Скарб Солоного лиману

Моя Тополівка

Сейнер, попрощавшись трьома басовитими гудками, взяв курс на косу. Я сидів на палубі й дивився, як тануть у блакитній імлі обриси приморського міста. Ціле літо я не побачу цього берега! Прощавай, місто! Прощавайте, друзі!

Я — косянин. Усі, хто народився на косі, — примітні люди, я по собі це знаю. Не раз степовики, зустрівши мене, цікавилися: «Звідки ти, хлопче, отакий синьоокий, засмаглий та білочубий узявся?» Відповідав поважно — так, як навчив мене дідусь: «Я живу там, де навколо синє, синє море, там, де вітри пасуть баских білогривих коней — хвилі морські».

У нашому рибальському селищі є лиш одна школа — для малюків, — і тому вже з п´ятого класу косянці навчаються у школі-інтернаті приморського міста.

Невдовзі море проковтнуло берег і навкруж запанували хвилі.

Тихо на сейнері, лише з його черева чути одноманітне тахкання двигуна.

Увесь час невеселі думки не залишали мене. Начебто слід було радіти: літні ж канікули розпочалися! Та де там! Мої друзі роз´їхалися по дитячих таборах, а мені, бідоласі, доведеться сидіти ціле літечко дома. Гірше не придумаєш…

…Тиждень тому тополівські рибалки, і мій тато з ними, подалися на своїх фелюгах у Чорне море ловити шпроти. Залишаючи рідну Тополівську затоку, татко надіслав мені листа, у якому чітко було написано: «У хаті мусить бути мужчина». Мужчина — це я. Це ж треба — на всю Набережну вулицю на літо залишився один я…

Мої сумовиті роздуми урвалися тоді, коли на морському небокраї з´явилися зелені гостряки, схожі на списи русичів-дружинників часів князя Ігоря. Їх було рівно тридцять. Отако відкривалася з моря наша косянська Тополівка. Таких високих і струнких тополь, як на моїй Набережній вулиці, я ніде й ніколи не бачив.

Ну й гарно ж! Мимохіть згадалися рядки з вірша Олександра Сергійовича Пушкіна:

Чорномор — то найвища тополина, що росте у дворі нашого сусіда, мудрого дідуся Онупрія Платоновича, якого тополівці називають ще Мореписцем.

Оті тополі — то не лише надійний орієнтир для рибалок, а й гордість кожного господаря: чия з них найвища, найстрункіша, найкрасивіша. От показалась і наша коса — довжелезна яскраво-золотава мілина, а на ній, під тополями, які тепер уже було видно в усій красі, серед кучерявих виноградників біліли рибальські хатки, а осторонь чорнів толевий дах косянського рибцеху. Звідси він скидався на морського жука-водолюба, що виліз на берег погрітися.

Проминувши гирло, сейнер увійшов до Тополівської затоки — Бугазика, а перегодом пришвартувався до рибзаводського причалу. Там його зустрів цибатий вусань — дядько Іван, який завідував рибцехом.

Додому я йшов берегом моря, де мені знайомий кожен чагарець, кожен баркас. Онде й мій човник «Баклан» вилежується на пляжі, підставивши сонцю свої просмолені боки. Ідучи берегом, нікого не зустрів, та кого зустрінеш цю пору, коли на Чорному морі у розпалі путина. Тільки й побачив свого сусіда — дідуся Мореписця. Він, як завжди, сидів під тополиною у кріслі і, тримаючи обіруч велику підзорну трубу, оглядав море…

Мамусі дома не застав, вона, певне, працювала на винограднику.

Я зайшов до своєї кімнати. Зовсім недавно це була кімната мого дідуся. Перед смертю він прошепотів: «Моя кімната — Юркові. Бачу, з нього справжній рибалка росте…»

Дідусева кімната така ж сама, як у всіх тополівських рибалок. Перше, що кидається у вічі: серед кімнати під стелею, замість лампи, висить засушена севрюга. Навкруг неї на стелі намальовано синє, червоне, жовте й чорне кружала.

Ота гостроморда рибина — дивний вітровказ. Ще малюком я добре знав: коли риба впирається рилом у чорне кружало, над морем шаленіє північно-західний вітрюган, який рибалки називають кішкодером, бо він мов кошачими пазурами видирає з косянських лагун усю рибу і жене її геть у море. А коли, як казав дідусь, «севрюжка нюхає червоне кружало», дме левант — східний вітер. Отоді до наших берегів підпливають численні косяки красної риби. Так косяни називають осетрів, севрюг, білуг. А вже коли вітровказ зупиниться на синьому кружалі, на морі господарює моряна — лагідний південний вітерець. Севрюжка правила й за барометр: якщо раптом з кінчика її носа звисає прозора краплина — неодмінно буде злива, а коли ніс сухий — безхмарна погода.

Одну стіну дідусевої кімнати займає географічна карта світу. Поруч неї — полиця з численними довідниками. Полюбляли ми з дідусем помандрувати по континентах, океанах та морях. Дідусь брав олівець, десь, приміром, біля далекої Австралії, знаходив острівець і ставив біля нього хрестик, а тоді відкривав довідник, і ми дізнавалися, як там люди живуть, яку рибу ловлять, які птахи літають, і які вітри гуляють над тим острівцем. За кілька років уся карта була обмережена тими хрестиками…

Найдорожчою для мене була старезна скриня. Вона стояла під вікном. Коли підняти віко, перед очима постане два світи: з одного боку — дідів фронтовий одяг: стоптані кирзові чоботи, шинель, штани, шапка-вушанка, а зверху вкрай зношена гімнастерка, на якій — ордени і медалі. Поруч пожовкла фотографія: ще молодий усміхнений дідусь-вусань з автоматом напоготові стоїть серед закопчених руїн. Унизу на фотографії напис олівцем (писав на коліні): «Даєш Берлін!»

До Берліна дідусь не дійшов. Десь у Чехословаччині його поранило, і до кінця війни він пролежав у госпіталі.

Перед Святом Перемоги дідусь бережно діставав зі скрині свій одяг і в першу чергу пришивав до гімнастерки свіжий підкомірець, а тоді начищав до нестерпного блиску кирзаки. Так він називав свої фронтові чоботи.

На свято ми з дідусем прямували вулицею до правління рибгоспу. Він ішов із гордо піднятою головою.

Зустрівши нас, молоді рибалки часом питали у мого діда: «Чого це ви, діду, так вбралися? Хіба у вас святкового костюма немає?» На те дід завжди відповідав так: «Для такого свята, як сьогодні, кращої одіжки не знайти».

На другій половині віка — кольорова обкладинка часопису, а на ній — дідусь у рибальській робі тримає обіруч здоровенного осетра. У цій частині зберігалося дідове рибальське знаряддя: зв´язані капроновою мотузкою бичколовки, невеличкий одноручний спінінґ із срібною бляшкою, яку дідусь власноруч викував зі срібної ложки, «сомоловка» — завбільшки з цеберку поплав, на якому було намотано шнур.

Щоразу, повертаючись додому, я передовсім ретельно оглядав кожну дідову річ, а шапку неодмінно приміряв. Зробив це і зараз.

— Ще трохи завелика, — почув за спиною мамин голос.

— Мамусю! — кинувся я до неї.

— Синочку мій, — обняла вона мене. — Приїхав! Ну, нарешті мужчина в хаті! А то так мені було самій сумно… Нема з ким і словом перекинутись.

— Мужчина, мужчина, а з ким я гулятиму? Жодного хлопця на нашій вулиці не лишилось, — ображено буркнув я.

— Не тужи, синку. Завтра буде в тебе друг. Приїжджає синок моєї знайомої, він теж сьомий закінчив…

— А як його звуть? — повеселішав я.

— Мишком.

— Ма, а як мої голуби? Не порозліталися? Як поштар?

— Живуть, туркочуть твої голуби, і приблуда-поштар, усі на місці, — сказала мама і пішла на кухню готувати обід.

А я сів на стілець біля скрині, дивився на севрюжку-вітровказ, яка вперлася носом у синє кружало, і почав думати про свого гостя.

Мишко і його вірний Пух

Уранці, щойно прокинувшись, я почув мамин голос:

— Юро! Зустрічай гостя!

Я вийшов на ґанок і не без подиву побачив перед собою безбрового очкарика з коноплястим, як чаїне яєчко, обличчям. На його маківці ледь трималася строката матер´яна кепочка з великим козирком. У правиці він тримав лозяну корзину, а під пахвою — прутик, на який абияк була намотана волосінь. У другій руці — мотузка, до якої прив´язаний песик — куцохвостий сірий вухань. Песик мав видовжену голову, що закінчувалася носом-картоплинкою. Тим носом гавкун увесь час крутив то туди, то сюди, певне, до чогось принюхуючись.

— Я, — кивнув головою гість, — Мишко, — і, глянувши на свого песика, додав: — А це мій вірний друг Пух. Коли був цуценятком — Пушком називали, а тепер звемо Пухом. Пес — талановитий слідець. Сам побачиш.

Почувши голос господаря, пес схвально крутнув своїм обрубком і закохано подивився на нього.

«Теж мені нишпорка. Мабуть, кішкогон нікчемний», — подумав я і назвав себе.

— Пуху, познайомся з Юрком, — наказав Мишко своєму носатому вихованцю.

Пес обережно наблизився до мене і ретельно обнюхав кеди, потому одійшов трохи вбік, ще раз оглянув мене з ніг до голови своїми маленькими, як у миші, очицями. А тоді, нежданно роззявивши свою зубасту пащу, відверто по-собачому засміявся. Я не зрозумів: чи він зрадів нашому знайомству, чи просто насміхався з мене. Але одразу було видно, що Мишко і його гавкун — задаваки, яких світ не бачив.

«От, виходить, з ким доведеться мені ціле літо рибалити», — невесело подумав я, а вголос поцікавився:

— Мишку, а що ото в тебе за лозинячка під пахвою?

— Снасть, — відрубав він.

— Навіщо вона тобі?

— У морі різні дивовижі ловитиму.

— Бичків?

— Н-і-і, — заперечливо хитнув він головою, — я слово дав гуртківцям-краєзнавцям без морської дивини не повертатися з коси. А ти знаєш, Юро, — пожвавішав він, — яких я пічкуриків ловив оцією вудкою? Одного разу навіть коропця витягнув з нашого ставка.

— Друже, давай почнемо от з чого, — порадив я своєму гостеві. — Поклади на кілочки під стріхою свою снасть, і кошика там залиш.

— А чим вудити буду? — розгубився Мишко.

— Знайдемо тобі щось. Для моря ця хмизинка все одно не годиться, — пояснив я йому. — Перший же бичок розірве її на шматки.

Коли Мишко склав свої речі і повернувся до мене, я запропонував:

— Гайда до моря. Бичків для юшки наловимо.

— До моря? — радо вигукнув Мишко. — Бичків ловити? — і вже тихше додав: — А може, краще за морською дивовижею подамося?..

— Не журися, буде тобі й дивовижа, — заспокоїв я Мишка.

— Тоді згода, — вже веселіше відказав він. — Ото лише Пуха слід десь влаштувати. Хай спочине, бо я його в отій корзині привіз: цілих три години бідолага у ній хилитався.

Пух, який сидів поруч, крутнув обрубком і позіхнув…

— Один момент, і все буде гаразд, — мовив я. За хатою хутенько відшукав стару діжку з-під тюльки, перекинув її під тином, та ще підпер з обох боків цеглинами, щоб не хиталася, а всередину камки напхав. От і домівка для гавкуна.

Пух обнюхав з усіх боків своє житло. Воно, напевно, йому сподобалося. Він спритно плигнув у діжку, там укублився гарненько, скрутився калачиком і миттю заснув. А ми з Мишком прихопили бичколовки — вудки-сіпапки, наживу — солону тюльку та кошика дня риби, й побігли до моря. Йти було недалечко. Провулочком дісталися хати дідуся Мореписця, а тоді, подолавши останню перепону — камкову загату, опинилися на березі нашого круглого, мов блюдце, Бугазика.

Глянувши на море, Мишко зупинився і якось розгублено мовив:

— Он, виходить, яке справжнє море. Вперше його бачу…

— Це ще не море, а маленька затока. Справжнє море починається он там за гирлом, де лежать трухляві баркаси та фелюги.

— Он воно що… А я собі думаю: чого це тут не морська вода, — сказав Мишко.

— Як це не морська? — не зрозумів я.

— Ну, не така блакитна, як ото по телевізору показують, а каламутна, мов у нашому ставку після зливи.

— Що то степовик, — хмикнув я. — Море, щоб ти знав, наче хамелеон — щоразу міняє колір. Воно за один день може бути і зелене, і сіре, а тоді синє. Все залежить від його настрою.

— Скажеш теж — від настрою, — засміявся Мишко. — Воно що — живе?

— Аякже! — почав я фантазувати. — Воно дихає, стогне, сміється і реве, як бугай. А то ще буває злюще-презлюще, не підступишся до нього, або ласкаве, мов цуценя… Море не степ, воно безкрає, і в ньому повно різних таємниць. — На цьому я урвав свою розповідь, бо побачив серед Бугазу лебідку-гагарку.

Уже кілька років живе цей птах у нашій затоці. Хтось перебив йому крило, і він не зміг летіти на північ, на свою батьківщину. Тополівські бичколови добре знають його і чомусь називають лебідкою, хоча, як на мене, гагара на лебедя схожа, як зайченя на лисеня. Коли рибалки збираються в море, вони передовсім шукають там свою лебідку, бо тамечки, де вона пірнає, неодмінно будуть бички.

Ми стягли мого «Баклана» на воду, я сів за весла, а Мишко влаштувався на кормі. Я поклав йому на коліна якірець — щоб, як на рибне місце підпливемо, він якомога швидше кинув його в море. Досить швидко ми опинилися посеред Бугазу.

— Юро, глянь лише. Ондечки качка якась випірнула, та ще з рибою у дзьобі, — здивовано вигукнув Мишко. Він теж оце помітив гагарку.

Я озирнувся. Недалечко від човна плавала лебідка, тримаючи у дзьобі великого сірого бичка. Я вкрай здивувався, бо літньої пори у нашому Бугазі залишаються хіба що невеличкі бички-пісочники та ще нікчемні «стьопки-розтрьопки». А поважні сірі бички на все літо відпливають у море.

— Це наша лебідка-гагарка, — відповів я, стежачи за тим, як птах пробував проковтнути свою здобич. Марна справа! Бичок відчайдушно пручався. Врешті йому пощастило-таки вирватися з гагарчиного дзьоба… Вона знову пірнула і за мить з´явилася з ще більшим сіряком.

— Оце так рибачиха… — захоплено вигукнув Мишко. «Сіряків тутечки навалом», — збагнув я і відразу наказав:

— Мишко, кидай у море якір!

Ми заякорилися і похапцем почали розмотувати бичколовки.

— Я ось і черв´яків прихопив, — раптом сказав Мишко і витяг з кишені бляшанку.

— Побережи своїх хробачків для пічкурів, — порадив я. — Ось на нашу рибу нажива, — і я подав йому жменю солоної тюльки. — Перекушуй навпіл і стромляй на гачок.

— Тюлька? Хіба то нажива… — розпочав було Мишко, та коли побачив, що я вже тягну з моря великого сірого бичка, поспіхом перекусив зубами тюльку.

Клювали сіряки як ніколи. Та які сіряки! Один в один — великі, товстезні, жирнючі…

«Звідки вони? Чому скупчилися у затоці? Що їх привабило?» — розмірковував я і раз у раз позирав на нашу сусідку-гагарку. У неї теж були справи непогані. Пірнувши, вона щоразу здобувала бичка. Ото лиш біда: рибини траплялися надто великі і вона не могла їх проковтнути. Довелося їй перебратися ближче до берега.

За якусь часину ми наловили повний кошик сіряків.

— На юшку вистачить. Гайда до берега! — наказав я. Ми змотали бичколовки, вибрали якір.

— Юрко, давай тепер я гребтиму, — несподівано сказав Мишко.

— А подужаєш?

— Аякже. Не раз доводилося веслами орудувати. Правда, на ставку.

Я поступився йому місцем, сів на банку і мимохіть посміхнувся: «Ну-ну, побачимо, який з тебе морячок».

На диво, Мишко веслував не гірше від косянських хлопчаків. Ось тобі й степовик!

Ми підійшли до берега. Відтягли човен подалі від води, щоб якась шалена хвиля не злизала його, і подалися додому…

Мами дома не було, і я вирішив сам зварити юшку.

Мишко, прихопивши харч для Пуха, побіг за хату, а я вмостився на стільчику біля кабиці й заходився тельбушити сіряків. Люблю це діло! Хіба не цікаво дізнатися, чим риба харчується? Тоді й наживу легше шукати. Звичайно я знаходив у шлунках сіряків тюльку, рачків-креветок, крабиків, а от цього разу там було повно схожих на листочки тваринок. Що то, я не міг зрозуміти, надто вже вони були зіжмакані.

— Може, картоплі начистити? — підсів до мене Мишко.

— Юшка з картоплею, друже, то вже не юшка.

— А що?

— Рибний суп. А ми з тобою зваримо справжню рибальську юшку. А як хочеш помогти, набери в казанок води з діжки і розпалюй кабицю.

Коли повернулася мама, серед столу стояв казанок, а подвір´я було сповнене апетитними пахощами.

— Ну й молодці! — зраділа вона. — Що то діти з рибальського роду!

Після вечері ми з Мишком пішли до кімнати. Не встиг він порога переступити, як накинувся на мене із питаннями.

— Що то за рибина під стелею теліпається? А як вона там тримається? А що то за кола?

Я розповідав про дивовижну севрюжку-вітровказ, а він слухав, і видно було по обличчю, не вірив жодному моєму слову.

— Баєчки, — врешті посміхнувшись, мовив він. — Видумати можна будь-що.

— Значить, не віриш?

— Ні. Повірю, коли ти відразу скажеш, яка буде погода завтра.

— Скажу про це опівночі або вранці.

— Еге, Юро. Уранці я й сам, без отієї твоєї рибини побачу, що діється надворі.

— А я розповім про це не виходячи з хати.

— Подивимося… — сонно промимрив Мишко і вклався на розкладачці.

Коли нарешті у кімнаті запанувала тиша, я почув, як спокійно зітхає вечірнє море. Отак, вслухаючись у нічні звуки, непомітно заснув і я.

Пух переслідує злодія

Мишко не забув нашої вечірньої розмови. Не встиг я розплющити очі, коли чую:

— А глянь-но, Юрку, яка сьогодні буде погода?

Я глянув на севрюжку і побачив, що вона націлила свого носа прямісінько на синє кружало.

— Надворі повіває легенький вітерець з моря, ми називаємо його моряною, — сказав я, а тоді підійшов до севрюжки і помацав її носа. Він був холоднуватий і сухий. — День буде сонячний, безхмарний…

— Перевіримо! — підхопився з ліжка Мишко, і ми побігли у двір.

Народжувався погожий день: небо було високе й синє, вітерець перебирав блискучі листочки на маківці нашої тополі.

— Оце так чудеса! — від здивування мій гість аж витріщив очі. — Як же риба дізнається про те, що діється у дворі?

А я блимав очима й не знав, що відповісти. Дідусь нічого мені про це не казав.

— Біотоки, — бовкнув я перше, що спало мені на думку.

— Бі-о-о-т-о-к-и, — спроквола повторив Мишко. — Я це слово вже чув, а от що воно таке, не знаю… — він на хвильку замислився, а я, скориставшися цим, поспішив змінити розмову:

— Слухай, а як там наш Пух? Давай глянемо.

— Давай, — погодився Мишко.

І ми помчали. Пробігаючи повз сарайчик, де під стріхою лежала його снасть, Мишко сумовито мовив:

— А коли ж ми, Юрку, за дивовижею попливемо? Я ж обіцяв…

Я промовчав. Відверто кажучи, мені не вірилося, що ми її швидко знайдемо. І водночас у мене з´явилася хороша ідея, як відвернути увагу Мишка від тієї морської чудасії.

— Дивина сидить недалечко, вважай поруч. Хочеш покажу?

— Та ти що? — аж спинився Мишко. — Справжня, морська? Чого ж ти мовчиш? Побігли!

— Гайда, — підхопив я. — Тільки дивина не морська, а летюча — голуб.

— Голуб! Теж мені чудо-юдо знайшов, — розчаровано проказав Мишко. — Та знаєш, скільки їх живе у нас на горищі!

— Еге, так у тебе ж дикуни, а в мене — справжній поштар.

— Що? Поштовик? Справжній? А де ти його дістав?

— Сам прилетів, певне, заблукав.

— І кільце на ніжці є? — допитувався Мишко.

— Аякже, який же поштар без кільця…

Мій голубник, обвитий виноградною лозою, височів серед нашого городу, а над ним здіймалася щогла з перекладинкою.

Зупинилися під голубником.

— Почекай хвилинку, — сказав я Мишкові, по драбинці хутенько дістався голубника, простяг руку, щоб відкрити фанерні дверцята, і сторопів: дверцята, які я завжди щільно зачиняв, чомусь були навстіж відкриті. Я зазирнув у голубник і все зрозумів…

— Поштар зник! — видихнув я.

— Не може бути! — озвався Мишко знизу.

За мить він опинився поруч зі мною і, поправивши окуляри, уважно оглянув дверцята.

— Он воно що… Поштаря вкрав звірок. Бачиш, Юро, оно шерстинки до поріжка поприлипали.

А я тих шерстинок і не помітив.

— Кіт?!

— Ні. Наче не схоже.

— Хто ж тоді?

— Важко сказати. Думаю, без мого Пуха нам не обійтися, — Мишко миттю зіскочив на землю і помчав по свого гавкуна.

За хвилину Мишко повернувся, тягнучи на мотузці песика, який відчайдушно упирався лапами і, крутячи головою, ледве плентався за своїм господарем — видно, до цього часу не очумався від подорожі у лозяному кошику. Він докірливо глянув на мене, ніби говорячи: «І нащо отак мене тягнути? Виспатися не дають порядному собаці».

«Ну й слідець! — подумав я, дивлячись на песика. — Горе куцохвосте, ось він хто!»

— Пуху! Шукай злодія! — наказав Мишко песику.

Той нюхнув сходинки і враз змінився: хутко здерся по драбинці, обнюшив дверцята і лизнув їх, плигнув на землю, оббіг разом із Мишком навколо голубівні, а тоді збуджено загарчав і, войовниче відкинувши задніми ногами пилюку, прибрав бойової пози. У нього настовбурчився загривок, весь він витягнувся, а морда його, здавалося, стала ще довшою.

Я здивовано спостерігав за капловухим слідцем. Хто б міг від нього цього чекати!

— Шукай, Пуху! — вигукнув Мишко і, ніби у відповідь, Пух розлючено гавкнув і з такою силою смиконув, що його мотузочка лопнула і він, несподівано звільнившись, перелетів через тин і зник у картоплинні нашої сусідки. Отакої!

Якусь мить ми стояли біля голубівні й спантеличено дивилися один на одного.

Привів нас до тями зойк Пуха. «Ай-ай-ай!» — почулося уривчасте аж з околиці нашої Тополівки…

— Пух узяв слід, — сказав Мишко, і ми кинулися на вулицю. «Ай-ай-ай!» — лунало звідкись від виноградників. Ми оторопіло озиралися навколо… Аж ось Пух промайнув у кінці Набережної, помчав до нас, і, не добігши кілька кроків, круто повернув до моря.

Мишко підстрибом рвонув за своїм вихованцем.

Коли ми вже наздоганяли його, Пух раптом пірнув у хащі осоки і закружляв на одному місці. Розгорнувши цупке листя, ми побачили на землі безладно розкидане пір´я, крила та ще й голуб´ячу ніжку з металевим кільцем. Ось що залишилося від мого поштовика! А песик тим часом ретельно обнюхав усе це, стрибнув на ледь помітну стежинку і з новою силою кинувся вперед. Він мчав уздовж берега до кладовища рибальських баркасів і фелюг! Ми за ним. От він стрибнув на кіль трухлявого баркаса, сміливо переплигнув на черево дуба і опинився на напівзатопленій фелюжці. Тамечки забігав кружком по палубі, а тоді зупинився біля якогось отвору і, захлинаючись від злості, грізно загарчав. І тут ми побачили, як звідти вихопився довжелезний яскраво-золотавий звірок і кинувся навтьоки. Але Пух був напоготові. Він блискавично схопив утікача за хвіст, але одразу ж, несамовито заскавчавши, випустив його. Звірок вогненною стрічкою майнув біля наших ніг і зник в очереті. Усе це сталося так швидко, що ми й слова не встигли вимовити.

Але що це з Пухом? Наш слідець качався по палубі й жалісно вищав. Ми підбігли до нього і відразу відчули огидний сморід.

— Звідки це так тхне? І що з Пухом? Мо´, звірок його вкусив? — кинувся я до Мишка.

— Ні. Тільки оббризкав.

— Чим?

— Захисною рідиною. Це наш степовий тхір приблудився на вашу косу. Він захищається тим, що бризкає у нападника смердючою отруйною рідиною. Наша сусідка, баба Марфа, якось у своєму курнику застукала на гарячому отакого тхора. То він, вириваючись, так само її оббризкав. Ледве у лікарні бабу до тями привели, — поквапно розповідав Мишко, заспокоюючи Пуха, в якого з оченят котилися рясні сльози. Як йому допомогти? Мишко схопив песика на руки, і ми побігли до берега, а там зайшли у воду й заходилися обмивати йому писок. Він не дуже й пручався, бідолаха.

Додому несли його по черзі на руках. Вже у дворі я налив у полумисок молока і поставив біля песика. Пух лизав молоко, а в очах у нього мутнів біль… Біля миски з молоком він і заснув.

— Ех, не вдалося упіймати тхоряку! — бідкався я.

— Це ж він з часом усіх моїх голубів передушить, як ото поштаря.

— Не журися, — заспокоював мене Мишко. — Тепер ми знаємо, де його шукати…

Відкриття вікмора

На ранок Пух настільки оклигав, що зміг піти з нами до гирла. На палубі фелюги Мишко наказав своєму гавкуну:

— Пуху, шукай тхоряку!

Песик неохоче оббіг навколо палуби, зазирнув в отвір, звідки вчора вискочив звірок і, глянувши на господаря, потер лапою носа: пам´ятаю, мовляв, учорашню приключку.

— Звірок подався у степ, — констатував Мишко.

— Давай глянемо, може, тут його кубельце, — зазирнув і я у чотирикутне провалля — то насправді був вхід до кубрика моториста.

Пуха ми залишили на палубі, а самі по іржавих східцях спустились у невеличку напівтемну комірчину. Крізь товщу води в ілюмінатор струмувало м´яке світло. Озирнулися навколо й одразу помітили у закутку кубельце з сухої трави, навколо якого було розкидано пір´я і якісь засохлі шкурки — ціла купа. Мишко оглянув їх.

— Ага, оце, значить, пацюкові шкури. Бачиш, скільки пацюків зжер тхір, — звернувся він до мене. — Тепер усе зрозуміло. Пацюки привабили тхора на це кладовище човнів. Він почав ловити їх, а коли повністю знищив, узявся за голубів.

— То, виходить, тхір і корисний буває? — здивовано вигукнув я.

— Аякже! Знаєш, Юро, у степу один тхір щодня ловить не менше десяти мишей, а кожна миша перегризає за літо понад 10 кг зерна. Ти, мабуть, і не чув про таке?

— Ні, не чув, — зізнався я. — Це ж один звірок за день по десять паляниць хліба зберігає. Оце так! Ну, за такі діла багато що можна простити рудому! — охоче погодився Мишко, прямуючи до ілюмінатора. — Ти диви, — додав він, — віконце в море.

— Давай, Юро, зазирнемо в нього.

— Віконце в море, а скорочено — вікмор, — підхопив я.

— Ві-і-ік мо-о-о-ор, — на розтяг повторював Мишко. — Що ж, непогано. Так його і назвемо.

Ми припали до вікмора. Спочатку видно було лише блакитну завісу води, а коли помалу наші очі звикли до сутінок, угледіли рівне піщане дно, на якому де-не-де виднілося каміння, вщент обкручене довжелезними зеленими нитками водоростей. Коли ми зовсім звикли до півтемряви, побачили й мешканців морських — дрібних сріблястих рибчин — тюльку, рачків-креветок та крабиків. Усіх цих мешканців морського дна я знав, а от для Мишка то була дивина, і він, затамувавши подих, мовчки роздивлявся їх. Мене ж зацікавило зовсім інше — оті невеличкі майже круглі живі листочки, які кумедно плавали й трималися побіля дна. Вони то припадали до піску, то раптом починали кружляти навколо каміння. Що то? Я вперше бачив таких істоток. Неждано ті листочки чомусь шугнули у зарості водоростей, а деякі під каміння заховалися. Що трапилося? Тут я побачив великого сірого бичка, який плив з моря і поволі наближався до ілюмінатора. Он воно що! Бичка злякалися! О, у воді знайомий мені сіряк був зовсім не схожий на того, якого не раз знімав я з гачка.

У своїй стихії він здавався куди більшим, бо численні його плавці були настовбурчені. А яка, виявляється, в нього зубаста паща! Справжній тобі крокодильчик. Тим часом бичок неквапно підплив до каменюки, проковтнув креветку, а тоді накинувся на оті листочки і почав їх пожадливо хапати. Зі всього було видно, що вони йому до смаку. Згодом сіряк попрямував у затоку, а листочки, які залишилися живими, знову затанцювали навколо каміння. Якийсь час ми мовчки спостерігали життя морського дна.

Ось один листочок опинився перед самісіньким ілюмінатором. Я придивився уважно і побачив, що то — малесеньке камбалятко… І як я не здогадався одразу! Це ж вони, ті самі…

Під час весняних канікул я ловив бичків у Бугазі. У мене бички кепсько клювали, а от мій сусіда, клишоногий дядько Софрон, човен якого гойдався неподалік, не встигав знімати з гачків здоровенних сіряків. Я вже було зібрався й собі податися до дядька — може, й мені там поталанить, — аж раптом відчув такий сильний, пружний ривок, що ледве втримав у руках вудку. Зрозумів — на гачку не бичок, а якась велика і сильна рибина. У мене радісно закалатало серце. Нарешті і я буду з уловом!

Десь на морському дні рибина запекло пручалася і раз у раз так сіпалась, що я боявся, човник мій перекинеться… «Що ж то за рибина така», — гарячково розмірковував я і щосили цупив здобич до себе. І от нарешті я побачив біля човна прездорову лупату камбалу… Вона злостиво повела на мене очицями, які містилися в неї на маківці. Мені аж моторошно стало. Чи подолаю отакенну? Сачком намагався підхопити рибу, та де там! У ньому вміщався лише її хвіст. І все ж мені вдалося втягти здобич у човен. «Оце так рибисько! — подумки радів я. — Тепер є з чим пройтися по нашій вулиці».

Я вже уявляв, як крокуватиму по Набережній, як усі здивовано вигукуватимуть: «Оце так рибалка!», «Молодчина, Юрко, герой та й годі!» Коли чую раптом: «Ти диви, яка красуня!» — то дядько Софрон побачив камбалу й підплив, щоб і собі подивитися на мою здобич. «Рідкісна гостя нашої затоки. Не менше п´яти кілограмів затягне. Ікряна камбалиха», — проговорив він, а тоді неждано-негадано: «Випусти, Юро, оцю матір камбалячу в море». — «Випустити в море! — аж сторопів я. — Жартуєте, дядьку. З якого це дива я викидатиму в море рибину. Я ж уперше в житті отакенну впіймав». А дядько й каже: «Коли випустиш, то через рік-два щодня ловитимеш не бичків, а камбал». — «Де ж вони візьмуться?» — спитав я. «Вони ж зараз у тебе в руках. Як можна піднімати руку на матір-камбалиху, коли з нею загине більше ніж десять мільйонів її діток-камбаляток. Подумай, хлопче», — мовивши таке, дядько взявся за весла і подався геть від мене — туди, де бички добряче клювали.

Я зовсім розгубився. До цього я жодної рибчинки, яка потрапляла на мій гачок, не повертав морю. Кращу рибу — на юшку, а дріб´язком пригощав котів, які завжди чекали мене на березі. А тепер он яку рибу — і за борт! Хіба таке можна зробити? Та коли я пригадав слова дядька Софрона: «Будеш отаких камбал ловити», — обіруч підхопив камбалиху й обережно випустив у море. Кілька хвилин вона трималася на поверхні і все дивилась на мене, а тоді пірнула так хутко, що в одну мить зникла у морській глибочині.

— Це ж діти моєї камбалихи, — пошепки мовив я. — Виходить, правду казав дядько Софрон, їх тут — мільйони, та чи виживуть вони, коли їх отако нещадно ковтають сіряки… їх треба врятувати! — у розпачі голосно вигукнув я.

— Кого рятувати? — сполохано схопив мене за руку Мишко.

— Оті листочки! То ж камбалята!

І я розповів Мишкові свою весняну пригоду. Тут з моря нагодилася велика зграя сіряків. Вони накинулися на беззахисних камбалят і почали пожадливо їх ковтати.

Ми залишили вікмор. Поверталися додому спохмурені, лише Пух пустотливо мотався по лузі, але коли натрапляв на тхорячу стежинку, падав і завзято тер лапами свого носа-картоплинку.

«Як врятувати камбаляток! — думав я, йдучи додому. — Невже ми не визволимо їх з біди?»

— Чого носи повісили? — зустріла нас мама. — Мабуть, зголодніли? Сідайте до столу. Снідайте, а тоді підете на вечірню юшку бичків наловите. Згода?

— Угу, — промимрили ми й сіли за стіл.

За якусь годину ми заякорили човна серед затоки і почали ловити сіряків. Вони клювали, як і вчора, встигай лише знімати з гачків. Цього разу ми вже знали, чому бички зібралися в Бугазі.

Зненацька сіряків не стало, а на гачки почала чіплятися нікчемна дрібнота: головаті, схожі на жабенят рудачки та ще дрібніші пуголовки. Що ж так наполохало бичків? Я озирався, але нічого не побачив. Коли раптом чую: «Хор-р-р! У-х-ху-х-х-о-о-о». Он воно що, здогадався я. Артист до Бугазу завітав.

— Юро, хто то, мов у хлівці свиня, хоркає? — почув ті звуки й Мишко.

— Свиня, кажеш, — посміхнувся я. — Правильно здогадався! Тільки це — морська свинка. Її ще дельфіном називають, а цього дельфіна я, здається, знаю. Його Артистом звуть.

— Ну, ти, Юро, даєш! Дельфіна він, бачте, знає! — засміявся Мишко і поправив окуляри.

— Не віриш? Тоді дивися, — задьористо вигукнув я, бо вже побачив Артиста, і, заклавши в рот два пальці, тричі пронизливо свиснув і високо підкинув над головою бичка. Там, де він мав упасти, раптом завирувала вода, а з неї на мить вихопилася зубаста паща дельфіна. Він спритно підхопив здобич.

Мишкові оченята враз стали круглі, мов п´ятаки.

— Як у кіно, — захоплено вигукнув він.

Я ще раз свиснув і підкинув бичка, але цього разу дельфін не підхопив його. Я помітив сплески води за гирлом — Артист подався у відкрите море.

— Ти, Юрку, бува, не дресирувальник дельфінів? — нарешті отямився мій друг.

— Цього дельфіна-самітника знають у нас всі, — почав розповідати я. — Повесні він оселяється у нашій затоці. Коли фелюги повертаються з моря, дельфін зустрічає їх біля гирла і рибалки щедро пригощають його рибою. А він — уявляєш! — зводиться на хвоста, крутить ним у воді й довго отако біжить за фелюгами: дякує за частування. За ті витівки рибалки прозвали його Артистом. Коли ж закінчується путина, Артист до осені залишає наш Бугаз. Де він живе, ніхто не знає.

Цього разу ми ледве-ледве, як кажуть рибалки, нашкребли на юшку різного дріб´язку. Сіряки більше не клювали.

«Це Артист розігнав сіряків, — подумав я. — Як же привадити дельфінів у наш Бугаз? Вони б розігнали всіх сіряків і врятували камбаляток».

Пузан-помагач

Тієї ночі я спав уривцем, бо з думки не йшли жваві листочки — камбалятка. Це ж уранці їх знову почнуть глитати ненажери-сіряки… Не спалося й Мишкові.

Перед ранком я все-таки заснув, і мені таке приверзлося! Нібито стою я на березі моря. Раптом завирувала вода і звідти випірнула величезна червоноока тварина, схожа на сірого бичка. Роззявивши зубасту пащу, страховисько кинулося на мене. У мене стислося серце. «Ось я тебе зараз пригощу»! — вигукнув я, підняв над головою весло і… прокинувся. Біля ліжка стояла мама.

— Синочку, з ким це ти уві сні воюєш? І чому це ви сьогодні так заспалися? Он уже й сонечко у віконце зазирає, і цуцик біля своєї хатки скавчить, на свого господаря чекає. Ану, вставайте мерщій! Ти, Мишку, візьми он тамечки, коло дверей, горщик зі сніданком для Пуха і біжи до нього, а ти, Юро, полізь на горище по сухі бички. Будемо снідати. Картопельку зварила. Та швидше мені, бо картопля холоне. Домовилися?

— Угу, — не дуже бадьоро прогули ми. Так хотілося ще поспати!

По рипливій драбині я видерся на горище і потрапив у царство запашистого духу: жмутиків лікарських трав і бичків, які були порозвішувані геть на всіх бантинах. Я зняв кілька низок бичків і тут-таки, одразу за перекладиною, у закутку побачив чималий запилений згорток. Я не раз його там бачив, але якось не звертав уваги, а тут щось ніби підштовхнуло мене до нього. Я розгорнув брезентину і побачив… дельфіна. Ні, не справжнього, але в нього, як у справжнього, був білуватий живіт, темно-сіра спина й блискучо-чорні оченята. Дельфінча було пузатеньке, мов бочечка. Хто його зробив і навіщо, я не знав. Іграшка? Наче ні — надто вона велика. І навіщо б в іграшки до живота було причеплено кільце, а до нього ще гумовий скрутень.

— Ма, а що то за дельфінча на горищі лежить? — спитав я матір, коли повернувся до хати.

— Яке дельфінча?

— Чимале, мов справжнє.

— А-а-а, — пригадала вона, — так то ж, синочку, твого діда пузан-помагач.

— Помагач?! Як це? Він же дерев´яний.

— І зовсім не дерев´яний, а з шамату — кори коркового дуба — зроблений. А для чого — розповім. Колись тюльку та хамсу в морі ловили не драгами, як тепер, а величезними сітчастими пастками-ставниками. Частенько у ті пастки з рибою потрапляли й дельфіни. Ото була біда! Вони рвали сітки, валяли жердини-гундери, на яких трималася пастка, а часом і самі гинули у тій западні. І от за порадою мудрія діда Мореписця твій дід злагодив оте дельфінча. Його ставили на якір осторонь від ставника. Помітивши його, дельфіни-азовчанки кидалися до нього й розпочинали підкидати, але гумовий скрутень міцно тримав пузька на одному місці. Якийсь час дельфіни вовтузилися навколо тієї іграшки, а тоді тікали геть з того місця і вже у ставник не потрапляли…

Я слухав мамусю, і все в мені аж тремтіло від радості: «Пузько — ось хто врятує моїх камбаляток!»

— Що з тобою, синку? — помітила мама мій стан.

— Нічого. Все нормально — навмисно байдуже відповів я. — А можна мені взяти пузька на море?

— Навіщо він тобі?

— Викупаємо його з Мишком, а може, й покатаємося на ньому.

— Бери, він тепер нікому не потрібний.

— Збираєшся сіряків лякати цим опудалом? Дудки! Не злякаються вони, — сказав Мишко, критично оглядаючи дельфінятко, що лежало на березі моря. Що й казати, вигляд у нього був не дуже грізний. Але я не здавався.

— Ще як злякаються, — відказав я. — Побачиш.

Ми заякорили Пузька серед гирла, а самі повеслували до вікмора. Пух лежав на своєму місці на палубі: він навчився самостійно берегом добиратися до фелюги.

На морському дні господарювали сіряки. Їх було ще більше, ніж учора, і нові зграї все прибували з моря: смачних камбаляток було скільки завгодно… Деякий час ми сумовито спостерігали за тим, як одна за одною рибчинки зникали у пащах бичків.

— Он якечки налякав розбишак твій пузько, — уїдливо сказав Мишко.

— Почекай, то вони ще його не помітили, — не втрачав я надію.

І от, нарешті, заметушилися бички. Вони тікали в море так хапливо, ніби за ними гналася зграя зубастої сули.

Що трапилося? Ми вибігли на палубу й одразу побачили, як велика зграя дельфінів завзято лупцювала кирпами нашого помагача, а він кумедно підстрибував на гумовій прив´язці. Кілька хвилин азовчанки футболили пузька, а тоді кинулися в море. Але дарма — бичків уже не було у Бугазі — їх розігнали…

— Ага, драпаєте, сірі ненажери! — горлали ми на всю затоку, і Пух радів разом з нами — він кружляв по палубі й заливисто гавкав.

— Камбалята-а-а врятован-і-і-і! — не вгавали ми. Я горлав, а з думки не виходило: чому дельфіни зібралися коло пузька і навіщо вони його підкидали?

Три дні по тому ми не відвідували вікмора, бо наш вітровказ увесь час «нюхав» червону пляму на стелі: отже, дув східний вітровисько, левант. До вікмора при такому вітрі було не добратися.

На третій ранок вітер стих, і ми знову були на палубі фелюги. Коли ж дісталися вікмора й зазирнули в ілюмінатор, то навіть не повірили своїм очам: ми знову побачили сірих бичків. Правда, цього разу вони вже ковтали не всіх камбалят — деякі з них підросли, так що й самі були не від того, щоб проковтнути креветку чи маленького крабика, але було ще багато й дрібненьких.

Я нічогісінько не міг збагнути. Та коли ми знову повернулися на палубу і оглянули море, то все зрозуміли: пузько-помагач зник. Де ж він подівся? Хто його поцупив?

Поверталися ми додому похнюплені й розгублені.

Мама одразу помітила наш настрій.

— Бачу, хлопці, у вас знов щось сталося. Чи, може, море висохло? — пожартувала вона.

— Ти жартуєш, а у нас справді неприємності. Зник наш пузько-помагач, — відповів я.

— Бути того не може, — не повірила мама. — Де ж би він подівся?

— Певно, хтось поцупив.

— Пусте, кому потрібна ця колода?

— Колода! — аж розсердився я. — Знала б ти, як нам потрібна ця, як ти кажеш, «колода».

— Ну, раз уже таке діло, то біжіть мерщій до діда Мореписця. Хто-хто, а він усе знає, що у нашому Бугазі відбувається. Може, він щось порадить.

Дідусь Мореписець…Чудувалися тополівці з нашого сусіда, старого рибалки Онупрія Платоновича. Було в нього інтересне захоплення — кожною рибиною він цікавився і чучел різних риб наробив стільки, що у хаті було не пройти, не пролізти. Навіщо, питається? А ще дід змайстрував під своєю тополиною високе зручне крісло і сидів там з ранку до вечора. Була в нього величезна підзорна труба, в яку він кожного дня оглядав море. Не дуже полюбляв наш сусіда, коли йому заважали. Отож як попадеш, бувало, під гарячу руку, начувайся! Та коли він був у гарному настрої, то ладен був без упину розповідати свої оповідки.

Нерішуче зайшли ми до двору Мореписця — хтозна, в якому він настрої! Тихенько наблизилися до тополини. Як завжди, Мореписець сидів у кріслі в затінку і уважно оглядав море. В діда, як у парубійка, буйна, але сива-сива чуприна, такі ж густі розльотисті вуса, а бородища аж на смугасту тільняшку лягає. Сам високий і худорлявий. На нас він і не глянув — поганий знак. Ми переминалися з ноги на ногу і не знали, що нам робити. І все ж я набрався сміливості і якомога чемніше привітався:

— Доброго вам ранку, Онупрію Платоновичу!

— О! — озирнувся дід і поклав на коліна свою трубу. — В мене, виявляється, гості. А які гості, зараз подивимося, — він начепив окуляри, з-під світлих брів оглянув нас. — Он, виходить, хто прийшов! Сусіда, Юрко, а з ним, клянуся своєю бородою, його друзяка.

— Мишко-степовик, — підказав я і полегшено зітхнув: дідусь був у чудовому настрої.

— Дуже приємно. І тим приємніше, що ми, як-то кажуть, про небогу, а вона до порогу, — дід уважно оглянув нас і чомусь значуще кахикнув. — Сідайте онде на ослінчик під тином.

Ми сіли.

— А тепер, діти, я розповім вам, хто потягнув вашого дельфінчика-пузька.

Від несподіванки ми аж на ноги скочили й оторопіло вп´ялися очима у діда-чарівника: звідки він дізнався про нашого дельфіна?

Помітивши наше здивування, дід вдоволено розгладив руками бороду.

— А чого це ви підхопилися? Сідайте і слухайте, а головне, не дивуйтеся. Я вже давненько спостерігаю за вами в Бугазі, хоча й не розумію, — він чомусь лукаво посміхнувся, — що ви там робите і навіщо заякорили мого давнього знайомого — пузька-дельфінчика. Стільки він свого часу рибальських ставників зберіг у морі! Я не буду вас ні про що розпитувати, бо знаю, що то ваша велика таємниця. Правду я кажу?

— Ага, таємниця, — закивали ми головами, не в силі одірвати очей від бороданя-чарівника.

— Хлоп´ячу таємницю я, звісно, поважаю. На моє тверде переконання, кожен справжній юнак повинен мати свою таємницю.

— Хто ж, діду, поцупив нашого пузька? — від нетерплячки ми не могли всидіти на місці.

— Чорномор!

— Який чорномор? Казковий?

— Ні. Справжній чорноморський дельфін, якого ще вчені називають афаліною.

— Де ж тепер нам шукати нашого помагача?

— На кладовищі.

— На кладовищі? — жахнулися ми. — Але чому?

— Та не лякайтеся ви так! — засміявся дід. — Дельфінча ваше — на дельфінячому кладовищі зараз…

— А хіба і таке є? — здивувалися ми.

— Еге ж, є й таке, — відповів Мореписець. — Дельфіни — як люди, ото лише живуть у воді. У них, як і в нас, є свої закони і звичаї. Нас, людей, вони приймають за своїх найліпших друзів. Вони завжди поспішають рятувати людей, які потрапили в біду. Пригадую, не один раз, коли рибальську фелюгу десь у морі прихопить, було, шторм´яга, рибалок до самого берега супроводжувала дельфіняча зграя. Щоб у разі чого врятувати людей.

Нашу матінку-землю дельфіни вважають святинею. Мабуть, тому, коли якийсь дельфін загине в морі, його друзі обов´язково викинуть на берег, і не де-небудь, а на своєму кладовищі. Второпали?

— Зрозуміли. А до чого тут чорномор? — допитувався Мишко.

— У тому чорноморі, хлопче, й заковика. Вашого пузька дельфіни сприймають за мертвяка і намагаються будь-що викинути на кладовище, але для цього в них не вистачає сили, бо міцненько його тримає ґумовина. А от цими днями на допомогу нашим дельфінам-азовчанкам приплив величезний чорноморський дельфін. Він своєю кирпою такечки гахнув вашого пузька, що той, мов м´яч на футбольному полі, підлетів, якірець не витримав, а вслід уся зграя підхопила його й погнала туди, — Мореписець махнув рукою на південь, до маяка-моргуна. — Отам і шукайте свого пузька.

Дідусь, хитро прискаливши око, раптом поцікавився:

— А чи не скажете, хлопчаки, чи клює сіряк отакої літньої пори в Бугазі?

— Ще й як!

— Ото вірна прикмета, що цієї весни камбалиха залишила своїх камбалят у нашій затоці. Бички ой і ласі до тих рибчинок і водночас страх як бояться дельфінів, — дід значуще кахикнув. — Та не такі вже страшні бички для тих мальків, бо вони швидко ростуть, а от рудий скат, якого науковці називають морською лисицею, — то вже справжнє лихо. Він ковтає камбалят і величеньких, причому знаходить їх навіть уночі, і тоді, коли рибчини зариваються в мул. Це досить таємнича істота! Хоча й живуть морські лисиці в Чорному морі, але інколи запливають і в наше море, щоб поласувати камбалятами…

Ми вже неуважно слухали бороданя, бо морська лисиця зовсім не цікавила нас і нам не терпілося знайти нашого пузька. Ми почали соватися на ослінчику.

Дід це помітив.

— Ну, що ж з вами зробиш, біжіть, шукайте свого хвостатого помагача. А я подивлюся, що збирається робити отой сейнер у нашій затоці. — І Мореписець узяв свою трубу, яка лежала на його гоструватих колінах. Ми цього лише й чекали і чкурнули з двору…

Ми шукаємо кладовище дельфінів

Дорога була кожна хвилина, але ми й не гаяли часу. Хутенько поклали у заплічник окраєць хліба, сухих бичків, редиску, помідори — і гайда. Певна річ, з нами побіг і наш слідець. Мишко примусив його обнюхати брезент, у який був замотаний пузько. Отже, на Пуха ми покладали великі надії.

За Тополівкою, помітивши гостроверхі могили, Мишко здивувався:

— Ти диви, і отутечки, як у нашому степу, кочовицькі могили…

— Хіба то кочовицькі? Це тополівське кладовище. Ям для померлих на косі не копають, бо копнеш — вода. Тому над труною насипають купу піску, — пояснив я.

— Косян ховають, як скіфів у давнину, — роздумливо зауважив Мишко.

Ми крокували по стежинці, яку протоптали камкарі.

…Усі тополівські рибалки, тільки-но кінчиться путина, стають камкарями. Замість весел і сіток вони беруть у руки звичайні вила та граблі і рушають на берег моря збирати щедрий врожай морської трави — камки, яку під час шторму викидає на берег море. Камкарі згрібають врожай. Сушать траву на пляжах, потому складають у стіжки. Рибгосп постачає камкою будівельників тваринницьких ферм: кращого утеплювача годі шукати. Камка не горить і не гниє — справжня вічна трава…

Камкарівська стежка інколи крутилася поміж лагунами та круглими лиманчиками, оточеними стіною непрохідних очеретів, і знову вибігала на берег моря, яке цього ранку ледве коливалося, — повівала легесенька моряна.

Коли ми йшли повз лимани, з очеретів лунали сторожкі голоси птахів. Найчастіше — відомої репетухи, великої очеретянки, та уривчасте кахкотіння крижнів. То мати-качка попереджала своїх пухнастиків: «Ках-ка, ках-ка — небезпека, ховайтеся».

Наш Пух біг поруч зі своїм господарем. Іноді він на мить зупинявся, прислухаючись до незнайомих звуків, а ніс його безупинно ворушився: о, скільки тут було різних пахощів!

Ми пильно роздивлялися навкруги — шукали дельфіняче кладовище, але бачили лише просолені морською водою та вітрами чудернацькі корчі, викинуті на берег хвилями, засипані піском скелети рибальських човнів, лозяні кошики для риби, які десь з сейнера злизала хвиля, та численні стіжки камки, наскрізь пропечені сонцем. Ми так захопилися пошуком, що й не помітили, як зник Пух. Зупинилися. Де ж бо він подівся?

— Пу-х-х-х! — стривожено гукнув Мишко. Тут з очерету почулося пронизливе вищання, і звідти вихопився великий довгоногий птах. Що там трапилося? Ми кинулися було на виручку свого слідця, але тут він виліз і сам. Але що з ним сталося? Це був не Пух, а якесь нікчемне створіння, заляпане мулякою, обплетене зеленим жабуринням. До того ж між очима в нього з´явилась величезна гуля. Пух винувато блимав оченятами і, задерши голову, розпачливо гавкав услід птахові.

— Юро! Глянь-но на Пуха! — жахнувся Мишко.

— Бугай! — відказав я.

— Бугай? Де бугай? — стрепенувся Мишко.

— Ондечки полетів, — махнув я рукою вслід птахові. — У нас бугаями називають великих, завбільшки з чаплю, птахів, які вечорами ревуть, як справжні бугаї. Вони страх не люблять тих, хто до їхньої хати-кубла стромляє свого носа. Так що можеш сказати спасибі, що він Пухові в лоб поцілив, а не в око, — сказав я.

Пуха довелося викупати в морі, після чого він, ляпаючи вухами, обтрусився. Сонечко добре припікало, він швидко висох і вже більше не потикався в очерети, лише завзято гавкав на кожну пташину, яка потрапляла йому на очі.

Чим далі просувалися ми, тим частіше зустрічалися в морі острівці — великі й зовсім малі, а над ними білі хмари галасливих чайок.

— Чаїні острови, — пояснив я. — А онде глянь — бачиш отих буро-рябих із сірими хвостами птахів? Це хижаки — болотяні луні. Цікаво — чого вони тут зібралися? Може, дельфіняче кладовище надибали? Де ж тоді воно?

Незабаром ми дізналися, чому лунів цікавлять чаїні острови. Вони полювали за яєчками і чаєнятами. Та де там! Варто було хижакам опуститись на острівець, назустріч їм здіймалася хмара чайок. Вони хоробро захищали свої володіння, тільки руде пір´я летіло з розбишак. Хижаки поверталися на берег, спочивали, а згодом знову атакували чайок.

Ми забилися вже далеко, але кладовища так і не знайшли. Я звик до косянської спеки, а от Мишко раз у раз знімав окуляри і витирав хусткою з чола піт: сонце пропікало до кісток.

— Ой, глянь, Юро, лебеді! — раптом вигукнув Мишко. Я подивився в бік, куди тицьнув рукою мій друг, і побачив там великих білуватих птахів, які, кумедно зігнувши свої довжелезні шиї і виставивши наперед великі, мов кинджали, дзьоби, прямували до нас. Ми попадали на пісок і затаїлися.

— То ж не лебеді, а баби-носарихи. їх ще називають пеліканами, — сказав я.

Не долетівши до берега, де ми затаїлися, носачки незграбно шубовснули у воду, і так, що хмарка бризок здійнялася над ними. Їх було семеро. Задерши голови, вони уважно оглядали небо. Певно, ще на когось чекали. Справді, трохи перегодом на обрії з´явилася друга пташина зграя. Це були значно менші чорні птахи, схожі на морських качок. Ото лише шиї мали надто довгі. Летіли вони швидко і, помітивши носатих баб, попадали навколо них. Потому оточили пеліканів кільцем і почали пірнати.

— А то що за птахи? — допитувався Мишко.

— Баклани, славетні пірнальники й риболови. Дивися уважно, Мишку, — порадив я, — от-от вистава розпочнеться, і така, що й по телевізору не побачиш.

Мишко принишк, пильно придивляючись до ще не бачених птахів. Поруч із ним лежав Пух і, висолопивши язика, теж дивився на море.

Хоча над нами серед синього неба висіла розжарена куля сонця, яке дошкульно припікало, ми терпляче чекали вистави.

Раз у раз над водою з´являлися спритні баклани. Вони поспіхом ковтали рибу і знову пірнали. Та ось один крилатий рибалка, тримаючи у дзьобі сріблясту рибу і важко махаючи крильми, підлетів до своєї сусідки носачихи і на мить, мов боривітер, завис над нею. Баба рвучко підвела голову і роззявила свою величезну пащу. Ту ж мить баклан кинув рибину, яка влучила простісінько у баб´ячу пельку, а рибалка важко гепнувся на широку баб´ячу спину, мов літак на аеродром і, широко розкривши крила, почав сушити пір´я.

— Кіно, справжнісіньке тобі кіно, — захоплено репетував Мишко. — Не розумію, чому невеликий птах підгодовує отаке бабище.

— Мусить.

— А чого?

— Та розумієш, у баклана швидко намокає пір´я, і він не може ні пірнати, ні літати, тому змушений сідати на бабину спину, щоб просохнути. Сама ж носариха не здатна пірнати за рибою, а має добрячий апетит. От вона й дозволяє сідати на спину бакланам, та лише тим, які пригощають її рибкою. Отако й живуть ці птахи у нашому морі.

Перегодом усі «аеродроми» були зайняті. Це було таке дивовижне видовище, що ми забули про все на світі, навіть про те, як ми опинилися отутечки. Забули і про свого пузька. Отямилися лише тоді, коли я помітив велику зграю дельфінів. Вони поводились якось дивовижно — часто виплигували з води і кудись поспішали, а дельфінячий ватаг щось штовхав перед собою. Що саме, я не роздивився, бо зграя зникла за острівцем. Чому зібралась отака зграя дельфінів? Що штовхав ватаг? Стривай, стривай, та це ж азовчанки на кладовище поспішають, здогадався я.

— Гайда за мною! — рвучко підхопився я і щодуху помчав за дельфінами, а за мною й мої супутники.

— Юро, — наздогнав мене Мишко, — куди це ми біжимо?

— До пузька, — відрубав я. — Він там, на краю коси.

Незабаром стежинка, якою ми бігли, стала ледь помітна, а перегодом зникла зовсім. Ніхто отутечки не ходив, бо закінчився камковий берег і почалися бур´яни.

Онде, і не так далеко, стирчав височенний червоний стовп — маяк-моргун. Отамо вже кінчалася наша коса, а ми так і не знайшли кладовища дельфінів. Може, дід Мореписець пожартував?

Раптом Пух, який біг попереду, зупинився і сторожко гавкнув. Що там? Підбігли до нього й одразу побачили зсохлі шкури дельфінів, їхні скелети. Ближче до моря лежав мертвий дельфін, який не встиг ще й висохнути. Я глянув на море, але дельфінів там уже не було. Де ж наш Пузько? Обійшли все кладовище, а свого помагача так і не знайшли. Наш слідець теж метушливо бігав уздовж берега, до всього принюхуючись. Раптом він зірвався з місця і кинувся у хащі колосняку — далеченько від берега.

— Знову бугая надибав? — занепокоївся Мишко.

— Ні. Бугаї живуть лише в очеретах.

У колосняку Пух зняв лемент.

— Мабуть, їжака надибав, — байдуже відказав Мишко. Справді, гавкун повернувся, збуджено гавкаючи, та згодом знов кинувся у ті ж зарості.

— Чого б це я репетував, — вже роздратовано мовив мій друг і неохоче пішов за своїм Пухом. І раптом:

— Юро! Давай сюди. Пузько знайшовся!

Високо піднявши хвоста, наш дельфінчик стирчав у багнюці— он аж куди зафутболив його чорноморський моцак!

Ми принесли пузька до моря і ретельно обмили. Можна було б повертатися у Тополівку. Ми й рушили було, але відразу ж зрозуміли — так нам пузька не донести. Вихід один — тягти його волоком по воді. Мотузкою прив´язали до голови дельфінчика ґумовий скрутень і, брьохаючи по воді, потягли його до Бугазу. На цей час уже заходилося на вечір, але сонце ще добряче припікало… Ми швидко стомилися, та й час було заморити черв´ячка.

Витягли пузька на берег, влаштувалися у затінку маслини і, як мартин-реготун на тюльку, жадібно накинулися на помідори, редиску, бички… Зрозуміло, не забули підгодувати й Пуха.

— Ой, як пити захотілося, а ми ж і краплини не взяли з собою! — раптом згадав Мишко.

— Вода є, та ще й холодненька…

— Де? — Мишко недовірливо глянув на мене. — Все тутечки солонюче — і повітря, і вода, і сонце…

— Гайда за мною, — бадьоро вигукнув я і побіг до горба черепашечника, вкритого соковитою травою. Там ми знайшли напівзариту діжку, ретельно прикриту фанерною накривачкою. Зверху лежав великий алюмінієвий кухоль. Зняли накривачку, і з діжки війнуло приємною прохолодою. Я набрав кухоль води. Мишко припав до нього спраглими губами і почав жадібно пити.

— Оце водиця. Холоднюча та смачна ж яка! Хто її привіз сюди, на косу, тому слід низенько вклонитися!

— Черепашкам кланяйся.

— Яким?

— Отим, на яких стоїш. Це ж вони зимою та навесні ввібрали в себе всю вологу снігів, дощу, ще й роси.

— Он воно що! А як же вода потрапляє в діжку?

— Дуже просто. У діжці немає дна. Якщо б її закопали глибше, вода вже була б солона.

— А чому? — не вгавав Мишко.

— Тому що прісна тримається на поверхні, бо легша за морську. А закопали діжку камкарі.

…Знову стягли ми в море нашого пузька. Тепер стало легше брести. Та хоч як поспішали, а дотягли його до затоки вже тоді, коли сонечко заховалося у вечірню золотаву хмарину. Не прийшли, а ледве притягли свої нещасні ноги. І все ж устигли того вечора заякорити пузька на те саме місце біля гирла.

З тиждень ми спостерігали з нашого вікмора за тим, як підростають камбалята. Вони вже не ховалися, помітивши бичка-заброду, і навіть були не від того, щоб і самим проковтнути якогось із них. У нас аж на душі полегшало. Ми ж урятували он скільки камбаляток!

Одного ранку зняли нашого пузька: він уже був непотрібний. Годі дратувати дельфінів! Помагача знову загорнули у брезентину і поклали на горище: може, ще коли згодиться!

Камбалячий вовк

Одного разу прибігли ми до нашого вікмора, щоб помилуватися врятованими камбалятами. Тепер у них немає ворогів. Живіть, ростіть собі!

Сонячне проміння добре освічувало морське дно. Перше, що ми побачили, так це зграйку тюльки. Рибчини саме снідали, ганяючись за дрібнотою — одноокими рачками-циклопами. Згодом помітили камбаляток. Одне з них влаштувалося біля ілюмінатора. Ми побачили, як воно здобуває собі їжу. От рибчина, припавши до дна, почала щосили ляпати по ньому плавцями, які оточували все її майже кругле тіло. Відразу над рибкою знялась золотава хмарина муляки. Коли ж вона розтанула — зникло й наше камбалятко. Коли уважно придивилися, помітили над купкою глею дві блискучі намистинки — очиці хитрющої рибчинки. Оченята весь час ворушилися, стежили за тим, що діялося навколо. От з моря з´явився здоровило-сіряк. Він попрямував до того місця, де зачаїлося камбаля, а воно зовсім не злякалося свого недавнього ворога і з місця не зрушило. Згодом з-під каменюки виліз невеличкий, завбільшки з маленьку монету, крабик. Кумедно перебираючи ногами, крабик подався на пошуки поживи і раптом зупинився, піднявши над головою куценькі вусики: помітив очиці. Що воно? Може, пожива? Клишоногий мисливець став повагом підкрадатися до неї. Коли ж він хоробро плигнув на здобич, над ним здійнялася хмаринка мулу і невдаха-ловець опинився у пащі камбаляти, яке знову затаїлося. Тепер до нього підплив морський тигр. Отако жартома рибалки називають малесенького бичкурика, який має войовниче — смугасте, як у тигра, забарвлення. Морського тигра теж зацікавили блискучі оченята, і він опинився у роті спритного ловця. Камбалятко проковтнуло ще необережну креветочку.

Одразу було видно, що камбаля має справжній вовчий апетит. Ще довго сиділи ми у нашому чудесному вікморі, споглядали життя морських мешканців. А вже коли зібралися додому, несподівано помітили у синій підводній далечині якусь велику невиразну тінь, яка наближалася до нас. Відразу на дні зчинилася метушня: кинулись навсібіч рибчинки, шмигонули під каміння краби і морські тигри. Я помітив, як у нашого камбаляти просто між очима зачаїлась креветка, а ловець не звернув на це уваги. Що б усе це означало? А невідома істота підпливала все ближче.

Спочатку я подумав, що то пливе отакенна камбала, але швидко упевнився — ні. Де вже тій камбалі! Ми чітко бачили велику плескату з довжелезним хвостом рибу.

— Що то? — схопив мене за руку Мишко.

— Мовчи. Не знаю, — прошепотів я, пильно стежачи за кожним рухом морського приблуди. Зовні він справді скидався на камбалу, але був набагато більшим і мав гоструватий писок. Раз у раз тварина, піднявши догори хвіст, усім тілом припадала до дна і щось ковтала, а тоді знову, вигинаючись і махаючи великими, мов пташині крила, плавцями, невпинно наближалася до вікмора. Вже поруч з ілюмінатором приплентач підняв догори рило і показав нам свою страхітливу пащу, геть-чисто обтикану гострими, як голки, зубами. Вслід за тим хижак кинувся на дно, саме в те місце, де зачаїлося наше камбалятко, і за мить хутко попрямував до Бугазу. Я уп´явся очима в те місце, де ховалося камбаля, але його очиць уже не побачив. Я відчув, як у мене по спині пробіг морозець, і зауважив, як тремтять Мишкові руки: він тримався за моє плече. «Як же ця тварина знайшла камбалятко? Воно ж надійно ховалося під мулякою». Коли вже тінь хижака розтанула у блакитному мареві, Мишко у розпачі вигукнув:

— Отакого одоробла ніякі дельфіни не злякають!

— Де там дельфінам! Вони й самі від нього тікатимуть, — погодився я.

— Негоже кидати напризволяще камбалят, — рішуче вигукнув мій друг, — тварюку треба знешкодити.

— Ага, — коротко погодився я, все ще розмірковуючи над тільки що побаченим. Хто ж це прибув до нашої затоки? І раптом я пригадав оповідку Мореписця.

— Стривай, стривай, Мишку. Це ж вона, — поспіхом вигукнув я.

— Хто?

— Морська лисиця, от хто! Пам´ятаєш, нам про неї дід Мореписець розповідав.

— Хіба ж то лисиця, це справжнісінький вовк!

— Камбалячий вовк! — потвердив я. — І не будемо гаяти часу. Гайда додому, щось придумаємо, — запропонував я, і ми поспіхом вибралися на палубу, де нас радо зустрів Пух, якому, певне, вже набридло на самоті шкваритися на сонці.

Поверталися додому мовчки, міркуючи про одне й те ж: як урятувати камбалят від нового ворога: нас знов обсіли турботи.

— Не розумію, що з вами коїться, хлопці! — здивувалася мама. — Вас хоч до моря не пускай. Маєте такий вигляд, ніби замість бичка у вас клюнула сула кілограмів на десять і… зірвалася.

— Ні. Не зірвалася. Ми лише збираємося ловити отакенну рибину, — Мишко широко розвів руки.

— Ого! — мама стримано посміхнулася. — Тільки ж глядіть — для такої риби слід прихопити дідусеву сомоловку, — жартома підказала вона.

— Сомоловка!!! — аж скрикнув я. — Як же я про неї забув? — і ми побігли до моєї кімнати.

Я відкинув віко скрині. В куточку під бичколовками лежала сомоловка — великий рогозяний поплав, на який був намотаний міцний шнур.

— Що то? — здивовано спитав Мишко.

— Сомоловка дідусева.

— Отака незграбна? Хіба нею можна щось піймати?

— Хе! Ще й як! — квапливо розповідав я. — Колись до нашого Бугазу запливли з Дону величезні — дідусь казав пудові — соми. То цих сомів ловили саме оцією снастю. На гачок чіпляли живця-бичка, а тоді з човна кидали наживу і цей поплав серед гирла, де снувала риба. Самі ж рибалки веслували до берега і там чекали, поки сом проковтне бичка й почне тягати по затоці цей поплав. А тоді на човні наздоганяли його і випручували рибу. Тепер ми вже обов´язково піймаємо вовцюгу! Одне погано — гачок заіржавів, він тепер, мабуть, не витримає камбалячого вовка, — невесело закінчив я.

Справді, від гачка сомоловки лишилась тоненька зігнута залізячка. Мишко взяв той гачок у руки, крутнув, і він розпався на шматочки. Де тепер дістати міцного гачка?

Ми похапцем переглянули дідусеве начиння, але того, що треба, не знайшли. Тоді я побіг до мами.

— То ви справді збираєтеся ловити сомів? — здивовано подивилася вона на мене.

— Яких там сомів, — удавано байдуже відказав я. — Хочу Мишкові показати гачок, яким їх ловлять. Він зроду таких не бачив.

— Е, синочку, давно вже рибалки повикидали на смітник оті великі гачки, якими не те що сомів, а й осетрів ловили. Стривай, сину, може, у тітки Мухи якийся зостався.

— Якої це тітки Мухи? — спитав Мишко.

— Дружини моториста Івана Мухи, — відповіла мама. — Юрко знає.

— Знаю, знаю, — підхопився я.

— Е, ні, зачекайте, хлопці! — зупинила нас мама. — До тітчиного двору не так просто зайти.

— Чому?

— Заждіть хвильку, — коротко кинула мама і подалася на город. Звідти вона повернулася з двома жмутками капустяного листя.

— Що це? — здивувалися ми.

— Перепустка, — посміхнулася мама. — А тепер катайте. Та дивіться мені, шануйтеся, бо тітка Муха — жінка з характером, хутенько витурить зі свого двору неслухів…

Під старезною тополиною притулилася хатина моториста, оточена, як і у всіх рибалок, очеретяною огорожею. Неподалік на лужку паслися дві кози, чорна і біла.

Коли ми підійшли до хвіртки, перед нами мов з-під землі з´явився великий сірий цап. Він рішуче націлив свої гострі роги у наші животи і витріщив нахабні очі. Від здивування ми навіть позадкували, та одразу ж здогадалися, навіщо мати дала нам оту перепустку.

Цап хапонув зубами наші капустяні жмутики і зневажливо пошпурив їх геть під тин, а сам подався до кіз.

Ми зайшли до двору, але нікого не побачили, навіть стурбувалися: невже нікого немає у цій хатині? Та ось двері рипнули, і на ґанок випливла огрядна тітка з крутими плечима. Голова її була пов´язана білою хустиною, кінці якої стирчали на маківці, мов кролячі вуха. Вона зовсім не була схожа на Муху.

— Хлопчики, а як це вас козел проґавив? — пішла вона до нас.

— У нас була перепустка.

— Ну, одразу видно, що свої, косянські, — посміхнулась вона до мене.

— Ну, здрастуй, Юрку! А хто ж це з тобою?

— Мишко.

— Ото й добре, що вас двійко, — чомусь зраділа тітка Муха, — тепереньки, гості дорогі, сідайте за стіл, а я хутенько, — і вона метнулась до хати.

Ми всілися біля столу. Тітка поставила перед нами по дві склянки і знову потопала до хати. Цього разу вона повернулася, тримаючи у кожній руці по глечику: один був темнуватий, другий білий. У першу склянку вона налила молока з білого глечика, а у другу — з темного.

— Пригощайтеся!

Ми зовсім не збиралися засиджуватися за столом, бо пам´ятали: камбалячий вовк у цей час ковта наших рибчинок. Тому поспіхом видудлили молоко.

— Яке вам, дітки, більше сподобалося молочко — з білого чи з чорнуватого глечика?

— Начебто однакове, — поспішив з відповіддю Мишко.

— Ой, помиляєшся, хлопче, у білому смачніше.

— У білому, у білому смаковите, — поквапився я, щоб скоріше перейти до діла. Правда, як це зробити, ми не знали. Але нас виручила сама тітка Муха.

— Я так і знала: кращого молочка, ніж од білої кози, у всій Тополівці не знайти, — задоволено мовила вона. — А тепер скажіть мені, хлопці, чого це ви надумали мене провідати? — поцікавилася вона.

Я, тамуючи хвилювання, спитав:

— Чи не знайдеться часом у вас, тіточко, гачка?

— Та хіба у вас, діти, гачків уже не стало?

— Ні. Гачки є. Але нам потрібен великий, яким колись сомів ловили.

— Гачок великий?! Це ж треба! — тітка аж руками сплеснула. — Це ви вже в мене треті будете. Не так давно приїздив опецькуватий чоловік в окулярах і з портфелем. Для обласного музею попрохав такого гачка, а ото вчора завітала балакуча молодиця з районного музею — теж за гачком. А ви ж тоді з якого музею будете?

— Ми… ага, значить… зі шкільного музею. Точно, зі шкільного, — виручив Мишко.

— Ну, коли вже таке діло, — тітка Муха уважно оглянула нас, — тоді пошарте отам, у скрині. Може, й знайдеться якийсь.

Ми підбігли до хтозна-якої старезної скрині і ледве підняли важке віко. Скриня була доверху напхана різним залізяччям — шматками дроту, величезними іржавими замками з одірваними дужками, якимись дивовижними прасками, сковородами. На самісінькому дні ми знайшли гачок. Він був не такий уже й великий, але міцнющий, — на нього не те що камбалячого вовка, а й справжнього крокодила можна було випручити. Саме такого нам було треба.

— Знайшли? — несподівано підійшла до нас тітка.

— Ага, ось він, — показав Мишко нашу знахідку.

Тітка взяла гачок і уважно оглянула його.

— О, таки є! Ще й який! Це ж справжній білужачий гачок. Пам´ятайте, дітки, давно, ой як давно скував його дід Мусій Ількович Муха. Досі подейкують, що на такі гачки у нашій затоці рибалки піймали одного разу стопудову білугу. Подумайте — сто пудів! Це ж півтори тонни важила ота рибина…

…За ворітьми тітчиної садиби нас знову зустрів цап. Він байдуже оглянув нас. Біля нього стояли кози. Вони доїдали наші капустяні перепустки…

Мишко підняв над головою гачок.

— Тримайся, камбалячий вовчуго! — войовниче вигукнули ми і щодуху помчали додому.

Ми збиралися того ж дня податись до гирла ловити камбалячого вовка, але сталося так, що нам довелося до вечора помагати мамі підв´язувати виноградні лози на нашому городі.

Після вечері похапцем розпочали готувати свою снасть. Перш за все змотали з сомоловки весь шнур і перевірили його: він був довгий і досить міцний. До нього я прив´язав гачок, який скував дід Муха, а вище причепив свинцеве грузило.

— Назвемо цю снасть «вовколовкою», — запропонував Мишко.

Я погодився з ним.

Нам залишилася дрібничка: упіймати вранці бичка-живця.

Дарунок Кніповича

Тільки-но ранкове сонечко показалося над морською затокою, ми рушили ловити камбалячого вовка. Мишко ніс весла, а я обіруч притискав до грудей нашу «вовколовку». Пух плентався ззаду. Він часто зупинявся, тер лапами очиці, позіхав, — не виспався, бідолаха.

Нам поталанило: ми скоро піймали живця, здоровенного головатого сіряка, кинули його у цеберко з водою і швидко попливли до вікмора.

І от настав вирішальний момент: я розмахнувся й пошпурив живця в море так, щоб його було видно з вікмора. Потому я змотав з «вовколовки» частину шнура — щоб підсікти вовка, і ми спустилися у наш підводний закапелок.

В ілюмінатор добре було видно живця. Він завзято сіпався, намагаючись утекти, але його надійно тримало грузило. Навколо бичка зібралась усяка дрібнота: креветки, бичкурики — морські тигри. Але вони нас не цікавили. Ми чекали вовка. Повільно, ой як повільно минав час! Ось уже невеселі думки почали роїтися в наших головах: може, хижак проплив мимо — гирло ж широке, а то, дивись, оселився десь серед Бугазу, а ми, дурні, сидимо оце, чекаємо біля моря погоди.

— Він! — сіпонувши мене за рукав, прошепотів Мишко. Я побачив невиразну, але вже знайому тінь хижака. Він плив прямісінько до вікмора. Мабуть, помітив нашого живця. Затамувавши подих, ми чекали, а я що було сили затис у руці шнур. От вовцюга на мить повис над нашим бичком, як і того разу, показав нам ротяру, але замість того, щоб накинутись на поживу, чомусь кинувся вбік і дав драпака… Отакої! Від несподіванки ми аж відсахнулися від ілюмінатора. Що б це сталося? Що налякало хижака?

— Хитрющий вовцюга, ворога якогось угледів, — висловив припущення Мишко.

— Не побачив, а відчув, — уточнив я.

— Може, шнура злякався?

— Різних шнурів знаєш скільки на морському дні валяється. Мабуть, його гачок налякав, від нього ж залізяччям тхне, — уголос розмірковував я.

— Що ж будемо робити? — зовсім розгубився Мишко.

— Як це що! Зануримо снасть у діжку з тюльковим жиром. Вона пропахтиться рибою, і тоді ми знову повернемося ловити вовка. Згода?

— Згода, — повеселішав Мишко. — Завтра вже напевно витягнемо на берег злодіяку. Буде знати, як камбалят ковтати.

Але на ранок нас чекала несподіванка. Прокинувшись, я аж зойкнув від здивування: севрюжка-вітровказ націлив свого носа прямісінько в чорне кружало. Знадвору було чути, як тривожно шумить тополина й гуркоче море. Отже, дув кішкодер — північно-західний вітрюган. Ми побігли на берег. Море бушувало. Воно осатаніло верещало, гуркотіло, мов громовиця, і сичало, як велетенська зміюка. Мій друг остовпів від здивування.

— За одну ніч отако сказилося, — не міг повірити він, слідкуючи, як величезні білогриві хвилі, наздоганяючи одна одну, кидалися на берег. Вони випльовували на пляж білу піну і яскраві зелені листки морської трави, яка на очах буріла і перетворювалася на камку.

Три дні не вгавав вітрюган, і три дні квасилася в діжці, у риб´ячому жиру, наша «вовколовка». Та ми не сумували; в таку погоду камбалячий вовк, голодний, відлежувався десь у своєму лігві. Ну й накинеться він на нашого живця!

Коли на морі нарешті запанувала тиша, ми попливли за живцем. Після шторму клювала лише дрібнота, яка, на наш погляд, не могла спокусити камбалячого вовка. Та зрештою нам пощастило: Мишко впіймав сіряка, правда, худючого та поганючого.

Але кращого не було часу ждати — сонечко вже он як підбилося…

Цього разу чекати довелося недовго. Ледве ми влаштувалися у комірчині, як помітили хижака: здавалося, він тільки й чекав на нас. Не встигли ми закинути вовколовку, як руку мою боляче обпік шнур.

— Ага, попався-таки, злодіяка! — загорлали ми і враз опинилися на палубі, де я закріпив снасть. На воді, поруч з фелюгою, по-чудернацькому підскакувала й витанцьовувала «вовколовка»: це з такою швидкістю хижак змотував з неї шнур. Тоді її ніби підхопив глісер і потяг у затоку. Ми скочили у човен і кинулися слідом. Треба було поспішати — наша здобич могла вийти в море. А тим часом величезний поплав вовколовки, мов оскаженіла тварина, з неймовірною швидкістю в´юнив по затоці. Іноді він кидався до берега, мчав упродовж пляжу, а тоді круто повертав і знову починав кружляти серед затоки. Та ось ми стали помічати, що наш поплав більше не пірнає, значно тихше гасає, іноді зупиняється. Нарешті він зовсім застиг серед затоки.

— Скінчилося пальне, — радо вигукнув Мишко і натис на весла: настав час цупити вовцюгу на берег. Але друг мій помилявся. Коли ми підпливли до поплава і спробували витягти шнур, у нас нічого не вийшло. Вовк з місця не рушив. У хижака ще було пальне.

Тримаючи шнур обіруч, я відчував, як десь на глибочині шалено пручається хижак. Іноді він сіпав з такою силою, що шнур боляче впивався в мої долоні. Я тримав хижака, а подумки весь час повторював: «Тільки б не зірвався, тільки б не зірвався!» І при нагоді потихеньку підтягував здобич ближче й ближче до човна. Та ось наш кіль врізався в береговий пісок.

Тепер ми вже вдвох з Мишком цупили вовцюгу. Здавалося, ще трохи, і перемога буде за нами. Але чим ближче ми підтягували його до берега, тим завзятіше він пручався. Попід самим берегом він почав виринати на поверхню. Роззявивши пащу, вовцюга крутив головою, намагаючись будь-що звільнитися від гачка. Але ми пильнували, як могли!

Аж ось нарешті ми побачили у прозорій воді плямисте рибисько з довгим, як у кота, хвостом. Своїми булькатими очима вовк люто зиркав на нас і був не проти, певно, не від того, щоб проковтнути, як отих камбалят. От його рило вже торкнулося берега. Ми, зібравшись на силі, сіпонули за шнур — хотілось одразу витягти здобич на берег. Шнур нап´явся, мов струна, і бринь — перервався. Ми попадали на пісок. Вовцюга ж ніби тільки й чекав цього: підплигнув, миттю перекинувся в повітрі і кинувся в море. В останню мить наш Пух схопив його за хвоста, а ми, наче підкинуті пружиною, одним скоком опинилися поруч з песиком і всі разом витягли камбалячого вовка на берег.

Перемога! Скільки було радості! Пух наче знавіснів — щодуху бігав навколо морського страховиська і заливисто гавкав, а ми, кружляючи у шаленому танку, оглядали свою здобич. Перед нами лежала велика жовто-плямиста рибина, з голови до хвоста утикана гостряками. Справжнє чудовисько!

Ми перекинули вовцюгу і побачили в його пельці, крім нашого гачка, ще з десяток дрібних гачечків з бичколовок. Отож, не вперше ця тварина рибалкам потрапляла.

Захопившись, ми й не помітили, як до нас підійшов дід Мореписець. За плечима в нього висів на ремінці фотоапарат. Він зупинився біля нашої здобичі.

— Справді, скат — морська лисиця, — мов переконуючи сам себе, мовив дід, а тоді піднесено додав: — Хлопчаки, та ви такий клас рибаловлі показали, що куди твоє діло. Мені ще не доводилося бачити отакенної лисиці. Вона ж не менше півтора метра завдовжки. Як тільки ви подужали такого велетня!

— Це камбалячий вовк, — відказав Мишко.

— Правду кажеш, козаче, справді морський вовк, хоча народне прислів´я говорить — хто народився лисицею, тому вовком не бути. Ця лисиця хитріша за всіх хижаків морських, вона навіть уночі знаходить здобич.

— Як же це їй вдається? — спитав я.

— Лисиччині секрети. А отутечки, — дід провів своїм ціпком впродовж хребта і хвоста, — цей скат має електричний орган, на початку хвоста заряджений позитивно, а на спині негативно. Плаваючи, він створює навколо себе електричне поле, за допомогою якого чудово орієнтується і знаходить свої жертви, де б вони не ховалися. Хлопчики, знищивши цього хижака, ви врятували безліч майбутніх камбал. Та за такі діла сам бог морів назвав би вас молодцями.

— Який бог? Нептун?!

— Чому Нептун! Я знав справжнього бога морів та океанів, — роздумливо проказав Мореписець.

— Справжнього?! І ви його бачили???

— Не те слово, хлопчаки. Не лише бачив, як оце вас, а й працював з ним.

— З богом?!!

— Атож, — дідусь посміхнувся, кашлянув значуще і, видобувши з кишені згорток і розгорнувши його, подав нам невеличку фотографію. — От погляньте на отого морського бога самі.

З пожовклої фотографії дивився сивочубий дід. Він поглядав на нас веселими очима, ніби говорив: «От, хлопчаки, ми й зустрілися! Радий познайомитися з вами…» Цей дід чимсь нагадував самого Мореписця.

— Хто це?

— Сам Микола Михайлович Кніпович, усеввітньовідомий вчений, великий знавець морів і океанів. У 1922 році на нашу косу прибула експедиція вчених на чолі з Кніповичем, яка мала дослідити Азовське море. Мені пощастило працювати юнгою на тому науковому вітрильнику.

Микола Михайлович навчив мене по-справжньому бачити, розуміти і море, і рибу. Навчив спостерігати за нею, виготовляти чучела риб, а ще — правильно записувати свої спостереження. Відтоді мене і прозвали Мореписцем, — весело посміхнувся бородань.

Перегодом, пильно глянувши на нас із Мишком, дід Мореписець запропонував:

— А не хотіли б ви ще яку-небудь дивину морську побачити?

— Ще й як хотіли б! — аж підскочив Мишко.

— Він і друзям своїм пообіцяв якусь дивовижу з моря привезти, — підхопив я.

— Ну що ж, — лагідно відповів дідусь. — Щось, може, згодом і придумаємо. А поки що давайте завітаємо до рибцеху.

«До рибцеху! — аж засмутився я. — Звідки б там узялася дивина! Ніколи там нічого цікавого не було — самі діжки та височенний, мов щогла, дядько Іван, якого позаочі звуть чомусь іще Іваном з того світу…»

Поки я отак розмірковував, ми підійшли до човна, запхали свою здобич під банку, поруч посадовили Пуха, дід сів на кормі, ми взяли по веслу і — гайда! — до рибцеху.

Перегодом мовчанку порушив дід.

— Дорогі мої онучатка, — він весело подивився на нас, — хочу я відкрити вам велику свою таємницю.

Ми здивовано перезирнулися. Дід посміхнувся ще веселіше:

— А ви думали, таємниці є тільки у вас? Е, любі мої!.. Є вона і в мене. Ще нікому я про неї не говорив, а вам, раз ви отако мені сподобалися, все розкажу… Тільки давайте умовимося: поки що мене про неї не питайте, самі побачите. Згода?

— Згода! — дружно відповіли ми. — Діду, а чому дядька Івана ще Іваном з того світу називають? — наважився спитати я.

— А тому, Юро, що він справді на тому світі побував.

— І повернувся?!

Мореписець дістав хустку, непоспіхом витер очі й вуса.

— Повернувся, — мовив він якось аж надто буденно, — повернувся, та ще й живеньким і здоровеньким. І ота подія, на мій погляд, варта уваги отаких, як ви, переможців морської лисиці. Будете слухати?

— Питаєте! — гаряче відгукнулися ми.

— Ця подія трапилася в нашій затоці, — повагом розпочав свою оповідку Мореписець. — Давненько це було — тоді, коли рибалки-забродичі ловили рибу не сітками, як тепер, а довжелезними волокушами. Важка то була робота. І треба ж — варто було рибалкам, надриваючись, підтягти волокушу до берега, риба, яка була нагорі, перестрибувала через верх волокуші. Щоб не втрачати улову, рибалки вибирали серед забродичів цибаня, той заходив у море і піднімав над головою волокушу. Отаким підтримувачем був тоді парубійко Іван. А треба вам сказати, що більше всього боявся він медуз. Щоб захистити синочка від них, мамуся пошила для нього широчезні, як у запорожців, штани, які той підв´язував аж під пахвами. І от одного разу, коли Іван, як завжди, тримав над головою верхи, з волокуші вирвалась величезна рибина і кинулася назад у море. Разом з нею щез і Іван. Рибалки лише побачили, як у повітрі майнули його довжелезні ноги, і капець… Від подиву всі заклякли на місці: де ж подівся хлопчина? Перегодом звіддаля долинув його голос: «Б-р-а-а-т-ц-і, я на-а т-о-о-м-у-у с-в-і-і-ті-і п-о-о-бу-вав-в, л-е-ед-в-е-е н-е-е-е в-т-о-о-п-и-л-а-а ри-б-б-и-н-а-а, у шт-а-а-н-и-и з-а-а-п-лу-т-а-а-л-а-с-я, к-л-я-я-ту-ща-а-а!» Це Іван плив через затоку до берега! Але на тому пригоди не скінчилися. Незабаром рибалки побачили на протилежному березі чудернацьку білу тварину. Що за дивина? Кілька рибалок кинулися у човен і подалися на другий берег. І що б ви думали: на березі підплигувала якась довжелезна тварюка, замотана у сіру полотнину. Виявилося, то була та сама білуга, яка заплуталася в Іванових штанах. Це ж треба — сама вистрибнула на берег!

На той час ми підпливли до рибцехівського причалу, де на нас уже чекав дядько Іван. Перехилившись через поруччя і широко розвівши руки, він привітно вигукнув:

— Радий вас бачити, Онупрію Платоновичу! А хто це з вами?

— Хіба не бачиш — рибалки, — відповів дід.

— Рибалки? А де ж тоді їхня риба?

— Є й риба, — засміявся дідусь.

— То, може, вагонетку підкотити, — підхопив дядько.

— Вагонетку не треба, а кінець причального крана спусти.

— Кран?! Це можна, тільки для чого він вам знадобився? — знову сміється дядько Іван.

— Давай, давай, зараз побачиш, — стояв на своєму дід. Дядько Іван кинув нам мотузку і спустив вкрай обтріпаний канат, до якого ми й прив´язали вовцюгу.

— Віра! — скомандував я.

От лише тепер, коли наш вовк повис у повітрі, ми побачили його в усій красі. Авжеж, нічого не скажеш — могутня попалась нам рибина!

По мотузяній драбині ми видерлися на причал, звичайно, прихопивши й Пуха, а там Мореписець поставив нас обабіч вовка, який тепер висів над причалом, ще й Пуха вмостив між нами і сфотографував.

— Для історії, — мовив він, — та й вам, хлоп´ята, на згадку.

— Оце так рибина! Хто ж це її піймав? — вихопилося в цибаня.

— Я ж казав, Іване, — рибалки, — мовив дід і обняв нас за плечі, а Пух тричі гавкнув, — мовляв, знай наших.

— А тепер, Іване, відвези цю красуню до холодильника. Повернуться люди, зробимо з цього камбалоіда чучело, а ви, хлопці-молодці, топайте за мною.

Ми обійшли рибцех і побачили невеличкий будиночок.

— Колись тут була канцелярія, а тепер… подивитеся, що тепер, — мовив Мореписець і чомусь озирнувся навколо.

— Прошу, заходьте, — відімкнувши двері, запросив він нас.

Переступивши поріг, ми спочатку нічого не бачили, а коли дід увімкнув світло, аж поприсідали від подиву: серед кімнати стояло чучело великої тупорилої білуги.

— Це саме ота білуга і є, — посміхнувся дід.

— Яка дядька Івана ледве не втопила? — здогадалися ми.

— Вона, — ствердно кивнув він головою, — чудовий представник родини осетрових.

Крім білуги, ми побачили ще чучела осетра, севрюги, сули, ляща. У склянках зберігалися різні заспиртовані дрібні тварини, на стінах висіли численні плакати та гасла, які закликали берегти рибні запаси Азовського моря.

— Це буде кімната рибалок, — пояснив нам Мореписець. — Оце і є, діти, моя таємниця. Я потай переніс сюди із своєї хати всі чучела і різні знахідки. Поки що я нікому про це не казав, але, гадаю, невдовзі відкрию двері кімнати для всіх. А оце місце буде для вашого вовка, — дід зняв рамочку, яка висіла на тому простінку, і уважно оглянув її.

— Я, діти, у такому віці, що вже маю право передаровувати свої ж дарунки. Візьми, Мишку, оцю річ, — і він подав йому рамочку, у якій під склом були прикріплені різні дива: морські коники, риби-голки, рибки — морські язики, крабики, різні черепашки.

— Пам´ятай, хлопчику, це не лише мій тобі дарунок, а й дарунок бога морського.

— Дарунок Кніповича?! — схвильовано вимовив Мишко.

— Так, це його особиста колекція, яку він у ті далекі часи подарував мені. Думаю, твої друзі-степовики будуть задоволені. Нехай дивуються, милуються тваринами морськими та й не забувають про свої, степові, — додав бородань.

— Ми не з таких, — притиснувши до грудей дарунок, твердо вимовив Мишко. А я мимохіть подумав: «Щось ти, хлопче, за інших розписуєшся, а сам, мабуть, не від того, щоб залишитися назавжди коло моря».

Ми подякували дідусеві за все і вийшли.

За кілька днів я проводжав свого друга додому. Настали жнива, і він поспішав назад, до рідного степу. Хоч як просили ми з мамою, щоб він побув у нас хоч трохи, Мишко твердо стояв на своєму. На прощання він сказав мені такі цікаві слова:

— Юро, знай, я не забудько. Завжди пам´ятатиму море, камбаляток і наші пригоди. Море гарне, таємниче, тепле, але наше, степове, не гірше. Приїзди, сам побачиш.

Піднявши куряву, автобус помчав вулицею, а я слідкував за ним, аж поки він не зник у блакитній далечині. Стежив і весь час дивувався: «От тобі й Мишко-очкарик! Я ніколи не чекав від нього таких слів. Аж запалив мене — так і кортить тепер дізнатися, яке ж воно — оте море степове…»