Смак свіжої малини

4.10. Це був несамовитий тиждень. А радше дев'ять із половиною днів.

Захекана, добігла до пам'ятника Міцкевичу, акурат, коли дзиґар закінчив вибивати дев'яту. Швидкий обхід довкруж Адама, і виглядаємо високого білявця з обличчям, позначеним добробутом (опис Лешека). Чи розпізнаю я його серед інших? Оббігла Адама ще два рази. Його немає. Зараз дев'ята нуль три, а вони полюбляють пунктуальність, оті данці. Почекав дві секунди й пішов. Але куди він міг піти?

— Ти, певно, Малина? — озвався хтось наді мною. — Перепрошую за запізнення, були жахливі пробки.

Я обернулась і побачила чи не двометрову постать у сірих штанях. Під тонким светром з норвезьким візерунком клубочилися десятки біцепсів, трицепсів, триголових і дельтовидних плечових і грудних м'язів, прямих і косих живота, а також найширших спинних. У сумі понад дев'яносто кілограмів сплетінь, розгалужень і вузлів, щедро задрапірованих на потужному скелеті. Поза тим, припечене морським сонечком обличчя білявця, безтурботні блакитні очі, міцне підборіддя й ніс: прямий, короткий, скандинавський. Новочасний символ безжурності й добробуту.

— Пан Яспер Педерсен? — простягла я руку.

— Просто Яспер, — він зиркнув на мою долоню. — Я повинен її поцілувати?

— Досить міцно потиснути. — «Привітання позаду». — Що ти хотів би оглянути в нашому прекрасному місті? Куди хотів би сходити?

— Може, до якогось бару з киснем? — пожартував він.

— Ти, певно, їхав через Алеї?

— Якщо це можна назвати їздою. Два кілометри на годину.

— Жах, правда? — запитала я, не приховуючи гордості.

— Ви повинні встановити в таксівках протигази, — всміхнувся він.

— Тиждень-другий — і звикнеш.

— Якщо доживу. Так і відчуваю, як мене зусібіч атакують мільярди вільних радикалів.

Ех, ви, скандинави, в голові у вас паморочиться. Певно, від надлишків кисню. Я, либонь, скорчила грізну міну, бо Яспер швидко додав:

— Це тільки жарт, Малино. У нас у Копенгагені теж є пробки й мільярди вільних радикалів.

— Справді? — я зобразила великий подив. — Добре. Куди підемо?

— Я охоче щось з'їв би.

— Є якісь спеціальні побажання? Китайська кухня? Мексиканська? Італійська?

— Я волів би звичайний сніданок. Ну знаєш, без паростків сої, спагеті й соусу чилі.

Я відвела його до вегетаріанської їдальні. Для нього ми замовили чотири порції яєчні й відро пластівців із молоком. Для мене соєву каву.

— Що ти поробляєш у Польщі? — поцікавилась я.

— Власне кажучи, нічого. Відпочиваю, обдивляюся — просто вікінг на вакаціях.

— А чому саме Польща?

— Розумієш, я об'їхав шмат світу, відвідав Північну Америку, Індію, Нову Зеландію. А тут ніколи не був, — він перепрошувально всміхнувся. — Подумав, що зрештою мушу побачити, хто це нам отруює Балтику, вбиває безборонних медуз.

— Ви, скандинави, такі ніби екологи, а до китів не маєте жалю.

— Це не ми, це норвежці. Два різних народи, як росіяни й поляки. Ніби слов'яни, а скільки різниці! Візьмімо, приміром, алкоголь. Пересічний росіянин п'є більше.

— Але світовий рекорд за нами, — похвалилась я.

— Я чув.

— Що ти ще знаєш про Польщу?

— Небагато. Самі гасла з енциклопедії: Шопен, Валенса, полонез, Сенкевич, Кєсльовський. Ну і, звісно, папа, квашені огірки й польська шинка. Це, мабуть, усе.

— Зовсім не мало. Я не знаю стільки про Данію.

— А що ти знаєш?

— Що? — замислилась я. — Андерсен, Гамлет. Звісно, Ларс фон Трієр і банди Ольсена. Хіба не дивно, що людина стільки знає про Америку, яка лежить за тисячу миль звідси, а не знає сусіда з-за межі?

— Що тут дивного? Американці — великі спеціалісти із самореклами.

Ми допили каву, і я мусила бігти на співбесіду. Яспер зголосився скласти мені компанію.

— Я огляну один із найстаріших університетів, а тобі буде веселіше. Лічильник, ясна річ, клацає.

Я ще ніколи не одержувала грошей за участь в іспиті. Але якщо Яспер хоче платити… Довелося чекати якихось п'ятнадцять хвилин. Яспер робив вигляд, що читає оголошення, а я робила вигляд, що не хвилююся. Раптом двері прочинилися.

— Просимо, Малинко, — професор широко всміхнувся, демонструючи порожні місця по кутніх.

Я ввійшла. Мені задали кілька питань, я відповіла, що хочу писати дослідження на тему інтеграції та співробітництва балтійських держав. Це спало мені на думку в останню хвилину.

— Це була б робота з межі соціології, управління та екології. З використанням найновіших статистичних даних.

— Чудово, — втішився ректор, затятий еколог і шанувальник статистичних даних.

— Це все, пані Малино. Дякуємо.

Я вийшла.

— Все? — здивувавсь Яспер.

— Гм. Кілька простих питань — і по змаганнях.

— Мені завжди казали, що поляки дуже закомплексовані. А ти така розкута.

— Я тільки прикидаюся розкутою, а душа в трусах. Навіть не пам'ятаю, про що мене питали. Цікаво, як я вийшла.

— Чудово, Малинко, випускнице і вже небавом аспірантко, — відповів професор, який саме показався з бічних дверей.

— Чудово було б, якби мене прийняли.

— Щоправда… — пригасив мій захват професор, — аспірант — це хтось між кур'єром і прибиральницею…

— Найголовніше, що я мала б заняття на найближчі чотири роки. Мала б мету.

Професор зиркнув на годинник.

— Так, мету, це дуже важливо. Але мені вже пора. Що я мав іще запитати… Власне, — заклопотано гмикнув він, — ти не домовилася б про мене зі своєю бабусею?

— На ворожбу?

— Господи, тихше. Це не мусять чути всі.

— Ти знаєш якусь добру ворожку, Малинко? — пані Чеся висунула голову з секретаріату.

— Мою бабусю.

— То й мене запиши, добре? Разом із паном професором.

— Я ще не знаю, чи виберуся, — буркнув професор.

— Нема чого соромитися, — защебетала пані Чеся. — Усі великі цього світу ходили до ворожок. Політики, диктатори… ой, перепрошую. Не те, щоб я на щось там натякала. Бо ж наш любий пан професор ніколи, ніколи б…

Пані Чеся на мить урвала, добираючи відповідні слова. Мабуть, їй нічого не прийшло в голову, бо вона змінила тему.

— Малинко, ти чула про Клюску?

— Що він розбився, — кивнула я.

— Ні.

— Не розбився?

— Розбився, але я не про це. Це остання новина. Сенсація. Дружина Клюски привезла з Канарів останки доктора, властиво, саму голову, бо це все, що вдалося зібрати. Зробили розтин, геть не розумію навіщо. Ну і все стало ясно.

— Що ясно? — зацікавився професор.

— Чому наш доктор Клюска так поставився до Касі й кількох інших студентів. Це була, мої любі, пухлина, пухлина лобної долі.

Ну хіба не дивно? Маленький клаптик завбільшки з черешню може обернути людину на бестію.

У середу оголосили результати. Мене прийняли! І на додачу призначили стипендію: цілих вісімсот злотих. Яспер дав мені вихідні, щоб я позалагоджувала справи в універі. Все було просто блискуче, пані Чеся вручила мені заліковку, я підписала всі потрібні папери й рушила в похід по бібліотеках. Продовжила чотири читацьких, записалась у дві нові бібліотеки. Наукову зоставила насамкінець, зважаючи на складний процес позичання книжок.

Поки ти потрапиш до каталогів, себто до залу, вщерть забитого бібліографічними картками, мусиш позбутися верхнього покриву. Але увага! Якщо, о лихо, у твоєму плащі бракує вішачка, навіть не смій наближатися до гардероба. Ти лише втратиш дорогоцінний час: свій, паній гардеробниць та інших учасників гонитви. Повертайся, коли внесеш поправки у свій одяг. Натомість якщо безцінний вішачок є, можеш спокійно вставати в чергу. Скинь плащ заздалегідь і тримай його напоготові. Шалик і шапку сховай окремо, до пакета, інакше наразишся на такий обмін реченнями:

— Не пхай мені шапку, бо випаде й загубиться. А я не буду платити.

— Ви нічим не ризикуєте, бо ж тут написано, що бібліотека не несе відповідальності за загублені речі.

— Не дискутувати тут мені, тільки сховати шапку. Тобі куди?

— Ну… до бібліотеки.

— Ти мусиш знати точно. Швидше вирішуй, тут тобі не кав'ярня!

— Е-е-е… до каталогів, а потім, може, до періодики.

— Даю номерок у каталоги, потім треба поміняти. Тільки не загуби, бо заплатиш штраф! Прошу!

Ти стискаєш у долоні коштовний номерок, спинаєшся вгору стрімкими сходами. Заходиш до відділу каталогів і чемно чекаєш на вільний комп'ютер, щоби вибрати з меню те, що хочеш позичити. За годину ти примудряєшся заповнити двадцять бланків замовлення. Вкидаєш їх до скриньки, що нагадує поштову, а вони летять кудись додолу. Я завжди уявляю собі, що вони пурхають вузькою трубою, повільно, наче листя. Осідають на дні скрині, що стоїть у велетенському пивничному залі, повному полиць із книжками. Межи полиць мовчки сновигають бібліотекарі. У кожного на голові шахтарська каска з ліхтариком, а в долоні стос бланків, видобутих зі скрині. Коли вони знаходять відповідний том, то завантажують його на один із кількох фабричних конвеєрів, а ті виносять книжки на поверхню.

Весь процес пошуків триває дві години, які треба якось згаяти. Найкраще бавлячись у виписування наступних бланків. Нарешті ти сунеш до абонемента й починаєш від пошуків відмов. Знаходиш свої, позначені такими написами: «на руках», «неправильно заповнений бланк», «книжка в оправі», «нерозбірливий почерк», «немає номера читацького!!!», «доступна тільки в читальному залі».

Шістнадцять бланків повернуто. «Непогано. Одержу чотири книжки», — думаєш ти, займаючи чергу. Подаєш свій читацький. Бібліотекар приносить книжки.

— Я ще перевірю, чи немає якихось проблем.

Починає переглядати.

— Ця тільки в читальному, брошур не видаємо, — пояснює він. — Ця теж ні. Видана до сімдесятого року.

— Гаразд, я візьму ці дві.

— Хвилинку, а що ви вивчаєте?

— Управління.

— А це повість для молоді. Тільки для студентів педагогіки й виховання.

— Гаразд, тоді відкладіть, — змучено капітулюєш ти. — А остання?

— Ця? — обличчя працівника абонемента осяває гордість. — Цю ми можемо вам видати.

Упродовж наступних днів ми нарешті змогли оглянути місто. Я навіть не знала, що в Кракові стільки пам'яток. Але для чого датські провідники?

— Знаєш, Малино, — зауважив Яспер. — Це ж насправді я тебе супроводжую.

— Повернути тобі гроші?

— Я тільки пожартував.

Сидимо в китайській кнайпі. Коротка перерва на ланч.

— Що замовимо? — запитала я.

— Байдуже, — відповів Яспер, — усе так чи йнак матиме смак курки. З великою кількістю глютамінату натрію.

Замовили. Дівчина в сукенці з драконами принесла нам на таці дві тарілки. Для мене — смажені овочі з локшиною. А для Яспера — рис з овочами та рибу.

— Смакує? — запитав він.

— Хочеш спробувати? — запропонувала я.

— Добре, а я почастую тебе своїм. І як?

— Не бачу різниці. Курка, паростки сої, гриби мун, глютамінат натрію.

— У мене трохи більше грибів, — Яспер приглядався до пошаткованих овочів.

— Тому ти й заплатив більше.

— На цілих сім злотих. Не знаю, чи це вигідна оборудка.

Їмо далі. Раптом Яспер відірвав погляд від тарілки.

— Що ти робиш завтра ввечері? Коли смеркне?

— Ти мені скажи, — кинула я фразою з фільму.

— Ми могли б зустрітися?

— Звісно. — «Оце ідеальна гідеса. До послуг двадцять чотири години на добу. Не задає жодних питань».

— Напевно, ти хочеш знати, чому коли смеркне?

— Шеф платить, шеф замовляє музику.

— Бачиш, Малино… Я хотів би серйозно з тобою порозмовляти, а це вимагає відповідного настрою. Інакше це не пройде мені крізь горло.

— Розумію.

Ми доїли наші порції. Яспер розплатився. І ми вийшли. Сповнені смажених овочів, курки, паростків, глютамінату натрію. Яспер — грибів мун, а я — цікавості.

Про що він хоче розмовляти? А якщо він закохався? Сподіваюся, що ні. Бо хоч він і класний хлопець, у мені ніщо не ворухнулось. А може, нема чому ворушитися?

Ну то й сидимо. Полька й данець в італійській кнайпі. Цмулимо французьке вино й чекаємо на спагеті з грецьким сиром. З динаміків ллється ірландська музика. На мені іспанська куртка, на Ясперові шведська блуза. Пахнемо німецькими дезодорантами. Розмовляємо по-англійськи. Глобалізація.

— Не знаю, з чого почати, — озвався Яспер.

— Найкраще спочатку.

— Розумієш, Малино… Я закоханий… — «Халепа! Так я і знала!»

— Може, тобі це тільки здається?

— Я ще ніколи не був так упевнений у своїх почуттях. А повір, що я зустрічав багато дівчат з цілого світу. Цього разу все геть інакше.

— Справжнє кохання?

— Проблема в тому, що я не знаю, які в мене шанси.

І що я маю йому відповісти? Надити туманними обіцянками чи зразу запропонувати дружбу?

— Все залежить від тебе, — він безпорадно подивився на мене блакитними очима.

— Яспер… я й сама не знаю.

— Без тебе я пропав!

— Я мушу це обдумати.

— Я знав, що ти погодишся! Ти чудова дівчина.

Я зітхнула. Може, кохання прийде з часом, як кажуть китайські мудреці?

— Коли ми могли б зустрітися? — запитав він. — Я, звісно, і надалі плачу. Вдвічі.

Усе це починає рухатись у неправильному напрямку.

— Не знаю, чи випадає мені брати гроші…

— Дівчино! Ти не береш їх задурно. На тебе чекає важка робота. — «Отак виглядає скандинавський романтизм. Важка робота за подвійну оплату».

— Якщо ти чекаєш, що…

— …не бійся, — обірвав мене Яспер. — Я теж зроблю, що зможу. Але успіх операції залежить від тебе. Точніше кажучи, від вправності твого язика.

Все ясно. Конкретику подано на таці.

— Як ти собі це уявляєш? І де? — гостро почала я. Нехай не думає, що досить подвоїти платню, і в нас, білявок, колготки самі сповзають на черевики.

— Я думав про якусь романтичну кав'ярню, щоб там було незабагато людей.

— Як на мене, при цьому взагалі не повинно бути жодних людей.

— По правді, вибір залежить не від мене. Ми домовилися, що я вишлю їй «мейл» десь наприкінці вересня, коли вона повернеться.

Я почала щось докумекувати.

— Хто повернеться? — запитала я.

— Таж вона. Жінка мого життя. Вона повинна відписати, де і коли ми порозмовляємо.

Я відчула величезне полегшення, наче хтось зняв із моїх плечей великий ранець.

— Проблема в тому, — тягнув Яспер, — що вона не говорить англійською. Ну, може, кілька слів. У свою чергу, я майже не говорю німецькою.

— То як ви збираєтеся бути разом?

— Є стільки способів порозумітися. Найважливіше, щоб вона захотіла бути зі мною. Це несамовита дівчина. Я ніколи такої не зустрічав. Повна розкутість, ще більша, ніж у тебе. Інші планують усе на десять років уперед.

— Я знаю таких, які розпланували все життя, — втрутилась я.

— А вона ні. Радіє тому, що тут і тепер. Поза тим, дуже любить тварин.

Невідь-чому я зразу подумала про Евку.

— А як виглядає та твоя богиня? Може, в неї чорне волосся?

— Ні, вона натуральна білявка. Доглянута, але без фанатизму. Не з тих, хто щомиті поправляє штукатурку. Але й не ходить із волохатими литками. Просто ідеал.

Я хотіла б, аби хтось так говорив про мене. І ще хотіла б про це знати.

— То що, — повернув мене до реальності Яспер, — візьмеш на себе роль перекладача?

Ясперове божество вже призначило термін побачення. Третє жовтня. О шостій в «Алхімії». Знайома територія. Цікаво, яка вона. Певно, безбарвна миша. Але для Яспера іскриться тисячею барв. Я відчула легкий укол з лівого боку грудної клітки, там, де повинно бути серце. Чи я теж іскритимуся для когось тисячею барв?

— О, ти нарешті тут, — привітав мене Яспер. Я побачила його вже здалеку. Він нервово переступав з ноги на ногу і щомиті зиркав на годинник. А мені чого квапитися? Тільки за п'ять шоста.

— Таж тільки за п'ять шоста.

— Я хотів би вибрати зручний столик десь у затишку. І взагалі приготуватися.

— Тільки тепер? — цього разу рознервувалась я.

— Ні, текст я вже маю. Я мушу внутрішньо зосередитися.

— Заходимо?

Ми зайшли. Як і можна було здогадатися, кав'ярня о цій порі зяяла пусткою.

— Замовити тобі щось?

— Я на роботі не п'ю.

— Може, хочеш кави?

— Але без молока.

Сидимо.

— Припини так зиркати на годинник, бо зурочиш.

— Кажу тобі, Малино, вона не прийде.

— Прийде. Такі розкуті дівки полюбляють запізнюватися.

— Тільки не дівки.

Барменка принесла нам каву.

— Вже сім по шостій, — гарячкував Яспер. — Я не витримаю такої напруги.

— Заспокойся, прийде.

— Є, — шепнув він на всю кав'ярню.

Я сиділа спиною до входу. Обертатися не випадало. Побачу її, коли наблизиться. Зараза, я теж хвилююся.

— Хеллоу! — почула я низький і наче знайомий голос. Підвела голову. І побачила Йольку.

— О Господи! Це ти? — ошелешено видушила я.

— Я, — відповіла Йолька, вмощуючись поряд із Яспером.

— Ти висвітлила волосся.

— Перестала затемнювати.

— Я думала, ти натуральна шатенка.

— Ви знайомі? — запитав мене Яспер. — Це навіть краще.

— Як для кого. Добре, починай.

— Скажи, що я весь час згадую відпочинок на морі. Хотів його забути, але не можу.

— Яспер весь час згадує ваш відпочинок на морі.

— І що далі? — запитала Йолька, ремиґаючи жуйку.

— Тепер скажи їй, що я ніколи не був такий закоханий. Що не можу уявити собі життя без її усмішки, розмаяного волосся, блакитного бікіні.

— Він жити не може без твого волосся, усмішки й бікіні.

— Я можу подарувати його Ясперу. Воно мені вже набридло. Ні, цього не кажи. Я тільки пожартувала.

— То що я мушу відповісти?

— Вислухай його до кінця.

— Про що ви там шепочетеся? — втрутився Яспер.

— Та так, бабські балачки.

— Тепер, коли я хочу освідчитися?!

— А ти хочеш???

— Звичайно. І зараз це зроблю. Скажи їй, що я прошу її руки.

— Отак просто?

— Кажи.

— Слухай уважно, бо повторювати не буду. Яспер каже, що ніколи не зустрічав такої дівчини. Він вважає, що ти чудова, несамовита, сексуальна, інтелігентна й чарівна. Він ніколи такої не бачив і тому був би у захваті, якби ти вислухала його освідчення. Він мріяв про одруження з тобою від першої миті, коли тебе побачив.

— У вас страшенно складна мова, — зауважив Яспер. — Датською це одне речення.

— Дай мені закінчити, — цитьнула я. — Ну так-от, повертаючись до освідчення. Яспер питає, чи не хотіла б ти провести з ним решту життя.

— Він хоче одружитися? — Йолька підвела брови. — Клас. А коли?

— Коли ти хочеш одружитися?

— Чимшвидше. Хоч завтра, — відказав Яспер. — Ти думаєш, я маю в неї хоч який шанс?

— Побачимо.

— Ну то й що? — запитала Йолька.

— Каже, що ви можете побратися навіть завтра. Рішення за тобою. Сказати йому, що ти подумаєш?

— Я йому відповім.

Мить, повна драматизму. Йолька відкинула волосся назад, поволі облизала губи.

— Яспере?

— Yes? — озвався Яспер, даремно намагаючись приховати хвилювання.

— Deal.[1]

7.10. Вони одружаться за місяць, тринадцятого листопада, а потім поїдуть у синю даль, відстоювати права гепардів. А потім?

— Ми ще не знаємо.

І це говорить Йолька.

8.10. Сьогодні нарешті повертається Евка. Два тижні пробуксовки. Як на Евку, зовсім небагато. Я вже не годна дочекатися. Стільки мушу їй розповісти! Встигла вишурувати хату, випрала шимпанзе, поміняла воду рибці. Ще година. Я хотіла поїхати на вокзал, але Евка мене відрадила. Не знати, скільки вони стоятимуть на кордоні — австрійські митники полюбляють влаштовувати несподіванки. Тож чекаю вдома. Чим би то розважитись? Ага. Я давненько не дивилася «Вродливих та зухвалих». Напевно вже відомо, хто батько дитини Брукі. Ввімкнула телевізор. Саме трапила на Брукі. Стоїть у центрі кімнати з келихом вина в долоні. Схилена голова заповнила весь екран. Брукі інтенсивно про щось думає (це видно зі щелеп, які перемелюють невидимі кукурудзяні зерна).

— Цікаво, — питає вона у глядачів, які ховаються за лаштунками, — хто ж є батьком моєї дитини?

Фінальні титри, перелік виконавців на тлі пальм. І знову треба чекати до понеділка!

Що це? Здається, дзвінок. Я помчала до дверей. Евка!

— Я думала, ти вже не повернешся.

— Привіт, Малинко, подружко, аспірантко.

— Ти вже знаєш? Але я маю ще кілька тузів у рукаві. Ти чула про Йольку?

— Вона виходить за данця, через місяць.

— Хто тобі сказав?

— Краще допоможи мені з торбами. Вони важать, напевно, тонни. І забери в мене ті листівки, — подала вона мені стос поштівок, усі з Іспанії.

— Чорт, я зовсім забула про скриньку, — я взялася їх переглядати. «Привітай захисницю гепардів». — То про Йольку ти вже знаєш?

— Знаю, відсунь торбу.

— Зараза. Але про Клюску, напевно, не чула.

— Він розбився об матрац, а раніше скаженів через пухлину лобної долі. Найзастаріліша інформація. Зате я маю для тебе кілька свіженьких булочок.

— Ну?

— Спочатку хочу вмитися, щось з'їсти, і тільки тоді. Маєш щось квасне?

— Кефір, маслянка, два йогурти, білий сир.

— Як бачу, ми робимо поступ. Наша люба егоїстка нарешті подбала про когось іншого.

Дев'ята. Евка саме прикінчила черговий йогурт, а я чекаю, переглядаючи листівки.

— Саме це мені й було потрібно. Молочні продукти з великою кількістю бактерій.

— Що там із твоїми новинами?

— Зараз. Тільки викину склянку. Зосередься і слухай уважно, бо повторювати не буду.

— Ну?

— Лешек зустрів справжню половинку.

— Він мені вже казав. В Іспанії. Його звуть Міґель, і він працює барменом.

— Новина номер два: я з Томеком.

— Серйозно? Відколи?

— Від вересня. Він поїхав до Льйорета, щоб забути мене.

— І що?

— Ми зустрілися першого ж дня. Біля моря. Щоправда, там тільки два пляжі…

— Не боїшся?

— Є трохи. Але я телефонувала до твоєї бабусі і вона сказала, що все в порядку.

— До бабусі телефонувала, а до мене не могла?

— Я вислала тобі тонни листівок.

— Я воліла б один маленький дзвіночок. Засихала тут від самотності. Навіть впадала в депресію.

— Знаю, Лешек мені казав. Ти, певно, тому не брала слухавку в день народження.

Тому. Але я не бажаю до того повертатися. Будуть інші дні народження.

— Начеб та Іспанія далеко, — змінила я тему, — а ти про все знаєш.

— Стосовно пліток. Ти знаєш, що твоя мама має нареченого?

— Триндиш! А як же батько?

— Вона саме розлучається. Ірек намовив її по телефону. Мабуть, заплатить купу грошей. Зв'язок з Німеччиною коштує недешево.

— Про від'їзд Ірека ти теж знаєш? Хто має такий довгий і спритний язик? — Досі рекордсменкою була я.

— Я не зраджую імен своїх інформаторів. Хочеш знати, з ким крутить твоя мама?

— Зі Сташеком? Колись він погрожував, що коли вийде з абстиненції…

— Відповідь невірна, — обірвала Евка. — Ніколи не здогадаєшся, тому я тобі скажу. Богуслав Губка. Психіатр.

Губка? Боже, тепер я все розумію. Бідолашний Губка!

23.10. Я й надалі звикаю до змін. Стільки інформації в одній дозі може збентежити людину. Йолька виходить заміж, моя мама теж (на Великдень), а я? Я роблю перші кроки як аспірантка. Проводжу пари. Задаю домашнє читання (наразі не перевіряю, бо не хочу отак вставляти комусь палки в колеса). Намагаюся вести семінари, проте у результаті говорю тільки я. А студенти? Якнайбільше намагаються змінити тему. Вчора, приміром, перейшли на проблему наркотиків.

— Як ви гадаєте, пані магістр…

— Я просила б не називати мене «пані магістр», — урвала я. — Це звучить жахливо.

— А може бути «меджі»? — озвався якийсь відчайдух, певно, фанат карикатуриста Анджея Млєчки.

— Можете казати на мене «пані». Або й звертатися на «ти». А щодо наркоманів… Найкраще це окреслив Курт Воннеґут. Сказав, що коли люди не можуть змінити нічого довкруж, то намагаються змінити щось усередині. І починають експериментувати. Одні тягнуться до ліків, інші до таємничих релігій, а ще інші до наркотиків.

— Класна теорія, — озвався пухкенький білявчик з першого ряду. — То ми вже можемо йти? Вже перша.

І вони вибігли, не чекаючи дозволу.

Вони мають у носі старого нудного педагога.

25.10. Знову пара з соціології. Я прийшла раніш, аби підготувати слайди. За десять хвилин до занять до мене підійшла симпатична шатенка в рогових окулярах. Гладко зачесане волосся, личко, не торкане пудрою. Відмінниця.

— Перепрошую, — тихенько промимрила вона. — Я прийшла раніше, бо маю прохання.

— Слухаю.

— Розумієте… я цікавлюся проблемою наркоманів. І… і чи могли б ви назвати мені якісь прізвища?

— Але я не знаю жодних наркоманів.

— Ви не зрозуміли, — дівчина поправила окуляри. — Я просила прізвища авторів, які займаються лікуванням наркоманії.

— Авторів? Теж не знаю…

— Позавчора… ви згадували одного психолога, котрий пише на цю тему.

— Воннеґут? — запитала я для певності.

— Власне, — втішилася та.

— Але він не є психологом.

— Ні? — здивувалася шатенка.

— Справді ні? — пожартувала Йолька.

— Знаєте, що мене доконало? Що та мала й справді відмінниця.

— Вони, мабуть, нічого не читають.

— Читають, — спростував Лешек, — конспекти лекцій, щоденники Леонардо Ді Капріо й десятки порадників про те, як заробити сто мільйонів, використати енергію космосу, масово притягати чоловіків чи жінок.

— Ми нарікаємо, як старі тітки.

— Мене прошу виключити з кола тіток. Я саме переживаю перший курс університету, разом із Томеком.

— Він молодший від Евки на сім років, — поінформував Йольку Лешек.

— Супер! — захопилась Йолька. — Ти будеш довше ходити на вечірки.

А ще два роки тому Йолька виголосила мені таку проповідь.

— Малино! Я хотіла з тобою серйозно поговорити, — почала вона, попередньо замкнувши двері своєї кімнати. — Знаєш, на яку тему?

— Мабуть, здогадуюся. — Тиждень тому я зізналася, що кручу з хлопцем, на два роки молодшим від себе. — Про Ігоря?

— Саме про нього. А радше про різницю у віці, яка вас розділяє.

— Розділяє? Це тільки два роки.

— Це аж два роки, — загриміла Йолька. — Коли він буде двадцятисемирічним немовлям, ти будеш підтоптаною жінкою середнього віку.

— Ти що, жартуєш? Еллі Макбіл тридцять, а вона анітрохи не виглядає на жінку середнього віку.

— Це освітлення й каліфорнійське повітря. У нас у Кракові такого немає.

— То що мені робити? — розпачливо запитала я.

— Я не можу нічого тобі диктувати.

— Я тільки прошу поради!

— Ані радити. Ти сама мусиш дійти рішення. Скажу лише одне. Віктор старший від мене на рік, а я все одно відчуваю небезпеку. Бо коли він буде блискучим сорокарічним адвокатом, я буду…

— Тридцятидев'ятирічною бабцею, — закінчила я.

Нічого дивного, що я рідко зізнавалася Йольці про молодших хлопців. Евка тримала Томека в таємниці аж дотепер. А тут маєш. Єдина реакція — це повний ентузіазму вигук.

— Я деколи трохи непокоюся, — тягнула Евка. — Думаю про те, що буде колись. За кілька років.

— Що буде? Плюнь на це, — порадила Йолька. — Може, вже нічого не буде.

27.10. А якщо Йолька має рацію? Якщо за кілька років уже нічого не буде? Не варто перейматися майбутнім, тільки жити на повні груди. Тут і тепер. Ловити враження, як метеликів.

28.10. Легко сказати, ловити. А де знайти годящий сачок?

11.11. Післязавтра має відбутися весілля Йольки та Яспера. І відбудеться, тільки десь у Греції.

— Так буде романтичніше, — сказав мені по телефону Яспер. — Тільки ми, море й вітер. Ми надішлемо вам фотки.

— Що вони сказали? — допитувався Лешек.

— Пришлють фотки.

— Халепа, а я запросив на це весілля Міґеля. Треба до нього потелефонувати. Попередити.

— Старий, яка турбота, — озвалась Евка.

— Звісно. Про половинку треба турбуватися. Іншої вже не буде.

— Звідки ти знаєш, що вона справжня, а не ситуативна чи там моделінова?

— Бо я нічого не мушу змінювати, а поза тим, вона пасує до кожної ситуації, пори року й обставин.

— Маєш його знімок? — зацікавилась я.

— Ясно, я завжди ношу його в гаманці. Він не найкращої якості, але навіть на ньому видно, яким хлопцем є Міґель. Сама подивись.

Я взяла в руки фотку завбільшки з сигаретну пачку. Здається, пляж. А на ньому усміхнений кошлатий брюнет у сапфірових стрінґах і з величезною кількістю гелю на кучерявому волоссі.

13.11. Завдяки чому пересічний хлопчина, яких тисячі довкола, знічев'я обертається у половинку? Може, замість шукати ідеалу поекспериментувати з макіяжем?

15.11. Нині Томек перший раз прийшов до Евки. Подзвонив і зайшов, не чекаючи запрошення.

— О, пані Малинко! — зрадів він, побачивши мене.

— Тільки не «пані». Досить, що я щодня чую це від студентів. — Я окинула його поглядом від ступнів до кінчиків волосся. — 3 тебе вийшов класний хлопець. Такі м'язи ростуть самі?

— Ні, треба допомагати їм у «качалці». А надто, коли людина має схильність до повноти, — зітхнув він, а потім теж окинув мене поглядом від ступнів до кінчиків волосся. — Пані, тобто Малино, ти теж незле виглядаєш. Три роки тому в тебе, здається, були менші очі та губи.

— Я змінила макіяж, — пояснила я. Про ніс він не мусить знати. — А як там твої зуби?

— І далі воюю з карієсом, але вже не так запекло, як колись. Завдяки Евці.

— Це схвально.

— Евіта казала, що ви мешкаєте разом. Класно, посидимо втрьох…

— Не посидимо, бо я мушу йти. Маю важливу справу, — збрехала я.

Куди може піти самотній, нікому не потрібний педагог, аспірант? Звісно, до універу. Посиджу за комп'ютером, підготуюся до семінару. Може, завершити статтю? Невже саме так починається наукова кар'єра?

25.11. Ненавиджу нерозв'язані проблеми, незавершені справи, незамкнені двері. Тому я провідала Вальдека. Сьогодні вранці. Грюкала у двері якихось п'ятнадцять хвилин, поки врешті щось за ними зашурхотіло.

— Хто там? Ти? Знаєш, котра година?

— Восьма ранку. Я боялася, що пізніше тебе не застану. А я хочу побалакати і закрити ту справу з кіно.

— Ти хочеш зараз піти до кіно? — не зрозумів Вальдек.

— Ні. Ти відчиниш, чи ми так і будемо спілкуватися крізь замкову щілину?

— Зараз, я щось накину. Почекаєш хвилинку?

Я почекала. Він нарешті відчинив, у самих штанях і золотому ланцюзі на грудях.

— Перепрошую за бардак, але ти ж знаєш, як воно буває.

— Готуєшся до змагань?

— Ну.

Хвилину ми мовчали. Я непомітно роздивлялася кімнатою. Ліжко застелене чимось схожим на плед. Стіл завалений дисками. На полиці кілька «Плейбоїв» і компакти з іграми. Біля крісла гирі та еспандер. Зі стіни страшить великий плакат Брітні Спірс.

— Любиш Брітні? — «З чогось треба починати».

— Може бути, — покивав він, — але волію Дженніфер Лопес. Знаєш, ти до неї подібна!

— Я? — «Як добре почути зранку щось приємне». Дженніфер — це латиноамериканська секс-бомба. Довге темне волосся, повні губи й виразний погляд.

— Ну. Фігурою. — «Бляха, я знову розкабаніла в стегнах, мабуть, тому, що постійно сиджу над книжкою».

Знову тиша. Про що б то ще поговорити, доки перейду до суті?

— Як вам тут живеться? — змінила я тему.

— Добре.

Тиша.

— А як в інституті? — зробила я останню спробу.

— Це що, якесь інтерв'ю? — здивувався Вальдек. — Книжку про мене пишеш, чи що?

— Я питала з ввічливості.

— А, якщо з ввічливості, то нехай буде. До сесії ще далеко.

Знову мовчимо. Немає сенсу довше зволікати. Залагодимо це врешті і край.

— Слухай, Вальдеку, я хотіла тебе перепросити за те кіно. І ти для мене ніякий не Вальдек Пробка.

— Все нормально.

— Правда, — тягнула я далі. — Я навіть тобі дивуюся. Ти знаєш, чого хочеш.

— Заробити на спортивну тачку, — підказав Вальдек.

— І не переймаєшся тисячею дрібниць.

— А що це дало б? — стенув він плечима.

— Ти щасливий.

— Ну, не завжди. Як завалю іспит, то впадаю в нерви.

— Скажу тобі, що я деколи тужу за світом, де панують зрозумілі правила гри. Де зло є злом, добро добром…

— … кольори кольорові, а сонце гаряче, — закінчив Вальдек. — Але у кіно ти зі мною не пішла б, так?

— Можемо піти, — сказала я. — Навіть зараз. Тільки ти сам подумай, навіщо? Ти викинеш купу грошей і достобіса знудишся. Я буду комплексувати через те, що мордую тебе. Чи не ліпше посидіти за пивом чи десь потанцювати?

Вальдек пошкрябав голову. Якусь мить розмірковував над тим, що я сказала.

— Ти, мабуть, права, — визнав він урешті і витягнув лапу на знак перемир'я. — Класна ти дівка, от тільки трохи заплутана.

— Я знаю.

— Ти даремно ускладнюєш собі життя. А воно не є аж таким складним, як тобі здається.

— Я теж це підозрюю, — зітхнула я.

— Ти не підозрюй, а просто вір. Мусиш трохи попрацювати над характером.

— Попрацюю, — обіцяла я.

— І дозволяй часом кудись себе запросити. За старим знайомством.

— За старим знайомством, — подала я йому руку.

То треба йти. Нехай хлопак доспить. Вальдек відпровадив мене до дверей. Коли я вже була на сходовій клітці, раптом згадав:

— О, до речі. Тут приходив якийсь такий високий. Питав про тебе, просив адресу.

— І що? — я врешті відчула, що маю серце. Воно стугоніло, як дзвін.

— Я був злий після нашої сварки і не сказав йому. Мене зразу попустило, і я навіть побіг за ним, але він уже зник. Ти гніваєшся?

— А що це дасть? — відповіла я.

— От бачиш? — утішився Вальдек. — Ти робиш поступ. Так тримати, Малино.

18.12. Скидається на те, що всі, крім мене, переживають свято весни. Лешек з Міґелем (він знову поїхав), Йолька з Яспером, мама з Губкою (бабуся це підтвердила), Ева з Томеком (третій день святкують Евчин день народження, наче є з чого тішитися). А я? Проводжу довгі години в комп'ютерній. Пишу вже п'яту статтю, тести на іспит і вже два тижні заповзято «мейлую» з усім світом. А найбільше з одним типом, який ховається під ніком «Кілґор». Ми познайомилися на Миколая. Я чатилася з кількома юзерами, коли побачила на моніторі напис:

«Привіт, Малино, ти любиш Воннеґута?»

Я відписала. «То тримай капелюха, бо ми можемо опинитися далеко звідси».

І почалося. Ми щодня обмінюємося кількома «мейлами», він з роботи, а я з універу.

21.12. — Я можу про все йому розповісти, — пояснювала я Евці з Лешеком.

— Написати, — виправила мене Евка.

— Я відчуваю, що когось цікавлю.

— Ти цікавиш нас, — зауважив Лешек.

— Ви маєте свої справи, а Кілґор…

— …не має жодних? — запитала Евка. — Він народився лише заради того, щоб виглядати твої «мейли»?

— А взагалі, звідки ти знаєш, що це він, а не вона?

— Бо так звали персонажа з книжок Воннеґута. Це чоловік, якщо пам'ятаєте.

— І старий невдаха, — пригадала Евка.

— Мій Кілґор, — я свідомо наголосила на слові «мій», — молода людина, яка досягає помірних успіхів.

— А може, це домогосподарка, котра нудиться у своїй віллі над морем.

— Або серійний убивця, — полякала Евка.

— Домогосподарка навряд чи, бо він розповідає про роботу, тут, у Кракові.

— А може, під ніком Кілґор ховається пані Чеся, — снував здогади Лешек. — Може, ти фліртуєш із секретаркою?

— Якщо ви думаєте, що мене збуджує віртуальний секс, то глибоко помиляєтесь. Ми з Кілґором просто…

Власне, а ким ми є? Парою піщинок, загублених у космосі. Двома самотніми мізками, ув'язненими в слоїках незграбних тіл? І що, власне, нас пов'язує? Симпатія до Воннеґута, відчуття порожнечі й кілька «мейлів», що кружляють у мережі.

23.12. Завтра свята, перші без Ірека, зате з Губкою. Зараз іду додому, тільки закину привітання для Кілґора.

Ввімкнула комп'ютер.

«Малино, що робиш на Новий рік?» — прочитала я. А що може робити самотня двадцятишестирічна жінка, яка обрала наукову кар'єру? — «Може, зустрінемося на Ринку?»

Я зважила всі «за» і «проти». Це відкрита забава. Якщо він мені не сподобається, я зникну. Поза тим, це відносно безпечно, довкола люди. Але з іншого боку, це тільки безіменна юрба, велике збіговисько. Можна завиграшки когось проштрикнути. Ні-ні, не думаймо про найгірше. А якби я зважилася, то як упізнати його серед сотень інших?

«У мене на голові буде величезна чорна перука афро. Знаєш, із тих, що продають на Ринку».

«Тоді я куплю собі таку саму, рожеву. Крім того, буду вся в малиновому. Тільки ні на що не розраховуй».

«Мені цілком вистачає десяти годин розрахунків на роботі. Гарно бався на свята».

24.12. Я обожнюю Різдво. Обожнюю пахощі ялинки, пломінчики свічок, які відбиваються в блакитних свічниках, смак вареників, политих конопляною олією. Привітання, навіть якщо вже в соте чуєш: «Щоб ти знайшла собі чоловіка». Компот із чорнослива, після якого мені завжди сверблять вуха. Подарунки під ялинкою (велика таємниця!). Спільне фальшування колядок.

Я завершила декорувати стіл.

— Забагато свічок, — оцінила мама.

— Їх і мусить бути багато. На знімку вдвічі більше, — показала я їй журнал.

— Мені це не подобається, — комизилася вона. — Виглядає, як могила в Задушний день, ще тільки хризантем бракує.

Я мовчки забрала чотири свічки.

— Якщо ти вже конче хочеш забирати, то забери щонайменше сім. Чотири нічого не змінять…

Я зиркнула на годинник.

— Мама, звичайно, запізнюється. Певно, воює з мотлохом у коридорі. А може, з нею щось сталось? Як ти гадаєш?

— Я нічого не гадаю, я йду переодягатися.

— Саме час. Тільки у щось елегантне і щоб не стріляла мені очима.

— Перед Губкою?

— Мені не подобається, що ти називаєш його Губкою.

— А як я повинна його називати? Пан Губка? Доктор Губка? Наречений Губка?

— Ти намагаєшся зіпсувати мені вечір? Цього разу я не піддамся на провокацію, — мама вийшла до кухні.

Я ледве застебнула блискавку на своїй святковій сукні, а вже залунав дзвінок.

— Відчини, Малинко! Я мішаю «вушка»!

Я побігла до дверей, на порозі стояли бабуся, Губка. А також Ірек. Нарешті комусь придасться зайва тарілка для подорожнього.

— Ну, сестро, — Ірек відламав великий шматок проскурки, — моря грошей і невичерпного струменя успіхів в особистому житті. Ти записала мені ту касету?

— Не було що записувати. Я намагалася щось із неї витиснути, але вона не піддається на провокації.

— Може, мені пощастить. Я страшенно тужу за промовами.

— А батько? — пошепки запитала я.

— Він хотів приїхати, але я його відрадив.

— Слушно.

— Він передав привітання і сказав, що вишле всі подарунки, з цією метою навіть ліквідував один із рахунків.

— Батько є батько.

— Він у своєму репертуарі.

— То що? Треба йти привітати інших.

Ми рушили довкола столу. Дорогою мені трапився Губка.

— Що ж, Малинко, — він довго добирав слова, — щоб ти нарешті заповнила свою мучівну порожнечу.

— Навзаєм, пане доктор.

— Богусю.

— Богусю, — виправилась я. — І щоб ви ніколи не шкодували про своє рішення.

— Я теж собі цього бажаю.

— Любі! — урвала нашу балачку мама. — Годі, годі, запрошую до столу.

Ми повсідалися і напихаємось.

— Розкішний борщ, — похвалив Губка. — А «вушка»? Поема. Певно, ти з ними намордувалася.

— Я роками відпрацьовувала відповідну техніку.

— А всі ті голубці, коропи, пироги.

— Мені трохи допомагала мама, але Малину я не могла ні до чого залучити. Не знаю, як вона колись даватиме раду з хатою і двома дітьми. Готування, прибирання, кашки, батьківські збори, скирти прання, влаштувати свято, попрасувати чоловікові сорочку.

— На щастя, наразі мені це не загрожує, — озвалась я з-над тарілки з «вушками». — Я навіть не маю нареченого.

— Я мушу тим заопікуватися, — пообіцяла мама. — І зроблю це, щойно ми з Богусем одружимося.

Чудова перспектива. На щастя, весілля тільки за півроку. Ще може трапитись усе, що завгодно.

29.12. Післязавтра Новий рік. Ми всі збираємося на Ринку. Евка, Томек, Лешек, Міґель, навіть Йолька з Яспером приїдуть. Ну і, може, Кілґор, якщо він не передумав.

31.12. Це вже сьогодні. А я ще маю стільки роботи. Ванна з олійками (подарунок бабусі), очищувальна, зволожуюча й антистресова маска (подарунок Ірека). Потім манікюр, бальзам для волосся та емульсія (адже я не буду весь час у тій жахливій перуці). Потім тренування підсвідомості (жадаю, щоб Кілґор не виявився серійним убивцею). Приміряю кілька сукенок.

— Цієї ти, мабуть, не одягнеш, — висловила свою думку Евка. — В неї викот до пупка. Тебе продує до кісток.

— Не можу ж я йти у светрі!

— А чому б і ні? Хто побачить, що в тебе під плащем?

— Буде стільки народу, телебачення.

— Роби, як знаєш, Малино, а я одягаю гольф і куртку. Вона принаймні не промокне від шампанського. Де ти маєш зустрітися з отим своїм Кілґором?

— Під «Джек-потом», з боку Ставковської, пів на одинадцяту.

— Хвилюєшся?

— Зовсім ні, ну, може, трохи… дуже.

— Ми будемо за вами спостерігати, — обіцяла вона. — Нічого лихого не станеться.

— Якнайбільше, то я наїмся сорому у вас на очах, — буркнула я. — Тепер шкодую, що з ним домовилась.

А може, не йти? Зостатися собі вдома, переглянути забойні фільми, випити шампанського з телеведучими?

— Найгірше, що я не знаю, чого чекати.

— Ти хотіла сказати «кого», — виправила Евка.

— Я вже не певна, чи це людська істота. Ви з Лешеком намололи стільки дурниць.

— Бо ми турбуємось. Ти так останнім часом від усіх дистанціюєшся. Зникаєш на цілі години.

Дивно, що хтось це помітив. І до того ж турбується. В сумі це приємне відчуття.

Зараз виходимо.

— Я починаю шкодувати, що ми не причепили до тебе підслуховку, — серйозним голосом сказав Томек.

— А я починаю шкодувати, що про все вам розповіла!

— Малино, не переймайся так, — поплескала мене по плечі Евка.

— Легко сказати. Ви будете там стовбичити, як стерв'ятники, чекаючи на розвагу.

— Новий рік, усміхнися.

Я усміхнулася самими губами.

— Забагато сторожкості в очах, — оцінив Томек. — Спробуй ще раз. Трохи ліпше, хоч і надалі офіційно. Додай трохи розкутості. О'кей. І так тримати.

Щойно десята, а Ринок роїться від людей. Десь серед них чаїться Кілґор у чорній перуці. Але спочатку ми мусимо знайти Йольку і решту товариства.

— Он вони там стоять, — показала пальцем Евка. — Бачите Лешека? А поряд Міґель.

Ми наблизились. Уся компанія вже легко порожевіла від морозу й гарячого пива. Йолька в білявих кучериках і в до болю обтислих стегнівках.

— Привіт, Йолю!

— Тепер Джоль. Чому в Малини такий вираз обличчя? — встигла запитати Йолька і кинулась Евці на шию.

Тим часом я віталася з Міґелем. Він виглядав ідентично своїй фотці, тільки що замість стрінґів мав на собі сапфіровий комбінезон. Міцна засмага, кульчик у вусі, на волоссі два літри гелю з блискітками. Головне, що він влаштовує Лешека.

— Holа, Малино, — тепло всміхнувся він.

— Holа, Міґелю. — Це все, що я знаю по-іспанськи, тож час перейти на англійську. Ми трохи побалакали, але нас зразу обірвав Яспер.

— Ти не привітаєшся з колишнім шефом? — простягнув він до мене свої великі, як лопати, лапи. Ми залишили взірцеву половинку й перекинулися парою речень. Новий рік не сприяє довгим балачкам. Лапа, обійми, дві цьомки, широка усмішка і до наступного. Врешті дійшло до Йольки.

— Як там гепарди? — запитала я.

— Ти про Яспера? — здогадалась Йолька. — Малино, він фан-тас-тичний! Як подумаю, що я могла вийти за Віктора… Я так тобі вдячна. Тільки тепер розумію, що значить справжнє життя. Я просто відчуваю…

— …повів весняного вітру, так? — завершили хором ми з Евкою.

Десята тридцять. Пора одягти рожеву перуку.

— Малино, ми поряд, — крикнула Евка, а Томек показав, що тримає за мене кулаки.

Добре, я поволі суну й розглядаюся навкруги. Чорної перуки ніде немає. Є блакитні, сріблясті, білі. Мене оминають люди в масках і в капелюхах чорнокнижника. Усміхнені дівчата з причіпним ангельським волоссям. Отам ліворуч якась горила, поряд русалка Амелька. А Кілґора немає. Він, напевно, передумав. Чого я бовванію в тій ідіотській перуці? Стрімко стягнула її з голови. Разом зі шпильками. Зараза. Стільки намордувалася, щоб їх застромити. Все до дупи! Хай чорти візьмуть такий Новий рік! Повертаюся до хати!

— Малинко, — зненацька почула над вухом. Нарешті Кілґор!

— Я запізнилася, — почала я. — Вальдек???

— Веселих свят! — ми плеснули долонею до долоні. — Я бачив тебе з друзями. Хотів підійти, щоб привітатися, а ти раптом витягла з торби рожеве опудало, натягла на голову і сунеш у мій бік. Ви, певно, бавитесь у «фанти»?

— Що? — не допетрала я. — А, можна сказати і так.

— Малино, хто та краля в зеленому плащі? Ну та, чорна, з таким поглядом, ніби голодна?

— Ах, та, — врешті збагнула я. — Це Анка. Вона малює персонажів до комп'ютерних ігор. Наприклад, до «Fire, fire, fire!»

— Чесно? — втішився Вальдек. — Та це ж одна з найкрутіших забавок! Яка анімація! А вояки, бачила б ти їхню зброю! Малино, ти не познайомила б мене з нею?

— Ходімо, — потягла я його за рукав. Кілґор уже все одно не прийде.

Ми підійшли до наших. Вальдек тримався позаду. Чекав, поки його представлять.

— Це він? Симпатяга, — шепнула Анка.

— Ти теж йому подобаєшся. І це не він, — докинула я. — Хоче з тобою познайомитися. Вальдек, ну ходи. Це Анка.

— Вальдемар Цибуля, — вклонився Вальдек. Ухопив Анку за руку і присмоктався губами до її ангорової рукавички.

— Мені дуже приємно, — Анка затріпотіла повіками, аж посипалися блискітки, й окинула Вальдека голодним поглядом. Вальдек відповів їй таким самим. Вони втуплювалися б так одне в одного годинами поспіль, якби не моє втручання.

— Ти мусиш познайомитися з рештою, — шарпнула я його за шалик. — Йолька, тобто Джоль, Яспер, її чоловік, Лешек і Міґель, — Вальдек тактовно не прокоментував. — Евку ти знаєш. А це її хлопець, Томек.

— Ми знайомі, — простягнув йому долоню Вальдек.

— З тренажерного залу, — додав Томек.

— То що, ходімо під сцену? — запропонував Лешек. — Зараз почнеться концерт.

Ми рушили, і саме тоді я побачила віддалік чорну перуку афро.

— Евко, він там, — шепнула я, щоб інші не почули. — Кілґор.

— Я бачу.

— Я маю підійти?

— Якщо не підійдеш, цілий рік шкодуватимеш. Краще пересвідчитись.

— Я зараз повернуся, — запевнила я. — Не кажи іншим.

— У разі чого ми під сценою. Біжи, бо він знову зникне. Я пірнула в натовп. Ще встигла почути, як Лешек запитує Евку:

— А де Малина?

— Рушила стежиною Білого Кролика, — почула я і була вже на Шевській.

Почала протискуватися межи людьми. Ніде не видно чорної перуки. Може, він її скинув? Як я тепер його впізнаю? Ні, є! Стоїть до мене спиною. Роздивляється навсібіч. Я поволі наблизилася. Стала зразу за ним і запитала:

— Кілґоре?

Він обернувся, зиркнув на рожеву перуку, яку я стискала в руці.

— Малино.

— Я шукав тебе, — шепнув він, а я відчула, як пульсує мені у вухах. Тільки б мене не вхопив інсульт. Саме тепер, коли щось справді починається.

— Я чекала п'ятнадцять хвилин, а потім долучилася до своїх.

Він покрутив головою.

— Я шукав тебе тоді, в серпні. Був у тебе, але ти змінила адресу. Мені відчинив якийсь «качок» із ланцем.

— Це Вальдек, новий квартирант.

— Він не сказав мені твою адресу.

— Він був злий на мене і хотів помститися, — пояснила я.

— Потім я зайшов до універу, але ваша секретарка була страшенно незосереджена.

— Вона переживала смерть доктора Клюски. — «Звідки в мені стільки розуміння до інших?» — Треба їй вибачити.

— Врешті я колись зустрів тебе на Ринку, — тягнув Емек. — Хотів підійти, але ти була з таким білявим велетнем штибу Лундґрена. Весела, щаслива.

— Це мій шеф, а тепер чоловік подруги. Я водила його по місту.

— Зрештою я згадав, що маю твою електронну адресу. Вирішив написати, але тут раптом на хвилинку заліз до чату. Решту ти знаєш.

Десять, дев'ять, вісім, сім, шість, п'ять, чотири, три, два, один, нуль!!!

Вгору полетіли корки від шампанського, пляшки, шапки, перуки, шалики, навіть куртки, а на небі розквітли сотні феєрверків.

— Всього найкращого в новому році, — шепнув Емек, — щоб я вже ніколи не мусив чекати.

Ми стояли, міцно пригорнувшись одне до одного, не помічаючи ні криків натовпу, ні вибухів петард, ні струменів шампанського, що лилися на нас зусібіч, ані навіть феєрверку.

1.01. Я прокинулася близько першої.

— Нарешті, — озвалась Евка. — Емек телефонував уже зо п'ять разів.

— Чому ти мене не розбудила? — Я поволі виповзла з-під ковдри і сіла на край ліжка.

— Думаєш, це легко?

Я торкнулася долонями до голови. Один великий колтун із волосся, лаку й шампанського. А над вухом самотня шпилька. Зиркнула на ноги, що визирали з-під закороткої сорочки. На лівій литці величезний синець. На правій — рана, певно, від пляшки.

— Рахуємо втрати? — запитала Евка. — У мене теж синець на коліні. Хтось жбурнув об землю пляшкою, і в мене влучило осколком. Найдивніше, що шкіра розтята до крові, а колготки цілі. Це новочасна технологія. Чого ти так сидиш?

— Бо я себе якось дивно почуваю, — я знов обмацала голову.

— Бодун? — підказала Евка.

— Ні, я пила тільки шампанське. Що ж це може бути?

Грип? Ні, бо в мене не викручує кістки. Може, це пухлина мозку, як у Клюски? Але чи відчувала б я тоді спокій? Власне, спокій і щось іще. Вже знаю, відсутність порожнечі! Її немає, немає. Вона просто зникла, без сліду!

— І яке це відчуття? — запитав Емек. Ми сиділи на кухні, приклеєні одне до одного, як дві пластилінові кульки. — Приємне?

— Радше дивне, як щойно протезований зуб. Увесь час торкаєшся язиком до місця, де раніше була ямка, намагаючись звикнути. І знаєш що?

— Знаю, — закінчив Емек. — Тобі трохи бракує тієї порожнечі.

2.01. Я відчула ще щось. Урешті, вперше за сотню років — що я кажу, за тисячу! — я відчуваю себе завершеною цілісністю. Самодостатньою. Незалежною. Вільною, як метелик.

— Це означає тільки одне, — виснував Лешек після довгих роздумів. — Що ти нарешті зустріла свою половинку. Справдешню половинку банана.

5.01. Що робить амбітна аспірантка на початку нового тисячоліття? Коли інші люди й надалі перетравлюють святковий біґус і говорять про опіки від петард, амбітна аспірантка згрібає до торби всі читацькі й вирушає в похід по бібліотеках.

— Доброго дня. Я хотіла б продовжити квиток.

— Прошу паспорт, старий квиток і заліковку, — продекламувала бібліотекарка. — Коли ви записувалися?

— Наприкінці вересня.

— Від того часу щось змінилося?

Чи щось змінилося? Мама одержала розлучення й заручилася з Губкою, Ірек утік до Німеччини, Йолька вийшла за Яспера, Евка зустріла велике кохання, Лешек зустрів велике кохання, Анка зустріла велике кохання, я зустріла велике кохання. Ну і не відчуваю порожнечі. І надалі.

— Ви мене чуєте? Я оговталася.

— Прошу?

— Ну, може, адреса, місце праці, цивільний стан…

Я глянула Емекові в очі. Він усміхнувся так, як це вміє тільки він.

— Ні, все по-старому.