Смертні машини. Книга 1

1 МИСЛИВСЬКІ УГІДДЯ

Хмарним, вітряним весняним днем Лондон переслідував дрібне шахтарське містечко висохлим дном старого Північного моря.

За кращих часів Лондон нізащо б не спокусився на таку мізерну здобич. Це велике самохідне місто зазвичай полювало на значно більші поселення, для чого подорожувало на північ — аж до Крижаної Пустки — і на південь, до берегів Середземномор’я. Але віднедавна всяка пожива порідшала, і зголоднілі великі міста дедалі частіше хижо поглядали на Лондон. Упродовж десяти років він переховувався у сирому, гористому західному краї, який, за словами гільдії істориків, колись був островом Британія. Упродовж десяти років він живився лише фермерськими містечками і нерухомими поселеннями, що тулилися до пагорбів. Нарешті лорд-мер вирішив, що настав час вести місто перешийком на великі мисливські угіддя.

Лондон не встиг дістатися й середини, коли чатові на високих вежах помітили за двадцять миль шахтарське містечко, що вгризалося у солончак. Лондонці сприйняли це як знак богів, і навіть лорд-мер (який не вірив ані в богів, ані у віщі знаки) подумав, що це непоганий початок маршу на схід, тож наказав розпочати переслідування.

Шахтарське містечко побачило загрозу й дременуло, але велетенські гусениці під Лондоном оберталися все швидше й швидше. Невдовзі місто вже летіло повним ходом — рухома гора з металу, що, як весільний торт, здіймалася на сім ярусів угору. Нижні рівні задихалися у диму двигунів, вище біліли вілли можновладців, а нагорі, за шістсот метрів від потрісканого ґрунту, на куполі собору Святого Павла, височів золотий хрест.

Коли все почалося, Том стирав пил з експонатів у залі природознавства Лондонського музею. Відчувши бурмотіння двигуна і тремтіння металевої підлоги, він озирнувся і побачив, як зі скрипом захиталися на мотузках макети китів і дельфінів, підвішені під галерейним дахом.

Він не злякався. Том жив у Лондоні упродовж усіх своїх п’ятнадцяти років і звик до його рухів. Він знав, коли місто змінює курс і набирає швидкість. І тепер відчув радісне збудження — стародавній захват мисливця, притаманний всім лондонцям. Здобич у полі зору! Він покинув щітки з ганчір’ям і притис руку до підлоги, щоб відчути вібрації, які доносилися туди аж з машинного відділення у Нутрі. Так, це воно — глибинне калатання допоміжних моторів, ритмічний стукіт, що відлунював аж у кістки, немов грюкіт велетенських барабанів.

На іншому кінці галереї відчинилися двері, і влетів Чадлі Помрой — зі скуйовдженим чубом і червоним від обурення обличчям.

— Що, іменем Квірка?.. — випалив він, витріщившись на китів, що оберталися під стелею, й опудала птахів, що трусились у скринях, немов знову готувалися до польоту. — Підмайстре Натсворсі! Що тут відбувається?

— Гонитва, сер, — відповів Том, дивуючись, що заступник голови гільдії істориків примудрився стільки прожити у Лондоні й досі не відчувати биття його серця.

— Напевне, велика пожива, — розповідав він. — Запустили всі допоміжні двигуни. Такого не було цілу вічність. Схоже, Лондону знову всміхається доля!

— Пха! — пирхнув Помрой, дивлячись, як виставкові шафи стогнуть і трусяться під гуркіт двигунів. Найбільший з макетів — істота під назвою «синій кит», що вимерла тисячі років тому, — похитувався на мотузках, наче дитяча гойдалка.

— Може, і так, Натсворсі, — сказав він. — Але краще б гільдія інженерів встановила в цій будівлі якісь амортизатори. У нас є дуже тендітні експонати. Це не годиться. Це ні на що не годиться.

Він витягнув з бриж довгої чорної мантії брудну хустину й промокнув обличчя.

— Благаю, сер, — попросив Том, — пустіть мене на оглядовий майданчик подивитися на погоню. Хоч на пів годинки. Ми багато років не полювали...

Помрой ошелешено подивився на нього.

— Безперечно ні, підмайстре! Глянь, скільки пилу піднялося через хитавицю! Усі експонати треба очистити й перевірити.

— Це несправедливо! — крикнув Том. — Я щойно прибрав усю залу!

І одразу ж пошкодував про це. Старий Чадді Помрой був не такий суворий, як інші гільдійці, але не став би терпіти зухвалості від підмайстра третього класу. Він витягнувся на весь зріст (а вгору він був не набагато більший, ніж вшир) і нахмурився так суворо, що густі брови майже повністю закрили знак гільдії.

—Життя несправедливе, Натсворсі, — загримав він. — Ще раз даси волю язикові — підеш на вахту в Нутро, одразу ж після гонитви!

З усіх кошмарних обов’язків підмайстрів третього класу Том найбільше ненавидів вахту в Нутрі. Він моментально замовк і покірливо втупився у бездоганно виглянсувані носаки чобіт на ногах старшого куратора.

— Тобі наказано працювати тут до сьомої, тож працюватимеш до сьомої, — вів далі Помрой. — А я тим часом обговорю з кураторами цю жахливу трясовицю...

Він пішов, щось белькочучи під ніс. Том подивився йому вслід, потім зібрав знаряддя і з нещасним виглядом повернувся до роботи. Зазвичай він залюбки прибирав, особливо у цій залі, серед милих, побитих міллю опудал і синього кита з широкою сумною усмішкою. Коли ставало нудно, він занурювався у фантазії, де перетворювався на героя, який рятував прекрасних дівчат від летючих піратів, не давав Лізі протирухівців знищити Лондон, після чого всі жили довго й щасливо. Але як фантазувати, коли все місто спостерігає першу за цілу вічність пристойну гонитву?

Він зачекав двадцять хвилин, але Чадлі Помрой не повертався. Зала стояла порожнем. По середах відвідувачів у музей не пускали, і в більшості старших гільдійців і підмайстрів другого класу був вихідний. Що поганого в тому, щоби вислизнути на десять хвилин і хоча б одним оком подивитися, що там відбувається? Він сховав мішок зі знаряддям за опудалом яка, що зручно стояло поруч, і побіг під танечними тінями дельфінів на підлозі.

Аргонові світильники у коридорі теж танцювали, поливаючи світлом металеві стіни. Повз Тома пробігли двійко гільдійців у чорних плащах, і він почув скиглення старого доктора Аркенґарта:

— Вібрації! Вібрації! Вся кераміка 35-го століття поб’ється!

Том зачекав, доки вони зникнуть за рогом, відтак потихенько вислизнув до найближчих сходів і пройшов через залу 21-го століття, повз величезні пластикові статуї Плуто і Мікі, звіроголових божеств зниклої Америки. Після цього пробіг головною залою, де стояли експонати, що якимось дивом пережили тисячоліття після того, як Прадавні під час Шістдесятихвилинної війни знищили себе орбітальними атомними ракетами і бомбами зі штучними вірусами. Через дві хвилини він прослизнув через чорний хід і опинився серед галасу і метушні Тоттенгем-корт-роуд.

Лондонський музей стояв у самісінькому центрі другого ярусу, у метушливому районі під назвою Блумзбері. Над дахами, немов іржаве небо, нависало підчерев’я першого ярусу. Том не переживав, що хтось помітить його у натовпі на темній, людній вулиці, поки він проштовхується до витріщайки поруч із ліфтовою станцією на Тоттенгем-корт-роуд. Там він вперше побачив далеку здобич — нечітке, синьо-сіре зображення з камер, розташованих на шостому ярусі.

— Місто зветься Солтгук, — виголошував голос з гучномовця. — Це гірнича платформа з дев’ятьма сотнями мешканців. Наразі воно рухається на схід зі швидкістю вісімдесят миль на годину, але, за прогнозом гільдії навігаторів, Лондон наздожене його до заходу сонця. За перешийком нас чекає чимало здобичі. Зайвий доказ мудрості нашого безцінного лорд-мера, який вирішив знову повести Лондон на схід...

«Вісімдесят миль на годину», із захватом подумав Том. Це неймовірна швидкість. Якби опинитися на оглядовому майданчику, відчути вітер в обличчя! У нього, напевне, і так будуть неприємності. Хіба кілька хвилин на щось вплинуть?

Він побіг і невдовзі опинився біля парку Блумзбері, на відкритій місцині на краю ярусу. Колись там був справжній парк, з деревами й качиними ставками, але через відсутність здобичі його перетворили на город, і на місці галявин з’явилися капустяні поля й лотки з водоростями. Втім, оглядові майданчики — балкони, підняті над краєм ярусу, звідки лондонці могли милуватися краєвидами, — залишили. Том поспішив до найближчого. Там зібрався ще більший натовп, у якому він помітив кількох людей у чорних мантіях гільдії істориків, удав із себе безтурботного роззяву і протиснувся до перил. До Солтгука залишалося миль п’ять. Він відчайдушно рвався вперед, випльовуючи з труб чорний дим.

— Натсворсі! — пролунав гучний голос, й у Тома завмерло серце.

Він озирнувся і побачив, що стоїть поруч з Мелліфантом, кремезним підмайстром першого класу, який усміхнувся і сказав:

— Хіба не чудово? Гірнича платформа з сухопутними двигунами С20! Саме те, що потрібно Лондону!

Герберт Мелліфант був найгіршим із причеп; він не лише вичікував нагоди вдарити чи запхати головою в унітаз, він прагнув дізнатися усі твої секрети й печалі, щоби потім брати на кпини. Йому подобалося зачіпати Тома, дрібного й сором’язливого, який не мав друзів, що заступилися б за нього. Том не міг відповісти йому, адже родичі Мелліфанта заплатили, щоби той став підмайстром першого класу, а сирота Том залишався у третьому. Він знав, що Мелліфант заговорив до нього тільки для того, щоби вразити вродливу юну історичку Клайті Поттс, яка стояла поруч. Том кивнув і відвернувся, зосередившись на гонитві.

— Дивіться! — скрикнула Клайті Поттс.

Відстань між Лондоном і здобиччю швидко зменшувалася, коли це від Солтгука відділився якийсь темний предмет. За ним ще один, і ще. Повітроплави! Натовп на лондонському оглядовому майданчику заволав від захвату, а Мелліфант сказав:

— A-а, крилаті крамарі. Вони знають, що місто приречене, от і тікають, поки ми його не поглинули. Інакше ми заберемо їхні товари разом з усім, що є в місті!

Том з радістю відзначив, що Клайті Поттс вочевидь нудно з Мелліфантом: вона була на рік старша і, напевне, вже знала про все це, адже склала іспит і мала на лобі татуювання у вигляді емблеми гільдії.

— Дивись! — знову вигукнула вона, перехопивши з посмішкою погляд Тома. — Глянь, як злітають! Хіба не чарівно?

Том відкинув з обличчя пасма скуйовдженого волосся і вперся поглядом в повітроплави, що, злітаючи, прямували під синювато-сірі хмари. На мить йому закортіло потрапити в один з них і летіти назустріч сонцю. Якби ж тільки бідолашні батьки не покинули його на милість гільдії навчатися на історика! Він мріяв би стати юнгою на аерокліпері і побачити всі міста світу: Пуерто-Анджелес, що дрейфує у блакитному тихоокеанні, Аркангел, що на залізних полозах ковзає замерзлими північними морями, величні новомаянські зикурати і нерухомі фортеці Ліги протирухівців...

Але то була лише фантазія, яку краще приберегти для нудного полудня у музеї. Чергова хвиля вигуків нагадала йому, що гонитва добігає кінця, тож він прогнав думки про повітроплави і зосередився на Солтгуку.

Містечко настільки поближчало, що вже видно було солтгуківців, які, немов мурахи, метушилися на верхніх ярусах. Можна було тільки уявити собі страх, що охопив їх під час наближення Лондона, від якого марно було ховатися! Але Том знав, що не повинен їм співчувати: великі міста завжди поглинали менші, а менші полювали на містечка, які своєю чергою живилися вбогими нерухомими поселеннями. То була доктрина муніципального дарвінізму, якій світ підпорядковувався упродовж тисяч років, відколи великий інженер Ніколас Квірк перетворив Лондон на перше рухоме місто.

— Лондон! Лондон! — кричав Том, і його слова зливалися з вигуками всіх, хто стояв на майданчику.

Їхній ентузіазм був недаремним: за мить одне з коліс Солтгука відвалилося, містечко раптом завмерло, а вихлипні труби завалилися й попадали на вулиці, просто на голови переляканих містян. Після цього містечко зникло під нижнім ярусом Лондона, і Том відчув, як підлога під ногами здригнулася, коли його місто стулило велетенські гідравлічні Щелепи.

Оглядові майданчики в усьому Лондоні вибухнули несамовитими оваціями. З гучномовців на опорних колонах ярусів залунала «Гордість Лондона», а якийсь незнайомець раптом обійняв Тома і прокричав йому у вухо:

— Здобич! Здобич!

Том не заперечував. Тієї миті він любив усіх на майданчику, навіть Мелліфанта.

— Здобич! — крикнув він у відповідь, вириваючись з обіймів і знову відчувши, як здригнулася підлога.

Десь унизу велетенські сталеві ікла вчепилися у Солтгук і потягнули його всередину, в Нутро.

— Може, і підмайстер Натсворсі прийде, — сказала Клайті Поттс.

Том гадки не мав, про що йдеться, але вона торкнулася його руки й усміхнулася.

— Сьогодні у Кенсінґтонських садах буде святкування, — пояснила вона. — Танці з феєрверками! Підеш?

Підмайстрів третього класу зазвичай не запрошували на урочистості — а тим паче такі вродливі й популярні дівчата, як Клайті, — і Томові навіть здалося, що вона кепкує з нього. Але Мелліфант так не вважав, адже відтягнув її і сказав:

— Такі, як Натсворсі, нам не потрібні.

— Чому? — спитала дівчина.

— Сама знаєш, — відрізав Мелліфант і почервонів, достоту як Помрой. — Він з третього класу. Прислуга. Він ніколи не заробить знак гільдії і дослужиться хіба що до помічника куратора. Правда ж, Натсворсі? Прикро, що твій таточко не мав грошей на пристойне навчання...

— Тебе це не стосується, — сердито крикнув Том.

Захват від спостерігання за здобиччю миттю випарувався, і він згадав про кари, що чекали його, коли Помрой дізнається про втечу. Та й Мелліфантове глузування не додавало йому радості.

— Ось як буває, коли мешкаєш на четвертому ярусі, — самовдоволено посміхнувся Мелліфант і обернувся до Клайті Поттс: — Коли стався Великий крен, татко й мама Натсворсі жили на четвертому ярусі, і обох сплющило, немов млинці: шварк!

Том не хотів його бити, так просто сталось. Не встиг він усвідомити, що робить, як його рука стиснулась у кулак, і він ударив.

— Ай! — верескнув Мелліфант і аж повалився від несподіванки.

Пролунали схвальні вигуки, а Клайті ледь стримала сміх. Том стояв, не в змозі стримати тремтіння, витріщався на свої кулаки і сам із себе дивувався.

Однак Мелліфант був значно більший і сильніший за Тома, він швидко підвівся на ноги. Клайті старалася стримати його, але інші історики підцьковували Мелліфанта, а зграйка хлопців у зелених накидках підмайстрів навігаторів, що зібралися поруч, скандували:

— Бій! Бій! Бій!

Том знав, що в бійці з Мелліфантом має стільки ж шансів, що й Солтгук проти Лондона. Він відступив, але натовп штовхнув його назад. А потім Мелліфант вдарив його кулаком в обличчя, а коліном влупив у пах. Том зігнувся навпіл, зробив кілька кроків уперед і крізь непрохані сльози на очах раптом побачив перед собою щось велике й м’яке, немов диван. Отримавши удар головою, те велике і м’яке від несподіванки охнуло.

Том звів очі: над ним нависало кругле побуряковіле обличчя з густими бровами, облямоване невдалою перукою. Те обличчя побуряковіло ще сильніше, коли його власник упізнав Тома.

— Натсворсі! — загримкотів Чадлі Помрой. — Що, іменем Квірка, ти витворяєш?

2 ВАЛЕНТАЙН

Отак Тома і відправили в Нутро — у той час, як усі інші підмайстри святкували захоплення Солтгука. Після тривалих ганебних нотацій у кабінеті Помроя («Непокора, Натсворсі... Бійка зі старшим підмайстром... Що б подумали твої батьки?») він поплентався на Тоттенгем-роуд, де сів чекати ліфт униз.

У ліфті була купа людей. Сидячі місця у верхньому відсіку захопили пихаті чоловіки й жінки з гільдії інженерів — найвпливовішої з великих гільдій, що керувала Лондоном — з голеними головами, у білих плащах. Том побоювався їх, тому залишився у нижньому відсіку. З розклеєних по стінах плакатів на нього дивилося суворе обличчя лорд-мера. «Рух — це життя: допомагайте гільдії інженерів рухати Лондон!» — закликали вони. Ліфт спускався нижче й нижче через давно знайомі станції — Бейкерлоо, Гай-Голборн, Бетнал-Ґрін, — і на кожній з них втискалися нові люди, що ледь не розчавлювали його об стіну. Том відчув полегшення, коли, нарешті, дістався самого низу і вийшов у шум і метушню Нутра.

У Нутрі Лондон розбирав захоплені міста: то був смердючий розсип цехів і заводів, що тягнувся від Щелеп аж до машинних відсіків. Том ненавидів це місце. Там завжди лунав заглушливий грюкіт, серед якого вешталися робітники з нижчих ярусів, брудні й страшні, а також в’язні з Нутряних темниць, ще навіть гірші. Через спеку в Тома постійно боліла голова, він чхав від перенасиченого сіркою повітря, а від спалахів аргонових ламп, якими освітлювалися містки й проходи, боліли очі. Але гільдія істориків завжди дбала, щоби хтось зі співробітників спостерігав за поглинанням міста, тож сьогодні він мав приєднатися до них і нагадувати грубим старим майстрам з Нутра, що книги й артефакти, які були частиною здобичі, за правом належать його гільдії, і вони не менш важливі, ніж цегла, залізо чи вугілля.

Він вибрався з кінцевої ліфтової станції і поквапився до сховища гільдії істориків через трубчасті коридори, облицьовані зеленими кахлями, і металеві містки над розжареними проваллями травних станцій. Він бачив, як там, унизу, Солтгук роздирають на шматки. На контрасті з неосяжністю Лондона він здавався крихітним. Великі жовті демонтажні машини повзали навколо нього по рейках, вимахували стрілами кранів і дерлися нагору на гідравлічних павучих ногах. Колеса й осі міста вже демонтували і тепер бралися за шасі. Циркулярні пили завбільшки як чортові колеса вгризалися в його палуби, бризкаючи спалахами іскор. Печі і плавильні дихали жаром, і Том не встиг зробити й двадцяти кроків, як відчув, що пахви його чорної форменої накидки просякли потом.

Але коли він нарешті дістався сховища, то побачив, що все не так вже й погано. Солтгук не мав музеїв чи бібліотек, а невеличкі купки добра з лахмітницьких крамниць уже спакували у ящики, щоб забрати на другий ярус. Якщо пощастить, його відпустять раніше, і він встигне на урочистості! Він подумав: цікаво, хто з гільдійців сьогодні керує. Якщо старий Аркенґарт або доктор Веймут, то він приречений — вони завжди змушували працювати до кінця зміни, незалежно від того, була робота чи ні. Але якщо Потті П’ютертайд або міс Плім — то може обійтися...

Але дорогою до контори він зрозумів, що сьогодні у Нутрі присутній дехто значно важливіший за будь-кого з них. Біля контори стояв лискучий чорний жук з гербом гільдії на капоті — надто розкішний для звичайних співробітників. Поруч стояли двійко чоловіків у лівреях високопоставлених гільдійців. Попри шикарне вбрання, вони мали зловісний вигляд, і Том одразу впізнав їх: П’юсі й Ґенч, колишні повітряні пірати, які вже двадцять років правдою служили головному історику і керували «Ліфтом на 13-й поверх» коли той літав в експедиції. Тут Валентайн, подумав Том і піднявся сходами, стараючись не дивитися на двох головорізів.

Тадей Валентайн був героєм для Тома: колишній падальник, що став найвідомішим археологом і головним істориком, на заздрість і невдоволення таких людей, як Помрой. Том приклеїв його портрет біля своєї койки у дортуарі і читав його книжки — «Пригоди історика-практика» й «Американська пустеля — подорож мертвим континентом з рушницею, камерою і повітроплавом» — і вивчив їх ледь не напам’ять. Найбільше в житті він пишався миттю, коли Валентайн у кінці навчального року вручив йому приз за реферат про розпізнавання несправжніх артефактів. Тоді йому було дванадцять, але він досі пам’ятав промову цієї великої людини.

— Не забувайте, підмайстри — ми, історики — найважливіша гільдія міста. Ми не заробляємо гроші, як торговці, але створюємо знання, що варті набагато більшого. Хай ми не керуємо Лондоном як навігатори, але щоб робили навігатори, якби ми не зберегли старовинні мапи й карти? І пам'ятайте, що всі механізми, створені гільдією Інженерів, розроблені на основі старотеху — стародавніх технологій. знайдених нашими археологами і збережених нашими музейниками.

Том спромігся лише пробурмотіти «Дякую, сер», після чого відступив па своє місце. Йому навіть не спадало па думку, що Валентайн може його запам’ятати. Але коли він відчинив двері контори, великий дослідник подивився на нього й усміхнувся.

— Натсворсі, чи не так? Підмайстер, що добре вміє відрізняти підробки? Мені слід остерігатися, щоб ти й мене раптом не відбракував!

Жарт вийшов такий собі, але зніяковіння, природне для спілкування підмайстра зі старшим гільдійцсм, миттю зникло. Том розслабився, наважився нарешті увійти і простягнув записку від Помроя. Валентайн підхопився на ноги і підійшов, щоб взяти її. То був високий, вродливий чоловік років сорока, з сивиною у чорному волоссі й охайно підстриженою бородою. В його сіро-блакитних очах бриніли іскорки сміху, а третє око — емблема гільдії істориків, витатуйована па лобі, блакитна зіниця, що зазирала далеко у минуле, — здавалося, підморгнуло, коли він питально звів брову.

— Побився, еге ж? Що накоїв підмайстер Мелліфант, щоб заслужити на фін гал?

— Казав гидоту про маму й тата, сер, — пробурмотів Том.

— Зрозуміло, — кивнув дослідник, не зводячи очей з обличчя хлопця, але замість сварити його, спитав:

— Ти син Девіда і Ребекки Натсворсі?

— Так, сер, — підтвердив Том. — Але я мав лише шість років, коли стався Великий крен... Тому я не пам’ятаю їх.

Валентайн знову кивнув і подивився на нього. Його очі світилися приязню й сумом.

— Вони були гарними істориками, Томасе. Сподіваюся, ти вдався у них.

— Так, сер! — вигукнув Том. — Тобто, сподіваюся, що так.

Він подумав про бідолашних маму й тата, які загинули, коли частина Чіпсайда завалилася на нижній ярус. Ніхто й ніколи не згадував про них такими теплими словами, і Томові на очі набігли сльози. Він раптом відчув, що може сказати Валентайну все — все, що завгодно, — і вже хотів розповісти, як скучив за батьками і як самотньо й нудно бути підмайстром третього класу, коли побачив, як у контору увійшов вовк.

Вовк, великий і білий, з’явився з дверей, що вели у сховище. Він кинувся до Тома, щойно побачив його, відтак загарчав і вишкірив жовті ікла.

— А-а! — заволав Том і стрибнув на стілець. — Вовк!

— Ану тихо! — почувся дівчачий голос, а за мить показалася і сама дівчина. Вона нахилилася до звіра і почухала білу шерсть у нього на шиї. Люті бурштинові очі вовка заплющилися з виразом задоволення, і Том почув, як вовчий хвіст треться об її одяг.

— Не бійся, — засміялася вона, усміхнувшись. — Він — ягнятко. Ну, тобто це вовк, але ніжний, немов ягня.

— Томе, — сказав Валентайн, і його очі знову блиснули, — познайомся з моєю донькою Кетрін і Псом.

— Псом?

Том зліз зі стільця. Він почувався ніяково і все ще перелякано. Він був подумав, що звірюка втік із зоосаду у Коло-парку.

— Це довга історія, — мовив Валентайн. — Кетрін жила у Пуерто-Анджелесі, місті на понтонах, доки їй не виповнилося п’ять років. Її мама померла, і вона поїхала до мене. Я привіз Пса їй у подарунок з експедиції у Крижану пустку, але Кетрін тоді ще погано розмовляла англіянською і не чула про вовків, тому коли побачила його вперше, сказала: «Пес!» — так це прізвисько і пристало.

— Він цілком ручний, — запевнила дівчина, досі всміхаючись Томові. — Батько підібрав його щеням. Йому довелося застрелити його матір, але він не міг розправитися з бідолашним Псом. Він любить, коли йому чухають живіт, — Пес, а не тато.

Дівчина розсміялася. Вона мала довге чорне волосся, батькові сірі очі і таку ж жваву, сліпучу усмішку, а вбрана була у вузькі шовкові штани і простору накидку — останній писк моди високого Лондона того літа. Том приголомшено дивився на неї. Він бачив портрети дочки Валентайна, але не усвідомлював, яка вона вродлива.

— Дивися! — сказала вона. — Ти йому сподобався.

Пес неквапливо наблизився до Тома і понюхав низ його накидки. Він метляв хвостом, а його вологий рожевий язик лизнув Томові пальці.

— Якщо Псу хтось подобається, — зауважила Кетрін, — то зазвичай подобається і мені. Ну ж бо, батьку — познайом нас як слід!

Валентайн засміявся.

— Кейт, це Том Натсворсі. Його прислали сюди допомогти нам, тож, із дозволу твого вовка, нехай стає до роботи.

Він приязно поклав руку Томові на плече.

— Роботи не так вже й багато: треба ще раз оглянути цехи, а потім... — він зиркнув на записку від Помроя, порвав її на шматочки і викинув у червоний кошик, що стояв біля столу, — ти можеш іти.

Том не знав, чому більше дивуватися — тому, що Валентайн його відпустить, чи тому, що він особисто піде у цехи. Старші гільдійці зазвичай сиділи у затишній конторі, а важку роботу доручали підмайстрам, які мали борсатися у спеці серед диму. Але Валентайн взяв чорну накидку, поклав перо у кишеню камзола, обернувся біля дверей і усміхнувся Томові.

— Ходімо, — сказав він. — Що раніше почнемо, то швидше потрапиш на урочистості у Кенсінґтонські сади.

Вони спускалися нижче й нижче, а за ними йшли Кетрін із Псом — уздовж сховища, спіралями металевих сходів до травних станцій, де Солтгук щохвилини меншав. Від нього залишився сталевий кістяк, який зараз демонтували машини, що тягнули листи помосту і балки до печей-гамарень. Тим часом цілі гори цегли, сланців, солі й вугілля транспортувалися конвеєрами у самісінький центр Нутра, а зграї демонтувальників розвозили контейнери з меблями і провізією.

Утильники були володарями цих лондонських місцин і добре зналися на своїй справі. Вони бігали вузенькими містками з моторністю котів, їхні голі торси лисніли від поту, а очі були заховані за затемненими захисними окулярами. Том завжди побоювався їх, але Валентайн привітно вітався з усіма і питав, чи не знаходили вони, бува, серед уламків чогось цікавого для музею. Інколи він жартував, розпитував про їхніх рідних і не забував представити Тома:

— Мій колега, містер Натсворсі.

Тома розпирало від гордості. Валентайн ставився до нього як до дорослого, а утильники торкалися козирків заяложених кашкетів і всміхалися. Здавалося, кожного звали або Лен, або Замазура.

— Забудь усе, що чув про цих хлопців у музеї, — зауважив Валентайн, поки один із Ленів вів їх до контейнера, де помітили якісь артефакти. — Те, що вони живуть у цих нетрях і розмовляють не так, як ми, не означає, що вони — дурні. Саме тому, коли в цехах іде робота, я навідуюся сюди особисто. Утильники й демонтувальники часто знаходять артефакти, яких не помічають історики...

— Так, сер, — кивнув Том, дивлячись на Кетрін. Йому кортіло чимось вразити головного історика і його чарівну дочку. Якби тільки йому вдалося знайти серед мотлоху якийсь зразок старотеху, щоб вони згадували про нього після повернення у розкіш високого Лондона. Інакше може статися так, що після вештання цехами він вже ніколи їх не побачить!

Сподіваючись справити враження, він поспішив до контейнера і зазирнув усередину. Старотех інколи знаходили в антикварних крамничках старих містечок, або на камінних полицях літніх леді. Якби вдалося розкрити якусь легендарну таємницю, на кшталт летючих машин, що важили більше за повітря, або сухої локшини! Те, що не мало б користі для гільдії інженерів, могло потрапити у музей, на зберігання у скляній скрині з табличкою, де було би зазначено: «Знайдено містером Т. Натсворсі». Він уважно роздивлявся мотлох, навалений у контейнер: биті пластикові посудини, підставки для ламп, розчавлена іграшка — сухопутна машинка... Його увагу привернула металева коробочка. Він відкрив її і побачив своє віддзеркалення на сріблястому пластиковому диску.

— Містере Валентайн! Дивіться! Сіді!

Валентайн взяв коробку і дістав диск, по поверхні якого розливалося веселкове сяйво.

— Ти правий, — сказав він. — Прадавні використовували їх із комп’ютерами для збереження інформації.

— Він має якусь цінність? — спитав Том. Валентайн похитав головою.

— Мені шкода, Томасе. Попри те, що люди у давнину жили у нерухомих поселеннях, ‘їхні електронні машини були куди складніші за все, що вдавалося створити лондонським інженерам. Навіть якщо на цьому диску щось і є, ми не здатні видобути цю інформацію. Але це непогана знахідка. Збережи його про всяк випадок.

Він відвернувся, а Том поклав сіді назад у коробку і сунув її у кишеню. Кетрін, схоже, помітила його розчарування — торкнулася його руки і сказала:

— Ти молодець, Томе. Все, що пережило тисячі років, має цінність, незалежно від того, корисне воно для великої і жахливої гільдії інженерів чи ні. Я маю намисто зі старих комп’ютерних дисків.

Вона всміхнулася — така ж чарівна, як дівчата з його фантазій, тільки добріша й веселіша, і він одразу відчув, що тепер рятуватиме у мріях тільки Кетрін Валентайн.

У контейнері не знайшлося більше нічого цікавого. Солтгук був практичним містом, зосередженим суто на тому, щоби вгризатися у древнє морське дно, а не колупатися у минулому. Але замість повернутися у сховище, Валентайн повів їх до ще одних сходів, а звідти — вузенькими містками до імміграційного бюро, де клерк записував імена колишніх містян, яких потім вели до нових домівок у гуртожитках і робітних домах Лондона.

— Навіть коли зміна не моя, — пояснив він, — я завжди стараюся зустрітися з падальниками із захоплених міст, перш ніж ті продадуть свої знахідки на базарах п’ятого ярусу і повернуться у Безкрай.

У кожному впольованому місті завжди зустрічалися падальники — чужинці, що пішки блукали мисливськими угіддями і шукали зразки старотеху. Солтгук не став винятком — у хвості черги з пригнічених містян стояла групка людей, вбраних ще гірше — у драні довгі пальта, що сягали ледь не до п’ят, з захисними окулярами і протипиловими масками, зсунутими на замурзані шиї.

Як і більшість лондонців, Тома жахала сама думка про те, що люди і досі можуть жити на голій землі. Валентайн підійшов до падальників, а Том залишився поруч з Кетрін і Псом. Ті обступили Валентайна — усі, окрім високої худої постаті у чорному пальто. Це дівчина, подумав Том, але не міг сказати напевне, адже її обличчя ховалося під чорним шарфом, намотаним, немов тюрбан пустельного кочівника. Він стояв неподалік від неї й дивився, як Валентайн представився падальникам, і спитав:

— Хтось має щось на продаж гільдії істориків?

Дехто кивнув, дехто похитав головою, а хтось заходився розв’язувати мішки. Дівчина з чорним шарфом сунула руку під пальто і сказала:

— Я маю дещо для тебе, Валентайн.

Вона промовила це так тихо, що почули її тільки Том з Кетрін. Вони обернулися до неї, а та раптом рвонулася вперед і вихопила ніж із довгим тонким лезом.

3 СМІТТЄЖОЛОБ

Часу вагатись не було: Кетрін закричала, Пес загарчав, дівчина на мить завагалася, і Том цим скористався — кинувся до неї і схопив за руку, що тримала ніж, націлений у серце Валентайна. Нападниця засичала, крутнулася, і ніж упав на підлогу. Вирвавшись, вона дременула містками.

— Зупиніть її! — заревів Валентайн і вже був кинувся за нею, але дорогу йому заступили містяни, які побачили ніж і панічно заметушилися. Кілька падальників витягли вогнепали, але у натовпі миттю з’явився полісмен, що нагадував здоровезного синього жука, і закричав:

— Вогнепальна зброя в Лондоні заборонена!

Над головами падальників, на тлі вогню печей, Том побачив темний силует. Дівчина дісталася далекого кінця містків і зараз спритно підіймалася драбиною. Вона була вже майже нагорі, коли Том наздогнав її та потягнувся, щоб схопити за ногу. Він промахнувся на кілька дюймів і тієї ж миті почув, як поруч із ним просвистіла стріла. Через натовп продиралися ще двоє полісменів з піднятими арбалетами. Він бачив, що Кетрін із батьком стежать за ним.

— Не стріляйте! — крикнув він. — Я зловлю її!

Він стрімко дерся драбиною, сповнений рішучості схопити невдатну вбивцю. Том роками мріяв про пригоди, і от нарешті це сталося! Він врятував містера Валентайна! Наче справжній герой!

Дівчина вже рухалася до лабіринту висотних містків, що вели до печей. Том, сподіваючись, що Кетрін і досі дивиться на нього, погнався за нею. Містки розгалужувалися й вужчали, відстань між поручнями становила не більше метра. Внизу безупинно працювали травні станції, де ніхто й гадки не мав, яка драма розгортається в них над головами. Він пірнав у глибоку темряву та сліпучі хмари пари, але між ним і дівчиною все одно залишалося кілька метрів. Її шарф зачепився за трубу і залишився на ній висіти. Її довге волосся вилискувало міддю, але Том не міг роздивитися обличчя. Цікаво, чи вродлива вона, думав Том — прекрасна вбивця з Ліги протирухівців.

Він ухилився від шарфа, що гойдався в нього перед очима, і побіг далі, задихаючись, розстібуючи на ходу комір — спіралями залізних драбин, підлогою травних станцій, у тінях конвеєрів і велетенських сферичних газгольдерів. Зграйка каторжан з подивом витріщилася на дівчину, яку він переслідував.

— Зупиніть її! — заволав Том.

Вони стояли на місці, пороззявлявши роти, але коли Том озирнувся, він побачив, як один з інженерів-підмайстрів, що наглядав за ними, кинув роботу і приєднався до гонитви. Том негайно пожалів, що закричав: він не збирався ділити лаври з якимось дурним інженером! Він побіг швидше, щоби першим наздогнати її.

Перед ними у настилі глибочів круглий отвір, огороджений іржавими поручнями, — сміттєжолоб, обпалений і почорнілий там, де в нього спускали шлак з печей. Дівчина на мить зупинилася — вочевидь, не знала, куди повернути. Щойно вона побігла, як Том наздогнав її і схопив за наплічний мішок. Лямка розірвалася, вона зупинилася й повернулася до нього обличчям, освітленим червоною загравою печей.

Вона здавалася не старшою за Тома, але була потворна. Від лоба до підборіддя у неї тягнувся жахливий шрам, що робив її обличчя схожим на портрет, з люттю розірваний навпіл. Рот вишкірився у вічній посмішці, ніс був розплющений, а єдине око виблискувало холодним, сірим кольором зимового моря.

— Чому ти не дав його вбити? — прошипіла вона.

Її зовнішність так приголомшила Тома, що він не міг ані ворухнутися, ані вимовити хоч слово, і лише мовчки дивився, як вона підняла свій мішок і кинулася бігти далі. Але позаду почулися поліцейські свистки, а в труби у них над головами почали врізатися стріли. Дівчина впустила мішок і впала на бік зі страшним прокльоном. Том навіть не уявляв, що дівчата можуть знати такі слова.

— Не стріляйте! — крикнув він і замахав полісменам. Вони спускалися спіральними сходами, що тулилися до стінки газгольдера, і стріляли на ходу, немов не надто переймалися, що можуть влучити у Тома.

— Не стріляйте!

Дівчина підхопилася, і він побачив, що стріла влучила їй в ногу, над коліном. Вона вчепилася в стрілу, і між пальцями побігли цівки крові. Важко дихаючи і схлипуючи, вона прихилилася до поручнів і незграбно перелізла. За спиною в неї відкривалася бездонна паща сміттєжолоба.

— Ні! — заволав Том, зрозумівши, що вона замислила.

Він більше не вважав себе героєм, а лише співчував бідолашній, спотвореній дівчині, і відчував провину за те, що загнав її у глухий кут. Він простягнув до неї руки, благаючи не стрибати.

— Я не міг допустити, щоб ти поранила містера Валентайна! — гучно сказав він, перекрикуючи шум Нутра. — Він хороша людина, добрий, відважний, неймовірний...

Дівчина рвонулася до нього, її страшне безносе обличчя впритул насунулося на нього.

— Глянь на мене! — промовила вона, кривлячи спотвореного рота. — Ось що твій відважний і добрий Валентайн зробив зі мною!

— Про що ти?

— У нього спитай! — закричала вона. — Спитай, що він зробив з Естер Шоу!

Полісмени були вже поруч — Том чув тупотіння по настилу підлоги. Дівчина зиркнула через його плече і перекинула поранену ногу за поручень, скрикнувши від болю.

— Ні! — заблагав Том, але було пізно. Її дране сіре пальто пурхнуло, і вона зникла. Він перегнувся через поручень і вдивився у сміттєжолоб. На нього війнуло холодом і запахом бруду й почавленої рослинності — духом землі, якою пройшло місто.

— Ні!

Вона стрибнула! Вона вистрибнула з міста назустріч смерті! Естер Шоу. Він має запам’ятати її ім’я й помолитися за неї одному з численних лондонських богів.

У клубах диму з’явилися постаті полісменів. Вони наближалися обережно, немов пильні краби, а попереду йшов Валентайн. Том побачив у тіні газгольдера юного підмайстра-інженера, який ошелешено дивився перед собою. Том хотів усміхнутися йому, втім, обличчя його не слухалося, а вже через мить він зник за димовою завісою.

— Томе! Ти цілий? — Валентайн підбіг до нього, навіть не захеканий після тривалого переслідування. — Де вона? Де дівчина?

— Мертва, — затинаючись, вимовив Том.

Валентайн встав поруч і подивився в отвір. Тіні пошматованого диму повзли по його обличчю немов павутиння. В його очах горів якийсь дивний вогник, а обличчя було напружене, бліде і перелякане.

— Томе, ти бачив її? Вона мала шрам?

— Так, — відповів Том, здивований тим, що Валентайн знає про це. — І жахливий! Ока нема, а ніс...

Тут він згадав ті жахливі слова, що вона сказала йому.

— Вона сказала... — він не знав, чи варто згадувати про це, бо то була паскудна брехня. — Сказала, що її звуть Естер Шоу.

— Великий Квірке! — просичав Валентайн, і Том відсахнувся від нього, шкодуючи, що не промовчав. Але коли він звів очі на Валентайна, той лагідно всміхався і співчутливо дивився на нього.

— Не переживай. Томе, — сказав він. — Мені шкода...

Том знову відчув, як на плече йому лягла велика, лагідна рука, а потім — він так і не усвідомив, як це сталося — удар і поштовх. Він перекотився через поручень і полетів униз, достоту як Естер Шоу, вимахуючи руками у марних спробах вхопитися за щось, адже намацував тільки гладку металеву поверхню сміттєжолоба. «Він штовхнув мене!» — подумав Том, і, поки він летів у темряву, його збентеження було сильнішим за страх.

4 БЕЗКРАЙ

Тиша. Він не розумів її. Навіть коли Лондон не рухався, навколо постійно був шум: галас у дортуарі, дзижчання вентиляторів, деренчання ліфтових шахт, хропіння підмайстрів у сусідніх койках. А тепер раптом тиша. В нього аж розболілася голова. Розболілося все тіло. Койка також здавалася дивною, а коли він поворушив руками, то відчув між пальцями щось вогке й ковзьке, немов...

БАГНО! Том ахнув і сів. Він був не у дортуарі для підмайстрів третього класу, а лежав на горбатому валі з грязюки на краю глибокої канави. Поруч, у слабкому, сіруватому світанковому сяйві сиділа дівчина зі спотвореним обличчям. Страшний сон, де він упав у закопчений сміттєжолоб, виявився дійсністю: він випав з Лондона і опинився разом з Естер Шоу на голій землі!

Він застогнав від страху, і дівчина швидко озирнулася на нього.

— То ти живий, — сказала вона. — Я думала, ти сконав.

Здавалося, їй все одно.

Том став рачки, торкаючись багна тільки долонями, колінами і пальцями ніг. Він був чомусь до пояса голий, а тіло та руки вкриті синцями та подряпинами. Його накидка лежала поруч у бруді, але він не міг знайти сорочку, аж поки не наблизився до дівчини зі шрамом і не побачив, як вона рве її на смужки, щоби перебинтувати поранену ногу.

— Гей! — вигукнув він. — Це одна з моїх найкращих сорочок!

— І що? — спитала вона, не підводячи очей. — А це — одна з моїх найкращих ніг.

Він закутався у накидку. Вона була вся заяложена після падіння через сміттєпровід, ще й порвалася, тому слабко захищала від холодного повітря Безкраю. Він охопив себе руками і затремтів. Валентайн штовхнув мене! Він штовхнув мене, і я випав у Безкрай через жолоб! Він штовхнув мене... Він не міг так вчинити. Це якась помилка. Я послизнувся, а він хотів мене спіймати — ось що сталося.

Естер Шоу забинтувала ногу, підвелася і з болісним кректанням натягнула брудні, просякнуті кров’ю штани поверх рани, а потім пожбурила в Тома залишками його сорочки — нікчемним ганчір’ям.

— Дарма ти не дав мені його вбити, — сказала вона, а тоді відвернулась і пошкандибала багнюкою геть.

Том дивився їй вслід, надто приголомшений і спантеличений, щоби зрушити з місця. Лише коли вона зникла за пагорбом, він усвідомив, що не хоче залишатися сам: будь-чия компанія, навіть її, краща за тишу.

Він викинув пошматовану сорочку і побіг услід за дівчиною, ковзаючи у густій, липкій багнюці, натикаючись ногами на уламки каміння і вирване з землі коріння. Ліворуч тягнулася глибока траншея, і, піднявшись наверх, він побачив навколо сотні таких самих траншей. Велетенські сліди Лондона тягнулися вдалину паралельними, немов накресленими під лінійку лініями. Вдалині, на тлі яскравого неба на сході, темніло сповите у дим двигунів місто. Том відчув болісний укол туги за домом. Усі, кого він знав, залишилися на цій рухомій горі — окрім Естер, яка сердито шкандибала уперед, тягнучи поранену ногу.

— Стій! — крикнув він, стараючись наздогнати її. — Естер! Міс Шоу!

— Облиш мене! — відрізала вона.

— Куди ти йдеш?

— Я мушу повернутися в Лондон, зрозумів? — сказала вона. — Я два роки шукала його, обійшла пішки весь Безкрай, переїздила з містечка у містечко, сподіваючись, що Лондон зжере їх. І коли я, нарешті, потрапила у Лондон і знайшла Валентайна у цехах, як і розповідали падальники, що сталося? Який недоумок завадив мені цілком заслужено вирізати йому серце.

Вона зупинилася й обернулася до Тома.

— Якби ти не вліз, він би вже здох, а я би мертва лежала поруч, знайшовши нарешті спокій!

Том витріщився на неї, і раптом його очі наповнилися гіркими сльозами. Менше за все йому кортіло виставити себе дурнем перед Естер Шоу, але він нічого не міг вдіяти. Шокований усім, що сталося, приголомшений тим, що залишився покинутий, він не міг стримати гарячих сліз, що пропалили білі сліди на його брудних щоках.

Естер, яка вже збиралася відвернутися, раптом зупинилася й подивилася на нього, наче не розуміла, що з ним відбувається.

— Ти плачеш! — сказала вона нарешті, але не грубо і зі щирим подивом.

— Вибач, — шморгнув він.

— Я не плачу. Не вмію. Я не плакала навіть тоді, коли Валентайн вбив маму з татом.

— Що? — голос Тома тремтів від ридань. — Містер Валентайн нізащо б так не вчинив! Кетрін казала, що він навіть не зміг застрелити вовченя. Ти брешеш!

— А як тоді ти тут опинився? — глузливо спитала вона. — Він штовхнув тебе услід за мною, правда ж? Лише тому, що ти бачив мене.

— Ти брешеш! — повторив Том, але пригадав великі руки, що штурхонули його, пригадав падіння і дивний вираз в очах археолога.

— Ну? — спитала Естер.

— Він штовхнув мене, — збентежено пробурмотів Том.

Естер Шоу знизала плечима, немов хотіла сказати: «От бачиш? Зрозумів тепер, хто він?». Але вона натомість мовчки відвернулася і рушила далі.

Том наздогнав її.

— Я піду з тобою! Я теж мушу повернутися в Лондон! Я допоможу тобі!

— Ти? — вона єхидно всміхнулася і сплюнула в багно під ногами. — Ти ж наче один з Валентайнових посіпак. І раптом хочеш допомогти мені вбити його?

Том похитав головою. Він не знав, чого саме хоче. Десь у глибині душі він досі сподівався, що сталася якась помилка, а Валентайн — гарний, добрий і відважний. Він точно не прагнув побачити, як його вб’ють, а бідна Кетрін залишиться без батька... Але він мав якось наздогнати Лондон, а сам був на таке не спроможний. І хай там як, але він відчував відповідальність за Естер Шоу. Врешті-решт, її поранили саме через нього.

— Я допоможу тобі йти, — сказав він. — Ти поранена і потребуєш підтримки.

— Я нічого не потребую, — сердито відповіла вона.

— Підемо за Лондоном разом, — переконував Том. — Я з гільдії істориків. До мене дослухаються. Я розповім усе містеру Помрою. Якщо Валентайн навсправжки скоїв те, про що ти кажеш, він відповість за законом!

— За законом? — пирхнула вона. — У Лондоні Валентайн і є законом. Хіба він не фаворит лорд-мера? Хіба він не головний історик? Ні, він вб’є мене, якщо я не вб’ю його до того. І тебе, найімовірніше, також уб’є. Р-р-раз!

Вона вихопила уявний меч і встромила його Томові в груди.

Сходило сонце, і з вологого багна здіймалася пара. Лондон так і рухався вдалині, але тепер здавався значно меншим. Після поживи місто зазвичай зупинялося на кілька днів, і навіть тепер спантеличеного Тома не відпускала думка — куди ж воно суне?

Але дівчина раптом спіткнулася й упала — поранена нога таки підвела. Том кинувся допомагати їй підвестися. Вона не подякувала йому, але й не відштовхнула. Він схопив її під руку, допоміг встати, і вони пішли уздовж ґрунтового кряжа на схід, по слідах Лондона.

5 ЛОРД-МЕР

За сто миль звідти сонце освітило Коло-парк — вишукане кільце галявин і клумб, що простягалися по периметру першого ярусу. Воно виблискувало у декоративних ставках і на вкритих росою стежках, сяяло на металевих шпилях палацу Кліо — вілли Валентайна, що стояла серед темних кедрів на краю парку, немов гігантська мушля, винесена на пісок припливом.

Кетрін прокинулася у своїй кімнаті на верхньому поверсі і лежала, дивлячись, як сонячні промені просочуються через черепахові віконниці. Вона почувалася сумно і спершу не розуміла, чому.

Потім вона згадала, що сталося напередодні — напад у Нутрі і того бідолашного, приємного підмайстра, що погнався за вбивцею і загинув. Вона бігла вслід за батьком, але дісталася сміттєжолоба запізно: усе вже скінчилося. Юний підмайстер-інженер відступив убік, його обличчя побіліло, достоту як його гумований плащ, а трохи далі стояв батько, блідий і сердитий, в оточенні полісменів. Вона ще ніколи не бачила його таким, і не чула, щоб він так з нею розмовляв — грубим, неприродним голосом наказав одразу ж іти додому.

Їй кортіло затишно скрутитися в ліжку і ще поспати, але вона мала переконатися, що з батьком усе гаразд. Вона скинула стебновану ковдру і вдягнулася у вчорашнє — речі валялися на підлозі й досі пахли димом печей.

За дверима спальні коридор з округлим дахом потроху спускався вниз, скручуючись, немовби мушля амоніта. Вона побігла вниз, зупинившись тільки щоб віддати шану Кліо, богині історії, статуя якої стояла у ніші поруч з їдальнею. В інших нішах лежали скарби, знайдені батьком під час експедицій: черепки, уламки комп’ютерних клавіатур й іржаві металеві черепи мисливців — дивних напівмеханічних солдатів давньої війни. Їхні потріскані скляні очі злісно витріщалися на Кетрін.

Батько пив каву в атріумі — просторому приміщенні посередині будинку. Досі у халаті, він із серйозним виразом обличчя ходив між папоротниками в горщиках. Кетрін з першого погляду зрозуміла, що він зовсім не спав.

— Батьку? — спитала вона. — Що сталося?

— О, Кейт! — він підійшов і міцно обійняв її. — Що за ніч!

— Бідолашний хлопець, — прошепотіла Кетрін. — Нещасний Том! Його, напевне... так і не знайшли?

Валентайн похитав головою.

— Вбивця потягнула його за собою. Обоє втонули у багнюці Безкраю або потрапили під гусениці.

— О, — прошепотіла Кетрін і сіла на край стола, не звертаючи уваги на Пса, який притулив величезну голову їй до коліна. Бідолашний Том, думала вона. Такий приємний, так старався догодити! Він дуже їй сподобався. Вона навіть думала попрохати батька запросити його на роботу у палац Кліо, щоб вони з Псом ближче з ним познайомилися. А тепер він помер, душа його відлетіла у безсонячний край, а тіло залишилося десь у холодній багнюці, далеко у кільватері міста.

— Лорд-мер незадоволений, — сказав Валентайн і подивився на годинник. — Вбивця пробралася у Нутро Лондона, щойно ми вийшли у мисливські угіддя. Він особисто прийде обговорити інцидент. Посидиш зі мною, поки я чекаю? Якщо хочеш, їж мій сніданок — ось кава, масло, булочки. Я все одно не маю апетиту.

Кетрін також не могла похвалитися апетитом, але, кинувши погляд на їжу, помітила пошарпаний шкіряний мішок з іншого боку стола. Дівчина-вбивця впустила його вчора у Нутрі, і тепер його вміст лежав розкладений на стільниці, немов експонати якогось дивного музею: металева пляшка для води, аптечка, волосінь, кілька шматків в’яленого м’яса, на вигляд жорсткішого за підошву старих черевиків, і зім’ятий аркуш паперу з прикріпленою до нього фотокарткою. Кетрін взяла його. То було посвідчення особи, видане у місті Строле, — замацане й зблякле, що розпадалося по лініях згину. Але її увагу привернула світлина. Вона ахнула.

— Тату! Її обличчя!

Валентайн обернувся, побачив документ у неї в руці і вихопив його з гнівним криком:

— Ні, Кейт! Це не для твоїх очей! Це взагалі ніхто не повинен бачити...

Він дістав запальничку, обережно підпалив кутик документа і поклав його у попільницю в себе на столі, де той догорів. Потім він знову заходився міряти кроками кімнату, а Кейт сиділа й стежила за ним. За ті десять років, що минули з часу її переїзду у Лондон, вона звикла бачити в ньому не лише батька, а й найкращого друга. У них були однакові вподобання, вони сміялися з тих самих жартів і не мали секретів одне від одного. Але тепер вона відчувала, що він приховує щось про цю дівчину. Вона ніколи в житті не бачила його таким схвильованим.

— Хто вона, батьку? — спитала Кетрін. — Ти зустрів її в якійсь з експедицій? Вона ще така юна... А що в неї з обличчям?

Почулися кроки, стукіт у двері, і в кімнату увірвався П’юсі.

— Лорд-мер уже поруч, шефе.

— Уже? — ахнув Валентайн.

— Боюся, що так. Ґенч щойно бачив, як парком їде його жук. Каже, він не в гуморі.

Валентайн також був не в гуморі. Він схопив накидку, що висіла на спинці крісла, і заходився приводити себе до ладу. Кетрін підійшла, щоб допомогти йому, але він відмахнувся, тож вона швидко цмокнула його в щоку і квапливо пішла. Пес поплентався вслід. Через великі овальні вікна вітальні вона побачила службового жука білого кольору. Перед ним біг загін солдатів у яскраво-червоній формі біфітерів — особистої охорони лорд-мера. Вони розосередилися по галявинах, немов бридкі садові прикраси, а Ґенч і решта прислуги кинулися підіймати пластиковий ковпак жука. Лорд-мер виліз і попрямував до входу.

Маґнус Кром правив Лондоном вже майже двадцять років, але все одно не скидався на лорд-мера. Лорд-мери з підручників історії Кетрін були пухкими, веселими, червонопикими дядьками, а Кром був худий, немов старий ворон, і навіть ще понуріший. Він не носив пурпурних мантій, якими пишалися інші мери, а вдягався у довгий гумований плащ білого кольору і носив над правим оком витатуйоване червоне коліщатко — емблему гільдії інженерів. До нього лорд-мери вибавлялися від татуювання гільдій, щоби підкреслити, що служать усьому Лондону, але все змінилося, коли Кром здобув владу. Хоча дехто вважав несправедливістю той факт, що він водночас очолює гільдію інженерів і посідає пост лорд-мера, ніхто не міг заперечити, що Кром вправно керує містом.

Кетрін він не подобався — ніколи не подобався, попри те, що він добре ставився до батька, — і вона не хотіла з ним бачитися. Коли діафрагмові вхідні двері розкрилися, вона миттю пішла коридором геть і тихенько наказала Псу йти за нею. За першим обертом вона зупинилася й сховалася у неглибокому алькові, поклавши долоню вовкові на голову, щоб той сидів тихо. Вона була певна, що батька спіткала якась страшна біда, і не збиралася миритися з тим, що він приховує від неї правду, так наче вона — мала дитина.

Через кілька секунд вона побачила, як Ґенч, стискаючи в руці капелюха, входить в атріум.

— Прошу сюди, ваша вельмишановна честь, — бурмотів він з уклонами. — Обережно, поріг, пане мере.

За ним з’явився Кром. Він на мить зупинився, дивно хитаючи головою, немов рептилія, і Кетрін відчула, як він зиркнув у коридор — то був наче подих Крижаної пустки. Вона втиснулася в альков і почала молитися Квірку і Кліо, щоб той її не побачив. Їй навіть здалося, що вона чує його дихання і рипіння прогумованого плаща. Ґенч ввів його в атріум, і небезпека минула.

Міцно тримаючи Пса за нашийник, Кетрін підкралася до дверей і прислухалася. Вона почула голос батька і уявила, як він стоїть біля декоративного фонтана, а його люди пропонують Крому крісло. Батько почав був казати щось про погоду, але тонкий, холодний голос лорд-мера перебив його:

— Я прочитав звіт про твої вчорашні пригоди, Валентайн. Ти переконував мене, що розібрався з усією родиною.

Кетрін відсахнулася від дверей, немов обпеклася. Як смів цей старий так зухвало розмовляти з батьком? Вона не хотіла слухати, але допитливість взяла гору, і вона знову притулилася вухом до дверей.

— ...привид з минулого, — казав батько. — Не уявляю, як вона втекла. Одному Квірку відомо, де вона навчилася таких хитрощів і моторності. Але вона вже мертва. Як і хлопчик, що спіймав її, бідолашний Натсворсі...

— Ти в цьому певен?

— Вони вивалилися з міста, Кром.

— Це нічого не гарантує. Ми рухаємося м’яким ґрунтом, вони могли вижити. Ти мав відправити когось, щоб перевірити. Пам’ятай — нам невідомо, чи обізнана дівчина про роботи матері. Якщо вона розповість в якомусь місті, що в нас є МЕДУЗА, до того, як ми будемо готові нею скористатися...

— Знаю, знаю, — роздратовано відповів Валентайн, і Кетрін почула скрипіння крісла, в яке опустився батько. — Я підготую «Ліфт на 13-й поверх», полетимо назад і спробуємо знайти тіла...

— Ні, — розпорядився Кром. — В мене інші плани на тебе і твій повітроплав. Ти маєш вирушити вперед і дізнатися, що чекає Лондон на шляху до мети.

— Кром, це завдання для розвідників комітету планування, а не для «Ліфта...»

— Hi, — знову відрізав Кром. — Не хочу, щоб зайві люди знали, куди рухається місто. Ми оголосимо про це у слушний час. Крім того, є дещо таке, що я можу доручити тільки тобі.

— А дівчина? — спитав Валентайн.

— Не переймайся, — сказав лорд-мер. — Я маю агента, що вистежить її та закінчить те, з чим ти не дав собі раду. Готуй повітроплав, Валентайн.

Зустріч добігла кінця. Кетрін почула, що лорд-мер готується йти, і поспішно пішла геть, поки той не наблизився до дверей. Її думки оберталися швидше за сушарки в залі стародавніх технологій лондонського музею.

Дівчина сіла у себе в кімнаті, щоб обміркувати почуте. Вона сподівалася розгадати таємницю, а натомість перед нею постала нова загадка. Одне вона знала напевне: батько приховував якийсь секрет. Він ніколи нічого не приховував від неї. Він завжди все розповідав і цікавився її думкою, але тепер шепотівся з лорд-мером про незнайомку, що була «привидом з минулого», яку мав вистежити якийсь агент... Але для чого? Невже Том і вбивця могли вижити? І чому лорд-мер доручав батькові розвідувальний політ у такій конфіденційності? Чому він не хотів казати, куди прямує Лондон? І що це, чорт забирай, за МЕДУЗА?

6 СПІДВЕЛЛ

Цілий день вони дерлися вперед, шкандибали шрамом, що його залишив Лондон на м’якому ґрунті мисливських угідь. Місто не зникало з поля зору, але дедалі меншало й віддалялося, втікаючи від них на схід, і Том розумів, що невдовзі воно зникне за обрієм. Його мучила самотність. Життя у статусі підмайстра-історика третього класу ніколи його особливо не тішило, але тепер роки, проведені у музеї, здавалися прекрасним сном. Він раптом усвідомив, що скучив за метушливим доктором Аркенґартом і пихатим Чадлі Помроєм. Він скучив за койкою у провіюваному всіма протягами дортуарі, за довгими годинами роботи і за Кетрін Валентайн, хоча й спілкувався з нею лише кілька хвилин. Інколи, заплющивши очі, він доволі чітко бачив перед собою її обличчя, добрі сірі очі й чарівну усмішку. Він був певен, що вона не знає, хто її батько насправді...

— Дивися, куди преш! — гаркнула Естер Шоу.

Він розплющив очі й побачив, що ледь не зіштовхнув її з краю траншеї, що залишили по собі гусениці.

Вони йшли і йшли, і Тому почало здаватися, що найбільше він скучив не за містом, а за їжею. Того, що давали у їдальні гільдії, ніколи не було достатньо, але всяко краще за ніщо, як він міг тепер переконатися. Коли він спитав Естер, чим вони можуть підживитися, та сказала:

— Дарма ти забрав у мене мішок, лондонцю. Я мала непогану в’ялену собачатину.

Ближче до полудня їм трапилися тьмяні, сіруваті кущі, які лондонські гусениці не змогли змішати з ґрунтом. Естер нарвала з них листя й перетерла між двома камінцями.

— Краще б їх підсмажити, — сказала дівчина, поки вони ковтали ту жахливу рослинну бурду. — Я мала в мішку заготовку, щоби розпалити вогнище.

Потім вона зловила жабу в одній із калюж, що вже почали збиратися в гусеничних слідах. Дівчина не стала пригощати Тома, а той намагався не дивитися, як вона їсть.

Він досі не знав, як до неї ставитися. Вона здебільшого мовчала, а коли Том намагався до неї заговорити, зиркала на нього з такою люттю, що він швидко призвичаївся також іти мовчки. Але іноді вона несподівано порушувала мовчанку.

— Ми йдемо під гору, — могла сказати вона. — Лондон сповільниться. Вони не стануть марнувати пальне, щоб видиратися на пагорб на повному ходу.

А потім, через годину чи дві:

— Мама казала, що самохідні міста — це дурість. Що міста недарма стояли на місці тисячами років, попри землетруси, виверження вулканів і рух льодовиків на південь. Нині ж вони катаються й жеруть одне одного, бо люди надто дурні, щоб їх зупинити.

Томові подобалося слухати її, навіть попри те, що міркування її мами здавалися протирухівською єрессю. Але варто йому було спробувати підтримати розмову, як вона знову замовкала і піднімала руку, щоби приховати обличчя. Здавалося, в одному худорлявому тілі живуть дві Естер: зловісна месниця, що думала тільки про те, як убити Валентайна, і дотепна, розумна, приємна дівчина, що інколи вигулькувала з-поза пошрамованої маски. Йому здавалося, що вона трохи куку на муню. Будь-хто, у кого на очах вбили батьків, схибнувся б.

— Як це сталося? — обережно спитав він. — Я про твоїх батьків. Ти певна, що саме Валентайн...

— Стули пельку й воруши ногами, — сказала вона.

Але коли стемніло і вони сховалися у западині від холодного нічного вітру, вона раптом почала розповідати свою історію.

— Я народилася на голій землі, — сказала вона, — але не такій, як тут. Я жила на острові Оук, далеко на заході. Колись він належав до мисливських угідь, але через землетруси ґрунт навколо провалився, відтак утворився острів, надто віддалений для голодних міст і захищений рифами від міст плавучих. Чарівний острів із зеленими пагорбами, скелями й струмками у густих дубових гаях, вкритих лишайником, немов старі собаки лишаями.

Том здригнувся. Всі лондонці знали, що на голій землі можуть жити тільки дикуни.

— Мені краще відчувати міцну підлогу під ногами, — сказав він, але Естер, здавалося, не чула його. Слова лилися з її спотвореного рота немов безнастанним потоком.

— Було таке містечко Данромін. Колись воно також рухалося, але якось його мешканці втомилися тікати від більших міст, перепливли на острів Оук, де зняли з нього колеса й двигуни і вкопали на схилі пагорба. Ніхто б і не здогадався, що воно колись рухалося.

— Який жах! — охнув Том. — Це відверте протирухівство!

— Мама з татом жили у кінці вулиці, — продовжувала вона, не звертаючи на нього жодної уваги. — Вони мали будинок на краю причалу, біля моря. Тато був фермером, а мама — істориком, як і ти, — тільки значно розумніша за тебе, ясна річ. Щоліта вона на повітроплаві літала шукати старотех, а восени поверталася. Зимовими ночами я сиділа у неї в кабінеті на горищі, їла сирні тости і слухала розповіді про її пригоди. А якось уночі, сім років тому, я прокинулася і почула, як на горищі хтось свариться. Я піднялася сходами, зазирнула і побачила Валентайна. Я знала його — це був мамин друг, що відвідував нас дорогою. Але тоді він поводився зовсім не дружньо. Він усе повторював: «Віддай мені машину, Пандоро. Мені потрібна МЕДУЗА». Він не бачив, як я увійшла. Я стояла на верхніх сходинках і зазирала на горище, надто налякана щоб іти далі чи щоб повернутися. Валентайн стояв спиною до мене, а мама — перед ним, з апаратом в руках. Вона сказала: «А щоб тобі, Тадею, добра не було! Це ж я знайшла її, тож вона моя!». Тоді Валентайн вихопив меч і...

Вона зупинилася й вдихнула. Їй кортіло зупинитися, але спогади не відпускали, повертаючи її назад, у ту ніч, у ту кімнату, до тих бризок крові на маминих картах зоряного неба, що наче намалювали нові сузір’я.

— Він обернувся і побачив мене. Я відсахнулася, тому його меч лише зачепив обличчя, і я впала зі сходів. Мабуть, він думав, що вбив мене. Я чула, як він повернувся до маминого столу і заходився ритися у паперах, а я підвелася й побігла. Тато лежав на підлозі в кухні. Він також був мертвий. Валентайн убив навіть наших собак. Я вибігла на вулицю і побачила величезний Валентайнів корабель, пришвартований у кінці саду, де чекали його люди. Вони погналися за мною, але я втекла. Я побігла в елінг і сховалася у батьковому ялику. Я хотіла повернутись у Данромін і покликати на допомогу — ще мала була, і думала, що лікар врятує маму з татом. Але я ослабла, мені було боляче і я стікала кров’ю... Якось я відв’язала ялик, течія понесла мене кудись, і я потрапила на береги мисливських угідь. Після того я жила у Безкраю. Я майже нічого не пам’ятала. Здавалося, коли він розітнув мені голову, більшість спогадів висипалися, а решта — переплуталися. Але пам’ять потроху поверталася, й одного дня я згадала Валентайна і те, що він скоїв. Тоді я вирішила знайти його і вбити — так само, як він вбив маму з татом.

— Що то була за машина? — спитав Том після довгої мовчанки. — Що таке МЕДУЗА?

Естер знизала плечима. Було надто темно, щоб це побачити, але він почув рух під її брудним плащем.

— Якась мамина знахідка. Старотех. Здавалося, нічого особливого. Як металевий м’яч, побитий і подряпаний. Але він вбив її за нього.

— Сім років тому... — прошепотів Том. — Саме тоді містер Валентайн очолив гільдію. Розповідали, ніби він знайшов щось важливе, і Кром так зрадів, що підвищив його — незважаючи на значно очікувавшого Чадлі Помроя та інших. Але я так і не дізнався, що саме він знайшов. І гадки не маю, що то за МЕДУЗА.

Естер мовчала, а через кілька хвилин захропіла.

Том довго не міг заснути і прокручував її історію знову й знову. Він пригадав фантазії, що надихали його довгими нудними днями у музеї. Він мріяв опинитися у Безкраї з прекрасною дівчиною і переслідувати розбійника-вбивцю, але не уявляв, що буде так вогко й холодно, і що так болітимуть ноги, і що розбійником виявиться один з найбільших героїв Лондона. Не кажучи вже про прекрасну дівчину...

Він подивився на понівечене обличчя Естер Шоу, освітлене місячним сяйвом. Вона хмурилася навіть уві сні. Тепер він краще розумів її. Вона ненавиділа Валентайна, але себе ненавиділа ще більше — за свою потворність і за те, що вона вижила, а батьки загинули. Він пригадав, як почувався після Великого крену, коли повернувся додому і побачив, що їхній будинок зруйновано, а мами з татом не стало. Йому здавалося, що в тому є і його провина. Він почувався винним, бо не помер разом з ними.

Я повинен допомогти їй, думав він. Я не дозволю їй вбити містера Валентайна, але якось доможуся правди. Якщо це правда, звісно. Можливо, завтра Лондон сповільниться, а нога Естер заживе. До заходу сонця ми наздоженемо Лондон, і хто-небудь нас вислухає...

Але коли вони прокинулися, місто ще більше віддалилося, а нога Естер розболілася ще сильніше. Тепер вона стогнала з кожним кроком, обличчя набуло кольору несвіжого снігу, а кров просочувалася через пов’язку і стікала у чобіт. Том проклинав себе за те, що викинув пошматовану сорочку, за те, що через нього вона загубила мішок і аптечку...

Ближче до середини дня крізь дощову пелену попереду щось замаячіло. На слідах лежала купа шлаку і цегли — там, де Лондон скинув їх напередодні. Поруч стояло незнайоме містечко, і коли Том з Естер наблизилися, вони побачили людей, що метушилися біля купи брухту, вибираючи оплавлені уламки металу і шматки непрогорілого пального.

Видовище обнадіювало, і це змусило їх піддати ходу. Невдовзі після полудня вони опинилися в тіні велетенських коліс містечка, а Том здивовано оглядав єдиний ярус міста. Він був менший за деякі будинки у Лондоні і, схоже, побудований з дерева кимось, чия теслярська майстерність обмежувалася вмінням вбити кілька цвяхів і сподіватися на краще. За мерією, схожою на повітку, височіли довгі, згорблені труби якогось експериментального двигуна.

— Ласкаво прошу! — спустившись з купи цегли, прокричав високий сивобородий чоловіку брудній коричневій мантії. — Вітаю у Спідвеллі! Я — Орм Рейланд, мер міста. Розмовляєте англіянською?

Естер підозріло відступила, але Томові старий здавався цілком приязним. Він ступив уперед і сказав:

— Сер, ми дуже голодні й шукаємо лікаря, який оглянув би ногу моєї подруги...

— Я тобі не подруга, — прошипіла Естер Шоу. — А з ногою все добре.

Але вона була вся бліда, а її обличчя лисніло від поту.

— У Спідвеллі немає лікарів, — засміявся Рейланд. — Жодного. А щодо харчів... Зараз тяжкі часи. Маєте щось на обмін?

Том поплескав по кишенях накидки. Він мав дещицю грошей, але не думав, що лондонські гроші мають якусь цінність для Орма Рейланда. Тут він намацав щось тверде. То був сіді, який він знайшов у Нутрі. Том витягнув його, подивився з сумом і простягнув старому. Він сподівався подарувати його Кетрін Валентайн, але наразі їжа була важливішою.

— Гарно! Дуже гарно! — визнав Орм Рейланд, покрутивши диск у руках, милуючись веселковим сяйвом. — Користі від цього небагато, але варто притулку й харчів на кілька днів. Їжа, правда, не найкраща, але ліпша за ніщо...

Він мав рацію: їжа була несмачна, але Том з Естер жадібно все проковтнули і простягнули миски по добавку.

— Готуємо здебільшого з водоростей, — пояснював Орм Рейланд, поки його дружина докладала в миски синювату бурду. — Вирощуємо їх у чанах під машинним відділенням. Та ще гидота, але не дає пуститися духу, коли знахідок мало, а якщо відверто, їх ніколи не було так мало, як тепер. Саме тому ми такі раді знайти цю купу мотлоху, в якій зараз борсаємося.

Том кивнув, відкинувся на спинку стільця і огледів житло Рейланда — крихітне приміщення, що нагадувало порожню зсередини голову сиру, геть не схоже на резиденцію мера. Врешті-решт, Орм Рейланд і не здавався мером. Потріпаний життям старий керував містом, де мешкали здебільшого його родичі: сини, доньки, онуки, небожі й племінниці та їхні дружини й чоловіки з інших міст, що зустрілися їм дорогою.

Але Рейланда складно було назвати щасливим.

— Важко керувати самохідним містом, — скаржився він. — Дуже важко, особливо зараз. Колись таке містечко, як Спідвелл, могло існувати цілком безтурботно, бо інші міста ним би не спокусилися. Але ті часи минули. Знайти здобич дуже складно, і всі навколо полюють на нас. Позавчора ми втікали від великого франкомовного рухомого міста. Скажіть, яка користь такому монстру від Спідвелла? Ми йому на один зуб. Але він усе одно гнався за нами.

— Схоже, ваше місто напрочуд швидкісне, — сказав Том.

— О, так, — підтвердив Рейланд, засяявши від гордості.

— Максимальна швидкість — сто миль на годину, — вставила його дружина. — Це досягнення Рейланда. Коли йдеться про ці велетенські двигуни, то він — справжній чарівник.

— Допоможіть нам, — попросив Том, нахилившись вперед. — Нам треба потрапити у Лондон, якомога швидше. Я певен, що ви здатні наздогнати його, а дорогою можуть трапитися ще якісь знахідки...

— Вибачай, хлопче, — сказав Рейланд і похитав головою. — Те, що скидає Лондон, не варте подорожі, принаймні не за цих часів. Зараз, коли здобич стала рідкістю, вони нічим не гребують. Пам’ятаю дні, коли по всіх мисливських угіддях стояли цілі терикони з брухту. Там можна було знайти щось пристойне! Але то було давно. — Він знизав плечима. — Крім того, я не наважуся наближатися ні до Лондона, ні до іншого міста. Нині їм не можна довіряти. Вони миттю накинуться на нас. Гам — і все! Ні, ні.

Том кивнув, намагаючись приховати розчарування. Він глянув на Естер, але та низько повісила голову і, здавалося, задрімала або знепритомніла. Він сподівався, що це через втому і ситість. Щойно він нахилився до неї спитати, чи все гаразд, Рейланд раптом сказав:

— Знаєш що, хлопче? Ми довеземо вас до торжища!

— Куди?

— До торжища! Це сходини містечок, два дні ходу звідси на південний схід. Нам усе одно треба туди.

— На торжищі чимало містечок збирається, — підтвердила місіс Рейланд. — І навіть якщо ніхто не захоче підкинути вас до Лондона, ви, напевне, знайдете крилатого крамаря, що погодиться. Хтось із них точно буде на торжищі.

— Я... — сказав Том і затнувся. Раптом йому стало зле. Кімната навколо немов здригнулася, а потім почала обертатися, наче зображення на несправній витріщайці. Він подивився на Естер і побачив, що вона сповзла зі стільця на підлогу. Хатні божества Рейландів всміхалися йому з вівтаря на стіні, один з них промовляв голосом Орма: «Там точно будуть повітроплави, Томе, на торжищі завжди повітроплави...»

— Може, ще водоростей, дорогенький? — запитала місіс Рейланд, і він упав на коліна. Її голос тепер лунав десь здалека.

— Цілу вічність чекати, поки воно подіє, правда ж, Ормі?

— Наступного разу треба класти більше, люба, — відповів Рейланд.

За якийсь час вирій візерунків на килимі піднявся, звився навколо Тома і занурив у сон — м’який, наче бавовна, сповнений снів про Кетрін.

7 ВИСОКИЙ ЛОНДОН

Над першим ярусом, над людними крамницями у Мейфері і на Пікаділлі, над майданом Квірка, де на гофрованій сталевій колоні гордо височіє статуя рятівника Лондона, місто увінчує верхній ярус — немов корона, підперта величезними стовпами. Це найменший, найвищий і найважливіший з усіх семи ярусів. Там стоять лише три будівлі, але то найвеличніші споруди Лондона. На кормі здіймаються вежі ратуші з конторами більш і менш впливових гільдій, де раз на місяць відбуваються збори їхньої ради. Навпроти розташована будівля, де ухвалюються найважливіші рішення: чорне скляне ікло Інженерію. Між ними пишається Святий Павло — стародавній християнський храм, відбудований Квірком, коли він перетворив Лондон на самохідне місто. Нині він являє собою сумне видовище — весь у риштуваннях і підпорах, позаяк у ті часи ніхто не припускав, що він буде у постійному русі, тож лондонські подорожі катастрофічно розхитали стародавні кам’яні стіни. Але невдовзі його знову відкриють для відвідувачів: гільдія інженерів обіцяла його відновити, і якщо прислухатися, можна почути шум дрилів і перестук молотків робочих.

Маґнус Кром також чує їх, поки його жук іде в тіні старого собору до Інженерію, і слабко, загадково усміхається.

Затемнені вікна Інженерію не впускають всередину сонячне світло. Металеві стіни освітлені холодним неоновим сяйвом, а в повітрі висить запах антисептика, що здається Крому блаженним полегшенням після смороду квітів і підстрижених газонів, що панує у високому Лондоні теплого весняного дня. Він входить у вестибюль, звертає увагу на молодого підмайстра, що негайно схиляє перед ним лису голову, і гаркає:

— Вези мене до докторки Твікс!

Монорейковий вагон уже чекає. Підмайстер допомагає лорд-меру сісти і везе його вгору спіральним узвозом, розташованим у самому центрі Інженерію. Вони проїжджають поверх за поверхом — кабінети, конференц-зали, лабораторії, де за тьмяним склом вгадувалися форми дивних машин. Куди б він не кинув оком, скрізь його інженери за роботою — досліджують фрагменти старотеху, проводять експерименти над щурами й собаками або водять зграйки дітей з безволосими головами, які вперше йдуть з гільдійських ясел на екскурсію у Нутро. У чистому й світлому святилищі своєї гільдії він почувається безпечно і вдоволено. Це нагадує йому, за що він так сильно любить Лондон і чому присвятив усе життя збереженню його руху.

Давно, коли Кром був ще молодим підмайстром, він читав похмурі прогнози, які прирікали самохідні міста на смерть через зникнення здобичі. Він поклав усе життя на те, щоб спростувати цю думку. Видертися на посаду очільника гільдії, а потім і в крісло лорд-мера було тільки початком. Його суворі закони про переробку і безвідходність стали тимчасовим рішенням. Лише тепер він був майже готовий розкрити свій справжній план.

Але спершу треба переконатися, що та дівка Шоу більше не стане йому на заваді.

Вагон зітхає гідравлікою і зупиняється біля однієї з верхніх лабораторій. Біля входу чекає кремезна, схожа на діжку жінка, що нервово переступає з ноги на ногу. Евадна Твікс — одна з найкращих інженерок Лондона. Вона нагадує чиюсь навіжену тітоньку й прикрашає лабораторію картинками з квіточками й цуценятами (пряме порушення правил гільдії), але в роботі безкомпромісна.

— Вітаю, лорд-мере, — безглуздо всміхається вона, вклоняючись. — Неймовірно рада вас бачити! Прийшли подивитися на моїх малюків?

— Я прийшов до Шрайка, — відрізає він і йде далі, поки вона крутиться позаду, немов листок у кільватері рухомого міста.

Вони йдуть через її лабораторію, повз сполоханих інженерів, що згинаються в поклонах, повз блискучі полиці з лабораторним начинням і столи, де ретельно відновлюють іржаві металеві остови. Команда докторки Твікс роками вивчає мисливців — воскреслих людей, чиї рештки інколи трапляються у Безкраю, — а знедавна вони роздобули дещо краще, ніж рештки.

— Ви завершили дослідження Шрайка? — питає Кром на ходу. — Ви певні, що він вже не має для нас користі?

— Я дізналася все, що могла, лорд-мере, — цвірінькає докторка. — Це неймовірний зразок технологій, але значно складніший, ніж йому потрібно. Він майже розвинувся в особистість. А його дивна манія, пов’язана з цією дівчиною... Я постараюся зробити нові моделі простішими. Може, варто його розібрати?

— Ні, — Кром зупиняється біля маленьких круглих дверей, торкається кнопки, двері роблять оберт і відчиняються. — Я дотримаю слова, що дав Шрайкові. Крім того, я маю для нього завдання.

За дверима, у темряві, стоїть запах мастила. Біля стіни нерухомо стовбичить висока постать. Щойно лорд-мер входить, її зелені очі загоряються, немовби фари.

— Містере Шрайк! — майже приязно вітається Кром. — Як почуваєтеся? Сподіваюся, ви не спали?

— Я НЕ СПЛЮ, — лунає голос з темряви — страшний і різкий, немов скрегіт іржавих шестерень. Навіть докторка Твікс, яка добре знає це створіння, здригається під прогумованим плащем.

— ЗНОВУ БУДЕ ОГЛЯД?

— Ні, Шрайку, — каже Кром. — Пам’ятаєте, про що ви попереджали мене під час нашої першої зустрічі півтора року тому? Про ту дівчину, Шоу?

— Я КАЗАВ, ЩО ВОНА ЖИВА І ЙДЕ У ЛОНДОН.

— Схоже, ви мали рацію. Вона з’явилася саме тоді, коли ви й казали.

— ДЕ ВОНА? ВІДДАЙТЕ ЇЇ МЕНІ!

— Боюся, це неможливо. Вона стрибнула у сміттєжолоб і повернулася в Безкрай.

Чутно тихе сичання, немов виток пари.

— Я МУШУ ЗНАЙТИ її.

Кром посміхається.

— Саме це я й сподівався почути. Один із гільдійських «Яструбів-90» — розвідувальних повітроплавів — вже чекає вас. Пілоти вирушать слідами міста туди, де вона впала. Якщо вона та її супутник мертві — добре. Якщо вони живі — вбийте їх і доставте тіла мені.

— ЩО ТОДІ? — питає голос.

— Тоді, Шрайку, — відповідає Кром, — я здійсню ваше заповітне бажання.

Для Лондона то були дивні часи. Місто все ще рухалося з високою швидкістю, немовби здобич була десь поруч, але на сірих, заболочених рівнинах мисливських угідь не було видно жодного містечка, тож усі губилися в домислах: що ж задумав лорд-мер?

— Не можна весь час так їхати, — чула Кетрін бурмотіння слуг. — На сході великі міста, що проковтнуть нас і самі лише кістки виплюнуть!

Але місіс Маллоу, економка, шепотіла у відповідь:

— Та що ти знаєш, С’юкі Блайндер? Самого містера Валентайна відправляють в експедицію, розвідати, що нас там чекає. Вони з Маґнусом Кромом знайшли якусь велику поживу, можеш не сумніватися!

Можливо, і була якась велика пожива, але ніхто не знав, яка саме, і коли Валентайн повернувся додому обідати після чергової наради гільдії інженерів, Кетрін спитала:

— Чому тебе відправляють у розвідувальний політ? Це робота навігаторів, а не найкращого археолога на світі. Це несправедливо!

Валентайн терпляче зітхнув.

— Лорд-мер довіряє мені, Кейт. Я скоро повернуся — через три тижні. Ходімо зі мною в ангар — подивимося, що П’юсі і Ґенч зробили з моїм повітроплавом.

За ті довгі тисячоліття, що минули з часів Шістдесятихвилинної війни, технології повітроплавання сягнули висот, про які Прадавні не могли навіть мріяти. Валентайн особисто замовив «Ліфт на 13-й поверх» і навіть частково оплатив його будівництво за гроші, що Кром заплатив йому за зразки старотеху, привезені з подорожі в Америку за двадцять років до того. Він казав, що це найкращий повітроплав, і Кетрін не мала причин сумніватися в його словах. Він, звісно, тримав його не на п’ятому ярусі з повітроплавами звичайних торговців, а у приватному ангарі за кількасот метрів від палацу Кліо.

Кетрін з батьком йшли туди через залитий сонцем парк. Ангар і металевий майданчик перед ним кишіли людьми й жуками, а П’юсі і Ґенч завантажували «Ліфт» провізією. Пес побіг вперед, щоб обнюхати ящики і бляшанки: консервоване м’ясо, підіймальний газ, ремкомплекти для пробоїн у корпусі, сонцезахисний крем, протигази, вогнетривкі костюми, рушниці, дощовики, теплий одяг, картографічне приладдя, переносні пічки, запасні шкарпетки, пластикові чашки, три надувні човни і коробку з написом «Патентовані брудоходи Пінка: Здолають усі перешкоди Пінкові брудоходи!»

В ангарі, у тіні, чекав розкішний повітроплав. Його лискуча, чорна броньована оболонка була накрита брезентом. Як завжди, Кетрін відчула захват на саму думку про те, що це здоровезне судно підніме батька аж у небо. А також і сум — через те, що він покидав її, і страх того, що він може не повернутися.

— Як би я хотіла полетіти з тобою! — сказала вона.

— Не цього разу, Кейт, — відповів батько. — Але той день настане.

— Це тому, що я дівчина? — спитала Кетрін. — Але яка різниця? У Прадавніх жінкам було дозволено все те, що робили чоловіки. Крім того, серед крилатих крамарів чимало жінок. Коли ти літав в Америку, в тебе також була жінка-пілот, я бачила її фотографії...

— Річ не в тому, Кейт, — сказав він, обіймаючи її. — Просто це небезпечна пригода. І я не хочу, щоб ти перетворювалася на такого ж старого авантюриста, як я. Ти маєш лишатися вдома, закінчити навчання й стати леді високого Лондона. А найбільше я хочу, щоб ти завадила Псу дзюрити на ящики з консервованим супом...

Коли вона відтягнула Пса й насварила його, вони сіли разом у тіні ангара, і Кетрін сказала:

— То ти розповіси, куди вирушаєш, якщо це так важливо й небезпечно?

— Я не повинен говорити про це, — сказав Валентайн і скоса подивився на неї.

— Припини! — засміялася вона. — Ми з тобою найкращі друзі, чи не так? Ти знаєш, що я нікому не розповім. Мені так цікаво, куди рухається Лондон! Усі в школі розпитують мене. Ми несемося на схід повним ходом уже багато днів. Ми навіть не зупинилися, коли поглинули Солтгук...

— Добре, Кейт, — погодився він. — Кром відправив мене на розвідку у Шань-Ґуо.

Шань-Ґуо були провідною нацією Ліги протирухівців — варварського альянсу, що панував на колишньому індійському субконтиненті і залишках Китаю, захищеному від голодних міст високими горами й болотами, які позначали східний кордон мисливських угідь. Кетрін проходила це на географії. У горах був лише один прохід, який прикривало грізне місто-фортеця Батмунх-Ґомпа, також знане як Щит-стіна, чиї гармати знищили сотню міст упродовж перших століть Руху.

— Чому? — спитала вона. — Лондону туди не можна!

— Я не казав, що ми рухаємося туди, — відповів Валентайн. — Але коли-небудь ми можемо піти на Шань-Ґуо, щоб зруйнувати їхні укріплення. Сама знаєш, що здобич вимирає. Міста починають голодувати і нападають одне на одного.

Кетрін затремтіла.

— Має бути якийсь інший вихід, — запротестувала вона. — Може, поговорити з лорд-мерами інших міст і якось домовитися?

Він лагідно засміявся.

— Боюся, це суперечить принципам муніципального дарвінізму, Кейт. Міста живляться містами. Але не хвилюйся: Кром — видатна людина, він знайде рішення.

Вона безрадісно кивнула. У батькових очах знову з’явився тривожний, зацькований вираз. Він так і не розповів їй про дівчину-вбивцю, а тепер вона здогадувалася, що він приховує щось іще — і про цю експедицію, і про плани лорд-мера. Може, це якось пов’язано? Вона не могла спитати прямо про те, що підслухала в атріумі, не виказавши себе, тому спитала навмання, щоб побачити його реакцію.

— Є якийсь зв’язок з тією страшною дівчиною? Вона з Шань-Ґуо?

— Ні, — коротко відповів Валентайн і зблід. — Вона мертва, Кейт, не переймайся через неї.

Він швидко підвівся.

— Я лечу ще через кілька днів, тож не гаймо часу. Посидимо біля вогнища, поїмо тости з маслом, згадаємо давніші часи і забудемо... забудемо цю бідолашну спотворену дівчину.

Вони взялися за руки й пішли садом. На мить їх накрила тінь: це з Інженерію відлетів «Яструб-90».

— Бачиш? — сказала Кетрін. — Гільдія інженерів має власні повітроплави. З боку Маґнуса Крома жорстоко розлучати мене з тобою.

Але батько мовчки прикрив очі рукою і дивився на білий повітроплав, що облетів навколо верхнього ярусу і швидко попрямував на захід.

8 ТОРЖИЩЕ

Томові снилася Кетрін. Вони трималися за руки і йшли знайомими залами музею, але поруч не було жодного куратора чи гільдійця. Ніхто не казав: «Відполіруй підлогу, Натсворсі» чи «Зітри пил з посуду 43-го століття». Він показував їй музей як господар, а вона з усмішкою слухала про макети повітроплавів і модель Лондона у розрізі. Десь лунала дивна музика, що нагадувала стогін, і лише у залі природознавства вони зрозуміли, що їм співає великий синій кит.

Сон пройшов, але пісня кита лунала й далі. Том лежав на хиткій дощатій підлозі, між таких самих дощатих стін. Ранкове сонце пробивалося через щілини між дошками, він чув божевільну какофонію у виконанні оркестру труб і патрубків, хаотично розкиданих під стелею. То була каналізація Спідвелла, чиє бурчання й грюкіт юнак переплутав з піснею кита.

Він повернувся і роздивився крихітне приміщення. Естер сиділа, прихилившись до протилежної стінки. Вона побачила, що він прокинувся, і кивнула.

— Де я? — простогнав він.

— Не чекала таке почути, — сказала вона. — Мені здавалося, це буває тільки в книжках. «Де я?» Дуже цікаво.

— Ні, справді, — запротестував Том, дивлячись на грубі стіни і вузькі металеві дверцята. — Це Спідвелл? Що сталося?

— Їжа, ясна річ, — відповіла вона.

— Гадаєш, Рейланд щось підсипав? А навіщо?

Він підвівся і пішов горбастою підлогою до дверей. — Не парся, — попередила Естер. — Замкнено. Том усе одно посмикав двері. Дівчина мала рацію. Він припав до щілини у стіні і побачив вузенькі дощаті містки, що мерехтіли, немов зображення на витріщайці — то була тінь одного з коліс Спідвелла. Повз них проносився пейзаж Безкраю. Місцевість стала більш кам’янистою і крутою.

— Щойно зійшло сонце, ми вирушили на південний схід, — втомлено пояснила Естер, хоча він не встиг нічого запитати. — Напевне, навіть раніше, але тоді я ще не прокинулася.

— І куди нас везуть?

— А мені звідки знати?

Том сів і прихилився до тремкої стіни.

— Ну, все, — сказав він. — Лондон, мабуть, за сотні миль звідси. Я ніколи не повернуся додому!

Естер промовчала. Вона була бліда, і її шрами стали ще помітніші, а дошка під пораненою ногою просякла кров’ю.

Минула година, потім друга. Інколи містками хтось проходив, і тоді тіні закривали тоненькі смужки світла, що падало всередину. Труби щось собі бурмотіли. Раптом Том почув, як відмикають замок. Унизу дверей відчинилася заслінка, і в ній показалося обличчя.

— Усе гаразд?

— Гаразд? — закричав Том. — Яке може бути «гаразд»?

Він поповз до дверей. Рейланд стояв рачки, зазираючи через люк (Том здогадався, що то, найімовірніше, колись були дверцята для кота). За ним виднілися чоботи його людей, що стояли на варті.

— За що ви так з нами? — спитав Том. — Ми ж вам нічого лихого не заподіяли!

Старий мер трохи збентежився.

— Твоя правда, хлопче, але зараз важкі, жорстокі часи. Керувати самохідним містом тяжко. От ми й схопили вас. Продамо вас у раби, ось як. Такі справи. На торжищі будуть рабовласницькі міста, їм вас і продамо. А що робити? Нам потрібні запчастини для двигунів, інакше не втекти від більших міст...

— Продасте? — Том чув про міста, де раби працюють у машинних відділеннях, але це здавалося йому чимось таким далеким і чудернацьким, що він і подумати не міг, що така доля може спіткати і його. — Я мушу дістатися Лондона! Ви не можете мене продати!

— О, за тебе дадуть незлі гроші, — сказав Рейланд, так, немов це мало втішити Тома. — Вродливий, здоровий хлопчина. Я подбаю, щоби ти потрапив у гарні руки. А от щодо твоєї подруги не певен: вона напівмертва, та й на вигляд не картина олією. Спробуємо продати вас разом — два за ціною одного, так би мовити.

Він штовхнув усередину дві круглі залізні миски — на кшталт тих, що з них годують собак: в одній була вода, в іншій — ті самі синюшні водорості.

— Їжте! — сказав він безжурно. — Щоб на аукціоні були ситі й гарні. Десь під вечір ми вже будемо на торжищі, а вранці вас продамо.

Том спробував було запротестувати:

— Але...

— Так, знаю, мені страшенно прикро, але що вдієш? — сумно сказав Рейланд. — Важкі часи, сам розумієш.

Дверцята зачинилися.

— А мій сіді? — крикнув Том.

Відповіді не було. Він почув голос Рейланда, який щось говорив до вартового, а потім запала тиша. Том склав руки ківшиком, випив води і поніс миску Естер.

— Треба втікати, — сказав він.

— Як?

Том огледів їхню камеру. Ломитися у двері марно: на них замок, а біля них — варта. Він вдивлявся у труби під стелею, доки не заболіла шия. Деякі з них були доволі великі завширшки, щоби пролізти, от тільки він не знав, як у них потрапити — навіть дотягнутися до них не міг. І хай там як, він не уявляв, як буде лізти у тій густій рідині, що булькала усередині. Він переніс увагу на стіну і взявся обмацувати дошки. Коли ж нарешті знайшов одну, що погано трималася, то почав потроху її розхитувати.

То була довга, важка і болісна праця. Том позаганяв скалки у пальці, піт заливав його обличчя, і він змушений був зупинятися щоразу, коли на містках хтось з’являвся. Естер мовчки дивилася на нього, і хлопець аж розізлився через те, що вона не допомагає. Ввечері, коли небо почервоніло, він проламав отвір, у який можна було просунути голову.

Переконавшись, що поруч ні душі, він визирнув в отвір. Спідвелл рухався у тіні високих скель — остовів старих гір, підточених містами. Далі розташовувався природний амфітеатр — заглиблення між кам’яними шпилями, — заповнений містами. Том ніколи не бачив стільки торгових містечок і рухомих селищ в одному місці.

— Приїхали! — сказав він Естер. — Це і є торжище!

Спідвелл сповільнювався і маневрував, зупинившись між пошарпаним вітрильним селищем і чималим торговим містом. Том чув, як сусіди вітають Спідвелл, питають, звідки вони приїхали і що привезли на продаж.

— Брухт, — пролунав голос місіс Рейланд,—дрова, файний сіді і двох дужих, свіжих, здорових і молодих рабів!

О Квірку, пробурмотів Том, стараючись розширити отвір.

— Ти туди не пролізеш, — сказала Естер, яка завжди чекала найгіршого і зазвичай не помилялася.

— Могла б допомогти, а не просто сидіти й дивитися! — відрізав Том, і одразу пошкодував, адже бачив, що їй дуже зле. Що робити, якщо їй не стане сил на втечу? Він не міг піти у Безкрай і покинути її тут. Але якщо він залишиться, то стане рабом в одному з цих бридких містечок!

Він змусив себе облишити ці думки і заходився далі виламувати дошки. Небо надворі потемніло, і зійшов місяць. З торжища доносилися музика і сміх, а за якийсь час він почув кроки на містках — люди Рейланда пішли розважатися в інші міста. Він щосили старався розширити отвір, намагався розхитати дошки, підважити їх іржавим цвяхом, але все було марно. Нарешті він у відчаї обернувся до Естер і прошепотів:

— Допоможи, будь ласка!

Дівчина заледве підвелася і пошкутильгала до нього. У неї був хворобливий вигляд, але не настільки, як йому здавалося раніше. Схоже, вона берегла сили до темряви, коли, нарешті, можна буде втекти. Вона обмацала краї отвору, що його він розколупав, і кивнула. Потім, спершись усією вагою на Томове плече, вона вдарила здоровою ногою в стіну. Удар, ще удар — і дошки біля отвору піддалися й тріснули, а після третього цілий шматок стіни впав на містки.

— Я теж так міг! — сказав Том, визираючи за стіну й дивуючись, чому йому це навіть не спало на думку.

— Але ж не зробив чомусь, — зауважила Естер, і на її обличчі з’явився натяк на усмішку. Том вперше бачив, як вона всміхається. Усмішка вийшла спотворена й крива, але він зрадів. Може, він хоч трохи їй подобається, і вона перестане сприймати його як зайвий клопіт.

— Ну ж бо, — сказала вона, — ти йдеш чи ні?

За сотні миль звідти Шрайк помічає щось у залитій місячним сяйвом багнюці. Він дає сигнал пілотам гільдії інженерів, ті кивають, бурчать щось під ніс і спрямовують «Яструб-90» на посадку.

— Що тепер? Скільки ще літати по власних слідах доки він визнає, що малі мертві?

Але вони ремствують тихесенько: бояться Шрайка.

Відкривається люк, і Шрайк виходить із повітроплава. Його зелені очі зиркають в усі боки, доки він не знаходить те, що шукає: шматок білої тканини, мокрий від дощу, наполовину закопаний в бруд.

— ЕСТЕР ШОУ БУЛА ТУТ, — каже він, звертаючись до Безкраю, і заходиться її винюхувати.

9 «ДЖЕННІ ГАНІВЕР»

Спершу здавалося, що фортуна на їхньому боці. Вони швидко прослизнули ледь освітленими містками і зникли в тіні коліс Спідвелла. Вони бачили темні силуети інших міст, де у вікнах горіло світло, а в одного — гірничого містечка на краї торжища — на верхній палубі палала ватра, і там саме йшла шумна гульба.

Вони прокралися вздовж борта Спідвелла, туди, де було перекинуто містки до сусіднього торговельного містечка. Воно не охоронялося, але було яскраво освітлене, і щойно вони перейшли туди, як хтось позаду крикнув:

— Гей! Гей! Дядьку Рейланд! Раби втікають!

Вони побігли — точніше, побіг Том і потягнув за собою Естер, кожен крок якої супроводжувався стогоном і важким диханням. Вони піднялися сходами, пройшли по містках, повз вівтар Перипетії, богині мандрівних міст, і опинилися на ринковій площі, де стояли великі залізні клітки, у яких подекуди сиділи нещасні раби, що чекали на продаж. Том сповільнився й удав із себе безтурботного роззяву, водночас прислухаючись до переслідувачів. Але позаду було тихо. Можливо, Рейланди передумали гнатися за ними, а може, переслідувати когось на території інших міст заборонялося — Том не знав правил торжища.

— Ходімо на ніс, — сказала Естер, відпускаючи його руку і піднімаючи комір, щоби прикрити обличчя. — Якщо пощастить, там буде аеропристань.

Їм таки пощастило. На носі розташовувався майданчик, де стояло з пів десятка невеличких повітроплавів, чиї темні, наповнені газом балони нагадували сплячих китів.

— Хочеш викрасти повітроплав? — прошепотів Том.

— Тільки якщо ти вмієш ним керувати, — кволо відповіла Естер. — Отам кафе повітроплавців. Спробуємо домовитися про політ, як звичайні люди.

Кафе влаштувалося у старезній, проржавілій гондолі, прикріпленій шворнями до палуби. Під смугастим навісом стояло кілька залізних столиків. Там горіли гасові лампи, а в кріслі дрімав старий повітроплавець. Єдиною відвідувачкою була зловісна жінка східної зовнішності у довгому червоному шкіряному плащі, що сиділа в тіні біля бару. Попри темряву на ній були темні окуляри з маленькими, немов надкрилля жука, чорними скельцями. Коли Том підійшов до шинквасу, вона подивилася на нього.

Коротун із довжелезними обвислими вусами, який полірував склянки, без цікавості глянув на Тома, коли той сказав:

— Я шукаю транспорт.

— Куди?

— У Лондон, — відповів Том. — Ми з подругою мусимо повернутись у Лондон, тож треба вилетіти сьогодні ж.

— У Лондон, кажеш? — вуса коротуна заворушилися, немов хвости двох білок, якби їх запхали йому в носа і вони усвідомили, що потрапили аж ніяк не в дупло. — Там можуть сідати тільки повітроплави з дозволом лондонської гільдії торговців. У нас вони не водяться. Стейнз — не таке поважне місто.

— Я могла би вам допомогти, — почувся тихий голос з іноземним акцентом з-за Томової спини. Жінка у червоному плащі непомітно підійшла до нього — струнка й вродлива, з білими плямами у короткому чорному волоссі, що робило його схожим на борсуче хутро. В лінзах її окулярів танцювали вогні гасових ламп, а коли вона посміхнулася Томові, він помітив червоні цятки в неї на зубах.

— Я не маю лондонської ліцензії, але лечу в Аерогавань. Там ви знайдете повітроплав, що доправить вас на місце. Гроші у вас є?

Про це Том не подумав. Він сунув руку в кишеню накидки і витяг дві банкноти з обличчям Квірка на лицьовому боці, а з виворітного суворо дивився Маґнус Кром. Він поклав їх туди того дня, коли випав з Лондона, бо збирався купити щось під час святкування у Кенсінґтонських садах. Тут, у мерехтливому світлі гасових ламп, вони здавалися недоречними, немовби були іграшковими.

Жінка, схоже, була тієї ж думки.

— Ага, — сказала вона, — двадцять квірків. Але витратити їх можна тільки у Лондоні. Мало користі для бідної небесної мандрівниці. Може, золото маєте? Чи старотех?

Том знизав плечима і щось пробурмотів. Бічним зором він помітив, як між столиків пропихаються нові відвідувачі.

— Дивіться, дядьку Рейланд! — почув він голос. — Ось вони! Спіймалися!

Том обернувся і побачив Рейланда з кількома хлопцями, що тримали в руках важкі палиці. Він схопив Естер, яка, ледь притомна, прихилилася до шинквасу. Один зі спідвелльців хотів стати в них на шляху, але жінка у червоному плащі зупинила його зі словами:

— Це мої пасажири. Ми саме домовлялися про ціну.

— Це наші раби! — крикнув Рейланд, відштовхуючи її. — Том Нітсворсі і його подруга. Ми знайшли їх у Безкраю, цілком чесно! Це наша здобич...

Том тягнув Естер по металевій палубі уздовж сходів, що вели до причалів, де стояли пришвартовані повітроплави. Він чув, як люди Рейланда розділилися і кинулися за ними, викрикуючи щось один одному, а потім пролунали кректання і звук удару, коли один із них упав. Том зрадів, хоча і розумів, що інші їх невдовзі наздоженуть.

Він потягнув Естер за собою короткими залізними сходами на причальний майданчик. У деяких повітроплавах горіло світло, і в Тома промайнула відчайдушна думка — увірватися в один із них і змусити везти їх у Лондон. Але він не мав зброї, та й зрештою не встиг навіть подумати, чим можна її замінити, як почув кроки на сходах і голос Рейланда:

— Не робіть дурниць, містере Нітсворсі! Я не хочу завдавати вам шкоди, — сказав він і додав, звертаючись до когось з помічників: — Фреде! Я загнав цих паршивців у кут. Фреде?

Том відчув, що його покидає остання надія. Тікати не було куди. Він покірно стояв на місці і дивився, як у світлі, що лилося з ілюмінатора сусіднього повітроплава, з’явився Рейланд з палицею в руці. Естер прихилилася до причальної корби і застогнала.

— Усе чесно, — сказав Рейланд, який, схоже, сприйняв її стогін за скаргу. — Я сам не прибічник рабства, але часи важкі, і ми вас зловили, цього ніхто не заперечить...

Раптом Естер ворухнулася — швидше, ніж Том міг собі уявити. Вона витягнула металевий важіль з корби і замахнулася на Рейланда. Палиця випала в нього з руки і вдарилася об палубу зі звуком металофона, важіль просвистів у повітрі і вдарив Рейланда по голові.

— Ой! — заволав він і впав.

Естер ступила вперед і знову замахнулася важелем, щоби розкроїти старому череп, але Том схопив її за руку.

— Стій! Ти вб’єш його!

— То й що? — вона замахнулася на нього, вишкіривши зуби, немов недоумкувата мавпа. — То й що?

— Він має рацію, дорогенька, — промовив лагідний голос. — Немає потреби його добивати.

З темряви з’явилася та жінка з бару, поли її довгого червоного плаща розліталися на ходу.

— Краще вам сісти у мій корабель, поки сюди не дісталися його люди.

— Ви казали, що в нас замало грошей, — нагадав Том.

— Замало, містере Нітсворсі, — відповіла авіаторка. — Але я не можу просто дивитися, як вас забирають, щоби продати в раби. Я сама колись була рабинею, тому раджу уникати цього за будь-якої можливості.

Вона зняла окуляри. Її очі були темні, мигдалеподібні, а коли вона усміхалася, у кутиках з’являлася сітка мімічних зморщок.

— Крім того, — додала вона, — ви мене інтригуєте. Яких пригод шукає лондонець у мисливських угіддях?

Вона простягла Томові руку — тендітну, засмаглу, з тонкою шкірою, під якою вгадувалися сплетіння кісток і сухожилків.

— Звідки нам знати, що ви не зрадите нас так само, як Рейланд? — запитав він.

— Ви не можете цього знати, — розсміялася вона. — Вам доведеться довіритися мені.

Після Валентайна і Рейландів Том відчував, що вже нікому не зможе довіряти, але ця дивна чужоземка була його останньою надією.

— Добре, — сказав він. — Але Рейланд неправильно мене назвав. Я Натсворсі.

— Мене звуть Фенґ, — відповіла жінка. — Міс Анна Фенґ.

Вона так і стояла з простягнутою рукою, немовби до переляканої тваринки, яку вона хоче приручити, і так само усміхалася тією ж тривожно-червоною посмішкою.

— Мій корабель на шостому причалі.

Вони пішли за нею, і в густих тінях під причалами побачили супутників Рейланда, що лежали серед колон, похиливши голови, немов п’яні.

— Вони що...? — прошепотів Том.

— У відключці, — сказала міс Фенґ. — Я трохи переборщила.

Том хотів переконатися, чи все з ними гаразд, але вона швидко піднялася сходами на шостий причал, і вони рушили за нею. Корабель, що висів на якорі, не нагадував той повітряний кліпер, який Том сподівався побачити. То був пошарпаний червоний аеростат з іржавими коробами двигунів, прикріплених шворнями до дощатої гондоли.

— Це ж брухт якийсь! — ахнув він.

— Брухт? — засміялася міс Фенґ. — «Дженні Ганівер» зібрана з уламків найкращих повітроплавів! Силікошовковий аеростат стояв на кліпері з Шань-Ґуо, подвійні авіаційні двигуни «Жене-Каро» — на паризькому бойовому кораблі, броньовані паливні баки — на військовому дирижаблі зі Шпіцбергена... Що тільки не знайдеш на звалищах...

Вони піднялися сходнями й опинились у тісній, пропахлій прянощами гондолі. То був вузенький циліндр, у носі якого розташувалася кабіна, а в хвості — каюта міс Фенґ. Між ними втиснулися ще кілька кают. Томові доводилося постійно нахилятися, щоб не врізатися головою в шухляди під стелею і не заплутатися у підозрілих жмутах дротів, що звисали з різноманітних пристроїв, але авіаторка моторно пересувалася у цьому лабіринті і щось бурмотіла під носа незнайомою мовою, поки клацала перемикачами, натискала важелі і вмикала якісь прилади, чиє зелено сяйво робило кабіну схожою на акваріум. Вона розсміялася, коли помітила тривогу Тома.

— Це аеросперанто, найбільш розповсюджена мова у небі. В дорозі часто стає самотньо, от я і призвичаїлася сама із собою розмовляти...

Вона потягнула останній важіль, в гондолі почувся скрип і зітхання паливних хлипаків. З ляскотом розблокувалися магнітні швартові скоби, і раптом ожила рація, з якої почувся голос:

— «Дженні Ганівер», говорить управління порту міста Стейнз. Зліт заборонено!

Але «Дженні Ганівер» не потребувала чийогось дозволу. Коли вони піднялися у нічне небо, Том відчув, що в нього немов перевернувся шлунок. Він пробрався до ілюмінатора і побачив, як торгове місто меншає і віддаляється. Потім він уздрів Спідвелл, а невдовзі і все торжище лежало перед ним, немов макет у музеї.

— «Дженні Ганівер», — наполягав гучномовець, — негайно поверніться до причалу! Міська рада Спідвелла вимагає, щоб ви віддали пасажирів, інакше нам доведеться...

— Зануди! — процідила міс Фенґ і вимкнула рацію.

Саморобна установка на даху будівлі у Спідвеллі виплюнула в них зграйку шипучих ракет. Три з гарчанням пролетіли повз, четверта вибухнула з правого борту, від чого гондола заколихалася, немов маятник, а п’ята розірвалася ще ближче. Анна Фенґ тільки повела бровою, але Том з Естер кинулися ховатися, наче перелякані кролики. А ще через кілька хвилин лету їх було вже не дістати. «Дженні Ганівер» піднялася у холодне і ясне нічне небо, а торжище перетворилося на далеку пляму світла, яке невдовзі закрили хмари.

10 «ЛІФТ НА 13-Й ПОВЕРХ»

Тієї ночі у Лондоні дощило, але на світанку небо прояснилося, стало прозоре й бліде, як тиха вода, тільки дим міських двигунів здіймався у безвітряний простір. Палуби, мокрі від роси, виблискували, а всі прапори першого ярусу безвольно повисли на щоглах. Стояв погожий весняний ранок — ранок, якого чекав Валентайн і якого так боялася Кетрін: ідеальна погода для повітроплавства.

Хоча година була рання, на першому ярусі почав збиратися натовп охочих подивитися зліт «Ліфта на 13-й поверх». Коли Ґенч супроводжував їх з батьком до пристані, вона побачила, що Коло-парк також залюднений — здавалося, весь Лондон зібрався проводити Валентайна. Ніхто, звісно, не знав, куди він прямує, але місто впевнено рухалося на схід, і міські пліткарі не замовкали ані вдень, ані вночі: усі були певні, що експедиція Валентайна пов’язана з якоюсь великою здобиччю, яку лорд-мер сподівався наздогнати у центральній частині мисливських угідь.

Для членів магістрату і гільдійці в звели тимчасові помости, і після прощання з батьком серед метушні ангара Кетрін із Псом приєдналася до істориків, втиснувшись між Чадлі Помроєм і доктором Аркенґартом. Навколо зібралося все значне панство міста: строгі чорні мантії батьківської гільдії, пурпурні накидки гільдії торговців, похмурі навігатори у зелених мундирах і ряди інженерів у білих прогумованих плащах з каптурами, схожими на кумедні ластики. З’явився навіть Маґнус Кром зі стародавнім ліврейним ланцюжком на тонкій шиї — символом його високої посади.

Кетрін шкодувала, що всі вони не залишилися вдома. Складно прощатися з рідною людиною в оточенні галасливого натовпу, який вимахує прапорцями і шле повітряні поцілунки. Вона погладила Пса по гулястій голові й сказала:

— Дивися, батько йде до східника. Зараз запустить двигуни.

— Хоч би все пройшло добре, — пробурмотів доктор Аркенґарт. — Подейкують, ці повітроплави інколи вибухають без причини.

— Може, нам краще відійти? — засумнівалася міс Плім, балаклива кураторка музейної зали меблів.

— Дурниці, — сердито відрізала Кетрін. — Усе буде добре.

— Так, Аркенґарт, стулися, старий ти пеньок, — раптом підтримав її Чадлі Помрой. — Не бійтеся, міс Валентайн. У вашого батька найкращий повітроплав і найвправніші пілоти на світі. Нічого не повинно статися.

Кетрін вдячно всміхнулася йому, але про всяк випадок схрестила пальці. Пес відчув її настрій і тихенько заскиглив.

З ангара почулися звуки задраюваних люків і торохтіння східників. На помості запанувала вичікувальна тиша. Високий Лондон, що зібрався на краю ярусу, затамував подих. Оркестр заграв «Прав, Лондінію», і персонал з ангара заходився витягати «Ліфт на 13-й поверх» — стрілоподібне чорне судно, броньована обшивка якого блищала, мов шовк. Валентайн махав рукою з відкритого майданчика на кормі гондоли. Він привітав свою наземну команду, людей на прикрашених прапорами помостах, а потім подивився просто на Кетрін, безпомильно знайшовши її обличчя серед інших.

Вона шалено замахала у відповідь, а натовп заревів, коли двигуни «Ліфта на 13-й поверх» зайняли вихідний стан. Екіпаж на землі віддав швартові линви, пропелери почали обертатися, здійнявши завірюху з конфеті, і величезне судно здійнялося в повітря. Підмайстри-історики розгорнули транспарант із написом «Вітаємо з Валентайновим днем!», а овації дедалі гучнішали, немовби натовп був переконаний, що саме їхній ентузіазм тримає славетного дослідника у повітрі.

— Ва-лен-тайн! Ва-лен-тайн!

Але Валентайн не звертав уваги ані на шум, ані на прапори. Він стояв і дивився на Кетрін, піднявши руку в прощальному жесті, аж доки повітроплав набрав висоту, а за якийсь час зник з очей.

Коли «Ліфт» перетворився на цятку в небі, а люди почали розходитися, Кетрін витерла сльози, потягнула Пса за шворку і попрямувала додому. Вона вже нудьгувала за батьком, але в неї з’явився план. За його відсутності вона довідається про ту загадкову дівчину, дізнається, хто вона і чому він так її злякався.

11 АЕРОГАВАНЬ

Коли Том умився, поспав і перекусив, йому здалося, що пригоди — це не так і погано. На світанку він уже почав забувати про муки подорожі через багно і ув’язнення у Спідвеллі. Краєвид з кабіни «Дженні Ганівер» — гори хмар, визолочені вранішнім сонцем, — навіть трохи втамував біль, якого йому завдала зрада Валентайна. А під час сніданку, попиваючи в кабіні разом із міс Фенґ гарячий шоколад, він відчув, що насолоджується життям.

Щойно «Дженні Ганівер» опинилася на безпечній відстані від ракет Спідвелла, авіаторка огорнула їх усмішками й турботою. Вона поставила повітроплав на автопілот, дала Томові підбиту вовною ковдру і влаштувала йому постіль у трюмі — відсіку в аеростаті, де зберігався вантаж тюленячих шкір зі Шпіцбергена. Потім вона повела Естер у лазарет, де обробила їй ногу. Том зазирнув туди після сніданку і побачив, що дівчина міцно спить, вкрита білим простирадлом.

— Я дала їй знеболювальне, — пояснила міс Фенґ. — Вона спатиме ще кілька годин, не переймайся нею.

Том подивився на обличчя сплячої Естер. Чомусь йому здавалося, що вона матиме кращий вигляд, коли умиється, поїсть і їй перебинтують ногу, але, звісно, вона зоставалася такою ж потворною.

— Цей паскуда Валентайн добряче її споганив, — сказала авіаторка, коли повернулася у кабіну і сіла за штурвал.

— Звідки ви знаєте про Валентайна? — спитав Том.

Усі чули про Тадея Валентайна, — розсміялася вона. — Я знаю, що це найкращий історик Лондона, і також знаю, що це лише прикриття для його справжнього заняття як таємного агента Крома.

— Неправда! — вихопилось у Тома, який усе ще інстинктивно прагнув захистити свого колишнього героя. Але експедиції Валентайна завжди супроводжували чутки, буцімто вони не обмежуються самою археологією, і тепер, коли Том побачив справу його рук навіч, він повірив у них. Він зашарівся, соромлячись і за Валентайна, і за себе, і за те, що колись так його звеличував.

Міс Фенґ дивилася на нього зі слабкою співчутливою усмішкою.

— Вчора, поки я обробляла рану Естер, вона чимало мені розповіла, — м’яко сказала вона. — Вам дуже пощастило, що ви вціліли.

— Знаю, — кивнув Том, але все одно зніяковів через те, що Естер розповіла все незнайомці.

Він усівся у штурманському кріслі і роздивлявся прилади: загадковий розсип кнопок, перемикачів і важелів, позначених підписами на аеросперанто, англіянській і китайській. Над ними, на переділці, висів невеличкий лакований вівтар, прикрашений червоними стрічками й портретами предків міс Фенґ. «Напевне, цей усміхнений маньчжурський крилатий крамар — її батько, — подумав Том. А ця рудоволоса леді з Крижаної пустки — її мати?»

— Скажи мені, Томе, — почала міс Фенґ, спрямовуючи судно іншим курсом, — куди рухається Лондон?

То було несподіване запитання.

— Я не знаю! — сказав Том.

— Ти повинен щось знати, — засміялася вона. — Ваше місто покинуло своє укриття на заході, перетнуло перешийок, а тепер мчить у центр мисливських угідь, немов кажан, що йому дупку підпалили. Ти мав би знати, що за чутки у вас ходять. Чи ні?

Її вузькі очі скосилися на Тома, який нервово облизував губи, не певний, що саме відповісти. Він ніколи не звертав уваги на дурні казочки про те, куди рухається Лондон, що їх переповідали інші підмайстри. Він і справді нічого не знав. А навіть якби і знав — чи варто було розповідати про плани свого міста загадковій східній авіаторці? А якщо міс Фенґ в обмін на винагороду переповість їх якомусь більшому місту, і те більше місто влаштує засідку? Але якщо він нічого не скаже, вона може й викинути його з повітроплава, навіть не приземлившись!

— Здобич! — випалив він. — У гільдії навігаторів кажуть, що в центрі мисливських угідь багато здобичі.

Її червона посмішка стала ще ширшою.

— Справді?

— Я це чув від самого головного навігатора, — сказав Том. Він потроху осмілів.

Міс Фенґ кивнула з усмішкою і потягнула довгий мідний важіль. В аеростаті загуркотіли газові хлипаки, і Томові аж заклало вуха, коли «Дженні Ганівер» почала спускатися крізь щільний шар білих хмар.

— Зараз покажу тобі центр мисливських угідь, — вона засміялася і подивилася на карти, прикріплені до переділки поруч з вівтарем.

Вони спускалися нижче й нижче, хмари рідшали й розступалися, і скоро Том побачив Безкрай, що розкинувся внизу, немов зім’ятий аркуш сіро-коричневого паперу, карбований довгими блакитними смугами — слідами, що залишили гусениці незчисленних міст, у яких збиралася вода. Він злякався — вперше після того, як повітроплав відчалив від Стейнза, але міс Фенґ пробурмотіла:

— Тобі нема чого боятися, Томе.

Він заспокоївся і зосередився на приголомшливому видовищі. На півночі виднівся холодний блиск Крижаної пустки і темні конуси вогнедишних гір Тангойзер. Він видивлявся Лондон і нарешті побачив його — дрібну сіру пляму, за якою хмарою здіймалася курява, — значно далі, ніж він сподівався. Тут і там на рівнині виднілися цятки інших міст — деякі рухалися рівниною, інші ж причаїлися у тіні напівз'їдених гірських кряжів, — але не так багато, як він собі уявляв. На південному сході міст зовсім не було: над заболоченою місцевістю стояв туман, а далі мерехтіла вода. Авіаторка вказала туди.

— Це велике континентальне Хазацьке море. Певна, ти чув стару співанку, — сказала авіаторка і проспівала фальцетом: «Не ходи, не ходи до Хазацького моря, як потрапиш туди — нахлебчешся горя...»

Але Том не слухав. Він помітив дещо набагато страшніше за море.

Просто під ними, у тіні «Дженні Ганівер», стояв кістяк мертвого міста. Він покоївся на землі, пошрамованій гусеницями сотень менших містечок, жахітно нахилившись, і коли «Дженні Ганівер» знизилася, щоби краще його роздивитися, Том зрозумів, що його гусениці й нутрощі зникли, а палубні помости обдирає юрба містечок, що комашилися у тіні нижнього ярусу. Вони видирали щелепами шматки іржавого заліза або висаджували зграйки утильників, і спалахи їхніх ацетиленових різаків мерехтіли у глибинах мертвого міста, немов святкові ліхтарі на ялинках, якими прикрашали домівки на Квірк-вечір.

Раптом одне з містечок вкрили клуби диму, і до них полетіла ракета, що вибухнула за сто метрів під повітроплавом. Руки міс Фенґ так і затанцювали над приладами, і Том відчув, що судно знову підіймається.

— Половина падальників у мисливських угіддях розбирають рештки Моторополіса, — сказала вона, — а це не надто гостинна братія. Стріляють в усіх, хто з’являється поруч, а коли нікого нема — то одне в одного.

— Як же ж так сталося? — спитав Том, витріщаючись на гігантський скелет міста, від якого віддалялася «Дженні Ганівер».

— Місто вмерло з голоду, — пояснила авіаторка. — Скінчилося пальне, і коли місто знерухоміло, зграйка менших містечок заходилася розбирати його. Вони харчуються ним уже кілька місяців, а невдовзі, найімовірніше, з’явиться більше місто і покінчить із ним. Як бачиш, Томе, у центрі мисливських угідь здобичі замало, тож навряд чи Лондон покинув схованку, сподіваючись чимось тут поживитися.

Том обернувся, щоб востаннє подивитися на мертве місто. Побачив, як зграйка дрібних передмість атакувала міста-падальники на північному заході, вираховуючи найслабші й найповільніші, але він не встиг роздивитися детальніше, оскільки «Дженні Ганівер» здійнялася вище у чисте захмарне небо, а скелет Моторополіса зник з поля зору.

Міс Фенґ глянула на нього з незмінною усмішкою, але в її очах з’явилися дивні іскорки.

— Якщо Маґнус Кром вирушив не по здобич, — сказала вона, — то що він тоді шукає?

Том похитав головою.

— Я всього лише підмайстер-історик, — зізнався він. — Третього класу. Я навіть не розмовляв з головним навігатором.

— Естер згадувала про дещо, — не відставала авіаторка. — Штуку, яку Валентайн забрав у Ті бідолашних батьків. Зветься «МЕДУЗА». Дивна назва. Чув щось про неї? Може, знаєш, що це означає?

Том знову похитав головою, але вона уважно дивилася йому в очі, і йому здалося, що вона зазирає йому просто в душу. Раптом вона засміялася.

— Байдуже. Я маю довезти вас до Аерогавані, а там знайдемо судно, що повезе вас додому.

Аерогавань! Одне з найвідоміших міст усієї Самохідної доби. Коли того вечора у рації пролунав сигнал його самонавідного маяка, Том негайно побіг у кабіну. На трапі біля лазарету він побачив Естер, що сонно клигала з розпатланим волоссям. Анна Фенґ зробила з її раною все, що могла, але це не вплинуло на манери дівчини: вона сховала обличчя, щойно побачила Тома, а коли той спитав, як вона почувається, тільки буркнула щось у відповідь.

У кабіні авіаторка привітала їх широкою усмішкою.

— Дивіться, дорогенькі, — сказала вона. — Аерогавань!

Вони встали за її кріслом і дивилися, як за морем хмар надвечірнє сонце осяває одноярусну конструкцію з легкосплавного металу, а заодно і німб з яскравих аеростатів над нею.

Колись давно місто Аерогавань вирішило втекти від голодних мегаполісів у небо. Тепер воно стало торговим поселенням і місцем збору авіаторів, що упродовж літа висіло над мисливськими угіддями, а взимку летіло на південь, у теплі краї. Том пригадав, як колись Аерогавань на цілий тиждень пришвартувалася до Лондона, як екскурсійні повітряні кулі курсували туди з Кенсінґтонських садів і Коло-парку, і як він заздрив людям на подобу Мелліфанта, які мали гроші, щоб туди злітати і повернутися з захопливими історіями про летюче місто. Тепер він сам у нього потрапить, і не на екскурсію! Тепер він матиме чим похвалитися перед іншими підмайстрами, щойно повернеться додому!

Повітроплав повільно спускався, і поки сонце тонуло у зграях хмар на заході, міс Фенґ вимкнула двигуни і повела повітроплав дрейфом до причального доку, де службовці у синій формі, вимахуючи кольоровими прапорцями, завели її на місце стоянки. На причалі юрбилися екскурсанти, авіатори і навіть нечисленна групка ентузіастів — споглядачів за повітроплавами, — які ретельно записали номер «Дженні Ганівер» у нотатники, коли вона встала на швартові скоби.

Через кілька хвилин Том вийшов з гондоли у прохолоду розрідженого повітря, дивлячись на повітроплави, що прибували й відправлялися: елегантні лайнери й іржаві посудини, стрункі аерокутери з прозорими балонами і пофарбовані у тигрові смужки перевізники прянощів із Сотні островів.

— Дивіться! — сказав він, вказуючи на дахи. — Це Летюча біржа, а там — собор Архангела Михайла-на-небі, я бачив його зображення у лондонському музеї!

Але міс Фенґ бачила їх неодноразово, а Естер тільки зиркнула на натовп і сховала обличчя.

Авіаторка замкнула люки «Дженні» на ключ, що висів у неї на шиї. Раптом до неї підбіг дрібний босоногий хлопчик, потягнув за полу плаща і спитав:

— Пані, приглянути за вашим повітроплавом?

Вона розсміялася і кинула три квадратні бронзові монетки у підставлену долоню.

— Я нікого не пущу на борт! — заявив він, стаючи на варту біля східника.

З’явилися портові інспектори у форменому одязі, які привітно посміхнулися міс Фенґ, але підозріло оглянули її непрезентабельних супутників. Вони перевірили, що на їхньому взутті не було металевих набійок, а в руках — запалених сигарет, а потім повели у портову контору, де висіли написані великими літерами застереження: «НЕ КУРИТИ», «ВИМКНУТИ ЕЛЕКТРИЧНІ ПРИЛАДИ» і «НЕ ІСКРИТИ». Іскри були найбільшою загрозою повітряній торгівлі, адже могли спричинити загоряння газу в балонах. В Аерогавані навіть розчісування волосся вважалося серйозним злочином, і всі новоприбулі мали підписати сувору безпекову угоду і переконати начальника порту в тому, що вони раптом не спалахнуть.

Нарешті їх допустили до металевого східника, що вів на Гай-стріт. Єдина велика вулиця Аерогавані являла собою кільце помостів з легкосплавного металу, де розташувалися магазини, кіоски, крамнички, кафе і готелі для авіаторів. Том крутив головою навсебіч, стараючись ввібрати все це в себе і назавжди запам’ятати. Він бачив турбіни, що гуркотіли на дахах усіх споруд, і механіків, що, немов павуки, повзали по величезних машинних відсіках. У повітрі витали дивні запахи диковинних харчів, і куди б він не кинув оком, скрізь бачив авіаторів, що крокували з безтурботною впевненістю людей, які все життя проводять у небі, а шкіряні плащі шелестіли в них за спинами, немов крила.

Міс Фенґ вказала пальцем на будівлю у формі повітроплава, що стояла на вигині Гай-стріт.

— Це «Балон і гондола», — сказала вона супутникам. — Спершу я вас нагодую, а потім ми знайдемо капітана, який відвезе вас у Лондон.

Вони увійшли вслід за нею — Естер так і продовжувала приховувати обличчя від усього світу піднятою рукою, а Том так само захоплено роззирався навколо і шкодував, що пригода скоро завершиться. Він не помітив «Яструб-90», що кружляв серед більших повітроплавів, очікуючи, поки звільниться якийсь причал. А якби і помітив — усе одно б не зміг прочитати його реєстраційний номер з такої відстані, як і розгледіти червоне коліщатко в нього на гондолі — символ гільдії інженерів.

12 «БАЛОН І ГОНДОЛА»

Шинок був великий, темний і залюднений, а стіни прикрашені повітроплавами у пляшках і пропелерами славетних старих аерокліперів зі старанно виведеними на лопатях назвами — «Надійна», «Повітряна миша» і «Невидимий хробак». Авіатори обсіли металеві столики й теревенили про вантажі і ціни на газ. Там були джайни, тибетці, косці, інуїти, аеротуареги і закутані в хутра велетні з Крижаної пустки. Дівчина-уйгурка грала «Серенаду турбулентності» на сорокаструнній гітарі, а гучномовець час від часу оживав і проголошував: «На третій причал прибуває “Безмозкий вітер” з новомаянських Палатинатів з вантажем шоколаду і ванілі» або «Від сьомого причалу в Аркангел відправляється “Моя Широна”...»

Анна Фенґ зупинилася одразу за дверима, біля невеличкого вівтаря — подякувати богам неба за безпечну подорож. Бог авіаторів мав цілком приязний вигляд — огрядна червона статуя на вівтарі нагадала Томові Чадлі Помроя, — а от його дружина, Володарка Високих Небес, здавалася лихою і підступною Тому, хто образить її, вона могла влаштувати бурю або вибух газу в балоні. Анна залишила їй рисові крекери і трохи монеток — на щастя, — а Том з Естер про всяк випадок кивнули на знак подяки.

Коли вони відвели очі від святилища, Анна Фенґ вже поспішала до компанії авіаторів за кутовим столиком.

— Хоро! — крикнула вона, і не встигли вони отямитися, як її вже крутив в обіймах вродливий молодий африканець, а Анна щось швидко щебетала на аеросперанто. Вона навіть оглянулася на Естер, і Томові здалося, що він почув слово «МЕДУЗА», але коли вони підійшли ближче, ті перейшли на англіянську й африканську.

— Ми йшли на високих вітрах аж від Загви! — сказав молодик і на знак підтвердження своїх слів витрусив червоний пустельний пісок з шолома.

То був капітан Хора з канонерки «Мокеле Мбембе», що прибув з нерухомого анклаву у Місячних горах — союзника Ліги протирухівців. Тепер він прямував у Шань-Ґуо, щоб заступити на службу у найбільшій цитаделі Ліги — Батмунх-Ґомпі. Спершу Том був приголомшений тим, що сидить за одним столом із воїном Ліги, але Хора здавався хорошою людиною, таким же добрим і гостинним, як і сама міс Фенґ. Вона замовила їм вечерю, а він представив їх своїм друзям: високого й похмурого звали Нільс Ліндстром з «Венериної аеропланоловки», а вродливу аравійську леді з пальмірського капера «Зайнаб», що постійно сміялася, — Ясміна Рашид. Невдовзі авіатори реготали всі разом, пригадуючи битви над Сотнею островів і п’яні гульки в авіаторських казармах у Панцерштадт-Лінці. В паузах Анна Фенґ підсовувала гостям тарілки.

— Ще товченика з соні, Томе? Естер, скуштуй кажана — смачний, але страшенно гострий!

Поки Том ганяв дивну, незнайому йому їжу по тарілці дерев’яними паличками, які йому дали замість ножа й виделки, Хора нахилився до нього і тихо спитав:

— То ти зі своєю дівчиною тепер в екіпажі «Дженні»?

— Ні, ні! — запротестував Том. — Вона мені не дівчина, і ми просто пасажири...

Він подлубався у пюре з сарани і спитав:

— Ви добре знаєте міс Фенґ?

— О так! — розсміявся Хора. — Всі повітряні торговці знають Анну. І вся Ліга. У Шань-Ґуо її прозвали Фень-Хуа — Квітка Вітру.

Тома зацікавило, чому міс Фенґ відома в Шань-Ґуо, але не встиг він спитати, як Хора продовжив:

— Знаєш, що вона власноруч зібрала «Дженні Ганівер»? Коли вона була ще мала, їй з батьками не пощастило — вони опинились у містечку, яке зжер Аркангел. Їх відправили рабами на повітроплавну корабельню, де вона примудрилася поцупити двигун і кермову лопать, а потім збудувала «Дженні» і втекла.

Це приголомшило Тома.

— Вона про це не розповідала, — пробурмотів він, подивившись на авіаторку вже геть іншими очима.

— Так, вона про це не розповідає, — кивнув Хора. — Розумієш, батьки не дожили до її втечі: вони померли у темницях для рабів, у неї на очах.

Том співчував міс Фенґ, яка, виявляється, також виросла сиротою. Може, вона весь час усміхалася, щоби приховати журбу? Може, вона врятувала його з Естер, щоб їх не спіткала така ж доля, як і її батьків? Він усміхнувся їй якомога привітніше, а вона, перехопивши його погляд, своєю чергою також усміхнулася і передала тарілку з якимись закарлючистими чорними лапками.

— Томе, скуштуй смажених тарантулів...

— Прибуття на чотирнадцятий причал! — оголосив гучномовець під стелею. — Лондонський повітроплав GE47, на борту тільки пасажири.

Том аж підскочив на місці, а його стілець з грюкотом відлетів назад і впав. Він пам’ятав маленькі, швидкі розвідувальні борти, за допомогою яких інженери оглядали гусениці і надбудови Лондона, і також пригадав, що вони не мали назв, а тільки реєстраційні номери, що починалися з літер «GE».

— Когось відправили за нами! — ахнув він.

Міс Фенґ також підхопилася.

— Може, це просто випадковість, — сказала вона. — У Лондоні багато повітроплавів... 1 навіть якщо Валентайн відправив когось за вами, поруч з вами друзі. Та й зрештою, ми занадто міцні горішки для ваших жахливих біфбургерів.

— Біфітерів, — автоматично виправив Том, хоча й розумів, що вона назвала їх так навмисно, щоби зняти напругу. Він побачив, як Естер усміхнулася, і зрадів, що вона поруч, позаяк був готовий відчайдушно захищати її.

І нараз згасло світло.

Почулися крики, вигуки, брязкіт посуду з кухні. Вікна здавалися квадратами тьмяного світла, прорізаними у стінах.

— Електрика зникла в усій Аерогавані, — похмуро промовив Ліндстром. — Схоже, електростанція накрилася!

— Ні, — швидко вставила Естер. — Я знаю цей фокус. Вони хочуть створити хаос, щоб не дати нам втекти. Хтось таки прийшов за нами...

В її голосі звучали нотки паніки, яких Том не чув навіть тоді, коли вони втікали зі Стейнза. Раптом він і сам перелякався.

У дальньому кінці приміщення, біля дверей, де люди потроху виходили на залиту місячним сяйвом Гай-стріт, почувся крик. Потім ще один, і все це під акомпанемент розбитого скла, вигуків, лайки, торохкотіння стільців і грюкоту поперекидуваних столів. Над натовпом з’явилися два зелені маячки, схожі на блукай-вогники.

— Це не біфітер! — сказала Естер.

Том не розумів, що почув у її голосі — страх чи полегшення.

— ЕСТЕР ШОУ! — прохрипів голос, схожий на звук пилки, що вгризається у метал.

За мить біля дверей здійнялася хмара пари, і всередині постав мисливець.

Він мав понад два метри заввишки, під плащем виблискував металевий обладунок. Його витягнуте обличчя було блідим, а на ньому, немов слимаковий слід, вилискувала плівка слизу, крізь шкіру то там, то сям проступали біло-блакитні кістки. Він вишкірив залізні зуби. Ніс і верхню частину голови закривав блискучий металевий шолом, з якого, немов дреди, звисали трубки й дроти, що кріпилися до гнізд у тулубі. У круглих зелених очах мисливця застиг тривожний вираз, так, немовби він колись побачив щось жахливе і після того так і не зміг отямитися.

Це й було найстрашніше в мисливцях: колись вони були людьми, і десь під тим металевим шоломом приховувався людський мозок.

— Це неможливо! — проскиглив Том. — Мисливців не існує! Їх усіх знищили багато століть тому!

Але Мисливець стояв перед ним, моторошно справжній. Том хотів відступити назад, але не міг ворухнутися. Він відчув, як по нозі стікає щось тепле немов розлитий чай, і зрозумів, що він обісцявся Мисливець повільно рушив уперед, розштовхуючи порожні стільці і столики. Під його ногами хрупотіли склянки, що попадали на підлогу. Якийсь авіатор, що вискочив з темряви, намагався вдарити його мечем, але клинок відскочив від його броні, а мисливець відкинув чоловіка одним ударом велетенського кулака, навіть не озирнувшись.

— ЕСТЕР ШОУ, — промовило створіння. — ТОМАСЕ НАТСВОРСІ.

Воно знає моє ім'я, подумав Том.

— Я... — міс Фенґхотіла щось сказати, але, схоже, навіть їй забракло слів. Вона потягнула Тома назад, а Хора з супутниками оголили мечі і стали між створінням і його здобиччю. У цей час Естер проштовхалася вперед.

— Усе гаразд, — сказала вона дивним, тонким голосом. — Я знаю його. Дайте мені з ним поговорити.

Мисливець обернув мертвотно-бліде обличчя до Естер. Об’єктиви його механічних очей зі стрекотанням сфокусувалися на ній.

— ЕСТЕР ШОУ, — сказало створіння з придихом, що звучав, як шипіння газу з пробитої магістралі.

— Привіт, Шрайку, — відповіла Естер.

Його голова нахилилася, щоби краще її роздивитися. Піднялася металева рука, на мить завмерла, а потім торкнулася її обличчя, залишивши на ньому сліди мастила.

— Мені прикро, що я так і не попрощалася з тобою...

— Я ПІДКОРЯЮСЯ ЛОРД-МЕРУ ЛОНДОНА, — сказав Шрайк. — ВІН ДОРУЧИВ МЕНІ ВБИТИ ТЕБЕ.

Том знову заскиглив, в той час як Естер коротко хихотнула.

— Але ж... ти не вб’єш мене, Шрайку? Ти не станеш цього робити?

— ВБ’Ю, — байдуже сказав Шрайк, продовжуючи дивитися на неї.

— Ні, Шрайку! — прошепотіла Естер.

Міс Фенґ скористалася його тимчасовим збентеженням, вихопила з кишені плаща маленький металевий пропелер і метнула його, цілячись мисливцеві у горло. Пропелер, обертаючись у польоті, з ледь чутним свистом розгорнувся у блискучий диск з гострими, немов бритва, краями.

— Новомаянське бойове фрізбі! ахнув Том, який бачив цю зброю тільки серед експонатів музею, у залі, присвяченій зброярській та військовій справі. Він знав, що вони можуть з шістдесяти кроків відтяти людині голову, і напружився, очікуючи, що голова мисливця от-от впаде з його плечей. Але фрізбі з ляскотом вдарилося об броньовану шию, що закривала його горлянку, і, тремтячи, зосталося стирчати там.

Щілина-рот Шрайка розтягнувся у широку посмішку, і Мисливець кинувся вперед блискавично, наче ящірка. Міс Фенґ відступила, стрибнула, замахуючись ногою, але він виявився занадто швидкий.

— Тікайте! — крикнула вона Естер і Тому. Повертайтеся на «Дженні»! Я скоро!

Що їм лишалося робити? Вони побігли. Шрайк кинувся було на них, але Хора схопив його за руку, а Нільс Ліндстром вдарив мечем в обличчя. Мисливець відштовхнув Хору і здійняв руку. Бризнули іскри, почувся скрегіт металу об метал, Ліндстром впустив зламаний меч і завив, схопившись за свою руку. Мисливець відкинув його і, схопивши Анну, яка знову намагалася атакувати його, пожбурив щосили у Хору і Ясміну, що кинулися їй на допомогу.

— Міс Фенґ! — вигукнув Том. Він уже хотів було повернутися, але достатньо знав про мисливців, щоби розуміти, що нічим не зможе допомогти. Він побіг за Естер, повз тіла, що лежали біля входу, в тінь і сутінки, у переляканий, збентежений натовп. Десь скорботно завивала сирена. Над електростанцією стояв стовп їдкого диму, а за мить він побачив найбільший страх усіх авіаторів — омахи полум’я!

— Не розумію, — хекнула Естер, говорячи радше до себе, ніж до Тома. — Він би нізащо не вбив мене!

Але вона не зупинялася, і вони разом поспішили до сьомого причалу, де їх чекала «Дженні Ганівер».

Однак Шрайк уже подбав про те, щоби невеличкий повітроплав нікуди не полетів. Балон був розрізаний, кожух двигуна з правого борта — розірваний, немов бляшанка, а на причалі валялося спагеті вирваних з м'ясом дротів. Серед них лежало понівечене тіло хлопчика, якому міс Фенґ заплатила за охорону судна.

Том мовчки дивився на скалічений повітроплав, а за спиною в нього лунали глухі кроки по залізному настилу: туп-туп-туп-туп.

Він обернувся до Естер і побачив, що вона кульгає по краю причалу, який чомусь перехнябився, а тоді він раптом усвідомив, що це перехнябилось усе пошкоджене небесне місто. Окликнувши дівчину, він побіг услід, на сусідній причал, Туди щойно прибула пошарпана повітряна куля, з якої висипала родина переляканих туристів, які не могли второпати, чи темрява і крики означають аварію чи якісь святкування. Естер проштовхалася поміж них, схопила повітроплавця за окуляри і викинула з гондоли. Гондола вже почала відриватися від пристані, коли вона застрибнула туди.

— Стій! Крадії! Пірати! Допоможіть! — волав повітроплавець, але Том чув лише тупотіння за спиною, що долинало із Гай-стріт і швидко наближалося.

— Томе! Сюди!

Він зібрався з духом і стрибнув услід за Естер. Піднявшись, він побачив, як вона відв’язує швартові троси.

— Кидай усе за борт! — крикнула вона йому.

Він підкорився, і куля почала потроху злітати — спершу порівнялася з вікнами першого ярусу, потім з дахами і шпилем собору Архангела Михаїла. Невдовзі Аерогавань перетворилася на темне коло, що зникало внизу разом зі Шрайком, що дивився їм услід, і його очі горіли зеленим.

13 ОЖИВЛЕНИЙ

Колись, у темні часи, ще до світанку Самохідної доби, кочові імперії вели війни у вулканічному лабіринті Європи. Саме вони створили мисливців з тіл мертвих воїнів, які забирали з поля бою і повертали до подоби життя, вживлюючи в їхню нервову систему загадкові пристрої старотеху.

Ті імперії давно пішли у забуття, а от оживлені — ні. Том пам’ятав, як у дитинстві грався в них з іншими хлопцями у притулку гільдії — важко ступав з випростаними руками і кричав: «Я МИ-СЛИ-ВЕЦЬ! ЗНИ-ЩИ-ТИ!», — аж доки не з’являлася міс Плім, яка наказувала не галасувати.

Але він навіть подумати не міг, що колись зустріне когось із них.

Нічний вітер ніс викрадену повітряну кулю на схід, гондола погойдувалася, а Том сидів на підлозі, повернувшись боком до Естер, щоб та не побачила мокру пляму в нього на штанах.

— Я гадав, що вони вимерли сотні років тому! — сказав він. — Вони ж начебто всі загинули в битвах або збожеволіли й самі себе розібрали...

— Окрім Шрайка, — відгукнулася Естер.

— І він тебе знає!

— Звісно ж, знає, — сказала вона. — Ми зі Шрайком давні друзі.

Вона познайомилася з ним наступного дня після того, як загинули її батьки — вранці, коли прокинулася на березі мисливських угідь під дрібним дощем. Вона гадки не мала, як там опинилася, а голова боліла так, що складно було не просто ворухнутися, а й зібрати думки докупи.

Біля узбережжя стояло найменше й найогидніше містечко, що їй доводилося бачити. Люди з великими кошиками-плетінками за спинами спускалися східниками й драбинами, перебирали уламки на березі і поверталися з брухтом і прибитою припливом деревиною. Декілька з них уже несли кудись човен її батька, а невдовзі звернули увагу і на саму Естер. Двійко чоловіків підійшли і роздивилися її. Один був типовим падальником — дрібним і огидним. У його кошику лежали уламки старого жука. Вивчивши її, він звернувся до супутника.

— Перепрошую, пане Шрайк... Я подумав, що це згодиться вам у колекцію, але вона вся з плоті й крові...

Він розвернувся й попростував повз уламки, втративши будь-який інтерес до Естер. Його цікавило тільки те, що він може продати, а від напівмертвої дівчинки жодної вигоди. У той час як старі шини від жуків могли бути чогось варті...

Другий залишився там, де стояв, і уважно роздивлявся Естер. Лише коли він нахилився й торкнувся її обличчя, коли вона відчула холодне, тверде залізо в нього під пальчатками, тоді лиш зрозуміла, що це не людина. Коли він заговорив, його голос зазвучав немов дротяна щітка, якою провели по грифельній дошці.

— НЕ МОЖНА ЗАЛИШАТИСЯ ТУТ, ДИТЯ, — сказав він, а відтак узяв її на руки і поніс у місто.

Місто звалося Строул, то був притулок для п’ятдесяти грубих, пропилених падальників, які за нагоди шукали старотех, а коли такої нагоди не мали — збирали брухт, що ним гребували інші міста. Шрайк жив із ними, але не був падальником. Коли злочинці з великого самохідного міста втікали у Безкрай, Шрайк вистежував їх і відрізав голови, які старанно зберігав. Під час наступної зустрічі з містом він пред’являв ті голови міській владі й отримував винагороду.

Естер так і не дізналася, чому він вирішив її врятувати. Навряд чи із жалощів — йому не були знайомі такі почуття. Якісь натяки на ніжність проявлялися в ньому лише тоді, коли він клопотався зі своєю колекцією. Шрайк захоплювався стародавніми пристроями і механічними іграшками і купував усе, що пропонували падальники, які зустрічалися на його шляху. Його жалюгідне помешкання у Строулі було переповнене ними: тварини, лицарі в обладунках, механічні солдатики з ключами, що стирчали зі спин, і навіть статуя янгола смерті у людський зріст, поцуплена з якогось старого вежового годинника. Але найбільше він любив жінок і дітей: чарівних леді у поїдених міллю сукнях і вродливих дівчат та хлопців з порцеляновими обличчями. Ночами Шрайк старанно розбирав і ремонтував ’їх, досліджуючи складні механізми всередині — так наче хотів з’ясувати, як працює його власний.

Інколи Естер здавалося, що вона також експонат його колекції. Може, вона нагадувала йому про рани, яких він зазнав на полях боїв давно забутих війн, коли ще був людиною?

Вона ділила з ним дах упродовж довгих п’яти років, поки рана на її обличчі заживала і перетворювалася на вічно насуплену маску, а спогади потроху поверталися. Деякі були напрочуд чіткими — хвилі на берегах острова Оук, голос мами, вітер з болотних рівнин, що пахнув вологою травою і гноєм. Інші ж залишалися наче в тумані, і їх було складно інтерпретувати. Вони з’являлися, коли вона засинала, або заповнювали підсвідомість, коли вона бродила серед мовчазних механічних іграшок у будинку Шрайка. Кров на картах зоряного неба. Брязкіт металу. Вродливе чоловіче обличчя з сіро-блакитними очима. Ці клапті спогадів доводилося ретельно збирати і складати докупи, наче вузли механізмів, що їх знаходили падальники.

І лише коли Естер підслухала якихось чоловіків, що переповідали історії про великого Тадея Валентайна, вона почала бачити повну картину. Вона пригадала це ім’я: то був чоловік, що вбив її маму й тата і перетворив її на чудовисько. Естер одразу зрозуміла, як їй треба чинити, навіть не усвідомлюючи цього. Вона пішла до Шрайка і розповіла, що хоче знайти Валентайна.

— НЕ ТРЕБА, — сказав мисливець. — ТИ ЗАГИНЕШ.

— То ходімо зі мною! — благала вона, але він не погодився. Він чув про Лондон і про захоплення Маґнуса Крома технологіями, тож припускав, що гільдія інженерів зможе його здолати, і тоді його поріжуть на шматки, щоб досліджувати у таємних лабораторіях.

— НЕ ХОДИ, — тільки й казав він.

Але вона все одно пішла — дочекалася, поки він відволічеться на свої механічні іграшки, вислизнула з вікна і пішла зі Строула — через морозний Безкрай, з викраденим ножем за паском, у пошуках Лондона і помсти.

— Відтоді я не бачилася з ним, — сказала вона Тому, який тремтів на дні гондоли викраденої повітряної кулі. — Коли я пішла, Строул був на узбережжі Англіянського моря, але Шрайк тепер виконує накази Маґнуса Крома і хоче вбити мене. Маячня якась!

— Може, він образився, що ти втекла від нього? — припустив Том.

— Шрайк не має емоцій, — відповіла Естер. — Коли з нього робили мисливця, всі його спогади і почуття стерли.

Том спершу було подумав, що вона заздрить йому. Але її голос його заспокоїв, і він перестав тремтіти. Він сидів і слухав, як у снастях повітряної кулі свище вітер. На тлі західних хмар виднілася чорна пляма — то, як здавалося Томові, був дим, що здіймався з Аерогавані. Чи вдалося авіаторам загасити полум’я, а чи їхнє місто вже знищене? Що сталося з Анною Фенґ? Він усвідомив, що Шрайк, напевне, вбив її разом з друзями. Ця добра, усміхнена авіаторка мертва — як і його батьки. Над ним немов висить прокляття, що знищує всіх, хто робить йому щось хороше. І чому тільки він цього дня зустрів Валентайна? Як добре було би знову повернутися до музею!

— Може, з нею все гаразд, — раптом сказала Естер, немов вгадавши його думки. — Шрайк просто грався з нею, він не випускав кігті.

— Він має кігті?!

— Якщо вона не надто йому заважала, він не став би марнувати час на те, щоб її вбити.

— А що з Аерогаванню?

— Якщо пошкодження суттєві, їм доведеться десь приземлитися на ремонт.

Том кивнув. Йому дещо спало на думку.

— Як гадаєш, міс Фенґ шукатиме нас?

— Не знаю, — відповіла Естер. — А от Шрайк — напевне.

Том перелякано глянув через плече.

— Хай там як, — сказала вона, — ми хоча б рухаємося в напрямку Лондона.

Він боязко визирнув з гондоли. Внизу, немов біла ковдра, накинута на землю, лежали хмари, тому не можна було навіть здогадатися, де вони перебувають і куди летять.

— Звідки ти знаєш? — спитав він.

— Із зірок, ясна річ, — сказала Естер. — Мене мама навчила. Вона також була авіаторкою, пам’ятаєш? Мама подорожувала скрізь, навіть в Америку літала. У краях, не нанесених на карти, або коли немає орієнтирів, шлях знаходять за зірками. Дивися — це Полярна зірка, а оте сузір’я Прадавні звали Великим Возом, а нині звуть Містом. І коли воно в нас по правому борту, це означає, що ми рухаємося на північний схід...

— Їх так багато! — вигукнув Том, вдивляючись туди, куди вона вказувала. Там, над хмарами, вибавленого від міського смогу і пилу Безкраю, нічне небо виблискувало мільйонами холодних вогників.

— Я й гадки не мав, що зірок така сила-силенна!

— Це все сонця, що світять далеко у космосі, за багато тисяч миль, — сказала Естер, і Том відчув, що вона пишається своїми знаннями. — Але не все то зірки. Деякі з них, найяскравіші — то механічні місяці, запущені на орбіту Прадавніми тисячі років тому, що досі кружляють навколо бідолашної Землі.

Том вдивлявся у темряву, де миготіли зорі.

— А це яка? — спитав він, вказуючи на яскраву зірку, що висіла низько на заході.

Естер подивилася, і її посмішка розтанула. Він побачив, як вона стиснула кулаки.

— Оця? — перепитала вона. — Це повітроплав, і він летить за нами.

— Може, це міс Фенґ хоче нас врятувати? — припустив Том з надією.

Але повітроплав швидко наближався, і через кілька хвилин вони побачили, що це маленький лондонський розвідник — «Спадбері Санбім» або «Яструб-90». Тому здалося, що він відчув на собі погляд зелених очей Шрайка, які витріщилися на нього через пустелю неба.

Естер заходилася крутити іржаві крани й натискати важелі, що регулювали тиск газу в кулі. Через кілька секунд вона знайшла потрібний, і згори пролунало погрозливе сичання.

— Що ти робиш? — проскімлив Том. — Ти ж випустиш весь газ! Ми впадемо!

— Я стараюся сховатися від Шрайка, — відповіла дівчина і відкрила хлипак ще більше. Том подивився вгору і побачив, що куля здувається. Він озирнувся на повітроплав, що переслідував їх. Той наближався, але між ними все ще залишалося кілька миль. Можливо, здалека здаватиметься, що в них сталася аварія. Можливо, Шрайк не здогадається про план Естер. Можливо, його корабель не обладнаний ракетометами...

Вони тонули у хмарах і не бачили нічого — саму лише темряву, а іноді між хмар вигулькував місяць, тьмяно освітлюючи чорну безодню над головою. Гондола скрипіла, балон з газом стискався, а газовий хлипак сичав, немов розлючена змія.

— Щойно приземлимося — негайно втікай з гондоли, — сказала Естер.

— Так, — кивнув він. — Але... Ми що, покинемо кулю?

— У повітрі нам не впоратися зі Шрайком, — пояснила вона. — А на землі я спробую його перехитрувати.

— На землі? — закричав Том. — Невже знову в Безкрай?

Куля спускалася швидко. Вони вже бачили внизу чорний ґрунт, темні плями рослинності і відблиски місяця поміж хмари, що летіли на схід. Шрайкового повітроплава ніде не було видно. Том приготувався. До землі лишалося тридцять метрів, потім п’ятнадцять, потім — три. Гілки стукотіли по кілю, гондола різко пірнула вниз, врізалася у багнисту землю, підстрибнула, знову врізалася в землю й знову підлетіла.

— Стрибай! — крикнула Естер, коли гондола знову торкнулася поверхні. Він стрибнув і полетів через колючі гілки на м’який матрац багна. Куля знову підстрибнула, і на мить він злякався, що Естер покине його на голій землі.

— Естер! — заволав він так гучно, що аж заболіло горло. — Естер!

Нараз він почув шерех у чагарнику ліворуч, а за мить побачив, як вона шкутильгає до нього.

— Ну слава Квірку! — прошепотів він.

Том чекав, що зараз вона сяде поруч з ним, щоби перепочити і подякувати богам за те, що внизу був м’який, вогкий ґрунт, а не тверде каміння. Натомість вона проминула його і пошкандибала на північний схід.

— Стій! — захекано крикнув Том, який так перехвилювався, ще не міг підвестися. — Чекай! Куди ти?

Вона подивилася на нього як на навіженого.

— У Лондон.

Том перевернувся на спину і застогнав, збираючись з силами для чергового виснажливого ривка.

Куля, позбувшись вантажу, злітала у небо. ЇЇ темна крапля швидко зникла у хмаровинні. Через кілька секунд Том почув гудіння двигунів Шрайкового повітроплава, який, висновуючи з усього, поспішив услід. Навколо залишилася тільки ніч, холодний вітер і пасма місячного сяйва на пагорбах.

14 РАТУША

Кетрін вирішила почати з самісіньких верхів. Через день після відльоту батька з Лондона вона пневматичною поштою відправила повідомлення у контору лорд-мера — через термінал у батьковій кімнаті, — і вже за півтори години отримала відповідь від секретаря Крома: лорд-мер прийме міс Валентайн опівдні.

Кетрін пішла у гардероб і підібрала вбрання, що нагадувало б ділове — вузькі чорні штани і сіре пальто з підплічниками. Вона зав’язала волосся у хвіст, скріпила його шпилькою, виготовленою із задньої фари стародавнього авто, і дістала стильний капелюх з навушниками, який придбала за шість тижнів до того, але ще жодного разу не надівала. Вона нафарбувала губи й нанесла тонкий шар рум’ян на вилиці, а проміж брів намалювала маленький блакитний трикутник — подобу гільдійського знаку, який носили світські пані. Відтак знайшла нотатник з олівцем і поклала в один із солідних батькових портфелів чорного кольору, разом із перепусткою, що він подарував їй на п’ятнадцятиліття — золотою перепусткою, що дозволяла прохід майже по всьому Лондону. Вона подивилася на себе у дзеркало й уявила, як через п’ять тижнів зустріне експедицію після її повернення і зможе сказати батькові: «Я все з’ясувала, тобі більше нема про що хвилюватися...»

За чверть до полудня вони з Псом підійшли до ліфтової станції на майдані Квірка. Кетрін відчувала на собі погляди перехожих й тішилася з цього. Вона уявляла собі, що кажуть люди: «Дивіться, це Кетрін Валентайн... Іде на аудієнцію до лорд-мера...» Співробітники ліфтової станції знали її в обличчя, вони, усміхаючись, віталися: «Добрий ранок, міс Кетрін», гладили Пса і навіть не подивилися на перепустку, коли об 11:52 дівчина сіла в ліфт, що йшов на верхній ярус.

Ліфт загудів і рушив угору. Вона швидко перетнула майдан Отченаш, де Пес задумливо подивився на зграйки голубів і нашорошив вуха, почувши шум робіт у соборі Святого Павла. Невдовзі вона піднімалася сходами ратуші, де Ті провели у крихітний ліфт, і за хвилину до дванадцятої увійшла у бронзові обертові двері, що вели в особистий кабінет лорд-мера.

— А, міс Валентайн. Ви на хвилину раніше.

Кром подивився на неї з далекого краю величезного столу і знову занурився у звіт, що лежав перед ним. З круглого вікна в нього за спиною виднівся собор Святого Павла — розмитий і немов несправжній за товстим склом, схожий на затонулий замок у прозорій воді. На потьмянілих бронзових панелях, що прикрашали стіни кабінету лорд-мера, вигравало приглушене сонячне сяйво. На стінах не висіло ні картин, ані жодного іншого декору, а вся підлога була з суцільного металу. Кетрін аж затремтіла від холоду, який відчула навіть через туфлі.

Лорд-мер змусив її чекати рівно п’ятдесят дев’ять секунд, які, здавалося, тягнулися цілу вічність. Вона почувалася страшенно ніяково, аж поки він не відклав звіт. Він легенько посміхнувся — немов людина, що ніколи в житті не бачила усмішки, але прочитала інструкцію, що описувала, як усміхатися.

— Радий повідомити, що мені щойно надійшла шифрована радіограма від твого батька, одразу перед тим, як він покинув зону досяжності, — сказав він. — На борту «Ліфта на 13-й поверх» усе в нормі.

— Чудово! — протягнула Кетрін, яка усвідомлювала, що це остання звістка від батька до тих пір, поки він не вирушить назад. Навіть інженерам вдавалося слати радіограми не далі, ніж на кількасот миль.

— Щось іще? — спитав Кром.

— Так... — мовила Кетрін і завагалася.

Вона боялася ляпнути якусь дурницю. Опинившись у холодному кабінеті Крома, дивлячись на його не менш холодну посмішку, вона пошкодувала, що так нафарбувалася і вдягнулася по-діловому. Але вона прийшла сюди лише з однією метою, тому зібралася з силами й випалила:

— Я хотіла спитати про ту дівчину, і чому вона намагалася вбити мого батька.

Посмішка лорд-мера зникла.

— Твій батько не вважав за доречне просвітити мене щодо того, хто вона така. Я гадки не маю, чому вона так палко бажала його вбити.

— Ви не вважаєте, що до цього якось причетна МЕДУЗА?

Погляд Крома, здавалося, похолоднішав ще на кілька градусів.

— Тебе це не обходить, — відрізав він. — Що Валентайн тобі розповів?

— Нічого! — сказала Кетрін, яка починала хвилюватися. — Але я бачу, що йому страшно, і я мушу дізнатися причину, адже...

— Послухай мене, дитино, — мовив Кром, відтак він підвівся, обійшов стіл, наблизився до неї і поклав тонку руку їй на плече. — Якщо Валентайн щось приховує від тебе, то на те є причини. В його роботі є такі речі, які тобі ще складно збагнути. Не забувай — поки я ним не зацікавився, він був звичайним падальником з Безкраю. Невже ти хочеш, щоб він повернувся до того статусу? Чи навіть нижче...

Кетрін почувалася так, немовби Кром дав їй ляпаса. Вона зашарілася від гніву, але зуміла стриматися.

— Іди додому і чекай його повернення, — наказав Кром. — І залиш дорослі справи тим, хто в них тямить. Забудь про те, що колись існувала якась дівчина або МЕДУЗА.

«Дорослі справи, — сердито подумала Кетрін. — Він що, вважає мене дитиною?» Але натомість вона мовчки вклонилася і смиренно сказала:

— Так, лорд-мере. Ходімо, Псе.

— І більше ніколи не бери цю тварину на верхній ярус, — сказав Кром услід, коли вона вийшла в приймальню, де на її скривлене обличчя витріщилися секретарі.

Спускаючись ліфтом на майдан Квірка, вона прошепотіла вовкові у вухо:

— Ми ще покажемо йому, Псе!

Замість повернутися одразу додому, вона завітала у палац Кліо біля Коло-парку. Там, у духмяній темряві, вона заспокоїлася і почала думати, як бути далі.

Відколи Ніколаса Квірка оголосили богом, більшість лондонців забула старих богів і богинь, тому Кетрін ніхто не заважав. Їй подобалася Кліо, яка була богинею її матері у Пуерто-Анджелесі, а її статуя нагадувала маму добрими темними очима і терплячою усмішкою. Вона пам’ятала, як мама розповідала про нещасну богиню, яку вихор прогресу постійно повертав назад у майбутнє, але вона все одно спромагалася простягнути руку у минуле і допомогти людям змінити хід історії. Дивлячись на лагідне обличчя статуї, Кетрін спитала:

— Що мені робити, Кліо? Як допомогти батькові, якщо лорд-мер нічого мені не розповідає?

Вона не очікувала відповіді і не почула її, тому швидко промовила молитву — одну за батька і одну за бідолашного Тома Натсворсі, — залишила підношення й пішла.

На пів дороги від палацу Кліо в неї з’явилася ідея — настільки несподівана думка, що, здавалося, сама богиня надихнула Ті. Вона пригадала, як бігла до сміттєжолоба того дня, коли туди впав Том, і бачила, як їй назустріч ішов молодий підмайстер з інженерів, блідий і збентежений. Напевне, він бачив, як усе сталося.

Вона побігла додому через залитий сонцем парк. Той юний інженер повинен знати відповідь! Вона повернеться у Нутро і знайде його! Вона дізнається все без допомоги старого злюки Маґнуса Крома!

15 ІРЖАВІ БОЛОТА

Том з Естер йшли цілу ніч, і коли у мареві ранкового туману проступило бліде сонце, вони все ще брели, іноді ненадовго зупиняючись, щоби перевести подих. Тутешні краєвиди кардинально відрізнялися від вкритих багном степів, якими вони йшли кілька днів тому. Тепер їм доводилося обходити трясовину і заплави з солонуватою водою. Вряди-годи вони провалювались у глибокі, порослі бур’яном сліди, що залишили міста — такі старі, що одразу можна було сказати: жодне місто не заїздило сюди вже багато років.

— Дивися, як усе заросло, — сказала Естер, вказуючи на колії, вкриті ожиною, і пагорби, де зеленіли молоді деревцята. — Навіть дрібне напіврухоме поселення вже би вирубало ці паростки на дрова.

— Може, тут ґрунт надто вогкий, — припустив Том, який вже вдвадцяте провалився у багно ледь не по пояс. Він пригадав велетенську карту мисливських угідь, що висіла у фоє лондонського музею, і широку ділянку болотяного краю, що тягнувся від гір у центрі і аж до узбережжя Хазацького моря — нескінченні милі очеретяних плавнів і вузеньких блакитних струмків, що були позначені як «непридатні для міст або поселень».

— Схоже, ми біля Іржавих боліт, — сказав він. — їх так називають через те, що води тут мають бути червоними від іржі міст, які втрапили сюди і затонули. Лише безголовий мер поведе своє місто у ці краї.

— Тоді Рейланд і Анна Фенґ завели нас далі на південь, ніж я думала, — прошепотіла Естер сама до себе. — Лондон, напевне, за тисячі миль під нас. Я добиратимуся туди кілька місяців, і весь цей час Шрайк переслідуватиме мене.

— Але ти обдурила його! — зауважив Том. — Ми втекли!

— Його складно обдурити, — сказала Естер. — Скоро він вийде на наш слід. Чому, на твою думку, його назвали мисливцем?

Вона вела Тома далі й далі, через пагорби, трясовини і долини, де повітря пістрявіло роями дзижчливих комах, що нещадно жалили. Обоє втомилися й дратувалися. Коли Том запропонував присісти й відпочити, Естер кинула у відповідь:

— Роби, що хочеш. Мені яка різниця?

Він мовчки поплентався вслід, страшенно злий на неї. Яке жахливе, бридке, підступне й самозакохане дівчисько! Після всього, що вони пережили, після того, як він допоміг їй у Безкраю, вона все одно ладна була покинути його напризволяще. Краще би Шрайк добрався до неї замість міс Фенґ чи Хори. Вони б не заперечували, якби він захотів дати відпочинок стертим ногам...

Але коли стемніло, а з боліт піднялися густі клуби туману, схожі на привиди мамонтів, а кожен шурхіт у деревцятах здавався кроками Мисливця, він зрадів, що Естер поруч. Вона знайшла місце для ночівлі під чахлими деревами, а потім, коли несподіваний вереск сови перервав його неспокійний сон, Том побачив, що вона сидить поруч і охороняє його, немов ґарґулья.

— Усе гаразд, — сказала вона, а через мить її охопив спалах вразливості, яку він вже помічав у ній. — Я стужилася за ними, Томе. Стужилася за мамою з татком.

— Розумію, — відповів він. — Я за своїми також стужився.

— Ти не маєш рідних у Лондоні?

— Ні.

— А друзів?

Він замислився.

— Мабуть, ні.

— А хто та дівчина? — спитала вона після паузи.

— Хто? Яка?

— Та, що була того дня у Нутрі з тобою і Валентайном.

— Кетрін, — сказав він. — Це... це донька Валентайна.

Естер кивнула.

— Гарненька, — сказала вона.

Після того він спав спокійніше. Йому наснилося, що Кетрін прилетіла на повітроплаві, щоби врятувати їх, і забрала з собою до кришталевого світла над хмарами. Коли він розплющив очі, вже сходило сонце, а Естер термосила його.

— Слухай!

Він прислухався і почув звук, що не був схожий ні на шум вітру, ні на плюскіт води.

— Це якесь місто? — спитав він з надією.

— Ні... — Естер нахилила голову і прислухалася. — Це авіаційний двигун «Ротвенґ».

Звук гучнішав, грюкіт у небі наближався. Над пасмами туману пролетів лондонський повітроплав-розвідник.

Вони завмерли, сподіваючись, що чорна кліть гілок сховає їх. Ричання повітроплава то затихало, то гучнішало: він літав колом.

— Шрайк бачить нас, — прошепотіла Естер, вдивляючись у непроникний білий туман. — Я відчуваю його погляд...

— Ні, ні, — заперечив Том. — Якщо ми не бачимо повітроплав, як він може бачити нас? Це нелогічно...

Але високо вгорі оживлений перемикає очі в інфрачервоний режим тепловізора і бачить фігурки двох людей серед нерухомих дерев.

— ЛЕТИ БЛИЖЧЕ, — наказує він.

— Якщо ти так добре бачиш їх, — бурчить пілот, — чому не побачив, що у чортовій повітряній кулі, за якою ми ганялися всіма мисливськими угіддями, нікого не було?

Шрайк мовчить. Навіщо пояснювати щось цьому скигливому разовородженому? Він побачив, що у гондолі нікого немає, щойно куля з'явилася над хмарами, але вирішив не казати. Його порадувала кмітливість Естер, і як винагороду він вирішив подарувати їй ще кілька годин життя — поки нетямущий інженер-авіатор ганявся за порожньою повітряною кулею.

Він перемикає очі у звичайний режим. Він полюватиме на Естер у складний спосіб, покладаючись тільки на запах, звук і звичайний зір. Він викликає з пам'яті образ її обличчя і завантажує у свідомість, у той час як повітроплав спускається у туман.

— Тікай! — сказала Естер.

Повітроплав вигулькнув з туману за кілька метрів від них, потроху знижуючись. Гвинти збивали туман, немов колотівка для яєць. Вона потягнула Тома з їхньої нікчемної вже схованки — далі, на вогкий ґрунт, спотикаючись об коріння дерев. З кожним кроком вони здіймали бризки води, а їхні чоботи просякали чорною тванню. Вони бігли наосліп, аж доки Естер не зупинилася — так різко, що Том налетів на неї, і обоє повалилися на землю.

Тікати не було куди. Над ними висів повітроплав, а дорогу перегородив гігантський силует. У них вперлися два промені блідо-зеленого світла, в яких танцювали краплі роси.

— ЕСТЕР! — прогримав металевий голос.

Естер озирнулася у пошуках якоїсь зброї і намацала сучкувату гілку.

— Не наближайся, Шрайку! — попередила вона. — Бо розіб’ю твої гарні зелені очі! І всі мізки з тебе виб’ю!

— Ходімо! — пискнув Том, тягнучи Ті за плащ.

— Куди? — спитала Естер, швидко озирнувшись на нього. Вона міцніше стиснула палицю і незворушно дивилася на Шрайка, що рушив до них.

— ТИ СТАРАЛАСЯ, ЕСТЕР, АЛЕ ГРУ ЗАКІНЧЕНО.

Мисливець обережно ступав вологим ґрунтом. З кожним його кроком з-під металевих ніг здіймалася пара. Він підняв руки, з яких вислизнули металеві леза, схожі на кігті.

— Чому ти змінив думку про Лондон, Шрайку? — сердито крикнула Естер. — Як сталося, що ти став шісткою Крома?

— ТИ ПРИВЕЛА МЕНЕ В ЛОНДОН, ЕСТЕР.

Він зупинився, і на мертвому обличчі з’явився металевий вишкір.

— Я ЗНАВ, ЩО ТИ ВИРУШИШ ТУДИ. Я ПРОДАВ СВОЮ КОЛЕКЦІЮ І НАЙНЯВ ПОВІТРОПЛАВ, ЩОБ ТЕБЕ ВИПЕРЕДИТИ.

— Ти продав механічних людей? — щиро здивувалася Естер. — Шрайку, якщо ти так хотів, щоб я повернулася, чому просто не вистежив мене?

— Я ВИРІШИВ ДОЗВОЛИТИ ТОБІ САМІЙ ПЕРЕТНУТИ МИСЛИВСЬКІ УГІДДЯ, — сказав Шрайк. — ТО БУВ ІСПИТ.

— Я склала його?

Шрайк проігнорував запитання.

— КОЛИ Я ДІСТАВСЯ ЛОНДОНА, МЕНЕ ОДРАЗУ ПОВЕЛИ В ІНЖЕНЕРІЙ, ЯК Я І РОЗРАХОВУВАВ. Я ЧЕКАВ ТЕБЕ ВІСІМНАДЦЯТЬ МІСЯЦІВ. ІНЖЕНЕРИ РОЗБИРАЛИ І ЗБИРАЛИ МЕНЕ ДЕСЯТОК РАЗІВ. АЛЕ ВОНО БУЛО ТОГО ВАРТЕ. Я ДОМОВИВСЯ З МАҐНУСОМ КРОМОМ. ВІН ПООБІЦЯВ ЗДІЙСНИТИ МОЄ ЗАПОВІТНЕ БАЖАННЯ.

— Добре, — тихо сказала Естер, хоча й не розуміла, що він має на увазі.

— АЛЕ СПЕРШУ ТИ МАЄШ ПОМЕРТИ.

— Чому, Шрайку?

Відповідь потонула у потужному гуркоті. Том було подумав, чи не збирається повітроплав Мисливця полетіти без нього, і подивився вгору. Той висів на тому ж місці, але рівне дзижчання пропелерів заглушив новий звук — розкотисте ревіння, яке щосекунди гучнішало. Навіть Шрайк занепокоївся: його очі блимнули, і він нахилив голову набік, прислухаючись. Земля під ногами затремтіла.

У тумані за спиною Мисливця з’явився вал багна навпіл з водою, облямований білим шумовинням. За ним показалося місто: маленьке старомодне містечко, що пересувалося на восьми бочкоподібних колесах. Естер позадкувала. Шрайк помітив вираз її обличчя і обернувся, щоб подивитися, що спричинило таку реакцію. Том кинувся вбік, встигнувши схопити дівчину за комір і потягнути за собою. Повітроплав намагався ухилитися, але колеса міста вдарили його і вм’яли у багно. Туди ж попадали й охоплені полум’ям уламки. Через мить вони почули, як Шрайк проволав: «ЕСТЕР!» — і зник під переднім колесом.

Міцно обійнявшись, вони покотились у багнюку. Місто пролетіло повз них — мерехтливі спиці й толоки, відблиски вогню на металі, крихітні постаті, що звісилися з оглядових майданчиків, тягуче завивання клаксона у тумані. А потім все зникло — так само раптово, як і з’явилося, — залишивши запах диму і розпеченого металу.

Вони сіли. Відкинуті вбік уламки повітроплава досі продовжували яскраво горіти. Там, де стояв мисливець, пролягла глибока колія, що швидко заповнювалася чорною, блискучою тванню. Щось, що нагадувало залізну руку, на мить з’явилося з глею і щезло, залишивши тільки хмаринку пари, яка повільно розтанула у повітрі.

— Воно... мертве? — спитав Том тремтячим від переляку голосом.

— Його переїхало місто, — сказала Естер. — Навряд чи він добре почувається.

Том подумав, що мав на увазі Шрайк, коли казав про «заповітне бажання». Чому він продав безцінну колекцію і вирушив на пошуки Естер, якщо прагнув тільки її вбити? На це запитання вже не знайдеш відповідь.

— Шкода людей на повітроплаві, — прошепотів він.

— Їх відправили допомагати йому вбити нас, Натсворсі, — відрізала дівчина. — Не марнуй на них свого жалю.

Вони трохи помовчали, вдивляючись у туман. Нарешті Том сказав:

— Цікаво, від чого воно втікало?

— Про що ти?

— Про місто, — відповів Том. — Схоже, щось його переслідувало...

Естер подивилася на нього, і зрозуміла, що він має на увазі.

— От зараза! — вигукнула вона.

Друге місто з’явилося майже одразу — більше за перше, з широкими колесами циліндричної форми. На його розтулених щелепах була намальована білозуба посмішка і слова «ВЕСЕЛИЙ НЕНАЖЕРА».

Часу на втечу не було. Тепер уже Естер схопила Тома і щось йому крикнула, але через гуркіт двигунів він не одразу зрозумів, що саме.

— Застрибнемо в нього! Роби те саме, що я!

Вони опинилися під містом, колеса з обох боків здійняли хвилю багнюки, і їх, немовби двох мурах, підняло під його металеве черево й ледь не розплющило об нього. Естер присіла на гребені хвилі, немов серфер, готова будь-якої миті впасти під колеса або потрапити під якусь конструкцію на дні. Вона знову крикнула щось Томові і вказала рукою. Біля них, немов велетенська змія, пронісся вихлипний тракт міста, і в світлі паливників з’явилися поручні містків для техобслуговування. Естер схопилася за них і залізла на містки, а Том стрибнув за нею. Спершу він скажено вимахував руками, бо під ними нічого не було, але за мить його пальці вчепились в іржаве залізо, і його смикнуло так, що руки ледь не вирвало із суглобів. Естер схопила його за пасок і затягла на містки.

Вони ще довго тремтіли, а тоді підвелися на ноги. Обоє мали такий вигляд, немов їх якийсь нікудишній скульптор узявся ліпити з багна Безкраю: воно вкривало їхній одяг, поналипало на волосся й обличчя. Том аж розсміявся — таким нереальним здавався їхній порятунок, коли вони були вже на волосині від смерті, і Естер сміялася разом із ним. Він вперше чув її сміх і вперше подумав, як це добре — мати таку близьку людину.

— Усе буде добре! — сказала вона. — Тепер з нами все буде добре! Давай піднімемося й подивимося, хто нас підвозить.

Місто, куди вони потрапили, було маленьким — радше селище, а не місто. Поки Том обмірковував, що ж це за місто, Естер колупалася у замку люка, що вивів їх по сходах у шахту з іржавими стінами, гарячими від двигунів. Йому здалося, що воно нагадує Кроулі або П’юрлі Споукс — передмістя, збудовані Лондоном у добрі старі часи, коли здобичі було стільки, що великі міста могли дозволити собі створювати міста-супутники. У такому разі тут могли бути торговельні повітроплави, що мають дозвіл на торгівлю з Лондоном.

Але дещо не давало йому спокою. «Лише безголовий мер поведе своє місто у ці краї...»

Чого б це Кроулі чи П’юрлі Споукс гналося за крихітним містечком через лиховісні Іржаві болота?

Вони дерлися драбиною, доки не дісталися другого люка. Він був незамкнений, і вони без пригод потрапили на верхню палубу. Холодний вітер носив клапті туману серед металевих будівель, а палубне покриття тремтіло й хиталося разом з містом, що мчало вперед. Вулиці здавалися порожніми, але Том знав, що такі містечка зазвичай нараховують лише по кількасот мешканців. Напевне, більшість людей працювали у машинному відділенні, а решта поховалися по домівках і чекали закінчення гонитви.

Але дещо йому одразу не сподобалося: не на таке передмістя він сподівався натрапити. Палубний настил був іржавий і дірявий, а навколо хитких хатин громадилися великі допоміжні двигуни, зняті з інших міст, нашвидкуруч прикручені й під’єднані до основного за допомогою сплетіння гігантських трубоводів, що обвивали будівлі й пірнали вниз через отвори у палубі. За ними, на окраїні, там, де Том сподівався побачити парки й оглядові майданчики, панував хаос з гарматних уставлень і міцних палісад.

Естер жестом наказала йому мовчати і повела на оповитий туманом ніс, де стояла висока будівля, у якій, напевне, розташувалася мерія. Вони наблизилися і побачили над входом надпис:

Вітаємо

у ТАНБРІДЖ-ВІЛЗ

Населення: 500 467 212 і дедалі більшає!

Трохи вище майорів чорно-білий прапор: вишкірений череп і дві перехрещені кістки.

— Великий Квірку! — ахнув Том. — Піратський присілок!

І раптом з туманних провулків навколо з’явилися містяни й містянки — такі ж пошарпані, як і саме місто, худорляві, суворі, з лютим блиском в очах. В руках вони тримали найбільші рушниці, що він бачив у житті.

Піратське містечко зникає, і на Іржавих болотах знову западає тиша, яку порушують тільки дрібні тваринки, що борсаються у плавнях Глей в одній з глибоких колій булькає, спучується і випльовує уламки Шрайка, що спазматично смикаються.

Його глибоко вдавило у багно, немов кілок для намету, розчавило і перекрутило. Ліва рука висить на кількох порваних дротах, права нога не ворушиться. Одне око потемніло й осліпло, а іншим він бачитьусе в такому тумані, що доводиться трусити головою, аби навести різкість. Частина його спогадів зникла, але натомість зринають якісь мимовільні згадки. Він йде вбрід і пригадує давні війни, для яких його і створили. На Двадцятому пагорбі гармати «Тесла» з крижаним тріском підпалили його, так що плоть на металевих кістках обвуглилася, але він вижив. Він останній з бригади «Лазар», він завжди виживав. Скільки би міст його не переїхало, цього буде замало, щоби прикінчити Шрайка.

Повільно, дуже повільно він вибирається на твердий ґрунт, де принюхується, роздивляється і розвідує, аж доки не переконується, що Естер вижила. Він пишається нею. Його заповітне бажання! Скоро він знайде її, і самотність його вічного життя нарешті закінчиться.

Містечко залишило глибокі колії. Їі буде нескладно знайти, хай навіть нога тягнеться за ним мертвим тягарем, одне око осліпло, та й із мізками не все гаразд. Мисливець здіймає голову, і його бойовий клич розноситься над пустельними болотами.

16 ГНІЙНІ ЧАНИ

Лондон не зупинявся ні на мить — день за днем він рухався через континент, що колись звався Європою, немов десь його чекала якась неймовірна здобич. Втім, після Солтгука їм зустрілися лише кілька дрібних поселень падальників, і Маґнус Кром не став навіть змінювати курс, щоби дістати їх. Містяни почали непокоїтися, пошепки обговорюючи, що ж за гру затіяв лорд-мер. Лондон начебто ніколи не мав у планах заглиблюватися так далеко і на такій швидкості. Подейкували про нестачу харчів, а жар двигунів так прогрівав місто, що на тротуарах шостого ярусу можна було засмажити яєшню.

У Нутрі спека була просто нестерпною, і коли Кетрін вийшла з ліфта на Тартар-роу, вона почувалася так, немов потрапила у пічку. Вона ще не бувала так глибоко у Нутрі, і на кілька секунд завмерла на сходах станції, приголомшена шумом і темрявою. Нагорі, на першому ярусі, у Коло-парку світило сонце, і свіжий вітерець колихав кущі троянд. Тут, унизу, бігали зграйки людей, сигналили клаксони і снували вагончики, що везли купи пального до печей.

Їй закортіло негайно повернутися додому, але вона згадала про мету свого візиту і про батька. Кетрін глибоко вдихнула і вийшла на вулицю.

Тут ніщо не нагадувало високий Лондон. Ніхто не впізнавав її. Перехожі щось сердито буркотіли, коли вона питала дорогу, а робітники, які після зміни байдикували на тротуарах, свистіли їй услід і кричали:

— Привіт, лялю!

— Де взяла такий капелюх?

Огрядний десятник відпихнув її вбік, щоб не заважала вести колону закутих у кайдани в’язнів. З вівтарів під трубами для пального визирали статуї Сажового Піта, горбатого бога машинних відділень і димарів. Кетрін підняла голову і міцніше стискала повідець Пса. Під його захистом вона почувалася спокійніше.

Але іншого способу дізнатися правду не існувало. Батько в експедиції, Том пропав або загинув, а Маґнус Кром не хоче з нею розмовляти. Залишалася тільки одна людина, що могла знати таємницю дівчини зі шрамом.

Розшукати ту людину виявилося складним завданням, але, на щастя, співробітники архіву гільдії утильників, кочегарів, колісників і робітників Нутра раді були догодити доньці Тадея Валентайна. Їй сказали, що того дня інженер-підмайстер біля сміттєпроводу міг тільки доглядати робітників з експериментальної в’язниці гільдії інженерів, розташованої на самому дні Нутра. Ще кілька запитань, хабар десятнику — і вона дізналася ім’я: інженер-підмайстер Под.

І от, майже через тиждень після зустрічі з лорд-мером, вона зібралася поговорити з ним.

В’язниця у Нутрі являла собою комплекс будівель завбільшки як ціле містечко, що тулилися навколо гігантської опорної колони. Орієнтуючись за вказівниками, Кетрін пішла до адміністративного блоку — сферичного металевого будинку на іржавому помості, що повільно обертався, щоб наглядачі могли спостерігати через вікна за камерами, спортивними майданчиками і фермами, де вирощувалися водорості. У вестибюлі неонове світло відбивалося від нескінченних гектарів блискучого металу. Щойно Кетрін увійшла, до неї наблизився інженер.

— З собаками не можна, — сказав він.

— Це не собака, а вовк, — відповіла Кетрін з чарівною усмішкою, поки Пес обнюхував прогумований плащ чоловіка.

Інженер з плямами екземи на голомозій голові скорчив сувору гримасу. «Наглядач Нутра Німмо» — прочитала вона на жетоні, прикріпленому на його плащі. Кетрін посміхнулася йому, і не встигнув інженер щось заперечити, як вона показала золоту перепустку і сказала:

— Я тут за дорученням: батька, головного історика. Мені треба поговорити з вашим підмайстром, хлопцем на ім’я Под.

Наглядач Німмо зморгнув і промимрив:

— Але... Але...

— Я зараз просто з кабінету Маґнуса Крома, — збрехала Кетрін. — Зателефонуйте його секретарю, якщо не вірите.

— Чому ж, вірю, звісно... — бурмотів Німмо.

То був перший випадок, коли хтось з іншої гільдії збирався допитувати підмайстра, і він стривожився. Напевне, було якесь правило, що забороняло це, але він не хотів сперечатися з людиною, що особисто спілкувалася з лорд-мером. Він попросив Кетрін зачекати і зник у кабінеті зі скляною стіною у далекому кінці коридору.

Кетрін чекала, погладжуючи Пса по голові і ввічливо усміхаючись людям з лисими головами у білих плащах, що проходили повз. Невдовзі Німмо повернувся.

— Я знайшов підмайстра Пода, — сказав він. — Його переведено у секцію 60.

— Прекрасно, містере Німмо! — зраділа Кетрін. — Можете його викликати?

— Безперечно, ні, — відрізав інженер, якому явно не подобалося, що ним командує якась дочка історика. Але якщо вона хоче навідатися у Секцію 60, він супроводить її.

— Прошу за мною, — сказав він, показуючи на маленький ліфт. — Секція 60 на нижній палубі.

На нижній палубі розташовувалися каналізаційні системи Лондона. Кетрін читала про них у шкільних підручниках, тому була готова до тривалого спуску, а от до смороду — ні. Він вразив її, щойно ліфт доїхав до самого низу, і двері відчинилися. Вона немовби занурилася у каналізацію.

— Це секція 60, один з наших найцікавіших об’єктів, — сказав Німмо, який, здається, не помічав запаху. — В’язні, закріплені за ним, допомагають розробляти цікаві способи переробки міських відходів.

Кетрін вийшла з ліфта, затуливши носа хустинкою. Вона опинилася у великому, слабко освітленому приміщенні. Перед нею стояли три чани, кожен більший за палац Кліо разом з садами. З лабіринту труб, що звисали з низької стелі, скрапувала якась жовто-коричнева бридота, а люди у брунатно-сірому тюремному вбранні стояли в ній по груди і знімали щось з поверхні копистками з довгими ручками.

— Що вони роблять? — спитала Кетрін. — Що це таке?

— Непотріб, міс Валентайн, — не без гордості сказав Німмо. — Нечистоти. Екскременти. Побічні продукти харчування людей.

— Тобто... лайно? — приголомшено уточнила Кетрін.

— Дякую, міс Валентайн, це саме те слово, що я намагався підібрати, — вищирився до неї Німмо. — Повірте, в ньому немає нічого огидного. Адже... всі ми час від часу користуємося туалетом. Тепер ви знаєте, куди потрапляє ваше... лайно. «Відходи — не марниця, усе згодиться» — це девіз інженерів, міс. Належним чином оброблені нечистоти дають прекрасне пальне для двигунів міста. Крім того, ми експериментуємо з перетворенням їх на смачну і поживну їжу. Саме цим ми годуємо в’язнів. На жаль, вони постійно помирають. Але я певен, що це лише тимчасове явище.

Кетрін підійшла до краю найближчого чана. «От я і в безсонячному краї, — подумала вона. — Милостива Кліо! Це і є земля мертвих!»

Але навіть безсонячний край не міг бути таким жахливим. Рідина плескалася й виливалася за край, коли Лондон перевалював через круті пагорби. Під арковим дахом роїлися цілі хмари мушви, що обсідали обличчя й тіла робітників. Їхні лисі голови виблискували у тьмяному світлі, вони тупо дивилися перед собою, знімаючи грубе шкарубиння з поверхні і кладучи його у вагонетки, які інші в’язні штовхали рейками, прокладеними біля чанів. За ними похмуро стежили інженери-підмайстри, вимахуючи довгими чорними палицями. Тільки Пес радів: він натягував повідець, молотив хвостом і постійно озирався на Кетрін, немов хотів подякувати, що вона привела його сюди, де так цікаво пахне.

Вона ледь стрималася, щоб не похвалитися тим, що їла на обід, і повернулася до Німмо:

— Бідолашні! Хто вони?

— Не переживайте через них, — сказав наглядач. — Це засуджені. Злочинці. Вони заслужили це.

— Що вони накоїли?

— Різне. Дрібна крадіжка. Несплата податків. Є й такі, що лаяли нашого лорд-мера. Зважаючи на все, до них ще непогано ставляться. Нумо глянемо, де тут підмайстер Под...

Поки він казав це, Кетрін дивилася на найближчий чан. Один із робітників впустив черпак і схопився за голову, немовби від запаморочення. Дівчина-підмайстриня також звернула на нього увагу, підійшла до краю чана і штурхонула його палицею. Посипалися блакитні іскри, він затремтів, завив, зігнувся і, нарешті, зник у варі. Решта в’язнів дивилися туди, але боялися йому допомогти.

— Зробіть щось! — ахнула Кетрін, розвертаючись до Німмо, який начебто не помітив, що відбувається.

Інший підмайстер підбіг до краю чана і закричав в’язням, щоб ті допомогли приятелеві. Двоє чи троє послухалися і витягнули його, вимазавшись з голови до ніг. На ньому була марлева маска, але Кетрін впізнала його, і нараз Німмо гукнув:

— Под!

Вони пішли до нього. Підмайстер Под витягнув напівмертвого в’язня на металеві містки між чанами і намагався змити вар з його обличчя водою з труби, що проходила поруч. Підмайстриня, яка вдарила бідолаху палицею, з огидою дивилася на це.

— Поде, ти знову марнуєш воду! — сказала вона, коли підбігли Кетрін і Німмо.

— Що відбувається, підмайстри? — суворо спитав Німмо.

— Він байдикував, — відповіла дівчина. — Я намагалася змусити його працювати швидше.

— Його лихоманить! — сказав підмайстер Под, жалібно дивлячись на них, весь вкритий смердючим варом. — Не дивно, що він не міг працювати.

Кетрін стала на коліна поруч з ним, і тоді він нарешті звернув на неї увагу. Його очі розширилися від подиву. Він уже змив бруд з обличчя чоловіка, і вона приклала долоню до його лоба. Як би спекотно не було у Нутрі, вона одразу відчула, який він гарячий.

— Він хворий, — сказала вона і подивилася на Німмо. — Він весь горить. Йому треба у лікарню...

— Лікарню? — перебив Німмо. — Тут нема лікарні. Це в’язні, міс Валентайн. Злочинці. Їм не потрібен медичний догляд.

— Скоро він відправиться у відділ «К», — зауважила підмайстриня.

— Мовчи! — зашипів Німмо.

— Що таке відділ «К»? — спитала Кетрін, але Німмо промовчав.

Підмайстер Под продовжував поїдати її очима, і їй здалося, що в нього по щоках стікають сльози, хоча то міг бути просто піт. Вона перевела погляд на засудженого, який був у напівпритомному стані. Металева підлога здавалася такою твердою, що Кетрін імпульсивно зняла капелюх і підклала його в’язневі під голову.

— Йому не місце тут! — сердито сказала вона. — Він заслабкий, щоби працювати в цих огидних чанах!

— Так, це жахливо, — погодився Німмо. — Зараз нам присилають геть немічних в’язнів. Якби гільдія торговців докладала більше зусиль для розв’язання проблем з харчами, вони були б здоровіші. Чи якби навігатори могли вистежити пристойну здобич... Гадаю, ви бачили вже достатньо, міс Валентайн. Будьте ласкаві спитати в підмайстра Пода те, що цікавить вашого батька, і я проведу вас назад до ліфтів.

Кетрін подивилася на Пода, який опустив маску. Він несподівано виявився напрочуд вродливим, з великими чорними очима і маленьким ротом з губами ідеальної форми. Якусь мить вона дивилася на нього, почуваючись збентеженою. Він щойно так хоробро кинувся рятувати бідолашного робітника, і те, що вона збиралася в нього питати, тепер здавалося геть неважливим.

— Ви міс Валентайн, так? — схвильовано спитав він, коли Пес протиснувся повз нього, щоб обнюхати пальці хворого.

Кетрін кивнула.

— Я бачила тебе у Нутрі того дня, коли ми поглинули Солтгук, — сказала вона. — Біля сміттєжолоба. Здається, ти помітив дівчину, що намагалася вбити мого батька. Можеш розповісти про все, що ти бачив?

Хлопець роздивлявся її, зачарований довгим темним волоссям, що розтріпалося і наполовину закрило її обличчя, коли вона зняла капелюха. Потім він зиркнув на Німмо.

— Я нічого не бачив, міс, — сказав він. — Я чув крики і побіг на допомогу, але скрізь був дим... Я нікого не бачив.

— Ти певен? — заблагала Кетрін. — Це дуже важливо.

Підмайстер Под похитав головою і, не дивлячись їй в очі, сказав:

— Вибачте...

Чоловік на підлозі раптом поворушився і глибоко зітхнув. Усі подивилися на нього.

За мить Кетрін зрозуміла, що він помер.

— Бачите? — самовдоволено сказала підмайстриня. — Я ж казала, йому дорога у відділ «К».

Німмо штовхнув тіло носаком чобота.

— Забери його, підмайстре.

Кетрін тремтіла. Вона ладна була розплакатися, але не могла. Якби тільки можна було якось допомогти цим нещасним людям!

— Я розповім усе батькові, щойно він повернеться, — пообіцяла вона. — Коли він дізнається, що відбувається у цьому жахливому місці...

Вона вже шкодувала, що прийшла сюди. За спиною почувся голос Пода:

— Вибачте, міс Валентайн.

Вона не розуміла, за що він вибачався — за те, що не міг допомогти їй, чи за те, що вона дізналася правду про життя у нетрях Лондона.

Німмо починав дратуватися.

— Міс Валентайн, ви повинні негайно піти звідси, я наполягаю. Вам не місце тут. Якщо ваш батько має запитання до підмайстра, треба було відправляти офіційного представника гільдії. Що він сподівався від нього дізнатися?

— Іду, — сказала Кетрін і зробила для померлого в’язня єдине, на що була здатна: простягнула руку й обережно опустила йому повіки.

— Вибачте, — знову прошепотів підмайстер Под, коли Німмо повів її геть.

17 ПІРАТСЬКИЙ ПРИСІЛОК

Увечері, у самому серці Іржавих боліт, Танбрідж Вілз нарешті наздогнав свою здобич. Виснажене містечко влетіло наосліп у яму, і присілок вдарив його в бік, навіть не сповільнюючись. Від удару містечко розірвало на шматки, уламки так і посипались на вулиці присілка, поки той розвертався, щоб накинутися на руїни.

— Жерти подано! — завили пірати.

Том і Естер з клітки у трюмі присілка з жахом спостерігали, як до справи взялися демонтажні машини, що почали розбирати містечко на купки брухту, незважаючи на вцілілих мешканців. Тих, кому вдавалося вибратися з приміщень, негайно хапали пірати. Молодих і здорових тягнули у маленькі клітки, на подобу тієї, де сиділи Том з Естер. Інших вбивали, а тіла кидали в купу сміття на краю травної станції.

— Великий Квірку! — прошепотів Том. — Це жахливо! Вони порушують всі засади муніципального дарвінізму...

— Це піратський присілок, Натсворсі, — сказала Естер. — Чого ти сподівався? Вони розбирають здобич якомога швидше і захоплюють рабів для машинного відділення. Вони не марнують харчі й місце на людей, які не здатні працювати. І такий підхід, до речі, не дуже відрізняється від того, що панує у твоєму безцінному Лондоні. А ці принаймні хоч відверто зовуть себе піратами.

Увагу Тома привернула пурпурна накидка, що промайнула на травній станції. Мер піратського присілка спустився подивитися на здобич і тепер самовдоволено крокував містками уздовж камер у супроводі охорони. То був миршавий чоловічок, згорблений, вузькоплечий, з голомозою головою на кістлявій шиї, що стирчала з отороченого котячим хутром коміра його червоної мантії. Він здавався вкрай неприязним.

— Якесь поїдене міллю опудало, а не мер! — прошепотів Том, смикнувши Естер за рукав і вказуючи на нього. — Як гадаєш, як він вчинить з нами?

Та подивилася на компанію, що наближалася до них, і знизала плечима.

— Гадаю, закинуть у машинне відділення... — почала вона й затнулася, витріщившись на мера так, немов то була якась чудасія. Вона відштовхнула Тома, припала до ґратів і закричала.

— Піві! — гукнула вона щосили, стараючись перекричати шум. — Піві! Сюди!

— Ти його знаєш? — спитав збентежений Том. — Це твій друг? Він нормальний?

— Я не маю друзів, — відрізала Естер, — і він не нормальний. Це безжальний, спраглий крові покидьок, і я бачила, як він вбивав людей лише за те, що ті скоса на нього подивилися. Сподіваюся, він зараз у доброму гуморі. Піві! Сюди! Це я, Естер Шоу!

Безжальний, спраглий крові покидьок розвернувся до їхньої клітки і нахмурився.

— Його звуть Крайслер Піві, — хрипко пояснила Естер. — Він кілька разів приїздив торгувати у Строле, коли я жила там зі Шрайком. Тоді він був мером дрібного містечка-падальника. Лише богам відомо, як він урвав собі такий нічогенький присілок... А тепер мовчи, я сама говоритиму!

Крайслер Піві підійшов роздивитися полонених. Поплічники юрбилися в нього за спиною. Том вивчав його, хоча дивитися не було на що. На голомозій голові виблискував вогонь печей, а піт, що стікав з маківки, залишав сліди на брудному обличчі. Як компенсація за цілком лису голову, волосся з лишком росло у нього в інших місцях: на підборідді настовбурчувалася брудна сива щетина, з ніздрів і вух визирали густі сиві жмутки, а довершувала картину пара величезних, кущуватих брів. На шиї він носив тьмяний ланцюг — символ його посади, — а на плечі сиділа худюща мавпа.

— Хто такі? — спитав він.

— Зайцем їхали, шефе — тобто, ваша світлосте, — сказала одна з охоронниць, жінка з волоссям, сплетеним і залакованим у два довгі, вигнути роги.

— Прокрались у місто під час гонитви, ваша світлосте, — додав охоронець, що керував захопленням новоприбулих і показав Піві своє пальто — підбите вовною пальто авіаторки, яке він забрав у Тома. — Ось які в них файні лахи...

Піві крякнув. Він уже збирався відвернутися, але Естер знову так само криво посміхнулася йому і повторила:

— Піві! Це ж я!

У його жадібних чорних очах промайнула іскорка.

— Чоп забирай! — заричав він. — Це ж мала залізної людини!

— Маєш гарний вигляд, Піві, — сказала Естер, і Том помітив, що вона не ховає обличчя від піратів, немов знає, що не повинна проявляти слабкість.

— Бляха-муха! — вигукнув Піві, роздивляючись її з голови до ніг. — Бляха-муха! Це справді ти! Мала помічниця мисливця, доросла і ще бридкіша, ніж була! А де старий Шрайк?

— Помер, — відповіла Естер.

— Помер? Що, заіржавів до смерті?

Він зареготав, а охоронці покірно приєдналися до нього, і навіть мавпа захихотіла й загриміла ланцюгом.

— Заіржавів! Смішно, скажи?

— Як сталося, що ти очолив Танбрідж Вілз? — спитала Естер, поки той хихотів і витирав сльози з очей. — Це ж було порядне містечко, що полювало на межі Крижаної пустки.

Піві всміхнувся і притулився до ґрат.

— Нівроку, скажи? — мовив він. — Кілька років тому цей мухосранськ зжер моє місто. Наздогнав і проковтнув. Але вони виявилися слабаками і недооцінили нас із хлопцями. Ми вистрибнули з нутра й захопили все місто, мера з його посіпаками відправили у машинне відділення, забрали 'їхні затишні хатинки і шикарну мерію. Все, я нападальничився! Тепер я справжній мер. Його світлість Крайслер Піві до ваших послуг!

Том здригнувся на саму думку про те, що сталося у місті, коли його захопили головорізи Піві, але Естер тільки кивнула, немовби він справив на неї неабияке враження.

— Мої вітання, — сказала вона. — Нічогеньке містечко. Швидке, зграбне. Але ти ризикуєш. Якби здобич вчасно не зупинилася, ви би влетіли у самісінькі Іржаві болота й каменем пішли на дно.

Піві лише відмахнувся.

— Танбрідж Вілз не такий, дорогенька. Цей присілок особливий. Болота й багно нас не лякають. Тут, у трясовині, ховаються доволі жирні міста. Саме така здобич нас цікавить.

Естер кивнула.

— То, може, випустиш нас? — спитала вона мимохідь — Якщо ти так вправно полюєш, тобі не завадять нові помічники.

— Ха-ха! — пирхнув Піві. — Хвалю за винахідливість, Есті, але доля не на вашому боці. В останні роки здобичі поменшало. Всього, що мені вдається вполювати, ледь вистачає, щоб мої люди не ворохобилися, а вони почнуть ворохобитися, якщо в нас з’являться нові обличчя. Особливо такі страшні, як твоє.

Він знову вибухнув реготом і озирнувся на своїх охоронців, аби переконатися, що ті беруть з нього приклад. Мавпа залізла йому на маківку, всілася там і собі захихотіла.

— Піві, я потрібна тобі! — сказала Естер, забувши у відчаї про Тома. — Я не тютя якась. Я напевне крутіша за половину твоїх найкращих людей. Я здатна пробитися нагору за будь-яку ціну...

— Добре, переконала. Ти станеш мені у пригоді, — погодився Піві. — Тільки не на верху. Мені потрібні люди у машинному відділенні. Вибачай, Есті!

Він відвернувся і кивнув жінці з рогами:

— Базіко, закувати їх і забрати вниз.

Естер знесилено сіла на підлогу клітки. Том торкнувся її плеча, але вона сердито скинула його руку.

Він подивився на Піві, що крокував залитою кров’ю палубою, і на піратів, що наближалися до клітки з рушницями і кайданами. На його подив, страх змінився на гнів. Після всього, що вони пережили, їх чекало рабство! Це несправедливо! Він не встиг усвідомити, що робить, як зірвався на ноги й заходився стукати по брудних ґратах, а за мить почув, що вже кричить своїм дивним, тонким голоском:

— НІ!

Піві озирнувся. Його брови поповзли на зморшкуватий лоб, немовби дві гусені.

— НІ! — ще раз крикнув Том. — Ти знаєш її, вона просить про допомогу, і ти мусиш їй допомогти! Ти просто боягуз, що жере містечка, які не можуть утекти, вбиває людей або жене їх у рабство, бо надто боїться власних посіпак!

Базіка й інші охоронці підняли рушниці і з очікуванням подивилися на Піві, сподіваючись, що той накаже розстріляти зухвалого в’язня. Але той мовчки стояв і дивився на нього, а потім пішов до клітки.

— Що ти сказав? — перепитав він.

Том відступив назад. Він намагався щось відповісти, але не міг вимовити ні слова.

— Ти з Лондона, правда ж? — спитав Піві. — Я цей акцент де завгодно впізнаю. І явно не з низів. З якого ти ярусу?

— З д-другого, — затнувся Том.

— З другого ярусу? — Піві озирнувся на супутників. — Чули? Ледь не з високого Лондона! Цей хлопака — лондонський джентльмен! Базіко, нащо ти замкнула джентльмена у клітку?

— Але ти казав... — запротестувала Базіка.

— Забудь, що я КАЗАВ, — закричав Піві. — ВИПУСТИ його!

Жінка з рогами трохи поволоводилась із замком і відчинила двері, а пірати схопили Тома і витягли його з клітки. Піві відштовхнув їх і заходився з грубуватою фамільярністю обтрушувати Тома.

— Хіба так можна поводитися з джентльменом? — бурмотів він. — Спеннере, віддай йому одяг!

— Що? — крикнув пірат, вдягнутий у Томове пальто. — Нізащо!

Піві вийняв пістолет і застрелив його.

— Я сказав — повернути джентльменові ПАЛЬТО! — закричав він на труп, на обличчі якого залишився здивований вираз, а інші хутко зняли з нього пальто і накинули на Тома. Піві взявся розгладжувати на грудях закушлану дірку від кулі, що й досі диміла.

— Вибачай, кров’ю заляпав, — з щирим жалем сказав він. — Ці суб’єкти страшенно невиховані. Покірно прошу пробачити мені це непорозуміння. Радий вітати на борту мого скромного містечка. Для мене честь приймати в себе справжнього джентльмена, сер. Запрошую на чай до мене у мерію...

Том витріщився на нього. Він щойно усвідомив, що його не вб’ють, а запрошення на чай — то було останнє, чого він очікував. Але коли мер-пірат повів його за собою, він згадав про Естер, яка так і сиділа у клітці.

— Я не можу покинути її тут! — сказав він.

— Кого? Есті? — здивувався Піві.

— Ми подорожуємо разом, — пояснив Том. — Ми з нею друзі...

— У Танбрідж Вілз вистачає дівок, — зауважив Піві. — І значно кращих, з носами та всім іншим. Моя чарівна донька теж буде дуже рада з тобою познайомитися...

— Я не покину Естер, — сказав Том настільки твердо, наскільки наважився, і мер кивнув, жестом наказуючи своїм людям знову відімкнути клітку.

Спершу Том гадав, що Піві цікавить те саме, що міс Фенґ, а саме, куди прямує Лондон і що привело його в центр мисливських угідь. Але хоча пірат і розпитував про життя у місті, він мало цікавився цими деталями. Він просто радів, що до його міста завітав «справжній лондонський пан».

Він показав Томові з Естер мерію, познайомив зі своїми «канцлерами» — бандою головорізів з відповідними прізвиськами: Дженні Базіка, Жирний Мунґо, Штадтфесор Зеб, Поґо Штурхан, Ризиковий Зіп і Цап Тяглоград. Потім вони пішли чаювати у приватних покоях мера — приміщенні на верхньому поверсі мерії, напхом напханому награбованими скарбами, де під ноги їм постійно лізли його скигляві, шмаркаті діти. Старша донька Кортіна принесла чай у вишуканих порцелянових філіжанках і сендвічі з огірками на таці з плавоскла. То була тиха, залякана дівчина з блідо-блакитними очима. Коли батько помітив, що вона не зрізала скоринку з хліба, то штурхонув її так, що та аж полетіла через пуф.

— Томас із ЛОНДОНА! — крикнув він і пожбурив у неї сендвічі. — Він звик до РОЗКОШІ! Треба різати хліб ТРИКУТНИКАМИ!

— Що поробиш, — поскаржився він Томові. — Я намагався виховати її як леді, та все марно. Але вона вродлива дівчина. Інколи дивлюся на неї й ледь не шкодую, що застрелив її матір...

Він шморгнув і протер очі величезним носовичком, прикрашеним черепом і кістками. Кортіна, яка боязко тремтіла, принесла свіжі сендвічі.

— Розумієш, — сказав Піві з ротом, напханим хлібом з огірками, — розумієш, Томе, я не хочу все життя бути піратом.

— Справді? — спитав Том.

— Так, — відповів Піві. — Тут така штука, Томасику: мені, на відміну від тебе, не пощастило. Я не здобув освіти і завжди був страшний, як війна...

— Ну, я б так не сказав, — ввічливо зауважив Том.

— Я змушений був сам про себе дбати, борсатися в купах сміття й канавах. Але я знав, що колись чогось досягну. Я бачив Лондон лише раз, і то здаля, коли він кудись рухався. Я подумав, що це найпрекрасніше місто на світі — яруси й білосніжні вілли, осяяні сонцем. Пізніше мені розповіли про багатіїв, що мешкають нагорі, і я теж захотів так жити: носити дороге вбрання, ходити на вечірки в садах і в театр. Тому я став падальником, і невдовзі розжився маленьким містечком, а тепер от маю оцей присілок. Але найбільше я мрію... — Він нахилився до Тома. — Найбільше я мрію, щоб мене поважали.

— Так, так, розумію, — сказав Том, дивлячись на Естер.

— Ось що я надумав, — вів далі Піві. — Якщо це полювання завершиться так, як я сподіваюся, Танбрідж Вілз стане заможним. Дуже заможним. Я люблю цей присілок, Томе. Я хочу, щоби він розвивався. Я хочу мати верхній ярус з парками і багатими хатами, куди не пускатимуть всяку голоту, і щоб ліфти їздили вгору-вниз. Я хочу, щоб Танбрідж Вілз став містом — справжнім великим містом, де я буду лорд-мером, про що я ще з дитинства мріяв. А ти, Томмі, мусиш розповісти мені, яким має бути місто, і навчити мене манер. Цього, як його — екитету. Щоб я міг ручкатися з іншими лорд-мерами, а ті не кепкували в мене за спиною. І навчити також усіх моїх хлопців, бо вони зараз немов ті свині. Що скажеш? Зробиш із нас джентльменів?

Том кліпнув очима, згадавши кам’яні обличчя банди Піві й уявивши, як вони відреагують, якщо він стане навчати їх відчиняти одне одному двері і не жувати з відкритим ротом. Він не знав, що сказати, але, зрештою, йому на допомогу прийшла Естер.

— Тобі пощастило, що Том потрапив у твоє містечко, — сказала вона. — Він експерт з етикету і найвихованіший з усіх, кого я знаю. Він усього тебе навчить, Піві.

— Але... — мовив Том і кліпнув від болю, коли вона штурхонула його ногою під столом.

— Повний чад! — захихотів Піві, обплювавши їх обох шматками сендвіча, що вилетіли в нього з рота. — Тримайся старого Крайслера, Томмі, і не пропадеш. Щойно захопимо велику поживу, як візьмешся за роботу. Вона чекає нас у кінці цих боліт. До кінця тижня будемо там...

Том сьорбнув чаю і уявив велику карту мисливських угідь: широкий простір Іржавих боліт, а за ним...

— За болотами? — перепитав він. — Але ж за болотами Хазацьке море!

— Не дрейф, Томмі, — засміявся Крайслер Піві. — Хіба я не казав, що Танбрідж Вілз особливий? Можливостей — море! Море, шариш? Можливостей море, ха-ха-ха!

Він плеснув Тома по спині і зробив ковток чаю, манірно відставивши мізинця.

18 БЕВІС

Через кілька днів Лондон знову примітив здобич — розсип дрібних слов’янськомовних тягловіллів, що намагалися сховатися серед скель старих вапнякових пагорбів. Місто ганяло туди-сюди і ковтало їх, а половина мешканців збиралася на носових оглядових майданчиках, спостерігала й вибухала оваціями. Гнітючі рівнини мисливських угідь залишилися позаду разом із невдоволенням. Кого хвилює, що люди на нижніх ярусах вмирають від теплових ударів? Старий добрий Лондон! Старий добрий Кром! Найкраще полювання за багато років!

Лондон наздоганяв й поглинав швидші міста, а потім повертався по повільніші. Минув майже тиждень, поки він зловив останнє — велике і колись горде містечко, що нині ледь пленталося після того, як його гусениці розірвали хижі присілки. Увечері того дня, коли Лондон нарешті зжер його, у міських парках влаштували урочисті гульбища, що спалахнули з новою силою, коли на півночі з’явилося скупчення вогнів. Подейкували, що то вогні великого, але знерухомленого міста, і що саме на його пошуки вирушив Валентайн, а тепер з «Ліфта на 13-й поверх» надійшов сигнал, що мав привести Лондон до найбагатшої поживи. Феєрверки запускали аж до другої ранку, а Чадлі Помрой, що виконував обов’язки головного історика, розжалував Герберта Мелліфанта у підмайстри третього класу, коли той запустив петарду у головній залі музею.

Але на світанку радощі вщухли, а чутки стихли. Вогні на півночі і справді належали великому місту, але воно було не знерухомлене, а навпаки — рухалося на південь на великій швидкості з доволі голодним виглядом. Невдовзі гільдія навігаторів ідентифікувала його: то був Панцерштадт-Байройт, агломерація, утворена внаслідок об’єднання чотирьох великих самохідних міст. Утім, ці деталі мало кого цікавили: містяни переймалися лише одним — скоріше забратися якнайдалі.

Лондон запустив усі двигуни, взяв курс на схід і не зменшував швидкості, доки агломерація не зникла за обрієм. Але наступного ранку вона знову показалася, і її надбудови сяяли під світанковим сонцем ще ближче, ніж напередодні.

Кетрін Валентайн не звертала уваги ні на урочистості та святкування, ні на паніку, що охопила місто.

Після повернення з Нутра вона майже не виходила з дому і безперервно старалася змити з себе жахливий сморід чанів секції 60. Вона майже нічого не їла і змусила слуг викинути одяг, що носила того дня, у баки для утилю. Вона не ходила в школу. Як можна було спілкуватися з подругами й слухати їхні дурнуваті балачки про вбрання й хлопців після того, що вона побачила? Надворі на галявинах вигравало сонечко, розпускалися квіти, а на деревах з’являлося свіже зелене листя, але вона не була певна, чи зможе колись насолоджуватися красою високого Лондона. Вона думала тільки про тисячі лондонців, які працювали на виснаження й помирали у злиднях, щоб обрані мазунчики долі, такі ж заможні, як вона, могли жити в комфорті.

Вона написала два листи з цього приводу: один — кореспондентам витріщайки, а другий — в поліцію, але порвала обидва. Який у них сенс, коли всім відомо, що Маґнус Кром контролює і поліцію, і витріщайки? Навіть верховний жрець палацу Кліо призначався Кромом. Щоб якось вплинути на те, що відбувається на дні Нутра, доведеться чекати повернення батька — якщо, звісно, Лондон до того часу не зжеруть.

Спроби дізнатися щось про дівчину зі шрамом Кетрін також полишила. Підмайстер Под нічого не знав — чи прикидався, що не знав, — а більше звертатися не було до кого.

На третій день втечі Лондона від Панцерштадт-Байройта, під час сніданку, їй надійшов лист. Вона гадки не мала, хто міг їй написати, і якийсь час крутила конверт в руках, роздивляючись марку шостого ярусу з дивним відчуттям тривоги.

Коли вона нарешті розірвала конверт, у тарілку водоростяних пластівців випав аркуш паперу: звичайний лондонський поштовий папір, перероблений стільки разів, що на дотик здавався вологим і волокнистим. Водяний знак на папері застерігав: «Відходи — не марниця, усе згодиться».

Шановна міс Валентайн!

Будь ласка, допоможіть. Я маю вам дещо розповісти. Зустрінемося сьогодні у перекусній «Піт-живіт» у парку Белсайз об одинадцятій ранку.

З повагою,

Друг

Ще кілька тижнів тому Кетрін зраділа б, але тепер їй було не до загадок. Вона подумала, що то, мабуть, був чийсь жарт, але зараз їй було і не до жартів. Та й про які жарти може йтися, коли Лондон дає драпака, щоби врятуватися, а на нижніх ярусах панують страждання і відчай? Вона викинула лист у кошик для сміття, відсунула тарілку зі сніданком, якого так і не торкнулася, і знову пішла митися.

Але попри все її мучила цікавість. О дев’ятій вона сказала сама собі:

— Я нікуди не піду.

О дев’ятій тридцять вона звернулася до Пса.

— У цьому нема сенсу, там нікого не буде.

О десятій вона пробурмотіла:

— «Піт-живіт» — що за недолуга назва? Напевне, чиясь вигадка.

Ще через пів години вона стояла на станції «Центральна шахта» і чекала на ліфт униз.

Вона зійшла у Нижньому Голборні і попрямувала на окраїну ярусу вулицями, де стояли пошарпані житлові будинки. Кетрін вбралася у найстаріший одяг, йшла швидко, опустивши голову, і тримала Пса близько до себе. Коли на неї хтось дивився, вона вже не відчувала гордості. Їй здавалося, що в неї за спиною кажуть:

— Дивіться, це Кетрін Валентайн, пихата пані з першого ярусу. Ці високолондонці не знають, як їм пощастило.

Парк Белсайз був майже безлюдний, а в повітрі висів густий смог від лондонських двигунів. Галявини і клумби вже давно перетворили на городи, тому у парку можна було побачити тільки співробітників садово-паркової служби, що ходили між плесами капусти й оббризкували її чимось від попелиці. Поруч стояла пошарпана конічна будівля з вивіскою «Піт-живіт» на даху, під якою меншими літерами було написано: «Кафе». На тротуарі під навісом стояли металеві столики, і ще більше їх тулилося всередині. За ними сиділи відвідувачі, розмовляли і курили у тьмяному сяйві аргонового світильника. Хлопець за столиком одразу біля дверей підвівся і помахав їй. Пес завиляв хвостом. Кетрін придивилася й упізнала підмайстра Пода.

— Я Бевіс, — сказав він і збентежено всміхнувся Кетрін, коли вона сіла перед ним. — Бевіс Под.

— Я пам’ятаю.

— Добре, що ви прийшли, міс. Я хотів поговорити з вами, ще коли ви спустилися у секцію 60, але не бажав, щоби про це знали у гільдії. Керівництво не любить, коли ми розмовляємо зі сторонніми. Але вони зараз готуються до великих зборів, тому дали мені вихідний, і я піднявся сюди. Інженерів тут нечасто зустрінеш.

— І це не дивно, — сказала Кетрін, передивляючись меню, де побачила велике кольорове зображення чогось під назвою «Хеппі міл» — скибку нереально рожевого м’яса між двома куснями водоростевого хліба. Вона замовила м’ятний чай. Напій подали у скломасовій філіжанці, і він мав присмак хімікатів.

— На п’ятому ярусі всі ресторани такі?

— Ні, — відповів Бевіс Под. — Цей значно кращий за інші.

Він не міг відвести очей від її волосся. Підмайстер усе життя провів у лабіринтах Нутра і ні в кого не бачив такого — довгого, лискучого, живого. Інженери вважали, що волосся необов’язкове, що це пережиток старих часів, але щойно він побачив Кетрін, як засумнівався в їхній правоті...

— Ти просив про допомогу, — нагадала Кетрін.

— Так, — сказав Бевіс і озирнувся через плече, немов хотів переконатися, що за ними ніхто не стежить. — Щодо того, про що ви питали. Там, біля гнійних чанів, я не міг відповісти, адже Німмо стежив за мною. Я й без того втрапив у халепу, бо допоміг тому бідолашному...

Сльози набігли на його темні очі, і Кетрін подумала: дивно, що інженер так легко розчулюється.

— Бевісе, це не твоя провина, — сказала вона. — А як щодо дівчини? Ти бачив її?

Бевіс кивнув, повертаючись подумки в той день, коли Лондон поглинув Солтгук.

— Я бачив, як вона пробігла, а за нею — підмайстер-історик. Він кликав на допомогу, тож я побіг за ним. Я бачив, як вона обернулася, коли добігла до сміттєпроводу. В неї було щось із обличчям...

— Далі, — кивнула Кетрін.

— Я чув, як вона кричить на нього, але не розібрав, що саме — через гуркіт двигунів і шум демонтажних цехів, — але то було щось про вашого батька, міс. А потім вона вказала на себе, промовила щось нерозбірливо і закінчила словами: «Естер Шоу». А тоді стрибнула.

— І потягнула за собою нещасного Тома.

— Ні, міс. Він залишився стояти там зі збентеженим виглядом. Потім усе затягнуло димом, і я нічого не бачив, а ще згодом з’явилися полісмени, і я сховався. Розумієте, я не мав права покидати свій пост, тому не міг нікому сказати, що бачив.

— Але ж ти розповідаєш мені, — зауважила Кетрін.

— Так, міс, — зашарівся підмайстер.

— Естер Шоу? — Кетрін намагалася пригадати це ім’я, але марно. Крім того, її непокоїло те, що його історія розбігається з батьковою. Він помиляється, подумала вона.

Хлопець знову боязко озирнувся і понизив голос до шепоту:

— Міс, ви серйозно казали про вашого тата? Він справді може допомогти в’язням?

— Зможе, коли я розповім, що відбувається, — пообіцяла Кетрін. — Я певна, що він ні про що не знає. І не треба звати мене «міс». Я — Кетрін. Кейт.

—Так, Кейт, — урочисто кивнув Бевіс і знову всміхнувся, але невесело. — Я присягав гільдії. Я завжди прагнув стати інженером, але не сподівався, що мене розподілять в експериментальну в’язницю. Тримати людей у клітках, змушувати їх працювати у Нутрі й борсатися у тих гнійних чанах — це не інженерія. Це щось жахливе. Я стараюся якось допомогти їм, але що я можу? Наглядачі змушують їх працювати до смерті, а потім везуть у целофанових мішках у відділ «К». Навіть мертві вони не знають спокою.

— Що за відділ «К»? — спитала Кетрін, пригадуючи, як Німмо шикав на підмайстерку, коли та промовила цю назву. — Це також частина в’язниці?

— Ні. Це нагорі, в Інженерії. Якийсь експериментальний підрозділ, який очолює докторка Твікс.

— Нащо їм мертві тіла? — стривожено спитала Кетрін, хоча й не була певна, що хоче це знати.

Бевіс Под зблід ще сильніше.

— Це лише чутки, міс, але дехто з гільдійців каже, що там роблять мисливців. Оживлених.

— Велика Кліо!

Кетрін згадала все, чого її навчали про мисливців. Вона знала, що батько знайшов кілька іржавих скелетів, які потім вивчали інженери, але, за його словами, їх цікавили тільки їхні електронні мізки. Невже вони справді намагаються створити нових?

— Навіщо? — спитала вона. — То ж були солдати, чи не так? Люди-танки, створені для давньої війни...

— А ще — ідеальні працівники, міс, — сказав Бевіс, який сидів із широко розплющеними очима. — Вони не потребують їжі, одягу і житла, а коли нема роботи, їх можна просто вимкнути і повезти на склад. У гільдії кажуть, що в майбутньому всіх упокоєних мешканців нижніх ярусів буде воскрешено, і там взагалі не залишиться живих людей, окрім наглядачів.

— Кошмар! —жахнулася Кетрін. — Лондон перетвориться на місто мертвих!

Бевіс Под знизав плечима.

— На дні Нутра воно таким і здається. Я просто переказую те, що сам чув. Кром вимагає створювати мисливців, ось навіщо докторці Твікс тіла з нашої секції.

— Я певна, що якби люди дізналися про це... — почала вона, і нараз їй дещо спало на думку. — Цей проект має кодову назву? Це бува, не МЕДУЗА?

— Чорт забирай! Ви чули? — Бевіс зовсім побілів. — Ніхто не повинен знати про це!

— Чому? — спитала Кетрін. — Що це таке? Якщо воно не пов’язане з новими мисливцями...

— Це велика таємниця гільдії, — прошепотів Бевіс. — Підмайстри взагалі не повинні нічого знати, але керівники, бува, обмовляються. Коли станеться якесь лихо, або якщо місту щось загрожує, вони завжди кажуть, що все буде добре, коли МЕДУЗА прокинеться. Як-от цього тижня, коли за нами вирушала та агломерація. Усі панікують, думають, що Лондону кінець, але головні гільдійці лише кажуть одне одному: «МЕДУЗА все виправить». Ось чому в них сьогодні великі збори в Інженерії. Маґнус Кром зробить якусь заяву.

Кетрін затремтіла від самої думки про Інженерій і таємниці, що відбуваються за його чорними вікнами. Ось де треба шукати вирішення батькових проблем. МЕДУЗА. До всього цього причетна МЕДУЗА.

Вона нахилилася до хлопця і прошепотіла:

— Бевісе, слухай: ти будеш на зборах? Зможеш розповісти мені, що скаже Кром?

— Ні, міс... тобто Кейт. На зборах будуть тільки гільдійці. Підмайстрам не можна.

— А ти не можеш прикинутися гільдійцем? — наполягала Кейт. — У мене погані передчуття, і я думаю, що МЕДУЗА якось до цього причетна.

— Вибачте, міс, — сказав Бевіс і похитав головою. — Я не наважуся. Не хочу, щоб мене вбили, забрали на верхній ярус і зробили з мене мисливця.

— То допоможи мені! — палко попросила Кетрін.

Вона потягнулася через стіл, щоб узяти його за руку, але той здригнувся й подався назад, збентежено дивлячись на свої пальці — немов думав, що ніхто на світі не захоче їх торкнутися. Кетрін не відступала: вона ніжно взяла його за тремтливі руки і подивилася в самісінькі очі.

— Я мушу дізнатися, що замислив Кром, — пояснила вона, — щоб допомогти батькові. Благаю, Бевісе, я мушу проникнути в Інженерій!

19 ХАЗАЦЬКЕ МОРЕ

Через кілька годин, коли з Іржавих боліт почав здійматися вечірній туман, Танбрідж Вілз спустився до моря. Там присілок ненадовго зупинився, оглядаючи купку островів, що темніли на тлі сріблястої води. З моря довгими зграйками злітали птахи, і коли місто вимкнуло двигуни, над болотистою рівниною стало чутно лопотіння їхніх крил. Хвилі безперервно билися об берег, а східний вітер шумів у низькому, сіренькому піщаному очереті. Більше не було чутно ні звуку, ні руху, як не видно ні вогнів, ані вихлипів жодного міста — ні на болотах, ні на морі.

— Натсворсий! — крикнув Крайслер Піві, що стояв з прозорною трубою біля вікна на капітанському мостику наверху ратуші. — Де цей хлопець? Покличте Натсворсого!

Пірати ввели Тома з Естер, Піві розвернувся до них з широкою посмішкою і простягнув прозорну трубу зі словами:

— Іди глянь, Томмі-бой! Я ж казав, що приведу вас сюди, чи не так? Я казав, що ми перетнемо болота? А тепер подивися, куди ми прямуємо!

Том узяв прозорну трубу, приклав до ока, зморгнув і зачекав, поки тремтливе, розмите зображення сфокусується. Він побачив у морі десятки острівців, а далі, на сході — великий острів, що здавався спиною гігантського доісторичного чудовиська, зануреного у воду.

Він опустив прозорну трубу і сказав:

— Але ж там нічого нема...

Танбрідж Вілз понад тиждень тягнувся драговиною, а Крайслер Піві хоч і вихвалявся перед Томом, так і не пояснив, що він сподівався знайти. Його люди також нічого не знали, але цілком задовольнялися поглинанням дрібних містечок, що переховувалися у лабіринтах Іржавих боліт, і напіврухомих поселень на покритих мохом колесах, з надбудовами, прикрашеними тонким, прекрасним різьбленням.

Вони були такі малі, що не вартували зусиль, але Танбрідж Вілз все одно жер їх, вбиваючи або поневолюючи їхніх мешканців, а різьблені оздоби спалюючи у печах.

Том переживав страшні, бентежні часи. Йому розповідали, що муніципальний дарвінізм — то величне й прекрасне вчення, але в Танбрідж Вілз не було нічого величного чи прекрасного.

Він залишався почесним гостем у мерії, як і Естер, хоча Піві відверто не розумів його прихильності до спотвореної, похмурої і мовчазної дівчини.

— Чому не запросиш мою Кортіну на побачення? — спитав він якось, сидячи поруч з Томом у колишньому залі засідань, перетвореному на їдальню. — Чи когось із тих дівок, яких ми вчора зловили? Вродливі з вигляду, ще й англіянською не розмовляють, тому не будугь сперечатися...

«Естер — не моя дівчина!» — ледь не бовкнув Том, але він не хотів йти гуляти з дочкою мера і знав, що Піві не зможе збагнути правду: він закоханий в образ Кетрін Валентайн, що стояв у нього перед очима, немов маяк, упродовж усіх довгих миль їхньої подорожі. Тому він просто сказав:

— Містере Піві, ми з Естер багато через що пройшли разом. Я обіцяв, що допоможу їй наздогнати Лондон.

— Але ж то було раніше, — зауважив мер. — Тепер ти — мешканець Танбрідж Вілз. Ти залишишся зі мною, будеш мені за сина, а мені легше прийняти тебе у родину, якщо поруч з тобою буде вродливіша дівчина — така, що більше схожа на леді.

Том подивився на сусідні столи і побачив, що пірати дивляться на нього, торкаючись ножів. Він знав, що вони нізащо не приймуть його. Вони зненавиділи його за те, що він, розніжений містянин, став фаворитом Піві, і, щиро кажучи, він не міг поставити це їм у провину.

Пізніше, у кімнатці, яку вони ділили з Естер, він сказав:

— Треба забиратися з цього міста. Ми не подобаємося піратам, і вони втомилися від напоумлень Піві щодо манер й етикету. Не хочу навіть думати, що станеться з нами, якщо вони збунтуються.

— Подивимося, — пробурмотіла дівчина, згорнувшись у кутку. — Піві — жорсткий дядько, проти нього ніхто не піде, якщо він дасть їм ту здобич, що обіцяв. Але Квірк знає, що воно таке.

— Завтра дізнаємося, — сказав Том, готуючись поринути у тривожний сон. — Завтра о цій годині жахливі болота залишаться позаду...

Завтра, о тій самій годині, жахливі болота і справді залишилися позаду. Коли навігатор Піві розклав карти на капітанському мостику, зі сходів ратуші почулося дивне сичання. Том подивився на поплічників Піві, що зібралися біля штурманського стола, але, схоже, ніхто, крім Естер, не звернув на це уваги. Вона стурбовано глянула на нього й знизала плечима.

Навігатора звали містер Еймс. То був худий чоловік в окулярах, який учителював у присілку до того, як Піві його захопив. Тепер він радо пристосувався до піратського життя: воно здавалося веселішим, а головорізи Піві поводилися краще за більшість колишніх учнів. Розпрямивши карти довгими, сухими руками, він сказав:

— Тут були мисливські угіддя сотень плавучих містечок, але вони поїли одне одного, і тепер на отаких островах селяться протирухівці, що спускаються з гір...

Том придивився. Велике континентальне Хазацьке море налічувало десятки островів, але Еймс вказував на найбільший; клапоть у формі діаманта десь у двадцять миль завдовжки. Він не розумів, що в ньому цікавого, інші пірати також стояли спантеличені, але Піві сміявся і потирав руки від великої втіхи.

— Чорний острів, — сказав він. — Нема на що дивитися, так? Але він зробить нас заможними. Сьогодні Танбрідж Вілз здобуде можливість стати пристойним містом.

— Як? — запитав Мунґо, пірат, що найменше довіряв Крайслеру Піві і найбільше зневажав Тома. — Там нічого немає, Піві. Самі лише старі дерева і нікчемні моховики.

— Що таке «моховики»? — пошепки спитав в Естер Том.

— Він про мешканців нерухомих поселень, — прошепотіла вона у відповідь. — Знаєш старий вислів: «Непорушне місто мохом обросте».

— Насправді ж, леді й джентльмени, — оголосив Піві, — на Чорному острові дещо є. Кілька днів тому — одразу перед тим, як ти пожалував до нас, Томе, — ми збили повітроплав, що літав над болотами. Перед тим як ми вбили екіпаж, ті встигли розповісти мені дещо цікаве. Начебто в Аерогавані була велика битва, сталася пожежа, витік газу, вийшли з ладу двигуни. Їх так роздовбали, що довелося приземлитися для ремонту. Як гадаєте, де вони приземлилися?

— На Чорному острові? — припустив Том, дивлячись на жадібну усмішку Піві.

— Молодець, Томмі! Адже там летючий караван-сарай, де заправляються повітроплави дорогою із земель Ліги за горами на півдні. Там і сіла Аерогавань. Вважають, що вони у безпеці, бо навколо море і їхні друзяки-моховики. Але від Танбрідж Вілз не сховаєшся!

Пірати схвально загалдикали. Том обернувся до Естер, але вона дивилася на оточений морем далекий острів. З одного боку, його приголомшила думка про прекрасне летюче місто, що зараз лежало в руїнах і не підозрювало, яка доля його чекає, з іншого — він щиро цікавився, як Піві дістанеться його.

— По місцях, друзяки! — закричав піратський мер. — Запускай двигуни! Зброю до бою! Завтра, ще до світанку, ми будемо багаті!

Пірати кинулися виконувати його накази, а Том підійшов до вікна. Вже майже стемніло, останнє сонячне сяйво грало в небесах над болотами. Але вулиці Танбрідж Вілз були яскраво освітлені, а на околицях виростали великі помаранчеві силуети — виростали швидко, немов гриби після дощу. Стало ясно, що то було за шипіння на нижній палубі: поїси Піві говорив, у надувні гумові ємності, розташовані по периметру, почали запомпувати газ.

— Поплаваємо! — прокричав мер, всідаючись в обертове крісло, і дав сигнал машинному відділенню. Велетенські мотори прокинулися, кашлянули хмарою вихлипних газів, і Танбрідж Вілз посунув на берег і далі в море.

Попервах усе йшло добре: коли Танбрідж Вілз вирушив на схід, темні води залишалися спокійними, і відстань між містом і Чорним островом стрімко зменшувалася. Том відчинив ілюмінатор на капітанському мостику, підставив обличчя солоному нічному повітрю і відчув дивне збудження. Він бачив, як пірати збираються на носі присілка і готують абордажні гаки й драбини, бо Аерогавань завелика для їхніх щелеп, і їм доведеться брати її приступом, а вже потім роздирати на шматки. Його тривожила ця думка, особливо коли він згадував, що в Аерогавані й досі можуть перебувати його друзі-авіатори. Втім, так влаштований їхній світ — міста жеруть одне одного, а відчайдушність плану Піві захоплювала.

А потім щось раптом впало з неба й вибухнуло на ринковій площі, відтак на палубі з’явилася велика діра, а пірати, на яких він щойно дивився, зникли. Зате прибігли інші, з відрами й вогнегасниками.

— Повітроплав! Повітроплав! — кричав хтось.

Знову щось пролетіло, і по всьому присілку пролунали вибухи, а люди злітали у повітря, немов божевільні акробати.

— Бережи нас, Сажовий Піте! — заволав Піві, біжучи до розбитого вікна на капітанському мостику, де вирячився на задимлені вулиці. Мавпа підстрибувала в нього на плечі і щось мимрила.

— А ці моховики спритніші, ніж ми думали, — сказав він. — Вмикай прожектори!

Над містом здійнялися два промені світла, немов пальці, що промацували затягнуте димом небо. Коли вони схрестилися, Том побачив якийсь об’єкт, що блиснув червоним. Гармати присілка піднялися й дали залп усім бортом, і попід хмарами з’явилися омахи полум’я.

— Схибили! — просичав Піві, дивлячись у прозорну трубу. — Щоб тобі, я мав здогадатися, що Аерогавань відправить повітроплав-спостерігач. Якщо не помиляюся, це старе корито тієї відьми Фенґ!

— «Дженні Ганівер»! — ахнув Том.

— Нема чому радіти, — прогарчав Піві. — Це та ще зараза. Хіба ти не чув про Квітку Вітру?

Том не розповідав мерові про пригоди в Аерогавані і постарався приховати радість від того, що міс Фенґ жива.

— Чув про неї, — сказав він. — Це крилата крамарка...

— Крамарка? — Піві сплюнув. — Нащо крамарці така зброя? Вона — одна з найвпливовіших агентів Ліги протирухівців, тільки й прагне, що нашкодити нам, бідолашним самохідним містам. Це вона встановила бомбу, що потопила Марсель, це вона задушила нещасну султанку Палау-Пінанга. Її руки в крові тисяч убитих містян! Але ми покажемо їй, скажи, Томмі-бой? Пустимо Ті кишки на гуляш, а скелет — на опудало! Мунґо! Поґо! Базіко! Додаткова винагорода тому, хто зіб’є червоний повітроплав!

Проте збити його не вдалося нікому. Він уже був поза межами досяжності гармат і прямував назад до Чорного острова, щоби попередити Аерогавань про небезпеку. Але якби Том побачив, як повітроплав падає, охоплений полум’ям, його гнів і сум навряд чи стали б сильніші. Ось чому міс Фенґ врятувала його, ось чому так добре ставилася! Вона шукала інформацію для Ліги, як і її друг, капітан Хора, що розповів казочку про неї, аби викликати в ньому співчуття. Хвала Квірку, він нічого не міг розповісти їй!

Танбрідж Вілз добряче пошарпало, на ньому палахкотіли вогнища, але ракети «Дженні Ганівер» нездатні були заподіяти містові великої шкоди, і міс Фенґ, позбавлена переваг, що давала несподіванка, не наважилася на нову атаку. Присілок сунув далі на схід, через води, освітлені яскравим полум’ям на палубах. Тепер Том бачив вогні на Чорному острові — ліхтарі, що стояли уздовж берега. Ближче, десь між ними й островом, виднілося ще одне скупчення вогнів.

— Човни! — крикнув Мунґо, дивлячись у приціл своєї рушниці.

Піві став біля вікна. Його мантія розвівалася на свіжому бризі.

— Рибалки! — прокректав він із задоволеним виглядом. — Наша перша страва. Зжеремо їх на оператив. Це закуска, якщо хтось не в курсі.

Коли Танбрідж Вілз наблизився, рибальські човни розсипалися і кинулися шукати сховища на березі — усі, крім одного, більшого й повільнішого за інші, чиє вітрило не стояло за вітром й провисло.

— Давайте за ним, — заричав Піві, а Базіка передала його наказ через переговорний пристрій. Гуркочучи двигунами, присілок трохи змінив курс. Стрімкі скелі Чорного острова затулили небо і закрили зірки на сході. «А якщо на вершинах стоять гармати?» — подумав Том. Проте навіть якщо вони і були, то мовчали. Він бачив біле шумовиння води у кільватері човна перед ними, а за ним — блідо-білу смуту хвилерізів на узбережжі...

Аж раптом у воді з’явилося ще дещо — просто перед ними, — і Естер крикнула:

— Піві! Це пастка!

Тепер це зрозуміли всі, але було вже запізно. Плоскодонний рибальський човен легко пройшов над рифом, а от неповоротка махина Танбрідж Вілз налетіла на нього на повному ходу, і гострі скелі розпороли йому черево. Присілок накренився й зупинився так різко, що Тома збило з ніг і він врізався в ніжки штурманського столика. Двигуни затихли, і в жахливій тиші, немов переляканий бик, завила сирена.

Том підповз до вікна. Унизу на вулицях згасло світло, а через паркани полилася вода. З трюмів через люки ринули пінні гейзери, разом із купою уламків і крихітними, скрюченими фігурками людей. Човен здалека милувався результатами своєї роботи. Приречене місто від крутих скелястих берегів острова відділяла добряча сотня метрів.

На плече Тома опустилася рука і штовхнула до виходу.

— Підеш зі мною, Томмі-бой, — проричав Крайслер Піві, знявши зі стійки на стіні величезну рушницю і закинувши її собі на плече. — Еймсі, Мунґо, Базіко — усі за мною.

Пірати прикрили Піві собою, а він підштовхнув Тома до сходів. Естер шкутильгала позаду. Внизу було чутно крики, на третьому поверсі виднілися перелякані обличчя людей, що стояли по коліна у воді.

— Покинути місто! — репетував Піві. — Пропустіть жінок і мерів!

Вони забігли до його покоїв, де старша дочка притискала до себе переляканих братів і сестер. Піві не звернув на неї жодної уваги і попрямував до скрині, що стояла в кутку, де зосередився на кодовому замку. Скриня розкрилася, він вийняв з неї помаранчевий згорток, і вони рушили далі, на балкон, де море вже перетікало через перила. Том хотів був повернутися у кімнату, щоб допомогти Кортіні з дітьми, але Піві вже забув про них. Він кинув згорток на хвилі, і той із сичанням розгорнувся у невеличкий квадратний пліт.

—Лізь, — відрізав він і, схопивши Тома, штовхнув його до плота.

— Але ж...

— Лізь!

Міцний копняк перекинув Тома через перила, де він приземлився на податливе гумове дно плота. За ним стрибнув Мунґо, а потім — всі інші, і так швидко, що пліт пірнув під воду.

— Ой, ой, ой! — заволала десь ліворуч Кортіна Піві, але коли Том вибрався з-під містера Еймса, присілок був уже далеко. Його корма наполовину занурилася у воду, а ніс високо піднявся, немов хотів дотягнутися до нічного неба. Він озирнувся, шукаючи Естер, і побачив, що вона лежить поруч. Мавпа Піві видерлася Піві на голову й перелякано верещала.

— Рятуйте! Рятуйте! — кричав хтось здалека, а потім вода заплескотіла у десятку місць.

Люди стрибали через поручні на вже марні надувні понтони. З води до плота тягнулися руки, але Мунґо і Піві щосили били по них. На хвилях з’являлися люди, що намагалися залізти на пліт, а Дженні Базіка підвелася й заходилася стріляти з кулемета, забарвлюючи воду навколо плота у червоний колір. Ніс присілка підносився дедалі вище, аж доки вода не залила котли. Усе довкола оповила пара, а потім містечко затонуло — раптово, з бентежною швидкістю. Вода завирувала, здійнялися хвилі, над якими лунали крики, благання допомогти, короткі постріли, під акомпанемент яких плавучі уламки переходили з рук у руки, і запальні вигуки кількох піратів, яким вдалося дістатися суші.

А потім запала тиша. Пліт повільно обертався, поки течія несла його до берега.

20 ЧОРНИЙ ОСТРІВ

На світанку Шрайк виходить на морське і я узбережжя. На морі приплив, і він швидко розгладжує глибокі сліди у піску. На сході видно дим з поселень на Чорному острові. Мертве обличчя мисливця розтягується у посмішку. Він задоволений Естер Шоу і руїною, що вона залишає по собі.

Думка про Естер — єдине, що вело його через болота, далі й далі, через багна, що засмоктували його пошкоджену ногу, через трясовини, де води піднімалися вище голови. Сліди присілка було нескладно вистежити. Він знов іде ними, виходить на берег і входить у хвилі, немов плавець на ранковий заплив. Солона вода заливає лінзи очей і просочується через діри у броні. Крики чайок і завивання вітру вщухають, їм на зміну приходить приглушений підводний шум. Оживленому все одно, вода навколо чи повітря. Риби витріщаються на нього і стрімко ховаються у водоростеві чагарі. Краби розповзаються перед ним, стаючи дибки й вимахуючи клешнями, немов моляться якомусь божеству, вкритому бронею, невразливому. Він суне далі, на запах мастила, що залишив Танбрідж Вілз.

За кілька миль від затоки, де вони вийшли на берег, Крайслер Піві зупинився на вершині пагорба і зачекав, поки підтягнуться інші. Вони піднімалися повільно — спершу Том з Естер, потім Еймс із картою, і, нарешті. Базіка і Мунґо, що згиналися під вагою рушниць. Позаду виднілися круті й скелясті схили острова, а далі — човни, що оточили зруйнований Танбрідж Вілз. Поруч уже кинув якір кран на понтоні. Острів’яни, не марнуючи часу, кинулися грабувати затонулий присілок.

— Чортові моховики, — проричав Піві.

Том майже не розмовляв з мером після того, як вони дісталися берега. Він з подивом помітив, що на очі Піві набігли сльози, і сказав:

— Співчуваю через ваших рідних, містере Піві. Я намагався їм допомогти, але...

— Дрібні паскуди! — пирхнув Піві. — Не за ними я побиваюся. Моє прекрасне місто! Ти тільки глянь! Кляті моховики...

І нараз, десь на півдні, пролунали постріли.

На обличчі в Піві з’явився рум’янець. Він обернувся.

— Чуєте? Схоже, хтось із наших дістався берега! Вони покажуть цим нікчемним моховикам! Треба йти до них! Захопимо Аерогавань, залишимо в живих тих, хто її відремонтує, решту вб’ємо і повернемося багатіями. Атакуємо кілька заможних міст з неба, поки ніхто не знає, що Аерогавань стала піратською! Може, навіть захопимо інше місто!

Він пішов далі, стрибаючи по валунах з мавпою на сутулих плечах. Усі пішли за ним. Базіку і Мунґо, схоже, сильно вразила загибель Танбрідж Вілз, а новий план Піві не переконав. Вони зиркали одне на одного і перешіптувалися, коли мер не чув їх. Але вони були у чужих краях, тож навряд чи збунтувались би проти Піві — принаймні не зараз. Містер Еймс вперше опинився на землі.

— Який жах! — бурчав він. — Так складно ходити... Скрізь трава! Ще й дикі тварини, а може, і змії... Не дивно, що наші предки припинили жити на землі!

Том добре розумів його емоції. На північ і на південь тягнулися круті гори Чорного острова, а над ними височів стрімкий підйом до скелі, де потойбічним голосом стогнав вітер. Верхівки гір мали такі дивні форми, що з узбережжя нагадували фортечні стіни, і Піві повів їх в обхід, тільки згодом здогадавшись, що то лише каміння.

— Гарно тут, — зітхнула Естер, кульгаючи поруч з Томом. Вона сама собі всміхалася, що Том спостерігав уперше, і навіть тихенько насвистувала якусь мелодію.

— Чому ти радієш? — спитав він.

— Ми йдемо в Аерогавань, — відповіла вона пошепки. — Вони залягли на острові, і зграйка Піві нізащо з ними не впорається. Вони не здолають моховиків і мешканців Аерогавані. Їх уб’ють, а ми знайдемо транспорт до Лондона. Там Анна Фенґ, не забувай. Може, вона знову допоможе нам.

— А, вона! — сердито буркнув Том. — Хіба не чула, що каже Піві? Вона — шпигунка Ліги.

— Я так і думала, — зізналася Естер. — Бо вона забагато розпитувала і про Лондон, і про Валентайна.

— Ти повинна була сказати про це мені! — розізлився Том. — Я міг розкрити якусь важливу таємницю!

— А мені яка різниця? — спитала Естер. — І відколи це підмайстрів-істориків посвячують у важливі таємниці? Я думала, ти збагнув, що вона — шпигунка.

— Мені вона такою не здалася.

— На те вони і шпигуни, щоб ними не здаватися. Ти ж не думав, що в них на лобі написано «ШПИГУН», чи що вони носять якусь шпигунську форму?

Вона була в якомусь дивному жартівливому настрої. Чи не через те, що скелі нагадали їй про дитинство на іншому острові, подумав Том. Раптом вона торкнулася його руки.

— Бідолашний Том. Ти тільки тепер навчаєшся того, чого Валентайн навчив мене багато років тому: нікому не можна довіряти.

— Он як? — образився Том.

— Та я не про тебе, — поспішно сказала вона. — Тобі я довіряю. Ну, майже. І я ціную те, що ти зробив для мене у Танбрідж Вілз, коли змусив Піві випустити мене з клітки. Багато хто і пальцем не поворухнув би, а тим паче заради мене.

Том подивився на неї і ще ясніше побачив під похмурою маскою добру, скромну Естер. Він посміхнувся їй так тепло, що вона зашарілася (її дивне обличчя почервоніло, а шрам побагрянів). Тут Піві обернувся на них і крикнув:

— Ну ж бо, голуб’ята! Годі воркувати, марш вперед!

Після полудня небо на сході прояснюється, сонце виблискує на хвилях і грає на надбудовах Танбрідж Вілз. Шрайк іде вулицями присілка, обертаючись в різні боки. Тіла плавають у затоплених приміщеннях, немов чайні пакетики, що задовго пролежали у чаищі. Маленькі рибинки запливають у розплющений рот мертвого пірата і виринають назад. Течія колихає волосся дівчини. Темні кілі човнів-утильників кружляють в нього над головою. Він ховається у тіні і чекає. Трійко голих хлопців пірнають і пливуть повз нього, їхні руки й ноги залишають слід з бульбашок. Потім вони випливають на поверхню з рушницями, пляшками і шкіряним паском у руках.

Естер тут немає. Шрайк відвертається від затонулого присілка і йде за тінню, яку відкидає на мул нафтова плівка. Уламки розкидані по всьому дну, а тіла, що плавають у воді, ведуть його до узбережжя Чорного острова.

Коли він виходить на сушу, вже вечоріє. Він тягне за собою водорості, з його пошматованої броні стікає вода. Він хитає головою, щоб сфокусувати зір, і дивиться на чорний пісок під темними скелями. Через годину він знаходить рятувальний пліт, схований під валуном завбільшки з будинок. Він випускає металеві кігті і роздирає дно плота, відрізаючи їй шляху море. Естер знову в його владі. Коли вона помре, він обережно понесе її під померклим сонячним сяйвом, через джунглі водоростей, через болота і безкраї степи мисливських угідь до Крома. Він понесе її в Лондон як батько, що несе свою сплячу дитину.

Він опускається на коліна і заходиться винюхувати її слід.

Коли сонце сідало, вони нарешті видерлися на вершину пагорба і подивилися на центральну частину Чорного острова.

Том досі не усвідомлював, що острів був згаслим вулканом. Тепер це стало очевидно: стрімкі скелі оточували землю — вкриту зеленню і всіяну полями — майже ідеальним колом. Прямо під ними, на березі блакитного озера, стояло нерухоме поселення. Вони побачили ангари для повітроплавів і причальні щогли, а за ними на галявині, окупувавши всю її, на ста тоненьких посадкових підпорках стояла Аерогавань — безпорадна, як підбитий птах.

— Летючий караван-сарай! — засміявся Піві, витягнувши прозорну трубу і приклавши її до ока. — Гляньте, як метушаться. Напомпують балони, хочуть знову злетіти...

Він швидко оглянув навколишні схили.

— Наших немає. Якби нам хоч одну гармату! Але ми й так впораємося, правда ж, хлопці? Купка повітряних фей нам не рівня! Давайте підберемося ближче...

У голосі мера вчувалися якісь напружені нотки. Том усвідомив, що той боїться, але не хоче це показувати, адже тоді Мунґо, Базіка і Еймс втратять віру в нього. Він не думав, що колись співчуватиме піратові, але зараз йому стало щиро жаль його. Піві на свій лад непогано ставився до нього, і зараз, коли він шкутильгав по вогкому ґрунту, а поплічники подумки проклинали його, дивитися на мера було важко.

Але все одно всі йшли за ним — униз, у видолинок, утворений на місці кратера вулкана. Невдовзі під однією з далеких скель вони помітили вершників — патруль острів’ян шукав уцілілих піратів із затонулого міста. Потім над ними пролетів повітроплав — низько-низько — і Піві наказав усім лягти й мовчати, а сам загорнув мавпу у накидку, щоб заглушити її вереск. Повітроплав кружляв над ними, але сонце вже зайшло, і пілот не бачив унизу постатей, що сховалися в сутінках, немов миші від сови. Він полетів назад і приземлився у караван-сараї, коли над східними скелями зійшов повний місяць.

Том з полегшенням зітхнув і підвівся. Інші також заворушилися, закректали, з-під них по схилу пагорба посипалися камінці. Він бачив, як на вулицях караван-сараю бігали люди з ліхтарями і смолоскипами, а освітлені вікна нагадували, як добре бути в теплі й безпеці. Аерогавань уся сяяла електричним світлом, а вітер доносив чиїсь команди, музику і сміх.

— Заради Піта! — просичав Мунґо. — Ми запізнилися! Вони валять!

— Навряд чи, — пирхнув Піві.

Але всі бачили, що балони Аерогавані майже наповнені. За кілька хвилин загуділи двигуни, а вітер то наближав, то віддаляв їхнє гуркотіння. Летюче місто відірвалося від землі, його підпорки, немов крабові ноги, склалися і зникли.

— Ні! — закричав Піві.

Він побіг униз, уламки каміння сипалися з-під його ніг і котилися на пласке, багнисте дно кратера.

— Повернися! Ти — моя здобич! Я потопив місто заради тебе! — кричав він.

Еймс, Мунґо, Базіка побігли за ним, а Естер з Томом — позаду. Внизу ґрунт став м’яким і грузьким, а навколо стояли калюжі, в яких віддзеркалювалися і сяйво місяця, і вогні поселення.

— Повернися! — знов заволав Піві десь вдалині. — Повернися!

Потім почулися зойки і крик: «Рятуйте!».

Вони побігли на звук його голосу і відчайдушного лементу мавпи, а тоді всі різко зупинилися на краю глибокого болота. Піві засмоктало вже по пояс. Мавпа сиділа в нього на голові, немов матрос судна, що тоне, вишкірившись від страху.

— Хлопці, витягніть мене! — благав мер. — Допоможіть! Ще не пізно! Вони лише випробовують двигуни! Місто знову сяде!

Пірати дивилися на нього мовчки. Вони знали, що не зможуть захопити місто, яке стрімко злітало, а крики Піві, найвірогідніше, вже привернули увагу острів’ян.

— Треба допомогти йому! — прошепотів Том і подався вперед, але Естер зупинила його.

— Запізно, — сказала вона.

Піві занурювався дедалі глибше, важкий ланцюг на шиї тягнув його на дно. Він відпльовувався від чорного багна, що лилося йому в рота.

— Ну ж бо, люди! Базіко? Мунґо? Я ваш мер! Я стільки зробив для вас!

Його перелякані очі знайшли Тома.

— Скажи їм, Томмі! — проскиглив він. — Скажи, що я лише хотів зробити Танбрідж Вілз великим містом! Я хотів здобути повагу! Скажи їм...

Першим пострілом Мунґо вбив мавпу на голові Піві, яка покотилася у багно у хмарі обпаленої шерсті. Другим і третім пострілом він поцілив йому у груди. Той схилив голову, і багно з тихим булькотінням всмоктало його.

Пірати обернулися до Тома.

— Якби не ти, ми б не потрапили сюди, — пробурмотів Мунґо.

— Це ти забив шефу голову манерами, містами й іншою маячнею, — підтримала його Базіка.

— Різні виделки для кожної страви, з повним ротом не розмовляти! — глузливо промовив Еймс.

Том позадкував. На його подив, Естер стала між ним і піратами.

Том не винний у цьому! — сказала вона.

Від тебе також жодної користі, — проричав Мунґо. Ви обоє нікчеми. Ми — пірати. Обійдемося без етикету і без пошрамованої дівки.

Він підняв рушницю, і Базіка вчинила так само. Навіть містер Еймс дістав маленький револьвер.

І нараз із темряви пролунав голос:

— ВОНИ МОЇ.

21 В ІНЖЕНЕРІЇ

Лондон дерся під гору до плоскогір’я, де на пошматованій містами землі лежав тонкий шар снігу. Далеко позаду — але не так далеко, як хотілося б — рухався Панцерштадт-Байройт, вже не примарна загроза на обрії, а величезна махина з гусениць і ярусів, на вершині якої, над димом заводів і двигунів, виблискували золотом філігранні надбудови. Лондонці юрбилися на кормових оглядових майданчиках і мовчки спостерігали, як відстань між містами поволі зменшується. О другій половині того дня лорд-мер заявив, що причин для паніки немає і що гільдія Інженерів працює над розв’язанням цієї кризи — але на нижніх ярусах вже почалися бунти й мародерство, тому біфітерів відправили наводити лад у Нутрі.

— Старий Кром сам не знає, що верзе, — пробурмотів того вечора один із вартових на ліфтовій станції «Майдан Квірка». — Не думав, що колись скажу це, але він — йолоп. Ми впродовж довгих тижнів рухаємося на схід — і все заради того, щоб нам на хвіст сіла величезна агломерація. Шкода, що Валентайн в експедиції. Він би знав, що робити...

— Тихіше, Берте, — прошепотів його напарник. — дивися, хто йде.

Вони чемно вклонилися двом інженерам, що підійшли до турнікета — юнакові і дівчині в однакових скломасових окулярах зеленого кольору і білих прогумованих плащах з каптурами. Дівчина показала золоту перепустку. Коли вона і її супутник зайшли у ліфт, Берт обернувся до приятеля і пошепки сказав:

— Схоже, в Інженерії важлива нарада. Усі повилізали зі своїх нір у Нутрі, немов орава білих хробаків. Такі складні часи, а вони гільдійські збори затіяли!

У ліфті Кетрін сіла поруч з Бевісом Подом. У прогумованому плащі, що він позичив їй, було жарко і незручно. Вона подавилася на нього, а потім на своє віддзеркалення у вікні — щоб переконатися, що червоні колеса, які вони намалювали одне одному на лобах, не розмазалися від поту. Їй здавалося, що в плащах і окулярах в них кумедний вигляд, але Бевіс запевнив, що так зараз вдягається більшість інженерів, а ще один пасажир ліфта — огрядний навігатор — упродовж усієї подорожі на верхній ярус майже не дивився на них.

Кетрін цілий день чекала Бевіса, що мав роздобути одяг для неї. Щоби згаяти час, вона шукала ім’я «ЕСТЕР ШОУ» в усіх батьківських книгах, але марно. У «Повному каталозі лондонського музею» була одна згадка про Пандору Шоу, але зазначалося, що це падальниця з Безкраю, що постачала гільдії Істориків малоцінні викопні рештки і зразки старотеху, а також вказувалася дата її смерті — сім років тому. Потім вона шукала слово «МЕДУЗА», але дізналася тільки, що так звалося якесь чудовисько зі стародавніх казок, а Маґнус Кром і його інженери навряд чи вірили у чудовиськ.

Ніхто і не глянув на них, поки вони йшли верхнім ярусом до головного входу в Інженерій. Безліч інженерів поспішно підіймалися сходами. Кетрін приєдналася до них, стиснувши золоту перепустку і стараючись не відходити далеко від підмайстра — вона боялася загубити його у натовпі однакових білих плащів. В нас нічого не вийде, думала вона, але гільдієць на вході навіть не глянув на перепустки. Вона востаннє подивилася на надвечірнє сонце за куполом собору Святого Павла і зайшла всередину.

Зала була більша, ніж вона очікувала, яскраво освітлена сотнями кулеподібних аргонових світильників, що висіли у відкритій шахті по центру будівлі, немов планети у космосі. Вона озирнулася, шукаючи сходи, але Бевіс потягнув Ті за руку і сказав:

— Піднімемося монорейкою. Дивись...

Інженери сідали у монорейкові вагончики. Кетрін з Бевісом стали у чергу, прислухаючись до їхнього бурмотіння й скрипіння прогумованих плащів. Очі Бевіса за окулярами округлилися від страху. Кетрін сподівалася, що їм вдасться сісти у вагончик удвох, щоб можна було поговорити, але інженери все йшли і йшли, і вони опинились у переповненому салоні разом зі співробітниками відділу магнетичної левітації.

— Звідки ти, гільдійко? — спитав чоловік, що сів поруч.

— Е-е... — Кетрін відчайдушно зиркнула на Бевіса, але той був надто далеко, щоб пошепки підказати, і вона випалила перше, що спало на думку. — Відділ «К».

— A-а, стара добра Твіксі? — сказав чоловік. — Кажуть, її нові розробки дають неймовірні результати.

— Так, надзвичайно, — відповіла вона, але тут вагончик смикнувся й рушив, а її сусід розвернувся до вікна, зачарований краєвидом.

Кетрін думала, що монорейка — цс те саме, що ліфт, але вони рухалися по спіралі з такою швидкістю, що довелося щосили стримуватися, щоб не знудило. Інші інженери, схоже, були звиклі до цього.

— Як гадаєте, з якого приводу промова лорд-мера? — спитав один з них.

— МЕДУЗА, напевне, — відгукнувся інший. — Кажуть, її готують до випробувань.

— Сподіваюся, вона працюватиме, — сказала жінка, що сиділа навпроти Кетрін. — Врешті-решт, машину знайшов Валентайн, але він лише історик. До них довіри немає.

— Валентайн працює на лорд-мера, — зауважив ще один. — Не зважайте на його гільдійську марку. Він вірний, як пес, поки йому щедро платять, а його дочка-іноземка може прикидатися вишуканою лондонською леді.

Вони кружляли й кружляли — повз кабінети і майстерні, де метушилися інженери, немов комахи у велетенському вулику. Вагон зупинився на п’ятому рівні, і Кетрін вийшла, все ще зла на інженерів через їхні розмови. Вона підійшла до Бевіса, і вони пішли разом прохолодними білими коридорами, через завіси з прозорого пластику. Десь попереду гуділи голоси, і через кілька поворотів вони опинилися у величезній залі. Бевіс вибрав місця біля одного з виходів. Вона озирнулася навколо, шукаючи наглядача Німмо, але марно: зала здавалася морем білих плащів і голомозих чи схованих під каптури голів, а нові люди постійно прибували.

— Дивіться! — прошепотів Бевіс, штовхнувши її ліктем. — Це докторка Твікс, та, про яку я розповідав!

Він вказав на присадкувату, схожу на діжку жінку, яка саме сідала в першому ряді і жваво щось обговорювала з сусідами.

— Там усі головні гільдійці! Твікс, Чабб, Ґарстенґ... А ось і доктор Вамбрейс, начальник охорони!

Кетрін відчула тривогу. Якби її викрили на вході, це можна було б видати за недолугий розіграш, але тепер вона опинилася у святилищі інженерів, де мало відбутися щось дуже важливе. Вона заспокоїла себе тим, що навряд чи хтось наважиться образити доньку Тадея Валентайна, а про те, що можуть зробити з Бевісом, старалася не думати.

Нарешті двері зачинили, а світло приглушили. Зала напружилася в очікуванні, і тишу порушив тільки шелест плащів, коли п’ятсот інженерів підвелися з місць.

Кетрін і Бевіс підхопилися разом з ними, дивлячись на сцену через плечі людей, що стояли перед ними. Маґнус Кром вийшов на металеву трибуну й огледів присутніх холодним поглядом. Якусь мить він дивився просто на Кетрін, і їй довелося нагадати собі, що він не може її впізнати в окулярах, під каптуром і піднятим коміром.

— Можете сідати, — сказав Кром і, зачекавши, поки всі розсядуться, продовжив: — Друзі, сьогодні величний день для нашої гільдії.

Аудиторія відповіла захопленим гамором, і Кетрін також відчула збудження. Кром жестом наказав мовчати.

Під стелею зали ожив проектор, і на екрані позаду нього з’явилося зображення колосальної, складної машини.

— МЕДУЗА, — оголосив Кром.

— МЕДУЗА! — луною відгукнулися інженери.

— Як декому з вас уже відомо, — продовжив він, — МЕДУЗА — це експериментальна енергетична зброя часів Шістдесятихвилинної війни. Ми дізналися про неї доволі давно — якщо точно, двадцять років тому, коли Валентайн знайшов документацію під час подорожі в Америку.

На екрані з’являлися вицвілі креслення і зроблені павучим почерком записи. «Батько не розповідав про це», — подумала Кетрін.

— Звісно ж, цих фрагментарних матеріалів було замало для того, щоб МЕДУЗА була відтворена, — розповідав Кром. — Але сім років тому, знову ж таки завдяки Валентайну, ми здобули неймовірний екземпляр старотеху, знайдений на давно забутій військовій базі в американській пустелі. Це не лише найкраще збережений зразок стародавнього комп’ютера, що колись вдавалося знайти, — це мозок, штучний інтелект, завдяки якому МЕДУЗА, видатна машина, функціонує. Завдяки важкій праці доктора Сплея і його команди з відділу «Б», ми нарешті змогли повернути її до робочого стану. Гільдійці, добі, коли Лондон мав утікати і ховатися від інших голодних міст, настав край! МЕДУЗА дозволить перетворити будь-яке з них на попіл у змиг ока!

Інженери вибухнули оплесками, і Бевіс Под штовхнув Кетрін, щоб та також плескала, але її руки, здавалося, примерзли до металевих підлокітників крісла. Вона була шокована ледь не до запаморочення. Вона пам’ятала все вивчене про Шістдесятихвилинну війну і жахливо громоподібну зброю Прадавніх, що стерла їхні нерухомі міста й отруїла землю і небо. Батько нізащо би не став допомагати інженерам відтворити такий кошмарний пристрій!

— Нам більше не доведеться ганятися за таким брухтом, як Солтгук, — продовжував Кром. — Наступного тижня Лондон наблизиться до Батмунх-Ґомпи, Щит-стіни. Тисячами років за нею переховувалася Ліга протирухівців, що противилися плину історії. МЕДУЗА знищить її одним ударом. Землі за нею, великі нерухомі міста, родючі поля, ліси, неторкані надра — все це стане новими мисливськими угіддями Лондона!

Його голос потонув в оваціях інженерів — таких бурхливих, що вони, здавалося, натиснули на стіну за спиною Крома, і вона повільно розкрилася, явивши широке вікно, за яким видні вся собор Святого Павла і вежі ратуші.

— Але спершу, — крикнув він, — ми маємо нагальнішу справу! До останнього я сподівався, що МЕДУЗА залишатиметься прихованою, аж доки ми не наблизимося до Щит-стіни. Втім, виникла потреба продемонструвати Ті силу. Просто зараз команда доктора Сплея готує випробування нової зброї.

Навіть якби Кетрін хотіла почути ще щось, вона б не змогла: усі присутні жваво перемовлялися. Кілька інженерів — напевно, причетні до проекту — поспішили до виходів. Кетрін підвелася й також почала проштовхуватися до дверей. Через мить вона опинилася у стерильному коридорі, думаючи, що робити далі.

— Кейт? — почула вона за спиною голос Бевіса Пода. — Куди ти? Тебе помітили! За нами стежить гільдійська охорона...

— Треба забиратися звідси, — прошепотіла Кетрін. — Де вихід?

— Не знаю, — зізнався хлопець. — Я вперше на цьому поверсі. Думаю, треба знайти монорейку...

Він відсахнувся від Кетрін, коли вона намагалася взяти його за руку.

— Ні! Ще хтось побачить! Інженерам не можна торкатися одне одного...

Вони поспішно пішли трубчастим коридором, і тоді Кетрін сказала:

— Кром бреше! Сім років тому батько не літав в Америку! Він подорожував недалеко, на острови у Західному океані. Він не казав, що знайшов щось важливе. Якби він знайшов щось таке, як МЕДУЗА, то сказав би мені. Він не захотів би мати справу зі зброєю старого світу...

— Навіщо лорд-меру брехати? — спитав Бевіс, який потайки радів, що його гільдія знайшла ключ до чергової таємниці Прадавніх. — І він не казав, що ваш батько літав в Америку саме за цією штукою, а лише сказав, що він роздобув її. Може, придбав в утильників. Цікаво, що він мав на увазі під випробуванням...

Бевіс зупинився. Вони дійшли до кінця коридору, але монорейки ніде не було. Із трьох дверей тут двоє були зачинені, а треті вели на вузенький балкон, що виступав з бокової стіни Інженерію високо над майданом Отченаш.

— Що тепер? — сказала Кетрін, і сама почула, як Ті голос став тонким від переляку.

— Не знаю, — так само схвильовано відповів Бевіс.

Вона вийшла на балкон перевести подих. Місяць стояв високо в небі, хоча й був закритий напівпрозорою хмарою, з якої сіяла дрібна мжичка. Кетрін зняла окуляри, щоб відчути дощ на обличчі й забути про спеку і хімічні запахи. Вона подумала про батька. Невже МЕДУЗА — то справді його знахідка? Врешті-решт, Бевіс мав рацію: у Крома не було причин брехати. Бідолашний батько! Зараз він, напевне, десь високо у повітрі над засніженими верхівками Шань-Ґуо. Якби ж можна було попередити, яка доля спіткала його відкриття!

На залитому місячним сяйвом майдані пролунав тихий механічний грюкіт. Вона подивилася на вологий настил, не розуміючи, звідки походить той звук. Потім щось нагорі привернуло її увагу, вона подивилася на собор Святого Павла й ахнула.

— Бевісе, глянь!

Купол старовинної церкви розкривався, немов надкрилля гігантського жука.

22 ШРАЙК

Складно було зрозуміти: мисливець з’явився щойно чи вже давно спостерігав за ними, знерухомівши у тіні серед скель, сам схожий на брилу. Він ступив уперед, волога трава диміла в нього під ногами.

— ВОНИ МОЇ.

Пірати оточили його, Базіка поливала залізну людину чергами трасувальних куль, Мунґо з пістолета пробивав дірки в його броні, а Еймс палив із револьвера. Шквальний вогонь змусив Шрайка на мить завмерти. А потім він повільно, немов боровся із зустрічним вітром, рушив уперед. Кулі висікали іскри з броні, а плащ перетворився на лахміття. З кульових отворів бризкала чи то кров, чи то мастило. Він здійняв руки, випустивши один металевий кіготь, потім — інші, а тоді він дістався до Базіки. Та глухо зойкнула, ступила назад і впала у папороть. Еймс пожбурив револьвер і зібрався тікати, але Шрайк раптом опинився просто в нього за спиною, і той завмер, витріщившись на закривавлені леза, що простромили його груди.

У Мунґо скінчилися набої. Він кинув пістолет і дістав меч, але не встиг замахнутися, як Шрайк вчепився йому у волосся, відтягнув голову й одним ударом відтяв її, немов косою.

— Томе, — сказала Естер, — тікай!

Шрайк повернув голову і ступив уперед. Тоді Том побіг. Він і не хотів нікуди втікати, адже розумів, що в тому немає сенсу, і знав, що має бути поруч з Естер, але ноги, здавалося, жили власним життям. Все його тіло прагнуло опинитися якомога далі від цього страшного, мертвого створіння, що спускалося з пагорба. Раптом земля щезла з-під ніг: він упав у холодну грязюку, беркицьнувся і вдарився об кам’яну брилу біля трясовиння, що проковтнуло Крайслера Піві.

Він озирнувся. Мисливець завмер серед розкиданих тіл. Аерогавань висіла в повітрі, по черзі випробовуючи двигуни, а її вогні виблискували на металевому, посрібленому місяцем черепі Шрайка.

Естер просто стояла перед ним — так, немов анітрохи не боялася. «Вона намагається мене врятувати, — подумав Том. — Вона старається виграти час, щоб я міг утекти! Але я не можу дозволити йому вбити її, просто не можу!

Стараючись не зважати на інстинкти, що примушували його тікати, Том почав дряпатися на пагорб.

— ЕСТЕР ШОУ, — почув він голос Шрайка, нечіткий і глухий, немовби він звучав із пошкодженого запису. З кульових отворів з сичанням виривалася пара, в кутиках рота булькала чорна сукровиця.

— Ти вб’єш мене? — спитала дівчина.

Шрайк кивнув велетенською головою.

— НЕНАДОВГО.

— Про що ти?

Його широкий рот розтягнувся у посмішці.

— МИ З ТОБОЮ ОДНАКОВІ. Я ЗРОЗУМІВ ЦЕ ЩЕ ТОДІ, КОЛИ ЗНАЙШОВ ТЕБЕ НА УЗБЕРЕЖЖІ. КОЛИ ТИ ПІШЛА, САМОТНІСТЬ...

— Я мала піти, Шрайку, — прошепотіла вона. — Я не експонат з твоєї колекції.

— ТИ БУЛА ДУЖЕ ДОРОГА МЕНІ.

«З ним щось не так, — подумав Том, видираючись на пагорб. — Мисливці не мають почуттів». Він пригадав, чого його навчали про оживлених: усі вони божеволіли. Он водорості звисають з патрубків у нього на голові. Може, його мізки заіржавіли? Через кульові отвори було видно, як у нього в грудях спалахують іскри...

— ЕСТЕР, — проскреготів Шрайк, ставши на коліна, щоб подивитися їй просто в очі, — КРОМ ДАВ МЕНІ ОБІЦЯНКУ. ЙОГО СЛУГИ РОЗКРИЛИ ТАЄМНИЦЮ МОЄЇ КОНСТРУКЦІЇ.

Том аж похолов від страху.

— Я ВІДНЕСУ ТВОЄ ТІЛО В ЛОНДОН, — казав Шрайк дівчині, — І КРОМ ОЖИВИТЬ ТЕБЕ. ТИ СТАНЕШ ЗАЛІЗНОЮ ЖІНКОЮ. ТВОЮ ПЛОТЬ ЗАМІНЯТЬ НА СТАЛЬ, НЕРВИ — НА ДРОТИ, А ДУМКИ — НА ЕЛЕКТРИКУ. ТИ СТАНЕШ ПРЕКРАСНОЮ! ТИ СТАНЕШ МОЄЮ СУПУТНИЦЕЮ ДОВІКУ.

— Шрайку, — пирхнула Естер. — Кром не захоче, щоб я ожила...

— ЧОМУ? У НОВОМУ ТІЛІ НІХТО ТЕБЕ НЕ ВПІЗНАЄ. ТИ НЕ МАТИМЕШ АНІ СПОГАДІВ, АНІ ПОЧУТТІВ, І ВЖЕ НЕ ЗАГРОЖУВАТИМЕШ ЙОМУ. АЛЕ Я ВСЕ ПАМ’ЯТАТИМУ, ДОЧКО. МИ РАЗОМ ПОЛЮВАТИМЕМО НА ВАЛЕНТАЙНА.

Естер розсміялася. То був дивний, скажений і жахливий звук, що змусив Тома заскреготіти зубами. Він саме дістався місця, де лежало тіло Мунґо. Рука пірата досі стискала важкий меч, і Том заходився виривати його з мертвого хвату. Він озирнувся й побачив, як Естер зробила крок мисливцеві назустріч. Вона відкинула голову, підставивши шию під удар смертоносних кігтів.

— Добре, — сказала вона, — але відпусти Тома.

— ВІН МУСИТЬ ПОМЕРТИ, — наполягав Шрайк. — ТАК МИ ДОМОВИЛИСЯ З КРОМОМ. КОЛИ ОПИНИШСЯ У НОВОМУ ТІЛІ, ТИ ВЖЕ НЕ ПАМ’ЯТАТИМЕШ ЙОГО.

— Шрайку, ні, будь ласка, — заблагала Естер. — Скажи Крому, що він втік, втонув або помер десь у Безкраю і ти не зміг принести його тіло. Прошу тебе.

Том вчепився у руків’я меча, досі вологе від поту Мунґо. Тепер, коли настав час діяти, він так боявся, що ледве міг вдихнути, не кажучи про те, щоби підвестися й битися з мисливцем. «Я не зможу, — думав він. — Я історик, а не воїн!» Але він не міг покинути Естер, коли вона так палко боролася за його життя. Том наблизився настільки, що вже міг розгледіти страх в очах дівчини і блиск кігтів Шрайка, який простяг до неї руку.

— ДОБРЕ, — сказав мисливець і лагідно торкнувся кігтями обличчя Естер. — ХАЙ ХЛОПЕЦЬ ЖИВЕ.

Він замахнувся рукою для удару. Естер заплющила очі.

— Шрайку! — верескнув Том і кинувся на нього, міцно тримаючи перед собою меча. Коли мисливець обернувся, обличчя хлопця освітило зелене сяйво. Змах залізної руки, і він полетів назад. Груди обпік гострий біль, і на мить Томові здалося, що його розтяло навпіл. Але мисливець штовхнув його рукою, а не кігтями, тож він упав на землю цілий і неушкоджений, охкаючи від болю, в очікуванні, що Шрайк знову кинеться, щоби цього разу покінчити з ним назавжди.

Але Шрайк лежав. Над ним схилилася Естер. Том побачив, як його очі замерехтіли, всередині щось вибухнуло, і над тулубом закурився дим. Руків’я меча стирчало в нього з грудей, а навколо рани потріскували блакитні іскри.

— О, Шрайку! — прошепотіла Естер.

Шрайк обережно втягнув кігті, щоби вона могла взяти його за руку. В його зруйнованій свідомості промайнули несподівані спогади, і раптом він згадав, ким був до того, як його поклали на стіл оживлення і зробили з нього мисливця. Він хотів розповісти про це Естер, потягнувся до неї велетенською залізною рукою, але не встиг вимовити й слова, як смерть здолала його, і це було не легше, ніж умирати вперше.

Гігантське залізне тіло завмерло, а дим розвіяло вітром. У низині сурмили труби, і Том побачив загін вершників, що піднімалися на пагорб від караван-сараю — вочевидь, на звук пострілів. У руках вони тримали списи й смолоскипи і, схоже, були налаштовані рішуче. Він спробував випростатися, але ледь не знепритомнів від болю в грудях.

Естер почула його стогін і обернулася.

— Навіщо ти зробив це? — прокричала вона.

Навіть якби вона дала йому ляпаса, Том би здивувався менше.

— Він збирався тебе вбити! — запротестував він.

— Він збирався зробити з мене собі подібну! — кричала Естер, обіймаючи Шрайка. — Невже ти не чув його? Я стала б такою, як завжди мріяла: ні спогадів, ані почуттів. Уяви обличчя Валентайна, коли я прийшла би по нього! Навіщо ти тільки втрутився?

— Він перетворив би тебе на чудовисько!

Том почув, як його голос переходить у крик, а біль і страх перетворюються на гнів.

— Я й так чудовисько! — істерично заверещала вона.

— Неправда!

Том спромігся підвестися і стати на коліна.

— Ти моя подруга! — крикнув він.

— Ненавиджу тебе! Ненавиджу! — волала Естер.

— Я дбаю про тебе, подобається тобі це чи ні! — не вгамовувався Том. — Думаєш, ти єдина, хто втратив маму й тата? Я такий же злий і самотній, як і ти, але не прагну нікого вбивати або перетворюватися на мисливця! Ти просто дурнувате дівчисько, що вічно скаржиться...

Але решта слів перетворилася на приголомшений схлип, тому що раптом він побачив місто в низині, Аерогавань і вершників, що наближалися до них так чітко, немов удень. Він побачив, як згасли зірки; як обличчя Естер завмерло, а її крик перервався, і тільки слина бризкала зі скривленого рота; як його власна тінь танцює на просякнутій кров’ю траві.

Нічне небо над скелями залило неземне сяйво, немов далеко на півночі, десь у Безкраю, зійшло нове сонце.

23 МЕДУЗА

Немов зачарована, Кетрін дивилася, як купол собору Святого Павла розкрився вздовж чорних швів, і його секції розгорнулися, немов пелюстки. Усередині, в самому центрі, щось повільно здіймалося й розпускалося, наче троянда чи орхідея з холодного білого металу. Грюкіт гідравлічних механізмів лунав по всьому майдану, а стіни Інженерію затремтіли.

— МЕДУЗА! — прошепотів Бевіс Под, стоячи в дверях у неї за спиною. — То був не ремонт собору! То була МЕДУЗА, вони звели її просто всередині Святого Павла!

— Гільдійці?

Вони обернулися і побачили когось з інженерів.

— Що ви тут робите? — процідив він. — Доступ сюди мають тільки співробітники відділу «Л»...

Раптом він замовк і витріщився на Кетрін. Вона побачила, що Бевіс також дивиться на неї розширеними від переляку очима. Вона не одразу зрозуміла, що сталося, але потім второпала. Дощ! Вона забула про емблему гільдії, ретельно намальовану в неї між очима, яка тепер стікала тоненькими червоними цівками.

— Що, іменем Квірка...? — ахнув інженер.

— Кейт, тікайте! — крикнув Бевіс і штовхнув інженера.

Кейт побігла. За спиною вона чула прокляття, коли інженер гепнувся на під логу. Бевіс наздогнав її, схопив за руку й потягнув за собою порожніми коридорами, аж доки перед ними з’явилися сходи. Марш за маршем вони бігли вниз, а позаду лунали крики і пронизливий, деренчливий дзвін тривоги. Нарешті вони опинились у передпокої десь у задній частині Інженерію. За великими скляними дверима виднівся верхній рівень, а перед ними на варті стояли двоє гільдійців.

— Там сторонній! — випалив Бевіс, важко дихаючи й вказуючи на сходи. — На третьому поверсі! Здається, озброєний!

Гільдійці, яких уже стривожив звук тривоги, збентежено перезирнулися. Один із них зняв з паска газовий пістолет і попрямував до сходів.

Бевіс і Кетрін вирішили скористатися нагодою і пішли далі.

— Мою колегу поранено, — пояснив Бевіс і вказав на заплямоване червоною фарбою обличчя Кетрін. — Я веду її у шпиталь!

Двері перед ними відчинилися, пропускаючи у жадану темряву.

Вони щодуху побігли у тінь собору Святого Павла, де зупинилися й прислухались. Кетрін чула важкий грюкіт механізмів і ближчий, гучніший стукіт — як виявилося за мить, це стукотіло її власне серце. Десь чоловічий голос вигукував накази, і дедалі ближче чулося важке гупання чобіт.

— Біфітери! — прошепотіла вона. — Вони попросять показати документи! Змусять мене зняти каптур! Бевісе, дарма я все це затіяла! Тікай, покинь мене!

Бевіс подивився на неї і похитав головою. Він зрадив гільдію і ризикнув усім, аби допомогти Кейт, і не збирався її кидати.

— Допоможи нам, Кліо! — видихнула Кетрін, і тут її увагу привернуло щось на майдані Отченаш.

На сходах ратуші, тримаючи в руках купу конвертів і тек, стояв старий Чадлі Помрой і пильно дивився вгору. Вона ніколи в житті не була така рада когось побачити, тож миттю кинулася до нього, потягнувши Бевіса за собою, і тихо гукнула:

— Містере Помрой!

Той байдуже зиркнув на неї, а тоді ахнув із подиву, коли Кетрін відкинула каптур і він побачив її обличчя й просякнуте потом волосся.

— Міс Валентайн! Що, іменем Квірка, відбувається? Гляньте, що ці нестерпні інженери вчинили зі Святим Павлом!

Вона здійняла голову Металева орхідея розквітла і кинула тінь на майдан. Тільки то була не орхідея, а якесь одоробло, роздуте, немов каптур велетенської кобри, що оберталося у напрямку Панцерштадт-Байройта.

— МЕДУЗА! — сказала Кетрін.

— Хто? — перепитав Чадлі Помрой.

На площі завила сирена.

— Благаю! — закричала вона, обернувшись до огрядного історика. — Вони женуться за нами! Навіть не уявляю, що буде з Бевісом, якщо його схоплять...

На щастя, він не став розпитувати ні про що, а взяв Кетрін з Бевісом за руки і повів у гараж ратуші, де його чекав «жук». Коли водій допомагав їм сісти, поруч протупотів загін біфітерів, але вони не звернули уваги ні на Помроя, ні на його супутників. Чадлі сховав плащ Кетрін під сидінням, наказав Бевісу припасти до підлоги, а сам втиснувся позаду.

— Якщо зустрінемо когось — мовчіть, я сам говоритиму — сказав він.

Запрацював двигун, і «жук» помчав майданом Отченаш.

Люди, що юрмилися біля ліфтової станції, приголомшено дивилися на штуковину, що з’явилася над собором. Біфітери зупинили «жука», а молодий інженер зазирнув усередину. Помрой відчинив віконце у скломасовому ковпаку і спитав:

— Якісь проблеми, гільдійцю?

— Проникнення в Інженерій. Терористи-протирухівці...

— А хіба ми схожі на терористів? — розсміявся Помрой. — Я цілий день працював у кабінеті, а міс Валентайн люб’язно допомогла мені розібрати документи.

— Сер, я все одно повинен обшукати вашого «жука».

— Та невже? — крикнув Помрой. — Ми що, справді схожі на терористів? Хіба у вас нема інших справ? Лондон доживає останні дні, на нас суне хижа агломерація! Я неодмінно поскаржуся на вас у раді! Це неприпустимо!

Інженер збентежився, а потім кивнув, відступивши, і шофер проїхав у вантажний ліфт. Коли двері зачинилися, Помрой зітхнув з полегшенням:

— Чортові інженери. Не ображайтеся, підмайстре Под...

— І не подумаю, — пробубонів Бевіс десь унизу.

— Дякую! — прошепотіла Кетрін. — Дякую, що врятували нас.

— Нема за що, — засміявся Помрой. — Я завжди радий дошкулити Крому і його посіпакам. Собору тисячі років, а вони перетворили його на... на невідомо що, й навіть нікого не спитали...

Він тривожно подивився на Кетрін і побачив, що вона його не слухає.

— Чим ви так перелякали їх, міс Валентайн? — ласкаво спитав він. — Можете не відповідати, але якщо ви з другом втрапили у халепу і якщо старий може вам чимось допомогти...

Кетрін відчула, як на очах у неї з’явилися сльози розпачу.

— Благаю, — прошепотіла вона, — просто відвезіть нас додому.

— Звісно.

Поки «жук» їхав вулицями першого ярусу, вони сиділи у ніяковій тиші. У темряві бігали люди, кричали і вказували на собор. Але метушилися не лише звичайні мешканці: інженери зі служби охорони вели за собою загони біфітерів. Коли «жук» зупинився біля палацу Кліо, Помрой вийшов, щоби провести Кетрін до дверей. Вона пошепки, але палко попрощалася з Бевісом і пішла вслід.

— Зможете підвезти підмайстра Пода до ліфтової станції? — спитала вона. — Він повинен повернутись у Нутро.

Помрой стурбовано подивився на неї.

— Не знаю, міс Валентайн, — зітхнув він. — Ви ж бачили, як лютують інженери. Знаючи їх, можна й не сумніватися, що вони заблокували всі майстерні й гуртожитки і проводять перевірки. Цілком імовірно, що їм вже відомо про його зникнення — разом із двома плащами...

— Тобто він не зможе повернутися? — Кетрін аж стало зле від думки про те, що вона заподіяла бідолашному Поду. — Ніколи?

Помрой кивнув.

— Тоді хай лишається зі мною у палаці Кліо! — вирішила Кетрін.

— Дорогенька, він — не вуличний кіт.

— Але коли батько повернеться, він зможе все владнати, правда ж? Він пояснить лорд-меру, що Бевіс не причетний ні до чого...

— Можливо, — погодився Помрой. — Ваш батько наближений до гільдії інженерів. Дехто вважає, що навіть занадто наближений. Але палац Кліо — не найкраще місце для вашого друга. Я заберу його у музей. Місця там вистачає, а інженери не обшукуватимуть музей без попередження.

— Ви точно зможете? — перепитала Кетрін, адже боялася створити проблеми для ще однієї людини. Втім, лишалося перечекати тільки кілька днів до повернення батька, а він усе владнає.

— Дякую! — радісно сказала вона й піднялася навшпиньки, щоб поцілувати Помроя у щоку. — Дякую вам!

Помрой зашарівся, радісно всміхнувся їй і почав щось казати, але вона не почула ні слова. Голову Кетрін заповнив дивний звук — якесь ревуче скиглення, що дедалі гучнішало — а за мить вона зрозуміла, що той звук не в неї у голові, а лине десь згори.

— Дивіться! — крикнув історик, показуючи рукою вгору.

Через страх вона й забула про собор. Тим часом зміїний каптур почав потріскувати й освітився фіолетовими блискавками. Волосинки в неї на руках і шиї стали дибки, а коли вона потяглася до руки Помроя, між її пальцями і його плащем пробігли тьмяні іскри.

— Містере Помрой! — крикнула вона. — Що відбувається?

— Великий Квірку! — зойкнув історик. — Що ж пробудили ці дурні?

Від яскраво освітленої машини відділилися примарні сфери, що полетіли над Коло-парком, немов гігантські вогняні кулі. Над шпилями ратуші вигравали блискавки. Виття дедалі гучнішало, лунаючи на все вищій і вищій ноті, аж доки Кетрін, не в змозі більше терпіти, затулила вуха руками. А потім несподівано з каптура кобри на північ ринув сліпучий потік енергії, що розділився на декілька променів, ставши схожим на батіг з дев’ятьма хвостами, і водномить злизав надбудови Панцерштадт-Байройта. Ніч розірвалася навпіл, і її половинки сховались за горизонтом. На секунду Кетрін побачила яруси далекої агломерації, охоплені полум’ям, а ще за мить вони зникли. Із землі аж під мовчазне небо здійнявся яскравий спалах, сліпучий стовп білого, а потім червоного вогню. Потім над осяяним полум’ям снігом прокотилася звукова хвиля — низький, віддалений гуркіт, немовби десь у земних глибинах хтось грюкнув велетенськими дверима.

Промінь згас, і Коло-парк раптом занурився у темряву. Серед тиші Кетрін чула скажене завивання Пса десь у будинку.

— Великий Квірку! — прошепотів Помрой. — Бідолашні люди...

— Ні! — почула Кетрін власний голос. — О ні, ні, ні!

Вона побігла садом, не відводячи очей з пронизаної блискавками хмари, що зависла над уламками агломерації. З Коло-парку й усіх оглядових майданчиків лунали крики, але слів вона не розчула. Спершу їй здалося, що то крики жаху, як вона й очікувала... Але ні: вони раділи, раділи, раділи.