Слід босої ноги

Розділ 3. ФОРМУЛА

Перед ранком йому приснився сон, нібито він складає іспит на сертифікат працівника аварійно-рятувальної служби, і приймають цей іспит четверо: розважливий, діловитий Керрі Йос, стриманий Микита Богданов, похмурий Бассард і Аларіка… Подробиць сну Гнат не запам'ятав, лишилося відчуття якоїсь невдачі й тривоги, але тіло було легким, слухняним, хотілося дихати, рухатися, їсти і працювати, одне слово, жити.

Він одягнув костюм, зачинив двері квартири і піднявся на дах будинку. Там викликав кіб-таксі, хоча раніше, як правило, йшов пішки до найближчої зупинки циркулера.

Уже в повітрі, спохопившись, він спробував зв'язатись по відео з Томахом, одначе той не відгукнувся: або спав, або, навпаки, працював, а може, взагалі не був у цей час на Землі.

«Ні, мабуть, таки працює, — подумав Гнат. — У них там тепер багато проблем: «дзеркала», зникнення вантажів, спостерігач… Та й просто оперативна робота — не позаздриш!.. Цікаво, чи задовольнила моя допомога УАРС? Тектуманідзе нібито задоволений, ну а Керрі Йос?.. І ще не забути б запитати у Славка, чи схожа емблема квартир'єрів на слід людини…

У третій розрахунковій лабораторії працювали двоє, чоловік і жінка, але його комбайн ніхто не зайняв.

«Чудово! Отже, Травицький на мене чекає. Де він, до речі?»

Автомат відшукав провідного конструктора в чиїйсь порожній лабораторії біля комбайна. Той підвів голову від пульта дисплея, і погляд його потеплішав.

— Повернувся? Усе в нормі?

— У мене — так, у них — не знаю.

— У них — це в Управлінні рятувальників?

— У спецсекторі.

— Ну, коли в них усе в нормі — не та служба… Я запитував про тебе, але ти був далеко. Якщо все гаразд, берись до роботи. Темою твоєю ніхто не займався.

Гнат витримав його пильний і добрий погляд, тепла хвиля якоїсь сором'язливої ніжності увійшла в нього з тим поглядом і викликала таку ж ніжність і різь в очах — реакція на любов з боку цієї маленької, терплячої, чомусь завжди опечаленої людини. І раптом Гнат з докором подумав: чому він нічого, ну, нічогісінько не знає про Травицького? Може, Кирило пережив якесь горе, і воно мучить його досі? Може, у нього щось трапилося з сім'єю?.. Здавалось би, хто йому Гнат? Інженер-конструктор, підпорядкований по службі, стороння людина, яка приходить на роботу залежно від емоційного стану… Але ж ні! Чому ж тоді така ніжність в очах? І радість? Чому?..

— Викликай, коли знадоблюсь. — Травицький погасив усмішку, кивнув і заглибився в роботу.

Гнат вимкнув віом, поглянув на сусідів — вони напівлежали в кріслах, сховавши голови в сітках контакторів, тоді як екрани проекторів думки перед ними то вибухали потоком схем, то гасли, щоб спалахнути знову, і надягнув свій контактор. Так він сидів, аж поки на пульті спалахнуло червоне світлове табло: «Межа психонавантаження!» — спрацював таймер, і Гнат відключив його від машини. Зразу налягла втома, зашуміло у вухах, ніби дощ сипонув по сухому листю.

Гнат відкинувся в кріслі, мимохіть спостерігши, що в лабораторії він сам: сусіди — Леонід Угловський та Лія Бексултанова, очевидно, виконали свої завдання і пішли.

«Скільки ж часу я працював?.. Гм, всього-на-всього дві години з чвертю… і так стомився! Чи моє рішення варте того?!»

На екрані дисплея красувалося його творіння — антена міжзоряного таймфагового зв'язку. Тільки тепер замість двох паралельних решіток вона мала вигляд тонкої голки з парасолькоподібним вушком. Згідно з формулою, виведеною Гнатом, така антена виграє в потужності і дозволяє перекидати будь-яку масу на будь-які відстані без проміжних станцій! І то ще не все: у формулі було потенційне рішення, від якого буквально перехоплювало подих, але проаналізувати його у Гната вже забракло сил.

Він записав формулу в пам'ять машини і стер зображення антени на екрані, тоді увімкнув стандартний сигнал: «Обчислювач вільний».

А власна пам'ять усе ще опиралася вимкненню з роботи, все ще перебирала етапи конструювання, і в Гнатовій уяві пропливали низки хитромудрих конструкцій, багатоповерхові формули різних станів вакууму, поки, зрештою, не лишилося одне видіння: крізь космос, як промінь світла, летить людина у вогненному комбінезоні з маленьким диском на пояску — це все, що зосталося від громаддя ТФ-станцій, умістившись у кількох кубічних сантиметрах ТФ-блоку… ТФ-блочок замість ТФ-станції…

— Завтра, завтра… — пробурмотів Гнат, підвівшись і виходячи з лабораторії. — Хорошого потрошку…

Він не помітив, як із сусідньої кімнати вийшов Травицький і провів його довгим поглядом, в якому було більше тривоги, аніж подиву…

Удома Гнат прийняв душ, і йому закортіло в спортзал. Але поки що лише перералило за полудень, та й чи було сьогодні тренування, він не знав. Довелося набирати телекс спорткомітету і довідуватися про розклад тренувань збірної Землі. З'ясувалося, що тренування проходять у спортзалах комплексу «Перемога» в Ленінграді, через день, починаючи з понеділка, а сьогодні був четвер.

Гнат засмутився, потім вирішив побачитись по відео з друзями і тим піднести настрій. Однак і тут на нього чекала невдача: Івара Гладишева не було вдома, як і його дружини. Солінда теж відшукати не вдалося, автомат сповістив, що той полетів кудись до зовнішніх планет і не лишив координат. Гната це здивувало — Солінд рідко покидав межі Землі, та й то тільки в тих випадках, коли відбувалися міжпланетні змагання і першості світу, як за традицією називалися першості Сонячної системи.

І тут йому спало на думку зв'язатися з Аларікою. А чого б і ні? Що в цьому особливого? Колишній експерт УАРС хоче дізнатися, як здоров'я колишньої співробітниці, і взагалі…

Гнат усміхнувся, але думка вже працювала, а разом з нею і серце, і він, зрештою, вирішив замість відеовізиту побачити Аларіку наяву. Хутко набрав телекс диспетчера інформаційного сектора УАРС, який дав йому Станіслав, і запитав, де можна знайти Аларіку Консолату, лікаря БМТ-патруля.

— Ваші координати? — пожвавішав диспетчер.

— Мої? — розгубився Гнат і збагнув: — А-а… виклик приватний, не турбуйтеся, нічого у мене не трапилося.

Диспетчер напустив на обличчя суворості (хлопцю виповнилося від сили двадцять років, певне, стажер) і з хвилину щось шукав на пульті селектора. Затим сухо продиктував адресу Аларіки й відключився.

— Інститут відеопластики… — пробурмотів збитий спантелику Гнат. — До чого тут відеопластика?

Диспетчер не став пояснювати, що робить Ала;«іка на Місяці, в Геоградському інституті відеопластики, а запитувати його повторно не хотілося. Гнат знічев'я бродив кімнатами, прибрав на кухні і, затримавшись на порозі, сумовито подумав: «Правду казали мислителі минулого, ми ніколи не буваємо у себе вдома, ми завжди перебуваємо десь… І все ж дім для нас — частка нас самих, тільки для одного він дорівнює розмірам кімнати, а для другого — всієї Землі, а є, мабуть, і такі, для кого дім — космос… Дивно, але мене чомусь вабить додому саме сюди, де я виріс, а не в іншу географічну точку, де я мав би таку ж саму квартиру… Свого роду атавізм? Чи відімре він колись, чи Земля для всіх нас — дім космічного масштабу?»

Музика у кімнаті стихла, і Гнат зачинив за собою двері, покидаючи дім, як доброго й ласкавого друга, якому належало провести до ночі час у самотині.

Сьома ТФ-станція на Місяці була розташована на західному узбережжі Моря Ясності, а Геоград виріс на сході, в кратері Лемоньє, тому Гнатові довелося брати на стоянці вакуумщільний — здатний літати у безповітряному просторі — швидколіт і впродовж п'ятнадцяти хвилин польоту терпіти скупі «зручності» рейсу. Але цей трансперт він вибрав сам, щоб роздивитися згори древнє обличчя природного супутника Землі…

Невдовзі швидколіт плавно пішов донизу, і Гнат побачив п'ятдесятикілометровий кратер Лемоньє, всередині якого сріблом блищав широкий десятикілометровий конус Геограда. За кратером здіймалися гори Тавр, але Гнат не встиг як слід їх розгледіти. Швидколіт пірнув до конуса, що стрімко зростав, на пульті блимнув червоний вогник — апарат минув силовий приймач-вікно в оболонці Геограда, майнули осторонь якісь конструкції, і швидколіт майже без поштовху зупинився.

Гнат зафіксував час і поспішив до кабіни циркулера.

Притягання у Геограді з восьмої години «ранку» до четвертої «дня» встановлювалося таким, як земне, — людський організм вимагав відпочинку.

Порожній циркулер (у Геограді, як і всюди на Місяці та Землі, любили ходити пішки, транспортом користувалися рідко, лише в тих випадках, коли хтось кудись поспішав) доставив Гната до Інституту відеопластики, невисокої будівлі, спорудженої в стилі «мангровий ліс».

Автоінформатор сповістив йому місцезнаходження кімнати сто п'ять, де зараз перебувала Аларіка Консолата.

— Проходь, коли завітав, сідай. Ще кілька хвилин, і ти б мене не застав. Що сталося? — зустріла його Аларіка.

Гнат сів навпроти, намагаючись не дивитися на спокійне вродливе обличчя жінки.

— Нічого. Просто закортіло тебе побачити. Якщо ти поспішаєш, то я, мабуть, піду.

Вона похитала головою, відверто розглядаючи його.

— Не поспішаю. Просто на сьогодні свою роботу закінчила. Помовчали.

— Ти неодружений? — нарешті поспитала вона.

— Ні.

— І не був одружений?

— Не був. — Він усміхнувся. — Не через тебе…

— Вірю.

Знову помовчали. Потім Гнат обвів поглядом кімнату.

— Чому ти тут?

— Тому, що я, окрім усього іншого, художник-відеопластик. Рік тому скінчила Ленінградський інститут естетики.

— Я не знав.

— Ти багато чого не знаєш. Приміром…

— Що твій чоловік, Сергій Ребров, два роки тому…

— Не треба про це, я не те хотіла сказати, його смерть мало що змінює. Гнат змусив себе промовчати. Аларіка силкувалася вдавати з себе незалежну й щасливу, але не варто було опускатися до словесних спростувань її неправоти. П'ять років тому він занадто багато говорив… І все-таки яка ж вона вродлива! І недоступна.

— Втомився від космічних мандрів? Усе ж незаплановані заходи. Як тобі видалася робота рятувальника?

— По-моєму, одноманітна й стомлива.

Аларіка знову засміялася знайомим грудним сміхом. Давно він не чув цього сміху — вічність!

— Специфіка роботи спецсектора. Ця робота не так помітна, як робота лінійних рятувальних відділів. Сподіваюсь, із спортивної форми не вийшов? Адже ти завжди так опікувався своєю формою…

Знайомі кпини, знайомі інтонації… Все повертається на кола свої… А чи все?

— З форми я, звичайне, вийшов, усе-таки пропустив стільки тренувань. Надолужу.

— Надолужиш. Май казав, що ти пікер.

— Хто-хто?

— Пікер, це його власний словотвір, означає — спортсмен, який залежить од збігу піків форми: фізичної, емоційної, інтелектуальної.

Гнат з цікавістю поглянув на Аларіку.

— Май — це Ребров? На жаль, він мені сказав, що це негативна якість для спортсмена і її треба позбуватися.

— А хіба в тебе інша думка?

Тепер уже розсміявся він.

— Ого! Ти опускаєшся до розмови про спорт! Це явний прогрес! До речі, твоя поява тоді в залі під час гри була для мене настільки несподіваною, що я мало не зійшов з дистанції.

На мить обличчя Аларіки стало холодним, чужим.

— Над чим працюєш? — запитав він, відчуваючи, як кудись вислизає нитка взаєморозуміння, що з'єднувала їх кілька хвилин тому. — І як тобі вдається поєднувати роботу лікаря швидкої допомоги і художника?

— А як тл поєднуєш спорт і роботу конструктора?

— Не знаю, — усміхнувся Гнат… «Розумниця! Як давно ми не розмовляли в такому ключі! Невинний обмін словами… який потягнув за собою серйозні наслідки. На жаль, п'ять років тому я не побачив за її зовнішністю серйозності вдумливої жінки… а тепер пізно!»

— І все-таки? Не думав, що твої шкільні та інститутські досліди з об'ємними картинками стануть таким сильним захопленням.

— Я теж не думала, то все Сергій… — Вона прикусила губу. — А займаюсь я практичною відеопластикою, а не тим, чим бажалося б. Як тепер кажуть: естетичним оформленням замкнутих площин. Створюю інтер'єри для робочих кабінетів, кімнат відпочинку, кают-компаній для космольотів далекої розвідки і так далі. Не можна сказати, що рутина, одначе… — Аларіка махнула рукою і враз пожвавішала. — Зате у вільний час ми займаємося вільною творчістю. Нині моїх колег цікавлять дві теми: одна — моделювання почуттєвого сприйняття світу, описаного в стародавніх художніх творах, друга — порівняльний пошук homo sire ira et studio — людини середньої, що жила в різні епохи. Я веду другу тему, й уже вдалося дещо розкопати. Ми з Вітторіо (це наш інженер-відеомоделіст) провели порівняльний аналіз історичних хронік і збережених художніх полотен великих майстрів минулих століть, аж до сімнадцятого. Глибше спуститися поки що не пощастило, дані про фізичне обличчя наших пращурів стають надміру скупими. До того ж справа ускладнюється яскраво вираженими національними особливостями народів, розмаїттям типів облич і методів роботи художників.

— У такому випадку ваша «людина середня» — фікція, — скептично мовив Гнат. — Навряд чи змішування типів дасть потрібне вирішення.

— На щастя, вихід знайшовся — жінка, — усміхнулась Аларіка. — Жінка — мірило краси й досконалості в усі епохи. Як кажуть індійські тантри: «Жінка — пальці природи і коштовні камінці світу».

— Але фізичне обличчя людини змінюється дуже повільно, впродовж сотень тисячоліть, а ви хочете побачити зміни через сотні років…

— Воно так, зміни в будові людського тіла майже не помітні, зате зміни в людській моралі значно разючіші, і наш метод визначення «людини середньої» — це ставлення до неї згідно з нормами моралі кожного століття.

— Тепер ясно. І що ж вийшло?

Аларіка увімкнула ряд темних екранів, схожих на стінні ніші, в них заклубочи-лась імла й розтанула, лишивши «живі» постаті людей.

— Це вісімнадцяте століття. Ліворуч — узаконений, середній тип жінки європеїдної групи, праворуч — зображення ідеалу в працях великих художників цього століття Рафаеля, Рубенса, Ван Дейка, Кареджо та інших.

— Я не скажу, що ідеал у даному випадку кращий… — гмукнув Гнат. Аларіка похитала головою.

— Зачекай, подивимось далі.

Віоми погасли, затим спалахнули знову.

— Це вже дев'ятнадцяте століття.

Гнат звів брови. У правому об'ємі відеопроектора він спостеріг знайомі риси «Дівчинки за столом» Жана Батіста Грьоза. Цей портрет він бачив у Станіслава Томаха вдома.

Аларіка помітила його подив.

— Тобі знайома ця композиція?

— Жан Батіст Грьоз, «Дівчинка за столом».

— Правильно! — Аларіка була вражена його обізнаністю в мистецтві. — Хоч і не зовсім. Ми сумістили два прототипи: один — «Дівчинка за столом» Грьоза, другий — «Дівчинка з віялом» Ренуара. Я не знала, що ти знавець живопису дев'ятнадцятого століття.

— Який там знавець… Ну, а як же в нашу освічену добу?

Аларіка збентежилась.

— Розумієш, з нашою добою все просто і все складно. Середній тип вибрати легше, тим більше що людство поступово наближається до єдиної раси, а от ідеал… Ну, про це ми поговоримо якось іншим разом. Мені пора.