Смак свіжої малини

5.01. Тепер усе буде інакше. Чому я кажу «інакше», буде ліпше. Конкретика незабаром.

10.01. Це сталося три дні тому. І анітрохи не боліло, хіба трохи потім. Спершу мені наказали скинути верхній одяг. Лежу й чекаю, вся на нервах. І зненацька бачу. Такий, як я собі вимріяла: не дуже довгий і пряменький. Отож кричу:

— Ще ні! Хвилинку!

Коваль схилився наді мною.

— Ну? У чому справа?

Я показала пальцем на білявця ліворуч.

— Оцей ідеальний.

Коваль усміхнувся й каже:

— Усе, як забажаєш, хіба що мені пила зіслизне.

— Як же вам не сором, лікарю, — обізвалася чорнявка праворуч. — Дівчина зелена від страху, а ви про пилу. Це ж бо видовбується долотом.

Коли б не моя дурнувата впертість, я втекла би з голкою у вені. Чорнявка наказала мені повільно лічити до десяти. Я почала: один, два, три, чотири, п'ять… і саме в цю мить відчула дивне заніміння. А краєм ока нагледіла гіпсовий дзьоб. Уже по всьому? Чорнявка наказала мені лічити далі, тільки ззаду наперед. А потім заходилась екзаменувати мене з таблиці множення. 5 на 6, 9 на 8 і так далі. «Тобі не можна спати. Ти мусиш говорити, говорити, говорити». Тож я говорила, а радше белькотіла, бо вся верхня губа була, наче з бляхи. Продовження дзьоба.

Того ж самого дня Евка відвезла мене додому. Бабуся на мій вигляд зробила нажахану міну, але швидко викресала широку усмішку від вуха до вуха.

— Непогано. Я виглядала гірше, коли мене покусали бджоли у сорок дев'ятому.

Мама запроторила мене до лазнички (бо там найсвітліше) і впродовж хвилини обдивлялася з усіх боків.

— Тепер я буду інакше дивитися на Майкла Джексона, — запевнила вона. — Скільки ж той добродій натерпівся. Справдешній мученик.

Ірек, мій молодший брат, тільки глипнув, а відтак зачинився в кімнаті й заявив, що не голодний. У вівторок я зиркнула у дзеркало в передпокої, бо там найтемніше. Великий дзьоб із гіпсу, в ніздрях тампони, а довкруж очей фіолетові кола. Білки дуже червоні. Чи це мине?

14.01. Мине. Так каже доктор Коваль. Нині перев'язування. Дзьоб зняли й залишили тільки шину вздовж носа. Я виглядаю майже нормально, як після рядової аварії. Тільки оцей запах. Засохла кров. Чи саме так я почуватимусь у труні?

18.01. Через три дні пов'язку знімуть. Чи впізнаю себе у дзеркалі? Чи впізнають мене інші? Чи помітять новий ніс? Чи він і справді буде прямим? Чи зміниться моє життя? Чи повернеться Рафал?

Мій колишній. Ми були нареченими рівно тиждень. Першого січня, шість хвилин по дванадцятій, вирішили (Рафал вирішив) звузити наші стосунки до дружби. А все через мого старого.

Він зник акурат перед моїм першим причастям. Я саме приміряла сукенку з дефіцитної органзи, коли він закурив дешеву цигарку й заявив, що виїжджає до Австрії.

— Це єдиний шанс, Жабко. Тепер я ще можу дістати притулок. Подамся як політичний біженець.

— Відколи це надають притулок за стовбичення біля пивного ларка?

— Ти ніколи в мене не вірила! Тому я й не міг зреалізуватись. Я вже так більше не можу, я задихаюся, мені потрібний простір.

— Чуєте, діти? Тато шукає простору й тому від нас відлітає.

— В космос? — зацікавився Ірек.

— Власне кажучи, так, бо яка різниця: Місяць чи Відень? — Мама заплакала. — І це саме тепер, перед причастям.

Але він завжди був такий. Чим важливіша подія, тим грандіозніший вибрик. На весіллі нахлявся і став верещати, що хоче все повторити. «Бо горілка затепла!»

— Жабко, дай спокій, це не так…

— На хрестинах поволочився ремонтувати авто, — тягнула мама, не зважаючи на батькові протести. — А тепер отой виїзд. За три дні до причастя!

— Що ж робити, якщо мені тільки вчора видали паспорт.

— Ти завжди знайдеш гарну відмовку. Ти, ти, пролазо інтелектуальний! Занапастив моє життя, а тепер покидаєш! — розридалася вона не на жарт.

— Принаймні вже більше не занапащу, — батько намагався пожартувати, але дістав ганчіркою по голові.

— Я завтра піду до міліції і все їм розповім! Ти нікуди не поїдеш, діти не будуть сиротами!

— Якими сиротами? Таж я хочу забезпечити вам краще життя! Зароблю на «полонез» і повернуся.

— На Місяці є «полонези»? — зацікавився мій брат.

— Іреку, марш до кімнати! — верескнула моя мама. — І ти теж! — звернулася вона до мене.

Батько поїхав на другий день. Прислав одну посилку, а потім розчинився у просторі. І раптом, наприкінці вересня, несподіваний дзвінок.

— Малинко?! Ну привіт, це тато дзвонить!

— Тато? Тато Едек?! — гукнула я на всю хату.

— А ти знаєш іншого?

— Справді, не знаю. — Як ти там? Звідки дзвониш? Дати тобі маму чи Ірека?

— Ні. Я хочу побалакати з тобою.

Я відчула, як мені стиснуло горло.

— А де ти зараз?

— У себе. Тобто в Німеччині, — уточнив він. — У Гамбургу. Слухай, Малинко, я буду коротко, бо ж гроші йдуть.

— Кажи, тату.

— Розумієш, я купив собі відео і…

— Вітаю, — обізвалася з іншого апарата мама. Батько ще не зорієнтувався — знайомі часто плутають наші голоси.

— Та нема з чим, нічого особливого, — відказав він. — І розумієш, дитинко, інструкція тільки японською та англійською. Ті жовтопикі геть знахабніли. А я знаю лише німецьку. Перед моїм від'їздом ти почала ходити на курси англійської. То я подумав, що, може, ти щось допетраєш.

Я не встигла відповісти. Мама була першою.

— Слухай, а як там тобі ведеться?

— Дуже добре, — відповів він трохи зашвидко і трохи надто впевнено. — А що?

— То винайми собі перекладача і — чимшвидше — доброго адвоката!

— Хто це? Хто це? Малинка?

— Ні, це голос правосуддя.

— Жабко, — простогнав тато.

— Я щойно засікла твій номер, — збрехала мама, — і завтра потелефоную до Інтерполу. Нехай нагадають тобі, що маєш двох дітей.

— Ти мене Інтерполом не лякай! — скинувся батько. — Я про дітей пам'ятаю. Тільки я думав спочатку оговтатися, заробити…

— Ага, на «полонез», ми пам'ятаємо. «Полонез», простір і свобода. Сорому ти не маєш. Десяти марок не вислав за п'ятнадцять років! А твоя дочка має на свята заручини. Сирітка бідолашна.

— Мамо, яка сирітка, — запротестувала я.

— Ну власне, — підхопив батько, — адже я живий і пам'ятаю. Коли ті заручини?

— На Щепана.

— Ти тут тему не міняй, — заатакувала мама. — Як до суботи не надійде переказ, у неділю вранці чекай на поліцію.

— Не буде жодної поліції. Я вже дзвоню до мого юрисконсульта. Вишлю тобі чек від самого ранку.

— Краще, щоб так і було. Бо інакше я в суботу зателефоную до мого юрисконсульта і нацькую на тебе судових виконавців з Польщі.

— Вони, Жабцю, не знадобляться. То що, Малинко, з тією інструкцією?

— Дай її своєму юрисконсульту! — крикнула мама й пожбурила слухавку.

Через три дні прийшов чек на 1500 марок, по 500 на кожного. А сам батько заявився на мої заручини. І, звичайно, все зіпсував.

Свята. Ялинка на півкімнати, гірлянди на ній мигтять, як лампочки на авто шерифа. Повний парад. Білі блузки, скатертина цупка від крохмалю. Всі причепурені: мама в перлах, Рафал при «метелику», його старі в парчі. Саме крається кавовий торт. Раптом дзвінок. Щось у мені тьохнуло, але нічого, суну до дверей. Відчиняю, а переді мною піраміда з фруктів. Самі екзотичні, навіть усіх і не назву. Нагорі ананаси. Розгортаю листя, і що бачу? Батькову фізію. Він анітрохи не змінився, тільки що засмагліший, ну і та хімзавивка. Американська усмішка від вуха до вуха. А на шиї єдвабний шалик кольору вохри. Я запросила батька заходити. Зайшов, поставив тацю. Відтак повернувся по скриню з пляшками. Притарганив її, захеканий, і зразу завалився до кімнати.

— Вітаю батьків майбутнього зятя, — подав він руку Рафаловому батькові. А на тій руці, на підмізинному пальці, полискував латунний перстень зі штучним рубіном завбільшки зі сливу. Батько полюбляв дешеві ефекти. Сів за стіл і підморгнув до матері.

— І ви п'єте такі паршиві вина на заручинах моєї спадкоємиці? — Батьки Рафала витріщились, як коропи на різдвяному столі. А старий, не кваплячись, звернувся до Рафала: — Що ти поробляєш, юначе?

Рафал став белькотіти, що закінчує фінансовий.

— Добре, сину, — схвально покивав головою батько. — Я шукаю когось, хто дав би раду моїм грошенятам. Зараз до мене пливуть кораблем двадцять мільйонів доларів золотом. Мушу щось із тим зробити. Кудись заінвестувати.

І зітхнув при тому так, начебто проблема грошей страх як його знуджувала. Багач. Мама тільки знай підливала собі вино. А мене затрусило так, що ледве поцілила виделкою у відбивну. Зрештою не витримала й вискочила до лазнички. Витягла з-під ванни бутель шведських трав і — бух! Гірко! Ще два ковтки. Ну, трохи легше. Повернулася до рівноваги й до кімнати, де батько приязно гомонів із Рафаловими старими. На хвилю замовкнув, відтак сипав далі:

— Слухайте, діти. Я маю рахунки у всіх банках уздовж німецько-французького кордону. Треба щось із тим зробити. Може, я переписав би їх на вас?

— Та що ти, тату! Не треба.

— Може, я теж влаштую якісь заручини, — обізвався мій брат.

— Тобі, Ірусю, теж щось капне, у мене є фабрика…

— Мабуть, на Місяці, — буркнув попід ніс Ірек. Рафалові старі не почули, батько теж.

— Вона чекає на тебе, от тільки закінчи навчання.

— Але не конче астрономічний факультет? — вів далі мій любий братик.

— Іреку! Прикуси язика, — цитьнули ми воднораз із мамою.

— Може бути й астрономічний, але найкраще міжнародних стосунків. Влаштую тобі якесь тепле містечко на Балі або на тій, як там її… на Ямайці. Посол Польщі на Ямайці. Незле звучить, га?

— Я волів би в Новій Зеландії, — кривлявся Ірек. Нібито він мав якийсь вибір.

— Влаштую, — відповів батько. — То за здоров'я майбутнього подружжя.

— За здоров'я, — повторили всі ми хором.

— У такому разі все ясно, — батько повернувся до банківської теми. — Зустрічаємося на весіллі, підписуємо папери і — ласкаво просимо до бізнес-класу.

Цієї миті мама не стрималась і захихотіла. Всі принишкли.

— Перепрошую, це я від розчулення. Це щастя для вас, діти, що не будете починати з нуля. Ще раз за здоров'я, за майбутнє.

Ми цокнулися келихами. Батько розваливсь у фотелі й налаштувався оповідати. Визнав, що останнім часом не буває в Польщі, бо має важливу посаду в Німеччині. Він був одним із ініціаторів збурення Берлінської стіни.

— А зараз ми розробляємо бельгійську мафію, — додав він довірчим тоном. — Вони отруюють продукти. Чи чули ви про курчат, яких годують відходами з автозаправних станцій? Це вони. Або грибок у газованих напоях. Теж їхня робота. А та афера з педофілами? Так само вони.

— О Боже, — вжахнулася моя майбутня свекруха. — Але навіщо? Навіщо вони це роблять?

— А от цього, — похитав головою батько, — я не можу вам зрадити. Таємниця. Я вже і так забагато сказав.

Якийсь час ми мовчки цмулили вино.

— Ні, любі, ми не можемо в це заглиблюватись, — обірвав батько тишу. — Зрештою це заручини Малинки. Забава мусить тривати.

І вона тривала.

20.01. Це вже нині. Якщо він не буде прямим, я кинуся до Вісли й розіб'юся об кригу. А якщо буде прямим, то що далі?

22.01. Я не писала вже цілих два дні. Звикаю до Нового. Новий наразі нечутливий. Коли гладжу його по перетинці, наче торкаюся до фанери. Найгірше при основі, біля ніздрів, там, де наклали шов. Відчуваю дотик, як крізь шар ізоляції. Не знаю, чим Коваль так захоплювався. «Ну, гарно випиляв. І хрящики теж гарно витяті». Подав мені дзеркало, а я побачила товстий (бо ж два тижні не митий) цурпалок межи двома пожовклими підковами довкола очей. Якщо так виглядають гарно витяті хрящики, як же тоді виглядають витяті негарно? Коваль помітив жаху моїх очах і почав мене втішати:

— Що це за міна? Чудовий носик, а ти ревеш!

— Але ви обіцяли, що буде як у білявця, — розклеїлась я.

Коваль не витримав і засміявся:

— Дитинко, ти гадаєш, що носик то пірник? Виходить із формочки готовим? Це ж тіло, ще два тижні тому різане, тяте, шите. Він має право бути опухлим і занімілим. Заждеш місяць-два і тоді побачиш результат. А наразі тебе чекають масаж і розтирання. Інакше він висохне й відвалиться, — пожартував він насамкінець.

Оце я сиджу й розтираю. Розтираю й масую. Добре, що падає сніг, добре, що холодно. Добре, що я не маю пар. Добре, що Рафал мене не бачить.

8.02. Останні тижні я присвятила масажуванню й маґістерці. Незабаром захист, а в мене готова тільки дослідницька частина. Тож довбаю теорію. Як змучуюся, захланно масую. Втираю мазь із арнікою й чекаю. Вже ліпше. Від синців ані сліду. Найважливіше, що я впізнаю себе в дзеркалі. Власно кажучи, зміни невеликі, либонь, більше у профіль. Учора прийшла Евка. Я відчинила, а вона на мій вигляд у крик. Мовби так нажахалась.

— Не видурюйся. Я виглядала гірше, коли ти забирала мене з клініки.

— Це був скрик захвату. Я думала, що мені відчинила сама Памела Андерсон. Ну, покажися. Усмішка. Нахили голову. Тепер з іншого боку.

— І як? — запитала я. Евка не вдає захват, хоча й ніколи не копне по живому. Саме за це я її люблю.

Справжня подруга в тілі Сальми Гаєк. Уже кілька разів мене рятувала. Перший раз два роки тому, коли я впала у шал схуднення.

А почалося так. Я зайшла до крамниці зі штанями. Ухопила кілька пар і бігцем міряти.

— Куди ви йдете з тими «есками»? — заступила мені дорогу продавщиця, розмір XXL. — Хочете їх порозривати?

— Чому? — невинно запитала я.

— Бо ви носите «емку», на око — щонайменше тридцять восьмий, а після піци — то, може, й сороковий.

Того ж дня я вирішила сісти на дієту. Чекала лише якоїсь значущої дати, тоді легше почати. Перше травня, останній день року, іменини місяця. О, є — 15 грудня. День народження Евки.

Заздалегідь скупила півкрамниці зі здоровим харчуванням. Пластівці з висівок. Чай з кори крушини, сир тофу, замінник цукру, сухе печиво. На тяжку годину шоколад без цукру. І два літри пепсі-max. Вона має лише кілька калорій, а напихає й роздуває, як біґос. Потім зняла із себе мірки. У грудях 90, і нехай стільки й залишиться. У талії 66, самоціль — 60, у стегнах 94, а повинно бути 89. Для початку даю собі місяць, до сесії. Склала план дієти. Вранці — пластівці із соєвим молоком. Склянка пепсі. Потім обід: яйце плюс склянка пепсі. Підвечірок: тофу й склянка пепсі. Вечеря. Яка ще вечеря?

Упродовж двох днів я ходила горда й бліда. Зірвалася на третій. Принагідно виявилося, що в мене алергія на сою. Після молока у мене розколювалася голова. Сир тофу смакував, як гіпс, розчинений водою з-під крана. На третій день я стала на ваги. Ані на грам менше. Стільки тортур намарно. Буркотіння в шлунку. Жахіття про збиті вершки, слина до землі на вигляд гарячих булочок. Нестерпні марення про хрумкий окрайчик чорного хлібчика з маслом і помідором. Тремтячим пальцем я накрутила номер «Піци по телефону». Замовила одну велику з усіма можливими додатками. Акурат була промоція, і я одержала другу велику — «Марґариту» з оливками. Упакувала обидві. Запила пивом, а потім валялася, розтягнена, як такса. Сповнена піци й зневаги до себе.

Наступну спробу я здійснила по святах. Удома немає якнайменших шансів схуднути. А вже при Сташеку, маминому бой-френді? Якнайменших шансів. Досить і того, що варто мені залишити на тарілці недбало обгризені курячі кістки, як він уже заводить промову про населення Північної Кореї, що голодає. Коли за Святою вечерею я ризикнула відмовитися від коропа по-єврейськи, Сташек демонстративно витяг картату хустку завбільшки за скатертину і втер невидиму сльозу.

— Я вже й справді не можу, — пояснювала я. — Понапихалась аж по кінчики волосся.

Він утер друге око.

— Якщо я ще щось у себе завантажу, з мене потече крізь пупець. І станеться лихо.

Сташек тицьнув пальцем у порожню тарілку для подорожнього.

— Може, Він не постукав до наших дверей, бо йому забракло сил, аби сюди добутися.

— Але це, напевно, не привід, щоб напихатися за нього, — уступився за мене Ірек.

— Звісно, ні. Я тільки сказав, що одні вмирають, як дівчинка із сірниками, а інші гребують смачнющим коропом. Вередують.

Я капітулювала. Тричі глибоко вдихнула й пристала на Сташеків заклик.

Після Нового року встала на ваги. Чотири кіло плюс. Треба чимшвидше розпочати енергійні дії. Дивлюся на календар. Є. Шосте січня, Трьох Королів. Гарна дата. Знайшла цілком нову дієту. Їси собі щогодини, завдяки цьому більше спалюєш, ну і щогодини маєш щось у писку. Витримала тиждень. Ніколи так часто не дивилася на годинник. Ледве поглинала сухарик, як уже лічила секунди до наступної перекуски. Салат із трьох помідорів і двох ложок знежиреного йогурту. Помідори готові. Щоб зайняти чимось руки, покраяла кожен на двадцять тонюсіньких скибочок. Йогурт стоїть розпечатаний. Ще двадцять хвилин. Занурюю в нього держак ложки. Навіть не помічаю, коли з'їдаю весь. І тільки тепер відчуваю голод. Але я ще боролася. Мене згубили рогалики з варенням.

Минув тиждень дієти. Я вирішила кудись вийти, щоб не дивитися на холодильник і на годинник. Забігла до Йольки. Вона щойно спекла смаковиті рогалики з варенням. Вони лежали собі, зарум'янені, на таці, а я не ладна була відірвати від них погляду. Йолька, либонь, це помітила, бо підсунула тацю мені попід ніс.

— Частуйся, я напекла зо два кіло.

— Я не голодна, — байдуже відповіла я, і тієї ж миті з мого живота почулося розпачливе буркотіння.

— Давай я покладу тобі на тарілочку.

Який запах! Свіже маслечко, ванілін і аромат рожі. Ну ж бо відламаю тільки ріжечок. Скільки калорій може бути в такому ріжечку? Зо двадцять? Ну тоді ще з іншого боку. Разом сорок. Так, так, так! Ще трохи скубну. Що, все?

— Бачиш, які добрі? — Йолька підклала мені наступний рогалик. Знову відскубую ріжок. Другий ріжок, тепер бочок. Цей уже прикінчу, шкода викидати, коли в Африці люди конають з голоду. В Кракові теж.

Добре, що прийшов Віктор, і я мусила залишити закоханих. Примудрилася змолотити чотири рогалики. 800 калорій, 80 відсотків моєї денної норми. Якимось дивом я протрималась. Але наступного ранку ум'яла 300. От халепа, перевищила норму на 100 калорій. Як уже падати, то до дна. До дев'ятої я відвідала цукерню, китайську кнайпку та супермаркет. Завершила плиткою шоколаду. Потім усе порахувала: разом 5840 калорій. Як дроворуб.

У подальші дні я напихала кишки всім, що траплялося мені попід руку. Змішувала, як алхімік. Батон, запитий пивом, кисла капуста, полита маслянкою, локшина з майонезом. На самий лише спогад мені спухає печінка. Коли проциндрила половину стипендії, твердо сказала собі: час на третю спробу. Старт — дев'ятнадцятого січня. Це, для різноманітності, ні з чим не пов'язане. Зважаючи на жалюгідний фінансовий стан, обрала грушкову дієту. Консерви з грушок — це єдине, що зосталося на кухні після подій останніх днів. Накидала план дієти. Вранці — півслоїка грушкового пюре. Ланч — слоїк компоту. Обід — тареля грушок у сиропі. Підвечірок — знову компот. Вечеря — маленький слоїчок грушкового мармеладу на втіху. Живилася тими грушками цілий тиждень. Зосередившись на навчанні й заліках, якось давала собі раду. Двадцять шостого січня склала останній іспит. Наступного ранку витягла шістдесят четвертий слоїк грушкового пюре. Не встигла його відкоркувати. Зблювала на сам лише вигляд жовто-брунатного місива, нашпигованого гвоздикою. І то був кінець дієти. Ще до полудня я витратила всі заощаджені кошти. Легко здогадатися, на що.

Я ввійшла в раж. Саме почалася сесія. А що я примудрилася все поскладати, то мала вихідні. Виходила тільки по харчі і щоб викинути сміття. Наприкінці канікул до мене заглянула Евка.

— О Господи, ти виглядаєш, як жертва насильства в родині, — заломила вона руки на мій вигляд. Факт, я трохи себе запустила. Масне волосся, поплямлений спортивний костюм, синці й жовтий писок. Довкілля також виглядало не найліпше. Стоси посуду в мийці. Припалена пательня, плита загиджена тим, що в мене википіло. А кипіло багато, бо останні дні я тільки смажила, пекла й варила.

— Малино, вилазь зі «спортивки». Маєш п'ятнадцять хвилин, аби щось на себе накинути й зібрати найпотрібніші речі.

— Навіщо?

— Ти переїжджаєш до мене.

Я заколола волосся, почистила зуби, згребла до торби все, що навинулося попід руку. Евка весь той час нотувала щось на аркушику.

— Що ти там шкрябаєш?

— Розпорядок перебування в моїй клініці. Прочитаєш дорогою. Готова? То давай ключі. Бо ж мусить хтось поливати квіти.

У трамваї Евка вручила мені аркуш. Капець. Самі заборони.

Заборона заходити до кухні й харчитися на місці перебування.

Заборона під'їдати у милосердних товаришок.

Заборона говорити про дієту й переглядати кулінарні книжки.

Заборона переводити все в калорії.

Заборона їсти перед дзеркалом.

Заборона купувати затісну одіж (мовляв, я вже скоро схудну).

Заборона ставати на ваги до кінця перебування.

Я мешкала в Евки понад два місяці і тільки завдяки їй нині не важу тонни.

— Ну, кажи нарешті. Що з тим носом? — випитувала я.

— Горбок зник. Коли ти всміхаєшся, кінчик носа зліва заломлюється, і тоді ти скидаєшся на Брюса Вілліса.

— Чорт забирай, Ево!

— Справді. Але ж Брюс симпатяга, хіба ні? Справа класно. Цілком незлий цей твій ніс, майже як по лінійці. Хоча… — замислилася вона по хвилі.

— Що «хоча»?

— Я все думаю, а чи не можна було б якось доречніше витратити ті п'ятсот марок від твого батька?

— І що?

— Відповіси сама.

11.02. Чи я зробила б це вдруге? Та звісно. Двадцять шість років я була одним великим лантухом комплексів — через ніс. Що з того, що в мене гарні очі й білі зуби, коли на перший план висувався ВІН. Великий, кирпатий і горбкуватий. Узимку червоний, як у бузька. Улітку скроплений потом. Навесні розпухлий від нежиті та сліз (бо депресія). Восени мокрий від дощу та сліз (бо чергові вакації без кохання). А найгірше він виглядав у профіль. Освітлений нічником, відкидав тінь на півстіни. Варто дати крупний план, і вийде чудовий кадр із «Сірано де Бержерака».

«Що таке щастя? Це прямий ніс завдовжки від чотирьох до п'яти сантиметрів, не ширший ніж дюйм», — так починається мій щоденник майже десятирічної давності. Сьогодні я витягла кравецький метр. Виміри збіглися. А де щастя?

12.02. Пішла до доктора Коваля. Ні, нічого не трапилось. Просто я хотіла, щоб він подивився. Поза тим, той шрам на переніссі, дрібні загрубіння вздовж перетинки. Чи можна їх якось зменшити?

— Ні.

Ні то ні. Переживу. На думку Евки, нічого не помітно. Я знову чіпляюся за міліметри.

А проте врода — це питання міліметрів. Узяти, приміром, губи. Якихось три міліметри, і ти вже обертаєшся на вулкан сексу. Власне, про губи… Коли я нині отак стовбичила проти дзеркала, то зауважила, що вони могли б бути більшими.

13.02. Сьогодні вечірка на честь Дня святого Валентина. Весь час розмірковую, що я їм скажу. Признаватися до того носа чи ні? Може, відвернути від нього увагу, наприклад обтяти волосся чи зробити яскравий макіяж?

— Я цього не робила б, — порадила Евка. — Ніхто навіть не помітить. От побачиш.

Уже не можу дочекатися. Там має бути купа хлопців. І Рафал. Ми не бачилися з Нового року, коли він поставив питання про зміну характеру наших стосунків.

— Коли ти йому скажеш? — запитала Евка перед самим Новим роком.

— Що я маю йому сказати?

— Що твій батько все вигадав. Що він не має жодних рахунків і не збурював Берлінської стіни.

— Гадаєш, я повинна це зробити?

— А як довго ти збираєшся це приховувати?

— Не знаю. Скільки вдасться.

— І сподіваєшся, що ваш шлюб буде вдалим?

— Господи, Евко, кожен має якийсь скелет у шафі, — розпсихувалась я. — Я знаю, що повинна це спростувати. Тільки…

— Боїшся, що він з тобою розірве? Ти розірвала б?

— Гаразд. Скажу йому завтра.

— Ти не мусиш, Малино.

— Не мушу, але скажу.

Ми сиділи в мене на кухні.

— Це і так випливло б одразу по весіллі. Адже батько не привезе жодних паперів. Хіба що жовті. Але якщо Рафал зі мною розірве, це буде на твоїй совісті.

— Якщо він з тобою розірве, це значить, що він тебе не вартий.

Я розповіла Рафалові все. Спершу вижлуктила цілу пляшку «Ново-Паситу» й половинку настоянки меліси. Вийшло дорожче, ніж два «малібу» з льодом, а ефект той самий. Ми стояли на подвір'ї, перед моєю зупинкою. Я навіть не помітила, коли засвітилися ліхтарі. Рафал слухав, розгрібаючи черевиком свіжий сніг.

— У корабель я не повірив, — озвався він по довгій паузі. — Хто тепер возить золото кораблем?

— Напевно, що не мій батько.

— Але ті рахунки… Звідки ти знаєш? Він п'ятнадцять років просидів у Німеччині.

— Я не сподівалася б на жодні рахунки, Рафале.

— Слушно. Світ через це не завалиться.

— А що буде з нами?

— Ну що ж, нездала спадкоємице. Я приїду по тебе на Новий рік, — тепло всміхнувся він.

Ура! Все буде класно.

Новий рік ми зустріли в горах. Щойно зірвали кілька петард і впорались із корком від шампанського, як Рафал підійшов мене привітати.

— Всього найліпшого, Малинко, — ми цокнулися келихами. — Щоб нас завжди пов'язувала дружба.

— За дружбу, Рафале, і за кохання.

— Кохання приходить і минає, а дружба триває.

— Чого це ти про цю дружбу?

— Бачиш, я все обдумав і вважаю, що треба надати нашим стосункам новий вимір. Ти була щира зі мною.

— Це погано?

— Ні, абсолютно, — запевнив мене Рафал. — Я тобі вдячний, що ти не приховувала правди. Я довго про нас думав і вирішив, що ти моя найліпша товаришка. Наш шлюб міг би все зіпсувати.

— Що ти пропонуєш? — розхвилювалась я, попри те, що вицмулила кілька досить міцних коктейлів.

— Малинко, як би ти відповіла, що краще: справжня дружба чи невдале одруження?

— Невдале одруження, — промимрила я.

— Саме за це я тебе й ціную. Щирість і почуття гумору.

— Ти хочеш розійтися?

— Чому зразу розійтися? Просто надати інший характер нашим стосункам. Я все обміркував і знаю, що не готовий до одруження. Але й не хочу тебе втратити. Не хочу втратити такої чудової, інтелігентної дівчини з почуттям гумору. Тому…

— Ти пропонуєш мені дружбу, — я зібгала кулаки, щоб не розревітися. Це не подіяло б.

— Найпрекрасніше почуття, що пов'язує жінку й чоловіка.

— Я думала, що найпрекраснішим почуттям є кохання!

— Ах, ті вже мені співаки диско. «Кохаю». «Не можу без тебе жити!» «Гину від туги за тобою!» Ні, Малинко, найпрекрасніше почуття — це дружба…

— А де поцілунки під дощем? Прогулянки по свіжому снігу, повільний танець?

— Ти не дала мені закінчити. Кажучи «дружба», я маю на увазі почуття, забарвлене чуттєвим елементом. Еротична дружба. Ідеальна в нашій ситуації. Що ти на це?

— І що ти на це? — діловим тоном запитала мене Евка. Вона примчала відразу після мого розпачливого дзвінка.

— Я сказала йому, що мушу подумати.

— Гарно.

— Що гарно, що гарно?! — верескнула я. — Я хотіла зберегти лице.

— Треба було жбурнути в нього обручкою й хряснути дверима.

— І замерзнути в горах? Я мусила дотерпіти до ранку. Виїхала із Закопане першим потягом. Усі залишилися. Певно, тепер пліткують, чому це я завіялася. Висувають версії.

— Це, ясна річ, найбільша проблема, — пирхнула Евка. — Версії.

— Ні, найбільша проблема — це розрив із Рафалом. Через тебе, — зайшлася я плачем.

— Малино, це був тест. Він пішов, бо не кохає тебе. Рафал. Не тест, звичайно.

— Але я його кохаю! У мене болить серце, пече в шлунку, у мене трясуться руки!

— Скільки ти вихилила кав? — запитала Евка.

— П'ять. І три чаї. Ти зараз будеш мене розпитувати про меню?

— Ніяке це не кохання, а тільки кава. Можливо, страх перед порожнечею, як сказала б Йолька.

— Мене не обходить, як це називається! Я відчуваю, що кохаю його й помру, якщо він зі мною не одружиться!

— Ти сама мала сумніви, чи виходити за нього, а тепер раптом цей розпач.

— Може, до мене тільки тепер дійшло, що це Він!

— Якби це був Він, його не злякав би порожній рахунок твого батька.

— Він анітрохи не злякався. Адже коли він мені освідчувався, то не сподівався на жодні рахунки, бо ще не знав мого батька.

— Певно, боїться, що твій старий маячить.

— А хіба він не маячить? — крикнула я. — Хіба твій батько розповідає про кораблі, повні золота?

— Ні, бо він знає тільки п'ять фраз: «Коли обід?», «Коли вечеря?», «Де газета?», «Звільни туалет» і «Переключи на новини».

— Він принаймні передбачуваний. Не руйнує тобі особистого життя.

— Мені ні, щонайбільше — так це моїй мамі. Малино, не плач. Може, Рафал повернеться. Може, він тоді забагато випив.

— Він майже нічого не пив.

— Або замало. Ще не все втрачене. Бо люди не розривають заручини руба. Ти мусиш зачекати.

Я витримала три дні. Потім зателефонувала: мовляв, хочу повернути обручку.

— Я саме збирався до тебе дзвонити, Малинко. Запитати, як ти себе почуваєш.

— Нормально, — видушила я, зворушена його добротою.

— Це чудово. Ти все обдумала?

— А ти?

— Я? — здивувався він. — Я обдумав усе раніш. І хотів би до тебе зайти.

— Гаразд, коли? — «Ми спокійно поговоримо, може, він збагне, яку помилку скоїв».

— Завтра. Уявляєш, я можу повернути ту обручку, і з мене відрахують тільки п'ятнадцять відсотків.

— Супер… — «Чому це звучало так жалібно?»

— Ти справжній товариш. Інша торгувалася б, може, навіть мстилася б.

— Дай спокій, Рафале, за що тут мститися? За розрив заручин, і то в саму новорічну ніч?

— Ти знаєш, які є дівчата. Тому людина мусить щось розігрувати. А я з тобою не мушу.

Ще мить, і я щось йому заподію.

— То заходь завтра, бо потім я ненадовго поїду.

Він зайшов, забрав обручку й пішов. А я вирішила щось зробити зі своїм життям. Почала з носа. Нині я покажу його світові й Рафалові. Рафал. Побачивши мене, він почує ангельські дзвони.

15.02. Він не почув. Прийшов із якоюсь дебелою бабою. Баба мала квітчасту сукенку й великого носяру. Ледве цвиркнув мені «привіт». І як тут не вірити в число тринадцять?

Евка, як завжди, мала рацію. Ніхто не помітив носа. Кожен тепер пильнує свій власний. Люди думають про захист, про роботу та гроші. Я теж повинна почати про це думати, бо інакше мені пересунуть термін захисту. Візьмуся від понеділка. А Рафала я маю глибоко в носі. Боже, знову той ніс.

29.02. Дивовижний день. Перехідний, останній у цьому тисячолітті. Гарний для роздумів і складання обітниць. Але що я можу собі обіцяти, коли не знаю, чого хочу. Я хочу бути щасливою.

— Замало конкретики, — прирекла Йолька, та, що з рогаликами з варенням. — Ти мусиш чітко визначити, що саме тебе ощасливить. Екстравагантність чи прості радощі? Кар'єра? Кохання? Гроші? Все одразу?

Звідки я можу знати? Йолька гадає, що саме час. У серпні мені стукнуло чверть віку, а лічильник клацає собі далі. Чимраз швидше. Не озирнусь, як мине сороківка. Боже, сорок років! Ще недавно, в ліцеї, я була певна, що не доживу до тридцятки. Нехай хтось зупинить той клятий годинник!

— Алло! Є там хтось? — почула я Йольку. — Тож чого саме хочеш ти, двадцятирічна жінко?

3.03. Іменини місяця. Теж незлецький день для роздумів.

— Кожен день добрий, коли шукаєш виправдання для власних лінощів.

— Яких іще лінощів? — налетіла я на Йольку. — Це серйозні роздуми над метою життя.

— І що? Ти дійшла до якоїсь конкретики? Знаєш уже, що для тебе головне?

Чого саме я хочу? У хвилини надлому — Рафала. А поза тим? Коли мені було сімнадцять, здавалося, що я врятую світ. Винайду щеплення від раку, полечу на Марс чи стану славетною зіркою. Я відчувала, що можу все, що в мене вийде. Наївна дівчинка з головою у хмарах і крильми ангела. Кожна невдача позбавляла мене кількох пір'їнок, а перші роки в універі цілковито опустили на землю.

Спершу я вступала на мистецтвознавство. «І що ти потім з цього матимеш?» — запитували знайомі бульбини. Для інформації, бульбини (термін Евки) — це ті, хто бачить тільки прозу життя. Сама приземленість. Замість мрій — плани, конкретні й бульбацькі: заробити на телевізор, купити більше авто, обрати добрий факультет.

А я вибрала мистецтвознавство. «Засную галерею, де будуть тільки справжні твори, — мріяла я. — Жодної халтури. Тільки Мистецтво, з великої „М“. Оточу себе митцями, відмежуюся від бруду світу. Куритиму сиґари і згори поглядатиму на дріб'язкові проблеми бульбин». На щастя, я познайомилася з Анкою. Анка закінчила малярство з відзнакою, а тепер «штампує» солдатиків до комп'ютерної гри «Fire, fire, fire!». Спочатку вона малювала тло, потім деталі мундирів, а тепер цілі фігурки: снайперів, богатирів, мутантів. Прогресує.

Коли ми познайомилися, вона вже місяць сиділа без роботи, як і більшість товаришів з її курсу. Спроби продавати карикатури на Ринку завершилися погрозами з боку конкурентів, тож Анка вирішила пошукати чогось іншого. Тим часом через брак коштів жила «на халяву», вештаючись по знайомих і поїдаючи все, що тільки вдасться. Якось вона з'явилась і в мене.

— Привіт, Малино. Пам'ятаєш мене з вечірки у Еви? Я проходила мимо й вирішила зайти. Ой, як щось пахне!

— Залазь. Я печу шарлотку. Скуштуєш?

— Не відмовлюся.

— Зараз покраю, а ти заходь до кімнати.

— Знаєш, я краще побуду на кухні. Якось приємніше. Може, маєш щось пити?

Ми посиділи біля бісквіта. Я розповіла їй про своє навчання. До мрій про галерею перейти не встигла.

— Якщо хочеш через кілька років кувати біду, тягни це далі, — байдуже порадила вона, розглядаючись по полицях. — О, сухий йогуртовий крем. Це смачно?

Голодні Анчині очі та її байдужливість до мистецтва змусили мене замислитись. Але остаточного рішення я дійшла у другому семестрі. У нас почався новий предмет — «Бібліографія». Ми мали визудити списки підручників за всі п'ять років. Автор, назва, видавництво, рік видання. Тоді я дала собі спокій. Не тому, що це було понад можливості моїх звивин. Просто якщо на порозі XXI сторіччя студенти поважного навчального закладу мусять забивати пам'ять назвами застарілих книжок, то щось тут не так. І я покинула. Тепер закінчую управління. Теж дурість.

7.03. Сідаю за комп, бо науковий керівник допитується про подальшу частину праці. Наразі він одержав тільки вступ, план і зміст.

— Виглядає обнадійливо, але я хотів би побачити хоч піврозділу.

— Я не встигла роздрукувати, але маю все в комп'ютері. — «Брехня, знову брехня».

— Усі так кажуть, — усміхнувся керівник. — Майбутнє перед нами, так?

Отож сиджу. Днями поспіль читаю мудрі книжки і клацаю по клавіатурі. Захист у червні, якщо встигну. А потім? Справжня дорослість. Знайду роботу й мету в житті.

Настане перше липня. Я, довгонога, з легкою засмагою, у білому бікіні. Відпочиваю після захисту на яхті. Поряд Рафал, мускулястий, визолочений сонцем. Подає мені повний келих і недбало запитує: «Може, ми все ж таки одружимось?» А я спершу спокійно роблю ковток шампанського й недбало відповідаю: «А чому б і ні?» Вдавано байдужі, але закохані. За тиждень весілля і…

— Далі, як у рекламі маргарину.

— Нема з чого глузувати, Ево, — озвалась Йолька. — Наприклад, ми з Віктором вирішили, що одружимось у вересні, після мого захисту та його адвокатського іспиту. Потім вирушаємо в довгу весільну подорож. А в жовтні серйозно беремося до роботи. Віктор уже накручує мені стаж у консалтинговій фірмі. Як добре піде, за три роки купимо квартиру. Потім — перерва на народження дитини. Перед тридцяткою почнемо будуватися за містом.

— І що далі? — знудженим голосом запитала Евка.

— Як це що?

— До сороківки ви вже здобудете все, до чого можна доробитися в тому бардаку. Тому й питаю: що далі? Ще більший будинок? Ще одна дитина? Ще одна тачка?

— Чого ж ти хочеш? — скипіла Йолька. — Хіба це погано, що я планую своє життя, що хочу мати гарну сім'ю?

— Смішно, що ти говориш про сім'ю. Службовий ріст, дім, вілла, Вікторова контора, машина. Прекрасні слова для означення родинного тепла. Ти, шалена, — звернулася вона до мене, — теж мрієш про таку ідилію?

— Не знаю.

— Зате Ева знає, як повинно виглядати щастя. Жодної яхти, білих суконь і шампанського, бо це банально, тільки отакий сценарій. Ти обмиваєш диплом. Ідеш на гулянку. Там знайомишся із симпатичним плейбоєм. Із місяць позустрічаєтесь. Ти залітаєш. Мешкаєте в кутку його родичів. Свекруха критикує тебе на кожному кроці. То вареники не такі, а то макіяж заяскравий. Але добре. Товчетеся одне в одного на голові, без планів і мрій. Потім симпатичний плейбой втрачає роботу і, пригнічений, залягає напроти телевізора.

Але депресія не перешкоджає йому вклепати тобі чергову дитину. До тридцятки у вас буде четверо «щастячок», обдерта кімната та власна шафка на кухні. Плейбой (уже несимпатичний) рахуватиме борги та втрачені шанси, а ти синці й рештки волосся, які ще не видерла собі від розпачу…

— Ви добре знаєте, дівчата, чого я хочу. Ти, Йолько, не повинна змальовувати таку драму. Будь собі щаслива. Тільки пам'ятай: життя — це не «мильна опера».

— Зроблю все, щоб моє саме таким і було, — виклично відповіла Йолька.

Йолька тільки так говорить. Вона впевнено стоїть на землі. Жодних там казочок, усе залагоджено. Кожна частинка мозаїки на своєму місці. Повний контроль. Тому її так налякав мій шал схуднення. Я забула додати, що Йолька теж намагалася мені тоді допомогти. У свій холодний, діловий спосіб.

— Малино, мене непокоїть твій апетит, — зізналася Йолька якогось вечора. Вона несподівано завітала на початку канікул і прихопила мене за смаженням млинців. Вода, мука, сіль, розкалатати — і на олію.

— Все під контролем. Я тільки бавлюся пательнею, щоб обдурити мозок. Потім викидаю до смітника.

— Хотіла б я в це вірити, — покрутила вона головою. — Мені здається, тобі потрібна допомога спеціаліста.

— Ти маєш на увазі себе? — я підкинула млинець аж до самісінької стелі.

— Ні, я тільки на третьому курсі. Окрім того, мене не цікавить клінічна психологія. Але я домовлюся тобі про зустріч із групою людей, які мають подібні проблеми.

— Тільки не з групою. Ти ж знаєш, яка я недовірлива. Анка казала, що вони це все розігрують і потім деруть лаха.

— Вони — це хто?

— Не тримай мене за ідіотку. Ти добре знаєш, що вони — це не «Чужі-3», а тільки студенти на стажуванні.

— На стажування не беруть студентів, — мордувала мене Йолька.

— Ну то дипломники, стажери, практиканти. Все одно. Вони. Я не буду зустрічатися з жодною групою.

— Чому?

— Я ж тобі казала. Окрім того, я не вважаю, що маю проблеми.

— Так говорить кожен узалежнений.

— Якщо ти не припиниш, зі мною справді щось трапиться.

— Вже трапилось. Обіцяй тільки, що поговориш зі спеціалістом.

— Із ким?

— Є один такий, приятель нашої родини та психіатр.

— Я не хочу жодних знайомих! Він потім прийде до вас на чаювання й наплете твоїй мамі, що друзі її доньки жеруть сирий рис і п'ють воду з унітаза.

— Ти й справді недовірлива, — визнала Йолька. — Здаюся, не буду ні з ким домовлятися. Ти маєш піти сама.

— Куди?

— До психіатра з університетської поліклініки. Обіцяєш?

Я кивнула.

Йолька зітхнула.

— Тобі, Малино, страшенно важко допомогти.

Упродовж наступного тижня я робила підходи до поліклініки. Ні, не сьогодні. Ще трохи згодом. Завтра. Ні, я сама дам тому раду. Що я йому, зрештою, скажу? А якщо хтось мене побачить? Проте я зважилася, за два дні до переселення до Евки. Ми пішли разом. І я опинилася віч-на-віч із університетським психіатром.

— Доброго дня. Прошу сідати.

Я розглянулася кабінетом. Низька лава, два фотелі гірчичного кольору й кушетка. Ота славетна кушетка психоаналітика! Тут, мабуть, лежать пацієнти і дозволяють себе патрати.

— Я повинна лягти?

— Ні, це тільки бутафорія, щоб було професіональніше, — пояснив стишеним голосом доктор Губка. Він мав коротку сивувату борідку, дротяні окуляри та стомлені очі п'ятдесятирічного чоловіка. Класичний психіатр.

— Прошу, це моя карточка.

— Малина, — прочитав він. — Апетитне ім'я. Ну, і з чим у нас проблеми, Малинко?

— Власне з апетитом. Я вбираю, як пилосос. Двадцять чотири години на добу мрію про те, щоб їсти, кусати, жерти, хлистати, наминати…

— Гм, — покивав головою доктор Губка. — Справді? І що?

— І їм. — Я голосно глитнула слину.

— Цікаво, — він зняв окуляри й заходився потирати повіки. Відтак заслонив обличчя долонями, спираючись ліктями на стіл. Зиркнув на мене крізь розчепірені пальці. Мені стало смішно. Що я тут роблю? Вивертаю нутро перед змученим дядьком, який удає зацікавлення.

— Це зовсім не цікаво. Це огидно. Я зриваюся вночі і смажу, а потім жеру, як вовкулака, й дихаю. Але варто їдлу трохи просунутися стравоходом, як я знову відчиняю холодильник і пакую, що тільки можна.

— Коли ти починаєш оце «пакування»?

— Близько восьмої вечора. Вранці ще вірю, що втримаюсь.

— І що ти тоді їси?

— Майже нічого, бо починаю боротьбу, але надвечір у мене падає рівень мотивації.

— Може, він не падав би, якби ти з'їла нормальний сніданок?

— Кожна нормальна трапеза — це для мене вступ до ненажерливості. Тому я відтягаю її, скільки можу. Якби я починала зі сніданку, то вже давно не влізала б у сукенки, у яких ходила моя вагітна мама.

— Тебе це дуже засмучувало б?

— А вас ні?

— Те, що я не влізаю в сукенки, у яких ходила моя вагітна мама? Дитинко, глянь-но, як я виглядаю. Якщо я і пройшов би який кастинґ, то хіба до мультфільму, і мене це зовсім не засмучує. За п'ятдесят років можна звикнути.

— Але мені ще немає п'ятдесяти! — вибухнула я. — Зате у мене є проблема, і я шукаю допомоги.

— І ти прийшла саме туди, куди слід. Я випишу тобі ліки, бо справи трохи вийшли з-під контролю. От тільки сама проблема криється глибше. Апетит — це тільки вершечок айсберга. Ти не надто злякалася?

— Ще не знаю. У мене завжди загальмована реакція.

— І дуже добре, завтра ти вже заспокоїшся. Ти чимось переймаєшся?

— Ще й як. Змалечку. У дитячому садочку переймалася тим, що незабаром до школи. У першому класі терзалася тим, що буде з моїми ляльками, коли я виросту. Я весь час чимось переймаюся.

— Більше сумуєш чи нервуєш?

— Коли як. Часом я пригнічена, а часом нерви не дають мені заснути.

— І тоді ти їси.

— Тоді я їм винятково багато. Але найбільше впаковую, коли мені сумно. Так, як тепер.

— Ну, то ми вже маємо певний нарис. І спробуємо його доповнити. Для початку польдоксин. — Він поліз до шухляди стола по печатку. — За тиждень з'явишся до мене. І побачимо, чи я поцілив.

— А якщо ви не поцілили?

— Може бути й таке. — Доктор знехотя пошкрябав себе по голові. — Зрештою, ми маємо тільки ескіз випадку. Якщо ліки не подіють, зайдеш післязавтра і працюватимемо далі над повною картиною. Тоді я випишу тобі щось інше. Гаразд, тепер рецепт, то як там тебе звуть?

9.03. Учора я цілий день чекала. Може, він зателефонує, притягне якогось віника чи бодай залишить поштівку під хідничком. Але я для нього вже не жінка. Я вибляклий спогад. А хіба спогади мають стать?

Як завжди, пам'ятає тільки Лешек. Тому я й ненавиджу жіноче свято. Бо що це за свято, яке приносить стільки зневіри?

12.03. Вже знаю. Я недостатньо сексуальна. Треба щось із тим робити. Колись мені здавалося, що найбільшою проблемою є ніс. «Якби не він, я записалася б у тренажерний зал». «Почну фліртувати після операції». «Як я його вкорочу, то нарешті виберуся на дискотеку». Усе згодом. Згодом усе-таки настав той день, проблема носа зникла, і раптом я побачила себе в усій пишноті. Безбарвна білявка з початковим целюлітом. Я мушу його позбутися. Вимасажувати, розчинити, спалити.

— От ти вже й маєш мету на всеньке життя, — підсумувала Евка.

19.03. Мета в житті. Кожен шукає її, маленької точки на обрії, до якої міг би простувати. Без неї ти кружляєш, блукаєш, тупцюєш на місці. Марнуєш час, як вважає Йолька, і все на щось чекаєш. На чудо.

— Мета — це тільки половина успіху, — докинула вона, підсідаючи до нас з Евкою. Ми вже годину сиділи в кнайпі, чекаючи на чудо. — Я чула ваш белькіт уже при вході.

— Ніякий це не белькіт, а серйозні міркування, — заперечила я.

— Нехай будуть міркування, — погодилась Йолька. — Але повертаючись до теми… Вибір шляху такий же важливий, як і спосіб досягнення мети.

— Іншими словами — стиль життя? — обізвалась Евка.

— Можна сказати і так, — знову погодилась Йолька. — Але мені розходиться не у визначенні.

— Hi? — здивувалися ми з Евкою. — Відколи ж це?

— Я люблю добирати визначення і не соромлюся цього. Саме це і є асертивна позиція. Я знаю це від Йольки.

— Гаразд, закінчи про той шлях, — поквапила Евка.

— Мені розходиться в тому, що важливий увесь шлях, а не тільки останні метри. Тому мене так дратують карамельні фінали в американських фільмах із серії «Правдиві історії». Герой гнобив дружину, збиткувався з дітей, копав єдиного пса. Несподівано в нього відкривається десята стадія раку. «Вам залишилося два тижні і три дні життя», — несхибно вираховує доктор Джон Експерт.

— Як це вони зазвичай уміють, — утрутилась Евка, — ті серіальні ескулапи. Та повернімося до головного героя…

— Той, почувши вирок, — вела далі Йолька, — цілковито змінюється. Перепрошує всіх, включно з батьківщиною й президентом. Уперше в житті набуває лагідного виразу обличчя й снує глибокі рефлексії. А родина не може його не пожаліти. Дружина, ще синя по останній «дискусії», пробачає йому. Син із загіпсованою рукою ремствує: «І love you». На похороні всі захоплюються тим, що він так гарно відійшов. Шістдесят років життя не важливі, важливі оті кілька тижнів, і тільки тому, що вони випали наприкінці.

— Може, він тільки перед смертю зрозумів, що помилявся?

— Ево, його життя не стало б кращим лише тому, що за п'ять до дванадцятої він упав на коліна.

— Краще пізно, ніж ніколи, — визнала я. По кількох пивах я люблю зронити якусь глибоку сентенцію. — А тим часом цікаво, чому воно так є?

— Що? — відповіла питанням Йолька.

— Чому люди дивляться на кінцівку, а не на все вкупі? Бо уявіть собі подружжя. Щасливе. Чувак вірний як лебідь і раптом раз у житті скакає в гречку. Дістає інфаркт і конає в ліжку іншої. Що робить класична дружина? Дивиться на це крізь пальці?

— Еге ж, іще чого, — іронічно ствердила Евка.

— А тепер інша пара. Чувак не ночував удома і двох ночей. Не їздив із дружиною у відпустку. Не водив її ні в кіно, ні на забави. Утікав з іншими. Коротше, відсутній. І так прожив сімдесят років. Урешті його трапив інсульт, — параліч та інвалідний візок. Шаленства закінчилися. «Добре, що я вибрав тебе». «Яке щастя, що ти зосталася зі мною». А дружина? Крадькома втираючи сльозу, вона доходить висновку, що варто було чекати. Відчуваєте атмосферу? Вона півсторіччя мучилась — і щаслива.

— А ти воліла б, аби вона була нещаслива? — обізвалася звідкись із-за гальби Евка.

— Ясно, що ні. Тільки та, що мала й справді гарне життя, розпачає. Чому люди дивляться тільки на кінцівку?

— Є чимало причин, — Йолька вигідно відкинулася на кріслі. Зараз розпочнеться лекція. — Захисні механізми, які не припускають думки, що наші муки були непотрібними, а важке життя — безсенсовним. Ми можемо це спостерігати у випадку дружини Плейбоя. Поза тим, ефект контрасту, егоцентризм чи самозапрогнозоване пророцтво.

— Як у випадку пані Лебідь? — запитала я.

— Це можливо, зокрема, в поєднанні з депресією, — притакнула Йолька, — хоч, звісно, тут могли діяти й інші чинники.

— А мені здається, — втрутилась Евка, — що кінцівка така важлива саме тому, що стається в кінці. Ну чого ви смієтесь?

— Ми, та де? — запротестували ми. — Це в нас просто такий вираз обличчя, бо весна надходить.

— То вислухайте мене і виправте, якщо я не маю рації. Ми все життя переживаємо якісь чвари, миті щастя, маленькі й великі драми.

— Не без цього. — Йолька потягнулася по солону соломку.

— Припустімо, що ти щойно закохалася зі взаємністю. Відчуваєш легке ошелешення, ейфорію й таке інше. Тоді ти не думаєш про давні поразки й невдалі романи.

— Я думаю. Сказала б навіть, що переймаюся.

— Ти, Малино, будеш перейматися навіть у раю, — рокувала Йолька. — Мені здається, що в тебе невроз нав'язливого стану. Хоча не можна виключати маніакально-депресивного психозу.

— Я можу закінчити? — нагадала нам про себе Евка. — Тож коли ми щось переживаємо, то переживаємо саме це, а не старезні історії сторічної давності. Може, нам і сяйне якась думка, острах чи надія, але пережиття зостанеться пережиттям. «Я нещаслива зараз, — думає пані Лебідь, — і мене не обходить те, що було колись». «Я нарешті щаслива», — думає пані Плейбой, гладячи чоловіка по паралізованій нозі.

Евка на мить замовкла.

— Аж урешті, — загриміла вона, — одне з пережиттів стає тим останнім. Нас нічого більше не спіткає, принаймні тут, на землі. Може, тому ми й переоцінюємо його вартість. І, може, тому погоджуємось на те, щоб наше життя нагадувало холодний рідкий кисіль, за умови, що на самому вершечку того місива нас чекає маленька вишенька в шоколаді. І що, ми мусимо тішитись? Чи я не маю рації?

— На жаль, почасти маєш, — визнала Йолька.

— Чому «на жаль»?

— Бо твоя сентенція доводить, як небагато людей ладно визначити собі мету в житті. Вони животіють від однієї події до іншої. Пливуть як колоди, дозволяючи життю тягти їх за ногу. Не хочу вас пригнічувати, але ви робите ту ж помилку.

— А ти?

— Я, на відміну від вас, узяла кермо в свої руки. Визначила собі мету й простую до неї.

— Може, це тобі так тільки здається, а насправді ти пливеш разом із іншими колодами?

— Ево, я знаю, чого хочу, — боронилась Йолька. — А ви знаєте? Якщо ні, то ви змарнували черговий день.

21.03. Що це, власне, означає — змарнувати життя? Мушу побалакати з доктором Губкою. Відвідую його в середньому раз на місяць. Ми й далі працюємо над картиною мого випадку. Я розповідаю про себе, а Губка доповнює нарис і принагідно жонглює ліками.

Я з'явилася пунктуально через два дні після першого візиту. Ледве допленталася, так мене загальмувало. Першу таблетку ковтнула надвечір і спала до пів на другу дня. Непритомна, заповзла до лазнички. Скинула оком у дзеркало. Фе. А кажуть, що сон — це найліпша косметика.

— Губка явно не поцілив, — Евка глянула на мене поверх книжки, — скільки ти маєш ковтати того свинства?

— Три таблетки на день. Уранці я пропустила, то, може, в обід візьму дві?

— Може, я зразу викличу «швидку»?

— Без паніки. Це, певно, перша реакція. Організм не призвичаївся…

— Ти хочеш сказати, не узалежнився? Я пішла б до Губки по щось інше.

— Піду завтра, а нині спробую ще. Тільки раніш, аби не спати до другої.

Я взяла таблетку і збігала до крамниці. Очуняла, коли дійшла до каси. Поки розраховувалася, виявила, що не маю проїзного. А, дрібниці, поїду «на халяву». І трапила на контролера. Жодного стресу.

— Тридцять злотих штрафу плюс пакет із покупками, забутий у трамваї, — закінчила звітувати Евці. — Внесу це у кошт лікування. А тепер бай-бай, бо падаю з ніг.

На другий день я з'явилась у Губки.

— Доброго дня. Прошу сідати.

— Пане доктор, я була тут позавчора…

— Справді? — наставив він вуха. — У чому проблема?

— У тому, що я їм, наминаю, жеру.

— Ну і? — ті самі стомлені очі, що виглядають крізь пальці.

— Ну і одержала польдоксин, але він валить мене з ніг. Я непритомна, сплю по чотирнадцять годин. Оце прийшла по щось інше… Ви обіцяли, що ми будемо експериментувати.

Губка весь час кивав головою й казав, що апетит — це ледь чи вершечок айсберга… Я змовкнула. Губка зиркнув до моєї карточки.

— Гм. Порушення харчування, невроз нав'язливого стану, проблеми із засинанням, — поволі прочитав він. — Переймається. Це важливо. То чим ти так переймаєшся?

— Як я вже казала, усім. Непевним майбутнім. Минулим, яке неможливо змінити. Колись я боялася, що не вступлю до університету, а тепер боюся кожної сесії. Непокоюся про маму і про те, що вона непокоїться за мене.

— Ну то вже маємо якийсь нарис.

— Нарис? Адже ви мали нарис уже два дні тому.

— То був фальшивий слід. Цього разу спробуємо оксазепам. Він легко тебе заспокоїть…

— Але я не падатиму?

— Ні, тільки трохи вгамуєшся. Польдоксин має антидепресивну дію, але в деяких випадках присипляє. Зате оксазепам діє дуже м'яко.

Я вслуховувалась у його спокійний голос. Мені вже легше. Він мусить записувати касети, на яких розповідатиме про ліки.

— А за тиждень покажешся мені і будемо працювати далі. Як тебе звуть?

Я появилася на тиждень пізніше.

— Доброго дня. Прошу сідати. Що нас сюди привело?

— Я мала прийти на контрольний візит.

— Справді? А як тебе звуть? Малинка? Апетитне ім'я. Ну, і з чим у нас проблеми?

«Зі склерозом», — подумала я.

— З надмірним апетитом. Ви пам'ятаєте? Їм, напихаюся, жеру. Окрім того, дуже переймаюсь і деколи не сплю ночами.

— Так, так. Зараз гляну в карту. Ясно. Переймається всім. Ну і як той польдоксин?

— Він валив мене з ніг, і тепер я п'ю оксазепам.

— А, я забув записати. І як ти чуєшся?

— Трохи краще. А щиро кажучи, майже не відчуваю різниці.

— О'кей. Я випишу тобі тіорідазин.

— Що з нашою картиною?

— З картиною? А! З картиною, — гмикнув він. — Ну, працюємо, працюємо. Вже маємо певну концепцію. Я сказав би, нарис. Усе йде як треба. Мусимо тільки розв'язати проблему засмучування, але це вже за тиждень. Тепер рецепт.

Я не приходила наступні два тижні. Бо навіщо? Сесію склала, в хаті тиша, дракона дієти приспано. Не було причини додавати Губці роботи. Але десь наприкінці березня я почала сновигати з кутка в куток. Ніщо не має сенсу. Навіщо старатися? Навіщо вставати з ліжка? Навіщо я взагалі живу? Одних депресія допадає восени, а я ламаюся весною.

— Ніяка це не депресія, — заперечила Йолька, — просто пустка. Ти не маєш мети.

— Взимку вона теж її не мала, — втрутилась Евка.

— Взимку — свята, карнавал і сесія. Немає часу на роздуми про порожнечу. Весна — це початок нового. Людина замислюється: що змінити, який шлях обрати, і раптом усвідомлює, що не має мети. Не знає, чого хоче. Порожнеча.

— Але я знаю, чого хочу. Я хочу чоловіка. З останнім я розійшлася ще в листопаді. Він залицявся до Евки.

— Це не мета. Це втеча від порожнечі. Ти хочеш її заповнити, чимось або кимось. Хибний шлях.

— То що я маю зробити?

— Порадься зі спеціалістом. Я не можу нічого тобі диктувати. Це твоє життя.

Я відвідала Губку зразу після Пасхи. Мене доконало святкове перебування вдома. Мама щойно розійшлася з черговим чоловіком свого життя.

— Усі чоловіки сволоти, крім тебе, Ірусю, — звернулася вона до мого брата.

— Сташек пішов, — поінформував мене брат, мотлошачи на моніторі чергову потвору.

— Ти його вигнала? — здивувалась я. — Але ж він усе за тебе робив. Прибирав, варив.

— Якби тільки це, — озвавсь Ірек. — Ще й пік, смажив, гаптував серветки, малював на склі. Зрештою, ти знаєш, яким був Сташек.

Знаю, він був несамовитим екземпляром.

Мама познайомилася з ним у супермаркеті. Ми саме стояли в черзі до каси.

— На вашому місці я не купував би це морозиво, — зачепив нас високий брюнет. — У нього неможливо застромити ножа, воно тхне скислим молоком, а шоколад не тане в роті. Можу показати вам, яке добре.

— Справді? — захопилася мама.

— Ходімо до заморозника, — легко потягнув він її за плече. — Зараз, воно повинно бути тут. Я заховав його під рибними паличками. Де ж це морозиво? Мабуть, хтось його витягнув.

— Я можу купити інше, — несміливо запропонувала мама.

— Ні, ви візьмете це. Тільки мушу докопатись, я замаскував іще одну коробку, — він заходився перевертати пакети із замороженими овочами, пачки з морозивом, бляшанки. У шалі пошуків ледве не беркицьнув до заморозника.

— Ну от. Ви дозволите, щоб я за нього заплатив?

— Але за умови, якщо ви дозволите запросити вас на порцію, — зашарілась як буряк моя мама.

— Ну, коли запрошує така дама. Ну що ж. У мене немає виходу.

За місяць Сташек поселився у нас.

— Це справдешній скарб. Я не можу дозволити йому вислизнути, — пояснювала мама.

Вони зійшлися як пара чобіт. Попередні чоловіки не витримували пресингу. І йшлося не про звичайні родинні питання штибу: «Знову шкарпетки на підлозі?», «Чому ти не спустив воду в унітазі?», «Коли ти нарешті винесеш сміття?» В нашому домі вікна миються раз на місяць, меблі пересуваються раз на півроку, а ремонт триває практично без перерви. Закінчиться в кухні, а треба вже поміняти плитку в лазничці, а потім покриття в коридорі. І все мусить сходитися до міліметра, збігатися до секунди. Коли я поверталася з вечірки, мама вітала мене на порозі з годинником у руці.

— Ти обіцяла прийти о десятій. Я вмирала від хвилювання.

— Тільки сім на одинадцяту, мамо.

— Ти хотіла б умирати цілих сім хвилин? Навіть шибеник так довго не мучиться.

Дискутувати було марно. Я це терпіла, Ірек теж, але мамині чоловіки — ні. Зате Сташек почувся у нас, як риба у воді. Зривавсь о шостій і відразу брався до сніданку. По три тости на кожного. Свіжа кава, для мене чай. Потім готував мамі одяг і косметику, навіть витискав зубну пасту на щітку. Біля восьмої чистив картоплю або мчав на закупи. Сташек був на пенсії й підробляв санітаром у лікарні. Це відбирало в нього п'ять-шість годин на день, тож він завжди мав час, аби відвідати маму на роботі. Забігав до неї принаймні двічі на день. Приносив другий сніданок і квіти, вкрадені з поблизьких клумб. Коли вона поверталася, вітав її у фартушку з написом «Смачного!» і вже від порога гукав, аби вона скидала черевики.

— Ванна чекає. Нині м'ятна, бо спека, — інформував він, беручись до чищення черевиків. — Ти заходила кудись дорогою?

— А що?

— Бо в тебе на підборі трохи сірої глини. А дорогою до нас є тільки пісок. Ти мене з кимось зрадила?

— Я тільки провідала Лідку. Вона мешкає попід лісом, — відповідала мама, зненацька захоплена власницькими почуттями Сташека.

— Завтра я досліджу тамтешні ґрунти. А тепер прошу до лазнички, бо обід уже парує.

Найгіршими були суботи. Я приїжджала на вихідні, щоб відпочити й відіспати шалені ночі, а тут Сташек робив побудку о п'ятій ранку й починав прибирати. Спершу мив вікна, потім витріпував килими й перестеляв постелі.

— Ірек пилососить, а Малинка нехай береться до прання, — розподіляв він обов'язки.

— А я? — кокетливо запитувала мама.

— Ти повинна відпочивати і дбати про себе. Я записав тебе на третю до перукаря. Тільки зразу повертайся, бо о п'ятій підвечірок. Морозиво в бісквіті.

— У того Сташека бракує клепки, — сказав мені колись Ірек. — Він майже взагалі не спить.

— Звідки ти знаєш?

— Я кілька разів вставав до клозету. Було добре за північ, а той сидить собі з пультом проти телевізора і стрибає по каналах. За десять хвилин він клацнув пультом понад сто двадцять разів.

— Ти рахував?

— Ти ж знаєш, я все рахую.

— Це ще не свідчить про хворобу. Я, звісна річ, про Сташека.

— Саме перемикання каналів — ні, але вкупі з іншими фактами. Ти останнім часом не приїжджаєш, то й не знаєш, що тут діється.

— Прошу конкретики, — вжила я улюблений Йольчин вислів.

— Усе почалось у вересні, коли я повернувся з вакацій. Сташек мешкав з нами чи не п'ять місяців і наразі поводився порівняно нормально. Не рахуючи того ідіотизму з прибиранням о шостій і щоденної маминої ванни. Але прийшов вересень, а разом із ним осінній урожай на грушки. Якось нас провідала Сташекова сестра і щось там бовкнула, мовляв, нема кому обірвати фрукти. Вона вже наробила закруток на десять років. Заготівельники платять копійки, не варто морочитися. Все згниє. Хіба що хтось змилосердиться й пообриває. Сташек кинув тільки одну фразу: «Завтра я тобі пообриваю». Мене це трохи здивувало, бо він мав іти на роботу на сьому тридцять ранку. А що він працює по дванадцять годин, то вернувся б пізно ввечері. А у вересні, як ти знаєш, смеркається вже близько дев'ятнадцятої тридцяти. Хоча й залежить — чи то початок, а чи кінець місяця. Тоді, приміром, було третє вересня…

— Перейди до фактів, гаразд? — поквапила я його. Ірек деколи буває діставучим, як муха.

— Так це і є факти. На другий день устаю перед сьомою, а Сташек у фартуху закінчує обчищувати чергову порцію грушок. «Коли ж ти встиг їх нарвати?» — запитую я. «Між четвертою й шостою ранку», — відказав він. «То о котрій же ти туди поїхав?» «Потягом о третій п'ятнадцять і повернувся швидким о шостій нуль дві».

— Але ж о тій порі у вересні ще темно. Як він їх зривав?

— Узяв із собою вушне дзеркало. Поцупив його з лікарні, як і кілька інших речей, але про це згодом. Повертаючись до грушок… Того ж самого дня він закатав сто вісім слоїків із компотом та інших консервів. Такий самий чин повторив через тиждень. Цього разу не працював, тож обернувся до полудня. В результаті: сто двадцять чотири слоїки компотів та інших виробів із грушок. Наступна вилазка через кілька днів. І знову сто двадцять чотири слоїки. В сумі триста п'ятдесят штук. Наслідки цієї акції ми відчуваємо досі. До кожного обіду порція сонця в слоїку, як каже Сташек.

— Навіть не нагадуй мені, — простогнала я.

— Добре. Слухай далі. Нещодавно він посварився з матір'ю.

— Серйозно?

— Ну. Мати не витримала бездіяльності. Стала кричати, що казиться, бо немає нічого до роботи. Що нудиться, що це не життя. Сташек нічого не сказав. Узяв свої речі й вийшов. Це було в понеділок уранці. Він домовився на сорокавосьмигодинне чергування в лікарні. І знаєш, Малино, вночі він міг спокійно піти спати, бо йому виділили ліжко.

— І пішов?

— Та де там. Мати Пйотрека, медсестра, розповідала, що Сташек перестелив усім хворим на поверсі постелі, познімав фіранки, повісив свіжі, потім вишурував увесь хол і кожну лазничку. Спустився до амбулаторії й допомагав накладати гіпс. Як роботи вже не було, то попросив медсестер, аби навчили його робити уколи. Не спав ані хвилини. Повернувся додому під ранок із кущем троянд і, гадаєш, ліг?

— Гадаю, що ні.

— Став скиглити, що куряви, як у селюка за пічкою. Пробігся ганчіркою й паралельно взявся пекти тістечка. Ліг спати лише опівночі. Кажу тобі, Малино, йому хтось перекрутив гайку на вищі оберти.

— Якщо маму це влаштовує…

— Найгірше, що він увесь час провадить розслідування й намагається командувати. Притяг із лікарні операційні халати і змушує всіх ходити в них по хаті. Зрештою, ти й сама побачиш. О, здається, приперся. Чуєш ключ?

— Малинко? — Сташек зазирнув до кухні. — Добре, що ти приїхала. Черевики вимила? То давай, нехай не валяються. Якою дорогою ти йшла від станції? — озвався він із лазнички, перегукуючи струмінь води. — Така червона глина.

— А я що казав, — штурхнув мене Ірек. — Починається слідство.

— Я ще завернула в середмістя і йшла почерез лісок.

— Тоді все ясно. А чому ти так ішла? Адже в нас усе є.

— Я шукала подарунок для товаришки, — збрехала я.

— Це котрої? Може, я надибав би щось дешевше? Ще переплатиш.

— Це не я плачу, а вся група, — брехала я далі.

— Тим більш. Я придумав би щось елегантне. Ви ж знаєте, що я не люблю барахла.

— А ті халати з лікарні? — атакував його Ірек.

— Власне, — згадав Сташек. — Маю для тебе домашню вдяганку, Малинко. Сам ординатор приймав у ній пологи.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я позначив її міткою. Дивись, яка солідна тканина. Який зелений колір. Тепер модно.

— Тепер модний фіолетовий, — сказала я.

— Зелений теж. Я бачив учора вночі на каналі мод. Ну, поміряй. Ідеально. Ординатор невисокий, твого зросту, я від початку знав, що сидітиме як влитий.

— Сташеку, ну куди я піду в такому халаті? Ще й краденому на додачу.

— Ми тут усі ходимо. Надвечір кожен влазить…

— І виглядаємо, як команда із серіалу «Швидка допомога», — завершив Ірек.

А тут несподіваний розрив.

— Чому ти його вигнала? — запитала я ще раз.

— Бо шило нарешті вилізло з мішка.

— В нього була інша баба?

— Гірше, — ствердив мій брат. — Минулого тижня Сташек зомлів. Його забрала «швидка». Суцільне виснаження організму. Виявилося, що він ковтає якісь «колеса». І це так його накручувало.

— А я гадала, що кохання! — знову розридалася мама. — Чому в мене нічого не складається? Я не маю біля себе мужчини!

— О, дуже перепрошую, — образивсь Ірек.

— Ще й тобі, Малинко, не щастить. Ти сама, а твої товаришки вже давно мають чоловіків, дітей… — «Дуже дякую, що нагадала мені про це».

— Може, я не хочу мати чоловіка, — гостро обрізала я її.

— Ти так кажеш, бо нікого не маєш. Мовби така гонорова. — «Чи вона мусить копати по живому?»

— Краще такий гонор, ніж розпач через наркомана. — «Я теж умію копнути, чого ж там!»

— Принижуй матір, принижуй! За те, що народила вас у муках. Що виховувала сама, присвятила себе вам. Відмовилася від чоловіків.

— Мамо, не перебільшуй, — обірвав Ірек. — А дядько Лешек, а Сташек, а інші?

— Ти будеш мені нагадувати ті нечисленні миті щастя?

— Ні, я просто кажу, як було. Такими є автентичні факти.

— Не можна казати «автентичні факти»! — крикнула мама. — Факт завжди є автентичним. Чому вони навчають у тій школі? І подумати тільки, що за місяць у тебе випускні іспити.

— Гаразд. Такими є факти, — погодився Ірек, повертаючись до теми самотності. — У кожному разі, ти завжди мала біля себе якогось чувака.

— У кожному разі.

— Іреку, дай спокій, вступися… — обізвалась я.

— …дурнішому. Це ти хотіла додати? — перебила мене мама. Я не хотіла, але хто мені повірить? — Отакої я дочекалася подяки за свою працю! Мені зостається тільки самотня могила, бо тут я нікому не потрібна. Нікому! Але вже недовго! У мене вже коле серце вечорами. Аж поки зупиниться і ви нарешті мене позбудетесь!

Свята минули в подібній атмосфері. Нічого дивного, що я запрагнула візиту до Губки.

— Доброго дня. Прошу сідати. З чим у нас проблема?

— Порушення харчування, невроз нав'язливого стану, проблема із засинанням, депресія, — байдужливо перерахувала я. — Почалося від вечірньої пажерливості, але ви визначили, що це лише вершечок айсберга. І ми повинні експериментувати. Дотепер були польдоксин, оксазепам і тіорідазин. Тепер я хочу щось на весняну хандру.

— Гм, зараз перевіримо в карточці. Так, згоден. І що з вами трапилося, пані…

— Малина.

— Апетитне ім'я, — сказали ми хором. Губка всміхнувся.

— Проблеми в родині. Маму покинув бой-френд, брат від десяти років переживає складний період дозрівання. А я знов їм. Моя товаришка вважає, що я хочу оточити себе безпечною стіною жиру. Це все через брак опертя.

— Цікава концепція, мусимо її опрацювати. Наприкінці тижня, бо нині в мене жахлива карусель. Поговоримо про причини твоєї хандри. А тим часом я маю дещо екстра… — він почав порпатися серед паперів на полиці. — Є. Я одержав це від представника фірми «Чорний Тигр». О, — придивився він до пробника, — це видно навіть на таблетці: тигр у стрибку. Суцільна енергія. Схоже, ті ліки спричинять революцію на фармацевтичному ринку. Підвищує настрій і снагу до праці. Акурат на весняну депресію. То до п'ятниці.

Дорогою я забігла до Евки.

— Я повертаюся до себе. Губка дав мені нові ліки, і завтра я починаю курс.

— Я щось не довіряю тому Губці. Заскочу до тебе завтра перед обідом, гаразд?

У цьому вся Евка. А я часом скимлю, що про мене ніхто не дбає.

Я спакувала торбу — і в дорогу. Надвечір перша доза. За годину я відчула неспокій, який усе наростав. Не страх, не смуток, тільки напруга, трохи як після кави. Я щось зробила б. Може, витерти пил? Тоді вже заодно вимию підлоги й вишурую лазничку. Власне, я ще не робила весняного прибирання. Може, сьогодні й почну, коли вже маю такий запал? Завершила мити вікно в кухні. Але мене й несе! Може, позамітати на сходовій клітці? Так, котра година? Уже дванадцята, буду товктися як примара. Знаю, попересаджую квіти. Ні, це надто спокійна робота. Найохочіше я порубала б дрова чи скопала б город. О, є — вичищу плиту й занехаяні баняки. Їх можна завзято шкребти, полірувати, дряпати йоржиком. До ранку я вишурувала все начиння, пательні й столові прибори. Обійшлося майже без утрат: одна тарілка й кавова ложечка. В шалі чищення я зігнула держачок. Коли прийшла Евка, я закінчила прасувати постільну білизну (чи не вперше в житті).

— І як ти почуваєшся? — розглянулася вона кімнатою. — Нічого собі, ну й вилизано. Ти, певно, залучила команду гномів?

— Ні, я випила магічний еліксир. Досить однієї таблетки, а ефект сама бачиш.

— Бачу. Ти спала хоч десять хвилин?

— Ні, і взагалі не хочу. Я щось зробила б, сходила б до тренажерного залу чи в басейн.

Упродовж чотирьох діб я мала стільки сили, як середніх розмірів атомна електростанція. Спочатку поприбирала в Евки і в Йольки, потім іще раз у себе. На другий день вимела цілу сходову клітку в нашому будинку й полізла на горище. На третій день схопилась на ноги о п'ятій ранку по чотирьох годинах сну. Але й запал. Я мушу щось зробити, бо мене розірве. Іду порядкувати у квартирі своєї бабусі. Нарешті виклик, гідний моєї енергії.

Другий чоловік, Антоній, залишив їй у спадок прекрасні стометрові апартаменти у стильній довоєнній кам'яниці. Коли бабуся переїхала сюди перед самим одруженням, помешкання було щойно після ремонту. Пахло фарбою, а голос відбивався луною від порожніх стін. Через п'ятнадцять років воно нагадувало суміш антикварної крамнички, художнього салону, фірми «Гербаполь» і гуртовні східних товарів.

— Я мушу чимось заповнити порожняву по Антонію, — пояснювала бабуся мамі.

Вони прожили разом три чудових роки. Я не бачила більш закоханої пари. Замиловані одне в одному, ревниві до кожної усмішки. Світ міг би для них не існувати. Пара осінніх підлітків. Аж якогось дня серце Антонія не витримало такої порції вражень і спинилося, відсилаючи його високо, ген у хмари. Бабуся зосталася сама.

— Ви мусите переїхати до мене, — зателефонувала вона до нас через кілька днів після похорону. — Я не витримаю цієї тиші.

— Мамо, ти ж знаєш, що це неможливо. Ми пересварилися б уже за тиждень. У мене мусить бути чисто, як…

— В операційній, — закінчила бабуся. — Ти мала б широке поле діяльності. Дарую тобі сто метрів підлоги, які ти можеш шурувати, плекати й дезінфікувати.

— Ти чудово знаєш, що йдеться не тільки про дезінфекцію. Я терпіти не можу всі ті картини, килими, каплички. — Мама завжди була прихильницею лаконічного стилю від фірми «iKeja». — Терпіти не можу того складу мотлоху й тисячі дурничок.

Розмова відбулася дванадцять років тому. Відтоді кількість дурничок зросла кількаразово. На кожній стіні десятки картин і фотографій у декоративних облямівках. На всіх меблях свічники, лампи, срібні цукернички й ціле море фігурок святих. Кожна дрібничка з іншої опери, а все якимось дивом пасує. Козубок на ягоди, плетений із лика, й бордові вітражі у вікнах. Православна ікона й стіни, розмальовані, як у мексиканській гасієнді. Сецесійна лампа обіч простої дерев'яної каплички, купленої в гураля. Букет штучної живокості й рибальський ятер замість фіранки. Буде що шурувати. Вже не можу дочекатися.

— Малинко? — зраділа бабуся на мою появу. — Заходь, я саме печу маківник. Покажу тобі нову накидку. Тільки май на увазі той столик біля вікна.

— Я тільки на один день. Подумала, що допоможу тобі зробити весняне прибирання.

— У чому допоможеш? Чому ти така неспокійна? Проблеми вдома?

— Вдома, на роботі і довкола. Як завжди, — махнула я рукою.

— Я маю для тебе вихід. Ти вже чула про святого Антонія?

Бабуся завжди трохи перебільшує. Тосек був гарною людиною, але щоб святим?

— Щось чула. Його беатифікували?

— А! Ти думаєш про мого Антонія? Ні. Я маю на увазі святого. Насправді його звали Фернандо, він жив у Іспанії й тепер вершить чудеса.

— Це той, що допомагає в безнадійних справах?

— Не тільки. Він допомагає в усьому: знайти роботу, добре скласти іспити.

— Шкода, що я не знала про це в лютому. Ухопила дві «четвірки».

— Нічого страшного. Адже в тебе в червні наступна сесія. Ну і він допомагає знайти нареченого. Ідеальний святий для тебе.

— Звідки ти знаєш, що я не маю хлопця?

— Бо в такий день ти цілувалася б з ним у парку замість лякати бабусю прибиранням. Я жартую, Малинко. Насправді я тішуся, що ти тут.

— То звідки можна починати?

— Ти наполягаєш?… — бабуся роззирнулася довкруги. — Хіба я знаю? Звідки хочеш.

— А де ти вже прибирала? Щоб ми не дублювали одна одну.

— Як би це сказати, — зашарілася бабуся. — Ще ніде. Тобто я збиралася, але зараз так чи йнак кавардак. У мене замала квартира.

— Ти повинна мешкати в палаці, може, це щось дало б.

— Антоній казав те саме. А повертаючись до того святого Фернандо… Досить щодня проказувати молитву, і справу залагоджено.

— Тобі він допоміг?

— Люба, тепер я тільки до нього й звертаюся. Це завдяки йому я надибала ту накидку. Зараз тобі покажу. Де ж вона?

Вона заходилася заглядати до всіх шухляд. Відтак шпортатися в комоді й у шафі. Зрештою взялася за креденс.

— Клята накидка. Усе через ту тісняву. Де ж я її посіяла? — Цієї миті з горішньої полиці впав на долівку мотузяно-сірий згорток. — Ну, бачиш? Антоній.

— Справді гарна. Хтось мусив плести її зо два роки.

— Рік і три місяці по чотири години на день. Старенька використала сім кілограмів шнурка.

— Звідки ти знаєш? Від неї?

— Ні, від її молодшої сестри. Зараз я все тобі розповім. У старенької помер чоловік. Від інфаркту, як і мій Антоній. Хіба не дивно?

— Бабусю, в Польщі більшість людей помирає від інфаркту чи від інсульту.

— Слухай далі. Помер, а вона не могла цього переболіти. І найгірше, що взагалі не могла плакати. За тиждень після похорону присягнула висловити весь свій жаль через цю накидку. Кожна квіточка, кожне кружальце — це одна сльозинка. Щодня одинадцять сльозинок. Так вона його оплакувала. Закінчила накидку й за місяць померла.

— Чому ж її сестра продала накидку?

— Бо вона така сама, як ваша мати. Стіл, ліжко, два крісла й жодних пам'яток. Як на космічному кораблі. Щоправда, пояснює це тим, що не хоче дивитися на накидку, бо замість плетених квітів бачить 5016 сльозинок своєї сестри, але хто її знає?

— Багато взяла?

— Лише сто злотих. «Не можу заробляти на жалобі сестри», — пояснила вона, а я додала від себе ще сорок на службу за упокій. Знаєш, щоб мене не страшило.

— І що?

— І все тихо. Гадаю, що Антоній Фернандо також доклав до цього руку. Я попросила мене підтримати, і він, звісно, пояснив їй, що накидка потрапила в добрі руки. Старенька бачить згори, що хтось оцінив її роботу. Знаєш, що мені ще розповіла її сестра?

— Ну? — потягнулась я по цукерничку. Поміж тим я вичистила латунний свічник і набір десертних ложечок.

— Цитую: «Люба пані, якби той старий іще був який порядний чоловік. Де там! Не було суботи, щоб не випив. Ви скажете: „А який чоловік нині не п'є?“ Але він хляв до безтями. Половина пенсії йшла на трійло, а друга половина на квашені огірки й кисле молоко з похмілля. Повертався над ранок, ще й влаштовував дебоші. Верещав, що живе з неробою, котра має дві лівих руки». Як вона це мені казала, їй аж плями на шиї виступили. А потім кинула: «Пані, як я тепер погляну на цю накидку, на кожну окрему квіточку, й подумаю, що це жалоба по такому поганцю, що й навіть свічки за мою Марисю не поставив би, то маю охоту взяти ножа й потяти її на лахміття».

— Ціле щастя, що вона воліла її продати. — Я полірувала мідний кошичок для яєць. — А з іншого боку, це дивно, що такі гарні речі з'являються на честь якогось халамидника.

— Ну, — замислилася бабуся, — стільки пам'ятників, скульптур, палаців. Потім приходить інший халамидник і заявляє, що його попередник на це не заслужив, тому треба знищити, зруйнувати, затерти пам'ять по ньому. Глупота. А все тому, що люди не вміють дивитися на твори мистецтва.

— А як, на твою думку, треба це робити?

— Не варто зважати, на чию честь їх створено. Бо що така накидка говорить про того п'яничку? Що він був добрий? Симпатичний? Працьовитий?

— Ну… — завагалась я, — мабуть, нічого не говорить.

— Власне, вона говорить тільки про авторку, Марисю. Про те, що цей п'яничка був цілим її життям.

— Цікаво, чи буду я для когось цілим життям? — розмріялась я, стираючи пил з чергової облямівки.

— Ти мусиш знайти свою Марисю.

— Як це просто, — сказала я, не приховуючи іронії.

— Досить звернутися до Антонія. Він там, на тому Небі, тільки й чекає наказу. Але зійдемо на землю. Що ти будеш їсти, Малинко?

— Та я щось не маю апетиту. — «Коли мені траплялося сказати, що я не маю апетиту? Сто років тому? В попередньому житті?»

— Це, певно, невроз. Ти мусиш пити шведські трави. Вони допомагають на все.

У цьому вся бабуся. Три місяці тому вона переживала захоплення настоянкою меліси. Кожен із нас одержав по великому бутелю під ялинку.

— А на що конкретно?

— На все. На невроз, на депресію, на отруєння й остуду. А я собі змащую у вусі і ліпше чую.

— Може, то святий Антоній?

— Ні, шведські трави. Святого Антонія я запрягаю до чогось іншого.

— А як там зі святим Юдою? — Півроку тому бабуся рекомендувала його всім. На всі випадки.

— Він не такий помічний. Я тимчасово відмовилася від його послуг.

— Щось завалив?

— Ні, нічого. Просто я знайшла дещо ліпше. І тобі, Малинко, теж раджу. Мені не подобається, що ти так нервово витираєш ту пилюку.

Ми ще з годинку побалакали, а потім я побігла на станцію.

На четвертий день я стала на ваги. На шість кіло менше!

— І на шість років більше, — ущипливо сказала Ева. — Глянь на своє обличчя. Очі бігають, як у хамелеона.

— Ти просто заздриш, що я влажу в «еску», — відрубала я, згинаючись перед дзеркалом і застібаючи блискавку на джинсах з першої спроби! — Малий «ес» як sophisticated, sexy і…

— …stupid. Ти під впливом «колес», тому я тобі вибачаю. Не треба мене перепрошувати.

— Я і не збиралася. Зате можу перекопати тобі ділянку. На честь примирення.

Пополудні я зголосилася до Губки. Цього разу не мусила нагадувати йому про історію свого випадку. Він — о диво! — зразу мене впізнав.

— Малинко! — вхопився за серце на мою появу.

— Доброго дня, я прийшла по наступну порцію пробників. Бо там, мабуть, трохи зосталося?

— Я вже не маю ані таблетки.

— Це пусте, можна ж виписати рецепт.

— Власне, що ні, — Губка заклопотано потер підборіддя. — Мить відвертості. Я дав тобі поганий пробник, Малинко. Пригадую, що мав кілька штук від представника фірми «Чорний Тигр». Він приніс ліки якийсь рік тому. Пробники спокійно лежали в шухляді. Позавчора читаю, що «Чорний Тигр» оголосив банкрутство. Викрито, що вони страх як махлювали при виготовленні ліків.

— Укидали до казана все, що було під рукою? — пожартувала я, але насправді було не до сміху. Останню таблетку я ковтнула неповних шість годин тому.

— Якби тільки це. Додавали наркотики, якісь таємничі порошки з межі чорної магії, одне слово, жах. А потім фальшували ліцензії. Ти навіть не уявляєш, як я непокоївся. Тепер із пробниками кінець. Найближчого року не кинуся на жодну новинку. Тому сьогодні ти дістанеш прамолан. Перевірений. Він тебе заспокоїть, зніме напругу, позбавить депресії.

Прамолан виявився пострілом у «вісімку». Може, навіть у «дев'ятку». Але ж і молодець той Губка. Ми й надалі працюємо над картиною.

25.03. Дощова субота. Ніхто не дзвонить, хіба що дощ у шибки видзвонює. А мені холодно. Брак глюкози й кохання. Зроблю-но собі маску з водоростей. Купила вчора ціле відро. Розмішуєш зелений порошок із гарячою водою, відтак мастиш гумоподібною масою стратегічні місця (визначення продавщиці), тісно обмотуєшся плівкою і спокійно собі чекаєш, поки водорості виграють війну з твоїм целюлітом. Мовляв, одна процедура — це мінус півсантиметра у стегнах. Після трьох — целюліт зменшується на один ступінь.

1.04. Дуля з маком. Він не зменшився навіть на волосинку, а я зробила п'ять процедур. І треба ж було купити ціле відро. Півтори сотні в болото, дослівно і в переносному значенні.

— Ти купила б за ці гроші півтори тонни кухонної солі, — порахувала Евка.

Ми сиділи в моєї бабусі, милуючись її черговим надбанням. Різьблені з дерева свічники, просто із Сибіру.

— І такий самий ефект. А радше, відсутність ефекту. І смикнуло ж мене!

— Ти шукала мету в житті.

— Знов якась проблема? — обізвалася з кухні бабуся.

— Ви й справді стали ліпше чути.

— Бо щодня змащую вуха амолем. Діє на все. На целюліт, неврози, отруєння…

— І на мету в житті, — шепнула я до Евки.

— На мету в житті найліпше допомагає свята Кінґа, — відповіла бабуся. — Це ота, з рожевого кристалу солі, на столику під вікном. Досить щоденно проказати коротку молитву. Залізний ефект.

— Це ліпше ніж Фен-шуй, — визнала Евка. — І не потребує таких витрат.

— Не порівнюй святу Кінґу до якихось китайських штучок.

— Перепрошую. А ви нам поворожите?

— У суботу не збудеться. І то першого квітня? Нема шансів.

— Та хоч би заради забави. Всупереч усьому. Згляньтеся над двома спраглими кохання жінками, — просила Евка.

— На брак везіння ти, певно, не нарікаєш, так? — буркнула бабуся.

— А хто сказав, що везіння означає щастя в коханні? Що мені з усіх тих хлопців, якщо я почуваюся самотньою?

— На самотність помагають не карти, а тільки свята Кінґа. — Бабуся стала роздивлятися кімнатою. — Ну що з вами вдієш? Де ті карти? У мене все губиться.

— Найліпше попросити про допомогу святого Антонія, — порадила Евка.

— Зі святим Антонієм я не розмовляю вже з рік, — відрубала бабуся.

4.04. А життя все ж таки буває прекрасним. Досить однієї звістки, і світ стає іншим. Я зненацька помітила перше листя й зелену траву. І звідки на вулицях стільки машин у весняних кольорах?

— Розкажи все ще раз.

— Але ж ти й замучила, Малино, — зітхнула Йолька. — Ну гаразд. Я йшла Віслянською в напрямку Плянтів.

— Зупинилася, щоб розкрити парасолю.

— Так, і раптом хтось сказав мені «привіт».

— Рафал.

— Він мав брунатну шкуратянку й коротко підстрижене волосся.

— Раніше ти казала, що дуже коротко.

— Він мав дуже коротко підстрижене волосся, — змученим голосом сказала Йолька. — Й нові окуляри.

— Що далі?

— Запитав, як у мене справи. Я йому сказала.

— Це можеш пропустити.

— Дякую. Потім запитав про тебе.

— Справді? — Я ніяк не могла повірити.

— Так. Запитав: «Що у Малини? Вона поїхала?»

— Я колись кинула йому таке гасло, — пригадала я. — І що далі?

— Нічого. Передав тобі вітання і сказав, що небавом зателефонує.

— Це коли? Як ти гадаєш?

— Не знаю, — стенула вона плечима. — Може, завтра, може, за тиждень.

5.04. Наразі він не зателефонував.

— Може, він просто так сказав, — розмірковувала Евка. — На відчіпного.

— Таж ніхто до нього й не чіплявся. Напевно, зголоситься, а як ні, то зателефоную я.

— Це був би найбільший ідіотизм з твого боку. Пригадай, як він з тобою порвав. Через тиждень після заручин. Якщо ти зателефонуєш, я більше до тебе не прийду.

— Ну гаразд, нехай уже буде, шантажистко нещасна. Почекаю. Бо ж він мусить зателефонувати.

9.04. Недільна нудота. Рафал і надалі не подає проявів життя. Йолька бачила його з дебелою.

— Її батько має адвокатську контору. Я знаю це від Віктора. Тільки не переймайся, Малино.

— Чим? Тим, що мій наречений ходить з багатою дівкою, а я ледь дотягаю до першого числа?

— Ти мусиш знайти роботу. — Йолька була дуже вигадлива.

— Знаю, бо інакше на мене чекає голодна смерть. Ще трохи, і залишаться тільки компоти з грушок.

— Старий нічого не підкинув тобі з тих двадцяти мільйонів золотом? — озвалась Евка.

— Вони ще пливуть.

11.04. Я закінчувала переписувати бібліографію до своєї праці, коли заявилася Евка.

— Знаєш, що трапилось? Але й день! Маєш якесь пиво?

— Кажи!

— І чого ти не віриш у карти? Пам'ятаєш, що мені випало? Проблеми з брюнетом, казенний дім або університет. Через жарт.

— Ну-ну, і що? — хвилювалась я. Евка вчиться в Агротехнічній академії сьомий рік, може, вони вирішили, що вже досить? — Ти вилетіла?

— Наразі ні. Давай те пиво, бо я мушу заспокоїтись.

— Я теж собі візьму, ти страшенно мене рознервувала. Розповідай.

— Пам'ятаєш, як ми в листопаді гуділи в «Сінґері»?

— Щиро кажучи, не дуже, — покрутила я головою.

— Ну, зосередься, така бабська вечірка на Андрія. Ти вже визначила термін заручин, і ми пішли це підлити.

— Зажди, тихо. Я пам'ятаю якісь уривки, — примружила я очі. — Середина листопада. Ти нарешті склала той іспит з йогуртів.

— Ну нарешті, — зраділа Евка. — Насправді це були плісняві сири, але молочні продукти теж. Із «Сінґера» ми пішли на Ринок, і біля Суконниць нас оминув Рисьо із серіалу «Клан». А ти ж знаєш, як я його люблю.

— Знаю. Тепер пригадую.

— Ну і ми його зачепили.

— Ти хотіла взяти автограф.

— Так, але мала з собою тільки заліковку та проїзний. То він розписався мені на заліковці.

— Бляха! Я пам'ятаю. Який жах! Він розписався там, де ставлять відмітку про залік.

— Предмет «Продукти дистиляції та їх похідні», прізвище, оцінка: «Міцно цілую». Єдина «шістка» в «заліковці». Ну і класно. А тут мене сьогодні перепиняє секретарка: «Пані Ево, прошу негайно зайти до ректора». Я ні сном ні духом, бо геть забула про той автограф. Заходжу до кабінету, а там Голяк, той, що читає дистиляцію, поряд ректор. Обоє серйозні, брови насуплені. Почав Голяк: «Хто поставив вам залік? Адже ви ще не написали курсову роботу». Я намагалася виправдовуватися, але Голяк упав у нерви. «Це злочин! Ви хоч уявляєте, чим загрожує підробка підписів?»

— Боже, я, мабуть, відкоркую ще одне пиво. І що ти зробила?

— Подумала, що це гаплик. Але не буду трясти перед ними гузном. Трохи гідності. Тож дивлюся просто Голякові у вічі й заявляю: «Якщо це злочин, то мене, певно, розстріляють?» А ректор усміхнувся й каже: «Пане доктор, я хотів би порозмовляти зі студенткою віч-на-віч. Ви залишите нас на хвилинку?» Голяк вийшов, спопеляючи мене поглядом. А ректор питає: «Пані Ево, що це за вибрики з тим підписом?» Я відчула тінь симпатії, тож пояснюю: «Я побилася з подругами об заклад, що коли ми впродовж години зустрінемо якогось актора, то я підійду до нього й попрошу поставити мені залік. Не моя провина, що пан Пйотр зарахував мені саме цей предмет. Що вдієш, за відвагу треба платити», — завершила я.

— Ти трохи перегнула з тим закладом.

— Трохи, — погодилась Ева.

— А ректор?

— Питає: «Пані Ево, скільки вам років?» А я на це: «Я повнолітня. Ви можете сміливо призначати мені побачення». Він тільки окинув мене поглядом і каже: «Зробімо так. Я заплющу очі на всю цю справу. Ви напишете заяву про переведення до іншої групи, бо пан Голяк швидше вдавиться, ніж поставить вам залік». «А як я вам віддячу?» — питаю я. «Я ще не вирішив. Як щось надумаю, ви перша про це дізнаєтесь».

— І що тепер?

— Чекаю. Може, я встигну раніше захиститися, — сказала Евка. Якось невпевнено.

— Стара, я не хочу тебе засмучувати, але згадай собі подальшу ворожбу. Клопоти з брюнетом через жарт, а потім велика зажура через шалене кохання.

— Ти мусиш мене діставати? — Евка заходилася смоктати великий палець. Вона завжди це робить, коли засмучується.

— А той ректор симпатичний?

— Більш-менш. Як той твій Губка.

— Ти завжди казала, що зовнішність не має значення. Гаразд, більше не буду. У найгіршому випадку переведешся десь-інде.

— Третій раз?

— Може, ворожба не справдиться.

— Наразі все справдилося.

— Слухай, Евко, — пожвавилась я, — це означає, що Рафал зателефонує! І що ми побачимось!!!

14.04. Тільки от коли ж ми побачимось? І коли він, до лиха, зателефонує???

17.04. Весна, а в мене, як завжди, депресія. Знову відвідала Губку.

— Я тільки по рецепт, — почала від порога, — бо бачу, що ви по вуха завалені роботою.

— Привіт, Малинко, і що цього разу?

— Те ж саме, весняний спад настрою. Валяюся в ліжку, дивлюсь у стелю й весь час думаю про солодощі. Словом — депресія. Тому прийшла по кіло прамолану.

— Прамолан, — замислився він, розглядаючи свої нігті, — це добрі ліки, перевірені, але, може, ми спробували б щось інше…

— Можна спробувати, — знизала я плечима, — тільки щоб це не був «Чорний Тигр».

— О Боже, навіть не нагадуй, — ухопився за голову Губка. — Як подумаю, що міг тебе вбити…

— Ну, так уже і вбити. Трохи побігала по стінах і по всьому. Принаймні гарно поприбирала в бабусі. А тепер? Навіть рукою не хочеться ворухнути, а що вже казати про руку з віником.

— Зажди. Оце поп'єш флюоксетин.

— Антидепресант? — Губка кивнув. — Класно. Мені знадобиться щось міцніше на свята. Спинним мозком чую, що легко не буде.

25.04. І не було. По-перше, через Рафала. Він не зателефонує, бо вже не має до мене діла. Це я витягла з Йольки. Вона знов його зустріла (чому завжди вона?). Він знову про мене запитував. Йолька нагадала йому про дзвінок: «Ти мав до неї зателефонувати». «Це вже неактуально», — відказав він, не розгортаючи тему.

Що і чому неактуально? Чи повинна я шкодувати, що піддалась Евчиному натиску? Може, якби я задзвонила, ми знову були б разом? Я думала про це цілі свята. З'їдалася, терзалася. Мені навіть не допоміг антидепресант, а надто тому, що постала нова проблема в особі батька. Я знала, що він знов усе зіпсує. Знала, відколи він до нас повернувся.

— Геню, я тебе тільки спитала, — сказала бабуся. — Ти не мусиш одразу впадати в істерику.

— Але я хочу!!! — заверещала мама. Якби батько тепер її бачив… На жаль, він поїхав до Німеччини по свої речі. Я сиділа в Ірековій кімнаті. Ми слухали, як бабуся намагається розмовляти з мамою. Їй теж була не до шмиги ідея його повернення.

— Ну гаразд, то поплач, — здалася бабуся.

— Дякую за дозвіл! — мама висякалась у хусточку.

— Бабуся не хоче, як гірше, — виглянув із кімнати Ірек. — Просто ми всі переживаємо. Батько уже раз залишив нас без копійки…

— І тепер має шанс мені за це відшкодувати! Ти хоч знаєш, що відчуває самотня жінка з двома дітьми?

— Не дуже, я ж не маю двох дітей, — відповів Ірек.

— Не знаєш, — гнула своєї мама, — ти навіть уявити собі не можеш. Боротьба за виживання, жодної допомоги, жодної опори. Мати, яка тебе не розуміє.

— Саме це я можу собі уявити, — буркнув мій брат і швидко втік до спальні. На щастя, мама, перейнята трагічною картиною свого самотнього життя, не звернула уваги на цей натяк.

— Я не була щаслива з чоловіками. Спочатку Марек. Науковець, а у вільні хвилини художник. — Слово «художник» вона вимовила зі зневагою. — І насамперед кобель. Щойно бачив спідницю, як одразу висолоплював язика. І заслинювався при цьому, як боксер. Та якби все закінчувалося слиною. Повертаюсь якось додому, а той із Кабатовою на кухні. Він у моєму фартуху, а та гладуха розкарячена на столі, в самих панчохах у сіточку, вся в борошні. Поряд качалка.

— Чи вона мусить розповідати такі речі? — пошепки обізвавсь Ірек.

— Тихо, — цитьнула я, — не заважай. Я майже не чую.

— Ти жартуєш. Кабатова? — не повірила бабуся.

— То запитай її про вареники, які вони з Мареком ліпили у сімдесят восьмому. Побачиш, як вона почервоніє. Тепер їй соромно. А тоді? Кабатова зразу втекла до себе нагору. Я в плач і верещу: «Ти, збоченцю!»

— А Марек?

— Марек натягнув штани, обтріпав із себе борошно і каже спокійним тоном: «Я тобі казав, що кожен митець є збоченцем». «Але не кожен збоченець є митцем», — відрізала я. «А ти мусиш одразу розігрувати виставу. Міщанко дріб'язкова». «Я розігрую виставу? Я?» — кричу я. А він: «Я нічого не можу з тим поробити, це природа. Тобі говорить про щось теорія егоїстичного гена?» — «І тому ти мусиш трахатися з Кабатовою? На моєму столі? Цього не виправдовує жодна теорія!» Вхопилася за качалку і як замахнуся! Він ледве встиг ускочити в черевики. Покинув мене саму, з дітьми. Егоїст.

— Ненадовго, бо у вісімдесят восьмому ти познайомилась у відпустці з Лешеком, — нагадала їй бабуся.

— З тим пердуном! — підскочила мама. — Скільки разів я благала його потерпіти до роботи. «Хіба ти вже не можеш почекати до сьомої, а не засмерджувати цілу хату?» — кажу йому вранці. А він дере горлянку, що не годен так мучитися. Він і півгодини не витримує. В концтаборах люди й не таке витримували. Якби йому загрожував розстріл, він витримав би й добу.

— Може, він і справді не міг, — озвалася бабуся, — бо мав розлад шлунку, наприклад…

— Він міг жерти рис! — крикнула мама. — На все є рада, варто тільки захотіти! Але він не хотів! Він волів піти!

— Вже вкотре фізіологія зборола кохання, — покивав головою Ірек.

— А потім Юзефат, — повернулася до своїх підрахувань мама. — Той комизливий. Я подаю йому обід, а він дзьобає виделкою і розглядає кожну зернинку. «Що це за рис? — стала вона передражнювати тонкий голосок Юзека. — А що за м'ясо? Свиняче? Я цього не їм. З якого кінчика ти чистила огірок? З темного? Тому він гіркий. А не можна було ще кривіше покраяти моркву?»

— Ти теж давала йому прикурити.

— Велике діло, стукнула його ложкою по голові. Я саме перемішувала яєшню, а той: «Чому ти кладеш стільки масла? Хіба не знаєш, що це холестерин?» Я не втрималась — і лусь його по лобі.

— Пам'ятаю, — всміхнувсь Ірек. — У нього на чолі залишився шматок яєшні. Юзек ходив із тим харчем цілий вечір, скривджений.

— Він думав, що я вибачуся, — тягнула мама. — Нахаба. Ще й на роботі мене обмовив, мовляв, я недбала. Я — недбала!

— Він, звичайно, фантазував! — визнала бабуся. — Може, він не бачив вашої присадибної ділянки?

— Але бачив кухню, лазничку, коридор і кімнати. На щастя, знайомі з роботи йому не повірили.

— Але зі Сташеком ви пасували ідеально. Він був наче багатофункціональний робот. Справжній метеор.

— На жаль, нашпигований «колесами», — зітхнула мама.

— Я бачив його півроку тому, — гукнув із кімнати Ірек.

— Ти диви, як він підслуховує. Викапаний дідусь, — Мама обернулася до бабусі. — І що? Як він виглядає?

— Уламок людини. Згорблений, очі напівзаплющені. Перестав фарбувати волосся. Ані сліду від колишнього Сташека. «Я на абстиненції, — каже. — Перші два місяці проспав. Тепер потроху оживаю. Як повернуся до форми, зателефоную». Сказав, що скучає.

— Мій любий! — розчулилася мама. — Він єдиний, хто мене розумів.

— А тато? — підхопив Ірек.

— Ваш тато кохає мене й хоче забезпечити нам комфортне життя.

— По п'ятнадцяти роках мовчання, — нагадала бабуся.

— Краще пізно, ніж ніколи.

Він з'явився через тиждень, й одразу сталася халепа. Мама на честь його приїзду пофарбувала лазничку, шафки, вішалку, унітаз і ванну.

— До вечора повинно висохнути, — повідомила вона нам, вибираючись до крамниці. — Як припече, то зробите свої справи навстоячки.

Батько прийшов о шостій. Поставив валізки в коридорі і зразу побіг до клозета. Я навіть не встигла його застерегти. Правду кажучи, я геть забула про ту фарбу. Минула година, може, дві.

— Що той старий там робить? — зацікавився Ірек під час рекламної паузи. — Може, він отруївся випарами?

— Ти був малий і не пам'ятаєш. Батько полюбляв по обіді подрімати на унітазі. Маленька сієста.

— Сподіваюся, що він висох, — згадав Ірек. Цієї миті до нас долетів страшний рев.

— Ви можете мені допомогти? — озвався з лазнички батько.

— Як? Ми не маємо розчинника! — відгукнулась я.

— То, може, хтось би мене вистриг?

— Ти мусиш дочекатися мами. Ми соромимося, — зізнавсь Ірек.

Вистригання тривало до опівночі.

— Колись ти не був таким волохатим, — дивувалася мама. — Ну, я ще розумію, на животі, навіть на руках, але щоб тут? І щоб такий килим?

— Я ж не винен, що маю предків із Сицилії.

— І фантазії з Місяця, — пошепки додав Ірек.

— Чекай, не крутися, бо поріжу тебе бритвою.

— Ти вже мене, мабуть, порізала. Ай!

— Я зараз зблюю, — повідомив мені Ірек.

— Сиди спокійно, зараз я тебе продезінфікую, — сказала мама. — Зосталося кілька волосинок. Ну, чудово, унітаз можна викидати. Діти, хочете щось побачити?

— Ні, дякую, — Ірек завіявся до своєї кімнати.

Я зазирнула до лазнички. Мушля як мушля, якби не хутро, що прилипло до фарби. Шуба.

— Ласкаво просимо додому, тату.

У Велику Середу батько повіз нас на екскурсію до Відня. «Фордом», 1973 рік випуску. Старшим за мене.

— Але виглядає він краще, — буркнув тато.

— Ти гадаєш, що я сама собі вибирала предків, — я стала шукати носовичок, — що мала вплив на свій генний набір?

— Що ти, Малинко, це був жарт, — поплескав він мене по плечі. — Ти гарна дівчина… Аж не віриться.

— Чому?

— Колись мені здавалося, що в тебе буде завеликий ніс. Але, може, я погано запам'ятав. Стільки років минуло.

Я нічого не відповіла. Ми захряснули дверцята. Батько рушив, відчайдушно сигналячи. Їдемо. Ірек спить. Я милуюся краєвидами, мама також. По обіді перетнули словацький кордон. Їдемо далі.

— От зараза, — згадав раптом батько, — я забув заправитися.

Ми зупинилися. Довкола чисте поле, а серед нього ми і наш «форд».

— Може, ми зостанемось, а ти поїдеш на станцію? — запропонувала мама, наразі ще спокійно.

— У мене немає каністри.

— То що ти пропонуєш?

— Якби налляти в слоїк… або в пакет… — розмірковував тато.

— Може, повернемось «автостопом»? — висунув пропозицію Ірек. — Чого маємо киснути серед пустелі? Зрештою, до Відня нас так чи йнак не пустять. На тій таратайці.

— Ти маєш кращу? — обурився батько. — Я у твоєму віці ганяв на «Гарлеї», а через десять років…

— …став працювати на німецьку розвідку, — завершив за нього Ірек. — Вибач, тату, ми це вже чули. На Малинчиних заручинах.

— До речі, заручини. Що сталося з твоїм нареченим?

— Він зі мною порвав. Боюся, це спадкове.

— Діти! Припиніть, інакше матимете на совісті материну смерть!

— Я повертаюся «стопом», — вирішив Ірек. — Зле себе почуваю, мабуть, з'їв забагато родзинків.

— Родзинок, — виправила мама. — Як це повертаєшся?

— А я з ним. Мушу завтра бути в універі, — збрехала я. — Мене викликає науковий керівник.

— Хіба ви не на канікулах? — здивувався тато.

— Гадаєш, мого наукового керівника обходять якісь там канікули? Добре, що він не наказав мені приїхати на Пасху.

— Шкода, але якщо мусиш, — зітхнула мама.

Ми повернулися близько півночі, а батьки тільки два дні згодом.

— Нас не хотіли пускати через кордон, — пояснив батько. — Через номерний знак. Ми мусили їхати на інший перехід.

— Змилосердилися тільки в Хижному. І що твій науковий керівник? — поцікавилася мама.

— Як завжди, забивав мені баки, — збрехала я. — Тільки даремно витратилася на квиток.

— Ох, ті вже мені науковці. Вони саме такі і є. Пам'ятаєте Марека?

— Мамо, ми більше не хочемо чути про вареники й Кабатову, — перебив її Ірек. — Скажіть краще, що з тим номерним знаком.

— Нічого особливого, — махнув рукою батько.

— Скажи, не будь таким, — діставав його Ірек.

— Просто, — почала мама, — ми неправильно запаркувались у місті. Що це було, Микулаш?

— Або Трстена.

— Микулаш.

— Можливо, хоча виглядало на Трстену.

— А я тобі кажу, Микулаш, там є готель «Яносік».

— Готель «Яносік» є, напевно, в кожному місті, то їхній національний герой.

— Яносік? — обурилася мама. — Таж його грав Перепечко, поляк.

— Брунера теж грав поляк, Каревич, і єврея теж поляк.

— Якого єврея? — не вгавала мама.

— Ви можете закінчити про цей номерний знак? — обірвала я дискусію. — А потім повернетеся до Брунера.

— Ну гаразд, — виклав цілу справу тато. — Ми неправильно запаркувалися й пішли на пиво. Вертаємось, а біля нашої машини поліцейські. Чекають, аби вліпити нам штраф. Ми зачаїлися і теж стали чекати. Година, дві, три. Зрештою вони не витримали. Відкрутили нам номери й залишили за «двірниками» адресу відділка.

— Що, мовляв, повернуть його, коли ми сплатимо штраф. А в батька залишилося двадцять корон.

— І що?

— Ми купили в Пріорі чорний фломастер і намалювали номер на листі фанери. Доїхали до кордону. Вже майже його перетнули, а тут один, найпильніший, світить ліхтариком і питає, що воно таке. І завернув нас. То ми поїхали до Яблонки, зрештою нам пощастило в Хижному. Ну і ми тут.

— Але нехай ми й наїлися страху, це наше, — обізвалася мама, вже з кухні.

— Який там страх, — форкнув тато. — Страх я пережив, коли мене вперше вислали до Кореї. Але що ж поробиш, ніхто й не обіцяв, що життя шпигуна буде вистелене трояндами.

26.04. У Велику Суботу батько випарувався. Пішов святити крашанки й не повернувся.

— Я знав, що так буде, — буркнув Ірек — пошепки, щоб не дратувати маму.

— Може, з ним щось трапилось? Потрапив в аварію чи втратив пам'ять, як у серіалі?

— Я швидше повірю, що він знову змагається з тією бельгійською мафією. Бідолашна мама, цікаво, як вона це переживе? Може, ми вкинули б їй до супу трохи твого антидепресанту?

— Почекаємо розвитку подій.

Його не було цілу суботу. У Великдень ми сіли за снідання в понурому настрої. Мама ні з ким не розмовляла. Втупившись у тарілку, безглуздо стукала обручкою по склянці.

— Може, з'їси журеку? — запропонувала бабуся. Тиша, яку переривало тільки сьорбання Ірека.

— А салат із пор? — не здавалася бабуся.

— З порею, — виправила мама. І далі тиша.

— Ну хоч шматочок свяченого. Це мусить тобі допомогти.

— У чому це мусить мені допомогти? Адже все в порядку.

— Не можна так переживати, Геню. Не варто.

— Не називай мене Геня! — верескнула мама. — Я Гелена. Ге-ле-на! А не якась там Геня!

— Ну гаразд, гаразд.

— Не гаразд. Погано! Я сорок років благаю тебе називати мене Гелена — і що? Є якась реакція? Жодної! Ти завжди ігнорувала мої прохання. І бачиш, які наслідки? Мене ігнорує кожен чоловік, з яким я живу! А все це через тебе!

— Через мене? Ген… Геленко! — підвелася бабуся.

— Так, бо це ти привчила мене до ігнорування. Замість того щоб піти, я дозволяю їм сідати собі на голову. І тому ніхто мене не шанує! Навіть той пройда, мій чоловік! Хоч я й виховала йому двох дітей!

— Хто тут говорить про дітей? — почули ми з коридора. А там стояв тато, живий і здоровий, із кошиком у руці.

— Едек! — вигукнула мама. — Де ти подівся? Ми телефонували до поліції й до лікарні!

— Навіщо? Я тільки вийшов посвятити яйця.

— І мав за годину повернутись, — обізвалась я, накладаючи собі шинку, бурячки та гору маринованих грибочків. Мене, напевно, пообкидає.

— Знаю. Я трохи запізнився.

— Трохи? Двадцять три години і десять хвилин — це для тебе трохи?

— Як це двадцять три? — здивувався тато. — Котра година?

— Нині Пасха. Ти що, чогось наковтався? Чому я завжди маю трапити на наркомана?

— Нічого не розумію. Дорогою з костелу я завернув до парку, щоб трохи подихати киснем. Посидів з годинку і прийшов.

— У тебе є свідки? — крикнула мама.

— А що тут треба свідчити? Те, що я сидів у парку? Ти збожеволіла?

— Це ти збожеволів, якщо гадаєш, що я тобі повірю! Він пішов подихати повітрям! Певно, зустрів якусь лярву!

— Геню, тобто Геленко, я хочу нагадати тобі, що нині Пасха.

— Ви не жартуєте, — врешті дійшло до батька. — Слухайте, це якась дивна справа. В мене кудись поділися двадцять… скільки там було?

— Двадцять три, — допоміг йому Ірек.

— Дякую. Двадцять три години життя. Цікаво, куди?

— Я теж хотіла б довідатись. І краще, щоб ти згадав, або шукай собі інше житло.

— Далі сніданок тривав без сварок. Мама запекло мовчала, батько намагався її задобрити. А ми вдавали, що все в порядку, — закінчила я звіт. — Ви випишете мені новий рецепт, бо на свята я брала подвійну дозу?

— Я брав би потрійну, — втішив мене Губка, — вже виписую. Але розумієш, це не залагодить проблеми.

— Розумію, — буркнула я.

— У мене є ідея. — Губка куйовдив бороду. — Ти не намовила б свою маму прийти до мене?

— Ви жартуєте! Вона навіть не знає, що я беру якісь ліки. Вона померла б від сорому. Ви ж знаєте, хто в нас ходить до психіатрів? Алкоголіки, щоб зав'язати й підшитися.

— Чар провінції, — підсумував Губка. — Що ж, наразі я випишу тобі рецепт. А за тиждень поміркуємо, як знадити сюди твою маму. От, візьми і бувай, па-па.

28.04. Я саме дописала роботу! О п'ятій ранку. До шостої охолоджувала двигуни і тепер не ладна заснути. Може, зробити собі антистресову ванну, а потім педикюр?

Я приготувала причандалля й пінку для ванни. Глипнула на свої ноги. Гарно я їх запустила, п'ятки, як акуляча шкіра. Без паніки, зараз ми її усунемо. Гостра ця бритва, але зісковзує. Де ж та нога? Нічого не бачу. Подумати тільки, що колись я вміла закладати собі ногу за голову. Ну гаразд, спробуємо пошкрябати навпомацки. Зараза! Розтяла чи не до кістки. Сподіваюся, що встигну виповзти з ванни, поки втрачу всю кров. Так, поволеньки. Я вже на підлозі. Але я й знесиліла. Та гаряча вода й безсонна ніч, не згадуючи вже вигляду леза у п'ятці. Пошкутильгала до кухні, залишаючи за собою кривавий слід. Тепер ногу до мийки. Боже, скільки крові! Може, викликати «швидку»? А як вони визнають це за спробу самогубства і примусять платити? Або скажуть, що рана несерйозна і теж примусять платити? А якщо забинтувати? Де тут у мене аптечка? Я пустила струмінь крижаної води і лляла на ногу так довго, що аж кості заломило. Подивимось. І далі тече. Знову вода. Добре, трохи легше. Тепер йод, акуратна пов'язка. І до ліжка.

Мене розбудив сильний біль у стопі. Ага, це я робила педікюр. Котра ж година? Дев'ята вечора. Я змарнувала цілий день. Чим тепер можна зайнятися? Подивитися телевізор? Почитати? Розкласти пасьянс? Укотре вже? Може, трохи потренувати підсвідомість? Це ідея. Не треба ніде рухатися, що — зважаючи на стан моєї п'ятки — досить суттєво. Ну то вперед. Я вигідно лежу на спині, очі заплющені, тіло розслаблене. Спочатку треба звільнитися від негативних думок. Уяви собі, що вони відлітають крізь кінчики твоїх пальців. Усі заздрощі, жалі, смутки. Етап другий, найскладніший: треба звільнитись узагалі від будь-яких думок, щоб зробити місце для позитивних. Лежиш і вдаєш, що не думаєш. Торочиш: «порожнеча, порожнеча, порожнеча», — і раптом ловиш себе на думці про майбутню вечерю або на тому, що сказала тобі мати під час останньої телефонної розмови. «Треба купити колготи. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. Цікаво, чи Рафал іще ходить із тією коровою? Порожнеча. Підла баба. Ні, це він свиня. Через місяць після розриву. Порожнеча, порожнеча. Як він міг зі мною так учинити! Хвилинку, я ж мала ні про що не думати. Розслабимось. Немає Рафала, немає проблем із бабками, немає корови. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. О, здається, вимкнулася пралька. Власне, для чого я прала, як калорифери вже не гріють. Тиждень буде киснути. Ні про що не думаю. Ну, власне. Порожнеча, порожнеча, порожнеча. Ну, нарешті ні про що не думаю. Як це? Адже я думаю, що не думаю, але думаю».

Я ж казала, що звільнитися від думок нелегко. Найліпше зразу перейти до третього етапу: прикликання позитивних думок. «Силою своєї підсвідомості наказую, вимагаю, жадаю, щоб…». Тут вставляєш побажання і повторюєш цю формулу щонайменше тричі. Авторка книжки застерігає уникати слів «благаю, прошу!» Ми, люди, маємо в собі елемент божественного. Ми маємо право наказувати, чаклувати, прагнути! Маємо право жадати. Так! Саме жадати! Тож я жадаю. Силою своєї підсвідомості жадаю, щоб хтось позбавив мене цієї нудоти. Нехай хтось мене провідає і зробить так, що час летітиме швидко. Нехай це буде Рафал! Благаю. Тобто жадаю, щоб це був Рафал. І тут дзвінок. Вийшло! Я пошкутильгала до дверей.

— Привіт, Малино. Ти спала? — Це всього-на-всього Евка. «Де я скоїла помилку? Певно, зашвидко перейшла до фази бажань».

— Я треную підсвідомість. Заходь.

— Я теж колись пробувала, але мені ніколи не вдається пройти другу фазу. Варто кілька разів повторити слово «порожнеча», як я засинаю. Що в тебе з ногою?

— Я робила педикюр, — пояснила я, торкаючись бинта.

— У тебе руки ростуть не з того місця. Це видно з пов'язки. Я думала, що ми завтра виберемося за місто. Тітка дала мені ключі від свого будиночка в Малій Касинці.

— Не знаю, чи зможу натягти черевики. Окрім того, не знаю, чи дошкандибаю до вокзалу.

— Віктор позичив у батька мікроавтобус, то ми заїхали б по тебе, під саму браму.

— А хто їде?

— Я, Йолька з Віктором, Анка зі своїм новим коханим і Лешек теж.

— Він знову поміняв хлопця?

— Ти ж знаєш Лешека, у нього що два місяці нове кохання. То як?

— Добре.

— То ми будемо в тебе о дев'ятій ранку. Біжу, бо мушу ще дещо купити.

4.05. Заповідалося, що буде нудно. Через Анчиного хлопця, такого собі Пйотра. Ми виїхали першого, десять, ну, може, п'ятнадцять по дев'ятій.

— Слухай, Малино. Тебе ж так звуть, правда? Тобі хтось казав, що час — це гроші?

— Мені теж приємно познайомитися.

І ми рушили. Всю дорогу Пйотр не обзивався до мене й словом. Йолька сиділа, втупившись у Віктора, наче квочка. Віктор сидів, утупившись у дорогу, бо керував. Евка досипала, решта товариства поринула у власні думки. Тиша. Скільки можна так їхати? Першим не витримав Лешек.

— Де ти працюєш? — звернувся він до Пйотра.

— В гіпермаркеті. Я перший асистент другого менеджера у відділі консервів.

— Цікаво, — Лешек присунувся ближче. — Консерви.

— І що ти там робиш? Підкручуєш слоїки? — запитала Евка.

— Я перший асистент, — з натиском повторив Пйотр. — Це відповідальна робота. Скоро я стану другим менеджером. А за рік — хтозна — можу стати першим.

— Кар'єра, — підсумувала Евка.