Скарб Солоного лиману

Мертва голова — наш гість

Хоч би яка халепа сталася в нащому сьомому класі, звинуватять у ній обов´язково нас. Ну, приміром, у когось під партою закумкає жаба, заскавчить песенятко або звідкілясь випурхне горобець — винен лише я або мій найліпший друг Ігор. Хоча ми частенько ні про що сном-духом не відаємо. Щоправда, не завжди.

У зимову хурделицю поспішаєш, бува, до школи, гульк — під парканом якась пташина ледь ворушиться: замерзає бідолашна. Куди її? Звісно — у кишеню. А у потерпілої хоч би тобі крихітка терпіння була. Ледве прочуняє, відразу ж пручатися починає. Притримуєш її у кишені, притримуєш — терпи, мовляв, до дзвоника, а вона вже й клюється, а то, дивись, писне, а ще гірше — випурхне з кишені. Пташині що — у кватирку і на волю, а мені двійки! Та що поробиш? Терплю!

Але цього разу вже ніхто нічого не скаже, бо всі бачили, як того вересневого ранку у відкрите вікно до нашого класу залетіло якесь руде створіння. Відразу навіть не можна було роздивитися, що то таке.

Невідома істота зробила над нашими головами чудове коло і рішуче спікірувала на Ігоревого «бізона» — рудий пошарпаний ранець із телячої шкіри. Від несподіванки клас завмер, а у мене аж подих перехопило: поруч, тільки руку простягни, сидів великий-превеликий з товстезним черевцем метелик. На його брунатно-жовтій спині чітко вирізнявся малюнок — череп і схрещені кістки. Я одразу впізнав гостя.

— Мертва голова!!! — заволав я і вже підняв був руку, щоб схопити здобич, коли метелик — пурх, тільки його й бачили…

Наш класний керівник, учитель зоології Іван Дем´янович, на уроці якого трапилася ця пригода, зняв окуляри й почав їх ретельно витирати.

— Сергій не помилився, — нарешті сказав він, — наш клас справді відвідав рідкісний представник фауни, дуже цікава комаха, метелик мертва голова. Діти, мене дивує одне: як він потрапив до нас? Відомо, що цього метелика завжди приваблює медовий дух, а от якраз медом, на мою думку, в нашому класі й не пахне. А втім, — учитель спритно почепив окуляри на перенісся і уважно подивився на Ігоря. — Принеси, Ігоре, твій ранець, — попросив він його.

Мій товариш примостив на краєчку вчительського столу свого «бізона», а сам виструнчився, чекаючи, що буде далі.

— Чесно признавайся, хлопче, що тримаєш отутечки, — учитель поплескав рукою по підозріло опуклому боці ранця.

— Ні-і-чого такого, — пересмикнув плечима Ігор. — Ну, зошити, підручники, різні коробочки для колекцій та ще книжка «Медоноси». В бібліотеці взяв для свого дідуся. Він пасічник.

— Більше нічого?

— Ні-і-і, — якось невпевнено протягнув Ігор.

— Мене все ж дивує, чому саме до тебе завітав наш гість? — допитувався учитель.

— А мене зовсім не дивує, Іване Дем´яновичу. Познайомитись прилетів, — не змигнувши оком, відповів Ігор, — я ж юннат, і в моєму ранці книжка про запашні квіти. Не сяде ж метелик на портфель Валька, — кивнув він на сусідню парту, — там у нього нічого цікавого для метелика немає.

Що не кажи, а мій друг умів викрутитися…

Коли Ігор уже сидів за партою, Іван Дем´янович продовжив розповідь про нашого гостя.

— Мертва голова — цікава комаха. Це один із найбільших метеликів Європи. Він сильний, витривалий. Вітер ніколи не жене його, як падолист. До того ж комаха завжди знає, за чим і куди летить, відчуває поживу за кількасот метрів. Дуже полюбляє мед, притулку шукає у дупластих деревах, де навколо багато рослин із родини пасльонових. Додам іще таке: ця нічна комаха — бажаний експонат для нашої зоологічної колекції.

Ой, не знав-не відав наш класний керівник, як він своєю промовою підлив масла у вогонь: мене охопило невідчепне бажання заволодіти таємничим метеликом. Саме тоді я твердо вирішив піймати мертву голову. Рішення моє було тверде й невідступне. Зрозуміло, я ладен був одразу ж помчати слідом за крилатим красенем, але куди…

Свою розповідь про те, як ми наступного літа ловили метелика, про пригоди на Солоному лимані розпочну з мого друга Ігоря Рваника. Так він записаний у класному журналі, а насправді ми звемо його Ірвиком — коротко і ясно! Вчителі про нього кажуть: «Типовий акселерат». Справді, в Ірвика все довге — шия, руки, ноги, неначе якась невідома сила повсякчас тягне його вгору. Лиш обличчя кругленьке, рум´яне, як млинець.

Усі учні нашої школи, починаючи від малечі-першокласників, хизуються новенькими портфелями, блискучими застібками — «змійками», лише мій друг, незграбно вимахуючи довжелезними руками, носить за спиною свого пошарпаного «бізона». Щоправда, його волохатий ранець — зручна річ.

Взимку на ньому залюбки можна з´їхати з крутояру або високого замету, влітку він править у нас за позначку на воротах під час футбольних сутичок із нашими постійними суперниками — шестикласниками. А вже коли вирушаєм у мандри по рідному краю — зручнішого заплічника годі шукати.

З Ірвиком ми давно приятелюємо і не один рік сидимо за однією партою. Мій друг залюблений, навіть соромно сказати, у глину, пісок та нікчемні крем´яхи… Мене аж сміх розбирає, коли він милується своїми знахідками. Що то за краса? Інше діло комахи. Кожен, мабуть, бачив, як ширяє у повітрі строкатий махаон, або як стрімко летить, сердито зумкаючи, волохатий джміль. Оце краса! От чому, коли ми крокуємо десь за селом, а ми ой як полюбляємо мандрувати, завжди дивимося в різні боки. Ірвик розгляда землю, а я, задерши голову, небо.

Живемо ми в Липівці, селі, що лежить на кордоні між степом і морем. Від назви нашого села, здається, іде дух лісу, запашного меду, а насправді ніякого лісу в нас немає. Навкруги — степ, на півдні видніється луговина, серед якої синіють блюдця великих і малих лиманів та озер, зеленіють очерети, а ген-ген на видноколі мерехтить смужечка Азовського моря.

Притулок Артеміди

Автобус притишив ходу.

— Вербохмара! — оголосив водій.

Дехто з пасажирів здивувався, бо не було навкруги ані однісінької верби, а в оцю пору — і ні хмаринки в небі. Огрядний бородань, що сидів поруч зі мною, посміхнувшись, мовив:

— На яких лише зупинках не довелося бувати, а про таку вперше чую.

Коли автобус зупинився, і ми з Ірвиком поспішили до виходу, якась тіточка стурбувалася:

— Куди це ви, дітки? Тутечки й людей не видно.

— В гості до Вербохмари! — весело відповів Ірвик. Чмихнувши, автобус помчав собі далі, а ми, вийшовши, стали оглядатися навсібіч, бо вперше опинилися у цій місцині.

Перед нами лежав степ, де-не-де погорблений кучугурами, що поросли обрідними чагарцями. В груди бив дух степових трав. Привілля!

Згодом ми влаштувалися в затінку розложистої маслини. Ірвик дістав зі свого «бізона» карту нашої подорожі й розстелив її на траві. Маршрут накреслив нам Іван Дем´янович, знавець цих місць.

На карті від автобусної зупинки тяглась червона звивиста лінія. Вона йшла на південь до Солоного лиману. Обрис його нагадував грушу, хвостик якої упирався в берег моря. Біля лиману наша стежка круто повертала на схід, огинала черевце «груші» й закручувалася навколо химерної зеленої плями. Ото й була мета нашої подорожі — Вербохмара. Там ми сподівалися зустріти руду красуню — мертву голову. На думку Івана Дем´яновича, кращого місця для полювання на цього метелика на берегах Азовського моря годі було шукати.

До подорожі ми підготувалися начебто як слід. У мене з собою був сачок, у заплічнику — баночка-морилка для комах та ще картонна коробка, яку я приготував для головної здобичі: обклеїв зсередини ватою, просиченою хлороформом. Це для того, щоб враз приспати полонянку. Крім того, я прихопив усе, щоб влаштувати пастку для нічного метелика.

У мого приятеля — своє: похідна лопаточка-помагалочка, паперові пакуночки. Ірвик мав виконати важливе завдання: зібрати з берегів Солоного лиману та Вербохмари зразки ґрунтів.

Неподалік від автобусної зупинки ми побачили мисливську стежину і бадьоро рушили нею. Моє серце радісно калатало — я вже уявляв, що цієї ночі стану володарем найбільшого в усій Європі метелика.

Мисливська стежка крутилася між кучугурами та хащами шипшини, то провалюючися в яму, то знову виходячи на рівнину… Ми довго крокували нею, аж поки нарешті степ залишився позаду і перед нами розлігся синій простір — Солоний лиман. Північний берег лиману здіймався горбом, а весь лиман оперізувала яскраво-руда смуга пляжу. Ліворуч — на сході — бовваніли величезні кучеряві верби. Здаля вони справді нагадували зелену хмарину. Цікаво, як виросли отакенні верби на цих солончаках, де, окрім миршавих чагарів маслини, нічого не було? Здавалося, самі морські буйні вітри принесли оте зелене диво з далеких казкових країн. Хмарина зачепилася за берег лиману і тепер зачаровано вдивлялася в синє дзеркало води. Ото й була Вербохмара. Серед липівських мисливців завжди тільки й мови було про ті верби. «Коло Вербохмари качок тих видимо-невидимо» або «Від скаженої громовиці врятувала дупласта верба…»

Вже біля лиману ми відпочили, а згодом і до роботи стали. Ірвик нишпорив по берегу — розшукував зразки ґрунтів, я теж не гаяв часу — гасав із сачком по солончакових джунглях, ловив комах. Отак поволеньки просувалися до зеленого дива. Вже надвечір підійшли ми до вербового гайка і заходилися оглядати його. Більшість дерев були маленькі, тоненькі, лише одне серед них — товстенне-претовстенне, мабуть, дупласте. То, певно, й був вербовий батько, у дуплі якого рятувалися липівські мисливці від громовиці та дощу. Над дуплом, на шматку фанери, якийсь мисливець-жартівник розгонисто написав: «Притулок Артеміди».

Притулок богині мисливців нам одразу ж припав по душі. Дупло просторе, у ньому — купка сіна, на стінці—поличка з мисливським запасом: сіллю, сірниками. Хтось порозвішував тут сніпки запашних трав — чебрецю, полину, ромашки. Міцний запах трав надійно захищав цей притулок від комашні…

Вирішили ночувати в череві вербового батька. Поскладали своє похідне майно на сіно, й Ірвик пішов дозбирувати грунти, а я почав готувати пастку для метелика. Налив у миску з півсклянки меду, а краї старанно обліпив липучкою. Де б тепер не вмостилася нічна красуня, обов´язково прилипне своїми шістьма лапками. Свою пастку я влаштував на мисливській поличці.

Коли звечоріло, повернувся Ірвик, і ми полягали спати.

— Посмокчи, Сергію, на ніч медовку, щоб снилися сни солодкі-пресолодкі, — проказав Ірвик і подав мені кругленьку цукерку. Я смоктав медовку, і вона здалася мені запашнішою за сам мед… Уже засинаючи, помітив, як із закапелка викотився якийсь волохатий шар, перевалив через мої ноги, а слідом за ним протупала трійка менших круглячків. Здогадався: то їжачиха повела своїх діток на луговину. Згодом над моєю головою нечутно промайнула чорна тінь кажана. Виходить, не тільки ми вподобали притулок богині Артеміди.

Не знаю, як спав мій друг, а мені тієї ночі не снилися ні солодкі, ані гіркі сни. А збудив мене відчайдушний писк. Певно, якийсь звірок потрапив у біду і волав очманіло: «Рятуйте, гину!» Я підвів голову й озирнувся. В дупло вже зазирало ранкове сонце. Ірвик ще спав. Я легесенько штовхнув його ліктем у бік, він прокинувся і прислухався.

— Миша в мед потрапила, — чомусь прошепотів він, і ми кинулися до моєї пастки.

Навколо медової принади поналипало різної мошви, але ні мертвої голови, ні миші ми не побачили. А звірок усе кликав на допомогу. Де ж він? Знову прислухалися. Он, виходить, де — у пакунку з медовими цукерками…

— Зараз побачимо, хто це так волає! — вигукнув Ірвик, схопив свої медовки і вибіг з дупла. Я за ним. Він розгорнув пакунок, і з нього на пісок випало кілька цукерок і… великий рудий метелик.

— Мертва голова! — ошаліло крикнув я і кинувся на нього, мов яструб на горобця. Притиснув свою здобич обома руками до піску, і так, навпопічки, закляк. Із-під моїх рук усе лунав писк. Виходить, пищав метелик. За хвильку крилатий пискун лежав у коробці між ватними матрациками. Я перев´язав ту коробку мотузочком, щоб не втік, бува, красень!

Коробку з дорогоцінною здобиччю я поклав у Ірвиків «бізон» — там вона збережеться краще, ніж у моєму зіжмаканому заплічнику.

— А знаєш, Сергію, я ж тоді збрехав… — зізнався раптом мій друг.

— Коли? — не зрозумів я.

— Коли-коли, — буркнув він. — Як до нас мертва голова залетіла.

— Як! Чого? — знетямився я.

— А отак. У мене ж тоді у «бізоні» такі самі медові цукерки лежали. Спочатку я про це забув, а потім не зізнався, бо не хотів, щоб мене ласуном дражнили…

— Медові цукерки? — аж підхопився я. — Так от чому до нас завітав рудий медоїд! Закортіло поласувати медовками…

— А сьогодні дізналися — отой ласун пищить, як миша! — підхопив Ірвик. — Ну, думаю, ми заслужили вже відпочинок! Давай до моря! Скупаємося. Вже ж додому час.

— А речі?

— Складемо он під тією вербою, — кивнув приятель на крайнє дерево.

— А як хто поцупить? — завагався я.

— Тут? Та ти що? Кому потрібні наші заплічники? — Хіба тільки чайкам.

— Ну, гаразд, — погодився я.

Ми залишили під вербою своє майно, а самі щодуху помчали до моря. Коли вже відбігли далеченько, Ірвик чомусь озирнувся.

— Глянь, Сергію, ген туди, — сказав він, кивнувши головою на Вербохмару.

Я подивився на верби, але нічого не помітив.

— Що там?

— Начебто якась тварюка господарює біля наших речей.

— Я ж казав… — почав було я, хоча сам ніякого злодія не побачив.

— Ой лихо, тварюка щось потягла в чагарі! — перелякано зойкнув Ірвик, і ми щодуху кинулися до Вербохмари.

Ірвик не помилився. Під вербою справді побував якийсь злодій і накоїв шкоди. Пошматував Ірвикові пакуночки з грунтами, а головне забрав «бізона». А в ньому ж була коробка з мертвою головою!!!

Відчай охопив мене. Я ж не встиг навіть як слід намилуватися полонянкою!

Деякий час ми тупцювали по галявині й ошелешено оглядалися. Хто ж цей крадій? Ондечки лежить пакунок із харчами — хліб, сало, — його він не взяв. А ранець чомусь поцупив. У ньому ж крім підручників і глини нічогісінько не було. Дивний злодій! Шукаючи крадія, ми обнишпорили вербові хащі, але марно: «бізон» зник.

Засмучені й нещасні почалапали ми вздовж озера до автобусної зупинки.

Крокуючи за Ірвиком, я подумки заспокоював себе: «Все буде добре! Ми тепер знаємо, на що слід ловити мертву голову, і неодмінно її впіймаємо».

Вже тоді, як стежинка від Солоного лиману повертала в степ, ми трохи отямились і вирішили скупатися, бо день був таки спекотливий. Мовчки пороздягалися і побрели мілководдям. Вода у лимані була прозора й тепла. Я пильно вдивлявся під ноги, сподіваючись побачити бодай якусь рибчинку, а бачив лише, як снували на дні якісь бридкі, волохаті, схожі на стоніжок черв´яки. Іноді ноги вгрузали у липучу муляку, від якої смерділо тухлими яйцями. Не сподобався нам Солоний лиман: мілизна, ніде й поплавати. Так-сяк обхлюпалися і побрели до берега…

Вже на пляжі я глянув на приятеля і не впізнав його: він ішов, наче борошном притрушений. Таким був і я: недарма люди цей лиман Солоним назвали…

Коли прибули в село, одразу побігли до колгоспного ставка скупатися, не йти ж було додому в такому вигляді.

До кінця того дня прикрості не полишали мене. Начебто все було гаразд. Я прийшов додому надвечір. Незабаром повернулися з роботи татко й мама. Ми повечеряли. Потому я зачинився у своїй кімнатці і став роздивлятися комах, яких наловив біля Солоного лиману. Сподобалося мені кілька великих рудих ос. Зненацька я надибав у кишені якийсь пакуночок і одразу згадав: це ж Ірвик під Вербохмарою набрав якогось чудернацького піску. Я висипав пісок серед столу: піщинки чомусь були чорні й не кругленькі, а довгасті.

Від них чимсь тхнуло.

— Фу, гидота! — промимрив я, вкладаючись спати. Серед ночі мене наче хто в бік штовхнув. Я відкрив очі й отетерів: на моєму столі палахкотіло блакитне полум´я. Може, сниться? Я поспіхом протер очі, але вогонь не згас. Прожогом зіскочив з ліжка, зачепився за стілець, збив щось зі столу. На шарварок вбігли батьки й увімкнули світло. Я здивувався — вогники одразу згасли.

— Синочку, що трапилося?!

— Пожежа!

— Де?

— На столі!

Рідні чомусь кинулися не до столу, а до мене й почали гарячково обмацувати та вислуховувати мене.

— Жару начебто немає. Заспокойся, синочку, спи, — лагідно посміхнулася мамуся.

Ранком я чув, як за дверима мама сказала батькові:

— Не знаю, що коїться з нашим малим. Ганяє цілий день, а тоді — маєш клопіт. Не знаю, що мені з ним і робити.

— По-моєму, немає підстав хвилюватися, — сказав батько. — Хоча Сергійко хлопець справді трохи вразливий. Знаєш, не давай ти йому біля телевізора стирчати. Краще хай гасає за своїми комахами, а підросте, до керма привчатиму.

Мій батько шоферував.

Я нікому не розповів про пожежу на моєму столі. Ще на сміх піднімуть або скажуть: «Ну й вигадник, не гірше за барона Мюнхаузена бреше…»

Шалапут

За кілька днів ми знову були у Вербохмарі. Ірвик так само збирав ґрунти, а от я цього разу до вечора полював за реп´яхами.

…Проводжаючи нас до Солоного лиману, Іван Дем´янович навіщось приніс великі кудлаті панчохи.

— Візьми, Сергійку, і перетвори їх на цікавий експонат шкільної колекції, — подав панчохи мені.

Я подивився на свого вчителя і, не розуміючи, стенув плечима…

— Що, не розумієш? — посміхнувся він. — Доведеться пояснити. Гасаючи у цих панчохах бур´янами, ти збереш велику і дуже цікаву колекцію шпичкарів нашого краю. Знаєш, є такі рослини, які чіпляються до одягу спеціальними шпичаками.

Іван Дем´янович ще дав мені конверт із такою адресою: «Єгерю дядькові Карпу — господарю Очеретяного озера».

— Візьми цього листа. Може, знадобиться, — сказав він на прощання.

Оце так став я збирачем реп´яшків!

Мені пригадалася ця розмова, коли ввечері першого дня я ледве стягнув зі своїх кедів величезні панчохи. Скільки ж то шпичкастих зернят — і яких! — побажало кататися на моїх ногах! Тут були великі й зовсім дрібненькі реп´яшки. Суцільним коржем обліпили вони панчохи, перетворивши їх на справжнісінькі повстянки. Незабаром повернувся й Ірвик.

Ми повечеряли, поклали кульок медовиків точнісінько там, де й минулого разу, і полягали спати. Кілька хвилин я лежав горілиць, підклавши руки під голову, і слухав, як десь у темряві тривожно шелестять верби. Непомітно заснув. Прокинувся серед ночі від грізного гуркоту: здавалося, Вербохмару атакувала величезна зграя якихось чудовиськ. Щохвилини той гуркіт дужчав, а згодом застогнали й верби.

— Що то? — прокинувся Ірвик.

— Вітрюган!

— А… вітер, — сонливо промимрив він і знову заснув.

Лише кілька хвилин шаленів буревій і враз ущух.

Уранці, розплющивши очі, я прислухався, але ніхто не пищав… Невже я такий нещасливий, і нічний метелик більше не потрапить у пастку? Обережно підійшов я до пакуночка з медовиками й одразу помітив, що хтось таки господарює у кульочку: він помітно ворушився.

— Ускочив! Давай сачок! — крикнув я, схопив медовики і кинувся з дупла.

І ось ми стоїмо під вербою. Урочиста хвилина. Я тримаю кульок, у якому хтось пручається, а поруч стоїть Ірвик із сачком, готовий кинутись на здобич.

— Давай, труси! — скомандував він.

Я що є сили трясонув пакунок. На пісок упало мишенятко завбільшки з джмеля і шмигонуло у бур´яни. Отакої! Кілька хвилин ми стояли, ошелешені невдачею. А коли озирнулися, то побачили, скільки лиха накоїв нічний вітрюган. Увесь простір навколо Вербохмари був захаращений знівеченими гілками. А неподалік чомусь скупчилася величезна зграя ворон. Птахи раз у раз здіймалися в повітря, завзято пікірували і несамовито, хоч вуха затуляй, крюкали. Що вони там надибали? Ми прихопили заплічники і помчали до воронячого зборища. Помітивши нас, вони сірою хмарою неохоче піднялися в повітря, низько пролетіли над нашими головами і сіли неподалік, обурено галдикаючи. Ми оглянули галявину, на якій щойно полювали ґави, але не помітили нічого цікавого. Тут, як і скрізь, росли бур´яни й чагарці. На кого ж полювали ворони? Зненацька ми побачили чималу калюжу, яка бурхливо кипіла, виблискуючи сріблом. Що то? Підійшли ближче. У ковбані стрибали якісь сріблясті рибчинки. Звідки вони? Озираємося.

— Ага, начебто зрозумів, — вигукнув Ірвик, — нічний вітер перекотив величезну морську хвилю через пляж, і вода з рибою опинилася під Вербохмарою.

На березі я помітив мертву рибку, яку не встигла проковтнути ворона. Була вона окаста й блищала, мов срібло.

— Якийся бубирець, — сказав я, оглянувши її.

— Сам ти, Сергію, бубирець. Це мальок якоїсь морської риби. Якої саме — не так-то й важливо. Головне — ми будь-що повинні цих мальків урятувати…

— Лишити рибчинок у калюжі не можна, — погодився я. — Он як дзьобачі чекають на них. Мигцем усіх поковтають.

— Пам´ятаєш, Сергію, як ми рятували короп´ят та карасиків? — уголос розмірковував Ірвик. — Носиш собі цеберкою рибчинок із ковбані і в річку випускаєш. Але тутечки відра немає, одна надія на мою лопаточку. Тільки ж до моря ой як далеко. Нізащо нам не прокопати такого рівчака. Що ж робити? — сумував Ігор.

— А може, давай у лиман рибчин випустимо, — запропонував я.

— А це думка! Лиман поруч! — весело вигукнув приятель. — Але чи ж потече туди вода? Зараз дізнаємося.

Він дістав із кишені свій записничок, з яким ніколи не розлучався, щось там прочитав, потому відламав із торішнього бур´янцю три однакових стеблини. Одну встромив на березі калюжі, другу — недалечко від неї, а останню аж на березі лиману. Тоді ліг на пісок поруч зі стеблиною і, примруживши одне око, став прицілятися до своєї споруди.

— Потече! — впевнено промовив він, і ми почали копати рівчак. Ірвик — копач, а я одгрібач — одгрібав руками пісок. Тільки взялися до діла, коли дивимося — ворони знову налетіли на рибчинок. Доводилося раз у раз одганяти цих ненажер. Ми поспішали, аякже! Он яка сила-силенна сріблястих полонянок чекала на визволення…

Коли вже сонечко підбилося височенько, дійшли ми до головної перепони — пагорбка, а коли зруйнували і його, живий сріблястий потік ринув до лиману. Слідом бігли й ми.

— Перемога! Перемога! — зраділо горлали. Аж раптом — що це! — за нашою спиною почулося люте гарчання… Озирнулися ми і скам´яніли: поруч стояла велика куцохвоста тварина. Безумовно, то був пес. Але що за пес? Ми сторопіло оглядали строкатого гавкуна. У псюри одне вухо було яскраво-біле, друге руде, ноги чорні, різнокольоровими плямками була розцяцькована його спина й боки. Звідки він? А пес сміливо підійшов до мене і нахабно понюхав мої ноги, потім до приятеля, а тоді широко роззявив свою величезну пащу і показав нам страхітливі ікла. Що робити? Куди тікати? І як? Варто було трохи зіскочити зі стежки, як із псячої ікластої пащі вирвалося таке страшенне гарчання, що в мене аж мурашки по спині забігали.

А пес тим часом забіг ззаду і став люто гребти задніми лапами пісок, ніби говорячи: «Ідіть уперед по стежці і не здумайте драпанути!»

Хоч-не-хоч, а довелося скоритися і покірливо пошкандибати за ним. Невдовзі, подолавши зарості очеретів, пес привів нас на галявину, де самотіла хатина, оточена очеретяною загорожею.

У супроводі псюри ми підійшли до будиночка. Назустріч нам вийшов вусатий дядько. Біля його ніг метушилася качка. Вона раз у раз привітно кланялася нам й улесливо кахкотіла.

— Не плутайся, Тасько, під ногами. Геть звідси! — цикнув на качку дядько і, оглянувши нас з голови до ніг, крижаним голосом спитав:

— Звідки ви? Що поробляли на озері? Качині кубельця руйнували? Відповідайте мені!

Псюра, наш конвоїр, сидів поряд із дядьком і, роззявивши пащу, відверто сміявся з нас, як із дурнів… Отака тварюка!

— Ми отако ходили… — почав був я.

— Знаю, що не літали, — відповів дядько, і тієї миті я згадав про листа, якого дав мені Іван Дем´янович.

— Чи ви, бува, не дядько Карпо? — спитав я вусаня.

— Припустимо, що він. А що далі?

— А я вам листа приніс.

— Ач, які поштарі! — невдоволено буркнув він, але листа взяв і заходився читати.

Нам було невідомо, про що писав у тому листі наш учитель. Стоїмо, чекаємо, коли чуємо:

— Гей, Катре, — а йди-но сюди! Зустрічай дорогих гостей, чаєняток. — Ми і незчулись, як опинилися в могутніх дядькових обіймах.

По якійсь хвилині ми сиділи за столом у світлій єгеревій кімнаті, стіни якої були обліплені малюнками птахів і географічними картами. Тітка Катря, сухорлява синьоока жінка, пригощала нас молоком та пампушками.

— Хай вас, діти, не дивують оці картинки, — показав єгер на стіни. — Багато вже років студенти відбувають у мене практику, вивчають природу, вони їх і поначіплювали. І вашого вчителя Дем´яновича знаємо з тієї пори, коли він ще студентом ходив. Це наш найліпший приятель. А вас, хлопчаки, сама доля послала.

— Не доля послала, а псюра привів, — уточнила тітка Катря.

— Молодчина, Шалапут, постарався, — посміхнувся єгер. — Не майте на нього серця, хлопчаки, — звернувся він до нас, — служба така в нього — ловити бузувірів, котрі рогатками птахів калічать та їхні кубельця руйнують. А так пес у мене смирний, мов кошенятко, нікого дурно не зачепить.

Шалапут лежав на порозі й раз у раз поглядав добрими очима, наче то не він щойно ошкірявся на нас.

— Дядьку Карпе, а хто отак вашого Шалапута поцяцькував? — спитав Ірвик.

— Оцього, хлопчики, не знаю, не відаю, — на обличчі єгера блукала посмішка. — Може, це трапилося в Туреччині, може, в Румунії, або, диви, і на Канарських островах.

Ми навіть кухлики з молоком повідсовували — цікаво було, до чого дядько веде.

— Е, це вже безлад, хлопці, — гримнув на нас єгер, — наказую розправлятися з пампушками, як належить мандрівникам, а я тим часом розповідатиму. Згода?

Ми, звичайно, погодилися.

— Трапилося це більше трьох років тому. Добре пам´ятаю, пізньої осені, — неквапно почав дядько Карпо. — Якось серед ночі на морі знялася скаженюча буря. Три дні шаленів вітрюган, і такий, що навіть непокірні вітрам очерети стелилися по землі, мов ковила… Після шторму пішов я на берег моря подивитися, що він там накоїв. Скажу вам, частенько після штормів доводилося мені на пляжі знаходити різні цікаві речі — величезні африканські горіхи, щогли сейнерів якихся далеких країн або ще щось. І це не дивно. Тому що наше море — то ж одна із заток Атлантичного океану. А того разу я побачив човна. Хвиля шпурнула його з такою силою, що він опинився далеко на пляжі. У човні знайшов рештки шкіряних рибальських чобіт, які хтось обгриз так, що від них лишились тільки підошви та підбори, а згодом побачив і того, хто це зробив, — псюру. Він заліз у кормовий закутень і там затих. Витяг я тварину на пляж і здивувався — ну й барвистий! А коли приготувався закопати бідолагу, помітив раптом, що він відкрив очі. Лелечко! Живий! Приніс я його додому, і за тиждень він уже бігав. Правду кажучи, я теж спочатку гадав, що пес-морячок побував десь на складі, де зберігалися фарби… Якось ми з Катрею вирішили обмити його. Він зовсім не пручався, звісно — моряк. Після ванни його плями начебто поблякли, та коли пес висох, вони стали ще яскравішими. «От шалапут!» — вигукнула тоді дружина. З того часу Шалапутом його й величаємо… А звідки прибув він до нас, так і не дізналися, бо на човні не було жодного напису. З перших днів зрозумів я, що врятував хорошу, кмітливу тварину, вірного свого помічника.

Шалапут неначе розумів, що йдеться про нього. Він звівся на ноги й тричі урочисто гавкнув.

— Дуже недолюблює гавкун ворогів озера, — продовжував оповідати єгер, — єнотів, ворон та ще хлопчаків, котрі нишпорять по очеретах. Сірих ворон та єнотів пес розганяє, а от дітлахів, навпаки, приводить до мене на розмову, — дядько Карпо хитро посміхнувся. — Ви, хлопці, тепер знаєте, як він це робить?

— Ага, знаємо, — поспіхом відповіли ми, а Шалапут ще раз гавкнув.

— А тепер розповім вам найголовніше, — вів далі єгер. — Кожного року отакої літньої пори наш берег відвідує скажений західний вітровисько — пунент. Серед ночі кидається він на затоку, мов розлютований вепр-сікач.

Найбільше страждає від нього молодь риби. Пунент зганяє рибчинок на мілини, часто-густо відокремлює ті мілини од моря піщаними пересипами. Рибки потрапляють у пастки-калюжі. Отамечки їх і хапають ворони. Найчастіше гине камачка — молодь найціннішої морської риби кефалі. Запам´ятайте, хлопчики: коли ворони скупчуються на березі, як сьогодні, чекай пунента. Цієї ночі вітруган уже подавав голос. Крилаті дичкодери чекають поживу. Ми повинні допомогти камачкам! — схвильовано закінчив дядько Карпо.

— Аякже! — підхопили ми.

— Тепер зрозуміли, чому я так вам зрадів? — уже сміявся єгер. — Будете рятувати мальків?

— Будемо, — охоче погодилися ми, і в цю мить я намацав у кишені рибчину, яку знайшов на березі в калюжі.

— Камачка? — показав рибку єгерю.

— Вона.

— Житиме у Солоному лимані?

— Ні, загине.

Від тих страшних слів у мене по спині неначе морозом сипонуло. Здригнувся і мій приятель: чи ж мислиме діло — стільки риби ми загубили!

— А ми оце ранком отаких рибчинок з калюжі у Солоний лиман відпустили, — жалісливо шморгнув носом Ірвик.

— М-да, — розгублено промимрив дядько Карпо, — це таки лихо! У море слід було їх випустити. — А по хвилі додав уже спокійніше: — Але тепер уже нічого не зробиш… Хай ваша похибка буде вам на все життя наукою. А зараз зробимо так. Я піду до села Очеретяного, зателеграфую директорові школи, щоб повідомив ваших батьків, де і чого ви затримуєтесь, а ви біжіть до лиману і негайно закопайте того рівчака. Цієї ночі пунент може знову погнати рибчин вашим рівчаком, отож — до роботи!

Прихопивши Ірвикову лопаточку, ми щодуху помчали до рівчака. Скінчили роботу тоді, коли вже звечоріло. Вхоркалися так, що аж ноги гули.

Дядько Карпо був уже дома.

— Зробили діло? — поцікавився він.

— Авжеж, — відповів Ірвик.

— Ну, тоді вечеряйте й одразу в ліжко! — наказав дядько Карпо.

Ми тільки того й чекали.

Очеретяна республіка

Уранці нас збудила тітка Катря.

— Годі спати, хлопчаки, — весело гукнула вона. — Ондечки вже й сонечко у вікно посміхається. Знаєте, чом воно радіє? А тому, що цієї ночі пунент десь мимо прошелестів. Минулося!

Ми поспіхом одяглися. На столі нас чекав сніданок: картопля, зварена у лушпинні, солона тюлька, цибуля і чай з бубликами, які, певно, вчора привіз із Очеретяного дядько Карпо…

— Сідайте за стіл, як слід їжте, — сказала тітка Катря, — а я піду, бо в мене ой скільки отих ранкових справ.

Ми поснідали і вийшли надвір, а там побачили дядька Карпа. В руках він тримав довгу заяложену жердину, за спиною в нього висіла рушниця.

— Не будемо гаяти часу, хлопчаки. Сьогодні на березі моря справ для нас немає. Тиша. Отже, я покажу вам свою очеретяну республіку. Обіцяю цікаву й повчальну подорож.

Сказавши це, єгер подибав до очеретів, ми слідом, а за нами — качка Таська.

Неподалік від єгерської хатини починався рівчак із рудою, мов чай, водою. Поруч лежав човен — гостроноса плоскодонка. Човник зіпхнули на воду. Ми сіли на банку, а єгер на корму. Спираючись на жердину, він спрямував суденце в очеретяні зарості. Тільки смішна Таська лишилася на березі.

Досить швидко ми опинилися в очеретах, суцільних і непролазних. Звідусіль лунали голоси — кахкання, чвакання й цвірінькання. Ми прислухалися до галасу таємничих мешканців зеленого царства і раз у раз озиралися, але нікого не бачили. А човен просувався все далі й далі, і все виразніше чули ми тривожне «чок-чок» або «т-у-р-о-р-о-о-к-о». То мешканці очеретів попереджали своїх сусідів про небезпеку: тікайте, мовляв, ховайтеся, чок-чок…

— Ось і перша зустріч, — мовив єгер і зупинив човна.

Спереду на очеретині, що звисала над рівчаком, перетинаючи нам дорогу, гойдалася сіра хвостата птаха. Вона галасувала, хоч вуха затуляй.

— Що це з нею? — тихо спитав я.

— А ви прислухайтеся гарненько, вона сама про все розповість, — прошепотів єгер. — Чи не знайдеться часом у вас олівця і клаптика паперу? Варто було б занотувати пташину розповідь.

— Є! — вихопив з кишені свій записничок Ірвик.

— Тоді запиши, про що хвостата белькоче, — порадив дядько Карпо.

Я схилився до Ірвика. Він записував: «Ка-р-р-р-ась, к-а-р-р-а-сь, лин-лин, р-а-ак, чер-р-в´-я-к, їм-їм-їм…»

— Ну, як? Чуете, як вихваляється: мовляв, їм карасів, линів, раків? А насправді, крім нікчемної комашні, нічого не ковтає.

Отак ми познайомилися з очеретянкою-татарницею.

Галасуха все ж помітила нас, сердито «чокнула» й пірнула в очерети, мов у воду, а комишинка, на якій вона сиділа, випросталась, давши нам дорогу…

Ми ще довго просувалися кривулястим рівчаком поміж суцільних очеретяних стінок, яким, здавалося, кінця й краю не буде. Та ось нарешті очерети розсунулися, і перед нами відкрилося кругле синє озерце…

Дядько Карпо заштовхав човен в очерети, але нас уже помітили: хтось зовсім поруч тривожно заквилитав: «Ой-ой-ой-о-о-й».

Ми з Ірвиком аж заклякли.

— Усе гаразд, хлопці, — заспокоїв нас єгер, — але ви повинні запам´ятати, що тут, — він широко обвів рукою навколо, — часто-густо не хворіють і не вмирають своєю смертю, бо жорстокі тутешні закони. Того, хто ослабне, знищать або з´їдять. А це подала голос мала болотна курочка-ойкотуха. Вона живе тут зі своїми діточками…

Раптом з очерету випливла сіра качка, а слідом за нею семеро рухливих жовтеньких грудочок — каченят. Вони поспішали за матусею. Через якийсь час качина родина була вже на середині озера. Аж тут качка зупинилася і сторожко підвела голову, а тоді владно кахнула і стрімко кинулась назад до очеретів. За нею захапалися перелякані пуховики, та не всі. Один малюк на материн наказ — «тікай» — не звернув ніякої уваги: прямував собі далі. Коли де не візьмися над ним повис рудий кігтистий птах. Не встиг непослух і пискнути, як опинився в пазурах хижака.

— Стріляйте, шуліка! — зойкнув Ірвик.

Але дядько до рушниці й не доторкнувся, лише сумним поглядом провів хижака, який незабаром щез за очеретами.

— То не шуліка, а болотяний лунь. Я його добре знаю, кубло його тут, недалеко, — відказав дядько Карпо. — Отак, хлопці, — всіх непослухів у очеретяному царстві чекає подібна доля… — додав він.

— Чому не пальнули по злодіяці? — допитувалися ми.

— Ех, діти, діти!.. Та якби не було отих хижаків, мабуть, не було б ані качок, ані вертлявих дзьобачів-куликів та очеретянок, — роздумливо відповів єгер. — Спитаєте «чому»? Бо вони б поступово загинули всі. От вам у школі за різні провини ставлять двійки та ще до директора викликають, а отут, на озері, свій порядок. Пухнастики жовтороті за непослух розплачуються своїм життям. Інакше не може й бути! — на хвильку дяцько Карпо замовк, а згодом продовжив: — Крилаті батьки з першої хвилини життя привчають своїх діточок до порядку. Спитаєте, для чого? Бо через якихось три-чотири місяці пуховички будуть уже дорослими качками і, як кажуть мисливці, «стануть на крило», об´єднаються у великі зграї і рушать у вирій. Тим зграям доведеться летіти через моря і гори, великі міста й ліси. І скрізь на них чигатиме небезпека: жорстокі шторми, зливи, громовиця. На птахів кидатимуться могутні орли та ще й дичкодери з рушницями. Уявіть собі, хлоп´ята, що то буде, коли у зграї не буде злагоди, коли кожен летітиме, куди захоче — так, як оте каченятко, якого проковтнув хижак. Звісно, вже за кілька днів подорожі тих качок не стане. А вони ж щовесни знову повертаються до рідних озер! От що за штукенція ота дисципліна! Вона потрібна і людям, ой як потрібна, — дядько Карпо знову замовк і кинув погляд на озеро: дивіться, мовляв.

Прямцем на нас вітер гнав невеличкий острівець, майстерно сплетений з водоростей. Коли він підплив ближче, ми побачили на ньому ямку, в якій лежало трійко брудно-білих яєчок. «Мабуть, кинуте кубло», — подумав я. А тоді трапилося таке, що мене аж стріпнуло від подиву. Біля кубла нежданно випірнула довгошия пташина. На нас вона не звернула ніякої уваги, вперлася в гніздо грудьми і щосили запрацювала ніжками. Як справжнісінький буксир, погнала вона кубло геть від очеретів. Уже серед озерця пташина видряпалася на нього і попливла до протилежного берега. Отакої!

— Це ж пірникоза! — захоплено вигукнув Ірвик.

— Помиляєшся, хлопче. Схожа, але не вона, — хитнув головою єгер. — Це родичка її, сірощочиха. Пірникозу багато хто знає — у неї дуже примітна чупринка, але ця скромна птаха, уявіть собі, значно розумніша за оту дженджуриху. Принаймні домівку свою вона майстерніше будує… І сміливіша — людей зовсім не боїться, вважає, певно, їх друзями.

Бачили — сірощочиха не ховає своє кубельце, як пірникоза, у непрохідних хащах, а будує його відкрито, серед озера. На своїй хижі мандрує, причому не тільки куди вітер повіє. Вона може надовго залишити свою хатку: у кубельці гниють водорості, що дають тепло. Коли пташині набридає подорожувати, вона припинає хатинку до очеретини і спокійнісінько живе там кілька днів. І от іще яка цікавинка — всі нирці відмінно плавають й пірнають, а от літають кепсько, тому у вирій не летять, як усі птахи, а пливуть до Чорного моря. Трапляється, долають навіть Дарданельську протоку… Нумо, й ми в дорогу, бо, мабуть, уже нічого цікавого з нашої засідки не побачимо, — єгер за допомогою тичини виштовхав човен з очеретів, і ми рушили у мандри.

Увесь час наш човен ішов уздовж очеретяних заростів. Ми пливли повз великі й малі плеса, і скрізь, помітивши нас, злякано шугали в очерети качки з малюками, злітали в небо цибаті чаплі, а дрібне птаство зчиняло переляканий лемент. В одному плесі надибали чимале кубло, збудоване на очеретяних стовбурцях, яке височіло над водою. В гнізді сиділа поважна рудоголова качка. Коли наш човен пропливав біля неї, вона навіть голови не повернула у наш бік.

— Качка-попелюшка, — сказав дядько Карпо. — У неї, як бачите, своя хитрість: щоб урятувати яйця від єнотів, вона мостить гніздечко якомога вище.

Минули плесо з попелюшчиним гніздом і натрапили на очеретяний острів — ще й такий, яким ні проїхати, ні пройти.

— Саме отутечки чорти хвостаті щоночі навприсядки танцюють, — посміхнувся єгер. — Це Чортів кут, грачачий гуртожиток. Зроду-віку тьма-тьмуща граків злітається сюди на ночівлю. Кожна пташина намагається влаштуватися на ніч якомога вище, хапається пазурами за верхівку очеретини, а вона частенько не витримує, ламається. Оце з них за роки й утворилася така очеретяна повстина.

— Ондечки нора! Звірюка якась там ховається, — зненацька вигукнув Ірвик.

Я теж побачив ту нору.

— Звірина… звірина, — повторив і чомусь загадково усміхнувся дядько Карпо. — От зараз і подивимося, що воно таке, — єгер наліг на тичину, і наш човник знов опинився у зеленому сховку. Звідси добре було видно Чортів кут і нору.

Нараз ми помітили і звірка. Він плив плесом, прямуючи до очеретяного острівця.

— Диви, тхоряка! — здивувався Ірвик.

— Та ну! — пошепки, щоб не налякати звірка, відповів я. — Тхори в степу живуть.

— Замовкніть! — наказав єгер.

Недалечко від нашої засідки звірок видерся на очеретяну купу і по-собачому обтрусився. Тепер його можна було роздивитися краще. Він справді був схожий на тхора — такий же круглоголовий і вигонистий, тільки кожушок темніший, ніж у тхора, а губи, білі-білі, неначе вимазані сметаною. Білогубий чомусь у нору не заліз, а дременув геть від неї і зник в очеретяних хащах. А по хвилі — ну й дивина! — з нори перевальцем вилізла велика качка й потьопала до води. У тієї качки була чорна голова, яскраво-червоний дзьоб і ноги й така ж гуля на лобі…

— Хто це?

— Звірок — норка, яка у цій норі живе, а качка — галагазка, — відповів єгер.

— Ну й боягузка ота норка! Якоїсь качки злякалася! — почав було Ірвик.

— Навіщо ти так? — заперечив дядько Карпо. — На все тут є свій резон. Качка ота діток своїх виводить у норах хижих тварин. Туди до неї ніхто не поткнеться — ні тхір, ані куниця. Бояться. А чому так — цього не знає ніхто. Як мовиться, це велика таємниця, і не лише нашої очеретяної республіки…

Ми ще довго кружляли по озеру, а коли верталися до рівчака, раптом почули, що неподалік в очеретах знявся переполох. Якийсь птах злякано свиснув, інший обурено задеркотів, і у повітря шугнули чирята. По хвилі з очеретів вихопився Шалапут. Він шубовснув у воду і поплив до нас. Ми допомогли кудлаю видертися у човен. Пес збуджено гарчав і тер лапою подряпаного носа.

— Налякав яйцеїдів? Ну, лягай, відпочинь. І замовкни! — наказав єгер своєму строкатому другу.

Шалапут улігся серед човна і, прикривши передніми лапами конопату морду, втишився.

— Чи ти ба! У нашої Таськи гості, — вигукнув єгер, коли ми підпливли до берега. Авжеж — на березі стояла Таська, а біля неї — кілька доволі дивних качок із гострими, як щвайка, хвостами.

— Не будемо заважати родичам, хай собі покахкотять, — тихо мовив єгер.

— Хіба ж то родичі? — здивувалися ми.

— Родичі, родичі. Ось відпочинемо трохи, і я вам про них розповім.

Моя Таська не звичайна свійська пташина, — розповідав згодом єгер, — а дикунка-крикуха, перша помічниця мисливців. На полюванні вона скликає до свого господаря-мисливця дичину. Молоді крикухи завжди намагаються при нагоді втекти від свого господаря, а в очеретах швидко дичавіють. І ось по весні два роки тому шмигонула в очерети й моя Таська. Я вже було попрощався з нею, а одного літнього ранку Таська несподівано повернулася, та не сама — за нею пришкандибало трійко каченяток. Але то ще не було диво. Пізніше з отих пуховичків виросли не крижаки, а качки-швайкохвостки. Ото вже була справжнісінька чудасія. Звідки вони? Адже всім відомо — швайкохвостки — качки північні, у нас вони бувають лише на весняних та осінніх перельотах. Виходить, якось весною качка-швайкохвостка чомусь не вернулася на північ, а змостила гніздо у наших очеретах, нанесла яєчок, а сама загинула. Чуже кубло надибала Таська і зробила те, що повинна була зробити справжня мати: сіла на яєчка і вивела каченяток. Минуло вже чимало часу, а Тасьчині вихованці, як бачите, не забувають свою названу маму. Тепер вони та їхні нащадки вже не літають на північ, а гніздяться у нашій республіці.

— Е-ге-й! Д-е-е ви т-а-а-мечки! Карп-е-е! Хло-о-о-п-ці! Борщ стигне! — лунало з єгерського двору.

Ми не примусили тітку Катрю більше кричати, поспішили до берега…

Берег урятованого осетра

Усю ніч скаженів пунент. Коли на сході ледь-ледь зарожевіла вузенька смужечка світанку, ми були на березі моря. Простували вздовж берега. Хоча вітер на той час ущух, хвилі продовжували довбушити берег так, що аж земля під ногами двигтіла. Несли з собою лопати і харч на весь день.

— Оце, чаєнятка, йдемо ми не так рятувати камачку — кефальку, — як воювати з хапугами-дзьобачами, — говорив дядько Карпо. — З камачками нічого б не трапилося, прожили б у калюжах та баюрах і день, і два, але за цей час їх усіх до одної поковтають ворони. Оту пташину-розбишаку іноді плутають з граками. Різні вони, ой які неоднакові. Грак-трудяга з ранку до вечора в степу за плугами та боронами бігає і ковтає різних шкідливих комах та черв´яків. А сірих ворон у степу не побачиш. Вони крутяться то біля птахоферм, щоб при нагоді хапонути курчатко чи яєчко, то навколо ставка ширяють, де гусятка та качатка плавають. І біля моря від них спокою немає, — бідкався єгер. — Та не тільки ці крилаті дичкодери, — почав був він, але закінчити не встиг, бо перед нами заблищали калюжі, що буквально рябіли камачкою. Над ними метушилися ворони. Нам стало не до розмов…

— Ану, киш, кляті! — горланили ми, розганяючи дзьобатих хапуг.

Неохоче залишали ґави легку здобич. Обурено крякаючи, відлітали вони на кілька кроків, сідали там, чекаючи нагоди знову накинутися на беззахисних рибчинок.

Коли ми трохи розігнали вороняччя, дядько Карпо сказав:

— Цієї ночі, бачите самі, вітрюган-розбишака утворив уздовж берега он скільки калабань та калюжок. Наше завдання — з´єднати найдальші з них із тими, що ближче до моря. Зрозуміло? Тоді до роботи!

Я поплював на долоні, взяв лопату і шпарко розпочав копати гирло між двома найдальшими калюжами. Робота неважка — пісок ще не встиг злежатися. Швидко прокопав рівчак, але що то за дивина? Рятуючись, кефалька кинулася не до калюжі, яка була ближче до моря, а скупчилася під берегом, ближчим до Солоного лиману. В лимані ж рибчин чекає загибель! Довелося знімати штанці, лізти у воду, а вона була холоднюча того ранку, і зганяти непослухів до моря. Те ж саме повторилося, коли я з´єднав ще дві калабані. Тоді я пригадав, як хутенько кинулася камачка у Солоний лиман, коли ми з Ірвиком прокопали отой пам´ятний для нас рівчак. Чому це? І мене знову обсіли сумніви: може, кефалька все-таки змогла б жити у лимані? Але довго розмірковувати над цим не було часу: надто вже знахабніли ворони… Вони якийсь час здаля спостерігали за нами, а коли впевнилися, що здобич вислизає від них, піднялись у повітря і знову кинулися на камачку. Ми ледве встигали розганяти птахів, де вже було копати? Тоді на допомогу нам примчав Шалапут. За кілька хвилин він розігнав дзьобарів, але одна ворона ув´язалася за нашим гавкуном. Вона низько кружляла над ним і погрозливо крюкотала. Тоді раптом, склавши крила, кинулася на нього, але схибила, а Шалапут не проґавив. Він блискавично підплигнув і вчепився зубами у хвіст нападниці. Ворона відчайдушно сіпнулася, і від хвоста в неї лишилося по крайній пір´їні. Незграбно перекидаючись у повітрі, двоперка кинулася навтьоки.

— Начувайтеся, кляті! Шалапут вам ще нажене холоду! — горлав я вслід нахабі, а пес, переможно гавкнувши, знов гайнув до ворон.

Ми працювали доти, доки зігнали всю камачку в найбільшу баюру, що простяглася понад берегом моря.

— Ну, як, хлопці-молодці, добре погріли чуба? — підійшов до нас дядько Карпо.

— Нормально! — відповіли ми, хоча все тіло мліло від утоми.

— Раз таке діло, — посміхнувся він, — настав час відвідати «Калкана». Гавкун лишиться, камачку сторожитиме.

— Якого калкана? Камбалу? — не зрозуміли ми.

— Гайда за мною, там побачите, яка то камбала, — весело сказав єгер.

…На морському березі, занурившись носом у пісок, стояв добряче пошарпаний хвилями та вітрами рибальський сейнер. На ньому збереглася щогла, капітанський місток, на борту виднівся ледве помітний напис: «Калкан».

— Була колись добряча посудина, — зітхнув дядько Карпо. — І мені довелося на ньому морем поблукати. А тепер, бачите, — пенсіонер. На заслуженому, як-то кажуть, відпочинку. У азовських рибалок свої неписані закони. Коли сейнер або навіть нікчемний човнець-тузик відплавають своє, їх витягають на берег, і вони спочиватимуть там до того часу, доки не щезнуть. Отак і «Капкан». Тепер тут наша база, частенько на ньому живуть науковці, які вивчають природу.

По мотузяній драбинці ми видерлися на палубу «Калкана», і перед нами відкрився широкий простір. Ми побачили Солоний лиман і Вербохмару, хатку єгера, Очеретяне озеро і баюру коло моря, де Шалапут воював із воронами.

— Милуєтеся? — спитав єгер.

— Ага. Краса, роздолля!..

— І не лише краса. Багато цікавого можна побачити тут. Погляньте лишень на Солоний лиман. Нічого особливого, правда? Вода солона, ніщо в ній не живе, на берегах — самі верби. А от я помічав, і не раз, що навпроти його берегів у морі скупчуються косяки камачки, і осетрові часом підпливають. Чому? Що їх приваблює? Питав науковців — кажуть, це випадковість. Звичайний, мовляв, лиман. Солоний, безрибний, таких на північному березі Азовського моря чимало. А мені все-таки здається, що наш лиман особливий. Тільки не можу пояснити, чим саме. От загадка, правда? — задумливо промовив єгер і додав: — Шукайте, хлопці, розгадку. Може, вам поталанить знайти ключик до таємниці Солоного лиману…

Ми лише стенули плечима: де нам до того ключа! Тоді ми навіть і не уявляли собі, що дядько Карпо мов у воду дивився: отой юпоч-чарівник уже лежав у наших кишенях. І, як не дивно, знайти його допоміг нам пунент та ще оті дзьобачі-ворони.

Але не стану забігати наперед…

На палубі сейнера — стіл і кілька стільців.

— Сідайте ближче до столу, заморимо черв´яка, — запропонував єгер. — Сніданок у нас сьогодні, скажу вам, особливий, — по цих словах він дістав із кошика хліб, цибулину, а на додаток чималу суху рибину. Нарізав хліб, покраяв рибину.

— Пригощайтеся!

Ніколи не їв я такої смачної риби.

— Подобається? — спитав єгер.

— Смаковита!

— А знаєте, що то за риба?

— Ні.

— Е-е-е! Знайомої не пізнали? — засміявся він.

— Камачка?! Отака велика і смачна! — вигукнули ми.

— Вона! Щойно ми рятували молодь кефалі — камачку. Через роки вона підросте і буде вже зватися чуларкою, а мине ще рік — і стане вона отакою кефаллю.

— Виходить, ми сьогодні врятуємо не один центнер кефалі!

— Ні. Не один десяток тонн, — поправив дядько Карпо. По обіді знову повернулися до баюри. Шалапут лежав на березі й, висолопивши язика, важко хекав.

Ми з´єднали баюру з морем широким гирлом і в мовчазному захваті дивилися, як жваві камачки зникали у блакитній морській глибочині.

До вечора встигли ще раз перевірити калюжі й випровадити в море рибчин, які там ще залишилися. На той час, нарешті, море втихомирилося…

Ми не пішли з єгерем до хатини, а повернулися до сейнера, у череві якого була каютка. Попадали на розкладачки й поснули.

Уранці, ледь розплющивши очі, я відразу ж побачив Ірвика. Він дивився в ілюмінатор і стурбовано повторював: «Хто то? Хто то?» Я теж припав до заюшеного круглого віконця і побачив нову величезну баюру, яку, певно, утворив вітер. Виходить, і цієї ночі він навідувався, а ми й не чули. Серед лагуни заклопотано бігали якісь люди. Хто вони? Що їм треба? Щось у їхній поведінці не сподобалось нам, і ми помчали до моря. Бігли очеретами, затаюючись, так, щоб нас не дуже було видно. Недалечко від баюри побачили одяг, черевики, підсаку і мокру торбину, в якій щось ворушилося. Поруч виблискував новісінький мотоцикл «Чезета». Серед баюри, широко розвівши руки, метушилися незнайомі. Здавалося, вони ловили півня. Кого вони ловили насправді, ми не бачили, і нас розбирала нетерплячка: хто ж вони? Не витримавши, ми залишили свою схованку і підійшли до баюри.

Зайди не одразу помітили нас — щось розглядали у воді, їй було двоє: дідок з маленькою головою і червоною, довжелезною шиєю і щокастий патлатий молодик. От вони попідводили голови і уп´ялися очима в нас так, ніби побачили крокодила…

— З-з-звідки вас, шмаркачів, чорт приніс? — почувся хрипкий старечий голос.

— З «Калкана»!

— Ш-ш-о-о, — витріщив нахабисті очі щокастий. — Вони ще насміхаються! Ану геть із моїх очей! — коротко наказав він і додав: — Запам´ятайте, я страшний у своєму гніві!

Ми пірнули в очерети, відрачкували трохи і затаїлися. Згодом Ірвик обережно звівся навшпиньки, глянув із-за очерету на приблуд і одразу присів.

— Дичкодери! Вони ганяються у баюрі за якоюсь величезною рибиною, — прошепотів він.

Як потрапила така рибина у баюру, ми не знали.

— Мчимо на «Калкан»! Пам´ятаєш учорашній наказ дядька Карпа: «Коли біда — піднімайте на щоглі сейнера прапорець», — пригадав я.

— Е-е-е, ні. Доки дядько доїде на своїй таратайці, за «Чезетою» тільки смуга ляже, — відповів Ірвик.

— Драпонуть, — погодився я.

Якусь хвилину мовчки сушили голови: що ж робити!

— Придумав! — гаряче зашепотів Ірвик. — Біжи, Сергію, до «Калкана» і піднімай прапорець, а я цим хапугам таких жаринок підкину в черевики, що вони нізащо в світі не втечуть. От побачиш, — він злорадно глянув на обувку дичкодерів.

Я помчав до сейнера. Видерся на палубу, знайшов на щоглі мотузок, потяг за нього, і відразу ж на щоглі весело замайорів червоний прапорець. Чи помітить його єгер? Побачив! За хвилину дядько Карпо вже мчав на своєму «їжакові». Помітивши його, незнайомці кинулися до берега, почали поспіхом одягатися. Ось вони вже побігли до свого мотоцикла! Втечуть! Але що це? Я побачив, що вони якось по-чудернацькому підплигують. Невже це Ірвикові жаринки так діють? Але це ще було не все! За мить дичкодери ще й верещали, і так завзято, що й до мене долинав той галас. Я стрибнув на землю і чимдуж помчав до Ірвика.

— Ну, як жаринки?! — задьористо посміхнувся мій друг.

— Здорово! Де ти їх узяв?

— У кишені!

— У к-и-и-шені? Кинь розігрувати!

— Не віриш? А оце бачив? — і він показав мені коробок, у якому їжачилися страшними гостряками добірні гачки.

— Я їм цього добра у кожен черевик по жмені насипав. Бачив, як припекло? Пам´ятатимуть! — похвалявся Ірвик.

Тим часом до хапуг під´їхав дядько Карпо, а слідком примчав і Шалапут. Попервах дядько Карпо і не глянув на зайд. Він хутенько підійшов до баюри і уважно оглянув її, а вже тоді наблизився і до приблуд. Ті, сидячи і клянучи все на світі, видирали зі своїх п´ят гачки…

— А-а-а, старі знайомі! Бичколови! — гнівно вигукнув єгер. — Знову завітали?

— Пі-ш-о-о ви! Обполоснулися у калюжі, ото й усе, — силувано посміхнувся щокастий.

— Знаю я ваше полоскання. Що у торбі?

— Дурничка! Морського пісочку набрали, у дворі для краси притрусити.

— Пісочок! Знаю я ваш пісочок! — суворо мовив єгер, підійшов до торби і витрусив з неї цілу купу камачок… Обличчя в дядька Карпа враз сполотніло.

— Я так і знав! Кефалька! — палав гнівом єгер. — Мислиме діло — нищити молодь такої риби! А для чого? Щоб замість черв´яка наживляти її на гачок! Та ви ж золото нищите, знаєте про це чи ні?

— Теж мені золото. То нікчем´я, сміття, — обізвався скрипучим голосом дідок.

— Ну, гаразд, зараз розберемося, що то за сміття! Зберіть-но у торбину рибу, та й підсаку прихопіть, і гайда до мого табору. Побалакаємо, а тим часом інспектор рибінспекції під´їде.

— Мотоцикл! — кинувся молодик до своєї «Чезети».

— Не чіпай! — спинив його дядько Карпо, а Шалаггуг люто загарчав. — Твій мотоцикл, щоб ти знав, опинився у твоїй же торбі. Утямив?

— Ги-ги-ги, — зареготав патлань. — «Чезета» у торбі? Може, ви, дядьку, того, з… привітом, — козирився він.

— Хто з привітом, дізнаєшся тоді, коли інспектор підрахує, скільки рибчин ви знищили. За кожну по два карбованці.

— По два карбованці за отаку дрібноту?

— Ач, прикиди! Наче не знаєте закону! — відрізав єгер.

Гидко було слухати, як щокастий, той, що «страшний у своєму гніві», принизливо канючив:

— Відпустіть, дядьку. Більше ноги нашої тут не буде…

— Чув не раз, — відрубав єгер, а тоді звернувся до нас: — Випустіть, хлопчаки, з баюри осетра, бач, бідний, потрапив у пастку… Гирло глибоке копайте, риба велика. Та не полохайте осетра, його й так нажахали… За мотоциклами теж пригляньте.

Слідком за дядьком Карпом потупали дичкодери, за ними наїжачений од люті Шалапут. Він добре знав своє діло — пильно стежив за кожним рухом затриманих. Свої черевики хапуги несли в руках, а босими ногами ступали по м´якому перемитому морем піску так, ніби продиралися по гарячій сковороді. Надовго запам´ятають Ірвикові жаринки!

Ми підійшли до баюри: де ж осетр? Спочатку нічогісінько не побачили. Згодом, коли вода стала прозорішою, помітили велику, напрочуд гарну сріблясто-сіру рибину. Вона мала гострий ніс, а її спину й боки прикрашали темні цятки-шипаки. Таку кольку руками не так просто було втримати.

Весь час, поки ми копали гирло, осетр нерухомо лежав на дні. Та коли ми закінчили роботу і морська хвиля хлюпнула в баюру прозорої води, осетр шугонув у море так хутко, що за ним лиш піна закипіла. Слідом рушила в море і камачка.

— Відсьогодні це буде Берег урятованого осетра! — промовив Ірвик.

Невдовзі примчала вантажівка. У кузові понуро сиділи дичкодери, а з ними кремезний дядько, певно, інспектор. Машина зупинилася, з кабіни виплигнув дядько Карпо. Інспектор допоміг хапугам укинути в кузов «Чезету», і машина знову помчала…

— Злодія не бити — добро губити, — мовив услід дядько Карпо. — Де осетр? — спитав нас.

— У морі.

— Молодчата, чаєнята! А от тепер скажіть мені, чи не помітили ви цього ранку чогось незвичайного тут, на березі?

— На Березі врятованого осетра? — уточнив Ірвик.

— Хай буде так, — посміхнувся єгер.

— Що бачили… — пригадував я, — дичкодерів, ще осетра, інспектора…

— Ні, не те, — заперечив єгер. — Ворони зникли. От що!

Ми оглянулися навколо — жодної дзьобачки не побачили.

— Куди ж вони поділися?

— Цього не скажу, а от що період вітрів скінчився, це точно. Камачці тепер уже ніщо не загрожує. А це головне, дорогенькі мої помічники!

Згодом ми розпрощалися з дядьком Карпом, тіткою Катрею, з Шалапутом і повернулися додому. Ми тоді й не гадали, що мине не так багато часу, і нам доведеться знову побувати на берегах Очеретяного озера.

У дядька Карпа скоїлося лихо

Пролетіло наше літечко, мов чайка над Солоним лиманом. Уже почали забуватися літні пригоди, лиш пам´яталися слова дядька Карпа: «Чекаю вас наступного літа, чаєнята мої». Ось чому я залишив у своїй колекції комах вільне місце для найголовнішого експоната — мертвої голови: не згасло у мене бажання полонити-таки крилатого пискуна.

Отож не встигли ми досхочу наловитися пічкуриків, а вже час було збиратися до школи. Та ось одного ранку, коли до першого вересня лишалося кілька днів, ми несподівано одержали не зовсім зрозумілого листа: «Дорогі мої помічники, — писав дядько Карпо. — У мене велика біда. Вкрай потрібна ваша увага, ваші очі й вуха. Приїздіть негайно».

За годину ми вже сиділи в автобусі, який мчав нас до Вербохмари.

Ось і знайомі місця. Як усе змінилося в степу. Здавалось, осінь перефарбувала все у яскраво-рудий колір… Лише величезна «груша» Солоного лиману по-літньому синіла серед рудих пісків. Ми, звісно, не втрималися, щоб не відвідати притулок богині мисливців. Там дещо змінилося: хтось поновив напис над входом у дупло-печеру і наносив усередину свіжого сіна. Напевно, це мисливці підготувалися до відкриття полювання.

Далі до єгерської хатки крокували пляжем уздовж лиману. Раптом я побачив, як серед лиману щось сяйнуло сріблом.

— Диви, риба! — аж скрикнув я від несподіванки.

— Де риба? У лимані? Та ти що — вона ж тут не живе! Тобі, мабуть, привиділося.

«Може, й справді привиділось…» — подумав я.

От і пам´ятний горбок. Ми з Ірвиком перезирнулися. Не забулася наша провина, і тепер жаринкою пекла серця.

Минули пагорбок і поспішили до єгерської оселі. Нас зустріла лише Таська. Вона, як завжди, вклонялася і привітно кахкотіла. Де ж дядько? Тітка Катря? Шалапут? Чому ніхто нас не стрічає? Ми зайшли у двір. Рипнули двері, з господи вийшов засмучений дядько Карпо.

— Приїхали, чаєнятка? А у нас тут таке… І сказати важко, — мовив він скорботно. — Шалапут наш зник.

— Шалапут?! — зойкнули ми.

— Еге, — гірко зітхнув єгер. — Три дні тому побіг, як завжди, наполохати єнотів, і не повернувся. Скільки не шукав бідолагу, так і не зміг знайти. Сходив усі очеретяні стежки, все озеро обкружляв на човні — дарма. І тоді подумалося мені — а може, в мене вже не той слух і зір не такий, кружляю я навколо гавкуна, а він десь ускочив у дичкодерівську пастку і конає, а я нічого не бачу й не чую. От чому я вас покликав.

По хвилині ми вже пливли човником. Пливли і весь час прислухалися. Очерети мовчали: літні мешканці залишили їх. Тихо просувався човен плесами вздовж берега. Непомітно наблизилися ми до хатки, у якій влітку жила качка-галагазиха. Раптом звідти почулося скавчання.

— Шалапут!!!

Дядько Карпо байдуже глянув на нас:

— Норовчата пустують.

— Де?

— А онде, у норі.

— А галагазиха?!

— Нема вже тут галагазихи. Ота нора — кубельце — належить норці, — відповів єгер, — качка жила в ній лише тимчасово. Вилупилися в неї каченята — вона повела їх до води, як усі дикі качки.

Ще довго мережили ми озеро і його численні закапелки, але так і не знайшли Шалапута. Повернулися на берег, коли над озером уже густіли сутінки. Мовчки повечеряли і лягли спати. Уранці поверталися додому. Дядько Карпо провів нас до луговини, суцільних заростів полину.

— Катайте, хлопчики, оцією доріжкою он до того пагорба. Звідти до автобусної зупинки два кроки, — порадив він і тяжко зітхнув: — Жалко, ой як жалко гавкуна…

Убиті горем, чалапали ми по ледь помітній серед буйних трав доріжці. На пагорбі спинилися. Звідти, мов на долоні, відкрилася перед нами вся луговина. Тут і розпочалося…

— Диви, Сергію, ондечки літає Шалапутова ворона, Двоперка! — здивовано вигукнув Ірвик.

— Де? — озирнувся я. Ой леле! За кілька кроків я побачив ворон, які кружляли над чагарями. Серед них була і Двоперка. Вона войовничо крюкала і, склавши крила, раз у раз пікірувала в чагарі. Цікаво, що там запримітили дзьобачі-злодюжки? Ми поспішили до пагорба. Відразу побачили нори. Певно, тут було селище лисиць та єнотів. Ми продерлися крізь суцільні зарості кілкої шипшини. Перед нами була глибока прірва. На дні її валялась якась строката ганчірка. На кого ж нападали ворони? На лисиць і єнотів? Ні, ми знали, що цих хижаків ворони бояться, як вогню. Нічого не зрозуміло! Ми вже хотіли вернутися, аж раптом почули тужний стогін. Здавалося, хтось жалісно благав: «Мерщій сюди! Рятуйте!» Хто це? Пильніше придивилися — що за диво! — стогнало оте строкате лахміття! Ну, штуковина!

І тут нас осінило.

— Шалапут!!! — разом вигукнули ми і кинулись до урвища.

Чіпляючись руками й ногами за коріння, ми повзли в яму. За хвилину опинилися на дні. Там лежав Шалапут. Вигляд у нього був страхітливий: шерсть скуйовджена, брудна, очі напівзаплющені. Коли ми наблизилися, пес ледь ворухнув хвостом, спробував посміхнутися, але не зміг розтулити пащу.

— Що ж ми робитимемо? Хто допоможе? — розгубився я.

— Як це що? Рятуватимемо Шалапута, — озвався Ірвик.

— А як же ми його, отакенного, звідси витягнемо?

— Раз, два і буде отамечки, — тицьнувши пальцем в небо, бадьоро вигукнув приятель. — Для такого діла у мене в заплічнику знайдеться мотузок. Але поки що знімай-но куртку.

Я зняв.

— Тепер надівай її на Шалапута.

— На Шалапута? — отепер я начебто здогадався, що затіває приятель.

Куртку на гавкуна натягли разом. Я тримав пса за голову, а Ірвик спритно всунув його передні лапи в рукава, застебнув куртку на всі ґудзики. Потім Ірвик дістав мотузок, один кінець протяг під курткою поза спиною гавкуна і міцненько прив´язав той кінець до ще одної мотузки, яку прикріпив собі до паска. Ми якомога швидше видерлися з прірви й поволі-поволеньки витягли Шалапута. Опинившись нагорі, пес трохи пожвавішав. Лежачи на краю урвища, жадібно лизав траву, зволожену ранковою росою. Лизав, дивився на нас, а очі його аж кричали: «Води, во-о-о-д-и». Води в нас не було, і ми вирішили якомога швидше нести його до єгерської хати. Замість мотузки просунули під куртку жердину, кінці поклали на плечі і гайда з пагорба…

Одразу Шалапут здався нам не таким важким, і ми все прискорювали ходу, але за якийсь час він начебто поважчав, і нам доводилося дедалі частіше перекладати жердину з плеча на плече. А тутечки ще напасть: щойно ми опинилися на луговині, як на нас напала клята Двоперка.

«К-а-р-р-р, к-а-а-р-р-р», — очманіло горланила вона. Видно, нахаба добре запам´ятала свого кривдника.

— Киш, нахабо! Гляди, одужає гавкун, він тобі й крила повисмикує! — відмахувався від неї Ірвик. Та де там, розлючена ґава не звертала на нього уваги… Тільки тоді, коли ми вже наблизилися до єгерської хижі, Двоперка нарешті дала нам спокій.

Вибиваючись з останніх сил, ми тарабанили свою важку ношу, намагаючись якомога швидше дістатися до єгерського двору. У нас нестерпно боліли плечі, ми ледве переставляли ноги. Йшли з надією покликати когось на допомогу, але навколо нікого не було… Вкрай зморені, але щасливі, підійшли ми нарешті до єгерського паркану. Отам і побачив нас дядько Карпо.

— Шалапут?! Живий?! — прожогом кинувся він до нас.

— Дихає. Води…

Єгер шпурнув нашу жердину, підхопив гавкуна, вбіг до двору: — Гей, Катре! Глек кисляку! Мерщій! — крикнув він.

Шалапут, лежачи серед двору, спрагло хлистав кисле молоко і на наших очах веселішав. На його боках вляглася шерсть, він жвавіше крутив хвостом і, підвівши голову, мляво посміхався.

— Отаке трапляється в житті, — роздумливо промовив єгер. — Зовсім недавно гавкун привів вас до мого двору, а тепер ви його принесли… Скажіть мені, де ви його знайшли?

— У прірві серед чагарів.

— Он, виходить, куди заманили його кляті єноти. Самі у нори поховалися, а він, бідолаха, так і шугнув у яму. Треба буде його ветеринару показати. Може, що всередині пошкодив. Ану збігайте котрийсь у повітку по нашийник.

По нашийник побіг Ірвик. От він зник у дверях і одразу заволав так, ніби побачив там принаймні уссурійського тигра. За хвилину Ірвик вилетів із сарайчика, мов куля. В одній руці він тримав нашийника, а в другій… свого рудого «бізона»…

— Знайшов! Знайш-о-о-в-таки… — аж танцював він і притискав пошарпаний ранець до грудей.

— Виходить, це твій? — здивувався єгер.

— Мій рідний «бізончик». Але як він опинився в повітці?

— Усе дуже просто. Шалапуту не завжди щастить полонити в очеретах порушників спокою, так він привчився приносити їхні речі. Звісно, слідком тоді й харцизяки топають до мене на розмову, а ви, виходить, не знали цього. А в оті ранці я не маю звички зазирати.

Я уважно слухав дядька Карпа і водночас мені кортіло, ой як кортіло, хоч одним оком подивиться, чи збереглася моя коробочка з метеликом. А Ірвик усе ніяк не міг розібратися з «бізоном»: заіржавілий замочок ніяк не підкорявся своєму господареві. Аж ось нарешті він здолав його і відкрив ранець. Тремтячими руками я схопив свою коробку, відкрив її і завмер у захваті: на ватному матрацику лежав цілий-цілісінький метелик. Сама доля повернула його мені…

Єгер обережно вклав Шалапута в мотоциклетну коляску, а сам підійшов до нас і на знак особливої подяки скуйовдив правицею наші чуби, сердечно потиснув руки, побажав щасливо дістатися додому.

Зустрінемося на Очеретяному озері

Наша вчителька української мови Галина Пилипівна найдужче на світі боїться комах. Зве їх усіх чомусь тарганами. Помітивши якусь кузочку, неодмінно ойкне: «Ой, лишенько, знову тарган!» І одразу в моєму або Ірвиковому щоденнику з´являється двійка, бо Галина Пилипівна чомусь вважає, що лише ми з ним могли принести до класу «отаку негідь»… Вона навіть з острахом обходила парту, за якою ми сиділи. Ота знаменна подія у нашому житті й розпочалася на уроці української мови. То був останній, та ще й суботній урок. Мені не сиділося, я нетерпляче чекав дзвоника. Для цього була досить поважна причина…

— Сергійку, — раптом вигукнула Галина Пилипівна.

Я підвівся.

— Чому це ти крутишся, наче в тебе по спині тарган лазить?

— Ні-і-і. Я не кручуся, — запевнив я вчительку.

— Ну то сиди, як належить, — наказала вона.

Звісно, вчителька не знала, що у мене на спині, між лопатками, справді куйовдиться жук — і не якийсь там тарганчик, а славетний носорог. Я знайшов його дорогою до школи і поклав у кишеню, а він, клятий, виліз мені на спину, і якраз там, де його рукою нізащо не дістанеш. У тому, що жук-носорог найсильніша тварина, я переконувався з кожною хвилиною. Гадаю, кожному відомо, що однорогий жук, вага якого кілька грамів, вільно котить кілограмову кулю. Аби мені таку силу, я б запросто носив під пахвою трактор… І от тепер цей силань рив на моїй спині собі нору, а я мусив це терпіти! Ще й посміхатися при цьому. О, прокляття!!! Очевидячки, ця моя посмішка була не зовсім натуральна, бо вчителька час від часу з острахом позирала на мене. Я ж приречено дивився на годинник, чекаючи, коли ж усе це закінчиться.

О, нарешті, дзвоник! Але раптом, замість довгожданого: «До побачення, діти!», вчителька суворо наказала:

— Усім сидіти. А Сергія Гарбуза та Ігоря Рваника терміново викликає директор школи для дуже серйозної розмови.

«От тобі маєш!» — важко зітхнув я.

Щойно ми вийшли з класу, як почули крик учительки:

— Який тар-р-р-гани-ще-е!

Я озирнувся і побачив свого мучителя, що повз біля вчительського столу. Схопив його і мерщій сховав у кишені.

— Отаку гидь… руками. Ну, начувайтеся! Одержите за все! — пророкувала нам Галина Пилипівна.

Ми геть занепали духом і, похнюпившись, попленталися довгим шкільним коридором до кабінету директора. Ех, не слід було нам учора йти на баштан! Не інакше, як дід Охрім, охоронник, нас пізнав. Виходить, не спав він, а прикидався, а тепер розповів, а може, й написав нашому директору!

Двері директорського кабінету — навстіж, а там зібралися, вважай, усі вчителі. Нарада! Краса! Ми вже кинулися було назад, але тієї миті нас помітив директор. Він підвівся з-за столу і сказав:

— Даруйте, дорогі колеги, але я маю нагальну і досить серйозну розмову он з тими учнями.

Усі, хто був у кабінеті, одночасно озирнулися на нас, а ми похололи. Все! Влипли! Зараз розпочнеться! Ми вже знали ті розмови з директором!.. Добре, хоч учителі почали розходитись!

Учитель історії Сергій Степанович на мить зупинився і поколихав над нашими головами своєю русявою бородою:

— Ну й ну, — прогудів він співчутливо, а ми, бідолашні, ступили до директорського кабінету.

Директор школи, Іван Павлович, він же й учитель фізики, щільно причинив за нами двері. Потому мовчки, якось особливо оглянув нас з маківок до п´ят, сів за стіл і став щось читати, а може, й розглядати, нам не було видно. Ми стояли біля дверей ні живі ні мертві.

«Ти диви!.. Оце так новина!.. Хто б міг подумати!» — бурмотів він. Ми уявляли, що там міг написати дід Охрім, і ладні були провалитися крізь землю.

Та нарешті Іван Павлович підвів голову і запитав:

— Ну, а тепер розповідайте мені, де ви були і чим займалися на Солоному лимані.

— А-а-а, на лимані! — ми одразу повеселішали. — Тамечки ґрунти збирали, комах ловили, — почав було я.

— Ну, про це я знаю, — перебив мене директор, — і про Ігореву колекцію ґрунтів мені відомо, і про те, що ти, Сергію, полонив рідкісного метелика. Мене інше цікавить. Згадайте, що ви там іще поробляли.

— Більше начебто нічого… ну хіба єгерю допомагали отих камачок рятувати, — встряв у розмову Ірвик.

— Камачок, — пожвавішав директор. — Це вже діло кажете! Як же ви їх рятували?

— Як рятували? — пересмикнув плечима Ірвик. — Ну, копали гирла, з'єднували баюри з морем...

— Так-так... А скажіть мені, як це ви, такі досвідчені юннати, одного разу випустили камачку не в море, а у Солоний лиман? Відповідайте!

— Щ-о-о... камачку... в Солон-и-й... А звід-к-и-и ви знаєте? То ж наша велика таємниця, — пробелькотіли ми.

— Виходить, правду написав мені єгер Очеретяного озера, — то ваша робота! — чомусь зрадів Іван Павлович. — Я слухаю, розповідайте, як це було...

Що нам лишалося? Довелося все повідати директорові. Ми розповідали і, як не дивно, не бачили на обличчі директора осуду. Навпаки, Іван Павлович не раз уже помацав мочку правого вуха. А ми добре знали, що він робив це перед тим, як поставити учневі у щоденник п'ятірку. Що б це означало?

Нарешті ми закінчили розповідати.

— Ну, що ж, діти! Ви тільки-но сказали, що плутанина на Солоному — то ваша велика таємниця. Мушу вас розчарувати: про ваш секрет уже знають тисячі й тисячі азовських рибалок. — Сказавши це, він подав нам газету. — Читайте, дивуйтеся і радійте.

Ми взяли газету, дивимося: на першій сторінці велика фотографія, а на ній — купа сріблястої риби. Навколо стоять якісь люди у рибальських робах, усі вони здивовано дивляться на ту рибу. Відразу ж пізнали серед них дядька Карпа, кремезного інспектора і Шалапута. Пес, висолопивши довжелезного язика, теж дивився на рибу. Що то за риба, ми не знали.

— Ну, що скажете? Гарна рибка? — спитав Іван Павлович.

— Гарна. А що? — перезирнулися ми.

— Ну, то знайте — це та сама камачка, яку ви у Солоний лиман випустили...

— Хіба вона не загинула? — вигукнули ми.

— Ні, жива, до того ж за літо стала вдвічі більшою, ніж така сама, що в морі виростає. Солоний лиман виявився щедрою нивою для кефалі. Відомо, що ця риба харчується різними організмами, які живуть у муляці. А їх у лимані сила-силенна. А це ж справжнє відкриття! Уявляєте — повесні рибалки прокопають гирло в лиман, туди запливе камачка, а восени врожай кефалі візьмуть.

— Хіба то відкриття, то ж випадок… — почав було я.

— Кажеш, випадок? Ні і ще раз ні, — гаряче заперечив Іван Павлович. — Розумієте, цього ніколи б не трапилося, якби ви були хаткосидами, коли б ви боялися переночувати у дуплі або на березі моря. Такими непосидами будьте й надалі! І ще одне: у давнину наш лиман славився рибою. Ось доказ, — сказав директор і висипав з пакуночка на стіл чорний пісок.

— Мій пісок з Вербохмари!!! — здивувався Ігор.

— З Вербохмари, — ствердив Іван Павлович, — але це не пісок.

— А що?

— Зітлілі кістки кефалі, — сказав директор.

— А оті кістки, бува, не горять уночі? — спитав я.

— Горіти не горять, Сергійку, а випромінюють блакитне холодне полум´я. Це явище фізики називають флуоресценцією, — відповів директор.

Так ось що за пожежа була тоді на моєму столі! Це світилися кістки кефалі! А я так налякався!

— Ну, все, хлопці, можете іти, — відпустив нас директор. — Я радий за вас! Завжди будьте такими ж допитливими, як зараз! — сказав директор.

Ми вийшли з кабінету.

На шкільному подвір´ї нас зустріла Галина Пилипівна.

— Ну, що? Перепало?! — спитала вона.

— Ще й як! Так перепало — все життя пам´ятатимемо! — відповіли ми і шмигнули на вулицю.