Смертні машини. Книга 1

24 АГЕНТКА ЛІГИ

Дивне північне сяйво згасло, грім вщух, відбившись луною від стін старого вулкана. Заспокоївши переляканих коней, мешканці Чорного острова наближалися під барабанний дріб копит і потріскування полум’я смолоскипів.

Том підняв руки і крикнув:

— Свої! Ми не пірати! Ми подорожні! З Лондона!

Але вершники не хотіли слухати — навіть ті, хто зрозумів Тома. Вони цілий день полювали на піратів затонулого присілка, адже бачили, що ті натворили у рибальських селищах на західному узбережжі. Вони перегукнулися своєю мовою і під'їхали ближче, піднявши луки. Стріла з сірим оперенням встромилася в землю біля ніг Тома, і він на крок відступив.

— Ми свої! — знову крикнув він.

Вершник, що їхав попереду, витягнув меч, але другий вершник, пришпоривши коня, обігнав його і прокричав спершу острів’янською, а потім англіянською:

— Вони потрібні мені живі!

То була Анна Фенґ. Вона зупинила коня, спішилася і побігла до Тома з Естер. Її плащ майорів у світлі смолоскипів, немов багряний прапор. За спиною в жінки висів довгий меч, а на грудях Том побачив бронзовий знаку формі розбитого колеса — символ Ліги протирухівців.

— Томе! Естер! — вона обійняла їх по черзі і привітно всміхнулася. — Я думала, ви загинули! Відправила Ліндстрома і Ясміну шукати вас наступного ж ранку після битви в Аерогавані, але вони натрапили лише на уламки вашої повітряної кулі у тих жахливих болотах, і вирішили, що ви мертві. Я хотіла знайти ваші тіла, але «Дженні» було пошкоджено, тож мені довелося доправити місто сюди на ремонт... Ми молилися за вас і принесли поминальні пожертви богам неба. Цікаво, чи можна попросити їх повернути?

Том мовчав. Груди боліли так, що він ледве міг дихати, не те що говорити. Знак на грудях авіаторки доводив, що Піві не збрехав: вона була агенткою Ліги. Її доброта й дзвінкий сміх вже не зачаровували його.

Обернувшись, вона крикнула щось вершникам, які завмерли в очікуванні. Двоє злізли з поні й повели їх уперед, з цікавістю роздивляючись тіло Шрайка.

— Я мушу на якийсь час покинути вас, — пояснила вона. — Полечу на північ, дізнатися, що за чортовиння освітило небо. Острів’яни приглянуть за вами. Зможете їхати верхи?

Том ще ніколи не бачив коня, не кажучи вже про те, щоби їздити верхи, але його так виснажили біль і шок, що він не чинив спротиву, коли його посадили в сідло кудлатої поні і повели її вниз схилом пагорба. Він озирнувся на Естер і побачив, що та сидить верхи на другому поні і вовком дивиться на нього. Потім між ними з’явилися інші вершники, і дівчина зникла з його очей на вузеньких провулках караван-сараю, де цілі родини повибігали з домівок і дивилися на північ. Двигуни Аерогавані, які по черзі перевіряли, здіймали між будинками маленькі смерчі з кушпели.

Тома привели у крихітну кам’яницю і посадили на стілець. До нього вийшов чоловік у чорній мантії і білому тюрбані й оглянув його вкриті синцями груди.

— Переломи! — радісно оголосив він. — Я Ібрагім Назґул, цілитель. У тебе чотири ребра зламані!

Том кивнув, ледь притомний від болю, але радий, що вижив і що люди, які оточили його, не були дикунами, якими здавалися йому протирухівці. Лікар Назґул обмотав йому груди бинтами, а його дружина принесла миску гарячої баранячої юшки і нагодувала з ложки. По кутках кімнати горіли ліхтарі, а в двері зазирали лікареві діти, дивлячись на Тома широко розплющеними темними очима.

— Ти герой! — пояснив лікар. — Кажуть, ти здолав залізного шайтана, який хотів нас повбивати.

Том сонно блимнув очима. Він майже забув коротку битву біля болота: деталі стиралися швидко, немов сон. «Я вбив Шрайка, — подумав він. — Фактично, він і так був мертвий, але все ж таки був якоюсь особистістю, зі своїми надіями, планами та мріями, а я поклав усьому край». Він почувався не героєм, а вбивцею, його не покидало відчуття провини й сорому, аж доки його голова не схилилася над мискою юшки і він занурився в сон.

Він прокинувся в іншій кімнаті, на м’якому ліжку. У вікні виднілося біло-блакитне небо, а на повапнованій стіні то з’являлася, то зникала пляма сонячного світла.

— Як почуваєшся, вбивце мисливців?

Над ним схилилася міс Фенґ. Вона лагідно посміхалася, немов янгол зі старих картинок.

— Болить усе, — відповів Том.

— Готовий до подорожі? «Дженні Ганівер» чекає, і я хочу вирушити до заходу сонця. Поїси уже в повітрі. Я приготувала жабу в норі[1] — зі справжніми жабами.

— Де Естер? — сонно спитав Том.

— Вона летить зі мною.

Він сів і зморщився від гострого болю в грудях і спогадів про вчорашні події.

— Я нікуди з вами не полечу, — сказав він.

Авіаторка розсміялася, немов почула дотепний жарт, а потім усвідомила, що він не жартує, сіла поруч на ліжко і стривожено подивилася на Тома.

— Томе, я чимось тебе засмутила?

— Ви працюєте на Лігу! — сердито сказав він. — Ви шпигунка і нічим не кращі за Валентайна! Ви допомагали нам тільки для того, щоби вивідати у мене про Лондон!

Усмішка міс Фенґ зникла.

— Томе, — тихо сказала вона, — я допомагала тому, що ви мені подобаєтесь. Якби ти бачив, як твоїх рідних замордували до смерті у рабстві, ти б також допомагав Лізі боротися з муніципальним дарвінізмом.

Вона простягла руку прибрати скуйовджене волосся в нього з лоба, і Том пригадав дещо давно забуте — коли він був зовсім маленький і хворів, матір так само сиділа поруч з ним. Але емблема Ліги і далі красувалася в міс Фенґ на грудях, а біль від зради Валентайна й досі мучив його, тому він не збирався довіряти усмішкам і люб’язності.

— Ви вбивали людей! — сказав він і відштовхнув її руку. — Ви потопили Марсель...

— Інакше він напав би на Тисячу островів та вбив і поневолив значно більше людей, ніж ті, що загинули, коли я скинула бомбу.

— А ще ви задушили сатанку... якоїсь Папінаги!

— Султанку Палау-Пінанга? — вона знову посміхнулася. — Я не душила її! Що за інсинуації? Я просто скрутила їй шию. Вона дозволяла плавучим містам заправлятися пальним у себе на острові, тому її треба було позбутися.

Том не розумів, чому вона посміхається. Він пригадав людей Рейланда, що лежали у тінях причалу у Стейнзі, і як міс Фенґ сказала, що вони непритомні.

— Можливо, я не краща за Валентайна, — вела вона далі, — але між нами є різниця. Валентайн намагався тебе вбити, а я — врятувати. То ти полетиш зі мною?

— Куди? — підозріло спитав Том.

— У Шань-Ґуо, — відповіла вона. — Я певна, що те сяйво у небі якось пов’язане з приладом, який Валентайн забрав у матері Естер. А ще я дізналася, що Лондон прямує до Щит-стіни.

Том був вражений. Невже лорд-мер справді знайшов спосіб пробитися через кордон Ліги? Якщо так — це неймовірна новина! А от вирушати у Шань-Ґуо, цитадель Ліги протирухівців, — це останнє, на що наважиться гідний лондонець.

— Я не допомагатиму вам нашкодити Лондону, — сказав він. — Врешті-решт, це мій дім.

— Звісно, — відповіла міс Фенґ. — Але якщо він атакує стіну, то людей, що живуть за нею, треба рятувати. Я хочу попередити їх про небезпеку, а Естер повинна полетіти зі мною і розповісти свою історію. Проте вона не хоче летіти без тебе.

Том засміявся, хоча це було боляче.

— Я так не думаю! — сказав він. — Естер ненавидить мене!

— Дурниці, — захихотіла міс Фенґ. — Ти їй дуже подобаєшся. Хіба ж не вона пів ночі розповідала мені, як ти дбав про неї і як відважно покінчив з механічною людиною?

— Справді? — Том зашарівся і раптом запишався собою.

Він думав, що ніколи не звикне до Естер Шоу та її постійних змін настрою. І все ж, у цьому великому й бентежному світі вона була єдиною, кого він міг назвати другом, і він пам’ятав, як вона благала Шрайка зберегти йому життя. Куди б Естер не вирушила, він повинен іти з нею — хай навіть у дикунську твердиню Ліги. Хай навіть у Шань-Ґуо.

— Добре, — сказав він. — Я полечу.

25 ІСТОРИКИ

У Лондоні дощить. Дощ безперервно ллє з низького, хмарного неба — так рясно, що змиває сніг, і той тане під гусеницями міста, перетворюючись на густу жовту рідоту. Але він не здатен загасити полум’я, що охопило Панцерштадт-Байройт і досі жевріє на північному заході, немов велетенське похоронне вогнище.

Маґнус Кром стоїть на обвіяному вітрами даху Інженерію і дивиться на дим. Підмайстриня тримає над ним парасольку, а позаду чекають шість високих, нерухомих постатей, вбраних у прогумовані гільдійські плащі, але чорного кольору. Терористи, що увірвалися минулого дня в Інженерій, досі на свободі, тому охорону посилено: відтепер лорд-мера скрізь супроводжує новий ескорт — перша партія мисливців докторки Твікс.

Гільдійський корабель-розвідник пролітає над ними і приземляється на дах. З нього виходить доктор Вамбрейс, голова охорони гільдії, і поспішає до лорд-мера. Його прогумований плащ тріпоче на вітрі.

— Ну, докторе? — нетерпляче питає Кром. — Що ви бачили? Вам вдалося приземлитися?

Вамбрейс хитає головою.

— Руїни міста досі горять. Ми спустилися, наскільки це було можливо, облетіли його по колу і зробили фотографії. Верхні яруси розплавилися й завалилися на нижні. Схоже, всі котли і сховища для пального вибухнули, щойно їх торкнувся наш енергетичний промінь.

Кром киває.

— Хто-небудь вижив?

— Є деякі ознаки життя між ярусами, але загалом...

Очі очільника охорони за товстим склом окулярів розширюються, немов риб’ячі баньки. Його відділ завжди охоче шукає нові і все більш витончені способи вбивства, і він досі тішиться думкою про обвуглені скелети, якими всіяні вулиці й майдани Панцерштадт-Байройта — деякі так і залишилися стояти, наче спечені статуї, після того, як МЕДУЗА обпалила їх смертоносним поглядом.

— Хочете повернутися, щоби поглинути рештки, лорд-мере? — питає він через мить. — Через день-два полум’я згасне.

— У жодному разі, — відрізає Кром. — Ми маємо рухатися до Щит-стіни.

— Народові це не сподобається, — попереджає Вамбрейс. — Люди відсвяткували перемогу і тепер жадають трофеїв. Брухт і запчастини агломерації...

— Я веду Лондон не за брухтом і запчастинами, — перебиває Кром, який стоїть на краю даху, біля поручнів, і дивиться на схід, де на обрії вже видніються білі верхів’я гір, що нагадують ряди зубів. — Ми повинні рухатися далі. Через кілька днів Щит-стіна вже буде в межах досяжності. З приводу цієї великої події я оголосив святковий день і прийняття у ратуші. Подумайте про це, Вамбрейс! Нові мисливські угіддя!

— Але в Лізі знають про наш задум, — зауважує Вамбрейс. — Вони намагатимуться нас зупинити.

Кром дивиться у майбутнє незворушним, холодним поглядом.

— Валентайн отримав відповідні розпорядження. Він подбає про Лігу.

Лондон сунув далі на схід, і стовп диму, що здіймався над мертвою агломерацією, залишився далеко позаду. Кетрін йшла до ліфтової станції через купи мокрих від дощу решток учорашніх святкувань. На мостовому настилі валялися розчавлені китайські ліхтарики, а люди у червоних лівреях відділу переробки котили баки на коліщатах і збирали в них покинуті ковпаки й транспаранти, на яких досі можна було прочитати: «Ми <3 Маґнуса Крома» і «Слава Лондону». Пес бавився з паперовою гірляндою, але Кетрін різко наказала йому йти поруч. Часу на ігри не було.

У музеї принаймні не було плакатів і гірлянд. Гільдія істориків ніколи не квапилася вітати нові винаходи інженерів, і МЕДУЗА не стала винятком. У запилених тінях виставкових залів панувала тиша, цілком доречна для ранку після загибелі цілого міста. Вуличний шум був приглушений, немовби вікна закрили щільні й м’які завіси часу. Тиша допомогла Кетрін зібратися з думками, і біля дверей кабінету Чадлі Помроя вона вже визначилася з тим, що йому скаже.

Кетрін не розповіла містеру Помрою, що дізналася в Інженерії, але він бачив, як вона тремтіла напередодні, біля палацу Кліо, і не здивувався, коли побачив їх із Псом у дверях.

— Містере Помрой, — прошепотіла вона, — нам треба поговорити. Бевіс тут? З ним усе гаразд?

— Звісно, — одразу ж відгукнувся той. — Заходьте!

Бевіс Под у позиченій мантії історика чекав її в обшитому тиковими панелями кабінеті. У тьмяному світлі музейних ламп його бліда голомоза голова здавалася крихкою, немов яєчна шкаралупа. Кетрін кортіло підбігти до нього, обійняти й перепросити за те, що втягнула його у все це, але, крім нього, у приміщенні було ще з десяток істориків, що сиділи навіть на підлокітниках крісел і по кутках письмового столу. Усі винувато дивилися на Кетрін, і на якусь мить їй здалося, що Помрой зрадив її.

— Не переживайте, — доброзичливо сказав Помрой. — Я подумав, що якщо вже Под гостить у музеї, то треба представити його моїм колегам. Серед нас немає друзів лорд-мера. Ми всі одностайні в тому, що підмайстер Под може перебувати в нас стільки, скільки знадобиться.

Історики розступилися і пропустили її до Бевіса.

— Як ти? — спитала вона, заспокоївшись, коли він збентежено усміхнувся.

— Незле, — прошепотів він. — Тут так дивно. Скрізь деревина і старовина. Але історики дуже добрі...

Кетрін подивилася навколо. Багатьох вона знала: доктор Аркенґарт, докторка Каруна, професор П’ютертайд, молода міс Поттс, Норман Нанкерроу з зали репродукцій і живопису, і міс Плім, яка саме сякалась у хустинку.

— Ми розмовляли про знищення Панцерштадт-Байройта, — сказав Помрой, ставлячи перед нею горнятко гарячого какао, — і про цей жахливий пристрій, що зветься МЕДУЗА.

— Усі вважають його чудовим, — сумно констатувала Кетрін. — Я чула, як люди до середини ночі гуляли й славили Крома. Я розумію: всі радіють, що нас не зжерли, проте... Не думаю, що знищення чужого міста — то привід для радощів.

— Це катастрофа! — погодився старий доктор Аркенґарт, заламуючи кістляві руки. — Вібрації цього паскудного пристрою ледь не побили всю мою кераміку!

— Що ти весь час торочиш про свою кераміку, Аркенґарт? — уїдливо сказав Помрой, який бачив розпач Кетрін. — І це в той час, як Панцерштадт-Байройт згорів ущент.

— Ось до чого призводить захоплення інженерів старотехом, — зауважив професор П’ютертайд. — Століття історії нічого не навчили, їх усе одно тягне до стародавніх машин!

— І чого Прадавні домоглися своїми винаходами? — зауважив Аркенґарт. — Перетворили світ на пекло і самі себе знищили!

Усі скорботно закивали.

— У Панцерштадт-Байройті був розкішний музей, — сказала докторка Каруна.

— Здається, там були прекрасні полотна, — погодився Нанкерроу.

— Унікальні експонати м-м-меблів 30-го століття! — заридала міс Плім і припала до сутулого плеча Аркенґарта.

— Не зважайте на бідолашну Мойру, Кетрін, — прошепотів Помрой. — Вранці надійшли жахливі новини: Кром наказав вилучити нашу колекцію меблів, щоби палити ними печі. Усе через нестачу пального, яку спричинив цей божевільний кидок на схід.

У ту мить Кетрін мало хвилювали меблі або кераміка, але те, що вона не єдина у Лондоні нажахана силою, якій дав волю лорд-мер, втішило її. Вона глибоко вдихнула і розповіла, що вони з Бевісом чули в Інженерії, яку роль відіграє МЕДУЗА в амбітному плані Крома, і про напад на Щит-стіну.

Щойно Кетрін закінчила, вони заходилися перешіптуватися.

— Кошмар!

— Шань-Ґуо — велика й стародавня культура, незалежно від Ліги протирухівців. Батмунх-Ґомпу не можна руйнувати...

— Тільки подумайте про їхні храми!

— Кераміку!

— Молитовні барабани...

— Шовкові полотна...

— М-м-меблі!

— Подумайте про людей! — сердито вигукнула Кетрін. — Треба щось робити!

— Так! Так! — згодились історики і сонно подивилися на неї. Двадцять років правління Крома вбили в них будь-яке бажання чинити спротив гільдії інженерів.

— Що ми можемо вдіяти? — спитав нарешті Помрой.

— Розповісти всім, що відбувається! — сказала Кетрін. — Ви виконуєте обов’язки головного історика, тож скликайте збори ради! Хай усі дізнаються, що ми на хибному шляху!

Помрой похитав головою.

— Ніхто не слухатиме, міс Валентайн. Ви самі чули, як раділо вчора місто.

—Лише тому, що Панцерштадт-Байройт збирався поглинути нас! Коли всі дізнаються, що Кром збирається спрямувати цю зброю на інше місто...

— То радітимуть ще більше, — зітхнув Помрой.

— Він усе одно має прибічників в інших гільдіях, — зауважила докторка Каруна. — Усі впливові гільдійці або мертві, або у відставці, або ув’язнені за його наказом. Навіть наші підмайстри переймаються старотехом не менше за інженерів, особливо після того, як Кром зробив головним істориком свою людину... О, не ображайтеся, міс Кетрін.

— Батько — не Кромова людина, — сердито відповіла Кетрін. — Я певна в цьому! Якби він знав, що задумав Кром, то нізащо б не став йому допомагати. Напевне, тому він і відправив його у розвідувальний політ, щоби йому не заважав. Коли батько повернеться і дізнається про все, він якось зупинить це безумство. Врешті-решт, МЕДУЗА — його знахідка. Він буде шокований, коли дізнається про вбивство стількох людей. Я певна, він зможе все виправити!

Вона говорила з такою пристрастю, що дехто з істориків повірив їй — навіть такі, як докторка Каруна, яка здобула підвищення після того, як Кром призначив Валентайна керівником гільдії. А Бевіс Под дивився на неї широко розплющеними очима, сповнений почуття, якому не знав навіть назви. То було щось таке, чого їх не вчили в освітніх лабораторіях, і від чого він весь тремтів.

Першим заговорив Помрой:

— Сподіваюся, ви маєте рацію, міс Валентайн. Він — єдиний, хто може кинути виклик лорд-меру. Треба дочекатися його повернення.

— Але...

— А наразі ми надамо притулок пану Поду тут, у музеї. Він може спати у старій залі транспорту і допомагати докторові Нанкерроу каталогізувати експонати. Якщо до нас завітають інженери, ми знайдемо йому схованку. Так, це складно назвати спротивом Крому. Але зрозумійте, Кетрін: ми вже старі, нам страшно, і тому це все, на що ми здатні.

26 БАТМУНХ-ҐОМПА

Світ навколо змінювався. У тому, звісно, не було нічого нового; перше, про що дізнавався підмайстер-історик, це те, що світ постійно змінюється. Але тепер усе відбувалося так стрімко, що зміни видно було неозброєним оком. Дивлячись униз із кабіни «Дженні Ганівер», Том бачив на сході безкраї поля мисливських угідь, всіяні містами, що рухалися з високою швидкістю. Сполохані сяйвом на півночі, вони мчали геть, так швидко, як тільки дозволяли їм гусениці або колеса, надто захоплені втечею, щоб полювати одне на одного.

— МЕДУЗА, — прошепотіла міс Фенґ сама до себе, дивлячись на далекий стовбур диму.

— Що таке ця МЕДУЗА? — спитала Естер. — Ви щось знаєте, правда ж? За що вбили моїх маму з татом?

— Боюся, що нічого не знаю, — відповіла авіаторка. — На превеликий жаль. Але я чула цю назву. Шість років тому один з агентів Ліги пробрався у Лондон, прикинувшись членом екіпажу ліцензованого повітроплава. Він дізнався щось цікаве, але деталі так і не з’ясував. Ліга одержала від нього лише одне повідомлення з двох слів: «МЕДУЗА небезпечна». Інженери схопили його і вбили.

— Звідки ви це знаєте? — спитав Том.

— Вони надіслали нам його голову, — сказала міс Фенґ. — Післяплатою.

Того вечора вона посадила «Дженні» в одному з міст-втікачів, поважному чотириярусному Перипетіяполі, що рухався на південь у гірське лігвище за Хазацьким морем. На аеропристані вони дізналися подробиці загибелі Панцерштадт-Байройта.

— Я все бачив! — сказав якийсь авіатор. — Був за сто миль звідти, але все бачив. Омах полум’я виринув з верхнього ярусу Лондона, і він ніс смерть усьому, чого торкався!

— Лондон відкопав якусь зброю часів Шістдесятихвилинної війни, — розповів їм археолог-авантюрист. — Давня Американська імперія під кінець геть знавісніла. Розповідали про неуявні машини знищення: промені квантової енергії, джерела якої знаходилися за межами реального всесвіту...

— Хто наважиться чинити їм спротив, коли Маґнус Кром може спалити будь-яке непокірне місто? — запитав переляканий торговець з Перипетіяполя. — Лондон просто прийде і запросить до себе у пащу. Це кінець цивілізації! Знову!

Тішило одне: мешканці Перипетіяполя раптом охоче погоджувалися приймати Томові лондонські гроші. В якомусь пориві він купив червону шовкову хустину на заміну шарфа, який Естер загубила, здавалося, цілу вічність тому, коли він гнався за нею у Нутрі.

— Це мені? — недовірливо перепитала вона, коли він простягнув їй обнову. Естер вже не могла пригадати, коли востаннє їй щось дарували. Вона майже не розмовляла з ним після відльоту з Чорного острова, позаяк соромилася свого несподіваного вибуху. — Дякую. І ще, думаю, треба подякувати за те, що ти врятував мені життя. Хоча і не розумію, нащо ти парився.

— Я знав, що насправді ти не хотіла ставати мисливицею, — відповів Том.

— Хотіла, — сказала вона. — Так усе було б значно простіше. Але ти правильно вчинив.

Вона відвернулася і ніяково подивилася на хустину, яку тримала в руках.

— Я поводитимусь гарно, — сказала вона. — До мене ніхто не ставився так, як ти, тож я намагатимуся бути привітною і усміхатимуся, як ти того хочеш. Але коли я дивлюсь у дзеркало або згадую його — усе летить шкереберть, мене охоплюють жахливі думки, я кричу і стараюся тебе образити. Вибач.

— Не вибачайся, — збентежено відповів Том. — Я розумію. Усе гаразд.

Він узяв хустину і обережно пов’язав їй на шиї, а Естер, як він й очікував, негайно закрила нею обличчя. Він відчув якийсь незбагненний сум, адже звик уже до її обличчя і раптом усвідомив, що йому бракуватиме тієї кривої посмішки.

Вони вилетіли ще до світанку і перетнули низину з крутими пагорбами, що робили землю схожою на зім’ятий папір. Пагорби дедалі вищали, і Том усвідомив, що мисливські угіддя залишаються позаду. Ввечері «Дженні Ганівер» летіла над місцинами, непридатними для пересування більшості міст. Він бачив густі соснові ліси і зарості рододендронів, деінде з’являлися нерухомі поселення, оточені полями, а на вершині однієї з гір біліло місто, від якого в різні сторони розбігалися дороги, що зверху нагадували спиці колеса, — справжні дороги, якими рухалися вози, а на перехрестях майоріли молитовні прапори. Том роздивлявся їх, аж доки вони не зникли з поля зору. Він знав про дороги з уроків історії, але не думав, що колись їх побачить.

Наступного дня Анна Фенґ дала пасажирам миски з червонястою пастою.

— Мелений бетель, — пояснила вона, — змішаний із сушеним листям новомая. Допомагає на великих висотах. Але не раджу призвичаюватися, інакше зуби почервоніють, як у мене.

Від зернистої пасти щипало у роті, але нудота і запаморочення, що мучили його, поки повітроплав піднімався все вище й вище, минулися, а біль у ребрах ущух.

Крихітна тінь «Дженні» вже рухалася над вкритими снігом гірськими вершинами, а попереду виднілися ще вищі гори. Їхні білі шпилі підіймалися над хмарами, немов міражі. За ними тягнувся ще вищий кряж, а за ним — ще вищий. Том напружував зір, сподіваючись побачити на півдні стару Джомолунгму — гору, яку Прадавні називали «Еверест», але на вершинах Гімалаїв збирався шторм, і вона сховалася за хмарами.

Упродовж трьох днів вони летіли чорно-білим світом снігу, льодовиків і скелястих молодих гір. Томові з Естер іноді доводилося сідати за штурвал, поки Анна Фенґ дрімала у сусідньому кріслі, оскільки вона не ризикувала полишати кабіну. Вони все піднімалися, аж доки не пролетіли над нижніми виступами великого Чжан-Шаню, найвищої з нових гір, чия вкрита снігом верхівка впиралася у вічно холодні небеса. Потім піки поменшали, і їхня білосніжність здавалася особливо чарівною, а між ними то сям, то там з’являлися зелені долини, між якими бродили отари худоби, що тікала, злякавшись звуку двигунів. То були Небесні гори, що тягнулися на північ і на схід, щоби поступитися місцем степам, тайзі і непрохідним болотам.

— Це Шань-Ґуо, край, уславлений своїми кіньми, — розповідала Анна Фенґ Томові з Естер. — Я сподівалася знайти тут спокій, коли закінчу служити Лізі. Тепер усе це може зжерти Лондон: МЕДУЗА знесе нашу фортецю, а місто поглине всі поселення, розриє зелені пагорби, щоб видобувати копалини, і винищить коней, як і в усьому світі.

Том не бачив тут нічого поганого, адже поширення самохідних міст по всій планеті здавалося йому природним. Але він усе одно симпатизував міс Фенґ, навіть попри те, що вона була шпигункою й протирухівкою, тому щоб заспокоїти її, він сказав:

— Якою б могутньою та МЕДУЗА не була, Лондон може роками продиратися через ці гори.

— Йому це не потрібно, — відповіла вона. — Глянь.

Він подивився туди, куди вона показувала, і побачив розрив у гірському пасмі — широкий прохід, через який могло пройти місто, — закритий Щит-стіною, що з першого погляду здавалася черговою гірською вершиною.

Вона була чорна, як ніч, збудована з велетенських брил вулканічного каменю, укріплена іржавими настилами міст, що наважилися брати її приступом і були знищені сотнею ракетних батарей, встановлених на східному схилі. На вкритій снігом вершині стіни, більш ніж за тисячу метрів він підніжжя, майорів прапор з розламаним колесом, а сонячне проміння виблискувало на броньованих гарматних позиціях і сталевих шоломах солдатів Ліги.

— Якби ж вона була така міцна, як здається, — зітхнула авіаторка і повела «Дженні Ганівер» униз по широкій кривій.

Назустріч підлетів невеличкий літальний апарат, трохи більший за моторного повітряного змія, і вона обмінялася з пілотом кількома репліками по рації. Він облетів «Дженні» і провів повітроплав над Щит-стіною. Том дивився на зубчасті стіни і обличчя солдатів, що піднімали голови догори — жовті, коричневі, чорні, білі обличчя людей з усіх куточків світу, де варварські нерухомі поселення все ще опиралися муніципальному дарвінізму. Потім вони зникли — «Дженні» опинилася на східному боці стіни і почала знижуватися, і Том побачив місто — розташоване вертикально, з сотнями уступів, балконів і вікон, прорубаних у чорному камені, нескінченні поверхи крамниць, казарм і будинків, між якими, наче пелюстки, літали яскраві повітряні кулі й змії.

— Батмунх-Ґомпа, — оголосила міс Фенґ. — Місто вічної сили. На жаль, люди, що так звуть його, не знають, що існує МЕДУЗА.

Місто було прекрасним. Том, якого навчали, що всі нерухомі поселення вбогі, брудні й допотопні, підійшов до вікна і дивився на нього із захватом, а Естер припала до скла поруч з ним, загорнувшись у свою вуаль, і теж раділа, як дитина.

— Це достоту як скелі острова Оук, де гніздяться птахи! — крикнула вона. — Дивись! Дивись!

Внизу, біля підніжжя стіни, сяяло блакиттю озеро, на якому біліли вітрила прогулянкових човнів.

— Томе, підемо плавати. Я тебе навчу...

«Дженні Ганівер» приземлилася серед торговельних повітроплавів на причальному поверсі десь усередині стіни, і міс Фенґ повела Тома з Естер до повітряної кулі, що понесла їх угору, мимо парків і чайних, до губернаторського палацу — старовинного монастиря, що дав ім’я Батмунх-Ґомпі, з біленими стінами і численними вікнами, прорубаними у стрімкій скелі у кінці стіни. На посадкову платформу опускалися й інші повітряні кулі, освітлені яскравим гірським сонцем, і в одній з гондол Том побачив капітана Хору, що махав їм рукою.

Вони зустрілися на платформі, молодий авіатор приземлився на хвилину раніше за них і підбіг, щоб обійняти міс Фенґ і допомогти її супутникам вибратися з хиткої гондоли. Він вилетів з Аерогавані вранці, одразу після нападу Шрайка, і, здавалося, був приголомшений і радий бачити Тома з Естер живими. Він повернувся до авіаторки:

— Губернатор і його службовці чекають твого звіту, Фень-Хуа. До нас дійшли жахливі чутки про Лондон...

Приємно було зустріти знайоме обличчя у дивному незнайомому місті, і Том не відставав від Хори, який вів новоприбулих довгими сходами до входу у палац. Він згадав, що бачив на одній з нижніх платформ рясно оздоблений повітроплав «Ачебе-2100», і спитав:

— Це вашу машину ми бачили на причалі? З воловою шкурою на балансирах?

Хора щиро розсміявся.

— Та стара летюча калоша? Ні, хвала богам! Моя «Мокеле Мбембе» — бойове судно, Томе. Кожен союзник Ліги має надати повітроплав для Північного флоту, і всі вони збираються тут.

Він зупинився і вказав на блискучі бронзові двері на верхівці стіни.

— Висотне гніздо.

— Коли-небудь ти потрапиш туди, Томе, — пообіцяла міс Фенґ і провела їх повз ченців-воїнів, що стояли на варті біля дверей, і далі, у прохолодний кам’яний лабіринт коридорів. — Винищувачі Ліги — одне з найбільших чудес неба! Але спершу губернатор Хан має дізнатися історію Естер.

Губернатор Ермен Хан був приємним старим з витягнутим скорботним обличчям беззлобної вівці. Він запросив їх у свої покої і пригостив чаєм з медовим печивом у кімнаті з краєвидом на озеро Батмунх-Нор, чиї води виблискували серед клаптів сільськогосподарських угідь. Родина губернатора упродовж тисячі років дбала про гарнізон Щит-стіни, і звістка про те, що всі його гармати з ракетами раптом стали дитячими іграшками, приголомшила його.

— Жодне місто не здатне пройти через Батмунх-Ґомпу, — повторював він, поки в кімнаті збиралися офіцери, охочі послухати доповідь авіаторки. — Дорога моя Фень-Хуа, якщо Лондон наважиться наблизитися до нас, ми знищимо його. Щойно він опиниться в межах досяжності, знищимо одним ударом!

— Та послухайте, що я вам кажу! — нетерпляче крикнула міс Фенґ. — Лондону і не потрібно заходити в зону ураження вашої артилерії. Кром зупиниться за сто миль і вщент спалить вашу дорогоцінну Стіну! Ви чули розповідь Естер. Гадаю, пристрій, що Валентайн викрав у її матері, — то фрагмент стародавньої зброї. А доля, яка спіткала Панцерштадт-Байройт, доводить, що гільдія інженерів спромоглася відтворити її.

— Так-так, — мовив офіцер-артилерист, — але то лише твої слова. Хто-небудь вірить, що можна відтворити зброю, яка лежала в землі з часів Шістдесятихвилинної війни? Найвірогідніше, Панцерштадт-Байройт загинув внаслідок нещасного випадку.

— Саме так! — губернатор Хан радісно вчепився в цю ідею. — Метеорит чи витік газу... — Він погладив довгу бороду, чим нагадав Томові одного старого роззявкуватого історика з Лондонського музею. — Може, Хромове місто і не поїде сюди. Може, він переслідує іншу жертву?

Але інші офіцери вірили у розповідь Квітки Вітру.

— Він піде сюди, — сказала одна з них, авіаторка-кералка, не набагато старша за Тома.

— Позавчора я літала на розвідку на захід, Фень-Хуа, — пояснила вона, з захопленням дивлячись на міс Фенґ. — Варварське місто було менше ніж за пів тисячі миль і рухалося швидко. Ми можемо опинитися в радіусі ураження вже завтра ввечері.

— А в горах бачили чорний повітроплав, — вставив капітан Хора. — Судна, що відправилися перехопити його, так і не повернулися. Я гадаю, це Валентайнів «Ліфт на 13-й поверх», який прилетів вистежувати здобич для Лондона.

Валентайн! Думка про те, що головний історик зараз шпигує у самому центрі Шань-Ґуо, викликала в Тома дивну суміш гордості і страху. Естер, що стояла поруч, напружилася, почувши ім’я дослідника. Том глянув на неї, але вона дивилася в інший бік — через відчинене вікно на гори, немовби чекала, що там от-от з’явиться «Ліфт на 13-й поверх».

— Жодне місто не здатне пройти Щит-стіну, — заявив губернатор Хан, вірний своїм предкам, але вже без тієї переконливості в голосі.

— Треба підняти повітряний флот, губернаторе, — наполягала міс Фенґ, підводячись. — Розбомбити Лондон, перш ніж МЕДУЗА зможе нас уразити. Тільки так ми можемо убезпечитися.

— Ні! — крикнув Том, підхопившись так швидко, що стілець зі стуком завалився. Він не вірив власним вухам. — Ви казали, що хочете тільки попередити! Не можна атакувати Лондон! Постраждають люди, безневинні люди!

Він уявив, як торпеди Ліги влучаютьу палац Кліо і музей, і подумав про Кетрін.

— Ви обіцяли! — мляво нагадав він.

— Фень-Хуа з дикунами не домовляється, — відрізала дівчина-кералка, але міс Фенґ знаком наказала їй мовчати.

— Ми вдаримо по Нутру і по гусеницях, Томе, — сказала вона. — І по верхньому ярусу, де знаходиться МЕДУЗА. Ми не хочемо завдати шкоди безневинним, але що робити, якщо нам погрожує місто варварів?

—Лондон — не місто варварів! — закричав Том. — Це ви — варвари! Чому Лондону за потреби не з’їсти Батмунх-Ґомпу? Якщо вас щось не влаштовує, то давно мали би поставити свої міста на колеса, як усі цивілізовані люди!

Кілька офіцерів Ліги загримали на нього і наказали замовкнути, а кералка дістала меч, але міс Фенґ кількома словами заспокоїла їх і всміхнулася Тому.

— Тобі краще покинути нас, Томасе, — твердо сказала вона. — Я знайду тебе пізніше.

Томові очі наповнилися безсилими сльозами. Він співчував цим людям, щиро співчував. Він бачив, що то не варвари, і вже не вважав, що їхні міста заслуговують бути поглинутими, але не міг мовчки слухати, як вони планують напад на його домівку.

Він обернувся до Естер, сподіваючись, що вона стане на його бік, але та заглибилася у власні думки, машинально торкаючись шраму під червоною хустиною. Вона почувалася так, наче перед кимось завинила. Завинила хоч би тим, що була щасливою, коли вони з Томом летіли сюди, а це було неправильно, адже Валентайн досі ходить непокараний. А ще вона почувалася безнадійною дурепою — тому що коли Том подарував хустину, їй здалося, що вона справді йому подобається, але думка про Валентайна нагадала, що вона нікому не може подобатися такою, яка є. Коли вона спіймала на собі його погляд, то просто кинула:

— Мені байдуже, навіть якщо в Лондоні переб’ють усіх, тільки б залишили мені Валентайна.

Том відвернувся від неї і пішов з палат, та перш ніж за ним зачинилися двері, він почув, як кералка просичала:

— Варвар!

Том пішов униз по галереї, туди, де чекали повітряні кулі-таксі, і сів на кам’яну лавку. Він злився, почувався зрадженим і обмірковував те, що сказав би міс Фенґ, якби був готовий до цього. Внизу тягнулися уступи і дахи Батмунх-Ґомпи — аж у тінь під білими гірськими виступами, — і Том спіймав себе на думці, що намагається уявити, як це — мешкати в такому місті і щодня прокидатися з тим самим краєвидом з вікна. Невже мешканці Щит-стіни не прагнуть рухатися й бачити щось нове? Як вони сплять без заколисливих вібрацій міста? Що вони люблять у цьому місці? І раптом йому стало нестямно сумно, що невдовзі старовинне місто перетвориться на уламки під гусеницями Лондона.

Він прагнув побачити більше, тому підійшов до найближчого таксі і пояснив пілотові, що він є гостем міс Фенґ і хоче спуститися у місто. Той усміхнувся, заходився навантажувати гондолу каменюками, що лежали поруч, і невдовзі Том вже спускався повз численні поверхи міста, аж доки не опинився на центральному майдані, куди то прибували, то відлітали десятки інших таксі, став просто перед сходами, що вели на самий верх Щит-стіни, аж до Висотного гнізда, і вниз, до крамниць і ринків на нижніх рівнях.

МЕДУЗА вже спричинила паніку, тож чимало будинків і крамниць стояли з закритими віконницями — їхні власники поїхали у південні міста. Але на нижніх рівнях людей було чимало, і поки сонце сідало за Стіну, Том блукав серед натовпу по базарах, вулицях і крутих сходах. На розі вулиць стояли намети ворожок і вівтарі богів неба, забруднені крихким сірим попелом ароматичних паличок. Лиховісні з вигляду акробати-уйгури влаштували на центральному майдані виставу, і куди б він не кинув оком, скрізь були солдати і пілоти Ліги: блондинисті велетні зі Шпіцбергена, синяво-чорні воїни з Місячних гір, невисокі темношкірі люди з нерухомих поселень Анд і червоношкірі мешканці цитаделей з джунглів Лаосу й Аннаму.

Том намагався не думати про те, що дехто з цих молодих людей може невдовзі запустити ракети на Лондон, і потроху його захопив нескінченний вирій облич і нерозбірливий різномовний гамір — інколи на нього вказували пальцем і називали Томом, Томашем чи Таома. Історію його битви зі Шрайком знали майже всі гірські мешканці, Ті передавали від одного торгового міста до іншого. Тома чекали у Батмунх-Ґомпі. Його тут усе влаштовувало. Він почувався так, немов той Томас, про якого вони говорять, — це хтось інший, відважний і сильний, той, хто розумів, що робить, і ніколи не вагається.

Він уже хотів повернутися у губернаторський палац і знайти Естер, коли помітив на сходах високу постать. Чоловік у пошарпаній червоній сутані і низько насунутому на обличчя каптурі, тримав в одній руці патерицю, а другою рукою притримував клунок, що висів у нього на плечі. Том бачив десятки таких мандрівних священників, що бродили з міста у місто через гірські перевали. На посадковій платформі Анна Фенґ зупинилася, щоб поцілувати ноги одному з них, і дала йому шість бронзових монет, щоб той благословив «Дженні Ганівер». Але цей відрізнявся від інших. Щось у ньому привернуло увагу Тома і не відпускало.

Він пішов за червоною сутаною спершу через базар, де торгували прянощами і від тисячі запахів аж паморочилось у голові, а тоді вузенькою вулицею Ткачів, де сотні кошиків висіли перед дверима крамниць, немов гнізда, і він чіплявся за них головою. Що ж так зацікавило його у ході цього чоловіка і в засмаглій руці, що тримала патерицю?

А потім, у світлі ліхтаря на центральному майдані, коли ченця зупинила дівчина і попросила благословення, з-під каптура на мить з’явилося заросле бородою обличчя, Том упізнав яструбиний ніс і очі, як у моряка. Він одразу зрозумів, що амулет, який висів у нього між брів, ховав добре знайому гільдійську емблему лондонського історика.

Це був Валентайн!

27 ДОКТОР АРКЕНҐАРТ ЗГАДУЄ

Упродовж тих останніх днів, коли Лондон нісся до гір, Кетрін чимало часу проводила у музеї. У запилюжених лабіринтах вона не чула шуму пил, що валили останні дерева у Коло-парку, щоб нагодувати двигуни, і овацій натовпу, який щодня збирався перед публічними витріщайками, з яких повідомляли нові й нові деталі великого плану Крома. Вона могла навіть забути про службу безпеки гільдії інженерів, яка тепер проникла скрізь — і не лише звичні громили у білому, а й дивна нова порода, вбрана у чорні плащі й каптури — мовчазні, з незграбними рухами і слабким зеленим світінням за захисними щитками: оживлені, створені докторкою Твікс.

Утім, Кетрін не збиралася обманювати себе й усвідомлювала, що в музей її кличе не лише тиша й спокій. Там був Бевіс, який спав на підлозі зали транспорту, під запиленими макетами планерів і літальних апаратів, що звисали зі стелі. Що далі місто просувалося на схід, то більше вона потребувала його компанії. Їй подобалося, що він — її таємниця. Їй подобався його тихий голос і дивний сміх, що завжди звучав так, немов він випробовує його на гучність, бо у Нутрі він не мав бажання сміятися. Їй подобалося, як він дивиться на неї: його темні очі надовго затримувалися на її обличчі, а особливо — на волоссі.

— Я ще ніколи не бачив людей з волоссям, — якось зізнався він. — Коли гільдія приймає нас у підмайстри, голову обробляють хімікатами, і волосся більше не росте.

Кетрін часто думала про його блідий, гладкий череп. Він також їй подобався. Йому це навіть личило. Може, отак і закохуються? Сильне й неймовірне почуття охоплює не одразу, як у книжках, а потроху, хвилями, аж доки не прокинешся вранці з усвідомленням, що вклепалася у когось геть неочікуваного, — наприклад, у підмайстра-інженера.

Якби ж батько був поруч, щоб спитати в нього.

У другій половині дня Бевіс вдягав форму підмайстра-історика, ховав голомозу голову під шапочку і йшов допомагати доктору Нанкерроу, який оновлював каталог картин і малюнків, а також фотографував — на випадок, якщо лорд-мер вирішить і їх спалити у печах. Кетрін блукала музеєм разом із Псом і видивлялася батькові знахідки. Пральні машинки, деталі комп’ютерів, іржава грудна клітка мисливця — і біля всіх красувалася табличка: «Знайдено містером Т. Валентайном, археологом». Вона уявляла, як він обережно відкопував їх, оберігав, чистив і загортав у полотно для перевезення у Лондон. «Напевно, те саме він робив і тоді, коли йому трапилася МЕДУЗА», — подумала вона. Кетрін подумки молилася Кліо, певна, що богиня присутня у цих залах, де час завмер. «Він потрібен Лондону! Він потрібен мені! Прошу, благополучно поверни його додому, і скоріше...»

Але у залу природознавства того вечора її привела не Кліо, а Пес. Він помітив у кінці коридору шафу з опудалами тварин і з риком кинувся туди, щоб їх роздивитися. Старий доктор Аркенґарт, який ішов додому через галерею, перелякано відступив, але Кейт сказала:

— Не бійтеся, докторе! Він не вкусить!

Вона стала на коліна поруч із Псом і подивилася на макети акул і дельфінів, що висіли над головою, і величезного кита, якого зняли з тросів і поклали біля стіни — щоби не впав через вібрації.

— Вражає, правда ж? — спитав Аркенґарт, завжди радий прочитати лекцію. — Синій кит, винищений мисливцями на початку двадцять першого століття. Або двадцятого — точна інформація відсутня. Ми б і не знали, який він на вигляд, якби місіс Шоу не знайшла ці скам’янілі кістки...

Кетрін думала про щось інше, але прізвище Шоу привернуло її увагу. Аркенґарт вказував на вітрину, де лежали коричневі кістки, а біля хребців стояла табличка із написом: «Кістки синього кита. Знайдені місіс П. Шоу, вільнонайманою археологинею».

Пандора Шоу, подумала Кетрін, згадавши ім’я, що зустрілося їй у музейному каталозі. Не Естер, звісно. Але тільки щоб не слухати повчання Аркенґарта, вона спитала:

— Ви знали її — цю Пандору Шоу?

— Так, так, я знав місіс Шоу, — закивав старий. — Чарівна леді. Вона досліджувала Безкрай і приятелювала з вашим батьком. Ще у дівоцтві, коли її прізвище було Рей.

— Пандора Рей? — Кетрін знала це ім’я. — Вона була асистенткою батька під час подорожі в Америку! Я бачила її фото у татовій книжці!

— Саме так, — сказав Аркенґарт і нахмурився, невдоволений, що його перебили. — Археологиня, як я казав. Спеціалізувалася на старотеху, але також радувала нас іншими цікавими знахідками, як оці китові кістки. Потім вийшла заміж за того хлопця, Шоу, і поїхала на якийсь острівець на заході, в океані. Бідолашна. Це така трагедія. Жахливо.

— Вона померла, здається? — спитала Кетрін.

— Її вбили! — Аркенґарт драматично випнув очі. — Шість-сім років тому. Ми дізналися про це від іншого археолога. Вбили у неї ж удома, разом з чоловіком. Жахливий випадок. Дорогенька, ви добре почуваєтеся? Ви наче привида побачили!

Кетрін і справді почувалася зле. Тепер усі елементи головоломки склалися. Пандору Шоу вбили сім років тому — саме тоді, коли батько знайшов той пристрій... Пандора — авіаторка, археологиня, жінка, що супроводжувала його в Америці, коли він знайшов креслення, де була зображена МЕДУЗА. А тепер дівчина, яку також звуть Шоу, хоче вбити батька...

Вона ледь вичавила із себе питання:

— Вона мала дитину?

— Здається, так, — задумався старий. — Так, пам’ятаю, місіс Шоу показувала мені фото — вона саме привезла нам деякі зразки кераміки. Декоративна ваза доби електричної імперії, один із найкращих експонатів у нашій колекції...

— Не пам’ятаєте, як звалася?

— Хвилинку... Здається, ЕЕ27190.

— Та не ваза, а дитина!

Роздратований крик Кетрін прокотився луною по всій галереї і коридорах. Доктор Аркенґарт спершу злякався, а потім образився.

— Не треба кричати, міс Валентайн! Як я міг запам’ятати? То було років п’ятнадцять-шістнадцять тому, а дітей я не люблю. Бридкі створіння, гидять з кожного отвору і геть не поважають кераміку. Але те дитинча звали чи то Есті, чи то Еллі, чи то...

— Естер! — схлипнула Кетрін, розвернулася й побігла геть, куди несли ноги, немов старалася втекти від жахливої правди. Тепер вона знала, завдяки чому МЕДУЗА повернулася до життя і чому батько ніколи про це не розповідав. І нарешті стало зрозуміло, чому бідолашна Естер Шоу прагнула його вбити.

28 ЧУЖИНЕЦЬ У НЕБЕСНИХ ГОРАХ

Валентайнова рука виписувала химерні, складні фігури над схиленою головою дівчини, яка блаженно всміхалася і навіть не підозрювала, що її благословляє запеклий ворог Ліги.

Том спостерігав, сховавшись за вівтарем небесної богині. Він уже оговтався від шоку, що накрив його, коли він упізнав монаха у червоній рясі, і тепер намагався зібрати думки докупи. Капітан Хора казав, що бачив у горах «Ліфт на 13-й поверх». Напевне, він висадив Валентайна десь на вершині неподалік від Батмунх-Ґомпи, а далі той ішов пішки і прокрався у місто, немов злодій. Але навіщо? Яке таємне завдання він виконував?

Томові почуття змішалися. З одного боку, страшно було опинитися поруч з людиною, що намагалася його вбити, а з іншого — його захоплювала зухвалість Валентайна. Яка ж відвага потрібна, щоби пробратися у фортецю Ліги, просто під носом у ворогів Лондона! Це достоту як ті пригоди, про які писав Валентайн у книжках, якими Том зачитувався у гуртожитку підмайстрів третього класу після відбою, сховавшись з ліхтариком під ковдрою.

Валентайн завершив благословення і на мить зник з Томових очей у натовпі на майдані, але невдовзі хлопець помітив червону рясу на широких центральних сходах. Том стежив за археологом з безпечної відстані, оминаючи жебраків, охоронців і продавців харчів, які й не підозрювали, що чоловік у червоному — то не просто один зі священників. Валентайн піднімався швидко, нахиливши голову, і Том почувався відносно безпечно, йдучи вслід за ним на відстані двадцяти-тридцяти кроків. Але він досі не знав, як йому вчинити далі. Естер мала право дізнатися, що вбивця її батьків у місті. Може, знайти її і розповісти? Але Валентайн, найімовірніше, виконував якесь важливе завдання на користь Лондона — наприклад, збирав інформацію для інженерів, щоби зрозуміти, куди саме слід вдарити МЕДУЗІ. Якщо Естер уб’є його, то вийде так, що Том зрадить власне місто...

Він дерся вгору, не звертаючи уваги на біль у ребрах. На ярусах Батмунх-Ґомпи загорілися лампи і ліхтарі, а кулі повітряних таксі, що снували туди-сюди, світилися зсередини, наче дивні морські створіння навколо коралового рифу. Том потроху усвідомив, що не хоче, щоб Валентайну вдалося те, що він планує. Лондон, врешті-решт, був не кращий за Танбрідж-Вілз, а це місто стародавнє і прекрасне. Він не дозволить знищити його!

— Тут Валентайн! — крикнув він не зупиняючись, щоби попередити містян про небезпеку. Але ті лише з подивом зиркали на нього, а коли він, нарешті, наздогнав священника у червоній рясі і смикнув каптур з голови, то побачив округле обличчя пілігрима, що кліпав очима від переляку.

Том гарячково роззирнувся і зрозумів, що сталося. Валентайн пішов з майдану в протилежний бік, і Том переплутав його з іншим чоловіком у рясі. Він побіг назад. Валентайна було вже ледь видно — він перетворився на червону цятку, що рухалася до верхніх рівнів міста і гнізда великих летючих винищувачів.

— Тут Валентайн! — знову крикнув Том, вказуючи пальцем на крихітну постать, але ніхто навколо не розумів англіянську. Дехто навіть подумав, що він божевільний. Іншим здалося, ніби він попереджає, що МЕДУЗА от-от завдасть удару, і майдан охопила паніка, а невдовзі він почув сигнали гонга у крамницях і шинках на залюднених нижніх ярусах.

Першою його думкою було знайти Естер, але він гадки не мав, де Ті шукати. Потім Том побіг до таксі і сказав:

— Летіть за тим монахом!

Але жінка посміхнулася і похитала головою. Вона не розуміла його.

— Фень-Хуа! — закричав він тоді, пригадавши, як Анну звали у Лізі, і таксистка кивнула, всміхнулася і почала злітати. Поки куля летіла нагору, він намагався заспокоїтися. Він знайде міс Фенґ, а міс Фенґ знає, що робити. Він пригадав, як вона довіряла йому «Дженні», коли вони летіли серед гір, і йому стало соромно за те, що він нагримав на неї під час зборів.

Він чекав, що таксі підніме його до палацу губернатора, але воно зупинилося біля пристані, де стояла «Дженні Ганівер». Таксистка вказала на таверну, що тулилася на самому краю ярусу, немов ластівчине гніздо.

— Фень-Хуа! — люб’язно сказала вона. — Фень-Хуа!

На якусь мить Том запанікував і подумав, що та привезла його до таверни з такою самою назвою, але через мить на одному з балконів промайнув яскраво-червоний плащ авіаторки. Він віддав таксистці усі гроші, що мав.

— Решти не треба! — крикнув він й, залишивши жінку роздивлятися незнайомі обличчя Квірка і Крома, побіг до входу.

Міс Фенґ сиділа за столом з капітаном Хорою і суворою молодою літункою-кералкою, яку так обурили Томові слова. Вони пили чай і розмовляли, але всі підвелися, коли Том влетів на балкон.

— Де Естер? — спитав ві н.

— Внизу, на причалі, — сказала міс Фенґ. — Вона не в гуморі. А що?

— Валентайн! — видихнув він. — Перевдягнений монахом!

Музики у шинку припинили грати, і з вікон долетіли тривожні звуки гонгів, що лунали на нижніх ярусах міста.

— Валентайн тут? — пирхнула дівчина-кералка. — Брехня! Варвар хоче налякати нас!

— Тихо, Сатіє! — міс Фенґ схопила Тома за руку. — Він один?

Том швидко переказав їй, як зустрів Валентайна. Авіаторка засичала крізь зуби.

— Він полює на повітряний флот! Хоче підрізати нам крила!

— Одна людина не здатна знищити повітряний флот, — запротестував Хора, якому сама ця думка здавалася кумедною.

— Ви не бачили Валентайна в ділі! — сказала авіаторка і підхопилася на ноги, захоплена перспективою схрестити мечі з найкращим агентом Лондона. — Сатіє, іди піднімай охорону, скажи, що Висотне гніздо у небезпеці.

Потім вона обернулася до Тома.

— Дякую, що попередив нас, — лагідно сказала вона, адже розуміла, яке то було для нього складне рішення.

— Я повинен розповісти Естер! — вставив він.

— Нізащо! — відрізала міс Фенґ. — Вона або сама загине, або вб’є Валентайна, а він потрібен мені живим для допиту. Залишайся тут, доки все не скінчиться.

Вона хижо посміхнулася йому наостанок і побігла з охопленої панікою таверни сходами вниз. Хора не відставав. Анна мала похмурий і погрозливий вигляд, і це робило її надзвичайно вродливою. Тома раптом охопило відчуття несамовитого захоплення нею — відчуття, яке, схоже, поділяли і Хора, і дівчина-кералка, і всі у Лізі.

А потім він знову згадав про Естер і подумав, що вона скаже, дізнавшись, що він бачив Валентайна, але не розповів їй.

— Великий Квірку! — раптом скрикнув він. — Я мушу знайти Ті!

Сатія подивилася на нього — вже не суворим, а переляканим, майже дитячим поглядом, — коли він пробіг повз неї і крикнув:

— Чула, що каже міс Фенґ? Піднімай тривогу!

Він знову опинився на темних сходах і спустився на причальний майданчик, де на якорі висіла «Дженні Ганівер».

— Естер! Естер! — гукав він, і вона з’явилася у світлі посадкових вогнів, з замотаним у хустину обличчям. Він усе розповів їй, а вона вислухала з байдужим, мовчазним виразом, як Том і очікував. Тепер уже Естер побігла нескінченними сходами, а він намагався не відставати.

Стіна створювала власний клімат. Коли Том з Естер наблизилися до вершини, повітря стало розрідженим і прохолодним, а великі сніжинки торкалися їхніх облич, немов крила метеликів. Вони бачили світло ліхтарів на великому майданчику нагорі, де з Висотного гнізда злітав порожній паливний танкер. А потім вони побачили, як Стіну освітив несамовито яскравий спалах, а потім ще і ще, немовби там гніздилися не повітроплави, а дракони. Танкер також зачепив вогонь, його балон вибухнув, і він почав падати. Навколо розкривалися білі парашути. Естер на мить зупинилась і обернулася. У її очах відсвічувало полум’я.

— Він зробив це! Ми запізнилися! Він спалив їхній повітряний флот!

Вони побігли. Томові ребра давалися взнаки з кожним вдихом, холодне повітря дерло горло, але він старався триматися якомога ближче до Естер, яка пробиралася вузеньким проходом на майданчик. Бронзова брама стояла відчинена, і звідти вибігали люди, прикриваючи обличчя від жару. Дехто вів поранених побратимів, а біля входу Том побачив Хору, якому допомагали двоє з наземного персоналу.

Авіатор дивився на Тома з Естер, що бігли до нього.

— Валентайн! — простогнав він. — Він обманув варту, сказав, що хоче благословити повітроплави. Коли ми з Анною прибули, він саме встановлював вибухівку. Томе, ми й не уявляли, що варвар здатний на таке! Ми були не готові! Весь наш повітряний флот... Моя бідолашна «Мокеле Мбембе»...

Він затнувся і закашлявся кров’ю. Валентайнів меч пронизав йому легеню.

— А де міс Фенґ? — запитав Том.

Хора похитав головою. Він не знав. Естер уже йшла до пекучого жару ангарів, не зважаючи на людей, що гукали їй вслід. Том побіг за нею.

Він наче потрапив у піч. То була велика печера, що розгалужувалася на менші — ангари, де стояли бойові машини Ліги. Схоже, Валентайн швидко обійшов усі по черзі, розкладаючи фосфорні бомби. Тепер крізь вогонь виднілися тільки металеві остови.

— Естер! — крикнув Том, але його голос глушило ревіння полум’я.

Він побачив, що вона біжить до вузького тунелю, який вів углиб Стіни. «Я не піду за нею, — подумав він. — Якщо вона хоче втрапити в халепу і підсмажитися — це її вибір...». Але щойно він розвернувся назад, щоб повернутися у безпечне місце, як загорілися боєкомплекти у гондолах повітроплавів, і навсебіч полетіли ракети з кулями. Вони рикошетили від кам’яних стін і свистіли над головами. Тунель знаходився ближче до воріт, тому Том кинувся туди, пошепки молячись усім богам, яких тільки міг згадати.

Він відчув потік свіжого повітря, і зрозумів, що тунель веде на західний схил Стіни до облаштованих там гарматних позицій.

— Естер? — знову гукнув він, але йому відповіла тільки луна, змішана з гулом вогню в ангарах. Він побіг далі. На розгалуженні у тунелі лежала незграбна постать: молодий авіатор, розтятий мечем Валентайна. Том зітхнув з полегшенням, зрадівши, що то не Естер або міс Фенґ, а потім відчув укол сорому, адже нещасний був мертвий.

Він роздивився ходи. Куди бігти далі?

— Естер? — схвильовано крикнув він.

Йому відповіла тільки луна. Сліпа куля вилетіла з ангара й висікла іскри просто в нього над головою. Він навмання обрав правий коридор.

І незабаром почув інші звуки, ближчі і чіткіші за ревіння пожежі — тонкі, схожі на пташині, звуки ударів металу об метал. Том швидко спустився слизькими сходами, побачив попереду світло і побіг до нього. Він опинився на засніженому, широкому майданчику, де стояли націлені на захід ракетні батареї. Полум’я у залізній жарівні освітлювало старовинні укріплення, мертві тіла обслуги і шалений дзенькіт мечів: то Валентайн і міс Фенґ, утоптуючи свіжий сніг, зійшлися у смертельному поєдинку.

Том припав до землі на виході з тунелю, схопився за ребра, що страшенно боліли, і витріщився на бійців. Валентайн бився блискуче. Він скинув чернечу рясу, зоставшись у білій сорочці, чорних бриджах і високих чорних чоботах, і тепер елегантно відбивав удари, нападав і ухилявся від випадів авіаторки. Але Том бачив, що він зустрів рівню: міс Фенґ тримала меч обома руками і, передбачаючи кожен порух Валентайна, змушувала його відступати до ракетної батареї і тіл вбитих ним людей. Вона робила фальшиві випади, вправно уникала його ударів і підстрибувала, коли той намагався вдарити знизу. Нарешті міс Фенґ вибила меч у нього з рук. Валентайн упав на коліна і потягнувся, щоби підняти його, але вістря її меча вже тицьнулося у його шию, і Том побачив цівку крові, що потекла йому на комір.

— Прекрасно! — сказав Валентайн, посміхнувшись.

Том впізнав ту посмішку. Він уже бачив її у Нутрі — добру, життєрадісну, цілком щиру.

— Прекрасно, Фень-Хуа.

— Замовкни! — відрізала вона. — Це не гра... Валентайн засміявся.

— Навпаки, дорога моя Квітко Вітру, це найкраща гра на світі, і я виграю. Невже ти не помітила, що ваш повітряний флот горить? Ви думали, що тисячолітні традиції Ліги дозволять вам спочивати на лаврах. Але світ змінюється...

«Він намагається виграти час», — подумав Том, хоча й не розумів навіщо. Він опинився у глухому куті на вершині гори, беззбройний, і не мав жодного шансу на втечу. Чого він домагається, дражнячи авіаторку? Том уже хотів підійти, підібрати меч і стати поруч з міс Фенґ, доки не прибуде підмога, але Валентайн навіть переможений здавався таким могутнім і небезпечним, що Том не зважився вийти. Він прислухався, сподіваючись почути з тунелю кроки солдатів, і думав, куди ж поділася Естер. Але до нього долітали лише далекі звуки гонгів і пожежні дзвони за Стіною, а також грайливий і якийсь глузливий голос Валентайна:

— Ти мала би працювати на Лондон, дорогенька. Врешті-решт, завтра від Щит-стіни залишаться самі руїни. Тобі знадобиться новий роботодавець. Лізі кінець...

І тут майданчик залило світло — зверху вдарив яскравий промінь прожектора повітроплава. Засліплена авіаторка зробила крок назад, а Валентайн кинувся до свого меча, водномить ухопив його і, потягнувши міс Фенґ до себе, встромив клинок. Якусь мить обоє кружляли неподалік від схованки Тома в якомусь недоладному танці, немов п’яні гуляки наприкінці вечірки. Він бачив, як лезо вийшло з шиї міс Фенґ, і почув її відчайдушний, слабкий шепіт:

— Естер Шоу знайде тебе. Вона знайде тебе, і тоді...

Тут Валентайн висмикнув меча й відпустив її. Вона впала, а за мить услід за світлом прожектора з’явився і «Ліфт на 13-й поверх».

29 ДОДОМУ

Чорний повітроплав беззвучно дрейфував до укріплень, не помічений захисниками Батмунх-Ґомпи, які боролися з пожежами і наслідками вибухів. Раптом його двигуни ожили, розтопили сніжинки і заглушили крик жаху, що вирвався з грудей Тома.

Валентайн пішов по жерлу ракетомета спритно, наче канатоходець, а потім витягнувся, здійнявши вгору руки, доки не намацав мотузкову драбину, яку скинули П’юсі і Ґенч, і швидко піднявся у гондолу.

Том побіг уперед і раптом опинився у цілковитій темряві: прожектор вимкнули. Кілька ракет з висотних батарей не змогли пробити броню «Ліфта». Щоправда, одна розбила ілюмінатор у гондолі, але чорний повітроплав уже віддалився від Стіни. Потік повітря, здійнятий його пропелерами, вдарив в обличчя Тома, який схилився поруч з Анною Фенґ і торгав Ті у марній надії, що вона отямиться.

— Це нечесно! — ридав він. — Він чекав, доки вас засліпить прожектор! Ви перемогли!

Авіаторка мовчала і дивилася крізь нього каламутними, немов суха галька, очима, з виразом заціпенілого подиву.

Том сидів поруч із нею на закривавленому снігу, намагаючись вирішити, що ж йому робити далі. Висновуючи з усього, треба було скоріше тікати з Батмунх-Ґопи, доки сюди не прибув Лондон, але сама думка про те, щоб кудись рухатися, викликала в нього смертельну втому. Йому набридло носитися по світу лише тому, що у когось є якісь плани. А від думки про Валентайна, що летів додому, де його вітатимуть як героя, Тома охопив гіркий, запальний гнів. Валентайн — ось причина всього! Саме Валентайн зруйнував і його життя, і життя Естер, і життя безлічі інших людей. МЕДУЗА — то знахідка Валентайна, і саме він передав її гільдії інженерів. Естер мала рацію: дарма він не дав їй вбити його, коли випала така нагода...

Він почув якийсь шум з далекого краю майданчика, обернувся і побачив, як чорний клубок з рук, ніг і пальта безладно борсається, немов великий павук, що впав зі стелі. То була Естер, яка на розгалуженні помилилася з вибором, відтак лівий коридор привів її на пункт спостереження, що розташовувався десятьма метрами вище. Сім метрів вона спускалася по стіні, але з останніх трьох зірвалася. Її очі на мить зупинилися на полеглій авіаторці, а потім вона попрямувала до стіни з бійницями і вперлася поглядом у темряву і дивний танець сніжинок.

— На її місці мала бути я, — промовила Естер. — Принаймні я б забрала його з собою.

Том дивився на неї. Його ледь не до нудоти трясло від гніву. Він усвідомив, що саме так почувається Естер — і почувалася завжди, відколи Валентайн вбив Ті батьків. То було жахливе відчуття, і позбутися його можна було лише одним способом.

Він запхав руку за комір плаща Анни, знайшов ключ на ланцюжку і зняв його. Потім підійшов до Естер і поклав руку їй на плече. То було те саме, що обіймати статую — така вона була напружена й заціпеніла, — але йому було просто необхідно на когось спертися, тож він усе одно обійняв її. Гармати і досі стріляли у марних спробах збити «Ліфт на 13-й поверх». Він нахилився до самого вуха Естер і крізь гуркіт залпів прокричав:

— Полетіли додому!

Вона вирячилася на нього, збентежена і навіть роздратована.

— Ти сказився?

— Невже не розумієш? — він аж засміявся від шаленої ідеї, що спала йому на гадку. — Хтось же повинен змусити його заплатити за все! Ти мала рацію. Дарма я тебе зупинив, але я радий, що так сталося, інакше поліція вбила б тебе у Нутрі, і ми так і не познайомилися б. А тепер я допоможу тобі і дістати його, і вибратися звідти. Повертаємося в Лондон! Негайно! Разом!

— Ти таки сказився, — казала Естер, але все одно пішла за ним через Щит-стіну.

Назустріч їм бігли солдати — перелякані, вимазані сажею, але, звичайно, прибігли вони запізно. Позаду пролунали їхні розпачливі крики, коли вони побачили тіла на майданчику. У нічному небі над Батмунх-Ґомпою пливли клуби диму й обгорілі клапті тканини з аеростатів. Висотне гніздо і досі палало, а всі дороги внизу вже перетворилися в ріки вогнів: люди втікали з міста, розтікаючись по горах, наче вода з прорваної дамби. Після загибелі повітряного флоту долю Щит-стіни було вирішено, і мешканці рятувалися втечею — хто пішки, хто на мулах, хто запряжених волами візках чи вантажних повітряних кулях.

Внизу, на причальному поверсі, судна вже злітали у задимлене небо і повертали на південь. Дівчина-кералка, Сатія, намагалася згуртувати переляканих солдатів, кричачи крізь сльози:

— Залишайтеся боронити Стіну! Нам на допомогу прийде Південний повітряний флот! Не мине й тижня, як вони будуть тут!

Але всі розуміли, що до того часу Батмунх-Ґомпу вже буде зруйновано, а Лондон рухатиметься на південь, у тили Ліги.

— Залишайтеся боронити Стіну! — благала вона, але повітроплави продовжували підніматися і летіли геть.

«Дженні Ганівер» досі стояла на якорі, тиха й темна. Ключ, який Том зняв з тіла Анни Фенґ, легко увійшов у замкову щілину носового люка, і незабаром хлопець уже стояв у кабіні і роздивлявся важелі керування. Їх чомусь було набагато більше, ніж він пригадував.

— Ти певен, що нам вдасться? — тихо спитала Естер.

— Звісно, — сказав Том.

Він повернув кілька перемикачів. Люк знову відчинився, у кабіні загорілося світло, увімкнулась і загарчала, немов маленький песик, кавоварка, а з-під стелі впав невеличкий надувний човен і повалив його на підлогу.

— Точно певен? — перепитала вона, допомагаючи йому підвестися.

Том кивнув.

— У дитинстві я будував моделі повітроплавів, тож розумію принцип їхньої роботи. А коли ми летіли через гори, міс Фенґ показала, як керувати... Шкода тільки, що вона не підписала важелі англіянською.

Він на мить замислився, а потім потягнув інший важіль, і цього разу двигуни прокинулися. Люди на пристані здивовано заозиралися, а деякі знаками відганяли лиху силу: вони вже чули про смерть Фень-Хуа, і вирішили, що то її дух кермує «Дженні Ганівер». Але Сатія побачила у кабіні Тома з Естер, і побігла до них.

Злякавшись, що вона може завадити їм злетіти, Том повернув важіль, який керував підвісними двигунами. Заскрипіли підшипники, і двигуни прибрали вертикальне положення. Він засміявся, тішачись, що повітроплав слухається його команд, а потім почув знайоме рипіння і зітхання газових хлипаків над головою, а відтак — клацання, з яким від’єдналися швартові затискачі. Люди махали руками і кричали. Сатія витягнула було пістолет, але на причалі з’явився капітан Хора, якого притримували під руки члени його екіпажу; і спокійно забрав у неї зброю. Він подивився на Тома і підняв руку, щоб побажати йому удачі, і дивний рожевий колір його долоні та пальців назавжди зостався у пам’яті Тома. А повітроплав повільно, але впевнено здіймався в небо крізь дим Висотного гнізда. Том востаннє озирнувся на Батмунх-Ґомпу, а потім повів «Дженні Ганівер» через Щит-стіну на захід.

Він повертався додому.

30 ЗУСТРІЧ ГЕРОЯ

Хмари, що засипали снігом Батмунх-Ґомпу, полетіли на захід, пролилися дощем над Лондоном і все ще дощили, коли наступного дня по обіді «Ліфт на 13-й поверх» повернувся додому. Його ніхто не зустрічав. Промоклі галявини Коло-парку стояли порожні, тільки співробітники відділу переробки вирубували останні дерева. Але гільдія інженерів була попереджена про повернення Валентайна, і коли великий повітроплав з’явився під дощем, підсвіченим посадковими маяками, вони побігли назустріч. Інженери бігли до нього з мокрими від дощу голомозими головами і відблисками посадкових вогнів на лискучих плащах.

Кетрін через вікно спальні дивилася, як повітроплав підтягнули до місця посадки, а збуджені інженери зібралися неподалік. Люк відчинився, і Маґнус Кром у супроводі слуги, що тримав над ним білу гумову парасольку, зробив крок назустріч. Батько спустився по трапу. Його нескладно було впізнати навіть з такої відстані — за зростом, впевненою ходою і майорінням його плаща.

Кетрін охопили суперечливі почуття, а серце готово було розірватися від суму і гніву. Вона згадала, як мріяла першою привітати його, щойно він ступить на борт міста. Тепер вона не була певна, чи зможе взагалі з ним розмовляти.

Крізь скло, вкрите краплями дощу, вона бачила, як він говорить до Крома, киває і сміється. Його обступив натовп у білих плащах, а потім він покинув лорд-мера і поквапився до палацу Кліо — напевне, збентежений тим, що донька не чекала його на пристані.

На якусь мить вона запанікувала і хотіла сховатися, але поруч був Пес, що додавав їй упевненості. Кетрін зачинила віконниці з черепахових панцирів і стала чекати. Невдовзі вона почула батькові кроки на сходах і стукіт у двері.

— Кейт? — почувся приглушений голос. — Кейт, ти у себе? Я розповім тобі про свої пригоди! Я щойно повернувся із засніженого Шань-Ґуо і маю для тебе безліч історій! Кейт! Усе гаразд?

Вона прочинила двері. Він стояв на сходовому майданчику, наскрізь промоклий, а його усмішка згасла, коли він побачив її змучене, невиспане обличчя.

— Кейт, з тобою все добре! Я повернувся!

— Бачу, — сказала вона. — Але все не добре. Краще б ти згинув у горах.

— Що?

— Я все про тебе знаю, — відрізала вона. — Я з’ясувала, що ти вчинив з Естер Шоу.

Вона впустила його, зачинила двері і грубо наказала Псу, що побіг назустріч Валентайну, сидіти. У кімнаті було напівтемно через зачинені віконниці, але батько помітив стос книг і записників у неї на столі, а потім подивився на неї. У нього була свіжа рана на шиї і плями крові на сорочці. Вона запустила пальці у скуйовджене волосся і щосили старалася не розридатися.

Валентайн сів на незастелене ліжко. Упродовж усього шляху від Батмунх-Ґомпи його не відпускало останнє пророцтво Анни Фенґ: Естер Шоу знайде тебе. А почути це ім’я тут, ще й від Кетрін, то було немов удар ножа у серце.

— Не переживай, — гірко сказала Кетрін. — Ніхто більше про це не знає. Як бачиш, я дізналася ім’я дівчини. Доктор Аркенґарт розповів, що Пандору Шоу вбили, а ще до того я з’ясувала, що це сталося сім років тому — саме тоді, коли ти повернувся з експедиції, і лорд-мер був дуже задоволений тобою. Отож, я склала два і два...

Вона знизала плечима. Коли всі ключі до розгадки опинилися у неї в руках, знайти відповідь було нескладно. Вона взяла книгу, яку читала, і показала йому. То були «Пригоди на мертвому континенті» — його власна розповідь про подорож в Америку. Вона вказала на групове фото учасників експедиції, де поруч з ним стояла усміхнена авіаторка.

— Спершу я не зрозуміла, — сказала Кетрін, — а потім дізналася, що вона змінила прізвище. Ти вбив її власноруч? Чи доручив П’юсі і Ґенчу?

Валентайн похилив голову від злості, розпачу і сорому. Десь у глибині душі Кетрін досі сподівалася, що помиляється, що він усе заперечить і доведе, що не вбивав подружжя, але коли побачила його схилену голову, зрозуміла, що все це — правда.

— Зрозумій одне, Кейт, — сказав він. — Я зробив це для тебе...

— Для мене?

Він нарешті звів очі, але дивився не на Кетрін, а на стіну.

— Я прагнув, щоб ти мала все. Я хотів, щоби з тебе виросла леді, а не падальниця з Безкраю на кшталт мене. Я мав знайти те, чого потребував Кром. Пандора була моєю давньою приятелькою, ще з часів подорожі в Америку, як ти й сказала. І це правда, що вона була зі мною, коли я знайшов коди доступу і креслення, що пояснювали, як влаштована МЕДУЗА. Ми навіть не думали, що зможемо відновити її. Пізніше наші шляхи розійшлися: Пандора приєдналася до протирухівців, вийшла заміж за якогось фермера-телепня й оселилася на острові Оук. Гадаю, вона навіть забула, що МЕДУЗА існує. Гадаю, вона ще раз подорожувала в Америку, пробралася в іншу секцію того підземного комплексу і натрапила на фрагмент, який ми проґавили минулого разу. Отак вона знайшла...

— Комп’ютерний мозок, — нетерпляче перебила Кетрін. — Ключ до цього пристрою.

— Так, — пробурмотів Валентайн, приголомшений її обізнаністю. — Вона надіслала мені листа і розповіла про знахідку, бо знала, що без креслень і кодів пристрій нічого не вартий, а ті були в Лондоні. Вона думала продати його і розділити гроші. А я знав, що коли принесу Крому таку здобич, то забезпечу і своє, і твоє майбутнє!

— І ти вбив її, щоб забрати пристрій, — сказала Кетрін.

— Вона не погоджувалася продавати його Крому, — відповів батько. — Як я казав, вона приєдналася до протирухівців і хотіла передати знахідку Лізі. Я змушений був убити її, Кейт.

— А до чого тут Естер? — спитала Кетрін неживим голосом. — Навіщо ти підняв руку на неї?

— Я не хотів, — жалісно сказав він. — Гадаю, вона прокинулася і почула нас. То була дуже вродлива дівчинка, десь твого віку. Настільки схожа на тебе, що ви могли би бути сестрами. Може, вона й була твоєю сестрою. Ми з Пандорою колись були дуже близькі.

— Моєю сестрою? — ахнула Кетрін. — Твоєю рідною донькою?!

— Я відірвав погляд від тіла її матері і побачив, як вона дивиться на мене... Я повинен був змусити її мовчати. Я вдарив її у запалі, але невдало. Мені здавалося, що вона мертва, але я не міг змусити себе переконатися в тому. Вона втекла на човні. Я гадав, що вона втонула — аж до того вечора, коли вона спробувала вбити мене у Нутрі.

— А Том... — сказала Кетрін.

— Він дізнався її ім’я, тому я змушений був убити і його. Якби він проговорився перед істориками, правда неодмінно би виявилася.

Валентайн безпорадно подивився на неї.

— Ти не розумієш, Кейт. Якби хтось дізнався, хто вона така і як я вчинив з нею, навіть Кром не зміг би мене захистити. Зі мною було би покінчено, і я потягнув би тебе за собою.

— А Кром усе знає, чи не так? — спитала Кетрін. — Саме тому ти йому служиш. Служиш, як пес, поки тобі щедро платять і твоя дочка-чужоземка може прикидатися вишуканою лондонською леді.

Дощ вистукував у вікна, вся кімната тремтіла від ревіння двигунів Лондона, що сунув вогким ґрунтом. Пес поклав голову на лапи і зиркав то на хазяйку, то на Валентайна. Він ще не бачив, щоб вони сварилися, і йому це не подобалося.

— Я вважала тебе неймовірним, — сказала Кетрін. — Я думала, ти — найкращий, найхоробріший, наймудріший на світі. Але це не так. Ти навіть не дуже розумний. Невже ти не розумів, з якою метою Кром використає цей пристрій?

Валентайн зиркнув на неї.

— Звісно ж, розумів! Кейт, ми живемо у світі, де міста жеруть одне одного. Прикро, що довелося знищити Панцерштадт-Байройт, але щоб вижити, необхідно зруйнувати Щит-стіну. Нам потрібні нові мисливські угіддя.

— Але там живуть люди! — проридала Кетрін.

— То лише протирухівці, Кейт, і більшість з них, найвірогідніше, втече.

— Вони зупинять нас. В них є повітроплави...

— Уже нема, — Валентайн посміхався, явно задоволений собою. — Як ти гадаєш, навіщо Кром відправив мене на схід? Північний повітряний флот Ліги перетворився на попіл. Сьогодні МЕДУЗА проб’є отвір у їхній славетній Стіні.

Він підвівся, простягнув до неї руки і широко всміхнувся, немовби це досягнення мало виправити все ним скоєне.

— Кром казав, що удар заплановано на дев’яту годину. Перед тим буде прийняття у ратуші — вино, закуски і світанок нової доби. Підеш зі мною, Кейт? Я б хотів...

Вона до останнього сподівалася, що він не знає про божевільний задум Крома, але тепер і ці надії розвіялися.

— Бовдур! — закричала вона. — Хіба ти не розумієш, що він коїть? Ти повинен зупинити його! Ти мусиш позбутися цього кошмарного пристрою!

— Але ж тоді Лондон стане беззахисним у самісінькому центрі мисливських угідь, — зауважив батько.

— То й що? Житимемо, як жили раніше, будемо полювати і їсти, і навіть якщо зустрінемо більше місто, що поглине нас, — це краще, ніж бути вбивцями!

Вона більше не могла залишатися в кімнаті з ним, тому зірвалася з місця й побігла. Він не намагався її зупинити і навіть не гукнув їй услід, а так і залишився сидіти, блідий і приголомшений. Вона вибігла з дому, кинулася зі сльозами на очах через залитий дощем парк, і побігла у супроводі Пса, аж доки її від батька не відділив весь високий Лондон. «Я мушу зробити щось», — безупинно думала вона. — МЕДУЗА не повинна зробити свою чорну справу...».

Вона поспішила до ліфтової станції, де на витріщайках саме з’явилися довгоочікувані новини про повернення Валентайна в Лондон.

31 ПІДСЛУХАЧ

Лондон набирав швидкість, щоби чимшвидше наблизитися до гір. Напіврухомі містечка, що роками ховалися у високих степах, прокинулися від сплячки і незграбно поповзли геть, залишаючи по собі зелені клаптики полів, а одне — цілий нерухомий присілок. Місто не звертало на них жодної уваги. Тепер увесь Лондон знав про план лорд-мера. Незважаючи на холод, люди збиралися на оглядових майданчиках і дивилися у телескопи в напрямку Шань-Ґуо і чекали, коли постане легендарна Стіна.

— Скоро! — казали вони одне одному.

— Вже сьогодні!

— Нові мисливські угіддя!

Більшість музейників звикли до Кетрін і Пса, тому ніхто не звернув уваги, коли вона пробігла по нижній галереї у супроводі білого вовка. Мало хто помітив шалений вираз її очей, а ті, хто помітив — не встигли запитати, що сталося, або запропонувати хустинку, бо вона швидко промайнула повз, прямуючи до кабінету містера Нанкерроу.

Там її зустрів запах скипидару і люлькового тютюну історика-мистецтвознавця, але ні Нанкерроу, ні Бевіса Пода вона не побачила. Кетрін побігла назад у коридор, де мив підлогу гладкий підмайстер третього класу.

— Містер Нанкерроу у сховищі, міс, — похмуро сказав він. — І той потішний новачок з ним.

Коли Кетрін з’явилася в дверях, «потішний новачок» саме допомагав містеру Нанкерроу знімати картину з полиці у сховищі. То було велике полотно у позолоченій рамі — «Квірк стежить за відбудовою Лондона» Волмарта Стренджа. Коли Бевіс, побачивши Кетрін, впустив край, який тримав, луна від грюкоту прокотилася по всьому вкритому пилом приміщенню, немовби від вибуху.

— Щоб тобі, Под! — сердито сказав Нанкерроу, але побачив Кетрін і швидко опанував себе.

— Схоже, вам не завадить чашка чаю, міс Валентайн, — пробурмотів він і зник у лабіринті стелажів.

— Кейт? — Бевіс Под зробив кілька непевних кроків їй назустріч. — Що сталося? .

Він не звик заспокоювати когось: підмайстрів-інженерів такого не навчали. Він незграбно простягнув руку, щоб торкнутися її плеча, і ледь не знепритомнів, коли вона кинулася йому в обійми.

— Е-е... — пробурмотів він. — Ну годі, годі...

— Бевісе, — шморгнула вона, — тепер усе залежить від нас. Ми повинні щось робити. Сьогодні.

— Сьогодні? — він нахмурився, силкуючись розчути її крізь схлипування. — Ми самі? Я гадав, твій батько допоможе нам...

— Він більше мені не батько, — гірко промовила Кетрін і зрозуміла, що каже це серйозно. Вона щосили притислася до Бевіса, немовби він був рятівним колом, що витягне її з трясовини страждання й провини. — Батько працює на Крома. Саме тому МЕДУЗУ слід знешкодити, розумієш? Я повинна виправити все, що він накоїв...

Повернувся Нанкерроу з двома бляшаними горнятками чаю.

— Ой! Гм-м! Ага! — пробурмотів він, збентежений видовищем двох юних друзів в обіймах. — Тобто... так. Документи. Мушу йти. Повернуся за годину-дві. Працюйте, Под...

На виході він ледь не перечепився через гладкого підмайстра третього класу, що мив підлогу за дверима сховища.

— Заради Квірка, Мелліфант! — пролунав його голос. — Можна не лізти під ноги?

Але Герберт Мелліфант не міг не лізти під ноги. Відколи його понизили, він шукав можливості пролізти назад у перший клас. За кілька днів до того його увагу привернув цей Под — незнайомець, що так люб’язно спілкувався зі старшими гільдійцями, гуляв з дочкою старшого історика, вдягався як підмайстер, але не спав з іншими у гуртожитку і не ходив на уроки. З витріщайок розповідали, що гільдія інженерів і досі шукає тих, хто проник на таємні збори, і Мелліфант запідозрив, що доктор Вамбрейс може зацікавитися помічником Нанкерроу. Щойно старий зник з поля зору, він відставив швабру з відром і знову притулився до дверей.

— ...протирухівці не можуть захиститися, — казала Кетрін. — Завданням батька було шпигувати за їхніми містами і знищити повітряний флот. Ось чому тепер усе залежить від нас.

— Що кажуть історики? — спитав Бевіс.

Кетрін знизала плечима.

— Вони надто налякані, щоб нам допомагати. Але я можу зробити все сама, це напевне. Я знайду батька, скажу, що пробачаю йому і піду з ним на прийняття до Крома, де удаватиму щасливу й безтурботну. А поки всі вихвалятимуть мудрість Крома та їстимуть ковбаски на шпажках, я вислизну, дізнаюся, де МЕДУЗА, і розіб’ю цю штукенцію. Як гадаєш, це можна зробити молотком? Я знаю, де Аркенґарт тримає ключі від двірницької комори. Там має бути молоток чи лом. Може, краще ломом?

Вона засміялася, і Бевіс здригнувся від того божевільно-надривного реготу. Вона боялася, що він скаже їй облишити той задум, бо з нього нічого не вийде... і торкнулася його щоки, спаленілого вуха, пульсуючої жилки на шиї. Бевіс зглитнув.

— Бомбою, — сказав він.

— Що?

— МЕДУЗА завелика — напевне, як половина собору Святого Павла. Щоби пошкодити її, потрібна вибухівка.

Він дивився на неї з переляком, але його очі збуджено блищали.

— Прибиральники користуються засобом, що містить азот. Якщо змішати його з рідиною для реставрації картин, яку має доктор Нанкерроу, і встановити таймер...

— Звідки ти все це знаєш? — спитала приголомшена Кетрін, якій навіть не спадало на гадку підірвати машину.

— Основи хімії, — знизав плечима Бевіс. — Я пройшов курс у навчальній лабораторії.

— То ваші тільки про це й думають? — прошепотіла вона. — Як створити бомбу і щось підірвати?

— Ні, ні! — заперечив він. — Але наука може і творити, і руйнувати. Кейт, якщо хочеш, я зроблю бомбу, яку можна буде покласти у сумку. Якщо зможеш пробратися туди, де стоїть МЕДУЗА, залишиш її поруч із комп’ютерним мозком, встановиш таймер і втечеш. А через пів години...

За стіною Мелліфант щільніше притуляє до дверей вухо, схоже на білястого слимака.

Швидше, швидше й швидше. Завзятість лорд-мера заразила собою все місто. Поршні у моторному відсіку ходять в унісон із биттям його серця; колеса і гусениці біжать зі швидкістю його думок — дедалі ближче до Стіни і нового розділу великої історії Лондона.

Валентайн до вечора шукав Кетрін у парку, відривав приятелів від вечері: зазирав у високі французькі вікна у закривавленому одязі і питав:

— Моя дочка у вас? Хто-небудь бачив її?

Тепер він міряє кроками вітальню у палаці Кліо, і поки вода стікає з чобіт на брудний килим, він намагається прогнати з тіла вологий холод парку і не менш холодний страх — з думок.

Нарешті він чує кроки на гравійній доріжці, потім у вестибюлі, а за мить у дверях з’являється П’юсі — такий же промоклий і нещасний, як і його патрон.

— Я вистежив її, шефе! Вона у музеї. Старий Крібер, адміністратор, каже, що вона останнім часом постійно сидить там...

— Веди мене до неї! — кричить Валентайн.

— Точно, шефе? — П’юсі старається не дивитися на збуджене, заплакане обличчя свого патрона і втуплюється собі під ноги. — Може, краще поки що залишити її саму? У музеї безпечно, а їй треба все обмізкувати. Про мене, рано чи пізно схаменеться й повернеться.

Валентайн падає у крісло, а старий авіатор тихенько рухається кімнатою і по черзі вмикає лампи. Надворі потроху сутеніє.

— Я відполірував ваш меч і підготував найкраще вбрання, — тихо доповідає П’юсі. — Сьогодні прийняття у лорд-мера, не забули? Краще не запізнюватися.

Валентайн киває і дивиться на свої руки з довгими, тонкими пальцями.

— П’юсі, скажи — навіщо я роками вплутувався у його махінації? Навіщо мені здалася ця МЕДУЗА?

— Не можу знати, сер...

Він зітхає, підводиться і йде у гардеробну. Він заздрить принциповості Кейт, яка легко визначає, де добро, а де — зло. Він хотів би мати мужність опиратися Крому, як вона того хоче, але вже запізно, запізно, запізно.

Тим часом Кром відривається від вечері (овочеве пюре і м’ясний сурогат зі збалансованим вмістом білків, вуглеводів і вітамінів), дивиться на тремтливого підмайстра-історика, якого Вамбрейс привів до нього в кабінет, і каже:

— Підмайстре Мелліфант, я так розумію, ви хочете щось нам розповісти?

32 ЧАДЛІ ПОМРОЙ ПРИХОДИТЬ НА ПОМІЧ

Виявилося, вона здатна тримати себе в руках. Ще недавно їй кортіло тільки скрутитись у ковтюшок у кутку і сконати від печалі, але тепер усе було гаразд. Вона згадала свої емоції після смерті мами: приголомшливий удар, а потім подив, бо життя продовжується. А тепер поруч були Пес і Бевіс.

— Кейт, потрібен ще один прогонич — такий самий, тільки довший...

Вона вважала Бевіса Пода хоч і приємним, але незграбним і ні до чого не придатним хлопцем, що потребував нагляду, а історики, схоже, поділяли її точку погляду. Але того дня вона переконалася, що він значно розумніший за неї. Вона спостерігала, як він працює, згорбившись поруч із переносним аргоновим світильником у куточку галереї транспорту, як він ретельно відмірює чистильний порошок і рідину для очищення картин. Тепер він збирав таймер з мідного дроту, що його використовували для вішання картин, і деталей приладового щитка старовинного «жука», і облаштовував усе це у сумці, яку вона принесла.

— Кейт, прогонич.

— Ой, так...

Вона порилася у купі деталей, що лежали поруч на підлозі, знайшла те, що він просив, і простягнула йому. Відтак глянула на годинник. Була вже восьма. Скоро їй доведеться повернутися у палац Кліо, фальшиво усміхнутися, вибачитися перед батьком за ганебну поведінку і попроситися з ним на прийняття у лорд-мера.

— Ось, — сказав Бевіс і простягнув їй сумку. — Готово.

— Не схоже на бомбу.

— Так у тому то й задум, нетямо! Дивись!

Він відкрив сумку і показав згорток з червоною кнопкою, яку треба було натиснути, щоб активувати годинниковий механізм.

— Вибух буде не надто сильний. Але якщо залишиш його неподалік від того комп’ютера...

— Я щось придумаю, — запевнила вона, забираючи в нього сумку. — Я донька Валентайна. МЕДУЗА має бути знищена моїми руками.

Він мав пригнічений вигляд, і їй здалося, що йому шкода приносити в жертву прекрасну старовинну техніку, предмет захоплення всіх інженерів.

— Мені час іти, — сказала вона.

— Знаю. Я би хотів піти з тобою.

Вона обійняла його, притиснулася обличчям до його обличчя, губами до його губ, і відчула, як він тремтить і без кінця гладить її волосся. Пес тихо рикнув, злякавшись, що втрачає любов Кетрін, і скоро залишиться покинутим, як забуті м’які іграшки на полицях її спальні.

— О, Бевісе, — з тремтінням прошепотіла Кетрін, відірвавшись від нього. — Що з нами буде?

Тут вони почули віддалені крики, що відбивалися луною на сходах унизу. Слів було не розібрати, але вони одразу зрозуміли: тут щось не так. У музеї ніхто й ніколи не кричав.

Пес загарчав гучніше. Він побіг до дверей, вони — за ним, тихенько прокравшись на сходовий майданчик. Вони пильно вдивлялися вниз, у темряву, куди спіраллю бігли сходи і виблискували бронзові поручні. Їхні розпаленілі обличчя кусав холодний протяг. Знову крики, потім стук і грюкіт, немовби щось упало. Внизу вигулькнули вогні ліхтарів і долинув голос Чадлі Помроя:

— Це свавілля! Наруга! Ви вриваєтеся у приміщення гільдії істориків!

Виляскуючи гумовими чобітьми, сходами підіймався загін служби охорони інженерів, вогні ліхтарів спалахували на їхніх плащах і блискучих рушницях. Наверху вони сповільнилися, коли побачили блиск очей Пса, який прищулив вуха і гарчав, готуючись кинутися на них. Хтось підняв зброю, і Кетрін схопила Пса за нашийник з криком:

— Він безпечний, просто злякався. Не стріляйте...

Але вони все одно застрелили його — тихенько клацнули рушниці, кулі відкинули Пса на стіну, він ударився об неї, дзявкнув, а потім у моторошній тиші його тіло глухо впало на підлогу. У мерехтливому світлі ліхтарів кров здавалася чорною. Кетрін перехопило подих. Її руки й ноги тремтіли, і вона не могла нічого з цим вдіяти. Вона не могла поворухнутися, навіть якби й хотіла, але чийсь грубий голос з темряви скомандував:

— Стійте на місці, міс Валентайн.

— Псе... — проскиглила вона.

— Стійте на місці. Звір мертвий.

У пасмах диму на сходах з’явився доктор Вамбрейс.

— Ти також, Под, — додав він, коли побачив, як хлопець сіпнувся до тіла, відтак піднявся на ще одну сходинку і посміхнувся. — Ми скрізь шукали тебе, підмайстре. Тобі має бути соромно. Дай сюди цю сумку.

Бевіс простягнув сумку, інженер вихопив її і відкрив.

— Як Мелліфант і казав: бомба.

Двоє з його людей ступили вперед і повели в’язнів униз.

— Ні! — закричала Кетрін, чіпляючись за руку Бевіса, якого відтягнули від неї. — Ні!

Відлуння її голосу покотилося сходовим майданчиком, і вона подумала, який же він слабкий і безпорадний, немов у вередливої дитини, яку заскочили на якійсь капості, і тепер вона протестує проти покарання. Вона вдарила охоронця, що тримав її, по гомілці, але кремезний чолов’яга у грубих чоботах навіть не кліпнув.

— Куди ви нас ведете?

— Міс Валентайн, ви підете зі мною на верхній ярус, — сказав Вамбрейс. — Боюся, на вечірці лорд-мера ви будете в центрі уваги. А вашого кавалера заберуть на дно Нутра.

Він почув, як Бевіс зойкнув від страху, і посміхнувся.

— Так, підмайстре Под, там тебе чекають незабутні враження.

— Він тут ні до чого! — запротестувала Кетрін. Вона бачила, як її план летить шкереберть, як усе виходить з-під контролю і перетворюється на велику проблему — для неї, Бевіса і Пса.

— Я змусила його допомагати мені! — крикнула вона. — Бевіс тут ні до чого!

Але Вамбрейс вже відвернувся, а наглядач затулив їй рота пропахлою хімікаліями рукою, щоби вона замовкла.

Валентайнів «жук» зупиняється біля ратуші, де вже стоять припарковані «жуки» більшості гільдійських голів. Ґенч вилазить і тримає ковпак, щоби патрон міг вийти, а потім крутиться навколо, немов матуся, що вдягає сина до школи — прибирає волосся з лоба, поправляє комір найкращої чорної мантії, протирає руків’я меча.

Валентайн дивиться порожніми очима в небо — високе, вкрите пір’ястими хмарами, освітлене сонцем, що швидко тоне за обрієм. Вітер зі сходу несе запах снігу. На мить він забуває про Кетрін і згадує Шань-Ґуо. «Естер Шоу знайде тебе», — прошепотіла Квітка Вітру перед смертю. Звідки вона знала про Естер? Вони з нею не знайомі. Чи знайомі? Може, Естер жива? Може, вона вибралася з Батмунх-Ґомпи? Може, вона чекає у горах, щоби знову пробратись у Лондон і ще раз спробувати його вбити — або навіть підняти руку на його доньку?

Він відштовхує ручиська Ґенча і каже:

— Хлопці, сподіваюся, ви не проти пропустити вечірку, адже треба тримати «Ліфт на 13-й поверх» напоготові. На випадок, якщо нещасні бовдури з Ліги спробують щось утнути.

— Ваша правда, шефе!

Старі авіатори раді не йти на прийняття до лорд-мера — їх не цікавлять закуски і світські бесіди. Ніщо не вабить їх так, як перспектива доброї бійки. Ґенч сідає поруч з П’юсі, і «жук» їде, розлякуючи дорогою інженерів і біфітерів. Валентайн поправляє краватку і швидко піднімається сходами у ратушу.

Інженери повели в’язнів через нижні галереї музею до головної зали. Дорогою вони нікого не зустріли. Кетрін вперше бачила музей таким безлюдним. Куди поділися історики? Вона знала, що від них марно чекати допомоги, але все одно хотіла побачити хоч когось — щоб знали, яка доля спіткала її. Вона здивовано зауважила, що не чує кроків Пса позаду, забувши на мить, що сталося. Бевіс йшов поруч, але дивився не на неї, а просто перед собою, немов уже бачив темниці на дні Нутра і все, що його там чекає.

А потім на сходах, що вели до парадного входу, інженери зупинилися.

Внизу у фоє спинами до скляних дверей вишикувалися історики. Поки люди Вамбрейса борсалися нагорі, вони спустошили вітрини зали зброярства й озброїлися старовинними піками й мушкетами, іржавими мечами й шоломами. Дехто начепив нагрудники на чорні мантії, інші схопили щити. Вони мали вигляд розбійників з аматорської вистави.

— Що це означає? — заревів доктор Вамбрейс.

Чадлі Помрой вийшов уперед з мушкетоном, чиє мідне дуло було завбільшки як туба. Кетрін побачила, що інші історики пильно спостерігають з тіней у кутках зали, націливши парові рушниці через ребра динозаврячих скелетів.

— Джентльмени, — нервово мовив Помрой, — ви у приміщенні гільдії істориків. Раджу негайно звільнити цих молодих людей.

— Негайно! — підтримала докторка Каруна і націлила іржавий мушкет між брів Вамбрейса.

Інженер розсміявся.

— Старі дурні! Надумали погрожувати нам? За ці вчинки вашу гільдію буде розпущено. Ваші нікчемні цяцьки спалять у печах, а тіла понівечать на больових верстатах на дні Нутра. Якщо ви так захоплюєтеся історією, то й канете в неї! Ми — гільдія інженерів! Ми — це майбутнє!

Повисає коротка пауза — тільки голос Вамбрейса відлунює у затхлому повітрі, відтак з тихим брязкотом піднімається зброя і скручені артритом пальці лягають на гачки. А потім фоє затягує димом, засліплює спалахами пострілів й оглушує гуркотом, що здіймається аж під склепіння даху і падає вниз. Хрипко гахкає мушкетон Помроя, вивергаючи омах полум’я, верескливо бухкає стара гармата у ніші за квитковою касою, коли доктор Нанкерроу підносить запальничку до запалу. Кетрін бачить, як Вамбрейса і ще двох охоронців поруч з ним зносить геть, бачить, як доктор Аркенґарт падає, вимахуючи руками, відчуває, як охоронець, що тримає її, сіпається і валиться на підлогу, коли його прогумований плащ пробиває мушкетна куля.

Він відпускає її, Кетрін падає на коліна і шукає очима, де би їй сховатися. Від Вамбрейса залишаються тільки чоботи, що димляться — карикатурне видовище, якби не оцупки ніг, що й досі з них стирчать. Половина його людей полягли, але інші відбиваються, і в них краща зброя, ніж в істориків. Вони поливають фоє кулями, що висікають іскри з мармурової підлоги і розтрощують скелет динозавра. Виставкові вітрини розсипаються на друзки, історики, що ховалися за ними, намагаються сховатися деінде, або лежать нерухомо серед експонатів. Кулі розбивають аргонові світильники в них над головами, і зала занурюється в темряву, що тремтить від спалахів гарячкової стрілянини, а інженери прориваються до дверей.

Позаду забутий всіма Бевіс Под тягнеться за покинутим автоматом, піднімає його і спритними пальцями швидко намацує гашетку. Кетрін дивиться на нього. У повітрі свистять кулі, мармурові уламки і летять бойові фрізбі, але вона не може відірвати очей від Бевіса, не може навіть думати про пошуки безпечного місця. Вона бачить, як Бевіс відкидає хирлявий приклад, впирає його у плече, а потім як з’являються маленькі отвори у спинах інженерів, одягнутих у білі плащі. Вони здіймають руки, впускають зброю, крутяться на місці і падають, а Бевіс Под спокійно й зосереджено дивиться на них через приціл. То вже не Бевіс, якого вона знає, а хтось, хто здатний холоднокровно вбивати, як будь-який інженер, для якого людське життя і копійки не варте. А можливо, він стільки набачився смертей на дні Нутра, що тепер не вважає ганебним забрати його в інших.

А коли він припиняє стріляти, стає дуже тихо. Чутно лише гумове шелестіння плащів на трупах і тихе цокотіння, і до Кетрін не одразу доходить, що то цокотять її зуби.

З усіх кутків зали почали виповзати історики — їх значно більше, ніж думала Кетрін. У хаосі бою їй здалося, що їх усіх застрелили, але хоча декого й поранило, загинули лише чоловік на ім’я Веймут, з яким вона ніколи не спілкувалася, і доктор Аркенґарт. Старий куратор зали кераміки лежав біля дверей, на його обличчі завмер обурений вигляд, немов смерть — то якась дурна сучасна примха, якої він не схвалював.

Бевіс Под стояв на колінах, витріщившись на автомату тремтячих руках, з дула якого вився блакитний димок і танув по дорозі до стелі.

Помрой піднявся сходами. З нього зірвало перуку, він тримався за руку, поранену уламком кістки динозавра.

— Гляньте! — сказав він. — Гадаю, я перший, кому динозавр завдав шкоди за сімдесят мільйонів років!

Він зморгнув і подивився на Кетрін з Бевісом, а потім — на вбитих інженерів. Ніхто не сміявся з його жарту.

— Що ж, — сказав він. — Бачили? Ми дали їм прикурити! Я розповів, що відбувається, і всі одностайно погодилися, що це неприпустимо. Ну, майже одностайно. Незгодні замкнені у їдальні разом з підмайстрами, які схильні підтримувати людей Крома. Бачили б ви нас, Кейт! Ми сказали: «Не дамо їм забрати міс Валентайн» — і не дали. Ось вам і доказ: інженер — не рівня розлюченому історику!

— Або історикині, Чадлі! — прощебетала Мойра Плім і також піднялася на сходи, щоби стати поруч з ним. — Це їм урок, щоб не чіпали мої меблі! Тепер знатимуть, що їх чекає... — І тут забороло на її шоломі закрилося, заглушивши кінець фрази.

Кетрін знайшла сумку, що лежала на сходах серед уламків і крові — на вигляд ціла, якщо не звертати уваги на кілька огидних плям.

— Я повинна піднятися на верхній ярус. МЕДУЗА вже напоготові. Знищити пристрій — єдиний вихід. Я піду на ліфтову станцію і...

— Ні!

На сходах біля парадного входу з’явилася Клайті Поттс.

— Кілька інженерів, що стояли на варті біля дверей, втекли, — сказала вона. — Вони здіймуть тривогу. Їхні люди будуть і на ліфтових станціях, і сюди прийдуть. Мисливці, напевне, також.

Вона помітила стурбований погляд Помроя і похилила голову, немов то була Ті провина.

— Вибачте, Чадлі.

— Усе гаразд, міс Поттс, — Помрой поплескав її по плечу так, що вона ледь не впала. — Не переживайте, Кетрін. Ми візьмемо цих дияволів на себе, а ви проникнете на верхній рівень котячим лазом.

— Що це? — спитала Кетрін.

— Дещо таке, про що знають історики, а всі інші — забули, — сказав Помрой з широкою усмішкою. — Старі сходи, які залишилися з перших днів Лондона, коли ліфтова система була ще ненадійною. Вони ведуть з третього на верхній ярус через музей. Готові до подорожі?

Вона не була готова, але згідливо кивнула.

— Я піду з нею, — сказав Бевіс.

— Ні!

— Ні, справді, Кейт. Я готовий.

Він перевертав мертві тіла інженерів у пошуках плаща, не надто подірявленого кулями, а знайшовши, заходився розстібати гумові ґудзики.

— Якщо інженери зустрінуть тебе саму, то здогадаються, що сталося, — пояснив він. — Але якщо я буду з тобою, то подумають, що я тебе заарештував і супроводжую.

— Він має рацію, Кейт, — кивнув Помрой, а Клайті Поттс тим часом допомогла молодому інженеру вдягнути плащ і стерла краєм мантії найбільші плями крові.

Він подивився на годинник.

— Пів на дев’яту. По витріщайці передали, що МЕДУЗА спрацює о дев’ятій. У вас достатньо часу, щоб втілити задумане. Але йдіть негайно — поки інженери не повернулися з підкріпленням.

33 ВИНО, ЗАКУСКИ І СВІТАНОК НОВОЇ ДОБИ

На борту «Дженні Ганівер» усе нагадувало про Анну Фенґ: сліди помади на брудному кухлику, відбиток її тіла на незастеленому ліжку, недочитана книга у кабіні з закладкою на сторінці 205. В одній із шухляд Естер знайшла скриню, повну грошей, і не лише бронзових монет, а й срібних соверенів — грошей було більше, ніж вони з Томом бачили за все життя.

— Вона була багата! — прошепотіла Естер.

Том розвернувся у пілотському кріслі і витріщився на гроші. Дорогою з Шань-Ґуо від не відчував жодних докорів сумління — вони забрали повітроплав, щоб завершити те, заради чого міс Фенґ віддала життя. Але тепер, коли Естер тримала в руках цілі жмені монет, він почувався крадієм.

— Хай там як, — сказала вона, стукнувши віком скрині, — їй вони вже не знадобляться. І нам також, бо ми, найімовірніше, незабаром приєднаємося до неї. — Вона звела очі на Тома. — Якщо тільки ти не передумав.

Він похитав головою, хоча гнів, який охопив його кілька годин тому, трохи втишився, — поки він опановував керування повітроплавом і вів його на захід мінливою гірською атмосферою. Страх повернувся, він згадав про Кетрін і замислився, що буде з нею після смерті батька. Але бажання змусити Валентайна заплатити за все, що він накоїв, не минало. Він взявся шукати по рації сигнал лондонського радіомаяка, а Естер нишпорила по шухлядах, доки не знайшла важкий чорний пістолет і ніж з тонким, довгим лезом.

Лише на один вечір палату верховної лондонської ради прикрасили ліхтарики, а розвішані плакати надають їй святкового вигляду Очільники великих і малих гільдій жваво спілкуються, бродять серед оббитих зеленою шкірою лавок, обговорюють нові мисливські угіддя і час від часу поглядають на годинники, адже наближається мить, коли МЕДУЗА має завдати удару Між них бігають інженери-підмайстри і розносять експериментальні закуски, приготовлені відділом наглядача Німмо. Вони коричневого кольору і мають доволі специфічний смак, зате нарізані ідеальними геометричними формами.

Валентайн проштовхується через натовп до Крома і його свити — клиноподібного угруповання у білих плащах, оточеного чорними фігурами мисливців. Він хоче дізнатися в лорд-мера, що сталося з агентом, якого він відправив на пошуки Естер Шоу. Валентайн маневрує серед них, відводить за лікоть розкішно вбраних помічників і чує уривки їхніх розмов.

— Гляньте, Валентайн! Щойно з Шань-Ґуо!

— Кажуть, він підірвав увесь повітряний флот Ліги.

— Яке розкішне частування!

— Валентайн! — кричить лорд-мер, коли дослідник, нарешті, наближається до нього. — Саме тебе ми й чекали!

Його голос звучить майже радісно. Позаду вишукувалися генії, завдяки яким МЕДУЗА повернулася до життя: доктор Чандра, доктор Чабб, доктор Вісмер Сплей і, звісно, докторка Твікс, яка безглуздо посміхається і робить реверанс, вітаючи Валентайна з вдалим відрядженням у Шань-Ґуо. Ще далі стоять мисливці, з ніг до голови у чорному, і нерухомі, наче статуї. Валентайн киває на них.

— Бачу, ви не марнували фрагментів старих мисливців, що я знаходив.

— Саме так, — погоджується лорд-мер з холодною посмішкою. — Це новий вид оживлених. Вони стануть слугами і воїнами у новому світі, що його ми створимо. Дехто з них працює вже просто зараз — внизу, у музеї.

— У музеї?

— Так, — Кром лукаво стежить за його реакцією. — Серед твоїх істориків є зрадники, Валентайн. Озброєні зрадники.

— Вони застосовують силу? Але там Кейт! Я повинен піти по неї!

— Це неможливо, — відрубує лорд-мер і хапає його за руку. — Другий ярус перекрито. Музей оточений мисливцями і службою безпеки. Але не хвилюйся. Вони мають інструкції не завдавати шкоди твоїй доньці. Скоро Ті приведуть сюди. Я дуже хочу, щоб вона подивилася, як працює МЕДУЗА. І ти також, Валентайн. Стій тут.

У раптовій тиші Валентайн дивиться на нього, на завмерлі обличчями інших відвідувачів.

— Цікаво, кому ти насправді відданий? — задумливо промовляє Кром. — Лондону чи доньці? Стій тут.

«Стій тут». Наче він собака. Валентайнова рука тягнеться до руків’я меча, але він знає, що не оголить його. Правда ж полягає в тому, що йому страшно, а всі його пригоди й експедиції — то лише спроби приховати від себе правду: він — боягуз.

Валентайн тремтить, але широко всміхається і кланяється.

— Ваш покірний слуга, лорд-мере.

Кетрін сотні разів проходила повз ті двері у стіні біля зали природознавства, і жодного разу не помічала їх. Коли Помрой відімкнув і відчинив їх, вона почула дивне стугоніння вітру у довжелезній шахті і гуркіт міських двигунів. Помрой простягнув Бевісу ключ і ліхтар.

— Хай щастить, містере Под. Удачі, Кейт...

Десь у нього за спиною пролунав глухий вибух, і з вітрин посипалися уламки скла. — Вони тут, — сказав Помрой. — Я мушу повертатися.

— Ходімо з нами! — заблагала Кетрін. — Вам буде безпечніше на верхньому ярусі, серед натовпу...

— Це мій музей, міс Валентайн, — нагадав він, — і я залишуся тут. Я вам тільки заважатиму.

Вона обійняла його, притиснулася обличчям до мантії і вдихнула запах пилюки і люлькового тютюну.

— Ваш нещасний музей!

— Навряд чи інженери дозволили б нам і надалі зберігати експонати, — знизав плечима Помрой. — А так ми хоч спробуємо захистити їх.

— Ви зможете їх здолати...

— Так, — сумно всміхнувся історик. — Ми не раз перемагали у міжгільдійському футбольному чемпіонаті. Звісно, тоді вони були без мисливців і зброї...

Він узяв її за підборіддя й уважно подивився в очі.

— Зупиніть їх, Кетрін. Вставте їм палицю в колесо.

— Спробую, — пообіцяла вона.

— До скорої зустрічі, — твердо сказав він і, піднявши мушкетон, зробив крок назад. — Ви успадкували дар свого батька: люди йдуть за вами. Гляньте, як ви нас розрухали!

Він зачинив за ними двері, і вони почули ревіння гармати й тріскотіння стрілецької зброї, що ставало дедалі ближчим, впереміш зі слабкими криками.

— Глянь! — сказав Том.

Вони летіли високо, серед поодиноких хмарин, і він дивився на Лондон, що замрів удалині.

— Глянь!

Місто здавалося більшим, ніж він пам’ятав, і значно бридкішим. Дивно було згадувати, що живучи там, він вірив витріщайкам, які розповідали про витончені контури міста і його ідеальну красу. Тепер він бачив, яке воно потворне — не краще за інші міста, просто більше: грозові хмари диму, відрижки димарів — хвиля темряви, що котилася до гір, з білими віллами високого Лондона, що застигли на верхівці, немов яхти. Він більше не сприймав це місто як домівку.

— Глянь... — повторив він.

— Бачу, — сказала Естер і стала поруч. — На верхньому ярусі щось відбувається. Вогні немов на ярмарку. Томе, саме там треба шукати Валентайна. Мабуть, МЕДУЗА готується до пострілу!

Том кивнув з відчуттям провини, що переслідувало його щоразу, коли згадувалася МЕДУЗА. Він знав, що якби міс Фенґ була тут, вона б вигадала план знешкодження старовинної зброї, але сам він не знав, що робити. Завдання здавалося йому надто складним, надто грандіозним, надто страшним. Їм з Естер краще зосередитися на тому, що має значення для них, а світ нехай сам про себе подбає.

— Він там, унизу, — прошепотіла дівчина. — Я його відчуваю.

Том не хотів наближатися — побоювався, що лорд-мер міг доручити стежити за небом, або ж підняти кораблі-розвідники. Він потягнув важіль, відчув поштовх, і повітроплав повільно підкорився його команді — піднявся вище. Лондон перетворився на пляму світла, а він спрямував «Дженні» на південь і почав рухатися колом.

Вони піднімались у темряві, ліхтарик в руках Бевіса Пода висвітлював однакові металеві сходинки. Їхні тіні повзли по стінах шахти. Вони майже не розмовляли, натомість прислухалися до рівного дихання одне одного, раді, що йдуть разом. Кетрін постійно оберталася, сподіваючись побачити Пса.

— П’ятсот сходинок, — прошепотів Бевіс, коли вони зупинилися на вузькому сходовому майданчику. Він посвітив ліхтариком перед собою. Сходи підіймалися вгору нескінченною спіраллю.

— Це, напевно, перший ярус. Ми на пів дороги.

Кетрін тільки кивнула. Вона так захекалася, що не могла вимовити ні слова, але була надто напружена, щоб хоч трохи перепочити. Прийняття лорд-мера нагорі, мабуть, у самісінькому розпалі. Вона пішла далі, хоча коліна заклякли, кожний вдих холодного повітря відлунював болем у горлі, а сумка неприємно била по стегну.

Естер дивилася в ілюмінатор повітроплава на Безкрай, що проносився внизу, метрів за тридцять, пошрамований такими самими ідеально прямими траншеями, як ті, куди вони з Томом впали у день знайомства. А попереду горіли червоним задні ліхтарі Лондона — Том вів повітроплав у хмарі отруйного туману з міських вихлипів. Вона бачила, що він вже призвичаївся керувати, і подумала, що, на жаль, його план навряд чи спрацює.

Затріщала рація. Лондонська доково-портова служба вимагала їхній розпізнавальний код.

Том перелякано озирнувся на Естер, але вона знала, що робити. Вона підійшла до рації, натиснула кнопку передавача і швидко промовила, спотворюючи слова, немов через радіоперешкоди:

— Лондонський повітроплав GE47, — то був номер, який вона почула з гучномовця в Аерогавані кілька тижнів тому — Повертаємо Шрайка в Інженерій.

Рація щось бевкнула у відповідь, але вона вимкнула її. Чорний смог липнув до ілюмінаторів, краплі конденсату збиралися на склі і повзли вниз, лишаючи по собі звивисті смужки.

— Я кружлятиму навколо міста двадцять хвилин, а потім підберу тебе, — сказав Том. — Ти матимеш доволі часу, щоб знайти Валентайна і...

— Через двадцять хвилин я вже буду мертва, Томе, — відповіла вона. — Забирайся звідси, забудь про мене.

— Я повернуся...

— Мене вже не буде.

— Я все одно повернуся...

— Нема сенсу, Томе.

— Я повернуся і заберу тебе.

Естер глянула на нього і побачила сльози на його очах. Він плакав. Він оплакував її, адже знав, що вона спускається в пекло, і він більше її не побачить. Їй здалося дивним і зворушливим, що він так переживає.

— Томе, якби ж... Томе, шкода, що... — сказала вона, вичавила з себе ще кілька уривчастих фраз, і нарешті замовкла, адже сама не розуміла, що намагається сказати. Вона просто хоче, щоб Том знав: він — найкраще, що сталося з нею.

У бурхливій темряві спалахнув вогник, потім — інший. Вони летіли повз третій ярус, впритул до нього. Потім з’явився другий ярус, де на оглядовому майданчику стояли люди й дивилися на них, потім — Коло-парк з розвішаними між дерев ліхтарями. Том почаклував над важелями, і «Дженні» рушила вперед, над дахами Найтсбріджа, до кормової частини верхнього ярусу. Том швидко глянув на Естер. Вона хотіла обійняти його, поцілувати, зробити хоч щось, але на те вже не було часу.

— Томе, бережи себе! — випалила вона, а потім смикнула важіль у положення «Відчинено» і стрибнула через люк, саме коли повітроплав пролітав над краєм верхнього ярусу.

Вона вдарилася об палубу і кілька разів перекотилася. «Дженні Ганівер» швидко віддалилася, освітлена вогняними слідами ракет, що їх запустила протиповітряна батарея на даху Інженерію. Ракети не влучили, повітряне судно розтануло у темряві, і вона залишилася сама, затаївшись у тінях.

— Один повітроплав, лорд-мере, — доповідає схвильований інженер з мушлею-навушником у вусі. — Він полетів, але, схоже, висадив когось.

— Протирухівці на верхньому ярусі? — киває лорд-мер так, немов то була звична справа. — Зрозуміло. Докторко Твікс, чудова нагода випробувати ваші нові моделі.

— Ой, божечки! — вискотить жінка і на радощах навіть упускає тарілку з канапками. — Ходімо, ціпоньки мої! Ходімо!

Мисливці як один вишиковуються і йдуть за нею до виходу, а відвідувачі проводжають їх захопленими поглядами.

— Взяти їх живими! — кричить навздогін Кром. — Вони повинні стати свідками головної події.

34 ЯК ЗАПУСКАТИ ФЕЄРВЕРКИ

Том витер сльози і зосередився на керуванні — він повів «Дженні» геть від Лондона, вгору. Тепер він уже не боявся. Це було чудово — нарешті робити щось корисне, і було чудово керувати цією велетенською, прекрасною машиною. Він розвернув її на схід, спрямувавши ніс до останнього спалаху дня на вершині Чжан-Шаню. Він рухатиметься колом упродовж двадцяти хвилин. Здавалося, десять уже минуло, але Том звірився з хронометрами, і виявилося, що Естер зістрибнула менше ніж дві хвилини тому. Аж раптом...

Стрімкий блискучий предмет врізався у гондолу, і вибух викинув хлопця з крісла. Він вчепився в опору і побачив, як папери, фрагменти панелі управління, шматки кабелів, вівтар з фотографіями й стрічками і недочитана книжка міс Фенґ вилітають, немов незграбні пташки, через рвану діру, що утворилася у фюзеляжі. Вікна розлетілися на друзки, і Том опинився у вихорі з мерехтливих уламків скла.

Він визирнув через розбитий ілюмінатор, щоб дізнатися, чи не зайнявся балон. Вогню не було видно, але він помітив велетенську чорну тінь — посріблений місячним сяйвом броньований повітроплав. То був «Ліфт на 13-й поверх», що переможно попрямував у напрямку Шань-Ґуо, щоб розвернутися і, повернувшись назад, покінчити з ним.

Маґнус Кром дивиться, як його гості юрбляться на майдані і вдивляються у спалахи повітряного бою за хмарами. Він дивиться на годинник.

— Докторе Чандра, докторе Чабб, докторе Сплей, нехай МЕДУЗА скаже своє слово. Валентайн, ходімо з нами. Думаю, тобі цікаво подивитися, що ми зробили з твоєї знахідки.

— Кром, — каже дослідник, — я маю дещо сказати...

Заінтригований лорд-мер здіймає брову.

Валентайн вагається. Він обмірковував свої слова упродовж усього вечора, бо знав, що саме цього хотіла би Кетрін. Тепер, дивлячись у крижані очі лорд-мера, він втрачає рішучість і затинається.

— Чи варто воно того, Кром? — нарешті вимовляє він. — Знищити Щит-стіну не означає знищити Лігу. У них є інші оплоти, доведеться підкорити сотні фортець, покласти тисячі життів. Невже нові мисливські угіддя варті цього?

Люди, що стоять поруч, приголомшено перешіптуються. Кром спокійно каже:

— Вже запізно вагатися, Валентайн. Не переймайся. Докторка Твікс збудує цілі армії мисливців, а цього більш ніж достатньо, щоб здолати спротив дикунів-протирухівців.

Він збирається йти, але Валентайн знову стає перед ним.

— Подумайте, лорд-мере, чи надовго вистачить нам цих мисливських угідь. На тисячу років? На дві? Настане день, коли здобичі не залишиться, і Лондону доведеться зупинитися. Може, варто просто прийняти це як факт і зупинитися зараз, поки знову не загинули безневинні люди? Нехай МЕДУЗА і ваші відкриття працюють у мирному руслі...

Кром посміхається.

— Вважаєш мене недалекоглядним? — питає він. — Плани гільдії інженерів більш далекосяжні, ніж ти собі уявляєш. Лондон ніколи не зупиниться. Рух — це життя. Коли буде поглинуто останнє мандрівне місто і зруйновано останнє нерухоме поселення, ми почнемо рити. Ми збудуємо велетенські двигуни, що живитимуться енергією земного ядра, і зсунемо планету з орбіти. Ми поглинемо Марс, Венеру й астероїди. Ми поглинемо саме Сонце й полетимо у глибини космосу. Через мільйон років Лондон так само рухатиметься, але полюватиме не на міста, а на інші світи!

Валентайн іде за ним до дверей і далі, через майдан перед собором Святого Павла. «Кетрін має рацію, — думає він. —Лорд-мер геть з’їхав з глузду! Чому я не поклав край цьому задуму, коли ще мав можливість?

За хмарами вибухають ракети, а потім обличчя людей освітлює вибух повітроплава, і натовп протяжно охкає.

А Естер Шоу припадає до підлоги біля краю ярусу, коли поруч з’являється оживлений, чиї зелені очі вивчають стіни і палуби, а випущені сталеві кігті повільно ворушаться.

Котячий лаз закінчився круглою кімнаткою з металевими дверима і трафаретними цифрами на вологих стінах. Бевіс встромив ключ у замкову щілину, і Кетрін почула, як він прокручується. По периметру дверей з’явилося світло, а потім пролунали голоси — довгий тремтливий зойк.

— Ми у провулку біля майдану Отченаш, — сказав Бевіс. — Цікаво, чому вони так радіють?

Кетрін вийняла годинник і піднесла його до смужки світла, що линуло крізь щілину.

— За десять хвилин дев’ята, — сказала вона. — Очікують побачити, на що здатна МЕДУЗА.

Він обійняв її наостанок і швидко, сором’язливо прошепотів:

— Я кохаю тебе!

Потім він пропустив її до дверей і вийшов услід, вдаючи, що супроводжує. Йому стало цікаво, чи вимовляв хтось з інженерів такі слова. Чи відчував хтось те саме, що відчуває він, коли Кетрін поруч?

Том пробирався через уламки у розтрощеній гондолі «Дженні». Світло згасло, а очі йому заливала кров з розбитого лоба. Біль у зламаних ребрах накочувався запаморочливими хвилями, і йому кортіло тільки лягти, заплющити очі і спочивати. Натомість він взявся за важелі, молячись усім відомим йому богам, щоб ті спрацювали. На щастя, коли він клацнув перемикачем, на панелі приладів піднявся приціл. Том протер очі і побачив у перехресті грізний привид «Ліфта на 13-й поверх», який щохвилини ближчав.

Том щосили наліг на важіль пуску ракет, відчув, як затремтіла підлога, а за мить ракети з вереском вирвалися з контейнерів під гондолою. Вони врізалися в ціль зі сліпучим спалахом, але коли Том протер очі, щоби прогнати зблиски, то побачив, що чорний повітроплав досі у повітрі, позаяк ракети тільки подряпали його броньований балон, і тоді він усвідомив, що йому кінець.

Але він усе одно виграв трохи часу, адже ракетомети правого борту «Ліфта» пошкоджені, тому йому доведеться облетіти «Дженні», щоб повернутися до неї лівим бортом. Том намагався заспокоїтися і подумати про Кетрін, щоб забрати спогад про неї у безсонячний край, але вона вже давно йому навіть не снилася, і він забув, як вона виглядає. Йому явилося тільки обличчя Естер, тому він подумав про неї і про все, що вони пережили разом, як він обіймав її вчора на Щит-стіні, як пахло її волосся і яким теплим було її міцне, худорляве тіло під драним пальтом.

А тоді з якогось закутка пам’яті раптом зринув гуркіт ракет Ліги, що вдарили по «Ліфту на 13-й поверх», коли той відлітав від Батмунх-Ґомпи. Глухі звуки вибухів і гострий дзвін розбитого скла.

«Балон був броньований, а от вікна — ні».

Він кинувся назад до панелі керування і навів ракети так, щоб у перехресті опинилася не брила балона, а кабіна. Індикатор поруч із прицілом показував, що в нього залишилися три ракети, і він випустив їх усі одночасно. Розбита гондола затрусилася й застогнала, коли вони полетіли до цілі.

Перед ним промайнули обличчя П’юсі і Ґенча, що дивилися на нього з кабіни широко розплющеними від страху очима, а потім зникли. Ракети вдарили у вікна й ілюмінатори, і гондолу охопило полум’я. Вогняний гейзер зірвав трапи між баками для пального і запалив балони. Коли Том знову зміг щось побачити, махина летіла геть від нього вся у вогні — вогонь виривався з розтрощеної гондоли і трюмних люків, танцював на стернах, вирував на розбитих моторних відсіках, а потім спалахнула вся гондола, перетворившись на гігантський китайський ліхтарик, що падав туди, де світили вогні Лондона.

Кетрін вийшла з провулка просто у натовп людей, що кудись бігли чи, роззявивши роти, витріщалися вгору. Багато хто і досі тримав у руках напої з закусками. Вона глянула на собор Святого Павла. Купол ще не розкрився, тож не він привернув їхню увагу. І що то за жовтогаряче сяйво, що світить яскравіше за аргонові ліхтарі й змушує тіні кружляти у безумному танці?

Тієї ж миті охоплений вогнем кістяк повітроплава упав і врізався у фасад Інженерію, здійнявши ураган з уламків скла й почорнілого металу. Двигун відірвався і покотився через майдан до неї — розпечений, у бризках гарячого пального. Бевіс відштовхнув її вбік, і вона впала. Вона бачила, що він кричить, але не могла розчути ні словечка, а потім його зніс кожух двигуна з намальованим синім оком. Він незграбно змахнув руками, білий плащ розірвався, а його крик потонув у гуркотінні покрученого металу, коли уламки врізалися у ліфтову станцію верхнього ярусу.

Синє око на кожуху. Вона знала — це щось означає, але у ту мить не могла згадати, що саме.

Вона повільно підвелася, тремтячи всім тілом. Навколо горіли уламки, а пожежа в Інженерії освічувала весь ярус зловісним світлом. Дівчина попленталася туди, де палав двигун. Лопаті пропелера стирчали з настилу, немов мегаліти. Вона підняла руку, щоб захиститися від жару, й озираючись у пошуках Бевіса.

Він лежав серед уламків у такій неприродній позі, що Кетрін одразу усвідомила: марно навіть гукати його. Полум’я буяло, його плащ брався пухирями і плавився, наче сир. Жар обпалював її обличчя, перетворював її сльози в пару, заважав підступитися ближче до палаючого двигуна, до тіл і фрагментів тіл.

— Міс Кетрін?

Синє око на кожуху двигуна. Вона й досі бачила його, хоча фарба вже облуплювалася у вогні. Батьків повітроплав.

— Міс Кетрін?

Вона обернулася і побачила поруч співробітника ліфтової станції, що намагався втішити її. Він взяв її за руку і повів геть, вказуючи рукою на махину повітроплава, що врізався в Інженерій.

— З ним усе гаразд, міс.

Він дивився на неї з усмішкою. Вона нічого не розуміла. Нічого з ним не гаразд! Вона бачила його, вона дивилася в його мертве обличчя, де навічно завмер здивований вираз, а полум’я поступово поглинало його. Бевіс, який опинився тут через неї, який кохав її. З чого тут радіти?

Але чоловік продовжував усміхатися.

— Вашого батька не було на борту, міс. Я бачив його п’ять хвилин тому, коли він входив у собор Святого Павла разом з лорд-мером.

Вона відчула вагу сумки, що так і висіла в неї на плечі, і згадала, що все ще має справи.

— Ходімо, міс, — сказав чоловік. — У вас шок. Ходімо, вам треба десь присісти і випити чаю...

— Ні, — відповіла вона. — Я повинна знайти батька.

Вона відвернулася і пішла через майдан, крізь охоплений панікою натовп, попри людей в обгорілих костюмах і вечірніх сукнях, під тягуче, тривожне виття сирен, до собору Святого Павла.

Естер бігла до ратуші, коли вибух збив її з ніг і викинув з тіні у заграву охопленого полум’ям Інженерію. Вона кілька разів перекотилася по настилу ярусу, що двигтів під нею. Пістолет випав із руки і покотився геть, хустину зірвало. За мить тишу прорізало виття сирен і крики людей. Вона силкувалася згадати, що передувало вибуху. Світло над дахами, вогняна куля з неба — то був повітроплав. «Дженні Ганівер».

— Том... — сказала вона, звертаючись до розпеченого тротуару, відчувши себе ще дрібнішою і самотнішою, ніж раніше.

Вона спробувала підвестися, ставши спершу навкарачки. Поруч лежав розірваний навпіл вибухом мисливець нової моделі, від нього залишилися лише ноги, що продовжували безцільно йти, спотикаючись об усе, що траплялося на шляху. Хустину, яку купив їй Том, несло вітром. Естер зловила її і, пов’язавши на шиї, озирнулася у пошуках пістолета, але побачила тільки загін неушкоджених на вигляд мисливців, що наближалися до неї. Полум’я виблискувало на їхніх кігтях і мертвих обличчях, і вона з розчаруванням усвідомила, що їй кінець.

А над чорними обрисами дахів ратуші, серед диму і спалахів, почав розкриватися купол собору Святого Павла.

35 СОБОР

Під поривами західного вітру, що ніс «Дженні Ганівер» від Лондона, розбита гондола стогнала, наче скрипка.

Виснажений Том впав на панель приладів. Скалки скла, наче пісок, увіп’ялись в руки, обличчя. Він старався не звертати уваги на стрілки манометрів, що шалено крутилися через витік азоту з балона. Він намагався не думати про П’юсі і Ґенса, що згоріли у гондолі, але варто було йому хоч на мить заплющити очі, як він бачив спотворені криком обличчя, немов чорні провалля їхніх роззявлених ротів навіки відбилися на внутрішньому боці повік.

Коли він підняв голову, то далеко на сході побачив Лондон. Щось відбувалося з собором, а Інженерій лизали омахи рожево-зеленого полум’я. Потроху він усвідомив, що сталося. Це через нього! Там, мабуть, загинули люди, і не лише П’юсі і Ґенч, а безліч людей, а все через те, що він збив «Ліфт на 13-й поверх». Він уже шкодував, що запустив ракети. Краще б він помер, ніж дивився, як горить верхній ярус, знаючи, що це його провина.

А потім він згадав про Естер.

Він обіцяв їй повернутися. Вона чекатиме його там, серед вогню. Він не міг покинути її. Він глибоко вдихнув і наліг на важелі. Двигуни кашлянули й ожили. «Дженні Ганівер» неохоче розвернулась і поповзла до міста.

Кетрін йшла майданом Отченаш, немов сомнамбула, її тягнуло до собору. Навколо все горіло, але вона не звертала уваги, зачарована жахливою красою, яку бачила наверху: на тлі нічного неба розкривався білий капюшон і повільно повертався на схід. Вона більше не відчувала страху — Кліо захищає її, щоб вона могла спокутувати страшні речі, які скоїв батько.

Охоронців на вході у собор відволікла пожежа, тому вони не звернули особливої уваги на школярку із сумкою. Вони сказали їй іти геть, але вона наполягала, заявивши, що у соборі її чекає батько, і вимахуючи золотою перепусткою, тож вони тільки знизали плечима і пропустили Ті.

Раніше вона бачила інтер’єр собору Святого Павла тільки на фотографії. Те, що постало перед нею, виявилося зовсім іншим.

Нефи з колонами і висока склепінчаста стеля залишилися на місці, але гільдія інженерів обшила стіни блискучими металевими листами і розвісила під стелею круглі аргонові світильники у сітчастих решітках. У нефі зміями скрутилися грубі електричні кабелі, які живили щось у центрі собору.

Кетрін повільно рухалася вперед у тіні колон, якнайдалі він інженерів, що перевіряли електричні лінії і щось записували у блокноти. Над нею, на помості під самим куполом, стояло якесь дивне обладнання. Балкові конструкції з гідравлічними пристроями підтримували величезний капюшон, як у кобри, що піднімався у нічне небо, оточений цілим лісом високих металевих спіралей, що гуділи й тріщали з кожним новим сплеском напруги. Інженери бігали між ними, піднімалися металевими драбинами на центральну вежу, інші юрбилися біля панелі управління, немов жерці перед вівтарем машинного божества, і говорили тихо, але збуджено. Вона побачила серед них лорд-мера, а поруч із похмурим виразом обличчя стояв батько.

Кетрін завмерла у тіні колони. Вона бачила батькове лице доволі чітко. Він дивився на Крома і хмурився. Кетрін знала, що він би радше рятував людей на вулиці, і тільки наказ лорд-мера тримав його у соборі. Вона на мить забула, що він — убивця. Їй закортіло підбігти до нього і обійняти. Але вона стала знаряддям Кліо, зброєю історії, і мала довести місію до кінця.

Вона підібралася ближче і сховалася за старою хрестильницею біля підніжжя сходів. Звідти було добре видно, що робить Кром та інші. Панель приладів здавалася кублом з дротів, кабелів і гумових трубок, а в центрі стояла невеличка куля завбільшки як футбольний м’яч. Кетрін здогадалася, що це таке. Пандора Шоу знайшла її у підземній лабораторії знищеної Америки, привезла на острів Оук, звідки батько і викрав її того дня, коли вбив Пандору. Інженери довели пристрій до ладу і замінили пошкоджені елементи примітивними схемками, знайденими у мізках мисливців. Доктор Сплей сидів перед кулею, клацав пальцями по клавіатурі кольору слонової кістки, і на переносній витріщайці з’являлися довгі рядки зелених цифр. Друга витріщайка показувала простір перед Лондоном, перехрестя прицілу зупинилося на далекій Щит-стіні.

— Акумулятори заряджені, — сказав хтось.

— Ось, Валентайн! — вигукнув Кром і поклав кістляву руку батькові на плече. — Ми готові творити історію.

— Кром, там пожежа...

— Пограєшся в пожежника потім, — перервав його лорд-мер. — Якщо МЕДУЗА постраждала внаслідок вогню, треба знищити Щит-стіну негайно.

У соборі повисла тиша, чутно було тільки клацання пальців Сплея по клавіатурі. Інженери захоплено дивилися на ліс спіралей, в яких утворювалися дивні хвилі світла, що зі слабким комашиним дзижчанням текли вгору, до розверстого купола. Кетрін здалося, що вони не до кінця розуміють, як працює пристрій, що його привіз їм батько. Він викликав у них такий самий трепет, як і в неї.

Якби вона тієї ж миті кинулася вперед, активувала бомбу і жбурнула її в той старовинний комп’ютер, все могло би змінитися. Але як? Батько стояв просто перед тією штукою, і скільки б разів вона не казала, що він більше їй не батько, і скільки б не вважала, що його життя — ніщо у порівнянні з тисячами тих, хто мав загинути у Батмунх-Ґомпі, вона все одно не могла змусити себе завдати йому шкоди. Вона провалила справу. Кетрін звела голову до склепінчастої стелі і подумки спитала: «Що мені робити? Навіщо ти привела мене сюди?»

Але Кліо не відповідала.

Кром ступив до клавіатури.

— Хай МЕДУЗА дізнається координати цілі, — наказав він.

Пальці Сплея затанцювали над клавішами, вводячи довготу й широту Батмунх-Ґомпи.

— Ціль знайдено, — оголосив механічний голос, що лунав з жолобчастих гучномовців над головою Сплея. — Відстань — сто тридцять миль, і скорочується. Код дозволу — «Омега».

Доктор Чабб дістав стос цупких пластикових аркушів — ламінованих сторінок стародавніх документів. Через пластик виднілися нечіткі рядки цифр, немов комахи у бурштині, і він гортав їх, доки не знайшов потрібний, а тоді показав його Сплею.

Але не встиг Сплей ввести код, як біля входу почувся збентежений гамір. З’явилася докторка Твікс у супроводі мисливців.

— Вітаю всіх! — процвірінькала вона і побігла через неф, жестом наказавши своїм створінням іти вслід. — Лорд-мере, подивіться, що знайшли мої маленькі розумники! Справжня, жива протирухівка, як ви й просили. Шкода тільки, що така потворна...

— Код дозволу — «Омега», — повторила МЕДУЗА. Механічний голос, звичайно ж, не змінився, але Кетрін здалося, що в ньому з’явилися нотки нетерпіння.

— Замовкни, Твікс! — рявкнув Маґнус Кром, що дивився на прилади, але всі інші обернулися і побачили, як один з мисливців піднявся на поміст і пожбурив свою ношу лорд-меру під ноги.

То була Естер Шоу зі зв’язаними руками, безпорадна, мовчазна й нерухома, досі здивована, що її не вбили на місці. Побачивши Ті спотворене обличчя, люди на помості завмерли, немовби її погляд перетворив їх на камінь.

— Велика Кліо! — прошепотіла Кетрін, яка вперше побачила, що накоїв батьків меч. А коли вона перевела погляд з обличчя Естер на батькове, то злякалася ще більше. З нього зникли всі знайомі риси і залишилася сіра маска — майже не людська і ще страшніша за лице дівчини. Мабуть, саме з таким виразом він подивився на Естер після того, як вбив Ті матір. Вона знала, що буде далі — навіть до того, як він вихопив меча з піхов.

— Ні! — закричала вона, усвідомивши, що він хоче вчинити, але в роті пересохло, і Ті голос зірвався на шепіт. Раптом вона зрозуміла, навіщо богиня привела її туди, і як спокутувати батьків злочин. Вона кинула непотрібну вже сумку і побігла сходами вгору. Естер відступила назад, піднявши перед собою зв’язані руки, щоб захиститися від батькового удару, але Кетрін з’явилася між ними так швидко, що поставила себе під удар. Меч проштрикнув її наскрізь, і вона відчула, як руків’я вперлося їй у ребра.

Інженери ахнули. Докторка Твікс скрикнула з переляку. Навіть Кром збентежився.

— Код дозволу — «Омега», — знову повторила МЕДУЗА, так наче нічого не сталося.

— Ні, — без кінця повторював Валентайн і хитав головою, наче не міг зрозуміти, як його дочка опинилася тут і чому його меч у неї в грудях. — Ні, Кейт!

Він відступив крок і висмикнув клинок.

Кетрін дивилася, як він виходить з її тіла. Це виглядало комічно, наче безглуздий розіграш. Вона не відчувала болю, але з дірки у блузці на підлогу текла кров. Вона відчула запаморочення. Естер хотіла допомогти, але Кетрін її відштовхнула.

— Батьку, облиш її, — сказала вона і, зробивши два непевні кроки, впала на клавіатуру доктора Сплея. Вона вдарилася об неї головою, і екран витріщайки заповнив беззмістовний набір зелених символів. Батько підхопив доньку й обережно поклав на підлогу.

— Введено неправильний код, — промовила штучним голосом МЕДУЗА.

На екрані з’являлися нові рядки цифр. У плутанині кабелів щось із тріском вибухнуло.

— Що відбувається? — заверещав доктор Чабб. — Що вона робить?

— Вона відхилила наші координати, — ахнув доктор Чандра. — Але енергія росте...

Інженери кинулися по місцях, хтось перечепився ногою через Кетрін, що так і лежала на підлозі, поклавши голову батькові на коліна. Вона не звертала на них уваги і безперестанку дивилася на обличчя Естер, немов бачила себе у розбитому дзеркалі. Кетрін усміхнулася, рада, що нарешті зустріти єдинокровну сестру, і думала, чи зможуть вони подружитися. Вона почала гикати, і з кожним гиком у роті з’являлася кров. Тілом ширився якийсь німотний холод, а тоді вона відчула, що кудись даленіє, а звуки всередині собору все слабшають і слабшають. «Невже я помираю? — подумала вона. — Ні, тільки не зараз, я ще не готова!»

— Допоможіть! — кричав Валентайн інженерам, але їх цікавила тільки МЕДУЗА. До нього підійшла лише дівчина і, припіднявши Кетрін, підтримала, поки він розривав свій плащ на смужки, щоби хоч якось зупинити кровотечу. Він глянув у її єдине сіре око і прошепотів:

— Естер... Дякую!

Естер теж подивилася на нього. Вона пройшла довжелезний шлях, щоб його вбити, а тепер, коли він був у неї в руках, вона нічого не відчувала. Його меч лежав поруч, там, де він випустив його з рук. Ніхто за нею не стежив. Навіть зі зв’язаними руками вона могла б схопити його і встромити Валентайну в серце. Але все це не мало більше значення. Вона приголомшено дивилася, як сльози падають у жахливу калюжу крові, що розтікалася під тілом його доньки. У її голові проносилися плутані думки: «Він любить її! Вона врятувала мене! Я не дам їй померти!»

Вона простягла руку, торкнулася його і сказала:

— Валентайн, їй потрібен лікар.

Той глянув на інженерів, що панічно юрбилися навколо машини. Від них марно було чекати допомоги. За дверима собору, на майдані Отченаш, здіймалася вогняна стіна. Він подивився вгору, і побачив, як щось червоне промайнуло за високими вікнами правого трансепта.

— «Дженні Ганівер»! — крикнула Естер, підхоплюючись на ноги. — Це Том! На борту є лазарет...

Але вона знала, що «Дженні» не зможе приземлитися серед пожежі, що охопила верхній ярус.

— Валентайн, можна якось піднятися на дах?

Валентайн схопив меч і розрізав мотузку в неї на руках. Потім, відкинувши меч убік, узяв Кетрін на руки і поніс до кручених металевих сходів, що вели під купол, оминаючи спіралі, які аж тремтіли від струму. Мисливці спробували було зупинити Естер, яка кинулася за ним, але Валентайн наказав їм відступити, а переляканому біфітеру скомандував:

— Капітане, не стріляти по цьому повітроплаву!

Підбіг Маґнус Кром і схопив його за рукав.

— Машина збожеволіла! — заволав він. — Сам Квірк не знає, що за команди дала їй твоя донька! Ми не можемо ані вистрілити, ані зупинити накопичення енергії! Зроби щось, Валентайн! Ти знайшов цю чортову штукенцію! Зупини її!

Валентайн відштовхнув його і пішов нагору — крізь мерехтливі розряди, крізь потріскування статичної електрики і запах розжареної бляхи.

— Я лише хотів допомогти Лондону! — ридав старий. — Я лише хотів, щоби він був сильний!

36 ТІНІ КІСТОК

Естер вирвалася вперед, піднімаючись через розкритий купол у заграві пожежі, у тінь грізної зброї. Праворуч, на руїнах Інженерію, немов занедбаний атракціон, лежав обвуглений кістяк «Ліфта на 13-й поверх». Вогонь вже охопив ратушу: горіли департамент планування і архів, в іскрах і спалахах кружляли мільйони офіційних білих і рожевих бланків. Собор Святого Павла перетворився на острівець у вогняному морі, задимлена «Дженні Ганівер» висіла над ним, наче місяць у дешевих декораціях, а висхідні потоки повітря від палаючих будівель хилитали нею на всі боки.

Естер піднялася вище, аж на зміїний каптур, що його розкрила МЕДУЗА. Валентайн ішов услід за нею. Вона чула, як він шепоче щось Кетрін, не відриваючи очей від незграбного повітроплава.

— Що за недоумок ним керує? — крикнув він, також піднявшись на зміїний каптур.

— Це Том! — крикнула у відповідь Естер і заходилася махати руками. — Томе! Томе!

Том спершу побачив хустину — ту, що він купив у Перипетіяполі. Зав’язана на шиї дівчини, вона майоріла на вітрі, і цим привернула Томову увагу. Він подивився вниз і побачив, як Естер махає йому. Потім її накрило чорною хмарою диму, і Том уже було подумав, що йому лише примарилася постать на каптурі кобри, бо неможливо було навіть уявити, щоби хтось вижив у спричиненій ним пожежі. Відтак він опустився трохи нижче. Дим розвіявся, і Том знову побачив Естер, що розмахувала руками — побачив її довге чорне пальто і нехай скалічене, але таке прекрасне обличчя.

Кетрін розплющила очі. Холод усередині сильнішав, розповзаючись від завданої мечем рани. Вона все ще гикала, і Кетрін подумала, яка це дурість — померти під акомпанемент власної гикавки, яке це неподобство. І як прикро, що Пес не з нею.

— Томе! Томе! — гукав хтось.

Вона повернула голову і побачила, як через дим наближається повітроплав. Він опустився так низько, що торкнувся каптура, який розкрила МЕДУЗА, а Кетрін відчула низхідний потік повітря від його пошарпаних двигунів. Батько поніс її у гондолу, і вона побачила, як у розбите лобове скло кабіни визирає Том — Том, з якого все це почалося, якого вона вважала мертвим. Але він був перед нею, шокований, весь у сажі, але живий. На лобі в нього красувалася рана у формі галочки, наче емблема якоїсь невідомої гільдії.

Гондола виявилася значно більшою, ніж їй здавалося. Вона майже нічим не відрізнялася від палацу Кліо, а всередині її чекали Пес і Бевіс. Гикавка припинилася, а рана виявилася не такою страшною, як усі вважали — просто подряпина. Том підняв їх у самісіньке небо — неймовірно чисте, кришталево-блакитне, де сонячне світло рікою лилося крізь ілюмінатори, і тоді вона заспокоїлася й розпружилась у батькових обіймах.

Естер першою підбігла до повітроплава і влізла в гондолу через отвір у розбитому борті. Але коли вона озирнулася й простягнула руку Валентайну, то побачила, що він упав на коліна, і зрозуміла: Кетрін померла.

Естер завмерла з простягнутою рукою, сама не розуміючи, що робить. Над каптуром з білого металу замерехтіли електричні розряди.

— Валентайн! Швидше! — крикнула вона.

Він на мить відірвав очі від доньчиного обличчя і сказав:

— Естер! Томе! Летіть! Рятуйтеся!

Том приклав руку до вуха і закричав:

— Що він сказав? Це Кетрін? Що трапилося?

— Рушай! — крикнула вона, метнувшись до панелі керування і вмикаючи на повну всі вцілілі двигуни. Коли Естер знову озирнулася, Валентайн був уже далеко внизу, колихаючи на руках тіло дочки. І тоді Естер здалося, що сама вона — дух Кетрін, що возносився у небеса. Їй стало несамовито боляче, щось усередині стиснулося, дихання перетворилося у схлипи, і щось гаряче потекло по щоці. Вона вже було подумала, що її десь поранили, тож підняла руки до обличчя і, відчувши на пальцях вологу, лише тоді зрозуміла, що плаче — плаче за мамою з татом, за Шрайком, за Кетрін і навіть за Валентайном. Тим часом тріскотливе сяйво над собором дедалі яскравішало, а Том розвернув «Дженні Ганівер», і вони полетіли геть, у темряву.

Глибоко у Нутрі велетенські двигуни Лондона раптом зупинилися — усі нараз, без жодних видимих причин, пронизані дивним випромінюванням, що, здавалося, проникло у саму матерію міста. Самохідний велетень почав сповільнюватися — вперше після того, як перетнув перешийок.

У нашвидкуруч забарикадованій залі лондонського музею Чадлі Помрой обережно визирає з-за макета синього кита і бачить, як загони мисливців, що прямували до його останнього укріплення, завмирають на місці, а навколо їхніх металевих черепів спалахують блакитні іскри.

— Великий Квірку, — каже він і обертається до жменьки вцілілих істориків. — Ми перемогли!

Валентайн дивиться, як віддаляється червоний повітроплав. Він освітлений омахами полум’я і спалахами світла, що огортає весь собор Святого Павла. Він чує внизу безпорадні пожежні дзвони і панічні крики інженерів, що розбігаються хто куди. Навколо обличчя Кетрін світиться німб, немов вогонь святого Ельма, і коли він гладить її волосся, воно іскрить і потріскує. Він лагідно прибирає пасемце, що потрапило їй в рот, притискає її до себе і чекає — а потім над ними спалахують блискавиці, і вони перетворюються на клубок вогню, а ще за мить — на згусток сліпучого газу і зникають: тільки тіні їхніх кісток на мить відбиваються на тлі блискучого неба.

37 ПТАШИНІ СТЕЖКИ

Лондон огорнув ореол із блискавиць. Найімовірніше, промінь, що мав знищити розташовану за сто миль. Щит-стіну і спопелити Батмунх-Ґомпу, натомість ударив по верхніх ярусах Лондона, і потік розпеченого металу залив місто. У Нутрі пролунали вибухи, і уламки, наче листя на вітрах, розлетілися навсебіч. У ту саму мить у небо спробували здійнятися кілька повітроплавів, але їхні балони вмить спалахнули, і вони зморщилися і впали — малесенькі факели серед моря вогню.

Вціліла тільки «Дженні Ганівер» — її несло вітром, крутило й підкидало вибуховими хвилями, а такелаж і пропелерні лопаті світилися веселковим сяйвом. Після першого енергетичного імпульсу всі двигуни відмовили, і Том не знав, як їх знову пустити в дію. Він сидів у потрощеному кріслі пілота і плакав, безпорадно дивлячись, як нічний вітер несе їх геть від його приреченого міста.

— Це я винен, — вичавив він із себе. — Це я винен...

Естер також дивилася на Лондон — туди, де ще недавно стояв собор Святого Павла, де зникли в яскравому спалаху Кетрін і її батько.

— Ні, Томе, — сказала вона. — Це так уже склалося. Щось зламалось у їхній машинерії. Це провина Валентайна і Крома. Провина інженерів — вони полагодили її, і провина моєї мами — вона віднайшла її. Провина Прадавніх, бо вони створили її. Провина П’юсі і Ґенча, бо вони намагалися тебе вбити, провина Кетрін, бо вона врятувала мені життя...

Вона сіла поруч із ним, щоб заспокоїти, але боялася його торкатися. Її віддзеркалення глузувало з неї у тріснутих приладах і уламках скла, і здавалося ще страшнішим у відсвітах вогню, здійнятих МЕДУЗОЮ. А потім вона подумала: «Він же повернувся, дурненька, чи не так? Він же повернувся за тобою».

Тремтячи всім тілом, вона обійняла його, притягнула до себе, діткнулася обличчям його волосся, поцілунками стерла кров з рани між бровами, і не відпускала, доки жахлива зброя не виснажилася і не здохла, а сірий світанок не осяяв рівнину.

— Усе гаразд, Томе, — повторювала вона. — Усе добре...

Лондон залишився далеко — нерухома брила, з якої здіймалися стовпи диму. Том знайшов старий польовий бінокль міс Фенґ і взявся роздивлятися місто.

— Гадаю, хтось таки там вижив, — переконливо сказав він, немовби та його впевненість могла когось оживити. — Мабуть, містер Помрой і Клайті Поттс організували рятувальні загони і роздають гарячий чай...

Але за димом, парою і пеленою попелу не було видно нічого — геть нічого. Як він не крутив шкали на біноклі, розпач тільки сильнішав, бо він бачив самі обвуглені скелети будівель, випалену землю, всіяну відірваними колесами, калюжі пального, що досі горіли, і розірвані гусениці, схожі на шкіру, скинуту якимись велетенськими зміями.

— Томе? — Естер посмикала важелі і з подивом відзначила, що кермо працює, позаяк «Дженні Ганівер» зреагувала на команду. — Томе, можна спробувати долетіти до Батмунх-Ґомпи. Ти станеш їхнім героєм.

Але Том тільки похитав головою: він досі бачив перед собою «Ліфт на 13-й поверх», що падав на верхній ярус, і роззявлені у німих криках роти П’юсі і Ґенча, які зникали у вогні. Він не знав, хто він, але точно не герой.

— Ну гаразд, — сказала Естер, вловивши його настрій. Вона знала: щоб загоїти душевні рани, потрібен час. Вона не квапитиме його.

— Тоді полетімо на Чорний острів, — сказала вона. — Відремонтуємо «Дженні» у караван-сараї і відправимося пташиними стежками кудись далеко — на Сто островів, у гори Тангойзер, або на південь Крижаної пустки. Байдуже куди, якщо ми будемо разом.

Вона сіла поруч із ним, поклала руки йому на коліна й опустила на них голову, і Том раптом усвідомив, що дивиться на її криву усмішку і, попри все, також усміхається.

— Ти не герой, а я не красуня, і ми навряд чи будемо жити довго й щасливо, — сказала вона. — Але ми живі, ми разом, і все у нас буде добре.