то це мені мали б допомагати грошима!

— Так, Мухаммеде, так, але… п’ятниця. Вони ж казали, що прийдуть.

— То я скажу їм! Це що, уперше? Я не боюся. Я покажу, хто на цій землі хазяїн!

Лазіза кивнула, поправила напівзаборонений владою нікаб.

А мені насправді було страшно. Що робитиму? Так, я скажу, що думаю. Так, правда на моєму боці. Але… чи сила за правдою?

Торгівля не йшла. Мої фрукти лежали переді мною, такі соковиті і гарні, та ніхто сьогодні не хотів купувати. Ніби відчуваючи навислу наді мною біду, йшли мимо, чоловіки і жінки, з дітьми і з повними кошиками…

Лазіза плела такі ж кошики, сидячи за батьковим прилавком; батько саме десь відійшов — глянула на мене і одразу ж відвела очі. Мабуть, я їй подобаюсь, але чи подобається її батькові моя бідність?

Піднявся вітер і поніс пилюку над вулицею.

Я сів, згорнувся, мов дитя в утробі матері, — обхопив голову руками і заплющив очі.

— Агов, хлопче! — я скочив, я вирішив, що це поліція, — Ас-саля́му ‘алейкум! Що хочеш за апельсини?

— Уа-алейкум ас-саля́м! Півтора динара, пане! — ну, нарешті покупець.

— А, — махнув сивий чоловік. — За такі гроші я б сам вирощував апельсини! За рогом он дешевші.

— Може, й беріть за рогом, пане. Я закуповував їх по динару двісті мілімамів за кілограм. Мені потрібно годувати родину…

Сивий чоловік хитає головою, йде геть… Таке дивне відчуття самоти і німоти, наче ніхто поруч не чує тебе. Але хтось же мусить чути. Чути, розуміти, бачити так, як бачиш ти сам. Лазізо, мила Лазізо, чому ж ти не поглянеш на мене? Не усміхнешся? Я б, може, теж тобі усміхнувся, і люди б прийшли за апельсинами до такого веселого торговця, байдуже, що за рогом трохи дешевше.

Лазіза плела кошика, зосереджено дивилась, як рухаються пальці і гнуть лозу.

Вони з’явились раптово. Жінка і двоє чоловіків у чорній поліцейській формі, у хмарі пилу з піску. Мов карателі зі страшного фільму. Я прибрав руки від голови, глянув на них поверх своїх яскраво-помаранчевих апельсинів — посміхнувся, мабуть, невесело. «Хтось же має чути», — крутилось чомусь в моїй дурній голові. Жінка та сама, що й минулого разу, чоловіки інші.

— Це він? — спитав один з поліцейських.

Жінка кивнула і мовчки подала якийсь знак. «Вперед? — думав я. — Вперед на нього? Що вони збираються робити зі мною?» Але не зі мною… не зі мною, а з моїм візком. Двоє чоловіків нахилилися і вийняли камінці, що підпирали колеса, — вулиця була трохи похила, а я так боявся навіть пошкодити візок, — взялися за ручки.

— Що ви робите?

Жінка — хоч яка вона жінка, у цій формі, зі зведеними бровами, що утворюють купу зморшок на її недоглянутому темному обличчі, — подивилась на мене, як на комаху. Серце калатало божевільно, руки раптом стали крижані. Я не розумів, що роблю, забув, що збирався їм сказати.

— Ми попереджали тебе у середу, правда ж? Чого мовчиш? Попереджали чи ні?

— Та ви… ви злодії!

— Замовкни, бовдуре, — буркнув один з чоловіків, — а то офіцер Фаріда ще образу поліцейського на службі тобі впаяє. А за це тобі світить за ґратами не день-два.

— Образу поліцейського? А моя, моя образа чогось варта в цій країні?

— Мухаммеде! — втрутилась жінка, офіцер Фаріда, і кожна нота в її голосі видавалась мені повною гнилого сарказму й зневаги. — Чи як там тебе? Ми конфіскуємо візок і товар.

— Конфіскуєте?

— Ми конфіскуємо візок за борг.

— Борг?

— Штраф — це те, що ти винен державі. Це твій борг.

— Але я не матиму чим годувати сім’ю…

— Це нас не обходить. Є закон.

— Це лайно, а не закон! А ви покидьки!

— Думай, що кажеш! За образу офіцера поліції потрапиш за ґрати!

— Ні! — це пискнула тихенько Лазіза, що до цього притихла, налякана, в тіні своєї ліцензованої торговельної буди.

Двоє нелюдів у поліцейській формі знову взялися за свою підлу справу, і тут мене прорвало.

Я схопився за візок. Міцно. Так схопився, що не лише ці троє, а й уся поліція сорокатисячного Сіді-Бузида не вирве з рук! От нехай! Нехай збігаються! Це мій візок…

— Це мій візок, — процідив я крізь зуби.

— Це власність держави, що конфіскується задля погашення твого боргу республіці Туніс!

— Ні, це республіка Туніс і особисто продажний Зін аль-Абідін бен Алі винні мені за мої страждання! Замість того, щоб стажуватися на фірмі, я мушу забезпечувати матір та своїх братів і сестер, про яких держава Туніс мала би піклуватись.

— Віддай візок! — поліцейські тягнули мій скарб на себе.

— Не віддам!

— Віддай!

— Не віддам!

— Що ти собі думаєш? Це ж кримінальний злочин — непокора поліції.

Я чув, як Лазіза ахнула. Певно, вона вже на смерть налякана цією сценою. Та я не збирався відступати.

— Що я собі думаю? Я собі думаю, що цій державі давно потрібні порядок, свобода, справедливість. Ви чули таке від політиків? Вам самим-то не набридло бути прислужниками тих, хто плює на людей? Відбирати в бідних і віддавати багатим, трохи набиваючи кишені й собі? Як ви в дзеркало дивитесь? Що кажете своїм дітям? — я спіймав справжній кураж і лише посередині своєї промови помітив, що навколо мого непримітного візка з фруктами зібрався уже справжній натовп, набагато більше людей, ніж кілька днів тому, і це лиш надихнуло мене. — Порядок! Свобода! Справедливість!

У цей момент я, мабуть, уявив себе справжнім оратором, героєм, лідером — я безстрашно і дуже необачно підняв догори обидві руки, потряс кулаками у повітрі. Лунали схвальні вигуки. Кільце людей змикалося навколо поліцейських. Та кулаки мої все ж виявилися безсилі.

У той самий момент, як я, вигукуючи заклики до справедливості, потрясав кулаками у повітрі, поліцейські зсунули з місця мій візок — легку здобич.

— Не смійте чіпати мій візок! Не смійте чіпати мої апельсини! Люди, ви тільки-но подивіться!

Натовп ніби й підтримував мене, але нерішуче.

І тут…

Жінка-поліцейській — та, що її звати Фаріда, — вихопила свисток. Різкий звук розірвав простір — гамір стих, і тиша запанувала над будами.

— Цей чоловік — злочинець. Торгівля без ліцензії — злочин за законами нашої держави.

— Злочин — це те, що ви робите! — раптом подала голос Лазіза.

О Аллах, як же я любив її в цю секунду, скромну, чудову, таку сміливу Лазізу. І що вони зробили?

— Злочином є порушення закону. І в Тунісі заборонено носити релігійний одяг у громадських місцях.

Фаріда двома-трьома великими кроками подолала відстань до моєї маленької Лазізи і… різко потягнула темну тканинку нікабу! Обличчя Лазізи відкрилось — миле й гарне личко, таке перелякане! Тканина сповзла донизу, відкриваючи і волосся, а надто — шию і частину плеча.

— Та як ви смієте! — вигукнув хтось.

Потім — ще один, другий, третій — всі підтримували нас.

Але страх і тільки страх — альфа і омега всіх на світі несправедливостей. Офіцер Фаріда знову засвистіла, а потім вихопила пістолета…

Що ж це, зі зброєю на бідного торговця фруктами? Що їм закони, цим слугам беззаконня, цим язичникам, що навіть чистоту моєї нареченої ладні осквернити.

— Нелюди! Язичники! — закричав я.

— Як смієте ви таке чинити! — якийсь старечий голос із натовпу підтримав нас із Лазізою.

— Схаменіться! Всі у відділок підете.

— Як ти смієш! Ти слуга цьому народу! Біс, а не жінка!

Я зробив до неї крок, другий — швидко — я не одразу навіть усвідомив, що сталося. Офіцер Фаріда, жінка — помилуй Аллах — вдарила мене. Вдарила мене! Вдарила мене по обличчю!

Це не було боляче — це був кінець. Приниження, відчай, безправ’я. Я не втримався на ногах. Падав, ніби у сповільненому кадрі голлівудського фільму, що крутять у єдиному в нашому місті маленькому кінотеатрі. Я бачив, як зачіпаю край візка, порушую його рівновагу — поліцейський відпус­кає — мабуть, тому що дивиться на мене, так зачаровано, ніби розуміючи, що діється щось невідворотне, щось, після чого не буде уже нічого так, як було. Я дивлюсь, як сиплються на землю яскраві, чудові мої апельсини ціною у півтора динара, як люди відступають, бо апельсини котяться їм під ноги. Якийсь маленький хлопчина першим хапає розсипане моє багатство. Бачу, як притискає брудними пальцями до серця, ніжно так, як кошенятко, і ховає під розірвану сорочку… Півтора динара за кілограм, брав по динару двісті мілімамів…

Я лежу на землі, і поліцейські стоять наді мною. Двоє чоловіків і одна жінка. І я чомусь не знаю, чи натовп мовчить, чи гуде, чи вже розійшовся.

Я програв. Програв! Розсипані в пилюці мої апельсини. Лежить перекинутий мій візок. Єдине джерело нашого існування, єдина моя надія. Я програв, привселюдно і повністю. Бо хто я такий? Хто ти такий — Мухаммед Буазізі?

Ніхто. Сам. Сам проти цілої системи. З’їсть, перемеле. Ти злидар, невдаха, один із двадцяти відсотків нужденних у країні, успішній країні, що пишається своїм великим середнім класом — так нам кажуть газети!

І, ніби підтверджуючи мої думки, один із поліцейських — не той, що радив не сперечатися, а інший, товстуватий, зі злим обличчям — підходить впритул, дивиться, як на огидну комаху, а потім бере та й плює мені в обличчя!

Я заплющую очі. Мухаммед Буазізі, безробітний, торговець фруктами, в якого немає вибору. Мухаммед Буазізі, якого немає. Ніхто.

Я розплющую очі. Костя Нечай. Часто кліпаю. Господи, треба ж отак… Дісталось хлопчині. Хоча він і сприймає якось… аж занадто. Ну, чого не бувало у дитбудинку? Як били, як принижували. Лізка врешті-решт…

Тільки-но я згадав про Лізку, тут-таки захотілось пройтись, може, зробити кави — ще б пак, я вже марю на робочому місці. Не приведи Господь, хтось із колег побачить.

Я вийшов у коридор.

На фірмі було затишшя. І грудень, і січень не найкращі місяці для продажів реклами. Вся новорічна реклама уже запущена, про все інше наші замовники подумають «після свят». Грудень тягнувся нудно, і співробітники на коридорі… бавились. Так-так.

Дизайнер Сєня і системний адміністратор Толік запускали в холі вертоліт. Маленький такий вертоліт, не справжній, як у Віктора Федоровича, а іграшковий, на радіоуправлінні. Коли я вийшов у хол, апарат саме піднімався у повітря.

Дівчатка навколо сміялись. Симпатична Свєтка так взагалі гиготала так… хоча, як завжди — Свєтка завжди гиготала голосно, мабуть, тому я її й помічав і пам’ятав навіть, що вона симпатична. Жінки ж насправді дуже хитрі — не просто так регочуть. Агунічка теж була тут. Виглядала з-за Свєтчиного плеча, усміхалась задумливо.

— А-а-а! — кричав сисадмін Толік в той час, як керував вертольотом дизайнер Сєня. — А-а-а!

Вертоліт бився об стіни, Толік кричав ще голосніше, дівчата сміялись ще природніше. Одне слово, було весело. Їм. Я чомусь не розвеселився — згадав дитинство, моделі літачків… Одна моделька вертольота в мене також була. Тітка викинула, щоправда, всі мої моделі, поки я був у дитбудинку. І коробочку сіру викинула, яку лишала мені бабуся, ту саму, важливу коробочку з ку́льками.

Усі реготали, а я стояв оце і думав — соціопат якийсь. Раптом підняв очі, а Агуніка вп’ялася в мене, дивиться, очей не відводить, і теж така сумна.

Я тоді подумав, чого це раптом? От чому їй не смішно. І ніколи ж не знаєш, а раптом… Ну, може ж таке бути? Що Агуніка така сама, як я. Ненормальна. Можливо, поки я боровся за справедливість всередині Мухаммеда Буазізі, Агуніка ахала і переживала всередині цнотливої туніської дівчини Лазізи? Ну, от скажіть, може ж таке бути? Бо всі ж і про мене думають, що я ото сидів у своєму кубрику, малював план продажів на наступний квартал чи там листувався з клієнтом, чи бавився в якусь «стратегію»… Для всіх же я теж виглядаю нормальним! До тої ж міри, що й Агуніка. Трохи не такий веселий, трохи задумливий. Дрібниці, інтроверт, бука — не найкращі, відверто кажучи, риси для менеджера з продажів, але ж і зарплата тут, без образ, не найкраща, а за соціальний пакет вважають всього-на-всього оплату проїзду на місце зустрічі — у громадському транспорті…

Вертольотик розігнався, рвонув догори і боляче вдарився об стелю. Боляче?!

Тепер уже мені хотілось сміятись. Боляче? Іграшковим вертольотам боляче не буває, навіть справжнім і то не буває. Чи я вже все на світі сприймаю як біль і весь світ як єдиний великий біль? Чи всередині кожної душі я міг би опинитись, бо там лиш біль? Чи всі ці надії і страхи, якби сплелись у єдине ціле, не сформували б дещо сильніше атомної бомби, чи не розірвали б всесвіту?

А з іншого боку: не помиляюся я, не вигадую всі ці емоції торговця-араба? Як оце щойно приписав емоцію пластиковій іграшці. Та, може, для Мухаммеда ця історія — лише пригода? Можливо, це лише я, «сидячи» всередині нього, сприймаю все отак, близько до серця. І чи воно того варте?

Я втрачаю дружину, я ризикую втратити роботу — адже якщо отак вирубуватись посеред робочого дня, щоб думати про соціальні проблеми на тому кінці Середземного моря, то саме так і станеться — наймуть іншого менеджера з продажів, бадьорішого. Байдуже, що соціальний пакет у нас в компанії не бозна-який.

А минулої п’ятниці он замість іграшкового вертольота була інша розвага: нагрянула податкова міліція — хлопці, може, й симпатичні, але ж цього не видно за масками. Вклали обличчям в підлогу шефа — єдине, що потішило. Погрожували вилучити документацію і жорсткі диски, та скоро шефу дозволили піднятись з підлоги і дійти до сейфа з готівкою — після цього наш шеф і їхній зачинились удвох у кабінеті, і агресія пішла на спад. Дівчат взагалі не чіпали, та ті і без того перелякались, і потім Толік всіх лікував своїм коньяком і байками про те, як він із другом у середині 90-х мав невеличкий бізнес (збирав комп’ютери) і як вночі пояснював правила «косинки» — улюбленої гри наших бухгалтерок — не дуже тямущому, але допитливому братку, який кришував ту їхню не вельми прибуткову справу майже на меценатських засадах — за безкоштовний комп’ютер і отаку-от цілодобову службу підтримки чисто конкретних користувачів. Тобто закінчилось все добре. Ну, але іграшковий вертольотик мені більше подобається як вид спонтанного тімбілдингу.

І, що не кажіть, цю роботу втрачати не можна — і мова не лише про гроші. Потрібна рутина — щоб тримати думки в стійлі, і оцей колектив веселих, нормальних людей — щоб правильно розуміти коло своїх проблем. Сприйняття повинно обмежуватись питаннями людськими, близькими і зрозумілими — новий фільм, нова книжка відомого автора, яка доставка суші найкраща і чи крастимуть далі наші слуги народу, чи все вже накрали і тому робитимуть щось для країни — сміх крізь рев кавового апарату і стукіт офісних каблучків. І все це так приємно і слушно, що, коли під’їжджаю до роботи, особливо в дощ, коли думається про кепське і рятує лише радіобазікання, я вже уявляю, як питиму каву на маленькій офісній кухні без вікон, такій крихітній, що в ній поміщається лише кавовий апарат, кулер і наша весела компанія. І я слухатиму, і киватиму, і сміятимусь зі всіма — щоб самому ненароком не стати об’єктом співчуття. Я ж не є об’єктом, правда? Ні, мабуть, не є — я ж зі всіх сил намагаюсь бути щасливим. І Агуніка усміхатиметься мені особливо, і мені здаватиметься, що якась частинка мрії, найнормальніша, є у мене — дивна річ — з коханкою двічі на тиждень. А вдома чекає Алла, і щось готує, і все знає, все-все, і сумує лише кілька разів на рік — коли я уві сні вимовляю чуже жіноче ім’я.

А робочих місць для таких, як я, зараз не надлишок. Вакансії торговця фруктами не пропонувати…

Розділ 12. Повернення Вамби

Це був той самий вечір, коли моє життя, здається, вдарилось об стіну, як той іграшковий гелікоптер. Можна, звичайно, говорити, що у цьому роль і призначення іграшкових гелікоптерів, так само як і паскудних життів — битись головою об стіну, аж поки не потріскає — голова або стіна, та все ж… добре було б мати поруч когось, хто знає, як буває паскудно, когось, кого називають справжнім словом «друг», а не віртуальним «френд», діловим «колега» чи незначущим «приятель».

Не те щоби у мене не було нікого більш-менш близького. Агуніка частково замінила мені ту діру, що утворилася, коли з мого життя, давним-давно, зникла Лізка. Агуніка давала мені книжки, і ми потім листувалися в скайпі, ділились чимось, іноді ніби важливим, частіше — ні… Сміялись з шефа і з того, що Толік закоханий у Лєночку, але де там… Лізка не обговорювала б таких речей ні за що у світі. Лізка була ідеальна, і тому не могла існувати. Тому і не існувала більше — принаймні, в моєму вимірі. Я не порівнював тоді, я взагалі про минуле не думав, просто помітив якось, що є якась чи то діра, чи то фантомний біль — чогось чи когось такого немає поруч, потрібного. Щось промайнуло, коли Агуніка скинула мені декілька поезій. Хороші поезії, правильні такі, без недоліків і нерівностей, як здорове серцебиття, як сама Агуніка. «Цавет Танем» — це ж мені читала… А неважливо, хто читав. Було колись.

Я сидів — і на дивані, і в Інтернеті одночасно. Ноутбук приємно грів коліна, і якось добре, по-домашньому дзвеніли тарілки на кухні. Я саме перекидався з Агунікою черговими філософсько-беззмістовними фразами про офісне життя, коли скайп просигналізував щось неймовірне:

«Vambo1989 хоче додати вас до списку контактів. Прийняти?»

Прийняти? Ні, не прийняти — здуріти. Здуріти! Vambo1989! Ну хто ще, скажіть, це міг бути?

Я прийняв. Декілька фраз. Де зустрінемось? Я глянув адресу на гугл-картах, тихо прослизнув повз кухню і втік…

І вже через півгодини у барі, одному із тих, у які частіше заглядають після роботи інтелігентні українські сантехніки, ніж пустоголові менеджери з продажу реклами, де на дзеркальних поличках за спиною тьоті Люби-барменші самі лише найкращі взірці горілчаного виробництва і один — о Боже — коньяк «Жан-Жак» — саме в такому барі я сидів напроти араба, на вигляд десь років сорок (але чи я розбираюсь у віці арабів?), пив той-таки багатозірковий «Жан-Жак» і не вірив…

Не вірив, що все це могло статись з моїм другом, друзями… Пропускав повз вуха, як він весь цей час мріяв помститись кривднику Лізи, як це стало сенсом його життя, тим, що тримало і не дало зламатись у спеціалізованому виховному закладі для маленьких звірів з особливо тяжкими… Як, коли вийшов, то геть забув про помсту, бо треба було виживати, а грошей не було і на кусень хліба, і житла не було, і нічого взагалі. Як прийшов на могилу до дядька і матері — могили були його єдиними родичами. Як Єлизавета прогнала його з порога і не дала моєї адреси, бо він «уголовнік». А я і не шукав його… Як знайшли старі «дружки» з виправної, що раніше били, а тепер не проти були підкинути брудної роботи тямущому хлопцю. Як відмотав строк у колонії справжній, дорослій… Як сказав собі, що краще помре з голоду, але більше ніколи… «Жан-Жак» допомагав переварити цю історію, як з поганих серіалів 90-х… Тільки то був не серіал, а реальний друг, якого мені, виявляється, — аж дивно — дуже не вистачало.

— Як зараз? — перервав я його, вдаючи, що милуюсь «Жан-Жаком» на просвіт — благо із забігайлівки відкривався чудовий краєвид на горбату дорогу із ліхтарем.

— Нормально, влаштувався… Не так, як хотів, але все ж.

Я мовчав, питати прямо, що ж він робить, було незручно. Хоча, з іншого боку, продаж реклами, можливо, теж не верх кар’єрної драбини.

— У автомайстерні я працюю, заробляю непогано. Починав із мийки машин, підучився… От назбираю грошей — і відкрию свою.

— Круто. Реально круто. Ти молодець.

— Правда от витратився, купив комп’ютер, провів Інтернет — зараз же без цього нікуди. А я вивалився із зони, ніби з минулого століття. Нічого, я швидко в усьому шурупати починаю. І гроші економлю, усе в мене буде. Але от…

— Що?

— Та… пам’ятаєш, я казав, що у мене батько є, живе у Венеції…

Я напружився, втиснувся в сидіння, так що краї дешевого табурета, виробленого, певно, без зайвих роздумів про ергономіку, мабуть, лишили червоні смуги на деяких моїх місцях. Що ж воно переслідує мене?

— Так от. Я ж для чого насправді Інтернет провів — хотів знайти його. Зараз же людину найпростіше в Інтернеті знайти.

Сам не знаю чому, я перестав дихати. Ну яка різниця? Але от…

— Я його знайшов. Досить просто, так просто, що складно повірити.

Він відпив коньяку і відвернувся, ніби соромлячись своєї слабкості. Коньяк злегка погойдувався і мерехтів бурштиновими відтінками — у Вамби тремтіли руки.

— Чому тоді так не можна було? У вісімдесят дев’ятому. Я тоді і англійську краще знав, це зараз забув. І він, можливо, ще щось пам’ятав із російської. Може б… Та ладно.

— Так, що було, то було, — погодився я. — То ти вже говорив із ним?

— Я йому навіть не написав…

— Чому?

— Ой, Кость, ти як спитаєш… Що я йому скажу? Ламаною англійською… Спитає, як я, хто я… А я йому про дві судимості і посаду молодшого піднощика інструментів?

— Ні, ти просто скажеш, що працюєш у автомайстерні і мрієш відкрити свою. Так і є, Валєр. Серйозно. Ці судимості не мають значення.

— Через ці судимості я не можу зробити собі закордонний паспорт. А от запросить мене до себе — і як?

— Вамбо, ти як дитина, їй-богу! Хіба є такий закон, щоб закордонний паспорт людині не видавали? Дурниці! А й навіть якби був… коли в цій країні дивились на закони. Запросить — даси хабара, і буде тобі паспорт.

— Може… Хоча я, знаєш, справді зав’язав. Хочу все по закону робити. Так, держава наша — лайно, але ще примножувати лиха не хочу. Хай ті, хто наживаються, у пеклі горять.

Я промовчав — ніколи не був таким прямолінійним. Якщо й думав про справедливість, то тримав ці думки при собі, аби не вибиватись… Вамбо був інший, кращий за мене. Це в нього, а не в мене мав би бути дивний мутантний ген співчуття, дар чи що там воно, — Вамбо, ймовірно, мудріше розпорядився б ним.

— Кость, друг, а допоможи мені.

— Кажи, — я очікував, що він попросить грошей.

— Допоможи мені із батьком…

Ми допили коньяк — Вамбо розрахувався, а я й не протестував особливо, хоч, мабуть, йому гроші давались тяжче, та й накопичував я на потреблядство, якусь там автівку круту, квартиру ж уже мав, а він — на своє майбутнє, мрію. Хоча зрештою, мрія у нас була майже однакова. І він, і я хотіли жити нормальним життям — ось так мало, дрібниця, яка більшості дається одразу, задарма.

Мій друг тікав від кримінального світу, а я від… від усього світу, здається, тікав. Різниця лиш у тому, що мою мрію неможливо купити за гроші. Хіба в аптеці спитати бабусину білу кульку у сірій коробочці. А ну як ними торгує хтось, як наркотичними препаратами, з-під прилавка?

Ми приїхали до Вамби (у забігайлівці ж вай-фай не передбачався, як не дивно).

Вамбо заварював чай. Смішний такий, високий, суворого вигляду араб, у татуюваннях, що оголили свої морди, хвости, хрести і шрифти, коли він стягнув светр, щоб переодягнутись у білесеньку, зовсім ще не розтягнуту майку, він клопотав над двома симпатичними горнятками з якимись котиками, зайченятами на білосніжних боках і голосно, на всю невеличку квартирку, розповідав мені, як мріяв, щоб до нього в гості нарешті прийшов хтось, хто п’є чай. Всі відмовлялися, хотіли переважно горілки. Такі вони, автослюсарі, серйозні суворі мужики. Не те що я, хворобливо-емоційний продажник: чай так чай. І добре було б з лимоном. Це ж треба скільки щастя: лимон у нього є, і блюдечко спеціальне, білесеньке, як новенька майка, премилі горнята і Вамбова душа. Йому б дівчину гарну, таку, щоб любила його з усіма судимостями, татуюваннями, правдолюбством і заячо-котячими сервізами. Бо є ж за що.

Його батько був схожий на нього, тільки, може, худіший. Фотографія у профілі була одна-єдина, дрібна і офіційна, ніби зроблена у фотоательє на документи, і життя, правду кажучи, на сторінці видно не було — так, якихось пару дописів від френдів чи спамерів незрозумілими арабськими карлючками. Хто його знає, чи він взагалі розуміє англійську — цей Тарек.

— Що писати?

— Так це…

З’ясувалося, що я не просто перекладач… Ну що ж:

— Dear Mr. Tarek… — взявся сам собі диктувати я.

І так буває. Написати за когось першого листа батькові.

***

Після нашої зустрічі Вамбо дзвонив мені щовечора — повідомити, що відповіді від батька немає.

Тож коли його дзвінок застав мене за чищенням зубів о сьомій ранку, я вже знав: напевно, це воно.

«Вітаю тебе, Валерію», — перекладав я дослівно, вдивляючись у дрібний шрифт на старенькому моніторі.

Батько Вамби нічого про нього не знав, ніколи, аж до цього листа. Він не міг чекати Вамбу у Венеції, як про це проникливо розповідав у сирітській столовці худенький хлопчик-напів­араб. З якоїсь невідомої причини мати Вамбо промовчала, не видала себе нічим, хоч і листувалась зі своїм першим коханням ще декілька років після університету. Може, боялась, що той захоче забрати дитину? Але тепер містер Тарек повірив, легко, не випитуючи деталі, не сумніваючись — дивно, наші так не вміють — відписав Вамбі, що дуже любив його матір, що шкодує про її наглу смерть.

«Хочу бачити тебе, щоб обійняти і попросити вибачення. Чи зможеш приїхати до Тунісу? Я буду тут ще пару тижнів. На цей сезон перебираюсь до будинку батьків моєї дружини-єгиптянки, у Каїр. Сподіваюся заробити, буду нав’язувати людям фотографії з облізлим верблюдом. Знаю, це неправильно, але твоєму брату Ахмеду потрібно навчатися… Хочу вас познайомити. Чекаю на тебе. Наш дім — твій дім. Тарек».

Зараз я міг розгледіти за втомленим життям чоловіком маленького Вамбу, не того, що вели приниженого через коридор ганьби, мокрого від каналізаційної води — того, що захоплено розказував про батька, не боячись нічого: «Ви знаєте, наприклад, що існує місто на воді? Мій тато там живе. Там гарні будинки і вулички, і човни замість трамваїв, і люди привітні. Це в Італії. Вам ніколи не побувати там. А я, як виросту, втечу туди, до Венеції. Тато давно чекає на мене, тільки забрати не може».

— Він чекає на мене, — тихо повторив дорослий Вамбо.

— Що відписати?

— Як що? Ти ж сам казав: «Працюю в автомайстерні, мрію відкрити свою».

— А про зустріч?

— Яку?

— Ну, у Каїрі, мабуть. Сам же казав, що він на тебе чекає.

— У мене ж паспорта нема…

Вамбо сипав причинами, одна за одною, одна за одною, і що далі, то більше я розумів, що річ не в тому. Вамбо не поїде. Він боїться.

— А ти ж і так їдеш, Костю! Давай відпишемо, що заїде мій друг, а?

— Що?

— Ну будь ласка. Я передам сувенір з України, грошей, ти розкажеш йому про мене… У тебе краще вийде.

— Грошей? Ти йому збираєшся гроші посилати?

— Ну, він же пише, що на навчання треба…

— Так, ти зовсім божевільний. Цей… окей, цей чоловік кинув тебе малого, а тепер його другому сину треба вчитись в інституті! Ти сам що закінчив, Вамбо?

Він зжер мене поглядом, ніби я посягнув на святе. І я зупинився, я майже зрозумів його — міг би зрозуміти, адже теж багато б віддав за зустріч із батьками, навіть тепер.

— Вибач, — тихо сказав я. — Я передам, що скажеш. Якщо, зрештою, в цьому сенс, а не в автомайстерні, значить, на то і гроші. Але, послухай, хіба ти не хотів би побачити його?

— А я побачу! Побачу! От назбираю грошей, відкрию автомайстерню… Онука йому зроблю — він же і про онуків питав… і ми приїдемо в Туніс! Такі, знаєш, — справжня родина. Татуювання я виведу, всі. Щоб він бачив, що я…

— Що ти чудовий, Вамбо. Добре, я розкажу йому про те, що ти чудовий. Каїр — це ж там, де піраміди? Моя дружина дуже хоче тих пірамід.

Вамбо зачаровано кивнув, і ми взялися писати відповідь.

Місце зустрічі змінити не можна: друг якраз буде в Єгипті, і звичайно ж, як культурна людина, відвідає Каїр, щоб побачити піраміду Хеопса і все таке. Він буде із рудою жінкою, і обов’язково із книжкою в руках. Це природно, адже абсолютно всі знайомі Вашого сина, містере Тарек, освічені, начитані люди. Сам син досить зайнятий. «Справи у моїй автомайстерні ідуть вгору, тож потрібно постійно тримати руку на пульсі. Вибачте, що не відкладаю справ і не приїжджаю одразу. Гадаю, за рік-два ми з дружиною теж зможемо вибратись».

— Ну, про дітей не пишемо, бо ще поцікавиться, хлопчик чи дівчинка.

— Так, можемо не вгадати…

Ми посміялись і все-таки витерли й про дружину. Ні, у тому, що Вамбо буде щасливий, я не сумнівався, і в його орієнтації теж — просто мій друг-рецидивіст запевнив мене, що брехати не можна. Як і давати хабарі. Ні в якому разі. А про майстерню ми не брешемо: справи направду ідуть вгору, і працює Вамбо з таким старанням, ніби це справді його автомайстерня.

Розділ 13. Наука про справедливість

За вікном було холодно, під мінус десять, ще й похмуро. У такий день якраз добре мріяти про відпустку і січневу спеку Єгипту — у туристичній агенції мені обіцяли спеку і взагалі, що все включено. Але на календарі було лише сімнадцяте грудня, п’ятниця — добре хоч п’ятниця, хоча б із днем тижня мені таланило. І тільки я оце подумав, як карта пішла всьому офісу. «Пі-пі-пі», — зойкала техніка звідусіль. «Пі-пі-пі», — тільки так і можна переповісти те, що вигукували співробітники, які не встигали зберегти всі свої доробки — як в телевізорі, запікати нецензурне.

— Спокуха! Щас все починим! — гучно сповістив Толік, але я чув наче крізь товщу води.

Треба піти зробити собі кави, щось думки розбігаються…І світла ж усе одно нема. Та нікуди я не пішов, із запізненням зрозумів, що кави не вийде — кавоварки працюють на електриці, а не на емоціях офісних ледарів, які — вже чути каблучки і розмови — злітаються до темної кухні. Ні світла, ні кави, ні грошей, ні надії… Що? Що за маячня?

Мати зовсім постаріла… Скільки вже років батька нема?

Сьогодні приходив єгиптянин Наім, просив грошей позичити. Де там! Сам не знаю, що робити. Зі злості я пхнув ногою каменюку — лише завдав собі болю. Ідіот! Що буде з матір’ю, сестрою, братами, якщо я не зможу піти на ринок!

Треба звикнутись, просто звикнутись із думкою, що ніколи я не буду жити гідно. Треба звикнутись із приниженням, із тим, що я ніхто, а люди у погонах — мають необмежену владу. Ніби у язичництві, у нас є маленькі боги — чиновники, поліцейські, і великі — президент, міністри. А я лише смертний. Чи на це є воля Аллаха? Але хіба Аллах може бути покровителем таким лихим людям? Ні-ні, Коран вчить доброго, а ці люди, що принижують гідність вірного мусульманина, не мають і права називатися мусульманами.

Так я думав дорогою до мерії. Не помічав перехожих, не помічав, як махає мені рукою хтось збоку, аж поки Лазіза не наздогнала мене.

— Куди ти, Мухаммеде?

— До мерії.

— До мерії? Що ти затіяв? — Лазіза схопила мене за рукав. Це нечувано, але приємно.

— Хочу відновити справедливість.

— Ні, Мухаммеде, не роби цього. Все одно нічого не вийде, тільки більше лиха накличеш на нас.

Лазіза сказала «на нас», і щось у цьому було таке… Може, справді ми були б щасливі разом. Але чи віддасть її батько за бідного торговця фруктами?

— Зачекай, я закличу батька, він тут неподалік.

— Що? — я не встиг перемкнутися зі своїх думок.

— Ну, батько тут, поруч, домовляється про щось із родиною Мухді. Я покличу.

Лазіза побігла назад, до будинку Мухді… А я, я лишився стояти посеред вулиці, залишений без будь-яких сподівань взяти Лазізу за дружину. У заможній родині Мухді двоє синів. Один такого ж віку, як Лазіза, другий набагато старший… Про що її батько може говорити з батьками двох синів? Лише про одруження одного з них із Лазізою! Вигідна, така вигідна пропозиція, не те що бути дружиною невдахи… Якби ця країна була справедлива, він мав би гроші на комп’ютер і час на навчання, бо мати отримувала б гідну пенсію і виплати на малолітніх дітей. І він знайшов би гідну роботу. Він же не просить нічого задарма! Лишень дайте можливість знайти роботу! Він працював би так добросовісно, що сам Пророк пишався б ним, і батько був би щасливий на небесах. Але країною тут правлять ці язичники, що лише в собі бачать богів, вороги Аллаха!

Я не став чекати повернення Лазізи, не хотів, аби вона і її батько зупиняли мене. Я рішуче покрокував до мерії мого забутого світом туніського містечка.

Відвага заполонила мене, прийшла на зміну відчаю. Змі­ни можливі. Можливі! І справедливість можлива! Ніхто не сміє бити і принижувати гідність людини! І хіба для того західні жінки боролися за свої права, щоб тепер наші принижували чоловіків! Щоб зривати нікаб з обличчя його дорогоцінної Лазізи! Ну добре, не його, не його — ніколи вона не буде належати йому — і все через цю державу, що плює на своїх громадян…

Я нікого і нічого не чекатиму. Я зроблю все сам, Іншаллах[3]. Відвага. Відвага. Відвага — у серці і у кожному кроці. Сходи здаються спочатку такими високими. Але в мені змінюється щось, і ніби я знаю: підтримка поруч.

— Ти куди, хлопче?

— Я? До мера, звичайно. Вас що, не попередили, що я прийду?

— А хто ти?

— Громадянин.

Він пропустив мене — тому що відвага, як диво, йшла поруч, і коридори мерії розкрились переді мною.

Щось голосно траснуло коло обличчя. Ще раз. Коридори мерії темнішали, чиновники, як тіні, розчинялись чорнилами у воді. Ще раз. Коридори сміялись. Ще раз. Відвага теж розчинилась, розтанула разом із тьмяними фігурами в розплавлених коридорах, змінилась розгубленістю…

Я прокинувся. Сміялись не коридори — колеги обступили мене щільним кільцем, як раніше обступали іграшковий вертоліт. Дехто ще плескав у долоні.

Я провалювався назад, туди, де йшов коридорами мерії худенький тунісець Мухаммед, торговець фруктами.

Великі білі двері… червоні доріжки… Це палац чи місце служіння народу? Відвага. Я штовхнув двері двома руками, як штовхають воду, щоб виплисти на поверхню.

— Мир тобі, і милість Всевишнього, і Його благословення! — сказав я.

Голосно і спокійно. Я не боявся, ніби сам Аллах прийшов сюди поруч зі мною вимагати справедливості.

Людина за столом підняла голову… і задрижала… Кабінет захитався разом із дорогими килимами і портретами… Сміх. Крики…

— Костю! Та що тут відбувається врешті-решт? Що ж це таке!

Шеф лютував. Майже як тоді, коли зірвався контракт… через мене… зовсім недавно. Колеги припинили реготати, навіть дівки.

— Павел Николаич, так он, наверное, неспециально же, это болезнь, наверное, какая-то, — защебетала сердобольна Лєночка.

Павло Миколайович зиркнув так, що Лєночка прошмигнула за спини колег і заховалась там. Мій погляд ковзнув по них… Агуніка. Вона виділялась у натовпі — їй було не смішно, — стояла і дивилась, мовчки, з нерухомим поглядом єгипетської фараонші зі старих фресок, вірменська холоднокровна Клеопатра посеред офісної юрби, дивилась, ніби — чи це можливо? — розуміючи, що відбувається. «Цавет танем»… Що там, цікаво, з моїм Мухаммедом?

— Костю, — тоном, наповненим одразу усім металом Кривбасу, пробасив шеф. — Дуй до мене в кабінет. І… хай буде з тобою милість Всевишнього і благословення Аллаха!

Дівчатка знов зареготали, тільки Клеопатра лишилась стояти твердо, і чорне каре навколо красивого личка не поворухнулось, наче підкреслюючи — вона намальована, несправжня, породження моєї ненормальності і її відображення. Але й вона — та ні, вона перша — кине мене, якщо я стану ніким, втрачу роботу.

— Павле Миколайовичу, а можна трохи… — шеф дивився на мене так, що я вже знав відповідь, але все ж договорив, — пізніше?

Він просто пішов, і я чув, як грюкнули двері у великий солідний кабінет, так, що задзвеніло скло у вікнах і коньячні бокали на шафі у сисадміна Толіка.

— Кость, краще піди… Він пробачить. Ти ж хворий, так? Ніс щось про справедливість.

— Ну, звичайно, якщо про справедливість, то хворий, — відрізав упевнений жіночий голос зі слабким вірменським акцентом.

Я підняв очі, але Агуніка вже крокувала за спинами, і стукіт маленьких каблучків розчинився за рогом коридору. Чого вона хоче?

— Я вимагаю справедливості, — відлунювало в голові щось не моє.

— Кость, ти б зайшов до шефа…

— Я маю право, кожен має право на гідність. І моя мати…

— Ні! — заверещав я — не я, не до них… Буазізі…

Усі витріщилися на мене — я розумів, що вони думають… Але справді, ні. Ні! Досить. Потрібно зупинитись. Інакше я втрачу все, буду нічим не успішніший за цього Мухаммеда. Я не вмію торгувати фруктами, я не стану лоточником на стихійному київському базарі коло метро.

Шеф не кричав на мене. Я сказав, що втомився, що все під контролем. Я брехав, що мені просто наснився сон… Так, про мусульман, а що такого? Ні, це не страх перед ісламськими фундаменталістами і терактами у метро (ми ж не в Росії), просто я скоро їду в Єгипет — певно, через це.

— Добре, сподіваюсь, відпустка піде тобі на користь, — шеф часто повільно смакує слова, особливо, коли сидить на тому кінці довгого блискучого столу з якогось рідкісного дерева — може, пальмового?

Коли я вийшов із кабінету, всі вже були на своїх місцях, але я знав: крізь скляні перегородки вони дивляться на мене, нормальні люди, що побачили мутанта, менеджера з продажів, який проживає уривки життя маленького араба — торговця фруктами, так і проживає, у звичайному офісі, між переговорками і килимками для мишок у формі жіночих грудей… Ненормальний.

Зупинитись і звільнити свою голову від зайвих думок, щоб стала чиста-чиста, біла-біла, як чарівна бабусина кулька всередині сірої коробочки, кулька, якої я ні разу в житті не бачив.

— Костя! — наш сисадмін, як завжди, спритно відштовхнувся ногою від столу і викотився зі свого кубрика у коридор.

— Що, Толь?

— Я, это, ну как бы… Ты извини, что мы смеялись. Ты выздоравливай.

— Спасибо, Толь.

Розділ 14. Наслідки

Близько двох тижнів я боровся з собою — чи, може, з кимось набагато вищим. Тьмяні гарячі жахіття будили мене серед ночі, мене лихоманило, мене перевертало з обурення, з почуття страшної несправедливості — я задихався.­­­­­ Я стискав зуби, підходив до вікна і дивився на нічну вулицю, аж поки моя реальність не брала гору. Я не будив Алли. Йшов у душ і стояв під холодними струменями води, ніби гасив якусь внутрішню пожежу. Допомагало — під ранок.

Тоді я згадав свій старий трюк, ще з часів, коли працював нічним сторожем в офісі Спонсора, — випадково віднайшов у новорічну ніч: потрібно дивитись розважальні програми, бажано гумористичні, краще із гарними жінками, ще вірніше — п’яним. Це неабияк відволікає. Жодної документалістики! Не дай Боже, авторське кіно! У жодному разі не читати книжок! І тільки не новини, правдиві чи брехливі — немає значення. Щастя, що тепер розваг було повно і в Інтернеті — веселись хоч цілодобово. Одного разу так і дивився всю ніч новий гумористичний серіал. Спочатку було не так уже й смішно — але трохи пива, трохи жартів нижче пояса, і от вранці… я був знову ніякий, але вже не від примар — які там примари? — і це була моя перемога над хворобою.

Я вирішив, що знайшов вихід, що все — життя налагодиться знову. Навіть запросив Аллу повечеряти і вже точно знав, що скажу їй, репетирував простеньку, беззмістовну по суті фразу цілісінький день:

— Я обіцяю, що знову стану нормальним. У нас все буде. Не гірше, а краще, ніж в інших.

Я сам не певен був тепер, що це таке, ця омріяна мною нормальність, але Алла сприймала її досить просто, по-­жіночому:

— Ніякої більше Ла… Як ти називав ту жінку? Ліза? Лазіза?

— Ніякої Лазізи. Ніякого Мухаммеда. Їх ніколи не було. Всього, що я бачив, ніколи не було. Це ж лише моя уява.

Алла потягнулась до мене, торкнулась моєї руки, розкрила долоню, ніжно так, ніби між нами було колись щось схоже на почуття Мухаммеда до Лазізи. Тьху! Не думати більше, віднайти ту білу кульку всередині себе і з’їсти, зжерти, запивши склянкою теплої води.

— Ти занадто чутливий, коханий, вразливий до новин. Звичайно, це тяжко уявити — дійти до того, щоб палити себе живцем[4]… Але в тому-то і справа, що цього нормальній людині уявляти не треба.

— Палити себе живцем? Про що ти?

— Ну, те, що у новинах було, про араба…

— У яких новинах?

— Ну… як… Ти хіба не бачив? Заворушення у… Тунісі, здається, чи ще десь в Африці. Весь безлад через те, що якийсь придурок підпалив себе на знак протесту проти несправедливості. Видно, слави захотів — тепер має. Я подумала, тобі через то і снились жахіття. Якби кожен себе через таке підпалював, навколо самі свічки були б, а не люди!

— Як його звати? Цього придурка, — я підвівся.

Алка дивилась на мене перелякано, та, мабуть, і всі відвідувачі зиркали вже в наш бік.

— Звідки я знаю, Костю! Сядь, будь ласка! Кажу ж, якийсь араб! Цього не досить?

— Як він виглядав? — я нахилився над столом; здається, мене колотило.

— Та яка в біса різниця! Ти що, не знаєш, як араби в Африці виглядають! Якийсь чорний! Худий! Брудний!

— Араби не чорні, — процідив я. — Алло, ти хоч розумієш, що верзеш! Людина у такому відчаї, що підпалює себе! Ти хоч на секунду можеш таке уявити? Цей біль!

— Не можу! Звичайно, не можу! І головне, не хочу. Бо я не маю нічого такого уявляти! Я нормальна людина! Я живу в Україні, я християнка! Я продвинута особистість, врешті-решт!

— Що? Продвинута особистість? Та тобі наплювати на всіх, крім самої себе! Ти ж мрієш їхати в Єгипет, до арабів!

— До арабів? До чого тут араби, я хочу на море і до пірамід…

— Ти хоч подумала, що мало б з тобою статися, щоб ти підпалила себе — щоб піднесла сірник і відчула, як займається шкіра…

Чорт, я так і сказав їй, так і сказав! Сказав, і сам уявив: шкіра, певно, зайнялася б із найтонших волосин, що ростуть у неї на руках, скільки б вона не робила епіляцію.

— Мало що і де у світі відбувається! Он діти в Африці недоїдають, а ми ж отут всі сидимо в ресторані. І нічого! І сидимо! І добре, що сидимо! І ти сидиш, Костю, — вона стишила голос і озиралась навколо, ніби перелякана руда кішка, яку викрили у товаристві благородних левів — дворова, попри всі мрії.

Вона шипіла, але тиша навколо була така важка, що чув, імовірно, весь зал. Я зрозумів, що неправий, що зараз втрачу її через цю розмову.

— Все добре. Все добре, панове! Ми вже йдемо.

Офіціант дивився із підозрою. Мабуть, він вважав ненормальних переважно не дуже платоспроможними.

— Цікаво, — раптом голосно, із викликом заявила білявка з яскраво-червоними губами, яка привернула мою увагу ще до того, як я дізнався, чим закінчив, імовірно, мій Базбуза… — То ви як хочете, щоб ми всі себе спалили замість того, щоб тут жерти? Я особисто завжди казала, що кожному своє.

— Правильно, с каждого по способностям — каждому по труду! — крякнула якась дама, не дуже твереза і не дуже насправді й дама — баба якась, товстезна й бура на обличчі від випивки.

— Це ж араби… Що ви хочете, — парирувала білявка.

І її супутник, сивий чоловік, схожий на професора, раптом не змовчав, сказав, здається, лише їй, але почули всі:

— А яка різниця? Араби ж — не інопланетяни. Зна­єте, Анжелочка, коли в тисяча дев’ятсот шістдесят восьмому до Праги ввійшли радянські танки, польський — уявляєте, польський, навіть не чехословацький! — бухгалтер підпалив себе на знак протесту. Цього ніхто, правда, не помітив, крім, аж тепер, істориків, і масових протестів ніяких не сталося. Я ось навіть не пам’ятаю його ім’я… — Він зробив значущу паузу. — Але жерти все-таки розхотілося. І залік вам ставити, Анжелочко, теж…

Він кинув на стіл декілька банкнот і попростував до виходу, несучи перед собою професорське пузо і гордість.

Офіціант навіть не поворухнувся, звісно, професор же он заліки у ресторанах призначає… Ну нічого — я теж підірвався:

— Ходімо, Алло!

Та залишати гроші на столі все ж було б неекономно, тож я ткнув офіціанту двохсотку. Не те — зрозумів із погляду, додав сотню — знову не те…

— Дайте чек, будь ласка, — буркнув я, остаточно вертаючись із Тунісу на землю.

З чого це я в біса взяв, що арабські торговці фруктами єдині у світі, у кого є проблеми? Кожному своє — так білявка сказала? А таким, як професор, легко казати. Він всього лише перевертень, з яким дівки ходять по кабаках за залік, а мудрі роздуми про те, що різниці між арабами і європейцями майже ніякої, — гра на публіку.

З Аллою ми помирилися — перевіреним способом: я перепросив, сказав, що більше ніколи-ніколи, жодного кривого слова, та ще й на людях — отож моя голова стала вся чорна від уявного попелу. Я вів нормальне життя. І що нормальніше воно було, то більше мене нудило від новин, що лунали з екранів і очікували на мене в Інтернеті.

Самоспалення Мухаммеда мало якесь запаморочливо велике значення. Про торговця фруктами, якого я волів забути, тепер пам’ятатиме цілий світ. А він лежав обпечений у лікарні. Я знав це дуже добре, і не лише з новин… Я дивився на нього — у новинах, дивився в нього і з нього — у запаморочливо жахливих снах, які я більше не міг стримати. У лікарняну палату до Буазізі приходив президент Тунісу Бен Алі, і я — теж приходив. Було боляче, неприпустимо боляче, і разом з тим… я знав, що він прийшов до мене, окрайком свідомості, одурманений болем і знеболювальним, я — точніше він, араб — усвідомлював: справедливості немає. Немає, але він її таки випалив для себе. На власній шкірі, але випалив.

Я не хотів його чути, не хотів більше цього жахіття… Відповідальності за його самопочуття, за те, чи стане йому сил жити. Краще б просто його не було. Всі терплять, і він зобов’язаний був терпіти, а не влаштовувати сцен на вулиці. Я ж не палив себе, коли ніхто й пальцем не поворухнув, щоб нас із Вамбою захистити від знущань. То чому мені тепер разом із ним лежати зчорнілою мумією у реанімації? Навіщо слухати крізь морок ридання матері і сестер?

Буває, щось безповоротно втрачено, а ти не віриш. Я знав, що сіру бабину коробочку я загубив, знав, що у квартирі її нема — знайшлась би під час ремонту. Та все ж я сидів посеред вітальні і знову оглядав рідні стіни, де колись висіли фотографії з міста на воді, — допоможете знайти? Порожні стіни, у модних бежево-золотистих шпалерах, ніяково мовчали. Інших ліків я не знав — розваги лиш ненадовго відволікали, тамували біль, але не знищували хворобу. Мене вже не влаштовувала шипучка для зняття болючих симптомів — я мріяв про антибіотик.

Туніс скинув свого президента, не зовсім без крові, звичайно — мусульмани ж, але скинув. А Мухаммед помер. Може, й на краще.

— І що ти дивишся? Що ти знову вишукуєш на тому ютубі? Нащо тобі ті дикуни?

— Чому одразу дикуни? Може, справді, не варто терпіти… Можна встати нарешті з дивана й зробити щось, — я казав просто так, щоб позлити її.

— Ага, і гори трупів.

— Ну, не гори… — але розум підказував, що гори, гори. Близько трьох сотень людей — це гори.

Я гримнув дверима — ні, я не пішов із дому. Просто вийшов на балкон — покурити. Хотів набрати Вамбу чи Агунічку, поговорити про щось, крім абсолютно безглуздих самогубств, що ведуть до безглуздих протестів. Та поки я вирішував, кому дзвонити, щось на мене найшло… Чиясь убита горем матір, що марить і марить обпеченим до чорноти сином. Я міг би знову піти під холодний душ, але ж це не змиєш. Це вже моє.

— Що це таке?

— Літак, — розводить руками, — ви хіба не бачите?

— Я бачу. Що я тут роблю і навіщо мені в цей літак? Такі, як я, не літають на літаках.

— А на чому ж?

— Ні на чому, повзають по землі. І то допоки їм дозволяють. Я ніхто. Ми всі ніхто.

— Помиляєтесь, Мухаммеде. Ви пам’ятаєте, що зробили?

— Ні, — стискає губи, дивиться повз співрозмовника, у далечінь за вікном, минаючи поглядом застиглий в очікуванні пасажирів літак.

— Страшенну дурість. Неймовірну просто. Пішли й купили в магазині пляшку займистої речовини, не пам’ятаєте, якої?

— Я не пляшку купив, а каністру… каністру бензину, — проговорив, не відриваючи погляду від неба, наче там, у далечині, сховались уже за межею людського зору інші, важливіші для Мухаммеда літаки.

— Боляче було?

— Неймовірно.

— Мухаммеде, проходьте в літак. Там напої дають… хоча ви ж алкоголю не вживаєте, певно, ви ж мусульманин…

— Вживаю, що за стерео… — відмахнувся араб і пішов геть.

Уже біля трапу чоловік без обличчя гукнув Базбузу:

— Мухаммеде!

— Так?

— А ви зробили б це вдруге?

— Що саме?

— Ну, купили б каністру?..

Мухаммед Буазізі не задумується над відповіддю, просто дивиться вниз, на брудні ноги в простих сандаліях, і стискає губи, і, можливо, ще скрипить на зубах власний попіл — хто його знає, як воно буває і де грань між світами, реальністю і маревом снів:

— Ні. Звичайно, ні, не зробив би.

— А ви знаєте, що Бен Алі пішов у відставку? Через вас, через те, що ви почали. Вас знає весь світ.

— І що?

Людина без обличчя лише знизує плечима.

— Куди летить цей літак?

— Літак розіб’ється, це всього лише чужий сон…

— Тобто — я не живу?

— Ні, Мухаммеде. Мені шкода.

— А рай?

— Я нічого не знаю про рай. Про рай — це не до мене.

Розділ 15. Єгипет

Отже, відпустка. А насправді — законспірована зустріч із батьком Вамби.

Я вирушав із осторогою в серці й абсолютно щас­ливою дружиною в сусідньому кріслі — цікаве, скажу вам, поєднання. Я взяв із собою куплену поспіхом збірку віршів Ліни Аме про подорожі цілим світом. На якійсь там сторінці згадувалося і про Єгипет — може, зрозумію, нащо мені ті піраміди… і я, мабуть, уперше вибрав книжку сам, а не взяв підсунуте бабусею, шкільною програмою, Лізкою чи Агунікою. Якщо чесно, я ж обіцяв Тареку, що буду з книжкою — через те і купив.

Алка тягнула мене в Єгипет, скільки пам’ятаю нас разом. Їй усе кортіло побачити піраміди, хоч я здогадувався, що насправді формулювання це не зовсім правильне. Алла хотіла побачити не піраміди, а себе — на фоні пірамід. І фоточка така мала неодмінно з’явитися в улюблених «Однокласниках».

Автобус трясло, за вікнами віявся пісок, туристи сварились через запах ковбаси. Знайшлись диваки, які вважали, що гризти в салоні ковбасу — не комільфо… Ні, ну це ж треба! Не можна їсти ковбасу в автобусі, бо є й інші пасажири! Я лиш посміхався, радіючи прогресу чи співвітчизників, чи громадян братніх країн.

Це був дивний акомпанемент до моєї книжки. Ця лайка з говірками одразу Краснодарського краю і Львівської області (а може, Тернопільщини, я там знаю), ці люди, розпечені Єгиптом і роздратовані одне одним… А я читав вірші про Єгипет. Ось уже тричі один рядок — про ковбасу ж, насправді, цікавіше, життєвіше.

Дивні вірші, оповідають про Стародавній Єгипет так, ніби це був колись центр всесвіту, ніби Каїр і справді щось священне й утаємничене — Матір Світу. Це як? Як «Киев — мать городов русских»? Кожен, здається, намагається зробити зі свого всього лише шматка землі — пуп Землі. Чи це у поетів так виходить? Чи у правителів, які підгодовують поетів? Але ж то не єгипетський поет писав, либонь, наш, український. Чого тоді не написати, що центр всесвіту проходить десь у районі Золотих Воріт? Ну, а де ж іще… Там і про ковбасу всі знають що і як, тому беруть із собою всюди фляжку коньяку — він не смердить і спиш дорогою — і ще книжку з віршами — про Єгипет, хоч він і не Матір Світу, куди йому до станції «Золоті Ворота».

Алка спала, вірші (чи коньяк?) колисали й мене, хиткі, як пустельні піски. Їхав би з Агунікою, почитав би їй пошеп­ки, уявляючи її справжньою Клеопатрою, і оцей би, певно, вона вподобала і подарувала мені себе як приз за хороше читання…

Каравани пройшли крізь тебе і піски просочились, ніби

Вже тебе не існує більше, і розклалась душа на фібри.

Каравани пройшли крізь тебе, піраміди сховали тіло,

Вже тебе не існує більше, тільки спомин кружляє Нілом.

Каравани, піски зибучі, піраміди, де кожен п’ятий —

П’ятий кут, до небес прикутий, світ колисаний і розп’ятий.

Матір світу, Єгипет чорний, каравани пройшли крізь тебе,

Та пісок не зберіг нічого, вічних царств на піску не треба…

Отже, Єгипет, якого нема. Схований пірамідами, засипаний новим піском — саме так я і відчував це. Принаймні тепер. Ніби все навколо — декорація. Готель «у єгипетському стилі», із офіціантами «у єгипетському стилі», посеред країни «у єгипетському стилі». Себто країни, яка тільки й робить, що відробляє своє колишнє царство. На жаль, так буває… А може, це лише вигляд для туристів? Має ж існувати справжня Джумхурійят Міср аль-Арабія… З її кварталами, очима, вивісками про прийом на роботу й історіями кохання. Певно ж, і існує, але нас не запрошують туди, бо, у принципі, яке діло до неї цим чудовим жіночкам — і тій, що турботливо приготувала для чоловіка з вусами добрячий шмат копченої «Московської», і тій, що взялася подорожувати світом, не надто толеруючи слабкості інших.

Того дня я побачив піраміди. «П’яті кути», як у тому вірші, стирчали високо і ніяково-безглуздо. Ніби щось збудоване бути великим поставили в цирку, і тепер тим, хто впізнає справжній задум, доводиться відвертати очі, дивитися в землю і буркотіти щось із ввічливості, щось про своє захоплення.

Відверто кажучи, я замаявся. Сфотографував Аллу сто п’ятдесят разів на фоні піраміди Хеопса — в окулярах і капелюшку, без окулярів і в капелюшку, без окулярів і… (моє знання математики підказує, що за наявності двох предметів, різних комбінацій всього чотири, тож як їй вдалося змусити мене зробити сто п’ятдесят кадрів?!), ще трохи з верблюдом… і з верблюдом і новим шаликом на плечах… Ще я купив папіруси дівчатам в офіс, хлопцям нічого не купив — їм не треба, їм куплю щось міцне у дьюті-фрі перед відльотом. Аллі сказав, що папіруси для хлопців. Папіруси для дівчат викликали б підозри, природу яких я не розумів чи не хотів розуміти — зрештою, лиш ті, хто зраджували чи зраджують самі, такі підозріливі. Ну, або ті, кого зраджували… Я запевнив себе, що причина саме у цьому.

Здається, саме ці мої роздуми Алла перервала пронизливим криком. Ні, вона не впала з верблюда, і в неї нічого не поцупили. Просто незнайомий чоловік, високий худорлявий араб із фотоапаратом і завітреним обличчям, яке і личить, власне, арабу, наступав на неї, повторюючи одне лише, теж цілком підходяще слово, а точніше ім’я — «Алла!». Навіщо було так кричати?

Розділ 16. Венеціанець

Завжди пам’ятатиму цю сцену. Всюдисущі арабські торговці — як тільки я міг одному з таких співчувати, — туристи всіх кольорів шкіри і моделей фотоапаратів. Клац-клац-клац. На фоні Хеопса. Зі штатива, професійно. З мильнички, на «Однокласники». З дзеркалки — на «Фейсбук». Ніби до них ніхто так піраміди не фотографував. Крикливі діти, що гасають біля підніжжя пірамід так само, як біля своїх під’їздів, десь там у Дніпропетровську, Воркуті, Будапешті. Так от, весь цей різноголосий різнокольоровий рій раптом розлетівся, полишив п’ятачок землі, на якому застигли всього троє: типовий араб у білому, високий, із сивиною на короткостриженій голові, дружина моя і його, тендітна жінка у білому платті, довшому, ніж вона зазвичай носила у Венеції, і руки трохи тонші, і шкіра, і обличчя втратило свіжість, і очі уже не ті, і хіджаб на голові — тут з мораллю не те, що у Венеції. А я ж, здається, майже любив цю жінку — чужими очима. Ми мали спільного сина, там, у місті на воді, коли в мене не було нікого, і стусани відносили туди, де лише човни б’ються об пірси, швартуючись швидко і нагло. Човни б’ються, лишають синці на моїй шкірі — не лишають спогадів. Я гуляв з нею під руку, слухав із нею на площі Сан-Марко те, що пізніше виявилося концертами Вівальді, фотографував її на мостах, і високий гондольєр-італієць возив нас пропахлими тванню каналами, і її відображення у зеленій воді змішувалось із хмарами і шпилями веж.

— Alla? — вже тихо перепитував чоловік тої жінки в білому — мою дружину, високу, пишну, руду, яскравішу за тьмяну арабку у хіджабі. — Are you Alla? I am looking for Kostya[5].

Розуміння прийшло, хоч і далося вкрай тяжко. Цей араб знав мою дружину так само, як я знав його Лотфію. Чи любив? Якщо моїми очима на неї дивився… певно, що ні. Так, давно не було Венеції, але мене і не били давно… Виходить, мої страждання заслуговували на свідка. А я й не помітив — думав, у мене нормально все, більш-менш. Якщо, звичайно, не враховувати божевілля із Буазізі. І пустку в серці. Значить, хтось може бути поруч, навіть коли ми цього не помічаємо? І цей мій «хтось» переді мною, і я можу розпитати його. Про все. Бо він такий самий, як я. Ненормальний. Хворий від співчуття — чи на співчуття.

Збіг? У таке тяжко віриться. Але ж ось ми, дивимось не всередину один одного — у самісінькі очі: українець, що півжиття існує таким собі пустельником, у пошуках «нормального» існування, і тунісець, який легко переїжджає з місця на місце, не міняючи лише жінку, котра не носить хіджабу в Європі, і манеру дивитися на все крізь об’єктив, навіть на облізлих верблюдів і туристів із СНД — із бажанням зрозуміти.

— Kostya? Do you speak English?

— I do[6].

Виявляється, можна розуміти думки арабською, але щоб розуміти слова реальних людей, потрібно вчитися. Від моєї хвороби ніяких чудес — саме божевілля. І може, тому і не розуміють люди одне одного? Я з цією людиною співіснував роками, а тепер от стою… «I am Kostya. Nice to meet you»[7], — ось і все, не клеїться розмова, і тільки Алла квокче поруч. Нічого, заспокоюю себе, оплачені компанією курси англійської не пропадуть, і валюта, дарована Спонсором «на підручники». Ну, здрастуй, здрастуй, чоловіче з Венеції.

Його звати Тарек. Дружина Лотфія ніяковіє, і я розумію — вона здогадується або й знає. І вже точно — розуміє, як розуміють лише жінки, незалежно від здібностей, освіти й ерудиції — розуміють усе про свого чоловіка, не серцем — мабуть, печінкою, сльозовими залозами чи ще хтозна-чим. Можливо, Лотфія розуміє навіть більше за мене. Як там кажуть жартівливо американці: «Ти хочеш поговорити із чоловіком, який тут головний? Чи з жінкою, яка знає, що відбувається?» Лотфія, здається, знає.

Я наплів Аллі, що це і є той самий партнер по бізнесу, з яким я планував зустрітися в Єгипті, і уважна до моїх бізнесових справ дружина поїхала у готель, а я лишився в Каїрі. Їхали довго, потім ішли пішки. Мовчки. Повз хлопців, що грають у футбол у шортах, і жінок у чорному з голови до п’ят, повз багатоповерхівки і жовто-кам’яні нетрі старого Каїра. Спочатку говорили сяке-таке: Тарек говорив. Розказував про Каїр так, що я почав уже сумніватися, що знаю англійську мову: якесь місто мертвих, кладовище, предки Лотфії… і там жив — Боже милостивий, на кладовищах же не живуть — якийсь друг Тарека, схожий на нас чимось. Чим? Я не розумів. Ще не розумів, чому ми не можемо сісти, якщо не на таксі, то хоча б на автобус.

Думки попливли, розплавились, і тільки окремі слова лишались у пам’яті, як сліди на розпеченому асфальті: «Місто мертвих», «аль Карафа», «мотоцикли», «режим», «студенти», «син»… Не знаю, коли він зрозумів, що я не сприймаю вже нічого — кроки, кроки, кроки, слова, як сліди підошов.

— Ще довго йти?

Ввечері у дивному будинку дивного чоловіка, руки і почуття якого я пам’ятав, як свої, я пив смачний гарячий чай із солодощами і нервував…

— Тареку, я дуже радий, що ми зустрілися — це просто диво!

Я ніс щось незрозуміле, помножене на середню англійську і тому спотворене, мабуть, аж до повної нісенітниці. Але Господи! Я зовсім збожеволів, барабанний ритм стукотів у скронях — може, від спеки, може, від реальності цієї висушеної сонцем людини, живої людини, що вешталась у моїх думках стільки років. А чи ненавидів він мене так, як я ненавидів торговця фруктами із Сіді-Бузида? Чи заважав я йому жити? Якщо не болем своїм, то своєю ненавистю, що так у мені і не прижилася — завдяки йому?

— Ти ж призначив мені зустріч. Сам.

Це доходило до мене повільно, так, як підіймався пар із горнятка з пахучим чаєм — підіймався і танув десь вище. Призначив? Йому? Зустріч? Арабу з Венеції?

— Я батько твого друга, розумієш?

Далі Тарек пояснював щось, так, ніби я прийшов звинувачувати. А я навіть тепер не думав про Вамбу — я хотів дізнатись про своє, те, що мучило мене все життя, але Тарек говорив і говорив.

— Його мати перестала мені писати раптово, ще у 1986-му. Вона на електростанції працювала, інженером, тож я подумав… Я дзвонив, але ніхто не відповідав. Сподівався, що нарешті одружилася і чоловік заборонив листуватися зі мною, що перебралися кудись. Їхати в Радянський Союз я не міг, я перебував у Європі нелегально… Просто завжди сподівався…

Тарек закрив обличчя руками.

— Хай Валерій пробачить мені. Я не міг приїхати. Бачить Бог, не міг. Я вже казав, я був у Європі поза законом… Але якби я знав, що у мене є син! Іншаллах, він пробачить мене!

Лотфія тихо вийшла з кімнати. Ніби так заведено було, що їй не треба бачити його почуттів, ніби боїться, що біль помножиться на двох, а не розділиться. А може, просто вийшла, а я навигадував собі.

Тарек розпитував про Вамбу найменші дрібниці. Який краєвид з вікна його квартири, який одяг він носить, із чим п’є чай. Кивав головою, стискав губи з дитячою образою, коли я не знав відповіді:

— Нічого, продовжуй, — казав розважливо, пробачаючи мені моє незнання, наче він і мій батько, не лише Вамби.

А чому мені, не йому, не Вамбі Тарек полегшував біль? Що є такого в мені чи у Вамбі? Чи що, Вамбі допомога була не потрібна? Він не такий слабкий? Чи просто збіглося — якийсь резонанс невідомих фізиці сил стався у той момент, коли я так палко позаздрив, так живо уявив Венецію, місто на морі, у якому чекає батько — не мене.

Ми сиділи на великих подушках, і лампадки мерехтіли по кутах невеликої вітальні в будинку Тарека, і щось вологе мерехтіло в його очах, і було так тихо, що, здавалося, весь всесвіт слухає. Адже запитання, відповідь на яке означала б для мене нову надію або повний відчай, вже готове було зірватися з язика. Я наважився і змінив тему:

— Тареку, цього можна позбутися?

— Чого?

— Цього. Співчуття.

Тиша. Одна з лампадок зашипіла і згасла переді мною, може, навіть від мого подиху.

— Навіщо тобі? — сказав так, ніби це в мене тюрбан на голові, і Аллах через кожне слово, і от я питаю, де дістати вибухівку чи інструкцію з пілотування «Boeing-767». Мені буде соромно потім за ці думки, за прирівнювання всіх мусульман, а особливо Тарека, до екстремістів, але тоді соромно не було… Я знизав плечима. В очі Тареку не подивився. У мене взагалі є такий недолік — я мало дивлюся людям в очі, майже не дивлюсь, кручу щось у руках чи роздивляюсь якусь картину за правим плечем співрозмовника. Це для менеджера з продажів великий гріх, величезний… Тому я й не досяг великого успіху в продажах, так я думаю. Але в тій розмові це давало мені перевагу. Простіше розповідати про свої страхи темряві, маленькій лампадочці посеред зануреного у ніч бідного кварталу Каїра, ніж дивному тунісцю, який бачив тебе більш ніж голим — зсередини:

— Я хочу жити нормальним життям. Щоб робота, сім’я. Як у всіх. Щоб не тривожитися за завтрашній день, щоб возити дружину на відпочинок — от хоч би у ваш Єгипет чи Туніс — і вона тоді буде щаслива, нарешті… А це все — воно ж не моє. Ці біль, страждання, думки… Навіщо вони мені? Навіщо мені думати про митарства торговця фруктами з якоїсь діри в Тунісі? А головне — відповідальність. Грьобана відповідальність! — по-англійськи це звучало «fucking responsibility», зовсім природно, хороші в мене, виявляється, були курси.

— You don’t wanna take responsibility?[8] — перепитав Тарек без емоцій, вперся очима в одну точку, ніби енергія разом вийшла з його довгого немолодого тіла.

— No, I don’t[9], — звичайно ж, я не хотів, дивні ці араби — питати таке. Лишив би уже в спокої, скраєчку, де і належить бути, за означенням, моїй хаті.

Ніч падала на Каїр, затихала остання пісня муедзина, і звуки завмирали, тихі голоси сусідів змовкли зовсім… Я дивився на мерехтіння світла перед собою і чекав відповіді. Електричного світла в домі не було — я соромився спитати, чому. Як і електричного світла, не було відповіді. Довго, так що здавалось, уже й не буде ніколи.

Тарек мовчав, схиливши голову, заплющивши очі, похитуючись, мов у трансі — чи, може, так мені здавалося в нерівному світлі. Білий одяг підкреслював сивину, а зморшкуваті риси обличчя чорними тінями творили образ мудрий і урочистий, як гарна фотографія на надгробку.

— Так, можна позбутись, — сказав хриплувато і змовк, ніби кожне слово підбирав хвилинами. — Просто припини співчувати. Припини думати. Ніхто тебе не примушує.

Я зірвався. Я ж чекав його слів так довго, здається, так само довго, як Земля чекала Спасителя, а отримав таке! І я зірвався, зірвався і закричав, так що Лотфія і її батьки, мабуть, прокинулись і вслухались у темряві в мою ламану англійську:

— Але вони самі приходять! — кричав. — Приходять! Тунісець! Той, що спалив себе! Яке мені діло до його грьобаного візка з фруктами? Скажи, яке? Чому він, а не якась голодна дитина в Африці?

— Мухаммед Буазізі? Чи інший?

— Звідки ви знаєте його ім’я?

— Кожен тунісець знає його ім’я. Тепер.

— Боже… Ну так зрозумійте мене! Чути людину, що ладна себе підпалити! І врешті я не зробив нічого, я не допоміг! Бо у мене є своє життя, робота! Люди не можуть кинути всі свої важливі справи, клієнтів, замовлення, щоб тільки дослухатись, чи не дійшов до межі якийсь невдаха на краю світу. І що? Що, тепер я винен у тому, що він помер? У тому, що весь Туніс повстав?

— У тому, що повстане Єгипет… Kullena Khaled Said. We are all Khaled Said[10], — задумливо і якось співучо промовив мій співрозмовник. — Ні, ти не винен.

— Що? А що ви сказали? Що за Халед Саїд?

— Неважливо. Послухай, Костю…

І я слухав, слухав, ніби уві сні, сповідь людини, дуже схожої на мене — не шкірою і не кольором очей, не віком і статусом, і навіть не віросповіданням. І ми ж із ним не виросли на «одних букварях», але він, живучи своїм далеким від мого життям, чув мене, як перехоплену радіопередачу, мелодраму з елементами жахів, слухав, виявляється, без огиди і не жаліючи на це часу. Він, мусульманин, не називав мене невірним, не називав розпусником — він був, здається, толерантнішим до моїх слабкостей, ніж я до чужих. Він чув і змінювався, і легковажний студент по обміну, що гуляв колись із Вамбиною мамою вуличками українського міста, перетворювався на людину, що слухає світ. Слухає, починає розуміти зв’язки і причини, наслідки кожної маленької дії і множинність можливих шляхів, і після цього ще вірить у щось, бо, зрозумівши, виявляється, починає більше любити.

— Кого любити? — питав я щиро.

— Ну як же? Світ. World, — пояснює він. — Людей.

Тарек не був сильним, ні — як і я. Може, це прокляття (Тарек називає це даром, та я все ще думаю, що це прокляття) дається лише слабким, найслабшим навіть. Лиш тим, хто не може співчувати ділом? Може, в нас просто вийняли хребет, а навзамін дали оцю недолугу нездатність відключитися від безкрайнього больового поля, і якісь випадкові хвилі долітають і долітають, примушуючи здригатись від почуття несправедливості. Але більше нічого, здригатись від болю і мовчати — ось що я можу. І хіба Тарек зробив більше? Хіба можна взагалі зробити більше? Не палити ж себе — це безглуздя засуджує навіть божевільний Тарек.

Я вже думав своє, я вже засинав майже, а Тарек плів мені свою лагідну неможливу казку:

— Прислухайся. Ти зможеш почути, як плескає вода, коли змучена жінка пере одяг у брудному потоці десь, припустимо, в передмісті Катманду. Чуєш? Чуєш, як плес­кає? Їй не боляче, другий її син живий та здоровий, вона пишається тим, який він міцний і які в нього щічки. Це першого забрала хвороба — звичайна діарея, від антисанітарії — зневоднення й смерть. Вона справді радіє, хоч речі, які вона пере, носив колись її первісток — вона не забула його, просто вірить, що він переродився знову і десь щасливий тепер, з багатшими батьками. Щиро вірить, так само, як моя мати у пророка Мухаммеда і в те, що язичникам нізащо не потрапити на небо.

Мені не було до цього діла. Не було діла до Катманду, і най ця жінка народить ще сто своїх «непалят», я хочу прожити своє…

— А як здригається від ридань сусідка по квартирі? Це ж могла би бути твоя сусідка, це десь на околицях твоєї столиці… Вона заходить у ванну кімнату, вмикає воду на повну — розтрачує те, за що непалка віддала б півжиття, до речі, — і плаче. Вона зовсім сама, хоча в неї дорослий син, мешкає з нею і не збирається з’їжджати — від нього і ховається у ванній.

Я майже не сперечався з ним, але й погодитись не міг. А Тарек ніби співав пісню, пояснюючи самому собі, для чого витрачає своє життя, витратив уже майже повністю на спостереження чужого горя:

— Без зиску для себе, — говорив він. — Не так, як поети, що шукають слави, не так, як лікарі, що шукають грошей…

— А що тоді шукаємо ми?

— Не знаю. Можливо, сенс? Сенс тих страждань, тих дивних збігів? Доказ, що ми єдині і не відрізняємось нічим. Ніхто не відрізняється.

— Лише різновидами страждань і кольорами масок…

— Як у Венеції, ти пам’ятаєш?

— Так. Знаєш, Тареку, я тільки через багато років зрозумів, що чув когось із підводного човна, на якому і загинув дядько Вамби, твого сина… Якби не та трагедія у Норвезькому морі, ми з ним, напевно, ніколи б не познайомились, бо він не опинився б у дитбудинку. Але навіщо це?

Тарек подивився на мене якось дивно, по-новому.

— А я збрехав тобі, Костю, тобто не сказав… Я нікому не казав, крім Лотфії. Я не просто читав чи бачив по телевізору — я чув, як вибухнув Чорнобиль. Я хотів допомогти Ірині, своїй колишній коханій, матері Вамби… Та натомість допоміг якійсь незнайомій жінці. У неї був маленький син, а ще каштанове кучеряве волосся — вона згадувала, як синочок, граючись, тягнув її за кучерики. Я втамував її страх, та, думаю, вона згодом все одно померла — якщо не від променевої хвороби, то від раку. Як Іра… але не вона.

За спиною Тарека, у будинку напроти, засвітились вікна. Яскраво, так, що і в нашій кімнаті стало світліше. Тарек потягнувся рукою до стіни, намацав вимикач — і я примружив очі від болю. Після темряви очам боляче.

— У нас часто вимикають електрику. Влада не проти зекономити на простих людях.

— Наша теж не проти.

Мовчали.

— Коли чуєш світ, не лишається нічого простого і звичного. Всі дрібниці набувають сенсу. Чуєш, як люди радіють? Вони ледь не пропустили футбольний матч, але світло включили якраз вчасно.

— Для цього не треба ніякого дару, — усміхнувся я. — Достатньо знати розклад матчів.

Того вечора я випив дуже багато чаю. Спав погано, а пізньої ночі (чи то вже раннього ранку), коли я вкотре вийшов у туалет, світла в домі свекра Тарека знову не стало. Я налетів на щось на крутих сходах, і воно покотилося донизу зі страшним гуркотом. Здавалось, я збуджу цілий квартал Каїра. Але на шум вибігла лише Лотфія. Одягнена в якусь гарну фіолетову робу, блискучу — так і сяяла у світлі лампадки у її тендітних ручках. Лотфія розмовляла англійською теж трохи краще за мене.

— Добре, що ви не спите…

— Чому? — здивувався я.

Я й справді не міг подумати, що людина, яка бродить вночі, порушуючи тишу і скидаючи речі зі сходів, — приємність для хазяйки, радше навпаки. Але Лотфія виглядала радісно збудженою, наче тільки-но виграла в лотерею щось значуще.

— Я хотіла з тобою поговорити. Але не при чоловікові… Це важливо. Можна?

— Звичайно-звичайно, — погодився я, думаючи однак, що спочатку було б добре дістатися-таки наміченого пункту призначення — після стількох-то піал чаю.

Лотфія не повела мене у вітальню. Озираючись, як маленька чорна кішечка, вона провела мене на маленьку задушливу кухню, пропахлу липкою пахлавою і ще чимось східним, кардамоном чи що…

— Сідайте, Костю.

Мова Лотфії була схожа на мову Тарека, не лише акцентом. Манера говорити, нахиляючи голову вбік, дивитися в очі, ласкаво, ніби вони розмовляють із кимось, хто скоро помре, і люблять, і не хочуть образити жодним словом. Але говорила Лотфія зовсім інше. Зовсім не те, що її чоловік. Не знаю, чи були вони щасливі у шлюбі, мабуть, все ж були, та погляди їхні виявилися несумісними.

— Мій чоловік — дуже хороша людина, але дорога, яку він обрав, веде у нікуди. І я не хочу, щоб він і тебе потягнув до божевілля, — почала Лотфія.

Жінка, як і я для себе, хотіла для Тарека спокійного людського життя. А головне, Лотфія не припускала й думки, що світу є хоч якась користь із таких, як ми — Тарек і я. А розплатою за безглузду «гру в ангелів» — так сказала Лотфія — буде нам божевілля. Мовляв, лише обмеженість Тарека не дає йому остаточно втратити розум.

— Ті, хто йдуть цією дорогою, або до кінця життя мають хибне уявлення про світ, або божеволіють. І для перших завжди існує небезпека прозріння. Так було з кращим другом Тарека, його наставником… Аби допомогти якомога більшій кількості людей, він спочатку оселився у дивному районі Каїра, а потім взагалі поїхав геть далеко, туди, де, як він вважав, горя найбільше — піднявся вгору за течією Нілу і далі автостопом і потягами подався блукати Африкою. Так і не повернувся ніколи, але люди кажуть, що бачили його — жебрак у лахмітті, лепече щось нікому не зрозумілою мовою, плаче, просить води — але скільки йому не дай, все одно просить. Я думаю… він просить не для себе. Але що з того тим, хто хоче пити? Чи їх животи наповнюються тим його співчуттям?

— Думаю, ні, — визнав я.

Лотфія говорила і говорила, все те, що я давно хотів сказати — собі, а тепер і Тареку, — тільки не міг сформулювати.

— Це як рахувати кленове листя під час листопаду — божевілля, хвороба, мутація генів… Так задумано, щоб листя зжовкло і вмерло, це потрібно прийняти й одразу забути. Ні, не забути — навіть не думати про це!

— Звідки ви знаєте?

— Про що?

— Про листя? Хіба у вас тут в Каїрі кленові алеї?

Вона відмахнулась. Животи не наповнюються співчуттям, і рани від нього не затягуються, говорила вона. Як точно, як правильно. «Це не твоя біда», — казала мені бабуся.

— Співчуття може лише полегшити чиїсь страждання, місії Червоного Хреста куди ефективніші, — сказав я, так впевнено, ніби тепер розумів уже все на світі.

— Волонтери теж не завжди повертаються сповна розуму, — Лотфія відвернулась, ніби для неї із цим було пов’язано щось особисте. — Якщо намагаються нагодувати і вилікувати усіх.

Лотфія говорила досить очевидні речі, порівнювала із роботою лікаря: хірург звикає до смертей пацієнтів, а головне, він не думає, скільки людей померло, не назбиравши грошей на операцію. Бо що буде, коли він задумається? Злетить з котушок, зап’є, як після першого втраченого хворого, і так і не вийде з запою. А диваки можуть ходити навколо й запитувати: ну чому, чому цей чудовий хірург не зробить операції безкоштовно, і цілий світ мусить збирати кошти.

— А чому? — раптом запитав я.

— Бо життя — це природний відбір. Він не встигне вилікувати усіх — встигне лише тих, хто зможе зібрати…

— А якби…

— Якби що?

— Якби було більше лікарів? Стільки, що вистачало б рівно на всіх хворих.

Мені здалося, що Лотфія засмутилась. Вона так хотіла переконати мене, ніби мені… співчувала. А може, їй теж хотілось, щоб у світі просто стало більше лікарів? Чи більше співчутливих? Чи і тих, і других? І що було б тоді?

— Можливо, ти маєш рацію, — тихо сказала вона. — Але ж це не так просто. Нема й не буде достатньо лікарів, достатньо викладачів, готових безкоштовно вчити на лікарів, достатньо пекарів і фермерів, готових годувати викладачів, поки ті вчать на лікарів, і лікарів, доки вони лікують хворих — безкоштовно. Так ніколи не буде. Тому…

— Що?

— Тому для таких, як ми, найкраще…

Вона знов замовкла.

— Кажи, Лотфіє, будь ласка, — замолився я.

— Є маленьке плем’я на крихітному острівці в Індійському океані. Я покажу на карті, і — добирайся, як хочеш. Плем’я консульєро. Тарек казав, що з дитинства вони вчаться абсолютній довірі, абсолютному співчуттю. Вони можуть позбавити тебе…

— Цього? — здогадався я.

— Так, твоєї хвороби. Тарек каже, що це і є ідеальне суспільство. Мовляв, коли єдність є такою великою, будь-який біль ділиться на всіх і стає несуттєвим. Мій чоловік думає, так може бути всюди. Але це нісенітниця! Консульєро просто не уявляють собі ні торгівлі людьми, ні тортур, ні рабства, ні голоду… Нічого, що насправді відбувається не так далеко від них! Вони ізольовані, тому й щасливі. Це їхній маленький світ, що досі втримується на співчутті. Але менше з тим. У них є ліки — маленькі кульки. Той, хто хоче піти з племені, приймає рішення, бере кульку — хто її знає, яка вона на смак і дотик, може, як м’ятний льодяник, а може, гірка пігулка, — ковтає, на знак того, що лише свій власний біль і свою власну радість він буде приймати повністю. Ближні і дальні лиш тіні і декорації, чужі, сторонні, і голова його буде відтепер вільна від «зайвих» думок про несправедливість світу і сконцентрується на своїх мріях. І можливо, така людина стане щасливою — сама.

Лотфія говорила так швидко, мов читала з якоїсь книжки або просто думала про це стільки ночей, що слова врізалися у серце, чи, може, у сітківку ока, і проектувалися звідти, як на білий екран у кінотеатрі, у цю темну єгипетську ніч без електрики.

— Лотфіє, а це точно допомагає?

— Так.

— Хтось… пробував?

— Я.

Я тихо йду з дому Тарека і Лотфії, точніше з дому Лотфіїних батьків-єгиптян, яких я так ні разу і не побачив.

Тепер у вранішньому світлі, наповненому цвіріньканням невидимих пташок, я помічаю, що був у ледве не найкращому будинку на всій вулиці, але і його ззовні складно назвати інакше, ніж трущобами. По вулиці з утоптаним рудим піском снують кури, стоїть недалеко, намагаючись дотягнутись до власного хвоста, віслюк — хвіст взяли в облогу великі мухи. Над усім цим тваринним світом нависають дроти, подекуди змотані у великі дротяні гнізда. Якась жінка дивиться на мене спідлоба, припинивши місити щось у великому бляшаному тазу. Я швидко закидаю рюкзак за плечі і кваплюсь покинути це місце. Лотфія казала направо, другий поворот, а далі все прямо, до самого шосе, гладенького, із високими сучасними будинками на горизонті. Каїр, він же різний, ось такий, із курками й віслюками, й інший, зі жвавим потоком машин, що наповнюють повітря смогом і звуками клаксонів, зі старими крамничками і сучасними кафе зі справжньою кавою і канапками, такими ж пластмасовими, як у їхніх західних «прототипах», із молодими людьми, що визирають на вулицю з-за ноутбуків і тримають пластикові горнятка у смаглявих руках — невимушено, і пишуть у соціальних мережах — сміливо, і ніколи нічого не бояться, навіть поліції, що замордувала недавно якогось блогера — Ахмед, син Тарека, розказав мені ранком про це, розпитував, як із цим у нас. Я відповів, що чудово, у нас такого не буває, де там Єгипту. «Ну так, цивілізована країна», — сказав Ахмед гірко і пішов десь нагору, певно, до себе в кімнату чи що там у них нагорі у цій кам’яній халупі…

У готель я більше не вертаюся — грошей і так замало, я не потягну і таксі до готелю, і літак до Коломбо, а там ще потрібно знайти якогось рибалку і доплисти… Я просто пишу Аллі повідомлення і збиваю її єдиний дзвінок. Уявляю, що вона думає про мене зараз. Це вже точно буде розлучення — але тепер я остаточно стану нормальним і тоді легко знайду собі нову дружину. Гарну й нову, так. Може, навіть не побоюсь просити Агуніку…

Треба їхати, бігти ранішніми вуличками Каїра, повз темних чоловіків у світлому одязі, що тягнуть кудись свої візки з різним крамом — сувенірами, одягом, фруктами… Я спершу обертаюсь до кожного з них — ніби намагаюся відшукати серед єгиптян тунісця Буазізі. Але і його тут нема, і мені не можна шукати — змушую себе думати про крихітний острів, що врятує мене від божевілля, назавжди. Доки не пізно, доки я не зрозумів світ, доки я не почув його весь, як є.

Я згрібаю гроші з усіх карток: добиратися до закинутих острівців в Індійському океані — недешеве задоволення. Переліт до Шрі-Ланки, а там — найняти рибалку чи вмовити капітана зійти з курсу, наважитися на гак — звичайно, за серйозну суму, серйозну за мірками Цейлону. Тільки б добратися до племені консульєро.

Розділ 17. Острів

Розпечене вугілля мало б обпікати ніжні підошви. Яскраві іскри мали б лишити болісні цятки на тоненькій дитячій шкірі. І звісно, широко розплющені очі повинні були б наповнитись жахом, чорним, як зіниці. Та вони, очі, сповнені вдячності.

Дівчинка танцює, маленька й боса — найбеззахисніша серед темряви лісу, майже прозора, найкрихкіша серед істот, зірочок-світлячків і тіней нічних метеликів. Зовсім дитя для мене, тридцятитрирічного, блідого до синюшності дядька, що спостерігає поза колом, широким колом дивних, засмаглих і прокоптілих своїми вогнищами чоловіків і жінок. Вони — у солом’яних пов’язках на вузьких висохлих стегнах, вони — у дивних позах і зі скляними від сліз очима, вони — гойдаються у такт із тим дивним танцем на тліючому багатті, і це на них тендітне дівча дивиться із щирою вдячністю.

Отже, це правда. Нарешті.

Потім, у напівтемній місцевій хатині, шоколадній із жовтими прожилками — так виглядає пальмове дерево, — я сидітиму навпроти вождя. Потім я знаками пояснюватиму йому — дикуну чи рідкісному ідеалу того, що так і виходить глевким млинцем, починаючи ще з Адама, що́ саме я шукаю на його острові. Я складаю великий і вказівний пальці — кружечок. І на другій руці — два кружечки. Дві. Так, дві! Потрібно дві кульки. Біла, ось як ця ракушка… і чорна, ось як твоя шкіра.

Я витягаю монетки, говорю то українською, то англійською, то російською:

— Ну ось такі, розумієте? Like this, you see? Вот такие вот ша-ри-ки…

Ні, здається, не розуміє. А я ніяк не збагну, наскільки смішні мої спроби порозумітися за допомогою слів. З ними, хто вміє таке! Навіщо із ними слова? Але я у відчаї, розгублений до того, що ціле моє розгублене покоління там, в Україні, не може зрівнятись зі мною.

Вождь посміхається у сиву бороду і мовчить, за спиною в нього з’являється прислужниця. Я намагаюсь не дивитися на голі груди, але прислужниця молода, груди ще не обвислі, навіть при тому, що бюстгальтери в цій місцевості, на жаль, ще не винайшли — чи, може, якраз на щастя… Кружечки навколо сосків такі ж, як оці кола, що я складаю з великого і вказівного… Я задивляюсь на дівчину, дівчина ніяковіє і нерішуче ступає назад. Для неї я, імовірно, перший блідолиций, якого вона бачила у своєму короткому чи то дикому, чи то ідеальному житті острів’янки.

Вождь примружує очі, без осуду. Легенько змахує чорною рукою, ніби даючи пораду невинній істоті, що за одяг тільки й має пов’язку з соломи і дерев’яне намисто — йди, тікай з очей, рятуйся. Я червонію, незважаючи на свої тридцять три — зрештою, у мене вже два тижні нічого не було: скільки я добирався сюди і скільки був у Єгипті… За цими приземленими роздумами одразу й не помічаю, що́ саме принесла дівчина на великій дерев’яній тарілці, теж шоколадній із жовтими плямками, забуваю на мить, для чого я тут…

Можливо, дівчині і сподобався високий світлий чоловік, що не спускає з неї очей, можливо, ще довго, у снах, вона бачитиме його, білого, як баранці хвиль на океані, і себе, чорну, як стовбури дерев у лісі, — разом. Та в цьому немає нічиєї вини: вимагати від білого чоловіка не дивитися… Не треба більше від мене нічого вимагати. Я беру білу кульку. Рука тремтить, коли я затискаю свій скарб у кулачку, як хлопчиськом затискав щойно спійманого жучка. Не випущу, мій! Мій порятунок. Раптом згадую щось насправді неважливе:

— А чорна? Black? — тикаю у чорні літери, напис на моїй розтягнутій футболці.

Вождь знову посміхається, хитає головою, і, може, це мені ввижається, а може, справді цей жест його зверхній, і до чорної кульки я ще не доріс. Що ж, добре… Смійся, смійся з мене. Дякую, що допоміг, і можеш сміятися.

— Дякую! Thank You! Спасибо! — Я кланяюсь, і це найпевніший знак вдячності з-поміж усіх мов.

Вождь розуміє.

Мій човен віддаляється, весляр мружить очі — чи то від сонця, чи то оцінює пасажира. Мені ніяково, я відвертаюся, вдаючи, що хочу в останній раз помилуватися крихітною батьківщиною весляра, її високими травами і низькими деревами у крислатих капелюхах, її майже голими усміхненими людьми, що через одного дивляться на мене зворушливо-зверхньо, ніби на молодшого братика. Прихворів, зблід, ну так… ви ж знаєте, які ми всі там, на великій землі, безпорадні.

А гарне місце, у такому б жити до смерті.. Білий пісок, блакитні хвилі, смарагдові зарослі, як у рекламі про усілякі насолоди, райські і земні, п’ятизіркові готелі, як на календарі за якийсь бородатий, давно минулий рік, який повісив у коридорі офісу життєрадісний сисадмін Толік. От би переїхати з офісу на сторінку календаря чи хоча б до п’ятизіркового…

Маленька фігурка відділяється від зеленої стіни рослин, виходить до океану, повільно, задумливо, як чорна шахова королева на білому полі, ступає по розпеченому піску, туди, де вода малює хвилясті лінії із терплячих піщинок — чорношкіра богиня з тілом, що зводить із розуму навіть на відстані самим своїм існуванням. Вона ж, мабуть, тужливо вдивляється в далечінь, ця юна дівчина, що я її бачив у хатинці вождя… Вона ж, мабуть, думає щось романтичне, дівоче, що мені й уявити було б складно, бо що розбереш у тих дивних розповідях про метеликів у животі — що за метелики, що вони роблять там, у животах наших жінок…

Я не знаю і я трохи запізнююсь — запізнююсь випити «ліки», білу таблетку легковажності, що дасть мені змогу якщо не осягнути, то доторкнутися, відчути тріпотіння крил крізь тонку шкіру довгоногих красунь, що тільки й чекають на нормального, успішного чоловіка без дивних ілюзій. Я запізнююсь: щось далеке, страхітливе затягує мене до себе з маленького човника, посеред Індійського океану, посеред тиші всемогутнього голубого зітхання, що несе мене далі від мрії, від чорної дівчини з великими грудьми, ймовірно, великим серцем і метеликами, яскравими тропічними метеликами в животі, що тріпочуть крилами на мою честь, десь там, у ній… Я запізнююсь.

Розділ 18. Мідан Тахрір

— Сину, одягни оце. Заради Аллаха, одягни.

— Що це? — буркнув Ахмед.

Ахмед супив брови, дивився зверху вниз на батька, що трохи нижчий на зріст, худорлявіший і взагалі виглядає мілко і немічно поруч із войовничим сином.

— Бронежилет, саморобний… Я готувався. Не такий надійний, може… Але там ті ж металеві пластини, все, як…

— Батьку, ти що? Це мирний протест!

— Ахмеде… Іншаллах, він буде мирний, але…

— Так і буде! Ми мирні, розумієш? Салех навіть іде!

— Який Салех?

— Викладач з університетських курсів.

— То хай він тебе навчить! — я спалахую. — Ахмеде! Не буває мирних демонстрацій проти диктаторів. Їх будь-що перетворюють на побоїща. Ти й незчуєшся, як жбурлятимеш каміння, а у відповідь летітимуть гумові кулі!

— Але ми не піддамося на провокацію!

— Сину, прошу тебе, одягни… Або не ходи. Прошу.

Дарма я це сказав — син кричить на мене, мій Ахмед, мій маленький хлопчик… Він виріс, виріс хорошою людиною, чоловіком! Але який же він наївний! Як же він вірить у те, що можна змінити країну революцією. Не буде так. Якщо й зміниться на краще, то не швидко. Мій хлопчик, утілення тих романтиків, що революції роблять… Змилуйся над нами, Аллах.

— Не ходити? То ти один з них?

Мені страшно. Так страшно. Не за себе — за сина, і ще за інших, чужих синів, не моїх, але від того не менш дорогих — для когось, для їхніх батьків, а значить, і для мене. У мене не вистачить бронежилетів на всіх. Так, я готувався. Я з грудня приймав сигнали SOS із сусіднього Алжиру, з Лівану, Йорданії, тепер я плакав разом із батьками тих дітей, що палили себе, як Буазізі — так безглуздо, так боляче. Я не поїхав, щоб приєднатися, ні в рідний Туніс, нікуди — не знаю, чому. Може, я занадто старий, щоб вірити революціям? Я чекав. Я молився. Але сьогодні Єгипет — мій дім, і Каїр — мій дім, бо це дім Ахмеда і його матері Лотфії. І вибір зроблено — моїм сином. Вибір правильний, гідний. Напевно… Але для мене він, цей вибір, як винесений вирок. Так шкода, що не можу вмовити його одягнути жилет.

Вибір зроблено ними, молодшими, нашими синами. Вирок. І ми йдемо ранішнім Каїром, зустрічаємо знайомих, кличемо їх із собою.

— Навіщо?

— У тунісців вийшло. І в нас вийде.

— Розганяти ж будуть… — бурчать, недовірливо дивляться спідлоба згорблені, зігнуті злиднями городяни.

— Якщо нас буде багато, то не будуть, — брешу я, впевнено дивлюсь на сина — ну, правда ж?

— Будуть, але не розженуть. Не зможуть, — запевняє мене Ахмед, і я пишаюся ним у цю мить і ще більше боюся за нього.

Я знаю, бачу майже, як у цю саму секунду сидить біля вікна Лотфія. Вона просилася з нами — я не пустив, пояснив, що не витримаю: досить із мене хвилювань за сина. Досі до різноманітних активісток режим Мубарака був іноді жорстокішим, ніж до чоловіків. Ці проплачені мерзотники, ці найманці, що нападають на жінок — хіба може так бути далі? Хто це зупинить? Хто зупинить Мубарака? Невже ми? Ми. Іншаллах.

Страшно.

На площі Тахрір так мало людей і вже є поліція. Невже наші не прийдуть? А поліцейські вже знали, що насува­­­є­ться — із наших же повідомлень у соціальних мережах.

— Нічого, прийдуть, — кажу сину.

Ми проходимо через скверик, повз пам’ятник Умару Макраму, борцю за нашу свободу — чую себе єгиптянином. Успіх Умара надихатиме нас тепер, та натхнення навряд чи здатне захистити. Чомусь згадую, що Умар випускник того самого знаменитого університету Аль-Азхар, де хоче вчитися мій запальний Ахмед — дивно, між ними майже два століття, а мусульманська духовна академія жива… Далі думки летять далеко, і поки доходимо до Єгипетського музею на площі, встигаю передумати все на світі, про сина Валерія, якого загубив і ніколи вже не виховаю мусульманином, про Ахмеда, якого виховав, можливо, занадто добре, аж до нівелювання небезпеки своєму життю, про Лотфію і її теперішні труднощі з сином, моїм молодшим сином — ніяк не звикну, що у мене тепер двоє синів.

Може, в Аль-Азхарі Ахмеда навчать розуму? І як далеко може зайти хлопчикова віра? Йому не подобається, що матір зберігає у домі свої фотографії, особливо ті, де вона у Венеції, у легкому вбранні, зовсім скромному за європейськими мірками, та й за мірками того Єгипту, у якому жили й виховували Лотфію батьки, цілком пристойному. Я казав Ахмеду, що сам ректор університету Аль-Азхар нікабу не схвалює, вважає таким, що зі справжньою мусульманською вірою має мало спільного, та Ахмед молодий і гарячий, на його думку, пристойна жінка не має всім показувати обличчя. Гарячкує, не вірить ні нам з Лотфією, ні навіть шейху Тантаві[11]. Раніше, у 70-х, думав, що західна культура врешті поглине Єгипет, але, видно, єгиптяни злякались цього настільки, що впадають у інші крайнощі. Нічого, Іншаллах, у Ахмеда це минеться, і лишиться спокійна розважлива віра. Іншаллах… Наша родина завжди була прогресивна, хоча й бідна. Її ж, Лотфію, і назвали на честь жінки, яка символізує боротьбу за рівноправ’я жінок. Давно, на початку минулого століття, у цьому ж великому місті Лотфія Ель Наді обманювала свого батька, кажучи, що йде на заняття — а сама… йшла на заняття, на заняття у льотній школі. І тяжко повірити: єгиптянка кружляла небом у той самий час, що й знаменита американка Амелія Ерхарт, про яку тепер, здається, навіть фільм зняли — тільки і тепер моя кохана дружина Лотфія мусить одягати хіджаб і побоюється ходити темними вулицями Каїра сама. Мені не зрозуміти цього у майже рідній для мене країні. Я, мабуть, занадто зіпсований, відірваний від коренів. Я б хотів, щоб і Ахмед зосередився на тому, щоб отримати світську професію, щоб поїхав навчатись за кордон, щоб став громадянином світу — як мріяв, і, може, не так уже й даремно, я. Фотоапарат і жага до пригод зробили мене громадянином світу майже безкоштовно. Я боюсь, що середовище Аль-Азхару зробить сина прихильником традиційних течій, занадто традиційних, настільки, що матір сховає ті фотографії з Європи назавжди у темній шафі для мотлоху. Чи ні, нехай син вчить, що йому заманеться — нехай би лишень усе це не наражало на небезпеку.

Прибиваємось до маленької групи, що кучкується на площі біля музею. Я озираюсь, все так спокійно, що мої благання надягти бронежилет видаються маренням старого маразматика. Майже всі з тих, кого можна назвати в Єгипті середнім класом, майже всі користувачі фейсбука. Майже — троє хлопців поруч кажуть, що почули про демонстрацію від знайомого, і ось прийшли… Вони передавали заклик багатьом своїм друзям, з уст в уста, — ще прийдуть. Не можуть не прийти. Простий люд не може більше терпіти. Брата чийогось найліпшого друга того тижня забрала у відділок поліція — ні за що. Закидали, що в рюкзаку знайшли наркотики — брехня. Били і вимагали гроші. Ледве відкупились. Хіба це життя? Ми всі киваємо. Все-таки з нами, фейсбучними фейсбучниками, так не чинять. Але і ми погоджуємось — ні, це не життя. Більше так не буде.

Приходять жінки, у хіджабах і без, — студентки, мабуть. Симпатичні і серйозні. Говорять по-діловому, про музей поруч, обговорюють, що в будь-якому разі в музей не мають потрапити ні феєрверки, ні пляшки, нічого — щоб навіть одне віконечко розбите не було. Там, у музеї — скарби Єгипту. Хороші жінки, хазяйновиті, правильні. Ахмед, здається, не має до них претензій, зараз усі єдині, і не в останню чергу, тому що з трибун уже лунає патріотичний хіп-хоп, і настрій що треба, і здається, можна не лише режим, а й гори звернути, і Єгипет розквітне, і весь арабський світ.

Поки говоримо, я не помічаю, що за моєю спиною приростає людське коло. Озираюсь — а нас вже далеко не купка, ми — натовп, ми — Мідан[12], і я в центрі, посередині моря людей. Тривожно вдивляюсь у Ахмеда, як він слухає, як стискає кулаки, і напружуються м’язи обличчя, перетворюючи мого маленького хлопчика на якогось дорослого воїна з давньоєгипетських сцен. Я не хочу війни. Так, не хочу війни. Іншаллах, все буде мирно, як вірить Ахмед.

З’являється мегафон. Гасла лунають голосно, натовп реве, так що говорити стає тяжко.

«День гніву!» — каже хтось у мегафон. «Геть Мубарака!» — реве натовп. Єгипетські прапори усюди, поки що спокійно на площі, але так неспокійно на душі.

Ми з Ахмедом намагаємось протиснутись до одної з бокових вулиць. Але на півдорозі нас підхоплює людський потік, несе і несе кудись… Я не розумію, куди, я ж насправді не каїрець… Так триває довго, не знаю скільки. Лише відчуваю руку Ахмеда в моїй руці. «Геть Мубарака! Геть Мубарака!» — кричать голосно, і Ахмед теж кричить. «Є-ги-пет!» — Ахмед же наполовину єгиптянин, по матері. Кричу теж. Раптом я чую постріл, і страх накочується на мене, як і натовп. Хтось кричить «Вперед!», але багато хто відступає назад. Постріли… пост­ріли…

Я прокидаюсь, бо пече. Пече розпечений асфальт і спалена шкіра. Наді мною сяє яскраве сонце… я озираюсь… сонце порту Коломбо. Співчутливий консульєрець просто лишив мене тут. А де… мої речі?

Я обертаюсь на неприємний скрипучий звук — хтось виходить із дверей чи то крамнички, чи то ресторану… Непоганою англійською пояснює: мене лишили під парасолькою торговки фруктами, але день закінчився, і вона пішла, лишивши їм мої речі. Не хотіла будити. Я хочу здивуватися, як це торговка фруктами не присвоїла собі мій рюкзак, із мобілкою і грошима, але ж це якось незручно. Значить, розуміється консульєрець на торговках; а може, вона — просто одна з тих, хто проковтнув білу кульку і втік з їхнього дивного острова?

У рюкзаку все на місці, і маленький целофановий пакетик із найціннішими у світі ліками — для мене.

У кафешці мені приносять води — здається, безкоштовно. Кажуть, вони хотіли викликати лікаря, але людина, яка принесла мене, сказала, що я просто втомився. Вони такі довірливі, ці цейлонці, як діти… Їм би труп отак принесли чи вибухівку у рюкзаку, то вони б і це схавали? Ні, ми, українці, інші.

Склянка води. Біла кулька. Ну ж бо!

А що я бачив там? Тарек… постріли… страх за сина… Він зараз там сам, мій Тарек. Кулька нікуди від мене не дінеться.

— У вас є вай-фай? І… зарядка для ось такого телефону?

Дивно, але було все.

Шукав новини — Інтернет наче бавився зі мною у хованки.

Смілива площа Тахрір справді зібралась. Вона здавалася хвилею, а виявилась цунамі. Сьогодні вже загинуло троє, і один поліцейський. Я намагався знайти прізвища — хто, ну скажіть, хто загинув? Журналістам, здається, було байдуже. Троє та й троє. Я не полишав пошуків, пробував то той, то інший пошуковий запит зі словами «смерть», «революція», «25 січня». І чомусь те посилання привернуло мою увагу — та ні, я знаю, чому — тому що мережа грала зі мною в шаради і тому що там було про самоспалення…

Дивно, але саме двадцять п’ятого січня, рівно сорок два роки тому, ховали якогось чеського студента… У статті ще було щось про боротьбу із тоталітаризмом, щось про європейські цінності, щось про єдність… Не знаю, чи чули чехи про те, що відбувалось у Тунісі, Єгипті… Мабуть, чули. Мабуть, вони, як ніхто, розуміють, раз був у них цей Ян Палах, якого ховали двадцять п’ятого січня.

Склянка води, і целофановий пакетик, закручений так, що й не видно, що в ньому не біле не-знати-що круглої форми, а сама ясність і гострота розуму. Ніяких зайвих думок і паралелей. Ні Мухаммеда, ні Яна Палаха. Але ж перед Тареком я в боргу? Не перед цілим світом, ні, а саме перед Тареком. І не схоже, щоб у мене прямо вже їхав дах. У мене, мабуть, ще є час. Вилікуюсь трохи пізніше.

Я написав Тареку повідомлення — ні про що, просто вибачився, що не попрощався, і обережно заховав целофановий пакетик у рюкзак — взяв час на роздуми. І на єгипетську революцію.

Я жив з Тареком до лютого. Я не забував про нього у літаку на Москву, і коли чекав у Шереметьєво літак до Києва, і коли вертався в порожню квартиру, і коли відкривав спорожнілі шафи, де раніше був одяг Алли, і коли прийшов до офісу і почув, що мене звільнено за прогули і зірвані зустрічі, і коли гортав інтернет-сторінки — у пошуках нової роботи і новин звідтам.

Новини були погані, я знав і так. Щось змінювалося на площі Тахрір. Дивні політики, не кращі за тих, що при владі, виходили на сцену, говорили дивні речі… Закликали до чогось іменем Аллаха. А гарячі хлопчики підуть та й загинуть, і чекатимуть їх райські гурії, але ж гурії дочекались би їх і за півстоліття, доки б ті прожили життя і залишили по собі синів. Гурії чекали б, а матері плакатимуть уже сьогодні чи завтра.

Я хотів здаватись нормальним, але тема Єгипту, випадково чи ні, все ж спливала в розмовах — з Агунікою, Вамбою та навіть якимось дивом із начальницею ЖЕКу (в моїй сталінці потік дах, тож довелось іти знайомитися). Тоталітаризм у моїй країні ніби пав, але начальниця ЖЕКу, очевидно, давно не читала новин. Можливо, вона думала, що раз будинок назвали сталінкою, то й порядкувати ним можна відповідно… Я зауважив щось про те, що навіть в арабському світі «весна народів», а ці порядки… Ой, краще б мовчав.

Вамбо переживав — але навіть він, наполовину араб, хоч і не знає ні слова арабською — вважав те, що відбувається, наслідком гарячої арабської вдачі: «Навіщо насильство? Мені аж незручно за них. Можна ж мирним шляхом змінювати країну. От у нас в Помаранчеву революцію все мирно пройшло».

«У нас» — все-таки Вамбо стовідсотково наш… Він писав щось батьку у цьому стилі — я знав кожне написане слово, бо я перекладав. І я знав кожне прочитане слово, бо я читав разом із Тареком, всередині Тарекового болю. Ні, вони не могли порозумітись.

Агуніка туди ж, казала про мирний протест. Я нагадував їй про те, що випадково дізнався, бо я не професор історії — про самоспалення чеського студента. Потім про взяття Бастилії врешті-решт. Агуніка не чула.

Але ж я був там! На площі Тахрір! Може, араби інші й «не такі цивілізовані», як Агуніка, і «вони там всі дикі мусульманські екстремісти в тих країнах» — як розсудливо заявила начальниця сталінського ЖЕКу. Може, й так. Але принаймні один, Тарек абу Валерій (бо все-таки правильно так, а не Тарек абу Ахмед, адже нарікають за первістком), принаймні Тарек абу Валерій достатньо цивілізований. І він там, на площі. І він не збирається йти. І вихований ним син не збирається йти тим більше. Я не знаю, чи прийшов би Тарек на площу Тахрір, якби не Ахмед, але, прийшовши, я знаю, що він уже не збирався йти — з багатьох причин: наприклад, тому що, якщо вони відступлять, Єгипет так і лишиться стояти на місці, людей так і будуть принижувати, бити в поліції, як Халеда Саїда, бити на площі, як будь-кого з них. Ні, сказати правду, він одразу ж пішов би геть і повернувся б у рідний Туніс — от хоч би крапля вагання від Ахмеда. Але юний син не вагався, тож батько запевняв себе, що воно того варте, що оте Мусульманське Братство[13], організація, по правді, сумнівна, лише допомагає повстанню, але не присвоїть собі народної перемоги.

А потім прийшов той день… Було кепсько, дуже-дуже кепсько… Я лежав на дивані і скубав короткими нігтями дбайливо підібрану Алкою декоративну подушечку, зминав її, обнімав, тримався за неї, як за острівець реальності…

І біг-біг-біг крізь натовп. Знайти. Ахмед. Син. Ахмед. Хлопчик. Сьогодні знову буде наступ армії. Тато Тарек знає, йому дзвонив давній друг, що має ще якогось друга, який має друга… Одне слово, буде наступ, страшніший за інші. Мубарак ладний на все. Він зрозумів: або він, або ми.

«Геть Мубарака!»

Третього не дано. Або він, або ми.

«Геть Мубарака!»

Ахмед! Сльози котились по обличчю. Мені уже майже шістдесят, немало. У мене більше не буде синів. Одного я втратив одразу, цього я не можу, не повинен. Що скаже Лотфія? Ні, як я їй скажу, якщо…

«Геть Мубарака!»

Я не казав Ахмеду, знав, якщо скажу — син буде у перших рядах. Але наших ключових не попередити не міг — хай знають, хай якось підготують людей, хай жінки лишаться вдома і не йдуть на площу. Ахмед, мабуть, взнав, бо пішов, нічого не сказавши, ще вночі. Які були очі у Лотфії! Я ж сказав їй, що ми нарешті побудемо вдома, бо завтра буде щось зовсім страшне. Навіщо сказав?

Танк їхав на натовп. Я побачив його ще здалеку. І я біг-біг-біг. Я вже не сподівався знайти Ахмеда. Хтось кликав в атаку, і — я знав — Ахмед почує і прийде, і ляже під танк, але ні! Нехай не вони! Нехай я! Бо мені майже шістдесят років. Я якось видерся вперед, зірвав із себе стрічку з кольорами Єгипту — червоний з чорним, як любов із журбою далекої України, а ще білий, колір попередньої революції[14] — я розмахував нею, як прапором. На мене! На мене! У мене є два сини, мені вже можна вмирати. На мене! Мені не буде боляче! Дякую тобі, Костю…

Боляче було мені. І порожньо.

Я сів за комп’ютер, і написав йому у фейсбуку — Тареку абу Валерію чи Тареку абу Ахмеду — однаково. Я написав йому, що поясню Вамбі, чому він зробив так, а не інакше. Я ще не знав, що Вамбо навчиться сам.

Вони так і проходять у літак, у покривалах, винесених співробітниками аеропорту. Вона — юна дівчина, із формами, що встигли звабити інших пасажирів ще до того, як метушливі співробітники винесли чим прикритись. Він — високий смаглявий чоловік, схожий… схожий на вождя якось давнього племені.

Стюардеси показують їм, як користуватися ременями безпеки. Дружини пильнують, щоб чоловіки не оберталися — дівчина зовсім не соромиться, і покривало іноді сповзає вниз, і вождь робить ледве помітний знак рукою, нагадуючи їй про незвичні для племені поняття пристойності. Зрештою йому набридає, він встає, дістає з верхньої полички свій чорний дипломат, витягає з нього білу акуратно складену сорочку і подає супутниці.

— Куке, — каже вона.

— Кеку, — каже він.

Потік пасажирів продовжує іти по салону.

Арабська жінка у фіолетовому з білим хіджабі зупиняється, озирається розгублено, не хоче йти… Вона роздивляється все навколо здивовано, а потім, ніби змирившись із чимось, опускається на найближче вільне місце, дбайливо розправляє на колінах білу блискучу тканину.

— Ви не бачили мого Тарека? — з надією дивиться знизу вгору на красунечку-стюардесу.

— Я перевірю, чи він є у списках пасажирів, мадам…

— Лотфія.

— Ще раз, як ім’я особи, яку ви шукаєте?..