Синдром листопаду, або Homo Compatiens

Розділ 19. Під знаком спокою

Коли не стало Тарека, а уряд Єгипту здав свої позиції, я закрив ноутбук і підійшов до вікна. Була весна, і не жовте листя, як того далекого дня осені одна тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого, а білі пелюстки зі старої груші кружляли у дворі поміж розвішаної білизни і кленів, розцвічених зеленими сердечками новонародженого життя. Я заплющив очі: не може бути, тепер ніхто не вивішує білизну отак, на видноті, не показує сусідам милі простирадла у рожевий горошок чи запрано-голубі квіточки або й просто білі, як оці, — тепер усі вдають, що простирадла в них лише шовкові, вишукані, пропахлі парфумами і довгими непересічними любощами. Розплющив: прості білі простирадла і далі безсоромно теліпалися на вітрі — вітрила посеред яскраво-зеленого моря, такого ж чистого, як чиясь свіжовипрана одежа. Я відчув: це саме те, що потрібно й мені — очиститись. Від непотребу, від зайвих думок. Білим-білим стану, чистим-чистим…

Мій скарб зберігався там, де колись поклала сіру коробочку бабуня. Ні, звичайно, пенал був новий, з темного дерева, замовлений у солідній фірмі, але стояв на тому самому місці. Я покрутив кульку в руках — спасительку від усіх моїх бід (чи то не моїх?), білу малесеньку кульку.

Певно, потрібно запити склянкою води. І вірити, вірити, вірити — доки не подіє. Я заклав кульку подалі, аж під горло, щоб точно, щоб гарантовано. Ковтнув кілька разів, але вона наче застрягла.

І я запанікував — може, не варто було?

Спробував два пальці — ніколи в мене цей трюк не виходив! Лиш неприємно, а нічого назад не йде. Господи! Я метушився по квартирі, як поранений звір. Спасіння застрягло в гортані і не проходить, і болить всередині, і страшно, ніби втрачаєш щось, хоча ж навпаки мав би набувати — набувати нормальності, чистоти, радості врешті­решт.

Здається, задзвонив телефон чи щось таке, не можу сказати точно. Щось вивело мене з того панічного стану.

«Стоп, — сказав я собі. — Усе добре». Голова була чиста. У горлі більше ніякої грудки. У голові більше ніяких дурниць. Здається, спрацювало.

І справді. Моє життя стало прекрасно-нормальним, чи, можливо, воно знову здавалось мені таким. Я менше курив, пив лише на свята і на корпоративах. Мені знову захотілося сексу, тож я подзвонив Аллі. У неї був інший, але я готовий був її зрозуміти — з собою ненормальним, застиглим десь посеред площі Тахрір, у іншому просторовимірі, і я не хотів би бути — тому і випив таблетку, щоби не бути… Тож я подзвонив. Алла жила на зйомній квартирі, десь на Виноградарі, і довго-довго добиралась до роботи в центрі. Вона поскаржилась на це, а потім запитала, чи зовсім пропали мої «бзіки». Після ствердної відповіді подихала в трубку і сказала, що вона мене взагалі-то любить і зараз приїде.

— Я чекатиму.

Я прибрався до її приходу, поставив на стіл те, що було (взагалі-то, вівсяне печиво і фісташки до випитого позавчора пива), став під душ (не забуваючи, чого ж я, власне, затіяв дзвонити Аллі). Алла їхала довго, аж з Виноградаря, і, як виявилось, ще й витратила багато часу на збирання речей — видно, я був їй не таким поганим чоловіком, а може, просто з Виноградаря так складно добиратись щодня до центру. Як би там не було, години мого чекання були винагородженні — мився не дарма.

Тож життя знову набуло сенсу, правильного, людського, такого, який можна відчути тільки шкірою, на язиці чи викидами ендорфіну у кров.

Ми навіть вирішили поїхати десь цього літа. Звичайно, не до Єгипту. Чорногорії або Болгарії. Може, до Туреччини? Може, й так.

Я був хорошою людиною, я платив податки, я дивився футбол, особливо Євро-2012. Ми з Вамбою набрали багато пива, нашого, українського, затарились різними смаколиками, Алла спекла піцу. Наші виграли у першому матчі! Боже, як я радів. У новинах було ще щось, крім Євро. Та я справді змінився — я не слухав, і не слухати було легко. Це взагалі природно — не слухати новини. Немає такої потреби у людини, навіть Маслоу ніде не прописав її у своїй знаменитій піраміді. Хіба що почуття своєї безпеки сильніше, коли десь іде війна. Щось таке я тепер відчував, коли брудні солдати перебіжками пересувались посеред звалищ каміння і палили з автоматів — у когось, хто був поза кадром.

Арабська весна крокувала Африкою, з прапорами і калашами.

— Дикуни, — казала Алла і перемикала канал.

Потім знову прийшла весна, і в Бостоні повідривало ноги декому з тих, хто майже здійснив свою мрію і добіг марафон, і було в цьому щось огидно-лузерське — скалічити тих, хто хотів бігати. Я відчував це особливо, тому що сам тепер періодично бігав ранком — нічого з цього мого бігання не виходило, ставало ліньки, псувалась погода, косо дивились сусіди-алкоголіки. Але те, що покалічили тих, хто пробіг аж цілий марафон, резонувало із чимось. Тільки це було нормально, у межах норми. Зрезонувало, і пішов собі снідати, закрутився — забув назавжди.

Восени на Філіппінах — тайфун, а в Єгипті відновились протести. Нічого єгиптянам не вдавалось, все марно… Президент, якого хвиля революції підкинула на самісіньку гору, був тепер заарештований, диктори казали, що він вбивав мирне населення, режисери давали в ефір страшні картинки. Дарма Тарек кинувся під танк чи під що там він кинувся… Хоча хто знає?

Десь я читав (в Інтернеті?) притчу, мовляв, отримав селянин коня — всі заздрили, а він лише: «Не знаю — добре це чи погано». Син його впав з коня, лишився кульгавим калікою — всі співчували, а він лише: «Не знаю — добре це чи погано». Прийшла війна, і всіх забрали воювати, крім його сина. І знову всі заздрили, а він лише… Ну, ви, мабуть, здогадались самі. Я хотів саме так і думати, не виносячи вирок, і про смерть торговця фруктами, що стала каталізатором арабської весни, і про смерть друга, що роками водив мене вуличками Венеції, а напоїв чаєм лише раз у житті. Я був нормальним, не подумайте, ніяких симптомів моєї «хвороби» — просто менше міряв своєю міркою, більше намагався зрозуміти, багато читав і прислухався тепер по-іншому. Я, здається, став навіть менш цинічним, бо сам вирішував тепер — співчувати чи ні. Накопичував гроші — не тому, що хотів щось купити, а просто тому, що не спішив витрачати, і, якби не Алла, мабуть, міг би прожити зовсім скромно. Всі великі витрати — від неспокою, а я собі спокій купив… невеличкою білою кулькою.

Мій маленький світ вибудовувався навколо мене, як фортеця. І фортеця ця мала лише маленькі отвори-бійниці, щоб виглядати назовні і хвацько відбиватись від тих, хто підходить занадто близько, маленькі-маленькі бійниці, та ще й дивні, з товстими віконницями (де ви бачили бійниці з віконницями?) — раз, зачинив, і немає чужої біди, і горить лампа у вітальні, і полиця книжок, і коньячок, і дружина у пеньюарі. Спокійне життя буржуа, так виходить?

А потім, одного вечора, Вамбо зателефонував мені, захеканий.

— Я йду по Городецького. Тут в центрі все так, як і передають! Дзвоню, бо моторошно якось… Міліції тьма! — шепотів він. — Стоять рядами, зиркають, як дикі звірі. Заметуть — ніхто й не вступиться.

— А куди ти йдеш? — ошелешено питав я.

— Не кричи! — лякався Вамбо. — Та по тебе поки що. Але треба на Михайлівську площу.

— Навіщо?

— Студентів вночі розігнали, побили, як цуценят… Деякі в соборі, кажуть, сховались. Треба йти.

Він замовк, мабуть, злякався, що почують.

— Я приїду по тебе, — видихнув.

Я нічого не сказав дружині. Лиш стояв і дивився у свій двір, той самий, із дорогою, на якій колись раз у раз зупинялася швидка — будинок був повен пенсі­онерів — тепер усе рідше і рідше. І білизну ніхто у дворі не розвішує, і припарковано лиш круті тачки, переважно чорні, чорнющі тачки-фортеці, у чиїх хазяїв, мабуть, і всередині фортеці, як у мене, — зручно відстрілюватись від тих, хто лізе в душу, цього ж не любить не лише Володимир Семенович.

Доріжки у дворі змінили свої напрямки, нові пролягли до кіосків і магазинів, а старі, ті, що вели раніше до зниклого круглого столу, де хтось колись грав у доміно, позаростали. Тільки дерева залишились і змужніли, ніби готуючись відбивати удари долі — але все так само втрачають листки, ніби так і треба — бо й справді треба, і було б помилкою лічити ці їхні втрати — один, два, три — листя летить та й летить, падає безкінечно, щоосені. А дерево лишається. Так і народ, і ціле людство залишається і росте, готуючись відбивати удари долі, — незалежно від кордонів, що змінюються, як лінії доріжок у моєму дворі, незалежно від краси візерунків на одному-єдиному листочку, незалежно від долі друзяк з однієї з ним гілочки — один, два, три — лети собі, красунчику, лети, розумничка. Ніхто не рахує. Для чого його, кленовий листочок, пам’ятати? Щоб закарбуватись бодай у чиїйсь пам’яті, треба таких піруетів витанцювати, поки опустишся на асфальт — але там все одно змішаєшся з іншими мерцями, тихо приймеш відбитки чужих чобіт, що змінять твій унікальний малюнок з химерних тонких прожилок. Опале листя тьмянішатиме, пахнутиме волого-терпко, омиється дощами і вкриється снігом, сіпаючись під вітром, приймаючи сніг із вдячністю, так, як змерзлий старий натягує ковдру — поки не приїде його швидка.

Лотфія казала правду, рахувати листя — божевілля. Бо родиться воно само, шелестить і зеленіє гарно — але собі на втіху, і вмирає — завжди. Без ліку того листя.

Дерево лишиться. За дерево треба боротись, не давати зрубати, як вишневий сад, хай там як промалювались доріжки у цьому десятилітті, хай там як лягли прожилки на твою кленову долоню.

Вже за півгодини Вамбо був на моїй кухні. Канарейкою продзвенів у двері, і Алла заклопотала, забуркотіла щось про те, що я мав попередити.

— Відсунься! Крихти хоч змету!

Алла заварювала чай у фарфоровому заварничку моєї бабусі, а Вамбо, збуджений, пояснював нам, що сталося, галасував, здіймав руки… Виходило так, що ми з Аллою, як якісь діти малі, — не розуміли чогось очевидного зовсім. Насправді ми розуміли. Все-все розуміли. Просто це перелом дійсності, вивих часу, який — хіба не цього хоче від нас Вамбо? — нас кличуть направляти до Михайлівського собору. Тож ми, природно, заперечуємо, хитаємо головами, а він тихо кричить — так-так, саме тихо і саме кричить, так буває:

— Ми ж прокинулись в іншій країні. Ми ж думали — ми вільні! Демократія! Права! Але ні! Ми ніхто! Держава може отак взяти і побити, принизити… Там дівчат били! Кажуть, навіть вагітна одна була! Ми ніхто…

Ми перезиралися з Аллою через стіл. Я боявся, що вона думає про мого друга оте принизливе «дикуни», що вона зазвичай озвучувала щодо єгиптян, сирійців, лівійців і взагалі всіх південніше Сицилії та східніше Єкатеринбурга. А я думав про інше. Про те, що з Вамбою відбувається щось ненормальне, що не може людина, яка от-от відкриє свою омріяну автомайстерню, серйозно просити мене піти з ним туди, де нас може схопити міліція і, як він і каже, — побити, принизити, покалічити… Ні, я намагаюсь вірити у чесних міліціонерів — я задля цього передивився купу американського лайна про копів. Але ж всяке може бути. Звичайно, я не тендітний блідий хлопчисько, який виріс під бабусиним крильцем, — ми з Вамбою пережили дитбудинок — пережили б і знайомство з правоохоронними органами. Але хіба Вамбо не хоче забути це все, як жахіття, і ніколи більше не бути жертвою? Можливо, він просто не розуміє, не уявляє? Вамбо ж не був на площі Тахрір, у шкурі людини, яка не знає, чи жива її рідна дитина, людини, яку чавить багатотонний залізний звір.

— Вамбо, вибач, я не піду…

— Тобто?

— Ну, я не можу. Я… — збирався збрехати, що зайнятий, натякнути Аллі — а вона б підіграла. — Я не думаю, що воно того варте. Твій батько теж вірив… чи, може, не так вірив, як хотів підтримати і захистити молодь і найбільше твого брата. Але ти ж знаєш, чим все закінчилось.

Вамбо і правда знав. Ми обидва два роки спостерігали — Вамбо із сумом і розпачем, я з напускною байдужістю, — як на виборах після революції до влади прийшли ісламісти, як потім почався новий виток протестів, уже проти новообраного президента Морсі, як знову лилася кров, і вже навіть мені не вірилося, що не марно — чи то через дію білої кульки, чи то просто повірити в це після всіх жертв, що я бачив майже на власні очі, було неможливо…

— Послухай, це питання гідності. Або ми скот, раби, або ми піднімаємо дупи з диванів і йдемо на майдани.

— Так, Тахрір Мідан…

— Що? — не розчув Вамбо.

— Так, пусте. Досить уже молоти дурниці, — втрутилась Алла, і як же я був радий, що втрутилась.

Алла могла б зробити кар’єру в політиці. Я досі не можу пригадати, про що вона повідала — останніх подій це не стосувалось, — але вона так заморочила голову Вамбі, що нікуди ми того вечора не пішли. Коли Вамбо попрощався, заспокоєний Аллою і трохи напідпитку, я зачинився в кімнаті і продивлявся новини, сайт за сайтом, якісь трансляції, «Громадське» телебачення — ніколи про таке раніше не чув, але тепер усі посилання, здається, вели до нього, як дороги до Києва. Я прокручував новини, доки не запаморочилось у голові, а потім заснув із твердим рішенням більше новин не читати, і всю ніч мені ввижалися дзвони Михайлівського, і я затуляв вуха, і накривався з головою.

Наступні тижні я старанно вдавав, що нічого не відбувається. Перехожі із жовто-блакитними стрічками дратували мене, майже як раніше дратували швидкі і благодійні скриньки з поганої якості фотографіями і прізвищами тих, кому потрібні гроші. Гроші я кидав — гривень до двадцяти, і ставало трохи легше. Пасажири в транспорті взяли за моду обговорювати події, громадянки із торбами, повними гарячої їжі, не лишали сумнівів щодо мети своєї поїздки, а оте співання гімну у метро… Я не співав. Бо заспівати — означало стати частиною цього. Вийти на площу, зі стрічкою чи без, піти крізь людей, кажуть, усміхнених і привітних, як ніде в Україні, поділяти їхню віру у те, що можна щось змінити.

Найгірше було, що і на роботі майже ніхто не лишився байдужим. Мовчала лише Агуніка, але я знав, що вона-то небайдужа точно. Але ми обоє не чіпали цієї теми — я попросив. Правда, після цього мого прохання ми просто не розмовляли. Я намагався раз чи два зав’язати розмову в скайпі — вона не мовчала, просто… відповідала так, що бесіда не клеїлася і в’яла сама собою, не як раніше. Вамбо зник. Він більше не дзвонив, а коли я спробував набрати його номер — мені відповіли стандартним «поза зоною». План продажів руйнувався — європейські клієнти боялись виходити на наш ринок, російські теж, українські — здається, були зайняті чимось іншим, і я підозрював недобре.

Словом, якби існувала таблетка від Майдану, я випив би і її. Але такої не було. Я з’їздив кілька разів на квартиру до Вамби — двері ніхто не відчиняв. Стукав до сусідів — вони нічого не знали, ніби чули нещодавно, як відчинялись двері, самого Валерія не бачили… вони ж не пенсіонери, щоб у глазок підглядати.

— А може, на Майдані він?

— А трубку чого не бере?

— Так, а чого ж брати, — засічуть же по номеру. Багато хто там не бере — або інший номер купують, чистий, ніде щоб не засвічений, або просто на інші вулиці відходять, щоб подзвонити.

— А ну так, звичайно…

Я ретирувався сходами, забувши подякувати.

— Ой, а ви туди сьогодні не підете його шукати? А то я теплі речі хотіла передать… Вони, звичайно, нічого не змінять, лиш інших кровосісів на трон посадять, але мерзнуть же ж!

Мерзнуть же ж… Майдан обступав мене, оточував, ніби готуючись до штурму і цієї фортеці. Але це було не найстрашніше. Найстрашніше — коли з’явилися перші новини про знайдені у лісосмузі тіла. Чи тіло? Так, тіло, бо другого відпустили, здається… Два мученики — один мертвий, другий живий. Краще бути живим, я так думаю, а ще краще взагалі не ходити туди, де з тебе можуть зробити героя. Брати-росіяни дарма глузують: «Героям сала» — це неправильно, бо героям сала не дістається майже, і про це їм теж треба знати (вони й знають, судячи з усього). Справжні, «трушні» герої, як сказав би сисадмін Толік, врешті-решт гинуть, і їм дістається лише слава, а сало їдять такі, як я, спокійненько собі, на дивані.

Господи, і от почалося — вбивства, а всі запевняли, що в нас так не буде чи буде не так… Що ми ж не араби, ми зовсім інші, як інопланетяни, і у нас все мирно, мирно… Я й не кажу, що однакові. Але десь я це все вже чув. Плітки й новини — не відрізниш — ширилися й про інші трупи. Ні, серед них не було Вамби. З його характерною зовнішністю сумніви розвіялись би одразу, всі провладні видання одразу написали б про захопленого арабського терориста, як мінімум, але якщо так… і якщо я його так і не знайду? Можуть же бути інші, ті, кого просто ще не знайшли, ті, хто не може повернутись додому сам, не може передзвонити єдиному другу…

Ті теплі речі, від сусідки Вамби, я так і не передав. Вони залишились лежати у коридорі безглуздим аморфним клунком, Алла побурчала трохи, як дізналась, що воно і для чого, а ранком — речі зникли. Та чомусь я здався — може, Вамбо справді там? І раптом без цих зниклих речей, що я взяв у наївної бабці, яка, вочевидь, перечитала забагато опозиційної преси, без цих речей Вамбо мерзне там — якщо він живий і просто стоїть десь там, на Майдані, чи живе в наметі, чи ходить додому погрітись іноді. Але там, на Майдані, — раптом йому холодно? Раптом закінчились теплі шкарпетки, а Вамбо — він же генетично не пристосований до морозу! Алла сказала, що я ідіот (так, ідіот, перш за все тому, що поділився з нею цими думками), бо Вамбо ж киянин. Чого йому мерзнути? Навпаки, мабуть, хтось приходить ночувати на його зйомну квартиру. Але я чомусь уже зациклився на цьому. Лежачи в ліжку, думав про те, що хтось нечужий сидить там, біля бочки, але тепла замало, і ногам все одно холодно, і дубіють пальці… Господи! Чи нормальна людина піде на той Майдан? Та на будь-який! Чи вони не розуміють?

Я ж знаю. Я знаю, чим це закінчиться. Я все це вже бачив. Я все це проходив. Буде смерть — або не буде нічого. Навіть щоб врятувати людей від уявного пекла — і то хтось мусив померти, так мученицьки й безглуздо. Наймирніший з усіх мирних. І що з того? Той, головний мученик, збурив людські уми і заварив кашу на тисячоліття — в похідних вогнищах хрестових походів і у відьомських багаттях зварилась і википіла до гуманізму ця каша… А романтики, як той Ахмед, усе лізуть і лізуть, пруть і пруть, ніби можуть собою закрити прірву — та тільки падають у неї, і ось уже внизу гора з них, а прірва все там само, здається, така ж глибока. І Вамбо такий самий, як усі мрійники — мрійники взагалі всюди однакові, злодії і пройди різні, а мрійники однаковісінькі. Та як в Єгипті все закінчилося чортзна-чим, так і в нас буде… Хіба я не знаю? Хіба я не бачив цього? Хіба я не був там, на Мідан Тахрір?

Вамбо-Вамбо, де ж ти… Невже ти ночуєш в якомусь наметі? Ти ж платиш за зйомну квартиру, нормальну, майже затишну квартиру, як і годиться тобі, без п’яти хвилин порядному власнику автомайстерні. Хіба тобі є за що вмирати чи бодай мерзнути?

Ранком я відпросився з роботи — на Майдан. Відпустили, тільки здивувались, — здається, приємно здивувались.

— Станція «Театральна». Шановні пасажири, виходячи з вагонів, не забувайте свої речі, — каже знайомий голос.

— Слава Україні! — кричить незнайомий.

— Героям слава! — кричать, здається, всі, крім мене.

— Ты титушка, что ли? — запитує мене якийсь хлопець із навушниками довкола шиї, російською і недовірливо.

— Ні, я не тітушка. Киянин я.

— А… за чистоту Киева? Я тоже киевлянин, но я на Майдане.

— Слухайте, я вже був на Майдані, ясно вам?

— Та… чего вы кричите? Все там уже были и…

— Ні, ви не розумієте, я вже був там, на майдані, і нічим хорошим це не закінчилось!

— А, вы про две тысячи четвертый…

Потік людей розділяє нас, і добре. Ні, я не про дві тисячі четвертий. Дві тисячі четвертого я майже не помітив… занадто зайнятий був продажем реклами. Ні, бував на мітингах навіть, але сприймав це все як фестиваль якийсь… Там не стріляли, і значить, не такого вже жахливого президента ми прогнали у дві тисячі четвертому. Жахливих так легко не проженеш. Ні, пане, я казав про Туніс, Єгипет, Сирію, Лівію… «А от, кажуть, Грузії все вдалося… Реформи…» — долітають до мене уривки фраз, ніби у відповідь. Дай Боже.

Я йду Києвом і ніяковію, бо не знатиму, що казати самооборонцям на вході до нього, українського Майдану, і не знатиму, що робити, і нічого не знатиму, і всім буде видно, що на цьому Майдані я вперше…

— Я не розумію. Всі чоловіки заводять коханок з простої причини — їм чогось не вистачає в дружині. А цей… з жінок ніби анаграму складає, і чого не заспокоїться, та й взагалі, чи потрібні йому жінки, я, навіть я, зрозуміти не можу.

— Що ви верзете? Яку анаграму?

— Ну як же? Ось, подивіться у кросворд сусіда.

Мініатюрна брюнетка витягує шию — навіть цей рух, характерний для допитливих тіточок, а не для мініатюрних брюнеток, вийшов у неї гідним самої цариці Тамар — читає вголос.

— AЛЛA — Алла, Лотфія, Ліза, Агуніка.

— Нісенітниця якась, — гмикає панянка, ледь-ледь хитається її блискуче і чорне, мов священний камінь Кааба, каре.

Та вона не мусульманка навіть — вірменка, і хто її знає, у що вірить, а що лише вдає, раз навчившись казати чоловікам те, що вони хочуть чути, а з жінками просто не розмовляти.

— І я кажу, нісенітниця! Це ж не в Алли, це у вас є все — краса, начитаність і до того всього — так звана «нормальність», про яку Костя так мріє. І навіть незрозуміло, чого він постійно до Алли повертався. Чому не одружився з вами? Аж до того дійшло, що тепер взагалі вас забув. Не знаєте?

— Не уявляю, про що ви, — знизує плечима цариця Тамар.

— Ну, добре, я розповім вам свою теорію. Костя не хоче нікого любити, бо любити і співчувати — це, в принципі, одне й те ж. Не у його випадку, звичайно, але загалом, для тих, хто не так хворобливо ставиться до співчуття.

Вірменка знову гмикає, та чоловік продовжує, наче і не з нею говорить, наче і не цікава йому насправді співрозмовниця, міркує сам до себе:

— Він же обпікся Лізою, як Ліза окропом. Вона для Кості занадто добра, вона, якби дізналася про його здібності, то, може, примусила б його співчувати цілому світу. Або й, не дай Боже, змінити його. А світ… змінювати не можна, це як… як заборонити осінь. Тому хтось розумний і зробив так, що Ліза зникла.

— Хто така ця Ліза? І до чого тут я?

— Ви? Так, я думаю, ви ні до чого. Ви тінь Лізи.

— Що?

Та знову чоловік без обличчя не зважав на різкий тон запитання, продовжував:

— А от Алла, мабуть, тінь Лотфії. Знаєте, як людина несповна розуму, що вважає соковиті стейки занадто брутальними й дикими, а тому харчується самими лише біг-маками — а потім усе не так, і картопля фрі не смакує, і рак шлунка під старість. Так і Костя. Ніхто не пояснив йому, що нормальність — це міф, вигаданий маркетологами біг-маків. Існує лише ідентичність — своя або запозичена.

— Тінь, кажете… То я тінь якоїсь фантомної Лізи?

— Думаю, щось таке. Костя навіть дітей від вас не хотів — від тіней діти не родяться, — жорстокіше, ніж це було необхідно, підтвердив співрозмовник.

— Не родяться діти? Якби ж то… У мене син дев’ятирічний від першого шлюбу. Але ви правду кажете: хіба Костя цікавився такими дрібницями про мене?

У людини без обличчя відвисає щелепа — ну не насправді звичайно, у переносному значенні, — але точно, відвисає.

Розділ 20. Майдан

Все не так, як я уявляв. Я йшов і не міг упізнати своє місто. Дуже давно, здається, у минулому житті, це був мій майдан, з маленької літери «м», місце, де ми гуляли з мамою, і я їв морозиво на паличці, і все навколо здавалося таким великим-великим, як країна, у якій я жив. Потім майдан став чужий, там поставили стелу ні в тин ні в ворота, глобус — купол гламуркуватого базару, яким тягала мене вихідними нещасна Алла: спочатку поахати («подивись, де скуповуються нормальні люди»), потім, коли справи пішли краще, — скуповуватись. Я взагалі забув про нього, майдан, не бував тут місяцями, а може, і цілий рік? І ось тепер…

Я повернув на Хрещатик із завмиранням серця. Хлопець із самооборони навіть не поглянув у мій бік, а мені все здавалось, що зі мною щось не так — от зараз хтось підійде і спитає, де ж я був стільки часу…

Я прийшов, коли вже сутеніло. І осяяне новорічними гірляндами наметове містечко здавалося мені чимось схожим на табір мандрівних музикантів, одночасно веселий і сумний, як доля майже будь-якого артиста — може, через дитячу карусель, що все ще не прибрали з Хрещатика, може, через яскраві прапори на вітрі, а може, через хлопців із гітарами, навколо яких зібралися, тупцюючи на місці від холоду, люди. Хлопці співали щось зовсім аполітичне, здається, навіть російською, «Уехал-Уехал. Ой-йо. Ой-йо…». Просто співали, і народ навколо просто слухав…

Я йшов далі. Звуки гітар зникли десь за спиною. Я наближався до Майдану.

Люди навколо чомусь брели майже мовчки.

— А по чому прапорці?

— А значок «Учасник Євромайдану» у вас есть?

— По десять.

— Є. По десять.

Ось і всі розмови, що я чув. Раптом засніжило, тихенько. Сніг наче пробирався до землі навшпиньках, непомітно, як я на майдан — щоб ніхто не викрив і не прогнав, не змахнув із забілених шапок. Це знак, чи що… Якийсь хлопчина вийшов з намету, озирнувся, наче від когось ховаючись, тремкими пальцями запалив маячок цигарки, затягнувся і весь ніби осів, розслабився — і тоді, як і я, побачив сніг. Обличчя пересічного хлопаки з Борщагівки, такі працюють у автомайстернях чи на заправках, а може, випадково влаштовуються страховими агентами.

А потім я побачив їх, абсолютно нереальних: зовсім старенька бабця — видно по ході — метрів зо двадцять переді мною, рухалась повільно, навантажена величезним чорним мішком. І раптом — не знаю чого, та хіба це дивно для такої старезної — зашпорталась. Роз’їхались ноги у темних чоботях, і стара, і мішок (і сніг) — все полетіло до землі.

Багато хто (та що там, мабуть, всі, хто звернув увагу на цю пригоду — крім мене) кинулись виручати чужу бабцю з такою утопічною готовністю, як герої кіно або й просто чиїхось мрій про щасливе комуністичне майбутнє. Її підняли миттєво, поставили перед нею мішок — і так само швидко розійшлись.

Я наблизився повільно, як наїжджає на героїв камера у мелодраматичний момент. Біля бабусі лишився тільки один хлопець. Хлопець із бородою, але — молодий. Я ще подумав, що борода у нього, як в Ісуса Христа. Я застиг на місці, боячись порушити химерну реальність о́бразу. Народ і сніг валив, обступаючи і засипаючи їх, і здається, лише я чув, як схожий на Христа юнак говорив до бабусі із чорним поліетиленовим мішком. Лише я бачив, як він гладив її по плечу у чорному дірявому пальті — у великі шпарини якого набивався і танув від бабусиного тепла сніг.

— Усе буде добре, не хвилюйтеся, — твердив юнак, і не знаю, як бабця, а я йому вірив.

А баба хитала головою, харамаркала щось, певно, слова подяки, хлюпала зморшкуватим носом.

«Усе буде добре, бабусю, не хвилюйтеся», — відлунювало в голові.

Відлунювало так, як після моїх видінь — лунаючи і лишаючи за собою луну, змінюючи мене зсередини, як шрами змінюють обличчя. Я скоро втік звідти, наляканий. Біг, допоки не стало ніяких шансів знову віднайти їх у натовпі, бабу і хлопця. Бо якщо він заговорить до мене або й просто пройде повз, балакаючи по мобілці, чи витягне блок сигарет, то я зрозумію, звичайно ж, — ніякий він не Христос. Зрештою хіба носив би він на шиї таку дорогу дзеркальну камеру? «Ні, він мав би стареньку-стареньку мильницю і проявляв би фотографії вдома, сам», — подумалось, і я злякався цих думок, як богохульства. Краще б забігав у церкву до однокласника, отця Олексія… А натомість я знову вірив у якусь чудасію — Христос іде на Майдан, це ж треба вигадати таке, — замість того, у що потрібно вірити, у що повірити можливо…

Сніг. Майдан. Прапори. Обличчя. Ні, я не впізнавав цих місць. Я не впізнавав цих облич. Я уявляв усе не так.

— Слава Україні!

— Що? А? Героям слава!

— Ти ж Костя? Малий любимчик… Ай як змінився! Англійську-то вивчив нарешті? — і поки незнайомець регоче, я помалу впізнаю одного із тих, зі свити Спонсора.

Його звати Льоня, і він теж сирота — тільки старший за мене років на десять. Пам’ятаю, як він казав мені, дихаючи у лице запахом алкоголю і тліну, що у нього теж немає батьків. Вони не померли — запиячилися до того, що перестали бути батьками. Льоня завжди добре до мене ставився, хоч і кепкував постійно, з того самого вечора, коли я так вдало провалився як перекладач.

— Ти як тут? — поцікавився Льоня, і я розгубився — от правильно ж я боявся.

І що казати? Ось, бандит і рекетир (сподіваюсь, колишній) питає мене, що я роблю на Майдані. А я ще й не знаю, що тут роблю.

— Як і всі. Так далі бути не може…

— Правильно! Це ти, Костю, дуже правильно! Ну, скільки вже можна терпіти? Мєнти завжди були мєнтами, але при Януковичі це ж став абсолютний бєспрєдел! Малому бізнесу життя не було! Наші з братухою аптеки…

Льоня говорив і говорив: про аптеки, бєспрєдєл і пєрєдєл. І раніше мені було б незручно від того, що перехожі фіксують мене поруч із ним таким, у теплій кепці, у шкіряній — і це взимку — куртці, з обличчям, чимось невловимо схожим на те, що перекреслене на розтріпаних вітром плакатах довкола — але зараз незручно не було. Я слухав, кивав і посміхався. І наприкінці розмови його обличчя уже не нагадувало те, з плакатів. Льоня поплескав мене по плечу і попрощався так само легко, як до того розговорився — пішов геть. А я побрів далі, шукати те, що у Льоні на відміну від мене уже було.

І ось він — Майдан. Я протиснувся за барикаду — звалені у товсту купу мішки зі снігом, шини, сітку колючого дроту, що іржавими шипами впирається і дере небо, індиферентне і сіре, як випуски новин до початку Майдану, а потім… Потім мені здалося, що я втратив зв’язок із реальністю, бо у натовпі я побачив щось до болю знайоме.

Коло бочки, між двох вусатих чоловіків у козацьких шапках, зігріваючи пальчики над сонним вогнем, сиділа вона. Штучне хутро смішно стирчало навколо її обличчя. Обличчя… Та я ж нічого, крім очей, і не бачив. Лізка! Лізка! Лізка! Така сама, точно така сама, як була у шістнадцять, до того, як…

Ні, вона не могла залишитись такою самою. Я підходив ближче. Поволі. По кроку. Ліза натягнула капюшон, затуляючи щоки — від вітру чи погляду, поправила яскравий шарф, крупної ручної в’язки, ясно-синій, як її очі, — щоб закривав підборіддя і рот, аж до самого носа, щоб не бачив ніхто…

Опіки загоїлись, але шкіру стягнуло жахливими рубцями. Та зараз на всіх обличчях червоні відблиски, і можна уявити — чи я дарма тренував уяву, заробляючи співчуттям, — що це лише гра світла, а Лізка, вона… виняткова, неземна, як та музика, під яку пливуть сценою білосніжні балерини у блискучих пачках… Моя Лізка! І покидьок із одної з Льонькою банди не плескав окропом в дівчаче личко, не калічив, як негідні й букви Корану екстремісти калічать своїх одновірок — позбавляють краси за відмову нею, красою, ділитись із покидьком. Таким покидьком тільки і можна стати, якщо віриш, що за тобою сила нездоланна — неважливо, сила грошовитого Спонсора чи просвітленого Пророка, якого покидьок, звичайно, зрозуміти не в змозі. Покидькам, їм краще взагалі про пророків ні слова — перекрутять, і доларів до рук ні-ні — спокусяться владою, самих себе відчують не пророками навіть, божками. Вічно, з початку часів, скільки не спускайся із неба на землю, скільки не задумуй народних революцій, скільки не роби перебудов, знаходяться ті, що розуміють не так, книжки перетворюють на збірки «панятій», закони на універсальні вироки суду, будують храми, в які ніколи не ступить Пророк — хіба що аби вигнати з храму торговців, і королівські палаци, у які соромно зайти королю, і народні ради, щоб принизити народ. А чи рубатимуть вони ліси і калічитимуть душі, як русла річок, чи палитимуть відьом, і книжки, і нових людей — це, зрештою, лише прояв… Ті, що жадібні й лицемірні, не найгірші: потворять прояви життя, та хоча б не поганять основ.

Бо скільки цих спотворених вір, великих ідей, великих мрій? Інквізиціями, бригадами, талібанами, компартіями… Де в них, цих покидьках, кнопка, що увімкне людину? Велика, червона, мабуть, із написом «співчуття» — де у мені ця кнопка? Чи ми різного виду і роду? Виокремлені різними мутаціями необачних генів — кожен своїм синдромом. Більш різні, ніж Тарек і я, хоч і земляки?

Можна уявляти, що всього цього немає. Воно нас із Лізою — не стосується. Це лише гра відблисків, моя Лізка виняткова, неземна…

Я постояв навпроти. До бочки постійно хтось забрідав погрітися, і на мене не звертали уваги. Люди сиділи пліч-о-пліч, відігрівалися, теревенили, чоловіки і жінки — «майданівці». Лізка мовчала, тільки терла руки над вогнем, зажурена. І я не підійшов. Постояв і, як боягуз, шморгнув між перехожих далі, по Лізчиному Майдану.

Вамбу так і не знайшов, натрапив лише на спогад про нього:

— Так, був хлопець-араб.

— А де він зараз?

— Не знаю, десь зник…

— Як зник? А раптом щось сталося?

— А що?

— Ну як що?!

Цікаво. Вони тут, на Майдані, не слухають новин, не читають? Усі ж на роботі перешіптуються про замордованих, про загиблих, а раптом і Вамбо… Я боявся про це думати, але ж трапитись могло що завгодно. Що завгодно, на жаль, постійно відбувається, просто частіше не з нами.

Де шукати Вамбу? Як врятувати? Ну, не повинно ж так бути, щоб я втратив і Тарека, і Вамбу — і батька, і сина. Що сказав би мені старий араб, що водив мене колись містом на воді? Я так і не знаю, чи живий його молодший син, Ахмед… Що ж тепер — і старший загине?

Хотілося з кимось поговорити, співчуття хотів чи поради, і якось не витримав і сказав, тихенько, сьорбаючи чай і на щось таке сподіваючись:

— Я ж колись… — ще один ковток, хоч у горлі, здається, стоїть грудка, і ріденькому коричневому пійлу з пакетика важко потрапити до мого шлунка. — Ну, бачив чужі сни чи щось таке…

Алла вилупилась на мене, та я хотів договорити будь-що, то ж випалив швидко:

— Я от думаю, Алл, може, я міг би відчути Вамбу? Ніби опинитися в його шкурі, розумієш?

Помилка… Треба було змовчати. Може — запитати Агуніку — чи я саме такої реакції підсвідомо прагнув:

— Ні! Ні! Мразь ти така ненормальна! Якщо ти знову почнеш із цим своїм… — шипіла моя кохана.

А я не те щоби хотів бути ненормальною мраззю, поганим чоловіком своїй дружині. Просто… Вамбо зник, просто стадія заперечення Майдану минула, і минув гнів — на тих, хто не захотів розділити зі мною той спокій, що я так довго виборював, а потім взяв та й перетворив життя на суцільну стрічку новин. Просто — тепер, проказавши Аллі свої ненормальні наміри, я знаю, що втратив хоч який, але тил. І хоча ще тривали торги — йти чи не йти, чи відкупитись від Майдану грошима і знову закритись у теплій квартирі — відступати уже не було куди. Бо Вамбо, куди він подівся? І якщо не мій дар (так, тоді вперше я подумав про свою хворобу — дар!), то що тоді допоможе?

І я почав діяти, як тоді, коли працював на Спонсора. Тоді ж у мене виходило відчути певну людину, навіть незнайому. Я заплющував очі, прислухався до шуму Майдану. Неважливо — під звуки трансляції, сидячи на дивані і сьорбаючи щось стимулююче з кришталевого бокала чи прилаштовуючись коло бочки, одягнений у дорогу туристичну куртку — у такій можна було б не замерзнути навіть у Гімалаях — і приймаючи з рук волонтерок охололий на морозі чай — і мовчав. Мабуть, люди вважали мене ненормальним. І питали, чи не п’яний. Так, пити я теж пробував — як останню можливість. Чи я нормальний, питаєте? Смішні. А хіба нормальні приходять на цей Майдан? Як на мене, всі «нормальні» сиділи вдома, тож я не боявся цієї публіки — най думають, що хочуть.

Але все марно. Нічого-нічогісінько. Майдан шумів, а я не чув. Десь когось били у відділку, а може, й на тому міфічному п’ятому поверсі Київської міської державної адміністрації, де, як у легендарному львівському метро, катують людей праві, але не у всьому, хлопці… Я знав про все, але не відчував нічого. Не чув.

Одного дня прийшов стомлений додому, гаркнув, що хочу їсти, проскиглив, що страшенно втомився. А ніхто не відповів.

І все дарма… Час до часу з’являлась злість на цей Майдан — відібрав і спокій, і Вамбу, і от тепер — дружину. Хоч би Вамбу повернути — він один вартий решти. От би тепер ту чорну кульку. Вона ж мала б діяти як протиотрута до білої? Білий і чорний… і здавалось би, це ж білий — колір добра, а хтось переплутав кольори наче навмисно, і тепер виходить, що єдино важливе добро, що я хочу і міг би зробити, залежить від чорної горошини, якої вождь не удостоїв мене.

Хтось дзвонив — номер не записаний у телефонній книжці, набір випадкових цифр, як виграшний лотерейний білет, але, глянувши на останні, я впізнав — Алла. Та ну, я ж витер її номер не для того, щоб тепер піднімати слухавку. Ні-ні. Коли наступного разу мені захочеться сексу, я покличу когось, хто не окупує мою квартиру на декілька років і не виставлятиме стільки баночок на полицях лише за тим, щоб у важливий момент кинути обра́зи в моє загрубіле від чужих вітрів обличчя. Хіба жінки не мають бути добрими? Співчувати, любити нас такими, як ми є? Чому вона ще тримається за мене? Квартира-сталінка? Що цій Аллі взагалі треба? Я не знав, бо, відверто кажучи, ніколи не цікавився цим питанням:

— Алло, що ти хотіла?

Вона, звичайно, не cказала нічого важливого — збрехала щось про те, що скучила і переживає, що без неї я їм всухом’ятку, а це вірний шлях до передчасної смерті.

Спочатку з’являються руді кучері, потім маленька ніжка на неймовірно високих підборах, і…

— Доброго дня! Ми раді вітати вас на борту нашого літака.

Алла озирається навкруги, округлює очі, коли погляд зупиняється на африканочці, загорнутій у ковдру, грайливо усміхається до чоловіка у випрасуваній сорочці, хоча ні, їй лише здалося, що вона його знає. Це всього лише Костин колега.

— Бажаєте щось випити?

— Ось так, одразу?

— У нас преміум сервіс, ми ж зіркові авіалінії.

— А, ну тоді я буду…

Вона перелічила усі найдорожчі, відомі їй з якихось чужих надуманих блогів напої, і їй не відмовили.

— Алло Артемівно?

Алла обертається, але обличчя в сивої людини немає, чи, радше, у нього всі обличчя одразу, обличчя її давніх друзів, і Костиних колег, і старого араба, з яким Костя поїхав у нетрі Каїра.

— Вас, не засмучує, Алло Артемівно, той факт, що ви померли?

— Померла?

— Ну, так, у деякому сенсі. Принаймні для Костянтина Гавриловича. З вас персонаж був не принциповий, певно, тому…

— Ви маєте рацію, це шкода, дуже шкода, — говорить вона, вочевидь, не розуміючи ні слова, розгублена.

— Але нічого, скоро злітаємо, у небо, — дивиться вгору. — Всяке буває, може, і всі помремо. Тут така компанія! Як у тому анекдоті, коли Бог всіх до купи збирав, — сміється.

Алла потирає скроні, не в стані до кінця зрозуміти, що відбувається. Ще б пак: померла «у деякому сенсі», і, не дай Боже, зараз ще раз помре. Оце так-так, як в анекдоті! Нарешті роззирається і, ніби це і є найважливіше питання, першою з пасажирів наважується поцікавитись:

— А що це за літак? Хто у нього сідає?

— Літак? Літак звичайнісінький, повірте! Boeing-737, якщо для вас має значення. Стоїть собі на злітній смузі в аеропорту Бориспіль! — знову сміється.

— А хто сідає? Чому? Я не пам’ятаю, як купувала квитки… і куди лечу.

— Хто сідає… Іронія в тім, що саме ви спитали… Іронія і трагедія, Алло Артемівно. Не розумієте?

— Звичайно, не розумію! — вона дратується, чоловік дивиться із докором, і під силою його погляду Алла покірно складає руки на колінах. — Кажіть, будь ласка.

— Ви не помічали, який особливий ваш чоловік?

— Особливий? Костя ненормальний!

— Так, мабуть, для вас. Нормальна людина більше б співчувала своїй дружині. Алло Артемівно! У цей літак сідають ті, до кого було абсолютно байдуже Костянтинові Нечаю. Ті, кому він ніколи по-справжньому не співчував. Взагалі, весь цей шум задля одного — примусити людину співчувати. У цьому вся сіль, розумієте?

— Йому байдуже до мене? І він знав всіх цих людей? І негритянку?

— Негритянку? Ай-ай, як неполіткоректно. З африканкою він не те щоби знайомий, але груди її пам’ятає, — чоловік порскає, і, хоч у нього немає обличчя, Алла впевнена, що посмішка його неприємна. — І навіть згадував їх декілька разів… Ну, ви можете здогадатися, у які моменти.

— Хам!

— Ні, мадам, гірше. Набагато гірше. Я господар цього чудового всесвіту, того, у якому на злітній смузі вже запускає двигуни літак.

— Бог? — іронізує вона.

Чоловік знову регоче. Посмішка в нього, певно, і справді жахлива. Він і сміється, ніби сам диявол, не весело, а боляче сміється, наче йому ніколи в житті не було смішно.

Іноді так поспішаєш, що сідаєш не у той трамвай і спізнюєшся уже остаточно. Зі мною це тепер траплялося постійно. Я намагався побачити чужий сон, а провалювався у звичайний, свій. Спав коротко, прокидався із відчуттям тривоги, одразу хапався за телефон — перевіряти новини і дзвонити Вамбі, безглуздо, безнадійно вслухатись у голос оператора. А одного ранку не став перевіряти й додзвонюватись. Глянув на годинник — рано, а дзвонити — і це тепер точно — пізно. Я заплющив очі… і одразу, а може, пройшли години — ніхто насправді не знає, але здається, отак, миттєво я опинився на злітній смузі, перед величезним літаком. Я бачив, як ідуть по скляному рукаву люди, далекі і тому невеличкі, як горобці. Мені було байдуже до них. Дмухав вітер, сильний і хижий, і я стулив поли тоненької куртки, озираючись, де ж подітись, аби зігріти змерзлі кістки. Я дивився на себе ніби збоку, і Костя, той, що уві сні, шукав очима вхід до будівлі аеропорту, а другий, той що спить і бачить себе, помітив щось дивне у скляному рукаві. Там, мов рибка в акваріумі без води, била ручками об скло дівчина. Сині джинси, пухка куртка, що підкреслює, які ненормально тонкі в неї ніжки, в’язаний ясно-синій шарф, намотаний на голову, обличчя не роздивитись.

Чоловіку на смузі було байдуже. Та я вирішив заговорити до нього, до Кості, що стоїть на смузі і мерзне, не звертаючи уваги на рибку-дівча. Не знаю, чого це раптом, але заговорив я винятково зверхньо і так, ніби я був сам Господь Бог (хоч, зрештою, хто ми, як не боги, у своїх снах?)

— Доброго дня, Костянтине Гавриловичу!

— А? Що? Де тут вхід до будівлі? Я страшенно замерз! — Костя майже верещав, перекрикуючи гуркіт двигунів. Він здався мені неприємним і по-дитячому егоїстичним — ніби перше враження про чужу людину: навіть не по —здоровкався, а одразу «А! Що?», змерз він, бачиш.

— Подивись туди!

— А?

Я махнув рукою туди, де билася, мов рибка… Лізка. Це була Лізка! У тому самому одязі, що я бачив її на Майдані.

— Лізка? — він прошепотів, і розібрати було неможливо, але ж я знав, що він каже, адже це був я сам.

І тут вони почали валити у скляний коридор рукава — всі, хто з літака, хто з будівлі аеропорту. З’явилась руда куля Аллиного волосся. Я завмер — чому Алла і Лізка разом, в одному літаку? Тут же підійшла Агуніка, я впізнав її по точеній фігурці і смолянисто-чорному каре, вийшли якісь замотані в ковдри чорношкірі люди — їх я не впізнавав… Туніський торговець Буазізі йшов, штовхаючи вперед свій візок із фруктами — значить він-таки зміг відібрати його назад у поліції; вийшов Вамбо, чомусь у військовій формі; якийсь хлопчик років семи; Льоня, якого я тільки-но зустрів на Хрещатику; син Тарека, Ахмед, якого я лишив на площі Тахрір, та так і не спробував дізнатись, чи він живий; молодий копірайтер з Івано-Франківська, з якого я кепкував на останній презентації, ще перед Майданом… Скоро рукав заповнився так, що більше там не помістився б уже ніхто, та я бачив, як визирають з ілюмінаторів якісь обличчя — не розгледіти звідси, не впізнати, як продовжують заповняти рукав темні безформні фігури.

— Ти знаєш, хто всі ці люди? — спитав я сам себе.

— Ні, якого біса? Це знов якийсь триклятий сон?

— Так, це сон. Але дозволь припустити — цей сон усе ж має щось спільне з реальністю… Не здогадуєшся?

Я говорив так упевнено — і я знав. Не здогадався, а знав, як і має знати справжній бог, а я був тут і богом, і чортом, і підсудним, і судією.

— Це люди, які більше не повернуться у твоє життя. Ти їх викреслив. Тобі не до них.

— Як? Вамбо? Лізка? Вони ж живі чи?..

— Та, може, й живі. Але хіба вони існують для тебе?

— Так, я ж бачу їх…

— А чуєш хоч когось? Хіба ти наважився підійти до Лізи?

— Ні, але…

— Її вигляд відлякує тебе, та й її жертовність також. Хіба ти знаєш, чому твоя дружина плакала по ночах? Зовсім не через твою невелику зарплату. Чи, може, ти в курсі, що в Агуніки є син від першого шлюбу, великий хлопчик, уже ходить до школи, знаєш? Хіба ти наважився їх… — тут я завмер, підбираючи слово, — хіба ти наважився їх зрозуміти? Я вже не кажу про співчуття, воно ж тобі видається хворобою.

Він, схожий на мене як дві краплі води, мовчав, опустивши руки вздовж тіла і вдивлявся туди, за скло — так, ніби вже й не було йому холодно.

І тут мені сяйнула думка.

— Сідай у літак!

— Що?

Ми стояли один проти одного: Костя і Костя. І я не розумів його. Не хотів розуміти, не наважувався, мені було огидно.

— Сідай у літак!

— Чому? Чому я маю?..

— Я ж тільки-но пояснив. Там усі, кого ти відмовився розуміти, кого я відмовився розуміти…

Хіба я розумів колись сам себе? Хіба я шукав хоч щось справді своє? Ні, лише оту омріяну, суху, як позаминулорічне листя, нормальність. Лише біг-мак, виготовлений за незрозумілим, але рекламованим стандартом.

— Але ж я… я не йду із власного життя, чи не так?

Тут, визнаю, я, доморощений бог, зрозумів, що заплутався. Сон починав скидатися на звичайний брєд, який сниться всім і кожному — я зніяковів і навіть не помітив, що вітер вщух і турбіни літака підозріло стишились, і говорити тепер можна навіть пошепки. І я прошепотів сам до себе — ненормальне:

— А я йду від тебе. Набридло. Я ненормальний, а ти постійно… хочеш бути кимось іншим — таким, як найбільша наволоч у дитбудинку, таким, як найгірший рекетир, таким, як ідеал Алли, який вона навіть не любила ніколи — просто базікала, дурна баба, бо була невдоволена життям — не через нестачу грошей, через нестачу твоєї уваги. Тому дозволь сказати тобі правду. Я йду до Лізки. Вона бачила мене таким, як я є. І я просто зараз прокинусь, підійду до неї і попрошу пробачення. І, може, одружуся з нею.

— Якщо вона захоче, — раптово перебив мене Костя.

— Гм, а ти не безнадійний, — підсміюючись, підхопив я.

— Авжеж, — серйозно сказав він. — То чого чекати ранку? Пішли зараз до неї, прямо тут.

— І не лише до неї. Ми підемо до всіх тих людей, правда?

— Прав…

Люди в рукаві заметушились. Лізині руки останній раз вдарили по склу акваріума, і щось ніби потягнуло її у нутро боїнга.

Я побіг. Я сам, іншого Кості не було — лиш я, ненормальний, але нарешті хоча б єдиний… Цілий.

В абсолютній тиші я хлюпав по калюжах, як у дитинстві, поруч із Льошею, який став добрим священиком, поруч із Вамбою, який став поганим злочинцем, поруч із Лізкою, яка, мабуть, не стала ніким, ні балериною, ні моделлю, ні дружиною — бо я покинув її. Я майже добіг до літака, настільки близько, щоб розгледіти обличчя бабусі в ілюмінаторі і дві голівки поруч — чорну Агунічки і яскраву Алли, я майже добіг, чув лише себе — хлюпання, дихання, каяття.

Літак тікав від мене. Вони всі тікали від мене.

— Стійте! — кричав ненормальний я, і біг-біг-біг, біг, коли літак вирулив на злітку, біг, коли відірвався від землі, біг, коли він перетворився на крихітну тьмяну цятку, чорну на сірому. Лізка…

Я прокинувся. Кімната все ще була темна. Провів рукою по подушці, намацуючи Аллині кучері. Ну, я ж не міг викреслити її зі свого життя, коли вона тут, поруч. Чи міг?

Розділ 21. Таксист і Бетмен

Батареї гріли занадто сильно, у кімнаті була задуха. Я відчинив вікно. У тиші зимового двору не було тихо — хтось із сусідів слухав трансляцію. Ритмічний стукіт — барабани війни — лунав у моєму дворі, ніби тут і був Майдан. І він був тут, Майдан з великої «М», він був усюди. Самотній перехожий внизу йшов у такт із цим майже ритуальним стукотом — замість скрипу снігу.

Щось було в цьому сні про літак таке, що сон здався мені реальнішим за всі чужі реальності. Там, на Майдані, б’ється десь Ліза, як рибка об скло. А я тут, у теплому, навіть занадто гарячому ліжку.

Я зібрався поїхати туди — на Майдан. Не знаю, як я думав добиратися, що там робити. Але всі там щось роблять, мусить же бути спосіб допомогти ділом — хоча б Лізі. Можна навіть механічно, без співчуття. Я збирався, але ж була перша ночі. Пам’ятаю, натягуючи лижні штани, я подумав, що лише відкину голову на подушку, на пару хвилин. І поїду допомагати, як усі нормальні люди… Нарізати бутерброди чи заварювати чай — як баби, чи, може, колупати бруківку навіть. Жбурляти я, певно, не здатен. Так, саме так, як всі нормальні — нормальні ж тепер допомагають тим ненормальним, які вирішили, що можна отак взяти й зробити Майдан. Щось обірвалось в мені, щось скосило мене, ніби повернулася давня якась хвороба. Лише кілька хвилин відпочину і піду. Лише кілька хвилин відпочину, і… я провалився.

— Ну, що, сволота, скажи, нарешті, скільки тобі платили!

Все проходить, і це пройде. Все проходить, і це пройде.

— Доларами, доларами ж! Сука!

Все проходить, і це пройде.

Холодно. Вже так холодно, що майже не боляче. Кінець! Не можуть мучити вічно, не можуть. Не можуть… Боже! Я відчув новий удар — біль у потилиці, напевно, розсікли череп, напевно, багато крові, напевно, вже ніколи я не буду нормальною людиною, навіть якщо виживу. А я не виживу, не треба тішити себе надією.

— Подихай, сука!

Це точно кінець. Вже близько. Так, дуже чітко, треба зібратись. Треба помолитись. Помолитись. За синочка. І за дружину. І за себе. Та не виходить же! Господи, де слова? Які слова молитви? Не виходить! Лежу і згадую російське кіно… Не пам’ятаю назви… До біса назву. Там десь п’ять чоловіків, втікачів зі сталінського табору, оточили їх. І вони стоять пліч-о-пліч, колишні офіцери, і не збираються здаватись… Їм щось кричать про те, що закон і сила не на їхньому боці. Закон і сила. Сила — ось що закон, а мало б бути інакше. І так фігово їх оточили, у самому кінці фільму, коли вже мали б урятуватись, перемогти, і от — кінець, засідка. І головний втікач просить пробачення у своїх, що завів не туди. А вони йому таке, здавалось, пафосне: «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее получили»…

І от я вмерзаю в землю, і понівечене тіло зіллється з порожевілим від крові снігом, і на ранок хтось знайде мене — голого, осоромленого, мертвого. Вільного? «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее получили», — може, дружина згадає цей фільм, покаже потім Антошці, коли він виросте. Ми ж разом дивилися з нею і їли чіпси. Класичні такі чіпси, просто з сіллю, без всяких там смаків бекону — наші улюб­лені.

— Повзи, борись, ну що ж ти!

Смішно, я вже чую голоси. Янголи чи чорти? Зараз перевірю:

— Слава Україні!

— Героям слава… Повзи!

Значить, янгол все-таки. Значить, до раю. «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее…»

— Де ти?! Встань, сучий сину, йди! У тебе ж ноги цілі. Де ти є?

А я знаю, де я є? Я не знаю, я під Києвом, коло Бориспільської, у нас тут десь дача була в моєму дитинстві. Я підвівся на ліктях. Боляче ногам, на животі велика рана, здається, і голова йде обертом — і я знаю, що там, на потилиці, мабуть, велика діра. Я знаю, а янгол вдає, що не знає. Темрява крутиться, тіні, вогні… Вогні? Я повзу на далеке світло, до Олі, з якою ми їли чіпси, класичні, з сіллю, і весільний коровай, так, з сіллю теж… Оля сміялась дзвінко і радісно, і я кружляв її по залі, і гості аплодували. Гірко! Поцілуй мене, Олю, — я помираю. Я повзу на далеке світло — для тебе. Щоби був шанс, що ти поцілуєш мене. На Бориспільській трасі багато сіл, котеджних містечок. Ми ж і від Києва від’їхали недалеко. Олю, поцілуй. Бо коли ще?

— Алло, таксі, будь ласка! Негайно, питання життя і смерті!

— Щас все вопросы такие, — тактовно відповіла оператор, мабуть, колишній працівник телефону довіри.

Але автівка приїхала швидко, велика біла «Тойота» — для рятівника всесвіту годилась, хоч і насиджена тисячами різних людей і випущена десь тоді, коли підводний човен «Комсомолець» ще не рапортував жодних проблем, і я мріяв будувати літаки на славу Радянського Союзу, і загадкові ку́льки, біла і чорна, не існували в моєму світі, як і багато інших речей. Біла «Тойота» мала іншу долю, ніж я, і таксист, старий матюкливий дід, мабуть, колишній військовий, теж годився більше для поїздок додому з корпоративу — але сьогодні вони моя команда, мають нею стати, щоб вчинити щось справжнє — нарешті, невже, неймовірно — зупинити. Зупинити хоч один біль, не лише в моїй голові переглядом чергової комедії, не поразкою й смертю, ні, зупинити біль — врятувати. Не рахувати листя — зупинити листопад. Як це робили добрі лицарі круглого столу, супермени і бетмени, Тарек і… як там імена тих хлопців, що загинули тепер на Євромайдані?

Я спав і не чув, як нас спиняла міліція. І я не знаю, що там брехав водій. А може, це він мені про міліцію брехав, хитрий здирник? Не знаю, бо спав, а про пости почув уже коли прокинувся. Ми їхали по Бориспільській трасі — як я й попросив, і я то провалювався, то виринав, то знову провалювався…

Це, мабуть, село Щасливе видно. Повзу до Щасливого. Я не доповзу, Олю… Те світло, воно далеко. Навіщо я тільки пішов на Майдан? і відморожу ж собі все. І все марно. Тим гнидам нічого не зробиш. О, машина їде…

— Стоп!

— Ти здурів, мужик, чи що?

Я біг по полю, провалювався у бруд чи сніг, ламав гілки, розриваючи чортові кола кущів, і кликав Івана. Я боявся всього. Того, що я ідіот, і Івана не існує. Того, що я не там зупинив машину. Того, що Іван не почує, що його не існує вже, тепер, коли я запізнився. Що беркутівці, чи хто там його кати, ще десь поблизу. Що злякається і поїде таксист. Я і не поранений замерзну тут тільки так.

— Я здесь… Я не Иван, я Толик…

Таксист все-таки виявився мерзотником, але мерзотником, що любить гроші. Спочатку примусив пораненого мерзнути ще, поки застилав салон якоюсь брудною ковдрою — щоб не було плям крові. Потім сказав, що візьме із мене додатково тисячу гривень, бо кров же, мабуть, протече… А за те, щоб він не дзвонив до міліції, я був винен взагалі «всі гроші». І це при тому, що я десь чув, ніби деякі таксисти на Майдан возять безкоштовно. Ага. Були б у нас всі таксисти і водії маршруток порядними людьми — і Майдану б не знадобилось.

Я впізнав Толіка вже коли привіз до лікарні — занадто розпухле обличчя, — здавав у районну, за Києвом, чув, що у Києві не можна, бо міліція забирає і добиває. Той самий Толік. Хороший мужик, сисадмін, любитель іграшкових гелікоптерів і дорогого коньяку.

— Він житиме? Може, ліки якісь треба?

— У нас є, останні, правда. Якщо маєте гроші, то лишіть. Ні, то їдьте з Богом.

Я лишив сто гривень всього, решту мав віддати таксисту, і, збуджений від свого неймовірного благородства і надзвичайних можливостей, понісся далі, на Майдан. От чесно, кортіло прямо урятувати світ. Зараз і негайно. Врятувати, а потім можна буде випити з Толіком коньяку. А зараз … Відчути ще когось, знайти Лізу, Вамбу, десятки активістів — стати героєм. Ні-ні, я вже став героєм — я тільки-но врятував життя.

Це все-таки зовсім інше, коли ти можеш втрутитися. Спостерігати за знущаннями над Буазізі — що за дурня і самокатування? Нічого не зробити, не заступитись, не змінити. А тепер я можу. Хіба співчуття, що спонукає діяти, не єдине, що виправдовує саме існування співчуття? Тепер я дію. Дію! Я більше не почувався ненормальним. Хіба що у тому сенсі, у якому ненормальними вважаються бетмен і супермен.

У таксі я заплющив очі.

— На Майдан, — скомандував супермен, ну, тобто я.

— Дурак чи шо? Як я тобі на Майдан заїду? Я вроді не танк.

— Ну та поближче, де зможеш… Не говори зі мною, я посплю, — збрехав я, бо ж героям доводиться іноді брехати, щоб урятувати життя мирних співгромадян.

Ну ж бо, ну… Комусь погано зараз. У цю саму мить, ось тепер, коли я їду у теплому таксі, пропахлому чи то кров’ю, чи то лише тією брудною ковдрою, що кинув сюди для пораненого співчутливий дідусь. Ну ж бо, ну… У когось влучили, чи побили, чи обпекли — і він просить допомоги, моєї допомоги — чому б і ні? Таксист врубав якусь музику, шансон, але я не хотів відриватися від своїх роздумів. «Весна опять пришла, и капельки тепла…» — співав Круг. Не прийде, не прийде для когось весна. Де ти, брате?

Сирі стіни підвалу так і лишаться навколо, як земляні вали, як у якомусь кіно про фашистів. Ніби стискаються і давлять, я відчуваю, хоч майже не бачу. Як у могилі. І біль не відпускає — до самого кінця не відпустить. Очі, обличчя, рука… За що вони так зі мною? Що я їм зробив? Ну що?

Щось нявкнуло збоку. Я дьорнувся, бо злякався, що щур. Ні, справді, нявкає, а не пищить — кіт. Боїться, мабуть, мене, а я його боюсь. Що якщо скакне на обпечену руку, шию чи, не дай Боже, обличчя… А воно боїться мене. Чого мене боятись?

— Тобі собак треба боятись, — кажу. — А я не собака, людина.

— Няв…

Та це не кіт, а кошеня, мабуть. Я не побачу — зав’язані очі і болять так, що хочеться вити. А може, занявкати із ним?

І я нявкаю, а кошеня відповідає. Дивно, але якось легше. Ніби не в самоті. Няв. Дивно, як у нічному жахітті. Здихаю у підвалі дому, де зупинявся, коли мама з татом возили перший раз у Київ. Після випускних у школі возили, нібито за те, що непогано здав. Ну, як непогано — п’ятірки, звучить добре, якби ще не по дванадцятибальній шкалі. Я знав, що все одно повезуть. Так довго гроші збирали на цю поїздку, мріяли. Як зараз пам’ятаю, батьки не могли зорієнтуватись, боялись, що не знайдуть квартири — так і було, бо в Києві є дві вулиці Коцюбинського — Юрія і Михайла. А я то діло просік і легко все знайшов. Юрія Коцюбинського, 33г — і номер гарний, і район гарний, затишний. Ще хвастався, що буду тут жити — буду киянином… Жити — ні. Помирати.

Мокра підлога затряслася переді мною. Що це в біса…

— Мужик, плати й виходь!

І ніби ж везли мене в лікарню і говорили російською, а я думав, мітингувальники й бойовики — українські націона­лісти. Як же це?

— Слухай, мужик, рідний, я заплачу. Довези до Коцюбинського ще, Юрія. Дуже треба.

— Зае… Гроші-то ще будуть на це?

Я майже одразу побачив, хто він, той, хто розмовляв із кошеням — у світлі вуличного ліхтаря. Форма, нашивки…

— Хто це зробив з тобою?

— Люди, — тільки й сказав і обвис.

Я ніколи не дізнаюсь, чи цей молодий боєць стріляв у людей, чи катував, чи знімав когось голого на мобільний телефон. Не хочу цього знати. Він нявкав у підвалі, і в нього були батьки, що возили його до Києва, просто так, не за гарні оцінки. У всьому іншому нехай розбирається суд, хоч людський, хоч Божий. І так знаю, що він сказав би — що бігти страшно, бо будеш дезертиром, і свої ж на смерть заб’ють, що їх усіх запевнили, буцімто на Майдані фашисти й бойовики. Я все це знав. Іноді для цього не потрібно ніяких особливих здібностей, ніякої хвороби, що примушує чути інших поза твоєю волею, — достатньо лиш розуму, холодного настільки, що може умістити в собі мотиви ворогів. Співчувати зовсім не означає прийняти.

Я не міг бути цьому хлопцю суддею, бо знаю, про що він думав, після співчуття хіба осудиш — просто відвіз хлопця до лікарні. Кого відвіз? Людину. Дитину навіть. Няв, дідько з вами…

— Грошей треба?

— Ні, тут ліків і грошей багато приносять, для майданівських, правда, але ми візьмемо.

— А що, привозять когось із Майдану?

— Та буває… різне тепер буває. Ви що, не чули? Ви як втомились, відпочивайте. А як ні, то краще на Майдан ідіть. Неспокійно мені щось, — каже чергова сестричка і шепоче, так ніби це щось дуже потаємне. — У мене хлопець там. Чи ви не за Майдан? — вже підозріло, вевешника ж привіз.

— А в мене дівчина там, — чомусь кажу я, а може, той трохи знахабнілий супермен, що не вміє відрізняти своїх від чужих і рятує всіх поспіль, випадково.

І так, у мене є дівчина, та, що билась, як рибка об скло у ненормальному видінні. У тому, де до мене повернулась моя ненормальність, і я повернувся сам до себе, і став нарешті — цілий.

Вже пізно? Щось затягнуло її у літак, цю мою дівчинку, у Boeing-737, що рушив у невідомому напрямку, у небо, де ще дощить, і листя опадає з дерев, коли тут, у застиглому в передчутті Києві, давно вже минув листопад.

Повернути б.

Розділ 22. Хода по мир

— Ви не бачили жіночки? Така худа дуже. З обличчям… понівеченим. Ліза звати.

— Та бачив якусь таку колись. Але чортзна-де зараз. Спить, певно, в якомусь наметі чи у КМДА.

— Ви не бачили?..

— Ні.

— Вибачте, а ви…

— Взагалі-то, я сплю.

— Сидячи?

— Ну а как, бляха, тут еще спать, брат?

Я ходив і ходив, питав і питав… Шкода, що я заважав їм спати. Особливо того шкода, що мені нагрубив і назвав братом — я бачив потім його, накритого брудним покривалом, з головою накритим. Але це було пізніше, вже після того, як я виспався — теж сидячи, бо ну а як ще? А ранком мені пощастило. Я взагалі був аж занадто везучий в той день, ненормально везучий. Я просто розплющив очі, а вона йшла назустріч, несла бутерброди й усміхалась самими очима, решту обличчя ховала медична маска.

— Лізо! — закричав я. — Лізо!

Люди озирались на мій крик, а я біг до неї, як бігають у кіно тільки найголовніші герої назустріч найголовнішим героїням. Ліза!

— Це я, Костя! Костя! Ти впізнаєш мене, Лізо?

Вона відверталася, ховала обличчя, пропонувала взяти бутерброд і проходити, не заважати… Щось творилося з нею, дуже, дуже дивне.

— Так, впізнаю, — нарешті здалась вона і пішла геть.

— Ти куди?

— Вибач, я… Я розношу бутерброди. Може, все-таки візьмеш один?

— Ні, Ліз… А хоча давай. Слухай, я вчора, тобто це сьогодні було, бачив тебе уві сні. І от приїхав. Ну, як би по тебе…

Я не сказав, що і наяву бачив, вже давненько — навіщо їй…

— Дякую. Я чекала, — сказала вона і пішла геть, скористалась тим, що я на мить випустив її льодяну руку зі своєї.

Ні, я не повів себе, як зазвичай, тобто як боягуз. Я метнувся за нею, розштовхуючи заспаних революціонерів і збуджених роззявляк, я біг за негарною жінкою, вроду якої пам’ятав лише я, спішив, як безвусий хлопчина за останнім потягом на фронт (хоча чи буває колись останній?) — не тому, що військовозобов’язаний, а тому, що хоче бути чоловіком. А Ліза все соромилась навіть глянути мені в лице, поправляла маску кожної хвилини, наче… Наче закохане дівча.

— Ліз, давай поговоримо, Ліз, — я взяв її за плечі, відчував, які вони затонкі, мов каркас повітряного змія, дивився в очі, завеликі, аж до неправильності, знайомі, аж до спазмів у животі.

Говорили так довго, здається, цілу вічність і дві кружки. Дві кружки блідого чаю з пожовклих від вологи пакетиків. З Лізиної розповіді виходило, що всі її мрії здійснились — ні, не ті, де вона мала бути балериною, не ті, де придумала стати моделлю, не ті, де у неї було скількись там діточок. Виявляється, Ліза була щаслива з того, що працювала у дитбудинку.

— В нашому, рідному, уявляєш?

Я уявляв, аж занадто емоційно, можливо. І кухню ту уявляв, де… А Ліза була щаслива.

— Мене на місце Ніни Йосипівни взяли. Царство їй небесне! Така добра була, така лагідна, як мама мені…

А о восьмій почули, що треба йти. На мирну ходу. До Верховної Ради? Я толком не второпав, куди і навіщо, не спав же цілу ніч. Та й люди у натовпі не дуже розуміли, чути було, як хтось пошепки ділиться страшними здогадками — буде бійка з «Беркутом», он самооборони скільки зі щитами, як у лицарів круглого столу — але шикувалися поволі. І я теж вишикувався, поруч із Лізою. Підходили заспані кияни, ті, що не ночують на Майдані, більше і більше їх. А я думав уже про них як про помічників, бо я ж був свій — я ночував тут.

Ми йшли по Шовковичній. Лізка і я. Лізка вдавала, що вона не зі мною, не знаю, чого. Я підігрував, мені теж було ніяково — тільки тепер помітив, які поношені в неї чоботи, яка брудна маска і замацані рукава куртки. Невже не могла кращої знайти? Зараз же на Майдан так багато одягу передають. А цікаво було б взяти її за руку, не дивитись ні на обличчя, ні на куртку — лише на оці тоненькі довгі білі пальці. Вони і не змінились зовсім, здаються такими ж м’якими на дотик — це насправді не так, я торкався її загрубілої шкіри, але на вигляд так видається. І я не взяв її за руку, ішов і мружив очі від сонця чи від утоми, майже сліпий, бачив лише обриси тоненьких пальців без рукавиць.

— Лізко, очі самі заплющуються. Поведеш мене?

— Це як?

— А як в дитинстві. Пам’ятаєш, ми одне одного коридорами водили із заплющеними очима, а потім потрібно було вгадати, де ми є. І я ніколи не вгадував — а ти завжди.

— Ну, добре…

Я приготувався зігріти обвітрені її долоні, а її руки виявилися справді м’які, наче хтось скупав їх у молоці і живій воді на моє прохання. Гладенькі, як тканина вечірніх Аллиних суконь, як простирадла, що хтось подарував на весілля. Та ні… то все перелічене м’яке, як Лізині руки, і соромно, і дивно, як я цього раніше не помічав, чому сумнівався.

Я не бачив, хто почав заворушення. Навіть якби очі мав розплющені, не знаю, чи помітив би. Побачив уже, як мітингувальники стягують солдатів внутрішніх військ із вантажівок, тих, що перегородили проїзд до Ради. Напевно, хтось першим кинув камінь. Потім пляшку, потім ще камінь, потім ще…

— Костю, навіщо вони це роблять? — шепотіла Лізка, не випускаючи моєї руки. — Це ж вевешники, не «Беркут».

— Вони перші почали, — пояснив хтось незнайомий поруч.

— Та ні, то з нашого боку якийсь придурок! — підказав інший.

— Тітушки! — гуло звідусіль.

Незнайомі голоси й далі аналізували ситуацію, а я раптом відчув, як хтось пригорнувся до мене — Лізка. Маленька така, як рибка, беззахисна, наче дитина. Вона ж, мабуть, уся м’яка.

— Лізко, пішли.

— Давайте в Маріїнський, — знову втрутився хтось незнайомий, але зрештою тут усі ділилися просто за принципом свій-чужий, і то ніби був голос «свого» — ми послухались.

Ліза щось шепотіла про те, що, може, туди не варто, що їй-то все одно, але за мене вона хвилюється, ніби я чимось важливіший. Я шикнув на неї, щоб замовкла. Мені було незручно — інші чоловіки поруч, справжні революціонери, не те що я — так мені здавалось, а вони ж, певно, те саме думали про мене.

В Маріїнці я був перший раз за час Майдану. Озирався, розглядаючи ряди солдатиків, а за ними намети — казали, що з тітушками й антимайданівцями. Наші сотні, хлопці в наколінниках і зі щитами лицарів (бабуня робила мені такий колись для якогось виступу у п’ятому, здається, класі) стали обличчями до облич із сірими рядами внутрішніх військ.

— Охороняють, — пояснила Ліза. — Щоб усе мирно було.

Так і стояли. Сіра стіна напроти живої, різношерстої, яскравої. Я вперше бачив їх так близько — так званих бійців внутрішніх військ. Якщо, звичайно, не згадувати того, обпеченого з підвалу… Ці були різні — точно такі, як той, що розмовляв з кошеням, перелякані, перемішані з іншими, що вдавали із себе героїв, серйозних вояків, тримали непроникний вираз обличчя. Були й такі, ненависті в очах яких я вірив по-справжньому.

Народу навалило повний Маріїнський парк, і вся вулиця Грушевського була забита нашими. «Нашими» — я знову і знову радісно ловив себе на цьому почутті приналежності. Я ж ніде не був своїм, з 1989 року, ніде… Ні в дитячому будинку, ні серед бандитів, ні серед просунутих рекламістів і дизайнерів. А тут, дивно, були ж люди зі всіх місць і часів — і бандити, і креативники, і сироти, і ще бозна-хто — і всі свої.

Десь вибухнуло.

— Кость, що це?

— Не знаю.

— Ідіть поможіть бруківку розбирати, — підказав хтось.

— Вбивці! Вбивці! — пролунало одразу з багатьох сторін.

Хто? Де? Невже когось вбили тепер? Ліза підстрибувала, намагаючись побачити бодай щось над головами людей.

— Там беркут, Ліз. Треба йти. Не місце тобі тут, раз беркутня навалила.

І тут я побачив. Сигнальною ракетою, влучно і символічно, чітко по параболі, полетів у сірі ряди коктейль Молотова. Я бачив, як сірі накрилися щитами, згадав, як пече коктейль, аж до того, що готовий нявкати, лиш би відволіктись… А все вже змішалось, на вояків кинулись сотні Самооборони, просто мітингувальники, я кинувся — звідтам, люди кинулись — на ворогів… Відтіснили трошки, а потім беркутівці відбилися. Страшні, як чорно-сірі мисливські пси, оточені здобиччю, гарчали, але ніколи не втрачали віри: здобич не вони, здобич — це ми.

Коли полетіли шумові гранати, ми вже трохи відійшли від місця подій. Я чув постріли. Думав, що у повітря, максимум — по ногах. В очах пекло, і я біг, тягнув Лізу — так і виправдовувався перед самим собою тим, що Лізу потрібно відвести у безпечне місце.

А потім він упав біля мене — чоловік років п’ятдесяти, із червоною діркою прямо в лобі, в куртці, такій, що продаються лише на ринках, які я не відвідую вже роки три. У брендових крамницях не продають таких курток, та і людей таких там не зустрінеш. Він був такий справжній, щирий, і, мабуть, коли співав гімн, трохи фальшивив і клав руку на серце. А може, навпаки? Він був гадом, кинув дружину і трьох дітей, а потім чомусь поперся на Майдан, з нудьги, наприклад? Може таке бути? Так легше.

— Не дивись, Ліз. Нічого.

— Мені треба очі чимось промити, — просто сказала Ліза.

Спускалися по Інститутській.

— Закрий очі, Ліз. В тебе ж очі хворі, — брехав я.

Коли спустились ближче до Майдану, промивати очі вже не було потреби — чи то дія газу закінчилась сама по собі, чи то сльози, що душили нас обох, промили очі.

— Іди, Ліз. Біжи до наметів. Там допоможуть.

— А ти?

— А я тут мушу. Я ж чоловік. Мушу діяти. Не лише співчувати.

Вона кивнула, а я пішов — назустріч тітушкам, назустріч будь-чому. Я ж чоловік.

Я бився несподівано добре. І страху не було. Ніби хтось був поруч — якщо не всередині мене, то по той бік стріму хтось дивився на мене через який-небудь айпад, переживав, матюкався чи гриз нігті із манікюром, чи і те, і друге. Тисячі очей вдивлялися крізь монітори-біноклі і бажали одного: тітушкам — згинути, мені — жити. І я жив. Сам жив, не за когось. Відбивався, бо на мене нападали. Йшов в атаку, бо хтось сказав, що загиблих багато, і вони не повинні померти марно — від мене було більше галасу, ніж користі — але я жив.

— За Тарека! — кричав я. — За Вамбу!

Мені здавалося, що вороги тікають через невеличкий ринок біля парку, мов таргани через щілину. Я не наздоганяв — нехай ідуть. Я лишень боронив наш Майдан. Хтось покликав будувати барикади, і я радо пішов… Було тяжко: будувати не можна, як бити, в екстазі. Хіба під час самого наступу.

А потім… мене перевернуло головою вниз. «Граната?» — встиг подумати. І з того моменту все попливло. Ні, я не пішов, і мене не забрали до лазарету. Я продовжував щось будувати, механічні рухи, відточені, мов я будував їх, ці київські барикади, все життя. А може, для цього і жив? Там, на площі Тахрір, не було з чого будувати, не було мішків зі снігом, не було так багато шин. Було лише хлопців багато, і падали вони так само…

Я зупинився. Боже, зі мною щось не так. Та граната… Може, вона вбила мене? Може, я тінь, що літає над Мідан Тахрір, і Майданом Незалежності, і цілим світом? Я пошкутильгав нагору, несвідомий куди і для чого, може, й просто нагору, ближче до сірого неба, що висмоктувало один за одним і лицарів з дерев’яними щитами, і збитих з пантелику сірих вовченят, без розбору — поговорити і розпитати, чому. Поруч впав хлопець — худенький і світловолосий, такий, як я років п’ятнадцять тому. Його, мабуть, вбило чимось відразу, на місці, але я цього не зрозумів, і багато хто, здається, тоді ще не розумів. Усе робили автоматично, ніби існує програма, закладена в мозок людини на випадок війни. І от всі системи відключаються — від співчуття до елементарного голоду — лишається лише та програма і якась мінімально необхідна норма страху, щоб вижити.

— Допомагай!

Я тягнув ноші, рухався спиною. Звернули, здається, до Кловського узвозу, хоча й незрозуміло, як я знову опинився так далеко від Майдану. Біля Маріїнського стояла карета швидкої, і я не знаю, як опинився там, всередині.

— Не виходьте звідси, якщо жити хочете, — сказав хтось і гримнув дверцятами.

— То вевешник був, — ошелешено проговорив хлопчик у мотоциклетному шоломі навпроти мене, не старший за того, що ми тягнули, не старший за сина Тарека.

Лише у тій швидкій ми виявили, що наша ноша — холодне тіло. Закрили бідоласі очі. Хлопець у касці перехрестився і зашепотів щось. А я не знав молитов, окрім «Отче Наш». Чи воно підходить? Не знав теж… Мій товариш молився, а я дивився у вікно швидкої, як добивають людей, як тягнуть у парк, де ми з бабусею гуляли на якесь свято, як передають молодикам у спортивних штанях…

— Я пішов, — просто сказав хлопцю в касці.

І я отак взяв і пішов. Спокійно покрокував, наче йду гуляти Києвом, і нехай би ще посипав сніг і засвітили ліхтариками вітрини кафе. Мене чомусь не чіпали. Може, був схожий на тітушку?

— Вам допомогти? — спитав жінку у норковій шубці, руденьку, схожу на Алку.

Вона сиділа й лупала бруківку, так спокійно і вміло, наче різала тазик олів’є до Нового року, різала і боялась не встигнути.

— Справлюсь.

Я пішов далі. Так схожа на Аллу… Зупинився, озирнувся і перепитав:

— А чоловік де, тут?

— Нет у меня мужика.

Я сів поруч і лупав бруківку. А потім набрав повну жменю і рушив до барикади.

Близько дев’ятої вечора нас відтіснили до Будинку профспілок. Але ми стояли. Кидали щось у когось. Я не розумів. Просто передавав каміння. Це краще, це навіть трохи простіше. Природніше. Захищатись. Повз мене проносили тяжко поранених. Пронесуть когось, і бачиш червоний слід — так багато крові, куди вже нести… Куди? Але несли, кидали, лупали бруківку і колотили ті кляті коктейлі. І коктейлі летіли у ворогів, навіть якщо ті вороги потім виють з безвиході і нявкають, помираючи, як кошенята. Хлопці поруч зі мною мали жити. «Так треба», — казав собі, і лупав бруківку, і не вірив.

Наступне, що пам’ятаю, це як дивлюсь на полум’я — чорно-помаранчеве марево Профспілок. І чую. І не чую. Не хочу чути.

Той біль вирубав мене. Чий біль? Здається, мій, розділений з цілим світом, з тисячею біноклів-очей. Чи чужий? Немає різниці.

Я стояв, і Майдан огортав мене. Майдан Незалежності і Мідан Тахрір. Очі блакитні і очі чорні, єгипетські. І сила, море сили, що виходить із болю. І круговерть безстрашшя, готова поволокти і тебе теж, неживим мішком по розхристаній бруківці. І вже не пам’ятають, з чого все почалося і чому тут опинились. А почалося з віри, що біль можна спинити, і замість болю отримали нарешті — силу.

Я не бачив того, що відбувалось. Я не допомагав виносити поранених. Я був найкращою мішенню. Застиг посеред Інститутської. Із непокритою головою і беззахисно розкритими долонями, у колись білій розстібнутій куртці, що тріпотіла на вітрі, ніби благання про перемир’я. Застиг. Як ідіот. Як мішень у тирі. Мене штовхали і лаяли, що заважаю проносити носилки — я чув і знав, але… Я чекав. Кулі. Смерті. Смерті, яку отримав Тарек. Яку отримали ті хлопці, що після них під моїми ногами оці криваві калюжі всмоктуються у роз’ятрену болем і стертими пальцями землю, і всі, кого я не знав і ким я не був… дотепер. Хлопці падали довкола. Не поруч, але я чув, як потилиця стукає об асфальт, як затихає моє серце. Не впевнений, де, в якому часі, в якому столітті.

Вони падали — люди, що вірять. А я стояв посеред вулиці як благання про перемир’я у білій куртці. Майдани огортали мене. Близькі і далекі. Великі і малі. Християнські, мусульманські, індуїстські і хіпстерські. Людські.

Епілог

Коли я дописую ці рядки, у Нігерії починаються вуличні протести. Я бачив сьогодні кремезного чорного чоловіка — він плакав. У нього навіть сльози були великі. Бандити забрали його маленьку донечку — повезли вантажівкою у невідомому напрямку, як і ще двісті дівчаток, учениць середньої школи у містечку Чибок. Українці цього, мабуть, не помітять. В країні неспокійно, знову гинуть люди, знову горить і болить…

Особисто у мене все добре — якщо воно існує, це «особисто» — в шикарному, за тутешніми мірками, готелі я намагаюсь ніжитись на піску і роздивлятись намальовані на хмарах фігури. На острові довкола готелю, здається, панують злидні — відображаються ледь помітними тінями в очах офіціанток, коли ніхто не дивиться, гості ж обговорюють одноманітний сніданок і брак капців у номерах. Не знаю, я ходжу босоніж.

Вечорами я дивлюсь, як сонце опускається в океан, жовте, мовби кленове листя у київському дворі. Як кленове листя, якого я ніколи насправді не бачив. Я знаю, десь там, за уявною лінією, що ділить світ навпіл, є острів Консульєро, а на ньому темношкіра дівчина з гарним тілом готує місцеві делікатеси, а може, й дивиться за горизонт — у мій бік? Чи у бік батька її викраденої ровесниці з Нігерії…

То я й думаю собі, можливо, мені закинути все, поїхати на острів, знайти служницю вождя і спробувати купити її усмішку за кольє із дешевих стразів? А може, й не усмішку, а цілу таємницю — таємницю другої, чорної кульки. Служниця вождя гарна, ніби висічена умілим різьбярем із чорного дерева — маленька богиня крихітного щасливого світу. По всьому світі тисячі таких. І її ровесниці, викрадені терористами, — теж богині, і в халупах їхніх родин тепер фотографії як ікони… Я маю надію, що Господь не ображається. Освячує ті образи́­ і чекає: ну зробіть щось, люди, чи дарма я створив стільки рук і очей? Чи дарма прийняв на себе все…

За що можна купити усмішки тих нещасних нігерійських сімей? В мене стане лише на стрази… Мене не стане ні на що більше. Я насправді не поїду шукати ні маленьких чорних богинь, ні чарівну чорну кульку. І в мене не вийде, як у Кості, перейти від розпачу до боротьби. Тому пробач­те мені. Я завершую.

Ця книжка записана із почутого мною від мого друга, якого я ніколи не бачив і який, здається, так і не помітив моєї присутності і підтримки — від Кості Нечая. Якщо я недочув чогось, то додумав або знайшов інформацію в Інтернеті — це ж невеликий письменницький гріх, і, зрештою, не у фактах справа. Костя теж не знав — або не хотів знати — всього, не цікавився, що стало із Площею Тахрір, її романтиками і покидьками, а я — ще не знаю, що врешті-решт вийде з Майдану Незалежності. Київ усе менше показують у новинах, людям набридає, це вже не сенсація. Але я назиратиму до кінця, не відведу погляду і не затулю вух, обіцяю.

Нехай береже Господь дорогих для Кості людей і його землю — Україну. Здається, він помер так, як мав би жити — захищаючи якщо не цілий світ, то маленьку Лізу позаду себе.

Одного дня нас стане більше, і біль, розділившись на всіх, зникне, як сонце зникає в океані — до ранку, поки сни не розвіються і сторонній перехожий не помандрує далі, протверезілий, у білому світлі. Я і він підемо за горизонт — кожен за свій, кожен зі своєю ношею. Але сонце знову втече від ближніх до дальніх, і чорнота покриє світ снами з іншої півкулі — змішуючи біди, тасуючи душі, ніби й немає такої вже великої різниці між людьми, і світ можна змінити.

Автор і мова оригіналу невідомі

Українською переклала В. Амеліна

Травень, 2014 рік