Смаки раю

8. Штучні раї ХІХ століття

Кожне суспільство має ті засоби насолоди та дурмани, на які заслуговує, яких потребує і які може знести. Для західної культури алкоголь іще з античності є, власне, тим центральним дурманом. Хоч у яких формах його вживають — як вино, пиво чи горілку, — він став таким неодмінним складником нашої культури, що ми вже навіть не уявляємо себе без нього. Щоправда, знову і знову були спроби вилучити алкогольні напої з обігу. Та всі вони, як і врешті американська заборона, виявлялися просто донкіхотівськими епізодами. І це при тому, що антиалкогольні рухи оперують переконливими аргументами. Надто вже очевидні соціально деструктивні наслідки алкоголізму. Алкогольна залежність є однією з найпотужніших цивілізаційних хвороб, а те, що її матеріальна причина — алкоголь — все одно так міцно закорінена в нашій культурі, демонструє, що та її цілком очевидно потребує.

Зовсім інакше, натомість, виглядає справа з іншою групою дурманів, які в інших культурах здобулися на неймовірне значення, а ось в Європі їм так ніколи й не вдалося по-справжньому прижитися. Прикметно, що німецькою вони називаються Rauschgife (дослівно «дурманні отрути». — Пер.) — назва, яку застосовують до алкоголю хіба що його найзапекліші ідеологічні супротивники. Яке за цим криється значення, пояснює критик культури Рудольф Ґельпке, вдаючись до традиції Ніцше та Ернста Юнґера: «Уже саме вживання вислову «Rauschgift» у стосунку до більш-менш усіх дурманних середників (за винятком алкоголю) щонайвищою мірою ненаукове. Бо ж «Gift» («отрута») — це не та чи та речовина, адже конкретна речовина лише в певному дозуванні діє на певний організм «отруйно». Отож одна речовина в різних дозах може знайти застосування як дурман або як отрута… Існує лише одна можливість об’єктивного виправдання поняття «Rauschgift», і це ототожнення понять «Rausch» i «Vergiftung» («одурманення» та «отруєння»). Хто мислить і судить так, мислить і судить принаймні чесно. Утім, тоді він мусить бути послідовним і кожне без винятку одурманення кваліфікувати як «отруєння». Крім того, йому доведеться помістити й алкоголь на доволі почесне місце у своєму чорному списку «дурманних отрут»… Кожному європейцеві, за винятком якихось сектантів, інстинктивно здасться сміховинним, коли вино називають «отруйним дурманом». І він таки матиме рацію: це й справді сміховинно. Проте той самий європеєць водночас не побачить нічого лихого в тому, коли внаслідок технічного озахіднення нашої планети і за допомогою якихось організацій і комісій […] азіатам, індіанцям та іншим небілим забороняють їхні наркотики власне як «дурманні отрути», посилаючись на якусь буцімто об’єктивну науку» (курсив в оригіналі).

Заборона Rauschgifte (опію, гашишу, марихуани, кокаїну, героїну, морфію тощо) та їх-таки легалізація в сьогоднішньому світі — явища порівняно недавні. Марно, скажімо, шукати статтю «Rauschgift» у словнику Ґримів. Це слово потрапляє в обіг щойно в XX столітті. Аж до кінця ХІХ сторіччя дурмани трактували й уживали за принципом laissez faire[36]. Добрим прикладом того, як великодушно й наївно їх уживали та з якими наслідками, може слугувати історія опію.

Опійний притон у лондонському Іст-Енді, близько 1870 року (дереворит Ґустава Доре)

На початку ХІХ віку опій був загальнопоширеним заспокійливим і знеболювальним засобом. Його роль була близька до тієї, яку нині має аспірин. Він посідав надійне місце в домашній аптечці. Домашній лікар приписував опій частіше за будь-які інші ліки. Його можна було вільно купити в аптеках, ціна на нього була порівняно невисока. Опій уживали для подолання нервових та істеричних станів, проти неспокою перед дорогою, мігрені тощо. Либонь, найзначніше застосування він мав у соках і сиропах, які подавали дітям, щоб приспати їх. Відомі узалежнені від опію особи того століття зазвичай датують витоки цієї залежності саме своїм просякнутим опієм дитинством.

Проте опій посідав надійне місце не лише в домашній аптечці. крім того, він був важливим складником життя робітничого класу. Маркс, якому належить знаний вислів про «релігію як опій для народу», прекрасно знав, що в ті часи народ і справді вживав опій: «Як у фабричних, так і в землеробських округах Англії споживання опіуму дорослими робітниками і робітницями все збільшується»[37]. Розмах, якого набуває роздрібна торгівля та споживання опію, дуже значний, майже порівнянний із кнайповим підприємництвом. В одному тогочасному звіті сказано, що «у кожному селі цієї околиці була крамниця, в якій на полицях сотнями громадилися пляшечки лавдануму (лавданум — розчин із алкоголю та опію, є найпоширенішою формою споживання опію. — В. Ш.), готові до продажу робітникам, що в суботу сунули з фабрик». Вельми жваве уявлення про самоочевидність, доступність і дешевизну опію подає Томас де Квінсі у «Зізнаннях одного англійського пожирача опію»: «Троє поважних лондонських аптекарів, що мешкають у вельми віддалених одна від одної дільницях і в яких я недавно випадково купував невеличкі порції опію, запевняли мене, що кількість шанувальників опію, як я їх називаю, тепер невимовно велике… Ці висловлювання стосувалися винятково Лондона. Проте читача, мабуть, ще більше здивує те, що я почув декілька років тому, будучи переїздом у манчестері, одразу від кількох бавовняних фабрикантів, а саме — що їхні робітники з разючою швидкістю призвичаюються до поїдання опію, тож щосуботи пополудні аптекарі просто-таки нашпиговували свої прилавки пілюлями в 1, 2 або й 3 грани[38], аби дати гідну відповідь на вечірній попит. Вони стверджували, буцімто безпосередньою причиною цієї звички є низька платня, що не дозволяє робітникам заливати очі пивом або горілкою, а відтак можна сподіватися, що зі зростанням статків це лихо знову зникне».

Нью-йоркські робітниці за курінням опію, кінець ХІХ століття

Цю повсякденність опію для робочого люду в першій половині ХІХ сторіччя ми схильні тим легше забувати, з огляду на загально значно відоміший факт, що мистецький і літературний авангард того часу аж надмір радо вживає опій, а також гашиш, який у ті часи вважали його близьким родичем. Де Квінсі, Колридж, По, Бодлєр, Нерваль, Теофіл Ґотьє — ось далеко не повний перелік лише найзнаменитіших споживачів опію та гашишу. А паризький «Клуб гашишників» узагалі програмово проголошує рівність літературної продукції та споживання наркотиків. Опієво-гашишне покоління ХІХ століття — це романтичне покоління, що проголошує митця як асоціальну постать. Життя і мистецтво повинні злитися водно, радикально відмежовуючись від дедалі осоружнішого міщанського світу, від якого це покоління втікає до фантастичного ерзац-краєвиду — Орієнту. Наркотики орієнтального походження, опій і гашиш, мало не у фізіологічний спосіб переносять поетичну фантазію саме в цей край. Мандрівка на цей фантастичний Схід, у яку вирушає сп’янілий від опію поет, перетворюється на витвір мистецтва у тексті, написаному на підставі цих марень. Життя і мистецтво зливаються водно, одне й друге однаково фантастичне, несправжнє, асоціальне. Цю перевагу одурманення гашишем над сп’янінням від алкоголю Бодлєр виразно сформулював як програму асоціальності.

Джон Мартин, «Падіння Ніневії»

Джон Мартин, «Валтасарів бенкет»

Алкогольне сп’яніння є для нього фактично передбачуваною, контрольованою, раціональною міщанською справою, натомість одурманення гашишем — це зло у розумінні, що його подає назва Бодлєрової знаменитої поетичної збірки, — себто асоціальне, егоцентричне, деструктивне: «Вино зміцнює волю, гашиш нищить її. Вино кріпить тіло, гашиш — це зброя самогубства. Вино робить добрим і лагідним. Гашиш ізолює… Воістину, навіщо працювати, мучитися, писати, творити, хай там що, коли одним-єдиним порухом можна здобути рай? Одне слово, вино призначене для людей, що працюють і заслужили його. Гашиш, натомість, із категорії самітницьких утіх; він наче створений для нещасного нероби». Сьогодні з цим описом впливу гашишу погодився би кожен начальник поліційного відділку. Ось тільки висновки, які він із нього зробив би, виявилися б діаметрально протилежними до Бод- лєрових.

І справді, літератори ХІХ століття, що складали данину опієві та гашишу, виконували дивну, протилежну до їхніх намірів функцію. Вони, так би мовити, допомагають міщанському суспільству знайти формулювання для заборони наркотиків. Треба сили уяви й антиміщанського афекту поетів, що описують опій і гашиш як рушій розширення та розчинення «я», щоб розбуркати суспільство з його байдужості. Щойно опубліковані поетичні видива звертають увагу суспільства на недобачувану досі дію наркотиків, і тільки внаслідок того асоціального значення, яке поети надають опієві та гашишу, ці речовини втрачають характер щоденних хатніх засобів і раптом постають як загрозливе — тобто таке, що загрожує буржуазному індивідові, — отруйне дурманне зілля. Це, звісна річ, не означає, що без опіумної поезії ХІХ століття не було б сучасного антинаркотичного законодавства. Наполягати на такому причинно-наслідковому зв’язкові було б абсурдно. Так, протягом ХІХ століття люди поступово відкривали й цілком реальні небезпеки, що їх породжують наркотики. Однак заходи контролю та заборони, якими намагається захистити себе від них суспільство, є також такою-от річчю в собі. Ще іншою ділянкою, в якій вдавалися до цих заходів, є емоційна атмосфера. Бо ж глибоко закорінений страх перед наркотиками як такими, що принаймні ще кілька років тому визначав ставлення до них, не можна пояснити лишень реальними небезпеками. Міщанські фантастичні страхи є просто дзеркальним відображенням поетичних мріянь; вони, щоправда, не такі поетичні, зате цілком незаперечно є їх відбитками.

Численні відкриття спричиняються до того, що наприкінці ХІХ століття наркотики вже не розглядали й не вживали так наївно, як у першій половині цього-таки сторіччя. Спершу визнали феномен виникнення залежності. Томас де квінсі писав «Зізнання одного англійського пожирача опію» як історію хвороби узалежненого, який виразно це усвідомлює. Відкриття технології виготовлення морфію (1817) та героїну (1874) з опію означає для сфери наркотиків те саме, що горілка та бренді для питущих: помноження токсичної дії зі значними соціальними наслідками. Нового виміру проблемі наркотиків надає передовсім морфій. Уперше його масово застосовують у лазаретах великих воєн ХІХ століття — Кримської, Громадянської війни в США, зрештою, Першої світової. Ці війни відіграють роль помножувачів наркотичної залежності. Із військового життя морфій проникає у цивільне — відбувається достоту такий самий процес експансії, який спостерігаємо під час Тридцятирічної війни із тютюном.

Унаслідок цих фармакологічних і соціальних тенденцій наркотична залежність уперше стає суспільним феноменом, якого вже не можна ігнорувати. І однак законодавства ліберальних «державницьких сторожів» зволікають із застосуванням рішучих заходів. Один із найперших обмежувальних законів, англійський «Pharmacy and Poisons Act» 1868 року, лише констатує і так уже загальноприйняте: що опій вільно продавати тільки в аптеках. Скільки та кому — це вже полишено на розсуд самого аптекаря. (Такою ж ліберальною є, до речі, і торгівля отрутами. Тут законодавство лише вимагає, щоб аптекар знав клієнта.)

Вирішальний поштовх до сучасного антинаркотичного законодавства надходить, урешті-решт, із-поза Європи. Ним виявилася та фатальна роль, яку опій відігравав у китаї. Від китайської опієвої проблеми спалахує одна з найбільших морально-політичних кампаній ХІХ століття, запалом порівнювана лише з агітацією проти рабства. Апофеозу та водночас завершення ця антиопієва кампанія сягає в низці міжнародних угод незадовго перед вибухом Першої світової війни. Їхньою метою було здобути контроль над міжнародною торгівлею опієм. А національні антинаркотичні законодавства окремих країн були, можна сказати, попервах просто додатками до цих угод. У найістотніших рисах вони чинні до сьогодні.

У громадській думці ХІХ століття — та й, зрештою, донині — китайська культура вважається опіумною культурою (або ж антикультурою) par exellence. Але такою вона стала лише в останні два-три сторіччя. Аж до XVII сторіччя опій відомий Китаєві такою самісінькою мірою, як і Європі. Нове знайомство відбувається саме за європейським посередництвом, і провідну роль тут відіграє англійська Ост-Індська компанія. Починаючи від XVII століття вона веде жвавий торговельний обмін із Китайською імперією. «Китайські товари», такі люблені в європейських верхівках — чай, шовк, порцеляна, — виявляються вельми прибутковими предметами торгівлі. У XVII — на початку XVIII століття, коли Середнє царство ще було рівноправним торговельним партнером європейських потуг, за них справно платили готівкою, бо ж Китай не мав потреб у товарах, що їх могли запропонувати європейці.

Ситуація змінюється протягом XVIII століття, коли Китайська імперія ослабла такою мірою, що європейські потуги — насамперед Англія — можуть дозволити собі агресію. Торгівлю між рівноправними партнерами заступає диктат Ост-Індської компанії, яка за потреби може підкріпити свою комерційну волю навіть військовою силою. Замість і далі платити за китайські продукти готівкою, це товариство пропонує предмет торгівлі дещо особливого роду — опій. Для самої Компанії це аж надто дешева речовина: її у великих обсягах виробляють на індійських плантаціях Компанії. Обрахували, що між 1767 і 1850 роками, себто менш ніж за сто років, споживання опію в Китаї зросло в 70 разів. Цілком зрозуміло, що таке зростання спричиняє далекосяжні соціальні наслідки. Тут просто-таки напрошується порівняння з англійською «джинною епідемією». Зрештою, роль опію в китаї починаючи від XVIII століття можна порівняти з роллю кави в Європі від XVII віку: стагнація суспільно-політичного життя в китаї, так би мовити, відбивається у споживанні опію, так само як ранньокапіталістична активність Західної Європи — у споживанні кави.

Куріння опію в Китаї

Опій та імперіалізм

Поширення опію в китайському суспільстві пронизує геть усі класи населення — від низів і до самісінької верхівки. У звіті одного англійського місіонера з 1868 року надибуємо такий опис ситуації: «Великі китайські торговельні доми завжди тримають напоготові опій для своїх ділових партнерів. Найкращі лікарі розраховують, що під час відвідин хворого їх запросять на люльку опію, і сприймають дуже негативно, якщо таке запрошення не лунає. Урядники та поліцаї готові взятися до виконання службових обов’язків, хай якими нагальними вони є, лише після того, як їм спершу подадуть люльку опію. У заможних родинах необхідне для куріння опію причандалля належить до найпоказніших предметів хатнього побуту. […] Ця паскудна вада вже давно загрожує заможності й добробуту цього народу. У всіх частинах імперії споживання опію і далі стрімко зростає. Його фатальні наслідки виявляються все виразніше. Його нещасних жертв видно щораз частіше й у дедалі більших кількостях. Закладів, де його пропонують, стає все більше, а стан нації дедалі погіршується».

Перші деструктивні соціальні наслідки опію виявляються від кінця XVIII сторіччя, а на початку ХІХ віку вони вже набувають катастрофічних масштабів. Китайський уряд знову й знову намагається боронитися проти цієї силою накиненої торгівлі, забороняючи куріння опію. Усе марно. Унаслідок сумної слави «опіумних воєн», спротив, урешті-решт, ламають силою зброї — і опій легалізують. класичний випадок колоніальної канонерської дипломатії.

Опійна промисловість Ост-Індської компанії

«Не дивно, — читаємо в одного коментатора про цей період колоніалізму, — що вирішальні дати в історії опійної проблеми і втрата самостійності східноазійських народів збігаються в часі» (Візлер). Опійною торгівлею європейський колоніалізм убивав одразу двох зайців: опій приносив величезні прибутки й водночас утихомирював покупців. Годі було й чекати антиколоніальних ідей, а про дії, від тих, хто перебував у реальності опійного марення, годі й казати.

Просто вражає, з якою розсудливістю і систематичністю колоніальні пани використовували із цією метою опій. Звичайно, їм і на думку не спадало допускати його всередину своїх країн. Генерал-губернатор Індії Ворен Гастинґс назвав опій «згубною» розкішшю, що, не будучи життєво необхідною, має бути піддана урядовій забороні для внутрішнього споживання, але не для експорту. Та й сама Ост-Індська компанія, що започаткувала опійну торгівлю й мала на ній найбільший зиск, у своїй заяві 1813 року назвала опій «огидним». компанія заявляла, що в її інтереси не входить зростання попиту на опій в Англії, тому вона пропонувала якнайвище підняти ціни на цей медикамент у Британії та її заморських володіннях, наостанок додавши, що, якби існувала можливість повністю припинити його вживання, хіба крім медичних цілей, вона готова зробити свою пожертву заради інтересів людства.

Хоч як наївно й нестримано споживали опій в Європі ХІХ сторіччя, це нітрохи не можна порівняти зі становищем у задурманеному опієм напівколоніальному китаї. Європа не втрачала підсвідомого — чи то інстинктивного — контролю над цим наркотиком, і те, що кілька десятків поетів-романтиків одурманювалися ним донесхочу або тисячі робітників заміняли ним алкоголь, не варте уваги, порівняно з тим, що діялося в Китаї. Опій у Європі завжди залишався маргінальним дурманом.

Яким міцним і здоровим було інстинктивне намагання Заходу тримати опій на відстані від своєї соціальної системи, добре демонструє торговельна статистика англійської Ост-Індської компанії. Чималі прибутки від продажу опію до Китаю — це лише один бік її бухгалтерського балансу. На другому боці стоїть імпорт китайського чаю до Англії. За чай — напій, що тримав англійців у потрібному тонусі для здійснення їхніх глобальних справ, — вони платили опієм, який приносив у китайське суспільство млявість, сонливість, бездіяльність, одне слово, робив його неконкурентоспроможним і легко керованим. «У найзагальнішому вигляді, — пише історик Гарві Теф, — англійську торгівлю з Китаєм можна описати як обмін опію на чай переважно за посередництва Ост-Індської компанії. […] 1831 року, приміром, Китай закупив опію в індійських виробників на 11 мільйонів фунтів стерлінгів, що дало Ост-Індській компанії змогу виділити 8 мільйонів на закупівлю чаю». Опій взамін на чай — ось та формула, що не тільки пояснює успіхи англійського імперіалізму на Далекому Сході, а й вичерпно відтворює ставлення Європи до «третього світу».

Регулярне споживання наркотиків веде до звикання. Коли на перших етапах його дія ще надзвичайно збудлива і п’янка, то при подальшому споживанні вона пригасає. Це стосується не лише індивідів, а й цілих культур. Кожна історично значуща зміна культури насолоди — це фактично не що інше, як звикання великих мас людей до відповідно все нових «засобів насолоди» і сп’яніння. «Можливо, — якось зауважив Ернст Юнґер про вино, — його первинну навальну силу доместикували тисячоліття споживання. Потужніші — але й моторошніші — речі довідуємося з міфів, у яких Діоніс зі своїм почтом сатирів, силен, менад і кровожерних звірів влаштовує бенкети». Через цей процес звикання чи одомашнення пройшли всі «засоби насолоди», що за Нового часу влилися в європейську культуру. Від тих фантастичних сподівань і побоювань, якими XVII століття вітало каву, тютюн та інші екзотичні продукти, в нашому сьогоднішньому споживанні залишилося так само мало, як діонісійського в міщанському вечорі при вині. Насолоди, що попервах неймовірно збуджували людей новизною, перетворилися на буденні ритуали.

І лише дурманні наркотики на кшталт опію, гашишу, марихуани тощо ще й досі не залучені до цього процесу звикання. Тим-то вони й залишилися поза межами масового споживання, яке позначається на культурі. У цьому їх можна порівняти з ранньобуржуазними «засобами насолоди» XVII сторіччя. Іще триста років тому кава чи тютюн були значною мірою суперечливими речовинами, незрідка просто-таки забороненими, у кожному разі, далеко не усталеними «засобами насолоди». Їх сприйняли аж у XVIII столітті. Потреба в них виявилася надто потужна й надто тривка, щоб їх можна було заборонити. Суспільство і держава зробили з цього висновок, що, замість заборони, слід запровадити оподаткування. За часів Фридриха ІІ лише податок із тютюну становив одну одинадцяту всіх державних стягнень Пруссії.

Є певні ознаки того, що сьогодні ще нелегальні наркотики (що, як ми пересвідчилися, стали нелегальними тільки порівняно недавно) може спіткати така ж доля. Від якогось часу — попри всі спроби притлумити цю тенденцію — можна спостерегти певне пом’якшення панівного досі ставлення до цих речовин. Десь приблизно до 1960 року воно в західноєвропейських країнах було позначене якимось страхом самого навіть контакту. У наркотиках убачали речовини, що змінюють стан свідомості, ба гірше: розчиняють ідентичність особистості, загрожують цілісності буржуазного суспільства. Починаючи від 1960-х років цей консенсус цілком очевидно захитався. Приблизно водночас із лібералізацією сексуальності в колах, що творять громадську думку і стиль, починає утверджуватися нове розуміння наркотиків. Страх контакту поступається місцем новому зацікавленню. Усталені погляди на дію наркотиків підпадають під ревізію. Відтепер наркотики розглядають як можливі ключі до нової чутливості. Такі популярні в молодіжній культурі шістдесятих слова, як «розширення особистості», «зміна свідомості», «досвіди «я»» тощо, перебувають у тісному зв’язку з одночасним споживанням наркотиків. Покоління курців гашишу і марихуани символічно та фармакологічно протиставляють поколінню батьків, яке п’є алкоголь, і навпаки: старше покоління почувається загроженим із боку цього молодого покоління споживачів наркотиків. «Джойнт» («косяк») стає символом цього молодіжного руху. куріння сигарет і пиття алкоголю уособлюють принцип капіталістичних здобутків, авторитету тощо, натомість гашиш і марихуана — звільнення від його влади.

Така інтерпретація — типовий продукт шістдесятих років — сама тепер перебуває на межі зникнення, разом із останніми рештками цього молодіжного руху. Утім, саме споживання наркотиків вочевидь є чимось більшим, ніж тимчасове віяння моди. У найпрогресивнішому західному індустріальному суспільстві, в США, куріння марихуани поширилося так, що всі наявні заборонні закони видаються дедалі номінальнішими. У багатьох федеральних штатах, як, наприклад, у Каліфорнії чи Нью-Йорку, спостерігаємо намагання припасувати законодавство до цих нових реалій, тобто легалізувати наркотики. Видається цілком імовірним і навіть майже прогнозованим, що гашиш і марихуана стануть колись такими самими загальними «засобами насолоди», як 300 років тому ним став тютюн, до того ж відбудеться це з однієї простої причини: їхня заборона спричиняє більший соціальний неспокій, ніж — контрольована — легалізація.

У США під час цієї дискусії утвердилося одне вельми значуще розмежування: розрізнення між слабкими та сильними наркотиками. До слабких зараховують гашиш і марихуану, до сильних — героїн і ЛСД. Сенс цього розмежування очевидний. Ідеться про попереднє рішення, чи є ці наркотики суспільно припустимі. Декларування таких популярних наркотиків, як гашиш і марихуана, під рубрикою «слабких», інакше кажучи — засадничо безпечних, можна витлумачити і як перший крок до їхньої легалізації. І навпаки: означення ЛСД, героїну тощо як «сильних наркотиків» указує на те, що тут суспільство і держава встановлюють нову межу, порушення якої і надалі каратиметься.

«Марихуана менш отруйна від тютюну і м’якша від горілки», — таким ледь недбалим формулюванням Марґарет Мід, нині вже покійна перша леді американської антропології, підсумувала цей новий панівний погляд на слабкі наркотики. Інакше кажучи, коли гашиш і марихуана потрапили до індексу слабких наркотиків, їх вилучили з моторошного світу «дурманних отрут» і перенесли в невинне сусідство із тютюном та алкоголем, здійснивши цим вирішальний крок на шляху перетворення «дурманної отрути» на «засіб насолоди».

Приблизно водночас із цим новим поглядом на наркотики визріло й нове ставлення до традиційного «засобу насолоди» — тютюну, але в цілком протилежному напрямку. Якщо тенденцію наркотиків можна окреслити як експансію, то коли мова про куріння, ідеться про редукцію. На підставі численних наукових досліджень уважають доведеною шкідливість куріння для здоров’я. Ця обставина, щоправда, ще ніде не допровадила до цілковитої заборони куріння, зате позначила виразні тенденції до його обмеження. У цьому найдалі зайшли американці. У багатьох громадських місцях у США куріння заборонено. Закон уже багато років зобов’язує фірми-виробників уміщувати в рекламі виразні вказівки на шкідливість куріння для здоров’я. Соціальна й культурна стигматизація куріння найпослідовніше відбувається саме в тих колах населення, які в пошуках альтернативних форм життя відкрили для себе слабкі наркотики. Скорочення куріння та експансія споживання слабких наркотиків — це два внутрішньо пов’язаних процеси. На підставі цього можна зробити декілька висновків. Можливо, в цих процесах провіщає себе епохальна зміна в культурі насолод, подібно до тієї, що триста років тому розпочалася разом із кавою і тютюном. І якщо слабким наркотикам судилося колись стати загальнодоступними та масовими «засобами насолоди» суспільства, яке — за браком ліпшого означення — можна назвати «постіндустріальним», то в них так само можна буде простежити якісні риси цього нового суспільства, як триста років тому на прикладі споживання кави й тютюну можна було простежити новий характер ранньобуржуазного суспільства. Цю аналогію можна ще розширити. Так само, як у XVII столітті спроби заборонити каву й тютюн символізували останні баталії середньовічного світогляду (який цілком справедливо зачув у нових «засобах насолоди» модерну буржуазну динаміку), так і сьогодні ще наявні заборони наркотиків можна тлумачити як останню битву буржуазної раціональності та самодисципліни.