Скринька з секретом - читать бесплатно онлайн полную версию книги автора Всеволод Нестайко (18. ЩАСЛИВИЙ ЗБІГ ОБСТАВИН) #18

18. ЩАСЛИВИЙ ЗБІГ ОБСТАВИН

Кажуть, біда не ходить одна.

Але й радість теж любить товариство.

І часто буває, що одна радість веде за собою іншу, а та ще іншу, а та ще… І вишнуровується те, що люди називають щасливий збіг обставин.

Це буває здебільшого після шерегу різних прикростей, невдач і неприємних подій.

Так уже любить жартувати примхлива доля.

Але люди помітили, — майже в кожного це буває.

От і в Дениска…

Мабуть, надто вже довго він скучав за татом, нудився в самотині, не мав, як то кажуть, позитивних емоцій.

І настав для нього отой щасливий збіг обставин.

Дениско збирався обідати, як несподівано прийшла мама. Радісна, збуджена і така гарна, що Дениско замилувався нею. Вона була не в щоденному коричневому платті, в якому ходила на роботу, а в святковому голубому з білим комірцем костюмчику, який Дениско з татом дуже любили.

І «хімію» таки недаремно вона робила…

Мама підхопила Дениска на руки, поцілувала й закружляла з ним по кімнаті.

— Дениску-у-у!.. З завтрашнього дня я працюю на новому місці! В лікарні нашого району. Я щойно звідти. Вже підписано наказ.

— Ура-а-а! — загукав Дениско.

Це значить — мама навіть на обід буде приходити додому (бо лікарня зовсім поряд — за півкварталу). І вранці не буде так поспішати, і з роботи приходитиме раніше, і не буде так втомлюватися… Починається нове щасливе життя.

Мама ще тримала Дениска на руках, як у двері подзвонили.

Мама опустила Дениска на підлогу, і вони удвох побігли одчиняти.

На площадці стояла Марія Іванівна… з листом у руках.

— От… будь ласка!.. Зараз поштарка розкладала внизу денну пошту… А я знаю, ви давно чекаєте…

— Ой! Спасибі! Спасибі вам, дорога моя!.. — Мама рвучко обняла Марію Іванівну й поцілувала її в щоку.

— Дякую! — вигукнув Дениско, перехопив листа і, сміючись, кинувся в кімнату.

— Ой! Ти куди? — вигукнула мама.

Марія Іванівна засміялася…

А потім вони сиділи, обнявшись, на тахті й читали татового листа.

«Любі мої, дорогі мої Оксана і Дениско!

Нарешті маю змогу одіслати вам листа. А то, чесне слово, не було аніякісінької можливості. Ні написати, ні,тим більше, одіслати. Експедиція наша, як ви знаєте, вела пошук у гірських районах Північного Уралу. Цілий місяць дряпалися ми по горах. Але недаремно. Можете привітати нас з великим успіхом. Ми знайшли родовища мінералів, де присутні РЗЕ (рідкоземельні елементи), лантаноїди. Пишу для Дениска, щоб він знав, що це таке. Це, синку, дуже важливі, дуже потрібні корисні копалини. Їх застосовують і в металургії, щоб виплавляти метали високої якості — сталь, чавун, алюмінієві та магнієві сплави. І в атомній техніці вони по трібні — для захисту від опромінення. І в медицині (це тобі мама може підтвердити) — для портативних рентгенустановок. І в сільському господарстві — як мікродобрива… Всього й не перелічити.

Вже саме слово «рідкоземельні» вказує про те, що зустрічаються вони дуже рідко, і тому кожне їхнє родовище надзвичайно важливе для нас.

А знайти родовище допомогла нам пригода досить-таки невесела. Один з наших робітників, Сергій, молодий хлопець, який мріє стати справжнім геологом, дуже запальний, але не дуже обережний, знехтував правилами безпеки і зірвався в ущелину. Це ще його й наше щастя, що схили були порослі кущами, він хапався за них і тому не розбився на смерть, а тільки поламав ноги й руки. Ми з Андрієм Омеляновичем спустилися в ущелину. І отам, в ущелині, рятуючи Сергія, й побачили гірський розлам.

Витягли Сергія. Андрій Омелянович та інші товариші транспортували потерпілого у найближчий населений пункт (а він був не дуже близький), бо і вертоліт викликати не можемо (то ж Сергій ніс рацію і з нею загуркотів у прірву, розбив ущент). І дельтамотоплан вийшов з ладу. Ну хоч плач, одне до одного… Словом, вся експедиція в повному складі мусила транспортувати бідолаху Сергія, по черзі нести його на руках. На місці лишили тільки мене. Спустився я назад в ущелину. І провів там кілька днів, поки не повернулися наші. Розвідував, досліджував, шукав… Іноді, особливо у дощові ночі, бувало трохи сумно й самотньо. І рятували мене тільки думки про вас, мої дорогі й любі…

Але все це вже позаду.

Скоро побачимося.

Обіймаю і цілую вас міцно.

Ваш Геолог».

— «Позаду»! — шморгнула носом і притулила руку до очей мама. — Як він там в ущелині був… один… Уночі… у негоду… Це ж умерти можна!.. «Трохи сумно й самотньо»… Добре мені «трохи!»

Раз він пише «трохи», я собі уявляю, що там було. Бідненький!..

Мама заплакала.

— Мамо! — Дениско не міг бачити маминих сліз. — Все ж уже позаду. Ну чого ти!

— І все ота гарячка, оте нехтування правилами безпеки! Я б того Сергія!..

— Він же й так розбився. Ти ж лікар…

— Та, звичайно, бідний той Сергій. То я просто…

— І завдяки йому відкриття зробили… Не плач, мамо!

— Я не плачу. То я од радості…