Смак свіжої малини

— Можна сказати і так, — Пйотр не вловив іронії. — Через п'ять років стану заступником директора. Такі в мене плани.

— І будеш керувати, віддавати накази. Отим своїм владним басом, — розмріявся Лешек. — Чудово.

— І зовсім ні, — втрутився Лешеків хлопець, Діді. — Я ненавиджу гіпермаркети. Того космічного освітлення.

— Завдяки йому овочі й фрукти виглядають, як у рекламі, — пояснив нам Пйотр.

— Зате люди виглядають, як хворі риби.

— Це точно, — визнав Лешек, — видно кожен прищик і зайву волосинку. Кошмар.

— А крім того, — вів далі Діді, — та хтивість в очах покупців. Жахлива напруга, як на полюванні. Особливо перед святами.

— Еге ж, — сказала Евка. — Пам'ятаєш, Йолько? Якось я дозволила себе затягнути. Перед Пасхою. Тисячі людей із кошиками. Агресивні, неситі, гасають між полицями. Жах. Як можна працювати в таких умовах? Це не заняття для нормальної людини.

— Я не нарікаю, — сказав Пйотр.

— Це багато про що свідчить, — підсумувала я.

Він не зреагував.

Подальша дорога тривала в мовчанні. Коли ми висідали з мікроавтобуса, Пйотр безцеремонно випхався перед моїм носом. Я послала йому погляд василиска.

— Ви самі хотіли рівності, — витлумачив він із цинічною посмішкою й пішов по свої речі. Я навіть не встигла відгиркнутися. Довгу мить розмірковувала, чи варто взагалі виходити. Може, безпечніше для всіх буде зостатися всередині? Я зиркнула на Лешека, він теж зволікав.

— І що ти про нього думаєш? — кивнула я на Пйотра.

— Про нього? Він не виглядає на гетеросексуала. Але як це перевірити?

— Дерзай, маєш цілий вікенд.

Понеділок, свято трудящих. Валяємося на терасі. Кожен на лежаку, накритий пледом аж по запухлі повіки. Санаторій.

— Але й гарний сон я бачив, — почав Лешек.

— Ти літав? — занепокоївся Діді. Лешек завжди літає вві сні, коли переживає нове захоплення.

— Гм. Не знати чому. Мені снилося, що я плигаю з гілки на гілку, як білка-полетуха. Мої любі, яке це враження! А потім подумав, що можу отак собі злетіти. І знаєте що? Це дуже просто. Треба добряче розігнатися. Біжиш, біжиш, потім складаєш руки, як для стрибка у воду. Відштовхуєшся ногами й летиш.

— По-дитячому просто, — позіхнула Евка. — То хто перший?

Охочих не було. Валяємося собі далі.

— Може, виберемось у гори? — запропонувала Йолька. Активна, як і завжди. — Чи, може, зіграємо в карти?

Їй відповіло глухе ремство.

— А в «мафію»?

— Знову в «мафію»? — скривився Пйотр. — Ми грали вчора до третьої ночі й позавчора.

— То хоча б у кості, — не вгавала Йолька.

— Хіба б ти вела рахунок, — обізвалась Евка.

— Я завжди його веду, — нагадала нам Йолька.

— І кидати за нас кістку, тоді з радістю. Скажеш мені, якщо я виграю.

— А я охоче щось з'їла б, — повідомила Анка. — Зробити комусь канапку?

— Мені, будь ласка, кефір, — попросила я.

— Гаразд.

Вона вийшла, а ми й далі валялися на лежаках. Досипали. Не збігло й п'яти хвилин, як Анка пригнала з цілою тацею канапок. І наробила при тому стільки галасу, що про подальшу дрімоту не було й мови.

— Капець, стільки бутербродів, — сказав Діді. — А я планував трохи тут схуднути.

— Якщо щось залишиться, нагодуємо косуль.

— Та ти що, бебі, — скривився Пйотр. Уже всоте.

— Чому? — здивувалась Анка.

— Хто ж годує косуль хлібом із беконом?

— Ну, якщо така корова може їсти кісткове борошно…

— Не може. Мусить, — виправила Евка. — Не має вибору. Я, як бачу, теж ні.

— Соррі. Я забула, що ти не їси м'яса.

— Ти вегетаріанка? — зацікавився Пйотр. — Ти не схожа на вегетаріанок.

— А як, на твою думку, виглядає вегетаріанка?

— Щиро? Як Малина. Худюча — «О Боже! Він добачає в мені плюси», — бліда й злюща. Рибу ти теж не їси?

— А риба хіба не тварина?

— Це вегетаріанство страшенно нудне.

— Чому?

— Тільки соя, сочевиця й рис, — здригнувся Віктор. — Макарони нагадують рибальську жилку, а замочений рисовий папір — медузу.

— Ти плутаєш вегетаріанство з натуропатією, — сказала Евка.

— А це що за холера? — знову скривився Пйотр.

— Вегетаріанці не їдять м'яса жодних тварин, не залежить, хребетних чи безхребетних, — заходилася пояснювати я з міною мудрагеля. — Зате їдять молочне, яйця, мед. Натомість натуропати…

— Їдять тільки овочі та фрукти, — додала Йолька.

— Про що каже сама назва «натуропат». Він їсть тільки те, що дала природа. Бо «натура» — це природа…

— А «пат» означає патологію, — завершив Лешек.

Ми провалялися так до вечора. Сонце звільна скотилося за обрій. А від саду війнуло холодом. Треба складати лежаки.

— Хто розпалить у печі? — поцікавився Пйотр.

— Зазвичай це роблять чоловіки, — поінформувала його я, — але ти теж можеш спробувати.

— Я не хочу позбавляти тебе роботи, — відгиркнувся він.

— Це комплімент?

— Перестаньте обоє, — не витримала Йолька. — Ми приїхали сюди відпочивати.

Ми взялися розпалювати вогонь і готувати вечерю.

— Хліб є, бекон теж, ковбаса і жовтий сир, — перелічила Анка, — консервовані огірки, що ще?

— Пиво й оковита, — підказав Діді.

— Я хочу без оковитої. Терпіти не можу запаху горілки.

— Відколи? — поцікавилася Йолька.

— Від Нового року. У мене прикрі спогади, — пояснила я.

— Рафальчик? — здогадався Віктор. Який делікатний.

— Для тебе, може, й Рафальчик, а для мене тільки Рафал, — холодно спростувала я.

— Розумію, — покивав Віктор.

— Ви чули про такий коктейль? — Лешек намагався змінити тему. — «Білий ведмедик»?

— Може, «white Russian»? — відгукнувся Пйотр. — Пам'ятаєш, бебі? Ми пили його на забаві у Рися.

— Не «Russian», a «bear», — заперечив Лешек. — А може, радше «teddy bear».

— Чому ведмідь одразу пов'язується з росіянином? — утрутився Діді.

— Той «білий ведмедик», — тягнув Лешек, — просто термоядерна штука. Нічого дивного, шампанське зі спиртом, б'є в голову, як постріл.

— О Боже, я собі уявляю, — сказала Анка. — Він повинен добре розвозити.

— Розвозить, — підтвердив Лешек. — Достатньо двох «дрінків», і ти літаєш, як у моєму сні. А потім западаєш у зимову сплячку.

— А в нас є спирт? — пожвавився Діді.

— Тільки медичний, — відповіла Евка. — Зате шампанське цілком пристойне. Робимо?

— Я не п'ю, — попередив Пйотр. — Мені в четвер треба о шостій бути на роботі.

— Тоді, мабуть, не пий, — погодився Діді. — Можеш не встигнути відійти. Решта, звісно, за?

Ми кивнули. Усі.

— Спирт відрізняється смаком від горілки, правда? — висловила я несміливу надію.

— У найгіршому випадку повернеш, — плеснув мене по спині Лешек.

— Які в нас плани на вечір? Граємо в кості чи в «макао»?

— Ти, Йолько, завжди мусиш складати графік?

— Ну, ми ж, напевно, не будемо тупо киряти? Мовчки.

— Чому одразу мовчки? — запротестував Лешек. — Ми можемо спілкуватися.

— На яку тему? — діставала Йолька.

— Не знаю, нехай це буде спонтанно.

— А може, викличемо духів? — запропонував Діді.

— Ти віриш у такі речі? — скривився Пйотр.

— Ні, але яке це має значення? То що? — звернувся він до Евки.

— Чому б і ні? Тітка не мусить про це знати. А ти вмієш їх викликати?

— Ну. Потрібна кругла стільниця й помада. Дякую, — Діді взяв у мене помаду. — Малюємо систему координат. Тут можна? Вертикальна риска означає «так», горизонтальна — «ні».

— Ми мусимо чекати до півночі? — запитала Йолька.

— Ні, досить і того, що темно. То як, будемо викликати?

— Я спершу щось з'їла б, — зізналась Анка.

— Я теж, — обізвався Віктор. — Удома я завжди їм гарячу їжу. А тут така біда. Канапки, весь час канапки. Навіть на піцу нікуди сходити.

— Сходимо, коли повернемось, — почала втішати його Йолька. — Замовимо найбільшу, з усіма додатками. Але тепер Вікусик не буде нарікати, правда?

— Якось витримаю, — відповів він голосом в'язня концтабору.

— Увага, наливаю, — закружляв Діді з тацею.

— Мені тільки трошки. На денце.

— Ти б уже не вимахувалася, Малино, — сказав Віктор.

— Я вимахуюсь? А перед ким тут вимахуватися?

— Що таке, старий? — заступився за мене Лешек. — Дівчина вагається. Не хоче переводити добро.

— Власне, — підхопила я. — Я мушу спочатку зняти пробу.

— Зняти пробу? — здивувалась Анка. — Ти говориш, як якийсь дегустатор.

— Добре, у всіх налито? — крикнув Діді. — То в атаку!

— У-ух!

— Міцний!

— Фе!

— Але й спиртяга!

— А мені ще крапельку, — простягла я своє горнятко.

— Таки засмакувало? — посміхнувся Пйотр.

— То що, повторимо? — підохотив Діді. — Шкода тримати, бо випаровується.

— Може, ти дозволиш себе намовити на один ковток? — звернувся Лешек до Пйотра.

— А я знаю? В мене у четвер багато роботи. Сортування паприкашу. Це відповідальна праця… Добре. Один.

— Оце по-моєму! Мужнє чоловіче рішення.

— Увага! До старту готові? Гоп!!!

— У-ух!

— Але й сивуха!

— Міцний!

— Фе! Як я могла це випити, — здригнулась я.

— Треба прополоскати рота якимось пивом, еге ж? — запропонувала Анка. — І беремося до духів.

— Власне. А що там із тими духами? — втрутився Лешек. — Я хотів би знати, хто мене кохає.

— Ти не мусиш питати це в духів, — шепнув Діді.

— Я теж хотів би знати, хто мене кохає, — обізвався Пйотр.

— То зазирни у дзеркало, — порадила йому Анка.

— Бебі, я тебе не впізнаю.

— Я ненавиджу, коли ти називаєш мене бебі!

— Бебі!!! — Пйотр вибалушив очі.

— Білий ведмедик збирає перші жнива, — пояснив Лешек. — Я забув додати, що цей «дрінк» діє, як сироватка правди.

— О, дідько, — вирвалось у Віктора.

— Можеш пояснити, що ти мав на увазі? Вікторе! — грізно сказала Йолька.

— Як я це ненавиджу: бебі та бебі, — тягнула далі Анка. — Я не персонаж із комп'ютерної гри.

— Лешеку, як по правді, то я зустрічався тільки з Томеком, — почав звірятися Діді.

— А всі ті балачки про табуни хлопців?

— Я дуже хотів тобі сподобатися. Привернути до себе увагу. Бо я на тобі запав.

— А я запала на Рафалі, — розревілась я. — Але він на мене чхав.

— Чхав, — визнав Віктор, — нічого не вдієш.

— А я ні на кого не запала, — озвалася з-під ковдри Евка. — Я хотіла б урешті закохатися.

— Може, в мене? — запитав Віктор.

— Дуже дурний жарт. Ми збираємось одружитися, — нагадала йому Йолька.

— Я не жартував, — сказав Віктор. На щастя, тихо.

— А я мрію про когось сильного й владного, — сказав Лешек.

— А я часом послала б усіх під сто чортів, — буркнула Анка.

— Я також, — докинула Йолька. — О, о!

— То й пошлімо! Позбудьмося дурних упереджень і страхів. Почнемо зрештою жити й кохати насправжки! — гукнув Пйотр.

— То до діла! — підхопив Лешек.

А потім несподівано стало темно.

Я прокинулася з широчезним обручем на голові й великою каменюкою в ділянці печінки.

— Є там хтось? — вичавила я.

— Евка тут, — відповів мені слабий шепіт.

— Де?

— Біля дивана. Ти не знаєш, котра година?

— Зараз гляну.

— Тільки шоста, — відгукнувся хтось із-під столу. Здається, Йолька.

— Хіба не дивно? — прокоментував інший голос, що долітав із-за фортепіано. — Минуло лише вісім годин.

— Але мене щось і притиснуло, — простогнала Евка. — Нога Віктора.

— А решта? — злякалась Йолька.

— Решта поряд. Теж мені знайшов, де завалитися. Наче не вистачало диванів.

— Напевно, там було найвигідніше, — вирішила Анка. — Цікаво, де Пйотр?

— Боже, як у мене пульсує в чайнику, — зойкнув Діді.

— Шукаєш Пйотра? — обізвалась Йолька. — Він тут. Тільки не знаю, чи тебе потішить це відкриття.

— Що сталось? — Анка зірвалася на рівні. Я також. Сила цікавості.

Ми наблизилися до столу. Тут-таки на подушках валялися Пйотр і Лешек. Обидва без сорочок, обнявшись. Лешек стискав у долоні круглу стільничку, а на білих грудях Пйотра відтиснулося яскраво-червоне нерівне коло з системою координат.

— Цікаво, чи вони когось викликали? — замислилась Евка.

— Уб'ю гада. Він відбив у мене хлопця, — зашипіла Анка.

— А мені зіпсував найкращу помаду.

— Що трапилось? — очуняв Пйотр. — Де моя сорочка?

Він став розглядатися непритомним поглядом. Зиркнув униз, на свій торс, і миттю зірвався на рівні. Ще швидше, ніж ми з Анкою.

— Бебі, все не так, як ти гадаєш, — пробелькотів він. — Це якийсь огидний жарт.

— Сподіваюся, воно було того варте, — гарикнула Анка.

— Облиш, бо я зблюю.

— Що тут відбувається? — опритомнів Лешек. — Нехай хтось стишить барабани.

— Та немає тут жодних барабанів, — заперечила Евка.

— Звичайний обмін фразами між закоханими, — додала я. — Анка лютиться, бо ти відбив у неї хлопця.

— Тільки не «відбив», — знетямився Пйотр.

— Ага, розумію, ініціатором був ти! А може, дійшло до ґвалту?

— Стривайте, хто тут кого зґвалтував? — зацікавився Віктор.

— Жодного ґвалтування не було, але зараз буде криваве вбивство, — гукнув Пйотр, — якщо ви не заберете від мене цю п'явку!

— Це я п'явка? — гукнула я ще голосніш, аж усі вхопилися за вуха. — А хто перший причепився? Через якісь там десять хвилин! Ти, педанте нещасний!

— Слухайте, — перервав нас Діді. — Ви знаєте, що зараз уже майже сьома ранку?

— Знаємо!!!

— Ну так-от, зараз сьома ранку, але середи.

Цього ми не знали.

Ми поверталися до міста в мертвій тиші. Білий ведмедик зробив свою справу.

7.05. Я й досі відходжу після Малої Касинки. Виводжу токсини, багато валяюся в ліжку. Настрій дуже задумливий. Ще день-два, і я повернуся до норми.

10.05. Я саме правила реферат свого захисту, коли зателефонувала Йолька.

— Привіт, Малино! Знаєш, що сталося?

— А ти як гадаєш? — відповіла я.

— Це було риторичне питання. Пйотр викинув Анку!

— Як це викинув? На смітник?

— Ти ж знаєш, що вона в нього мешкала. Вчора повертається з роботи, а на сходовій клітці її валізки. Вгадай, хто поселився на Анчиному місці?

— Лешек?

— У яблучко.

— А що з Анкою?

— Я прихистила її в себе.

— Сильно плаче?

— Ні. Стверджує, що не встигла звикнути.

— Хоч це добре.

— Але знаєш що? Вона страшенно нишпорить по шафках із харчами. Хряскає холодильником, шпортається в буфеті.

— Все нормально. Це вона пересвідчується, чи маєте ви щось їстівне. Пам'ять про голодні роки.

— Знаєш що, Малино? Люди мають жахливі дивацтва. Добре, що ми з Віктором такі нормальні.

13.05. Я зустріла Лешека. Він навіть не зашарівся.

— Ти теж будеш удавати, що ми незнайомі?

— А хто вдає?

— Йоля й Анка. Діді мені вибачив. Сказав, що, на щастя, не встиг звикнути.

— Ти щасливий із Пйотром?

— Щиро? Наразі я приголомшений.

— Ти мусив відбити його в Анки?

— Гадаєш, я міг би, коли він сам не захотів? Скажу тобі, Малино, одне. Пйотр першим до мене зателефонував. Через два дні потому, як ми повернулися. Запропонував зустрітися.

— Брешеш.

— Ні. Щоправда, він тільки хотів з'ясувати непорозуміння в Малій Касинці… Але по двох годинах розмови збагнув, що це кохання.

— А ти?

— Я так легко не складаю декларацій. Поживемо, побачимо.

І так каже людина, яка закохується в середньому раз на квартал.

18.05. Завтра вечірка на честь Дня студента.

21.05. Неділя. Відпочиваємо втрьох на Плянтах. Похмілля після Дня студента. Ледве допленталися до лавки. Сидимо під парасолькою і вдихаємо холодне вільготне повітря.

— Трохи кефіру залишилося?

— А ти в стані щось узяти до рота?

— Я мушу поповнити рівень рідини. Знаєш, скільки я виблювала після тієї вашої горілки?

— Благаю, не вимовляй цього слова, бо мене зараз виверне, — Евка пожовкла, як лимон.

— Якого саме? — Йолька завжди мусить бути такою дріб'язковою. — «Виблювала» чи «горілки»?

— Вже однаково. — Евка витерла губи носовичком. — Ходімо звідси, бо зараз нас пообсідають мухи.

Ми дочовгали до наступної лавки. На щастя, помірно сухої, тільки раз протерти хусточкою. Бляха, дикий бузок. Теж знайшов, коли квітнути. Як треба, то його немає. Сидиш собі з коханим на лавці і чуєш асфальт, тютюновий дим, запах картоплі «фрі». А коли ти з похмілля, бузок знічев'я вилазить зі схованки.

— Ні, я так не можу, — проскрипіла я. — Це не на мою хвору голову. Треба пересісти.

— Але вчора було класно, правда? — обізвалась Евка.

— Так само, як рік тому, два і три. Рутина, — байдуже кинула Йолька.

Було чудово. Я обожнюю атмосферу Дня студента. Заради цього шаленого дня варто поступати до універу. Варто навіть терпіти жахливе похмілля.

Усе починається від забав у студентському містечку, але чільною подією є концерти на стадіоні. Краще заздалегідь придбати квитки, щоб не стовбичити в кілометровій черзі. Власне, про черги. Вони можуть трохи дістати. Бо це відбувається так. Спершу ти стоїш по квитки. Потім чемно займаєш чергу до входу. Минаєш одні ворота — тебе обмацують у пошуках алкоголю й зброї. Другі ворота — знов обмацують. Найдовше мордують Евку. Мене завжди пускали. Навіть по спині ніхто не плескав. Евка стверджує, що це завдяки безневинному вигляду й погляду лані, а я маю власну версію. Ніякої лані, а тільки ніс. О, наприклад, учора мене порядно шмонали. На жаль, жінка.

Як уже пройдеш троє воріт, зразу встаєш у чергу по жетони на пиво. Краще одразу взяти більше, щоб уже стільки не стояти. Відтак із жетонами в кишені б'єшся за пиво. А тлум страшний. Урешті з пивом стаєш у чергу до клозета. Спокійно встигаєш його випити й накопичити щось у сечовому міхурі. Хлопцям легше. Вони поливають липи на узбіччі, на одну чергу менше. Коли заходиш, сценарій змінюється. Вудсток. Парочки на ковдрах. Ніякої упряжі. Жодних локонів, шпильок, накладних вій, атласних торбинок. Я завжди маю залізний набір.

По-перше, штани, бо в спідниці незручно вилазити хлопцеві на плечі. І небезпечно, хлопці різні бувають. Тож штани, найліпше цупкі джинси. У мене є такі сіро-сині «стегнівки».

По-друге, черевики. Обов'язково на грубій підошві і з твердими носаками. Вони захистять пальці від розчавлення, коли ти замішаєшся в натовп перед сценою і разом із іншими стрибатимеш у ритм.

Далі куртка, бо часто падатимеш. Моя з бордової шкіри і, як каже Евка, нагадує часи «Bee Gees». Вона сягає стегон, і нею легко вимахувати в повітрі, коли сидиш у хлопця на плечах. Під курткою сексуальна блузка. У мене є така, з рибами у психоделічних фіолетово-бордових зигзагах, вона пасує до куртки. Під блузку одягаю свій найліпший бюстгальтер, бордовий з кісточками. Так, про всяк випадок. Трапляється, що, вилазячи на хлопця, я стягаю й блузку. І вимахую нею.

Ансамбль доповнює індіанський нашийник із пір'я, погляд, темний від туші, і контур на губах. Йолька воліє блиск, на її думку, він сильніше притягає погляди. Я користуюся блиском, коли йду на дискотеку, але це інший стиль. Міні, люрекс, блискучий або шифоновий топ. Треба вміти одягатися відповідно до кожної нагоди. Інакше на іспит, інакше на прогулянку Ринком й інакше на День студента. Йолька нібито читає купу газет, а нічого не петрає. Зате Евка… Евці жодні штучки не потрібні. Їй годі розпустити волосся.

Повертаючись до Дня студента… Коли ти вже стоїш на стадіоні, одягнена, як хіпі, ти відчуваєш життя. Кожною клітинкою тіла. Єдина умова: ти мусиш бути з компанією, бо інакше відчуваєш самотність. Кожною клітинкою тіла. Ми були втрьох: Евка, Йолька і я. Спочатку ліквідували жетони. Ми з Евкою стали по пиво, а Йолька зайняла чергу до клозета.

Ледве почався концерт групи «Персо», а ми вже могли проштовхуватися до сцени. Літр у шлунку, півлітра у пластиковій склянці й порожнеча в міхурі. А в жилах майже шість літрів гарячої, пульсуючої ритмом крові. І два ряди мурашок уздовж хребта. Пробираємося глибше в натовп. Тіснява. Киваємо й витріщаємося навсібіч. Мусимо трохи притупцювати, бо лунає «Пиймо пиво всі». А на приспіві «У мене трохи бабок, у нього грубе пузо, і я, і ми пиймо пиво всі» скачемо з тлумом, а з нами скаче наше пиво у шлунках.

Самі парочки. Сунемо далі. Є. Вони просто створені для нас. Принаймні на цю єдину ніч. Приблизно третій-четвертий курс Гірничо-металургійної академії. Джинси, «адідаски», майки з логотипом «Майкрософту». Поголені одноразовим станком (тим самим?). Найвищий буде для мене.

— Найвищий для мене, — Евка пускає до нього бісики і вдає, що втирає сльозу. Ніби такий жаль. Але зразу ховається за якусь парочку збоку. Якби Високий її побачив, я зосталась би без шансів. Поряд із нею кожен без шансів, бо Евка — це польська Сальма Гаєк. Смаглява шкіра, котячі очі з райдужками кольору гіркого шоколаду, невеличкі повні губи й водоспад чорного волосся. Це несправедливо, що один має стільки волосся, а інший витрачає весь маєток на тоніки з лопухом — і нічого! До того ж їй не треба худнути. Безсоромно наминає все, що хоче. А я? Я ледве розправилася з дракончиком дієти, але й надалі буваю в доктора Губки. Коли ми кудись ідемо з Евкою, я стаю невидимою. Я, виструнчена білявка з безневинним поглядом. Кожний витріщається на цю ставну дівчину з очима Сальми. На щастя, Евка дуже лояльна і не причаровує моїх хлопців. Тепер вона теж зникла з поля зору. Я наближаюся до Високого. Якихось метр дев'яносто, він повинен підійти. Кремезні плечі, напевно, десь качається. Шатен, блакитні очі. «Журнальна врода», — як каже Йолька. Зиркнув на мене, ще раз. Ну то контакт встановлено. Усміхнувся. Це носик так діє. Танцюємо разом. Він пригощає мене своїм пивом. Перерва. З мегафона летять ідіотські реклами. Женемо по пиво, бо зараз буде останній виконавець. Казик. Це на нього чекає більшість присутніх. Виступ Казика — це родзинка Дня студента, його сутність, його нерв і з'єднувальна тканина. Високий швидко виборов пиво, і ми помчали назад. Ще цілих п'ять хвилин. Моторний цей Високий. Тягну його на старе місце. Там мають чекати Евка з Йолькою. Вони вже стоять і цмулять пиво товаришів Високого. І нарешті є! Казик!!! Починається скакання верхи. Високий одразу дошолопав, що мені погано видно. Запропонував свої плечі. Раз-два — і я на ньому! «На голові її заквітчаний вінець, в руці вона трима зелений хмелик. Попереду тупцює баранець, над головою пурхає метелик!» — співаємо ми. Одне велике стадо співочих баранців із занесеними руками і з екстазом в очах. Голову заклала би, що в повітрі роїться від метеликів. Білянки, лимонниці, махаони, адмірали. Хтось подає мені запальничку, і я спалахую разом із іншими. Боже, заради таких миттєвостей варто жити! Варто палати. Даю Високому перепочити. Тепер моя улюблена «Леве, леве, леве, льоф, льоф, льоф». Я знов угорі. Довкола мене море голів і ліс рук. Ми розхитуємось у ритмі труб. А на сцені Казик із білявою чуприною і в червоній сорочці викидає свої колінця. «Казикова румба», — як каже Евка. Нехай ця мить триває. Нехай це ніколи не закінчується.

Бравий хлопець той Високий, а я навіть не знаю, як його звуть. Напевно, Пйотрек, або Мартін, або Міхал. Нехай собі відпочине на «Пісенці юних веслярів». Обіч нас кілька хлопців збилися в тісне коло, й воно вирує, тлумлячись по людях. Ми трохи відсуваємось убік, до Евки. Здається, це сон! Високий не звертає на неї уваги! Він заробляє у мене сто балів! Евка приклеїлася до якогось міцного білявця зі значком «Apple». Ми переморгуємося, гарні «коники» трапилися нам цього року. Обидві чекаємо на «Польщу». Є! «Досвітні зорі, досвітні зорі, коли іду у Сопоті над морем, брудна стежина до води веде мене. Балтика нафтою тхне». А коли ми разом із Казиком співаємо приспів: «Польща! Я живу у Польщі, я живу у Польщі, я живу тут, тут, тут!», то забуваємо про користолюбних політиків і про чергову гнилу реформу, про сорок відсотків безробіття й про відсутність перспектив. Ми пишаємося, що живемо саме тут, у цій злиденній, зневіреній, засміченій країні десь між Німеччиною й великою Росією, тобто тим, що від неї зосталося.

— Не тепер, на «Целині», добре? — Він киває.

От і «Целина». Високий танцює, і я разом із ним над пульсуючим натовпом. «Долоні колишуться. Дві екзотичні квітки. Целина нага на балеті…» Сурмлять саксофони, а я вимахую курткою, вона знову стягнулася разом із блузкою. По чотирьох пивах складно намацати потрібні ґудзики, але без паніки, це ж не атомна станція. Вирують зірки, над сценою мигтять прожектори. Блакитні й зелені. Жовті. Що таке щастя? Це пісенька Казика. Море юних голів. Терпке травневе повітря. Вимахування курткою над спітнілим натовпом.

Уже по всьому. Високий мокрий від утоми. Я теж, добре, що принаймні не відчуваю холоду. А холодно, бо ми паруємо, як чайники. Я ще не відчуваю крепатури у стегнах від кількагодинного стрибання. Завтра буде важко рухатися. Але тільки завтра.

I от ми після Дня студента.

— Я підвелася вранці з ліжка й одразу беркицьнула на спину, — поінформувала нас Йолька. — Мабуть, старію. Ще торік я могла скакати півночі.

— Я теж зав'язую з тим Днем студента. Це не на мою печінку.

— І не на мою шкіру, — докинула я захриплим басом. Після вчорашніх співів наші голоси сіли на октаву. — А стільки викинула на косметичку перед забавою. Погляньте на моє чоло.

— Начеб ти забула змити суничну маску, — оцінила Йолька.

— Дуже дякую. Ти вмієш утішити.

— Мені ти і так подобаєшся. Особливо зліва, отой Вілліс.

— Нічого не розумію, — прохрипіла Йолька. — Який іще Вілліс?

— А це у нас такий шифр.

— Скажи краще, як ти дісталася додому? — поцікавилась Йолька.

— Я думала, це ви мене дотягли. Хіба ні?

Евка покрутила головою.

— Ми загубили тебе одразу перед виходом.

— У такому разі не знаю. Це таємниця.

Ми довго сиділи мовчки, вслуховуючись у пошум дощу.

— Мене, здається, попускає, — повідомила нам Йолька.

— А я й далі маю в голові розсипані «пазли», — прохрипіла Евка.

— До завтра вони складуться, — втішила я її.

— Мусять, бо в мене важлива зустріч.

— Із «коником»? — зацікавилась Йолька. — До речі, цікаво, як там наші коники?

— Вони, напевно, лікують опіки на шиї й мозолі на плечах. Принаймні мій. Він витримав п'ять пісень. А було що тримати, я додала три кілограми, — поплескала я себе по стегнах.

— Ти все одно важиш менше, ніж Евіта.

— Але Евку тримати, як надувне коло. Всюди м'ясце. А я, як парасолька з поламаними спицями. Шпичасті стегна, гострі лікті й місцями целюліт…

— Високий видавався дуже задоволеним. Ти залишила йому координати?

— Ні, я розчинилась у натовпі. Навіщо псувати гарний спогад? Ми зустрілися б при сонячному світлі, і все зникло б. А так я завжди пам'ятатиму про День студента, проведений із Симпатичним Незнайомцем.

— Не викручуйся, не викручуйся, — втрутилась Йолька. — Ти просто втікаєш від реальності. Варто появитися гарному хлопцеві, як ти зразу закладаєш ноги за пояс. Волієш здалеку зітхати, ідеалізувати.

— А нехай навіть і так?

— Потім не плач, що нікого не маєш. У тебе, Евко, теж застій? Чи ректор робить якісь кроки?

— Гм. Я маю бути в його кабінеті завтра об одинадцятій. Тому я так посилено працюю над укладанням «пазлів».

— Ти маєш бути в панчохах чи без?

— Без, зате в нашийнику і з батогом, — огризнулась Евка. — Чому ти така гидка?

— Я просто пожартувала, — скривджено відповіла Йолька. — Хотіла тільки тебе розрухати, поки це зробить твій ректор.

— Йолько! — крикнула я.

— О Боже, Малино, — Евка вхопилася за голову. — Мені аж у скронях затріщало. Ніде людина не має спокою. Мабуть, піду додому, хтось із вас має охоту мене доволокти?

— Ми теж з бодуна, але я можу поставити вам таксівку. Віктор знайшов мені роботу на вакації.

— Ти щаслива. А я навіть не починала шукати.

— Люба, якби я покладалася тільки на щастя, — прохрипіла Йолька. — Просто я вибираю потрібних людей.

— Дякую за зізнання, — озвалась Евка.

— Я мала на увазі Віктора та його знайомих, — пояснила Йолька. — А щодо вас? Товариство двох коників-стрибунців іще нікому не зашкодило.

29.05. Сесія не за горами, тож треба розслабитися. Подихати повітрям. Тільки от де?

— Походите зі мною по крамницях? — запропонувала Йолька. — Поможете вибрати сукню.

— Шлюбну? — зацікавилась Евка. — Гаразд, чому б і ні.

— Ти купуєш чи береш напрокат? — запитала я.

— Певно, що купує. В найкрутішому весільному салоні. Я вгадала? А до шлюбу поїде на тридцятиметровому «Лінкольні».

— Звідки ти знаєш?

— Твоя мама сказала мені по телефону. Що ніби дружки повинні мати однакові сукенки, а візажист приїде аж із Варшави, з телебачення.

— Це у нас стандарт, — пояснювала Йолька. — Щоб ти знала, які весілля роблять люди. Товариш Віктора одружувався в білому шовковому фраку з Китаю, вишитому вручну…

— …дев'ятирічними дівчатками, яким платять по долару за день, — перебила її Евка.

— Мене не цікавить, ким саме. Молода мала двадцяти-метрову вуаль. Вони їхали у справжній кареті, запряженій четвірнею. А наша сусідка мала аж вісім дружок, кожна в сукні з Парижа. Ну чого ти так дивишся? Хіба погано, що люди хочуть вирізнитися серед натовпу?

— Збільшуючи кількість дружок, метраж вуалі й діаметр криноліна? І ти називаєш це вирізнитися серед натовпу?

— А що, на твою думку, оригінально? Лантух із-під картоплі і дерев'яні сабо?

— Ти хочеш знати?

— Охоче послухаю. Тільки май на увазі кілька вступних умов. По-перше, ти береш шлюб у моєму містечку, по-друге, хочеш справити на людей відповідне враження, а при тому маєш той, ну…

— …відповідний розмір гаманця, — допомогла я Йольці.

— Якщо я хотіла б увічнити свій шлюб у сірих клітинках аборигенів твого містечка, я зробила б так. — Евка на мить замислилася. — Молодий: біла перука в стилі Вальмонта. Чорний фрак, кришталеві ґудзики. Штани під коліньми застібаються на такі ж самі кришталеві ґудзики. А на ногах кришталеві черевики.

— Це відгонить Попелюшкою.

— Люди також люблять казки. Фалди фраку завдовжки кілька метрів, а кожен кінець тримає гном, зодягнений у копію костюма молодого. Такі самі черевички, перука, фрак із видовженими фалдами, які тримали б… приміром…

— … ще менші карлики, — підказала я.

— Не знаю, чи вдасться знайти ще менших. Але їх могли б тримати французькі бульдожки в маленьких перучках. Це у нас молодий. А молода виступила б у криноліні зі щедро задрапірованої фольги від шоколаду. До спини можна почепити десятки білих повітряних кульок, які підносили б її, як ангела. Наречений тримав би її на мотузочці, всіяній маленькими дзвіночками, які дзеленчали б при кожному русі. Проти вівтаря дружка в костюмі Ероса прострілив би всі кульки, молода лагідно опустилася б на рушничок. Під час церемонії молодята одягли б одне одному обручки на підмізинні пальці ніг. А після шлюбу віддалилися б…

— …у ношах, які несли б два десятки рославих пігмеїв, — докинула я. — Хоча це може значно підвищити витрати.

— Дякую, з мене досить, — перервала нас Йолька. — Я бачу, що ви легковажите важливою церемонією.

— Зате ти надала цілій справі чавунної ваги.

— Прошу конкретики.

— Хочеш конкретики? Твоя мама похвалилася мені — хоч не знаю, чи це привід для пихи, — що на честь тієї важливої церемонії твої батьки взяли кредит на шістдесят тисяч злотих. Будуть сплачувати його десять років. Десять років! До того часу ти вже можеш розлучитися.

— Не розлучуся, — заявила Йолька.

— Звідки така впевненість?

— Бо я знаю Віктора. Уяви собі, Евко, що ти порядний амбітний чоловік із перспективами. Трохи важко, — дошкульно всміхнулася вона, — але для чого ж бурхлива фантазія?

— Гаразд, — прийняла виклик Евка, — я симпатичний брюнет із великим майбутнім. І що?

— Ти одружуєшся зі свідомою недурною дівчиною. Знаєш, що її батьки видерли із себе кишки, щоб перетворити весілля на справжню подію. Їм доведеться впродовж десяти років затягати пасок. Ти пішла б? От бачиш!

— І тебе влаштовує, що чоловік не йде тільки тому, що має докори сумління через той кредит?

— Сподіваюся, що він буде зі мною і з інших причин, але варто підстрахуватися.

— Знаєш що? Мені щось перехотілося валандатися по крамницях.

— Ну і добре, — відказала Йолька ображеним тоном. — Я піду сама. Гарних мрій про принца на білому коні. Може, він колись до вас застукає.

І вийшла.

— Навіщо ти її дражнила? — обізвалась я по довгій хвилі.

— Я не можу бачити, як вона вляпується в лайно, — буркнула Евка, складаючи вежу із сірників.

— Так уже й вляпується! По-перше, вона знає, що робить. А по-друге, з Віктором усе гаразд.

— Інспектор Ґаджет. Усе найвищого ґатунку, аж по кінчики залакованого волосся. Сорочка від «Армані», на ногах Бразилія, а на задку «Кельвін Кляйн».

— Він доглянутий.

— А як на мене, це ходяча «ґаджетівщина». І він узагалі не матиме жодних докорів сумління.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю. Змінимо тему, гаразд?

— Гаразд. Що там у ректора? Ти ходила?

— Так, минулого понеділка.

— Придумав?

Вона кивнула.

— Розповіси мені?

— Нічого страшного. Маю підтягнути його сина з хімії та з англійської. Пацан ледве склав випускні в технікумі, а за місяць має вступні до універу. Досі він відкараскувався як тільки міг. Утікав з уроків, не ходив до репетиторів. Ректор гадає, що я добре на нього вплину. Ми вже мали перше заняття.

— І як воно?

— Він знає хімію краще від мене.

30.05. Евка і далі не в гуморі. Йолька поглинута приготуваннями до весілля. Рафал мовчить, мама теж. Кожен зайнятий собою. Нудота. То саме так і виглядає самотність?

Що ж зробити? Сходити до Губки? Нині він не працює. Знаю, напишу на аркушиках прізвища знайомих і тягнутиму жереб. Кого витягну, до того зателефоную. Йолька. Ще раз. Знов Йолька. Ну гаразд, тягну останній раз. Йолька.

— Привіт, Йолю. Ти зайнята?

— Так, але коли я не була зайнята?

— Купила сукенку?

— Сьогодні вранці, і знаєш, кого я зустріла? Властиво, не знаю, чи повинна тобі казати…

— Тепер уже мусиш, бо непевність мене вб'є.

— Дівчину Рафала. Вона також міряла сукні. Мала на пальці твою обручку. Такий золотий перстеник із кількома перлинками?

— Так, це він. Рафал збирався повернути його ювеліру, принаймні він так казав. — Ну й халепа, я несподівано відчула жахливу втому. — Мабуть, на сьогодні з мене досить.

— Малино, не клади слухавку. Слухай, Рафал нібито вагається.

— Вони заручені.

— Ти теж колись була. Рафал якось уже намагався дати задній хід. Ця на нього тисне, є шанс, що це його відлякає. Ти мусиш почекати.

— Знаєш що, Йолю! Це триває вже майже півроку! Саме час сказати собі «досить». — Я поклала слухавку, не чекаючи Йольчиних добрих порад. А потім почовгала до кухні, де поглинула половину вмісту холодильника. Дракон повернувся!

1.06. Я все обміркувала. Починаю новий розділ. Годі бути коником-стрибунцем. Годі лінощів. Годі мрій. Віднині вестиму відповідальне, свідоме й розплановане до секунди життя. Для початку я склала список постанов:

— Не купуватиму чергових заколок, поки не відпущу волосся (принаймні до підборіддя).

— Не дозволю собі повестися на черговий диск із програмою з вивчення іноземних мов. Досить, що я маю вже шість: з угорської, есперанто, шведської, латини, арабської та японської.

— Не купуватиму чергові тренажери для моєї домашньої «качалки». Досить з мене велотренажера, бігової доріжки, еспандера й гантелей, вкритих сторічним порохом.

— Не купуватиму чергового лаку для нігтів кольору «neon green». Адже нема що малювати, все обгризене.

— Покину марити про Рафала.

— Не сидітиму в його улюблених кнайпах, чекаючи на чудо.

— Не купуватиму менший на розмір одяг.

— Викреслю зі свого словника такі вирази: «піца по телефону», «подвійний чізбурґер», «велика картопля», «булочки», «попкорн», «кола на винос». Починаю харчуватися вдома. Дешево, здорово й поживно.

— Обиратиму тільки потрібних людей (виняток — Евка).

Наразі досить. Коли розкручуся, напишу нові постанови. А тим часом візьмуся до порядкування. Почнемо з холодильника. Протухлі яйця до смітника. Зіпсутий кефір до мийки. Залишилося трохи овочів. Прив'ялі, але їстівні. Знаю, я зроблю з них весняне рагу. Настругала цілий казан і, щоб не гаяти часу, заглибилась у книжку «Управління організацією».

— Що це так смердить? — почула я раптом. Аж здригнулася. В коридорі стояла Евка.

— Як ти зайшла?

— Нормально, через двері, було прочинено. Що в тебе згоріло?

— Весняне рагу! — понеслась я до кухні. — От зараза! Добре, що ти вимкнула газ.

— Це не я. Що ти туди вкинула, похвались. — Евка зазирнула до баняка. — Морква, петрушка, помідор, цибуля, картопля, якийсь рис. А це що, галушки? І ще й крупа? Непогана мішанка.

— Я вирішила використати рештки, щоб було ощадніше. Може, вдасться з'їсти хоча б зверху.

— Я вилляла б це до смітника, туди, де йому і місце.

— Знову витрати. А я хочу жити ощадно.

— Шкода, що я раніше не знала, а то підкинула б тобі порадник, ще з тяжких вісімдесятих. «Зернятко до зернятка», так він називається. Кажу тобі, це забава, краща ніж «Троє в човні».

— І про що ця книжка? — запитала я без тіні ентузіазму.

— Коротко кажучи, про ефективне й творче використання залишків. Як спекти бабку з черствого чорного хліба й пиріг із самої моркви. Як урятувати зацвілий джем і спалену капусту. Що можна зробити із засохлого сиру, позеленілої ковбаси й підгнилої картоплі. Знаєш?

Я заперечила.

— Уланську запіканку. Просто, що скажеш?

— Ти перевіряла на практиці?

— Ні, тільки підчитую, щоб підняти настрій. Що це за аркуш? — зацікавилася вона моїм списком.

— А, таке різне, написала собі постанови. Я починаю нове життя, знаєш? — похвалилась я.

— Вкотре цього року? Це останнє теж ти писала?

— Покажи, — вхопила я аркуш. — «Замикатиму двері, принаймні на клямку».

— Чого ти так дивишся? Це не я.

— А газ?

— Я вже казала, що ні.

— Рафал. Це Рафал. Я впізнаю його почерк. Він урятував мені життя. Я мушу йому подякувати, — я роззирнулася по кімнаті. — Бляха, він знову кудись запропав.

— Хто?

— Телефон. Евулю, велике прохання. Ти не збігала б до автомата і не дзенькнула б до мене? Тоді я знайшла б ту кляту слухавку.

— Можу збігати, за умови, що ти даси собі спокій з тим Рафалом.

— Я тільки хочу йому подякувати.

— Якщо це він, то зателефонує. Не шаленій, хоч краплину самоповаги. Обіцяєш?

4.06. Він зателефонував учора. Я саме закінчила розкладати пасьянс «Чи він відгукнеться?», а тут дзвінок.

— Малинко!

— Рафале! — «Погано, забагато ентузіазму. Адже чоловіки полюбляють лід. Лід і горілку». — Привіт.

Тепер краще, війнуло Сибіром.

— Я вирішив спитати, що там у тебе?

— Все гаразд. Здала маґістерку, чекаю на правки.

— Чудово. — «Невже легка заздрість?» — А я ще мушу дописати один розділ, але це, властиво, дрібничка.

— А поза тим, як життя? — «І ким є та дебела?»

— Потроху. Не нарікаю.

— Ти з кимось зустрічаєшся? — ніби знехотя запитала я. «Цікаво, чи він зізнається?»

— Важко сказати… — В його голосі я почула вагання. — Роблю спроби.

— Рафале, ти можеш бути відвертим. Я не заплачу. Адже ми друзі.

— Власне зустрічаюся, хоч і далі згадую тебе. — «Дурне серце, ну чого воно так калатається?»

— Я тебе теж іноді згадую, хоч останнім часом менше. — «Нехай не вимахується».

— Це добре, що ти про мене згадуєш. І я подумав, що, може, ми зустрілися б?

— З якою метою?

— Друзі повинні часом зустрічатися. — «Шкода, що він не пам'ятав про це кілька останніх місяців».

— Зараз гляну у свій графік… — «Старий трюк».

— Відколи це ти живеш за графіком? — здається, я почула іронію.

— З Нового року. Знаєш, Рафале, я дуже змінилась.

— Як у тебе завтра з часом?

— Не дуже.

— Шкода, тоді іншим разом.

— Є-є. Я помилилася, думала, що завтра вівторок.

— А що ти робиш по вівторках?

Я нічого не роблю, але для чого фантазія? Успадкована від татуся.

— Ходжу на «качалку» і в басейн. А деколи в солярій.

— Ти й справді змінилася, — визнав він, не приховуючи подиву. — Колись тебе було неможливо кудись витягнути. Розрив пішов тобі на користь.

— Колись ти не вживав слова «розрив».

— Я хотів, щоб ти менше переживала.

— Звісно, — збрехала я. — З мене спливло як з гуски. Може, це не було кохання?

— Але в новорічну ніч ти ревіла, — нагадав він.

— Я завжди плачу від шампанського. Ти не знав?

— На заручинах ти не плакала. — «Який спритний!»

— Певно, що ні. Я плачу тільки від підробок. А тоді ми пили справжнє, з Шампані.

— Батько привіз, так? Я чув, що він повернувся.

— Півроку тому. Вирішив відшкодувати нам за минулі роки.

— Він хоч має за що?

— Звісно: корабель золота, рахунки вздовж кордону й велика пенсія шпигуна, — пожартувала я. — А коли серйозно, то багато каяття, добрих намірів і пару марок. Зрештою, він працював там п'ятнадцять років. Доробився навіть до власної фірми. Тому мені й вистачає на всі ті сауни.

— Ти мені казала, що він голий.

— І що завжди тебе кохатиму, я теж казала, а ти вірив?

— Ти плутаєш поняття, Малино, — заявив він тоном мудрагеля. — Якщо хтось каже про щось таке летке, як почуття, йому важко повірити. Інша річ контакти, матеріальний стан.

— А хіба стан мого батька має тепер якесь значення? — холодно обірвала я його. — А якщо не має, то повернімося до теми. Ти хотів зустрітись.

— Не знаю, чи це має сенс. Стільки у твоєму голосі їді й нікому не потрібної злості…

— Який спритний! — не витримала Йолька. — Спочатку пропонує зустрітись, а потім дає задній хід, аби тобі дозолити. Правило Ромео та Джульєтти.

— Дай їй закінчити, — втрутилась Евка. — Що ти йому відповіла?

— Щоб зателефонував, коли буде певен.

— Прекрасно. Ти обернула правило Ромео проти нього. Тепер залишається чекати.

— Чого чекати? — скипіла Евка. — Що він милостиво витягне «мобілку» й зателефонує? Я сподіваюся, що ти кинеш слухавку.

6.06. Я не кинула. Якщо він дзвонить в іменини місяця, це означає тільки одне. Доля.

— Знаєш, Малинко, я тоді мав важкий день. Щиро кажучи, сподівався, що ти мене втішиш як товаришка.

— Якби я знала… — «І навіщо я це кажу? Адже ми не є товаришами! Дурепа! Дурепа! Дурепа!»

— Може, все ж таки зустрінемось?

— Ти не боїшся, що я тебе вкушу?

— Ризикну. Тебе влаштовує наступна неділя?

— Зараз гляну в календар. Так, але ввечері.

— Гаразд, я буду по шостій. У такому разі до неділі.

Ми нарешті побачимось! Ну що це з тобою, Малино? Чому ти не тішишся?

8.06. Ми сиділи в «Сінґері», обговорюючи Рафалів дзвінок.

— Ти правильно робиш, — визнала Йолька. — Жінка часом повинна поступитися. Наш сусіда закохався в одну бізнес-вумен, яка мала рибну крамницю. Навіть думав про розлучення, але все не міг зважитися. Врешті повернувся додому, сподіваючись, що дружина йому пробачить. А дружина? Вирішила відігратися за кожну занапащену хвилину. День у день влаштовувала йому скандали, урозмаїтнені соковитими прізвиськами й шпурлянням тарілок. Через місяць сусіда подав на розлучення. Потім одружився з бізнес-вумен, а наша сусідка шостий рік пиячить перед дзеркалом. Якби вона виявила хоч краплю розсудливості…

— Може, він все одно її залишив би. Це ніколи не відомо.

— У цьому випадку відомо, — упиралась Йолька. — Чувак не був певен і чекав, аби життя прийняло за нього рішення. Якби його дружина запхала свій гонор до кишені, вони й досі мешкали б разом.

— Велике щастя! — пирхнула Евка. — Він зі мною, бо так склалося. Не тому, що він так хотів або тужив. Як це романтично!

— А хто нині шукає романтизму? — скривилась Йолька. — Ви таких знаєте?

— Саме сидить перед вами й допиває «дрінк».

— Це не романтизм, а тільки дурість, — звернулася до мене Евка. — Ти ще маєш шанс дати задній хід, зберігши хоч тінь гідності.

— Мені не потрібна гідність, мені потрібні почуття, — пробелькотіла я, витягаючи носовичок. — Знаєш, що означає кохати?

— Так склалося, що знаю, вже цілий тиждень, — поінформувала нас Евка.

— Ти втріскалася? В кого? В того «коника»?

— Холодно.

— В ректора? — ризикнула Йолька.

— Я нічого не скажу.

— Хоч натякни, як його звуть, — діставала її я. — Або як він виглядає!

— І що робить, — додала Йолька.

— Скажу вам, коли все з'ясується, — відрубала Евка, — а наразі це моя солодка таємниця.

10.06. Я віддала виправлену версію маґістерки й чекаю. Людина весь час чекає. Квартири, кохання, дурнуватого дзвінка. Цього разу від Йольки. Вона мала принести мені зразок резюме.

— Ти зовсім не вмієш себе рекламувати, Малино, — заявила вона, прочитавши мого листа до потенційних роботодавців. — Що це таке: «Сподіваюся вас не знудити»?

— Я хотіла викликати симпатію.

— Хіба жалість. Ти й справді хочеш знайти роботу? У мене таке дивне враження, що ні.

— Згода, я не хочу. Але мушу. За тиждень одержу останню стипендію. Бабуся буде мені підкидати тільки до кінця канікул. А з батьком ніколи нічого не відомо. Він з'являється і зникає.

— Ціле щастя, що ти маєш мене. Я принесу тобі пристойне резюме й заяву на роботу.

Чекаю. Йолька не сказала, коли його принесе. Я не тисну, бо вона літає, як поштовий голуб. Букети, аксесуари, залагодження формальностей, курси молодого подружжя. Чи чекає те саме на нас із Рафалом?

— Сподіваюся, що ні, — озвалась Евка.

— А я мала тебе за найліпшу подругу. Що ти маєш проти Рафала?

— По правді, нічого. Крім того, що він пролаза.

— Я ходила з ним понад рік, і ти мені тільки тепер про це говориш?

— Я завжди казала, що ти заслуговуєш на краще, — запротестувала вона. — Просто ти не слухаєш.

— На твою думку, кожна заслуговує на краще! Рафал — пролаза, Віктор — ґаджетівщина. Пйотр — кар'єрист. Ну, — гмикнула я, — тут я абсолютно згодна. Але чи можеш ти назвати бодай одного хлопця, з яким варто мати стосунки?

— Можу, — тихо відповіла вона.

— Я обернулася на одне велике вухо. І хто той принц?

— Син нашого ректора, — бовкнула Евка, запалюючи сиґарету. Третю в житті.

— Ти жартуєш? — Вона не відповіла. — Ага, не жартуєш. Як його звуть?

— Томек.

— Маєш його фотку?

— Я маю тільки оце. — Вона витягла з рюкзака пожмаканий папірець. — Це ксерокопія його карти з літнього табору. Трирічної давності. Він свиснув її зі школи, а я свиснула в нього, скопіювала й повернула.

— Покажи! — я розглянула папірець. — Я його знаю. Він був у моєму загоні. Саме три роки тому. Такий білявець в окулярах.

— Ти що, серйозно? — пожвавилась Евка.

— Ну. Глянь сама. Характеристика вихователя — мій почерк і підпис.

— Точно! — Вона стала читати: — «Томек є творчою натурою, обдарований багатою фантазією й акторським талантом. Його люблять товариші. Зичливий до старших і до тварин. Не було великих труднощів з вихованням». Він саме такий і є. Творчий і вразливий.

— Ти, мабуть, не знаєш, як заповнюються ті карти.

— Як?

— Угорі маєш характеристику класного керівника.

— Бачу, ну та й що?

— Ти береш усі карти, тасуєш їх і переписуєш шкільні характеристики з однієї карти на другу. Часом додаєш щось від себе. Приміром, фраза «Не було великих труднощів» означає, що хлопця прилапали з цигаркою чи те, що він вибив двері. Якщо хтось був чемним, ми писали: «Не завдавав вихователям ніякого клопоту».

— Триндиш.

— Ні, Евіто. Я навіть пам'ятаю, на чому він попікся. Показав угорцям задок, бо вони накидали йому через вікно яблук. Угорці вирішили, що він таким чином викликає їх на поєдинок, і до кінця зміни чигали на нього, готові до бою.

— І він дістав? — зажурилась Евка.

— На щастя, ні. Я наказала йому сидіти в корпусі, але де там. Він заявив, що впорається з ними.

— Який сміливий, — розчулилась Евка.

— Невигадливий, але сміливий. То були наркоділери, такі не жартують. Піку в бік і м'ясо в річку. Добре, що він потрапив у мій загін, бо Квятковська одразу повідомила б до школи.

— За голий задок?

— Ти що, не пам'ятаєш тієї каторги? Людям влітало й не за таке. Я мало не завалила іспит з математики, бо звернула увагу вчителя на те, що він не має права проводити дві контрольні на день.

— Розкажи щось про нього. Який він був?

— Що тут розповідати. Ти ж бачила. Товстий, червонопикий, мотузка замість паска. Жахливо заслинювався на вигляд дівчаток у мохерових светриках.

— Я питала про Томека.

— А, Томек. Я мало пам'ятаю. Це ж три роки минуло.

— Прошу, пригадай, — Евка зробила «чортеня». «Чортеня» слугує для того, щоб знайомі змилосердилися, і виглядає так: прикладаєш долоні до голови, робиш зі вказівних пальців ріжки, згинаєш їх і скорчуєш благальну міну. Діє.

— Спробую. Він носив сині джинси й червону сорочку з написом «Sexy boy», a на дискотеки зелену. Мав картаті плавки й кумедні шльопанці для басейну. На останню вечірку одягнувся лицарем. Змайстрував собі зброю зі шпильок.

— Ой-ой, Малино. Я мала на увазі характер, зацікавлення.

— Ага. Тоді так. Він мав пунктик на власних зубах і волоссі.

— Він і далі його має.

— Коли з'їдав шоколадку, одразу гнав до умивальної. Весь час питав мене, чи я бачу, як у нього відкладається зубний камінь і проріджуються проміжки між зубами. Що ще? Вважав, що затовстий.

— Зараз теж, — невідь-чого зраділа Евка.

— На нашому поверсі було дзеркало. Він безперервно в нього витріщався, втягав живіт, поправляв зачіску. І весь час мене мордував: «Скажіть мені відверто. Без омани. Я ж затовстий, правда?»

— А ти?

— Я йому кажу: «Томек, ти переймаєшся тим, як дівчина». А він на це: «Часи змінюються, пані Малино. Ми, хлопці, відчуваємо чимраз сильніший тиск. Ви читали Твістера?»

— Бідний Томек, — зворушилась Евка.

— Трохи зациклений на своїй зовнішності, але знаєш що? Мені зовсім не здавалося, що він марнославний чи примхливий, як Віктор.

— Бо він таким не є, — запевнила Евка. — Він уразливий та інтелігентний. Уміє прекрасно розповідати. Має чудове почуття гумору. Любить тварин і теж не їсть м'яса.

— Ходячий ідеал.

— На жаль, є один мінус.

— Який?

— Томеку тільки двадцять років. На сім менше, ніж мені.

11.06. Нині цей день. День діалогу і правди.

— Я в житті не гляну на жодного чоловіка!

— Тобі буде важко. Половина людства — це чоловіки. — Евка простягла мені чергову хустинку.

— Ну то й гляну, але ніколи не закохаюся!

— Хотіла б я в це вірити.

— Ти говориш, як Йолька.

— Може й так, але визнай це сама. Я пережила дванадцять твоїх любовних розчарувань. Чому б мала не пережити тринадцяте?

— Дуже дякую.

— Може, я не так висловилась, — перепросила Евка. — Я дванадцять разів чула з твоїх уст: «Він моя половинка». Чому б не почути це ще раз?

— Бо я вже не вірю в половинки, — гарикнула я. — Не вірю в кохання! Не вірю в людську безкорисливість!

— Я казала тобі туди не ходити.

— А я не шкодую. Принаймні знаю, якими є чоловіки. І взагалі люди. Тому віднині все зміниться. Годі наївності. Годі мрій. Я перетворююся на машину успіху. Тільки кар'єра, гроші й влада.

— Хто це говорить про кар'єру? Малина? Це неможливо, — почула я.

У коридорі стояла Йолька.

— Я стукала, — почала пояснювати вона. — Ви, певно, не чули.

— Через рев Малини. Вона у розпачі.

— Рафал одружується. — Це не пролунало як питання.

— Звідки ти знаєш?

— Від Віктора, його батько товаришує з батьком Рафалової нареченої. Вони ведуть якісь спільні справи. Ну чого ти так дивишся? Я дізналася про це тиждень тому.

— І цілий тиждень нічого мені не казала? Дозволила, щоб я туди пішла й робила із себе ідіотку? Навіщо ті балачки про роман сусіди і про краплю розсудливості?

— Ти, мабуть, мене не зрозуміла. — В голосі Йольки забринів холод. — Тиждень тому я довідалася про їхню дружбу. Про весілля Віктор сказав мені тільки сьогодні, і я одразу прибігла до тебе.

— Запізно!

— Вибач, але це не моя провина. Я розумію, що інформація дійшла до тебе надто пізно. Розумію, що ти переживаєш порожнечу через розпад зв'язків. Але ти не повинна вихлюпувати свою агресію на мене. Ти повинна навчитися контролювати свої емоції.

Замість відповіді я залилася слізьми.

— Коли вони одружуються? — запитала Евка.

— Наприкінці серпня. Батько Віктора одержав запрошення.

— Невже це правда? Тепер це вже остаточний кінець із чоловіками! — завила я.

Ми сиділи на кухні втрьох. Я марнувала чергову хусточку, а дівчата терпляче чекали. Нарешті за годину у мене вичерпався запас сліз.

— На твоєму місці я пішла б спати, — порадила Йолька. — Завтра тобі буде легше.

— Звідки ти знаєш? — буркнула я через розпухлий ніс. — Звідки ти можеш знати, як мені буде?

— Я припускаю. А якщо ні, то принесу тобі щось заспокійливе. Ну, мені пора. Поговоримо вранці, коли ти охолонеш.

Ми зостались удвох з Евкою.

— Може, спалимо його фотки, і тобі трохи полегшає? — запропонувала вона.

Я кивнула. Вона принесла сірники й коробку зі знімками. Евка знає мою квартиру краще від мене.

— Яка перша? О, на тій він виглядає як ідіот. Давай.

— Я запалю, — пожвавилась я. Тицьнула сірником у знімок. Спочатку зникла голова, потім шия, залишився шматочок сорочки. Тієї миті ожив дверний дзвоник. До кімнати ввалився Лешек.

— Палите Рафальчика? Як я розумію, дійшло до остаточного розриву?

— До остаточного розриву дійшло вже в новорічну ніч, — пояснила Евка. — Натомість сьогодні дійшло до остаточного усвідомлення цього похмурого факту.

— Я можу взяти участь у забаві?

— А маєш вхідний квиток?

— Так, — він витяг із рюкзака величезну пляшку джину. — Я от ламав собі голову, з ким би то її роздусити? Діді поїхав до Берліна на якесь «техно-парті». А Пйотр у горах на семінарі менеджерів. Він швидко росте. І слушно, бо має в собі стільки харизми. Гаразд, годі захватів. Ми не заради цього тут сидимо.

— Власне. Вибери собі знімок, — підсунула я йому коробку.

— Оцей. Пам'ятаю його з тією зачіскою. Тоді ти нас познайомила. Мій Боже, як він мені подобався! І знаєте що?

— Ти був певен, що він не є гетеросексуалом?

— Ти вгадала, Евуню. Я навіть отримував деякі сигнали, які свідчили про зацікавлення. Дивні погляди. Зізнаюся, що тоді моє серце билося міцніше. Як він відкидав ту гривку…

Я відчула, що знову розклеююсь.

— А ті очі! — захоплювався Лешек. — Ті чудові блакитні очі! Такі глибокі, що можна зануритись у них і ніколи не виплисти.

— Він уже ніколи так на мене не гляне, — зажурилась я. — Я вже не візьму його за руку! Таку сильну й теплу. Не торкнуся його пальців.

— І не побачиш, як вони длубаються в носі.

— Ти завжди мусиш усе тривіалізувати? — обурився Лешек.

— Такою, на жаль, є дійсність. Я мусила відвертатися, щоб не бачити палець, занурений у ніздрю аж по другу фалангу.

— Цікаво, чи він вправлявся в цьому на людях? Тобто перепрошую, Евіто, я мав на увазі товариство… ну, розумієш, — плутався Лешек.

— Розумію. Йолька, певно, визнала б це за фрейдистську помилку, але я поблажлива.

— Я мав на увазі велику групу людей, — гнув своєї Лешек. — Добре, змінимо тему. То палимо?

— Давай. А я принесу пиво, щоб залити чимось внутрішнє полум'я.

До другої ми спалили всі знімки й вижлуктили в сумі вісім пляшок пива й велику пляшку джину з тоніком.

12.06. Хворіємо втрьох. Нам відригується сосною. Більше ніколи в житті не гляну на джин.

13.06. Мить тому пішов Лешек. Ледь за ним замкнулися двері, як зателефонувала бабуся.

— Малинко? Ти застуджена?

— Ні, тобто трохи, — я не хотіла втаємничувати бабусю в історію з джином. — Але я вже одужую.

— Найважливіше добре прогрітися. І ти мусиш пити ехінацею, вона зміцнює імунітет. Допомагає при всьому: застуді, грипі, отруєнні…

— Я ще сьогодні заскочу до аптеки. А що там у тебе?

— Власне. Я мала дивний дзвінок. Учора вранці зателефонував твій хлопець.

— Рафал? Але ми вже не разом. Пам'ятаєш, ми ж із ним порвали?

— Пам'ятаю. І коли він сказав: «Я наречений Малинки», я зразу його присадила.

— А що він на те?

— Гмикнув, начебто знітився, але потім сказав, що ви й надалі зостаєтеся приятелями.

— Мені нічого про це невідомо. — Я старалася, щоб це звучало байдуже. — Що він хотів?

— Власне, зателефонував стосовно того шматка землі під Краковом, який я успадкувала по Антонію. Питав, чи ти вже про це зі мною розмовляла. Я відповіла, що ні, а він: «Малинка обіцяла, що замовить за мене слівце…»

— І ти додержала обіцянки, — шепнула Евка.

— Йдеться про продаж ділянки. Здається, дуже вигідний. «Знаю, — каже він, — що Малинчиній родині потрібні гроші, і таке влиття готівки їм, напевно, згодилося б». Потім став розповідати, що має хорошого покупця, але вирішувати треба вже сьогодні.

— І що ти зробила? — крикнула я. — Продала?

— Ще ні. За годину він має сюди приїхати, щоби скласти угоду. Я намагалася до тебе додзвонитися…

— Я вимкнула телефон.

— Добре, що я врешті тебе впіймала. І що з тим продажем? Я мала записати ту ділянку на тебе, але якщо ти сама просила Рафала…

— Він збрехав. Нічого не підписуй! Ми ніякі не приятелі. Він намагається шахрувати в мене за спиною.

— Не розумію.

— Зараз я дам тобі Евку. Вона ліпше тобі це пояснить. — Я передала слухавку Евці.

— Доброго дня, це Ева.

— Привіт, як там любовні справи з білявцем? Квітнуть?

— З'явилися перші бруньки.

— Він уже освідчився тобі в коханні?

— Набирається відваги. Дозріває. Так мені принаймні здається, але я була б удячна тому, хто розвіяв би сумніви. Коротше кажучи, я благаю про ворожбу.

— Ти мала розповісти про Рафала, — нагадала я.

— А власне. Спершу мушу вам розповісти про Рафала. Виглядає це так. Рафал порвав із Малиною півроку тому.

— Малинка казала, що це вона від нього пішла.

— Вона не хотіла жалості з боку рідних. Але факти такі, що порвав Рафал. Ці півроку він оминав її десятою дорогою, не дзвонив, не вітав зі святами, нуль контактів. Хіба вважати контактом одноразове «привіт», недбало кинуте на святвалентинівській забаві та імлисту обіцянку зателефонувати. Додам також, що чи не одразу після розриву він став зустрічатися з давньою знайомою, донькою багатого адвоката.

— Ах, який вітрогон! — розхвилювалася бабуся.

— Несподівано кілька днів тому зателефонував і запропонував відновити неіснуючі дружні узи. Малина, все ще закохана по кінчики своїх великих вух, ані миті не вагалася. Прибула на побачення, повна ілюзорних сподівань. На щастя, вона не встигла поділитися ними з Рафалом. На півсекунди раніше той подякував їй за те, що вона не намагається повернути те, що віддавна було жменею холодного попелу. Коротко кажучи, він удячний Малині за те, що вона не благає його повернутись. А потім висловив справжній привід побачення. Йдеться про вашу ділянку, яка прилягає до ділянки його товариша. Батько того товариша хоче відкупити у вас землю, збирається будувати там віллу. Нібито він уже вас просив, але наштовхнувся на відмову.

— Три роки тому якийсь грубіян розмахував мені попід носом пачкою банкнот. Припхався через день після похорону Антонія, стерв'ятник нещасний. А коли я наказала йому забиратися, заявив, що я не ладна абстрактно мислити. Бо не можу уявити собі перетворення великого шматка землі на купку банкнот. Нахабний тип.

— Це і є батько його товариша. Рафал дуже його шанує, тому запропонував свою допомогу. Розраховував, що Малина його підтримає.

— Як він міг бути таким наївним? Розриває з дівчиною за п'ять хвилин до весілля і щиро вірить, що єдиним почуттям, яким та його подарує, буде симпатія?

— Малина сама його в цьому переконувала. А ми ж обидві знаємо, як вона вміє приховувати свої внутрішні драми.

— Переді мною так точно, — визнала бабуся. — Я гадала, що Рафал їй набрид і що вона вибрала наукову кар'єру.

— Вона заморочила і Рафала. Тому він не вагався, коли просив її про допомогу.

— А що на те Малинка?

— І тут, на жаль, у неї здали нерви. Замість того щоб для різноманітності подарувати йому трохи ілюзорних надій, вона вивалила все, що про нього думає. А що вже встигла випити два пива, то не добирала слів.

— Рубонула з плеча? Він на це заслужив!

— Авжеж. Вона повинна була це зробити на півроку раніше. Коли він розірвав із нею п'ять по дванадцятій.

— Як то, хіба вони встигли одружитися? — злякалася бабуся.

— На щастя, ні. Вдаючись до вислову «п'ять по дванадцятій», я мала на думці реальний час на годиннику, а не так звану гірчицю по обіді. Просто Рафал повідомив її про розрив через п'ять хвилин по завершенні старого року.

— Якщо точно, то шість, — уточнила я.

— Досконале відчуття часу, — прокоментувала бабуся. — Я тільки не розумію, як він міг після всього просити мене продати ділянку.

— Він же інтелігентний. Після Малинчиного вибуху зрозумів, що та дуже переживає розрив. А що добре її знав, то добре знав і те, як ваша внучка розправляється зі своїми смутками. Буду брутально щира. Вона виполіскує їх з організму за допомогою пива.

— Он звідки той голос. А я повірила, що це застуда. Малинко, ти там?

— Тримай. Бабуся хоче з тобою говорити. — Евка подала мені слухавку.

— Так, — бовкнула я, червона як буряк.

— Нема чого соромитися. Бабусі теж траплялося топити хробака у вині. Якось, коли мені було шістнадцять, я страшенно заправилася трійлом. Мені мало зуби не повирвало, так нудило. А тебе?

А мене? Відвертість за відвертість.

— Я ледве встигла відкрити рота, бо пішло через вуха та ніс.

— Моя кров, — підсумувала бабуся. — Іншого разу ти не повинна брехати. Вали правду в очі, замість задихатися під покришкою. Я ж не Геня.

— Знаю, мама дістала б інфаркт. Це її спосіб виявляти почуття.

— Стосовно твого похмілля… Ти можеш пити ехінацею, швидше прийдеш до норми. Пару ложок настоянки і…

— Я, мабуть, не проковтну. На звук слова «алкоголь» мені стискається горло.

— То купи в таблетках. Дай мені ще раз Еву.

— Я тут, і закінчую розповідь. Рафал розраховував на те, що Малина, лікуючи наслідки перепою, не матиме сили вам зателефонувати. Вирішив кувати залізо.

— І йому це майже вдалося. Я тільки дивувалася, чому він так запав на ту ділянку. Бо, мабуть, не через захоплення адвокатом Носкевичем.

— Носкевич? Таж це прізвище дебелої, тобто нареченої Рафала! — «Я запам'ятала, бо воно від носа».

— Якщо вони одружаться, — підсумувала бабуся, — є великі шанси, що ви колись станете сусідами.

14.06. Приємна візія.

— Якщо я й надалі купалася б в ілюзіях, то могла б вимріяти такий сценарій. Я через десять років. Ще вишуканіша, ніж тепер. Оточена юрбою залицяльників. Багата й фахово реалізована. Змучена від численних подорожей…

— …на Місяць, — утрутилась Евка.

— Ні, тільки на Каймани, Балеари, Гаваї й таке інше. Змучена інтенсивним життям і подорожами, вирішила осісти на родинних ґрунтах, тобто в гасієнді, яку збудувала на бабусиній ділянці.

Приїжджаю на своєму «ягуарі» й зустрічаю його. Він також реалізований фахово, але нещасливий через дурну дебелу дружину. Він закохується в мене і благає про єдиний поцілунок. Я вагаюся. Завіса, оплески.

— На щастя для тебе і для друзів сім'ї, ти вже не плаваєш в ілюзіях, тому не будеш продукувати таких мрій.

— Не буду, бо, як і обіцяла, перетворююся на жінку успіху.

— Серйозно?

— Я надіслала відповіді на дві пропозиції, а зараз дам аґресивне оголошення до газети.

16.06. І дала: «Молода, амбітна, сучасна дівчина з вищою освітою шукає творчої праці, яка дає можливості для зростання. Контакти…» Воно вийде в понеділок. А я тим часом готуюся до захисту. Лишилося три тижні і три дні.

19.06. Нині воно вийшло. Чекаю реакції. Може, потренувати підсвідомість? О, дзвінок! Щойно я зручно вляглася. Це сила духу.

— Слухаю, — відповіла я глибоким альтом. Буцімто низький голос справляє глибше враження. Так стверджує Йолька.

— Я за оголошенням, це актуально? — захарчав хтось по той бік.

— Звичайно.

— Звичайно «так» чи звичайно «ні»?

— Звичайно так, — відповіла я, не зворушена такою допитливістю.

— Скільки вам років? — «Що ж це за робота, якщо добродій починає від запитання про вік?»

— Двадцять шість.

— Гм. А де ви працювали останніх два роки? — «Чому саме два, а не чотири? Про що мова?»

— Чому саме два?

— Бо ж ви закінчили освіту два роки тому, так? — Я не відповіла, тому він заходився пояснювати: — Вам двадцять шість, а вищу освіту здобувають у двадцять чотири…

— Хто здобуває? — роздратовано запитала я.

— Як це хто? Всі, — він також роздратувався.

— Я ні. І більшість людей після технікуму теж ні, бо в технікумі вчаться п'ять років.

— То ви після технікуму? — почула я в його голосі легку зневагу.

— Ні, але яке це має значення — ліцей, технікум? Хіба це важливо?

Він не відповідав, тож я сипала далі:

— Поза тим, треба зважати на фах. У медичному, скажімо, навчаються шість років. А скільки людей по кілька років не може захиститися. Ну, а на економічному, своєю чергою, навчаються чотири з половиною роки, зате в інфізі та на акторському тільки чотири. Не можна казати, що всі.

— А ви коли закінчили? — «Який цікавий!»

— Саме закінчую, зараз.

— Із запізненням, — злостиво ствердив він. — Не баглося вчитися, чи що?

— А вам скільки років?

— Тридцять сім, а що?

— Стільки років, а ви ще не навчилися елементарним правилам культури? — І я поклала слухавку, доки він устиг відповісти.

Надвечір'я. Ми обмиваємо мою першу невдачу на шляху до успіху.

— Класно ти йому відрубала, — визнала Евка.

— Дуже добре, — кивнула Йолька. — Тільки от із таким ставленням до роботодавця на тебе чекає безробіття.

— А я вважаю, що нема чого зв'язуватися з хамами, — стояла на своєму Евка. — Краще почекати на когось нормального. Він напевно подзвонить.

— Наразі ніхто не дзвонив, — спростувала я, цмулячи пиво.

— Зараз застій на ринку праці, — поінформувала нас Йолька. — До того ж у тебе немає досвіду.

— Як це немає? — обурилась я. — Щороку літні табори, переклади, репетиторство!

— Ти не маєш досвіду, пов'язаного з освітою. Нагадаю, що ти вивчаєш управління, а не педагогіку.

— Це якийсь ідіотизм, — гаркнула я. — Коли ж я мала працювати, якщо вчуся на стаціонарі?

— Не знаю, — Йолька розвела руками. — На думку експертів, це можливо. Сама поглянь. — Вона витягла з портфеля газету.

— Прочитай, бо я після пива щось недобачаю. Не знаю, що воно за лихо. Видудлю зо три гальби, і мені падає зір, як після денатурату.

— І ти, звісно, не була в окуліста? Ну що ж, це твоє життя, Малино, і твої очі. Якщо ти хочеш їх запороти…

— Дай їй спокій, — заступилася за мене Евка. — Ти бігаєш до лікаря із кожним дріб'язком? Робиш щоранку гімнастику? Учиш щовечора по сто іншомовних слів?

— Звичайно, — підвелась Йолька.

— Звичайно «так» чи звичайно «ні»? — злостиво всміхнулась я.

— Дурне питання.

— Шефові ти теж так відповіла б?

— Малино, ти нічого не розумієш. Одна річ — це розмова з шефом, а інша — з…

— …дурнуватою, наївною товаришкою, котра не зорієнтована на успіх?

— Я відкинула б слово «дурнувата», а решта визначень надзвичайно влучні.

— Дуже дякую.

— Нема за що, — відповіла Йолька й потяглася до своєї гальби.

Наступні десять хвилин ми не перекинулись ані словом. Я скривджена, Йолька впевнена в собі, Евка якась відсутня.

— Ну гаразд, — Йолька простягла руку на знак перемир'я. — Я не права. Замість вибачення напишу тобі, як відповідати на питання роботодавця.

— Коли?

— Коли він зателефонує. Якщо він зателефонує.

— Коли ти мені напишеш? — уточнила я.

— Та хоч зараз. Маєш якийсь зошит? Чекай, у мене ж є нотатник, — вона видерла сторінку. — Нагадай тільки, що ти там робила?

— Коли? — не дуже доречно запитала я.

— Господи, Малино, — не витримала Евка. — Не пий уже більше, бо тобі й справді наче хтось вимкнув обидві півкулі. Вона питає про твої роботи. Де ти працювала?

— Не знаю, чи зможу все пригадати. Зараз, зараз… — потерла я чоло. — П'ять років у таборі в Еґері. Два роки перекладаю для «Interworld». Потім репетиторство з «інгліш» і…

— Ти це вже називала, — Йолька нетерпляче кивала головою. — А якесь стажування, практика?

— Практика? — замислилась я. — В крамниці після вступних іспитів. Я хотіла заробити на якісь убивчі лахи. Ви ж знаєте, як одягаються на мистецтвознавстві. Мене взяли з випробувальним терміном, мовбито я працюватиму довше, бо я збрехала, що не поступила…

— Я маю на увазі практику за кордоном, — обірвала Йолька. — Стажування у великих міжнародних фірмах.

— Господи, Йолько, — не витримала я. — Хто ж на ньому був?

— Тепер люди починають дбати про свою кар'єру вже з перших років навчання, — потягнулася вона по забуту газету. — Ой, я ж мала тобі прочитати. Томек, двадцять один рік: «Я належу до студентської організації, а у вихідні й канікули працюю у великій комп'ютерній фірмі. Не маю часу на розваги, зате здобуваю досвід». Ася, четвертий курс економічного: «Я підробляю в банку. А у вільний час шліфую англійську. Завдяки цьому маю шанс у тих перегонах». Те ж саме каже Пйотрек, який, окрім англійської, шліфує німецьку й вивчає інформатику.

— За хортів. — Евка піднесла свою гальбу. Ми цокнулись. Йолька шукала наступні приклади.

— Ева, як і ти: «Якщо ти не почав на четвертому курсі, ти не маєш шансів. Нині величезна конкуренція». Інший Томек, двадцять п'ять років: «Я вже не пригадую, коли спав більше ніж шість годин на добу. Зате вже рік працюю керівником проекту. Щойно купив квартиру. Це і є ціна успіху». Ці люди свідомо будують своє професійне життя. Почали вже в університеті і тепер заробляють, ростуть, — зітхнула Йолька. — Мене аж чорти мучать, що я не почала раніше.

— Навіщо ти це читаєш? — Евка відібрала в неї газету, зіжмакала й укинула до пічки.

— Я хочу бути в курсі. Знати кон'юнктуру. Свої можливості на ринку праці.

— Можливості? Половина тих оголошень — це туфта. Більшість робочих місць чекають на знайомих Кролика.

— Знаю, але для молодих та амбітних завжди щось знайдеться…

— …якесь місце торговельного агента, — закінчила за неї Евка. — Без паніки, Малино.

— Я кажу про таких, як оті, з газети, хто працює вже на третьому курсі…

— …стаціонара, — обрізала розлючена Евка. — Замість читати, розвиватися, ходити до театру. Що це за люди і де вони вчаться, що все встигають? Я маю тільки двадцять пар на тиждень, але не подужала б. Адже треба колись готуватися до колоквіумів, писати курсові, сидіти в читалці. Як це можливо?

— Коштом сна і товариського життя, — пояснила Йолька.

— Що ж це за робота, яку може виконувати невиспаний зомбі?

— А може, вони сидять на амфетаміні? — докинула я.

— Сенсація! Йолько, ти повинна тішитися. Більше пацієнтів для тебе.

— Я не є психотерапевтом. Хочу зайнятися УЛР.

— А це що за хвороба?

— Ніяка це не хвороба, це абревіатура. Управління людськими ресурсами.

— Боже, що за назва, — скривилась Евка. — Як управління гарматним м'ясом. Не людина, а якийсь там ресурс. Хто це вигадав? Роботи?

— Гарна назва, — заперечила я. — Пасує до посади. Роботи управляють іншими роботами.

— Принаймні вони добре заробляють, — озвалась Йолька.

— Я геть забула, — Евка ляснула себе по лобі. — Адже тепер це найголовніше. Щоправда, такий собі Томек з газети стверджує, що ганяє наввипередки виключно заради задоволення, а Ася понад усе дбає про розвиток, але, якщо по правді, всім ідеться про «капусту».

— Звісно, — погодилась Йолька. — Задоволення дістає митець, а не звичайний службовець. Скажімо, такий от спеціаліст з УЛР. Він часом вирішує, кого звільнити, кого скоротити, кому урізати зарплату. Гадаєте, це приємно?

— А що, ні? — злостиво всміхнулась я. Вдруге цього вечора.

— Ні, — Йолька не піддалася на провокацію, — але завдяки заробіткам можна витримати. Настільки великим, що, на жаль, є купа бажаючих.

— Хіба Віктор тобі не допоможе?

— Він намагається, але ви ж знаєте. Така конкуренція. Стаж від другого курсу, мовні курси за кордоном.

— Йолько, таких людей можна полічити на пальцях.

— Ну, не знаю, — покрутила Йолька головою.

— Оглянься довкола. Більшість — це наші знайомі. Хіба хтось із них нагадує хорта?

— Хорти не сидять у кнайпі, вони сидять в офісі.

— Тільки не кажи, що ти їм заздриш, — пирхнула Евка.

— Не заздрю, а просто боюся, — шепнула Йолька. — Боюся, що коли зараз за щось не зачеплюся, то за кілька років мені не вистачатиме на пиво. Я вийду з обігу. Стану невдахою, яка розпачливо перегортає газети в читальні.

— Щоб ти — і не зачепилася? То що вже казати про нас: про мене, Малину, Лешека?

Йолька нічого не відповіла. Дипломатка. Вдає, ніби щось там пише. Мабуть, замовлю ще одне пиво.

20.06. Я бачила сон. Снилося, що я в пустелі. Пекуче сонце світить просто в очі, а язик узявся струп'ям. «Води», — стогну я і дряпаю нігтями пісок. І саме тоді віддалік помічаю щось подібне до струмка. Він лисніє, мигтить, вабить прохолодою. І я знесилено бреду, видряпуюся, поволі човгаю через бархани. Добулася. Занурюю долоні, складені ковшиком, зачерпую. Зараз урешті нап'юся. І раптом тут-таки позад себе чую грізне гарчання. Пес. Величезний чорний пес праворуч. Сидить до мене боком і гарчить. Зараз він на мене кинеться. Я вилила воду, щоб трохи його улестити. Та де там! Він і далі гарчить, чимраз голосніш і голосніш. Чому це сонце так пече? І той пес! Я не витримаю, якщо він не припинить!

Зненацька щось наче перетягло мене на інший бік. Де я? І що це так дзеленчить? Телефон! Я напівпритомно роздивляюся кімнатою. Боже, майже дванадцята. Я забула вимкнути лампу, вона цілу ніч світила мені в очі. Але мене й палить, це після вчорашнього пива. Я вижлуктила, мабуть, чотири гальби. Телефон урешті перестав дзеленчати. Полегшення. Треба ворушитися, щось згамати, бо інакше похмілля не відпустить. Я потягнулася по халат, недбало кинутий на крісло. Цікаво. На тлі вікна він виглядає як пес. Довгий писок, вуха, пасок валяється ззаду, як хвіст. Але як я могла бачити це крізь заплющені повіки? Скільки тривав той сон? П'ятнадцять хвилин, дві години, а може, кілька секунд? Цей мені вже мозок — він уміє накрутити. Повернулася з горнятком кефіру й сіла на край ліжка. «Я тебе колись сфотографую, — сказала якось Евка. — Ти з горням кефіру в руці, волосся стирчить навсібіч, безглуздий погляд і та тиша в повітрі. Назву цей знімок „Назавтра“ й повішу тобі над ліжком, може, тоді ти рідше заглядатимеш до гальби». Знімка все ще немає, зате справдешнє «Назавтра» сидить із кефіром і безглуздо розглядається кімнатою. Тиша, це добре. І раптом задзеленчав телефон.

— Слухаю, — прохарчала я.

— Доброго дня, я телефоную у справі оголошення. Чи це ще актуально?

— Звісно. — Я стала розпачливо роззиратися в пошуках аркушика, який написала мені Йолька.

— Це добре. Чи ви маєте закінчену освіту?

— Так, за два тижні захищаю диплом.

— Ясно, чудово. Коли б ви могли завітати до нас на співбесіду?

— Зараз, хвилинку… — «Нині я труп, тому відпадає». — Завтра, але по обіді.

— Чудово. Запишіть адресу.

— А я могла б дізнатися, що це за робота?

— Ми юридична фірма й шукаємо спеціалістів з управління. Таких, як ви.

— Я не маю надто великого досвіду, — бовкнула я.

— Не страшно. Ви здобудете його в нашій фірмі.

— Якщо так, то диктуйте адресу.

Я записала назву фірми: «S amp;MG». Зараз помордуюся над резюме, але спершу домучу кефір.

22.06. Я саме повернулася зі співбесіди. Цілих дві години! Я виснажена, а самооцінка вміщається під нігтиком мізинця. Та почну спочатку. Я прикінчила кефір, потім другий і півпляшки мінералки. Взяла холодний душ, застелила ліжко й поскладала речі. Десь близько четвертої сіла за резюме. Саме набивала дату народження, коли задзвонив телефон.

— Малинко? — Це бабуся. Що могло трапитися?

— Привіт, бабусю. Що трапилось?

— Швидко включи телевізор… — «Добре, що тут немає мами, зараз ми почули б: Треба казати „ввімкни, а не включи“».

— Який канал? Ну, вже. Наразі крутять реклами. Бабусю, що відбувається?

— Сама побачиш. Боже, яка ганьба, — прошепотіла бабуся й поклала слухавку.

Я в напрузі сиділа напроти телевізора. Зрештою реклами закінчилися. Ведуча «У ході розмови» оголосила наступного гостя: «Вітаймо Гелену. Гелена, незважаючи на вишукану зовнішність, не була щасливою з чоловіками». Загриміли оплески. І на сцену вийшла моя мама.

Того, що я згодом побачила, либонь, не забуду до кінця своїх днів. Моя мама, наквацяна по кінчики вух, з гідністю опустилася в крісло.

— Гелено, розкажи нам, ким був твій чоловік.

— Будівельним техніком, а поза тим свинею, шахраєм і неробою, — вивалила одним духом моя мама. Серед публіки почулися смішки, мама залишилася незворушною, зате я відчула, як у мене палають щоки.

— Чому свинею?

— Ви маєте рацію. Свиня — це заслабке визначення. Свиня не є двоєженцем, не покидає малолітніх дітей, не зникає серед білого дня.

— А твій чоловік, Гелено, зникав, — радше відповіла, ніж запитала ведуча.

— Дослівно і в переносному значенні. Перший раз майже двадцять років тому, акурат перед першим причастям Малинки.

Боже, навіщо вона вимовляє моє ім'я? Тепер усі про це дізнаються. Від жаху я аж сховалася під ковдру.

— Малинки, твоєї доньки? — тягнула ведуча.

— Так, вона зараз закінчує управління. Здібна, але не має щастя в коханні. Саме розійшлася з нареченим. — Я почувалася так, ніби хтось наставив на мене величезний рефлектор. Як тепер жити? Робити покупки? Ходити до перукаря? Я сховала обличчя в долонях, але одразу розчепірила пальці, як Губка. Треба бути мужньою. Додивлюся до кінця.

— А коли він зник востаннє?

— Два тижні тому. Коли одержав листа з Німеччини. Прочитав його і зблід. А назавтра зник.

— Ти здогадалася, де він?

— Не тільки здогадалася, але й знаю, — повідомила мама ведучій. — Він у Німеччині, у своєї другої дружини, якщо це означення доречне. Бо ж зі мною він не розлучився.

— То він одружився, хоч і мав дружину в Польщі, — інтелігентно підсумувала ведуча. А внизу екрана з'явився напис: «Гелена, її чоловік одружився вдруге».

— Так, — підтвердила моя мама.

— Як це можливо?

— Друга дружина ні про що не знала. Едек виробив у Німеччині нові документи. Заявив, що загубив паспорт, і подав нові дані. Інше прізвище, ім'я, вигадав адресу. Ну і дату народження вписав іншу, омолодив себе на шість років.

— Він урізав собі шість років? — упевнилася ведуча.

— Так, тільки день і місяць залишив ті ж самі. 30 січня. Водолій. Ніколи не варто довіряти Водоліям.

— Гелено, коли ти довідалася, що Едек має дружину?

— Два тижні тому. З листа.

— Лист був німецькою? — «Що це за питання?»

— Так, але моя мати трохи знає німецьку. Вона навчилася під час війни.

— Ти втаємничила її в усю цю справу? — «Її і п'ять мільйонів інших людей!»

— Я могла піти з тим листом до перекладача, але не хотіла виносити сміття з хати. — «Якщо не хотіла, то що ти там робиш? Можу я дізнатися?!»

— Але, — озвалася ведуча, — ти змінила рішення, і твою історію почуло п'ять мільйонів телеглядачів. Чому?

— Що чому? — не зрозуміла мама. — Чому ви маєте такий рейтинг?

— Ні. Чому ти змінила рішення, Гелено?

— Бо я хочу застерегти всіх жінок, аби вони уважали. Не тільки на нього, але…

— …на всіх шахраїв, — закінчила за неї ведуча, — шахраїв, які можуть прибрати вигляд сусіди, колеги по роботі, знайомого з крамниці. Тож уважаймо, може, він зараз усміхається саме до нас?

Оплески. Я вже збиралася вимкнути телевізор, певна, що це кінець, коли ведуча звернулася до когось із глядачів.

— Богусю, розкажи нам, чому жінки натрапляють на шахраїв? Вони такі наївні? — Вона підставила мікрофон якомусь змученому чолов'язі. Хвилинку, це ж, здається, Губка. Але я можу помилятися. Ні, таки Губка. Борідка, стомлені очі і дротяні окуляри, внизу екрана напис: «Богуслав Губка, психіатр». Губка гмикнув, потер чоло й почав:

— Після такої короткої розмови ми маємо тільки певний нарис. Я б сказав, ескіз. Щоб одержати повну картину, потрібні тривалі, багатогодинні розмови.

— То ти не можеш окреслити причини? — допитувалася ведуча. — Не можеш сказати: причиною була наївність?

— У цьому випадку, безперечно, про наївність нема й мови, — Губка гмикнув, потім замовкнув, ніби над чимось замислився. — Так склалося, що я знаю пані Гелену з розповідей її доньки.

— Отже, Малина є вашою пацієнткою? — «Боже!» Я вхопилася за голову.

— Боже! — ойкнула мама і теж ухопилася за голову. — І це щось серйозне?

— Цього я, на жаль, не можу вам сказати. Це лікарська таємниця.

— Напевно, серйозне! — вжахнулася мама. — Якби це була дрібниця, вона звірилася б рідній матері. Що з нею, докторе?!

— Справді нічого, — намагався заспокоїти її Губка. — Цілковита дрібничка.

— Чому вона не прийшла з тим до мене? — Мама витягла велику хустку й витерла очі, розмащуючи туш, а внизу екрана з'явився напис: «Гелена, зраджена чоловіком-двоєженцем, щойно дізналася, що її донька Малина лікується в психіатра». Я не витримала й вимкнула телевізор. Треба щось ковтнути, щоб заспокоїтись. Де мій тіорідазин? Ні, я мушу додивитися той фарс до кінця. Я ввімкнула телевізор. Побачила лише титри, на їхньому тлі маму з розмащеною косметикою, а біля неї Губку.

Хвилин зо п'ять я сиділа нерухомо, як уражена громом. Сиділа б так, певно, і з годину, якби не телефон. Його дзеленькання повернуло мене на землю.

— Малинко? — Це бабуся. — Чому ти не сказала, що ходиш до психіатра?

— А ти кажеш мені, що ходиш до кардіолога?

— Я не ходжу, але таки виберуся. Після цього, що я сьогодні побачила, я постаріла на двісті років.

— Я теж, — зізналась я. — І мушу пошукати інше житло. Десь за містом.

— А що робити мені?

— Таж вона не назвала твого імені. Інша річ я. Вона навіть згадала мій факультет.

— Бідолашна дитино, — зворушливо мовила бабуся. — І ще той психіатр, такий сором. Не ліпше було прийти до бабусі?

— А ти маєш право виписувати ліки? — розлютилась я. — Думаєш, мені було легко? Що я пішла отак, заради примхи? Якби не Евка, я, може, вибиралася б донині.

— Боже, мама мала рацію, — видушила бабуся. — Це щось серйозне.

— Ні, нічого серйозного, але я мусила порадитися зі спеціалістом. Час од часу я беру ліки, і все гаразд.

— Така молода і вже на таблетках! — ойкнула бабуся.

— Не все можна вилікувати добрим словом, бабусю. Часом потрібно трохи хімії.

— Ну, я там розумію антибіотики, вітаміни, ліки від тиску, але щоб на голову? Це тебе одурманить, знищить!

— Бабусю, ти бачила мене місяць тому і що? Я змінилася?

— Тепер бачу, що так. Колись ти була така енергійна, вилизала мені цілу хату, а останній раз навіть не захотіла вимити склянки.

Я зітхнула. Не буду їй пояснювати.

На другий день я з мапою в руці вирушила на пошуки фірми «S amp;MG».

— Доброго дня, Домінік Ролик. — Я подала йому долоню й автобіографію.

— Малина, — прочитав він. — Дуже добре. Це ім'я несе в собі позитивну енергію.

— Так? — зацікавилась я.

— Воно ароматне, — пояснив він, — і пробуджує приємні асоціації. Клієнт, чуючи слово «Малина», розслаблюється й втрачає пильність, а тоді ви можете атакувати його й виграти.

— Що виграти? — знову зацікавилась я.

— Можливості величезні, — потер він руки, — але почнімо від початку. Пані Малино, чи ви задоволені своєю дотеперішньою кар'єрою?

— Ну що ж, — буркнула я, — не дуже.

— Власне, — облизнувся він, — серед нас є небагато людей, задоволених своєю роботою.

— Небагато, — визнала я.

— Але це можна змінити, — втішив мене Ролик. — Скажу вам, пані Малино, що ви зробили правильний крок. Крок до сонячного майбуття. А все це завдяки нашій фірмі «Sekses ent Many Grup».

— Справді? — наставила я вуха.

— Пані Малино, — знов облизнувся він, — в якому віці люди у нас ідуть на пенсію?

— Жінки чи чоловіки?

— Скажімо, жінки, — уточнив Ролик.

— У шістдесят, але зазвичай у п'ятдесят п'ять… На жаль, — зітхнула я.

— На жаль. Це ви чудово визначили, — втішився він. — Бо на що може сподіватися людина у шістдесят років?

— Ну, — завагалась я. Ролик, напевно, неправильно зрозумів моє «на жаль». — Стільки жінок ще хоче працювати, відчуває себе молодими, але мусить іти, бо фірма ледь животіє. В якійсь там Америці, приміром, чимало пенсіонерів іще одружується, ходить на дискотеки.

— Власне! — обірвав він, виразно збуджений. — В Америці. А чому саме там? Відповідь проста: завдяки пенсійним фондам.

І понеслося. Впродовж наступної години пан Ролик накреслив мені десятки діаграм і табличок, продемонстрував купу газетних вирізок. Перед очима мигтіли заголовки: «Кінець ланцюжка невдач», «Пенсіонере, хіба тобі не шкода?» «Польща — Флорида Європи?», «Застрахуйся і вмирай». Ролик витлумачив мені кожен варіант. Що станеться з моїм полісом, якщо я несподівано помру, якщо я маю дітей, якщо я не маю дітей, але маю чоловіка. Що станеться з моїм полісом, якщо я потраплю в аварію, але не помру, якщо я захворію чи не платитиму внесків протягом року. За шістдесят хвилин я задала тільки одне запитання:

— Припустімо, що я вирішу сплачувати оці сто п'ятдесят злотих на місяць…

— Ви, звичайно, можете сплачувати більше, — урвав він мене.

— Так-так, але я хочу тільки сто п'ятдесят. Отож припустімо, що я буду сплачувати їх упродовж двадцяти п'яти років, аби ще встигнути до старості. Накопичиться сорок п'ять тисяч злотих. Нині я купила б за них «фольксваґен-поло». Хто мені гарантує, що за чверть віку ті гроші будуть чогось варті? А може, їх вистачить тільки на коробку сірників?

— Так. Чудово, — невідомо чому втішився Ролик. — Щороку ви можете сплачувати суму, збільшену на відсоток інфляції. Це мусить розв'язати проблему. Тепер перейдімо до найбільшої сенсації: прижиттєві поліси. Це саме завдяки їм ми бачимо у Флориді недолугих дідуганів в оточенні дорідних двадцятирічних білявок…

Я вимкнулася. Навіщо мені ті цицькаті білявки, які чигають на спадок? Чого мене має цікавити Флорида й тамтешні раї для дідуганів?

— Ну і що ви на те, пані Малино?

Я прийшла до тями.

— Що ж, — скорчила я мудру міну, — звучить розсудливо. Залишається питання, як вступити до того, ну… — я не встигла сказати «раю», бо Ролик кинувся тлумачити:

— Спочатку ви мусите купити поліс, це зрозуміло, бо ви рекламуєте наш продукт.

— Ну так, напевно, Клавдія Шиффер їздить на «сітроені».

— Результати проведених досліджень однозначно це доводять. Працівник, який користується продуктами своєї фірми, є її найліпшою рекламою. Тож спочатку річний поліс: мінімум 1800 злотих. Потім навчання, всього-на-всього 230 злотих. Потім іспит на ліцензію. І ви вже на першому рівні. Тепер варто підписати десять контрактів — і ви переходите на другий рівень.

— А наступний крок? Скількох він вимагає контрактів?

— Ста. Що цілком реально протягом десяти місяців. Якщо ви напружитесь, то вже за рік можете готувати тарілочку.

— Тарілочку?

— Перепрошую, тарелю. На велетенський шматок торта, яким є прибутки страхових фірм.

— Ага. А скільки всього сходинок?

— Вісім, і тут є ще одна цікавинка — якби з вами щось трапилося, хтось із ваших рідних може й далі спинатися на наступні сходинки. В нашій фірмі був такий випадок. Один із менеджерів загинув при пожежі, він був тоді на п'ятій сходинці. Дружина вирішила продовжити його справу. Зараз вона директор. Сягнула самої вершини. Заробляє мільйони, хоч уже й не працює, на неї працюють інші, з нижчих рівнів.

«Типова піраміда», — подумала я.

— Чи можуть у якійсь іншій професії родичі небіжчика обійняти його посаду?

— Ну ні, — визнала я, — але чи це обов'язково? Скажімо, я знайду чоловіка, котрий працює на подібну фірму. І не дай Боже, він гине. Чи мушу я тоді продовжувати спинатися замість нього?

— Дуже дотепно, — Ролик усміхнувсь і потер гладкі долоні. — Звісно, що ні. То як воно, пані Малинко? Коли ми можемо зустрітися?

22.06. Рівно ополудні.

— Моя тітка підробляє страховим агентом, — сказала Евка. — За рік вона підписала три контракти. І працює в Освенцимі, де хоч-не-хоч думаєш про смерть.

— Я не знала, що страхові фірми тепер висувають стільки вимог, — зізналась Йолька. — Купувати поліс, платне навчання…

— За тітку заплатила фірма, — тягнула Евка. — Вона ще зробила їм ласку, бо зі ста осіб зголосилося двоє: вона із середньою освітою і якась Тереска, котра працює кур'єром і закінчила ПТУ. Тепер тітка шкодує, бо більше витратила на дзвінки до потенційних клієнтів, аніж заробила. Періодично збирається йти, але її спокушають золотою омегою. Одержить її на шостому етапі, зате на сьомому — навчання в Туреччині.

— А на дев'ятому — відпочинок на Сиріусі, — додала я. — Усе це дуже класно, тільки я й надалі не маю роботи.

23.06. Щойно повернулася зі своєї третьої співбесіди. У мене виходить чимраз краще. Пам'ятаю першу з них. Дев'ять років тому, коли я шукала підробітку на канікули. І знайшла: на місцевому м'ясокомбінаті, в цеху консервації.

— Скільки тобі років?

— Сімнадцять.

— Ти хворіла на жовтяницю чи на сальмонельоз?

— Ні, — писнула я.

— Голосніш.

— Ні!!!

— Маєш медичну карту?

— Маю!!!

— Чому ти хочеш працювати з м'ясом?

— Бо це цікава робота, яка дає змогу спілкуватися з простолюдом. І, і цей… Я хочу заглибитись у таїни консервації.

— Які ще таїни? Тут не можна фотографувати.

— Таїни, — глитнула я слину. — Хочу побачити, що насправді запихають до тих слоїків, бо один знайомий казав, що мелені копита й хвости.

— Твій знайомий сам хвіст. А встанеш і дістанешся на сьому?

— Встану й дістануся.

— То вставай і діставайся у найближчий понеділок. Наперед обрізати нігті й заколоти волосся. На-асту-у-пна!

Я, непритомна, підвелась о шостій нуль-нуль. Почистила зуби, забрала волосся в хвостик і мерщій на роботу. На місці мені вручили гумові чоботи, сорок другий розмір, фартух XXL і хустину на голову. А в руку вологу ганчірку.

— Сідай біля конвеєра й витирай покришки від слоїків. П'ять по сьомій конвеєр рушив. Я ледь устигала.

— Чому кожен слоїк такий заляпаний? — запитала я сусідку, присадкувату сорокарічну тітку з червоним лицем.

— Бо коли їх наповнюють, частина витікає й забруднює. Отут засох паштет. А там фарш.

— А не простіше вимити їх якимсь шлангом, замість шурувати брудною шматою?

— О, дивіться на неї, вона буде реформувати наш комбінат, — обізвався простолюд. — Годину працює, і їй уже не подобається.

— Подобається, — запевнила я. — Тут класно.

— То працюй, а не пискуй. Бо слоїки їдуть брудні.

Я ледве дотерпіла до обіду у робітничій їдальні. На вибір рубці чи овочевий суп: серед м'ясної субстанції кілька скибок картоплі. Я взяла овочеву. Принаймні назва апетитна.

О першій знову на конвеєр. Я витримала дві години й додому. Спершу душ, бо від мене на милю смердить старим паштетом. Лахи до пральки і спати, бодай півгодинки. По трьох днях роботи я поводилась як робот. Два порухи ганчіркою — і наступний слоїк, ще два — і наступний. А перед тим як заснути, мала перед очима рухомий конвеєр, повний бляшанок і слоїків.

Наприкінці тижня мене забрали до цеху, де виробляли шинку. Все ж таки якась переміна. Температура сягає нуля градусів, аби м'ясо не псувалось. Я стала притупцювати.

— Зараз зігрієшся. Тут працюють акордно, для Америки, — пояснив хтось на кшталт наглядача. — Ходи, я тобі покажу.

І показав. Спершу бляшанку. Вкладаєш до неї фольгу. Потім береш кусень із цілої гори м'ясних куснів. Посипаєш желатином і таємничою сумішшю консервантів. Старанно загортаєш фольгу. Кладеш покришку — і до пломбувальної машини. Наступна бляшанка, фольга, кусень, желатин, покришка — і до машини. Я витримала три дні, відтак попросилася назад на конвеєр. Мене перевели, але я вже і так встигла відморозити в «шинкарні» долоні. Минули наступні три дні, й настав четвертий — п'ятниця. Щось мене смикнуло одягти замість кедів тверді як бетон турецькі «адідаси». Я саме стояла біля віконечка, для різноманітності складаючи консерви на спеціальний візок. Устигла завантажити 942 бляшанки, коли один із практикантів переклав увесь тягар на мою ліву ступню. Збігло кілька секунд, поки я дошолопала, що саме тримаю на кросівці. Заверещала, а наляканий практикант змарнував наступні секунди на те, щоб підняти платформу. Мене розвантажили в лікаря. Обійшлося забитими пальцями і гематомою. Тільки турецьким «адідасам» я завдячую тим, що моя ліва ступня не перетворилася на тарілку для піци діаметром в один метр.

За ті десять днів я заробила на візит до косметички й модний купальник з базару. Від роботи на комбінаті в мене залишилося кілька спогадів, відраза до паштету й клешнюваті руки.

Що залишиться в мене від цієї роботи, якщо я взагалі щось надибаю?

24.06. Нині Купала, а я й досі нічого не знайшла. Мені вже навіть не дзвонять. Мабуть, піду до ворожки. Зараз зателефоную до Евки, може, вона вибереться зі мною.

— Скільки вона бере?

— Двадцять злотих за питання.

— А не ліпше поїхати до твоєї бабусі? Квиток винесе двадцять злотих в обидва боки.

— До бабусі ми завжди можемо поїхати, а це суперворожка. Приймає тільки раз на місяць.

— Ти завжди мусиш кидатися на новинки. Звідки ти знаєш, що її ворожба збувається?

— Не знаю.

— Бачиш. А у твоєї бабусі збувається.

— Але на бабусю треба змарнувати цілий вечір, а я ще хотіла збігати до Вісли. Подивитися феєрверк.

— Знаєш що? — пожвавилась Евка. — Ми до неї зателефонуємо. По шостій це не буде дорожче як двадцять злотих. А якщо не збудеться, за місяць протестуємо ту твою ворожку. То як?

— Згода, для чого чудеса техніки? Коли ти прийдеш?

— Як тільки дощ ущухне. Я загубила парасолю. Вже третю цього року.

— Добре. Чекаю.

Евка з'явилася щойно по сьомій. Уся мокра.

— Ще літо називається. Хлющить від ранку. Дай мені якийсь рушник.

— Я вже думала, ти не прийдеш. Може, вип'єш щось гаряче?

— З подвійною порцією рому. І що, дзвонимо?

Евка допила чай, а я накрутила номер.

— Малинко? Ти вдома? На Купала? Щоправда, ллє як із відра, але у твоєму віці дощ не страшний.

— Ми вже виходимо, бабусю. Тільки розумієш, — завагалась я. — У нас є прохання. Можна валити просто з мосту?

— Навіть треба, дитинко. Зараз сюди приїдуть Геня з Іреком. На ворожбу.

— Ми теж у тій справі.

— Хочете приїхати? — зраділа бабуся. — Я покажу вам новий свічник з Ізраїля. Такий оригінальний!

— Ну, — затнулась я, — не дуже. Ми хотіли б іще збігати до Вісли, побачити феєрверк.

— Слушно. І що з тим ворожінням?

— Ми думали, що можна по телефону. Якщо вийде…

— Чому б мало не вийти? Люди й не такі речі роблять по телефону. От учора я не могла заснути, то вирішила собі щось переглянути. А по телевізії весь час крутять рекламу: «Зателефонуй до мене. Ми переживемо разом романтичну ніч». Нічогенька собі романтика.

— Бабусю, йдеться про створення ілюзії.

— Власне, ілюзії, — розгнівалася бабуся. — Скрізь сурогати. Цигарка має створювати ілюзію відпочинку, бурда у бляшанці прикидається поживною стравою. Чіпси мають смак Америки, а завдяки крему ти можеш удавати цю, ну, довготелесу, від шиферу…

— Клавдію Шиффер, — підказала я.

— Власне, Шифер. Усі щось удають.

— Віртуальна реальність. — Евка відібрала у мене слухавку. — Доброго дня.

— Привіт, Евцю. Ти принаймні нічого із себе не вдаєш. Усе на своєму місці. Як там бруньки кохання?

— І сама вже не знаю. І тому прошу поворожити.

— А, правда, — спохопилася бабуся. — Я тут балакаю, а гроші йдуть. Уже біжу по карти. Холера ясна, де ж я їх поклала? Дівчатка, передзвоніть за десять хвилин, добре? Я зараз спокійно обдивлюся. Перетасую, впіймаю настрій і почнемо, так?

Ми передзвонили за п'ятнадцять.

— Ну, щойно знайшла. Знаєте де?

— На пральці, — припустила я.

Не знати чому бабуся завжди знаходить їх на пральці. Або в братрурі.

— Знову, — притакнула бабуся, — але що вони там робили? Вічні загадки. Добре, в темпі, бо зараз сюди прийде Геня. Хто з вас перша?

— Може, я? — озвалась я. — У мене нічого не складається. Я вже місяць шукаю роботу і пшик. Ну і Рафал. Але на тлі безробіття це абищиця.

— Добре, я розкину за тебе. Ой лишенько, дев'ятка треф при казенному домі. Якась прикрість на місці навчання.

— Чудово, ще і в універі лажа.

— Чекай-чекай. Великий клопіт через заздрощі, але завдяки тузу треф…

— Туз — це смерть. Усе ясно, я просто помру, розчавлена стіною проблем. Тільки тоді мене оцінять.

— Стривай, Малинко, хвилечку. Ніякої смерті. Король пік. Якийсь старший брюнет захворіє чи помре, і все з'ясується.

— Напевно, в універі? Чи, може, батько?

— Твій батько трефовий, і нічого не з'ясується. Ой, лишенько, твоя мама має когось на стороні. Ти знала?

— Бабусю, — не витримала я, — ти ворожиш мамі чи мені? Що там з універом?

— Зараз-зараз. Ще раз розкладу. Що тут у нас? — Бабуся замовкла, вивчаючи карти. — Знову клопіт із казенним домом. Серйозний випадок із брюнетом. Пересунь захист, Малинко.

— Мені вже призначили термін, — простогнала я. — На десяте липня.

— Я прокажу молитву до святого Антонія. Може, тобі таки вдасться його пересунути.

— Знов Антоній?

— Єдиний надійний святий. Хвилину тому він показав мені, де лежать карти.

— Що мені ще випало? Бо тут Евка чекає й шарпає за шнур.

— Якісь гроші. Ти познайомишся з білявцем здалеку. Фантастичний тип. А який закоханий.

— Нарешті, — зітхнула я.

— Зараз-зараз, важливе побачення. Ти, білявець і шатенка. Весільна карта. Тільки той шатен, що він тут робить?

— Ти казала, що білявець, — перебила я.

— Це інший. Він увесь час біля тебе. За першим розкладом теж. Він уже колись тобі допоміг і весь час чекає. Закоханий. І ти теж закохаєшся. Ну, моя дорогенька, — присвиснула вона, — вам стелиться сама червона карта. Добре, тепер Ева. Ти слухаєш?

— Не можу дочекатися, — озвалась Евка.

— Уже розкладаємо. Скільки червоного! Той з бруньками має ясне волосся? При грошах. Що це, він іще вчиться? Або із заможного дому. Так, батько при урядовій карті. Вчений.

— Бачиш? — шепнула мені Евка. — Все збігається.

— Світом без тебе нудить, — вела далі бабуся. — Але зараз-зараз. Клопоти. Розрив.

— Який розрив, якщо нічого не почалося? — розхвилювалась Евка.

— Холера, Геня дзвонить у домофон. Закінчимо іншим разом.

— Не лишайте мене так, — зойкнула Евка. — Ще два слова!

— Ну добре, тільки швидко. Три, чотири, п'ять, шість. Зрада й великі сльози. Але зажди, це для шатенки, а в тебе ж чорне волосся. Остаточний розрив. Вони вже стукають. Добре, кінчаймо, па-па.

Вона швидко поклала слухавку. Ми сіли одна проти одної. Сидимо.

— Казала тобі, ходімо до ворожки, — почала я.

— Може, не збудеться, — невпевнено сказала Евка. Сидимо далі. Тиша.

— Що ж тепер робити? — озвалась я.

— Нічого, чекати. Вісімдесят відсотків проблем розв'язується самотужки. Ти цього не знала?

Не знала. Я ж не Евка, а тільки Малина. Вічно заплутана, перейнята дрібницями. Сидимо далі. Може, ввімкнути телевізор?

25.06. Понеділок. Мабуть, я щось підхопила на тій купальській забаві. Хто таке бачив? Одинадцять градусів у червні. Гарний мені парниковий ефект. А вчора? Певно, почну спочатку. Приголомшені бабусиною ворожбою, ми сиділи, безглуздо глипаючи у вимкнений телевізор.

— Позичиш мені якусь куртку? — обірвала мовчання Евка.

Я почалапала до шафи. Відчинила рипучі дверцята. З шафи вилетіли три молі, розгодовані на моїх светрах. Як уже лажа, то скрізь.

— Хочеш плащівку чи джинсову?

— Не маєш чогось теплішого? — скривилась Евка. — Поки я сюди їхала, задубіла до кістки. Сумніваюсь, аби раптом потеплішало.

Я витягла два пуховики й товсті зимові шалики.

— А ти не можеш триматися золотої середини? Завжди якісь крайнощі.

— Бурчиш, ніби ми з тобою подружжя з двадцятирічним стажем.

— Бо я приголомшена, — Евка стала смоктати палець. — Ворожбою.

— Думаєш, я ні? Універ — це єдине місце, де я здобуваю хоч якісь успіхи. З роботою завал, з коханням лажа. Самі поразки. А тут довідуюсь, що будуть проблеми з навчанням.

— Що там може бути? — спробувала злегковажити Евка.

— Все, що завгодно. Знаєш, як зрізають на захисті? Чудернацькі питання, жовчні зауваження. Параноя. Цього року завалили шість чоловік із сорока. Я мушу його перенести, — вирішила я.

— Цікаво, коли ж я захищуся, — замислилась Евка. — Добре, годі смутку. Адже нині в нас Купала.

Ми вибралися незадовго до дев'ятої. Акурат, щоб доїхати до Вісли й устигнути пропхатися в натовп, поки почнуть пускати феєрверки. Феєрверки — це одна з небагатьох штучних речей, які занурюють мене в стан ейфорії. Найбільше я люблю оті золотаві парасолі, з яких виростають наступні й наступні, просто-таки над головою. Всі довкола кричать і пищать од захвату. Але не сьогодні. По-перше, через дощ. Ми виглядали, як велике стадо змокрілих курей, яким несила дочекатися, щоб повернутися до курника. А по-друге, ця повітряна кулька. Біла з візерунком. Невелика, але достатньо велика, щоб цілком заслонити мені поле зору. На небі виростали величезні золотаві квіти, але я бачила тільки білу кульку. Я намагалася відсунутися, але без успіху. Величезне стадо змокрілих курей було непорушним. Може, повернути голову? О, трохи бачу. Обриси великого сріблястого диску, який саме розтанув на фоні хмар. Кілька сумних іскорок. Зараз я щось зроблю. Я того не витримаю. Але що? Кричати не буду. Тільки перешкодила б іншим. Я стала нервово постукувати черевиком по землі. Може, хлопець (це, напевно, хлопець) здогадається і візьме ту кляту кульку під пахву? Спробую послати йому телепатичні сигнали: «Ти, з кулькою, заважаєш! Візьми її під пахву! Візьми!!!» Все марно. Спробую ще більше повернути голову. Мабуть, теж марно, хлопець поряд обпік мене поглядом. Я майже почула: «Куди ти пхаєшся з тією своєю головою!» Раптом усе почало мене дратувати: і та листопадова погода, і бабусине ворожіння, і хлопець зі злющим поглядом, і той жахливий запах змокрілого натовпу. А найбільше та кулька. Зараз мене чорти візьмуть!

— Прошу пана, заберіть ту кульку! — почула я голос десь поперед себе.

— Найліпше відпустити її на волю! — гукнув хтось збоку.

— Ну, власне, стоїть собі і всім заважає, — докинув хтось ліворуч.

Кулька зразу зникла. Я почула довкола себе велике колективне зітхання. Цієї миті на небі розквітла багряно-золота парасолька. Гарно розгорнулась. І згасла. Кінець забави.

— Шкода, надолужимо, Данко, на Новий рік, — озвався чоловік, що стояв переді мною.

— І ти не міг нічого сказати? Не міг? — бурчала панюся в рожевому пуховику.

— Я думав, що він тільки нам заважає, — пояснював їй чоловік.

Натовп посунувся з-над берега Вісли. Брів через болото, хляпався навсібіч, терся мокрими плащами, штовхався й топтався. Я кинулась уперед, аби швидше втекти від тих перехняблених облич, животів, які роздимали куртки з плащівки, від запаху смаженої ковбаси. Від гострих парасоль. Власне! Де моя парасоля? Щойно тепер помітила, що біля мене немає Евки, а разом із нею й парасолі. А періщить дедалі сильніше. Де ж та Евка?

Треба бігти на зупинку, сховаюся під дашком і почекаю трамвая. Добігла. Ну і що з того, зупинка обліплена людьми. Що ж поробиш, почекаю осторонь. Змокну, підхоплю запалення легень і помру у розквіті літ. Ще молода, гарна й нереалізована. А коли мене не стане, всі збагнуть, скільки я важила в їхньому житті. Я не чую крапель, які барабанять по голові. Певно, тому, що змокла до нитки. Як кілька років тому, під час Дня студента. Лляло жахливо, але хто б тим переймався. Ми з Евкою нагадували двох водяних: джинси до пупа в болоті, в черевиках каша, навіть із бюстгальтерів можна було викрутити воду. Я ще й мала велику пляму на джинсовій куртці — це полиняв мій замшевий рюкзачок. Розплата за забаву. Тепер теж доведеться розплачуватись, от тільки забава кепська. Через дурнувату кульку. Добре, що вже не падає. Тобто падає, бо я бачу, як хлюпає в калюжах, але наді мною не падає. Я підвела голову й побачила велетенську парасолю.

— Я от усе думаю, коли ж ти мене помітиш, — усміхнувся власник парасольки. Симпатичний Незнайомий! Я глитнула слину і зробила великі очі.

— Що ти тут робиш? — задала питання. Як завжди, оригінальне.

— Живу, — знов усміхнувся він. — Як ти там після Дня студента?

— Поволеньки. Закінчую універ, шукаю роботу й мету в житті. А ти?

— Закінчую універ, маю роботу і теж шукаю мету в житті.

Отак ми собі поспілкувалися. Стоїмо.

— Може, пройдемося? — запропонував він. — Зрештою, ти мешкаєш тільки за чотири зупинки звідси.

— Звідки ти знаєш?

— Я ж відвозив тебе після Дня студента. Ти запросила мене зайти.

— І що?

— Посиділи трохи за пивом. Побалакали.

— А про що?

— Про мету в житті. Ти казала, що її шукаєш. А ще розповідала про якогось підлого чувака, який від тебе пішов. А тепер повернувся і робить вигляд, що має корабель золота чи щось у тому ж дусі.

— Це не той самий чувак. Їх було двоє.

— А який пішов? Той, що із золотом?

— Пішли обоє. Один півроку тому. А той, із золотом, сто років тому. Це мій батько.

— Ага, — сказав він. Ми йшли мовчки.

— Що я ще говорила?

— Що запасні ключі в якійсь лампі. Потім одразу заснула, а я став нишпорити по всіх тих лампах. Почував себе зломником. Урешті знайшов, у морському ліхтарі.

— О, чорт! А я колись стільки їх шукала. Ті ключі ще в тебе?

— Я повернув їх тобі у День дитини. Вони знову лежать у ліхтарі.

— То це ти вимкнув газ! Ти врятував мені життя, а я навіть не знаю, як тебе звуть. Мене звуть Малина.

— Я знаю, — сказав Симпатичний Незнайомий.

— А тебе як?

Мабуть, Мартин або Пйотрек, або… Емек. Емек?

— Емануель, — сказав Симпатичний, але вже знайомий, — але всі кличуть мене Емек.

26.06. Я все ніяк не оговтаюся.

— Він відпровадив тебе і просто пішов, а ти нічого? — Йолька не могла приховати обурення.

— Я сказала йому «тримайся».

— Хлопець рятує тобі життя, ховає під парасолькою, катає на таксівці. Виглядає, як сам Раян Філіп, і ти всього-на-всього кажеш йому «тримайся»?

— А що вона мала сказати? — вступилася за мене Евка. — Я тебе кохаю? Ти моя половинка?

— Це не так, — запевнила я. — Я завершена цілісність. Самодостатня.

— Так? То спробуй сама станцювати румбу, — сказала Йолька. — Ґава-роззява.

Гава-роззява?! Але я нічого до нього не почуваю. Навіть не думаю про нього.

27.06. Думаю. Вже два дні. Я сподівалася, що він зателефонує.

— Тільки не уявляй собі, що це кохання, — попередила я Евку. — Я просто думаю. Працює тільки голова, не серденько.

— Ти маєш його координати? Якийсь телефон, e-mail? — запитала Евка.

— Він має мої. Поза тим, навіщо мені його координати? Я не закохана й не шукаю кохання. Я зосереджена на кар'єрі. До речі, щодо кар'єри. Я одержала відповідь на свій запит.

— І що?

— Вони внесли мене до банку даних.

— Це повна дупа. Я є в якихось ста банках даних і за два роки жодної пропозиції. Якби не учні, вже давно ґиґнула б з голоду.

— Як це у ста? — здивувалась я. — Ти ніколи не шукала роботи.

— Я ніколи про це не говорила.

— Я тобі про все говорю. Ти діяла за моїми плечима.

— За твоїми? — здивувалась Евка.

— Ти нічого мені не казала, бо, напевно, боялася конкуренції.

— Малино, що ти верзеш! Я шукала посаду технолога з харчування. Тебе не прийняли б.

— Це ще чому? — розсердилась я. — Я недостатньо гарна? Маю погані оцінки в заліковці?

— Ти не маєш відповідної освіти. На якійсь фабриці йогуртів нікого не обходить, що ти схибнута на молочних продуктах. Зважають тільки на папірець.

— Не вірю, що ти шукала тільки на фабриках йогурту.

— Ясно, що ні. Я писала до трьох пивзаводів, двох кондфабрик і фабрики газованих напоїв. Оминала тільки м'ясокомбінати, з відомих тобі міркувань.

— Ага, — невпевнено сказала я. Мені стало прикро за напад заздрощів. — Але ти могла б мені сказати. Я ж тобі звіряюся.

— Я теж, Малино. Я розповідаю тобі про Томека. Тільки тобі.

— Але я не знала, що ти надіслала сто запитів.

— Бо це дурного робота. Якось я про це згадувала, а ти навіть не сказала «ага».

— Не пам'ятаю. Коли?

— Торік, під час літньої сесії.

— Очевидно, я тоді була чимось перейнята або зажурена.

— Ти завжди чимось перейнята або зажурена, — незлобиво зауважила Евка. — 3 тобою весь час щось стається. Рафал іде, батько повертається, мати шукає чоловіка, Губка помиляється, Ірек реве, бо йому загрожує «одиниця». Сама знаєш.

— Ну а в кнайпі, за пивом?

Евка глянула на мене зі співчуттям. І слушно. Хто б хотів вислуховувати у кнайпі балачки про якісь там запити? Хіба Йолька. Мені стало вдвічі прикро. Я мигцем мчуся до Евки з кожною дурницею, а вона самотою долає життєві труднощі.

— Дай спокій, Малино, — скинулася вона. — Ти більше переймаєшся моїми запитами, ніж я.

— А з чого ти житимеш?

— Наразі даю уроки, цього тижня останні перед канікулами.

— І що далі?

— Може, ти переїхала б до мене? Заощадиш чотири сотки.

— А ти?

— Я буду сплачувати половину суми. Це зайві сто злотих у кишені.

— Ти серйозно?

— Я вже давно хотіла тобі запропонувати.

— А що там у тебе з Томеком?

Евка видалась мені якоюсь згаслою. Мабуть, через ворожбу.

— Як у вас справи?

— Ніяк, — знизала вона плечима. — Завтра у нас останнє заняття з хімії. І це все.

— Тобі зле? — дурне питання. — То борися.

— Я не можу знімати його на заняттях. Це було б неетично.

— То що ти збираєшся робити?

— Почекаю розвитку подій.

— А якщо вони не розвинуться?

— Це теж якийсь розвиток.

Може, й так? Може, і не варто змагатися з долею? Боротися? Може, життєва мудрість полягає саме в тому, щоб приймати все, що нам випаде.

От тільки я так не зможу.

28.06. Уф, сьогодні мені пощастило залагодити дві справи. По-перше, власник квартири. Я сказала, що за місяць виїжджаю. Що Евка хоче мене прихистити.

— Нема проблем, — відказав він з усміхом. — Ви знайдете когось на своє місце, і все в порядку. Я згідливий, як дитина. Тільки щоб рахунки сходились.