Скринька з секретом

14. ІГОР

Дениско дзвонив другий день. Він уже механічно набирав номер — знав його напам’ять. Але телефон мовчав. Ніхто не знімав трубки.

І от раптом нарешті…

— Алльо!

Дениско вирішив так: якщо відповість мама або тато, він говорити не буде, просто покладе трубку (навіть двокопієчник притискав пальцем, щоб у такому разі не проскочив).

Йому пощастило. Він почув хлоп’ячий голос.

— Ігор? — спитав Дениско. — Батьків дома нема?

— Нема. А хто це?

— Є розмова. Дуже серйозна.

— Хто це?

— Ти мене не знаєш. Але про це потім. Перша умова — батькам поки що нічого не кажи. Йдеться про них. Справа життя і… смерті. (Ці слова Дениско повторював подумки вже два дні.) Розумієш?

— Ні-ні. Не розумію… Хто це?

— Я ж сказав — ти мене не знаєш…

— Або кажи, хто ти, що таке, або… я… Я заявлю в міліцію.

— В міліцію, мабуть, доведеться заявляти якраз мені, а не тобі… отже…

Хлопчик на тому кінці дроту замовк. Дениско відчув, що Ігор злякався. І зрозумів, що можна натиснути дужче.

— Алло! Тільки не вирубуйся, чуєш! Не здумай класти трубку. Бо буде гірше. Всім. І твоїм батькам в першу чергу. Ти чуєш?

— Чую, — тихо сказав Ігор. — Що трапилося?

— Треба зустрітися. Причому негайно.

— Де?

— Ну… ну… хоча б… ну, біля станції метро Жовтнева. Це якраз на півдорозі од мене до тебе.

— Ні! Я не зможу!

— Чому?

— Це… це далеко. Мені так далеко не дозволяють…

«От! Мазунчик! Матусин синок!» — подумав Дениско, але, щоб не зіпсувати справу, вголос своїх почуттів не виказав.

— Ну гаразд. Я під’їду до тебе… Тільки як же… щоб не… У вас у дворі дитячий майданчик є?

— Є.

— А що там? Гойдалка? Каруселі? Грибочки.

— І гойдалка… І каруселі… І грибочки.

— Гойдалка одна?

— Одна.

— Чекай мене біля гойдалки. Я буду десь за хвилин сорок — п’ятдесят. Тільки не здумай кликати хлопців. Тобі особисто нічого не загрожує. А при свідках я говорити не буду. Тільки зірвеш справу, а справа, повторюю, серйозна. І стосується твоїх батьків. У них можуть бути великі неприємності.

— То, може, до батьків і звертайся…

— Ні. Це неможливо. Бо… бо вони — винні.

— В чому?

— Приїду — скажу.

— Добре. Як тебе звуть?

— Дениско… Не бійся, ніхто тебе не зачепить. Але… Ну, приїду — поговоримо. Бувай! — Дениско повісив трубку.

Розмова переконала Дениска, що Ігор зовсім не такий, як Пірат Вася. Боятися нічого, битися він не буде. От тільки те, що Ігоря далеко самого не пускають, справу ускладнювало. Як же він зможе тоді возити передачу в лікарню? А може, він так сказав, бо просто сам побоявся від’їжджати далеко від дому… Ну, там буде видно!

Дениско хвилювався.

Вперше у житті він виконував таку роль.

За тими хвилюваннями не зогледівся, як і приїхав.

Олександрівську, двадцять сім, він знайшов легко. Це якраз навпроти театру, де бував Дениско з батьками на дитячих виставах не один раз. Ще як жили на старій квартирі.

У дворі не було нікого. Жодної душі. Ні біля каруселі, ні біля грибочків, ні біля гойдалки.

«Невже не прийде? Невже обдурив? Невже зірветься?» — з тугою в серці подумав Дениско, підходячи до гойдалки й озираючись.

І враз із фанерного будиночка, що стояв край дитячого майданчика, виліз хлопець. З довгим, як у дівчинки, волоссям. У коричневих вельветових джинсиках, у зеленій, з погончиками сорочці «сафарі». Трохи вищий за Дениска.

Хлопець підійшов, скоса глянув на Дениска і спитав:

— Це ти дзвонив?

На щоках у хлопця були червоні випіки, чи то від хвилювання, чи від того, що він виліз із тісного дитячого будиночка, де ховався.

— Я, — сказав Дениско.

— Так що тобі треба? — Ігор намагався говорити зухвало, але голос у нього тремтів.

І Дениско сам розхвилювався.

Ті слова, які він підготував для початку розмови («Як можеш ти спокійно жити на світі…»), одразу вилетіли з голови, і він сказав:

— Твоя бабуся в лікарні. Ти знаєш?

— Ні. Ми тільки вчора ввечері приїхали з Криму, з Алушти.

— А вона в лікарні,— повторив Дениско, не дуже знаючи, що ж говорити далі.

— А… що з нею?

— Серце. Стенокардія.

— Та ну? Жаль… — Ігор говорив так, наче йшлося не про рідну бабусю, а про зовсім сторонню чужу людину.

І Дениско вибухнув.

— Як… як ти можеш так спокійно?! Вона ж, може, там умирає… І ніхто ні передачі, нічого…

Ігор одвернувся і мовчки колупав черевиком землю. Потім, не повертаючи голови, буркнув:

— Нічого вона не вмирає… Мама каже, що вона придурюється, ще нас переживе.

Дениско розгубився.

— Ну… Ви ж одселили її. Розмінялися. І вона тепер зовсім одна живе. Це ж правда.

— Вона сама винна. В неї такий характер! Вона таке виробляла!

— Що?

— Ай! — Ігор махнув рукою. — Такі скандали були!

— Які?

— Ай! Мама так кричала! «Я не можу більше жити з нею під одним дахом! Вибирай — або я, або вона!»

— А бабуся теж кричала?

— Та ні. В неї інше. Як образиться — місяць може не розмовляти. Мовчить, ні з ким — ні слова.

— А тато? '

— А що тато?.. Не буде ж він розбивати сім'ю.

Очевидно, Ігор говорив не свої слова, а повторював те, що чув не раз.

— І що — це завжди так було? — спитав Дениско.

— Та ні. Як я був маленьким, все було тихо-мирно. Бабуся мене няньчила, ніжна така була. І мама з нею лагідна… Мамою її називала. А потім…

— Але ти ж їй рідний внук. Вона тебе так любить. Треба тобі поїхати в лікарню.

— Що?! Та ти що?! Як дізнається мама… вона… я не знаю…

— Треба поїхати! Хоч один раз. Щоб вона тебе побачила. Розумієш, вона думає, що ти їй носиш передачі…

— Що?! — Ігор здивовано закліпав своїми довгими дівчачими віями.

Дениско знітився.

— Ну, розумієш, уже кілька днів… так вийшло… А позавчора вона раптом сказала: «Передайте, щоб він зайшов у палату. Я його хочу бачити». І заплакала… Я вчора навіть не поніс… І сьогодні…

— Ти?! Ти носив їй передачі?! І вона думала, що це я?!

— Так вийшло… — Дениско почервонів. — Якщо вона тебе не побачить, вона більше не прийме… Розумієш? Я тебе прошу, поїдьмо зараз!

— Зараз? — Ігор розгубився. — Прямо — зараз?

— Авжеж. Відкладати не можна. От передача! — Дениско підняв пакет.

— Але… Зараз же прийде мама. Вона… І вона взагалі не дозволяє…

— На добрі вчинки хіба питають дозволу? А якщо… а якщо твоя бабуся… як ти тоді житимеш?

— Що?.. Вона справді дуже хвора?

— Моя мама лікар.

Ігор вагався.

Дениско зрозумів, що дорога кожна хвилина. Якщо раптом зараз у двір зайде Ігорева мама — все пропало.

Він схопив Ігоря за руку.

— Ходімо! Швидше! Швидше!

Ігор трошки начебто опирався, але більше для годиться. Він уже, видно, вирішив піти. Але він був з тих, хто нічого не вирішує сам. Хто пливе за течією і підкоряється чужій волі.

Та враз Ігор уперся і став.

— У… у мене нема грошей… на дорогу. — Він одвів очі вбік.

— У мене є. Не хвилюйся. От! Бачиш! — Дениско витяг з кишені руку і побряжчав монетками.

— І передача… Це ж не наша…

— Нічого. Потім оддасте.

Коли вони їхали в тролейбусі, Ігор раптом глянув у вікно і зойкнув:

— Ой! Мама!

Дениско подивився і побачив дуже гарну жінку у білому джинсовому костюмі, що швидко йшла вулицею, тримаючи у руках великий картатий поліетиленовий пакет з написом: «Таті».

Ігор взявся рукою за щоку і прошепотів:

— Що тепер буде-е!

— Нічого не буде. Ти ж мужчина.

— Вона у міліцію заявить. Я ще ніколи не пропадав.

— Ти повернешся додому швидше, ніж міліція натрапить на твій слід.

Коли вони вже їхали у метро, Ігор спитав:

— Твоя мама працює у тій лікарні?

— Ще ні. Але хоче. Ми недавно переїхали.

— А як же… чому? — Ігор здивовано подивився на Дениска. Дениско махнув рукою.

— Довго розповідати, та й ти не повіриш. А я й сам не все знаю. Мені написали записку, що треба допомогти.

— Хто?

— Одна людина… А твої батьки хто?

— Тато — заступник директора хлібозаводу. Мама працює в «Інтуристі».

«З інтуристами, мабуть, лагідна, ввічлива… — подумав Дениско. — Та й тато на роботі, певно, дає собі раду».

Недобрі почуття до цієї родини, до цього пещеного хлопчика знову ворухнулися в його душі. Але Дениско стримався, не сказав нічого.

У лікарні, як тоді, перший раз, передпокій був безлюдний. І, як тоді, чергувала сивенька нянечка.

Вона одразу впізнала Дениска.

— О! Нарешті! — радісно вигукнула вона. — Знову запізнюєшся?.. — потім враз нахмурила брови. — А бабуся так чекає! І вчора… І сьогодні… Що ж ти з нею робиш? Чого ти втік? Хіба їй можна хвилюватися?

Дениско сунув кульки з передачею Ігореві в руки. Той покірно взяв.

— Будь ласка!.. Пропустіть його!.. Розумієте… — Дениско поспішав сказати все, поки нянечка не перебила. — Вони тільки вчора приїхали з Алушти. І нічого не знали. І я… я ж…

— А-а, — усміхнулася нянечка. — Так ти підміняв?! Ну, молодець, раз так. Молодець! Справжній друг! — Вона повернулась до Ігоря. — Біжи! Хоч і порушую, та… З лікувальною метою можна… По коридору ліворуч, треті двері. На ось халат!

Нянечка сама накинула на плечі розгубленого Ігоря білий халат, і він, підмітаючи тим халатом підлогу, пішов по коридору.

Нянечка була симпатична й привітна, але розмовляти зараз з нею, відповідати на її запитання Дениско просто не міг. І тому, не давши їй опам’ятатися, він сказав: «До побачення!» — і вискочив з лікарні.

Він не знав, що йому робити.

З одного боку, після зустрічі з бабусею Ігор навряд чи захоче бачитися з Дениском. Не той буде, мабуть, настрій, щоб з кимось бачитися, тим більше з Дениском, який мимохіть видавав себе за нього. І взагалі зараз лізти в очі не дуже зручно — наче напрошуватися на подяку.

З другого боку, Дениско відчував себе відповідальним за Ігоря. Затяг його на протилежний кінець міста. Та ще й грошей у нього на дорогу нема. «Ех! Треба було сунути йому у кишеню хоч двадцять копійок. Не додумався».

Отже, мабуть, треба таки почекати.

Ігор не з’являвся досить довго, хвилин двадцять, а то й півгодини.

«Ну, значить, усе гаразд. Значить, порозумілися вони з бабусею. От і добре! От і прекрасно!»

Дениско стояв біля кіоска «Союздруку», знічев’я розглядаючи крізь скло обкладинки журналів, і пропустив мить, коли Ігор вискочив з лікарні. Він помітив його вже тоді, коли Ігор, заплаканий, червоний, пробігав повз кіоск до автобусної зупинки..

Саме в цей час підійшов автобус, Ігор ускочив, і Дениско не встиг опам’ятатися, як автобус уже від’їхав.

«Як же він без грошей?» — тільки подумав Дениско.

Але було вже пізно.