Смаки раю

5. Промисловий переворот, пиво та горілка

У 1840-х роках молодий Фридрих Енґельс сповіщає з промислових районів Англії: «Що робітники багато п’ють, цілком природно. Шериф Елісон твердить, що в Ґлазґо кожної суботи ввечері напиваються п’яними не менше 30 тис. робітників, і це число, без сумніву, не перебільшене. […] Пияцтво в усій його грубості можна бачити особливо в суботу ввечері, після получки, коли робота припиняється трохи раніше, ніж звичайно, і весь робітничий клас виходить із своїх нетрів на головні вулиці. Мені рідко вдавалося в такий вечір вийти з манчестера, не натрапивши на велику кількість п’яних, які ледве трималися на ногах або валялися в канавах. У неділю ввечері звичайно повторюються ті самі сцени, але з меншим шумом. А коли всі гроші витрачено, п’яниця йде в найближчий ломбард […] і заставляє все, що у нього ще є. […] Хто на власні очі спостерігав поширення пияцтва серед робітників Англії, той охоче повірить лорду Ешлі, що робітники щороку витрачають на спиртні напої до 25 млн. фунтів стерлінгів. Наскільки пияцтво погіршує матеріальне становище робітників, як руйнує їхнє фізичне і моральне здоров’я, який розлад вносить в родинні відносини — все це легко собі уявити»[26]. Якщо порівняти цей опис пролетарського пияцтва в ХІХ сторіччі зі спорідненими наріканнями XVI століття, може скластися враження, що відтоді мало що й змінилося. Тексти близькі навіть за добором слів. Знову й знов натрапляємо на зображення хитких постатей і пияків, що валяються у канавах; вони однаково шокують очевидців пияцтва і в добу реформації, і в часи індустріалізації.

Чи слід на цій підставі виснувати, що протягом трьох сторіч ніщо не змінилося в характері, якості, кількості й соціальному значенні випивання та пияцтва? Чи люди, що жили в добу індустріальної революції, досі випивали й напивалися так само, керуючись тими ж мотивами, з тими самими наслідками й ті самі трунки, що й люди XVІ століття?

Якраз навпаки: успіх нових напоїв — кави, чаю та шоколаду — засвідчив, що відтоді у питних звичаях сталися вельми істотні зміни. Як ми вже пересвідчилися, ці гарячі напої позбавили алкоголь статусу універсального трунку. Однак і тверезість, яку вони усталили, була обмежена окремими групами населення — передусім міщанським середнім класом. Починаючи від XVII сторіччя міщанство вважає непомірне випивання за дедалі непристойніше. Алкоголь, щоправда, не вдалося вигнати до решти, однак його одомашнили, приборкали. Міщанин п’є помірковано, до того ж у приватному колі (вдома, в клубі, із «завсідниками»). Учащати до шинку у вікторіанській Англії було мало не так само ганебно, як відвідати будинок розпусти.

Цілком інакше виглядає справа серед нижчих верств. Вони не залучені до бодай якоїсь участі у кавовій культурі XVII–XVIII століть і під оглядом пиття і надалі зберігають вірність середньовічним звичкам. У житті пролетаріату алкоголь відіграє незрівнянно важливішу роль, аніж серед міщанства. Для пролетаріату пиятика та сп’яніння не означають соціальної стигми, а, навпаки, є мало не символами класової належності. У жодному іншому соціальному класі архаїчні ритуали пиття — виголошення тостів на честь приятелів, змагання у витривалості, «хто кого переп’є» тощо — не збереглись аж так виразно, як серед робітничого класу. Іще й нині рештки цих ритуалів можна спостерегти в робітничих пивницях. Утім, було би надміру романтично, ба аж надто цинічно добачати в ролі алкоголю серед пролетаріату не більш ніж пережиток архаїчних звичаїв. Поряд із мотивом пиття як символом соціальної спорідненості вимальовується ще й інший, принаймні не менш важливий мотив: ескапізму — втечі від реальності. Робітники пили не з надміру життєвої радості; вони пили, щоб бодай на декілька годин забути злиденність свого життя. Алкоголь у будь-яку епоху, в тому числі й у Середньовіччі, був певною мірою «ліками від гризот», «від усього, що завдає клопоту». Та не можемо ідеалізувати минуле аж такою мірою, припускаючи, що до індустріалізації селяни пили просто від joie de vivre[27], тоді як робітники «топили горе» в пиятиці. Пиття неодмінно характеризують ці обидва мотиви.

Проте в ХІХ сторіччі індустріалізація принесла таке зростання злигоднів серед робітництва, що мотив ескапізму незмірно виріс порівняно з попередніми часами. Ось як змальовує Фридрих Енґельс становище, із якого робітник шукає тимчасового визволення за допомогою чарки: «Робітник приходить з роботи додому стомлений і змучений; він попадає в незатишне, вогке, непривітне і брудне житло; йому конче треба розважитись, йому потрібне що-небудь, ради чого варто було б працювати, що пом’якшувало би для нього перспективу завтрашнього тяжкого дня; його втома, невдоволений і сумний настрій, викликаний уже почасти хворобливим станом, особливо нетравленням шлунку, посилюється до краю всіма іншими умовами його життя: незабезпеченістю існування, залежністю від усяких випадковостей і неможливістю самому що-небудь зробити для поліпшення свого становища; тіло його, ослаблене поганим повітрям і поганою їжею, настійно потребує якого-небудь стимулу ззовні; його потреба в товаристві може бути задоволена тільки в трактирі, тому що немає іншого місця, де він міг би зустрінутись зі своїми друзями. Як же йому тоді не відчувати величезної тяги до горілки, як йому встояти проти спокуси? Навпаки, при таких обставинах більша частина робітників в силу моральної і фізичної необхідності не може не вдаватися в пияцтво»[28].

Алкогольна трагедія

Нова роль алкоголю як засобу ескапізму, «ліків од гризот» щонайтісніше пов’язана з новим напоєм — горілкою. Серед алкогольних напоїв горілка є таким самим новочасним продуктом, як і кава в царині напоїв «тверезих». Либонь, немає аж такої випадковості в тому, що обидва вони набувають важливості приблизно в один час. Горілка у фармакологічному й соціальному сенсах є зворотним боком кави. Вона так само витворює нові якості алкогольного сп’яніння, як і кава — нові виміри тверезості. Полярність їхніх ефектів відбивається й у полярності двох класів, що споживають ці напої. Кава є міщанською, горілка — пролетарською.

Перегнана горілка відома ще від часів Середньовіччя. Однак аж до XVI сторіччя її використовували винятково як медикамент[29]. Очевидно, тоді ще не було потреби в напоєві з аж таким високим умістом алкоголю. Нижчим класам іще цілком вистачало пива як джерела поживності й засобу сп’яніння. Від XVII сторіччя горілка стала щоденним напоєм. Як і багато інших нововведень, що згодом виявилися важливими для індустріалізації, горілка знайшла нове застосування у війську. Попервах, здається, вона була супутнім явищем нової дисциплінованості, впровадженої у війську в XVII столітті. Окремий солдат, який раніше мав змогу діяти відносно автономно, на свій розсуд, у XVII–XVIII сторіччях перетворюється на гвинтик у механізмі математично й раціонально впорядкованих військових частин. Горілка, яку він отримував щоденними пайками, була чимось на кшталт фізіологічного та психологічного мастила, яке забезпечувало солдатове беззбійне функціонування. Виглядає, що військові порції горілки містили саме потрібну міру для знечулення (а не сп’яніння), щоб перетворити солдата на невилучного члена механічного організму. Саме тут закладали передумови для пізнішої промислової дисципліни.

Горілка завдала смертельного удару традиційній питній культурі, базованій на вині й пиві, що їх можна означити як органічні алкоголі, адже їх алкогольний уміст тотожний до вмісту цукру в рослинах, із яких їх готують. Натомість горілка розтинає цей зв’язок із природою. Дистиляція дала змогу підвищувати алкогольний уміст далеко за природні межі. Горілка містить приблизно удесятеро більший обсяг алкоголю, ніж традиційне пиво. Це не могло не мати далекосяжних наслідків. Тоді як пиво й вино неквапно сьорбають, а сп’яніння приходить поступово, горілку п’ють одним духом, а сп’яніння від неї, так би мовити, блискавичне. Відтак горілка втілює процес пришвидшення сп’яніння, за природою глибинно пов’язаний з іншими процесами пришвидшення в модерну добу. Десятикратне підвищення алкогольного вмісту, порівняно із традиційним пивом, означає, що відтепер людина може напитися однією десятою часткою необхідної досі кількості або ж за одну десяту частку колишньої тривалості. Максимізація ефекту, пришвидшення та зниження ціни зробили горілку справжнім дитям промислової революції. У царині пиття вона є тим самим, чим механічний ткацький верстат є у ткацтві. Цю аналогію можна ще продовжити. Індустріалізація пиття попервах мала такі ж руйнівні наслідки для традиційних форм життя, що й індустріалізація для ткацького ремесла. Ба, власне, в Англії XVIII століття горілка та механічний ткацький верстат йшли, сказати б, пліч-о-пліч, у поході на знищення традиційних трибів життя і праці.

Гоґартовий «Джинний провулок»

Гоґартова «Пивна вулиця»

На початку XVIII сторіччя пиво все ще було головним напоєм англійців. Десь на середину сторіччя зненацька стрімко зростає споживання горілки, яку тут називають «джином» [gin]. Із півмільйона галонів[30] (близько двох мільйонів літрів) 1684 року його виробництво зросло до понад 5 мільйонів галонів[31] у 1737 році й до понад 11 мільйонів галонів[32] на середину сторіччя. За приблизної кількості населення 6 мільйонів це означало десь вісім літрів джину на душу. (Для порівняння: 1974 року в Західній Німеччині споживання горілки на душу населення становило 2,6 літра — ледве третину від англійських обсягів у XVIII столітті.)

У другій половині XVIII сторіччя споживання горілки знову повертається до нормальних обсягів. З огляду на це так звана горілчана — чи джинна — епідемія була окремим історичним епізодом. Та однак — а може, саме тому — вона так виразно містить усі показники взаємозв’язку між Промисловою революцією та потребою дешевого й міцного хмільного напою.

Горілка, мов блискавкою, вдарила у виховане на пиві англійське населення. Її соціальна згубність сумірна з деструктивними наслідками, що їх пізніше справило віскі на індіанські культури Північної Америки. Традиційні моделі пиття виявляються неспроможні дати раду з цим високо- концентрованим дурманом. Пиття й алкогольне похмілля цілком втрачають соціально інтегративний характер. Алкогольне сп’яніння поступається місцем алкогольній знетямі. Враженням від цих новоявлених ефектів зі своєї тогочасної перспективи ділиться Тобаяс Смолет, визначний журналіст і романіст XVIII століття: «Запанував такий ганебний рівень розпусти, що шинкарі, які цією отрутою торгували, привселюдно виставляли вивіски, закликаючи людей напиватися за мізерну суму в один пені. За два ж пенси було вільно нажлуктитися до нестями, а солома, аби виспатися, була їм задурно. Отож і відлежувалися ці пияцюри в тих понурих тавернах, із їхніми встеленими соломою приміщеннями, щоб бодай трохи очуняти, а тоді знову повернутися до того-таки згубного зілля».

Епідемію джину справедливо називали «соціальною катастрофою страхітливих розмірів» (монктон). Та в масовому пияцтві того часу лише відбивається інша соціальна катастрофа. Те, що, вдаючись до евфемізму, називали «виходом із села», «втечею із сільської місцевості» і що насправді означало вигнання населення цілих сіл із їхніх споконвічних земель через так зване огороджування (ще один евфемізм на позначення того, що великі землевласники відбирали в селян землі), правило за тло чи радше підґрунтя епідемії джину. Відірвані від коренів маси ринули в міста. Вони віддані на поталу моторошному, чужому для них світові. Всі їхні традиційні самоозначення, давні норми і триби життя зненацька втрачають чинність. Наслідком є повна втрата орієнтації[33].

Горілка покликана допомогти бодай на часину забути це нестерпне становище. Вона несла аж ніяк не соціальне сп’яніння, — ні, алкогольну знетяму. Отак починається випивання наодинці, на самоті — форма пиття, обмежена індустріалізованою Європою й Америкою. В усі інші епохи та в інших цивілізаціях випивання було колективним.

«Горілчаний молох [The Gin Juggarnath], або Поклоніння Великому Духові епохи: його обожнювачі гинуть під його ж колесами, а там, де він пройшов, лишилися пустка, злигодні й злочинство»

«Джинний палац»

Відтоді горілці так ніколи й не вдасться позбутися стигми, пов’язаної з цією брутальною фазою індустріальної революції. Відтоді її вважають лихим, непотребним різновидом алкоголю. Їй, натомість, протиставляють пиво, в якому вбачають помічний алкогольний напій: воно репрезентує, так би мовити, золотий вік. Пиво править, що бачимо на Гоґартових гравюрах, за гаранта щастя, вдоволення та здоров’я. Зі світом пива все гаразд. Це горілка збиває світ із пантелику.

Такий погляд панував навіть тоді, коли горілка ще не становила загрози. Одна петиція до англійського парламенту 1673 року містить ось який текст: «Перед тим як горілка, доступна тепер у кожній корчмі, сягнула Англії, ми пили старі та поживні пиво й ель, і всі працьовиті люди (які становлять найбільшу частку в королівстві), чиї тіла потребували після важкої праці якогось міцного трунку, щоб освіжитися, призвичаїлися щоранку й щовечора випивати по кухлеві елю або по бутлеві міцного пива, що надзвичайно заохочувало у нас виробництво збіжжя і не завдавало людям ніякої значної шкоди; воно не заважало їм працювати і не відбирало в них глузд, не коштувало їм великих грошей, тоді як заборона горілки могла б […] запобігти загибелі підданих Його Величності, серед яких через пиття цього трунку сконало вже чимало, бо він не в згоді з їхньою тілобудовою».

Особливого ж значення це протиставлення пива й горілки набуло в організованому робітничому русі ХІХ століття. Ідеться про так зване алкогольне питання. Проблема алкоголю постає центральним нервом соціалістичного руху ХІХ століття. У дискусії про найдієвіший спосіб подолання алкоголізму серед пролетарів можна вирізнити дві позиції. Перша, що постає з англосаксонської пуританської традиції, вимагає цілковитої абстиненції. Друга, натомість, уважає помірковане споживання алкоголю — тобто пива — не тільки нешкідливим, а й навіть корисним. (Бачимо, що ці два погляди вочевидь утілювали нову версію протистояння Каль- віна й Лютера). Австрійський соціаліст Віктор Адлер, борець за абстиненцію, напрочуд показово дозволяє зазирнути у психологію соціалістичної самодисципліни: він ганить навіть пиття пива — не тому, що воно п’янить, а тому, що сприяє отій славетній австрійській «Gemutlichkeit» — відчуттю комфорту. У статті з промовистою назвою «Геть комфорт!» він пише: «Ми шукаємо не затишку й комфорту, навпаки: вся наша справа лише виграє від того, що робітники зазнаватимуть невеликого дискомфорту. Ми не збираємося приховувати щось від себе, а радше прагнемо бачити все чітко, бути краще здатними до діяльності й ефективнішими, а позаяк примусова праця може користатися проспиртованими мізками інших, робота заради визволення робітничого класу вимагає проникливих і холоднокровних людей, вона потребує здорових мізків». В іншому місці він іще категоричніший у наполяганні на тверезості, раціональності, здоровому глузді: «Революція в людських мізках — ось де надія, ось де праця для всіх, хто бореться за майбутнє людства».

Коли для прихильників тотальної абстиненції серед соціалістів кожна краплина алкоголю була загрозою для самого існування робітничого руху, їхні помірковані однодумці вважали згубною лише горілку. «Шнапс — ось наш ворог», — так формулював алкогольну політику соціал-демократів наприкінці ХІХ століття Карл Каутський. Вино й пиво вважалися не те що необов’язково шкідливими, а навіть фізіологічно й політично доброчинними. Енґельс, описуючи алкогольну залежність у пролетарському середовищі, завжди бере за засновок, що єдиною причиною цього лиха є горілка.

Він заходить так далеко, що навіть креслить, хоч і обережно сформульовану, аналогію між алкогольним ступором і політичною непритомністю, з одного боку, і вином та революційною пильністю — з другого. «Я ще дуже добре пам’ятаю, — пише він у праці «Прусська горілка в німецькому райхстазі», — як наприкінці 20-х років дешевизна цін на горілку раптом поширилась на Нижньорейнський промисловий округ. Зокрема в Берґзькому окрузі, і особливо Ельберфельд-Бармені, маса робітничого населення почала пиячити. […] Можна навіть поставити питання, чи не пояснюється та апатія, з якою саме північнонімецькі робітники поставилися до подій 1830 р., що не пробудили їхньої активності, — чи не пояснюється ця апатія в значній мірі горілкою, під владою якої вони тоді були більше, ніж коли б то не було. Серйозні і особливо успішні повстання виникали тільки в виноробних районах або в тих німецьких державах, які більшою чи меншою мірою захистили себе від прусської горілки митами. Це не єдиний випадок, коли горілка рятувала прусську державу»[34].

«Поступ» пияка

«Хмілемір»

Джин і вода

Споживання вина й пива не лише не завдає шкоди робітничому класові, а й просто-таки є конечним для його згуртованості — Каутський доходить такого висновку 1891 року, відразу після скасування «Законів про соціалістів»[35]. На відміну від прихильників суворої непитущості, на взірець Віктора Адлера, він констатує: «Для пролетарів у Німеччині відмова від алкоголю означає і поготів відмову від будь-яких товариських зібрань; у пролетаря немає салону, він не годен приймати друзів і колег у власній світлиці; якщо він хоче зустрітися з ними, якщо хоче обговорити з ними якісь справи, то просто змушений іти до корчми. Політика буржуазії може без неї обійтися, але ж не політика пролетаріату» (курсив в оригіналі).

Визнаючи політичну значущість корчми, каутський має на увазі становище в Німеччині за часів законів, запроваджених із метою тиску на соціалістів, за якими всі офіційні місця зібрань закрили, а для зустрічей була доступна лише корчма. Утім, погляд на історію європейського робітничого руху засвідчує, що корчма вже від початку мала центральне практичне значення. Перші об’єднання робітників в Англії — «Friendly Societies» (товариства взаємодопомоги) і «Trade Unions» (тред-юніони, або профспілки) — збираються у пивницях. Учасники таких зібрань дискутували п’ючи і пили дискутуючи. На час страйків робітничі пивниці перетворюються на місця зібрань і комунікаційні центри, і така практика актуальна й досі. У ХІХ сторіччі корчма є для робітничого класу таким самим важливим місцем, як і каварня XVII–XVIII століть для міщанства. Можна навіть сказати, що алкоголь, який тут випивають, має порівняльний соціально-фармакологічний ефект із тим, що його два сторіччя перед тим мала кава. І алкоголь, і кава стимулюють певні якості й здібності, що їх відповідний клас має за вирішальні. Як кава стимулює раціональність, тверезість та індивідуалізм, так алкоголь сприяє пролетарським чеснотам колективізму і солідарності. Прихильники цілковитої абстиненції серед соціалістів, як-от Віктор Адлер, котрі збиралися відібрати в робітників алкоголь і корчму, фактично намагалися накинути робітничому класові міщансько-пуританську модель. Найрадше їм кортіло перепустити всіх пролетарів через таку-от гігантську каварню. Такі ж теоретики, як хоч би Енґельс і Каутський, натомість виразно усвідомлювали, як глибоко ввійшли алкоголь і пивниця у пролетарську культуру та ментальність і що класову боротьбу слід провадити не без них, а лише разом із ними. «Без корчми, — говорить каутський, — для німецького пролетаріату немає не те що товариського, але й політичного життя».