Смерть на Нілі

Розділ перший

– То Еркюль Пуаро, детектив, – сказала місіс Аллертон.

Разом із сином вона сиділа на яскраво-червоних плетених кріслах перед готелем «На бистрині» в Асуані. Вони спостерігали за двома постатями, що віддалялися, – невисоким чоловіком у білому шовковому костюмі та високою стрункою дівчиною.

Тім Аллертон на диво неспокійно совався в кріслі.

– Той кумедний чоловічок? – невпевнено запитав він.

– Той кумедний чоловічок!

– Що він, чорт забирай, тут робить? – допитувався Тім.

Його мати засміялася.

– Любий, схоже, ти надто схвильований. Чому чоловікам так подобаються злочини? Я ненавиджу детективні романи й ніколи їх не читаю. Але не думаю, що мсьє Пуаро тут з якимось прихованим мотивом. У нього вдосталь грошей і, гадаю, він просто насолоджується життям.

– Схоже, він тут кинув оком на найкращу дівчину.

Місіс Аллертон трохи схилила голову набік, спостерігаючи, як віддаляються постаті мсьє Пуаро і його компаньйонки.

Дівчина поруч із ним була вища дюймів на три. Мала гарну ходу, йшла ні сковано, ні сутулячись.

– Гадаю, вона доволі приваблива, – сказала місіс Аллертон.

Вона кинула швидкий косий погляд на Тіма. На її здивування, він одразу ж потрапив на гачок.

– Навіть більше, ніж «доволі». Шкода, що вона якась сердита й похмура.

– Може, у неї такий вираз обличчя, любий.

– Думаю, що вона неприємне мале чортеня. Але як дівчина – дуже приваблива.

Та, про кого вони говорили, повільно прогулювалася з Пуаро. Розалі Оттерборн крутила в руках закриту парасольку, і вираз її обличчя підтверджував те, що щойно сказав Тім. Дівчина була і похмура, і сердита. Вона насупила брови, а яскраво-червона лінія вуст вигнулася кутиками вниз.

За воротами готелю компаньйони звернули ліворуч і ввійшли в прохолодний затінок міського саду.

Еркюль Пуаро спокійно собі теревенив, перебуваючи в піднесеному настрої. Він був одягнений у дбайливо випрасуваний білий шовковий костюм і панаму й тримав у руці багато декорований хлист від мух, що мав руків’я зі штучного бурштину.

– …це мене зачаровує, – говорив він. – Чорні скелі Еле-фантини, і сонце, і човники на річці. Життя справді чудове.

Він на мить замовк, а тоді додав:

– Ви так не думаєте, мадемуазель?

Розалі Оттерборн коротко сказала:

– Думаю, так. Але, як на мене, Асуан занадто похмуре місце, готель напівпорожній, і всім тут близько ста…

Вона замовкла, прикусивши губу.

Очі Пуаро зблиснули.

– Так, ваша правда. Я сам однією ногою в могилі.

– Я… я не мала вас на увазі, – відказала дівчина. – Вибачте. Негарно вийшло.

– Зовсім ні. Цілком природно віддавати перевагу компанії однолітків. Що ж, принаймні один молодий чоловік тут є.

– Той, котрий постійно сидить біля матері? Вона мені подобається, але, гадаю, він жахливий – такий пихатий!

Пуаро всміхнувся.

– А я… я пихатий?

– Ні, не думаю.

Її, вочевидь, він мало цікавив, але це не роздратувало Пуаро. Він просто спокійно й задоволено відзначив:

– Мій найкращий друг каже, що я надто пихатий.

– Ну, що ж, – невизначено мовила Розалі. – Думаю, ви маєте причини лестити собі. На жаль, кримінальні історії мене взагалі не цікавлять.

Пуаро урочисто заявив:

– Я радий дізнатися, що у вас немає таємниць, які слід приховувати.

На мить вона скинула свою насуплену маску й кинула швидкий допитливий погляд на Пуаро. Здавалося, він цього не помітив і продовжував:

– Мадам, ваша мама сьогодні не прийшла на обід. Сподіваюсь, вона добре почувається.

– Це місце їй не підходить, – коротко відповіла Розалі. – Я буду рада, коли ми поїдемо звідси.

– Ми з вами супутники, еге ж? Разом їдемо на екскурсію до Ваді-Хальфи та Другого нільського порога?

– Так.

Вони вийшли з тіні саду на курну дорогу вздовж берега річки. Там їх оточили п’ятеро пильних продавців намиста, двоє вуличних торговців листівками, троє продавців гіпсових скарабеїв, пара хлопчиків із віслюками та кілька малолітніх шалапутів, які хоча й трималися окремо, але не втрачали надії.

– Не бажаєте купити намисто, сер? Дуже гарне, сер, дуже дешеве…

– Леді, купіть скарабея. Дивіться, велика королева, вона приносить щастя…

– Сер, гляньте, це лазурит. Справжній. Дуже хороший. Дуже дешево…

– Хочете покататися на віслюку, сер? Це дуже хороший віслюк. Його звати Содове Віскі, сер…

– Хочете поїхати на гранітний кар’єр, сер? Це дуже хороший віслюк. Той віслюк поганий, сер, той віслюк падає…

– Хочете листівку, дуже дешеву, дуже гарну…

– Послухайте, леді… Лише десять піастрів… Дуже дешево… Лазурит і слонова кістка…

– Це дуже хороший хлист від мух, із бурштину…

– Хочете покататися на човні, сер? У мене дуже гарний човен, сер…

– Леді, поїдете до готелю верхи? Ось першокласний віслюк…

Розсіяно розмахуючи руками, Пуаро намагався позбутися цього настирного людського рою. Розалі проходила повз них, наче сновида.

– Краще вдавати сліпу й глуху, – відзначила вона.

Малолітні шалапути бігли поруч із ними, жалібно випрошуючи:

– Бакшиш? Бакшиш? Гіп-гіп-ура… Дуже добрі, дуже приємні…

Їхнє барвисте ганчір’я живописно розвівалося, а на повіках дітей роями скупчилися мухи.

Ці були найнастирливіші. Усі інші відстали та обсіли перехожого за наступним рогом.

Тепер Пуаро та Розалі проходили повз ряд крамничок, з яких чулися ввічливі переконливі заклики…

– Відвідаєте сьогодні мою крамницю, сер?

– Не хочете цього крокодила зі слонової кістки, сер?

– Ви ще не були в моїй крамниці, сер? Я покажу вам прекрасні речі.

Вони звернули в п’яту крамницю, де Розалі залишила кілька рулонів фотоплівки. Це й була мета прогулянки.

Потім вони вийшли та попрямували до річки.

Один з нільських пароплавів саме швартувався. Пуаро та Розалі з цікавістю розглядали пасажирів.

– Багатенько, еге ж? – зауважила Розалі.

Вона обернулася до Тіма Аллертона, який щойно приєднався до них. Він трохи задихався, ніби поспішав.

Вони якийсь час постояли, а потім Тім озвався.

– Жахливе юрмисько, як завжди, – зневажливо відмітив він, вказуючи на пасажирів, які висаджувалися.

– Зазвичай вони доволі жахливі, – погодилася Розалі.

Усі троє спостерігали за новенькими із зарозумілістю тих, хто прибув раніше.

– Оце так! – збуджено вигукнув Тім. – Та щоб мені, якщо це не Ліннет Ріджвей!

Ця інформація не справила враження на Пуаро, але підстьобнула інтерес Розалі. Вона нахилилася вперед, і її похмурість майже зникла, коли вона запитала:

– Де? Ота в білому?

– Так, з високим чоловіком. Вони спускаються на берег. Схоже, це її чоловік. Не можу пригадати його ім’я.

– Дойл, – сказала Розалі. – Саймон Дойл. Про це писали в усіх газетах. Вона купається в грошах, так?

– Найбагатша дівчина в Англії, – відповів Тім.

Трійця мовчки спостерігала, як пасажири сходять на берег. Пуаро зацікавлено розглядав жінку, про яку говорили його супутники. Він пробурмотів:

– Вродлива.

– Деякі люди мають усе, – гірко сказала Розалі.

На її обличчі з’явилася дивна неприязнь, коли вона спостерігала, як та дівчина спускається сходнями.

Ліннет Дойл мала такий неперевершений вигляд, наче виходила на сцену під час ревю. У ній була самовпевненість відомої актриси. Дівчина звикла, що на неї дивляться, нею захоплюються, що вона в центрі уваги, де б не була.

Ліннет відчула на собі зацікавлені погляди, але в той же час ніби їх не помічала. Така увага була частиною її життя.

Навіть сходячи на берег, вона грала свою роль, хоча робила це несвідомо. Багата й красива світська наречена у свій медовий місяць. Вона повернулась і з легкою усмішкою щось сказала високому чоловіку поруч із нею, він відповів, і його голос, схоже, зацікавив Пуаро. Його очі спалахнули, а брови здивовано підвелися.

Пара наблизилася до нього, і детектив почув, як Саймон Дойл сказав:

– Спробуймо знайти на це час, кохана. Ми запросто можемо лишитися тут на тиждень чи два, якщо захочеш.

Він дивився на Ліннет із пристрастю, обожнюванням і ледь помітною покірливістю.

Пуаро задумливо оглянув його – широкі плечі, засмагле обличчя, сині очі, простодушна дитяча усмішка.

– Щасливчик, – сказав Тім, коли пара пройшла повз них. – Лиш уявіть: знайти спадкоємицю без аденоїдів і плоскостопості.

– У них жахливо щасливий вигляд, – промовила Розалі з ноткою заздрощів у голосі. Раптом вона додала, але так тихо, що Тім не розчув: «Це несправедливо».

Проте Пуаро почув. Перед тим він стурбовано хмурився, але тепер швидко поглянув на супутницю.

– Мушу забрати дещо для матері, – сказав Тім.

Він припідняв капелюха й пішов. Пуаро та Розалі повільно поверталися в готель, відмахуючись від усе нових пропозицій проїхатися на віслюках.

– Отже, це несправедливо, мадемуазель? – добродушно спитав Пуаро.

Дівчина почервоніла, розсердившись.

– Я не знаю, про що ви.

– Я повторюю те, що ви щойно прошепотіли. Так, ви це сказали.

Розалі Оттерборн знизала плечима.

– Це трохи забагато як для однієї людини. Гроші, врода, чудова фігура та…

Вона затихла, і Пуаро продовжив:

– І кохання? Еге ж? І кохання? Але ж ви не знаєте, може, з нею одружилися через гроші!

– Ви хіба не помітили, як він дивився на неї?

– Так, мадемуазель, я побачив усе, що треба було побачити. І насправді я помітив те, на що ви не звернули уваги.

– І що ж це?

Пуаро повільно відповів:

– Я помітив, мадемуазель, темні тіні під очима жінки, побачив руку, яка так міцно стисла парасольку, що аж кісточки побіліли…

Розалі не зводила з нього очей.

– Що ви маєте на увазі?

– Я маю на увазі, що не все золото, що блищить. Тобто хоча ця жінка багата, красива й кохана, але все ж щось не гаразд. І мені відомо ще дещо.

– Справді?

– Я знаю, – продовжив Пуаро, нахмурившись, – що десь і колись я чув цей голос, голос мсьє Дойла. От якби я пригадав, де.

Але Розалі вже не слухала його. Вона зупинилась як укопана й кінчиком своєї парасолі малювала узори на пухкому піску. Раптом дівчина вибухнула гнівом:

– Я мерзенна, просто огидна. Повна тварюка. Я б радо розірвала її одяг і залишила свій слід на її красивому, зарозумілому, самовпевненому обличчі. Я наче ревнива кішка, ось як я почуваюся. Вона страшенно успішна, врівноважена й упевнена в собі.

Еркюль Пуаро був трохи здивований цим вибухом. Він схопив дівчину за плече й по-дружньому потряс.

– Tenez[10]… Ви почуватиметеся краще, коли висловите це.

– Я просто ненавиджу її! Я ніколи нікого так не ненавиділа з першого погляду!

– Пречудово!

Розалі дивилася на нього з підозрою. Тоді її губи засмикалися й вона розсміялася.

– Bien[11], – сказав детектив і теж засміявся.

Вони мирно повернулися в готель.

– Я мушу знайти маму, – мовила Розалі, коли вони ввійшли в прохолодний тьмяний хол.

Пуаро вийшов з іншого боку готелю на терасу з видом на Ніл. Тут стояли невеличкі столики, накриті для чаювання, та було ще рано. Він постояв декілька хвилин, дивлячись на річку, а потім спустився в сад.

Кілька людей грали в теніс під спекотним сонцем. Він зупинився й трохи поспостерігав за ними, а потім спустився крутою стежкою.

Тут, на лавці, обличчям до Нілу, сиділа дівчина, яку він бачив у ресторані «У тітоньки». Він одразу ж упізнав її. Обличчя, яке він побачив того вечора, чітко закарбувалося в його пам’яті. Та зараз це обличчя мало зовсім інший вираз. Дівчина змарніла, схудла, а на обличчя лягли тіні виснаження й відчаю.

Пуаро трохи відступив назад. Вона не бачила його, і він спостерігав за нею деякий час, не видаючи своєї присутності. Її маленька ніжка нетерпляче постукувала по землі. Очі, темні від вогню, що в них тлів, мали дивний вираз страждань і злого тріумфу. Вона вдивлялася в Ніл, де човни з білими вітрилами ковзали вверх-вниз річкою.

Обличчя… і голос. Пуаро все пригадав. Це дівоче обличчя і той голос, який він щойно чув, голос нареченого.

Та поки він стояв, дивлячись на дівчину, яка не здогадувалась про його присутність, розігралася чергова драматична сцена.

Над ними зазвучали голоси. Дівчина зірвалася на ноги. Ліннет Дойл із чоловіком саме проходили стежкою. Голос Ліннет був щасливий і впевнений. Напруженість і скованість повністю зникли. Ліннет була щаслива.

Дівчина зробила кілька кроків уперед.

Пара завмерла на місці.

– Привіт, Ліннет, – сказала Жаклін де Бельфор, – і ти тут. Здається, ми постійно зустрічаємося. Привіт, Саймоне, як ти?

Ліннет Дойл відскочила до скелі й зойкнула. Приємне обличчя Саймона Дойла раптово спотворив гнів. Він вийшов наперед, наче хотів ударити худеньку дівчину.

Кивнувши головою, мов пташка, вона вказала на незнайомця. Саймон повернувся й побачив Пуаро.

– Здоров, Жаклін. Ми не сподівалися побачити тебе тут, – неоковирно сказав він.

Його слова звучали дуже непереконливо.

Дівчина всміхнулася, блиснувши білими зубами.

– Справжній сюрприз? – запитала вона.

Потім, ледь кивнувши, почала підніматися стежкою.

Пуаро тактовно рушив у зворотному напрямку. Він встиг почути слова Ліннет Дойл:

– Саймоне, заради Бога! Саймоне, що нам робити?

Розділ другий

Вечеря завершилася.

Терасу готелю «На бистрині» заливало м’яке світло. За маленькими столиками ще сиділа більшість гостей готелю.

Саймон і Ліннет Дойли з’явилися в супроводі високого й показного сивого чоловіка зі жвавим, чисто виголеним американським обличчям. Коли ця невеличка групка з’явилася на порозі, Тім Аллертон піднявся з крісла й підійшов до них.

– Упевнений, що ви мене не пригадуєте, – звернувся він ґречно до Ліннет, – та я троюрідний брат Джоанни Саутвуд.

– Звичайно, яка ж я дурна! Ви – Тім Аллертон. Це мій чоловік, – слабкий трепет у голосі… Гордість? Сором’язливість? – А це мій американський опікун, містер Пеннінґтон.

– Ви маєте познайомитися з моєю мамою, – сказав Тім.

Через кілька хвилин вони сіли разом за стіл, Ліннет опинилась у кутку, між Тімом і Пеннінґтоном, які розповідали щось, змагаючись за її увагу. Місіс Аллертон розмовляла із Саймоном Дойлом.

Двері відчинилися. Красива струнка фігура в кутку між двома чоловіками раптом напружилася. Та одразу ж заспокоїлася, коли з-за дверей на терасу вийшов невисокий чоловік.

– Ви тут не єдина знаменитість, дорогенька. Цей кумедний чоловічок – Еркюль Пуаро, – мовила місіс Аллертон.

Вона сказала це без злого умислу, через вроджений такт, щоб заповнити незручну паузу, але її слова, схоже, справили на Ліннет сильне враження.

– Еркюль Пуаро? Звичайно, я чула про нього…

Здавалося, вона занурилась у якісь роздуми. Обоє чоловіків поруч із нею одразу ж розгубилися.

Пуаро прямував у кінець тераси, коли його покликали.

– Сідайте, мсьє Пуаро. Який чудовий вечір!

Він прийняв запрошення.

– Mais oui, Madame[12], просто прекрасний.

Він ввічливо всміхнувся місіс Оттерборн, яка сиділа загорнута в чорний шифон і з таким смішним тюрбаном!

Місіс Оттерборн продовжувала говорити високим, скигливим голосом:

– Тут чимало знаменитостей, еге ж? Сподіваюся, скоро про це напишуть у газетах. Знамениті красуні, відомі письменниці…

Вона розсміялася з награною скромністю.

Пуаро радше відчув, а не побачив, як похмура й насуплена дівчина навпроти нього пересмикнулась і ще щільніше стиснула губи.

– Ви пишете зараз роман, мадам? – запитав він.

Місіс Оттерборн знову неприродно хихикнула:

– Я стаю страшенно ледача. Мені таки треба попрацювати. Мої читачі стають надзвичайно нетерплячі, як і мій видавець, бідолаха. Пише листи з благаннями! І навіть шле телеграми!

Пуаро відчув, що дівчина в темряві знову засовалася.

– Зізнаюся вам, мсьє Пуаро, що я тут частково через місцевий колорит. «Сніг у пустелі» – це назва моєї нової книжки. Сильно… Наводить на роздуми. Сніг у пустелі… тане з першим жагучим подихом пристрасті.

Розалі встала, щось пробурмотіла й зникла в темряві саду.

– Треба бути сильним, – продовжила місіс Оттерборн, енергійно трясучи тюрбаном. – Мої книги не кожному по зубах. Їх можуть навіть заборонити в бібліотеках, але байдуже! Я пишу правду. Так, секс! Мсьє Пуаро, чому всі бояться сексу? Це ж рушійна сила Всесвіту! Ви читали мої книжки?

– На жаль, ні, мадам! Розумієте, я рідко читаю книжки. Моя професія…

– Мушу подарувати вам примірник «Під фіговим деревом», – твердо наполягла місіс Оттерборн. – Думаю, ви визнаєте його значущість. Роман відвертий, але правдивий!

– Дуже приємно, мадам. Із задоволенням прочитаю.

Місіс Оттерборн на якийсь час замовкла. Вона нервово крутила довге намисто, двічі обмотане навколо шиї. Жінка похапцем зиркала в різні боки.

– Може, я збігаю та принесу вам книжку.

– О, мадам, благаю, не хвилюйтеся. Пізніше…

– Ні, ні. Це не проблема, – вона встала. – Я хотіла б вам показати…

– Що там, мамо?

Раптом біля неї з’явилася Розалі.

– Нічого, люба. Я просто хотіла принести мсьє Пуаро книжку.

– «Під фіговим деревом»? Я принесу.

– Ти не знаєш, де вона, любонько. Я піду.

– Я знаю, де вона.

Дівчина швидко перетнула терасу й увійшла в готель.

– Мадам, дозвольте мені привітати вас із прекрасною донькою, – сказав Пуаро, трохи вклонившись.

– Розалі? Так, так, вона гарненька. Але характер складний, мсьє Пуаро. Не співчуває хворій. Завжди думає, що краще знає. Вважає, що їй більше відомо про моє здоров’я, ніж мені самій…

Детектив жестом покликав офіціанта, який саме проходив повз.

– Лікер, мадам? Шартрез? М’ятний лікер?

Місіс Оттерборн енергійно похитала головою.

– Ні, ні. Власне, я непитуща. Ви мали б помітити, що я ніколи не п’ю нічого, крім води чи там лимонаду. Я не переношу навіть запаху спиртного.

– Тоді я замовлю вам лимонний сік із содовою, мадам?

Він замовив лимонний сік і бенедиктин[13].

Двері відчинилися, і до них підійшла Розалі з книжкою в руці.

– Ось, будь ласка, – сказала вона. Її голос звучав досить байдуже, підкреслено байдуже.

– Мсьє Пуаро замовив мені лимонний сік із содовою.

– А ви що питимете, мадемуазель?

– Нічого, – раптом усвідомивши свій тон, вона додала: – Нічого, дякую.

Пуаро взяв у місіс Оттерборн книжку з оригінальною яскравою знімною обкладинкою. На ній була зображена жінка з елегантною короткою стрижкою та яскраво-червоним манікюром, яка сиділа на тигровій шкурі в костюмі Єви. Над нею височіло дерево з дубовим листям і великими яблуками неприродного кольору.

На обкладинці було вказано: «Під фіговим деревом», Саломея Оттерборн. В анотації від видавця з ентузіазмом описувалася надзвичайна відвага й реалістичність цього дослідження особистого життя сучасної жінки. Твір рекламувався як сміливий, нешаблонний, правдивий.

Пуаро поклонився й пробурмотів:

– Для мене це честь, мадам.

Піднявши голову, він зустрівся поглядом з дочкою авторки та несвідомо здригнувся. Його вразив і стурбував невимовний біль в її очах.

На щастя, у той момент подали напої, що трохи послабило атмосферу.

Пуаро тактовно підняв келих:

– A votre santé, Madame… Mademoiselle[14].

Місіс Оттерборн, потягуючи лимонад, пробурмотіла:

– Так освіжає… Чудовий смак…

І всіх трьох огорнула тиша. Вони дивилися на блискучі чорні пороги Нілу, що здавалися якимись нереальними під місячним світлом. Камені нагадували величезних доісторичних монстрів, що наполовину вилізли з води. Раптом повіяв легкий вітерець і так само несподівано зник.

У повітрі зависло почуття тривоги… ніби щось мало статися…

Еркюль Пуаро перевів погляд на терасу й гостей. Йому здалося, чи там теж усі напружилися? Це нагадувало очікування моменту, коли на сцену вийде головна героїня п’єси.

Саме в цей момент двері знову відчинилися. Цього разу в русі дверей відчувалася якась значущість. Усі замовкли й глянули в той бік.

Увійшла чорнява струнка дівчина в бордовій вечірній сукні.

Вона на мить зупинилася, а потім навмисно перетнула терасу й сіла за вільний столик. У її поведінці не було нічого показного, нічого незвичайного, та все ж здавалося, що це був продуманий театральний вихід.

– Оце так, – сказала місіс Оттерборн, похитуючи тюрбаном. – Ця дівчина таки думає, що вона важлива персона.

Пуаро не відповів. Він спостерігав. Дівчина навмисно сіла так, щоб дивитися просто на Ліннет Дойл. Раптом детектив помітив, що Ліннет нахилилася вперед, щось сказала й через мить пересіла на інше крісло, обличчям у протилежний бік.

Пуаро задумливо похитав головою.

Хвилин через п’ять та дівчина теж пересіла на протилежний бік тераси.

Вона курила й мило всміхалася, просто втілення задоволення та спокою. Але постійно, ніби ненавмисне, її мрійливий погляд був спрямований на дружину Саймона Дойла.

Через чверть години Ліннет Дойл різко встала й пішла в готель. Її чоловік майже відразу попрямував за нею.

Жаклін де Бельфор усміхнулась і розвернула крісло. Вона запалила цигарку й повернулась обличчям до Нілу. На її вустах вигравала посмішка.

Розділ третій

– Мсьє Пуаро.

Пуаро швидко скочив на ноги. Усі вже розійшлися, і він залишився на терасі сам. Заглибившись у роздуми, він дивився на гладке блискуче чорне каміння, коли це звертання повернуло його до тями.

То був ввічливий, упевнений, чарівний голос, хоча, мабуть, трохи зарозумілий.

Піднімаючись, Еркюль Пуаро побачив владні очі Ліннет Дойл.

На білу атласну сукню вона накинула дорогу багряну оксамитову накидку. Пуаро й не уявляв, що дівчина може бути такою гарною та величною.

– Ви – мсьє Еркюль Пуаро?

Це було не зовсім запитання.

– До ваших послуг, мадам.

– Можливо, ви знаєте, хто я?

– Так, мадам. Я чув ваше ім’я. Я чудово знаю, хто ви.

Ліннет кивнула. Це була та відповідь, яку вона очікувала. Тож вона продовжила говорити таким же милим і владним тоном:

– Мсьє Пуаро, ви не могли б пройти зі мною в кімнату для гри в карти? Я дуже хочу з вами поговорити.

– Звичайно, мадам.

Вона попрямувала в готель. Пуаро рушив услід. Коли вони ввійшли в порожню кімнату, Ліннет жестом вказала йому зачинити за собою двері. Тоді опустилася на крісло біля одного зі столиків, а Пуаро влаштувався навпроти неї.

Дівчина відразу ж перейшла до суті розмови. Вона зовсім не вагалася, її слова текли вільно.

– Я багато про вас чула, мсьє Пуаро, і знаю, що ви дуже розумний чоловік. Сталося так, що мені потрібна термінова допомога, і, можливо, ви – саме та людина, яка мені допоможе.

Пуаро нахилив голову.

– Ви дуже люб’язні, мадам, але, бачте, я у відпустці, а під час відпустки я не працюю.

– Про це можна домовитися.

Вона не хотіла його образити, це була лише впевненість молодої жінки, яка завжди добивалася того, чого хотіла.

Ліннет Дойл продовжувала:

– Мсьє Пуаро, я стала об’єктом нестерпного переслідування. Це переслідування має припинитися! Я збиралася звернутися в поліцію, але мій… мій чоловік вважає, що поліція безсила тут допомогти.

– Може… поясните детальніше? – ввічливо пробурмотів Пуаро.

– О, так, звичайно. Справа надзвичайно проста.

Вона не вагалася, не запиналася. Ліннет Дойл, без сумніву, мала раціональний склад розуму. Вона замовкла на хвилинку лише для того, щоб якнайточніше викласти факти.

– Коли я зустріла свого чоловіка, він був заручений із міс де Бельфор, яка була моєю подругою. Мій чоловік розірвав заручини: вони зовсім не пасували одне одному. Прикро, але вона важко це переживала… Мені дуже шкода, але що тут вдієш. Вона погрожувала мені… та я не надала цьому великого значення, і, по суті, вона й не намагалася реалізувати свої погрози. Натомість вона взяла незвичний курс… слідувати за нами, куди б ми не подалися.

Пуаро підняв брови.

– Е… доволі незвична… помста.

– Дуже незвичайна, дуже сміховинна! Але й дратівлива.

Вона прикусила губу.

Чоловік кивнув.

– Так, можу уявити. У вас, як я розумію, медовий місяць.

– Так. Це сталося… вперше… у Венеції. Вона зупинилася в «Даніеллі». Я подумала, що це збіг. Досить неприємно, і все. Потім ми зустріли її на борту судна в Бриндізі. Ми… ми зрозуміли, що вона пливе в Палестину. Ми залишили її (як нам здавалось) на судні. Але коли приїхали в готель «Менахауз», вона вже була там і чекала на нас.

Пуаро кивнув.

– А тепер?

– Ми поплили по Нілу пароплавом. Я майже очікувала побачити її на борту. Її там не виявилось, тож я подумала, що вона перестала поводитися так… так по-дитячому. Але коли ми прибули сюди, виявилось, що вона… вона тут, чекає на нас.

Пуаро якусь мить розглядав співрозмовницю. Вона все ще чудово володіла собою, але кісточки на пальцях її руки, якою дівчина оперлася на стіл, побіліли.

– І ви боїтеся, що переслідування може тривати? – запитав він.

– Так. – Ліннет на мить замовкла. – Звичайно, усе це так по-дурному. Жаклін робить із себе посміховисько. Я здивована, що в ній немає гордості… чи гідності.

Пуаро зробив застережливий жест.

– Трапляється, мадам, що гордість і гідність не мають значення. Є інші, сильніші почуття.

– Так, можливо, – нетерпляче погодилась Ліннет. – Але що, заради Бога, вона з цього матиме?

– Не завжди суть у тому, щоб щось отримати, мадам.

Щось у його тоні розсердило Ліннет. Вона почервоніла й швидко сказала:

– Маєте рацію. Не варто обговорювати мотиви. Важливо, щоб це припинилося.

– І як ви гадаєте, це можна владнати? – запитав Пуаро.

– Що ж… природно, що ми з чоловіком більше не терпітимемо цієї принизливої ситуації. Має бути якась правова допомога в таких випадках.

Дівчина говорила роздратовано. Пуаро задумливо подивився на неї, а тоді запитав:

– Вона погрожувала вам публічно? Ображала вас словесно? Завдала фізичної шкоди?

– Ні.

– Тоді, чесно кажучи, мадам, я не знаю, що ви можете вдіяти. Якщо молода жінка розважається тим, що подорожує в різні місця, і це ті місця, де перебуваєте ви з чоловіком, eh bien[15], то й що? Повітря – безкоштовне для всіх! Вона не втручається у ваше особисте життя. Адже ці зустрічі завжди ж відбуваються в людних місцях?

– Тобто я нічого не можу вдіяти?

У голосі Ліннет звучала недовіра.

Чоловік спокійно відповів:

– Наскільки я розумію, геть нічого. Мадемуазель де Бельфор діє законно.

– Але… але це просто бісить! Думка, що доведеться це прийняти, – нестерпна!

Пуаро сухо сказав:

– Я вам співчуваю, мадам, тим більше, як мені здається, вам не часто доводиться з чимось миритися.

Ліннет насупилася.

– Але ж повинен бути якийсь спосіб покласти цьому край, – пробурмотіла вона.

Пуаро знизав плечима.

– Ви завжди можете поїхати, податися ще кудись, – запропонував він.

– Але вона вирушить слідом!

– Так, дуже ймовірно.

– Це абсурд!

– Точнісінько.

– І все ж, чому я… ми повинні втікати? Наче ми… Наче…

Вона замовкла.

– Саме так, мадам. Наче… У цьому щось є, хіба ні?

Ліннет підняла голову й подивилася на детектива.

– Що ви маєте на увазі?

Пуаро змінив тон. Він нахилився вперед, його голос тепер вселяв довіру, заохочував до розмови.

– Чому це так вас засмучує?

– Чому? Це ж бісить! Просто доводить мене до сказу! Я вже казала вам, чому!

Він похитав головою.

– Не зовсім.

– Що ви маєте на увазі? – знову спитала Ліннет.

Пуаро відхилився назад, склав руки й безпристрасно та неупереджено заговорив:

– Ecoutez[16], мадам. Розповім вам невеличку історію. Якось місяців зо два тому я обідав у ресторані в Лондоні. За сусіднім столиком сиділи двоє: хлопець і дівчина. Вони були такі щасливі й, здавалося, такі закохані. Вони впевнено говорили про майбутнє. Не те щоб я любив слухати чужі розмови, та вони не звертали уваги на те, чи їх хтось чує. Хлопець сидів спиною до мене, але я бачив обличчя дівчини. Воно було дуже виразне. Вона кохала всім серцем, душею і тілом, а вона не з тих, хто часто й легко закохується. Для неї це, без сумніву, питання життя і смерті. Ця пара була заручена, і як я зрозумів, вони обговорювали, де провести медовий місяць. Збиралися поїхати до Єгипту.

Він затих. Ліннет різко запитала:

– І що?

Пуаро продовжив:

– Це було місяць чи два тому, але я не забув обличчя дівчини. Я знав, що впізнаю його, якщо знову побачу. Також я запам’ятав чоловічий голос. Думаю, ви здогадуєтеся, мадам, де я побачив те обличчя й почув той голос вдруге. Тут, у Єгипті. У цього чоловіка зараз медовий місяць, але він вирушив у весільну подорож з іншою жінкою.

– Що з цього? Я вже розповіла вам ці факти, – кинула вона різко.

– Факти, так.

– Що ж іще?

Він повільно сказав:

– Дівчина в ресторані згадувала про подругу, і була впевнена, що та не залишить її у біді. Гадаю, та подруга – ви, мадам.

– Так, я ж казала вам, що ми дружили.

Ліннет почервоніла.

– І вона довіряла вам?

– Так.

На мить вона завагалася, нервово покусуючи губу, і, оскільки Пуаро не збирався продовжувати, вона вибухнула:

– Звісно, усе вийшло дуже невдало. Але такі речі трапляються, мсьє Пуаро.

– Так, трапляються, мадам. – Він на мить замовк. – Припускаю, ви належите до англіканської церкви, так?

– Так, – здавалося, Ліннет трохи розгубилася.

– Тоді ви чули уривки з Біблії під час проповіді. Ви мали б знати історію про царя Давида, багатія, який мав багато отар овець і коней, і бідняка, який мав одну овечку. І як багатій відібрав у бідняка єдину овечку. Ось що трапилося, мадам.

Ліннет випросталася. У її очах палахкотів гнів.

– Я чудово розумію, куди ви хилите, мсьє Пуаро! Гадаєте, скажемо прямо, що я вкрала хлопця у своєї подруги. Якщо дивитися на речі сентиментально, а я думаю, люди вашого покоління інакше не вміють, то так і є. Але істина зовсім інша. Не заперечуватиму, що Джекі шалено закохалася в Саймона, та не думаю, що ви взяли до уваги той факт, що він, можливо, не мав до неї таких же почуттів. Він захопився нею, але, думаю, ще до зустрічі зі мною почав усвідомлювати, що помилився. Гляньте на це тверезо, мсьє Пуаро. Саймон розуміє, що кохає мене, а не Джекі. Що йому робити? Стати шляхетним героєм, одружитися з жінкою, яку він не любить, і таким чином зруйнувати три життя (бо сумнівно, чи зможе він зробити Джекі щасливою за цих обставин)? Якби вони вже були одружені, коли він зустрів мене, я згодна, що залишитися з нею було б його обов’язком, хоча й не зовсім у цьому впевнена. Якщо один нещасний, то страждає й другий. Але заручини ще ні до чого не зобов’язують. Якщо зроблено помилку, то, без сумніву, краще виправити її, поки не пізно. Я визнаю, що Джекі було дуже важко, і мені надзвичайно прикро, але що поробиш? Це було неминуче.

– Цікаво…

Вона витріщилася на нього.

– Про що ви?

– Усе, що ви сказали, – дуже розумно й логічно! Але не пояснює одного.

– Чого ж?

– Вашого власного ставлення, мадам. Бачте, це переслідування ви могли сприйняти двома способами. Воно могло викликати у вас роздратування, так, або ж викликати співчуття, адже ваша подруга так сильно страждає, що відкидає всі умовності. Але ви реагуєте не так. Ні, для вас це переслідування нестерпне. Чому? Причина лиш одна – ви почуваєтеся винуватою.

Ліннет скочила на ноги.

– Як ви смієте? Справді, мсьє Пуаро, ви зайшли надто далеко!

– Я смію, мадам! Буду відвертим. Хоча ви, можливо, навіть від себе хотіли приховати правду, ви свідомо відбили нареченого у своєї подруги. Гадаю, він одразу вас дуже привабив. Але думаю, що в якусь мить ви завагалися, коли зрозуміли, що маєте вибір – зупинитися чи продовжувати. Ця ініціатива, мабуть, була цілком вашою, а не мсьє Дойла. Ви, мадам, вродлива, багата, розумна, освічена, у вас є шарм. Ви могли скористатися своїм шармом або стриматися. У вас є все, що може запропонувати життя. А життя вашої подруги зійшлося на одній людині. Ви знали це і, хоча й вагалися, не прибрали руки`. Ви простягли її та, як цар Давид[17], схопили єдину овечку бідняка.

Запала тиша. Ліннет уже ледве контролювала себе й холодно мовила:

– Це не стосується суті справи.

– Ні, стосується. Я пояснюю вам, чому несподівані зустрічі з мадемуазель де Бельфор вас так засмутили. Бо навіть якщо вона переступила через свою жіночу честь і гідність, у душі ви розумієте, що вона має на це право.

– Це неправда.

Пуаро знизав плечима.

– Ви відмовляєтеся бути чесною перед собою.

– Зовсім ні.

– Я б сказав, мадам, що ваше життя було щасливим, і ви були щедрі та добрі до інших, – лагідно мовив Пуаро.

– Я намагалася бути такою.

Тривожний гнів зник з її обличчя. Вона сказала це тихо, майже з відчаєм.

– І саме тому почуття, що ви свідомо завдали комусь шкоди, так сильно вас пригнічує, а ви так неохоче визнаєте цей факт. Вибачте, якщо я зараз різкий, але саме психологія – найважливіший фактор у цій справі.

Ліннет повільно сказала:

– Навіть якщо припустити, що ви кажете правду – зауважте, я цього не визнала, – що тепер удієш? Минулого не зміниш. Треба прийняти речі такими, як вони є.

Пуаро кивнув.

– У вас ясний розум. Так, минулого не повернути. Слід сприймати все, як воно є. І деколи, мадам, це все, що можна зробити, – прийняти наслідки минулих вчинків.

– Ви хочете сказати, – мовила дівчина недовірливо, – що я нічого не можу вдіяти, геть нічого?

– Майте сміливість визнати це, мадам. Така моя думка.

Ліннет повільно продовжила:

– А не могли б ви… поговорити з Джекі… з міс де Бельфор? Напоумити її?

– Так, це я можу. Я поговорю з нею, якщо хочете. Але не чекайте багато. Мені здається, мадемуазель де Бельфор так одержима цією ідеєю, що її ніщо не переконає.

– Але ж ми можемо бодай щось зробити, щоб вибратися з цієї складної ситуації?

– Звісно, ви можете повернутися в Англію, облаштуватись у власному будинку.

– Навіть тоді, думаю, Жаклін може поселитися поряд, щоб я бачила її щоразу, прогулюючись садом.

– Це правда.

– Крім того, – додала дівчина, – не думаю, що Саймон погодиться на втечу.

– А як він ставиться до всього цього?

– Він лютує, дуже лютує.

Пуаро задумливо кивнув.

Ліннет запитала з благанням у голосі:

– Ви… ж поговорите з нею?

– Так, авжеж, та гадаю, я нічого не доб’юся.

– Джекі така непередбачувана! – різко сказала Ліннет. – Ніколи не знаєш, чого від неї чекати!

– Ви згадали про її погрози. Розкажіть про них докладніше.

Ліннет знизала плечима.

– Вона погрожувала… е-е… убити нас обох. Вона іноді дуже запальна, у ній є романська кров.

– Я розумію, – серйозно відповів Пуаро.

Дівчина знову звернулася до нього з благанням.

– Ви візьметеся за мою справу?

– Ні, мадам, – сказав він суворо. – Я не виконуватиму ваше доручення. Я робитиму все можливе в інтересах людства. Лише це. Ця ситуація дуже складна й небезпечна. Я зроблю все, що можу, щоб залагодити справу, але не певен, що є шанси на успіх.

Ліннет Дойл повільно мовила:

– Але моїх інтересів ви не відстоюватимете? – Ні, мадам, – сказав Еркюль Пуаро.

Розділ четвертий

Еркюль Пуаро знайшов Жаклін де Бельфор, коли вона сиділа на каменях, що височіли над Нілом. Він був майже впевнений, що дівчина ще не лягала і він знайде її неподалік у саду.

Вона сиділа, підтримуючи долонями підборіддя, і навіть не озирнулася, почувши, що він наближається.

– Мадемуазель де Бельфор? – запитав Пуаро. – Дозвольте трохи поговорити з вами.

Жаклін ледь повернула голову. Слабка усмішка заграла на її вустах.

– Звичайно, – сказала вона. – Ви мсьє Еркюль Пуаро, так? Спробую вгадати. Ви тут на прохання місіс Дойл, яка обіцяла вам щедру винагороду, якщо ви виконаєте її доручення.

Пуаро сів на лавку біля дівчини.

– Частково ваші припущення правдиві, – відповів він, усміхаючись. – Я щойно говорив з місіс Дойл, але я не прийняв від неї винагороди, точніше кажучи, я не працюю на неї.

Жаклін уважно подивилася на детектива.

– То чому ви тут? – різко запитала вона.

Еркюль Пуаро відповів запитанням:

– Ви раніше мене бачили, мадемуазель?

Вона похитала головою.

– Ні, не думаю.

– А я вас бачив. Я сидів біля вас у ресторані «У тітоньки». Ви були там із Саймоном Дойлом.

Обличчя дівчини стало кам’яне.

– Я пам’ятаю той вечір… – мовила вона.

– Відтоді, – продовжував Пуаро, – багато чого сталося.

– Так, як ви й сказали, багато чого сталося.

Її голос переповнювали відчай і гіркота.

– Мадемуазель, я говорю з вами як друг. Поховайте своїх мерців!

Здавалось, ці слова її приголомшили.

– Що ви маєте на увазі?

– Забудьте про минуле! Подивіться в майбутнє! Те, що зроблено, – уже зроблено. Жаль нічого не вирішить.

– Я впевнена, що дорогій Ліннет це було б до вподоби.

Пуаро махнув рукою.

– Я не про неї зараз думаю! Я думаю про вас. Ви страждаєте, так, але те, що ви робите, лише продовжить ваші страждання.

Жаклін похитала головою.

– Ви помиляєтеся. У деякі моменти я майже щаслива.

– І це, мадемуазель, найгірше.

Вона швидко глянула на чоловіка.

– Ви не дурень, – сказала вона. І повільно додала: – Я вірю, що ви намагаєтеся допомогти.

– Їдьте додому, мадемуазель. Ви молода, розумна, перед вами весь світ.

Жаклін знову повільно похитала головою.

– Ви не розумієте або не хочете зрозуміти. Саймон – то мій світ.

– Кохання – це ще не все, мадемуазель, – м’яко відповів Пуаро. – Тільки замолоду ми так думаємо.

– Ви не розумієте, – вона хитнула головою та зиркнула на детектива. – Ви все про нас знаєте, еге ж? Ви говорили з Ліннет? І ви були в ресторані того вечора… Саймон і я кохали одне одного.

– Я знаю, що ви кохали його.

Дівчина відразу ж вловила його інтонацію. Вона повторила з натиском:

– Ми кохали одне одного. І я любила Ліннет… Я довірилась їй. Вона була моєю найкращою подругою. Ліннет завжди могла купити все, що забажає. Вона ніколи ні в чому собі не відмовляла. Побачивши Саймона, вона зажадала його та просто забрала собі.

– І він дозволив… купити себе?

Жаклін повільно похитала темною голівкою.

– Ні, не зовсім так. Якби це було так, мене б тут зараз не було… Ви натякаєте, що Саймон не вартий, щоб ним переймалися… Якби він одружився з Ліннет заради грошей, то справді було б так. Але він одружився з нею не через її гроші. Усе набагато складніше. Існує така річ, як спокуса, мсьє Пуаро. І гроші тут на руку. Бачте, Ліннет мала певну ауру. Королева у своїх володіннях, юна принцеса, розкішна до кінчиків пальців. Наче декорації в театрі. Біля її ніг лежав увесь світ, один з найбагатших і найпривабливіших англій ських лордів хотів одружитися з нею. А натомість вона обирає якогось маловідомого Саймона Дойла… Вам не здається, що це його вразило? – дівчина раптово провела рукою. – Гляньте на місяць. Ви добре його бачите, еге ж? Він справжній. Але якби засяяло сонце, ви б його уже не бачили. Так і з нами сталося. Тим місяцем була я… Коли зійшло сонце, Саймон більше не бачив мене. Його осліпило. Він не міг бачити нічого, крім сонця, – Ліннет.

Вона на мить затихла й продовжила:

– Так що, бачте, то все лише засліплення. Ліннет оп’янила його. А ще ця її абсолютна впевненість, її звичка командувати. Вона настільки впевнена в собі, що змушує інших повірити їй. Мабуть, Саймон проявив слабкість, людина він дуже проста. Він кохав би мене, тільки мене, якби не з’явилася Ліннет і не викрала його на своїй золотій колісниці. І я знаю, чудово знаю, що він ніколи б не закохався в неї, якби вона цього не захотіла.

– То от як ви думаєте, ага.

– Я знаю це. Він кохав мене й завжди кохатиме.

Пуаро запитав:

– Навіть зараз?

Здавалося, з її вуст уже готова була зірватися відповідь. Жаклін подивилася на Пуаро, і густа полум’яна барва залила її обличчя. Вона відвернулася й опустила голову. Приглушеним здавленим голосом дівчина мовила:

– Так, я знаю. Зараз він ненавидить мене. Так, ненавидить…

Хай краще стережеться!

І Жаклін швидко почала нишпорити в шовковій сумочці, що лежала поруч. Тоді витягнула руку. На її долоні, немов мініатюрна іграшка, лежав крихітний револьвер з перламутровим руків’ям.

– Така мила штучка, чи не так? – спитала вона. – На вигляд дурничка, та він справжній. Однією з цих куль можна вбити чоловіка чи жінку. А я чудово стріляю, – вона розсіяно всміхнулася й поринула в спогади. – Коли дитиною я повернулася з мамою додому, у Південну Кароліну, дідусь навчив мене стріляти.

Він був чоловіком старого гарту та вважав револьвер гарним засобом для вирішення питань, особливо які стосувалися честі.

Та й батько мій такий же: замолоду бився на кількох дуелях. Добре володів мечем. Якось убив чоловіка. Через жінку. Отже, як бачите, мсьє Пуаро, – вона глянула детективу просто у вічі, – у мене гаряча кров! Я купила револьвер, коли це все почалося.

Хотіла вбити когось із них – проблема в тому, що я ніяк не могла вирішити, кого. Убивство обох не принесло б мені задоволення. Якби я могла налякати Ліннет, але хоробрості їй не займати. Вона може постояти за себе. А тоді я вирішила: почекаю! З часом ця думка все більше й більше мені подобалася.

Зрештою, убити я можу будь-коли. Цікавіше було почекати й трохи поміркувати над цим. І тоді мені в голову прийшла ідея: переслідувати їх! Куди б вони не поїхали, навіть на край світу, щоб разом насолоджуватися життям, вони бачитимуть мене! І це спрацювало! Ліннет це боляче зачепило, ніщо інше б так не подіяло. Зачепило її за живе… А тоді мені стало подобатися… І вона нічого не може зробити! Я завжди дуже приємна та ввічлива! До жодного слова не можна придертися. Я отруюю їм усе, геть усе.

Вона розсміялася дзвінким сріблястим сміхом.

Пуаро схопив її за плече.

– Тихо. Заспокойтеся, кажу вам.

Жаклін поглянула на нього:

– Ну?

Вона провокаційно всміхнулася.

– Мадемуазель, благаю вас, облиште це все.

– Дати спокій дорогій Ліннет!

– Я про інше, важливіше. Не відкривайте свого серця злу.

Її уста розтулилися, в очах з’явилося збентеження.

Пуаро серйозно продовжував:

– Інакше прийде зло… Так, зло неминуче прийде… Воно ввійде у вашу душу й поселиться там. Отоді його вже не проженеш.

Жаклін не зводила очей із детектива. У її погляді промайнуло вагання.

– Я… не знаю…

Та раптом у неї вирвалося:

– Ви не зможете зупинити мене!

– Ні, – сумно погодився Еркюль Пуаро. – Я не можу вас зупинити.

– Навіть якби я зібралася вбити її, ви не зможете зупинити мене.

– Ні, якщо ви готові заплатити цю ціну.

Жаклін де Бельфор засміялася:

– О, я не боюся смерті! Зрештою, для чого мені жити? Звісно, ви переконані, що це неправильно – вбити людину, яка завдала тобі болю, навіть якщо забрали все, що в тебе було в цьому світі.

Пуаро відповів твердо:

– Так, я вважаю, що вбивство не можна виправдати.

Жаклін знову розсміялася.

– Тоді ви мали б схвалити мій нинішній план помсти. Бо, бачте, поки він працює, я не застосовуватиму револьвера. Але я боюся… так, інколи я боюся, що в момент запалу… захочу завдати їй болю: проштрикнути ножем чи прикласти мій любий невеличкий револьвер до її скроні, а тоді… натиснути на гачок… Ой!

Детектив аж здригнувся від вигуку.

– Що сталось, мадемуазель?

Вона повернула голову та почала вдивлятися в тіні.

– Хтось… стояв он там. Та його вже нема.

Еркюль Пуаро різко роззирнувся. Місце здавалося безлюдним.

– Схоже, крім нас, тут нікого, мадемуазель.

Він піднявся.

– У будь-якому разі я сказав усе, заради чого прийшов. На добраніч.

Жаклін також встала. У її голосі відчувалося благання.

– Ви ж розумієте, що я не можу зробити те, про що ви просите?

Пуаро похитав головою.

– Ні, тому що ви можете! Завжди є шанс! Ваша подруга Ліннет теж мала можливість стриматися… Та вона її проігнорувала. А тоді, дозволивши втягнути себе в подібну затію, людина вже не має жодного шансу.

– Жодного шансу… – луною озвалася Жаклін де Бельфор.

Вона на мить задумалася, тоді з викликом підняла голову.

– На добраніч, мсьє Пуаро.

Він сумно похитав головою і піднявся за нею стежкою до готелю.

Розділ п’ятий

Наступного ранку, коли Еркюль Пуаро виходив з готелю, щоб прогулятися містом, до нього підійшов Саймон Дойл.

– Доброго ранку, мсьє Пуаро.

– Доброго ранку, мсьє Дойл.

– Збираєтеся в місто? Не проти, якщо пройдуся з вами?

– Ні, звичайно. Для мене це задоволення.

Двоє чоловіків разом вийшли за ворота й попрямували в прохолодний затінок садів. Саймон витяг з рота цигарку й сказав:

– Наскільки я розумію, мсьє Пуаро, дружина говорила з вами вчора ввечері.

– Саме так.

Саймон Дойл трохи нахмурився. Він належав до людей дії, яким важко чітко висловлювати свої думки словами.

– Мене тішить лиш одне: ви дали їй зрозуміти, що в цій справі ми зовсім безсилі.

– Звісно, усе абсолютно законно, – погодився Пуаро.

– Певна річ. Та, схоже, Ліннет не може цього зрозуміти, – він ледь усміхнувся. – Ліннет виховали так, що за будь-якої прикрості треба відразу ж звертатися до поліції.

– Було б добре, якби цю справу могли вирішити у такий спосіб.

Запала коротка тиша. Обличчя Саймона розпашілося, і раптом він сказав:

– Просто сором, що з Ліннет так знущаються. Вона нічого не зробила! Коли кажуть, що я повівся як падлюка, то будь ласка! Гадаю, так і було. Та не треба в усьому винуватити Ліннет. Вона до цього непричетна.

Пуаро сумно похитав головою, але нічого не відповів.

– Ви говорили… е-е… з Джекі… з міс де Бельфор?

– Так, я поговорив з нею.

– Ви переконали її схаменутися?

– Боюся, що ні.

Саймон просто вибухнув роздратуванням:

– Хіба вона не бачить, якою дурепою себе виставляє? Хіба не розуміє, що жодна порядна жінка так не поводитиметься? У неї що, взагалі немає гордості чи самоповаги?

Детектив знизав плечима.

– Вона, скажімо, відчуває лиш одне – їй боляче, – відповів він.

– Так, але, чоловіче, порядні дівчата, чорт забирай, так не поводяться! Визнаю, що провина цілком на мені. Я повівся збіса погано. І все таке. Я б зрозумів, якби вона розлютилася на мене й не хотіла навіть бачити. Але переслідувати мене скрізь, це… це непристойно. Робить із себе посміховисько! Якого дідька вона сподівається цим досягти?

– Мабуть, помститися!

– Безглуздя! Було б природно, якби вона зробила щось мелодраматичне, наприклад, вистрелила в мене впритул.

– Гадаєте, це більше на неї схоже, так?

– Чесно кажучи, так. Вона запальна, у неї нестримний характер. Я б не здивувався, якби вона зробила щось подібне в пориві люті. Але це шпигування…

Він похитав головою.

– Це більш підло, так? І розумно!

Дойл подивився на детектива.

– Ви не розумієте. Це діє Ліннет на нерви.

– А вам?

Саймон здивувався.

– Мені? Я б із задоволенням скрутив тій чортиці шию.

– То від колишніх почуттів нічого не лишилося?

– Любий мій мсьє Пуаро, як би це пояснити? Вони зникли – як місяць, коли сходить сонце. Я й не знаю, де вони. Коли я зустрів Ліннет, Джекі просто перестала існувати.

– Tiens, c’est drôle, ça![18]– пробурмотів Пуаро.

– Перепрошую?

– Мене зацікавило ваше порівняння.

Саймон знову почервонів.

– Припускаю, Джекі сказала, що я одружився з Ліннет через гроші. Це клята брехня! Я б не одружився з жінкою заради грошей! Джекі не розуміє, як це важко для чоловіка, коли… коли жінка так дбає про нього, як вона дбала про мене.

– Що?

Пуаро різко подивився на нього.

Саймон пояснив:

– Це… це, мабуть, підло казати, але Джекі любила мене аж занадто.

– Une qui aime et un qui se laisse aimer, – пробурмотів Пуаро.

– Е-е? Що ви сказали? Бачте, чоловік не хоче відчувати, що жінка турбується про нього більше, ніж він про неї, – голос Саймона потеплішав. – Чоловік не хоче, щоб його тілом і душею володіли. Кляте власницьке почуття! Цей чоловік – мій, він належить мені! Мені таке не до вподоби, жодному чоловіку не до вподоби. Виникає бажання втекти, звільнитися. Чоловік хоче володіти жінкою, а не щоб вона володіла ним.

Він різко замовк і тремтячими пальцями запалив цигарку.

– Ви так почувалися з мадемуазель Жаклін? – запитав Пуаро.

– Що?

Саймон втупився в нього, а тоді визнав:

– Ну, так, насправді так і було. Звичайно, вона цього не розуміла. Та і я ніколи не наважувався їй сказати. Але мене це постійно тривожило. А тоді я зустрів Ліннет і по вуха закохався! Я вперше бачив таку вроду. Усе було як у казці. Усі до неї залицяються, а вона вибирає такого простого хлопця, як я.

Його голос був сповнений хлопчачої гордості та захоплення.

– Зрозуміло, – промовив Пуаро. Він задумливо кивнув. – Так, зрозуміло.

– Чому Джекі не прийме цього як чоловік? – обурено допитувався Саймон.

Тінь усмішки майнула на губах Пуаро.

– Бачте, мсьє Дойл, вона, передусім, не чоловік.

– Ні, ні, я маю на увазі прийняти все гідно. Зрештою, іноді треба проковтнути гірку пігулку, коли виникне потреба. Визнаю, вина – на мені. Але що робити! Якщо дівчина стала тобі байдужа, це чисте безумство одружитися з нею. А тепер, коли я бачу, на що Джекі здатна й до чого може дійти, то відчуваю, що мені пощастило вчасно втекти.

– І до чого може дійти… – задумливо повторив Пуаро. – Ви уявляєте, мсьє Дойл, до чого може дійти?

Саймон вражено подивився на детектива.

– Мабуть, що ні… А на що ви натякаєте?

– Ви знали, що вона носить із собою револьвер?

Саймон нахмурився та похитав головою.

– Я не вірю, що тепер вона ним скористається. Раніше могла б. Гадаю, той час пройшов. Тепер вона просто сповнена злоби й намагається на обох нас відігратися.

Пуаро знизав плечима.

– Може, і так, – із сумнівом мовив він.

– Я про Ліннет турбуюся, – сказав Дойл трохи недоречно.

– Це зрозуміло.

– Я не боюся, що Джекі влаштує якусь мелодраматичну стрілянину, та ці вистежування та переслідування зачіпають Ліннет за живе. Я розповім вам свій план, і ви, можливо, підкажете, як його вдосконалити. Почну з того, що я публічно оголосив, що ми пробудемо тут десять днів. Але завтра з Шеллала до Ваді-Хальфи відправляється пароплав «Карнак». Я планую забронювати місця під вигаданими іменами. Завтра ми вирушаємо на екскурсію на острів Філе. Служниця Ліннет забере багаж. Ми сядемо на «Карнак» у Шеллалі. Коли Джекі дізнається, що ми не повернулися, ми будемо вже далеко звідси. Вона подумає, що ми вислизнули від неї та повернулися в Каїр. Власне, я можу підкупити носильника, щоб він це підтвердив. Запит у туристичних агентствах їй не допоможе, бо наших імен там не буде. Що про це думаєте?

– Добре продумано. Та припустімо, вона чекатиме тут, поки ви не повернетеся.

– Ми можемо й не повернутися сюди. Помандруємо аж до Хартума, а потім, можливо, літаком до Кенії. Вона не слідуватиме за нами в будь-яку точку світу.

– Ні, настане час, коли фінанси їй цього не дозволять. Як я розумію, грошей у неї дуже мало.

Саймон захоплено подивився на Пуаро.

– Розумно. Знаєте, я навіть не подумав про це. Джекі бідна, як церковна миша.

– То як же вона змогла поїхати за вами аж сюди?

– Вона, звичайно, має невеликий дохід, – невпевнено пояснив Саймон. – Десь до двохсот фунтів на рік. Думаю… мабуть, так воно і є, вона продала свій капітал, щоб слідувати за нами.

– Отже, прийде час, коли вона витратить усі свої ресурси й залишиться ні з чим?

– Так…

Саймон неспокійно засовався. Ця думка начебто стривожила його. Пуаро уважно спостерігав за чоловіком.

– Так, – сказав він. – Неприємна думка…

Дойл відказав доволі сердито:

– Що ж, я нічим тут не допоможу, – а тоді додав: – Як вам мій план?

– Думаю, він може спрацювати. Але, звісно, це відступ.

Саймон почервонів.

– Хочете сказати, що ми втікаємо? Так, це правда… Але Ліннет…

Пуаро подивився на нього, а тоді ледь кивнув.

– Як ви й кажете, мабуть, це найкращий спосіб. Але пам’ятайте, що мадемуазель де Бельфор не дурна.

– Я відчуваю, що колись нам доведеться зупинитися та вияснити все до кінця. Її поведінка нелогічна, – похмуро сказав Дойл.

– Логічна, mon Dieu[19]! – викрикнув Пуаро.

– Немає причин, через які жінкам не варто було б поводитися розумно, – незворушно промовив Саймон.

– Дуже часто вони так і поводяться. І це ще більше засмучує, – сухо відповів детектив і додав: – Я також буду на «Карнаку». Це частина мого маршруту.

– О! – Дойл завагався, а тоді спитав, підбираючи слова з деяким збентеженням: – Це не… не через нас? Тобто я не хотів би думати…

Пуаро поквапився його запевнити:

– Зовсім ні. Усе було погоджено ще до того, як я залишив Лондон. Я завжди все планую наперед.

– Ви не подорожуєте з місця в місце, куди веде вас цікавість? Хіба так не приємніше?

– Можливо. Але щоб досягти успіху в житті, треба добре продумати всі дрібнички заздалегідь.

Саймон розсміявся:

– Гадаю, так поводяться професійні вбивці.

– Так, але маю визнати, що найдосконаліший та один з найскладніших злочинів на моїй пам’яті було скоєно без зайвих роздумів.

– На борту «Карнака» ви маєте доконче розповісти нам про ваші справи, – по-хлоп’ячому наполягав Саймон.

– Ні-ні, жодних розмов, як би це сказати, про роботу.

– Так, але ваша робота дуже захоплива. Місіс Аллертон теж так думає. Вона жадає отримати шанс на перехресний допит.

– Місіс Аллертон? Ця чарівна сива жінка, у якої такий відданий син?

– Так. Вона також буде на «Карнаку».

– Вона знає, що ви…

– Звісно, ні, – твердо відповів Дойл. – Ніхто не знає. Я керуюся принципом, що краще не довіряти нікому.

– Чудовий принцип, я теж ним керуюся. До речі, той третій член вашої компанії, такий високий сивий чоловік…

– Пеннінґтон?

– Так. Він подорожує з вами?

– Незвично для медового місяця, вам не здається? – похмуро спитав Саймон. – Пеннінґтон – американський опікун Ліннет. Ми випадково зустрілися в Каїрі.

– Ah, vraiment[20]. Можна поцікавитися? Ваша дружина… вона повнолітня?

Здавалося, це розвеселило Саймона.

– Насправді їй ще не виповнився двадцять один рік, але їй не довелося просити згоди на одруження. Ото був сюрприз для Пеннінґтона! Він відплив з Нью-Йорка на «Карманіку» за два дні до прибуття листа Ліннет з новиною про одруження. Отож він нічого не знав.

– «Карманік», – прошепотів Пуаро.

– Для нього стало повною несподіванкою побачити нас у готелі «Шепгердз» у Каїрі.

– А й справді – дивовижний збіг!

– Так, і ми дізналися, що він також вирушає в подорож по Нілу, тому, природно, ми об’єдналися, інакше було б незручно. Крім того, певним чином так навіть простіше, – він знову говорив збентежено. – Бачте, Ліннет уся на нервах, очікує, що Джекі може з’явитися де і коли завгодно. Коли ми були самі, то постійно поверталися до цього питання. А з Ендрю Пеннінґтоном ми розмовляємо на інші теми.

– Ваша дружина не довірилася містеру Пеннінґтону?

– Ні, – Саймонове підборіддя загострилося. – Це лише наша справа. Крім того, почавши цю подорож Нілом, ми гадали, що проблема зійшла нанівець.

Пуаро похитав головою.

– Кінця ви ще скоро не побачите. Ні, кінець іще далеко. У цьому я абсолютно впевнений.

– Мушу сказати, мсьє Пуаро, це не надто підбадьорює.

Детектив подивився на нього трохи роздратовано й подумав про себе: «Типовий англосакс, нічого серйозно не сприймає, усе йому гра. Так і не виріс».

Обидві – і Ліннет Дойл, і Жаклін де Бельфор – вважали цю ситуацію дуже серйозною. Але в Саймона вона викликала хіба що чоловіче нетерпіння та роздратування.

Пуаро запитав:

– Дозвольте нетактовно поцікавитися? То була ваша ідея провести медовий місяць у Єгипті?

Саймон почервонів.

– Ні, звісно, ні. Власне, я краще б відправився деінде, та Ліннет була рішуче налаштована на це. І тому… тому…

І він збентежено замовк.

– Певна річ, – серйозно сказав Пуаро.

Він чудово розумів: якщо Ліннет Дойл мала рішучі наміри щодо чогось, то так і мусило статися.

Він подумав: «Я почув три різні версії цієї історії – від Ліннет Дойл, Жаклін де Бельфор і Саймона Дойла. Хто ж із них найближчий до істини?»

Розділ шостий

Наступного ранку десь об одинадцятій годині Саймон і Ліннет Дойли вирушили в подорож на острів Філе. З готельного балкона Жаклін де Бельфор спостерігала, як вони відпливали мальовничим вітрильником. Та вона не бачила, як від центрального входу в готель від’їхала заповнена багажем машина з манірною служницею. Автомобіль повернув праворуч і поїхав в напрямку Шеллала.