Скляний слимак - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Мілорад Павич (ПЕРША ДІЯ ВДРУГЕ) #3

ПЕРША ДІЯ ВДРУГЕ

ПЕРША СЦЕНА

Скляний торговий центр.

Дівчина підходить до кіоску з газетами та тютюном. Цей кіоск схожий на той із початку вистави. Стає за високим літнім чоловіком у чорному зимовому лакованому пальті.

Дівчина дає правою рукою продавцеві гроші за журнал мод, водночас лівою рукою з панового чорного зимового лакованого пальта краде першу ж річ, яку намацує в його правій кишені — запальничку в жовтому чохлі.

ДРУГА СЦЕНА

Вулиця.

Вечір. Дівчина поспішає. Дівчина чекає на зелене світло. Нервово виймає з торбинки малесеньке дзеркальце. Цілує його, а на дзеркалі залишається слід губ, від помади. Біля неї — мати з дитиною.

Дівчина гладить дитину і своє малесеньке дзеркальце непомітно опускає до кишені дівчинки. Дівчина йде весела, зупиняється біля розкладки з книжками. Продавець розкладає книжки, помічає дівчину, вона йому посміхається й бере одну книжку.

ДІВЧИНА: Ви читали цю книжку?

ПРОДАВЕЦЬ: Яку?

ДІВЧИНА (читає продавцеві назву): «СКЛЯНИЙ СЛИМАК: Оповідання з Інтернету».

ПРОДАВЕЦЬ: Ще ні…

Дівчина шукає сторінку в книжці, читає продавцеві.

ДІВЧИНА: «Завжди так само. Одну річ вкрасти, іншу річ подарувати. І то різним особам. Не важливо ні що, ні кому. Подеколи, залежно від обставин, мусила міняти послідовність ходів і спершу дарувала, а вже тоді крала…» (Закриває книжку і йде).

ПРОДАВЕЦЬ: Дівчино, а книжка!

Дівчина, відходячи, повертає книжку продавцеві. Далі дорогою купує бублика. Їсть на ходу.

ТРЕТЯ СЦЕНА

Крамниця білизни.

Дівчина входить до крамниці. Старша жінка показує Дівчині на годинник — у сенсі: чому запізнюється. Дівчина цілує старшу жінку, пропонує їй шматок бублика, жінка відмовляється, роззлощена виходить. Дівчина залишає плащ, а тоді, наче про щось згадала, нишпорить по кишенях.

Дівчина знаходить украдену запальничку, виймає її з жовтого чохла. На чохлі щось написано, вона читає вголос:

«ЯКЩО МЕНЕ ТРИЧІ ПІДРЯД ЗАПАЛИШ, ЗДІЙСНИТЬСЯ ТВОЄ БАЖАННЯ».

Здивована, Дівчина стрепенулася, бо до крамниці білизни зненацька увійшов покупець. Давид у джинсах, синій сорочці, темному пальтечку, в черевиках на довгошерстому хутрі. У руці тримає дощовика та малесеньку коробочку, загорнуту в червоний папір із бантиком. Молодик кладе дощовика та коробочку на столик біля фотеля. Говорить сором’язливо.

ДАВИД: Хотів би купити нічну сорочку. Різдвяний подарунок своїй дружині. Вона носить четвертий розмір.

ДІВЧИНА: Ті розміри нагорі, на полиці…

Дівчина підсуває драбину, піднімається, відчуває його погляд на собі, бере нічну сорочку, спускається, відсуває драбину, непомітно, але навмисно спихає його червоний пакуночок зі столу на фотель, так що тепер пакуночок відокремлений від Давидового дощовика. Давид і Дівчина зустрічаються поглядами.

ДАВИД: Можливо, вам моя забаганка видасться надмірною. Але я не вмію купувати жіночих нічних сорочок. Чи не могли б ви її вбрати на себе? Так я міг би взнати чи підходить вона, чи ні. Моя дружина майже такої ж статури, як ви.

Дівчина краєм ока бачить, що коробочка в надійному місці, на фотелі.

ДІВЧИНА: Не ви один про таке просите. Вибачте, лише спершу віднесу драбину…

Дівчина зачіпає Давида драбиною і користується цим, щоб непомітно вкинути до його кишені запальничку в жовтому чохлі. Входить до кабінки, вдягає нічну сорочку. У той час Давид краде одну нічну сорочку з прилавку. Дівчина з’являється перед молодиком. Дівчина бачить, як молодик заворожений її появою. Виглядає вона досконало, відчуває це й демонструє.

ДАВИД (сумним голосом): Знаєте, зараз я навіть попри найщиріше бажання не можу купити цю нічну сорочку. Вона так чудово вам пасує, що я по вечорах, коли б тільки вдягала її моя дружина, мусив би згадувати про вас. А так не можна. Ви й самі то розумієте, хіба ні? У кожному разі, дякую і добраніч…

Давид виходить, загортається в дощовик. Забуває червону коробочку на фотелі. Дівчина уважно слідкує за виходом Давида. Вона й далі в нічній сорочці, ховає похапцем червону коробочку до своєї торбинки, наче вкрадену річ. Перевдягається. Дивиться на годинник. Виходить із крамниці.

ЧЕТВЕРТА СЦЕНА

Церква. Літургія.

Дівчина в церкві. Роззирається, запалює свічку, помічає старшого пана — письменника, якого ми вже бачили в чоловічій версії, і колишню дружину Давида Сенмута. Дівчина краде в письменника оптичний прилад для визначення поляризації світла. Хреститься і випускає його в кишеню колишньої дружини Давида Сенмута.

П’ЯТА СЦЕНА

Квартира Дівчини.

Вона розгортає пакуночок зі слимаком, оглядає його. Моторошна музична тема скляного слимака. Розглядає на просвіт сріблястий порошок всередині, не знаючи, що він смертоносний. Струшує його. Тоді знову слимака загортає, зав’язує бантик.

Дівчина роздягається, задоволена, вмикає музику по радіо. Підходить до вікна. Ніч над рікою.

Дівчина лягає, гасить лампу. Одразу, як у монтажі — сонце проникає в кімнату, телефон дзеленчить. Дівчина вискакує з ліжка, відхиляє фіранку — сонце вже зійшло високо. Дівчина піднімає слухавку.

ЖІНОЧИЙ ГОЛОС: Гей, мала, це крамниця. Сьогодні Святвечір. Веселих свят. Нагадую, що твоя зміна від полудня. Після ввечері, можеш йти додому. Чао…

Дівчина швидко вдягається, виходить.

ШОСТА СЦЕНА

Мала гарна площа в місті.

Дівчина поспішає на роботу й бачить, що на площі група колядників готує виставу на завтра. Дівчина зацікавлено зиркає на акторів.

Входить Чоловік у чорному і коли помічає Дівчину — підходить група акторів.

ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ: Отже, ви прибули, панове актори? Що нам сьогодні заграєте? Про завтра знаємо, завтра будете з вертепом ходити по хатах і вітати з Різдвом. А тепер? Чим зараз звеселите цю вродливу панянку і всіх нас решта?

АКТОР: Хто заплатить, той і знатиме.

Пан у чорному платить. Одразу починається гра. Актори чіпляють над дверима сусіднього будинку таблицю з написом «ВХІД ДО ПЕКЛА». Під ним написано «ВХІД ПЛАТНИЙ: ПО КОПІЙЦІ З ОСОБИ». Перед входом стоять три демони — християнський (це демониця), ісламський і єврейський. Один молодик у чалмі швендяє й шукає щось, позираючи на двері.

МОЛОДИК У ЧАЛМІ:

Згадати мушу я тепер всіх батькових жінок,

Що залюбки із ним єднались,

Усіх попутниць випадкових, що мене

Вином і хлібом пережованим до часу годували,

Жебрачок, що на перехрестях мені малому грудь давали,

Згадати мушу, як в житті

Усі вони страшенно настраждались,

Всі пасма кіс на тих хрестах могильних,

Любові всі, що невідь-де подались,

Всіх матерів, які моїми хтіли бути,

Усіх жінок, які хоч раз моїми матерями звались…

ДЕМОНИЦЯ (до молодика): Щось шукаєш?

МОЛОДИК У ЧАЛМІ: Шукаю свій шлях. Шлях до пекла.

ІСЛАМСЬКИЙ ДЕМОН: Чи знаєш, навіщо ти тут?

МОЛОДИК У ЧАЛМІ: Де?

ДЕМОНИЦЯ: Як де? Чи знаєш, навіщо ти біля входу до пекла?

МОЛОДИК У ЧАЛМІ: Бо я согрішив.

ГЕБРЕЙСЬКИЙ ДЕМОН: Согрішив тим, що помер і потрапив у наші лапи.

МОЛОДИК У ЧАЛМІ: Значить, це вхід до ісламського пекла?

ДЕМОНИЦЯ: Ні. Вхід до ісламського джаханаму там. (Показує на двері через дорогу).

МОЛОДИК У ЧАЛМІ: То ти шайтан, який мене відведе у джаханам?

ДЕМОНИЦЯ: Ні, я християнський диявол.

МОЛОДИК У ЧАЛМІ: Значить, я прийшов не туди.

ЄВРЕЙСЬКИЙ ДЕМОН: Туди. Прийшов прямо туди, де треба. Мусульмани горять тут, у християнському пеклі, де й ти як мусульманин горітимеш. А єврейські грішники потрапляють у твій крижаний ісламський джаханам, християнські ж грішники відправляються в гебрейський шеол, під нашу владу, владу єврейських демонів. Це доля всіх тих, чия кров не перейшла через сорок небесних камінців, тож не стала чистою, праведною.

ДЕМОНИЦЯ (простягає долоню): Копійку за вхід, будь ласка.

БЕГ[1] (виймає з рота монетку й дає Демониці): Ось.

ДЕМОНИЦЯ: Проходь!

Грішник у чалмі проходить до пекла.

ГЕБРЕЙСЬКИЙ ДЕМОН: Дав тобі гріш, а не копійку! Надурив!

ДЕМОНИЦЯ: Ні. Дав мені телефонний жетон. (Підносить вгору кружальце з дірочкою).

Актори кланяються, всі плескають в долоні, дехто кидає якісь гроші. Пан у чорному пальті головою вказує акторам на Дівчину.

АКТОРКА: Панночко, де ви мешкаєте, прийдемо завтра з вертепом привітати вас із Різдвом. Лишень скажіть, де мешкаєте… Вам то нічого не буде коштувати. Пан у чорному наперед нам заплатив.

Акторка хапає Дівчину за руку. Дівчина, перестрашена, вивільняє руку. Відбігає.

СЬОМА СЦЕНА

Крамниця білизни.

Дівчина входить до крамниці, там є Старша жінка, яка дивиться на годинник і докоряє пальцем Дівчині, тоді її цілує.

СТАРША ЖІНКА: Щасливого Святвечора, а завтра Різдва.

Із крамниці виходить Старша жінка, до крамниці входить Давид. Ще в дверях починає говорити.

ДАВИД: Я прийшов, панянко, щоб вибачитися. Вчора я вас обдурив і то було негарно. У мене нема дружини і я не хотів купувати нічної сорочки. Хотів вас побачити у нічній сорочці. Вона вам так чудово пасувала, що цієї ночі я ніяк не міг заснути. Ледь дочекався, щоб відчинилися крамниці, і купив вам на подарунок таку ж саму…

Дівчина розкриває синю торбинку й одразу розуміє, що це та нічна сорочка, яку вчора ввечері з її крамниці вкрав Давид.

ДІВЧИНА: То не така сама, ця третього розміру.

Давид падає у фотель, викритий.

ДАВИД (розпачливим голосом): Чи можна вас дещо запитати? Часом не тут у вас я забув учора ввечері один пакуночок, загорнутий у червоний папір?

ДІВЧИНА: Пакуночок, загорнутий у червоний папір? З бантиком?

ДАВИД: Так, так!

ДІВЧИНА: Ви його тут не забували. Я б його знайшла і знала б, як то ми завжди знаємо і повертаємо все, окрім випадків, коли покупці забувають у нас душу. Але зараз я вас дещо запитаю. Що робите, коли на Святвечір почуваєтесь самотнім? Чи є спосіб невідчутно зникнути з цього світу?

Давид спантеличений цим питанням.

ДАВИД: Чи ви мали колись дочку? Давно, перед багатьма, багатьма роками?

ДІВЧИНА: Маєте на увазі, чотири тисячі років тому? Можливо, мала. Але тепер її не маю. І тому я на свята залишаюся сама. Не бажаєте прийти на Святвечір до мене, щоб її побавити?

ДАВИД: Кого?

ДІВЧИНА: Таж ту дочку, якої я не маю. Ось вам моя адреса. Це сьогодні ввечері, якщо вам раптом вилетіло з голови.

ДАВИД: Так, дуже радо.

ДІВЧИНА: Але будьте уважні, бо різниця між двома «так» може бути більшою від різниці між «так» і «ні».

Давид йде, вертається, незграбно цілує Дівчину в вухо.

ДАВИД (у дверях): Я знаю її ім’я.

ДІВЧИНА: Чиє?

ДАВИД: Таж тієї дочки, якої не маєте. Звалася Ніферуре. (Виходить).

ДІВЧИНА (до себе, повторює): Ніферуре. Дивне ім’я. Чи я вже раніше десь його чула?

ВОСЬМА СЦЕНА

Квартира Дівчини.

Дівчина готує вечерю. У глядацькому залі відчутний запах смаженої риби. Потім зав’язує голову хустиною й насліпо місить тісто на різдвяний калач. Кладе туди срібну монетку і примовляє, місячи тісто на калач.

ДІВЧИНА: Благословив тебе Бог і нинішній рік, ти на нивці проростало, серпом тебе пожинали, у млині мололось, у ночвах росло, у вогні пеклось, на столі покришилось…

Дівчина покупалась і тепер наводить макіяж, приміряє декілька суконь перед дзеркалом. Чоло обмотує стрічкою. Очі підводить блакитними тінями.

ДІВЧИНА (дивиться в дзеркало): Атлантида — блакить! Дурниці! Звідки ти знаєш, що то «атлантида — блакить»?

Дівчина бере зі столу і розгортає червоний пакуночок, виймає з нього скляного слимака. Скляна мушля слимака наповнена вбивчим сріблястим порошком. Дівчина, звичайно, цього не знає. Музичний мотив слимака віщує небезпеку. Дівчина повертає скляного слимака до коробочки, запаковує, перев’язує стрічкою.

Дзвінок у двері. Дівчина відчиняє, входить Давид. Приносить якусь книжку й вино, дає це Дівчині. Дівчина показує Давидові, де йому сісти. Стіл накритий, на ньому — різдвяний калач. Дівчина бере чотири горіхи й кидає їх на чотири сторони, хрестячи кімнату.

ДІВЧИНА: Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа, амінь.

Дівчина приносить дві пари рукавиць, він і вона вдягають їх, ламають у рукавицях різдвяного калача.

ДІВЧИНА (відділяє шматок калача): Це для дому, а це для різдвяного гостя.

Сідають і починається дещо напружена мовчанка.

ДІВЧИНА (дивлячись на вишукані наїдки на столі): Їжа — це наче інший секс.

ДАВИД: Що ти маєш на увазі?

ДІВЧИНА: Нічого не маю на увазі. Це назва однієї книжки Неди Тодорович. Там написано, що тепер небезпечно їсти, так само небезпечно, як займатися коханням.

ДАВИД: Справді? А чому?

ДІВЧИНА: Через коров’ячий сказ… Але не бійся, на вечерю маємо рибу. А будуть ще й різдвяні подаруночки.

Дівчина виймає з шухляди коробочку зі скляним слимаком.

ДІВЧИНА: Це тобі різдвяний подарунок від мене.

Дівчина цілує його. Давид трепетно відкриває червону коробочку, шовкову стрічку з металевою прикрасою кидає через плече в глядацький зал, виймає скляного слимака, вражений.

ДІВЧИНА: Не може бути, щоб ти не знав, що там у коробці?

ДАВИД: Не знав.

ДІВЧИНА: Розчарований?

ДАВИД: Так.

ДІВЧИНА: Так?

ДАВИД: Ні, він чудовий. Дякую. Це справді скляний слимак у вигляді свічки.

ДІВЧИНА: Ні, це свічка у вигляді скляного слимака.

Ставлять скляного слимака на стіл. Давид її обіймає.

ДАВИД: І я маю подарунок для тебе.

Давид кладе на стіл зелену торбинку. Дівчина гарячково її розв’язує. Всередині запальничка в жовтому чохлі з написом про здійснення бажання…

ДАВИД: Розчарована?

ДІВЧИНА (збентежено кидає чохол через плече у глядацький зал): Так…

ДАВИД: Так?

ДІВЧИНА: Ні, він чудовий. Дякую. Мені якраз бракувало запальнички.

Давид обіймає її, коротко цілує. Ще один поцілунок.

ДІВЧИНА: Я знаю, як тебе звати.

ДАВИД: Звідки знаєш?

ДІВЧИНА: Не знаю докладно звідки, але знаю. І то віддавна. Можливо, знаю по запаху. Тебе звати Сенмут…

ДАВИД: Сенмут? Ніколи не чув. Звідки в тебе ця ідея?

Дівчина посміхається, загадково. Давид бере запальничку.

ДІВЧИНА: Якщо тричі черкнеш, сповниться твоє бажання!

Давид черкає вперше. Світло розливається по столі, осяває кімнату.

ДІВЧИНА: Черкни ще раз. Треба тричі.

Давид черкає вдруге.

ДІВЧИНА: Ще раз.

ДАВИД (кладе запальничку): Не варто, моє бажання й так не здійсниться.

ДІВЧИНА: Здійсниться, ще й як.

Дівчина починає цілувати Давида. Любовна сцена. Після любовного акту обоє лежать.

ДІВЧИНА: Ти справді так мене жадав?

ДАВИД: Так, вже чотири тисячі років.

ДІВЧИНА: Знущаєшся.

ДАВИД: Ні, я згадав.

ДІВЧИНА: Згадав?

ДАВИД: Так. Я архітектор. Через будівлі, які люблю, які знаю чи проектую, пробилася до мене крізь камінь одна згадка… Тому-то й ти пригадуєш.

ДІВЧИНА: Що?

ДАВИД: Моє ім’я. Наприклад, я справді колись, чотири тисячі років тому, звався Сенмут. Будував храми для тебе.

ДІВЧИНА: Для мене?

ДАВИД: Так, кілька тисячоліть тому ти владарювала над Єгиптом. Була царицею обох Нілів. Звалася Хатшепсут. Єдина жінка-фараон. Вела війни за країни, в яких виробляли пахучі олійки й любила косметичні тіні «Атлантида — блакить». Я був твоїм придворним будівничим і кохав тебе ще тоді. Але ми не були коханцями. Стали ними щойно цього вечора. Чекали на це чотири тисячі років.

ДІВЧИНА: Вигадуєш.

ДАВИД: Якщо не віриш, поглянь на картинки в цій книжці, яку я змушений був украсти зі своєї колишньої бібліотеки. Приніс її для тебе. Це ти. Музей у Каїрі має три твої кам’яні погруддя, а один сфінкс у Геліополісі має твоє обличчя.

ДІВЧИНА: Неймовірно. Та Хатшепсут справді схожа на мене.

ДАВИД: Та не схожа вона на тебе.

ДІВЧИНА: А на кого?

ДАВИД: Ти є Хатшепсут. А це я, Сенмут. У позиції, яку й тепер деколи люблю займати. У позиції кубика.

ДІВЧИНА: А кого тримаєш на руках?

ДАВИД: Твою дочку, яка справді звалася Ніферуре. Вона не була моєю дитиною. Була дитиною твоєю і твого брата, який водночас був і твоїм чоловіком, а пізніше і твоїм убивцею. Успадкував твій трон як фараон Тутмос Третій. Я був змушений служити йому і бути його коханцем. І мене він убив.

ДІВЧИНА: Чи є в цій книжці і його портрет?

ДАВИД: Звичайно. Як і ти, належав до вісімнадцятої династії єгипетських володарів.

Дівчина скрикує.

ДАВИД: Упізнала його, хіба ні? Так, то є Чоловік у чорному пальті, в якого, як тобі здається, ти вкрала запальничку.

ДІВЧИНА: Що ти кажеш? Хіба я не вкрала її?

ДАВИД: Ні. Він підлаштував, щоб ти її вкрала, аби тебе знову вбити.

ДІВЧИНА: Вигадуєш.

ДАВИД: Не цього вечора. Зараз я все бачу. Це не запальничка, а пекельна машина. Якби я черкнув ще раз, ми злетіли б у повітря разом зі слимаком і цим будинком. Тому нам краще позбутися запальнички! (Кидає її в глядацький зал).

ДІВЧИНА: Ми б не злетіли в повітря.

ДАВИД (здивовано): Звідки знаєш?

ДІВЧИНА: А звідти, що і я тепер дещо пригадую. Хіба не розумієш? Якщо твоя єгипетська оповідка правдива, тоді Чоловік у чорному безпечний для нас. Все вже відбулося. Він вже вбив нас, і вдруге не може. Не існує на світі такого, щоб можна було вбити тебе двічі. Нема на світі такого… (дивиться на годинник) крім того, він спізнився. Перейшло за північ. Тепер уже Різдво, на Різдво родиться, а не вбивається. Христос рождається, Сенмуте!

Дівчина скрикує. Чути дзвінок у двері. Дівчина скрикує знову.

ДАВИД: Не відчиняй.

ДІВЧИНА: Це не він. Це хтось, що приходить як різдвяний гість. Відчиню. Це Різдво, тож не можу не відчинити дверей різдвяному гостеві.

Давид і Дівчина підходять до дверей. Дівчина боязко відчиняє двері. Входить Чоловік у чорному пальті. Давид і Дівчина злякано відсахнулися.

ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ ПАЛЬТІ: Слава Богу, що знайшов вас. Де запальничка? Я ледь не вмер зі страху, щоб ви не черкнули тричі… Збився з ніг, шукаючи вас… Цей прилад коштує сотні тисяч.

ДАВИД: Викинули запальничку (показує через плече на публіку).

ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ: Направду? (Перестрашено звертається до глядачів). Важливе повідомлення! Увага! Небезпечно для життя! Предмет, який вам кинули, не запальничка. Це зброя особливого призначення. Її вибухове наповнення активізується після третього послідовного запалювання. Прохання до того, хто знайшов пристрій, негайно його віддати! (Сходить у глядацький зал і підходить до того, хто знайшов запальничку — однаково: фіктивний він чи ні; забирає в нього запальничку й повертається на сцену, тримаючи запальничку високо в руці, скидає пальто, дає його Давидові і гепається у фотель, тримаючи й далі запальничку в руці).

Давид чіпляє пальто на вішак і краде з нього люльку.

Пан у чорному хапає зі столу різдвяного калача.

ЧОЛОВІК У ЧОРНОМУ ПАЛЬТІ: Вмираю з голоду! Різдвяний калач, то ж для різдвяного гостя? От я і є вашим різдвяним гостем!

Чоловік у чорному сміється й кусає різдвяного калача.

Чути пісню, з коридору. Група Колядників, наче вихор, влітає до квартири. Вони несуть «Вертеп» — це яскиня з картону, на ній звізда, а в ній ясла, в яких новонароджений Христос, а біля ясел Йосиф і корови, віслюки та вівці. Все з пофарбованого дерева. На поклін до них підходять актори, які грають трьох царів, пастушків тощо. Колядники піснею вітають із Різдвом господарів:

Добрий вечір тобі, пане господарю,

радуйся, ой радуйся земле,

Син Божий народився.

Застеляйте столи та все килимами,

etc.

Та кладіть калачі з ярої пшениці,

etc.

Бо прийдуть до тебе три празники в гості,

etc.

А той перший празник — Рождество Христове,

etc.

А той другий празник — святого Василя,

etc.

А той третій празник — святе Водохреща,

etc.

Хай святкує з нами вся ваша родина,

etc.[2]

Давид і Дівчина винагороджують Колядників, які разом із Паном у чорному покидають квартиру. Прощаючись, Давид непомітно опускає як подарунок у кишеню Пана в чорному садовий ніж, украдений у корчмі. Колядники, виходячи, співають:

Нова радість стала, яка не бувала,

над вертепом звізда ясна на весь світ засіяла.

Де Христос родився, з Діви воплотився,

як человік пеленами убого повився.

Пастушки з ягнятком перед тим Дитятком

на колінця припадають, Царя-Бога вихваляють.

etc.

Закохана пара знову залишається сама в квартирі Дівчини.

ДАВИД: Я вкрав у нього люльку, а поклав до його кишені садового ножа. Нехай трохи поторгує холодною зброєю. Знаєш це — коли щось украдеш, щось і подаруєш.

ДІВЧИНА: Де про це написано?

ДАВИД: У Павича.

ДІВЧИНА: Що то за Павич?

ДАВИД: Зараз побачиш (сміються). Тепер нарешті можемо запалити нашого скляного слимака. Загаси світло, щоб було святковіше… До речі, запальнички ми вже не маємо!

ДІВЧИНА: Ось сірники.

Давид виймає сірника. Дівчина гасить світло, моторошна музична тема виявляє скляного слимака. Давид черкає. У тому світлі від сірника сяє у всій своїй красі скляний слимак. Лише його видно на сцені. Перед тим, як Давид піднесе сірника до скляного слимака, Дівчина й він зливаються у довгому поцілунку. Доки ще в Давидовій руці горить сірник, падає завіса.

Приміщення залишається ще ДВАДЦЯТЬ СЕКУНД у повному мороці, чекаючи на вибух. До вибуху не доходить і світло запалюється знову.

КІНЕЦЬ