Смерть Верґілія

Вода. Прибуття

Сизувато-сірі й легкі, гнані тихим, ледве відчутним зустрічним вітром, котилися хвилі Адріатики насупроти імператорській ескадрі, що, поволі наближаючись лівим облавком до пологих пагорбів калабрійського узбережжя, пливла в бік гавані Брундизія, і тепер, коли осяяна сонцем і все ж якась ніби нежива самотність моря поступалася місцем мирним радощам людських турбот, коли води, трохи отьмарені сусідством з людським життям-буттям, заповнилися численними суднами — тими, котрі також поспішали до гавані, й тими, котрі з неї вийшли, тепер, коли рибальські човни під бурими вітрилами вже повсюди відчалили від невеличких хвилеломів біля всіх отих незліченних сіл і селищ уздовж білопінного берега й повирушали на вечорову ловлю, — морська поверхня стала майже дзеркально гладенькою; над нею розкрилася перламутрова мушля небес, спускався вечір, і часом тут навіть вчувався запах багать, так ніби його на пасовищах підхоплювали й несли сюди звуки самого життя — то удар молотка, то чийсь покрик.

Із сімох високооблавкових суден, які йшли довгою кільватерною колоною, лише перше й останнє — обоє стрункі пентери з тараном на носі — належали до військового флоту; решта п’ять, громіздкіші й на вигляд куди імпозантніші (весла в десять і дванадцять рядів) були побудовані з розкішшю, гідною імператорського двору Октавіана Авґуста, а на середньому в цій колоні, щонайрозкішнішому (златосяйний, обшитий бронзою ніс, під поручнями — злотосяйні лев’ячі голови з кільцями в пащах, а на вантах — пістряві вимпели), під пурпуровими вітрилами врочисто й велично стояв намет Цезаря. Та на судні, яке йшло відразу за імператорським, перебував творець «Енеїди», і чоло його вже позначала печать смерти.

Змучений морською хворобою, весь у напруженні через постійну загрозу ще одного її нападу, цілий день він не важився навіть поворухнутися й так і лежав, прикутий до свого ложа, влаштованого для нього посередині судна, і відчував себе чи, правильніше сказати, своє тіло й тілесне життя своє, що його вже багато років, по суті, не міг сприймати як власне, — відчував усього себе лише як обережний, несміливий спогад про те розслаблення, що на нього наринуло враз, щойно судно ввійшло у тихіші прибережні води, й ця плинка, просякнута спокоєм і заспокійлива стома була б, мабуть, просто-таки справжнім щастям, якби, попри цілюще морське повітря, знову про себе не нагадав нестерпучий кашель, якби щовечора його не доводила до знемоги лихоманка, якби щовечора не оці страхи. Тож тепер він лежав і не вставав — він, творець «Енеїди», він, Публій Верґілій Марон, лежав із пригаслою пам’яттю, мало не соромлячись власної безпорадности, мало не гніваючись на таку долю, лежав, утупившись у перламутрову округлість небесної чаші. І нащо лишень він поступився наполяганням Авґуста? Нащо він полишив Атени? Тепер прощавайте сподівання на те, що священно-безхмарне Гомерове небо виявить ласку і сприятиме завершенню його «Енеїди», прощавайте сподівання на все те незмірно нове, що його можна було б після цього чекати, сподівання на від мистецтва далеке й від поезії вільне життя філософа й вченого у місті Платона, прощавайте сподівання на те, що пощастить коли-небудь іще раз ступити на іонійську землю, ох, прощавайте і сподівання на чудодійність пізнання і зцілення у пізнанні. Чом же він від усього цього відмовився? Сам? Ні! То було ніби веління невідворотних життєвих сил, тих невідворотних сил долі, що ніколи не зникають цілком, хоч іноді і ховаються в чомусь таємному, невидимому, нечутному, однак невідступні наразі, мов незбагненна загроза тих сил, від яких не втечеш нікуди, яким завжди мусиш коритися, бо це — доля. І він здався на її волю, а вона прирекла його на загибель. Чи не була це незмінна форма життя його? Хіба він жив коли-небудь інакше? Хіба перламутрова чаша небесна, й море весняне, і музика гір, і та пісня, що повнила груди йому гірким болем, звуки божої флейти, — хіба це коли-небудь означало для нього щось інше, аніж умістище сфер, які вже невдовзі мали прийняти його й понести у нескінченність? З народження він був селянин, один із тих, хто любить спокійно трудитись на ниві, кому до душі немудре, але стале життя у сільській громаді, й він, селянин за походженням, міг, навіть мав би зоставатися там, але доля всевладна розпорядилась інакше — від рідного краю вона його й не відірвала, але й не лишила у ньому; вона його вигнала, вигнала із громади, загнала у нестерпучо голу, нестерпучо лиху, нестерпучо дику самотність серед людської марноти марнот; доля прогнала його від простих рідних коренів, погнала в широкий світ, усе розмаїтіший і розмаїтіший, і якщо внаслідок цього що-небудь і виросло чи що-небудь побільшало, то це — тільки відстань від самого життя; бо, далебі, виросла лише вона: ходив він самими окрайками нив своїх, жив на самих окрайках життя свого; він став непосидою, від смерти втікав і смерти шукав, шукав турбот і від турбот утікав; сповнений любови й водночас зацькований, збитий з пуття пристрастями власними й пристрастями світу, гість у власнім житті. І тепер, коли сили його майже вичерпались, наприкінці втечі, наприкінці пошуків, коли він уже завоював визнання і приготувався прощатись, завоював визнання, щоб бути готовим і вже готовий востаннє віддатись самотності, в душі ладен ступити на шлях, зворотний до неї, — тепер владна доля знову взяла над ним гору, знову забути змусила і про його коріння, і про скромність та душу, знов зіштовхнула його зі шляху зворотного й підштовхнула на шлях до розмаїття світу, змусила повернутися до того зла, що тінню лежало на всьому житті його, і здавалось, немовби у долі для нього лишилася тільки одна простота: простота смерти. Над головою рипіли у снастях реї, часом шурхали м’яко вітрила, він чув, як пінилась і вирувала вода за кормою, чув сріберну зливу бризок, що розлітались щоразу, коли весла здіймалися над поверхнею, чув, як натужно, як важко вищали вони в кочетах і, різко плюснувши, знову втинались у воду; він відчував рівномірні, м’які поштовхи судна влад змахам десятків і сотень весел, бачив, як за облавком пропливає білопінна прибережна окрайка, і думав про закутих у ланцюги німотних рабів в утробі судна — в тій задусі, у смороді, серед гуркоту й протягів. Такі самі ритмічні сплески весел у супроводі глухого гуркоту і передзвону сріберного бризок долинали і від обох сусідніх суден, а також від тих, що йшли перед ними й за ними, і ці звуки були як відлуння, що розносилося над усіма морями й звідусюди верталося відгуком, бо на всіх тих морях плавали такі самі судна, навантажені чи то людьми, чи то зброєю, чи то житом-пшеницею, чи то мармуром, шовком, вином, олією, прянощами, чи то рабами, — судноплавство повсюди задля обміну й гендля, цієї лихої, однієї з найлихіших вад світу. Але тут, на цьому судні, везли не товари, а ненажер, себто людей імператорського двору; всю задню частину палуби аж до корми їм відвели для харчування, і від самого рання там стояв гамір застілля, і ще й тепер цю трапезну обступали гурти ласунів, охочих напхати черево, і кожен чекав, коли за триклінієм звільниться місце, щоб захопити його в боротьбі із суперниками, і згоряв від нетерплячки нарешті й самому розлягтися ближче до столу і вперше — чи, може, цього дня вже й не вперше — також допастися до наїдків; не встигали переводити дух легконогі, розцяцьковано вбрані слуги (серед них чималенько й красунчиків, хоч тепер усі до одного забігані й змилені), і їхній орудник, завше усміхнений, з холодком у очах і догідливо підставленою долонею для чайових, ганяв їх туди і сюди, та й сам безнастанно снував нагору і вниз, з палуби і на палубу, бо, крім тих, хто об’їдався і обпивався навлежачки, не менше уваги вимагали, хоч як дивно, й ті, котрі вже, як здавалося, наситились і розважалися по-іншому: одні прогулювалися, згорнувши руки на череві чи заклавши їх за сідницю, другі, навпаки, широко розмахуючи руками, дискутували, треті куняли чи й похропували на своїх ложах, прикривши обличчя тоґою, четверті грали навсидячки в кості; і про них теж треба було постійно дбати, постійно ними опікуватися, частувати легкими закусками на великих срібних тацях, що їх слуги передавали з рук у руки уздовж палуби і пропонували їм, не забуваючи про те, що голод може прокинутися щохвилини, не забуваючи про обжерливість, печаттю якої вочевидь і невикорінно були позначені тут обличчя всіх — угодованих і худих, млявих і промітних, тих, котрі походжали, й тих, котрі сиділи, тих, що дрімали, й тих, що не спали; і ця обжерливість в одних була немовби вирізьблена різцем у камені, в інших — немовби виліплена з тіста, вона могла мати риси гострі чи м’які, злі чи лагідні, вовчі, лисячі, котячі, папужачі, конячі або акулячі, але цей потяг до насолоди незмінно був якось пов’язаний ще з однією пристрастю, огидною вже самою по собі, — невситимою жадобою володіти, жадобою махлювати із грішми, товарами, посадами, честю і почестями, жадобою клопітного неробства, властивого багатству. Повсюди, куди не кинеш оком, хтось запихав собі щось до рота, повсюди бурхала пожадливість, бурхала нестримна корисливість, ладна на все накинути зашморг і все проковтнути, чад її плив над палубою, її, невідступну, неминучу, ніби посилював кожен змах весел. Ця неситість бурхала скрізь, на всьому судні. О, вони були гідні того, щоб їх коли-небудь змалювати в усій красі! Не завадило б навіть присвятити їм оду неситості! Але що б це дало?! Адже поет безсилий, у біді він — не помічник; слухають поета тільки тоді, коли світ він уславлює, а не тоді, коли показує його таким, який він насправді. Славу приносить лише брехня, а не пізнання істини! То чи ж варто сподіватися, що «Енеїду» очікує інша доля, краща? Так, її вихвалятимуть, бо досі вихваляли усе, що він писав, бо і з неї вичитуватимуть лише те, що буде їм до вподоби, та й немає потреби ані побоюватись, ані сподіватися, що його застереження хто-небудь почує; ні, не судилось йому ані обманювати себе самому, ані вірити обману, надто добре він знав цю публіку: тяжку, стеменну працю поета, в якій він ціною мук і страждань пізнає істину, вона вшановує увагою так само мало, як і гірку, гірким потом просякнуту працю галерних рабів, — публіку, для якої те й те означає тільки одне: належну данину тому, хто має право з чого-небудь користатися, мати вигоду й хто сприймав і приймав це саме так — як данину! А тим часом із-поміж тих, хто тут тинявся без діла й напихав собі черево (хоч Аґустові доводилося терпіти у своєму оточенні людців і такого ґатунку) були не лише гультяї та дармоїди, аж ніяк; ні, багато хто вже зробив і дещо корисне, мав певні заслуги, але в цій морській подорожі, в цій атмосфері ледарювання вони просто-таки із самозабутньою насолодою забули про те, хто були насправді, забули про більшість зі своїх чеснот, і незмінною в них зосталася лише сліпа бундючність їхньої темної пожадливости й пожадливого темного нутра. А внизу, в темному череві судна, ритмічно рвучи на себе весла, прекрасна в своєму нелюдському, тваринному, дикому запалі працювала упокорена маса загрібальників. Ті, що там, унизу, його не розуміли; їм було до нього байдуже; ті, що тут, нагорі, стверджували, нібито шанують його, атож, вони навіть самі в це вірили, ошукуючи себе хто задля того, щоб, запевняючи в любові до його творів, похизуватися своїми смаками, а хто через те, що, так само кривлячи душею, намагався засвідчити йому, приятелеві самого Цезаря, свою відданість. Але ж він, Публій Верґілій Марон, не мав із ними нічого спільного, хоч доля й судила йому опинитись у їхньому колі, вони навіть викликали у нього огиду, і, якби смороду від пиятики та чаду з кухні не розвіював прибережний бриз, цей провісник заходу сонця, його знову звалив би вже з ніг напад морської хвороби. Переконавшися, що скринька з рукописом «Енеїди» стоїть ціла-цілісінька поряд, і примружено поглядаючи на світило над самісіньким західним обрієм, він натяг плаща до самого підборіддя; йому стало холодно.

Час від часу йому кортіло, його мало не тягло все ж таки озирнутися, поглянути, що виробляє ота гамірна юрба позаду; однак він цього не робив, та й добре, що не робив, йому навіть чимдалі більше здавалося, що обертатися він просто не має права. Отож він нишком і лежав собі. Перші сутінки вже завісили небо легким серпанком, завісили світ ніжним серпанком, коли вони дісталися до вузенької бухти Брундизія, схожої більше на гирло річки; повітря стало прохолоднішим, хоч і м’якішим, солоний морський дух змішувався з густішим духом суходолу, до каналу в якому тепер один за одним входили, уповільнюючи швидкість, судна. Сірою, мов залізо, темною, мов олово, зробилась тепер Посейдонова стихія, яку тут не брижили хвилі. На честь імператора вгорі на зубчастих укріпленнях обабіч каналу було виставлено почесну варту зі складу фортечного гарнізону; а може, це було перше вітання, адже Октавіан Авґуст повернувся додому саме на день свого народження; через два дні, атож, по суті, вже позавтра у Римі з цього приводу має відбутися свято, Октавіанові, що пливе отам попереду, вже сорок три роки. Хрипкі привітальні вигуки вихоплювалися з горлянок воїнів на берегах, прапороносці на флангах маніпулів улад цим вигукам короткими натренованими рухами скидали угору держална червоних бойових знамен, щоб потім схилити їх перед володарем додолу; одне слово, діялась досить звичайна привітальна церемонія згідно з військовими приписами, чіткими і по-військовому суворими; і все ж було в ній щось навдивовижу приємне, навдивовижу вечорове, можна навіть сказати, майже мрійливе — так швидко, так надзвичайно стрімко танули ці вигуки у величі світла, так швидко й так надзвичайно по-осінньому в’янув багрянець знамен на тлі вже пригаслого й посірілого небесного склепіння. Світло більше, аніж земля, земля більша, аніж людина, й людині ніколи не жити, якщо вона не вдихатиме пахощів рідної землі, якщо не повертатиметься до рідної землі, якщо, повертаючись до рідної землі, по-земному не повертатиметься до світла, якщо на землі по-земному не прийматиме світла, якщо її, людину, лише завдяки землі не прийме світло, — завдяки землі, що стає світлом. І ніколи земля не буває ближчою, ріднішою світлу, а світло — ближчим, прихильнішим до землі, аніж у надвечірніх та передсвітанкових сутінках. Ніч ще дрімала у водних глибинах, але крихітними, нечутними хвильками вже стала повсюди просочуватися на дзеркальну поверхню моря; все змішалось, усе злилося — верх, низ, спливали оксамитово-тихі хвилі далеких нічних глибин, хвилі ще однієї нескінченности, родючо-плодючої наднескінченности, і своїм нечутним подихом починали обережно гасити сіяння дня.

Світло згори вже не падало, воно ніби зависло в самому собі й так, у собі повиснувши, ще хоч і світило, але вже нічого не освітлювало, тож увесь краєвид, над яким воно висіло, немовби випромінював якесь своє, власне дивовижне світло. Сутінки над землею сповнювало стрекотання цикад, міріади їх зливалися в один суцільний, безперервний звук, пронизливий, однак майже нечутний — такий він був монотонний, не наростаючи й не спадаючи; і тягся цей звук без кінця-краю. Схили, над якими здіймались укріплення, аж до кам’янистого берега поросли ріденькою травичкою, і хоч яка хирлява була вона, а проте ця зелень означала мир, і спокій, і нічну тишу, й темний затишок коріння, і темні глибини землі, що розпростерлась під згасаючим світлом. Згодом береги набули вигляду вже трохи доглянутого, рослинність тут стала багатшою, барви — соковитішими, невдовзі вигулькнули і кущі, а на вершинах пагорбів, поміж обкладених камінням чотирикутних селянських обійсть, показалися перші оливи — сірі, мов жмутики легесенького туману в дедалі густіших сутінках. Ох, як же нестерпно схотілось йому дотягтися рукою до цього нехай і далекого берега, торкнутися темені тих кущів, відчути у пальцях те свіже, землею породжене листя, й затримати його в долоні навіки… Від цього бажання здригалися руки, пальці здригались від жаги непогамовної торкнутись зеленого листя, його пружних ніжок, гостро-ніжних країв, живої тужавої плоті, яку він, тужливо заплющивши очі, сливе відчував на дотик; це була туга майже чуттєва, туга наївна і заповзята, як його по-чоловічому грубі й кістляві селянські кулаки, туга чуттєво витончена й чутлива, як вузькі його, майже жіночі зап’ястки. О, ця трава, о, це листя, ця гладенька і шерехата кора на деревах, о, ця життєва снага проростання, ця розмаїта, ця розгалужена і втілена в плоть темінь земних глибин! О, ця долоня, що тягнеться, мацає, відчуває, згортається; о, ці пальці й пучки, шорсткі, ніжні й м’які, о, жива шкіра, ця поверхня над усіма поверхнями темних глибин душі, розкритої у здійнятих руках! Ніколи не полишало його відчуття у власних руках цього дивного, майже вулканічного пульсування, він завжди здогадувавсь, що руки його живуть якимсь дивним, власним життям, здогадувавсь, але, щоб пізнати істину, ніколи не важився ступити за поріг цього здогаду, так ніби там на нього чекала страшна небезпека; й коли він і тепер, як уже звик, покручував персня з печаткою на пальці своєї правиці (перстень був такий вишуканий, такий витончений, трохи навіть скидавсь на жіночий, і аж не вірилось, що сидить він на пальці у нього), то робив це немов задля того, щоб відвернути ту страшну небезпеку, щоб погамувати тугу рук, щоб змусити їх самих себе стримати, щоб змусити їх притлумити свій страх, тугою змучений страх рук селянина, яким вже повік не кидати в землю зерно, повік не торкатися плуга, які, однак, навчені торкатись того, чого неможливо торкнутись, — сповнений передчуття страх позбавлених землі рук, волі творити яких не лишилось нічого, крім власного життя, життя в неосяжному всесвіті, життя, якому загрожують небезпеки і яке саме несе в собі небезпеку, життя, так глибоко занурене у ніщоту й оточене її небезпеками, що й саме передчуття страху, певною мірою піднісшись над собою, обернулося неймовірно могутнім прагненням утримати єдність людського життя, зберегти єдність людської туги і не дати розпастися їй на безліч окремих, болісно-здрібнених і здрібнено-болісних туг дрібненьких життів, бо мало того, що тужать руки, мало того, що тужать очі, мало того, що тужить слух, але досить лише того, що тужать серце і думка, тужать спільно і в злагоді, о, ця стужена цілісність двох нескінченностей — того, що всередині, й того, що зовні, вона споглядає, слухає, мислить, дихає двоєдиним подихом єдности, бо лише їй дано подолати безнадійно похмуру сліпоту обтяженої страхами відокремлености, лише в ній пізнавальне коріння буття дає подвійний проріст, і він це передчував, він передчував це завжди. О, туга того, хто вічно — лиш гість, кому вільно бути лиш гостем, о, туга людини… Саме до цього завжди він прозірливо і дослухався, цим прозірливо дихав, прозірливо мислив, і його слух, його подих і думка вливались у потік уселенського світла, в недосяжні знання про всесвіт, у повік недосяжне наближення до його нескінченности, ба навіть до початку її, тож простягнена в тузі рука не важиться навіть його торкнутись. І все ж таки це, попри все, було вже наближення, невідворотне наближення, і думка його була мов той насторожений подих, що сторожко наслухає подвійну безодню сфер Посейдона й Вулкана, водно поєднаних, бо над обома тими сферами височіло склепіння небес Юпітера. Розлого й привільно ллється потік присмеркового світла — привільно, як подих, як води, що омивають кіль кожного судна; лине потік всередині і зовні, лине потік душі, переливаючи подих із поцейбічного у потойбічне, з потойбічного у поцейбічне; розчахнута брама знання, і немає, ніколи не буде самого знання, але є вже його передчування, є передчування початку, передчування шляху, непевне передчування непевної подорожі. Попереду на носі судна заспівав раб-музикант; хлопця, либонь, товариство покликало, яке там зібралось і гамір якого поглинала вечірня тиша; виходить, їх теж пойняло там передчуття повернення на батьківщину, і ось після недовгої паузи, поки музика наструнчував ліру, після чекання недовгого, як буває в мистецтві, вона залунала — ця безіменна пісня безіменного хлопчика, і вітер доніс її також сюди, до нього, і струменіла вона, м’яка і прозориста, легка і світла, мов барви веселки в нічнім піднебессі, і ніжна, мов кістка слонова; прозористо й м’яко бриніли струни; пісня — творіння людське, звуки ліри — творіння людське, та як же по-людському далеке усе це від людських коренів, від самої людини, від її страждань, далеке, як повітряні сфери, що співають самі себе. Сутеніло, обличчя втрачали виразні обриси, береги розпливалися, втрачало обриси й судно, лишавсь тільки голос, стаючи все дзвінкішим і владнішим, мовби сам поривався стернувати цим судном і визначати ритм його весел; про власника голосу, хлопчика-раба, всі вже забули; та голос його запанував на судні, дороговказом була його пісня — спокійна, у себе залюблена, того ж і дороговказна, того ж і відкрита вічності, бо лише спокій може вказати дорогу, лише мить неповторности, яку вихопиш — ні, врятуєш з потоку речей — відкривається нескінченності, лише те, що пощастить затримати (ох, чи коли-небудь щастило йому самому затримати щось достеменно дороговказне?), — лише те, що пощастить достеменно затримати, хай і на одну-однісіньку мить, в океані мільйоноліть, — лише те набуває тривалости, непідвладної часу, стає піснею-дороговказом, стає проводом; о, одна-єдина мить життя, яка сягає до цілого, сягає до кола пізнання цілого, відкрита нескінченності; високо-високо над прозористою піснею, високо-високо над прозористими сутінками дихали небеса, ясна і терпка осіння розкіш яких тисячоліттями повторювалась, лишаючись незмінною, і тисячоліттями повторюватиметься, так само лишаючись незмінною; о, неповторні все ж таки небеса тут і цієї хвилини, і тиша вже недалекої ночі накидала на їхнє склепіння легенький єдвабний серпанок.

Пісня, щоправда, владарювала не довго; судно невдовзі вже поминуло береги вхідного каналу, й, коли відкрилася внутрішня бухта, вже полискуючи олов’яно-чорною дзеркальною поверхнею, і попереду, півколом обступаючи цю водяну чашу, показалося місто, що мерехтіло в туманних сутінках міріадами своїх вогнів, наче всіяне зорями небо, пісня згасла в загальній біганині на палубі. Несподівано потеплішало. Ескадра спинилася, щоб наперед пропустити судно Цезаря, й ось (те, що тепер діялось під незмінно м’якими небесами осінніми, також було варто того, щоб його затримати, закарбувати як нескінченну неповторність) почалися обережні маневри, потрібні для того, щоб безпечно пройти поміж вітрильниками, шлюпками, баркасами, рибальськими човниками і вантажними суднами, які всюди стояли на кітві; і що далі посувалися судна, то вужчим ставав вільний фарватер, то щільнішим ставало довкола нагромадження суднових тіл, то густішим — плетиво щогл, і линв, і зарифлених вітрил, мертвих у своїй закляклості, живих у своєму спокої, ця навдивовижу похмура маса переплетених і переплутаних кореневищ, що понуро тяглася з оливно-лискучого, темного водного плеса до світлої застиглости вечірнього неба; чорне павутиння із дерева й прядива, що відбивалось примарно внизу у воді, примарно спалахувало вгорі несамовитими відблисками смолоскипів, якими з вітальними криками зусібіч розмахували на палубах люди, примарно осяяне яскравими вогнями у гавані: у низці будинків уздовж майдану світилися всі до одного вікна і навіть віконця в мансардах, освітлені були всі до одної таверни під колонадами; вздовж майдану тяглися дві шпалери вояків у блискучих шоломах, вони стояли пліч-о-пліч, зі смолоскипами, вочевидь наготовані забезпечити вільний прохід від причалу до міста; смолоскипи палали і на будівлях всіх митниць, усіх пакгаузів уздовж молів; це був величезний, яскраво освітлений простір, напхом напханий людськими тілами, величезне, яскраво освітлене вмістище вельми напруженого, хоч і примусового очікування, простір, сповнений шуму сотень тисяч ніг, які човгали, шурхали, тупали, волочилися на бруківці, — величезна збурена арена, сповнена глухого людського гулу, що то наростав, то спадав, сповнена нетерплячого клекоту, який, однак, зненацька змовк і застиг у напрузі, щойно імператорське судно — його рух тепер підтримував усього лиш десяток весел — зробило м’який розворот, підійшло до пірса і майже нечутно пристало у заздалегідь наготованім місці. Тут, посередині каре військових смолоскипоносців, прибуття судна виглядала вся міська знать; саме цієї миті й очікував глухо принишклий тепер багатоголовий звір-натовп, щоб нарешті вибухнути захопленим ревищем; і ось це ревище таки знялося — нестримне, переможне, величне, неперервне й нескінченне, воно проймало до глибини душі, викликало покору і страх, обожнюючи тільки одного — Його.

Оце і був той натовп, задля якого жив Цезар, задля якого творив він імперію, задля якого йому довелося завоювати Ґаллію, перемогти Парфію, подолати Германію; це був натовп, задля якого Авґуст домігся великого миру, натовп, що його задля такого мирного промислу імператора знов потрібно було привчати до порядку й державному послуху, до віри в богів і божественно-людських моральних приписів. І це був натовп, без якого неможливо провадити жодну політику й на який мав спиратися і сам Авґуст, якщо бажав утвердитись, а нічого іншого він, певна річ, і не бажав. Атож, це був і народ, римський народ, чий дух і чию честь він, Публій Верґій Марон, звичайний селянський син з Анд із-під Мантуї намагався не лише змалювати, а просто-таки уславити! Авжеж, уславити, а не лише змалювати — ось у чому була його помилка; ох, а це ж вони, тут вони, італійці з його «Енеїди»! Зло, ціле море зла, страшне море небаченого, невимовного, незбагненного зла вирувало у чаші майдану; п’ятдесят, ні, сто тисяч горлянок вивергали це зло, люди вивергали його одне на одного, не дослухаючись одне до одного, нічого про зло не знаючи, однак ладні заглушити, задушити його у пекельному ревищі, в галасі й криках. Оце-то вітання із днем народження! Невже це усвідомлює тільки він сам? Важка, наче камінь, земля, важка, наче олово, вода, а тут — гемонський кратер зла, кратер, що розверз його сам Вулкан, кратер гаму і тарараму край володінь Посейдона. Невже Авґуст не розуміє, що це — не привітання із днем народження, а щось зовсім інше? Гірке почуття жалю піднялося у нього в грудях, жалю й до Октавіана Авґуста, й до оцього людського натовпу — і до владаря, і до підвладних, а вслід за цим почуттям наринуло почуття ще гіркіше, по суті, нестерпне почуття відповідальности, почуття, якого він, по суті, навіть не годен був до глибини збагнути, лишень усвідомлюючи, що ця відповідальність має не багато спільного з тим тягарем, який на свої плечі звалив Авґуст, що це — відповідальність радше його, Публія Верґілія Нерона, зовсім інша відповідальність, адже оце невиразне, невідоме й загадкове зло, що вирує в сутінках, недосяжне будь-якому державному втручанню, непідвладне жодній, хай навіть такій могутній, земній владі, непідвладне, либонь, навіть богам, і ніякі крики натовпу неспроможні заглушити це зло — хіба лиш отой кволий стогін душі, який зветься співом і, передчуваючи зло, все ж таки вже вістує пробудження добра, бо кожна велика пісня передчуває пізнання, веде до пізнання, несе пізнання. Відповідальність співця, його відповідальність за пізнання, яку він покликаний і зобов’язаний нести, йому завжди виявлялася не до снаги, Ох, чому не дано йому вирватись із полону передчуттів і піднестися до істинного знання, від якого тільки й можна сподіватись добра?! Чому доля судила йому повернутися сюди?! Тут не чекає на нього нічого, крім смерти, — смерти і лише смерти! З широко розплющеними від жаху очима він спробував підвестись, одначе знов упав на ложе, упав під тягарем страху, жалю, туги за домівкою, під тягарем відповідальности, безпорадности і безсилля; ні, не зненависть він відчував до натовпу, навіть і не зневагу, навіть не осоругу, адже ніколи в житті він не прагнув вирізнятися із простолюду, а щоб над ним вивищуватись — то й поготів; ні, це було щось інше, нове, щось таке, чого він, хоч би скільки стикався із простолюдом, усвідомлювати ніколи не бажав; а тим часом повсюди, де він бував — і в Неаполі, і в Римі, і в самих Атенах, — для цього нагод траплялося більше, ніж досить; і ось воно зненацька наринуло тут, у Брундизію, це відчуття бездонности тієї безодні зла, перед якою стоїть простолюд, бездонности в усій її незглибимості, відчуття того, як у великому місті люди опускаються, обертаючись на голоту, як людина стає нелюдом, коли спустошується саме буття, коли воно обертається просто на ненатле існування на поверхні, коли уривається все коріння, втрачається зв’язок із джерелом і не лишається нічого, крім небезпечно відірваного від світу, усамітненого існування похмурої, голої зовнішности, що породжує зло, породжує смерть — о, породжує страшну таємницю загибелі. Невже це й було саме те, чого доля хотіла навчити його, повертаючи до розмаїття земного, вкидаючи знов у казан жахливо збуреної поцейбічности? Невже це — помста за колишню його сліпоту? Ніколи він не стикався зі злом юрби так близько; тепер йому довелось це зло бачити, чути, пройматися ним до корінних основ власного існування, бо й сама сліпота — то частина цього зла. І знову, вже вкотре, майданом прокотилося безрадісне тріумфальне ревище самообману, вище знялися смолоскипи, на судні прогриміли команди, на палубу глухо упала кинута з причалу линва, а зло нуртувало, і нуртували страждання, і смерть нуртувала, і нуртувала таємниця, ладна зло породити, нерозгадана, однак неприхована і всюдисуща. Він тихо лежав серед поквапного тупотіння десятків ніг, міцно стискаючи у п’ястуку ручку шкіряної скриньки із манускриптом, щоб її ніхто в нього не вирвав, — стомлений від гармидеру, стомлений від лихоманки й кашлю, стомлений від подорожі, вже наперед стомлений від того, що його ще очікувало; і ввижалось йому, що година ця прибуття може скоро обернутися на годину його скону, й він цього майже бажав, хоч і — а може, і позаяк? — усвідомлював добре, що час його ще не настав; так, він цього майже бажав, хоч і — а може, і позаяк? — розумів, що такий кінець був би на диво непристойний, на диво галасливий; а втім, він ладен був його прийняти і саме через це майже бажав, бо лиш коли змусиш серце своє зазирнути до геєни огненної, коли змусиш його там почути страшне гуготіння, — лиш тоді серце пізнає, що тліє в пекельних глибинах нікчемної душі.

Та хоч і велика була спокуса змиритися зі згасанням чуттів і позбутися так оцього гармидеру, цього ревища, що нуртувало ніби десь під землею і млявими хвилями, немов вулканічна лава, без угаву, без кінця-краю вивергалося на майдан, однак на таку втечу він не мав права, вже годі казати про те, що вона могла навіть призвести до смерти; бо надто пекуче було його прагнення схопити й закарбувати у пам’яті кожнісіньку, навіть найменшу часточку часу, кожнісіньку, навіть найменшу часточку подій, так ніби пам’ять могла зберегти це на віки-вічні попри всі смерті; він чіплявсь за свідомість, чіплявся натужно як той, хто відчуває наближення чогось найважливішого у своєму земному житті і сповнений страху це найважливіше ось-ось проґавити; і свідомість, стримувана від згасання невгасним страхом, таки підкорилася його волі: ніщо не уникало його ока і вуха — ні турботливі жести й порожні втішання юного, гладенькощокого, аж надто розкішно вбраного помічного лікаря, який із наказу Авґуста тепер не відходив від його ложа, ні застиглі, байдужі обличчя рабів, що принесли на судно паланкін, щоб знести його, недужого й немічного, на берег, знести, мов якийсь крам, дорогий і крихкий; він помічав усе, він мусив усе запам’ятати, уваги його не уник ні зацькований, ніби з-за ґрат, погляд їхніх очей, ні похмуро-буркотливий тон голосів, якими ті четверо чоловіків перемовлялися поміж собою, коли брали свою ношу на плечі, ні нестерпно-різкий, лиховісний дух їхніх спітнілих тіл; та завважив і те він, що плаща його забули на ложі, і якийсь хлопчик — чорночубий, кучерявий, на вигляд ще зовсім дитина — хутко підскочив, схопив того плаща й тепер ніс услід за ними. Плащ не такий, звісно, важливий, як скринька із манускриптом (він звелів двом рабам нести її поряд із паланкіном), проте й плащ тут став невеличкою ознакою пильности, триматись якої він почувався зобов’язаним і зобов’язував себе сам, що, попри всі напади втоми й дрімоти, пішло на користь і самому плащу; і він запитав себе, звідки взявся цей хлопчик, який видавсь йому на диво знайомим і близьким, адже за все плавання малий на очі ніколи йому не траплявся. Це був не вельми вродливий і по-сільському незграбний хлопчина, запевне не раб, запевне і не з наглядачів; тепер, стоячи біля поручнів — ще хлопченя, та й годі, світлі оченята на смаглявім обличчі, — й очікуючи, поки розсмокчеться тиснява перед трапом, він раз по раз крадькома скидав погляд на паланкін і, відчувши, що на нього вже дивляться, вмить покірливо, сором’язливо і якось лукаво відводив оченята убік. Пускає бісики? Заграє? Та чи варто йому, такому недужому, знов приставати до безвідрадної гри цього нерозважливо-чарівного життя, чи варто йому, розпростертому у паланкіні, знову прилучатись до гри тих, хто рівно стоїть на ногах? О, вони, стоячи на ногах, і не здогадуються, як глибоко смерть уже всоталася в їхні очі і їхні обличчя, вони й думати про таке не воліють, їм кортить лише грати і грати у свою звабливу гру, що передує цілункам, у це безглуздо-чарівне занурення погляду в погляд, у це миле поринання одне в одного, вони й не здогадуються, що люди щоразу, кохатись лягаючи, лягають і помирати; але той, хто лежить розпростертий, хто вже ніколи не підведеться, — той про це знає і майже соромиться, що й сам колись твердо стояв на ногах, що й сам колись (ох, коли ж то було — ген-ген у минулому чи лише кілька місяців тому?) — приставав до цієї чарівно-дурманної, чарівно-сліпої гри життя; що було, то було, і тепер ця зневага, якою його винагороджують ті, хто грою своєю тішиться, зневага за те, що відтепер йому геть не до гри й він, безпомічний і безпорадний, не годен підвестись, — тепер ця зневага для нього однаково що похвала. Бо не в солодкому звабленні пізнають очі істину, ні, лише слізьми наливаючись, вони починають бачити, лише у стражданнях вони прозрівають, лише разом із власними слізьми їх наповнюють сльози світу, наповнюють істиною колодязь забуття, з якого живиться все буття! О, лиш у сльозах пробудившись, ці мимовільні гравці обернуть поцейбічне вмирання, в яке поринають і якому слугують віддано, на життя, що прозирає смерть, прозирає усе на світі. Саме тому нехай і цей хлопчик (чиїми ж усе ж таки рисами він позначений — рисами сивої давнини чи зовсім недавнього минулого?), саме тому нехай відведе він краще свій погляд і покине ту гру, бо час для таких розваг уже не на часі; надто дивне, однак, і незвичне було щось у тому, що цей погляд, і сам у путах смерти, міг усміхатися, надто дивне, однак, і незвичне було щось у тому, що звернений він до нього, недужого і розпростертого, чиї очі вже не могли, ох, та вже й не хотіли на нього відповідати; надто дивне, однак, і незвичне було це безглуздя, ці чари, цей біль посеред геєни галасливо-огненної, яка прозирала із метушливої сліпоти людської юрби, зацькованої, без людської подоби. Із судна на причал перекинули троє сходнів; кормові, котрі для пасажирів, вочевидь не могли пропустити увесь нетерплячий натовп, що раптово посунув до них; двома іншими мали зносити крам і поклажу, й сюди в довгій вервечці потяглися раби, багато з них спутані, як собаки, по двоє — нашийник до нашийника, кайдани до кайданів: строкатий, жалюгідний на вигляд набрід, який ще нагадував чимось людей, однак риси людські уже втратив, — зацьковані живі істоти, які ще переставляли ноги, постаті в обірваних сорочках чи й майже голі, тіла, що лисніли потом у різких спалахах смолоскипів; і — о, який жах! яка жорстокість! — поки раби вибігали отак середніми сходнями на судно, щоб потім, згинаючись у три погибелі під тягарем ящиків, мішків та скринь, спуститися на причал тими сходнями, що на носі, поки вони снували отак туди-сюди, суднові наглядачі, стоячи по одному вгорі і внизу біля обох сходнів, дорогою гамселили по їхніх плечах і спинах своїми короткими пугами — не розбираючись, просто так, навмання, смакуючи безглуздою і вже майже не жорстокою жорстокістю необмеженої влади, позбавленої, по суті, всякого сенсу, бо люди ці й так поспішали щодуху, як лишень могли, вже сливе не усвідомлюючи, що з ними коїться, і, коли ляскав ремінь по їхньому тілу, вже не схиляючись навіть, а скорше у відповідь ще й усміхаючись; чорний низенький сирієць, якого удар наздогнав саме тієї миті, коли він ступив на палубу, лише поправив — досить байдуже, на рубець не зважаючи, яким узялась його спина, — ганчірки, підкладені під залізний нашийник, щоб не так натирало ключиці, і просто ошкіривсь — ошкірився, вздрівши піднятий над головами паланкін:

— Ти ба, яке велике цабе! Ану спускайся на землю! Спускайсь та скуштуй, як тут ведеться нашому братові!

У відповідь знову знялася пуга, але коротун, уже на неї чекаючи, спритно ухилився, ланцюг різко натягся, і смалкий удар прийшовсь на плече його напарника в путах, який від посмику ланцюга опинився ближче; це був кремезний рудий парфянин зі скуйовдженою бородою, що мало не вражено повернув голову і втупився в наглядача, показавши на другому боці обличчя, вздовж і впоперек посмуженому рубцями відразливого кольору (парфянин був, очевидно, військовий бранець), криваво-червону дірку замість вибитого стрілою, вирваного чи виколотого ока; у його одноокому підсліпому погляді застиг щирий подив; та не встиг чоловік разом з усією вервечкою, що гриміла ланцюгами, смикнутися вперед, як над головою у нього (наглядач вочевидь просто не міг вже спинитися) знов просвистіла пуга, і з його розсіченого вуха бризнула кров. Усе це тривало не довше одного короткого удару серця, та все ж досить довго для того, щоб серце завмерло: сором було спостерігати цю сцену й не мати змоги зробити бодай кволу спробу утрутитись — не мати змоги, а може, й бажання; сором було вже за бажання затримати цю сцену в пам’яті, сорому завдавала вже сама пам’ять, в яку мало навік укарбуватися навіть таке! Забувши про пам’ять, шкіривсь низенький сирієць, — забувши про пам’ять, так наче на світі не було вже нічого, крім оцієї зґвалтованої, пропащої теперішности — теперішности без майбутнього, а тому й без минулого, без того, що буде потім, а тому й без того, що було вже колись, так наче двоє людей, скутих одним ланцюгом, ніколи не були дітьми, ніколи не гралися десь у полях своєї юности, так наче не було в їхніх рідних краях ані гір, ані лугів, ані квітів, ані навіть струмка, що вечорами дзюрчить-переливається десь у далекій долині… Ох, який же сором поринати отак у власну пам’ять, так за неї чіплятись, так плекати її! О пам’ять, нетлінна ця пам’ять, колихкого пшеничного моря повна, повна нив, повна шурхоту й шелесту лісових прохолод, повна гаїв юнацьких, де ранок милує око, де вечір милує серце; о трепет весни зеленої й осени мерхлої; о раювання пам’яті — оце знання про джерела і про вороття до них! Але пуга гуляє по спині переможеного, і, тріумфуючи, горлає переможник, і кам’яніє простір, де все це діється, і вогнем пече око, пече сліпота вогнем… Задля якого ж буття недосяжного ще зберігати снагу і свідомість? Задля якого майбутнього докладати іще неймовірних зусиль, щоб зберегти все у пам’яті? У яке ще майбутнє перейде вона, пам’ять? І чи є ще воно взагалі, те майбутнє?

Жорсткі дощані сходні ледь погойдувались, коли раби з паланкіном розміреною ходою спускалися ними на пристань; унизу спокійно похлюпувала чорна вода, затиснена поміж важким чорним корпусом судна й важким чорним муром причалу; важка, плинна, гладенька стихія, що дихає сама собою, дихає сміттям, усіляким непотребом, овочевим бадиллям, підгнилими динями, — всім, що бовтається там, унизу, у млявих хвилях важкого, нудотного духу смерти, у хвилях життя загнилого — того убогого, яке тільки й здатне ще існувати серед каміння, жити самою надією, що відродиться з власного тління. Такий вигляд це мало там, унизу; а тут, нагорі, бездоганно обточені, позолочені й оздоблені ручки паланкіна лежали на плечах в’ючаків у людській подобі, в’ючаків, що їли, як люди, розмовляли, як люди, спали, як люди, міркували, як люди; а на цім паланкіні, у бездоганно обточенім різьбленім кріслі, спинку й бильця якого прикрашали золотисті зірки, лежав зовсім не бездоганний хворий — чоловік, у якому вже звило кубло, на час свій чигаючи, тління. Тут в усьому було щось жахливо химерне і незвичайне, тут в усьому чаїлося зло, щось незавершене і застигле, досконаліше від самої людини, хоч саме людина зводить мости і мури, долотом і різцем оздоблює дерево, плете пуги й кує ланцюги. Від цього ніде не сховаєшся, цього не забудеш. Ти хоч як намагайся забути, а дійсність являє таке раз по раз у новій подобі, все повертає назад — нові очі, і новий галас, і нові удари пуг, і нове заціпеніння, і нове зло, й усе це вимагає для себе власного місця й нещадно тіснить і пригнічує решту, воднораз якось химерно і незвичайно із нею переплітаючись. Химерним і незвичайним, як і перев’язь усіх цих речей, став і сам час; окремі його відтинки вже не хочуть один з одним поєднуватись: ще ніколи теперішність не була так різко відмежована від минулости; глибока, непідвладна ніяким місткам безодня зробила теперішність чимось самодостатнім, невблаганно відділивши її від минулости, від цієї морської подорожі й від усього, що до неї було, відітнувши її від усього попереднього життя, хоч сам він, ледь погойдуючись у паланкіні, з певністю не сказав би, чи ця подорож уже завершилась і чи вони справді дісталися берега. Він поглядав понад морем голів, він плив понад морем голів, омитий людським припливом, щоправда, поки що краєм цього припливу, бо всі спроби рабів-носіїв подолати опір його розбурханих хвиль наразі зазнавали невдачі. Тут, де причалили всі супровідні судна, поліційні порядки були не такі суворі, як там, де зустрічали Авґуста, і коли декотрим спритним пасажирам із їхнього судна ще й пощастило протиснутись наперед і приєднатися до врочистої процесії, що утворилася потойбіч загороди і мала доправити Цезаря до самого міста, а потім і до палацу, то носіям, певна річ, туди було зась; імператорський челядник, приставлений до його невеличкого ескорту для супроводу і, сказати б, для охорони, був надто старий, надто гладкий, надто м’якотілий і, либонь, надто м’якосердий, щоб зважитись і прорватися силоміць, він був безвладний, і йому, чоловіку безвладному, тільки й лишалося, що нарікати на поліцію, яка допустила, мовляв, оце зборище злидарів і не забезпечила йому належного прикриття, тож вони разом із натовпом зрештою почали посуватися майданом то вперед, то назад, без мети, час від часу, зусібіч затиснені, навіть спиняючись, а потому їх знову гнало то в один бік, то в інший, то носило колами. Несподіваною і єдиною втіхою було те, що вслід за паланкіном ішов хлопчик, так ніби він звідкілясь довідався — от дивина! — яка важлива та скринька із манускриптом, і тепер пильнував, щоб її носії постійно трималися як можна ближче до паланкіна, а сам, із плащем, перекинутим через плече, не давав відтіснити себе ні на крок, весь час ішов поруч, іноді шанобливо й весело поглядаючи вгору на нього своїми прозористо-ясними очима. З усіх вуличок, з боку довгих вервечок будинків в обличчя пашіло виснажливим варом, він котився широкими хвилями й усе ж залишавсь нерухомим, хоч його раз у раз і розтинав своїм гуком і криками, шумом і гамом, своїм диханням непогамовний звір-натовп; подих води, подих дерев і трави, подих міста — суцільний важкий чад життя, затисненого поміж тесаних кам’яних брил, чад його просякнутої гниллю позірної життєвости; гумус буття, який переходить у тлін і неосяжними масами здіймається із перегрітих кам’яних колодязів, здіймається до холоднокам’яних зір, якими вже почало всіватися, прибираючи м’якої чорноти, ще невисоке небесне склепіння. Із недосяжних глибин проростає життя, пробиваючись крізь каміння, вмираючи вже на цьому шляху, вмираючи, гниючи, холонучи, ще не діставшись нагору, і, ще не діставшись нагору, щезаючи; але з недосяжних висот спадає кам’яна прохолода незмінности, спадає, сяючи темінню і впокорює все своїм доторком, і сама застигає на камінь далеких глибин, камінь повсюди, вгорі й унизу, так ніби це — остаточна реальність поцейбічного світу… І поміж двох цих зустрічних потоків, поміж ніччю і антиніччю, розпеченою до червоного внизу і ясно осяяною вгорі, в цій подвійній нічній стихії він плив у своїм паланкіні, немовби у барці, що пірнає у гребені хвиль стихії рослинно-тваринної, злітає на крилах незмінної прохолоди, лине вперед, до морів таких невідомих і таких загадкових, що було це немовби повернення; бо повивав їх туман — ті хвилі, що котились одна за одною, ті широкі простори, що їх поорало перо його, простори пам’яті, простори морів; йому в них ніщо так і не відкрилось, зосталася тільки загадка, й прослалось минуле загадкою від одного берега до другого, прослалось аж до сьогодення, тож і в ядучім чаду смолоскипів, і в гнітючій духоті міста, і у тваринно-диких, темнодишних випарах тіл людських, посеред майдану і посеред його безвісти він ненастанно і непомильно відчував запах моря і величну його непроминущість. Позаду лишилися судна, дивовижні оті птахи безвісти, з яких долинали іще команди, потім рвучко зарипів дерев’яний коловорот, відтак низьким басом озвались литаври, і їхній звук пролунав, мов останнє відлуння світила, що, день завершивши, пірнуло у море, а там, далі — вітер роздольний моря, його неспокій, увінчаний мільйонами білих маленьких корон, Посейдонова усмішка, всякчас обернутися ладна на розкотистий сміх, коли бог поганяє коней своїх, а за морем, воднораз його обступаючи, — омиті водами землі, всі ті землі, які він сходив, які обійшов по їхнім камінню, по гумусі їхнім, обійшов, прилучаючись до життя рослин, тварин і людей, уплетений в їхнє життя, безпорадний перед огро-мом безвісти, нездатний із нею впоратись, уплетений і вплутаний у цілу низку подій і речей, вплетено-вплутаний у ті землі і їхні міста; як глибоко кануло все це в минуле і яке, однак, все це близьке — речі, землі, міста; як далеко вони позаду і воднораз ось тут, довкола, в ньому самому, якими рідними вони йому стали, ці осяяні сонцем і огорнені тінню, гамірні вдень і тихі вночі, знайомі і загадкові, Атени й Мантуя, Неаполь, Кремона, Медіолан і Брундизій… О, і Анди також!.. І все це сюди перенеслося, все це тут, у шумовинні вогнів на припортовім майдані, все це дихає бездиханним духом, мовкне від незбагненних криків, поєднане в одній-єдиній єдності, в якій далина враз стає близькістю, близькість — далиною, і він, хто серед цього шаленства невагомо пливе над майданом, враз обернувся на сторожку невагомість; цей гемонський чад перед очима й у свідомості спонукав його усвідомити власне життя, усвідомити два ті зустрічні потоки ночі, що несли його все життя, ночі, в якій перетинаються минуле й майбутнє; він усвідомив це тут, де вони перетнулися, в цій вогнями охопленій, вогнями залитій теперішності цього майдану на березі моря, поміж минулістю і майбуттям, поміж морем і суходолом; ось він і сам посеред цього майдану, так ніби волею долі хтось переніс і лишив його тут, посеред буття його власного, тут, де перетнулись світи його, посеред його власного світу. Однак був це лишень припортовий майдан Брундизія.

Та навіть якби цей майдан був посеред цілого світу, то лишатися тут не варто було б і поготів; щодалі більше і більше людей сунуло з довколишніх вуличок і провулків, гирла яких прикрашали врочисто-вогненні заклики й гасла, і рабів-носіїв знов чимраз дужче відтісняли від середини майдану, тож тепер дістатися звідси до вояцьких шпалер і наздогнати процесію Авґуста, що під звуки фанфар тим часом рушила, взагалі не було вже надії. Шум і гам наростав, адже цю музику можна було лише перекричати, перегорлати, пересвистіти, а разом з чимдалі гучнішим шумом і гамом наростала і безцеремонність та грубість, з якими ці люди тиснули і штовхали одне одного у товкотнечі, що ставало для декого мало не самоціллю й розвагою; та, попри свавілля це, складалося враження, немовби та легкість, природність сторожкої невагомости, що тримала в напрузі його самого, передалася й усьому майдану, немовби до одного освітлення, видимого, додалося іще одне, невидиме, й, нічого не змінюючи в його яскравих спалахах, що їх поглинали одразу тіні, все ж таки, схоже, ще дужче його поглибило і воднораз відкрило, однак, і другий, навіч видимий буттєвий зв’язок речей одна з одною — далекий, подібний до сну наяву буттєвий зв’язок, що ховається в будь-якій близькості, навіть у зовсім близькій, безпосередній, відчутній на дотик. І, ніби на доказ цієї далекої, ледве вловимої природности того зв’язку, того другого, на чолі ескорту зненацька з’явився хлопчик; ніхто й не помітив, коли він там опинився; легко, мов граючись, хлопчик розмахував смолоскипом — він його вихопив, певно, з руки першого стрічного — й, орудуючи ним, як мечем, прокладав собі шлях крізь натовп.

— Дорогу Верґілію! — весело викрикував хлопчик просто в обличчя людям. — Дайте дорогу своєму поетові!

І люди — чи то лиш тому, що в паланкіні несли вочевидь одного з наближених до самого Цезаря, чи то гарячковий блиск в очах цього недужого з потемнілим жовтявим обличчям викликав у них неабиякий страх, — люди таки й розступалися, отож завдяки саме цьому малому проводиреві натовп узагалі звернув на них увагу, і вони, хоч і поволі, посувались вперед. Місцями траплялися, звісно, й такі гущі, проти яких безсилою виявлялася і пустотлива незворушність юного підлабузника, і його невгамовний смолоскип; на такі стовписька не діяв навіть моторошний вигляд недужого чоловіка, навпаки, спершу звичайні спроби уникнути цього моторошного видовища, байдуже відвести від нього погляд згодом щоразу оберталися на досить відверте невдоволення, що виливалося в часом несміливе, часом агресивне бубоніння, а то й викликало мало не загрозливий настрій юрби, і його недоброзичливо-влучним слівцем виказав один загалом добродушний жартівник, який вигукнув:

— Ти диви — чародій! Цезарів чародій!

— Звісна річ, чародій, а ти — бовдур нещасний! — крикнув у відповідь хлопчик. — Такого чародія ти за ціле своє дурноголове життя взагалі ще не бачив. Це — найбільший наш чародій, усім чародіям чародій!

Над головами знялося кілька рук з розчепіреними пальцями — проти пристріту від лихого ока, а якась напудрена повія у перехнябленій білій перуці вереснула в бік паланкіна:

— Дай мені чарів кохання!

— Ага, дай їй — поміж ніг, та добряче дай! — фальцетом докинув, перекривляючи її, схожий на гусака засмаглий парубок, вочевидь моряк, і обома руками, помережаними блакитним татуюванням, мацнув її ззаду, на що молодичка солоденько-ніжно скрикнула: — Таких чарів і я тобі дам — з дорогою душею і скільки завгодно!

— Дорогу чародієві, дайте дорогу! — знову скомандував хлопчик, а потім, хутко зорієнтувавшись, рішуче штовхнув ліктем гусака вбік і досить несподівано повернув праворуч, до краю майдану; ті двоє, що несли скриньку із манускриптом, слухняно рушили вслід за ним, не так слухняно — імператорський челядник, а за ним і носії з паланкіном та решта рабів, немовби скуті всі невидимим ланцюгом. Куди ж вів їх цей хлопчик? І звідки він тут узявся, з якої далечини, з яких глибин пам’яті виринув? Яке минуле, яке майбутнє його покликало? Яка така таємнича необхідність? І куди, з якої минулої, до якої майбутньої таємниці несли тепер його самого? А може, це — радше ненастанне ширяння у незмірному сьогоденні? Довкола були самі пики і пики, ці пики жували, ревли, горлали пісень, перекривлялись від подиву, ці широченні пащеки на обличчях-личинах, всі до одної роззявлені, всі розвержені, всі набиті зубами за червоними, й бурими, і блідими губами, всі з висолопленими язиками; він дивився згори на округлі й шерстисті, наче порослі мохом, потилиці рабів-носіїв, бачив збоку їхні щелепи і прищуваті щоки, знав, що в жилах у кожного стугонить кровиця, знав, що тепер кожен ковтає слину, трохи знав про їхні думки, загублені в цих вайлуватих, незграбних, ненатлих жувальних машинах із м’язів, — загублені, але не втрачені, повік незнищенні, думки ніжно і глухо, прозорими й темними краплями, одна по одній сочаться на поверхню й гинуть, ці краплі душі; знав він про нуду, яку не погамує ні пристрасть нестерпна, ні хтивість розпусна, нуду, яка в людей цих у плоті і крові, в усіх — і в гусака, і в його повії; о, ця невигубна нуда людська, невмируща і незнищенна, часом вона обертається злістю й ворожістю, усе ж залишаючись нудою. Далекий від світу цього й усе ж невимовно йому близький, при ясному розумі й усе ж у загальнім чаду темних пристрастей, він бачив цю тупість, ці безликі тіла, що вивергали сім’я й упивалися сім’ям, бачив тіла огрубілі й одутлі, бачив і відчував у них зачаєні напади і згасання скороминущої похоті, чув дикі, войовничо-тупі радощі їхнього поєднання, бачив безглуздо-мудре вікове змарніння і ладен був повірити, ніби все, про що йому оце думалось, він довідався завдяки своєму носу, вдихаючи ним ці дурманні випари, напоєні всім, що видно й що чути, вдихаючи ці розмаїті випари тварин, ім’я яким людина, та їхнього корму, який вони щодня добувають, щодня пережовують і перепускають крізь себе. Тим часом ескорт нарешті проторував собі шлях поміж тіл, і натовп, що, як і чимдалі тьмяніші вогні в міру наближення до краю майдану, нарешті почав рідшати й кінець кінцем розсотався в темряві зовсім; його запах, хоч усе ще трохи й тлів у повітрі, тепер змінився, однак, стійким смородом лискучо-гнилих прилавків рибного базару, яким тут закінчувався припортовий майдан і який цієї вечірньої пори був безлюдний і безмовний. Солодкуватий, такий самий дух гнилизни, насичений невиразними бродильними випарами, долинав і від овочевого базару, тут зливалися запахи рожевого винограду, жовтих, як віск, слив, золотавих яблук, чорного, як вугілля, інжиру; гнило все, й усі запахи змішувались і втрачали свою виразність, а вологе й слизьке каміння на бруківці вилискувало всім, що на ньому розтоптували й розвозили людські ноги. Середина майдану вже лишилась далеко позаду, далеко позаду були й судна біля причалу, далеко позаду й море — все далеко позаду, якщо взагалі не втрачене вже назавжди; ревище натовпу тепер докочувалося сюди лише далеким глухим рокотом, а фанфар уже не чути було й зовсім.

Хлопчик вельми упевнено, так ніби знав цю місцину як свої п’ять пальців, провів свій ескорт крізь ряди торгових яток, і він вийшов до складів та будівель корабельні; неосвітлені, похмурі, ледве помітні в темряві, вони підступали тут до самого базару і, як можна було здогадатись, тяглися від нього кудись далеко-далеко. Запахи знов перемінилися, повіяло враз усіма плодами тутешніх країв: величезними нагромадженнями провізії, наготованої для обміну на внутрішніх теренах імперії, одначе призначеної, по суті, для того, щоб — чи то тут, чи то деінде — після купівлі-продажу пройти крізь тіло людини, крізь її зміїстозвивистий кишковик і зрештою обернутись на шлак; стояли солодкуваті пахощі сухого збіжжя, що здіймалося скиртами біля чорних сховищ, очікуючи, поки його обмолотять і перелопатять до самих сховищ; стояв сухий, курявий дух мішків із житом, мішків із пшеницею, мішків із вівсом, мішків із полбою, стояв кислувато-м’який дух бочок і кадобів з олією, а також терпкий, їдкий дух винних складів, що тяглися вздовж набережної; стояв дух теслярських майстерень і складених штабелями десь у темряві дубових колод, деревина яких не знає смерти, дух їхньої кори й такий самий пряний дух спротиву їхньої серцевини у місці зрізу; стояв запах обтесаних брусів, у яких ще стриміла сокира — її там покинув тесля після денної праці, — а до свіжого запаху гладенько обструганих новеньких дощок для суден, до запаху стружок і тирси домішувався стомлений запах поламаних, білясто-зеленуватих, ослизло-трухлявих, обліплених мушлями старих корабельних дощок, що цілими горами очікували тут, коли їх спалять. Коловорот творення. Незглибимим мирним спокоєм дихала ніч, напоєна запахами денної праці, дихала спокоєм працелюбної землі, спокоєм нив, виноградників, лісів, оливкових гаїв — селянським спокоєм, з якого вийшов і він, селянський син, спокоєм його непогамовної туги за рідним краєм, нуди за всім земним і пов’язаним із землею, за всім тлінно-нетлінним, спокоєм, що його він із давніх-давен оспівував у своїй поезії, ох, таким недосяжним спокоєм його прагнень і палких жадань. І, так наче цій недосяжності судилося віддзеркалитись і тут, так наче все довкола мало стати образом його власного «я», — і тут цей спокій був затиснений поміж камінням, упокорений і використаний зі злим наміром: задля вигоди, задля марнославства, задля продажности, задля цькування, задля зовнішнього лиску, задля уярмлення, задля неспокою. Що всередині, що зовні — те саме, це образ і його відображення, й усе ж таки це ще не цілісність, та, яку становить знання. Повсюди він бачив самого себе, і коли мусив, та й коли міг усе це утримати, коли щастило вловити все розмаїття світу, бути частинкою якого йому судила доля, бути в гущі якого, служінню якому він почував за собою обов’язок, беззастережно йому належачи й беззастережно ним володіючи, то все це лише через те, що світ від самого ще початку — ну звісно, ще відтоді, як почав він до нього придивлятися, до нього прислухатися, його розгадувати, — був його власністю, бо саме запам’ятовування і пригадування ніколи не було нічим іншим, як власним «я», що пригадує саме себе, пригадує свої колишні часи, — либонь, ще ті часи, коли він пив вино, обмацував дерево, куштував олію, — ще відтоді, як ще не було ні вина, ні дерева, ні олії; це було впізнання незнайомого, адже вся та сила-силенна справжніх облич і других облич з усією їхньою пристрастю, їхньою хтивістю, їхньою пожадливістю, всім їхнім корисливим холодом, з усім їхнім тваринно-плотським буттям, але й з усією їхньою глибокою нічною тугою, бо всі вони, незалежно від того, бачив він їх коли-небудь чи ні, жили вони коли-небудь чи ні, — всі вони від самого його початку були з ним одним цілим, були сповненим хаосу первісним гумусом його власного буття, його власною пристрастю, його власною хтивістю, його власною пожадливістю, його другим обличчям, але і його власною тугою; і хоч туга ця в земних його мандрах непомалу змінилася, заглибившись у пізнання, заглибившись так, що її, чимдалі нестерпнішу і нестерпнішу, вже важко було і називати тугою, ба навіть тугою за тугою, і хоч усе це від самого початку судила доля, пославши йому вигнання і усамітнення — перше сповнене лих, друге цілюще й щасливе, і перше, й друге для суті людської майже нестерпне попри те, що вона все ж лишалась така, яка і була, бо не втрачається те, що людині дано від народження, не втрачається первісний гумус буття, ґрунт пізнання і розпізнання, яким живиться пам’ять і в який вона повертається, сховок від щастя і від нещастя, сховок від нестерпучого, ця туга остання, туга болюча така, що, ніби раз і назавжди ввійшовши у плоть, відчувається в кожнім бажанні проникнути до глибин пам’яті, хоч би яким незглибимим пізнанням вона повнилась. Так, це була туга, втілена в плоть і незгасна. Він судомно стискав п’ястуки і відчував, як боляче перстень уп’явся у шкіру й м’якуш, відчував затверділі, мов камінь, кісточки у долонях, відчував свою кров, відчував пам’ять глибинну власного тіла, темні глибини неблизького минулого, що злилися водно із його близьким і ясним, як нинішній день, світінням, і в пам’яті зринув той час, коли він ще хлопчиком був, час у Андах, зринув будинок, конюшні, комори, хліви, дерева, зринули очі ясні на завжди ледь засмаглому, завжди усмішкуватому обличчі темноволосої кучерявої матері, завжди у домашніх клопотах… О, її звали Мая, і не було ще одного такого ім’я, в якому бриніло би стільки літа, не було ще одного ім’я, яке їй так пасувало б; і він пригадав, як вона зігрівала все довкола теплом своїх сонячно-теплих турбот, пригадав її невичерпну веселу невтомність, хоч їй раз у раз і доводилось бути на побігеньках у діда, що сидьма сидів у кімнаті й раз у раз її кликав — то що-небудь прибрати, то що-небудь подати; він пригадав, як вона мусила, також раз у раз, угомоняти старого з його лютими криками, від яких усе всередині холонуло і яких лякалися діти, а старий-бо на те і кричав, щоб його вгомоняли, й не проминав задля цього жодного приводу, а надто коли йому йшлося про ціни на худобу та збіжжя, о, тоді він, той часом щедрий, а часом скупий сивоголовий Маґус Пола — чи то купував щось, а чи продавав — тоді ні на мить він не сумнівався, що гендлярі намагаються пошити його у дурні; ох, як же різко у пам’яті поставав той увесь гармидер, як же м’яко услід за ним напливав той спокій, що його щораз весело, майже за виграшки повертала домівці мати; згадав він також і про батька, що, аж як завів уже власну сім’ю, став селянином справдешнім, бо колишнє його ремесло гончаря здавалося синові не дуже серйозним, хоча вечорами так цікаво було послухати, як батько робив колись пузаті барильця на вино чи шляхетно вигнуті баньки на олію, послухати, як глину формує великий палець руки, як орудують шпателем і як хурчить, обертаючись, гончарний круг, послухати, яке то мистецтво — випалювати… Захопливі розповіді, що їх іноді уривала яка-небудь давня гончарська пісня. О лики часу, що позастигали в часі, о лик матері, у спогадах спершу юний, а потім усе невиразніший, і ось він уже ледь-ледь проглядає в глибинах пам’яті, а в смерті навіть втрачає всі риси людського обличчя і стає майже ликом самої природи одвічної; о лик батька, у спогадах він спершу майже невидимий, але потім прибирає обрисів живої людської подоби, немов намальований, немовби портрет, поки у смерті стає достеменним людським обличчям, але обличчям з твердої, міцної бурої глини, доброзичливо-мужнім в останній усмішці — і незабутнім. О ні, повік не дозріє до реальности те, що не пустило коріння у пам’яті, о ні, не осягне людина того, що не дано їй іще від початку і що заступають обличчя із юности. Бо душа повсякчас стоїть лиш на своєму початку, стоїть, приготувавшись до величного пробудження свого початку, і для неї навіть кінець не менш гідний, аніж початок; не кане — о ні! — в небуття жодна пісня, що колись заторкнула струни душі, і душа, відкрита всякчас вічно новій гармонії, береже у собі кожен звук, що давно в ній колись пролунав. Це — неминуще, це постійно вертається, ось і тут воно знову із ним, і він схопив ротом повітря, щоб свої нездорові легені наповнити цим прохолодним духом глиняних баньок і бочок у штабелях — легким і темним духом, що лився із декотрих відчинених складів. Потому, однак, закашлявся, так ніби зробив щось шкідливе здоров’ю чи заборонене. Тим часом раби з паланкіном трюхикали підтюпцем далі, й черевики на них, підбиті цвяхами, лунко цокали на камінні, глухо шурхали на гальці; палахкотів, осяваючи шлях, смолоскип юного проводиря, який час від часу, всміхаючись, оглядався на паланкін, і ось ця процесія вже прискорила крок, мов на марші, й рушила швидко вперед — надто швидко для челядника літнього, який на вільготній придворній службі посивів і нагуляв черевце, а тепер перевальцем тюпав позаду й досить гучно зітхав; лабіринт гамазеїв та зерносховищ під якими завгодно дахами — де гостроверхими, де пласкуватими, а де і пологими — зирив у всіяне зорями, хоч і не зовсім нічне іще, небо; крани і тягові механізми кидали грізні тіні, коли повз них пропливав смолоскип, там і сям траплялись порожні і повні візки, кілька разів дорогу перебігали щурі, заблукалий нічний метелик сів на спинку паланкіна та там і лишився; ось-ось мала знову м’яко наринути стома й дрімота; шість ніжок у метелика й багато, дуже багато, коли взагалі не безліч, ніг у запрягу рабів-носіїв, яким довірено цей паланкін і його самого разом з метеликом — тендітний, шляхетний вантаж; він хотів був уже повернути голову, щоб, може, все ж таки полічити своїх носіїв, а заразом і їхні ноги, та не встиг це зробити, бо ескорт уже увійшов у вузький прохід поміж двома шопами, а відразу по тому раптово, зненацька знов опинився перед міськими будівлями й став у самому низу досить крутої, геть занедбаної, геть завішеної білизною вулички зі схожими на казарми облупленими будинками; усі враз поставали, бо хлопчик, не довго гадаючи, урвав маршову ходу носіїв, які, мабуть, чвалали б собі так і далі (а було їх, як і доти, таки всього-на-всього четверо), і ця раптова зупинка, а на додачу ще й несподіваний вигляд вулички, подіяли на них так, як неждана приємна зустріч, подіяли так разюче і так приголомшливо, що всі вони — і пан нагорі, й раби та челядник внизу — вибухнули гучним і тривалим сміхом, тим більше що хлопчик, підбадьорений сміхом, зробив їм легенький уклін і гордим жестом знавця запросив усіх рушати узвозом нагору.

Та насправді аж такого великого приводу веселитися вони не мали, і ще менше обіцяла його оця роззявлена паща вулички. Пласкі сходи вгору вже поглинала темрява, населена всілякими тінями; переважно були то зграйки дітей, що, попри пізню годину, гамірно гасали вгору і вниз: двоногі тіні, а як придивитись пильніше, то серед них можна було розгледіти й тіні чотириногі, бо вздовж стін де на довшій, де на коротшій прив’язі тут і там були припнуті кози; чорнотою зяяли в цій пащі вікна без шибок, а часто і без віконниць, чорні були й склепінчасті, схожі на темні печери, крамнички в підвалах, з яких долинав гамір дешевих торгів, дріб’язкових торгів, торгів за товар, потрібний лише на годину, не те що на вечір; а неподалік десь гупало молотками, клепало й шкребло щось убоге, дрібне ремісництво — робота, яку тут справляли тіні, справляли для тіней, справляли з глухим шумом і гуркотом, узагалі вже, очевидячки, не потребуючи світла, бо навіть там, де несміливо блимав пломінчик каганця чи недогарка свічки, люди однаково лишалися в тіні. Тут тяглися злиденні будні злиденного життя, наглухо відгородженого від подій зовнішнього світу, тяглися сливе поза часом, так ніби свято на честь імператора відбувалось десь інде, за багато миль від цієї вулички, так ніби її мешканці сном-духом не відали про те, що діялося в решті міських кварталів, тож процесію із паланкіном, що постала оце перед ними, вони зустріли не вражено, а скоріш невдоволено, ба навіть просто-таки вороже — як щось таке, що порушило їхній спокій. Почалося все, наче в театрі, наче із гномиків, себто з дітей, ба навіть із кіз, позаяк і ті, й ті весь час плутались у носіїв під ногами, не даючи цим пройти; малі двоногі із вереском, а чотириногі із меканням висипали з усіх темних кутків та шпарин і знову ховалися в них; почалося все з того, що дітям замандюрилось вихопити смолоскипа з рук юного проводиря; певна річ, у них нічого не вийшло, хлопчик рішуче їм дав відкоша; а втім, це було не найгірше, і процесія все ж таки посувалася далі, хоч і повільно; зі східця на східець вони посувались цим злиденним узвозом все вище і вище. Ні, найгірше було таки не це; що їх діймало найдужче, то це — клята жінота, саме в ній полягало найгірше — в отій жіноті, що повистромлялася з вікон, порозплющувала об підвіконня цицьки, поспускала униз геть оголені руки, які звивалися, наче гадюки; і хоч її базікання, щойно вона уздрівала процесію, оберталося на шалену образливу лайку, було в цій шаленій лайці, як і завжди в шаленстві, воднораз і щось величне, що переростало у звинувачення, переростало, позаяк це була образа, в істину. І ось тут, де від усіх будинків, де з кожної пащі розверженого підворіття несло відразливим смородом фекалій, тут, у цій гнилизні житла-клоаки, якою він пропливав у високо піднятому паланкіні, тож міг бачити — був змушений бачити — нужденні кімнатки, з болем у серці чути люті й безглузді прокляття, що їх жінки посилали йому в обличчя, з болем у серці чути пхикання хирявих немовлят, які скрізь, чи не в кожній кімнатці, валялися на ганчірках та лахмітті, з болем у серці вдихати чад від соснових скіпок, устромлених у шпарини в стінах, з болем у серці вдихати сморідливий дух занечищених кухоньок із пательнями, смердючими від пригорілого жиру, з болем у серці дивитися на буркотливих, жахливих на вигляд, майже голих дідів і бабів, що повсюди сиділи навпочіпки в чорних своїх барлогах, — тут ось його почав брати відчай, і тут, серед печерних осель цих, де роєм роїлися паразити, тут, перед лицем жалюгідного розкладу і страшного занепаду, тут, перед цією земною темницею, де лиховісно буяло народження і лиховісно стояла на чатах смерть, де тісно спліталися в узах братерських початок життя і його кінець, похмурі передчуття і того, й того, сплітались без імени й назви в примарному сні одвічного зла, тут, серед цієї темряви і розпусти, яким ні ім’я, ні назви немає, тут він мусив уперше сховати своє обличчя, мусив сховати його від зловтішного реготу й лайки жіноти, сам відвернутися мусив, на все це заплющити очі, поки його, зі східця на східець, несли цим узвозом нагору — узвозом убозтва й нужди… А жінота кричала:

— Чого видерся на паланкін, бовдур нещасний?!

— А він думає, що кращий за нас!

— Мішок із грішми на троні!

— Якби не гроші, то побіг би й своїми ногами!

— Це він так на роботу їде!

Так жінота кричала услід йому.

…Ох, безглуздий був той град лайки, яким його осипали, безглуздий, безглуздий, безглуздий; і все ж таки лайка була справедлива, все ж таки в ній — застереження, все ж таки — істина, все ж таки — безум, що переростав у істину, кожне паплюжливе слово зривало з душі його пиху, шматок за шматком, і душа оголялась, ставала голісінька, як немовля, гола ставала, як діди і баби оті на ганчірках та лахмітті, перед мороком гола, перед непам’яттю гола, гола перед провиною, що розчинилася, згинула в голім потоці невиразно-туманнім…

…Східець по східцю посувались вони цим узвозом убозтва й нужди, раз у раз зупиняючись.

…Потік голої тварі, що залив живодишну землю, розлився під живодишним небом, яке день заміняє ніччю, а ніч — днем, голий потік, замкнений незмінними берегами мільйоноліть, ріка, що широкими хвилями котить стада життя, просотуючись із гумусу буття і знову й знову в нього всотуючись, — ця неминуча пов’язаність усього, що живе і дихає…

— Коли здохнеш, то смердітимеш, як і решта трупів!

— Гей ви, трупоносці, пощо прете на собі ці мари, скидайте того трупа на землю!..

…О гори і доли часу, через них у присмерковім потоці, у безкінечнім потоці своєї сукупности вічність уже перенесла міріади створінь, і з-поміж них нема жодного, котре не думало б, не сподівалося б, що вічно ширяє, мов та вічна душа у безчассі, яка вільно пливе в позачасовій свободі, відокремивши від потоку, звільнивши від того сум’яття створінь, ціпкого й несхитного, уже не створіння, а тільки самотню прозористу квітку, що в’ється-сягає до самісіньких зір, відокремлена й звільнена, з трепетним серцем, мов прозористим квітом на виткому плетиві, вже невидимім…

…Цим узвозом убозтва й нужди, східець по східцю, у паланкіні, під паплюжливі викрики…

…Ох, та саме ж про цю химеру безчасся і йдеться, про неї, а також про життя його, що проросло в хаотичному гумусі безіменного мороку, буйно так виросло із чагарів того, що вічно живе і дихає, що виростало, звиваючись безліччю звивин, повсюди чіпляючись за чисте й нечисте, за минуще і неминуще, за речі і власність, за людей, знов і знов за людей, за слова й краєвиди; о, це життя, яким він стільки разів легковажив, до якого він стільки разів повертався і яким жив знову і знову; він марнував його й тринькав, марнував, щоб самого себе перевершити, щоб над самим собою піднестися, переступити всі межі, всі межі земного життя, немовби ніяке падіння самому йому не загрожувало, немовби його не чекало повернення в час, до земної темниці, до того, що вічно живе і дихає, немовби не зяяла перед ним безодня…

— Ти ба, немовлятко!

— Що, в пелюшки напудив?

— А мо’, вже й наклав?!

— Видко, кепсько поводився, що несуть додому!

— Зараз дадуть тобі почубеньків і посадять на горщика!

З усіх вікон зливою лився регіт…

…Вуличка гриміла жіночим глумом, і не було від нього рятунку; посувались вони повільно, дуже повільно, східець по східцю…

…Та чи були то взагалі ще голоси жінок, які брали його на праведний глум, оголюючи в ньому марні ілюзії? Чи не було те, що тут оце репетувало, щось куди гірше, аніж голоси земних жінок, ніж голоси земних мешканців, ніж голоси божевільних земних створінь? О, то був сам час, що глумливо звертався до нього, час, що неспинно плинув з усім своїм різноголоссям, з усією убивчою силою, яка властива йому, лише йому і яка озивалась до нього голосами жінок, картанням і лайкою, стираючи навіть ім’я його, а він, позбувшись ім’я, позбувшись душі, позбувшися власної пісні, позбувшися разом із піснею й власного серця безчасся, впадає назад у невимовний морок, у гумус буття, — він, принижений до такої гіркої ганьби, якої лишень і заслуговують рештки погаслої пам’яті…

…О часу голоси пророчі, ви неминучість віщуєте, ви неминучі тенета долі віщуєте! О, ті голоси знали, що неминучого і йому не минути, знали, що є човен, до якого, всім ілюзіям всупереч, колись і йому доведеться сісти і який, долі скорившись, вирушить з ним назад; о, знали ті голоси й про потік того, що вічно живе і дихає, потік, який, голий, поміж берегами голими торує свій шлях, обрамлений лиш їхньою первісною глиною, потік, яким не плавають судна й береги якого не порослі зеленню, бо й судна, і зелень — очевидна ілюзія і воднораз реальність, реальність самої долі, незрима реальність ілюзії; знали вони й про те, що кожній людині доля судила знову пірнути у цей потік і що не дано людині відрізнити те місце, де доведеться знов увійти в цей потік, від місця, де вона, як гадає сама, колись із нього вийшла, бо вороття має замкнути кільце долі…

— Стривай-но, прутню обвислий, ми тебе ще пірвемо! — лунала лайка.

…А проте тільки вони, ці голоси жіночі, глузували із нього так, наче він — лиш хлопченя неслухняне, яке шукало примарної свободи, а тепер ось надумало тайкома повернутись додому, ба більше, це хлопченя довелося шукати на плутаних, а то й небезпечних шляхах-манівцях і повертати сюди; й уже навіть за те, що воно стало на таку сумнівну стежку, йому слід було дати прочуханки; важкі, і сварливі, і темні від мороку часу були ті голоси материнські, й усе ж вони знали, що безодню ніщоти охоплює кільце доленосних шляхів, вони знали про всіх тих зневірених, всіх тих заблуканих, всіх отих зморених, які неминуче зірвуться і впадуть на дно безодні, якщо їх примусити передчасно зійти зі свого шляху… Ох, та хіба ж бо не кожне мусить колись це зробити? Хіба хоч комусь, хоч колись пощастило пройти-таки шлях свій аж до кінця?.. Тож у лютих жіночих прокльонах, невимовним і вічним страхом материнським перейнятих, учувалось бажання, щоб кожне дитя назавше лишалось таким самим голісіньким, як народилося, — голим в’язнем свого первобутнього сховку, врослим у плинно-неспинні часи земні, у творіння потік зануреним, то м’яко на хвилях його підносячись, то м’яко у ньому щезаючи, мовби доля над ним не владна…

— Голодранець, голодранець, голий, як палець!..

…Мати — вона мати повсюди і завжди… Але що спонукало їхнього малого проводиря вибрати саме цей шлях? Чи стане у хлопця снаги пройти його аж до кінця? Приголомшена материнськими вигуками, процесія стала, ніби не в змозі вже рухатись далі, й застигла у сповненім страху очікуванні, але потім усе ж таки піднеслася духом і знов узялася долати узвіз цей убозтва й нужди, східець по східцю нагору…

…Виходить, голосів материнських, їхньої сили усе ж таки мало для того, аби щось спинити, назавжди утримати? Невже вони знають не все, невже вони знають так мало, що таки змушені дати своєму бранцеві волю? О материнська слабкість, вона сама здатна народжувати, сама здатна породжувати і через те про відродження нічого не знає і знати про нього нічого не хоче, не годна вона і збагнути, що народження, аби сенсу набути, потребує відродження, але що одне й друге, народження і відродження, ніколи не відбувалися б, якби одночасно із ними не відбувалась ніщота, якби ця ніщота не стояла за ними як остаточне зачаття, незмінне і вічне, й що лише з цього зв’язку нерозривного, зв’язку буття й небуття, з їхнього безмовно-шепітного споріднення потужно променіє безчасся, свобода людської душі, незрадлива її пісня вічности — не ілюзія і не погорда, а сама недоступна насмішкам і глумам доля людська, сама велич жорстока людської планиди…

…О, це — божественна доля людини, і це — те, що видиме оку людському в долі богів; це — їхнє, людей і богів, незмінне призначення: знов і знов завертати на шлях відродження; це — їхня спільна і невтоленна надія на долю: ще раз пройти все коло, щоб те, що буде, стало тим, що було, і щоб на цьому шляху кожна віха поєднала в собі все минуле й усе прийдешнє, завмираючи в пісні неповторної сьогоденности, несучи мить цілковитої волі, мить богостановлення, цю ніщоту часу тої миті, в якій, однак, міститься всесвіт як один, лиш один часу непідвладний спогад…

…О, ця збурена бідами вуличка, що не хоче кінчатись чи, може, не має права кінчатись, поки не викричить всю свою лайку, всі прогрішення, всі прокляття; і щодалі повільніше, східець по східцю долаєш цей шлях…

…Осягнути цю голу провину, цей безум голої істини…

…О, Богу судилася доля людська — незмінно спускатися вниз, до земної темниці, до зла, до гріховности, щоб спершу на тверді земній знесилилось лихо, щоб спершу на тверді земній коловорот завершився, все щільніше змикаючись довкола ніщоти незвіданої, довкола незвіданої буттєвої таїни народження, що колись, щойно Бог і людина сповнять своє покликання, обернеться на таїну відродження всього, що створено…

…О незмінна, покладена долею повинність людини — доброхіть прокладати шлях Богові, шлях милосердя, шлях відродження позачасового, у пориваннях якого Бог і людина вільні від матері і єдині…

…Але тут — оце убозтво й нужда, цей узвіз, яким вони підіймаються, східець по східцю, тут — жахливі прокляття, страшний праведний глум, що його вивергає убозтво й нужда, і він, цим убозтвом, нуждою пригнічений, прокляттями цими пригнічений, — так, він, хоч і ховає обличчя, але мусить усе це слухати. Навіщо його сюди привели? Показати, що доля йому не судила замкнути коло? Що він жив, чимраз дужче і дужче, понадміру натягуючи тятиву свого життя, ніщоту збільшуючи в його серцевині замість того, щоб її зменшувати? Що він, повіривши в таку гадану нескінченність, в таку гадану позачасовість, таку гадану окремішність, лише далі і далі відступав від самої мети відродження, все ближче і ближче підступаючи до краю небезпечної прірви? І що ж означає усе це тепер? Застереження? Чи вже погрозу? Чи таки остаточне падіння у прірву? Не божественність, а тільки її позірність увінчала його звитяжний — оманно-звитяжний — шлях до тріумфу і до сп’яніння, шлях на вершину слави і влади, оманливий ще й через те, що він, оманений, називав своєю поезією і своїм пізнанням, хибно гадаючи, нібито силою власної пам’яті здатний спинити, затримати нескінченну теперішність, нескінченну безперервність божественного дитинства; і ось виявляється, що все це — хлоп’яцтво, позірна божественність, розбещений потяг до неї, приречений терпіти глуми і регіт, голий регіт жінок, регіт ошуканих матерів, яких годі ошукати, опіки яких йому не уникнути, бо він надто слабкий, та ще слабкішим виявився у своїй дитячій грі в богів. Ох, нема ради на цей оголений регіт, регочи скільки завгодно у відповідь, від глуму однаково не захистишся, і не лишається нічого іншого, як ховати від нього голизну власну, голизну власної парсуни, і він, сховавши обличчя, лежав у паланкіні й обличчя свого не відкрив навіть тоді, коли вони, попри затримки усі і зупинки, східець за східцем посуваючись вгору, далебі попри всі сумніви, вибрались із цієї пекельної вулички-пащі, з пекельних цих нетрів реготу, і паланкін поплив далі, спокійно похитуючись, — ознака того, що узвіз зостався позаду.

Щоправда, вони рухались ще не багато швидше; процесія знов посувалася лише ступінь за ступенем і, може, навіть іще повільніше, ніж доти, хоч, як було добре видно, вже не через зловмисні чиїсь перешкоди, а через те, що тиснява тут знов погустішала, а далі ставатиме вочевидь іще густішою, — це підтверджував і людський гомін, це підтверджував і людський запах, це підтверджували й чимдалі насиченіші й тепліші людські випари. Та, хоч пронизлива лайка й прокльони з узвозу убозтва й нужди сюди вже і не долинали, в його вухах вони не стихали, йому просто-таки ввижалося, ніби ті голоси вмисне ідуть за ним назирці, цькують і мордують його, свою здобич, мов ті еринії, а воднораз намагаються і долучитись до гамору юрмища, що наростав у міру того, як паланкін наближався до свята з нагоди приїзду Цезаря, тож звуки цькування і мордування вливалися в цей тріумфальний гармидер, у цей владний гармидер, у гармидер сп’яніння, і щойно проникло воно у його свідомість, це нездоланне злиття голосів усередині і зовні — таке нездоланне, що мордування нестерпне вже ледве його не доконало, — як так само нездоланно на нього наринуло й світло, таке нестерпучо гамірне, таке нестерпучо яскраве, що аж різонуло по його ще зімкнених повіках, змусивши їх розімкнутися — спершу геть неохоче, спроквола, але дуже скоро очі його розплющились зовсім, і в них застиг жах: назустріч йому з другого кінця не дуже широкої вулиці, якою валив людський натовп, валив голова до голови, било сліпуче, жахливо сліпуче світло, воно било йому просто в очі, било, неначе із джерела магічного, яке все, що тут рухалось, обертало на такий собі майже примусово-самовільний потік, і здавалось, немовби і паланкін його пливе самовільно у тому потоці, немовби не люди несуть його, а щось інше, і з кожним кроком, у міру того, як вони посувались, усе виразніше відчувалася та загадкова, та лиховісна, та безглуздо-чудовна притягальна сила, відчувалась щодалі жахливіше, щодалі настирливіше, щодалі переконливіше, вона наростала і наростала й щораз ближче підступала до серця, щоб зрештою рвучко розкритися в усій повноті, розкритися саме тієї миті, коли паланкін — тим часом його і тягли, і ззаду підштовхували, й несли, й здіймали над головами, і він плив, наче на хвилях, — раптом опинився аж у кінці вулиці, де перед їхнім зором зненацька у всьому блиску постав імператорський палац, обрамлений вогнями й оточений криками, — вогнями, що не кидають тіні, і криками, що не кидають тіні, постав у сліпучому блиску вогнів і криків, сам без жодної тіні, напівміська-напівфортечна споруда, що здіймалася в сяєві підземних Вулканових вогнів посеред здибленого, як вигнутий щит, майже округлого майдану, і цей майдан був суцільним потоком докупи збитої живої плоті, докупи збитим, вируючим людським гумусом, що набув і набував далі форми, потоком гарячих очей і гарячих поглядів, які всі до одного в палкому оціпенінні, немовби втративши будь-який інший зміст, були звернені до однієї-єдиної, позбавленої тіні жагучої мети; вогненний людський потік, спраглий лизнути ці вогненні береги. Так невідпорно-звабливо височів обнесений смолоскипами замок, ця сповнена сенсу мета поривань невідпорно-звабленого стовписька-стада, що натискало, сопіло, важко тупало, це непогамовне, палке усвідомлення стадом волі, мета його непогамовних прагнень, але саме тому й символ невидимої, загадкової влади, що навіює жах і сіє морок, влади, незбагненної для звіра-одинака, незбагненної для людини-одиначки, — о, влади такої несповідимої, що питання про сенс і причину могутньої притягальної сили, яка схована в тому огнистому замку і звідти навсібіч промениться, могло невиразно вовтузитись, певно, в душі кожного з тих, хто прагнув почути відповідь і боявся її, і хоч спромогтись на справдешню відповідь ніхто і не міг, навіть геть несміливе, зовсім неповне пояснення вселяло надію, несло спасіння свідомости, спасіння несло людській слабкості і самій душі, бо було спасінням буття, — спасінням, що гордо себе проголошує.

— Вино! — лунали одні голоси.

— Вино на дурняк! — підхоплювали другі.

— Преторіанці! — гукали треті.

— Промовлятиме Цезар! — чулося звідусюди.

І раптом хтось, жадібно хапаючи ротом повітря, оголосив:

— Там уже роздають гроші!

Отакою спокусою здіймався перед натовпом замок, отак люди під’юджували самі себе й одне одного, щоб ця велика спокуса ні в кого не викликали сумніву і щоб страх перед очевидним розчаруванням, який чекав на них по той бік пожаданих таємничих мурів, уже ніколи не погасив несамовитої пожадливости, нестримного потягу до дільби. Дешевенькі відповіді на такі чималі сподівання, дешевенькі заклики, дешевенькі під’юджування, а все ж таки кожного разу щось немовби смикало всю людську масу, смикало тіла і душі, що по-волячому тупо, неприборкано, невідпорно поривалися до однієї мети, до спільної, збиті докупи спільним рокотом і спільним тупотом, усе ближче і ближче підступаючи до отої палахкої ніщоти. Густими клубами стояв над головами запах людського стада, над ним повисав чад від смолоскипів; нагрітий дим, дихати нічим, у горлі дере, задуха, важкі бурі випари мляво пластами влягаються, один на одного, застигаючи у нерухомім повітрі; ох, ці важкі, ці непроникні, неподільні пласти пекельного чаду, ця заволока пекельна! Невже іншої ради нема вже? Невже не втекти? Ох, якби ж повернутись назад! Повернутись на судно і там спокійно померти! А де ж отой хлопчик? Він мав, він повинен був показати їм шлях назад! Хто це вирішить? Ох, той, кого ця людська маса схопила, кого підхопила своїм нездоланним валом, уже нічого не вирішить, і голос, що хотів був закликати ухвалити рішення, вже не зміг подолати задуху; голос лишився сліпим! Тим часом хлопчина, ніби почув німий заклик, послав йому знизу усмішку, самими очима послав усмішку, сповнену палких вибачень, сповнену палкої переконаности, сповнену палкої розради, яка знає, що тут давно вже ніхто не має змоги ухвалювати будь-які рішення, ба більше, що колись ухвалене рішення не підлягає сумніву, і це тішило, хай би які жахливі наслідки мало принести. Довкола були самі голови, самі обличчя, одне побіля одного — буденні обличчя з буденним, щоправда, аж надмірним бажанням напитися і нажертись, і ця надмірність, перевершуючи саму себе понад усяку міру, оберталася в якусь просто-таки потойбічну похіть, на тваринну потойбічність, яка вже не мала нічого спільного зі звичайною буденністю і не знала нічого іншого, крім цієї нестерпимо-омріяної, осяйної мети — досягти свого тут і тепер, мети, якої вона палко очікувала, палко жадала, палко домагалася: щоби те, що тепер оце діялось, змінило все їхнє життя, прилучило їх до розподілу — до розподілу влади, свободи і величі, привілеїв, обожнювання і безмежжя того єдиного, хто тронував у палаці. Сопучи й хекаючи, тужачись, стогнучи, вибухаючи і конвульсивно здригаючись, ця маса то рвучко, то хвилями, то валом дев’ятим котила вперед, хоч і зустрічала спротив — щоправда, не впертий, однак, безперечно, досить відчутний, бо він виявляв себе також рвучкими зустрічними хвилями, і в цих натужно-потужних накочуваннях і відкочуваннях повсюди лунали крики тих, хто спотикався або опинявсь під ногами, скалічений чи, може, уже й конаючи, і всі вони зустрічали не співчуття, а байдужність і навіть насмішки, що раз у раз тонули у тріумфальних вигуках «Слава!», задихались у несамовитому ревищі, гасли під іскрами від смолоскипів. Тривало страхітливе дійство на ймення Тепер, воно без кінця-краю плодилося, це стадне Тепер, підтримуване стадним ревищем, поринало в нуртовище й одразу виринало з цього нуртовища, що його підтримували ті, в кого потьмарився розум, у кого глузд завернув за розум, хто вже схибнувся з розуму, хто втратив розум разом з душею, хто віддав їх тому нерозумному спільному пориву, який проковтнув усе проминуле й усе прийдешнє, який поглинув усі бурхання глибин пам’яті, поховавши у своєму шумі й реві найдальше минуле й найдальше майбутнє! О велич розмаїття людського, о глибина туги людської! І він, хто оце пропливав у паланкіні понад ревищем голосів, пропливав, не годен зімкнути очей, пропливав понад тріумфальним палахкотінням збуреного Брундизія, пропливав понад плавом миттєвостей дійства Тепер, — він уявляв собі, як час безмежно стиснувся у кільці незмінности; все це було його, все ввійшло йому в плоть, належало йому, як належало від самого початку й до переходу одночасся у вічність, і те, що палало довкола, — то була Троя, то була повік непогасна світова пожежа, а він, хто оце пропливав понад пожежами, — він був Анхіс, сліпий і видющий воднораз, дитя і старець воднораз, бо мав міцну пам’ять, і ніс його на плечах своїх син, його, саму теперішність світів, на плечах своїх ніс Атлант, ніс цей велет. І отак, ступінь за ступенем, посувались вони до палацу.

Навколо самого палацу стояв поліційний кордон; пліч-о-пліч, тримаючи списи навхрест, озброєна варта зустрічала напливи натовпу, чинячи йому той не впертий, однак досить відчутний опір, внаслідок якого хвилеподібні відпливи раз по раз і давали знати себе вже на краю майдану. А за поліційним кордоном почесну варту несла когорта преторіанців, чиє прибуття з Рима вочевидь провіщало особливу подію; пихаті, страшні на вигляд здоровила в бойових обладунках знічев’я обходили дозором бівуачні багаття й просторі кухонні намети, від яких ішов дух дармового вина й сподівань, — сподівань, либонь, марних, але в них залюбки вірили. Лише сюди могли дійти охочі ловити витрішки, не далі. Саме тут було те місце, де урівноважувались надії й розчарування, урівноважувались у тривозі й напруженні, як і перед будь-яким вибором поміж життям і смертю, як це буває й будь-якої миті в житті, адже будь-яка така мить містить у собі те й те, і коли людську штовханину опахував гарячий дух багать, від чого настовбурчувались високі плюмажі на шоломах і зблискувала позолота на обладунках, коли поліцаї спиняли натиск гамірного натовпу своїм хрипко-бундючним «Назад!», тоді одержимість шугала угору вогненним омахом, аж забивало дух, і обличчя з пошерхлими губами й висолопленими язиками тупо й ненатло застигали, вражені миттєвим феєрверком безсмертя, — бо тоді сам час застигав на лезі ножа. А щонайбільший безлад панував, звісно, перед входом до самого палацу, надто коли після того, як пройшов Цезар, нерозважливо зняли подвійні шпалери охорони, крізь які він підіймався, і вже ніщо не стримувало розбурхану стихію; у цьому безладі людський потік, немовби потрапивши у водоверть, навально ринув до брами, що через два щільні ряди смолоскипів обабіч скидалася на вогненну пащу, потік ринув досередини, збиваючись докупи й відкочуючись назад, оскаженіло ревучи, люто тупаючи ногами, шаленіючи від нетерплячки; ця картина нагадувала скоріше вхід до якогось цирку, аніж браму до імператорських покоїв, — така несамовита штовханина й сварка зчинилася біля контрольних постів, де ті, кому сюди невільно було, пускалися на будь-які хитрощі, аби тільки ошукати охорону й прорватися крізь її кордон, а ті, кому сюди було вільно, але чиїм правам тут не вірили чи кого неподобно довго змушували чекати, — ті зчиняли розлючений крик, а надто по тому, як на слово старого двірського челядника, який знадобивсь аж тепер, їхній ескорт із паланкіном одразу і пропустили; тоді гнів отих, кого, без огляду на особу, затримували тут з огляду на всілякі контрольно-пропускні формальності, стрімко сягнув меж терпіння; таку зневагу ці сприйняли з образою, сприйняли як зневагу до людських стосунків, як образу загалом усього людського, і усвідомили вони це відразу, адже комусь одному, мовляв, зроблено виняток, знайдено можливість зробити виняток, і ніхто й знати не хотів про те, що це був лиш той виняток, який слід робити смертельно хворому, самій смерті. Немає людини, не схильної зневажати ближнього свого, і в такому нурті зневаги, безіменної і невисловленої, зневаги, що раз у раз спалахує і знову гасне, в людині невиразно прокидається здогад про власну нездатність до людяности, прокидається страх за власну гідність, яку їй, людині, подаровано, але мати яку вона неспроможна. У цьому вузенькому, гарячому кратері перед брамою зневага змагалася зі зневагою. Тож і не дивно, що коли він опинився там, у дворі, коли пожадливі сутички лишились позаду, коли позаду лишилось оте нестерпуче, пекельно-яскраве світло, йому раптом примарилось, ніби вся ота лайка й прокльони, якими його осипали у вуличках і на майдані, раптом спала з його плечей, і відчув він сливе таку саму полегкість, як тоді, коли відпустила морська хвороба, відчув такий самий спокій, хоч місце, куди він оце прибув, насправді здавалось не надто спокійним, ба більше, складалося враження, що двір цей від рейваху ось-ось просто лусне. Одначе був це тільки оманливий рейвах; імператорські слуги до всіляких таких подій уже звикли й суворо трималися дисципліни; щоб зустріти прибульця, до його паланкіна одразу ступив один із придворних зі списком гостей у руках; він байдуже схиливсь до челядника, який стиха назвав йому ім’я гостя, байдуже узяв те ім’я до відома й байдуже викреслив його у своєму списку — так незворушно й байдуже, що знаменитий поет, як здалося, на це аж образився — непомалу образився, тож і вирішив сам підтвердити те, що вже сказав челядник, і навіть наголосити на цьому.

— Так, я — Публій Верґілій Марон, саме так мене й звати, — сказав він і дуже розгнівався, коли й після цього дістав у відповідь лише короткий, досить ввічливий, однак не менш байдужний уклін, і навіть хлопчик, на підтримку якого він сподівався, не вронив жодного слова, а тільки покірно приєднався до процесії, що на знак чиновника нарешті рушила до наступного перистилю.

Щоправда, роздратування його тривало не довго, воно відступило перед спокоєм, який тепер огорнув його, бо паланкін уже внесли до внутрішнього саду, де майже у цілковитій тиші дзюрчав водограй, і поставили біля того мегарона, що його Цезар відвів для своїх гостей; сюди, щоб прийняти нового гостя, вже прислали домашніх рабів, а чужих носіїв відпустили. Те саме очікувало й хлопчика; плащ у нього забрали, а позаяк він не зрушив із місця і після цього, а так і стояв, лише всміхаючись, то дворак гримнув на нього:

— А ти чого й досі стовбичиш? Ану геть звідси!

Та хлопчик і далі стояв, і приязна, лукаво-пустотлива усмішка не сходила з його вуст — може, через той грубий покрик, яким йому так віддячили за його послугу проводиря, а може, і через те, що всі зусилля прогнати малого були надто вже марні. А з другого боку, який сенс його тут лишати? І чи варто взагалі цього бажати? Що він, стомлений, недужий чоловік, якому так хочеться нарешті зостатись самому, — що він із цим хлопченям робитиме?! А проте як же на диво страшно лишатись самому! Як на диво страшно втратити тепер цього юного проводиря!

— Мій писар, — мовив він, мовив ледве не проти власної волі, так ніби щось чуже в ньому, щось чуже з нього промовило ці слова, — чуже й воднораз невиразно-знайоме, якась воля, сильніша, ніж його власна, воля безвольна, але й настирлива і нездоланна, як ніч.

Тихе, владне бажання, породжене ніччю. Тихо стояв у дворі цей сад, тихо дихали квіти, тихо плюскали два водограї; таємничі і ніжні, трохи вологі пахощі, по-весняному нічні попри осінь, тихо ткали над клумбами ажурову свою павутину прохолоди; серпанковими стрічками в неї впліталися, то ближче, то далі, звуки музики з передньої будівлі — стрічка за стрічкою, оторочені дзвоном кимвалів, огорнені приглушеним гомоном, яким звідти, з майдану, сюди долинало свято; там — оглушливо-дзвінке буяння вогнів, тут — лише м’який відгомін звуків, що плив у неосяжному обширі ночі; в розіпнутому над двором чотирикутнику неба тепер знову проглядали зорі, оку знову явивсь подих їхнього світла, хоч їх там і сям запинали, пропливаючи, хмари чаду; але й вони вже мовби просякли м’яким дзюркотливим гомоном звуків, уливаючись у завійно-розвійний глухий перешепт, що насичував двір, огортав кожну річ довкола, розчиняв у собі й речі, і запахи, й звуки, здіймавсь до нічної небесної тиші; а під муром, верхів’ям сягаючи до самого даху, суворо, застигло і якось відчужено стриміла самотня пальма, і її чорні галузи-віяла на тьмяно осяяному шорсткому стовбурі також підпирали собою ніч.

О зорі, о ніч! О, це таки ніч, нарешті! Це воно, відлуння ночі, це її темно-вологий, глибокий подих, і зболені груди глибоко вбирають його у себе. Та щось надто вже надовго він тут залежався, пора вже збиратись, пора вже вставати із паланкіна, до того ж його дратувало, що Цезар, приславши йому на судно лікаря, отого набриду, не подбав про таку опіку й тут, і тепер, схоже, ніхто і не знає, в якому він жалюгідному стані; а скриньку із манускриптом, до речі, віднесли вже до будинку, і треба мерщій поспішати услід на нею.

— Підійди, поможи мені, — звівшись у паланкіні, підкликав він хлопчика, а потім, спираючись на його плече, спробував здолати і перші східці; одначе відразу й збагнув, що ні серце його, ні груди, ні ноги на це не здатні й що сили свої він переоцінив; довелося звеліти двом рабам, щоб ті внесли його до будинку.

Вони рушили трьома сходами вгору: попереду — отой байдужний дворак, що тримав згорток зі списком гостей при боці, мов полководницький жезл, позаду — вервечка рабів із речами; і коли всі вже дістались нагору, до приготованого для гостя просторого покою, то не важко було здогадатися, що це — схоже на вежу південно-західне наріжне крило палацу; з відчинених арочних вікон, що помітно підносились над міськими дахами, вливалася прохолода — прохолодне нагадування і про забутий край, і про забуте море, — вливався пропахлий землею і морем подих ночі, нахиляючи пломінці на оздобленому квітами рясному, на багато свічок, канделябрі посеред покою; прохолодна і ніжна, мов серпанкове віяло, збігала-жебоніла вода мармуровими східчиками із водограйчика у стіні; постіль під напнутою москітною сіткою була заслана, а на столику поряд — страви й вино. Не бракувало нічого, біля еркерного вікна стояло крісло, щоб у ньому можна було зручно посидіти й поміркувати, а в кутку кімнати — стільчак; тут-таки лежали його вже розпаковані речі, всі напохваті; скриньку із манускриптом поставили, як він окремо й велів, поруч із його ложем; усі накази тут виконували так чітко й нечутно, як того лишень міг побажати хворий, хоч заслуги Авґуста в цьому, певна річ, уже й не було, це була просто рутинна робота й турбота бездоганно, з широким розмахом налагодженої придворної машини, дружбою тут і не пахло. І він із цим мусив миритися, все мусив сприймати так, як воно є, до цього спонукала недуга, це був неминучий її наслідок, тяжкий, прикрий наслідок, що викликав у душі гіркоту, й гіркота ця стосувалася не так самої недуги, тривалої і виснажливої, як Авґуста — вочевидь через отой його хист неодмінно, бодай чимось та потьмарити будь-які почуття вдячности. Ця гіркота, ця образа на Авґуста — чи не таїлась вона в душі його ще від самого початку? Це правда, всім вони мають завдячувати Авґустові — і миром, і ладом, і особистою безпекою, ніхто, крім нього, цього не зробив би, і якби до влади прийшов був не він, а Антоній, Рим повік не знайшов би шляху до миру. Це правда — і все ж таки! І все ж таки він і досі відчував недовіру до того чоловіка, який розміняв уже п’ятий десяток, хоч літа так і не наклали на нього по-справжньому свого знаку; з вигляду він ось уже двадцять п’ять років той самий і з тою самою скоростиглою облесливістю й хитрістю нині, як і колись, тримає у спритних руках стерно політики. І хіба ж ця гірка його недовіра до того перестарілого молодика, якому він таки завдячує всім, що має, не цілком справедлива? Облесливість — ось головна його риса, облеслива його врода, облеслива його дружелюбність, яку так хотілося приймати за дружбу і яка дружбою, однак, не була, бо завжди слугувала лише корисливим намірам. І всі попадали в його тенета, в тенета його облесливости! Так сталося й цього разу, знов оце лицемірство із дружніми почуттями… Тільки навіщо ж цей лицемір наполіг на тому, щоб у своєму почті привезти його, чоловіка недужого, назад до Італії? Ох, краще б уже він помер був на судні, так, це було б краще, ніж лежати отут, в утробі цієї облесливої придворної машини, де все таке бездоганне, таке аж надто вже бездоганне, — лежати, тоді як отам, на імператорськім святі вічно юний імператор у спалахах світла й під гуркіт музики втішається тріумфальними криками на свою честь. Те далеке, чуже і розхристане ревище, то наростаючи, а то стихаючи, долинало й сюди і оскверняло незайманий подих ночі.

Але у цьому подиху ночі все зливалось водно: і гуркіт свята, і тиша гір, і блискіт моря, минуле й теперішнє, і знову минуле, одне вливалось у друге, одне розпливалось у другому… Чи пощастить йому коли-небудь повернутись до Анд? Це Брундизій, усе дахи і дахи й осяяні ліхтарями вулиці; місто простиралося за еркерним вікном, до якого він звелів перенести себе й перед яким сидів тепер в кріслі; це всього лиш Брундизій, і він услухається в ніч, услухається у далечінь минулого, де, мабуть, так добре було б помирати; ні, не треба було приїздити сюди, а до оцих чужих, непривітно, хоч і розкішно впоряджених покоїв для гостювальників — і поготів. Від схилених набік пломінців на свічках у канделябрі, з одного боку на кожній, крапля по краплі стікав розтоплений віск, швидко утворюючи на свічках дедалі товщі горбкуваті нарости.

— Пане… — Перед ним стояв дворак.

— Мені більш нічого не треба.

Дворак показав на хлопчика:

— То що, дати нічліг твоєму рабові? Це не було передбачено… — Набридливий дворак таки мав рацію, це не було передбачено. — Та якщо ти, о пане, все ж волієш, щоб він був десь тут, біля тебе, то ми, безперечно, негайно зробимо тобі цю послугу…

— Не конче… він піде до міста.

— А крім того, оцей ось… — Дворак показав на одного із гурту рабів. — Він цілу ніч буде в сусідній кімнаті, лишень поклич його.

— Гаразд… Сподіваюсь, він мені не знадобиться.

— Тоді я, з того дозволу, піду?

— Йди.

Ця метушня, ці приготування йому вже й так надокучили; нетерпляче згорнувши на грудях руки, нетерпляче покручуючи на пальці персня з печаткою, він очікував, поки цей холодний прислужник зі своїми людьми нарешті піде; та коли це сталося, то, всупереч сподіванням, виявилося, що раб, на якого показав дворак, не вийшов разом із усіма, а лишився стояти біля дверей, ніби так воно й треба; це був чоловік із товстим, як у людей зі Сходу, носом на суворім лакейськім обличчі.

— Відішли його, — попрохав хлопчик.

Раб спитав:

— Накажеш збудити тебе на сході сонця?

— На сході сонця? Навіщо? — На мить йому навіть здалося, що сонце, хоч стояла вже й ніч, з неба зовсім не зникло, а лише сховалося десь на його західнім краї, — осяйний Геліос, той, що ніч переживає, ніч перемагає, могутніший, аніж мати, з лона якої він вийшов.

Одначе треба давати відповідь рабові, який уперто чекає наказу.

— Не треба мене будити, я, мабуть, не засну…

Враження було таке, ніби раб не почув цих слів; він так застигло й стояв біля дверей. Що б то означало? Що чоловік хотів цим сказати? Що якщо не збудити людину, то для неї новий день не настане? Надворі вже ніч, по-материнському спокійна ніч, подих її м’який і приємний, і приємно уявляти собі, що не буде їй кінця-краю; ні, цей раб тут не потрібен, і не потрібно, щоб він уранці будив його.

— Можеш іти спочивати…

— Нарешті, — мовив хлопчик, коли раб причинив за собою двері.

— Атож, нарешті-таки… А тепер щодо тебе, мій юний проводирю… Що ти тут, власне, ще робиш? Маєш до мене яке-небудь прохання? Я залюбки його виконаю…

Малий проводир стояв перед ним, розставивши ноги; округле, по-селянському грубувате і — що правда, то правда, — на жаль, досить негарне личко було трохи похнюплене і, звісно ж, трохи ображене, спідня губа безпорадно випнута.

— Ти хочеш відіслати й мене…

— Я відіслав їх, не тебе… а тебе я просто питаю…

— Не проганяй мене…

У тихому, хрипкуватому юному голосі лунало щось дуже знайоме, його своєрідні селянські нотки нагадували про рідну домівку. В цьому голосі вчувалась далека, майже забута злагода, вчувалася злагода вже недоступно далекого материнського минулого, і пам’ять про нього світилася і в ясних очах хлопчика.

— Я не збираюся тебе проганяти, але припускаю, що тебе привело сюди, як і багатьох інших, свято Цезаря…

— До свята мені немає ніякого діла.

— Хлопці завше прагнуть на свято, ти цього не соромся; через це моя вдячність тобі за те, що ти провів мене сюди, не стане меншою…

Заклавши руки за спину, хлопчик стояв, ледь повертаючись збоку вбік.

— Я свят не люблю.

— Якби мені твої роки, я пішов би туди неодмінно, і пішов би навіть сьогодні, якби був здоровіший; та якби ти пішов замість мене, то я мав би таке відчуття, ніби сам опинився на святі… задля жарту пробрався туди у чужій подобі… Поглянь, осьдечки квіти, можеш зробити собі віночка, Авґустові це припаде до вподоби.

— Не хочу.

— Шкода… то що ж ти хочеш?

— Лишитися тут, з тобою.

Картина святкової зали, до якої мав би пробратися хлопчик і постати там перед очима Авґуста, розвіялась.

— Хочеш лишитися тут, зі мною…

— Назавжди.

О нескінченна, о вічна ніч, у якій незмінно владарює мати, в пітьмі дитя колисаючи, з пітьми в пітьму колисочку гойдаючи, о незатьмарена незмінність цього Назавжди…

— Кого ти шукаєш?

— Тебе.

Малий помилявся. Те, що ми шукаємо, кануло у небуття, і не треба його шукати, бо те, чого не можна знайти, з нас лише поглумиться.

— Ні, мій юний проводирю, ти вів мене, але шукав не мене.

— Твій шлях — це шлях і мій.

— Звідки ти?

— Ти сів на судно в Епірі.

— І ти зі мною?

Усмішка була ствердною відповіддю на це запитання.

— З Епіра, отже, із Греції… Але мова у тебе така, немовби ти — із Мантуї.

І знов усміхнувся хлопчик:

— Це — твоя мова.

— Це мова моєї матері.

— В устах твоїх мова ця стала піснею.

Пісня, спів… Музика сфер, що оспівують самих себе, долаючи межі всього людського.

— Чи то не ти співав на нашому судні?

— Я слухав.

О материнська пісня ночі, яка лунала крізь ніч, яка вже давно відлунала, тебе так хотілося відшукати щоразу, коли новий день займався.

— Мені було стільки років, як оце тобі, атож, може, навіть трохи менше, коли я почав складати свої перші вірші, та такі плутані… Атож, так воно й було, я мав знайти себе… Мати моя тоді вже померла, в мені лунав лише її голос… То кого ж ти шукаєш?

— Навіщо мені шукати, коли це робив ти?!

— Виходить, я все ж таки опинився на твоїм місці, хоч ти й не схотів піти замість мене на свято? То, може, ти й вірші складаєш, як я колись?

На такому знайомому і близькому обличчі хлопчика промайнула заперечливо-непритомна усмішка; ластовиння на носі у нього також нагадало про щось дуже знайоме й близьке.

— Отже, віршів ти не складаєш… А я вже подумав був, що ти — один із тих, хто завжди намагається прочитати мені свої вірші чи драми…

Цих слів хлопчик, здавалося, не зрозумів або не звернув на них уваги.

— Твій шлях — поезія, але мета твоя — поза межами самої поезії…

Мета була поза межами темряви, поза межами минулого під материнським крилом, і хоч цей хлопчик і веде мову про якусь там мету, та що йому про неї знати? Він надто для цього юний; так, він став проводирем, та вабить його не така мета.

— Хай там як, а ти прийшов до мене, тому що я — поет… Чи ні?

— Ти — Верґілій.

— Я знаю… до того ж там, у порту, ти таки недвозначно кричав про це на весь майдан.

— Хоч це помагало й не дуже. — На обличчі у хлопчика знов промайнула пустотлива усмішка, кумедно поморщивши йому носа; поясок ластовиння на ньому зібрався в рясні зморщечки, й у сяйві од свічок зблиснули білі, рівненькі й міцні-міцні зуби; це була та сама пустотлива усмішка, з якою він там, на майдані, прокладав шлях поетові Верґілію, — та сама пустотлива усмішка з далекого, дуже далекого минулого.

Щось спонукало, щось змушувало його говорити, навіть якщо такий хлопчик, як цей, нічого й не зрозуміє:

— Ім’я — це ніби накидка, яка належить не нам; під нашим ім’ям ми зовсім голі, ще голіші, аніж дитя, яке батько бере на руки, щоб дати йому ім’я. І що більшою мірою повнимо ми власне ім’я своїм буттям, то чужішим ім’я це стає нам, то від нас незалежнішим воно стає, і то покинутішими самі ми стаємо. Немовби позиченим виявляється в нас усе: ім’я, яке носимо, хліб, який їмо, позиченими виявляємось ми і самі; нас, голих, одягли в щось чуже, і лише той, кому пощастить скинути з себе всю позичену сухозлотицю, лише той розгледить мету, лише той покликаний до цієї мети, щоб остаточно поєднатися зі своїм ім’ям.

— Ти — Верґілій.

— Я був ним колись і, може, стану ним знов.

— Ще ні — й усе ж таки вже, — мов на потвердження слів цих, злетіло з уст хлопчика.

Це була втіха, щоправда, лише така, на яку здатна дитина, — втіха, однак, не цілковита.

— Це — дім, де імена всі позичені… Навіщо мене ти привів сюди? Це — дім для гостей.

І знову та сама усмішка злагоди, дитяча усмішка, майже шельмівська, а проте сповнена глибокої обізнаности — дуже глибокої, можна навіть сказати, якоїсь позачасової.

— Я до тебе прийшов.

І, дивна річ, тепер його відповіді виявилось досить, так ніби це і була цілковита втіха; цієї відповіді вистачило навіть для другого запитання, яке, що було, мабуть, іще дивніше, ніби випливало із першого, — ще дивніше, позаяк було неминуче:

— А ти сам чи не з Анд? І куди ти ведеш мене — бува, не до Анд?

Він не знав, чи вимовив це запитання вголос насправді, знав лишень, що не хоче чути ніякої відповіді, ні ствердної, ні заперечної, бо хлопчик ані міг бути з Анд, ані не міг бути звідти, надто страшне було перше, надто безглузде — друге. Ні, не чекав він на жодну відповідь, і добре, що не дочекався; та яке нестерпуче було бажання лишити хлопчика тут, яке нестерпуче було бажання дихати на повні груди, дістати спокій і дати волю уяві; ох, це бажання вже саме по собі було уявою. Пломінці на свічках схилялися від легенького повіву повітря, що напливало, немов прохолодна, ніжна й глибока туга, випливало із ночі і вливалося в ніч; підвісний срібний світильник край ложа тихенько погойдувавсь на довгому ланцюжку, а за вікном понад дахами тремтіли й танули випари міста, переходячи в пурпуровий, пурпурово-фіолетовий серпанок у синіх і чорних, колихких і незбагненних сутінках.

Дихати, спочивати, чекати, мовчати. Випливаючи з ночі, в ніч уливаючись, пливе мовчання, пливе довго-довго, поки він зрештою уриває його.

— Підійди, сядь біля мене, — покликав він хлопчика.

Але й після того, як той присів поруч навпочіпки, знов запало мовчання; поринувши в нього, вони наслухали мовчанку ночі. Звідкись іздалека долинав галас — галасував спраглий до видовища люд, на святі галасувало юрмище, клекотала жива стихія — клекотала пекельно, глухо, спокусливо, розбещено, невідворотно і невідпорно; воднораз дико й сито, сліпо і зрячо вирував, тупотів натовп, що в оманливім, позбавленім тіней світлі від багать і смолоскипів рветься до повної лих безодні ніщоти, рветься майже без будь-яких шансів на порятунок, майже не думаючи про порятунок; та чи не бринить і в цьому усьому — і що пильніш прислухаєшся, то виразніше чуєш — чи не бринить і в цьому усьому пісня мовчання, чи не бринять від давніх-давен і навіки-віків дзвіночки мовчання, переростаючи в мідний передзвін ночі й передзвін людських стад; тихо співає ця стадна ніч, тихо зітхає це юрмище-стадо у своєму великому сні; глибоко-глибоко під гумусом буття, тайкома, мов дитя, шурхочучи тінями, наперекір долі, наперекір випадку й не піддаючись розпусті, мешкає ніч; з неї і проростає жива стихія, напоєна шумовинням соків нічних і просякнута сном, і її споконвіку насичує джерело щирости і любови, а з них у невимовно химерному переплетінні і поєднанні виходять рослини, тварини і люди, заслоняючи одне одного, бо в розкошах сну таїться прокляття повернення, і простирається понад ніщотою благословенна опона буття, сон-ніщота понад ніщотою.

О стихія земного! Світ етеру й світ ночі у невпинному ритмі вдиху і видиху поміж подвійною звабою — величчю тіні й відсутністю тіні, о незмінні припливи й відпливи у плині подій, затиснені поміж двома полюсами позачасовости, тваринного і божественного безчасся; о, в усіх жилах земної стихії, в усьому, що проросло із землі, струмує угору ніч, обертаючись безперестану на усвідомлення і невсипність, водночас усередині і зовні, з аморфного ліплячи насичені темінню й тінями образи, і тоді поміж буттям і ніщотою, в такому витанні витаючи, світ стає темінню й світлом, природу подвійну свою являючи, зі світла і тіні зіткану. Вічно дзвенять у душі, то гучніш, то тихіш, та повік не змовкаючи, тронки ночі, тронки черід і отар, вічно лунає лев’ячим риком день, вражаючи світлом своїм і звичністю, — золотий ураган, що поглинає живу стихію…

О пізнання людське, ще не пізнання, але вже й не мудрість, воно постає із гумусу буття, постає із живої стихії, з мудрости матерів, підносячись до смертельної чистоти надсвітла, наджиття, підносячись до пломінкого пізнання батьків, підносячись до холоду; о пізнання людське, що не має коріння, що вічно у русі, воно не сягає ні глибин, ні високостей, а незмінно затримується на сутінковім порозі поміж ніччю і днем; зітхання і подих у проміжному царстві зоряних сутінок, поміж життям огорнених ніччю стад і поміж смертю омитого світлом усамітнення, поміж мовчанням і словом, яке знов повертається до мовчання. Далебі, ніщо на землі не спроможне позбутися сну, і лише той, хто ні на мить не забуває про ніч, яка в ньому живе, спроможний замкнути кільце, спроможний вернутись із безчасся початку до безчасся кінця, спроможний щораз починати коловорот спочатку, мов те тіло небесне в незмінному плині часів, яке устає із сутінків і зникає у сутінках; о, це народження і відродження у стихії нічній і зі стихії нічної, о, ці пологи, що їх приймає день, світло якого поринуло в темряву, — день, що несе в собі ніч. Далебі, отакі й були ночі — всі ночі його життя, всі ночі його блукань, ночі його безсоння, ночі, сповнені страху впасти у забуття, загроза якого чаїться під сподом ночі, страху перед безтінням, що панує вночі, страху втратити Пана, страху, який знає про небезпеку безчасся подвійного, — отакі і були далебі ночі ті, що їх на своєму порозі спинило подвійне прощання, ночі сну світового, неминуче-незмінного і повсюдного, — чи то на майданах, чи то на вулицях, чи то у шинках, — сну, неминуче-незмінного справіку в сотнях і тисячах міст, сну, нечутне відлуння якого нечутно з усіх часових далечин долинає — і що нечутніше, то настійніше; люд шаленів, але й це також був сон, хай у палатах, у силі-силенній палат, хай світу цього можновладці збирали свята і банкети у вирі вогнів і музики, серед сили-силенної усмішок, серед сили-силенної догідливо схилених тіл, хай можновладці й самі розпливались у догідливих усмішках, і самі схилялись догідливо, — це також був сон; хай палали повсюди сторожові багаття, не лише перед замками, але й там, де точилась війна, на кордонах, на чорних, як ніч, річках і на шелестливих нічних узліссях, де із пітьми з бойовими криками стрімко вискакують дикуни-завойовники, — і це також був сон, як і сон, як і сни сили-силенної отих голих старців, що у смердючих барлогах марнують у сні рештки свого животіння, як і сон немовлят, безсонні сни яких переносять їх із убозтва й нужди, де вони народились, до похмурого животіння в майбутнім житті, як і сон тих рядами закутих рабів-веслярів, що вилягають покотом, мов черва одурманена, на банках в утробах галер, на дерев’яних палубах, на линвових бухтах; сон, сила-силенна снів, стадо, сила-силенна стад, що постали із невиразности свого першоґрунтя, як ото пасма горбів постають після нічного спочинку в долині, розкошуючи у вічній стихії материнства, в постійному поверненні, яке ще не стало безчассям, однак що земної ночі породжує його знов і знов; авжеж, такі були ночі, такими вони і лишилися, така була й ця, такою вона, либонь, навіки й зостанеться — ніч на самісінькій межі безчасся й часу, прощання й повернення, стадної спільности і самоти найсамотнішої, страху й порятунку, і його, хто до цієї межі прикутий, хто ніч у ніч тут на щось очікує, сумуючи в сутінках на краю ночі, в присмерку на краю світу, його, хто достеменно знає, що таке сон, щось піднесло до чогось уже незмінного і, творячи з нього постать, скинуло звідти назад, відкинуло до сфери поезії, до проміжного царства земного пізнання, до проміжного царства матерів, мудрости і поезії, до сну по той бік сну, до того сну, що вже торкнувся відродження і становить мету нашої втечі — поезію.

Втеча, о втеча! О ніч, о година поезії! Адже поезія — то невсипуще око очікування в сутінках, поезія — то безодня в передчутті сутінків, очікування на порозі, спільність і самота воднораз, поєднання і страх перед ним, цнотливість у поєднанні, цнотливість така, як сон заснулого стада й усе ж таки — страх перед розпустою… О, поезія — то очікування, ще не від’їзд, але вже прощання, безперестанне прощання. Він невиразно відчув, що хлопчик, навпочіпки сидячи, прихилився плечем до його коліна, обличчя малого, сховане у його власній тіні, він не бачив, а лише вгадував, він бачив лише темну кучму, в якій грали відблиски від свічок, і думав про ту страхітливу щасливо-нещасну ніч, коли він, гнаний долею, закоханий і зацькований, прийшов до Плотії Гієрії й читав їй вірші, їй, що перед ним сиділа навпочіпки, в холоднім чеканні застигнувши, холодно-замкнена…Та еклога, написана на бажання й замовлення Азінія Полліона, була про чарівницю, — еклога, що ніколи не вдалася б йому так добре, якби він, складаючи її, не думав про Плотію, якби той твір не надихали пристрасть і потаємний потяг до жінки; так добре еклога вдалася йому лише завдяки тому, що від самого початку він знав: доля не судила йому ступити колись за межу й увійти в ніч досконалости і єднання; ох, йому саме тому й довелося читати еклогу, що воля до втечі жила в ньому здавна, і всі сподівання й побоювання сповнились, обернувшись прощанням. І таких самих, тільки ще глибших мук і страждань прощання мав згодом зазнати й Еней, коли, гнаний незбагненно загадковим перебігом поетичної долі, пустився на своїх суднах у ту невідворотну втечу, Дідону покинувши, навіки відмовившись від спільного ложа, від спільних ловів, розлучаючись навіки із нею — з тією, котра була йому солодкою тінню реальности, солодкою тінню жадання, навіки відмовляючись від тієї нічної печери кохання, того сховку від бур і штормів. Так, він і Еней, Еней і він, — обидва вони втікали насправді, то було не лише надто довге прощання, як у поезії, вони утікали з її, поезії, проміжного царства, так ніби воно не було придатне для живої людини, хоч те царство — це й царство кохання… Куди ж вони так утікали? З безодень яких і глибин приходив той страх перед материнськими закликами Юнони? Ох, кохати — це, по суті, поринати у дзеркало ночі, поринати на її правічне дно, де сон обертається на безчасся, не дійшовши власної межі, поринати на правічне дно того, що не набуло форми, чого не можна розгледіти, того, що невсипущо підстерігає миті, щоб вирватися назовні, по собі залишивши руїни. Міняються тільки дні, час тече тільки крізь них, і його рух око бачить тільки ясного дня; око ночі велике і, навпаки, нерухоме, і в його глибині зачаїлось кохання; це око порожнє, палюче й застигле у зорянім сяйві, непідвладне часам, ніч у ніч, незмінно й невтомно воно відновляє в собі земне безчасся — творячи світи й поглинаючи їх у глибоченну свою глибочінь; вже нічого не бачачи, нічого, крім сліпучо-глибинного блиску ніщоти, це око вбирає у себе всі очі — очі закоханих, очі тих, хто прокидається, очі вмирущих, очі, які від кохання згасають, згасають від смерти, очі людські, котрі згасають від того, що вдивляються у безчасся.

Втеча, о втеча! Народження образу дня і спокій образу ночі — і те, й те у руслі спокійного плину безчасся! Помалу топились, опливаючи воском, свічки в канделябрі, довкола яких із монотонним і злісним дзижчанням без угаву, набридливо роїлися комарі, невтомно дзюрчав водограй у стіні, й це дзюрчання здавалось частиною невимовно позачасового, нерухомого, океанського плаву; на фризі нерухомо бавилися амурчики, позастигавши в такім неприродно погіднім, такім неприродно глибокім спокої, що він майже утратив свій образ, сливе перелившись у застигло-бурхливу нічну потойбічну тишу без меж і без краю, в одвічній її незмінності, тишу, яка, тінню розроджуючись і тінню насичуючись, довкруж поставала зігрітою диханням печерою снів із їхніми припливами і відпливами, поставала невиразним мовчанням, повитим безгомінню птахів-громів під незахмареним зореплавом. Бо хоч би там хто чи хоч би там що улягавсь чи влягалося на ніч, впиваючись спокоєм, одне одним впиваючись, розкошуючи в тіні, тінь одне одним даруючи, душу до душі пригортаючи, подружжя єднаючи, ховаючи юнку в обіймах коханого, хлопчика — в обіймах коханця, хоч би там що серед ночі ставалося, все це — лише невіддільне і темне відлуння її ще глибшої темряви, відблиск її блискавиць, що розтинають темряву, це — падіння у грозове бездоння, з якого зірвано покривало сну; і хоч би там як ми волали до матері, благаючи захисту від нічної грози, мати від нас так далеко, вона така недосяжна спогадам, що з дитинства тепер час від часу доходить не захист і втіха, а лише невиразний трепет або принаймні напівзнайомий-напівчужий подих давно зниклої батьківщини, подих спокою перед грозою. Авжеж, так і було воно, і хоч оцей такий свіжий, такий приємний опівнічний бриз ще й заносить у вікно прохолоду, хоч він ще й обіймає своїми припливами і відпливами все земне, обдає своїм подихом оливкові гаї і скошені пшеничні ниви, виноградники й рибальські причали, цим єдино-єднальним колихким нічним подихом земель і морів, що перемішує й несе на своїх лагідних долонях-вітрах їхні плоди, і хоч ці лагідні й легкі долоні, опадаючи, ніжно пестять майдани і вулиці, обличчя остуджують, розвіюють дим, угамовують пристрасті, атож, хоч нечутний цей подих, який по вінця наповнює образ ночі, який навіть вихлюпує за її вінця, викличе трепет надр незбагненних земних, що навряд чи коли й бачили світло дня, що залягають глибоко-глибоко у власній пітьмі, десь аж у серці й ще глибше, десь у душі аж і глибше, десь глибоко-глибоко в нашому «я», що й саме стало ніччю, хоч усе так і є й так і буде, — ніщо не поможе; ніщо не поможе, надто вже пізно, й ніщо вже не допоможе; знову стадам сняться напасті, знову ніяк не вгамується шаленство земне, знов не гасне вогонь, знов блискавиці ніщоти спопеляють кохання, і над печерою ночі нависла гроза безчасся.

Втеча, о втеча! Матері не докличешся. Ми осиротіли ще на самісінькому своєму стадному початку й марно кличемо у снах імена, всі вони — порожнє місце у помер-ках цілковитого злиття… А ти, мій юний нічний супутнику, що пристав до мене проводирем, — невже мені ще пощастило-таки тебе докликатись? Чия доля — твоя чи моя? — послала тебе, щоб я міг із тобою порозмовляти? Чи й ти відчуваєш загрозу собі збоку безчасся? Чи зачаїлось воно на споді й твоєї ночі, і через це ти прийшов до мене? Ох, обіприся ж на мене, юний мій брате-близнюче, обіприся на мене; я відведу свої очі від цієї загрози й переведу їх на тебе, бо маю надію — останню надію — зі своєї самотности ще повернутись до рідного краю, з тобою удвох повернутись під темне склепіння оте, що звелося в мені рідним дахом, мною уже забутим, ох, заверни ж бо зі мною до цієї домівки, яка чужиною чужою й забутою знов озивається в жилах моїх і яку я хотів би зробити й твоєю… Може, тоді і чужа чужина не буде мені вже чужою, може, і сам я чужим собі вже не буду; ох, пригорнися ж до мене, юний мій брате-близнюче, пригорнися до мене, і якщо ти смуткуєш за дитинством утраченим, якщо ти смуткуєш за ненькою втраченою, то у мені їх знайдеш, бо я візьму тебе під свою руку, під свій захисток. Замрімо ж іще раз у плинній печері ночі, замрімо іще лиш однісінький раз, прислухаймось разом до ночі, до її сонного плину, до її неминучого царства проміжного і її солодкої дійсности… Ти ще малий, любий мій брате, й не знаєш, з яких глибоченних глибин нашого «я» виринає нічна надія, така багатогранна й багатолика у своїй незмінності, така ніжно-тиха, зачаєна й сповнена туги у своєму пригніченні, що наслухати нам треба ще довго-довго, щоб почути й саму її, і тривогу її, яка нас зусібіч обступає, мов пасма гірського відлуння, мов мури відлуння, мур за муром, немов краєвид невідомий і все ж мовби поклик нашого власного серця — попри все, попри все такий владний, мовби знову ось зараз засяє сяєво давно проминулих часів, попри все такий впевнений і великонадійний, ніби в ньому — все пророцтво остаточного і незворотного… Ох, маленький мій брате, я зазнав цього всього, бо вже старий, старіший за свої роки, бо відчуваю в собі цю крихкотілість і тлінність, я зазнав цього, бо наближається мій кінець; ох, тільки жадаючи смерти, ми жадаємо жити, а в мені, скільки себе й пам’ятаю, жила-стугоніла жадоба смерти і безперервно, невпинно робила своє, тіло моє розрихлюючи й сили мої підточуючи; я постійно її відчував у собі — як страх перед життям і воднораз як страх перед смертю, відчував у ті ночі — скільки разів! — на порозі яких я стояв, на берег яких виходив, безліч ночей, що прошелестіли повз мене, і ясував їхній шелест про неї, і про розлуку, і про прощання, що приходять у сутінках, і було то вмирання, воно пропливало повз мене, і прибувало, й торкалось мене, й омивало, і обливало, затікаючи ззовні й усе ж у самому мені проростаючи. То було моє власне вмирання. Лише на смертному одрі людина пізнає єдність, пізнає кохання, пізнає перехідне царство, лише в сутінках і в прощанні ми пізнаємо сон, темна єдність якого не знає гріховности, пізнаємо, що нам, хто пустився в дорогу, вже ніколи не повернутись назад, пізнаємо саму суть гріховности, яку в собі криє повернення й тільки повернення; ох, малий мій нічний супутнику, коли-небудь усе це пізнаєш і ти, й ти коли-небудь сидітимеш на порозі — на березі свого перехідного царства, на березі прощання й сутінків, і твоє судно буде готове до втечі, до гордої втечі, яка зветься пробудженням і з якої нема вороття. Мрії, о мрії! Поки складаємо вірші, в дорогу ми не вирушаємо, поки вичікуємо у проміжному царстві свого нічного дня, ми щедро ділимось одне з одним надіями-мріями, єдністю туги, кохання надіями, і тому, маленький мій брате, задля надій цих, задля цієї туги не йди вже від мене; ім’я твого, що відкидає тінь, я знати не хочу, не хочу тебе я кликати — ні задля того, щоб у дорогу рушати, ні задля того, щоб повертатись, тільки зостанься зі мною, ти, кого я не кликав і кого не докличешся, зостанься, щоб і кохання зосталось у пророцтві своєму остаточному і незворотному; зостанься зі мною у сутінках, зостанься зі мною на березі річки, і ми помилуємось нею, боячись їй довіритись, далеко від її витоків, далеко від її гирла, недосяжні згортанню початку, одвічно недовідомому, недосяжні останньому, без тіні і хмарки роз’єднанню Аполлонових променів; о, зостанься зі мною, опікуючись і під опікою, я ж бо також волію навіки зостатися із тобою; і ще раз кохання… Чи ти мене чуєш? Чи ти чуєш мої благання? Чи вони іще в змозі почути тебе, себе наслухаючи, від долі втікаючи, мук позбуваючись?

Ніч нерухомо лежала, застигнувши в усіх своїх обрисах — У всіх близьких і в усіх далеких, скільки сягало око, замкнена в обширі цьому, замкнена в обширах далі і далі, розпростерта від безпосередньо видимого до безпосередньо невидимого, все далі і далі, за гори й моря, розпростерта в своєму одвічному плині аж до склепіння сну, склепіння, вже повік недосяжного; та плин цей, що витікав із серця, розбивався об межі того склепіння і знов повертався до серця, вбираючи в себе все нові і нові напливи туги, гасив навіть тугу за тугою, спиняв, щоб не гойдалася в сутінках, зоряну материнську колиску її першооснови, і, вся у сполохах темних блискавиць низу і світлих блискавиць верху, поділена на світло і морок, на чорноту і ясноту, два кольори мала хмара, подвійне було джерело, німотне й грозою насичене — без простору і без часу… О розкрита печера душі і світу, о незборима зваба землі!.. Так розверзлася ніч, і розлетілися сни буття; нечутно змивало і сутінки, і поезію, змивало все їхнє царство, падали стіни-відлунки сну, і рештки могутньої життєвої сили, осміяної німими голосами спогадів, обтяженої провиною і невиправданими надіями, опинились у хвилях потоку і, підхоплені ним, поринали у швидкоплинну ніщоту. Тепер уже надто пізно, лишалася тільки втеча; судно стояло готове, кітву піднято; було уже надто пізно.

А він все чекав — чекав, що ніч нагадає про себе іще раз, утішить його, прошепоче йому про щось остаточне і незворотне, що своїм джеркотінням ще раз пробудить у ньому тугу. Навряд чи усе це ще можна було назвати надією, це була радше надія на надію, і навряд чи від безчасся утеча — радше втеча від втечі. Часу не було вже, не було ані туги, ані надії — ні для того, щоб жити, ні для того, щоб помирати; не було уже ночі. Не було вже, по суті, й очікування — хіба нетерплячка, яка очікувала на нетерплячку. Він згорнув руки, й великий палець лівої руки торкнувся каменя на персні. Так він і сидів, відчуваючи коліном тепле плече хлопчини, який присунувся ближче, щоби зіпертись, але не зіперся, і йому так нестерпно схотілося розтиснути судомно зціплені пальці і непомітно, ніжно погладити чорну, як ніч, скуйовджену кучму дитячу, на яку він дивився згори, погладити і пропустити крізь пальці оцю нічну прорість, оце нічне людське тепло по-нічному м’якого, шелесткого волосся і віддатися тузі нічній за тугою; однак жодного поруху він не зробив і нарешті, хоч і важко було перервати оце заклякле очікування, проказав:

— Надто пізно.

Хлопчина поволі підвів обличчя — з таким розумінням, з таким нетерплячим запитанням у застиглому погляді, ніби щойно йому щось читали вголос і тепер він чекав на продовження; і тоді він, немовби у відповідь на те мовчазне запитання, неквапно схилив своє обличчя до хлопчикового, і ледве чутно проказав іще раз:

— Надто пізно.

Чи він усе ще очікував? Чи його розчарувало те, що ніч тепер незворушно застигла, що хлопчик тепер незворушно застиг і лише сидів, не зводячи з нього очей — сірих, дитинних, пильних і запитливих? І раптом воно прохопилося — нетерпіння, якого він так жадав:

— Так, пізно вже… йди на свято.

Зненацька він відчув себе старезним дідом; земна його суть нагадала про себе потребою подрімати, поринути в сон, нестерпучим бажанням забутися, не думати про оте «вже ніколи»; нагадала вона про себе і тим, що в нього відвисла щелепа, нестерпно почав душити кашель, і прагнення лишитись самому, без чужих очей, уже годі було стримати.

— Іди собі… йди на свято, — ще хрипкіше, ніж доти, промовив він, здіймаючи руку, але не торкаючись нею хлопчика (той нерішуче подався назад) і все ж таки ніби підштовхуючи його до дверей. — Іди… йди, — знов прохрипіло десь ізсередини крізь уже ледь чутне дихання, а коли потім він усе ж таки лишився сам, йому здалося, ніби в груди вдарила чорна блискавка, кашель вирвавсь на волю, в ньому змішалися кров і ніч, безвиразна якась мішанина, що стрясала і сковувала, розверзалася й лускалась, мішанина, від якої тьмарився розум, — задушна судома на краю прірви; опісля він сприйняв як диво те, що цього разу його до тієї прірви не кинуло, що й цього разу усе минулося, що він знов чує, як дзюркотить водограй у стіні, а свічки потріскують. Він спроквола доп’явся від крісла до ложа, впав на нього й лишивсь нерухомо лежати.

Перегодя, знову згорнувши на грудях руки, знову намацав камінь у персні, намацав крилату фігурку ґенія, вирізьблену в карнеоловій гемі, й завмер, прислухаючись, куди воно верне — до смерти чи до життя. Та згодом помалу йому стало краще; помалу, немов через силу, верталося дихання, спокій, мовчання.

Вогонь. Сходження вниз

Він лежав, прислухаючись. Час від часу, хоч тепер дедалі рідше і рідше, верталися напади кашлю, але кров’ю він уже не харкав; спершу він навіть думав усе ж таки покликати із сусідньої кімнати раба, щоб той привів лікаря; та кликати раба теж коштувало б надто великих зусиль, а присутність лікаря була б нестерпна. Хотілось побути самому, авжеж, нічого не хотілося так жагуче, як лишитись самому, лежати, прислухатися і вбирати, вбирати у себе всю повноту буття; цього хотілося найжагучіше. Він перекинувсь на бік і трохи підібгав ноги; голова на подушці, стегно вперлося у матрац, коліна одне на одному, ніби дві чужі одна одній істоти, а щиколотки, як і п’яти, були десь далеко-далеко. Скільки разів, ох, скільки разів він намагався уявити собі власну позу в ліжку! Атож, просто сором та й годі, що так і не пощастило позбутися цієї дитячої звички! Пригадалась виразно ота надзвичайно дивовижна для нього ніч, коли він, восьмирічний, уперше збагнув, що за дечим можна спостерігати просто навлежачки. То було взимку, в Кремоні; він лежав у своїй комірчині, а двері до тихого внутрішнього дворика — потріскані, причинялись погано — трохи похитувались на завісах, і чути було це аж моторошно; вітер надворі шурхав соломою, якою були устелені на зиму грядки, і звідкілясь — либонь, від брами, де під аркою погойдувався ліхтар — ритмічно, мов маятник, долітали слабенькі відблиски світла, знов і знов долітали, мов останнє відлуння нескінченного потоку, мов останнє відлуння нескінченного плину часу, мов останнє відлуння нескінченно далекого позирку, такого загубленого, такого обірваного у далині, такого напоєного далиною, що в ньому навіть відчувалась її загроза, тож дошукуватися, що є, а чого нема у власному «я», здавалося просто-таки зухвальством… І точнісінько так, як тоді, тільки вже усвідомлено і розважливіше завдяки тому, що це постійно, щоночі повторювалося й обернулось на звичку, — точнісінько так, як тоді, він намагавсь дошукатися, що є у власній плоті, а чого там нема, точнісінько так він і досі відчував у своєму тілі кожнісіньке місце, яким торкався ложа, і точнісінько так, як тоді, ввижалося йому, ніби пливе він на судні, й воно легенько занурюється у гребені хвиль, а поміж них розверзаються глибокі-глибокі безодні. Річ, звісно, була не в цьому, й зостатися на самоті йому хотілось тепер далебі не задля того, щоб знов поринути в оті дитячі спостереження, для яких цілком можна було при собі лишити отого малого нічного супутника; ні, йшлося про інше, куди важливіше, остаточніше і незворотніше, про щось таке, реальність чого, певно, дуже велика — така велика, що здатна перевершити навіть реальність поезії з її проміжним царством; ішлося про те, що було, мабуть, реальніше, аніж сутінки й ніч, і не лише реальніше, а через це і більшою мірою земне; йшлося про те, заради чого варто було вбирати у себе всю повноту буття, і дивувало лиш те, що все дитяче і другорядне не щастило притлумити в собі цілком, що картини дитинства, сотні й тисячі тих картин стояли перед очима, як завжди, за всіх часів, що в ланцюгах спогадів, у які ми закуті, перші ланки, мабуть, найважливіші, так ніби вони, саме вони — щонайреальніша із реальностей. Неймовірним, ба більше, сливе неможливим здавалося те, що та наша щонайреальніша із реальностей, якої лишень можна досягти, — всього-на-всього звичайнісінька картина-спогад! А проте в цих картинах — і благословення, й прокляття людському життю, лише в них воно здатне осягнути саме себе; незнищенні вони, ці картини, вони в нас від самісіньких стадних початків, давніші і владніші від нашого мислення, вони поза часом, в них минуле й майбутнє, злилися в них спогади й мрії, вони владніші, дужчі за нас. Він і сам, розпростертий на цьому ложі, — образ-картина самого себе, а образ-картина судна, яке на невидимих хвилях, пірнаючи в них, правувало до щонайреальнішої із реальностей, — то його власний образ, що випливав із пітьми, запливав у пітьму, потопав у пітьмі, він і сам — те неомірне судно, що воднораз — сама неомірність, він і сам був утечею, яка за мету оцю неомірність мала, він і сам був судном-утікачем, сам був метою, сам неомірний був, неозорий, немислимий; обшир безмежний — то обшир його власного тіла, на всю широчінь розпростертий підземний образ-картина ночі, тож він, утративши єдність людського життя, втративши єдність людської туги, вже давно не вважав себе владним над власним буттям, бо знав про усі ті окремі куточки і закутні, на які, очевидно, розпалось його неподільно розпростерте над нескінченністю «я», знав про всі оті полчища демонів, що владу над ним перебрали від нього самого на себе, поділивши його на численні свої сфери впливу; ох, то була пошматована, розтроюджена сфера змучених болем легень, і сфера лиховісної лихоманки, що з незнаних, недовідомих, розпечених до червоного жару глибин котилася хвилями аж на шкіру, і сфера бездонних нутрощів, а особливо — ще жахливіші сфери статі, і в обох кишма кишіли змії, і обидві — мов змії, переплетені поміж собою; то були сфери окремих органів тіла й кінцівок, ба навіть пальців, з їхнім власним непогамовним життям; й усі демонічні ці сфери — одні йому ближчі, інші — далекі, одні до нього прихильніші, інші — ворожі одна до одної і до нього самого (найближчі йому й найслухняніші були органи чуттів, зір та слух і їхні сфери) — всі ці сфери тілесного й надтілесного, сувора реальність міцного, як камінь, свого кістяка, — всі ці сфери з їхньою чужістю і крихкотілістю, з потаємністю їхньою і ворожістю, з незбагненною їхньою нескінченністю він усвідомлював, чуттєво і надчуттєво, бо всі вони, а з ними і сам він, немов за загальною згодою, пливли у широкому тому потоці, що сягає за межі всього людського й усього океанського, у тому на припливи й відпливи багатому потоці, який котить хвилі, котить вали вперед і назад, чий прибій, вертаючись до рідних країв, ненастанно б’є в берег серця, спонукаючи його невтомно пульсувати; єдність реальности образу й образу реальности, така бездонно глибока, що в глибинах її навіть геть неоднорідне збирається водно, ще не поєднане, але вже об’єднане задля прийдешнього відродження; о, прибій пізнання, що одвічно накочується на берег дедалі навальнішим потоком, несучи зародки втіхи й надії; о весняний потік, що породжує ніч, породжує втіху й надію, породжує простір; і він, знаючи про глибокий цей образ власного «я», знав і про те, що демонічну стихію здолає несхитна реальність, чий образ не відтворити, не описати, хоч він і охоплює вже всю єдність світів. Бо з образів аж випирає реальність, бо реальність завжди символізує лише реальність… Образи й тисячі образів, реальність і тисячі реальностей, і жодна із них, поки вона окрема, не реальна по-справжньому, але кожна окрема символізує щонайреальнішу із непізнаванностей, яка і становить їхню сукупність. І хоч він уже стільки років чимдалі допитливіше, чимдалі доскіпливіше спостерігав за розпадом і занепадом, що їх відчував у власному тілі, хоч задля цієї допитливости, дивної й подиву гідної, терпів залюбки всі болі і біди недуги, авжеж, і хоч постійно (адже у всьому, що чинить людина, вона вбачає — більш або менш виразно — певний символ) носив у собі бажання, усвідомлене рідко, зате нетерпляче завжди, — носив у собі бажання дочекатись хвилини, коли цілісність власного тіла, яка все дужче і дужче здавалась йому нереальною, таки розпадеться, і що скоріше, то краще, щоб сталося щось надзвичайне, щоб розпад обернувся порятунком, новою цілісністю, остаточним сенсом, і хоч усе це ні на мить не полишало, переслідувало його від ранньої юности, принаймні від ночі тієї в Кремоні, а може, ще й від дитинства в Андах, постаючи то спершу грайливою дитячою полохливістю, то потім гнітючим страхом, що аж памороки відбивав, страхом, який тепер уже стерся із пам’яті так само, як і полохливість, але в ньому весь час нагадувало про себе й запитання про значення таких явищ, і це запитання щоночі виявлялося в усіх намаганнях його услухатись, вдуматись, відчути, й достоту так само, як він лежав у своєму ліжку колись — хлопчиком в Андах, підлітком у Кремоні, — лежав, стиснувши коліна, думками полинувши у мрії-сни, думками і тілом полинувши на судно свого буття, розпростершись понад земними широтами-далями, сам обернувшись на гору, обернувшись на ниву, на судно, на океан, наслухаючи ніч і те, що всередині у ній і зовні, ще відтоді, либонь, здогадуючись, що вже саме неслухання це і становить суть пізнання, задля якого він і мав прожити все життя своє, — достоту так само лежав він і тут, і те саме з ним діялося знов, тут і тепер, діялось цього дня; з ним діялось те, що діялося віддавна, проступаючи все виразніше і виразніше, діялось знов і знов, він чинив те, що чинив ціле життя, але тепер уже знаючи відповідь: він наслухав смерть.

Та й чи могло бути інакше?! Людина звелася на повен зріст, звелася лише вона, та, як лягає, випростується, щоб спати, кохати або помирати, — і навіть таким потрійним призначенням цієї пози вона відрізняється від решти земних істот. Душа людська, звівшись, зростати покликана, від коріння свого в буття темному гумусі сягає вона до зорянистої тверді, сонячним сяйвом напоєної, підносячи вгору похмуру свою, посейдонсько-вулканську основу, опускаючи вниз всю прозорість своєї мети аполлонської, і що дужче душа у своєму зростанні наливається світлоносною формою, що чіткішої форми вона прибирає, розгалужуючись і розгортаючись, мовби дерево, то більшою мірою здатна вона у своїй густотінній кроні поєднати темне зі світлим; та коли вже душа випростується, щоб спати, кохати або помирати, коли сама вже стає краєвидом розложистим, тоді їй вже ніколи сплавляти водно протилежності, бо у сні, у кохання, у смерті в неї змикаються очі, й тоді вона вже і не добра, і не погана, а самé лишень наслухання безмежне: розпростерта безмежно душа, безмежним кільцем часу охоплена, у своїм супокої безмежна, позбувшись потреби зростати, зростання не знаючи, як краєвид, що ним стала, разом із ним вона, як незмінна й незмінена сфера сатурнська, крізь усі часи простирається, від золотого віку до бронзового, ба навіть і далі, до нового повернення золотого, і завдяки своєму проникненню у краєвид, завдяки своїй закутості в земну стихію, в земні обшири, в неосяжності котрих розлучаються сфери небесного світла й земної пітьми, вона стає тою гранню, що розділяє ці сфери і воднораз поєднує, гранню поміж теренами верхніми й нижніми, незмінно належачи, мовби той Янус, одночасно обом — і тому, де зорі витають, і тому, де камінь важенний панує, етеру й геєні огненній належачи, у протилежні боки обернена, мовби той Янус, — безмежність, розпростерта без меж, мовби той Янус, сутінково спочила душа, що, наслухаючи й пізнаючи, віддає належне обом — непоєднаним верху і низу; навпаки ж, належного не віддає вона тому, не наслухає й пізнати не намагається того, що навколо чиниться, бо сприймає це не як зростання, не як зів’янення чи засихання, не як блаженство, не як тяготи, а скоріш як одвічне повернення, як одвічне повернення всередині буття свого власного, повернення всеосяжного Золотого віку, де без меж простилаються краєвиди душі і землі, вдих і видих яких не відрізнити один від одного, не відрізнити проростання і дозрівання, врожаї й недороди, загин і відродження, весну і зиму безмежности їхньої, вплетені у вічне повернення, охоплені кільцем вічно незмінного, а тому спокійно випростані, щоб спати, кохати або помирати… О, наслухання душі й краєвиду, бронзове і золоте воднораз, смерть злотовічно себе наслухає, не знаючи смерти.

Він наслухав свою смерть; так воно й мало бути. Усвідомлював це без страху, хіба що з тією неймовірною ясністю, яка зазвичай наростає, коли підступає лихоманка. І тепер ось, лежачи в темряві, наслухаючи темряву, він збагнув усе власне життя, збагнув, якою великою мірою було воно повсякчасним наслуханням того, як проростала смерть, як проростало її усвідомлення, проростав той зародок смерти, який в кожне життя вкладено вже на його початку і визначає його, — проростання подвійне, потрійне, де одне випливає з одного і з ним проростає, і кожне — попереднього образ і саме тому — його втілення… Хіба ж не була то омріяна сила всіх образів, а тих, котрі здатні життя визначати, — і поготів? І чи не стосувалося це й образу тієї печери — всесвітньої ночі вмістища, яке дивовижно, сіючи страх перед безчассям, важкозоряно вічність вістуючи, смертельним склепінням звелось над усім буттям? Бо те, що колись давно, у його дитинстві, було по-дитячому дитячим уявленням про смерть, уявленням про могилу, в яку опускають уже мертве тіло, розгорнулося згодом у величний образ печери-вмістища, і тому зведення склепу в неаполітанській бухті, там, поблизу позиліпського ґроту, було чимось більшим, аніж просто повторення і наочне утілення давніх дитячих уявлень; ні, споруда та стала символічним утіленням всеосяжного смерти склепіння — можливо, усе ще дитинно-наївним через оті по-земному невеликі розміри склепу, але все ж таки був то символ могутнього, всеосяжного простору смерти, де він, хто від давніх-давен мету свою знав, одначе шукав її, шукав свого шляху під смерти склепінням, де він ціле життя спав-мріяв з розплющеними очима. Заради всеосяжної влади, яку обіцяла мета ця, він так довго, далебі, надто довго шукав свого місця й призначення, заради цієї мети, про яку завжди знав, але яку ніколи не усвідомлював, він, нічим невдоволений, хоч би за що в житті брався, кидав усе, нічого до кінця не довівши, не годен лишатись ні лікарем, ані астрономом, ані вченим філософом і навчителем, а вже вгамуватися — то й поготів. Вимогливий, недосяжний образ пізнання, суворий образ пізнання смерти невідступно стояв перед очима, і його не вдовольняло ремесло жодне, бо нема ремесла, яке не слугувало б лише і тільки пізнанню життя — за винятком того одного-єдиного, до якого він зрештою і прибивсь і яке має назву поезія; о, це найдивовижніше із усіх людських захоплень, єдине, що слугує пізнанню смерти. Лише той, хто живе у проміжному царстві прощання — о, тепер воно вже зосталось позаду, й вороття до нього немає, — лише той, хто застиг на березі річки, далеко від верхів’я її, далеко від гирла її, в сутінках, — лише той передчуває смерть, лише той відчуває над собою владу смерти й, слугуючи смерті, скидається на жерця, що, з огляду на свій сан, на свій сан жерця, підноситься над будь-яким ремеслом, виступаючи посередником поміж землею і небом, відданий смерті служінню і цим також приречений на вислання до проміжного царства прощання; так, місія співця йому завше здавалася жрецькою — можливо, тому, що в будь-якому мистецькому творі немовби живе дивовижна палка пристрасть, освячена смертю, і хоч досі зізнатися в цьому собі він важивсь не часто (а іноді, може, і відмовлявся — достоту як ото в перших своїх поемах не важився підступити до смерти, намагаючись тільки силою любовно-залюбленої щирої до буття любови захиститися від невиразної, але вже реальної загрози), все ж довелося помалу припиняти свій спротив, бо не до снаги було здолати творчу могутність смерти, яка ступінь за ступенем воювала собі права громадянства, щоб в «Енеїді», на богів рівняючись, домогтися нарешті цілковитого повновладдя; сповнене брязкоту зброї й потоків крови, застережливе й невідворотне владарювання долі, всепереможне владарювання смерти, а позаяк воно всепереможне, то, отже, перемагає і знищує навіть само себе. Адже будь-яка одночасність занурена в смерть, вона, всепоглинна, береже в собі вічно всю одночасність життя і поезії, смерть сповнена дня і ночі, одне в одне вони проникають і утворюють двобарвну хмару сутінків; о, смерть сповнена всього розмаїття, що вийшло із єдности, щоб знов у ній злитися в єдності; смерть сповнена стадної мудрости першопочатку й пізнання відокремлености кінця, вона зосереджує їх в одній-єдиній миті буття, в тій миті, яка обернулась уже на мить небуття, бо ховається смерть у невпинній мінливості плину буття, і в плині своєму час, який, упадаючи в смерть, у ній розчиняючись і повертаючись до свого першоджерела, переходить незмінно у пам’ять єдину, в пам’ять світів, сотень і тисяч світів, у пам’ять Бога. Лише той, хто бере смерть на себе, спроможний замкнути коло своє на землі, лише в того, хто ока смерти шукає, не потьмариться око власне, коли доведеться поглянути в око Ніщоти; лише тому, хто вслухається в смерть, не треба втікати, тому вільно зостатися, бо тоді його пам’ять поринає у глибінь одночасности, а хто поринає у пам’ять, тому бринять звуки арфи саме тієї миті, коли стихія земна має відкритися навстріч нескінченному і невідомому, відкрита уже воскресінню й відродженню нескінченної пам’яті… Краєвиди дитинства, краєвиди життя і краєвиди смерти, вони — одне ціле у незмінній своїй одночасності, вони провіщають краєвиди богів, краєвиди першопочатку і першокінця, незмінно поєднаних дощедишною семибарвною аркою, над ними напнутою. О терени прабатьків! Багато чого відбувається тільки заради пам’яті і зрештою виявляється все ж таки дослуханням до смерти, й багато чого із того, що призначено смерті, — то всього-на-всього спогад пам’яті, боязко-тужний спогад, над яким ти тремтиш, щоб назавжди його не втратити. Саме так, не інакше було і з тим склепом, вітрами морськими овіяним, листям зеленим весняним затіненим, — склепом побіля позиліпського ґроту, з тією мало не на іграшку схожою оселею смерти, повною спогадів, дитячих спогадів, які він, сам цього не усвідомлюючи, переніс до того погідного саду, тож усе, що на батьківськім обійсті в Андах бачили очі його дитячі, тепер опинилося тут, тільки трохи в іншому, меншому вигляді; так, наприклад, під’їзна дорога до брами, яка стала тепер головною алеєю саду, так само двічі, як і колись, повертала, і ліворуч від неї росли ті самі лаврові кущі, а праворуч виднівся пагорб, де він грався ще хлопчиком, хоч тут цей пагорб увінчував не старий оливковий гай, як там, а всього-на-всього кілька кипарисів, а ось за будівлею (повитою там і тут пташиним щебетом, там і тут — велич і спокій) здіймалися в’язи — і тоді, і тепер пристановище самотности й миру; і, як тоді, коли він ще хлопчиком був, він міг би провести рукою по верхівках кущів живоплоту, так виразно зі споминів випливало минуле і так виразно й на всі часи незмінним поставало в уяві майбутнє, поставало зі смертю в кінці і з помиранням, метою усіх його мрій-наслухань від ранніх дитячих років, метою і джерелом його спогадів, ясних, незабутніх, спраглих пізнання, хоч образ склепу займав лише невеличкий, зовсім невеличкий куточок пам’яті в потоці минулого — такий собі крихітний, просто-таки на дотик відчутний острів, що майже випадково виринув зі своєю крихітною відчутністю, сливе на грані зникнення й далебі гідний забуття перед обширом цього шумливого потоку, що вливався в його ненастанне наслухання; ненастанно приносив потік йому незабутнє, роздольне, як хвилі, роздольне, як пам’ять, ненастанно, м’яко й велично, хвиля по хвилі, котилось на нього колись побачене, зринаючи у звуках арфи, у невимовно непроминущім, вічнім співзвуччі.. О милі серцю темниці юности, за мурами сховані й ладні щомить відчинити брами!.. І ввижалось, немовби струмочки усі й озера минулого вливались до цього потоку спогадів, дзюркочучи поміж духмяних лугів, поміж берегів, обрамлених трепетом очеретів зелених, безмежно чарівні картини-образи, неначе й самі — букети, дитячою ручкою нарвані, букети левконій і лілій, нарцисів, калюжниць і маків, картина дитинства на тлі стількома ногами сходжених і стількома поетами оспіваних краєвидів, картини батьківських теренів, що їх доводилось шукати повсюди, хоч би куди його закидала доля, картина-образ його власного, єдиного, повік непозбутнього життєвого краєвиду, о несказанний образ, про нього важко що-небудь сказати попри всі його такі яскраві й виразні лінії, попри всю його сонячність і прозористість, попри немеркно-ясну багатобарвність, що завше стоїть у нього перед очима, — образ такий несказанний, що, хоч би скільки разів він його описував, образ відлунював лише у тому, що не можна сказати словами, щораз лише там, де мова уже безсила, де вона вибивається за земні свої, смертні межі й, до невимовного прагнучи, виходить зі словесної оболонки, в царстві поезії вже тільки себе оспівуючи, на мить розтинаючи безодню поміж словами, від якої спирає і забиває дух, щоб, німотно завмерши перед її німотним бездонням, передчуваючи смерть у життєвім напруженні, показати цілісність світу і плин одночасности, в якій спочиває вічність. О мета всієї поезії, розплющене око мови, коли вона розчиняється в кожній фразі й у кожному описі, о миттєвості мови, коли в одночасність сама вона поринає, й уже не збагнеш, щó витікає з чого — спогади з мови чи мова зі спогадів! О, саме в такі хвилини і розквітав краєвид дитинства, відокремлюючись від себе самого, переростаючи й самого себе, й будь-який спогад, і будь-який початок і будь-який кінець, обертаючись на простенький, сільський пасторальний лад якогось там золотого віку, обертаючись на краєвид латинських джерел, обертаючись на реальність величного поступу послужливо-владних богів; звісно, то був іще не першопочаток, ще не першолад і не першореальність, але то був уже, мабуть, їхній символ, то був ще запевне не голос, що пролунає із чогось іще невідомого, з чогось невимовного і незбагненного, з чогось незмінно-надбожественного, але то був уже, мабуть, його символ, то було вже, либонь, ледве відчутне, мовби луна, передчування буття його і майже його підтвердження — символ, який сам є реальністю, реальністю, що стає символом перед лицем смерти. То були миті безсмертя, в якого прорізався голос, миті самого життя, що відділились живими від сутінків, і воднораз миті, в які найвиразніше проступає справжнє обличчя смерти, — дуже рідкісні миті милости, дуже рідкісні миті цілковитої свободи, невідомі більшості люду, миті, до яких багато хто прагне і яких дуже мало хто досягає… Та кому із цих небагатьох даровано таку мить затримати, кому доля судила схопити скороминущу скороминущість образу смерти, кому в безнастанних шуканнях і наслуханнях таки пощастить уявити собі образ смерти, той, позаяк образ цей істинний, знайде і свій власний образ, тому відкриється й образ власної смерти, й так він набуде і власного образу, і йому не страшне вже повернення в гумус безликости. Над буттям семибарвна й божественно лагідна перевисає до нього з дитинства веселка, щодня в новій подобі, щодня заново створена, спільне творіння людини і Бога, творіння слова, що зміцніло в пізнанні смерти. Чи не задля цієї надії він мусив терпіти нестерпні страждання свого зацькованого життя, що не знало ні щастя, ні спокою? Він озирався назад, на своє життя, сповнене зречень і покірности долі, яким не було кінця-краю й досі, озиравсь на життя, що не чинило спротиву смерті, зате вперто чинило спротив єдності і коханню, озирався назад на життя-прощання, що проминуло у присмерковому світлі потоків, у присмерковому світлі поезії, і цього дня він, як досі ніколи, усвідомлював, що все це на себе звалив заради тієї ж таки надії; можливо, він заслужив хули і насмішок, за те заслужив, що досі надії його так і не справдились, хоча задля них він доклав у житті так багато зусиль, що завдання його, яке він так прагнув виконати, йому обернулося надто складним, не до снаги, а може, поезія і її засоби для цього були взагалі непридатні; одначе тепер він збагнув і щось інше: тепер усе це не мало значення, ба більше, правомірність чи неправомірність завдання не має нічого спільного з його земним виконанням, і цілком байдуже — забракне чи не забракне у нього снаги, чи прийде у світ хто-небудь інший, дужчий від нього, чи в світі є, чи колись буде ще одна сфера, краща, аніж поезія, щоб завдання те виконати; усе це було неважливо, бо вибір робив не він. Певна річ, день при дні, безліч разів на день він ухвалював рішення й діяв за вільним вибором або гадав, що ухвалює рішення власною волею; одначе не вільний вибір, не власна воля визначали головну лінію його життя, її визначала повинність — повинність, що слугувала щастю й нещастю буття, була то повинність, прописана долею і все ж таки вільна від будь-яких приписів, повинність, яка прописала йому шукати власного образу в образі смерти, щоб на цьому шляху здобути свободу душі, бо свобода — то повинність душі, чиє щастя й нещастя залежить завжди від випадку, і він, скоряючись долі, покірно узявсь за її завдання.

Він трохи підвівся на подушках, щоб не так боліло у грудях, підвівся вельми обережно, щоб у розпростертих краєвидах власного «я», які, здавалось, обіцяли йому відкритися, не настав безлад, а тим більше, щоб вони не переплутались, як це буває, коли випростуєшся; потому помацав рукою поряд, шукаючи скриньку із манускриптом, і майже з ніжністю провів пальцями по шкарубкій шкіряній покришці; гарячою хвилею збудження віддалося у ньому відчуття трудів, настійливе відчуття відкривача, глибоке відчуття мандрівця на шляхах творення, і якби водночас у ньому не ворухнувсь і перед мандрами острах глибокий, огидливий острах людини, котра збилась зі шляху й блукає в нічних чагарях, цей на диво глибокий острах, що супроводжує будь-яку творчість, то гаряча щаслива хвиля у грудях затлумила б навіть готовність до смерти отих застережних болів, може, навіть зняла б ядуху, може, тоді він забув би про лихоманку й озноб, і вже ніщо не заважало б йому притьма сісти за працю, йому, ладному все почати спочатку, пам’ятаючи про те завдання, яке він повинен сповняти до останнього подиху і яке доконечне сповнить лише із останнім подихом. Ні, ніщо не могло б його стримати від роботи, ніщо права такого не мало — стримувати його від роботи, але все його стримувало, та ще й так, що він ось уже кілька місяців не міг завершити «Енеїду», й лишалося тільки одне: втеча і тільки втеча. І винна у цьому була не хвороба, не болі, до яких він давно уже звик і яким давно вже навчився давати раду, а радше якась невідступна, непоясненна тривога, оце боязке відчуття, ніби ти заблукав, ніби ти у безвиході, оце постійне, оце виразне, сливе непомильне передчуття загрози, постійне передчуття страшної біди, суть якої хтозна в чому й ховалася, яка хтозна-звідки й походила, яка хтозна-де і чигала — всередині чи зовні. Обережно, вкрай обережно дихаючи, він лежав нерухомо і вслухався у темряву. Свічки на канделябрі одна по одній догоріли й погасли, і стійко блимав лише невеличкий пломінець у лампаді біля ложа, яка від легенького подмуху повітря з тихеньким дзвоном іноді легенько похитувалась туди-сюди на срібному ланцюжку, відкидаючи на стіну м’які, мов крильця метелика, й плутані, мов павутина, колихкі тіні; і поки надворі помалу стихало те несамовите вуличне ревище й розсіювався пістрявий, глухий гамір, розпадаючись на сміх і регіт, нявкання й квакання, поки шум і гам свята розкладавсь на окремі звуки, обертаючись на тепер уже калейдоскопічну поліфонію дзвінких і глухих голосів, із майдану, як стало чути, рівним кроком рушили, своїм тупанням нагадуючи бумкання генерал-баса, військові загони, — ознака того, що охорона частинами вже поверталася до казарм; потім настала тиша; щоправда, невдовзі ця тиша (від неї якось дивно дзвеніло у вухах, адже й сама вона, власне, була тим дзвенінням) почала оживати, бо раптом здаля, зусібіч (а втім, звідки саме — із піль за містом, із піль аж у Андах?) долинуло стрекотання цикад, міріад і міріад створінь, міріадоголосий хор, нескінченний у тиші, що накрила собою всю нескінченність. Тихо, поволі вже зблякли й червонуваті відблиски залитих вогнями святкових вулиць, стеля в покої зробилася чорною, і на ній лише над лампадою звільна ковзала туди-сюди, наче маятник, світла пляма; а за вікном у чорній безодні застигли зорі. Що це було — неспокій, причину якого він намагався збагнути? І чому його все це так непокоїло, адже оті відчайдушно-несамовиті крики нарешті стихли, й хіба це не свідчило радше про те, що натовп нарешті-таки вгамувався? Ні, адже лихо зосталось, і тепер він його усвідомив, не міг не усвідомити: то було лихо ув’язненої людської душі, для якої будь-яке визволення — щоразу лиш нове ув’язнення.

Він не відводив очей од вікна, де в неосяжному власному просторі кружляла ніч, склепіння якої, всіяне зорями-іскрами, обертав на своїх велетенських плечах Атлант, — неосяжне нічне бездоння, яке нічого із себе не випускає; розпростершись у лихоманці під ковдрою, знемагаючи то від жару, а то раптом від холоду, він прислухався до шурхотів ночі, і йому, з його вкрай загостреним сприйняттям, увижалося, ніби всі оці óбрази, запахи, шурхоти зливаються з образами, запахами, шурхотами минулого, того минулого, яке він прожив і пережив, вони поставали в подвійних спогадах — про те, що було і що буде, спогадах, просякнутих такою непоясненною і невідворотною зловорожістю, спогадах таких незбагненних і невловимих, таких загадкових попри свою оголеність, що він, розпалений ними і воднораз скований, знов провалився у хаос, у гущу всіх розокремлених тих голосів… Безликість, від якої йому пощастило, як він гадав, утекти, знов полонила його, і постала вона не туманною невиразністю стадного першопочатку, а досить безпосередньо, майже відчутно на дотик, хаосом розокремлення й розпаду, що його, хоч ти як прислухайся, хоч ти як намагайся, вже ніколи не стримати, не обернути на єдність; о, цей демонічний хаос усіх голосів розокремлених, усіх пізнань розокремлених, усіх речей розокремлених, байдуже, якому часу вони належать — нинішньому, минулому чи майбутньому; тепер цей хаос напосідав на нього, він був безсилий перед цим хаосом, атож, саме так і чинилось, відколи той клекітний і невиразний вуличний гомін почав зливатися в гущу розокремлених тих голосів. Атож, так і чинилось. О, кожного з нас оточують густі чагарі голосів, кожне з нас все життя блукає у них, блукає й блукає, і все ж таки в цьому глухому, багатоголосому лісі ми прикуті до місця, до одного-єдиного місця, попавши в тенета нічної гущавини, тенета лісового коріння, що проростає потойбіч усіх часів і просторів; о, кожному з нас загрожують непогамовні голоси і їхні щупальці, загрожують голоси-гілки й голоси-сучки, що переплітаються поміж собою і обплітають нас, що виростають одні з одних, угору вистрілюють і знов обвиваються одні навколо одних, демонічні в своїй самовільності, демонічні в своїй відокремленості, голоси миттєвостей, голоси років, голоси віків, що сплітаються в сув’язь світів, сплітаються в сув’язь часів, незбагненні і непроникні в своїй громохкій німоті, вологі від болючого стогону й тверді від осяйного шаленства цілого світу; о, ніхто не уникне такого одвічного рокоту, нікому його не оминути, бо кожнісіньке з нас, знає воно чи не знає, — й самé не що інше, як один із тих голосів, і самé часточка їхнього хору, часточка тої загрози, неподільно-злютованої і непроникної, яка в них чаїться… На що вже тут сподіватися! Нема порятунку нікому, хто заблукає у нетрищах, довкола ні стежки, ні просвіту, а якщо тільки спробуєш, якщо тільки зважишся своїми надіями сягнути за межі, туди, в неосяжну безмежність, де ще можна відчути і єдність, і лад, і всепізнаність усіх голосів, де можна відчути їхній великий, пророчий акорд, що збирає і гасить у собі голоси, акорд світової єдности, світового ладу, світової всепізнаности, який долинає відлунням з найдальших просторів, останній відгомін розв’язання світового завдання, то надія така, зухвала для смертного й відразлива для богів, ущент розбилася б об мур глухоти, сконала б у нетрищах голосів, у нетрищах пізнання, у нетрищах часів, сконала б у вмирущих зітханнях; бо недосяжне джерело голосів, що витікає з початку часів, воно сховане глибоко-глибоко під корінням усім, сховане під усіма голосами, сховане під усією німотою, недоступне для вод, що живлять коріння лісів, у ньому зберігається зоряний план єдности ладу і мови, невидимий оку символ усіх символів, адже безмірне й більш, ніж безмірне, розмаїття напрямків у надбезмірному просторі, безмірне число відокремлень, безмірне число роздоріж і доріг, і навіть безмежні простори мови і спогадів, навіть багатство їхніх напрямів і безкінечність їхньої власної відхлані — лише вельми бліде й невиразне, з бідних земних картин-образів зіткане віддзеркалення того, що не збагне жоден розум, що у своєму подиху зберігає весь сферичний простір і воднораз зберігається в кожній щонайменшій сферичній цяточці, вдихаючи й видихаючи само себе й само себе випромінюючи і поглинаючи, відблиск радощів від пізнання, такого символічного, що його майже неможливо пригадати, про нього майже неможливо повідати, його майже неможливо описати, — радощів, що промінням своїм випереджають будь-який час і будь-яку часточку миті обертають на безчасся: перехрестя усіх доріг, недосяжне на жодній із них, несхитно-вічна, вічно несхитна далека мета! Уже перший, найперший крок у будь-який бік цього переплетіння доріг міг би привести до тієї мети і, хоч би ти як поспішав, знадобилося б ціле життя й навіть більше, ніж ціле життя, потрібне було б життя нескінченне, щоб затримати бодай одну-однісіньку, нікчемну мить спогадів, знадобилося б життя нескінченне, щоб хоч на мить, на одну-однісіньку мить зазирнути у мовне бездоння! Наслухаючи ці мовні глибини, він сподівався дістати змогу дослухатися до смерти, сподівався вловити якесь знання, хай не знання, а натяк на нього, навіть туманний проблиск знання про те пізнання, яке вже по той бік пізнання земного, але й саме сподівання його було вже зухвальством через оте невловиме, що з бездоння лункими узгір’ями пробивалось нагору, — відблиск, що, по суті, не був уже й відблиском, по суті, не був уже й спогадом про відблиск, по суті, вже не був і відлунням спогаду, а був легким, як повів, повівом, таким невидимим, що передати його невидимість не до снаги було б навіть музиці, не кажучи вже про те, щоб виразити в цій невидимості передчуття незбагненної нескінченности; ні, пута цих нетрищ ніщо земне не розірве, жоден засіб земний не розв’яже це вічне завдання — розгадати загадку ладу і провістити її, прокладаючи шлях до пізнання по той бік пізнання; ні, все це — привілей неземної влади і неземних засобів, тієї виражальної сили, що перевершує будь-яку земну виражальну спромогу, привілей тої мови, що знялася б над юрмищем голосів, над усіма земними мовами, — тої мови, що була б чимось більшим, ніж музика, мови, що з трепетом серця, зі швидкістю удару серця дає оку змогу осягати пізнавальну єдність буття; для такого звершення потрібна далебі нова, ще не бувала, неземна мова, й підступитися до мови такої у нікудишніх віршиках було просто зухвальством — безплідними намаганнями і блюзнірським зухвальством! О, йому судилося побачити вічне завдання, завдання спасіння душі, йому судилося взяти в руки лопату, і він не помітив навіть, що змарнував на це ціле життя — життя змарнував, згаяв роки, втратив час і не тому, що був нездарою і невдахою, нездатним викопати бодай один корінець, а тому, що вже на саме рішення встромити у землю лопату пішло б усе нескінченне життя, ба більше, тому що смерть переганяє будь-яку душу, а саму смерть не наздожене ніщо, навіть за допомогою мови підслуханої і заздалегідь підслуханих спогадів; усемогутня смерть, усемогутні нетрища, з яких не вибратись і які жорстоко ув’язнюють заблуканого, безпорадний заблуканий, сам — лиш один безпорадний голос у чагарях розокремлености! На що ж тут іще плекати надію?! Чи не з діянь людських, хоч би де й хоч би як вони відбувалися, випливає доконче страх, властивий живим створінням, несамовитий страх, той, із якого темниць присмеркових вже не вирватись і не втекти, бо він — страх створіння, заблукалого в нетрищах? Глибше, ніж будь-коли, він усвідомив цей страх, краще, ніж будь-коли, він перейнявся повік непогамовним бажанням душі заблукалої взяти гору над часом, уникнувши смерти; краще, ніж будь-коли, він розумів невгасимі надії живих створінь, розумів, чого прагнуть і оті голоси — голоси без ліку! — там, унизу, чого домагаються своїм відчайдушно-нестямним риком, розумів, чому той простолюд так уперто, так невиправно-затято тримається своїх ницих пристрастей, розпалюючи їх своїм криком, вивергаючи їх своїм риком, виражаючи ним сподівання й переконання, що в тих нетрищах є надзвичайний, прекрасний, могутній голос, голос правителя, і їм досить до нього лише приєднатися, щоб у його відблисках, у відблисках слави й тріумфу, дурману, ночі, богоподібности Цезаря, в пориві, до останнього подиху сповненім дикої, волячої сили і рику, знайти все ж таки вихід земний з лабіринту буття свого, і він, усвідомивши це, він бачив, він розумів, він усвідомлював краще, ніж будь-коли, що власні його поривання відрізнялись від грубої, але щирої жадоби насилля цього очманілого стада, можливо, лиш формою і зневагою, тільки не сенсом і змістом, що він лиш приховував звичайнісінький, властивий живому створінню страх, який так само міцно сковував і його, що свій страх він лише маскував облудною тугою за всепізнавальною єдністю ладу, маскував суєтним, а тому двічі облудним вслуханням і наслуханням, що він просто відсунув аж на самісінький край земного надію на провідний, небувалий голос правителя — цю щонайземнішу із земних простолюдну надію, яка жила й у ньому самому, що він просто себе ошукував, гадаючи, ніби цей голос колись пролунає для нього ізвідти, від краю земного, і на неземний обернеться, цей привид його зневаги, полонянки усього земного і здобичі земної марноти; о, він розумів краще, ніж будь-коли, всю марність тваринних спроб вирватися на волю, розумів усю зацькованість і страх цих мас, що заблукали у часі й не уникли часу, розумів їхні потуги втекти, розумів, що йому судилася та сама доля, така сама невідворотна, така сама неминуча, судилося таке саме падіння в застиглу ніщоту, яка смерти не усуває, бо й сама вона — смерть. Ох, життя його було плутане й марне, бо шлях, яким він ішов, уже від початку вів у безвихідь, а сам він завжди був обтяжений усвідомленням того, що йде не в той бік, що на своєму шляху ще від початку заплутавсь, що блукав він навпомацки, кружляв у похмурих тих нетрищах, жив життям, повним зречень облудних і облудних прощань, під гнітом страху перед неминучим розчаруванням, яке, з тієї ж причини, що і надію, відклав аж на самісінький край життя, аж на самісінький край земного. І що ж, чи досяг він тепер цього краю, тепер, коли не зосталось нічого, окрім розчарування? Коли не зосталось нічого, окрім холодного жаху, що сковував і не давав дихати, — жаху смерти, хоч він його, може, й не визнавав, зате визнавав він жах інший, іще, може, й глибший — жах розчарування? Не зосталося нічого, крім заціпеніння, що облягало душу, мов загадкова, зорями послана кара за прогріх, крім цього веління безповоротности, яку визначає щось вище, ніж сама доля, прогріх, якого він не вчиняв і який, іще доти, як міг би вчинити його, уже був зухвальством, одвічно не вчинений прогріх, що одвічно чатував за плечима у нього, одвічно протистояв одвічному завданню пізнання, навічно на нього покладений, щоб він не бачив ані завдання того, ані шляху до його розв’язання, невидима кара в невидимім заціпенінні, прогріх і кара, щоб він не пробудився, щоб заціпенів час, заціпеніла мова, заціпеніла пам’ять, це наслухання сутінків, що заціпеніло в ніщоті, у порожнечі смерти; і ось його тіло самотою лежало тепер у такому заціпенінні, захиріле, старе і зморене, у страшному потьмаренні розпростерте над обширами його власного «я», які ставали чимдалі прозоріші і прозоріші, чимдалі танули й танули, порожніли все дужче, бо покидали їх навіть демони, ті обшири ставали все пустельніші і пустельніші й застигали, мов повибивані, наглухо затулені вікна… Не зосталось нічого, не зосталось нічого такого, про що можна було б згадати, бо все, що колись здавалось йому здобутком життя, непідвладним часу, гідним того, щоб про нього згадати, постаріло ще швидше, ніж він, постаріло до нього, забулося, щезло, кудись кануло, й чи то було воно, чи не було його — хтозна; і постаріли, померхли, відмерли колись такі надзвичайно яскраві, мерехтливо-прозорі картини життєвих його краєвидів, відмерли й опали вірші, якими він обвивав ті картини; все це розвіялось, мов сухе листя, про яке вже не згадуєш, хоч іще й знаєш; воно віджило і розвіялось разом зі своєю порою року; забутий шелест… Стільки, ох стільки було такого, що минуло давно й що минуло недавно, минуло в тисячогранному розмаїтті й мільйоногранній неповторності, але ніколи ніщо не проникало йому в саме серце, ніколи ніщо не могло заполонити його єство цілком, не замкнулося ще кільце його пам’яті, й у нього ніколи ніщо не проникне; все, що йому доводилося переживати, він ураз відкидав як таке, що непережите, і воно лишалося незавершеним, так само, як нічим, незавершеним лишилось і нескінченне його завдання, спіткнувшись уже на першому кроці, і крок цей так і зостався незробленим, хоч і тривав уже ціле життя, так, тривав навіть досі, ба більше, вже від початку він був приречений лишитися незавершеним, застигнути у нездоланно-жаскому паралічі, який не давав ані вперед посуватись, ані вертати назад, позаяк за першим незробленим кроком уже годі ступити другий, бо відстані поміж окремими життєвими митями виросли до неосяжних, нездоланно-порожніх просторів, і звідси вже не може початися жоден рух, ні швидкий, ні повільний, бо взагалі вже немає продовження, вже не продовжити ані завершене, ні незавершене, ані замислене, ні незамислене, ані висловлене, ні невисловлене, ані написане, ні ненаписане… О боги! Адже в такому разі й «Енеїда» залишиться недописаною, залишиться без продовження, без завершення, як і все це життя! Невже так призначили справді зорі? Невже справді така доля поеми — доля незавершеної «Енеїди», його власна доля? Невже це можливо, ох, невже це можливо?! Розчахнулась важенна брама страху, й за нею постало могутнє, всеосяжне склепіння жаху. Щось моторошне охопило його воднораз зсередини і ззовні, щось огидно чуже підняло, підкинуло вгору, рвучко і люто, завдавши нестерпно-болючого болю, шарпонуло з усією страшною, дикою силою, що рве жили, забиває дух і вкидає у розпач, як це буває від першої блискавки на початку грози, щось пронизало все його тіло, здавило у горлі, смертю загрожуючи, смерть несучи, і все ж таки й далі приточуючи миті одна до одної, блискавично наповнюючи порожнини поміж ними тією незбагненністю, яка зветься життям, і йому майже здавалося, немовби разом із цією блискавкою ще раз зблиснула надія, це йому майже здавалося, тоді як його, в залізні лещата затисненого, вмить, не встиг він і оком змигнути, не встиг він і дух перевести, смикнуло угору, немов задля того, щоб тепер, можливо, навіть за одну цю відроджену мить, поки не згасло дихання, усе ж надолужити і незавершене, і змарноване, і втрачене; надія це чи безнадія — не знав він, знетямлений болем, знетямлений страхом, знетямлений заціпенінням, про це він не знав, але знав, що кожнісінька мить відживленого життя була дуже важлива й потрібна, знав, що лише задля цього зблиску життя, хай би тривав він довго чи коротко, його й підхопило, його й шарпонуло з одра заціпеніння, знав, що він мав утекти з цього ложа, цього простору, цього замкненого в стінах заціпеніння, де не було чим дихати, знав, що він мав знов далечінь побачити, відірвати свій погляд від себе, від теренів власного «я», від смерти пустельних теренів, знав, що він іще раз, ще один-однісінький раз, можливо, останній, мав охопити всеобшир життя, о, він мав іще раз, хоч один-однісінький раз побачити зорі, і ось він, стоячи рівно, заклякло, як у лещатах, що стисли все тіло зсередини й ззовні, незграбно, мов маріонетка, невпевнено переставляючи ноги закляклі, подибав від ложа знову до еркерного вікна й прихилився до лутки, виснажений і трохи пригнічений через слабкість свою, однак усе ще випростаний на повен зріст; потому, відвівши назад лікті й глибоко, рівно дихаючи, дав волю зголоднілим легеням, щоб знов розчинилася брама буття і щоб удихнуло воно потоки знову жаданих сфер.

Потреба дихати, звичайна, властива живим створінням потреба дихати — ось що погнали його сюди, але воднораз і не лише фізична потреба, але й палке бажання бачити, сприймати довколишній світ зором, вдихати видимий всесвіт і бути певним його існування. Знетямлений від ядухи, він застиг край вікна, підтримуваний могутньою десницею, що охоплювала все його тіло, й не пам’ятав, скільки часу вже так стояв — може, кілька хвилин, а може, й цілі години; відчуття часу поверталось поволі, шматками, ніби збиралося із уламків, і так само уламками, надовго ховаючись від страху перед ядухою, перед ядушними муками, знов поставав перед зором світ, пам’ять знов поставала пам’яттю, і так само лише уламками до тями доходило те, щó з ним діялось, помалу він усвідомлював, що йдеться не просто про «Енеїду» — йдеться про щось таке, що йому треба ще тільки знайти.

Тихо-тихо лежав тепер світ перед ним — сливе приголомшливо тихо після отого недавнього галасу й гуркоту; схоже, стояла глибока вже ніч; схоже, давно вже звернуло й за північ; зорі спокійно, велично світили на своєму величнім шляху, благовісно, могутньо, навіваючи спокій своєю незмінністю; і все ж таки, попри безхмарність, вражали вони своїм неспокійно-захмуреним виглядом, немов поміж обширом їхнім і обширом світу під ними напнулось якесь непроникно-цупке, похмуре, лиш оку приступне кришталеве склепіння, і ввижалось йому, ніби та демонічна розокремленість теренів власного «я», якої він і його тіло зазнали ще зовсім недавно, коли він лежав, наслухаючи, коли наслухав, іще лежачи, тепер перенеслася на світ за вікном і стала такою різкою, такою незмірною, якої він у самому собі ніколи не помічав. Обшир земний і обшир небесний відділяло і відгороджувало один від одного те склепіння так різко, що омріяний повів безмежности навіть не відчувався, що годі було навіть погамувати жадобу повітря, годі було пригасити страждання у грудях, бо ті випари, що напередодні огорнули все місто, не розвіялись, попри вечірній бриз, не розсмоктались, а лише обернулися на своєрідний тоненький пропасний серпанок, під тягарем загальної розокремлености застигли у своєрідні похмурі драглі, які нерухомо і незворушно висіли в повітрі, здавалися гарячішими від самого повітря і були такі непридатні для дихання, що гнітили майже так само, як задуха в кімнаті. Те, чим можна дихати, було немилосердо відділене від того, чим дихати не можна; немилосердо і непроникно нависала темна кришталева чаша, наглухо і невблаганно перепинивши доступ до сфер, доступ до дихання і до світів, і він стояв перед цією перепоною в лещатах десниці залізної, що підняла його з ложа й тепер на ногах тримала, і коли досі він, на земній розпростершись тверді й до прадавніх просторів сягаючи, сам був межею між верхом і низом, обом теренам одночасно належачи і безпосередньо із ними пов'язаний, то тепер він пронизував їх як окрема душа, що для зростання призначена і у своїй окремості, у своїм усамітненні знає, що їй, коли вона хоче почути глибини і верху, і низу, треба почути саму себе: той, хто спинився в земному часі, у земному, людському зростанні, кому доля судила те й те, — той величі сфер повік не спізнає; лише зором своїм, лише знанням він осягне незмірну роз’єднаність сфер, лиш його погляд допитливий охопить їх і поєднає, лише його пізнання допитливе єдність відновить — єдність світу і його сфер в одночасності їхній, лиш у нестримному коловороті цієї допитливости він утілює теперішність своєї душі, її найпотаємнішу земну неминучість, одвічне покликання пізнавати.

Час цідився вгорі, час цідився внизу, заповітний час ночі, що знову вливався у жили його, знову вливавсь у шляхи небесних світил, десь поза простором приточував мить до миті, час, що знову дарований, що знову прокинувся, що не визнає над собою долі, непідвладний випадку, незмінні і незамінні його закони, нескінченна, вічна теперішність, що його прийняла…

Закон і час,

народжені один із одного,

постійно вони один одного скасовують і знову породжують,

взаємно себе віддзеркалюють і лише так являють себе,

ланцюг зображень і відображень,

він час обвиває, обвиває прообраз, повік

не в змозі їх охопити цілком, і все ж

над часом підноситься знову і знову,

поки в останнім відлунні гармонії їхньої,

поки в останньому символі

смерти символ і символ життя поєднаються,

в образі втілена реальність душі,

прихисток її і непідвладна часу теперішність, і тому —

здійснений в ній закон,

її неминучість.

І вершилося все неминуче, неминучий був навіть пізнання шлях, де все, що є в душі й у світі, розчинялося до непізнанного безміру, до цілковитої чужости, розкраяної і розділеної. Та хіба не приховує ця неминучість, нагальна і невідпорна, й надію на нову буття гармонію, на немарність того, що сподіялось і що діється? Неминуче спливають картини і образи, неминуче підводять вони до реальности, все ближче і ближче! О, як близько уже праобраз, як близько одвічна реальність, на порозі якої стоїть він! Чи розірветься нарешті кришталевий покрівець небесних таїн? Чи відкриє ця ніч перед ним останній свій символ, перед ним, чиє око осліпнути має, коли вона розплющить своє? Він вдивлявся у зорі, чий двотисячолітній коловорот, що визначає долі й сам призначений долею, невдовзі мав завершитись, оберт за обертом волю долі довершуючи й сам несучи волю далі від батька до сина і далі, до поколінь наступних; і його вже вітала небесна реальність, розширяючись від видимого до невидимого, до повного кола знов подарованих знань, — вітала його звідтіля, від окраю на південному заході, знайомо і жахно вітав Скорпіон доленосний зі своїм загрозливо скорченим тілом, омитим потоком м’яким Молочного шляху; Андромеда схиляла голівку на крилате плече Пегаса, променилася непроминущість вітанням невидимим, а з позамежно-праотчої вічности, колишню могутність утративши, вітально киває всіма десятьма розпаленілими головами Дракон; він вдивлявся у цю кам’янисто-холодну високість, де кружляє шляхом своїм образ закону й де, окремо від нього, у мерехтінні похмурому кружляє і подих істини, яка вік до землі не спускається, а завжди тільки вгадується, подих істини з її незбагненною людині неминучістю, і ось він, споглядаючи образ її, вгадуючи образ її багатоликий з-поміж безлічі образів, відчував, як прокидається в ньому пізнання, відчував, що воно непідвладне випадку, відчував у марно очікуваному очікуванні силу свого пізнання, якій чуже нетерпіння, і був готовий до неминучого завершення у незавершеному. І десниця тоді, що тримала його, почала розтискатись і стала для нього захистом. А зі східного боку на міські крівлі прохолодним зеленуватим пилом сіялось місячне сяйво; знов нагадала про себе земна стихія. Бо хто промине першу браму жаху, той опиняється перед новою, ще більшою невідомістю, того охоплюють нові думи і роздуми, вони повертають його до власних реалій, до власних законів, непідвладних законам повернення, непідвладних одвічному плину, непідвладних його нетерплячому наслуханню; знову стоїть він випростаний, знову росте і тягнеться вгору, знаходячи шлях до себе, і тепер його барка — вже посушено весла — тихо пливе собі, ні на що не чекаючи, в подарованім часі, так ніби ось зараз причалить до берега, де чекає на нього остання, непідвладна випадку реальність;

бо той, хто поминув першу браму жаху,

вже на поріг реальности став,

де пізнання його, відкривши себе й, мовби уперше,

звернувшись до самого себе,

вже починає розуміти неминучість усесвіту й усього,

що діється в ньому, як неминучість власної душі;

бо хто цього зазнає,

того обійме цілісність буття,

обійме пречистая теперішність, одна-єдина для всесвіту і для людини,

душі її непроминуща сутність,

це завдяки їй ширяє душа на крилах неминучости,

ширяє над пащею страшної безодні ніщоти,

ширяє над людей сліпотою;

бо обіймає її своїм запитанням теперішність вічна —

теперішність вічна знання незнаючого, божественне передзнання людини;

знання незнаюче, бо все питає й питати мусить,

знаючи: воно самé — вже джерело запитань нових, небом

із передвіків людині дарованих і тільки їй,

дарованих як неминучість, найзаповітніша і людська,

задля неї

людина мусить знову і знову звертатися до пізнання й ненастанно

знову і знову запитання від нього чути;

стережеться людина відповіді, стережеться пізнання відповіді,

бо людина — ніщо без пізнання, бо пізнання — ніщо без людини,

обоє — ніщо одне без одного, стережуться обоє відповіді,

обоє в полоні небесної яви передзнання,

неосяжної яви запитання віщого,

яке ні земна відповідь, ані земного пізнання істина

повік не осягне, і все ж лише тут,

у стихії земній може дістати відповідь, має дістати відповідь,

набути земного втілення

як гри перемінної творення і перетворення світу,

перетворення реальности в істину, істини у реальність —

з веління, якому душа покоряється,

як неминучости;

бо душу, коли в ній запитання тужиться,

обіймає спасенна істини,

яка з волі пізнання, з волі запитання, з волі творіння,

тужачись поміж певністю знань і здатністю до пізнання,

прагне реальності,

тож душа

на поклик одвічних знань, на поклик того запитання віщого,

яке знає, що єдність буття твориться не випадково,

душа, покликана ще й здобувати знання в пізнанні

і нести знання це в життя,

душа, покликана пізнавати закон, випадковості непідвладний,

щомиті готова пуститись в дорогу,

готова в дорогу й пускається в пошуки власної суті,

пошуки сенсу і вищого сенсу свого існування,

у пізнанні закону випадковості непідвладних,

джерело і мета їхні, у сферах поєднані,

роблять людину людиною;

бо обіймає людину

віщий потяг душі до пізнання,

віщий потяг

до шукань і діянь, до волі, і думки, і мрії,

і відкрита людина безмежній невипадковості сущого,

цьому незмірному і неосяжному,

бронзово-ніжному, несказанно правдивому і реальному символу її власного «я»,

до якого вона повернутися хоче

і навік повертається,

і її обіймає теперішність власного символу,

щоб навіки їй стати реальністю;

бо людину тримає в обіймах

затяте її покликання,

затята упертість в’язня,

воля затята до свободи невгасної

і до пізнання невгасний потяг,

потяг такий незламний, що величчю

людина земну перевершує недосконалість,

сама себе переростаючи

в титанічній затятості роду людського;

далебі, людину тримає в обіймах обов’язок пізнавати,

і відмовитись від цього обов’язку ніщо її не примусить,

навіть сама неминуча помилка,

випадковість якої — просто ніщо

супроти невипадковости обов’язку;

бо хоч як міцно чоловіка пов’язують пута земної його недосконалости — тим більш чоловіка, що натужно чіпляється за підвіконня, натужно хапає ротом повітря, чоловіка недужого й смертю позначеного, — хоч доля й судила йому повсякчас розчарування (розчарування в малому й великому, повсякчас марні зусилля, безплідні в минулому, безнадійні в майбутньому) й хоч як розчарування підганяли його все вперед і вперед, від нетерплячки до нетерплячки, від невгамовности до невгамовности, і він мусив то втікати від смерти, то шукати її, то шукаючи творення, то від нього втікаючи, зацькований і зачарований, а тоді знову зацькований, долею гнаний від пізнання до пізнання, прогнаний з рідного краю, далі від скромної творчости, загнаний у багатогранність пізнання і далі — в поезію, і далі — у заглиблення в давню й найзаповітнішу мудрість, спраглий пізнання, істини спраглий і знов до поезії гнаний, немовби поезія задля останнього звершення дійсности поріднитися здатна зі смертю сестринськими узами… Ох, ще одне розчарування, ще один хибний шлях… Ох, хай там хибним яким видається цей шлях — та він і був, і лишається хибним, по суті, від щонайпершого кроку, ба навіть іще до першого кроку, — ох, хай там яким пропащим тепер видається усе це життя — та, власне, пропаще воно й насправді, вже від початку засмоктане недосконалістю, назавжди, навіки приречене бути пропащим, бо ніщо і ніколи не годне продертися крізь чагарі, бо смертний ніколи не вирветься з нетрищ, бо судилось йому, вічному бранцю страху перед помилкою, в путах розпачу і випадковости тупцювати на місці, нікуди не рухаючись. Ох, а проте… А проте ніщо не чинилося без необхідности, без необхідности ніщо не чиниться, позаяк необхідність людської душі, необхідність людського обов’язку стоїть вище всього, що стається, вище хибного шляху навіть, навіть вище помилки;

бо в помилці лише і лише завдяки помилці,

в обійми чиї неминуче потрапляє людина,

ти починаєш шукати

стаєш тим, ким і є —

людиною-шукачем;

бо людина не може не пізнавати марність,

вона має смиренно приймати

всі жахи марності, всіх помилок жахи

і, лиш пізнавши їх, до дна випити їхню чашу

й усвідомити їх —

не задля самотортур, а через те,

що тільки так, жахи пізнаючи й усвідомлюючи,

їх можна здолати,

бо дістатись буття

крізь рогову браму жахів

можна лиш так;

тож людину в обійми беруть обшири сумнівів,

ніби вона вже й не на судні,

хоч і пливе на своїй плинній барці;

тож людину в обійми беруть усе нові і нові обшири

її усвідомлення,

обшири власного «я», що себе усвідомлює,

доля людської душі,

але той,

за ким брама важенна жахів причинилася, —

той дістався порогу реальности,

і незбагненний потік той, у якім він пливе і ширяє,

незбагненність потоку стає за основу знання йому,

бо вона — то плинне зростання душі його,

незавершена незавершеність власного «я»,

яке свою єдність уперто являє,

щойно себе усвідомлює,

в невпиннім зростанні усвідомлює всесвіту плинну єдність,

побачену ним в одночасності, яка, вічно суща,

зводить в один усі обшири, що його обіймають, —

в обшир єдиний першооснови

і, як і він,

береже у собі наше «я», щоб, однак, і воно берегло його

в обіймах душі й усе ж таки обіймаючи душу,

спочиваючи в часі й часи визначаючи,

закону пізнання підвладне й пізнання творячи,

у плиннім зростанні своїм ширяючи,

ширяючи-плинучи у плиннім зростанні й становленні, яке лиш одне

і становить першооснову реальности,

і двоє сяєв, зовнішнє й внутрішнє, злившись водно, такі позамежно могутні,

що ширяння і скутість, свободу й ув’язнення

прозоро-невидима єдність поєднує,

о, непроминуща така і неминуча,

о, така понадміру прозора,

що в непроникно-горішній сфері,

лише оку досяжний, лише часу досяжний,

лише оку і часу відомий,

віддзеркалений в тому й у тому, відсвічений в лику людському, відкритому

й десницею твердою і ніжною до неба поверненому,

долею пещений,

зорями пещений

обітований сяє дарунок немарности —

навіки дарований час, непідвладний випадку,

пізнанню відкрита земна утіха…

І поєдналися втішено сфери у дзюркотливому місячнім сяєві, навік поєдналися сфери землі і неба — втішено, як і подих його, що знову наповнював груди, вертаючись із місячносяйного всесвіту, на втіху йому вістуючи, що ніщо не минулося марно, що сподіяне задля пізнання не сподіяно марно і не могло бути сподіяним марно, бо було неминуче. Надія ще жевріє у незавершенім — у тому, яке годі завершити, а поряд — зовсім квола надія на завершення «Енеїди». Повне надії відлуння земної обітниці лунко відлунює у вірі земній і певності; його наслухає смертний в обіймах земного буття.

Утіха, і віра, і певність, утіха немарности, хоча кришталева габа і не спала з небесних таїн, хоч там і не явився іще жоден образ, не кажучи вже про останній символ; запнутим лишалося око ночі, і власне його не осліпло, і так само лише віддзеркалення і віддзеркалення у віддзеркаленні єднало терени незмірности, так само лише в уявній, зором створеній єдності зливались незмірно роз’єднані тверді небес і землі,

так само стояв він лише на порозі реальности, це був лиш обшир земного запитання, чия теперішність його обіймала, відокремлена від всереальности останньої єдности; і все ж таки це була втіха, і віра, і певність. Пилом холодним сіялось місячне сяйво крізь спекоту нічну, поїло її, але не збавляло, не в змозі себе їй віддати; прохолодно-сліпе відлуння кам’яного мерехкотіння небесного, вписане у спекотливу темінь. О віра людська і певність, ти знаєш: ніщо не сподіялось марно, ніщо і не діється марно, хоч довкола — самі розчарування й нема виходу з нетрощів; о віра і певність, ти знаєш, що навіть тоді, коли зрештою гору нещастя бере, тоді прибуває пізнання і досвіду, прибуває пізнання світу, навіть тоді залишається прохолодно-ясне відлуння невипадковости, якої спроможне добутись діяння людини земне, коли ним неминучість правує, пізнанням накреслена, й коли першим промінням своїм це діяння осяє стихію земну і її стадний сон. О віра, сповнена певности, ти не впала, мов промінь, з небес, а на землі, у душі людській ти народилась із її обов’язку все пізнавати, — то чи не на землі треба цю віру і втілювати, якщо взагалі її можна втілити? Неминуче вершиться завжди у земній простоті; неспинний коловорот запитань повсякчас замикається лише в земній стихії, і хоч пізнавальне завдання нерідко, ба й часто висот неземних сягає, хоч належить йому навіть єднати роз’єднані сфери всесвіту, немає завдання справжнього, яке б не брало початку свого десь на землі, немає завдання справжнього, можливости розв’язати яке не корінилися б десь на землі. Місячним сяйвом залитий, невагомий, як і сам місяць, лежав перед ним тепер світ земний, все людське у собі замкнулося, поринуло в сон невагомий, сховалося в сонних домівках, осіло в собі, усамітнившись від осілих на небі зір; і була тиша світу мов подвійна самотність поміж верхньою й нижньою сферами; бездиханного спокою не порушував ні один голос, не чутно було нічого, лише стиха потріскували сторожові багаття та важко, надокучливо тупав якийсь чатовий, що походжав, то наближаючись, то віддаляючись, довкіл зовнішнього захисного муру; та як прислухатись краще, то видасться, немовби й сюди звідкілясь долинає тихенький відгомін, якийсь супровідний звук, вже й не відлуння, відбите від перешкод, а радше розсіяний погук, поглинений стінами будівель покрай майдану, поглинений плетивом вуличок і оселями-кублами, важенними кам’яницями міста і міст поглинений, стінами гір і морів поглинений, навислим небесним склепінням поглинений, каламутно-прозористим, світлом зірок поглинений, поглинений чимось непізнаним і непізнаваним, занесений повівом, розсіяний і поглинений погук, що напливає тремтливими хвильками, але вмить завмирає, щойно схочеш вловити його. Але за мурами й далі по-земному і водночас навдивовижу про сфери нагадуючи, стиха потріскували багаття, й хоч подеколи те потріскування і завмирало, немов обертаючись на відлуння, далеке й невидиме, хоч те потріскування впліталося в низку сотень і тисяч образів, було воно ніби потвердження немарности людських зусиль, ніби потвердження земного походження титанічної волі, властивої людській душі, — титанічної волі до єдности; це був немов заклик, до пізнання звернений, — спуститись на землю й заглибитись у земне, щоб у ньому знайти свіжі сили задля свого оновлення — ті прометеєві сили, що їх породжує твердь земна, не небесна. Так, йому слід прислухатись до тверді земної, тож він, зморений, хапаючи ротом повітря, вихиливсь із вікна і став прислухатись в чеканні того неминучого, що мало статися.

Під ним чорним колодязем зяяв простір вузький між палацом та обвідним муром — неосвітлене, глибоке і чорне дно шахти; а за муром горіло одне зі сторожових багать, про яке можна було здогадатися лише з відображення, бо цілком затуляв його мур, і коли чатовий, обхід роблячи, перетинав невеличкий, тьмаво осяяний тремтливими спалахами п’ятачок довкруж багаття, то бруківкою в червонуватому світлі пропливала його невиразна тінь — невагома, як подих, темна тінь, що іноді ковзала на мур будівлі навпроти, ковзала так напрочуд різко і прудко, що через цю свою неждану моторність здавалася майже нереальною. Те, що відбувалося там, унизу, за муром сховане, було звичайнісіньке виконання військового обов’язку і воднораз, як і всяке виконання людиною свого обов’язку, було навдивовижу пов’язане з глибинною основою пізнання, із самим завданням пізнавати і його немарністю; а ось тут відбувались події немов на порозі реальности, напередодні чогось остаточного. Ні, не

із зорянистої сфери і не з проміжної, тієї, що під самими зорями, сподіється прорив до правічної реальности, ні, не там сповниться немарність провіщена, а, певно, у сфері людини, і саме збоку людини сподіється спроба прорвати межі; у цьому — божественне призначення людини, й для цього божественну дано їй віру і певність, божественна сама неминучість людини, і хай навіть час величного звершення реальности такою мірою непередбачуваний, що ніколи ніхто не дізнається, коли станеться ця подія, утаєна долею, — чи то в неозорній прийдешності, чи то тепер, саме зараз, а чи навіть вона взагалі уже сталася, так чи так, але з цього утаєння долі незаперечно, нагально і застережливо випливає вимога до пильности, вимога не пропустити жодної миті, щомиті бути готовим до одкровення, одкровення в невипадковості, в законі, в людині. Наказ цей звучав із глибин чогось незвіданого, звучав у втрачено-нечутному, лункому пульсуванні стомлено-лихоманного, пронизаного місячним світлом чорного сяєва, що повивало стихію земну, пропливало застигло понад дахами, у вікно запливало, огортало його край вікна, навертало до цього наказу і спонукало до пильности, так ніби без неї не було б лихоманки. І в цій лихоманці він спрямував свою пильність на те, що може відкритися зору, йому так хотілось побачити десь хоч якусь живу душу. Та нікого не видно було. На південно-західнім обрії погрозно завис променистий Скорпіон, завис над землею, сливе відімрілою, і вже ледве мріла межа між міськими будівлями по той бік муру і майже не видними далі, за ними, хвилями нічних пагорбів; ледве мріли, то здіймаючись вгору, то спадаючи вниз, хвилі піль, хвилі лугів і гаїв, на них — хвилі збіжжя і хвилі зелені й листя, залиті кам’янисто-холодним місячним сяєвом під склепінням останньої чорноти нескінченности; вони ледве мріли вже в кам’янисто-лунких, кам’янисто-холодних, кам’янисто-тремких лихоманкових хвилях плинкого зорянистого простору, напоєні ніччю, напоєні світлом, вони усе линули, линули далі і далі, пропливали потоком, і це тьмаве сіяння губилося десь у невидимому безмежжі. Так це сіяння, маючи подвійне походження, переливалося у нескінченність, переливалось назад, палюче-холодне і тьмяно-ясне, поринало у чорноту, собою затоплювало колодязі дворів, і майданів, і вуличок, простиралося понад невидимо-видимою земною стихією. Навпроти вікна, ледь навскоси, на майдан унизу виходила одна із численних вуличок; її пряму частину, що відкривалася погляду, яскраво освітлював місяць, на неї лише подекуди кидали тінь трохи вищі будівлі, а вервечка дахів підказувала, що далі ця вуличка вела на міську околицю, двічі легенько звиваючись і цим нагадуючи обриси Скорпіона й ніби до нього тягнучись. Яка спокуслива схожість форм, який спокусливий потяг! О, зваба була така спокуслива, що душу огорнула тривога і туга, хотілося рушити одразу туди, легко попростувати тією вуличкою, хутко поминути її звивини, вийти за місто, поспішити назустріч сузір’ю, мандруючи від батьківщини до батьківщини, навпростець через гаї вогнів лихоманкових і лихоманкових тіней, безтурботно і легко, як уві сні, ті гаї перетнути… Ох, як же виплутатись з оцих вуличок-видив, що ведуть всі назад, до першоджерел, вічно ведуть і без вороття?! На шляху такім легкім не потрібен ані проводир, ані інший суворий попутник, що будив би в дорозі, бо не прокидається світ від дрімоти своєї мерехтливо-сяйної; треба лише простувати вперед, все вперед і вперед, хоч ні до кого і не докличешся; всі кордони відкриті, й ніщо вже не спинить блукальця, ніхто його не переганяє, і назустріч не йде ніхто, не поспішає поперед нього божественне, і тваринне йому на шляху не трапляється, ходи його ані те, ані те не обтяжує, але шлях, яким він простує, — шлях утіхи і віри та певности, шлях неминучости, шлях Бога. Чи це далебі так? Чи вже й справді немає тут шляху у бік зворотний? Чи все ж не з’явиться ще хтось такий, хто йде у зворотний бік, хто прагне назад, до стихії тваринної, і впадає в стихію звірину?

Лишалось чекати, набиратись терпіння великого й просто чекати, і тривало це довго, нестерпно довго. Та зрештою… зрештою все ж таки щось та з’явилося. І дивна річ: те, що з’явилося, було хоч і цілковитою протилежністю тому, на що він чекав, але воднораз і немовби продиктоване неминучістю. Спершу це був звуковий образ, який сповістив про себе човганням кроків, що повільно випливало із тиші, а також нерозбірливим бурмотінням, і тривалий час той звуковий образ немовби лишався у тіні, перш ніж з’явилися, і носії того човгання і бурмотіння — три постаті, три білі, геть невиразні плями, які наближались неквапно, мов знехотя, нерішуче, похитуючись і раз у раз спиняючись, зливаючись і знову розходячись, то виринаючи з місячного сяйва, то поринаючи в темряву. Затамувавши подих і весь насторожившись, стривожено затамувавши подих у цьому нічному сяєві, що аж дух забивало, напружено згорнувши на грудях руки, напружено схрестивши на персні пальці, напружено всім тілом подавшись впритул до вікна й далеко із нього вистромивши голову, він стежив, як наближаються ті три примари. На хвилю вони всі примовкли, але потім, немовби усупереч отому невиразному бурмотінню доти, раптом чітко й надзвичайно виразно пролунав голос — різкий, як у ворони, тенор; мало на крик не зриваючись, той голос, наче власник його ухвалив остаточне й незаперечне рішення, заявив:

— Шість сестерціїв.

Знову запала тиша, і складалося враження, ніби це остаточне рішення взагалі вже не допускало жодної відповіді; але згодом вона все ж таки пролунала.

— П’ять, — кинув інший, теж чоловічий голос — спокійний, майже заспаний бас, кинув недоброзичливо, але добродушно, вочевидь не бажаючи провадити будь-які перемовини далі. — П’ять.

— А дзуськи, шість! — незворушно прокаркав перший голос, на що бас, спершу пробурмотівши щось незрозуміле, спокійно, але рішуче, як і перед цим, промовив:

— П’ять, і жодного аса більше.

Вони поставали. Досі важко було збагнути, про що вони там торгувались, але тепер озвався третій голос, і належав він п’яній жінці.

— Віддай йому шість! — надривно-пронизливим, масним вереском наказала вона, і в її нетерплячо-вимогливій настійності вчувалося щось підлабузницьке і послужливе; однак домоглась вона цим не багато, бо відповів їй лише глузливий гортанний сміх. І тоді цей жіночий голос, роздратований сміхом і глузуванням пихатим, зірвався на лютий крик: — Тобі тільки жерти, а платити й не думаєш!.. І м’ясцем любиш поласувати, і рибкою, всім… — А як у відповідь на ці слова її знову почувався лише той самий хрипкий чоловічий сміх, вона взялась за своє: — А я — купуй і борошно, і цибулю, і яйця, й часник, і олію, й часник… і часник… — П’яно хапаючи ротом повітря, під супровід чоловічого сміху, який ще дужче під’юджував її і вже переходив у якесь важке клекотання, вона вперто чіплялась за той такий дорогий часник. — Йому, бач, часнику закортіло… Часнику…

— Правду кажеш, — урвав її своїм карканням тенор і несподівано, без переходу гаркнув: — Та відчепись!

Але жінка, так ніби слова ці поставили все на своє місце, не могла вгамуватись:

— Часнику… я маю купити часнику…

Їх знов поглинула темрява, і з темряви й далі долинали крики про той часник, а потім раптово, немов на чарівне це слово, нічний лихоманковий морок і справді наповнили всі ті кухонні запахи, які лишень може видихнути місто із себе, — важкі, і насичені, й ситні, і сласні, й масні, приємні й огидні, перетравлені і перегнилі, підгорілі на пательні й смердючі, жовані-пережовані… Хворобливо-сонлива трапеза міста. На кілька хвилин запала тиша — навдивовижу глуха, так ніби в’ялі випари поглинули й тих трьох унизу за вікном, і, навіть коли вони знову ступили на світло, сказати вони вже не мали чого; арґумент із часником вичерпавсь, постаті наближалися мовчки, вимальовуючись усе чіткіше й чіткіше, проте, хоч усі троє уперто й мовчали, миролюбнішими вони не ставали, аж ніяк; першим показався страшенно худющий парубок, що, підсмикнувши вгору плече і припадаючи на одну ногу, спиравсь на ціпок і погрозливо замахувавсь ним щоразу, коли мусив спинятися і підганяти тих двох, які раз у раз відставали — на кілька кроків жінка, здоровенна й гладка, а далі за нею (либонь, ще гладкіший, либонь, ще п’яніший, принаймні ще розвалькуватіший) другий чоловік — така собі товстопуза гора; він ніяк не міг скоротити чимдалі більшу відстань між собою та жінкою й нарешті, скинувши вгору свої дитячі ручки, почав скімлити й щось белькотіти, намагаючись її затримати; так ці троє підходили ближче, невпевнено похитуючись на ногах, і їхня невпевненість зросла ще дужче, коли вони, вийшовши з вулички вже на майдан, опинилися у хистких відблисках сторожового багаття; так ця трійця й постала йому перед очі, знов повернувшись до пересварки, бо їхній кульгавий заводіяка хотів був уже перетнути майдан, завернувши ліворуч, у бік гавані, а жінка йому різко кинула вслід: «Лайнюк!», отож він, передумавши, став, обернувся і, розмахуючи своїм ціпком, рушив на неї; жінка нітрохи, однак, не злякалася, вона й далі неспинно сипала лайкою, а ось товстопузий вочевидь перелякався на смерть і, заскімливши, кинувся навтікача, змусивши жінку наздоганяти його і тягти назад. Успіх цей вельми потішив парубка, він опустив ціпка і зайшовся тим самим гортанним, хрипким і уїдливим сміхом, що довів був жінку до сказу вже й доти. Тож і тепер наслідок був той самий: жінка оскаженіла.

— Ану гайда додому! — владно наказала вона хирлявому пересмішнику, а коли той, покивавши туди-сюди випростаним вказівним пальцем, на підтвердження колишнього свого наміру показав у бік гавані, вона, вся тремтячи й задихаючись від шаленства, й собі випростала руку, тільки у протилежний бік. — Забирайся, кажу, додому! У місті робити тобі вже нічого… В дурні мене не пошиєш, знаю я, що тобі треба там, і про повійниць твоїх уже знаю…

— Он як?! — Випростаний палець застиг, чоловік згорнув долоню так, ніби вона — чарка, і вдав, начебто з неї п’є.

Пузатому, що стояв, прихилившися до причілка, видовище це здалося таким переконливим, що тепер він укріпився в своєму намірі остаточно.

— Вина! — блаженно гикнув він і рушив далі.

Жінка заступила йому дорогу.

— A-а, вина?! — бризнула вона слиною. — Вина?.. Він зібрався до своєї повійниці, а я, я вари йому, смаж… Свининку йому подавай, усе йому подавай…

— Поросятинку, — прокаркав тенор.

Жінка зневажливо відштовхнула його назад до причілка, але до того другого звернулася, вже мало не плачучи:

— Ти хочеш мати від мене все, лишень платити не хочеш.

— П’ять я йому заплачу, я ж бо сказав… Ходімо з нами, вип’єш вина.

— Чхати мені на твоє вино… ти йому шість заплатиш.

— Він вип’є теж…

— Не потрібне йому твоє вино.

— Не твоє діло собаче, ти, хвойдо задрипана! Заплачу йому п’ять, і жодного шеляга більше, а вина йому наллю.

— П’ять! — з гідністю підтакнув пузань з-під причілка.

Жінка напустилась на нього:

— Скільки-скільки? Скільки сказав ти?!

Пузань злякано спробував іще відкрутитися, та зрештою примирливо, по-дружньому кинув:

— Лайно.

— Ти скільки сказав йому?! — Відступати жінці все не хотілося, а чоловік, загнаний у глухий кут, але твердо надумавши не міняти свого нового рішення, з вимушеною хоробрістю повторив:

— П’ять.

— Ах ти ж п’яничка, барило з вином! І як лиш у тебе язик повертається! А я маю думати, чим вас усіх нагодувати… грошей катма, а вас годуй…

Пузаневі слова ці — мов об стіну горохом.

— Вина… Наллємо ж іще й вина, — щасливо він проспівав фальцетом, так ніби за хоробрість свою очікував на винагороду.

Жінка схопила його за туніку:

— Він усі гроші відносить повійницям… нехай платить шість, чуєш, шість…

— Шість, — слухняно повторив товстопузий і хотів уже сісти, але жінка рукою спинила його.

Худий, розмахуючи ціпком, задоволено на це загорлав, і його радощам не було кінця-краю:

— Він сказав п’ять, і я йому п’ять і заплачу; п’ять — і квит!

— Так діла не буде, — на це прошипіла жінка й, усе ще тримаючи пузаня за туніку, закричала йому в обличчя: — Скажи, що треба шість, скажи йому!

Однак її голос, хоч він мало й не надривався, не втрачав отого свого улесливо-послужливого відтінку, тільки важко було здогадатися, на кого відтінок цей був розрахований. Принаймні худий тепер, ледь пригасивши свої веселощі, відказав уже трохи примирливіше:

— Та чого ти усе ж таки хочеш? Однаково борошно дістається тобі на дурняк від Цезаря…

Жінка аж сторопіла, й пузань, який силкувався вирватись із її чіпких рук, цим скористався не лише задля того, щоб перевести дух, а й щоб нарешті покласти край таким огидним йому торгам за отой сестерцій.

— Слава Авґустові! — викрикнув він своїм воронячим голосом у бік імператорської резиденції, а кульгавий, скинувши вгору ціпка й також обернувшися до палацу, підтримав радісний вереск свого напарника громовим «Слава!», після чого іще раз пролунало верескливо-захоплене «Слава Авґустові!», а худий іще раз привітав імператора громовим «Слава!»

— Та заткніть свої пельки, заткніть пельки обидва! — з огидою й гнівом урвала їх жінка.

І на якусь хвилю це справді подіяло: обидва (навряд чи з поваги до цього наказу жінки, радше з поваги до самого Авґуста) змовкли, ба навіть заціпеніли, пузань — із роззявленим ротом, худий — із піднесеним над головою ціпком, і, поки ця тінь із ціпком, як з мечем, трепетала на мурі в яскравих відблисках від багать, а жінка, упершись важкими руками в клуби, милувалася таким приємним наслідком власного крику, можна було подумати, що довкола усе нерухомо застигло віднині й на віки-вічні; та наступної миті цю застиглість усе ж таки нагло урвав новий напад, новий громовий вибух гавкучого сміху; її, цю застиглість, різко обтяв гучний регіт, до якого тепер приєдналася і гладка пара; спершу дзвінким своїм, просто-таки щасливим тенором зацвіркотав пузань, а вслід за ним безвольно, розкотисто заклекотала-закудкудакала жінка, й ціпок відбивав тепер такт, і сміх виривався з трьох мокрих горлянок, стрясав троє тіл, сміх, що вибивався з невідомих гарячих глибин, триголова наруга, якою ці троє збиткувалися самі над собою й одне над одним, — просто якесь божество невідоме, ну геть невідоме й тритіле. Та ось їхні веселощі досягли апогею, і худий це укмітив.

— Вина! — крикнув він. — Ти вип’єш, пузанчику, вип’ють усі; вина за здоров’я Цезаря!

— Ках-ках-ках, — кудахкала жінка, і в її реготі вчувалася злість і водночас просто-таки розпутна облесливість. — Еге ж, знаю я твого Цезаря…

— А борошно таки від Цезаря, — доброзичливо нагадав їй пузань, цей бастіон патріотизму, і спробував відірватися від муру. — Борошно таки від Цезаря, сама ж бо ти чула… Слава йому!

Здавалося, жінку ось-ось доведуть до відчаю й вона знову зарепетує про свій часник, адже безглуздій оцій балаканині не видно було кінця-краю, а як підпрягся ще й другий і, давлячись словами, гучно підтвердив: «Атож, завтра і роздаватимуть, завтра він наказав роздавати… на дурничку дістанеш!» — терпець їй урвався.

— Роздаватимуть? А гівенця не хочеш? — Вона так верещала, що чути було аж на другім кінці майдану. — Від твого Цезаря лиш гівна і діждешся… Та й сам він гівно, твій Цезар, гівно собаче, тільки й уміє, що виспівувать, та витанцьовувать, та жінок шворити, та шалатись із курвами, а більше нічого він і не вміє, той Цезар, ваш повелитель. Гівна він роздасть вам!

— Шворити… шворити… шворити… — у захваті заторочив пузань, так ніби це одне випадкове слівце пролило йому світло на всі випадкові пристрасті всього хтивого світу. — Цезар шворить, слава Цазареві!

Тим часом худий прошкутильгав кілька кроків вперед, потерпаючи, мабуть, що ось-ось нагодиться сторожа, й, хоч ніч і далі стрясав його гортанний розкотистий сміх, у ньому все ж відчувалась тривога, коли чоловік, підсмикнувши плече, гукнув через нього:

— Гайда, гайда, вип’єш вина!

Слова ці, щоправда, нічого не помогли, цієї хвилини, либонь, узагалі не помогло б нічого, бо пузань, у самозабутньому захваті від імператора, який витанцьовує й шворить жінок, вочевидь заповзявся брати приклад із самого Величного і, з патріотичним ентузіазмом підігріваючи свій шляхетний любовний запал вигуками на славу Авґуста Отця, Авґуста Цезаря й Авґуста Спасителя, намагався, заклично-похітливо розвівши руки, схопити в обійми жінку, що з лайкою і прокльонами задкувала від нього, — спраглий злягатися велет, який у чаду похоті важко, незграбно ступав, тихенько покректував, задоволено щось щебетав, навіть ґраційно підскакував і аж пританцьовував; нічого довкола не бачачи і не чуючи, він посувався до своєї мети, вочевидь не бажаючи відмовлятись від неї; але цій грі зненацька поклав край несподіваний удар ціпком — то ззаду до пузаня нишком підкрався худий шкандибайло. Це сталось так швидко і тихо, що нічого ніхто й не почув, ціпок опустився немовби на гору пуху, пузань навіть не встиг скрикнути від переляку чи болю, не охнув, не простогнав, він просто гепнув на землю, перекинувся з боку на бік і нерухомо завмер; а вбивця, вже не звертаючи на нього уваги, рушив далі й навіть жодного разу не озирнувся, він просто байдуже пошкутильгав геть, щоправда, не до гавані, не до вина і повійниці, а, навпаки, додому, як йому й наказала жінка, — він її все ж послухався; а сама вона, немов розгубившись — може, вражена і розчулена несподіваною цією розв’язкою, а може, тим, що так несподівано погас спалах випадкової пристрасти, — просто-таки в театрально-жалобній позі схилилась над трупом; та вже по хвилі вона, немов передумавши, підвелася й рішуче поквапилась наздоганяти свого шкандибайла; все відбулося так швидко, так далеко й так глибоко вплелося у це, неначе в лихоманці застигле, нічне сіяння, що навряд чи хто-небудь міг би, либонь, цьому завадити, а чоловік недужий, який мимоволі спостерігав цю сцену з вікна, вже й поготів, чоловік, неспроможний ні крикнути, ні махнути рукою, застиглий, вражений, заворожений тим, що йому судилось не спати, а пильнувати, зазнавати страждань, а на додачу ще й тим, що побачене він ледве чи й устиг усвідомити, бо ще доти, як та пара вбивць унизу зникла, втікаючи, за увінчаним зубцями наріжним виступом захисного муру, пузань, що лежав на землі, заворушився, через силу перекинувсь на черево і поповз навкарачки, як тварина, як величезний незграбний жук, що втратив своїх пару ніжок, — поповз, поспішаючи вслід за своїми супутниками. Ні, не комізм — страх і жах повивали ту міфічну тварину, й страх і жах не полишали її навіть тоді, коли вона зрештою зіп’ялась на задні лапи і справила малу нужду на причілку, а потім, за мур хапаючись і що крок заточуючись, подибала далі. Хто були оті троє? Чи не посланці пекла, вигнані з тих міських нетрищ, у вікна яких він зазирнув, змушений до цього немилосердною долею?! Скільки всього такого йому ще трапиться, скільки всього такого ще доведеться побачити? Невже цього й досі, й досі ще мало? О, цього разу лайка сипалась не на його голову, не йому призначалися глуми і сміх, від яких аж тряслися ті троє, отой розкотистий, схожий на гавкіт, чоловічий заразний регіт, анітрохи не подібний до сміху жінок з узвозу убозтва й нужди, ні, щось зліше ворушилося в тому реготі — страх і жах, і це був жах чогось предметного, вже не зверненого до людини — ні до нього самого, того, хто побачив і почув усе це тут, край вікна, ні взагалі до будь-кого іншого, так ніби мова, що вже не наводить мостів між людьми, так ніби позалюдський сміх, сфера глумів якого охоплює предметний склад світу як такий, позалюдський сміх, що сягає за межі будь-якої людської сфери, вже не висміює людину, а радше її знищує, виставляючи світ у всій його наготі; о, саме так пролунав сміх тих трьох постатей, сміх, що виражав жах, навіював жах, чоловічий сміх, жартівливо-розкотистий сміх жаху! Чому, ох, чому цей сміх йому послано? Яка така необхідність була його посилати? Щоб краще чути тих трьох, він аж вихилився з вікна, — там на південному обрії, там Стрілець нерухомо і німо напинав свого лука, цілячись у Скорпіона, і в бік Стрільця й зникли ті троє, і з німоти ще кілька разів долітали спершу грубо обірвані, потім трохи пошарпані, спершу строкаті, а потім і сірі й урешті останні розтріпані клапті брудної їхньої сварки — то ослизло-масний, пересипаний лайкою вибух жіночого сміху, улесливо-владний у своїх буркотливих бідканнях, то слово чи двоє, кинуті басом гортанним кульгавого, час від часу його гавкітливий регіт, а наостанок — уже лиш далекі глухі прокльони; пройняті майже тугою, майже щемом, вони тонули в решті шумів нічної віддалини, переплітались, зливалися з кожним звуком і з кожним останнім відзвуком, що відділявся від далечіні, зливалися з нічним отим сонно-сріблястим півнячим співом, зливалися із валуванням двох самотніх собак, які десь на померхлій околиці, чи на новобудові, чи, може, біля сільської хати перекликалися, мовби сновиди, тваринний перегук без мостів і місточків, що зливався зі звуками пісні людської, яка з боку гавані долинала уривками, хоч походженням ще і знайома, та принесена з півночі й усе ж таки вже майже без напрямку і так само щемка, попри те, що була то, мабуть, непристойна матроська пісня, і долинала вона зі сміхом і реготом із просяклої винним духом таверни, пісня тужлива й щемка, немовби німа далина, немовби щось потойбічно-застигле у ній і було саме тим місцем, де німа мова сміху й німа мова музики, дві мови поза межами мови, одна нижче, друга вище межі людської скутости, об’єдналися в мову нову, де жах сміху якимсь дивовижним чином вбирала у себе чарівність прекрасного, але жах у ній не розчинявся, а поглиблювавсь до подвійного жаху, до німотної мови позалюдської заціпенілої далечини і самотности, до мови поза межами всякої рідної мови, до недовідомої мови цілковитої неперекладности, мови, що незбагненно як увійшла у цей світ, незбагненно і недовідомо пронизала його власною далечиною, мови, що незаперечно існує у світі, його не міняючи, й саме тому подвійно незрозумілої, невимовно незрозумілої, як незаперечна нереальність у незмінно реальному!

Адже ніщо не змінилося: німотно позастигали у своєму незмінному вигляді, глибоко-глибоко в небесне склепіння занурені міріади зірок, на півночі — Змія, Геркулесовою рукою впокорена, на півдні — грізний Стрілець, під ними в невидимім просторі стояли, в пітьму задивляючись, незмінні ліси, й шелестіло місячне сяйво на їхніх в’юнких шляхах, якими у пошуках водопою іскристого притьма шастала звірина сито-сонна; одвічно незмінні в далеких, але таких рідних просторах невидимих, тихим сяйвом повиті гори блиском своїх вершин вітали місяця, що повивав їх тим сяйвом, незримо-далеко сріблясто шуміло море, і перед ним незмінно стояла ніч, розгорнена у видимому і невидимому, одна з міріад ночей у незмінній своїй незмінності від початку усіх початків, розгорнений світ у мільйонах невидимих просторів, сфера за сферою відділених один від одного, незмінний поріг реальности; ох, ніщо ж не змінилось, тільки все відступило у нову оту далечінь, що покладає край будь-якій близькості, просякає будь-яку близькість і переносить її в незвіданість, власну руку чужою робить, власний погляд спрямовує у невидимість, у всюдисущу далеч, що в свою порожнечу засмоктує світло і навіть відблиски отих багать, що вже догоряють там, унизу, за муром, — далеч, що позбавляє плоті всі звуки життя (ба навіть самотні, розмірені кроки — там, унизу — чатового) і дає їм притулок у нечутності, далеч у близькості, наддалеч у далечі, найдальша і одночасно найближча межа обох їх, нереальне в реальності обох, недосяжно-далеке, в обох у них зачароване… Краса.

Бо

на недосяжно-далекій межі промениться краса,

з далини недосяжної промениться вона людині,

недосяжна пізнанню і запитанню,

лиш оку

легкодоступна;

єдність світу, красою сотворена,

на рівновагу прекрасну спирається наддалини,

що просякає всі пóри простору, їх далиною насичує

і — якийсь демонізм! — суперечності щонайгостріші

не лише обертає на тотожність і рівнозначність,

а й — демонізм іще більший! — у кожнісінькій пóрі

ще й далину простору наповнює далиною часу,

і рівноважний потік часу застигає в кожнісінькій пóрі,

у прадавню застиглість свою повертаючись;

час не зникає, о ні, вічно плине його невмируща присутність,

присутність краси, мовби людина перед лицем краси

вільна, хоч уже й випроставшись, хоч і тягнучись вгору,

знов повернутись назад

і, наслухаючи, знов залягти у дрімоті

поміж глибинами тверді земної й небесної, вся

знов обернувшись на око зірке, яке далину пронизує,

мов ото глибочінь відкриває вже нову причетність,

що, від пізнання й запитання вільна, дістає

давнє-предавнє право зректися пізнання і запитання,

зректись відрізняти добро від зла,

втікаючи від пізнання, цього людського обов’язку,

ховаючись поза невинністю, новою, а тому й фальшивою, щоб

негідне і гідне, нещастя і щастя,

жорстокість і ласка, смерть і життя,

незбагненне й збагненне злилися в одну неподільну сукупність, що не знає

відмінностей,

в узах краси нерозривно злютовану,

зором душевним осяяну і зігріту,

й тому це — мов чари, і краса, зачарована і чарівлива,

демонічно усе поглинає,

всеосяжна її рівновага правічна,

але тому це — й вороття в добожественний хаос,

тому це — спомин людини про те, що сподіялось

ще до її передзнання,

спомин про те добожественне світу становлення,

спомин про той переддень безвиразно-похмурий творіння проміжного,

що не знає ні клятви, ані зростання, ані оновлення, —

і все ж таки спомин і, як спомин, святий,

хоч це — святість без клятви і без зростання й оновлення,

уже демонічна святість, що від краси відходить

аж до межі останньої, але волі не має

за межу ту ступити,

і вертається до передпочатку

краса —

добожественна з видом божественним…

бо перед ним простиралася ніч, така, що все поглинає, така очужіло-далека, така повна сріблястого пилу відлуння, яке долинало від найдальших її окраїн, що й сама вона, і все, що ховалося в ній, утрачало свою виразність, і хтозна вже, що то й було — спів, чи заливчастий сміх, чи звірини ледве чутний голос, чи шелестіння вітру. І чуже це знанню незнання, яким, немовби для захисту своєї ніжности і тендітности, краса повивається, — змушена повиватись, адже єдність світу, створена нею, швидкоплинніша, беззахисніша, вразливіша, ніж єдність пізнання, а крім того, їй, на противагу першій, щомить може завдати шкоди знання, — це незнання разом з красою променилось навстріч йому з усього видимого круговиду, ніжно і воднораз сливе демонічно, як зваба, як гордовита спокуса рівнозначущости, що демонічним шепотом долинала від крайньої межі, проникаючи в самісіньку глибину, — мерехтливим океанським шепотом, який просякнутий місячним сяйвом і який і сам просякає його собою, урівноважений, як припливи й відпливи, що ширяють у всесвіті й чия шепітна сила перемішує видиме і невидиме, розмаїття речей пов’язує в єдність їхньої сутности, розмаїття думок — у єдність світу, але одну і другу позбавляє реальности, обертаючи їх на красу: незнання — це знання краси, непізнаваність — це її пізнання, незнанню невідома перевага думки, непізнаваности невідомий надлишок реальности, і в їхній застиглій рівновазі застигає мінлива рівновага поміж думкою і реальністю, застигає світотворча гра запитання й відповіді, всього, про що можна спитати й на що можна відповісти, і коли краса спинить рівноважний потік внутрішнього й зовнішнього, то в застиглій рівновазі вона обернеться на символ символу. Так склепіння своє понад ним напинала ця ніч, рівноважна у гармонійній красі, темний полиск нічного обширу простилавсь предковічно над усіма часами, в часі, одначе, лишаючись, і в межах стихії земної лишаючись, і від межі до межі простилаючись, і сам будучи в кожнісінькій пóрі крайньою зовнішньою і крайньою внутрішньою межею, так ніч напиналась над ним і розпиналася в ньому, й від неї, від земної її рівноваги до нього разом з красою її прилинув символу символ, несучи із собою всю чужість крайніх зовнішніх і крайніх внутрішніх далей замежних, — символ, усе ж навдивовижу знайомий, у незнанні закритий і все ж навдивовижу відкритий, бо тепер, немовби в чарівно раптовому новому світлі, він постав перед ним символом його власного образу, постав, попри всю далечінь, так виразно, ніби його сотворив він сам, ніби втілення власного «я» у всесвіті, втілення всесвіту в «я», непорушно злютований символ подвійний земного буття; осяваючи ніч, осяваючи світ, краса наповняла всі межі безмежного простору й, занурена разом із ним у час, ширяючи крізь часи, стала в них вічно сущою, стала безмежним обмеженням часу, стала сукупним символом земної минущості, обмеженої часом і простором, являючи тугу обмеження і саме тому — краси в поцейбіччі;

так у тужливій тузі

людині краса відкривається,

в самодостатності своїй відкривається —

самодостатності символу і рівноваги,

чарівливо ширяючи поміж

«я», що красою милується, й світом, що красою наповнений,

«я» і світ — кожне у власному просторі, кожне у власних межах,

кожне самодостатнє у своїй рівновазі, і тому обоє

у рівновазі поміж собою, і тому обох об’єднує спільний простір;

і відкривається в ньому людині

краса і самодостатність земної минущости,

самодостатність простору, який несе час і застигає в часі, чарівно-прекрасного простору, що, розпростершись, ширяє над світом, і його вже не оновлює жодне запитання, вже не поглиблює жодне пізнання,

о, ця неоновно- і непоглибно-стійка цілісність простору, опора її — рівновага

вічно живої у ній краси, і ця самодостатня

цілісність простору являє себе в кожній його частинці,

в кожній клітинці, ніби клітинка ця — його внутрішня крайня межа,

являє себе у кожнім окремім образі, в кожній речі, в кожнім людськім творінні,

являє як символ його просторовости,

як її внутрішня крайня межа, де всяка сутність себе поглинає,

о символ, що поглинає простір, о ця краса, що поглинає простір

завдяки єдності внутрішніх і зовнішніх меж, яку сама і породжує,

завдяки самодостатності нескінченно обмеженого,

о, ця нескінченність обмежена, ця туга людини;

так відкривається їй краса — як дійство двох меж,

а межі, і зовнішня, й внутрішня —

чи то лінія обрію, чи то грань однієї клітинки єдиної, —

пролягають поміж скінченним і нескінченним,

далеко-далеко, а проте ще в земній стихії, а проте

ще в земному часі, навіть самі обмежують час і визначають його тривалість,

його тихомирну тривалість на грані простору,

але часу вони не поглинають,

вони — лише символ, символ земний поглинання часу,

лише символ поглинення смерти, але вже не саме поглинання,

то межі усього людського, яке ще не вийшло за власні межі,

а тому — і межі всього нелюдського;

так відкривається людям все дійство краси —

і його сутність, і сутність самої краси:

нескінченне в скінченному,

примарна земна нескінченність,

а тому — лише гра,

гра в нескінченність, гра земної людини в її земній минущості,

гра у символи на останній земній межі,

краса, гра в собі,

гра, в яку грає людина із власним символом, щоб так

бодай символічно — інакше не вийде — втекти від страху самотности, —

солодкий самообман, яким себе знову і знову тішать,

утеча в красу, гра у втечу;

і ось відкривається людям застиглість прикрашеного світу,

нездатність його розвиватись, обмеженість його досконалости,

яка неминуща лише у повторенні, й тому

цю досконалість примарну знову і знову

потрібно відшукувати,

так відкривається людям гра самого мистецтва, цього слуги краси,

відкривається відчай його і відчайдушні потуги

зі звуків, зі слів, із каміння, із фарб —

з буття тлінного щось нетлінне вчинити,

щоб сподіяний простір

віки пережив

як красою позначений пам’ятник для поколінь прийдешніх;

просторотворче мистецтво у кожному образі,

безсмертність у просторі, а не в людині,

і тому не зростає вона і не розвивається,

творити приречена лиш досконалість, що не зростає, а тільки повторюється, що повік не досягне самої себе, і в своєму зростанні що досконаліша, то відчайдушніша,

о мистецтво, приречене вічно вертатися до джерел у самому собі,

і тому черстве,

черстве до людських страждань, бо для нього вони — лише тлінне буття, лише звук, лише слово, чи камінь, чи колір —

засіб шукати красу і відкривати красу

у невпиннім повторенні;

і відкривається людям краса як жорстокість,

дедалі більша жорстокість невгамовної гри, що

обіцяє у символі втіху від нескінченности,

втіху солодку, яка зневажає пізнання

земної примарної нескінченности й навіть

здатна бездумно призвести до мук і смерти,

бо чиниться гра ця у сферах замежних краси,

лише зору досяжна, лише часу досяжна,

одначе не людяності, не людському обов’язку;

так краса відкривається людям — як закон, недоступний пізнанню,

фальшива краса, що сама себе узаконила,

задля власної вигоди,

самодостатня, непідвладна оновленню, розвитку й розквіту,

правила гри її — втіха,

солодка, розпусна, похітлива втіха, і гра ця, загравшись красою,

красою напоєна, красу напуваючи, не знаючи змін,

вершиться на грані реальности,

щоб збавити час, але не позбутись його,

погратися із випадковістю, але не здолати її,

і нескінченно ця гра повторяється, нескінченно триває, однак

уже від початку на невдачу приречена,

бо лише людське — божественне;

і людині відкривається так сп’яніння красою

як гра, вже від початку програна,

програна всупереч рівновазі непроминущій, в якій вона чиниться,

всупереч необхідності, з якою вона приречена щоразу повторюватись,

програна, бо неминучість повторення — це заразом

і неминучість програшу,

і неминуче завжди йдуть у парі

хміль від повторення і хміль від гри,

той і той у полоні тривалости,

той і той невиразні й похмурі,

той і той не годен зростати, зростає лиш їхня жорстокість,

а справжнє зростання,

зростання знання у людини, яка пізнає, — вершиться воно у часі, воно

тривалістю не обмежене і від повторення вільне,

воно час розгортає в безчасся, і це безчасся

поглинає усяку тривалість, стаючи все реальнішим,

рве і долає всі межі, крайні внутрішні й крайні зовнішні,

позаду лишаючи символ за символом, і хоч краса

не втрачає отак останню свою символіку,

хоч незмінно-недоторканні останні її пропорції,

але так само незмінно оголяється й тлінність земна її гри,

нікчемність земного символу,

і, захмеліла від себе самої, краса, протверезівши,

вже не стримує туги своєї і розпачу,

і лишається протверезіле «я»,

пізнання утративши і в непізнанні себе втрачаючи, —

«я» і його убогість…

і сам він, кого осявало світло оцього «я» — цього символу, цієї краси, цієї гри, цього дійства, — назустріч кому з доконечною неминучістю світло леліло від крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж світу, від крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж ночі, тож дійство усе це він ніс у собі, ховав у собі й воднораз був у гущі його, в обіймах простору неминучости, межового простору його «я», в обіймах межового простору світу, символу його безпро-сторовости, в обіймах простору гри, простору позамежної близькости, простору краси, простору символів, який кожною своєю клітиною викликає запитання, а проте відкидає усі запитання й ціпеніє в обіймах усіх просторів заціпеніння, — і сам він, заціпенілий, задихаючись від заціпеніння, він відчував, він усвідомлював, що жоден із цих просторів не сягає за межі отого прозірчастого шатра, напнутого поміж верхом і низом, що всі ті простори — ще у проміжному царстві, над яким нескінченність іще не владна, що межують вони вже, либонь, із нескінченністю, хоч самі їхні межі ще й належать до царства земного; о, ця ще земна стихія, ці володіння краси, ця земна, ще земна нескінченність! Це вона його й обійняла, вона полонила; його ув’язнив простір земного дихання, але вивільнив з простору сфер, із простору дихання істинного. І він, відчуваючи цю ув’язненість, відчуваючи в ній причину всякого заціпеніння, причину заціпеніння подиху, відчував доокола вибухову потугу, що впиралась ув’язненню, відчував неминучість, невідворотність вибуху, відчував її до глибини свого «я», до глибини душі, до глибини свого дихання і недихання; він знав про цей вибух і відчував його, знаючи і відчуваючи, як назріває вибух у ньому самому й у світі, як вибух у ньому чаїться і воднораз його обступає, він відчував його просто фізично як щось таке, що підстерігає його фізично, щось таке, що душило за горло його й увесь видимо-невидимий світ, не даючи дихати, і все ж це була якась демонічна спокуса, що витала у ньому самому й довкола, що котилась на нього бурхливими хвилями, накривала його з головою і бурхала в ньому, — щось безтілесно-тілесно, спокуса пустошення і спустошення, погрому й розгрому, спокуса відмовитись від себе самого, віддати себе на посміх, віддати себе на поталу, відчуваючи, як душить у горлі, як забиває дух, стрясаючись від холоду й жару і все ж не втрачаючи надії на визволення. Так відчував він готовність зачаєну — готовність до вибуху і до стрибка, наближення предковічно-незвіданого падіння в непам’ять, так він це знав, так відчував, так собі цього бажав у сливе первобутньому бунті супроти заціпеніння, супроти того, що сподіялось, супроти шкаралущі обмеженого простору, супроти незгоди й незлагоди, супроти всього іще сущого, але водночас і супроти туги, цієї глибинної суті усякої гри і краси; о, була це спокуса страшної жаги первобутньої, страшна нетерпляча жага пустити з вогнем все на світі і навіть сам світ, пустити з вогнем власне «я», що стрясалося від жаги іще глибшого, іще прадавнішого знання, о, це було відчуття, це було передчуття, це був здогад, ба більше — пізнання, для нього це стало пізнанням і навіть самопізнанням, бо із простору щонайглибшого передзнання, який прийняв його у свої обійми, на нього востаннє зійшло усвідомлення, і він, мов уражений громом, ту ж мить зрозумів, що розпад і крах краси — то просто голий сміх, а сміх — неминуче-рокований розпад краси світової, зрозумів, що сміх — то одвічний супутник краси й повік нерозлучний із нею, що він усміхом світиться в ній на нереальній межі позамежної далі, та потім грімким перекотом виривається з неї на поворотній межі її тривалости, виривається громохким, громовим нищителем усіх часів, демонічною силою всезагального нищення, — сміх, суперник краси світової, відчайдушна заміна за втрачену віру в пізнання, сміх, цей кінець надаремної втечі в красу, цей кінець надаремної гри у красу; о туга за тугою, о гра зі грою, втіха тлумити втіху, туга подвійна, гра подвійна, втіха подвійна, і сміх — то щоразу утеча зі сховку, щоб позбутися гри, позбутись світів, позбутись пізнання, це розпад і крах світової туги, це нескінченности нетерплячка, що не дає спокою горлянкам людським, це розпад і крах у красі заціпенілого, застиглого простору, це зяюча прірва, в невимовній безмовності котрої губиться навіть ніщота, від німоти здичавіла, здичавіла від сміху, але поки що також божественна;

бо сміх —

то богів і людей привілей,

породжений первісно Богом, що пізнав сам себе, привілей,

породжений із його німотно-здогадного передзнання,

з його передзнання про власну знищенність,

з його передзнання про знищенність усього творіння, в якому

він, сам творець і частина творіння, чинить своє буття і,

світ пізнаючи, підіймається до самопізнання, з якого породжено сміх,

і підіймається вище,

повертаючись до передзнання;

о богів, о людей народження, о смерть тих і тих,

о їхній початок і їхній кінець, повік нерозривні,

о, то знання про богів небожистість породжує сміх — знання, спільне для Бога й людини,

воно постає у бентежно-бентежливій, прозористій

спільності зоні,

що демонічно спинається між потойбічним і поцейбічним,

щоб у ній, у похмурій цій зоні демонів,

могли і любили стрічатися Бог і людина,

й коли в колі богів першим належить сміятися Зевсові,

то сміх у богів викликає людина,

точнісінько так,

як у коловерті неспинній жартівливо-поважного упізнавання

поведінка тварини викликає в людини сміх,

точнісінько так,

як Бог віднаходить себе у людині, а людина себе — у тварині,

і людина підносить тварину до Бога,

а Бог повертається через тварину в людину;

Бог і людина поєднані в тузі, та перед сміхом безсилі вони, бо це — гра,

у якій первобутньо-раптово змішалися всі до одної сфери

й улягли її доленосним правилам,

гра, у якій первобутньо-раптово первобутнє сусідство відкрилося,

гра велика сферичного хаосу,

божественна гра, яка нищить красу і руйнує порядок,

лиховісно поєднує божественність творення й творіння самé,

і радо приписує їх випадковості;

гнів і жорстокість богоматері мудрої,

розвага і звага Бога, що зневажає пізнання і нехтує ним,

заливаючись сміхом,

бо розвага така в швидкоплиннім об’єднанні сфер (до того ж

без найменших зусиль до пізнання, чи запитання,

чи без будь-яких інших потуг),

це — самозречення, безтурботне і легковажне зречення і віддання

самого себе

на поталу випадку, на поталу часу,

на поталу чомусь неждано-гаданому, чомусь негадано-жданому,

на поталу несподівано радісному передзнанню і,

як на те вже пішло,

смерті;

розвага у чомусь незвіданім, розвага велика така, що вслід за розгромом останніх

решток законности заради розваги, за сплюндрування порядків, мостів і меж

заради розваги,

за сплюндруванням застиглостей простору й їхніх красот,

за сплюндруванням краси простору

настає предковічний і довічний уже

поворот

до безмежно непізнаванного, невимовно безмовного, що ні мостів не знає, ні

простору,

де переплутані всі відмінності,

де переплутане Боже передзнання з передзнанням людини,

де розпадається їхнє спільне творіння,

даль предковічну плюндруючи й до себе її наближаючи,

плюндруючи даль предковічну довселенського творива,

плюндруючи образ довселенського творива у безпам’ятстві, що

недоступне передзнанню навіть Бога,

плюндруючи до споконвічної невпізнанности, у якій

реальне і нереальне,

живе і безживне,

путяще і непутяще

необачливо знов поєднаються,

плюндруючи нерозгадане царство Ніде, де

у водних глибинах плавають зорі

і де жодна річ не лежить так далеко від решти,

щоб не бути із рештою разом,

і кумедно усе тут розкидано й зібрано, випадкові поєднання і випадкові

взаємопородження,

кумедні

у плині часу геть однакові випадковості,

й однакові стада богів, і людей, і тварин, і рослин, і зірок,

змішані і перемішані поміж собою;

сплюндроване царство Ніде, царство сміху,

зі сміхом дощенту сплюндровано хаос світів,

немовби повік не було тої клятви творіння, якою

Бог і людина взаємно обітницю склали —

пізнання обітницю і порядку, що творить реальність,

обітницю помочі, цього обов’язку, що накладає обов’язок;

о, це сміх зради,

сміх віроломства, безжурного і безтурботного,

це те, що до вселенського творення ані добра, ані обов’язку не визнавало,

о, це він —

спадок недобрий, в якому таїться сміх, це паросль розколу,

з якою приходять на світ усі до одного творіння,

це невикорінна паросль,

що прозирає уже у безхмарно-усміхненій мудрості,

з якою творіння одвіку чарівливо ґрацію власну являють,

прозирає в одвіку безжальній певності, з якою

красою хизується навіть потворність,

на далину обертаючись, гідну жалю і в жалю застиглу,

і прозирає навіть за далиною зовнішньою й за далиною внутрішньою, обох їх поєднуючи,

прозирає на кумедно-жахливій поверхні безпросторово-безмежного простору, на яку

краса, щойно досягне межі всіх часів, виливається, виливаючи

свою найзаповітнішу, щонаймудрішу мудрість,

це її вроджене, знову і знову нею породжуване, безвиразне, безформне, безмежне творіння,

яке нею породжене, яке з неї ллється, яке з неї порскає, —

сміх,

довселенського творення мова, —

бо ніщо не змінилося, ох, не змінилося; та застигло і німо, занурившись глибоко в небесне склепіння, чигало, бубнявіючи сміхом, клятвопорушення; та в недоторканному зорянім хорі, запліднюючи землю мовчанням, сам запліднений земною мовчанкою, чигав у величному сяєві незмінного існування світу, у видимому, так само як і в невидимому, й у красі, що переливалась у спів, чигав, здригаючись від напруження, нестерпний, мов та сверблячка, чигав, ладен грозою вибухнути, задушливий сміх, краси рідний брат, чигала, на грозу сподіваючись, спокуса всередині і зовні, вона обвивала його і в ньому сиділа, цей вияв і втілення жаху, ця довселенського творення мова, неподоланности мова, яка ніколи не мала чого долати, цей безіменний простір, де вона мала домівку, ці безіменні зорі, що стояли над простором, ця безіменна, ні з чим не пов’язана і безвиразна самотність у мовному просторі перемішаних сфер, у просторі неминучого скону краси усілякої, і, красою милуючись, та вже в обіймах нового простору, від жаху тремтячого простору, він, тремтячи від жаху й сам, нараз усвідомив, що реальність уже недосяжна, що вороття вже нема і не буде оновлення, що зостався лиш сміх, який нищить реальність, ба більше, що оголена сміхом цілісність світу, по суті, реальности справжньої взагалі вже не має, що відпала потреба у відповіді, відпала потреба в обов’язку пізнавати, відпала потреба аж так сподіватися на немарність цього обов’язку й не через те, що він марний, а скоріш через те, що він зайвий у просторі краси, де вона застигає, у просторі, де вона занепадає, у просторі сміху; це сміх лихий, він ще лиховісніший, аніж той стадний сон, бо уві сні ніхто не сміється — ні від болю, ні від лиходійства чимдалі страшнішої смерти, що нею аж-аж-аж як кумедно замилює очі краса; о, нічого нема лиходійству такого близького, нічого нема йому ближчого, аніж божество, що опускається до позірної людськости, чи людини, що підноситься до позірної божественности, — обоє не встоять перед спокусою зла, лиходійства, довселенського звірства, обоє всякчас заграють із нищенням, із демонічним самознищенням, від якого їх відділяє лише відтинок випадку, позаяк у неспинному плині часу щомить може статися будь-що; в обох сміх викликає і невідомість, на волю випадку віддана, і метушлива спритність у тому непевному відтинку часу, обоє вони жертви сміху, що тішиться тою легкістю, з якою обов’язок зраджено й клятву порушено, випадок їм лестить, випадок їх збуджує, сміються вони, коли відпадає потреба в пізнанні й настає край і людському, й божественному, сміються й зі зла, до якого призводить лиходійство краси, сміються й з реальности всього нереального, торжествуючи, коли порушено клятву творення, і на радощах аж шаленіючи після вдалого чину, злодіяння облудного чи недіяння, плоду порушення клятви. І тоді він збагнув: оті троє, що вештались там, унизу, стали свідками клятвопорушення.

І вони свідчили проти нього. Їх вела своя неминучість, того ж вони і прийшли. Того ж і він мав їх очікувати. Вони прийшли свідками й обвинувачами, провину на нього за те складаючи, що він причетний до провини їхньої власної, провину за те, що він — їхній поплічник, такий самий клятвопорушник, як і вони, і такий самий провинний, як і вони, бо, як і вони, сном-духом не знав про ту клятву, що тут її уже порушено і далі порушують, від самого початку забувши й про саму клятву, і про обов’язок, атож, забувши й так навіть поглибивши власну провину, попри ту неминучість, що з нею життя його, як і їхнє, за долі велінням посувалося до цієї віхи, до віхи нового забуття і самотности: знов про творіння забуто, знов забуто про Бога й людину, знов забуто заради довселенської ненароджености, яка і життя, і смерть на безглуздість рокує, бо лише клятва породжує обов’язок, лише клятва породжує глузд, нерозривний з обов’язком глузд усього буття, а все утрачає свій глузд, коли обов’язком нехтують і порушують клятву, цю обітницю, дану на заповітному першопочатку, обітницю, триматись якої належить богам і людям, хоч про неї ніхто і не знає, ніхто, крім невідомого Бога, бо від нього, найзаповітнішого із небожителів, іде уся мова, щоб до нього й вернутись, до нього, хранителя клятви, й молитви, й обов’язку. І він, той, хто невідомого Бога очікував, свій погляд мимоволі на землю звернув, надію плекаючи вздріти того, чиє слово спасенне, обов’язком породжене й обов’язок породжуючи, мало знов оживити мову, мову вірної клятві спільноти; він сподівався, що пощастить повернути так мову із її надповноцінного й неповноцінного стану, в який її ввергла людина, скориставшись іще одним привілеєм своїм, що мову пощастить урятувати з туману краси, зі шмаття сміху, врятувати із цих непроглядних хащ, де її марнували, і знов обернути її на знаряддя клятви. То марні були сподівання, і перед ним, знов поринувши в якийсь довселенський стан, знов поринувши в щось позбавлене глузду, знов поринувши в щось ненароджене, оточений примарними горами з їхньою довселенською мертвістю, горами, що їх не подолати жодній земній смерті, — перед ним простирався світ, повитий красою і пошматований сміхом, світ, що втратив мову й осиротів, бо порушив клятву, і це стало його провиною; замість незнаного Бога, замість клятвоносного хранителя обов’язку прийшли оті троє, що несли порушення клятви й обов’язку.

Обов’язок, земний обов’язок, обов’язок будити й іти на поміч; іншого немає обов’язку, і навіть обов’язок людини перед Богом і Бога перед людиною — це йти на поміч. І він, кого доля неминуче й невідворотно зарахувала до порушників клятви й обов’язку, він, як і вони, не любив сповняти обов’язку, не любив, як і вони, іти на поміч, і його позірна невибагливість була, мабуть, ніщо інше, як протест проти помочі, яка звідусіль текла йому, але яку він приймав без вдячности, і в цьому також уподібнювався простолюду, що хоч і прагне всіляких дарів, однак через власну нездатність допомагати будь-яку справжню поміч йому відкидає. Той, хто від самого початку приречений на клятвопорушення, хто виріс і живе в кам’яних печерах, хто отак від самого початку ходить під страхом клятвопорушення, той змалечку надто вже великорозумний, надто тертий, надто перебірливий, надто кмітливий, щоб так легко приймати те, що не обіцяє приспаній жадобі негайної втіхи, те, що не веде до розпусного парування серед позазаконної вседозволености, чи, коли вже не це, то принаймні до вигоди, мірило якій — сестерції; чи це не те саме: трійця внизу вимагала вина, часнику і борошна, а інші воліли собі циркових видовищ, щоб за кривавими витівками мартоплясів забути про власний страх і, дурячи голову собі і богам такими смертоносними фіґлярськими грищами на хисткій межі поміж красою і сміхом, де ті й ті постають у жахливо-потворній єдності, принести небесним силам оманливу покутну жертву за клятвопорушення; чи це не те саме: хоч утішайся, хоч примиряйся з богами, та головне — не буди і не прокидайся, не йди на поміч, на поміч стеменну, а май вигоду, лише стеменну вигоду, і коли Цезар знову бажав на беззаконників накинути вуздечку законности, то вино, борошно і циркові видовища ставали йому просто платою за їхній послух. А проте — і це було несподівано й дивно — вони його ще й любили, хоч і не любили нікого, хоч і не тримались ніколи спільноти, хіба що отієї облудної, яка зветься юрбою і в якій не можуть дійти жодної спільної думки, тож нікого ніхто й не любить, нікому ніхто й не помагає, нікого ніхто й не розуміє, нікому ніхто й не вірить, нікого ніхто й не чує, — облудна спільнота глухонімих, облудна спільнота одинаків, у якої вкрадено мову. І річ не лише в тому, що для них, із їхнім хитромудрим страхом і премудрою недовірливістю, пізнання стало просто зайвим клопотом, звичайнісіньким словоблудством, від якого немає ні задоволення, ані користи і яке, хоч би якими слівцями лукавими воно жонглювало, щомить можна обвести круг пальця; річ не лише в тому, що кохання, взаєморозуміння, поміч, довіра, мова — що все це, зумовлюючи одне одного, зрештою обертається на порожню ніщоту; річ не лише в тому, що як наслідок надійною опорою ще зостається, схоже, сама гола можливість лічити гроші; та їм і це ще не досить надійно, й хоч би як заповзято вони брались лічити та перелічувати свої сестерції, вгамувати цим страх свій їм уже зась, у них уже й це викликає сумнів, ба більше, трохи не в розпачі вони відчувають, що не лишилося їм уже нічого іншого, крім як і далі дотепно-мудро, дотепно-солодко глузувати над самими собою, і вони аж трясуться зо сміху, бо ніщо вже не подолає глибоко схований внутрішній страх, і навіть у справжність і надійність того, що сам лічиш, можна повірити аж після того, як прошепочеш заклинання належне і поплюєш на монету; вони легко повірили в диво (це їхня, по суті, найлюдяніша і, либонь, найприємніша риса), однак важко вірили істині, й саме тому ці люди, котрі, як самі ж і гадали, вміли усе розрахувати і передбачити, ставали, однак, геть непередбачуваними, у своєму страху замкненими і просто загадковими, а врешті й цілком незбагненними. Якби він прийшов до них лікарем, як про це мріяв замолоду, то вони лиш зневажливо посміялися б з нього і його допомогу, хай би вона була й зовсім безплатна, відкинули б, а натомість скористалися б послугами якої-небудь знахарки; так і жили вони, таке було в них життя, і це стало однією з причин того, що він зрештою поміняв ремесло; та, хоч якими вагомими здавались йому тоді ті причини, тепер виявлялося, що, по суті, саме із них і почалося сповзання його до грубого юрбища, що він аж ніяк не мав права покидати ескулапську науку, що навіть в облудній отій допомозі, яку обіцяє наука та, було б гідности більше, ніж у марних надіях на допомогу, якими відтоді він щедро напихав свої вірші, сподіваючись усупереч здоровому глузду, що саме влада краси, чарівна сила поезії зрештою перекинуть місток через безодню мовної німоти й у відродженій людській спільноті піднесуть його, поета, до речника пізнання, і він, над юрбою піднявшись, розпустить юрбу, — він, Орфей, обраний повести людей за собою. Ох, та навіть Орфей ніколи цього не досяг, навіть він у всій величі безсмертя свого не здійснив таких надмір порожніх і шанолюбних мрій і такого неприпустимого переоцінювання поетичного хисту! Звісно, багато чого у земній цій красі — пісня, озеро в сутінках, звуки ліри, хлопчачий голос, вірші, колона, статуя, парк, а чи просто квітка, — все це наділене божественним даром спонукати людину прислухатись до крайніх внутрішніх і крайніх зовнішніх меж свого буття, тож і не дивно, що мистецтву орфічному і його силі приписували здатність змінювати течії рік, приборкувати лісових хижаків, заворожувати череди на пасовищах, по-чарівницькому, як у казці, сповнюючи омріяну у мрію усіх мистецтв: світ, що наслухає покірно самого себе, ладен прийняти і пісню, і поміч, що ллється із неї. Та коли й так, то поміч триває не довше, ніж пісня, не довше, ніж пісні триває зачароване наслухання, і пісня у жодному разі не повинна лунати задовго, а то річки, не дочекавшись її завершення, крадькома повернуться у русла свої колишні, а лісові хижаки знов заходяться крадькома душити на пасовищах невинну худобу, а людина, не чекаючи завершення пісні, знов кинеться у звичну свою жорстокість, бо довго тягтися не може не лише насолода, зокрема й від краси, а й милосердя, що її добровільними бранцями стали були людина й тварина; це — лиш одна половина насолоди красою, тоді як друга, не дуже менша, а частіше навіть багато більша, — то надзвичайне загострення тієї жорстокости (саме харциза щонайжорстокіший нерідко й милується квіткою), тож краса — а та, яку творить мистецтво, і поготів — дуже скоро втрачає свій вплив, якщо вона, не дбаючи про збереження мінливої рівноваги обох своїх половин, надумає повернутися до людини лиш однією із них. Хай би там де, хай би там як до мистецтва людина зверталася, воно все одно улягає такому правилу, ба більше, вміння його дотримуватись — одна з найважливіших чеснот художника, а дуже часто, хоч і не завжди, і його героя. Якби доброчесний Еней лишився таким м’якосердим, як можна було б якусь мить сподіватись, коли він, чи то співчуттю поступившись, що якраз ворухнулось у ньому, чи то задля краси і напруги вірша, вжахнувся і завагавсь убивати смертельного ворога, якби він одразу не похопився був і не зважився на жорстокий свій чин, то нізащо не став би взірцем милосердя, яке гідне наслідування, а став би скоріше прикладом одного із тих негеройських зануд, що їх малювати у вірші навіть не варто і братися; і байдуже, хто це буде — Еней чи якийсь інший герой з його подвигами, — в мистецтві завжди і повсюди йдеться про дотримання рівноваги, великої рівноваги на межі найвіддаленішої далини, йдеться про її несказанно хисткий, несказанно скороминущий символ, який у собі ніколи не узагальнює окремих змістів, а завжди лише їхні поєднання, бо тільки так він домогтися може своєї мети, тільки у своїх поєднаннях протилежності буття досягають рівноваги, зводячи водно протилежності всіх людських поривань і захоплень (а то як же іще могла би людина творити і осягати мистецтво!) — зводячи водно доброту і жорстокість у рівновазі мови краси, у символі рівноваги між власним «я» і всесвітом, у п’янких чарах єдности, які тривають доти, доки не завершиться пісня, але не довше. І так само, мабуть, склалося і з Орфеєм та його піснями, адже він був митець, він був поет і своїм співом людей зачаровував, і слухачів, як і співака, однаковою мірою заколисувала дрімотна сутінь, їх, як і його, демонічно полонила краса, — демонічно, попри божественний дар співака; людям він ніс не спасіння, а п’янку насолоду, і стати спасителем йому не судилось ніколи, бо поводир, що ніс людям спасіння, відкинув мову краси, він проник під холодну її поверхню, під поверхню поезії, він добувсь до отих простих слів, які, підступивши до самої смерти й пізнавши її, навчилися завдяки цьому достукуватися до замкненого у собі ближнього, його страх і жорстокість його гамувати, перед ним відчиняти двері до істинної допомоги; він добувсь до простої мови щирої доброти, до мови щирих людських чеснот, до мови пробудження. Чи якраз не цю мову шукав і Орфей, коли, Евридику шукаючи, надумав спуститись до царства тіней? Чи не впадав у розпач і він, пізнаючи безсилля художника в намаганнях сповнити людський обов’язок? Ох, навряд чи вже вирветься із в’язниці мистецтва той, кого туди кинула доля; його замикають навіки там нездоланні межі, на яких вершиться відчужено-прекрасне дійство, і коли йому забракне снаги, то в такому ув’язненні він обернеться на марнославного мрійника, на шанолюба у фальшивім мистецтві, та якщо він художник справжній, то його очікує розчарування, бо він чує поклик по той бік меж, але дано йому лише закарбувати його у вірші, а не відгукнутись на нього, — він, забороною скутий і прикутий до місця, з пером у руці по цей бік меж, хоч і прийняв умову Сивіли, хоч і смиренно, як і Еней, торкнувся, клятву складаючи, величного вівтаря тієї віщунки…

— …тож перед тим відкриваються межі на заклик і Бога, і долі — їхня воля єдина, — на кого покладено останній священний обов’язок прийти на поміч, але тому, кому такою подвійною волею Бога і долі суджено стати поетом, кому лише знати і передбачати, лиш писати й казати роковано, тому в житті, тому й у смерті покуту заказано, і навіть надгробок для нього — просто гарна споруда, земне пристановище для власного тіла, ні вхід, ані вихід для нього, ні вхід на стезю нескінченного сходження вниз, ані вихід до вороття нескінченного; доля не хоче подарувати йому провідну злотолисту віть, віть пізнання, тож його спостигає обвинувальний присуд Юпітера. Так і самого його приречено на клятвопорушення і воднораз на знедолення клятвопорушника, і його погляду, що ковзнув мимоволі униз, на землю, було вільно уздріти лиш трьох співвинуватців клятвопорушення, що плелися оце бруківкою, — провісників того обвинувального присуду; його погляду не вільно було зазирнути глибше, під поверхню бруківки, під поверхню світу, під поверхню мови й мистецтва; заказано було йому спускатися вниз, до неземних глибин, а повертатися з них, здійснюючи цей титанічний чин, — уже й поготів, заказано було повертатися, даючи змогу утвердитись тому людському, що в ньому є, заказано було підійматися й оновлювати клятву творення, і він про це завжди знав, а тепер виразніше, аніж будь-коли доти, усвідомлював, що його позбавлено допомоги спасителя, позбавлено раз і назавжди, позаяк без допомоги клятвеної нема допомоги й людської, і лише їхня єдність втілює ту Титанову місію, що творить спільність, творить людність, землею породжену і до небес звернену, бо лише в людності, лише у справжній спільності, що віддзеркалює загалом усю людність, всю цілісність роду людського, вершиться той коловорот, що його нам дає пізнання й що сам дає пізнання, коловорот божественного запитання й відповіді, в якому нема уже того, хто помогти не годен, хто не годен обов’язок сповнити, хто вже не годен дотриматись клятви, — нема його, бо сам він збагнув: той титанічний труд — звершити, упорати, обожнити людське буття, про що саме і йшлося, йому не до снаги; воістину, він про це знав,

знав він також, що це стосується надто мистецтва, що існує й воно лише остільки — ох, невже ж воно все ще існує, невже має ще право на існування? — оскільки у ньому живе клятва й пізнання, оскільки мистецтво — сама доля людська і звершення самого буття, оскільки його, мистецтва, оновлення — у незвершенім, оскільки воно своїм творивом кличе душу до невтомного самозвершення і так спонукає її відкривати один за одним пласти своєї реальности, пласт за пластом проникати все глибше і глибше, пласт за пластом проникати у нетрі буття свого найзаповітнішого, пласт за пластом проникати до повік недосяжних, та незмінно відчутних померків, які наше «я» породжують і до яких воно повертається, о померкові глибини становлення «я» і згасання його, вхід і вихід душі, але воднораз і вхід та вихід усього того, що становить для неї істину, що провістила їй віть провідна злотосяйна у померках тіней, істини віть злотолиста, яку силоміць не добути і не зламати нікому, бо добувають її і сходять із нею в підземні глибини з тої самої ласки — душі і пізнанню однаково притаманної ласки самопізнання, цієї спільної їхньої істини, цього їхнього спільного пізнання реальности; воістину, він про це знав,

знав він також, що саме в цій істині і полягає обов’язок будь-якого мистецтва, обов’язок здобувати істину й виражати її шляхом самопізнання, покладеним на митця, щоб душа, осягнувши велику рівновагу між «я» і всесвітом, віднайшла себе у всесвіті, щоб у тому, що «я» набуло завдяки самопізнанню, душа розгледіла набуток буття у всесвіті, буття уселенського, загалом уселюдського, і хоча цей подвійний набуток не буває ніколи ніяким іншим, а лише символічним, від самого початку прив’язаним до символічности краси, до символічности межі прекрасного, хоч пізнання завжди зостається, зрештою, лише символічним, саме внаслідок такої символічности воно все ж і спроможне розширити нездоланні оті крайні внутрішні й крайні зовнішні межі буття до нових реальностей, у жодному разі не просто до нових форм, ні, — до нових сенсів реальности, бо саме тут і відкривається щонайглибша таїна реальности, таїна відповідности, взаємної відповідности реального «я» й реального світу, — та відповідність, що надає символу правдивої виразности й підносить його до символу істини, та відповідність, яка породжує істину і з якої починається будь-яке творення реальности, проникаючи пласт за пластом, навпомацки, навмання до недосяжних померкових глибин початку й кінця, проникаючи до незбагненно-божественного у світі, у всесвіті, в душі ближнього, проникаючи до тієї останньої богозавітности, яка, ладна прокинутись і відкритися, таїться повсюди, навіть у найпослідущій душі; саме це відкриття божественного через самопізнавальне пізнання власної душі, — саме це і становить місію людського мистецтва, його вселюдську місію, його пізнання місію, а отже, й виправдання його права існувати, що виявляється у мистецтву рокованій похмурій близькості до смерти, бо лише в такій близькості воно і спроможне стати мистецтвом істинним, бо лише так воно — до символу розкрита людська душа; воістину, він про це знав,

та знав він також і про те, що краса символу, хай би який правдиво-виразний він був, у жодному разі не повинна обертатися на самоціль, що завжди, коли це стається і краса вибивається у самоціль, тоді підривається коріння мистецтва, бо його творче діяння неминуче набуває потворного вигляду, бо те, що породжено, раптом замінює те, що його породило, порожня форма замінює реальний сенс, гола краса — доступну пізнання істину, й усе це — у плутанині суцільній, у коловерті суцільній перемін і підмін, замкнуте коло яких не допускає уже оновлення жодного, нічого уже не розширює, нічого не відкриває — ні божественного у зіпсутому, ні зіпсутого у божественності людини, а просто втішається порожніми формами, пустопорожніми словами, і в такій неспроможності вбачати різницю, ба більше, у неспроможності триматися клятви зводить мистецтво до ремісництва, а поезію — до літературщини; воістину, він про це знав, і йому завдавало це нестерпного болю,

і саме тому він знав і про небезпеки, глибоко зачаєні в будь-якому мистецтві, саме тому знав і про незглибиму внутрішню самотність людини, якій судилося бути митцем, знав про самотність оцю її вроджену, що людину затягує в ще глибшу самотність мистецтва й у безмовність краси, і знав він, що більшість митців таке усамітнення доводить до згуби, що робить воно їх сліпими, і в сліпоті своїй вони вже не бачать світу, не бачать божественного в ньому й у своїх ближніх, що ці митці, сп’янілі від своєї самотности, спроможні побачити лише власну богоподібність, так ніби нею позначені тільки вони, і знав він, що схиляння таке перед самим собою, спрагле визнання загального, дедалі більшою мірою стає єдиним сенсом їхньої творчости — зрадою і божества, і мистецтва, саме зрадою, бо так мистецький твір обертається на твір ремісницький, на такий собі недоброчесний плащ мистецького марнославства, на строкате парадне вбрання, ганебність якого навіть самовдоволено виставлену напоказ власну голизну перетворює на маскарадну личину, і хоч недоброчесне самозамилування, красою захоплення і до ефекту прагнення, одноразова скороминущість і неспроможна розширюватися обмеженість ремісництва такого, — хоч усе це знаходить шляхи до людей куди легше, ніж справжнє мистецтво, це — шляхи тільки примарні, із самотности вихід, але не приєднання до людської спільноти, якого шукає справжнє мистецтво у своєму пориванні до людства, ні, це — приєднання до юрбища, до його брутальности, до його неспроможности триматися клятви, до клятвопорушної облудної спільноти, яка жодної реальности не долає й не творить, ба навіть і не бажає нічого такого робити, а просто дрімотно нидіє у забутті реальности, реальність утративши, як її втратило ремісництво, реальність утративши, як її втратила літературщина; ось та глибоко зачаєна небезпека, що чигає на кожного, хто до мистецтва причетний; ох, як же боляче було йому знати про це,

і тому він знав також, що його здавна підстерігала небезпека ремісництва й літературщини, що він усе ще в полоні небезпеки такої, що через це (хоч він ніколи й не важився собі в цьому щиро зізнатися) його поезія називатись мистецтвом, по суті, вже не заслуговує, адже вона, позбавлена оновлення і поглиблення, — це всього-на-всього недоброчесне виробництво краси, далеке від творення реальности, адже його поезія від початку самого і до кінця, від «Етни» й аж до «Енеїди» у своїй сліпоті слугувала і віддавалася лише красі, самовдоволено обмежувалась тим, що прикрашала вже давно задумане і продумане, давно уже пізнане, давно вже сформоване, відмовляючись від справжнього внутрішнього розвитку (хіба що оте чимдалі важче нагромадження пишноти і блиску), — ремісництво, яке не могло самотужки ніколи здолати буття й піднести його до реального символу. О, він на собі, на власнім житті і на власній творчості пізнав ремісництва спокусу, пізнав спокусу підмін, яка ставить те, що породжено, замість того, що його породило, ставить гру замість єднання, замість неспинного, живого творення — що-небудь застигле, ставить красу замість пізнання; він знав про підміни такі й переміни, знав, адже усе це стало і його життєвим шляхом, нещасливим шляхом, що завів його від рідного краю аж до столиці, від живого і творчого ремества до самооманливого красномовства, від людського обов’язку й відповідальности — до показного і лицемірного співчуття, що поглядає на все спогорда й ніколи не подумає навіть допомогти по-справжньому. Туди — в паланкіні, назад — у паланкіні… Зворотний шлях від єднання, яке шанує закон, шлях до відокремлення, що знає і визнає лише випадковість, це шлях, ба ні, не шлях, а падіння у брутальність юрби, та ще й туди, де ця брутальність найгірша — в літературщину! Хоч зрідка він це й усвідомлював, та знову і знову поринав у хмільне сп’яніння, хай би в якій подобі воно являлось йому — чи то краси, чи марнославства, чи вишуканої гри уяви, чи просто награного самозабуття. Ось якими характерними рисами було позначене його життя, немовби оточене слизькими гадючими кільцями, — запаморочливе сп’яніння невпинними поворотами і перемінами, спокусливе сп’яніння своїм ремісництвом, і нехай він тепер, озираючись на це життя, й відчував за нього сором, нехай тепер, коли вже досягнуто межі часів і невдовзі грі мав настати кінець, він, ніби протверезівши, з холодною головою мусить сказати собі, що прожив таке нікчемне й негідне літературне життя, нічим не краще, аніж у якого-небудь Бавія, чи Мевія, чи будь-кого іншого з-поміж отих віршомазів пихатих, яких він так зневажав, атож, хай навіть саме уже це, знову ж таки, й підтверджувало, що у зневазі до будь-кого іншого криється й певна зневага до себе, бо тепер вона підіймалася в ньому, терзаючи душу його таким соромом, таким гострим болем, що лишалася рада тільки одна, прийнятна і бажана, а саме: самому себе приректи на загасання і смерть; нехай так, але те, що тепер опанувало його, було щось інше, ніж сором, щось більше було, ніж сором: хто тверезо озирається на своє життя й усвідомлює, що кожен крок на шляху його хибному був необхідний і неминучий, ба більше, навіть природний і зрозумілий, що доля й боги судили йому шлях вивертів і поворотів, що через це він і тупцює на місці, не годен ступити і кроку, хоч як прагне вперед, тупцює, заблукавши у нетрищах образів, звуків, мови і слів, що він з веління долі заплутався в галуззі всередині і зовні, що на своєму шляху без поводиря він, з веління долі й богів, зоставсь без надії натрапити на злотосяйну віть у нетрищах своєї в’язниці, — хто це усвідомив, хто це усвідомлює, того ще дужче діймає сором, того діймає жах, бо він усвідомлює, що для небожителів усе на світі діється рівночасно, що саме тому воля Юпітера й долі веління злилися водно, у страшній своїй рівночасності являючись усьому земному непорушною єдністю провини й покари. О, доброчесний лиш той, кому доля судила сповняти обов’язок єднання і допомоги, й лиш на того укаже Юпітер, щоб вивела доля із нетрищ його, та якщо доля й Юпітер спільною волею забороняють сповняти обов’язок, то неспроможність і небажання допомагати для них означають те саме, і карають вони за одне і за друге безпомічністю: поет неспроможний і не бажає допомагати, безпомічний він серед людської спільноти; бранець мистецтва, він спільноти цурається, поводиря він не має й, геть усіма покинутий, і сам неспроможний повести, та як надумає спротив чинити, як, попри все, надумає поміч нести і будити у присмерках, щоб нагадати про клятву й до спільноти вернутись, то це його прагнення (о, щоб він з ганьбою і жахом відчув це — саме для цього ту трійцю до нього і послано!) приречене заздалегідь; його допомога позірна була б, позірне було б і його пізнання, і якби люди взагалі й прийняли їх, то та допомога й пізнання завше несли б їм лише біду і зводили б їх з пуття, замість вести шляхом істини і спасіння нести. Так, і ось наслідок: хто нічого в житті не пізнав, той з пізнанням іде до тих, хто пізнання прийняти не хоче; віршомаз у німих будить потяг до мови; той, хто забув про обов’язок, закликає сповняти обов’язок тих, хто обов’язку і не сповідує; шкандибайло вчить рівно ходити кульгавих.

І ось він знов усіма покинутий, на поталу покинутий знов усіма покинутого світу, о, жодна рука вже його не підтримує, нема уже поряд нічого, що захистило б його і піднесло дух; його полишили напризволяще, й він, перехилившись через підвіконня, безживно вчепившись у запилену гарячу безживність цегли й гостро відчуваючи під нігтями розпечений пил цієї первісної глини, вчепившись у заціпенілу первісну тлінність, — він чув у кам’янисто-спекотній, застиглій нічній німотності німе хихотіння, чув у всьому цьому німоту скоєного клятвопорушення, заскніле німування своєї усвідомленої провини, мови позбавленої, пізнання позбавленої, позбавленої пам’яти, німування довселенського хаосу й невблаганно-жорстокого наближення його смерти, беззастережність якої не потребує ані відродження, ані відновлення світобудови, бо свій прихід смерть наперед визначає, і в ньому немає нічого божественного; о, жодне інше створіння не смертне так беззастережно і так небожественно, як людина, бо жодне інше не може стати таким клятвопорушником, як людина, і що нижче вона опускається, то більшою мірою стає вона смертною, а найбільший клятвопорушник і смертник найбільший — той, чия нога від землі відвикла й торкається лише бруківки, людина, яка вже не сіє й не жне, для якої ніщо вже не чиниться з волі зірок, якій не співають уже ані ліс, ані ниви зелені; далебі, ніщо і ніхто не смертний такою мірою, як міський простолюд, який сновигає, кишить і копошиться на вулицях і в безперервному вештанні вже забув, як треба ходити, простолюд, якому закони уже не писані і який не пише їх сам, це стадо, що, втративши мудрість колишню, знов розбрелося і, до пізнання байдуже, обернулося на худобу, навіть на щось іще гірше, аніж на худобу, стадо, на ласку випадку полишене й приречене врешті на випадкове згасання, позбавлене пам’яті, надії позбавлене, безсмертя позбавлене; те саме судилося й самому йому разом із тим розпорошеним стадом — йому, простолюдного стада частинці, і доля тягар цей на плечі його невблаганно і неминуче звалила. Простори страху він уже перейшов, та лише задля того, щоб із жахом побачити, як низько упав він, що опустився вже до простолюдного натовпу, опустився до поверховости, яка постає перепоною на шляху до глибин. Чи це падіння триватиме й далі, чи має тривати воно і далі? Від поверховости до поверховости, й так аж до останньої — аж до ніщоти стеменної? До забуття останнього? Плутонова брама завше розчахнута, неминуче падіння, з якого нема вороття, і в дурманнім чаду падіння людині так увижається, ніби вона падає вгору, ввижається поти, поки там, де безчасся небесного дійства раптово постає рівночасністю і спітканням у стихії земній, — поки вона на межі цій часів зустріне позбавленого божественности бога, який наздогнав її і перегнав, і бог цей, сміхом правічним увитий і перевитий, також падає вниз, і обоє вони, зарівно приречені на протвереження і самозречення, приречені обоє на жах, який у своєму заскніло-упертому соромі хоч і сміється ще, та воднораз уже й передчуває прийдешній, ще жахливіший жах і намагається реготом прогнати його. До жаху ще відвертішого, сорому іще відвертішого, викриття ще відвертішого вела його доля, вела оця подорож, вело це падіння, вело все до нової згуби і самозгуби, тяжчої, аніж усі попередні, до нового усамітнення, що мало перевершити будь-яку колишню самотність, самотність усіх ночей, усю світову самотність, де не лишилося не тільки нічого живого, але і нічого мертвого; і миті цієї раптово оголилась порожня поверховість невпокореного буття, і в недосяжності внутрішніх і зовнішніх сфер ніч, хоч вона ще й незмінно сіяла на всім небосхилі своєї сутемряви, розтанула в оте Ніде, яке із йому притаманною схильністю до випадковости робить зайвим і пізнання, й знання, прирікаючи їх на непотрібність. Зникли і спогади, зникла й надія, зникли, безсилі перед всевладдям невпокореної випадковости, адже в усьому являла себе саме вона, випадковість, неодмінна причина краху у творенні, і це вона, повита дурманом і непам’ятливістю всього довселенського зречення, осяяна холодними спалахами довселенського творення, його ненароджености і досмертности, вона, нага випадковість, ця самотність без імени й назви, тепер знов заявила претензію на своє владарювання… Саме така була мета цієї подорожі, тепер уже явна мета падіння — того, що не має ні ймення, ні назви.

Самотність без імени й назви в полоні випадковости — так, саме її, цю самотність, він бачив переду собою, коли стояв тут побіля вікна, ладний упасти та й уже, власне, падаючи. Невпокорена і нескорима у своїм зреченні відкривалась його лихоманковим поглядам тепер очужіла ніч; незмінно недвижну, а проте і чужу її обдавав суворо-поблажливий подих місяця, крізь неї, незмінно недвижну, тихо і лагідно плинув Молочний Шлях, поринувши в зоряний спів безгомінний, у красу і її зачаровану єдність чарівну поринувши, у вже порушену єдність погарнілого світу, в задалеч його незастигло-застиглу поринувши, і, величезна, як простір, застигла, як простір, прекрасна, як простір, очужіла, як і задалеч, від демонічних чарів, ніч із задалеч-чю разом крізь часи відлітала, — ніч і все ж невмирущість у межах часів, одвічна й усе ж позбавлена вічности, очужіла до всього людського, до людської душі очужіла, бо тихе єднання, що далечінню напоєне й саме далечінь ту напоює, вже не терпіло нічиєї причетности; переддень реальносте обернувся на переддень нереальносте. Порушився лад у сферах буття, мовчав дзвінко-німий їхній сріберний простір, незбагненністю повік відчужений і в ній замкнений, замкнувши у власній чужості повік незбагненність усього людського, а місяць, і Молочний Шлях, і сузір’я — вони вже не мали ні назв, ні імен, були невідомі йому у своїй недоступності, у своїм усамітненні, до якого ані мостом не добудешся, ані докличешся і яке все ж таки грізно тяжіло над ним, до землі його гнуло, прозоре й жагуче, розпечений холод світової просторіні; те, що довкола було, його вже не оточувало, і він, хоч і оточений порожнею нічною, стояв поза нею, окремо від долі, від власної і від чужої, від долі світу невидимо-видимого, окремо стояв від усього божественного, окремо від усього людського, від пізнання окремо, від краси окремо, бо й краса видимо-невидимого світу зникла, розтанула в тому, що не мало ні назви, ні ймення, стала всього-на-всього спогадом…

…Ох, Плотіє, чи ще не забув я ім’я твого? У косах твоїх поселилася ніч, усіяна зорями, передчуваючи тугу, обіцяючи світло, а я, понад млою нічною схилившись, подихом ночі ряхтливо-солодким впиваючись, — я не поринув у неї! О буття, навіки утрачене, яка невимовно знайома чужість, яка невимовно чужа знайомість, яка невимовно далека близькість, з усіх далечин найближча, перша й остання усмішка серця такого поважного; ти, о ти, що була і лишаєшся всім, геть усім, знайома й чужа, близько-далека усмішка, ти, доленосна квітка, не міг я впустити життя твоє в себе через його нестерпно тяжку далечінь, через чужість його нестерпно тяжку, через близькість його і знайомість нестерпно тяжку, через нестерпно тяжку його усмішку ночі і через долю, через долю твою, яку ти несла в собі й вічно нестимеш, недосяжну для тебе, недосяжну для мене, я не смів її взяти на себе, бо нестерпно тяжка недосяжність її моє серце розкраяла б, і я лиш красу твою, але не життя твоє бачив! Ох, ти втікати не квапилась, а я не гукнув, щоб ти повернулась, не судилось мені, о жадана, гукнути тебе, ні, не повернути, ох, повік уже не повернути ходу твою легку, невловимо-нечутну і незбагненну, о втрачене світло за пологом тіні, чи ж повернешся ти? Де, о де ти?! Ти була, й на пальці моєму ти персня лишила зі свого пальця, і час той, повитий пітьмою, пітьму повивав і, спливаючи, нас повивав пітьмою… Ох, Плотіє, я вже забув…

…Минулось і зникло, зостався лише невиразний спомин про те, що реальне було — навіть більш, ніж реальне; лише ім’я зосталось від жінки, яку він кохав, лише тінь невиразна, лише невиразний відблиск; вона канула у випадковість незвідану, й не зосталось нічого, тільки здивований спомин про те, що було й відлунало, про краси тої музику, яка відлунала, про подив колишній і колишнє незбагненно глибоке оте забуття, яке він намагавсь відшукати з дивовижною впертістю пияка на похмілля, о, дивуючись навіть у споминах, що це було, що краса залунала колись, що могла залунати, що вона, людського прибравши образу, знов і знов промениться із нього, немовби легенька, породжена вічністю, навіяна вічністю мла, далека й знайома, близька і чужа усмішка ночі, що спалахує й гасне, тендітна, мов вицвіт крушини, ніжний серпанок вмирання, що повиває усе людське, серпанок людського, що згустився в красі, ставши в ній водночас прозорішим, так ніби разом із ним у душу проникло саме забуття, так ніби й душа у красі забулася і здобула своє земне безсмертя, здобула забуття лише в красі, так ніби в людській красі ще зблиснули рештки останні вже давно очевидної надії на недосяжно-нерозгадані знання про умирання. Нічого цього не зосталось, лише нездоланна смерть чатувала за солодким, як саме умирання, образом, що знову і знову вертався; нездолана, на повен зріст у безмірі смерть поставала, сягаючи зір, сфери собою заповнюючи і собою поєднуючи, і разом із нею, покликане її німотою, пробуджене її німотою, її заповнюючи і саме бувши нею, зненацька зашуміло все те, що опиняється в обіймах смерти, — шелест німотний смерти, шелест німотний усього того, що опиняється в її обіймах, що вона упокорює й губить, що випадковістю породжене і їй підвладне, все розмаїття людських образів в очікуванні смерти, все розмаїття пузанів, шкандибайл, горлопанів, базік, усе розмаїття образів такої товкотнечі, від якої порожня кам’яна чаша майдану аж розбухла і яка всі сферні простори заповнила, хоч і нітрохи не змінила ні порожнечі майдану, ні порожнечі просторів, і товкотнеча ця немов розламала і вивергала час — ціле збіговище мертвяків одночасности, багатоликість людської тлінности, тлінна людина в багатоликому колі своїх перевтілень, із своїм кістяком і черепом — опуклим, пласким або видовженим, порослим волоссям, травою чи льоном, кучматий чи лисий, череп до черепа; людина, наділена черепом, наділена розмаїтими ликами — тваринними, рослинними, кам’яними, дивно обтягненими шкірою, гладенькими, прищуватими й зморшкуватими, м’язистими чи обвислими, зі щелепами, щоб жувати й говорити, з кам’яними зубами в запалому роті, наділена обличчям людина з розмаїтими запахами від шкіри своєї й зі своїх порожнин, зі своєю усмішкою, безглуздою й хитрою, ошкіреною і безпорадною, зі своєю навіть у глибокім сум’ятті божественно-зворушливою усмішкою, що відкриває обличчя їй, перше ніж сміх знов сховає його, щоб її око не бачило, якої страшної руйнації зазнало творіння, обдарована зором людина, вирлоока, застиглоока, кришталевоока, похмуроока, живоока, в очах своїх власну долю вона відкриває, сама ув очах своїх себе приховує, доленосна людина, саме силою ока доля на сором її прирікає, сповнена сорому й усе ж не позбавлена мови людина із голосом, що його безсоромно формують щелепи, губи й вологий язик, голосом, який з неї вихоплюється й подих несе, і слово несе, і єднання несе, голосом грубим, масним і улесливим, гнучким, громовим і задерев’янілим, сухим, здушеним і верескливим, гавкітливим і все ж таки ладним щомить перелитися в пісню; людина, ця чудесна й жахлива цілісність буття анатомічного, цілісність мови, емоцій, пізнання і непізнання, тупої дрімоти, безкінечного перерахунку дзвінкої монети, жадань і загадковості, оця неподільна істота, поділена на всілякі органи, на життєві зони, субстанції й атоми, істота багатоманітна й багатогранна, вся ця її багатоликість, цей хаос людських складових частин, сяк-так докупи зібраних, ці хащі творення, земні у своїй реальності, земні, як її кам’яний кістяк, земні, як смерти кістяк, усі ці нетрища тіл, нетрища рук і ніг, нетрища очей, нетрища голосів, ці хащі напівсотворіння і неготовности, що постали із похітливости випадку й раз у раз, знов і знов проростають одні із одних, з усе новою похітливістю випадку лигаються, паруються, злягаються, сплітаються, галузяться, все ширше розгалужуючись і оновлюючись, щоб воднораз безперестанку відмирати й щоб усе, що зів’яло, засохло й відмерло, — щоб усе це упало на землю, ці людські хащі в їхній рослинно-тваринній приреченості на життя і на смерть, і тепер ось ці хащі з подобою смерти суцільним потоком наринули, разом зі смертю зашурхотіли, зашелестіли і заніміли, це була сама смерть, що наповнює сфери, хаос людський випадків, такий випадковий і смертний такий, що ми вже, по суті, й не знаємо: той, хто живим випадково трапляється нам, — він давно вже помер чи навіть ще й не народився, він трапляється нам, ще не померши чи ще не народившись?.. О Плотія, Плотія, вік незнайдена, вік її не знайти! Ох, не судилось йому знайти її в нетрищах мертвих, для нього вона знову канула глибоко-глибоко у самозречення, і було в нього самого менше спільного з нею, аніж із мертвою, бо вмер він і сам, відійшовши у передсмертя без творення, відійшовши до клятвопорушних, кульгавих, слизьких, відійшовши до самозречення і впавши у звульґаризовану міську літературщину, що зводить на манівці примарних своїх перемін та примарних осяянь і саму смерть, єднаючи смерть із красою, красу зі смертю, щоб у такім ототожненні, нечистому й спраглому тліні, в такім самообмані досягти недосяжного, щоб у власних очах сфальшувати недосяжне знання про смерть, а заразом, певна річ, і перенести насолоду від отаких підмін і на саме кохання, ба навіть щоб цю нечисту, цю награну гру довести в коханні до її кульмінації; бо хто до кохання нездатний, хто на єдність нездатний, яку воно творить, той у безвиході своєї самотности мимоволі шукає рятунку в красі; жорстокість його під’юджує і робить із нього шукача краси, красу він обожнює, але ніколи не любить, а натомість стає радше споглядачем краси у коханні, тим, хто прагне красою розпалити кохання, бо те, що розпалене, він переплутує з тим, що його розпалює, бо і в коханні він передчуває і відчуває хмільну насолоду, насолоду від смерти, від краси насолоду, забуття насолоду, бо в туманних глибинах гри у красу і любови до смерти він розкошує таким забуттям, з готовністю й наміром він забуває, що кохання, хоч і наділене даром творити красу, завжди не красу за мету свою має — споконвіку в кохання одне лиш завдання, що стоїть над усіма людськими завданнями, і незмінно було воно з давніх-давен те саме: брати долю чужу на себе; ось що таке, ніщо інше, кохання; та немає між мертвими єдности, позабували вони одне одного…

…О Плотіє! Незабутньо моя незабутня, красою омита Плотіє! Якби існувало кохання, якби воно вміло розбиратися в хащах людських, то це означало б, що нам дано укупі знайти оту злотолисту віть, що ми вкупі зійдемо до джерела забуття й небуття, до підземного царства, до краю тверезости, що самі ми, позбувшися мрій і тверезі, зійдемо до першооснови, зійдемо не крізь браму чудовну мрій, браму зі слонової кости, яка вже нікого не випускає назад, а крізь ухід роговий тверезости, що дозволить нам вийти й укупі вернутись нагору, і останнє згасання долі нам долю нову подарує, і некохання останнє нам подарує кохання, подарує прийдешню, новонароджену долю! О Плотіє, дитя ще, та все ж таки вже й не дитя! Лиш долю прийдешню, але не пройдешню ми можемо взяти на себе, лиш доля прийдешня — це реальність кохання, доля, яку ми шукаємо в кожній весняній прорості, в кожній билиночці, в кожному пуп’янку, в квіточці кожній, у зрості творіння кожного юного, та найпалкіше шукаємо, певно, в дитині, ладні взяти на себе відповідальність за реформовану і незвершену долю, задля якої душею ми горнемось до всього невинного й беремо прийдешнє в пройдешнє, приймаємо хлопчика в кола турбот чоловіка змужнілого, о Плотіє, саме вона, ця доля прийдешня, й судилася б нам, якби існувало кохання, якби його вміння розбиратися, незалежне від похітливого випадку, могло бути порукою кохання надійного й справжнього, і тоді сама доля коханням була б, була б ним у його становленні і бутті, була б ним як сходження вниз, у щонайглибшу безпам’ятність і нове сходженні вгору, у всепам’ятність, як згасання, перетворення на ніщоту й повернення до незмінного й вічного, коханням була б як билинка, як квіточка, як дитя, була б такою ж незмінною, якими правічно були і билинка, і квіточка, і дитя, й усе ж переродженою на кохання, осяяною злотолистою віттю кохання, безповоротно утраченою…

…О ні, не мають поміж собою єдности мертві, що не осяяні злотолистою віттю, забули вони одне про одного, й образ Плотії, її незабутньо-забуте буття, що для нього було колись проблиском світла за безліччю тіней, розтануло серед тих тіней, в царстві тіней утратило обриси, поринуло в стовпище мертвих, частинка й навіть уже не частинка у гущі відмерлого, у гущі облич, голів і постатей, безвиразних для нього в цій гущі, безіменних для нього в цій гущі, в цій гущі вони порозпливалися і позникали, бо для нього одвіку вони були мертві, бо ніколи він навіть живим не бажав помагати по-справжньому, скоріш навпаки — богами і долею до такого небажання приречений, невинен і все ж таки винен, уже на першу нездійснену спробу допомогти, вже на перший нездійснений крок, уже на перший нездійснений оманливий намір здійснити оманливий крок йому знадобилося ціле життя; пристати до якоїсь живої спільноти тих, хто ладен допомагати, вже не кажучи, звісно, про те, щоб задля цього узяти на себе долю якоїсь живої істоти, він не спромігся; о, життя він прожив у облудній спільноті мертвих, він жив повсякчас лише серед мертвих і такими вважав і живих, в очах його люди були завжди лише мертві, завжди він їх мав лише за цеглинки у зведенні й творенні краси мертво-застиглої, і тому для нього всі вони поспіль пощезли у нездоланній стихії, у непізнанності вічно нествореного. Бо для людини щастя пізнання полягає лише у розв’язанні людських завдань, яке вона має брати на себе, а без цього вона своє щастя втрачає. Нездатний він був на допомогу, що давала б плоди, нездатний на вчинки з любови, незворушно дививсь на людські страждання, лише задля фальші отої застиглої пам’яті, лише задля фальшиво-гарненького опису спостерігав за жахами того, що діялось, і якраз через це ніколи йому й не щастило змалювати людей правдиво; людей, які їдять і п’ють, які кохають і яких можна кохати, а ще куди більшою мірою тих, котрі, лаючись і проклинаючи усе на світі, блукають вулицями, людей із тваринними їхніми пристрастями, з їхньою жахливою безпорадністю, — цих людей він змалювати не вмів, а тим паче не вмів змалювати оте людське диво, ту пристрасть, якою наділені навіть тварини; люди для нього були ніщо, були якимись казковими істотами, красою повитими краси лицедіями, і таким він їх і творив, — царями казковими, героями теж казковими, пастухами казковими; це були видива снів його й мрій, до нереальної богоподібности яких, захопленої грою в красу, захопленої мріями про красу, він, навіть у цьому подібний до простолюду, залюбки прилучився б і сам, може, прилучатися й мав би він прав, якби видива то були справжні, одначе вони були геть не такі, то були звичайнісінькі творіння зі слів, що ледь животіли у його віршах і вже за першим рогом конали, вони поставали з мороку мовних нетрищ і знов канули у випадковість, в осоружність, в заціпеніння, у смерть, у німоту, в нереальність — достоту, як оті троє, що зникли з очей вже назавше. І після них зосталася лиш лиховісна німота глузливого сміху, що гриміла, стрясаючи їх і світи розтинаючи, гриміла, немовби іще одна, лиховісна тиша серед тиші майдану і вулиць там, унизу, гриміла серед нічної тиші, породжена випадковістю й сповнена чужости, гриміла, шматувала і нищила простір, не знищуючи, однак, часу, — сміх скоєного клятвопорушення, німотний грім пошматованого і покинутого напризволяще творіння.

Не лишилось нічого, крім глузуванням засліпленого сорому згаслої пам’яті, що обернулася на фальш, на примару змертвілої пам’яті. Небесні багаття, не розбуджені земними вогнями, у безіменні змовкли; нутро мовчало, прикрите кам’яними плитами великих міст; міста і зовнішні крайні межі злилися водно, від подиху ніщоти остигнувши; застигла і плинна одночасність, у якій чаїться правічне; біда примарним звивинам і заворотам на хибнім шляху, що прикидаються великим коловертнем, в якім проминуле й прийдешнє поєднатися мають у вічну теперішність безчасся, біда заворотам клятвопорушним, біда цьому безчассю примарному, цій суті дурману хмільного, яка, щоб ця насолода тривала, знову і знову те, що породжує, підмінює тим, що породжено, краси жадаючи, й крови, і смерти, а жертву втягують усіма правдами і неправдами в солодкий похітливий дурман, біда фальшивому марнолюбству пам’яті, для якої реальности повік не було і яка впадає у спогади лише заради самих тих спогадів, біда завороту буття такому, бо клятва лишається клятвою, і полум’я не розпалити, і грі колись має настати кінець, і він настає вже, хай би скільки це вартувало краси, і крови, і смерти; марнотою все це обертається на межах часів, де уривається земна нескінченність; воістину, невідворотною буде біда та, допоки офірування не стане знову справжньою офірою, не буде пробудження із дрімоти, а гордовитий навіки залишиться бранцем у в’язниці тих бід, — гордовитий, що вважає, немов має право переступити свою ж таки клятву, бо звабливу одночасність плоті і духу, бо припливи й відпливи світу, бо звабливий вигляд красою обрамлених меж світобудови, бо звабу цю він сприймає як дозвіл на примарний той заворот, що заворотом лише увижається сп’янілій пам’яті і забуттю сп’янілому, однаково позбавленим реальности; біда тому сп’янілому, який лишається впертим, закостеніло-гордовитим клятвопорушником і, ворушиться в ньому ще пам’ять чи ні, забуває бездумно, що він — людина; він утратив палахкотливу буття серцевину й уже не тямить, куди падає — униз чи вгору і куди дивиться — вперед чи назад, його колова орбіта не має вже напрямку, а голова його обернулась назад, застигло і смішно. Ні, мертвих не розбудити, не розбудити мертву, над нею потоком сірим зімкнувся простір забуття, й жінки з тієї вулички убозтва і нужди мовби знали, що повз них до останнього протвереження і до забуття останнього несли того, хто не бачив свого життя. Чи ж справедливий був їхній глум? Чи справді було лиш ганебне падіння в ніщоту й у простори голої поверхні, що простеляються нижче від межі ніщоти в підземному царстві? О, ті жінки мали рацію, і він із соромом і жахом мусив слухати їхні насмішки й прокляття, бо фальш, якою він завинив безвинно, була ще брудніша, ніж випадкова і безсоромна розпуста простолюду, бо завинив він тим, що самохіть впав у фальш і хай із веління долі, та самохіть приєднався до клятвопорушного і втраченого племені, яке, зобов’язань не знаючи, никає кам’янистими плитами ніщоти, — без вогню, як тварина, холодне, як рослина, не прокидаючись, як камінь, заблукане в хащах і саме обернувшись на хащі, на остаточну скам’янілу невиразність; він опинився у небезпеці, що завше загрожує тим, хто погрузає у бруді, і він, разом з ними у бруді, принишк разом з принишклими, а небезпека, породжена небезпекою всім небезпекам і нездоланна, як сама доля, небезпека, що від неї не захистить ані сміх, ані регіт, небезпека, що від неї звук завмирає і світло у кришталевому мороку холоднокам’яної неминучости, небезпека, в ночах розчинена, в ночах застигла, — ця небезпека все наростала і наростала. Вона всьому загрожувала, непевним, ненадійним ставало усе, навіть її загроза, позаяк небезпека змінилася, перейшовши із простору подій до простору застиглости. Незворушно застигла ніч, жаром холодним відливало її чорно-прозоре крило золоте, простерте довкола понад людськими оселями, що кам’яним тягарем налягали на застиглість землі, осяяні сухим місячним світлом, і та застиглість пила, глибоко в себе вбирала зоряне світло, до найглибших своїх вогнедишних глибин оберталася на прозористий камінь, ставала прозористою кам’яною тінню у відкритих кришталевих колодязях землі, кришталевим відлунням нечутного, опускаючись до неосягненного, підіймаючися до чутного, аж воно здавалось останнім бездиханно-натужним подихом скам’яніння, тяжким кам’яним сапанням, благанням про подих буття; хвилями накочувались і відкочувались тіні, самі кам’яніючи й на камінь усе обертаючи, і до дійства оцього долучалися, й далі уперто час відраховуючи, навіть кроки чатового за муром, вони вливалися в камінь, ці лункі, врочисті кроки-тіні ніщоти, що виростали з лункої бруківки і вростали у неї знов, і, коли у чимдалі різкішому світлі нарешті проступив розтятий гострими тінями гребінь залізних вістер на горішній окрайці муру, колодязем розверзся провал поміж будівлею й муром, так само яскраво освітлений і з такою самою різко окресленою тінню, до глибини своєї просяклий сріблясто-зеленим сяєвом сфер, скам’янілий від світла, сухий від світла, лункий від світла у своїй німоті аж до самого низу, до землі, піском і рінню всипаної, аж до виразно-нерухомого, хисткого колодязного дня, де в сухій тіні від ріденьких кущів виднівсь якийсь мотлох (до пуття і не скажеш, який саме), наполовину прикритий посрібленим зеленим віттям, — дошки, всіляке домашнє начиння, й усе це також відкидало тіні, але такі жахливо врочисті, що справляли враження самотнього й навдивовижу ганебного відлуння загальної кам’яної німоти, яке віддзеркалювало у собі небезпеку, загрозу, помсту, бо ніщота віддзеркалювалася в ніщоті, віддзеркаливши прозористе в тліні, те й те під покровом крила нерухомого, те й те скорботою сковане, однак у того й у того, зацькованих і розтерзаних, — нечутний, важкий подих смерти…

…А від нього луна не котилась; без луни мертвий відголос у горах пустельних Тартару, що сягнули своєї незмінности і доконечности, німий відголос у недвижимій, вичахлій плоті й душі, німий відголос важкого, німотно-судомного подиху в пересохлих ущелинах і кришталевих колодязях скам’яніння, був він безживним черепом, що скотився до кам’яного осипища на тінистому березі забуття, скотився в сухий чагарник непролазний над присмерковим потоком, скотився в ніщоту, перед безмірністю і безнадійністю котрої меркне навіть саме забуття, він був просто застиглим незрячим оком, не мав ані тіла, ні голосу, ані легень і не міг перевести подих, — отак його кинуто у сліпу порожнечу підземного царства. Йому призначалося тіні розвіювати, а він їх творив, на нього покладено клятву велику єднання землі, а він від самого початку був клятвопорушником, о, йому призначалося ще раз каміння з могили зрушити, щоб відродилося те, що властиве людині, щоб творіння живе законом лишалося, щоб у вічному плині часів не переривалася ця одночасність постійна, щоб нинішній день вогню офірного знов і знов пробуджував Бога до одночасности і повертав до клятви його самосотворення; клятва вражає Бога, клятва стримує застигання, клятва роздмухує полум’я, о, саме в цьому і полягало його призначення, а він його так і не сповнив, так і не зважився сповнити; ще доти, як йому, щоб він виконав оту невідому клятву, було дозволено зрушити з місця надмогильні плити, ба навіть лише торкнутися їх, ще доти, як він спромігся піднести руки, вони обважніли, вони оніміли й стали прозорими, вросли у скам’янілість каменя, вросли в нерухомо-невиразний, сухо-прозористий плин каменя, і цей нерухомий плин, сам обернувшись на камінь і на камінь усе обертаючи, з усіх сфер до серцевини накочуючись і до меж отих сфер трепетно знову відкочуючись, живе й неживе у тінь кришталеву вбираючи, — цей плин став суцільним каменем, став офірним каменем всесвіту, вінком не увінчаним, теплом не зігрітим, дивом не враженим, стійким і несхитним, став надгробком світів, що офіри позбавлений і під собою ховає щось незбагненне і сам незбагнений. О, доля поета! Пам’ять кохання всесильна відкрила Орфеєві вхід до глибин Гадеса, але воднораз і перешкодою стала на його останньому сходженні вниз, отож він, заблукавши в підземних її просторах, змушений був завчасу вернутись назад, недоброчесний уже в доброчесності й караючись цим безголов’ям. Ба більше, від самого початку кохання не знаючи, нездатний вперед зазирнути коханням скутою пам'яттю і без пам'яті-поводиря, він не дістався й до перших глибин Вулкана, над залізом володаря, не кажучи вже про облади батьків-законотворців, не кажучи вже про ще глибші облади ніщоти, що породжує світ, породжує спасіння і спогади, тож він так і зоставсь на поверхні, в застиглій її порожнечі. Нездоланність, колись ставши такою, вже не лишає нічого, що треба було б ще долати, і великі життєдайні припливи й відпливи спалахування і згасання, поглинені великим мовчанням позбавленої пізнання й закону безіменности, тепер також змовкли; змовкли припливи й відпливи початку й кінця, припливи й відпливи палкого потрясіння і ніжно-дзюркотливого заспокоєння, змовкло їхнє взаємозачаття, що обертає одне з них на друге, цілісність світу безповоротно втратила своє дихання, свою речовинність, своє дійство й свій плин і, огорнена повсюдним мовчанням, стала оголеним мовчазним зором, всевидющим зором самої видимо-невидимої наготи, оголила свою незрячо-зрячу, остаточну безповоротність. Скам’яніло-застигле око вгорі, скам’яніло-застигле око внизу, о, ось воно вже й настало, давно очікуване, те, що завжди викликало страх, нарешті воно настало, тепер він його бачив, тепер йому довелося зазирнути в невідому непередбачуваність, у непередбачувану невідомість, заради якої він ціле життя рятувався втечею, заради якої робив усе, щоб цьому життю передчасно покласти край, і було то не око ночі, бо ніч розтанула у скам’янінні, й був то не страх і не жах, бо було то щось більше, ніж будь-який страх і будь-який жах, то було око кам’яної порожнечі, розвержене око долі, вже не причетне ні до чого, що діялося, — до плину часів і до згортання часів, до простору й до безпросторовости, до життя і до смерти, до творення і до нетворення, — ні до чого уже не причетне око, в погляді якого нема ні початку, ні кінця, ні одночасности, око, відокремлене від усього сущого й ще сущого, з цим другим пов’язане лише погрозою й загрозливим очікуванням, пов’язане часом, ще відпущеним на очікування, око, віддзеркалене в ще наявності того, що лишається під загрозою, і в його нажаханому загрозою погляді; в останніх рештках часів і сама загроза, і те, чому вона загрожує, пов’язані однією ниткою. І втечі уже не було, а був лише її важкий, бездиханний подих, і шляху для неї попереду вже не було — та й куди ще вона могла привести?! — і її важкий подих нагадував хекання бігуна, який, уже перетнувши фінішну стрічку, довідується, що мети не досяг і ніколи уже не досягне, бо в примарному просторі клятвопорушення, в який його щось загнало, щоб гнати все далі й далі, мету наблизитись не вблагаєш, вона лишається невблаганною, творення мети не має, мети не має Бог, не має мети людина, не йде відлуння від творення, не йде відлуння від Бога й людини у новому зреченні, для якого закон не писаний і яке породжує примарний простір. Те, що він бачив довкола, вже нічого не символізувало, було несимволом, не давалося віддзеркаленню й саме вже нічого не віддзеркалювало, до того ж через занепад символу навіювало журбу — ту журбу примарного простору, яка мариться в усьому, що створено в просторі, й уже навіть у дрімотному предковічному гумусі, журбу, позбавлену символу й усе ж таки із зародком у собі якогось символу, позбавлену простору й усе ж таки (позаяк вона — остання рештка краси, яку несуть на своїх крилах часи) журби простором зумовленої, цієї журби мрій, що живе на дні кожного ока — ока тваринного, ока людського, ока божественного — й навіть проглядає, мов останній подих творення, у всевидющому оці порожнечі, сама плачучи й оплакувана в муках уже майже забутого довселенського сотворіння, немовби примарний простір зачинається в журбі, але воднораз і журба знов і знов зачинається у примарному просторі, немовби в цій єдності незмінно пускають паростки предвічні умови всілякого творення, ота доленосна біда, що справіку загрожує всьому людському й усьому божественному, їхній спільний рокований страх, їхня спільна рокована кара, страх клятвопорушника, від самого початку на зраду приреченого, і покута, від самого початку накладена за несподіяне діяння, за невчинене недіяння, покута, що нею доля в покорі тримає навіть богів, непізнаванним законом накладена кара — утрата пізнання й самотність у темниці невідворотної сліпої дрімоти, непізнання самотність у непізнаванній невідворотності… Щось підступало все ближче й ближче, гнане журбою стражденною, німотно-задиханою і бездиханною, — і все ж підступало незворушно повільно, гублячись у журбі й у біді, гублячись у беззмістовності, що поглинає навіть журбу і біду; гнітючим каменем воно підіймалося з усіх пор душі і плоті, підіймалося як сповнення погрози, наростало, мов гроза, зрячою порожнечею, і чимдалі загрозливішим і загрозливішим ставало те, що не настало ще, і виднокіл усе дужче кам’янів і насувався, наче стіна мовчання, у німоті насувався оглушливій — у власній і в німоті сфер усіх, німоті, що тягарем налягала все більшим, стискала душу і тіло, о, цей незглибимо-глибинний погляд жаху, що наближається до мертвої серцевини, і «я», нею охоплене, в ній замкнене, затиснене у стінах поглядів, утиснене у непевність душі і плоті, задушене такою подвійною журбою, такою безмежною, такою безмірною журбою ще живого буття, журбою, що будь-яку розмаїтість і будь-яке подвоєння підносить до надміру власної безмежности й так їх позбувається, заразом позбуваючись і самого «я», поглиненого й розчавленого безмежністю і журною її порожнечею, чиє передчуття жахіть породжує подвійний страх, подвійний жах і воднораз розчиняє їх у собі, і разом із ними розчиняється «я», розчиняється і застигає в погляді околишньої загрози, «я» під загрозою погляду, саме вже давно лиш застиглий погляд, покірне загрозі, воно стислося до останньої решти своєї суті й, назад відкинуте, зазнало руйнації, обернулося на примарний простір свого примарного сотворіння, свого примарного мислення, обернулося на щонайкоротшу мить уже непізнаванного, не годного вже пізнавати животіння, заціпеніло опинившись у зашморгу порожнечі; о, відкинуте, ба ні, пожбурене назад, до самозневажання, пригнічености й каяття, воно було принижене до усвідомлення невідворотности й безвиході, до усвідомлення невідворотности самозневаги, до зневажання вже порожнього і марного неіснування; «я» себе втратило і позбулося людської суті, від неї не лишилось нічого, нічого, крім голої-голісінької провини голої душі, тож і душа, без свого «я» зоставшись і незламна усе ж таки, позаяк людська, була тепер уже лише голизною, самозневаженою і порожньою, пригніченою і поглиненою бездзеркальною порожнечею грізно-німотного ока; бездзеркальна самозневага, бездзеркальне «я», бездзеркальна душа, бездзеркально віддана на поталу вже пригаслого погляду і сама вже пригасла… Порожнеча, мовчання, примарний простір, довкіл німота, але за чорно-кришталевими мурами німоти незглибимої, в бездальній задалечі безмежжя безмежного, зникаючи, а проте видна і чутна, немовби покинутий, самотній відголосок буття, й уже по той бік буття усілякого, дзвінко, тоненько, чисто, по-жіночому й жахливо у невимовній мализні своїй лунала одна-однісінька цяточка, далека-предалека цяточка сфер, тихесенько лунало хихотіння, і було то порожнє хихотіння порожнечі, хихотіння порожньої ніщоти. О, де шукати рятунок?! Де ж боги?! Чи те, що оце діється, — не є останній вияв їхнього всевладдя, помсти і відплати їхньої за нове зречення — помсти людині, якої зреклись вони і яка зреклася їх?! Чи не дружини богів хихотіли тут, тішачись людською самозневагою? І чим вони тішились — утратою людської гідности, невідворотности вселенського клятвопорушення?! Уже глухий до хай там якої відповіді, він услухався у щось невиразне і незрозуміле, та відповіді не було, бо клятвопорушник не годен ставити запитань так само, як не годна їх ставити тварина, і камінь був мертвий і, мертвий, не відгукувався на непоставлене запитання, і мертвий був кам’яний лабіринт усесвіту, мертвий колодязь, на самісінькому глибокого дні якого зачаїлося, до ніщоти самозневагою принижене, позбавлене запитань і відповідей голе «я». О, назад! Назад у морок, у мрії, в сон, у смерть! О, назад, ще один-однісінький раз назад, утекти, ще раз назад утекти до сущого! О втеча! Як, знову втеча? Та чи можна іще взагалі утекти? Й чи йдеться іще взагалі про втечу? Про це він не знав; можливо, колись і знав, але тепер уже не знав нічого, він був по той бік усілякої здатности що-небудь знати, він був у порожнечі незнання, був у вселенській порожнечі, а отже, навіть по той бік цькування всілякого; ох, той, хто усвідомлює свою самозневагу, вже по той бік усілякої втечі. І ось тепер, по той бік втечі, пригнічений клятвопорушенням (так ніби тому, хто зламав клятву, належало і самому зламатися, так ніби він вже ніколи не мав права звестися на повен зріст), він відчував: його поставлено навколішки; і він, низько зігнувшись під страшним тягарем сліпо-завмерлої, невидимо-прозористої вселенської порожнечі, застигнувши й напружившись, ніби приготувався до втечі, згорбивши плечі, немов під важенною ношею, і сліпими пальцями пересохлих безживних долонь намацуючи стіну, сліпими пальцями торкаючись тіней від сліпих пальців на осяяній і висушеній місяцем її поверхні, — він полапки посунув уздовж неї, а поруч по ній поповзла низько згорблена тінь; його били дрижаки, коли він рушив навпомацки назад у морок, не усвідомлюючи, що робить чи чого не робить, рушив до водограю в стіні, наче тварина, що тягнеться до води, наче тварина, спрагла ковтнути чогось іще земного, іще живого, іще не завмерлого; отак він, понуривши голову, повз, як тварина, крізь цю пересохлу застиглість до предковічної цілі, найтвариннішої із тваринних, — до води, щоб у предковічній нужді, найтвариннішій із тваринних, нахилитися низько, неначе тварина, і припасти до сріблясто-дзюркотливої вологи.

Біда людині, що виявилась негідною дарованої їй високої ласки; біда тому, хто став жертвою самозневаги й не годен її перенести; біда решткам буття, які жевріють ще у живій істоті й не хочуть звільнитися від буття — ох, не можуть звільнитися, бо її згасла пам’ять і далі живе в порожнечі; біда людині, яка, попри самозневагу свою, незмінно й невідворотно приречена жити! І знов довкіл неї розлягається сміх, і це — сміх жаху, вже сміх не жіночий і не чоловічий, то сміх не богів і не богинь, то — пусте хихотіння ніщоти, то рештки буття в ніщоті, які ніколи не полишають смертного, ті рештки хихочуть, заливаються сміхом і так викривають себе як суще в ніщоті, як ніщота у сущому, як поєднання примарного сущого і примарної смерти, як знання, ладне сміятися з такого примарно-мертвого сущого, як страшні й страхітливі рештки знання у самій порожнечі, що зваблюють на божевілля, доводять до божевілля німим своїм сміхом, який наростає і наростає, аж доки сама порожнеча вже стає голим жахом. Бо що глибше самозневага опановує душу людську й посутні її чесноти, то безпосередніше зачіпає вона у людині й тваринне, властиве живим створінням, то безпосередніше підіймається їй назустріч тваринний страх, гнаний жахом страх людини, яка, у самоту істот живих вкинута, вже не знаходить дороги назад, мов та вівця, що від отари відбилася і заблукала; це — той жахливий утробний страх, що одвічно властивий усім, хто у стаді народжений, страх перед порожнечею смерти, позбавленою всього живого; це — в останньому вияві страху, в останньому виплеску страху, вже майже по той бік смерти — німий жах тварини, що самотинно, при тямі і пам’яті, тремтячи, зіщулившись перед невидимою всемогутньою силою, забивається в темні кущі, щоб нічиє око не бачило, як конає вона. Біда тому, хто став жертвою самозневаги, в кого душа неспроможна прийняти на себе крихту самотности, йому призначеної, — біда, бо ця крихта для нього обертається втратою тями, а ласка смирення — порожнім приниженням. Невже все зайшло так далеко? Жертвою самозневаги стала його думка, якщо він узагалі її ще мав, по-тваринному він чинив, якщо взагалі що-небудь іще робив, а в чомусь нечутному сліпо розлягався сміх; несподівано він, навіть не встигнувши про це подумати, опинився в постелі, і там, увесь жалюгідно скорчившись, із клубком біля горла, з сухим холодом у руках і ногах, здавшись безтямно на волю страшної, невидимо-чорної сили, що розпростерла одне крило над самозневагою, а друге над тваринною сутністю, безтямно віддавшись простору вже по той бік боязні, по той бік страху, по той бік жаху, по той бік смерти й усе ж беззахисний перед новою хвилею боязні, страху, жаху і смерти, відчуваючи у невідчутному моторошний страх, впізнаючи його у невпізнанному, він падав і все ж не падав, бо його щось і далі підтримувало, щось і далі утримувало в порожньому просторі моторошного страху, о, його щось утримувало в цьому моторошному страху, і він сповнений був цього страху і сам. Два спогади, останній і перший, торкнулися один одного, обидва — заблукано-замкнена самотність у хащах життя, у хащах голосів, у хащах образів, у хащах спогадів, і ніколи не меркнув початок, хай навіть потьмарений вервечкою довгих років, ніколи не меркнула пам’ять вівці заблукалої, що від отари відбилася, і ніколи не меркнув спогад про той первісний моторошний страх, один-однісінький спогад, що навік закарбувався у пам’яті, а решта були немов різновиди того жахливо єдиного, котрий гніздився на кожній галузці в гущавині спогадів, глузливо хихочучи, глузливо регочучи із недвижної замкнутости того, хто заблукав безнадійно у хащах, — того спогаду, що в собі його сам замикав, сам був хащами, сам — непроглядністю і непроникністю; недвижні блукання спогадів, блукання, що раз у раз починаються і раз у раз завершуються, блукання примарним простором пам’яті, блукання примарним простором завмерлої заблуканости, примарним простором уже не доступного спогадам життя позірного; недвижно вершились вони, ці блукання стрімкі всіма різновидами примарного простору, блукання, різновидами цими неминуче наповнені і переповнені, просторово-примарні в позірній недвижності цих різновидів, просторово-примарні в позірному русі цих різновидів, але незмінні у примарній просторовості моторошного страху, бо він — невідворотна, незмінно наявна, неминуча і вічна в’язниця гіркої позірної смерти, де в моторошному страсі минає позірне людське життя… Прийняв його в себе простір примарний позірної смерти. І хоч він нишком лежав собі, ні на палець не поворухнувшись ні в один бік, ні в другий, хоч у покої довкола ніщо анітрохи і не змінилось, йому привиджалося, немовби його щось понесло вперед, так, щось невидиме зі своїм довселенським знанням, зі своєю довселенською пам’яттю несло, тягло його до чогось невидимого, і сила-силенна спогадів випереджали його, ніби хотіли так поманити його за собою, ніби хотіли і мали так пришвидшити власні блукання; він лежав, моторошним страхом повитий, і його ніс цей страх, ніс уперед, до своєї моторошної мети, що стоїть на самому початку, і покій плив разом із ним, не міняючись і воднораз прибираючи форми, придатної для ось таких блукань, застигнувши в часі й воднораз безперервно міняючись. Застигло вивільнялися з фризу, в ньому, однак, і лишаючись, амурчики, з малювання і тиньку вивільнялось акантове листя й робилося схожим на людські обличчя, а його стебла розросталися і поставали скорченими орлиними лапами, що пливли поряд із ложем, стискаючи й розтискаючи кігті, так ніби хотіли переконатися у своїй силі, з листків-облич виростали бороди й знову ховалися в них, листки-обличчя пливли у недвижному просторі, раз у раз перекидаючись одне через одне, раз у раз немовби закручуючись у недвижности вихорі, їх ставало чимдалі більше і більше, багато більше, ніж узагалі могло зійти з настінного малювання, навіть якби воно постійно відновлювалось, вони випурхували із малювання, випурхували з голих стін, випурхували просто нізвідки, неначе їх вивергали розбурхані холодні вулкани ніщоти, які розверзались повсюди, у видимому і невидимому, в душі й у плоті, це була вулканічна лава, млисті уламки довселенського з’явлення і занепаду, і в міру того, як число їхнє зростало, робились вони усе розмаїтішими і розмаїтішими, форми, що постали і поставали із порожнечі, пропливали, блазнюючи, мимо і, крім того, перетворювалися одна в одну, виходили одна з одної і переходили одна в одну, — позбавлена образу й нездатна набути образу маса, що злітає і пурхає, наче метелики, наче листочки на вітрі, і було їх багато-багато — то схожі на стріли, то на шулік, то на якихось птахів із довгими, неначе пуга, хвостами, то прозорі такі, що лиш невидимо-німо літали довкола, немовби безмовні волання жаху, а декотрі геть, навпаки, безневинні, подібні до безглуздо-прозорої усмішки, вони, мов порошинки у сонячнім промені, легенькою хмаркою мошви безтурботної роїлися, витанцьовували довкруж канделябра посередині покою, линули спрагло до погаслих свічок, але відразу нові хмарки настирливо, спрагло, в танку кружеляючи, їх відганяли і проганяли, несосвітенна веремія аморфности, де поруч із ликом і безликістю, поруч із двохвостими сціллами, химерними ластоногими й ощиреними гідрами, поруч із навалою закривавлених і розпатланих зміїночубих голів у закривавлених пов’язках копошилася різноманітна нечисть, кишіли якісь тіла, вовтузилося щось із ногами, копитами й лапами, якісь хиряві, недорозвинені кентаври-недомірки чи рештки кентаврів, з крилами і без крил; простір, запліднений Орком, вибухав потворами, виринало щось схоже на жаб і ящірок, щось із собачими лапами, повзли плазуни хтозна-які скільконогі, повзли плазуни безногі, і одноногі, і дво-, і три-, і стоногі, вони то пританцьовували у чомусь бездонному, то пропливали в повітрі, заклякло самі повипростувавшись і повипростувавши свої задерев’янілі ніжки, то притискалися тісно один до одного, так ніби прагли, хоч усі й безстатеві, в леті своєму попаруватися, то один одного протинали стрілою, наче були всі безплотним етером, творінням етеру, наче етер породив їх і ніс, вони, далебі, такі і були, бо цей летючий клубок істот, що перелазили, перекочувались, перекидалася одна через одну, не важко було, хоч вони й закривали і накривали одна одну, аж до останніх окраїн напхом напханого ними простору, аж до останніх подробиць охопити зором і глуздом, о, це було етернолускате, етернопір’ясте поріддя етеру, яке поштовхом, рвучко, лавиною виривалося з вулкану вічности, знов і знов випаровуючись, знов і знов звітрюючись, отож простір знов і знов порожнів, робився сферично-порожнім, як сама порожнеча всесвіту, й лише високо-високо, здибивши гриву й б’ючи копитом повітря, тюпав клусом самотній кінь, лише пропливало якесь самотнє чоловіче тіло, чиє пласко-прозоре обличчя, обернувшись до ложа, безглуздо кривилось у глумливій гримасі дзеркального сміху, а потім на нього накочувалася нова лавина тієї нечисті, і його затоплювала нова хвиля моторошного жаху… І жодна з істот тих не дихала, бо в довселенськім народженні дихання немає; покій, де він лежав, обернувся на пристановище фурій, і тут було досить простору для всього жахливого дійства, хоч воно й розгорталось нестримно. Стеля в покої не піднялася, о ні, хоч канделябр розпустився просто гігантським деревом і свічники розпростерлися до неймовірних розмірів, обернувшись на пишну, густу і тінисту крону віковічного в’яза, у вітті якого, листок до листка, сиділи облудні сни, попритискавшись один до одного, мов краплі роси; стінам теж не довелось розступатися, хоч поміж них стало місця для всіх міст у світі, і вони всі палали — ті, що з далекого минулого, й ті, що з далекого майбутнього, і всі вони кишіли людьми й від людей страждали, їхніх назв він уже не пригадував, та міста самі все ж впізнавав — і єгипетські, й ассирійські, й палестинські, й індійські, міста тих богів, які втратили силу і владу, колони храмів яких повалено, мури зруйновано, вежі розбито, бруківка на вулицях яких потріскалась, і для всього огрому світу стачило невеличкого цього покою, хоч ні місто, ні степ, ані небо, ні ліс аж ніяк не поменшали, навпаки, все, велике й мале, поставало в якійсь просто-таки приголомшливій багатозначності і рівнозначності, завдяки рівнозначності дозволяючи, щоб під кроною в’яза, немов у тіні високої грозової хмари, звелося місто, найбільше і найпроклятіше з-поміж усіх, страхітливе своєю неосяжною величчю, щоб посеред вічного, неспинного коловороту руйнації звівся принижений Рим, вулицями і вуличками якого у пошуках здобичі никали вовки, прагнучи знов завладати своїм-таки містом, усю земну кулю обіймав цей покій, і куля земна обіймала покій, обіймали міста одне одного, й жодне із них не було десь отам, десь зовні, й жодне із них не було десь отут, усередині, всі вони пропливали, а тим часом високо-високо понад усім цим, високо понад вулканами і скам’янінням, високо понад кроною в’яза, від усього окремо, під велетенським і сірим небесним склепінням, грізно побрязкуючи недвижними мідними крилами, зі свистом, неначе блискучі залізні створіння, понад краєм жахіть нечутно, розлого і важко кружляли птахи ненависти, в боязкому шаленстві розчепіривши лапи, з несамовитим тріумфом ладні ринути вниз і впитися кігтями у кров’ю политі селянські опілля і кровоточиві серця, щоб, розклювавши і пожираючи нутрощі, влитись у зграю метеликів і вовків біля ложа, щоб разом із ними шукати рятунку в краях беззахисности і безутішности, у краях вогнедишних кратерів і драконових випасів, у краях, ще не знаних і ще не названих, у споконвіку відомих зміїних краях тваринности. Вулкани які довселенського творення тут ще розверзнуться? Яких нових чудовиськ вони іще вивергнуть? Хіба й так ще не розверзлося все до наготи останньої? Хіба й так всі можливі і неможливі жахіття у тваринній стихії довкола не дійшли вже своєї останньої грані? Чи прозорість страху наводить на шлях до нового знання, зі страху посталого, до нового, ще глибшого страху, до нової неосягненности у ще глибших одвічних глибинах? Усе вже розвержене, вже нічого не стримаєш, вже нічого не вільно стримати, зостався лиш лет, лиш цей примарний рух, зосталася тьмава, уперта й холодна сірість, в якій — ні шляхів, ні стежок, в якій не розгледіти ні того, що далі, ні того, що ближче, ні того, що вгорі, ні того, що внизу, але він, відлітаючи разом зі зграєю нечисти, пролітаючи з нею крізь сірість холодну, в якій ні шляхів, ні стежок, він почувався, немов у лещатах, — тримала його і стискала непогамована і невгомонна, безплотно-летюча рослинна десниця, і він упізнав: це — видиво смерти, це — сіра застиглість, і щось несе його крізь простір її примарний. Жах крижаний навівали óбрази, зовсім не символічні, вони кружеляли довкола, хвостаті, але без тваринної люті, роззявивши пащі, але не кусаючи, повипускавши кігті, але не хапаючи, настовбурчивши пір’я, але не налітаючи, бризкаючи отрутою, але не вціляючи, б’ючи хвостами і звиваючи кільцями їх; прозоре накидалося на прозоре і, хоч робило це тільки з німою погрозою, було ще страшніше за будь-яке ревище й будь-які кігті; сам жах став прозорим, оголилася першооснова неприкритого жаху, і на самісінькім дні його, на самісінькій глибині глибочезній його колодязя лежала, згорнувшися кільцем, змія часу, а в її крижаних обіймах сочився струмочок ніщоти. Так, це був застиглий жах видива смерти, і тваринний вид, уже, по суті, й не вид, а лише прозористість чогось рослинного, що зі стебел виростало, стеблами було переплетене, перевите хвостами-стеблами, стеблами-зміями спутане, воно пнулося вгору з незмірного, безнадійно утраченого кореневого низу, пнулося з єдности незмірного сплетення коренів, потворна тваринна сутність якого передавалася і йому; тваринний вид, живлячись серцевини ніщотою, оголився, являючи весь жах відсутности властивостей. Жоден страх перед смертю не міг порівнятися з цим найжахливішим із усіх страхів, бо це був не страх, а жах перед видивом смерти посеред ще не тваринної і вже не тваринної стихії, і навіть страху перед каліцтвом, чи перед болем, чи перед задушенням далеко було до цього задушного жаху, незбагненність якого вже не давала змоги що-небудь утримати, бо в ще не створеному творінні, в його бездиханності, в його задушливості втримати нічого не можна; це була та задушливість незавершеного, нествореного творіння, та звичайна її прозорість, в якій тварина, рослина, людина — все таке прозоре, таке подібне, що ледь не тотожне одне одному, й усе через свій невимовний жах, через свою нерозірвану й нерозривну пов’язаність із ніщотою, неживе, а проте сповнене прагнення до окремішнього буття, через таку надзвичайну подібність і таку надзвичайну взаємну ворожість, — все одне одного душить, все охоплене жахливим страхом тварини, що у власнім позірнім бутті добачає саму безвиразну тваринність. О, цей задушливий страх усесвіту! Чи цей страх існував не вічно? Чи він був коли-небудь по-справжньому вільний від цього страху?! Чи не минало життя його лише у марних зусиллях захиститись від натиску цього жахіття?! Ох, так тривало щоночі, тривало роками й десятиріччями, у давно проминулій юності і ще недавно, ще вчора, щоночі він сам себе ошукував, марнославно гадаючи, немовби прислухається до умирання, та насправді лише захищався так від жахливого видива смерти, захищався від образів видива смерти, які щоночі приходили, а він не волів про них знати, не волів їх бачити, хоч вони його й не полишали…

…О, хто ж бо засне, коли Троя горить! Знов і знов! І «…аж запінилось море, вдаряють-бо підняті весла, ростри тризубі прорізують плесо…»

Невідчепні були ті образи, жах щоночі проносив його крізь німоту кратерів, повних примар, крізь безпам’ятність довселенського сотворіння, крізь вікову далечінь нового зречення від буття, що обернулася на безпосередню близькість, крізь закляклі пустельні обшири всього, що покинуто і забуто, покинуто всім людським і всім нелюдським; нове зречення, нова відмова від творення. Щоночі його щось підводило до непохитної, невблаганно холодної нереальности, до нереально реального, що було ще до всіх богів, що переживе всіх богів і безсилля засвідчує всіх богів, він бачив Мойру, тритілу недоброзичливу Мойру, яка тільки те й знає, що ждати, і яка раз у раз óбрази видива смерти змінює, і хотілось йому заплющити очі перед її вразливо-разючою, безвладною владою, хотілось осліпти у власній ілюзії, оглухти й не чути іскристо-глумливого сміху ніщоти, від якого, однак, нікуди не дітися розчарованому і безпорадному, хотілось не чути довселенсько-вульгарного реготу долі, який демонструє йому нездоланність того, що і назви не має, не має виразних обрисів, не має виразної форми і закликає його до самозневаги; о, так воно завше й було — безперервно всілякі загрози, безперервно їх уникаєш; роки сплинули, мов одна-однісінька ніч, сповнена óбразів, що роїлись, шугали, несли її у закляклім жаху, і тепер того невідворотного і неминучого, того, що про себе щоночі нагадувало, вже не уникнути, це було гарячкове жахіття примарно-мертвої занедбаности, де він лежатиме, як у труні, як у могилі, розпростертий, до недвижних блукань готовий, — він, самотній, без підтримки і без заступництва, без допомоги й без поблажливости, без світла й без вічности, а довкола — кам’яні й непорушні надгробні плити, які вже повік не відкриються для воскресіння. О, ця гробниця! Вона теж була тут, у цьому тісному покої, її також торкалося віття в’яза, довкола також хороводи водили й глузливо сміялися фурії, о, ця гробниця була глузуванням над самою собою, глузуванням і над самообманом, з яким він не бажав розлучатися, глузуванням над його дитинною мрією, що нею він марно тішив себе, гадаючи, нібито тиша й незмінність неаполітанської бухти, нібито безхмарна і сонячна велич моря, нібито рідне до болю сяяння моря, нібито вся ця могуть краєвиду мимоволі пройметься співчуттям до вмирання й оберне його на пісню, ще одвіку не співану й повік недоступну для музики, що, сама наслухаючи й почута навіки, пробудила б життя для смерти, о, глузування, самі глузування, адже будинок стояв тепер у примарному просторі без краєвиду, адже ніщо тепер за ним не відкривалося: ні море, ні берег, ні гори, ні бескиди, ні ниви, ані навіть безформність первісної глини — ніщо, окрім несповідимої порожні, несповідимо грізної в цій ніщоті, — гола тверджа самих глузувань, омита тим самим невтомним пливким потоком, в якому і сам він плив на тих самих невтомних гойдливих хвилях, гойдаючись разом з отими потворами, плив, підхоплений і огорнений бездиханно-задиханим, спрагло-задушливим і застояним етерним сяєвом — цим ані повітрям, ані водою, плив на прозорій димчастій млі від численних багать страху, на цьому примарному подиху всього довселенського творення, який сухо стікає-дзюрчить поміж пальців, і саме у цій етерній стихії, жахливо тваринно-насиченій, жахливо тваринно-плодючій, жахливо тваринно-дзюркотливій, стихії, що поглинає того, хто впав назад, у тваринність, — у цій стихії, на карнизі під дахом щільненьким рядочком сиділи напівптахи — жахливі могильні птахи, примарні риб’ячоокі птахи: совиноголові, гусячодзьобі, свинячопузі створіння у сірому пір’ї і з лапами, схожими на перетинчасті людські долоні, такі собі птахи-квочки, що залетіли сюди із країв без краєвидів, краєвиду, однак, не шукаючи. Так і сиділи вони — там, у порожні жаху, повитріщавши очиці і щільно попритискавшись одна до одної, так і стояла, ними обрамлена, ця гробниця, стояла ще тут, у еркері, але уже й там, за вікном, у недосяжній далечині-меті. Усе напливало одне на одне, над порожнею примарного неба спиналися арки еркерних вікон, те й друге склепінням здіймалося понад гробницею, те й друге повите примарним простором, а все ж те і друге осявала оксамитова чорність небесної бані, зірками усіяної, і в’яз проростав світові склепіння, проміжки і відстані в них неймовірно збільшувались, воднораз і неймовірно зменшуючись; безкраєвидість насичувала краєвид, і саму її насичував краєвид, простір примарний насичував простір реальний, і цей другий насичував перший, символічне у несимволічному, так і тваринне насичує видиво смерти й саме нею насичується. Життя символи згасли, на тверді небесній згасли сповнені смислу й осмислені подоби тварин, заклякли у порожні, що накрила їх, але символи смерти зостались, щоправда, лише у позбавленім символів, невимовнім, немислимім, незбагненнім довселенськім творенні, зостались вони у безвиразних реальних тваринних мордах, у цих жахливих подобах, що виповзали із видива смерти, немовби породжені самою порожнечею, ніщота, яка ніщоту віддзеркалює й сама у ній віддзеркалюється, образ і віддзеркалення, яких поєднує згубний вияв тієї бездонно-глибокої, тієї самоти предвічної, що, зажди знана, завжди страхітлива, повік незбагненна, чаїться у вічних глибинах часів і всього тваринного; коло всього символічного замикається у безвиразності, замикається там, де в несотворенім, у позбавленім зв’язку взаємопроникненні сфер являє свій виворіт віковічна порожня далеч, обертаючись на досяжну для зору порожню тваринну морду, так ніби образ знання самоти предковічної пройшов крізь усе нескінченне образів коло, од віддзеркалення до віддзеркалення, щоб аж у кінці позбутися зрештою всякого образу, розкритися до наготи останньої, й у цім розкритті, у цім німотно-грімкому прориві несотворіння і його самоти, що вибивається назовні з усією підступністю, властивою змарнованій і безсилій злостивості порожньої тваринної морди, очевидною стала біда, яка прозирає за всім, що сотворено і не сотворено, за довселенським творенням і за самоти всіма далечинами, загрозливим передчуттям проступаючи у біді примарної смерти, пророчо показуючи, що шляхи поворотів, застиглости, гри і хмільного чаду — всі ці шляхи неминуче ведуть до тваринности, що всі шляхи краси неминуче завершуються машкарою жаху. А на віку гробниці, яка смерть на красу обернути хотіла, сидів цілий рядок птахів біди. Довкруж на безкраєвидому краєвиді палали міста всього світу, і падали їхні мури, тріскались і розсипалися їхні тесані кам’яні брили, ниви курилися кров’ю і повнились духом тліну, повсюди шаленіла безбожно-богошукацька жадоба жертвопринесення, у хмільному чаду якої виростали цілі гори примарних жертв, у пошуках жертв повсюди шаленіли оскаженілі жертви жертвопринесення, забиваючи ближнього, щоб на нього перекинути власне видиво смерти, трощачи і за вогнем пускаючи оселю сусіда, щоб заманити Бога до власного дому, все шаленіло, тріумфувало в несамовитій жадобі лиходійства, жертви, вбивства, пожежі, каміння потрощене — все на славу Божу, бо цього хочеться і самому йому, щоб власний жах заглушити і власне знання про долю, і він, спраглий сміху і нищення, задля того і розпалив людські чвари, ці хмільні чвари, жертовні ці чвари, до яких він, втративши тяму, долучається й сам і які його тішать; і Бога, й людину жене, підганяє той самий несамовито-спустошливий страх, страх перед скам’янінням у кам’яній самотності примарної смерти, страх перед застиглістю, перед безчинністю підганяє на отих смертельних грищах горластих богів, підганяє людей на смертельних грищах; згаслий вулкан душі, і, спливаючи в плинній примарній стихії, завмирали вогні; палали міста, не лишаючи попелу, колихалися омахи полум’я, мов повисолоплювані затерплі язики, мов занесені пуги, але вихоплювалися омахи не із безодні, ні, під розпанаханою, пошматованою поверхнею не простилалася жодна друга поверхня, що могла б вивергатися полум’ям, і вже й поготів не було безодні, ті омахи полум’я були не що інше, як сама ця застигло-збурена поверхня, й довкола омахів лютувало застигле ревище надламаних голосів, чиї крики були тільки огидною шамотнею кігтистих тіней, довкола омахів лютував німий гуркіт покинутого напризволяще, знов беззахисно-понівеченого творіння; повсюди з руїн виростали уперто все нові споруди, вростаючи у блідо-сіре світло, у світло примарне блідости, позбавленої світла, вони виростали із порожнечі, а проте були уже й доти, були завжди, у прадавні часи безнадійно зведені на славу безперервного вбивства, задля того, що увічнити і зберегти біду, — споруди життя примарного, споруди примарної смерти, із підмурівками, кров’ю политими, камінь, що гнітить життя, і ніякої крови не вистачить, щоб пояснити законом і поступом творення, яке бідою зведене, яке біду обрамляє мурами, яке від біди кам’яніє, і заклинань не вистачить, щоб задля відродження клятви ущент розтрощити змію крижану; могутнішим, аніж творення, лишається довселенське творіння, примарно-мертвою лишається несотвореність, яка перериває коловорот творення, яка ухилилась від творення і йому чинить спротив, та несотвореність, що лише і тільки себе прагне увічнити, що сама собі ставить пам’ятник і саму себе робить гробницею, вона позбувається мови, усвідомлює власну провину і подих втрачає, вона, попри свою кам’яну пам’ятникову велич, лишається неувічненою і недовговічною; вона, позаяк скинула з себе сотворене, стала могилою без відродження. І тоді храм примарного простору, храм примарних небес сам обернувсь на суцільну печеру-гробницю, й огорнули її кільця зміїні утроби небесної, огорнули богами зневажені гумусові потрухи довселенського творення, в якому проблискує доля і, час зневажаючи, про себе звістить; до цієї печери його і принесли, так ніби це і було повернення, сюди й привели його мандри, і нехай небеса його й скинули, нехай і самого його попроростали змії, все ж він лежав у небесній утробі. Як усе повернуло навспак — і всередині, і зовні! Як жахливо стало все з ніг на голову! На цій населеній мерцями землі скрізь палали вулиці-гробниці й міста-гробниці, скрізь застигала кам’яна марність людського безумства, звитяжного людського тріумфу, сп’яніння людським жертвопринесенням, скрізь ціпеніли, здійнявшись, холодні омахи земних вогнів, і це було виродження людини-творіння, скинення з трону творіння Божого, кам’яний передсмертний ошкір самого творіння безсмертного. У породжених страхом чварах розгубились боги, з волі яких усе мало сподіятись. Позаяк творенню потрібне безперервне відродження. Лише в безперервнім відродженні вершиться творення, і лиш поки триває творення — і жодної миті довше, триває й відродження; о, лише те є творінням, лише те має право творінням назватися, що знову і знову сходить до вогнів свого відродження, невтомно пильнуючи, щоб непереможене не підіймалося знов, щоб доматеринське несотворіння не проливалось кам’яною німотою знов, о, творіння — це те, що творить творіння, що, сходячи вниз, саме в жертву себе приносить, беззастережно і безоглядно, не навертаючись до сп’яніння, ба більше, навіть не навертаючись до пізнання чи упізнання, це те, що позбулось остаточно тваринного страху, позбулося й останніх тваринних бажань, о, творінням творення ми станемо аж тоді, коли остаточно від себе відкинемо все тваринне, коли навчимося зрікатися навіть пізнання, тваринного і нетваринного, коли наберемося духу покірно змиритися зі своєю останньою самозневагою, коли зможемо знищити власну гробницю! І щойно він це збагнув, збагнув через силу, немов у глибокому сні, так ніби в сон цей нашіптував голос із другого сну, так ніби знов пощастило здолати страх всіх богів, помсту богів, безпорадність богів, так ніби знов, а може, й уперше, вони щедро явили своє милосердя, так ніби той загадково-безслівний шепіт вихоплювався просто із знову подоланого моторошного жаху богів, вселяючи звагу, звагу погаснути, звагу здрібніти, звагу скоритися долі, звагу змиритись із самозневагою, — щойно збагнув це, як у безсловесному шепоті, що нагадував мову за межами мови, вчувся іще один, якийсь іще глибший і заповітніший сенс, якесь безсловесне слово зі сну іще дальшого, ніж той, другий, якесь ще тихіше і ще настирливіше шепотіння, незрозумілий, проте рішучий заклик до дії, ледве чутний і ледве вловимий, проте вельми суворий наказ, що не терпів перекорів і вимагав, щоб усе, що примарнім життю слугувало і сутність його становило, безповоротно пощезло, так мовби ніколи його й не було, щоб розчинилось воно у тому, чого не було, щоб у ніщоту кануло, щоб геть випало з пам’яті і з пізнання, подолавши усе, що було у світі людей і речей, о, це був наказ знищити все, що він сподіяв, спалити усе, що він будь-коли склав і написав, о, спалити належало всі його праці — все, і навіть саму «Енеїду»; ось що почув він у тому нечутному шепоті; та не встиг він позбутися скутости, з якою вдивлявся в карниз на будівлі навпроти, у примарних птахів, що заклякло сиділи на ньому, як їхнім злинялим оперенням немовби пробігла невидима хвиля, легенька і плинна, неначе етерний вітрець, потім іще одна й ще, і раптом, немовби у збурених бризках безгоміні, та зграя знялася в повітря — ніби і не сама, а її щось понесло, — й розсипалась на невидимий порох, отож на мить стало видно вже знайомий карниз під дахом, щоправда, лише на цю одну-однісіньку мить, бо наступної миті вся будівля вже завалилась, і то зовсім нечутно, так само нечутно, як птахи махали крильми, відлітаючи і розсипаючись у ненаситній ніщоті на порох, обертаючись на невидимий обшир етеру. І щойно він це збагнув, як почала перемінятися і безгомінь, і вона обернулась на тишу: нерухоме перетворилось на спокій, і самі його мандри недвижні у паланкіні завмерли в земній нерухомості, і не ступали за ним уже привиди в подобах тварин і рослин, а наостанку ще й у подобі тієї одної-єдиної звабниці з блідо-прозористим тілом і вогнисто-патлатою гривою; вони всі промайнули повз нього, промайнули туди, де канула в безвість гробниця, вони канули услід за нею, одне по одному, і поглинула їх сутінково-порожня безодня тіней, і нехай ця безодня — ця остання загроза порожнечі огидної — загрозливим оком своїм і все ж його власним щойно огидно дивилась йому назустріч, тепер і вона — після того, як у ній розчинилась і остання із гарпій — також почала розпадатись, і нездоланно-приманлива сила тепер обернулась неосяжно-глибоким спокоєм, обернулась глибінню, обернулася оком земної ночі, оком мрії, великим, тяжким від етерних сліз; оксамитово-сіре й оксамитово-чорне, лежало воно на ньому, невагомо його накриваючи, у снах-мріях звільнившись від снів-мрій, для вороття відкрите; і знову розвержена ніч, а в глибоченній глибині її погляду знову блимав, несміливо мигаючи, невеличкий жовтавий пломінчик лампадки (о зоря близькости!), осяваючи вже безмісячний, по-нічному спокійний покій, знов доброзично готовий до сну; фриз уже ледве виднівся, потемнішали стіни, і серед них тільки нишкло звично-земне домашнє начиння, ніби тривало так вічно; було це повернення — і все ж таки не на батьківщину, все тут було знайоме — й усе ж таки не навівало спогадів, це було воскресіння, спокійне і тихе — й усе ж таки, мабуть, ще тихіше згасання, це було визволення і воднораз ув’язнення, що невимовно злилися в зовсім тихім згасанні, і мовчазна згода обертала його на диво. М’яко дзюрчав водограй у стіні, темрява стала вільготою легкою, і, хоч ніде і ніщо загалом не ворушилося, німота позбувалася німоти, застиглість позбувалася застиглости, знову жвавішав і м’якшав час, звільнившись від примарно-мертвотної бундючности місяця і знову відкритий для руху, отож і сам він, також позбувшись застиглости, знову спромігся повільно, хоч іще й через силу, підвестися; у матрац впершись долонями з розчепіреними пальцями, ледь витягнувши вперед ледь схилену поміж високо піднесеними плечима гарячу від лихоманки голову, яка від напруження трохи тремтіла, він прислухавсь до цієї тиші і воднораз також насторожено прислухався до лагідного потоку життя, який знов повертався, бо спинити його не могла навіть ця лихоманка, і прислухався до голосу зі сну, ледве ожилому, ледве почутому й уже ледве чутному, до того владного шепоту зі сну, який велів йому знищити його манускрипти і який він хотів почути тепер наяву — мусив почути, щоб упевнитись у порятунку. Та неможливо було виконати цей заповітний наказ, хоч би як він хотів до нього прислухатись і його таки виконати — доти було неможливо, доки не знайдено слово для того безсловесного шепоту, і в загадково глибокій шепітливій непевності, що огортала його, невідступно витав наказ повернутись до слова; його обступали усе ще мури мовчання, та загрози в собі вони вже не таїли, о, все ще переляк не минав, та це був переляк без страху, безстрашшя посеред переляку, о, все ще не відділялись одні від одних крайні зовнішні й крайні внутрішні межі, але він відчував, як його наслухання їх розводило й зводило, хоч і не надавало їм колишнього ладу пізнання, не надавало людського ладу, тваринного ладу, ладу речей, ладу світів, у якому колись він рухався і який, згаснувши разом з його згаслою пам’яттю, вже не існував, уже ніколи не існуватиме, і навряд чи тепер йому відкривалася єдність краси, єдність уже примерклої краси світів, ні, не вона відкривалась йому, а радше єдність потоку, що дзвенів у незбагненному чомусь, у ніч уливаючись, виливаючись з ночі, це була єдність непригаданих спогадів про спокій зупинки, коли завершується незавершене, сповнене туги за творенням, властивої останній правічній самотності, завершується в чомусь невимовному і недосяжному, в незбагненно оновленій пам’яті про чистоту величну і цноту; й те, що він чув, наслухаючи, таїлося в цьому тужливім потоці, виринало із найщільнішого мороку і одночасно лунало аж на дні глибини його слуху, аж на дні глибини його серця й душі, лунало без слів у ньому, без слів довкола нього, вимоглива і нищівна, спокійно-велична могуть першооснови, яка, що він глибше у неї вслухався, шепотіла і рокотала з подвійною силою, сповнюючи його і підтримуючи, але дуже скоро було це не шепотіння уже й не рокотання, а радше жахливий гуркіт, щоправда, долинав він крізь стільки нашарувань пережитого, ще не пережитого і вже недоступного переживанню, крізь стільки нашарувань пам’яті і безпам’ятства, крізь стільки нашарувань мороку, що був навіть тихіший від шепоту, о ні, це був не шепіт, це було суголосся тьми-тьмущої голосів, ба більше, це було суголосся всього безліку голосів, що долинали з усіх обширів часу, реальних і примарних, суголосся співуче, міднолунке і гуркотливе у своїй прихищеності і захищеності, жахливе у своїм милосерді, втішне в журбі, недосяжне у тузі, невблаганне, незаперечне, незмінне, попри велику віддаленість, дедалі суворіше і суворіше у своїх наказах, дедалі звабливіше і звабливіше у своїх піснях, і що більш його «я» віддавалось смиренню, то менше чинило спротив, то більш відкривалось воно цьому звуку, то більше втрачало надію осягнути по-справжньому велич отих голосів, то глибше воно усвідомлювало власну негідність; отож він, незламній могуті скоряючись, лагідності її скоряючись, аж до смирення скоряючись і до бажання смирятися, аж до страху за працю скоряючись, яку мали у нього забрати, до жадання почути присуд скоряючись, що накаже зробити це, до страху і до надії скоряючись, до згасання і до самопогашення задля життя скоряючись, в’язань величі власної малости й вільний від неї, мудрець і невіглас у полоні туманно омріяних тих голосів, — отож він спромігся нарешті втямити те, про що давно знав, що давно відчував, що давно вистраждав, і тоді воно з уст його зірвалося дуже скупою фразою, надто скупою і недостатньою, щоб невимовність, велику, як вічність, передати словами, — зірвалось в одному подиху, одним зітханням, одним криком:

— «Енеїду» спалити!

Невже ці слова склалися в його вустах? Схоже, він так цього й не зрозумів; не зрозумів, а проте не здивувався, коли почув відгук, майже відповідь:

— Ти кликав?

Голос був такий ніжний, знайомий, майже рідний, голос нізвідки — чи то незбагненно зблизька, чи то незбагненно здалеку. Цей голос витав у чомусь невиразно-непевному, хоч і не в безкінечному, хоч і не в омріянім обширі всіх голосів, атож, на мить йому навіть причулася Плотія, причувсь її плинний томливий голос, так мовби цієї ночі, коли помисли знову відтанули, знов заспокоїлись і зосередились, він міг, навіть мав на неї чекати, щоправда, лише задля того, щоб наступної миті з іще більшою очевидністю, мабуть, збагнути: то був голос хлопчика, і та очевидність, з якою він, не здивувавшись, сприйняв його повернення, спокійним потоком понесла його поміж земних берегів, майже байдуже понесла, байдужа до радощів і до розчарувань, понесла його серед земної стихії, такої легкої, що він непомалу стривожився, щоб, не так поглянувши чи не так повернувши голову, не перервати цього потоку; він лежав, і очей не розплющував, і не ворушився. І не знав він також, скільки усе це тривало. Але потім йому причулося, немов у вустах його знову склались якісь слова й нібито він сказав:

— Нащо ти вернувся? Я більш не хочу тебе тут слухати.

І він знову не знав, чи промовив це вголос, не знав також, чи хлопчик був таки тут, у покої, й чи варто чекати на відповідь; чекання немовби зависло в повітрі, немовби десь-інде налаштовували ліру перед тим, як залунає пісня, і знову почулося десь зовсім близько, як він і сподівався, й усе ж таки далеко-далеко, неначе десь аж біля моря, танучи в місячному сяйві й ледь переливаючись:

— Не проганяй мене.

— Одначе ти став на шляху моїм, — відказав він, — інший голос я чути волію, ти — лише голос примарний, я маю знайти голос інший.

— Я був твоїм шляхом, я — твій шлях, — пролунало у відповідь. — Я — суголосся, що супроводить тебе, супроводить від самого початку й, усупереч смерти, повік.

Це було мов спокуса, щось сповнене солодкої зваби, сповнене простоти і мрії, поклик самої мрії, щоб він іще раз обернувся назад, відлуння з країни дитинства. І тихий, близько-далекий і рідний хлопчачий голос, звільняючи його від страждань, провадив:

— Відгомін твоєї поеми вічний.

Тоді він сказав:

— Ні, відгомону власного голосу я вже чути не хочу, я жду того голосу, що поза моїм.

— Суголосся сердець ти вже не змусиш змовкнути; їхній відгомін завше з тобою, невідступно, як твоя тінь.

Так, це була таки спокуса, і йому було велено відвернутись від неї.

— Я не хочу вже бути собою; я хочу канути у глибині свого серця, глибоко-глибоко, де тіні немає, на самісінькім дні самоти його, а поема моя нехай піде туди поперед мене.

Відповідь не пролунала; із чогось невидимого наче повіяло сном, подмух довгий, мов сон, і короткий, мов сон, і нарешті почулося:

— Надія шукає надії-супутниці, і навіть самота твого серця — це колишня надія твого початку.

— Може, й так, — погодився він, — але ж це — надія почути голос, який буде мені підтримкою в самоті мого помирання; якщо я його не почую, то назавше позбудусь поради й утіхи.

І знову непевне, тривале мовчання, а тоді відповідь:

— Тобі вже ніколи не бути самотнім, повік, бо те, що лунало в тобі і з тебе, — це щось більше, ніж сам ти, більше, ніж твоя самота, і тобі вже його не знищити; о Верґілію, в пісні твоєї самоти — всі голоси, всі світи, вони вже з тобою і їхнє відлуння також, назавжди прорвали вони твою самоту, назавжди сплелися з усім прийдешнім, бо твій голос, Верґілію, від самого початку був голосом Бога.

Ох, колись саме так воно й мріялось — давно, в ті непевні часи, що не знали минулого, то було вороття до вікової обітниці, яку склав він колись сам собі і яка тепер мовби здійснилася, — така очевидна, що позбавляла страждань і окриляла надією; щоправда, була та надія оманлива, така собі забавка для маленького хлопчика, ще просто дитини, надія, що тане у самообмані. І він запитав зненацька:

— А ти хто такий? Як тебе звати?

— Я — Лісаній, — пролунало у відповідь, тепер вочевидь уже ближче і зрозуміліше звідки — десь, либонь, звідти, де були двері.

— Лісаній? — повторив він, ніби як слід не розчув, ніби очікував, власне, на інше ім’я. — Гм, Лісаній… — І, нерухомо лежачи, бурмочучи собі під ніс це ім’я, він, попри всю очевидність того, що діялось, тепер був усе ж таки вражений не лише дивною невідповідністю імени, але й тим, що ним поцікавився: хіба ж він не мав колись наміру лишити свого юного нічного супутника в отій туманній безіменності, з якої хлопчик до нього й прийшов? Хіба ж він тому і не відіслав малого назад, у безіменність? І він промовив, вражений: — Я ж бо тебе відіслав… Чому ти не пішов?

— Я й пішов, — почулось у відповідь, тепер уже зовсім поруч; цей знайомий хлопчачий голос лунав досить безжурно, трішечки по-сільському, за його скромністю ховалася кумедна селянська хитринка, лукаво вичікуючи ще одного запитання.

Сам того не усвідомлюючи, він з цим змирився:

— Отже, ти пішов… а проте опинився тут.

— Ти ж бо не заборонив мені чекати за дверима… а тепер ось покликав.

Це була правда й усе ж таки правда не зовсім, за нею проглядала брехня, хай невеличка, дитяча, та все ж ніби відгук брехні великої, що нею було просякнуте його власне життя, відлуння тієї лукавої, навіть більш ніж лукавої позірної істини, яка тримається за слово і якій реальна реальність ніколи не вгодить, — позірна істина, до якої вдавався він здавна, ох, власне, ще змалечку, коли почав мріяти, як би йому обвести круг пальця смерть; правда й брехня, поклик і не поклик, близькість і далеч зливались одне із одним, як це робили спрадавна; і тепер уже геть незбагненно було, що начебто хлопчик пантрував за дверима, тоді як на вулиці, попід вікном, немов на віки претендуючи, одночасно творилося справжнє жахіття — тинялося троє недолюдків; ох, це було незбагненно і незбагненним лишалося, загадкове, як одночасність, що вже відбулась, але й далі тривала, як друга реальність, що не знає ані завершення, ані минулого, ані майбутнього, й саме тому проникає у стихію земну віднайдену, майже як примарна реальність під фальшивим ім’ям, позбавлена того набутку у потойбіччі, який притаманний будь-якій втраті; і острах перед таким загадковим перебігом долі і перед сміхом, що, руйнуючи долю, там вибухнув був, острах перед чимсь безіменним і перед нуждою питати ім’я, яке щоразу, знову і знову виявляється випадковим і хибним, ох, острах перед загадкою упізнавання, — ця загадка, коли він розплющив очі, стала захистом одночасности, стала втечею від того, що було і звершилося, стало втечею до однозначної цієї хвилини, втечею до чогось безпосередньо відчутного; на лутці віконній навпроти нього ще лежали смужки місячного світла, що перекочували туди, тіні, мов стіни, зусібіч обступали простір, і, хоч і досі здавалося, що не варто порушувати цю непорушність і повертати голову, годі було й сумніватися: там, на тлі темних дверей (якщо примружити очі й зиркнути скоса в той бік) ледве помітно, м’яко проступала хлопчача постать; все це була пливка, навдивовижу пливка земна реальність, що стала навдивовижу легка, цілком позбавлена одночасности, позбавлена минулого, позбавлена майбутнього, вся тут і тепер, якась безіменна земна стихія без імени. Сюди його вів цей хлопчик; чи не хотів він, повернувшись сюди некликаним, некликаним і чомусь під чужим ім’ям, — чи не хотів він тепер повести його назад? У земному бутті проводу настав кінець, у земному бутті, що не має майбутнього, вже не потрібен провід, і якщо хтось і міг ще вказати шлях йому і його підтримати, то тільки не цей хлопчина, бо допомога користь приносить лише тоді, коли її кличуть, а до того, хто навіть не знає, як допомогу звати, вона і не прийде. І коли постать хлопчини вже почала відступати поволі від темних дверей, він, мов на підтвердження своєї відмови, ще раз сказав:

— На поміч тебе я не кликав… ти помиливсь, я не кликав… — І, стишивши голос, додав: — Лісанію.

Того, до кого звертався він, відмова його не збентежила, і з темної глибіні покою той виступив у коло рахманного світла від лампадки; ніби у відгук на ім’я хлопчика, замріяне юне обличчя просіяло відкрито-невимушеною, довірливою усмішкою.

— На поміч тобі? На поміч тому, хто сам помагає? Це ти поміч даруєш, навіть коли її просиш сам… Дозволь мені лише розбавити тобі вино. — І він одразу заходився поратись біля столу.

Що знає цей хлопчик про поміч? Що він знає про ціле життя, не здатне на поміч? Що він знає про жахливе отверезіння безпомічної людини, яка навіть не годна назвати ім’я тої помочі, тому завжди й страждає без неї? Чи, може, він знає про клятвопорушення, що не бажає ніякої помочі, чи про покуту згасанням? А може, цей хлопчик усе ж таки думав іще раз закликати його до вороття у хмільний дурман, вороття, що його неминуче призначила доля? Було це, по суті, повернення всіх жахіть, і він, хоч його в лихоманці і мучила спрага, заперечив, злякано й різко махнувши рукою:

— Не треба вина, ні, ні, не треба вина!

Відповідь хлопчика знов була дивна і, власне, знов несподівана; відмова його трохи вразила, і він вже відставив був глек, у якому почав розбавляти вино, але відразу й узяв той глек знов і, в руках його зважуючи, і з задоволено-спокійною, навдивовижу заспокійливою міною промовив:

— Для жертвопринесення тут іще більше, ніж досить.

О, для пожертви! Нарешті в нього це прохопилося!

Справді, йшлося таки про пожертву! Про пожертву йшла мова тоді, про пожертву йде мова й тепер! Ідеться про відновлення жертовної єдности, про відновлення символічности, в якій віддзеркалюється єдність, знов ідеться про подолання жертовного чаду, про захмеління кров’ю, про захмеління вином, ідеться про вселенську пожертву власного самозгасання, про творче погашення того, що було і що створено, в чому він, жертвуючи і одночасно сам стаючи жертвою, батько і водночас дитя, людина і водночас її твориво, сам мусить стати молитвою, втішаючись безмежною батьківською турботою й безмежною дитячою малістю, подаючи допомоги руку ще доти, як про допомогу попросять, тінню повитий і сам повиваючи тінь у безмежнім своїм згасанні, щоб на землі у замкненім колі образів, щоб в останньому збуренні глибинного мороку, постаючи в подвійному образі тваринно-рослинного творива, віддзеркаливши кров у вині, вино — у крові, вічнодалеке і незбагненне відділилось від зримого, мов те відлуння, сповнене світла лункого. Ішлося про нове очищення жертви, і якщо він, на кого це діяння чисте покладено, звершити його лише спробує тут, у цьому покої, опоганенім зграєю фурій, атож, якщо він, від жахіть щойно вирвавшись, тут доторкнеться бодай до однієї-однісінької краплі вина, то воно — який жах! — знов обернеться на ще жахливішу кров, і жертва лишиться нечистою, і знищення творива буде всього-на-всього дріб’язково-безглуздим спаленням манускрипту; о ні, чистим має бути жертовник, чистою жертва і жертводавець, чистість — у чистоті, й офірувати вино нерозбавлене, офірувати на березі моря, у хвилях солоних припливу, в промінні світила денного, коли воно сходить, під перлово-тремтливою чашею світанкового неба — ось як це має вершитись, і щоб поему поглинуло трепетне полум’я… Але стривай, чи в цьому намірі не оживає та ж таки гра краси, гра крутійська й облудна, гра словами й подіями, гра, яка доленосно прирекла все життя його на клятвопорушення? Хіба оті видива-образи морського берега, і світанкових сутінків, і жертовного полум’я не ставали саме тією несвідомою грою, в нечистотах якої, що живляться кров’ю і смертю, починає обертатися світ, щойно він віддається красі? Хіба то не воскресала ота вбивчо-застигла примарна жертва, богами послана, їм самим послана, — неминуче примарне життя в оспіваній примарній реальності, неминуче примарно-реальне проміжне царство поезії? Ні й ще раз ні, все треба зробити невідкладно і без жертовних приготувань, без узливання вина, без ритуальних красот; він не повинен гаяти жодної миті, за жодних обставин не повинен чекати світанку, ні, потрібно здійснити це зараз, і він, відчайдушне зусилля зробивши, сів у постелі. Він хотів невідкладно вийти з покою, надвір, будь-куди, туди, де ятрився вогонь, він хотів віднести туди тягар манускрипту, тягар його згортків, можливо, у цьому йому допоможе й хлопчик, і десь там, під цим зоряним небом, слова «Енеїди» хай обернуться в попіл; сонце вже не повинне її побачити. Такий був його обов’язок. Він не відводив погляду від скриньки із манускриптом. Та ба, що це із нею сталося? Зненацька вона попливла десь далеко-далеко і стала маленька-маленька, аж карлувата, загубившися поміж начиння домашнього, що все поробилося теж карлуватим, і хоч, попри все, скринька ще й досі стояла на місці, до неї вже годі було дотягтися, її годі було дістати. До того ж між скринькою й ним тепер стояв хлопчик, який не здрібнів, на відміну від усього довкола здрібнілого; в руках він тримав наповнену чашу. Хлопчик нарешті промовив:

— Випий один лиш ковток, випий, щоб швидше заснути.

Він сказав це так ревно, з такою тривогою, яку відчуває за батька син, що непомітно підріс і усвідомив власну відповідальність, щоправда, сказав і по-дитячому трохи, так по-дитячому, що навіть зворушливо, адже його прагнення до відповідальности було більше, ніж здатність до неї, і породжувало ледве помітну погорду, досить зневажливу, просто кумедну. Хлопчик пропонував йому снодійний трунок, так ніби йшлось не про те, щоб знову позбутися страху перед пробудженням, страху, властивого Богу й людині, так ніби тепер, щоб знов приступити до творення, не найважливіше й не найнеобхідніше було лиш одне: не спати! Чи, може, хлопчик зі своєю погордою, своєю зневагою мав-таки слушність? Може, здрібніння поеми до карлуватости, здрібніння всього довкола, здрібніння, яке не торкнулося постаті хлопчика, — саме і є ознака права його на погорду й зневагу? А може, зневага його — то ознака зневаги якоїсь вищої, потойбічної, зневага, яка має вказати, що пожертва взагалі неприйнятна? Що самого його раз і назавжди оголошено негідним підступити до прабатьківсько-жрецького жертовника? Виходить, йому роковано лишатися в’язнем власної мрії — заказано сходити вниз, повертатись заказано, замкнено браму слонової кості, а рогову — й поготів? І все ж таки! Усе ж таки жила ще надія, о, все ж таки він, навіть він, заблукалий, ще міг запопасти тої чистої ласки! Звісно, скверна, попри всі муки, зосталася без покути, але чистилище примарної смерти відпустило його, і, може, хлопчик, підрісши, тепер стане справжнім поводирем, може, він уже й є той справжній поводир, що пронесе його, недужого й хирного, крізь браму високої ласки! О, мов якусь наповнену світлом посудину, високо тримав хлопчик чашу із трунком, і він простяг до неї руку. Та не встиг він того світла торкнутись, як постать хлопчика втратив свою дорослість; чи то все здрібніле тут повернулося до колишніх своїх розмірів, чи то — так просто збагнути це важко було — тепер і сам хлопчик зробився маленьким, як карлик. Виходить, йому й справді не дано було вирости? Виходить, йому й справді загрожувала небезпека обернутись на карлика? А його ж тут лишили самого, без допомоги, без поводиря, лишили самому нести до кінця весь тягар свого рішення, тож прийняти вино він права не має.

— Щоб заснути? Ні, я спав досить довго… надто довго; пора вже збиратися, давно вже пора вставати…

Знову зробилося по-земному суєтно і тяжко, ні, не бажав хлопчик виростати іще раз, не бажав його підтримати, не бажав йому допомогти — ні в дорогу збиратися, ні приносити жертву, а надалі — і поготів… О розчарування, о страх, о благання допомогти! Та зрештою він просто знову упав на подушки, розчарований і стомлений; ледве дух перевівши, нечутно прошепотів:

— Більше не спати!

Але цієї миті, мовби йому на поміч, утретє пролунала несподівана відповідь:

— Ніхто не лежав без сну стільки, як ти, батьку. Відпочинь же нарешті. Ти заслужив відпочити, батьку; ох, поспи вже.

Тихо зімкнулись повіки, коли він почув оте «батьку», це звертання було мов дарунок, мов нагорода за намагання погаснути, милостива нагорода за ночі безсонні і пильнування, аж тепер визнане, коли готовність до нього обернулася на беззастережну готовність до самозневаги, а невсипуще служіння минулому і прийдешньому — на примарний учин у добровільній покорі, на повновладдя сущого дня. Це була милостива нагорода безперервного відновлення, нагорода, що, безкінечна, мов кара, владарює іще до народження й по той бік усіх діянь. Бо нерозривні пожертва й помилування, не йдуть вони одне за одним, а виходять одне із одного, й гідний лиш той називатися батьком, хто обдарований ласкою зійти до безодні тіней, щоб там він, сам у жертву принесений, прийняв на жерця посвячення задля служіння жертовного, щоб він, приєднавшися до величної і нескінченної плетениці батьків, яка до недоступно-величного першопочатку веде, тут, у прабатька, який серед тіней тронує, непідвладний згасанню, безнастанно наснагу черпав для безкінечного відновлення, благословення черпав на вічне людське буття; благотворний прабатько, міст родоначальник за межею застиглости, той, що дає імена, що закон ухвалив, який ні початку, ані кінця не знає, не знає народження, повіки не знає плину часу. Невже його справді обрано, щоб він постав перед величним ликом? Невже хлопчику, цьому малому хлопчику, таки до снаги відімкнути браму? Сумніви щодо самого себе були навдивовижу тісно пов’язані із сумнівами щодо покликання цього хлопчика, так мовби це було те саме, — сумніви, навдивовижу позбавлені ознак часу, і в його погляді, яким він вивчав юні риси обличчя, стояло запитання, й коли він у відповідь на міну благальну того обличчя взяв простягнену чашу і надпив вина, у його погляді стояло запитання.

— Хто ти? — знову спитав він, від губів віднімаючи чашу, і наполегливість, з якою бубнявіло в ньому й нарешті таки з нього вирвалось це запитання, знов непомалу здивувала його. — Хто ти? Я вже десь тебе бачив… колись давно.

— Називай мене тим ім’ям, яке знаєш, — почулася відповідь.

Вражений, він замислився і пригадав лише те, що хлопчик цей сам назвався Лісанієм, атож, це він іще пригадував, але спогад уже згасав, згасав усе дужче й дужче, і в пам’яті вже не спливало ім’я, жодне ім’я, навіть те, що ним колись його називала мати. І все ж таки йому здавалося, немов оце щойно його покликала мати, немов вона кличе його із чогось уже невловимого, безслідно зниклого, немов кличе його повернутися в те, що не має ім’я, що знайшло пристановище у материнському й по той бік усього материнського. Ох, для матері рідне дитя не має ім’я, і вона повсякчас намагається захистити його від ім’я, не лише від фальшивого, випадково-фатального, але — а може, тим більше — й від справжнього, яке, бувши не випадковим, зберігається у нескінченній плетениці предків, бо ім’я це звеличене тим лише, хто, сам безіменний, зійшов униз, у кореневу сферу всієї сутности, щоб там прийняти посвячення на батьківський сан жерця; ім’я це — уже в самій жертві й саме в собі жертву приховує. Але мати, сама бранка жертви-творця народження й сама ж таки жертва-творець, страхається жертви відродження, боїться її через дитя, нею породжене, боїться нового творення, боїться того неподоланого, того неподоланного, того недосяжного, що проступити може у неприступно бездонній, ясній істині імени, мати боїться відродження в імені як чого-небудь нечистого і прагне сховати дитя в безіменні. Там, де материнський поклик лунає, втрачає буття своє ім’я, стає безіменним, і він, дрожем пройнявшись від безімення довселенського цього пробудження, зітхнувши з полегкістю у безіменному цьому затишку, мовив:

— Я не знаю ніякого імени.

— Ні, батьку мій, ти знаєш усі імена, ти назвав речі їхніми іменами; вони — у твоїй поемі.

Імена, імена… Імена людей, нив імена, імена краєвидів, міст і всього, що створено, імена рідного краю, імена, що втіху дають у нужді, речей імена, разом з речами створені, створені ще до богів, імена, які знову і знову воскресають разом зі святістю слова, які знову і знову знаходить той, хто воістину й сам не спить і інших пробуджує, засновник божественний! Уже ніколи поет не посміє претендувати на таке звання, ба більше, навіть якби останнім, найголовнішим завданням поезії було звеличувати імена речей, атож, навіть якби їй пощастило в моменти свого піднесення проникнути поглядом у вічно пульсуючу сутність мови, у глибинному світлі якої лине незаймане й чисте слово речей, ця імен чистота на дні світу речей, вона здатна, либонь, у вірші подвоїти слова творіння, одначе не здатна знову звести до єдности те, що було подвоєне, ні, не здатна, бо й вороття примарне, й передчуття, і краса, бо все це, що притаманне поезії й робить із неї поезію, чиниться лиш у подвоєнні світу, світ мови і світ речей зостаються роз’єднані, двоїста вітчизна слова, двоїста вітчизна людини, двоїста безодня сутности, але двоїста і чистота буття й через це до фальші подвоєна, яка, ніби відродження без народження, просякає всі передчуття і всю красу, несучи в собі зародок краху світів, фальш одвічну буття, якої страхається мати; фальшива личина поезії, і повіки поезія нічого вже не заснує, повіки поезія не пробудиться від своєї пророчої гри, повіки вже вірш не стане молитвою, рівною жертві молитвою істини, такою властивою справжньому йменню речей, що подвоєння світу, в жертовному слові сховане, для молільника знову ховається, і для молільника, лише для нього річ і слово знов віднаходять єдність… О, чистота молитви, недоступна поезії — і все ж, о, все ж їй доступна, якщо нею самою жертвують, якщо змагають її і знищують. І знову з грудей йому вирвався чи то стогін, чи крик:

— «Енеїду» спалити!

— Батьку!

Страшний переляк, що пролунав у цьому вигуку, він сприйняв — і досить слушно, либонь, — як протест проти наміру цього свого, і невдоволено мовив:

— Не називай мене батьком; тут Авґуст пильнує, це він тут пильнує за Римом, його називай батьком, а не мене… не мене… Поет — він не з тих, хто пильнує.

— Рим — це ти.

— Про таке кожен хлопчик мріє; мабуть, колись мріяв і я… Але я просто вживав імена, римські імена.

Хлопчик помовчав, але потім зробив щось досить-таки несподіване: із трохи незграбною селянською спритністю він ухопився, мов за в’язову гілку, за один із ріжків канделябра, підтягся, відламав одну із погаслих свічок і припалив її від пломінця лампади. Що він намислив? Та, перш ніж знайшлось яке-небудь пояснення, хлопчик накапав у порожню тарілку воску, поставив на нього недогарка й опустився навколішки перед скринькою із манускриптом.

— Хочеш узяти поему? Я зараз подам її…

Чи не малий то Верґілій стоїть там навколішках? Або Флак, менший брат? Вони часто так гралися, навколішках стоячи, — то в парку під в’язом, то біля коробки із іграшками. Але хто він, цей хлопчик? Ось ремінці на скриньці, різко ляснувши, відстібнулися, шкіряна накривка, тихо й м’яко зітхнувши, відкинулась, і зсередини повіяло духом паперу і шкіри, повіяло давнім, невиразно-знайомим, м’яким шурхотінням пера на папері, і в утробі цього умістища показавсь манускрипт — краї згортків, рівненько складених, згорток до згортка, пісня до пісні, рівненькі ряди, знайома, знадлива і заспокійлива картина минулої праці. Хлопчик дбайливо дістав кілька згортків і поклав їх на постіль.

— Почитай, — попрохав він і, щоб краще бачити, підсунув ближче до себе тарілку зі свічкою.

Може, це — все ж таки батьківський дім? Чи не менший це брат? Тоді чом же серед живих нема матері, коли живий Флак? Чому їй, геть згорьованій, услід за малим довелося піти на той світ? Чи не така сама свічка горіла тоді на столі в напівтемній кімнаті, а за вікном простилались, обрамлені Альпами, м’які мантуанські ниви, і сірий, тягучий осінній дощ усе падав і падав у вечорові сутінки? Він має читати… Ох, читати! Невже ж іще можна читати? Та й чи здатний він узагалі ще читати? Хіба він учивсь коли-небудь читати, бодай по складах? Нерішуче, майже із острахом розгорнув він одного зі згортків, нерішуче, майже із острахом розкотив до кінця його і розгладив, несміливо обмацуючи сам папір, а ще несміливіше — сухі рядки, і з боязким трепетом, гідним недоторканної жертви, провів по них пальцями; але те, що відчув він, були майже докори сумління, тому що було це немов упізнавання, невиразне упізнавання власної праці й колишньої втіхи від неї, та, крім того, й виразне упізнавання, в якому вже не можна зізнатись, яке сягає далеко назад, за межі пам’яті і забуття, туди, де вже нічого не вчаться і не виконують, а лиш виношують плани, надії й бажання; читали не очі його, читали самі пучки, читали, не бачачи літер і слів, безсловесну мову, читали безмовну поему поза поемою слів, і те, що читав він, складалося вже не з рядків, а було неосяжно безмежним обширом з неосяжною безліччю напрямків, і в ньому речення й фрази не низались одні за одними, а, неосяжно перетинаючись, накладались одні на одних, і були це уже не речення й фрази, а невимовности храми, це був храм життя, храм сотворіння світу, замислений на порозі знання. Про невимовне читав він, про краєвид невимовний і про невимовне дійство, про світ долі, де не було вже ніякого творення і де творення світ опинився, мов якась випадковість, і, хоч би де поставав тут цей створений світ, що його він колись так хотів і повинен був відтворити, хоч би в чому цей світ виявлявся, повсюди, де перетиналися хвилі і кола речень та фраз, там поставала, спричиняючи свари, і битви, і жертви криваві, нежива, застигла війна, в якій люди-мерці воювали одне проти одного, там не було вже богів і поставав уже божий розбрат, там не було вже імен і поставало безіменне убивство, яке коїли привиди, ці нагі імена, коїли на забаганку долі, що тримає в руках всіх богів, коїли в мові, коїли мовою, на забаганку мови, яка кінця-краю не має, мови, в чиїй невимовності, що над богами панує, — одвічний початок і одвічне завершення долі. Його кинуло в дрож. І хай він читав не очима, але все ж таки відвів погляд від згортка, як той, хто далі читати уже не бажає.

— Знищити мову, знищити всі імена, щоб знову запанувала милість, — прошепотіли вуста його. — Цього хотіла мати… Без мови милість втрачає долю…

— Боги подарували тобі імена, а ти їх богам повернув… Ти поему читай, читай імена, читай…

Ця нова вимога була така наполеглива, що він мало не засміявся; авжеж, йому було смішно: хлопчик не втямив, про що тут ішлося, а може, йому й не дано було втямити.

— Читати? І це теж, щоб заснути, малий виночерпцю?.. Ні, нам ніколи, пора вже збиратися; підійди й поможи мені…

Та хлопчик — він і на цей раз повівся на диво доречно — допомогти йому звестися і не подумав, а позаяк він цього не робив, то вже не лишалося жодного сумніву в тому, що він і права не мав це робити: хай би навіть спинився час, хай би навіть зімкнулося коло і займання злилося водно із згасанням, хай би навіть материнська турбота про дитячу покірність означала турботу про покору в смиренні, хай би навіть усе, що сподіялось, навіки зосталося всього-на-всього замислом, хай би він і ніколи, о, навіть ніколи не навчивсь розмовляти, все одно поводар і товариш за межами першого кола уже не поможе; хлопчиків голос обернувсь на відлуння, яке ще, можливо, й відповідає, та нічого вже не розуміє, бо воно — просто відлуння, довселенське відлуння, що йде із довселенського пробудження; і цей голос був дзеркалом, що світило самозгасанню — завершально-величному, невимовно-жаданому; він був передвісткою нового голосу, який буде словом у безсловесному і поєднає у невимовності ще не сказане з уже не сказаним, у тій невимовності, що сяє в безодні усіх мовних обширів. Цю мову не можна було ані вивчити, ні прочитати, ані почути.

— Прибери згортки, — наказав він.

І хлопчик цього разу послухався — хоч і не дуже охоче, а скоріш розчаровано, по-дитячому вперто і навіть аж ледь-ледь лукаво, бо манускрипти поклав не до скриньки, а просто на стіл. І це теж мало трохи кумедний вигляд. А коли він іще раз, неначе востаннє, придививсь до обличчя малого, до світлих очей, що вже трохи потьмарились, хоч у них ще й проглядало очікування, ці риси знайомі зненацька здалися йому на диво чужими, і він спокійно-поступливо, немов на прощання, додав:

— …Лісанію.

Нетерплячка не відчувалася. На столі тихо, мов павутиння у полум’ї, потріскувала свічка, розливаючи світло — не світло, а лиш відлуння його, довселенське відлуння громохкого світіння, що чекало під зорями, чекало пожертви, чекало пекельного самозгасання; але тут оксамитово-тіняво джеркотів водограй у стіні. І хлопчик, чи то над столом схилившись, чи то стоячи рівно і в такій позі чи то читаючи, чи то з пам’яті, спершу несміливо, потім усе голосніше і голосніше, кулачком відбиваючи такт на столі, заходився декламувати вірші (що це, остання спокуса?) — вірші, сповнені римських імен, і вірші спливали у ніч, у джеркіт нічний водограю:

Ніч наступила, ніч наступає… Хлопчиків голос робився усе тихішим, тихішим, а невдовзі і зовсім змовк. Чи живуть ще ці вірші? Чи живуть вони й поза цим голосом? Чи вже й вони зовсім щезли, щоб не порушити його гаданий сон? Либонь, він і справді заснув, не помітивши навіть, що хлопчик тим часом пішов. Очей не розплющуючи, так ніби вже сама спроба переконатися була б недоречна, він — мов той Еней, гість, що здивовано слухав, — чекав, чи той голос не пролунає знов; але голос мовчав. Одначе останні рядки ще бриніли у вухах, бриніли й бриніли, воднораз усе дужче і дужче міняючись — міняючись чи, правильніше сказати, ущільнюючись до чогось такого, що поставало майже відчутним образом, тільки образом поза звичайною образністю, достоту, як ото пройма вікна, осяяна місяцем: образ її хоч і мрів іще під зімкненими повіками, однак формою й світлом уже сливе перелився у звуки; це був відзвук у слуху, відблиск у зорі, те й те невідчутно-чуттєве, і те й те спліталися в єдність, що була вже за межами зору і слуху, досяжна лише для чуття, і в неї вливалися, навдивовижу близькі їй і також навдивовижу поєднані, голос і усмішка хлопчика, немов задля того, щоб там зберегтися навік. Чи не надумав Сатурн забрати назад імена, що їх сам-таки й дав? Краєвиди поезії, краєвиди землі, краєвиди душі втрачали свої імена, і що довше він, очей не розплющуючи, лежав у цьому сатурнівсько-давньому просторі, що глибше проймався і переймався цим невідчутно-чуттєвим видінням, що ревніш намагавсь осягнути його відчуттям і чуттям, авжеж, що палкіше бажав, щоб це видіння знов обернулося на цілковиту реальність, що нетерплячіше ждав, щоб хлопчик вернувся й читав йому вірші і далі, то дужче йому водночас хотілося, щоб усе це пощезло, бо спокуса, що від хлопчика йшла і позбавляла страждань, не лише його не відпускала, не лише бриніла для нього передвісткою і передлунням чогось завершального, але й ставала йому на шляху до завершального голосу, не лише відчиняла для нього браму до чогось неозоро-безкрайого, але й замурувала її. Чи там не ховався і той шепітливо-величний, м’яко-гримотливий, доброзичливо-владний, той близько-далекий і невловимий вселенський голос, що його чув він, хоч і не міг почути? Глибше, аніж земне все, хоч іще і в земному, схована та могила, яка породжує голос, гробниця початку, простір джерельний кінця, що початки народжує, глибоко під усім чутним і видимим сховане місце, де зібрано всі голоси, де всі вони разом, місце, звідки вони виходять і куди знов переходять, місце, де їх не чути й де їх поєднує щонайнечутніше із суголось нечутних; це — їхнє спільне звучання, а отже, і сам той, напевне, єдиний, наймогутніший голос, що охоплює всі голоси, всі, крім свого власного. Що охоплює ціле життя й усе ж залишається поза життям… Чи був це вже голос самого вмирання? Невже таки він? Це був голос чи щось приховане, ще більше, ніж голос? Він вслухався в нечутне, вслухавсь з усіх сил свого тіла й душі, на які лишень здатна була його воля, але над морями мовчання, над краєвидом прихованим первісного звуку, що танув у первіснім початку й у первіснім кінці, під німотно-лункими небесами первісного пізнання витав, забуттям обійнятий і забуття обіймаючи, лише видихнутий подих, ніжна-преніжна роса, що осіла від подиху безбарвно-дзвінких лугів прозоровости, від подиху німотно-дзвінких її піль; образ хлопчачого голосу, тільки він ще й лишився, тільки він ще й скидав покров, хоч і сам вже ховався за ним, земний відголос, уже й не слово, вже й не вірш, вже й не барва і не безбарвність, вже й не прозірність, а лише усмішка, образ колишнього, образ усмішки. Імена? Вірші? Що то було — якась поема, «Енеїда»? Зникаючи, воно ще раз промайнуло у імені (Еней?), так мовби в ньому збереглося передчуття великого і милосердого наказу, назавжди втраченого; та вже нічого не можна було відшукати: все прожите, все створене, буття проминуще з усім, що в ньому було, — все розпливлося, усе спливло, все — як вода змила, його пам’ять, завжди у пошуках, не знаходила ані років, ані днів, ані часу, в ній він не знаходив нічого знайомого, він вслухався у спогади й чув лише хаос склянистих звуків, що, хоч і земні ще, випали вже із земного часу, зосталися без земних спогадів, чув хаос форм, пронизаний гарячково-склянистим брязкотом, хаос, що постав із невчасности й розпростерся в невчасності, і що глибше пам’ять його поринала у пошуки «Енеїди», то швидше вона розчинялася, пісня за піснею, не лишаючи жодного сліду в лункому мереживі сяєва. Що це — повернення до початків поеми? Зникло все, що було варте спогаду; все, що він оспівав у поемі — мандри морські і сонячний берег, війна і брязкіт зброї, долі богів і мінливі шляхи зірок, це й ще багато чого, що описано і не описано, — все відпало, поема відкинула, скинула це, як негодящу одіж, і повернулася до неприкритої наготи свого переднародження, до лункої невидимости, що з неї постає вся поезія; чиста форма знов прийняла «Енеїду», і поема віднайшла себе в ній, ніби власне відлуння, мов та душа, що в мушлі своїй кришталевій власну гідність оспівує. Усе зайве відкинуто, а проте воно лишилося і набуло витривалости у непроминущій формі, і чистота береже її від забуття, й навіть найпослідущо-тлінному надає вона властивости вічного. Поеми і мови уже не було, але спільна душа їхня й далі жила, не покидаючи кришталевого дзеркала самої себе, душа людини відмерла, канувши на самісіньке дно безпам’ятства, та мова душі її лишилася жити, не покидаючи співучої ясности форми своєї; душа і мова, відділені одна від одної, та все ж переплетені одна з одною, віддзеркалюючи одна одну, — хіба це дзеркальне сяєво йшло до них не з тієї безодні бездонної, в якій — і все завершення, й усе вороття? Хіба їх обох, роз’єднаних, кожна сама по собі, — хіба їх не поєднав у собі той голос вітчизни, що знову і знову трощить всі межі й, лунаючи у позамежжі, обіцяє мету, і пораду, й підтримку, і втіху? О, голос колишнього, яке настає і минає, голос колисанковий, ніжний, що лунав колись, теплом своїм укриваючи і світ розкриваючи, зоряний голос колисанкової ночі, тиха наспівна єдність!

— Самотній я, — мовив він. — Ніхто не помер задля мене, ніхто не помре разом зі мною; я чекав допомоги, я її домагавсь, я про неї благав, а вона не прийшла.

— Ще ні, й усе ж таки вже, — ледве чутно, немовби вві сні, відгукнулося з його власних грудей, тож навряд чи це був уже хлопчиків голос, радше це був голос ночі, голос усіх ночей, голос сріблистого простору, що зветься нічною самотністю, голос нічного склепіння, що безліч разів являлося зору, але так і лишилось непізнаним, — склепіння, стіни якого він обмацував безліч разів і яке тепер обернулось на голос. «Ще ні, й усе ж таки вже». Чарівність і владність, спокуса й обов’язок, сяєво ночі і глибина таїни, безпосередність у звуках словах й безпосередність у звуках душі, єдність мови і людськости, й було це немовби прощання з минулим не постарілої юности усього земного, але вже й вітання від батьківщини, якій кінця-краю немає, бо навіть каміння і те набуло прозорости, а надгробки зробились такими прозорими, неначе вони — то кришталь і етер воднораз. Отак він крізь них і пройшов, ба ні, не пройшов, а раптово опинивсь у самому сні, під його склепінням, що було самим променистим суголоссям, він стояв у променистій бездонності, у променистім сіянні без стін і без даху, під склепінням променистої прозорости й, видющий у невидимім, не бачив самого себе; він зробився прозорим. Не ступивши ні кроку і навіть не зробивши ані найменшої спроби зрушити з місця чи взагалі поворухнутись, він посунувся далі, хоч і не пройшов наскрізь; він усе ще стояв на порозі реальности й усе ще не покидав земного, це все ще тривав земний сон, і він, сам сон у сні, усвідомлював: все, що з ним діється, — сон; це був сон на межі сну. Бо, хоч у дедалі яснішім сіянні променистої прозорости вже ніщо не нагадувало про гуркотнечу колишню речей, і хоч і сліду не видно було від речей, від людей, від тварин, ба більше, хоч про все це уже не лишилося й пам’яті, бо її затопили осяйним своїм рокотом хвилі нечутні німоти, він усе ж таки знав, що його й далі тримає чіпкий лабіринт громохких голосів, лишень ці голоси, ці речі й створіння, лишень рослини, тварини і люди — лишень з усіх них поставали геть невловимі сутності, і вони поєднались у світлій прозорості, де ще, мов зорі, імена загорялися й одразу згасали. Він був у сфері, де мали чинність тільки кількості, взаємозв’язки і порядки земної стихії, сказати б, лише знання, що сягало корінням у колишні структури буття та їхні втілення, і це було дійство, й пізнання, і споглядання, й визнання в одному-єдиному осяйному прозрінні, це була нагота незбагненна багатогранности творення, неповної змістом, але повної кількісно, це була цілісність усього того, що вершилося, й усього того, що звершитись могло, міріади поодинокостей без відмітних, одначе, рис, щось змістовне без змісту, втілене в чистій, у голій формі, яка була вже лише кришталевою ясністю, непроникно-прозорим блиском, несущим у сущому, коріння позбавленим. Це була сфера звичайної нескінченности. Шляхи мільйонороків поставали снопами проміння без кінця і без напрямку, воно нескінченне приносило і скінченне відносило у далеку-далеку, у щонайдальшу вічність, створене і нестворене мали ту саму вагу, добро і зло перепліталися одне з одним, обоє однаково настирливі і променисті однаково, і безнадія була у сліпоті видющій і в глухоті чуйного сну, безнадія була у склепінні сну, у проблисках сну, що не давали рішення й не відкривали шляхів до добра; потік без берегів, без кінця-краю. А цей сріберний промінь зі сну, що мовби меч, щойно із піхов, — у кого він цілить, у душу, у Бога? О, хоч який там земний буде сон, він по той бік земної людськости, і сновидець утратив свою людську породженість, людську свою створеність, одвічно не має він ні батька, ні матері, його накриває доматеринське склепіння пречистої долі, склепіння останньої неминучости. Ніхто уві сні не сміється, не сміється ніхто в безнадії, сон неможливо знищити. О, хто ж знайде звагу сміятися, коли стих навіть бунт! Ніхто ж проти сну і не бунтував, була лише спроба вплестися у нього й прийняти його, лише спроба вплестися у дійство сну. І він, вплетений у чагарі променисті, у крону гіллясту того, що вершилось у сні й поза сном, він, сплівшись із кожною миттю сну, з кожним-кожнісіньким кришталевим променем цих міріад прозористих, сам прозористий, сам без вітчизни і без коріння, з давнього-давна зачарований сном сирота, сам воднораз і знання, і звершення, сам уві сні себе звершуючи й сон у собі усвідомлюючи, сам втілення сну, — він заговорив, і голос його йшов із грудей, що не були вже грудьми, він заговорив вустами, що не були вже вустами, і подих його вже не був подихом, і мова його вже не була мовою, і він сказав:

Доле, ти йдеш попереду всіх богів,

Жодного творення ще не було, а ти вже була,

Ти — нагота прапочатку, вірна собі лиш,

Ти — форма холодна всьому.

Ти — творіння й творець водночас.

І діяння, й знання, і тлумачення ти водночас

Твоя нагота просякає людину і Бога,

Ти владаєш усім, що створено.

Ти повеліла — і Бог вийшов

Із власного небуття і став батьком,

І покликав з німоти імена світла,

із лона правічної матері-тьми,

даруючи власне ім’я всьому, що невиразне й непевне,

даруючи образ всьому, що без образу,

І мовою стало одвічне мовчання, і співом — одвічний рокіт,

І сфери слово твоє заспівали.

Та уві сні, о доле, ти все

Повертаєш назад, у наготу й мовчання,

І безжально усе у своїй голизні ховаєш,

І Бог опускається, як кришталево-чиста сніжинка,

І в сяєві тане під порожнім склепінням сну.

Недвижимо сяючи, склепіння сну наслухало німі ці слова, німо їх відбивало й відносило до безлуння останнього світла, і здавалося, що й слова ці — лиш відлуння самого сяєва. А він далі провадив:

Все ти сповнюєш сном, о доле, і сама ти — холодний сон,

Відкриваєшся нам ти вві сні й у ньому минуле

Звеличуєш, де спочиває реальність, з волі твоєї

Сон — чаша творення, і ти в ній правитель, і над вами не владний

час; бо для тебе немає ні До, ні Після,

Бо сама ти — реальність…

Потоком пливе твоє діяння, о форма правічна,

Ти пливеш рукавами, розродитися ладна суттю, поміж хмар громохких

Могутньо-німої єдности, поміж ночі і світла

Творення, що його ти творити покликала; але ти,

У круговерті потоків своїх ширяючи, раз по разу

Міняєш свій образ; ти прагнеш до світла

потоком поринути. А чи зможеш? Але там,

де потік твій у пошуках цілі розгалузиться

й рукави його згоди дійдуть, — там лиш постане твій спокій,

Постане річ і ймення постане земної істини, і вони поєднаються,

Щоб стати твоїм віддзеркаленням;

Позначена долею праформа буття,

Праформа істини.

З форми форма у сні постає, вони переплітаються і розкриваються.

У снах моїх ти — це я і пізнання моє, Ти разом зі мною народжена — ненароджений янгол

По той бік випадковости, осяйний образ становлення, що пізнає суть і порядок,

Образ самого мене і моє знання.

Ти непідвладна богам, о доле, ти й сама богів знищуєш,

О нескінченна реальність, з тобою я й сам нескінченний,

Смертний, що уві сні богів знищує, бо,

У тобі збуваючись, у сіянні твоїм розчиняючись,

Сам я, в обіймах дитинства, — богів умістище.

Невже це — останнє вмістище? Невже це — останній спокій? Чи нема ще й у ньому якогось руху? Чи не рушити вперед і собі? Він спробував ступити крок, спробував звести руки, спробував віддати себе променистому простору, яким був він сам, він спробував зробити це, докладаючи надзвичайних зусиль і напружуючи всю свою волю, і хоч у скляній прозорості, де зникла його власна сутність, і не лишилося місця для руху, але спроба вдалася: його пройняв дрож, далекий, як сон; о, то було скорше передчуття, ба навіть усвідомлення такого передчуття, але водночас — та бути інакше і не могло — дрож той пройняв і склепіння сну, немовби накочуючись і відкочуючись припливною хвилею, немовби пробігаючи нерухомо простертими удалину променистими шляхами і їхніми перехрестями, пробігаючи там, де напрямки були й де їх не було, пробігаючи крізь осяйну вимовність і невимовність шляхів, так ніби це — останнє і перше стрясання, ледве помітне, та все ж уловиме, ніби це — подих невиразної тіні, бездиханної майже, і все ж таки подих пам’яті про земне. А він далі провадив:

О неминучість! Чи я вже до тебе вознісся, чи впав у твої глибини?

Форми безодня,

Верху безодня і низу, сну безодня!

Не годен ніхто у сні розсміятись, але й

Померти не годен; поглянь, які надзвичайно близькі

Сміх і смерть; поглянь, які ці двоє

Далекі від долі, що лише через форму

Смерть не навчила сміятись.

Не дури собі голову, доле!

Але я, той, що смертний, що звиклий до смерти,

Кого змушує смерть сміятись, — я повстаю

І не вірю тобі. Сном засліплений, навчений сном,

Я про смерть твою знаю і знаю про межі, які

Для тебе — закон; це — межі сну, яких не визнаєш ти.

Чи ти про це знаєш сама? Чи хочеш цього сама?

Чи над діянням твоїм — лиш один твій наказ? Чи підвладне

Воно ще суворішій волі? Чи не стоїть за тобою

Ще могутніша доля, ще неминучіша й ще неосяжніша,

А далі за нею — доля за долею, форма за формою — і всі порожні,

Недосяжна ніщота, невтомна плодюча смерть,

Де панує лише випадковість?

Всі закони стають випадковістю, падінням у прірву,

Випадковість спостигне й тебе, о доле, —

Випадковість кінця, що шаленіє в твоїх володіннях;

Зненацька спиняється ріст, і на пізнання дереві

всихає галуззя, і стрімко

розсипається крона, ця знищена мова, де

все вже окремо — і речі, й слова, ні ладу ні складу,

розпалися істина, спільність і єдність,

застигнувши на середині, у нетрях буття

примарно-реального.

Ти породжуєш недосконалість, ти випадковість терпиш,

Ладна напасті зносити, нещирість і кривду,

І сама ти — лише незавершеність, форма твоя, не безкінечна,

уже застигає, ти — доля долі, і від напасти

у чистоті кришталевій разом зі мною помреш ти.

Не він промовляв це — то сон промовляв, і думав не він — то думав сон, і марив не він — то марило долі склепіння, уві сні опромінене, марило щось недосяжне, несходиме склепіння застиглого світла, лиховісно застигле в лиховісній застиглості, і недвижно влилось у кришталеві каскади світла склепіння душі його недосяжної. Світло було бездиханне, лиха шатро бездиханне в собі благо несло, бездиханний був подих.

І бездиханно провадив сон далі:

Форма, навіть праформа, для смертного смертна,

І смертна для Бога, коли помирає у нереальності,

Смертна, попри марноту марнот примарної єдности.

Нещасна! Навіть якщо половина брехливо

Видасть себе за ціле і знову сховається в лоні

Одвічної матері-ночі, навіть якщо зухвало

Нарече себе цілим і самого пророчого батька гідністю,

Тебе не врятує ніщо, о доле, і ти ввергнешся знов у свою ніщоту;

Сп’янівши від власної долі, обернешся ти порожнечею,

І світи — нескінченний, нестримний і марний

їхній коловорот у красі, — від тебе сп’яніють,

Сп’яніють від смерти,

Бо творення вище за форму, творити — це вирізняти,

Це відділяти добро від зла, о, лише така спромога

Безсмертна воістину.

Чи не ти, насправді лиш форма, до істини кликала

Бога й людину, щоб вони, замість тебе вирізняти призначені,

Навік стали втіленням форми світу?

Чи не на це ти мене прирекла, прилучивши до творення?

Недосконала ти, зла ти знаряддя,

Ти напасті несеш, і сама ти — напасть, в якої сама й у покорі;

О, боги вже знеможені, а людям

І поготів сил не дано; і ті, й ті, творіння твої, — випадкові, як і сама ти,

Перед ще вищою долею, й той, кого покликано,

Він, як і ти, — лише форма; позбувшись ім’я,

він недосяжний, не обертається вже і поклику

У проминущому сні вже не чує.

Так, він поклику справді не чув; німота обступала німоту його власну; ніщо вже до нього не озивалось, і він вже не годен був нічого сказати; ніщо вже його не кликало, і він вже не годен був ні до чого докликатись. Але сон, мерехтливий і непроникний, недвижний і неозорий, розстилав голоси круг нього, переливався бідою, перед якою безсилі й боги, всеосяжний і неминучий сон, в якому згасає творення, зло і добро зливаються, і незліченні сплетіння, нескінченні шляхи променисті, і неземне тут світло, а проте всьому є лік, всьому кінець, все тут земне, все відмерти призначене… Невже сон цей відходив? Невже разом зі сном, що відходив у вічність, відходив і той, хто ним снив? Ніщо не спливало у пам’яті, одначе все було пам’яттю, осяяне згубним, як сама згуба, чарівливим світлом без тіні, світлом непевности і невиразности, світлом нездоланно-примежового простору, осяяне аж до глибинних спогадів примежовою мерехтливо-недвижною грою долі, межі якої все ж таки можна здолати, треба здолати, щойно гра відживе своє, стративши рештки свого розмаїття, перебравши і перепробувавши всі свої відокремлення і переплетення, щойно до дна буде випито цей неподільний переміш добра і зла; о, до дна буде випито чашу біди, відживе своє форма долі, відімре у відмерлому спогаді, що не пригадує вже й сам себе. О спогади, о світла згасання і музики сфер, о світів нескінченна вервечка, коловорот послідовности доль у земному згасанні і розгоранні, нові і нові спроби творити, знову і знову повторені і приречені на повторення, поки зло пощастить прогнати зі світла, поки те, що саме себе творить, пощастить відділити від того, що застигло, нестворене, щоб — під знову незмінно напнутим небесним шатром — незмінність настала й засяяла знов, підносячи образ людський аж до самісіньких сферних меж, до незримої гри зорянистих шляхів, до кам’янисто-холодного зоресяйного образу неба. І терезів уселенських шальки — немовби сузір’я всередині й зовні, погаслі від надмірного сяяння у німоті променистій, ще не втратили решток дихання, немовби вони, глухі до поклику, ще не втратили решток могутньої сили світіння свого щонайтемнішого, немовби іще раз могла забриніти ліра небес і душі, немовби суще не зовсім іще на кристал обернулось, а його рівновага не зовсім іще відновилась, — терезів уселенських шальки й далі гойдалися, тож знання ще було, воно мало ще право бути, — знання кристала про себе самого, знання сну про себе самого, знання про прийдешнє й незмінне, про вічносуще, про повік недосяжне, що сріберним гуком явило себе із потаємних куточків уселенської пам’яті, де ховається мова сну кришталева, провість відлуння майбутнього дзвону, тож в німоті вже останній пролунали слова:

Коли ж, о коли?

Коли було творення, вільне від форм,

Коли було творення, вільне від долі? О, а було ж, і

Було без сновидінь, не наяву, не уві сні,

Лише мить, лише спів, канув

Голос, не докликатись поклику, усміху…

І був колись хлопчик;

Було колись творення, й колись воно буде.

Не боїться випадковости диво.

Чи засвітиться знову небесне шатро під склепіннями снів, у нічнім іскрометнім осерді несучи сузір’я хреста на променистім щиту? Чи засяє шатро це давнім блиском реальности у новому чині творення? Воно провістило себе очікуванням, було уже тут очікуванням, але ще не явилося. Бо над німотно-сяйними сну голосами дивовижно розкинула крила німота іще глибша, і ця німота стала чеканням, була чеканням, німотним і дивовижним у самому собі, чеканням, яке, мовби ще одна форма, багатша, облягло променисту, таку саму мерехтливо-недвижну форму неприкритої долі, мовби ще одне свічення світла, ніби чекання — то вже приріст багатства, хоч можна і навіть потрібно було чекати на ще більше збагачення, на ще більше сіяння, а може, й на ще одну, ще більшу нескінченність, щоб їй знов і по-новому засіяло божественне, навіки біду відвертаючи. Те чекання не мало ніякого напрямку, не мало його, як і сама променистість, і все ж воно цілило якраз у того, хто саме чекав, цілило в того, хто снив, було мовби вимогою, щоб він останнім зусиллям, останнім зусилля творення поставив себе поза сном, поставив себе поза долею, поза випадковістю, поза формою, поза самим собою. Звідки йшла ця повна чекання вимога? З яких обширів, що не мають напрямку, вона, й сама цільність без напрямку, спустилася в цільність склепіння сну? Могутня, як сновидіння, вона не була ані покликом, ані чимось таким, що хтозна-звідки прийшло і хтозна-звідки його наздогнало, вона просто зненацька його наповнила, як повнила сон, опустившись у сяєво сяєвом, прозорістю у прозорість, вона не закликала сон повернутись до істини, не закликала все розмаїття напрямків до одного-єдиного напрямку, вона взагалі була ні вороттям, ні втратою творення, ні новим обмеженням, ні, хоч, долаючи сон і самого його закликаючи до подолання, лишалась у сні і веліла йому сну не полишати, закликала зі знань, що їх дає сон, черпати нові знання; вона прозирала в німотно-яскравому спогаді, ніколи не бачена, але уві сні все ж таки впізнана, все ж таки зрозуміла. І він, ще в обіймах сну й сам ще тримаючи сон у своїх обіймах, переплітаючи власну прозорість із прозорістю сну, почав зводитись, щоб зробити таке жадане і неймовірне божественне зусилля, і сон, остаточно розриваючи власні межі, остаточно усі розриваючи образи й усі слова, остаточно розриваючи спогади, — сон разом із ним розростався за власні межі; думка його зробилася більшою, ніж її форма й, ставши такою, на знання обернулась про сферу, більшу, ніж доля, більшу, ніж випадковість, нескінченністю стала ще однією, взявши першу в обійми свої й сама впавши в обійми першої, стала законом, за яким виростає кристал, стала законом музики, втіленим у кристалі, у музиці втіленим, і все ж, втілюючи музику кристала, стала законом, піднесеним вище обох законів; думка була ще одним спогадом, позбавленим пам’яті спогадом про всесвітній час і про все пережите й прожите, що під навалою форм і світів розпалось, набувши ще однієї форми, і це була ще одна мова людська, рокована вічності, хоч сама ще й не вічність, безповоротне в поверненому; і під знову розкритим, знову напнутим небесним шатром знов закружляли зорі за законом свого буття, закружляли у неминущості своєї минущости, незалежні від випадковости, як вічнотривале диво, як прохолодно-безсмертна музика ночі, повита легеньким, ніжно-суворим подихом місяця, що недвижно пливе вдалину, омитий недвижним Молочним Шляхом, лунко сріблиться простір в обіймах наднезбагненности, але й сам обіймаючи наднезбагненність людського життя, повернення, ще одне повернення сну…

…О повернення, о рідний краю! Ось і вернувся до тебе той, кому вже не треба тут бути гостем! Не буде тієї вже усмішки, в теплі якої ми колись ніжились, не буде обіймів усміхнених, не буде вже цілости пробудження й ще не пробуджености, вже осіянної й усе ще темної, і ласки не буде, в яку ми втикались обличчям, щоб те, що ми бачили, не обернулося на випадковість; о, все належало нам, бо нам усе знову було подаровано, нам ніщо не було випадковим, ніщо не було проминущим, бо непроминущим і вічним був час світів, о час світів, у якому нічого німого для німих дитячих очей не було, і все було новим творивом…

…О повернення, о музика всередині і зовні! Ввійшовши у нас, вона нам зосталась знанням про усе, що було, ввійшовши у нас, вона нас піднесла до свого високого буття, і ми, ввійшовши у неї, над собою піднісшись, знаходимо її по той бік випадковости; о музика всередині і зовні! Лише те, що в собі наше «я» приховує, — вище від нас, безсмертне для нас і випадковості не підвладне, воно у гармонії зі словом сфер, але те, чого ми у собі не несемо, — для нас випадковість і такою й залишиться, воно смертне для нас і повік не піднесеться над нами, повік воно нас не обійме…

…О повернення! Усе обіймає дитина, для неї все — музика, все невмируще, в усьому — велич цільности, яка своїм усміхом дитину повік сповиває і сповнює, бо в обіймах її дитина знаходить прихилище, коли око в око… О всесвіт, його не повернеш, бо в порожнім зростанні ніщо не вертається! І хоч би як ми зростали, навіть аж так, що в нас розгалузяться руки, мов ріки, а наше тіло простелиться понад морями і землями аж до країв світу, і місяць засяє у наших чубах і косах, і самі ми на простір обернемось, на нічне зорянисте шатро, на сяйливе склепіння сну, неозоро-безмежне, на суцільне сіяння, — все одно ми зостанемось поза собою, за гранню зостанемось, і нас не сховає ні ранок, ні ніч, бо ми тут прикуті, не жде нас утеча, і нікуди нам утікати, самі ми собі не віддані, бо наші руки нічого не пригорнули до серця…

…О повернення! О повернення до наднезбагненного, яке ми в дарунок дістанемо, коли знову спроможемось у ньому знайти прихилище; о наднезбагненне, яке ми шукаємо навіть вві сні, бо й саму долю, нашу долю, нам збагнути щастить уві сні, мов сновидця; сон минущий і доля минуща, те й те — випадковість, тож ми прикуті навіть вві сні, прикуті минущістю і випадковістю, смертю прикуті й, хоч і прагнемо від сну утекти, а проте боїмося втечі, ба навіть її жахаємось, впадаючи в розпач перед недосяжністю; о, для нас випадкове — смертне, те випадкове, яке ми не обіймаємо і яке не обіймає нас, у ньому ми здатні збагнути лиш смерть; далебі, тільки у випадковості нам відкривається смерть, але ми, самі себе не обіймаючи, не відчуваючи власних обіймів, смерть у собі несемо, і лиш вона супроводжує нас, вона поруч із нами, як випадковість…

…О повернення! О повернення до божественного, повернення до людського! Смертний для нас ближній той, долю котрого ми не взяли на себе, котрий не дочекався від нас допомоги, людина нелюба, котру ми не обіймаємо собою і тому не даємо їй змоги нас обійняти — обійняти своїм буттям, о, ця людина для нас не божественна, і з нею не божественні й ми, і обидва випадки такі випадкові, що нам майже невтямки: давно вже помер чи, може, й не народився ще той, хто живим постає перед нами, хто хисткою ходою проходить повз нас і завертає за ріг, — таке саме творіння долі, як і кожна людина, долі творіння, як ми…

…О повернення! О Плотіє!..

…О повернення! Нема вороття вже до рідного краю; ми смертні разом з усім, що смертне, смертні самі для себе, ми, хто нічиєї долі на себе не взяв і так обернув себе на випадковість; неминуче прикуті наші діяння, і наше буття, й пізнання — все прикуте до голої форми долі, ми смертні серед безсмертя, смертні під музику зір, смертні, бо винні, у нетрищах голосів заблукані, оточені німотно-вируючим світлом нерозпізнаваности, на смерть уві сні приречені, на смерть, у яку переростає жорстокість, на смерть, у якій вже немає нічого безсмертного…

…О повернення! Наслухання й спочинок у нескінченних обширах сфер споконвічних, на споконвічних теренах світу й душі, в золотому і рідному спокої вічної тлінности, спокої, неприступному Янусу, хоч це наслухання подвійне, неслухання небес і землі, наслухання імен, даних Сатурном речам у глибинах небес і глибинах землі, це спокій подвійний, подвійно пов’язаний, неприступний смертельній жорстокості чвар і війни, неприступний розруєві, хоча наслухання — це й забуття воднораз, імен забуття — забуття через те, що вони такі рідні…

…О повернення! Кому судилось вернутися на батьківщину, той вертається в творення, туди він вертається, де за плинною гранню початку й кінця, по той бік усього збагненного і незбагненного усвідомлює останню собі настанову, він утікає від нерозпізнаваности, в якій зло і добро позастигали фатально-голою формою, він ховає обличчя в наднезбагненно знайомому, чий голос, м’який і суворий, провіщаючи долю й передуючи долі, виголошує присуд і знову буття вивільняє із форми і правду від олжі відділяє…

…О повернення! О, це диво безсмертя — у стражданнях позбутись страждань! О, цього дива судилося нам торкнутись, можливо, торкнутися лиш на мить, на один удар серця, яке цьому диву відкриється, судилось, одначе, навік незбагненне збагнути здогадкою, коли наша доля, обійми розкривши й сама також в обіймах, на себе бере долю ще одну, глибшою стаючи і багатшою у самопожертві, знаходячи захисток і сама прихищаючи ще одну долю; коли разом із дивом другого «я», яке ми проносимо крізь пожарища, нам доля дарує друге дитинство, воно зовсім інше й усе вже належить батькові, пізнання, що пізнає і вже пізнане, випадковість, що стала дивом, бо він увібрав у себе все, що пізнано, все що сподіяно, все буття, все, що долю здолало, — ще ні, й усе ж таки вже, о диво, о музика, що так навально знов пробудилась усередині і зовні, образ відкритий сфер, о кохання…

…О повернення! Адже кохання — це розпізнання! О повернення навік-віків! Адже кохання — це готовність до творення…

…І розпізнання було пізнанням, що, породжене сном і все ж саме себе породжуючи, подібне до дійства і все ж нерухоме, отак напливало на нього із чогось невидимо-видимого, — пізнання у чомусь безмовному і безсловесному, остання потуга сну, що сам себе пробуджує і пізнає свої межі, постійне повернення сну до свого материнського лона, в обійми пітьми його, щоб цю пітьму опромінити сяйвом своїм величним. Пізнання було не в ньому; мов кристал, воно виростало з невидимого кристалу світобудови; це був кристал сну. Може, так пізнають саме ґенії, так пізнають саме янголи, ці уважні провісники, народжені в творенні, коли, ненароджено в ньому витаючи, наслухають веління богів? Чи не витає він разом із ними за межами сну, чи не витає він разом із ними вві сні, чи не витає він разом із ними у спогадах? Неймовірне напруження від вибуху сну, від вибуху долі ніяк не минало, навпаки, воно наростало, робилось чимдалі нестерпнішим, чимдалі цілеспрямованішим, чимдалі зосередженішим на пізнанні, і що дужче воно наростало, то повніша ставала видимість сну, то дужче її неозоре сіяння зливалося з усією земною минущістю того знання, що було в пам’яті і ще до пам’яті, що зміст не міняло за будь-яких нових форм, що проникало, мов ще один сон, попід склепіння першого, оповивало його і збагачувало, додаючи образ до образу, розстилаючи краєвид над краєвидом, існуючи тут, як у раннім дитинстві існував колись сон-буття, прозорий від глибини пам’яті, в обрамленні вод і вінків, у мерехтінні зірок — міріади над міріадами — у невидимім небі, з музикою і німотою, що злилися в єдиний кристал, сон-буття, завжди пам’ятний, та повік неприступний спогадам, завжди чутний, та повік незбагненний. І тоді він, здавшись на волю цього потоку образів, тоді він почув, як стугонить серце сну — спершу тихо, а потім усе гучніше й гучніше. Бо у спогадах, які чи то з нього зринали, чи то сам він у них поринав (хіба ж визначиш напрямок, коли все відбувається в такій нерухомості!), у цьому сіянні, що набухало й усе поглинало, у завмиранні цього нерухомого взаємопроникнення було, також нерухоме і образне, те, що він завжди шукав у мові й у вірші і все ж таки знищував знову задля пізнання, знищував мову внівець, знищував вірш унівець, і тоді ледве мріла тільки остання безодня сну, ніби долі остання форма посеред неминучого форм розмаїття, ніби форма всіх форм посеред променистої неминучости, що, переплутана і переплетена, плинна й застигла, але в кожному образі, в кожнісінькій формі неозоро-безкрайо розпростерта над осяйними просторами сну, казково розвержена, щоб із бездонних глибин своїх сон породити… О, то вони, ці бездонні глибини підступали, вливалися в серце, о, то в них уливалося серце, сяйвом своїм променястим їх опромінюючи, і серця проміння перепліталося з промінням глибин, породжуючи незбагненне для мови пізнання; ці глибини були серцем сну, вони проникали, вростали у серце людське, пульсували у ньому, набуваючи кристалічної єдности і остаточности; й увижалося йому, ніби в цьому тремтливому тіпанні світла, в яке він поринав, яке підіймалось до нього, має початись оновлення долі, ніби тут, у цій останній безодні, має знову відбутись переродження форми на віковічний зміст: пробудження! О муки цілющі пробудження, що приходить вві сні, воно теж у полоні ще долі, скуте межами сну, який пізнає ще навіть самого себе, та воно — уже й вихід за межі сну, вже й відокремлення, бо серце, почавши колись пульсувати, незмінно відкритися прагнучи, ладне відкритись реальності, стугонить на останній межі, біля брами її тріпоче…

…Бо кохання — це повна чекання готовність, усе в ній — чекання терпляче, бо кохання — це готовність творити… Ще ні, й усе ж таки вже; перед цими дверима й стоїть кохання, стоїть на порозі реальности, там, де відчинитися має брама, щоб смертний переступив відкриту межу, відкриту задля пробудження, відкриту задля відродження, задля мови відкриту, яка вже воскресла, яка воскресає, одвіку нечута, одвіку жадана, задля мови відродження вже в остаточності, рятівній і вже останній, — щоб смертний переступив ту межу, відкриту для остаточного присуду, який пролунає поза буттям уві сні, і поза світом, і поза простором, і поза часом, о, якраз перед таким оновленим творенням і стоїть кохання, саме ще в глибоких сутінках, ще саме наслухаючи, але вже — й допомога в пробудженні, початок пробудження…

…І влад серцебиттю, за власні межі вихлюпуючись, трепетало сяєво сну, трепетало саме склепіння, трепетало усім безмежжям свого променистого повноголосся, трепетало в усіх своїх відокремленнях, поєднаннях і переплетіннях, у неозорості променистих шляхів і світлосяйних доріг, і трепетали разом із ними й зоряні бані, і цілісність сну, яка вдихає себе й видихає, й у всьому було очікування — у подиху, в сні, у глибині його серця, у кришталевій прозорості сфер. Чи виб’ється з цього подиху нова мова, нове слово, новий голос? Чи стане цей подих джерелом голосів, що покладає початок і покладає кінець часам, чи відкриє він середохрестя, мету всіх шляхів у незглибимій безодні сну? О, чи пролунає зі сну те суголосся, що відлунням до себе вертається, — суголосся вселенської єдности, вселенського ладу, всепізнання вселенського, суголосся, що, в обіймах усіх голосів і собою обіймаючи їх, остаточно розв’яже — розв’язати повинне — вселенське завдання? Це було ще лишень передчуття, навряд, чи щось більше, — передчуття, коли серце, здійнявшись із глибин сну, підноситься аж до найвищих його висот і замкнені так голоси розчиняються в сяйливо-тремтливому подиху дійства, по-земному ще билося серце, та неземне вже було воно у своєму очікуванні, земне ще було воно як сновидне знаряддя всевладної долі, що несе у собі воднораз і нещастя, і зло, й випадковість, і смерть, — та було вже воно й неземне, бо готове було підкоритись наказу, неземне, бо готове було пробудитись. Далебі, ця пробудитись готовність була ближча до неземного, ніж будь-яка інша, ближча навіть, ніж готовність померти, яка до земного прив’язана вже самим умиранням, просякнута себелюбством і славолюбством, дурманом і ненавистю; далебі, ця готовність була ближча до смерти, що насувалася, ближча, ніж його власна готовність до смерти, недремно-невідпорному пануванню якої він колись віддав був життя, гадаючи, нібито завдяки саможертві, завдяки власній смерті доможеться повернення на батьківщину, подолає межу і її голос почує, ба більше, спроможеться його наслідувати і завдяки наслідуванню приверне його до себе. Наслідувати цей голос, почути його поклик до пробудження неможливо було колись, наслідувати, почути його неможливо було й тепер. Бо він, цей голос усіх голосів, — поза будь-яким голосом, могутніший за будь-яку мову, могутніший навіть за мову музики, могутніший за будь-який спів, цей голос — серця биття, один-єдиний його удар, адже лише так, за один удар серця, за одну-однісіньку мить, тільки так він спроможеться осягти всю пізнавану єдність буття, він, неосягненности голос, який виражає неосягненне, сам це неосягненне, мові людській недоступний, символу земному недоступний, праобраз усіх голосів і символів завдяки повік недоступній своїй безпосередності, — він лиш тоді стане гідним такої немислимої позамежности, лиш тоді стане можливим, коли сам усе земне перевершить; але він буде, знову ж таки, неможливим, ба навіть немислимим, якщо не стане до всього земного подібним; тож хай він уже й не має нічого спільного із голосами земними, із земним словом і земною мовою, хай вже навряд чи й назвеш його земним символом, він зможе явити праобраз, на неземну безпосередність якого спрямований, лише тоді, коли віддзеркалить його у земній безпосередності: образи йдуть один за одним, так у земному будь-яка низка символів веде до земної безпосередности, до земного звершення, але низку ту треба вивести (для людини це — труд надзвичайний) за межі земного звершення, треба для кожної земної безпосередности знайти відповідну їй і все ж таки вищу безпосередність потойбіч межі, треба піднести це земне звершення понад його поцейбічністю до нового символу, і, хоч на межі цій символів низка щомиті, ось-ось перерватися може, наштовхнувшись на межу неземного, зазнавши поразки від недосяжности, зоставшись навік перерваною, навік без продовження, але небезпеки такої щастить уникнути, знову і знову щастить уникнути, низка символів знову і знову змикається, щойно лиш недосяжне саме перевтілюється у досяжне і знову і знову сходить униз до земної тлінности, щоб самому ущільнитись до чину земного, до земного звершення, щоби зменшитись, очевидним зробитися, щоб завдяки такій самоочевидності усунути навіть межу, щоб і низка вимовного стала так сходженням вгору і сходженням вниз, і щоб вона зімкнулася, замкнулася в коло істини, в коло одвічне символів, істинне в кожному зі своїх образів, істинне завдяки споконвічній своїй рівновазі, що веде свою гру на відкритій межі, в коло, істинне у предковічному обміні чину божественного і людського, істинне у символічності того і того й у символі їхнього взаємного віддзеркалення, істинне, бо в ньому одвічно себе оновлює творення, і це оновлення стало законом — законом відродження, постійного і незмінного, законом, що помагає долати випадковість, застиглість і смерть; жодна земна готовність до смерти, хоч би як ця готовність нагадувала божественне жертвопринесення, не здатна неземне породити у цьому земному чині, тут важить лише далебі терпляча готовність до пробудження, і сном скутий сновидця, як сама доля, невільний і недоступний для смерти, як сама доля, сновидця, якому найменша готовність до смерти чужа, у сні завше готовий лише до пробудження, лише про таку готовність він знає, лише їй він відкритий і не піддається омані у своєму сновиднім знанні, у своєму неоманнім знанні про пробудження і про його всевладдя, що для нього сон відкривається у своїй незглибимій безодні, голосами наповненій, зі знанням у променисто-чорній бездонності своїх осяйних криниць, та ще більше знання — в серці сновидця, трепетливо відкритому голосу, що вже й не голос, а чин, бо сходить униз, щоб набути ім’я, бо ім’ям цим він, невблаганний, як доля, закликає назад обернутись, назад повернутись, на батьківщину вернутись…

…О повернення на батьківщину! Це — до чину повернення, бо чин — то любов, бо лиш він — служіння і поміч, він, імена даючи і наповнюючи форму порожню долі, дужчий від долі самої…

…Ще ні, й усе ж таки вже! І було то знання про серце незбагненно закоханої далечини, що поринула у самісіньке серце сну, було то знання про те, як двоє рівних сердець — поцейбічности і потойбічности — одне з одним зливаються, як пульсують вони і стугонять одне в одному, божественний символ, що спалахнув у людському символі задля спільної мови, мови клятви на вірність поміж людиною й Богом, мови неспинного творення у нескінченних молитвах, яка у світотворенні то возноситься вгору, то опускається вниз, і було то знання про цю мову спасенного чину, про цю мову офіри любовної, яка перевершує всяку офіру людську так само, як суголосся усіх голосів за овидом земним перевершує різноголосся земне, як заовидна любов до пізнання усезагального перевершує всяку любов, що людей поміж собою пов’язує; серце Боже й людське, воно в Божих обіймах, в обіймах людини й саме обіймає Бога й людину; й усе ж то було і знання про того, кому (адже голос, щоб його на землі почули, повсякчас потребує провісника) призначено нести чин, і він, як і чин, живитися має із джерела подвійного, на землі спородитися має від неземного зачаття, бо лише той, хто вже від джерела свого випадковості непідвладний, здатний і випадковість знов поєднати із дивом законности щонайвищої, яка владна навіть над долею, бо лише тому, хто сам приходить зі сфери, що стоїть понад долею, й усе ж випиває до дна чашу нещасливої долі, — лише тому й даровано ласку знов обернути нещастя на щастя, тому даровано ласку приносити щастя, о, йому й тільки йому, цьому герою в людській подобі, герою, Богом зачатому, доля судила пронести отця крізь пожежі нещасть, о, йому й тільки йому доля судила порятувати отця, тільки йому тепер вільно узяти на плечі того, хто зачав його, й понести до суден, щоб утекти, щоб вернутися на батьківщину, до краю нового, до обітованого, де завше була вітчизна отця. Ще ні, й усе ж таки вже! Цей край лежав перед ним у знанні владного поклику отця, поклику, що людині ім’я дає і надає їй божественности, а в Бога вдихає людськість; край лежав перед ним у сяєві й віддзеркаленні сяєва, край лежав перед ним у знанні про того, хто щастя приносить, і в знанні самого того, хто, сповнений людяности, щастя приносить; отак лежав перед ним цей край, і пожежі нещастя немов обернулись на чистий жертовний вогонь, на шматки розлетілась застиглість, надгробок осердя піднявся, добро відділилось від зла і очистилось, Бог і людина розрослися до знову воскреслого творива, прийдешнє, прийдешнім освячене в ім’я Отця, прийдешнім освячене в ім’я Сина, з прийдешнім заручене в духові… Ще ні, й усе ж таки вже — наче обітниця! Чи було те, що він бачив, уже пізнання? Чи було це пізнання сну? Чи було це вже пробудження? О, то було ще по сей бік межі, й хоч сон і бився в неї, він її не проламав; незбагненним постало побачене, то було не пізнання, було то просто знання, знання уві сні, спогад у сні, спогад далекий про голос минувшини, ніколи не чуваний, повіки незмовкний, далекий-далекий спогад про край позамежний, ніким неходжений і все ж таки вздовж і впоперек сходжений, величезний у своїй далечіні і крихітний у своїй віддаленості, воднораз джерело і гирло, то було невідпорне, як пам’ять, і нескінченне наближення до межі, й усе ж то була ще тільки скутість, ще тільки трепет, осяйне, тремтливе очікування. І саме тому, саме у цьому знанні споглядальному, у цій сліпоті прозорій-прозорій, яка, пізнанням не бувши, мовби форма пізнання була, прозора пов’язка на очах його, авжеж, саме тому він, хоч у просторінь сну і занурений, хоч і повитий її розростанням, опинився раптово на вершині гори неймовірно високої, так ніби діставши веління зазирнути звідсіль за межу, він, споглядач, та все ж не провісник, якого поставила тут і підтримала ніжно-залізна рука, якого прийняло тут прийдешнє, прийняло незмінне минуще, його, що весь пульсував разом із пульсуючим серцем, яке, ним обійняте, все ж таки більше за нього, обіймало його самого, реальністю дихаючи; і він, цим пульсуванням пройнятий, спромігся вивільнити руки свої із кристалу прозорости і простерти їх до високости, до склепінь осяйних, де сіяли зірки і сонця великі почали кружеляти, а понад ними всіма — одна зірка… Так споглядав він просторінь сну, теренів просторінь, що справіку мали стати ареною чину, а тепер стали ареною його споглядання, — так споглядав неприступну, недоторканну й усе ж таки просторінь, з давнього-давна йому дорогу; так споглядав він, прикутий до ложа, скутий сном, не маючи змоги полишити сон, розлучитися з ним, споглядав краєвид цей, йому неприступний, для нього недоторканний, краєвид, до якого він линув на променях власного сну, на сіянні його, й, окидаючи зором і краєвид цей, і сон, він бачив, як вони напливають пластами один на одного, бачив посеред краєвиду всі кристалічні утворення, всі променясті куби, і піраміди, і кола, й цілі снопи променясті сну, бачив, як у плетивах сну, в неозоростях сонно-мрійливих світосяйних шляхів розлого лежав-потопав краєвид, сповнений спогадів, прозорий від спогадів, чарами будячи спогади; так, він лежав-потопав уві сні з усіма днями своїми й ночами, зі змінами світла і темряви, то яскравіючи, то туманіючи в подвійних сутінках ранку і вечора, повен всіляких образів земного буття, повен сум’яття всієї живности, повен сум’яття усіх земних голосів, повен дурману, і мук, і туги, повен творіння, що постало саме і що звершене кимось, повен тиші на берегах, і на тремтливих лугах, і на імлистих гірських вершинах, тісниться самотність на його височинах, тісняться міста на його рівнинах, повен миру й війни, повен погідного світла людського життя-буття, але повен і тріскоту й гуркоту лиховісних пожеж, і нема кінця-краю, нема кінця-краю, ступай куди завгодно, ніде й кроку не ступиш, сон і краєвид поєдналися, і один в одному мерхнуть, і один в одному смеркнуть, обидва в чеканні, обидва в зажурі, пробудитися ладні обидва, спраглі зустріти того, хто ступить у них і принесе голос пробудження. І він також очікував, руки здійнявши, очікував разом зі сном і краєвидом, його погляд блукав по застиглих лугах, де паслась застигло худоба, він прислухався до німоти застиглих вогнів пожеж, і жоден птах не пролітав під застиглим шатром етеру; чимдалі вище палахкотіли пожежі у цій нерухомості й у непорушнім мовчанні наростав галас голосів розмаїтих, чимдалі глибшою туга ставала, завмирали сонця, й чимдалі важче і важче билося серце у мури безмежжя всередині і зовні… Ох, коли ж бо настане кінець? Де він, кінець? Коли ж буде випито чашу біди сповна? Чи дійде межі це мовчання, що глибшає й глибшає? І раптом здалося йому, ніби останню межу цю перейдено. Бо він побачив людські роти, сповнені жаху, роззявлені один до одного, і жодного звуку не чути було із тих сухих отворів, і ніхто вже нікого не розумів. У всіх повідбирало мову від усвідомлення своєї провини, всі усвідомили власну провину за власну безмовність; то була вже остання межа земного мовчання, то було вже останнє людське мовчання, й, бачачи це, він уже мало не закричав німим криком жаху. Та, ще бачачи це, ще, власне, цього й не побачивши, він вже нічого не бачив. Бо зненацька запала темінь, і все видиме щезло, щезло сяєво сну, щез краєвид, пощезли пожежі, пощезли люди, пощезли роти оті роззявлені, і настала ніч, ніч без часів, без світів, без звуків — порожня-порожнісінька чорнота, порожня ніч, позбавлена форми, позбавлена змісту; порожнім і чорним зробилось чекання, і змовкло навіть серцебиття, засмоктане порожнечею. Допито рештки буття. Він стояв на межі, стояв на межі долі, на межі випадковости, він стояв на межі, спорожніло його чекання, спорожніло його наслухання, спорожнів його погляд, спорожніло знання, але в цій порожняві, у цім спорожнінні він знав, що межа перед ним відкриється. І ось почалось — тихо-тихо, немов не хотіло його злякати. Почалося із шепотіння, яке він колись уже чув, почалось усередині, аж у глибині його слуху, аж у глибині душі, у глибині серця, й воднораз це було довкіл нього, проникало у нього, виринало з найдальших куточків мороку, вливалось у ніч, виливалося з ночі, було це те саме безмовне всевладдя звуку, якому він мусив підкоритись тоді, у самоприниженні, в самозневазі, і це наростало, як і тоді, його всього охоплюючи і наповнюючи, але тепер це було вже не співзвуччя багатьох голосів, не співзвуччя всієї юрби голосів, не розмаїте співзвуччя усіх голосів, а радше один-однісінький голос, що робився чимдалі самотнішим і самотнішим, голос такий безрідно-самотній, що він мрів у пітьмі, мов одна-однісінька зірка, одна й та невидима, світла цятка у непроглядному просторі, позаяк поклик, що гучнішим і владнішим він ставав, далебі так само владно вбирала у себе, просто-таки поглинала невловимо-нечутна, незглибимо-туманна безмежність. Те, що чинилось, було недосяжне ні зору, ні слуху, недосяжне усім чуттям, чинилось воно уночі, а проте було неймовірно яскраве й виразне, чинилось воно у несутності, а проте заполонило всі образи сутности, о, чинилося це як рівновага, чинилося у нескінченно невидимих, нечутних і невідчутних її порядках, які, надаючи всьому сенсу, і змісту, і форму, й ім’я, таїли в собі все буття й усі спогади — бронзовий рокіт моря, як і срібні перешепти осени, литавровий бій зірок, як і черід тепле дихання, флейтові звуки місяця, як і росу на сонячнім живоплоті дитинства, то було видивляння в невидимості, наслухання в нечутності; і самого його омивала пітьма, й рівновагу всього розмаїття світів і їхньої єдности омивала пітьма, й у цьому останньому рівноваги законі, який тільки й становить реальність і жодної випадковости не допускає, у цьому символі символів, що не має ніякого образу, в цій красі без краси він почув, ні, не почув, він побачив той голос, що все це вершив, і не був то один із голосів, котрі, самі бувши частиною світу, втручаються у світоустрій речей, щоб, їх порівнюючи і добираючи їм слова, робити з них символи, — той голос не був світовою істиною, не був ні однією зі світових істин, ні істиною всієї сукупности їхньої, ні, він був неземний, нечутний, невидимий, він був позаземний, він був джерелом позаземним істини, позаземним джерелом рівноваги, він був просто тим, що приходить іззовні, несучи із собою всю силу й усю широчінь цього Зовні, бо він ніс сам себе, бо обіймав середину, щоб бути самому в її обіймах, — він, це всеосяжне умістище сфер; так наслухав він той голос, чуючи зором і бачачи слухом його, голос, тінява слів якого — одвічний притулок для спокою і батьківщини, голос безчасся й невпинного творення, судний голос початку й кінця, рівноваги за межами сну, голос захищености і безпеки, і був він залізом, був він кристалом і ніжною флейтою — всім заразом, був він і громом, і всесильним мовчанням, він був усім і одним-однісіньким звуком, владним і лагідним, що розпізнавав і прощав, одним-однісіньким спалахом блискавки, о, яке невимовно солодке засліплення, принишкле перед завершеністю, о, таким і явив себе голос — одночасно і милість, і клятва, і з’явлення, але не мова, не слово, а скоріш його символ, символ якої завгодно мови, символ усіх голосів, їхній праобраз; всупереч долі, закликом отчим священним голос явив себе в звуках віщого чину:

— Для любови розплющ свої очі!

Це був чин, задля нього учинений. Він очі розплющив не сам — добросердя йому їх розплющило. Він дихав не сам — у ньому щось дихало. Це був символ, але в його образі ніч знов повернулась до себе, і в символі голосу німота перелилася у тишу, ніби тиша була тим первісним змістом, яким знову наповнитись мала порожня форма. І через таку наповненість різноспрямованість сну знов потекла до земного просторища, потекла із примарного простору знов у простір реальний, стала потоком ночі, сама стала простором, що крізь нього знову потік нічний час. Не чути було, крім тиші, нічого, він вже нічого не чув, ні в самому собі, ні поза собою; крізь нього лелів просякнутий ніччю потік, ніч огортала тишу. Навіть погас пломінець підвісної лампади, немовби його увібрала оця темна м’якість, аби повновладну тишу не перервав, не порушив невеличкий і впертий вогник. Так само згасало й гучне пульсування сну, все завмираючи і переходячи в сріблисте дзюрчання, що ніде не починалося, ніде не протікало й усе ж долинало від водограю в стіні. Омиване тишею, щось невловиме поміж минулим і майбуттям знов обернулося на величезну, як саме сьогодення, реальність, і тихо гойдались часу терези, тихо дзеленькали срібні ланцюжки їхніх шальок, які, то підіймаючись тихо, то опускаючись тихо, важили істину, приймали і відпускали символ за символом, творили, важачи, символ за символом; тихо зімкнулись зв’язки у спокійному плині буття, знову наповненого. Повного тиші без образів й усе ж таки повного образів. І ніч, яку ця тиша несла, ніч, яка діялась перед очима його розплющеними (знову тихо і ніжно гучать її дзвони, знов розкрилися очі його, знов розкрився він сам, знов розкрилася ніч), ця ніч, загадково сліпа від тиші, розродитись готова тінню, велична і лагідна у своїй простоті віднайденій, — знов ця ніч кудись линула і його із собою несла у плетиві віття свого, у своєму оперенні, в обіймах своїх, у своїм диханні, на своїх грудях. Він лежав. Він лежав, спочивав, він знову мав змогу спочити. Та саме тому, що спочивав, він усвідомлював також, що тиша цього нічного дійства — лише пролог чогось іншого, а отже, їй скоро мав настати кінець. Бо не лише просторовість знову витекла вся із примарного простору, а й тіло його, як приплив, знов повернулося звідти до нього, тілесний лежав він у ліжку, його відчуття ставали чимдалі тілесніші, був тілесний спочинок його, і, спочиваючи, він відчував, що лихоманка уже відступила, відчував, яка легка й цілюща щоночі була — пам’яталось йому — оця прохолодна і тиха хвиля передсвітання. І тілесно-земною була ця година, коли лихоманка уже відступала, і ця ніч оберталася теж на нескінченну годину, що до краю свого поспішала, ставала годиною нескінченно-земного наповнення, нескінченно-земного формоутворення. Земна ніч. Нічого ще не відбувалося, непохитно стояла нічна чорнота, тільки тиша поблідла, втратила свою насиченість, узялась невиразними, ледь-ледь помітними лініями (такі аж тоді почуєш, як добре напружиш слух); здавалось, ця тиша, від своїх крайніх меж починаючи, вже розшаровується, вже розпускається; ніжна рука вже любовно вписала у незавершену тишу несміливий початок ще омитого тьмою творення. Ім’я за ім’ям поставали на поклик безмовний ночі, зливались водно із пам’яттю, невитравні робились, як спогади, і прилучались до творення в спогадах. Чи то не півень удалині проспівав? Чи то завалували собаки?.. Довкола палацу, знов чути було, походжала сторожа, немовби її також повернув той примарний простір, дзвінкіше дзюрчав водограй у стіні, немовби у ньому додалося води, пройму вікна знов заповнили зорі, й серед них променилась голова змієборця. Тиша, пробуджена дихати, ніч, сповнена дихання, з ночі і тиші тяглося-росло вічносуще, живий сон світів. З полегкістю темінь зітхала, все чіткіших прибираючи обрисів, все живішого прибираючи вигляду, все земнішого прибираючи вигляду, все обростаючи тінями. Наближалося щось живе! Спершу безформне, майже розпливчасте, немовби окремі, розпорошені звуки, що розпадаються, але потім усе ж таки знову в один зливаються, чимдалі густішаючи і набуваючи чутних форм. Щось рипіло, кректало, гуркотіло і стогнало, й долинало воно від селянських возів, що тяглись до палацу вервечкою чимдалі щільнішою і везли провізію на ранковий базар; вони посувались поволі, мов сонні; гуркотіли колеса на розбитій бруківці, вісі рипіли, скреготало обіддя, зачіпаючись за каміння, брязкала упряж і ланцюги, часом глухо ревне якийсь віл, часом заспано крикне візник, а часом важка і м’яка ступа тяглових тварин ставала розмірена, мовби дихала маршовим ритмом. Вервечка вся дихала подихом ночі, посувалася крізь її подих, і посувалися разом з вервечкою ниви, й сади, й усіляка пожива, й усе це так само дихало, і відкривався вселенський подих, щоб у себе прийняти живність, відкривався для світового єднання, яке, у любові творячись, творить і власний образ. Бо любов зачинається в подиху і з подихом підноситься до безсмертя. Там унизу проїздили селяни; сонно понуривши заспані голови, сиділи вони на гарбах, повних з горою капусти та інших овочів, і коли підборіддя у котрогось геть упиралось у груди, він схропував, як уві сні схропує, мабуть, худоба. У сні людини є щось таке, що властиве рослині й тварині, а образ померлого селянина нагадує висохлу глину. Шлях селянина, коли вже цей шлях непідвладний долі, коли вже веде він туди, де доля не має ніякої влади, де вже майже втрачає права свої і свою випадковість, — цей шлях пролягає над самісіньким краєм долі, над краєм сну; якщо селянинові після молитви всміхнеться удача й позбавить його випадковости, то й над землею його, і над збіжжям, і над худобою доля утратить владу, і хай зорі він бачить тоді лиш, як на базар вирушає або як поглянути вийде вночі, чи не отелилась корова, хай він одразу знову впадає в ясну, без сновидь, сонливість своїх днів і ночей, він однаково й далі з любов’ю тримається того, над чим доля не має влади, що він просіває крізь пальці, мов золотисте гладеньке зерно, чого він торкається ніжно рукою, як погладжує шерсть худобини, що розминає в долоні, як грудку плодючого ґрунту, — з такою любов’ю тримається, з такою жагою тримається усе це пізнати, о, він так обіймає той ґрунт, ту худобину й плід, що й сам опиняється в їхніх обіймах і відчуває тепло і захист десниці, що спокійно, з любов’ю тримає його, і підтримує, і пізнає, вона пригортає його і відпускає влад із припливами і відпливами років і днів, отож він, заколисаний нею, припливами й відпливами її заколисаний, спокійним теплом її заколисаний, приймає від неї весь спокій свого буття, приймає спокійно, знаючи навіть, що колись і вона охолоне й він, обернувшись на порох, випаде з неї у лоно першопочатку, сонне і непідвладне долі; в сиру землю зі смертю зійде селянин, але подих його, від усього земного звільнившись, скинувши пута, вознесеться до позамежности зовні, до голосів незримости, де панує божественність! Там, унизу, проїздили селяни, над’їздили і проїздили, тяглися вози за возами, і на кожнім сидів чоловік, він спав, він хропів, голова хить та хить, кожен уже майже й не доля, вже майже й не випадковість, кожен — просто істота жива у нічній коловерті; отак вони й їхали, старі й молоді, бородаті, обличчя в щетині й гладенькі, отак вони й їхали, як споконвіку тут їздили їхні батьки, і діди, і прадіди, — втілення глибокого спокою й затишку, спокійного втілення свого ґрунту надійного — великих припливів і відпливів; вони їхали, спокійно й терпляче долаючи долю, їхали сонні, забувши про голос, що витав понад ними, що був невиразною їхньою мрією, навіть їхньою певністю, голос, якого вони, однак, майже не намагались почути, бо в позачасових змінах від покоління до покоління проміжків немає, і байдуже, кому випаде щось вершити — батькові, а чи онуку, а чи далекому правнуку; охоплені чином, сильнішим за них, з любов’ю й смиренням переймаючись ним, смиренно вони проїздили крізь темінь на закраїну ночі; право на сон вони мали. А він, хто серед них колись був, теж колись селянин, він лежав тут, від усіх них відлучений, від землі геть відлучений, від рослин і тварин відлучений, він, підвладний тепер лише долі, він лежав тут — той, хто бачив крізь ніч; о, в душу кожного з нас вже закладено чин, сливе недосяжний, чин, сильніший за нас, сильніший за нашу душу, й лише той, хто досягне самого себе, в такій ось останній готовності вмерти досягає і власного чину, той недремно чатує над сном цього смертного світу. О повернення на батьківщину, о ця недремність! Де це було? Хто чатував над світом, хто чатував над тими, що їхали сонні крізь темінь? Може, то робив голос? А може, робив це він сам, ушанований ласкою чути той голос? Чи не йому чатувати тут велено? Ніколи! Ніколи не був він на таке здатний, він, хто не здатний допомогти, хто не бажає приподоблятися, пустодзвін, що творіння своє мусить знищити, бо людина, чин людський і людська потреба у допомозі означали для нього так мало, що нічого із цього він не осягнув і не полюбив, а щоб оспівати — то вже й поготів, тож не написав про це жодного слова, лише марно звеличував і прославляв красу; о, це вже просто зухвальство — гадати, ніби йому чатувати тут велено, поки прийде чатовий достеменний, передвісник отого голосу! Виходить, усе це — просто той самий сон, ніщо інше? Чи йому справді судилось почути той голос у всій його справжності? Чом же тоді голос змовк? Де він? Де він?! Він питав, і питав, і питав! Він питав про той голос, усе ще питав і все ж таки… вже не питав! Він усе ще шукав його, все ще шукав… і все ж таки вже не шукав. Шукання його вже не було шуканням! Бо те, що йому відкрилося, те, у що він, гадалось йому, вже й не вірив, було всюди, він чув його всюди — в рипінні возів, у повільній, лінивій волячій ступі, у сонних, поморщених обличчях селян, у їхньому подиху, в подиху темряви, в подиху ночі, й усе — те, над чим доля не владна, і те, що під її владою, все людське і земне, — все в нього ввійшло, ввійшло в його чин, ввійшло в його долю, ввійшло в неї глибоко-глибоко, так, що усе це, хай і ненаписане, хай у віршах уже й неоспіване, стало провіщенням чогось неминущого, провіщенням нескінченного заповідання любови на нові нескінченні заповідання, любови, навіки-віків нетлінної у своїй ніжності; ніч наслухає і вже ладна заплакати, бо минає вона. Сон і не-сон поєднались водно, стали початком і кінцем воднораз, джерелом і струмком, корінням і кроною, буйно-розложистим деревом сфер, у галуззі якого колисається людство, наділене долею і все ж таки їй непідвладне. Це було, це було вже, але ще й не було. І він, одне ціле з цією сукупністю, в її долі обіймах і несучи її долю в своїй, він теж колисався, розкошуючи щастям бути з цією сукупністю, він відчував її всім своїм тілом, усіма фібрами своєї істоти, вже вільної від лихоманки, відчував, розкошуючи щастям, оцю прохолоду, що спонукала його щільніше у ковдру закутатись, відчував, розкошуючи щастям, час, що линув крізь знову розчахнуту ніч і ніс прохолоду з собою, відчував, розкошуючи щастям, свій подих, що став уже легшим і зливався із подихом всіх водограїв на світі, що дзюркотять у темряві, відчував бурмотіння світу, відчував його справжність. Усе прохолоднішим і прохолоднішим дзюркотіння робилося, прохолоднішими робилися зорі, їхній простір, прохолоднішим робилося все, що було в тому просторі чути. Вервечка возів унизу помалу порідшала, вже можна було розрізнити гуркіт окремих возів, котрі наближалися, й тих, котрі віддалялися, більшали відстані поміж ними, й нарешті лишилося тільки кількоро тих, які відстали. І що довші ставали паузи поміж цим гуркотом, то виразніше чулося в них невиразне глухе рокотання, яке сріберним дзвоном пливло у непроглядній темряві; то було море, довгоочікуване й повне очікування, о, то рокотали хвилі, ще по-нічному сонні, та вже прокидаючись на поклик близького ранку. А може… О, а може, це йому тільки причулося (він ледь не вжахнувся), може, його зраджував слух, може, він просто був ладний іще раз піддатися самообману, може, це була просто туга, просто душевна туга, туга за морем, туга почути у рокоті й цілющий той голос, щоб можна було з ним повести розмову, щоб не потонув той голос у могутньому рокоті, щоб у всевладді природи не потонуло його провіщення… Але ні, о ні, то море було, то була неомірна, як володіння Тритона, реальність морська, і голосу чин, що так невимовно-нечувано відкривався йому, відчувавсь у сріберно-дзвенючому сяєві місяця, відчувавсь у неспинних валах прибою, відчувавсь у роздоллі вгорі й у розкутті внизу, відчувався у мороці й пелені світла, якою стихія нічна вже починала гасити себе, відчувався у тому, як бліднули зорі, ба ні, навіть більше; сповнившись голосом, прислухалися води, прислухалися зорі й моря, прислухався і морок, і все людське — те, що спало ще, й те, що вже прокидалося; прислухалися всі світи — самі до себе й до всього, що їх наповнювало. Усе, що в природі було, одне з одним єдналось і в єднанні творило любов. Чи існувало ще зло? Чи вирок уже пролунав, і тому все зло уже знищено? Голос, у всесвіт уплетений, вперто мовчав, і здавалось, що відповідь дасть лише день, що все обернулось тепер на чекання й завмерло, на денне світило чекаючи, бо, крім нього, на існування ніщо уже права не має. Ніч збиралась довкола своєї мети, ставала цілеспрямована, її чорнота позбувалася м’якости; за вікном у мерехтливе зоряне світло вкрадався зеленуватий відлив. Повітряна барва недвижно застигла у мороці, недвижно, навпомац вибираючи з тіні предмет за предметом, і кімната, од вікна починаючи, крок за кроком ставала кімнатою, стіна — стіною. Навпроти вікна, за яким миготіли останні зірки, бовванів канделябр, неначе безлисте дерево, в галуззі якого заплутались рештки ночі. А в еркері вже можна було розгледіти, хоч також іще і не дуже невиразно, постать хлопчика, що спав у кріслі! Ноги він підібгав під саме крісло, голову, над якою, мов тінь, нависав темний чуб, підпер рукою, світлих очей не видно було — вони ховалися під повіками-тінями; зате видно було: хлопчик напружено щось наслухав — те, що він малював сам собі уві сні, страждаючи і вибавляючи когось від страждань, безпомічний і комусь помагаючи, в полоні жадань і жадань не знаючи, кохання без похоті, ненароджений янгол у подобі земної людині, сновидець. О ніч проминуща, що несе на останньому подиху цього сновидця, несе далі й далі, нескінченна у своїх розгалуженнях, у своєму оперенні, ніч, що нескінченно несе його в себе на грудях, в обіймах своїх. Іще раз напнулось над ним угорі розкидисте ночі склепіння, виростаючи разом із червонястою млою пекельною і гамом усіх голосів за вікном, здіймаючись аж до всіх кратерів смерти, і під склепінням ширяли всі зойки смертельні й гримаси смертельні, й летіло склепіння в ніщоту, у порох, у порожнечу зітерту, але владний і лагідний голос, що провіщає ім’я, його підхоплював і, мовби відлуння дзвонів, розпливався нарешті в напливі ранкового світла, вливався в це світло і, разом із ним розчиняючи сутінки, сам розчинявся на сутінки. Невже це і досі те саме вікно, за яким усе сталося, за яким все ставалося? Пролунало і відлунало минуще, розгорнулося і згорнулося — і неминущим стало; минущий був день, що перед ним уставав, і він вже давно не дивився в той бік; його очі повила запона, хоч були вони і розплющені, їх затуманили сльози без сліз, та крізь туман той він бачив, ніби уже й не очима, як наставав новий день, бачив уранішні сутінки, пильно вдивляючись, бачив, як там, за вікном, сутінки тихо, верства за верствою, клали безбарвну барву, він це бачив і вже не бачив, його зір обернувсь на чуття, і в цьому чутті, разом із цим чуттям родився для нього день зі своїм новим світлом, стаючи його власним. Займався світанок і дихав навстріч йому трунком своїм щоразу чистішим, дихав до болю виразною, до болю димчасто-ясною прозорістю, крізь яку, не зливаючись з нею, попливли вже терпкуваті пасемця димку від щойно в домівках розпалених вогнищ; навстріч йому дихав світанок різким і бадьорим, сріблясто-солоним повівом моря, що сріблясто-легенько здіймався з далекого й тихого сріблястого рокоту, із першого блиску прохолодного й мокрого берега, чистою рінню і чистим піском укритого, сріблястими хвилями ранку омитого, ранкову офіру прийняти готового, навстріч йому дихав світанок, розкриваючись і розкриваючи, дихав, мов щось природне, з якого знов починається творення, й він, приймаючи цю розкритість і прийнятий нею, відчував, як несе, як відносить його дзюркотливий потік її чину, як вона огортає його своїм подихом-рокотом, і несло вже його, мов на крилах, прохолодних на дотик, несло, мов на чиємусь могутньому подиху, й він, народжений все ж на землі, немов спочиває в тінистому подиху лаврів, від дощу потемнілому, від роси прояснілому й свіжому. Отак і несло його — далі все й далі, і там, де цей шлях добігав кінця, де він непомітно губився в полях, де хліби золотистими хвилями котяться, там, де колосся гойдається, де виноградна лоза обплітає терник і худобина поряд із левом лежить, там янгол постав перед ним — радше й не янгол, а хлопчик, і все ж таки янгол — прохолодним крилом вересневого ранку укритий, темний чуб кучерявий, очі ясні, але голос його був не той, що чином провісним символічно наповнює всесвіт, о ні, скоріш то було вже далеке-далеке відлуння праобразу-символу, що витав над усім цим; і коли янгол озвався, той голос було ледве чути, й усе ж таки в ньому вчувалася вічности бронзова тінь:

— Уставай і берися творити, так було і так має бути; й ім’я твоє буде нехай Верґілій, час твій настав!

Так сказав янгол, і був він страшний у своїм милосерді, у скорботі своїй утішливий, недосяжний у тузі своїй; ось що почув він із уст цього янгола, почув тою мовою, що живе у простій земній мові, й, чуючи це, на ім’я своє названий і з ім’ям цим пов’язаний, він іще раз поглянув на заколисаний обшир, що розкинувся між берегами, на хвилі безкраї хлібів, на хвилі безкраї вод, осяяні першим навкісним промінням прохолодного ранку, на осяйну прохолодну близькість, на осяйну прохолодну далеч, поглянув на це, й так солодко стало йому пізнавати усе й не пізнавати нічого, знати все і не знати нічого, відчувати усе й не відчувати нічого, так солодко стало усе забувати, так солодко в сон без сновидь поринати…

Земля. Очікування

Він прокинувсь і одразу відчув, ніби щось прогаяв; як і тоді, коли засинав, так і тепер це було відчуття радше фізичне, щоправда, досить раптове, і, здогадавшись, що поряд із ложем його хтось є, він водночас відчув, що через цю присутність у нього щось розладналося; вслід за першою хвилею здогаду накотилася друга, і з нею нарешті він трохи прийшов до тями, згадавши, що з настанням світанку мав намір поквапитись на берег моря, щоб знищити там «Енеїду», і що тепер це робити вже пізно. Тож він спробував урятуватися втечею — втечею в сон, до свого янгола, можливо, сподіваючись навіть, що отой чужий погляд, який він і далі відчував на собі, — це погляд зниклого янгола. Та ба, він, певна річ, помилявся, надто виразно вже він відчував тут, просто перед собою, чужу присутність і, власне, аби лиш її прогнати, хоч і не втрачаючи останньої іскри надії побачити янгола, спросоння спитав:

— Ти — Лісаній?

У відповідь почулося щось нерозбірливе, а голос був зовсім чужий.

У ньому щось мовби зітхнуло.

— То ти — не Лісаній… Іди собі.

— Пане… — Голос був нерішучий, майже благальний.

— Потім…

Ні, хай ніч не минає, світла бачити він не хотів.

— Пане, прийшли твої друзі… Чекають…

Та марно. І світло так ріже в очі… А в грудях чигає кашель, ось-ось ладен вирватись, тож розмикати вуста небезпечно.

— Друзі?.. Хто?..

— Плотій Тукка і Луцій Варій, приїхали з Рима тебе привітати… Хотіли з тобою побачитись ще перед тим, як їх покличуть до Цезаря…

Світло різало в очі. Гострі пучки вересневого сонця з південного боку навкоси протинали еркер, теплом його сповнюючи — теплом і світлом вересневого ранку, і покій, хоч сонячні промені в нього й не проникали, все ж не лишився байдужим: від світла він протверезів, а від тепла став просто огидним: мозаїка на темній дзеркальній підлозі була геть занечищена, громіздкий канделябр із зів’ялими квітами і свічками згорілими мав занедбаний вигляд. А там далі, в кутку, виднівся стільчак — нужда і спокуса. Тут болить, там починає боліти… А друзі нехай зачекають.

— Треба спершу прибратись… Поможи мені.

Тамуючи кашель, що знову нестерпно, до болю душив йому груди, перекотив через край свого ложа, спустив на підлогу ноги, сів і нахилився всім тілом вперед — низько-низько, аж згорбився; знов нагадала про себе й надокучлива втома від лихоманки — нагадала спочатку у звислих ногах, поповзла звідти вгору, легенькими хвилями, поштовх за поштовхом розійшлася по тілі, щоб запопасти урешті й голову, і його погляд, знеможений втомою, немовби силкуючись щось дуже важливе добачити (навіть, можливо, самé джерело лихоманки), повільно і зморено, невідчепно-причепливо спинився на голих ногах, на їхніх пальцях, що машинально неначе за щось ухопитись хотіли й ніяк не могли вгамуватись… Ох, невже ж вони знов почнуть жити окремим, своїм власним життям — руки, ноги, чуття й відчуття? І, хоч почути від раба довірчих пояснень аж ніяк не випадало, погляд, в якому стояло запитання, благально потягся до нього, потягся сливе мимоволі, сливе проти власної волі, та вмить розчаровано й згас, бо на обличчі слуги-азіата — віку непевного, ніс картоплиною — на цій непроникній личині не відбилось нічого, що можна було б прочитати як відповідь, — нічого, сама лиш сувора покора й покірна суворість, яка терпляче, але й гордовито чекає наказу, чекає, коли ж гість цей високий віддасть його і нарешті зважиться встати. Та, схоже, саме це гість зробити й не міг, адже повсюди, не лише в його тілі, про себе нагадували суперечності й нелади, вони панували в світах, і, не усунувши їх, годі було поворухнути бодай рукою чи ногою. Хто хоче підвестися, хто хоче поквапитись на морський берег, щоб здійснити там жертвопринесення, той не повинен вершити це за таких суперечностей і внутрішніх чвар; щоб гідно, як і належить, здійснити жертвопринесення, і жертводавець, і його жертва мають бути у бездоганному стані, а він тут не мав навіть змоги переконатися, чи в скриньці усі ще є згортки, тобто чи вся до останку поема таки готова до знищення, чи, може, який-небудь згорток за ніч уже зник… Хто про це скаже? На скриньці усі ремінці, певна річ, затягнені міцно, надійно, тож ніхто її не відкривав, шкода й гадки… Та й хто ж обісмілиться ці ремінці розпустити й торкнутись жертовного дару? Суперечності й нелади в тілі, в руках і ногах, суперечності й нелади в світі… Чи повернеться єдність, чи варто на це сподіватись? Він очікував, і раб також очікував, але нетерплячки не виказував жоден. Та раптом знадвору хтось досить рвучко відчинив двері, і до покою ступили, не церемонячись, Плотій Тукка і Луцій Варій — певно, їм набридло чекати, а може, вони за дверима почули, що він вже прокинувся. Він сховав ноги знову під ковдру.

А Плотій уже від порога заходився, як завжди, гучно виливати свою щиру душу:

— Нам сказали, ніби ти занедужав і зліг; ми цілісіньку ніч, як скажені, мчали сюди, й що ж ми тут бачимо? А те, що ти нишком-тишком зібрався чкурнути з постелі! Ти завше так робиш, ще добре, що ми застали тебе взагалі… Ну, то як тобі, власне, ведеться? Дяка богам, вигляд у тебе нівроку, не згірший, ніж років десять тому, горішок міцний ти… А тепер ось у тебе знов лихоманка і кашель, ну звісно, ми таке знаємо… А якби поспитав був у друзів, то вони тебе в це несосвітенне плавання таки не пустили б! Ми почули про нього від Горація, згодом; йому ти про це не побоявся сказати, бо знав, що він тобі поперек шляху не стане; на умі в нього тільки одне: його віршики! І чого ти, цур тобі, у тих Атенах не бачив? Ну звісно, ти про це жодній душі нічичирк, щастя твоє, що Цезар устиг ще знайти тебе й вернути назад… Авґуст — він мудрий, як завше, а ти… О, тобі й море саме по коліна, як завше… Тож тепер у нас, друзів твоїх, морока: підняти тебе на ноги!

Важке його тіло шумно упало в крісло, і він умостився у ньому, наче весляр у човні чи візник на козлах — зігнувши у ліктях руки і стиснувши кулаки, а його почервоніле, заплиле жиром обличчя, все в родимках і з підборіддям подвійним, і далі променилося щирістю.

Худорлявий і сповнений гідности Луцій Варій, який узагалі не любив сідати, потерпаючи за бездоганні складки на своїй елегантній тозі, лишивсь, навпаки, стояти у своїй звичній позі: одна рука вперта у клуб, друга, під прямим кутом зігнута, повчально піднесена вгору.

— Верґілію, ми дуже за тебе тривожились.

У ньому, попри готовність до смерти, раптом прокинувся звичайний у такім стані острах недужого.

— І що ж вам про мене сказали?

І напад кашлю, що його він чекав і боявся, відразу, немовби випереджуючи відповідь, струсонув його тіло:

— Покашляй, покашляй, — заспокійливо мовив Плотій і потер свої очі, запалені після нічної поїздки. — Вранці людині потрібно прокашлятись.

А ось Луцій заспокоїв його коректніше:

— Востаннє ми чули про тебе уже добрий тиждень тому… Авґуст написав Меценатові, що застав тебе досить недужим і вмовив разом із ним повернутись, а сьогодні сенат засідає з нагоди його дня народження, і Меценат відлучитись не міг, тож ми залюбки зголосилися зустріти Авґуста, а заразом, при нагоді такій, і з тобою побачитись… Ото й усе.

Це звучало коректно і переконливо, та слова Плотія «покашляй, покашляй» заспокоювали все ж таки краще.

— Ух, — знов озвався Плотій, — протряслись цілу ніч. Це ж не сон — щоразу, як стануть міняти коней, то відразу й розбуркають… Підвід сорок, не менше, було лиш у нашій валці, а скільки ж іще понаїхало їх від учора — сотня, либонь, а то й більше…

Чи не приїхав і Плотій на одному з отих селянських возів? У нього добродушне, грубувате обличчя, як у старого селянина, і саме таким його можна — не тільки можна, а й треба! — і уявити: сидить він на возі, голова вперлася підборіддям у груди й похитується, і хропе чоловік, аж гай шумить.

— Так, я чув, як ви їхали…

— І тепер ось ми тут, — мовив Плотій, знову нагадуючи своєю позою весляра.

— Їхало багато людей… дуже багато.

— Не розмовляй, коли нападає кашель, — сказав Луцій, поправляючи складки на своїй тозі, які трохи пом’ялися в нічній поїздці. — Не можна тобі розмовляти… Хіба ти забув: лікарі завжди це тобі забороняли!

Та ні, він не забув, і Луцій казав, певна річ, доброзичливо й щиро, попри його елегантну позу; та саме ця поза завжди його і дратувала, змушуючи заперечувати!

— Дарма; якби Цезар не взяв був мене із собою до Мегари, я б не занедужав узагалі… Це все лише через цю спеку, під час святкувань сонце смалило там просто нещадно…

За цю довгу тираду кашель віддячив йому ще одним нападом, і в роті він миттю відчув присмак крови.

— Помовч, — кинув Плотій.

Та мовчати йому не хотілося, до того ж він раптом збагнув, що Плотій сидів у тому самому кріслі, де доти спав хлопчик, і з уст несподівано злетіло запитання:

— Де Лісаній?

— Ім’я грецьке, — мовив у роздумі Луцій. — А хто це такий? Ти кажеш про нього? — І показав на раба, що тим часом відступив до дверей і тепер, як і доти, чекав із застиглою міною там.

— Ні… не про нього… про хлопчика.

Плотій ураз пожвавішав:

— Виходить, ти привіз собі хлопчика-грека… О, тоді, далебі, справи у тебе не такі уже й кепські… Ти ба — хлопчик-грек!

Та хлопчик… він зник. Але на столі ще і досі стояла чаша — слонової кости, оправлена сріблом, різьблена, — і в ній ще було навіть трохи вина.

— Хлопчик… тут сидів хлопчик…

— Тоді хай вернеться… поклич його, покажи його нам!

Та як же його покличеш, коли він уже зник?! До того ж він зовсім не хоче його показувати.

— Я мав з ним туди, на берег…

— «Ми на сухім узбережжі тілам даємо своїм волю, втомлених сон підкріпляє…» — почав цитувати Луцій, але відразу й похопився: — Але сьогодні ти цього не робитимеш, любий Верґілію, з такими пристрастями потерпи вже, поки видужаєш…

— Атож, — потвердив Плотій зі свого крісла в еркері.

Про що вони кажуть? Ні, не те це, не те… Він їх уже майже не слухав.

— Де Лісаній?

Плотій обернувся до раба і наказав:

— Приведи хлопчика!

— Пане, тут немає ніякого хлопчика.

Але ж уночі від дверей, саме звідти, до нього звертався хлопчиків голос і щось шепотів йому, а тепер ось там стояв раб, і він, вдячний тому за підтримку — адже раб допоміг йому відвернути загальну увагу від того близького й далекого голосу, — покликав його до себе:

— Підійди, я хочу встати.

— Не треба, лежи, — рішуче промовив Плотій. — Скоро сюди, я гадаю, прийде уже лікар, він огляне тебе в постелі. Оці твої витівки… вони лиш на шкоду твоєму здоров’ю… Не варто вдавати, нібито в тебе якісь там нагальні справи, просто ти хочеш сховати від нас свого хлопчика.

А може, цей раб прийшов замість хлопчика? Може, хлопчик прислав свого друга, цього крем’язня, щоб він переніс жертовний дар на берег?

— Візьми скриньку. — Він почув власний голос, ту ж мить сам злякався того, що почув, і ту ж мить метнув оком на друзів — відреагують чи ні?

І справді: Плотій, хоч який вайлуватий, аж підскочив у кріслі, а Луцій, що стояв ближче, ступив до ложа, щоб, як лікар, помацати у недужого живчик.

— Верґілію, любий, тебе лихоманить, угомонися.

А Плотій звернувся до раба:

— Поглянь, де там лікар!.. Хутчій!..

— Не треба мені вже ніякого лікаря. — Він сказав це також проти власної волі.

— Не тобі це вирішувати!

— Я помираю.

Запала мовчанка. Він знав, що казав правду, та його це, на диво, не дуже розчулило. Він знав, що навряд уже чи й доживе до вечора, але на душі в нього було рахманно, немовби він бачив перед собою ще цілу вічність. Він був задоволений тим, що це сказав.

Гості, мабуть, також розуміли, що тут не до жартів; він це відчував. Минуло чимало часу, перше ніж Плотій озвався:

— Ти марно не ремствуй, Верґілію, до смерти тобі ще так само далеко, як оце й нам із Луцієм… Тоді що вже казати мені? Я ж бо старший за тебе, на всі десять років, та ще й грець може вдарити…

А Луцій мовчав. Він опустивсь на стілець біля ложа й не зронив ані слова. Поправити складки на тозі він, як сідав, геть забувся, і це мало зворушливий вигляд.

— Я помру і вже, мабуть, сьогодні… Але доти я ще спалю «Енеїду»…

— Це блюзнірство!

То був справжній крик, і вихопивсь він у Луція.

І знову запала мовчанка. У покої було по-вересневому тихо і ясно. За вікном промчав вершник — певно, котрийсь із гінців імператора. По бруківці лунко прогримкотіли копита, відтак їхній чотиритактний цокіт потонув у далекому гомоні міста. Десь коротко крикнула жінка — мабуть, гукнула дитину.

Плотій важко й розгонисто заходив по кімнаті, то вперед, то назад, волочачи за собою поділ тоґи, і зненацька вибухнув:

— Як хочеш померти, то це — діло твоє, ми тобі на перепоні не станемо. Але «Енеїда»… вона вже давно діло не лише твоє, тож вибий собі з голови ці дурниці! — І його очі, заплилі жиром, несамовито зблиснули.

Аж дивно, що Плотій реаґував оце так несамовито, адже поміж ними двома давно вже дійшло до мовчазної згоди (хоч до кінця вони один одному ніколи й не вірили), що їхні тривалі розмови про врожаї та худобу — куди важливіші, аніж нескінченні оті балачки про мистецтво й науку, які часто заходили при Меценатові, Луцію і ще багатьох із їхнього кола. Отож те, що Плотій тепер надавав такого великого значення тому, бути чи не бути «Енеїді», не в’язалося з їхньою згодою, не в’язалось з уявленням про таку річ, як чистота сумління, що її втіленням для нього була особистість сільського аристократа Плотія Тукки; тому стерпіти це було уже годі.

— Світ не збідніє і не розбагатіє на кілька віршиків; щодо цього ж бо в нас із тобою, Плотію, незгод не було ніколи.

Луцій поважно похитав головою:

— «Енеїда» — не кілька віршиків, ти так не кажи.

— А що ж вона таке?

Плотій засміявся; сміх його був досить роблений, та все ж таки це був сміх.

— Поети, Верґілію, мають одну давню ваду: скромністю напрошуватись на похвалу, і поки людина уперто тримається вад своїх, вона не боїться нічого, — промовив Плотій.

А Луцій додав:

— Невже ти і справді волієш почути це ще раз? Кому знати найкраще, як не тобі: велич Риму і велич твоєї поезії вже невіддільні!

У грудях знялося й зависло густою хмарою якесь невиразне невдоволення; ці двоє ніяк не хотіли збагнути того, що збагнув простий хлопчик; та його рішення остаточне і непохитне, і треба було їм це довести.

— Ніщо нереальне лишатися жити не має права.

Ці слова він промовив поважним, твердим і повчальним тоном, і Луцій, здається, нарешті збагнув, про що йдеться.

— Тебе як послухаєш, то виходить, що й «Іліада» та «Одіссея» — теж нереальні? О Гомер, о наш божественний! А як щодо Есхіла, як щодо Еврипіда? Це все — нереальність? Скільки імен, скільки творінь я маю тобі ще назвати, які вже становлять навічну реальність?

— Для прикладу, трагедію «Фієст» або епос про Цезаря такого собі Луція Варія, — не стримався, щоб не вкинути, Плотій, і його сміх знову став просто сміхом добродушного товстуна.

Ці слова зачепили у Луція болючу, дуже болючу струну, і він, трохи кисло всміхнувшись, сказав:

— Сімнадцять вистав «Фієста» — це, звісно, ще не доказ його навічної цінности, але…

— Але «Троянок» він таки переживе… Ти теж так гадаєш, Верґілію?.. О, ти смієшся! Я радий, що ти знову можеш сміятися.

Так, він сміявся; щоправда, сміятись на повні груди йому було важко, бо там сміх віддавався нестерпним болем, і йому за цей сміх навіть стало соромно, адже виходило, що він зловтішався збентеженням Луція, забуваючи, що той, по суті, хотів захистити «Енеїду», її право на вічну цінність; саме тому потрібно було повернутись до поважного тону, і він промовив:

— Гомер був провісник богів; він лишається в їхній реальності.

Луцій, не маючи зла на те, що його підняли на сміх, відповів:

— А ти — провісник Риму, ти лишишся в реальності Риму і доти лишатимешся, доки стоятиме Рим… Вічно!

Вічно? Він торкнув персня у себе на пальці й, відчувши його, відчув своє тіло, відчув усе, що минуло.

— Ні, — мовив, — ніщо земне не вічне, навіть Рим.

— Ти сам підніс Рим до висот божественних.

Це й правда була, і неправда. Про що казав Луцій? Чи це не нагадувало застільні розмови у Мецената, що точилися тільки навколо реальности, вже майже її не торкаючись? Його обліг морок, і він проказав:

— Ніщо з-поміж земного не стане божественним… Рим я прикрасив, та мій чин має не більшу цінність, аніж оті статуї у Меценатових парках… Не з ласки митців живе Рим… Статуї хтось поскидає, «Енеїду» хтось спалить…

Плотій, якому кортіло посміятися ще, посеред покою спинився.

— Якщо врахувати, скільки всіляких мистецьких творінь натворили останнім часом наші митці, то прибирати тобі доведеться ще дуже багато років… Скільки всього ще скидати, скільки всього ще палити… Роботи тобі ще на ціле життя, як тому Геркулесові…

Уявивши собі те прибирання, ту велику роботу, Луцій несподівано розвеселився; на обличчя цього шанованого літератора набігли пустотливі зморшки, і він не одразу навіть знайшов, що сказати, — так потішила його картина всезагального книгоспалення.

— Обидва Созії придбали в Горація права на видання «Ювілейного гімну»; втратять цілу купу грошей, якщо ти надумаєш спалити і його манускрипт… Бо не варто робити виняток, звісно, і для Горація…

— Коли я відпливав до Атен, на судно Горацій прислав мені прощального вірша.

— Отож-бо й воно! — Плотій так радісно й гучно підтримав Луція, що можна було подумати, ніби обидва вони намагаються заглушити так поступ смерти. — Отож-бо й воно! Тут він ой як грішить, і саме через це його ямби, його оди, одне слово, всю базгранину його теж треба той…

А власне, навіщо Горацій на судно прислав йому оті чудові напутні рядки? Чи не хотів він погамувати так свої заздрощі через «Енеїду»? Товариш він заздрісний, але все ж — товариш.

Та Луцій сказав:

— Право робити вибір треба надати мені; Горація я б не чіпав; він, далебі, має хист… А ось посередність я би прибрав — оту, що спливла на поверхню й усе плодиться, плодиться… Який занепадок, ох, який занепадок! Уже тобі ані театру, ані ораторського мистецтва, ані мистецтва взагалі… Либонь, ми справді останні, після нас уже не буде нічого… І тому час уже братися за прибирання, й воно має бути страшне! — І він знову зайшовся сміхом.

— Сміх під склепінням смерти, яка, обернувшись на скелю, у мерехтливому морі тоне…

Луцій вражено мовив:

— Який чудовий рядок, Верґілію! Кажи, кажи далі, а ще краще — записуй!

З незвіданих сфер яких сплив цей рядок? Звідки він? І все ж він припав до вподоби навіть йому самому, і похвала Луція теж його втішила, хоча похвалити належало не поетичну красу; ні, про чисту красу йому не йшлося ніколи, йому йшлося про щось зовсім інше, про щось вище, саме воно й заслуговувало на похвалу, жадало її. О, тепер він збагнув це, збагнув аж тепер! Похвали справжньої завжди гідна вона лиш, цілковита реальність, яка схована тільки в поезії, постає за поезією і лишається все ж недосяжною, яка відкриває нам всю свою цінність тоді лиш, коли слово у неї саму проникає, а не відскакує від її мармурово-гладкої поверхні; хто складає хвалу чистій поезії, забуваючи про реальність, у поезії сховану, той переплутує те, що творить самé, з тим, що вже створено, той, свідомо, а чи несвідомо, — заперечуючи реальність, знищуючи реальність, — порушує клятву, стає спільником усіх клятвопорушників. О неприступне громаддя реальности, яке чинить спротив будь-якій спробі проникнути в себе і дозволяє лише доторкнутись до себе! О неприступна реальности скеля! По ній, гладесенькій і непролазній, людині дано посуватись лиш поповзом, за поверхню слизьку чіпляючись, у прірву зірватись всякчас ризикуючи і в прірву зриваючись… Про ту прірву Луцій нічого не знав; для нього реальністю була вже сама поверхня. О кам’яне громаддя реальности, що неприступно здіймається до високости, хоч і в глибини усі занурене! Гладенька поверхня його непроникна, хоч і відкрита усьому сущому; всяк, хто зривається з цього громаддя, летить у безодню розвержену.

Плотій стріпнув обома руками, як весляр, що перепочити надумав, і мовив:

— Гаразд, Горація, отже, чіпати не треба, нехай собі пише… Але ти, ти ж бо робив би те саме, навіть якби попалив геть усе; ти, звісна річ, писав би і далі…

Горацій! О, той був воїном, він бився за Рим, задля реальности Риму він ладен був принести у жертву навіть власне життя, саме звідси, мабуть, і та дивовижна щирість, що в його віршах так часто прохоплюється. Цього не усвідомлював навіть Плотій, навіть він не усвідомлював, що в чині своєму поет не уникне служіння ніколи.

— Ох, Плотію, чин, служіння, їхня реальність… Без цього немає поезії.

— Еней! — докинув Луцій, і на це Плотій просто кивнув головою.

Есхіл пішим воїном бився під Маратоном і Саламісом; Публій Верґілій Марон не бивсь ні за що.

А Плотій, так само щиро й натхненно, розвивав свою думку далі:

— Та й нікуди від цього писання не дінешся, адже тобі ще належить «Енеїду» завершити, перш ніж її палити… Ніхто ж бо не палить того, що не завершене. Там тої роботи у тебе лишилась абищиця, ще кілька місяців, ба навіть тижнів — і вже по всьому… Одне слово, хоч зі смертю тобі аж-аж-аж як приспіло, а поки що все ж таки ти вже протримайся.

По всьому? Завершити? По-справжньому він не завершив нічого. Чого варта його «Енеїда» супроти справдешньої історії Риму, яку написав Салюстій, чи, тим більше, супроти того її монументального колоса, спорудити який тепер замахнувся Луцій? Чого варті «Георгіки» супроти справдешніх знань, що їх римському землеробству подарував найученіший з-поміж учених, високоповажний Теренцій Варрон?! Супроти цих звершень шкода й казати про будь-які інші звершення; і хай би там що написав він уже, хай би чого там не написав він іще, все незавершеним так і залишиться! Ще б пак, Теренцій Варрон і Гай Салюстій таки прислужилися римській державі, попри жорстоку реальність її, а Публій Верґілій Марон не прислужився нікому й нічому!

І Плотій, немов підбиваючи підсумок їхньої бесіди, констатував:

— Ох, Верґілію, «Енеїду» ти зміг написати, на це в тебе хисту ще стало, одначе не думай, що ти вже її й осягнув. Про реальність її ти ще нічого не знаєш, як нічого не знаєш і про реальність такого собі чоловіка Верґілія, ти знаєш про них лише з чуток. — І, згорнувши на череві руки, знов опустився у крісло біля вікна.

Чоловік на ім’я Верґілій! Атож, ось він тут, він лежить, і це — його справжня реальність, більш нічого. Реальність також і те, що Авґуст, Меценат, Азіній Поліон — ті, хто боровся за Рим і служив Риму, хто вже буттям своїм і своїм ділом творив і творить реальність Риму, — що вони годували його, утримували і обдаровували, платили йому за сіреньке оздоблення свого творіння, і гадки не маючи, що платять за звичайнісіньку негідь. Отака була справжня реальність його, Публія Верґілія Марона. І він сказав:

— «Енеїду» я не завершуватиму.

Луцій всміхнувся:

— Може, ти хочеш, щоб замість тебе зробив це хтось інший?

— Ні! — вихопилось у нього; він аж злякався на думку, що свої послуги запропонує сам Луцій.

Тепер на обличчі в Луція розпливлася широка усмішка.

— Я так і думав… Отже, ти сам розумієш, чим заборгував ще і перед нами, і перед мистецтвом…

Заборгував? Авжеж! Він був боржник і боржником лишився; про його борг усі знали — і навіть там, де починавсь узвіз убозтва й нужди… Так, він заборгував перед буттям, заборгував йому себе самого, але тепер що з нього вже візьмеш?! І він побачив перед собою море, недосяжне зору; аж до небес простиралось воно пливкою рінню, переливалось блакиттю й несло на собі сонце; промінням його пронизане аж до глибин бездонних, скидалося море на розвержений гірський собор, що, з готовністю все вбирати у себе й породжувати, реальність усотує гамузом і знов вивергає; денно й нічно стояв там залізний гуркіт, і в цьому перекотистому гуготінні, яке то наростало, то спадало, вчувався йому символ голосу, який то наростав, то спадав, — усієї реальности символ.

— Усе, що я писав, згорить на реальних вогнищах, — проказав він.

— Відколи це ти став проводити грань поміж реальністю й істиною? — озвався Луцій і, вмостившись зручніше (як завжди, коли мав намір подискутувати), почав: — А Епікур ось каже, що…

Та Плотій його перебив:

— Нехай Епікур що завгодно там каже, а ми із тобою вже якось подбаємо, щоб «Енеїду» не спопелила ніяка реальність.

Та Луція було не легко спинити.

— Краса й істина становлять одне ціле з реальністю…

— Саме тому, — миролюбно погодився Плотій.

Різкішим ставало вранішнє світло, блакитнішим небо ставало у проймі вікна, чорнішою на його тлі ставала розложиста крона канделябра. І Плотій, не встаючи із крісла, кількома посмиками пересунувся разом із ним із залитого сонцем еркера до ще затіненої і прохолодної середини покою. Чом ці двоє не хочуть збагнути істинно реального? Невже вони, з ким він за тридцять років так зріднився душею, їхали сюди задля того, щоб стати йому наче нерідними, стати чужими? Враження було таке, ніби це різке світло дедалі різкіше пронизувало всі сфери буття, ніби поверхня буття і реальність буття дедалі виразніше віддалялись одна від одної, і незбагненно було, що ніхто тут не прагнув реальности справжньої. Відповідь мав би дати той-таки Плотій, чоловік по-земному ґрунтовний, по-земному порядний, по-земному поважний, чоловік, який з давніх-давен викликав у нього таку добротворну ніяковість; саме ця ніяковість замінювала йому відчуття захищености, яке народжується ще у дитинстві й не згасає ніколи, відчуття, чиє по-земному терпкувате й приємне внутрішнє тепло неминуче пов’язує кожного із поцейбічністю, вселяючи так незаперечну і невідпорну волю одужати; так, відповідь мав дати Плотій, та ба, Плотій цим уже не переймався: він, хоч трохи й зажурений, зручненько сидів собі в кріслі і, притиснувши один до одного великі пальці на руках, час від часу лиш кидав на нього стурбований погляд; на його добродушному, розповнілому з часом обличчі, як завжди, важко було розгледіти колишні юнацькі риси.

Зате Луція не можна було, навпаки, вже стримати.

— Лукрецій, якого ти, о Верґілію, шануєш не менше, ніж ми, Лукрецій, не менший поет — хоч і не більший, — ніж ти, о Верґілію, — ось йому поталанило осягнути закон реальности, і поема його, у якій цей закон знайшов своє втілення, тим-то й стала самою істиною і красою; реальність повік не занапастить красу, повік її не спопелить; о ні, відбувається все навпаки, й те, що в реальності тлінним стає, з неї спадає, щойно ми пізнаємо її закон і вона нам являє красу свою, і зостається сама лиш краса — ця єдина реальність.

Ох, цю мову він знав — мову нудного літературного і філософського скніння, мову застиглих, ненароджених і передчасно відмерлих слів; і в нього самого колись вони легко злітали з уст, і він, безперечно, й сам тоді вірив у те, що вони виражали, чи принаймні гадав, що вірить, а тепер вони стали йому чужими, майже незрозумілими… Закон? Є лиш один закон — закон серця! Є лиш одна реальність — реальність любови! Може, він має, повинен кричати про це, кричати на повен голос? Може, він має й повинен про це їм сказати, щоб вони зрозуміли?!. Ох, ні, вони цього не зрозуміють, вони навіть не хочуть цього зрозуміти. Тож він тільки промовив:

— Краса не живе без оплесків, а істина їх цурається.

— Оплески цілих століть і тисячоліть — то не теперішні оплески, то не зневажливе плескання дешевеньких і збуджених юрмищ… Творіння митця, стаючи й уже ставши безсмертним, помагає пізнати істину. — Цю палку свою відповідь Луцій завершив так: — Істина єднається із красою в безсмерті, і стосується це й тебе, любий Верґілію.

Земне було те безсмертя, про яке казав щойно Луцій, — земне, а тому й не позачасове, у найкращому разі — довічне, та й це ще навряд! Бо вічні лише неосяжні Сатурнові землі завдяки вічному своєму поверненню в божественному забутті, тоді як тут ішлося про славу. Хіба це для безсмертного — не найжорстокіша мука: неспроможність померти?! Хіба це — не покара? Хто прирівнює істину до краси вічносущої, той відкидає живе безчасся, цілющість і ласку голосу! Доля жахлива чекала б тоді на Гомера, й Есхіла, й Софокла, і Еврипіда — на могутніх отих старців, та й на самого Лукреція, що так рано спочив непробудним сном, — всі вони мусили б жити жахливим життям, довічно вмираючи смертю земною, — вмираючи доти, доки з людської пам’яті зітреться останній рядок їхніх творінь, доки жодні людські вуста вже не декламуватимуть їхніх поезій, доки на жодному кóні вже не йтимуть їхні трагедії; тисячократною смертю судилося б їм помирати, і вічно, знову і знову їх викликали б із підземного царства, викликали б до цього сміховинно-примарного проміжного царства земного безсмертя. Якщо все це і справді так — а ймовірно, що так воно й є, — то чи не варто було б і їм, найбезсмертнішим серед безсмертних, чи не варто було б їм усі свої творива знищити, знищити першими, попереду всіх — задля земель щасливіших, щоб жити на них? О Евридіка, о Плотія! Авжеж, так і було воно. І він промовив:

— Стріла Аполлонова ранить смертельно, але не приносить смерти.

— Атож, — кинув Плотій. — Якби я щомісяця не пускав собі кров, то давно вже пішов би у сиру землю до своїх предків.

Луцій на знак згоди кивнув головою:

— Стріла Аполлона навіки у серці… А в того, хто живе зі стрілою безсмертя у серці, нема іншої ради, як власну гідність урівноважити витримкою, якщо він бажає узяти собі за взірець Епікура великого. — Він і сам являв щонайяскравіший приклад такої витримки, коли, перекинувши ногу на ногу, впершись ліктем у коліно й випроставши перед собою руку з розгорненою долонею, виголошував цю свою думку. — Бо чим же заміниш красу й урівноваженість такої шляхетної, такої чистої форми, коли життя людини не простирається далі, ніж вона бачить, ніж вона чує і осягає рештою своїх чуттів? Бачити й чути красу — то був найвищий хист, що ним Аполлон міг наділити людину, і митець, якого обрав він і який дістав цей божественний дар, — цей митець має нести свій тягар…

— Невже ж і тобі так нелегко нести його, Луцію? — поцікавився Плотій.

— Я кажу не про себе. Я кажу взагалі про митців і насамперед — про нашого друга Верґілія… Адже він, я гадаю, погодиться не лише з тим, що це вочевидь випливає з Епікурових принципів, а й з тим, що ці принципи нас дуже близько підводять до Платонових поглядів на прекрасне і, як на мене, навіть ідуть іще далі, й на підставі Платонових поглядів їх, певна річ, ніяк не спростуєш…

— Я з цим погоджуюсь; мабуть, так воно й є.

Може, Луцій і має рацію; але тепер йому це байдуже.

І все ж таки, все ж таки… Нехай життя людини й не простирається далі, ніж вона бачить і чує, нехай сéрця відлуння вчувається лише там, де серце б’ється, й нехай урівноваженість людині рокована, отже, як найостанніша грань її гідности й значення, грань, що визначає їй долю як форма і тільки форма, одначе усе, що твориться лише заради краси, краси чистої, заслуговує на найстрашніше прокляття й на місце у порожній ніщоті, бо навіть у холодній урівноваженості воно — лише дурман сп’яніння і збочення з правдивого шляху, лише уявлення, яке не воліє пізнання, цієї єдиної обителі богів. Ох, очі, очі, що, крім злотосяйної краси буття, вже нічого не бачать, бо визирають з-за ґрат гнітючої сліпоти! О краси сповнений і красою розкрашений світ! У ньому зведено Рим, тут безліч палаців і парків, картина міста, велична картина, вона підступає все ближче і ближче, вона зникає в самій собі й усе ж поряд лишається і собою заповнює лазурову блакить. Авґустів палац і Меценатів палац, а неподалік — його власний будинок на Есквілині, прикрашені колонадами вулиці, прикрашені статуями майдани і парки, йому бачився цирк і амфітеатри, де несамовито гриміли оргáни, бачилось, як гладіатори задля краси із хрипінням дух випускали, як на людей звірину нацьковували, як юрба, тріумфуючи від насолоди, шаленіє довкола хреста, до якого прицьвяховано непокірного раба, що то реве, то скімлить від болю (дурманне сп’яніння від крови, дурманне сп’яніння від смерти, але й — знов і знов — від краси), і йому бачилось, як хрестів усе більшає, більшає, їх уже — ліс, а круг них смолоскипи, а круг них все вогні та вогні, поліна потріскують, над юрмищем ревище, і над усім цим здіймаються омахи, море вогненних омахів, що накриває все місто Рим, щоб, пішовши на спад, після себе не лишити нічого, крім чорних руїн, потрісканих решток колон, скинутих статуй і землі, бур’янами зарослої. Йому все це бачилось, і він знав, що так воно й буде, бо справдешній закон реальности неминуче помщається й має помститись за себе людині, надто коли його, вищого за будь-який вияв краси, переплутують з виявом цим і саме тим і кривдять, неповагою викликаючи в нього зневагу. Над законом краси, над законом митця, що жадає лише суголосся, височіє закон реальности, височіє — о божественна мудрість Платона! — Ерос у плині буття, серця закон височіє, і біда тому світові, що забув про цю останню реальність. Чому знати про це має лиш він? Чому решта людей ще сліпіші, ніж він? Чому навіть друзі цього не бачать, не розуміють? Чому він надто немічний, чому надто кволий і надто німий, щоб це розтлумачити їм? Чи він просто нездатний на це через власну свою сліпоту? Йому бачилась кров, він відчув її присмак у роті, і стогін хрипкий народився у грудях, прохрипів крізь горлянку, і довелося відкинути голову на подушки.

Безсмертна лиш істина, смерть безсмертна ув істині. Досить заплющити очі, й відчуєш, як сліпота прозріває, як покоряється доля.

Бо хоч закон осягають завжди лиш у формі, накресленій долею, вічно незмінній, хоч і форма, а з нею і доля не полишають холодних, несхитних острогів прадавніх сатурнових царин, все одно прометеївська згага жадає вогню, що палає у спільних глибинах верхнього й нижнього світу; і, розриваючи пута чистої форми, пута одвічного коловороту повернень, змагаючи долю, змагаючи форму, шлях свій торує ця згага до найглибших глибин, де пращур тронує, в десниці якого — закону реальна істина.

І тому: ген-ген на жаскому краю реальности, над усією жаскою пітьмою й над усіма безоднями, у жаскій рівновазі завис, поріднившись зі смертю, сміх, ця непевна межа поміж жагою життя і самознищенням, сміх, поцейбічний, мов земний вулканічний гуркіт, і потойбічний, мов усмішка моря на заході сонця, — сміх, що накриває й руйнує світ… Але ні, не чути було вже ніякого сміху, не видно було вже ніякої усмішки. Стурбований Плотій озвався:

— Лікар давно мав би бути вже тут… Зараз самі ми його пошукаємо, як до Авґуста підемо.

І обидва вони підвелися.

Але він хотів, він мав їх затримати: їхню сліпу сліпоту потрібно було розвіяти. Якась нездоланна сила спонукала його переконати їх, щоб вони не відкидались від нього, якась нездоланна сила спонукало його про це їм сказати, сказати про те, чого вони не розуміли і зрозуміти, на жаль, не хотіли. І, хоч він ледве чи це розумів уже й сам, слова таки знайшлися:

— Реальність — це кохання.

Слова пролунали — і враз перестали вже бути незрозумілими. Адже боги, аби тамувати страждання самотньої пристрасти, послали людині кохання, і той, хто його сподобився, — той бачить реальність; він — не просто вже гість у розлогах своєї свідомости, куди його прийнято. І знову почувсь його голос:

— Реальність — це кохання.

— Атож, — Луцій потвердив, схоже, ні вражений, ані навіть здивований. — Певна річ, саме цього ти нас і вчив, і коли я дивлюся тепер на Тібулла, чи на Проперція, чи на того ж таки юного, але вже доволі вульгарного Назона Овідія, то хочеться навіть сказати: ти нас і недоростків тих учив цього надто-таки наполегливо, вони ж бо гадають, либонь, що, йдучи твоїм шляхом, тебе, недосяжного, ще й, чого доброго, перевершити зможуть; у них взагалі вже немає тепер інших тем, крім кохання, і я, щиро кажучи, цим ситий донесхочу, хоч проти самого кохання загалом я нічого й не маю… А куди це, до речі, подівся отой юний грек, про якого ти згадував?

Отже, все було марно. Усе знову звелося до того самого, до літературщини, звелося лише до поверхні реального буття, так наче йому, хто лежав оце, тут хотіли довести, що й сам він ні на що краще не заслуговує, ба більше, що навколо нього була така собі літературна порожнява, яка не становила навіть крайню поверхню якоїсь поверхні, котра межує із чим-небудь — чи то з глибінню небесною, чи то з глибінню земною, а межує хіба що з порожнім нутром краси. Бо він, хто пройшов цей неправедний шлях повернення, хто впивавсь і запалювавсь тільки красою, хто в своєму безумстві за зовнішнім лиском і лоском намагався забути про власне безсилля, хто в серці людському не вмів сам розгледіти щось вічне й незмінне і змушений був закликати на поміч і зорі, й прадавні часи, й увесь сонм богів, — він не кохав зроду-віку, а те, що коханням вважав, була просто душевна нуда, туга за втраченим краєм, де колись — о, як давно це було, як давно воно втратилось, відійшло в забуття із дитинством, відійшло в потойбічність, — де колись і для нього було кохання; лише краєві цьому присвячував він свої вірші, з його уст не злетіла жодна пісня про Плотію, і навіть тоді, коли з ласки Азинія його власністю став Алексіс і він, зачарований вродою хлопчика, забрав собі в голову, нібито саме його і оспівує, — навіть тоді він спромігся не на пісню кохання, а на подячну еклогу, до Полліона Азинія звернену, еклогу, в якій, власне, і мови не вартій, трохи йшлося і про кохання в жаданім краю. Ні, це помилка — гадати, що він, хто повік не кохав і кому не поталанило скласти жодного справді любовного вірша, справив бодай який-небудь вплив на тих юних співців кохання, а їхнім духовним родоначальником не назвеш його і поготів; не від нього вели вони свій родовід, чесніші вони і щиріші від нього.

— Ох Луцію, любий, у них — свій родоначальник, кращий, ніж я, і звати його Катулл, а мене вони навіть ніколи і не наслідували, та й не мали у цьому потреби.

— Від них тобі не відмахнутися, хоч опіки своєї ти їх і позбавив; в еклозі ти й сам так і пишеш: «Вже… мені… не співати пісень. Вам без мене вже пастися, кізки…» Ні, Верґілію, ти був і лишається їхнім духовним родоначальником — щоправда, таким, могуття якого їм не досягти ніколи.

— Ні, Луцію, я дуже немічний і був такий, мабуть, завжди; щодо цього мене, либонь, можна й справді назвати родоначальником їхнім, бо цю немічність вони в мене все ж таки перейняли… Спільне у нас лиш одне — те, що ми недовговічні…

— Як я знаю, Катулл і Тібулл померли у свої тридцять, а тобі вже всі п’ятдесят, — завважив Плотій.

Ох, нехай би там скільки поет у своєму безсиллі душею кривив, себе переконуючи, нібито край дитинства його, за яким він, можливо, і тужить, — то саме безбережжя одвічних розлогів і нібито звідти він чує глибини землі і неба, та насправді його рідний край — це площина чиста-чистісінька, і він зовсім нічого не чує, а вже смерть — і поготів.

— А скажи мені, Плотію, чи давно смерть забрала Тібулла? Відтоді минуло лишень кілька тижнів… А тепер і недужий Проперцій лежить, як і я, вже на смертному одрі… Богам наша неміч уже вочевидь не до шмиги, і тепер вони заповзялися вигубити нас до ноги…

— Наш любий тишко Проперцій, на своє і на наше щастя, поки що живий і здоровий, а ти — й поготів… І ще й через двадцять років він у свої п’ятдесят, а ти — в сімдесят, ви, попри всі нескінченні свої болячки, позмагаєтесь легко з будь-ким із тих юнаків, хай це буде Овідій чи там хтось інший…

— І так само, як нині без «Еклог» і «Георгік» про них ми нічого й не чули б, — утрутився Луцій, який любив у літературі розставляти усіх на свої місця, — так само, як тим юнаком ти вказав уже шлях до ідилії, шлях до буколіки, до Теокріта, так самісінько й далі ти вестимеш усіх їх новими шляхами…

— Теокріт не взірець мені, скоріше Катулл, хоч і про це сперечатися можна…

Ледве стримавшись від літературних пророцтв і оцінок, Луцій промовив:

— Катулл, як не є, — твій земляк, о Верґілію, а спільна колиска нерідко породжує і спільні помисли, спільні уподобання…

— Катулл, не Катулл, Теокріт чи не Теокріт і нащадки усі разом з ними!.. — пробурмотів Плотій. — Ти — Верґілій, ти — це ти, й через усі двадцять років, якщо я доживу, ти будеш миліший, багато миліший мені, ніж усі вони гамузом; як на мене, ти не маєш із ними нічого спільного.

Різку межу провів оце Плотій, самого його переоцінюючи й недооцінюючи молодь, і йому тішило серце, що Плотій зарахував його до зрілих, до сповнених сили, до тих, хто не приречений на передчасну смерть. І все ж довелось-таки пояснити Плотію, чому ці оцінки хибні:

— Несправедливий ти, Плотію, до молодих; на свій лад вони чесні, можливо, навіть багато чесніші, ніж хоч коли був я.

Знов утрутився Луцій:

— Говорити про чесність у мистецтві — це завше кривити душею. Про митця можна твердити ось що: чесний він лиш тоді, коли невідступно тримається віковічних законів мистецтва, успадкованих від попередників, і воднораз можна з певністю твердити, що саме у цьому він і нечесний, бо за такою традицією ховає свою самобутність. Хіба ми нечесні, коли переймаємо гомерівську форму? Хіба молодь нечесна, коли бере приклад з поета, що зветься Верґілій? Чи, може, вона аж-аж-аж яка чесна, коли напоказ виставляє свій несмак?

— Питання про чесність або нечесність, Луцію, — це, власне, вже не питання мистецтва; це питання стосується самої суті людського життя, і тут мистецтво вже не має великого значення, хоч завжди й виступає виразником людської душі.

— Про що ви розводитесь? — не витримав Плотій. — Усе це — риторика, балаканина, а мені, як ви знаєте, до неї немає ніякого діла.

— Верґілій тут стверджує, нібито молодь чесніша за нього. Хіба ж таке стерпиш?!

— А мені байдуже, — стояв на своєму Плотій, відвертий і щирий у сліпій своїй дружбі. — Для мене Верґілій задосить чесний.

— Дякую, Плотію…

— Просто люблю я тебе, Верґілію… Та якраз через це ти й зроби все ж таки Луцію послугу: погодься, що ти — чесніший, ніж ті юнаки.

— А це вже було б геть нечесно… Як на мене, ця молодь у любовній поезії домоглася такої первісної щирости, до якої мені ще далеко… Луцій не хоче збагнути, що основу реальности завше становить кохання і що за любовною лірикою, яка йому так не до шмиги, стоїть ця велика, первісна реальність… Реальність — це чесність…

На обличчі у Луція відбилась образа; він поводив заперечливо пальцем.

— Для мистецтва, Верґілію, такої простенької чесности мало, на жаль; лиш високе кохання, таке, яким змалював його ти і якого взірцем усякчас слугуватиме пристрасть Енея й Дідони, — таке лиш кохання має право на існування в мистецтві, а не дрібні походеньки любовні, якими ті юні добродії так радо смакують у своїх віршиках.

Почувши це, Плотій єхидно всміхнувся:

— Мені до них байдуже, а читати їх досить приємно.

— Любиш ти, Луцію, перегинати палицю, ми про це знаємо, але знаємо також, що поетичний талан Катулла у тебе, як і в будь-кого з нас, не викликає сумніву… Чи, може, я маю тобі окремо доводити, що навіть Овідій — справжній поет?

— Справжній поет? — У Луція прокинулась ображена гідність. — А що таке справжній поет? Це — не тільки хист, його має багато хто, хист нічого не вартий, а кохання, либонь, варте ще менше, здебільша воно виливається у воркотіння, геть нічого не варте, навіть якщо ті добродії вміють так славно наводити у своїх віршиках глянець… Я, певна річ, не скажу це ніколи на людях, бо всі ми — хто краще, хто гірше — пописуємо, всі ми письмацтво; але тут, у своєму вузенькому колі, ніщо не завадить нам говорити про все без прикрас… Одне слово, несила мені у непристойному самооголенні вгледіти єдину ту чесність, яка і становить справдешнє мистецтво й справдешню поезію…

А що, коли Луцій таки має рацію? Та ні, він рації мати не може, він каже цілком зрозумілі речі, такі зрозумілі, які може казати лише фахівець, та саме тому це й не виходить за фахову сферу, що не сприймає поривань і шукань, а саме вони того й домагаються, щоб цю сферу розширити. Цього домагався й Катулл, він перший пішов новим шляхом, і це треба визнати, справедливости ради.

— Справдешнє мистецтво руйнує всі межі, руйнує їх і проникає у нові, донині незвідані сфери душі, споглядання і вияву, воно проникає до споконвічного, до безпосереднього, до реального…

— Чудово. І ти справді знаходиш усе це в отій нібито страх якій чесній любовній поезії?.. Та у кожнім рядку «Енеїди» можна знайти тої істини, тої реальности більше, ніж будь-де! — стояв на своєму Луцій.

— Сперечатись з тобою я навіть не хочу, Луцію; ти ось нахвалюєш мою поезію, але в певному сенсі воднораз і свою захищаєш… Особисто мені власну поразку визнати легше, аніж тобі — свою, тож можеш віднести на мій лиш рахунок і на рахунок моєї поеми, коли я скажу, що нове мистецтво вже не годне котитися далі колією, яку прокладали ми, що над ним вже тяжіє вимога шукати чогось первіснішого, безпосереднішого — вимога, що вказує шлях до першооснов реальности… Далебі, так воно й є: хто ладен зважити на цю вимогу, той має вертатися до першооснов — до першооснов реальности, і починати він має знову з кохання…

Тепер на бік Луція перекинувсь і Плотій:

— Почитати ті віршики часом я й сам полюбляю, що правда, то правда, але щодо первісного, про яке ти говориш, то в ньому ті хлопці ще дуже слабенькі; бо кохати по-справжньому годен чоловік лише справжній. А що метушиться, що бігає коло та навколо — то просто ніщо.

— Слабенькі? А що потребує для росту більшої сили — соковита трава на луговому масному ґрунті чи хирна стеблинка, яка пробивається крізь каміння? Слабенька вона лиш на вигляд, але також щосили тягнеться вгору, вона — теж трава… Рим — це камінь, міста наші — камінь, але просто диво, що в них, як-не-як, проростає і щось таки первісне — хай і слабеньке, звичайно, на вигляд, проте, як-не-як, таки первісне, як-не-як — реальне, як-не-як — поезія…

Плотій не стримався і засміявсь:

— Як я знаю, досі ще жодній травинці не поталанило самій вибрати місце, де проростати, навіть якби їй скортіло, щоб потім її десь на гарненькім лужку спасла корова; ні, травинка навіки приречена рости на своєму камінні, тоді як тим хлопцям ніщо не стоїть на заваді шукати первісного там, де воно проростає і де його пестить-леліє людина. Далебі, тих хлопців ніхто не принукує жити серед міського каміння, ніщо, крім уподобань їхніх і пристрастей, і любіше їм, звісно, вештатись Римом і з ким попало у Римі кохатись, а тоді свої віршики про поцілуночки римувати. Хай би спершу навчились подоїти корову, чи коня запрягти, чи узяти у руку серпа.

Луція, мешканця великого міста, це зачепило за живе, навіть образило.

— Хто народжений бути митцем, байдуже яким — великим чи посереднім, — той не народжений землеробом; не можна ж усіх однією міркою міряти, Плотію.

— Я лише проти засад безпосередности такого «трав’яного» кохання, про яке тут казав Верґілій; бо в чому, в чому, а в цьому я щось таки тямлю… А слабкість — вона і лишається слабкістю.

— А я проти того, що ви не бажаєте віддати належне отим юнакам.

Луцій, щоб підтримати Плотія, рішуче помахав пальцем.

— Це правда, слабенькі вони, тому тільки й здатні на те, щоб наслідувати… До чого тут несправедливість? Вони й Теокріта наслідують, і вчаться в Катулла, а як пощастить запозичити щось у Верґілія нашого, то й цього не цураються!

Ох, переконати що одного, що другого шкода було й гадати, кожен витав у якомусь своєму замкненім колі думок і слів, не годен його розірвати, не годен із нього вирватись, не годен позбутися звичної мови. Один називав це слабкістю і «трав’яним» коханням, а другий — наслідуванням, і обидва робили це нібито з повним правом, тільки обидва не бачили і не хотіли бачити, що навіть таке безпорадне, безсиле кохання у великому місті, серед мурів його животіючи, на камінні його животіючи, — що навіть убоге таке і хиренне кохання, по-земному осібне й нерідко непристойно-оголене, що навіть його повиває велика і дивовижна закономірність людського буття, і кохання таке отіняє божественність, коли своє «я» поталанить йому розпростерти до другого «я», передчуттям дотягтись до коханої, відчути її в собі, неминущість пізнати у поєднанні з нею. Так, саме це, саме це промовляло у віршах тих молодих — та нова людська реальність, реальність істини, це вона час від часу лунала у їхніх поезіях, і до неї шляху вони не знайшли б, якби справді були його учнями. Бо саме вона, ця реальність кохання, вона, що вбирає у себе смерть і в собі її здужує, обертає на справжнє безсмертя, саме вона, ця реальність, була йому навіки заказана — йому, хваленому-перехваленому поету Верґілію; все, що він співав, було пустопорожнє — все, навіть його «Енеїда»; і слава й поеми, й самого поета застигла в холодному власному колі, й нікого не міг він нічого навчити; навіть до того ж таки Цебеса, навіть до нього, хто так щиро, всією душею мріяв стати у нього учнем, він прихилився лише через те, що бачив і любив у тому юнакові віддзеркалення самого себе, що хотів виліпити з нього за своїм образом і подобою — ох, та так воно, зрештою, наче з волі демонів, і сталося! — холодного, одержимого показною красою літератора. Катулл, і Тібулл, і Проперцій — всі вони здатні були кохати, й кохання дарувало їм передчуттям реальности, яке дужче за будь-яку урівноваженість і виводить за межі земного. Лиш те, що народжується з такого передчуття, здатне примусити дрімотне серце людське бриніти, здатне у цьому бринінні приготувати людину почути вже недалекий провісний голос, — приготувати, мов арфу, що заспіває на вітрі; і його подих, розмовою стомлений, немовби схиляючи Плотія пізнати справдешню реальність, немовби з удячности Плотію за дружбу його нелукаву й сліпу, ще раз зібрався на силі, щоб мовити:

— Чистота серця… вона лиш безсмертна.

Нічого не зрозумівши, Плотій, однак, доброзичливим тоном потвердив:

— Я з цим погоджуюсь, любий Верґілію, тому що безсмертна саме твоя чистота.

— Якби це не так було, — додав Луцій, — то тебе вони б за взірець не брали. Предковічне, безпосереднє, нове — все, що малює твоя уява, — це завжди чиста, урівноважена істина, й саме такою ти явив її всім поколінням — як сьогоденному, так і прийдешнім; хто її прагне, той шукає собі повожатого. Бо, як ти й провіщав, «знову нам шлють нове плем’я людей із високого неба», і пастир цього нового племені — ти.

Реальність кохання, реальність смерти — це, власне, те саме; юнаки ті це знають, а ці двоє навіть не бачать, що смерть уже поряд, тут, у покої… То чи можна ще змусити їх усвідомити цю реальність? Їх треба привести до тями, а зробити це майже несила, й лишалося тільки сказати:

— Авжеж, Луцію, так я колись і писав… Та повір мені, не провіщав я нічого, я просто обмацував бескид… либонь, мене скинуто з нього… не знаю.

— Ти рвеш собі душу і хочеш сховати це за своїми загадками, — проказав Плотій. — Таке до добра не доводить. Темрява — не до добра. — І щільніше запнувся у тоґу, так наче змерз.

— Так просто цього і не висловиш, Плотію. І, може, річ не лише в моїй немочі; може, про останню реальність узагалі не сказати словами… Я ось усе віршував, віршував, квапивсь у пошуках слів… я гадав, це — реальність, а то була тільки краса… Поезія виринає із сутінків… Усе, що ми робимо, все, що ми творимо, виринає із сутінків… а віщий реальности голос… він потребує сліпоти куди глибшої, ніж сліпота прохолодного царства тіней… істина глибша і вища, так, вона ще темніша й усе ж таки ще яскравіша…

На це Луцій сказав:

— Річ не в самій лише істині; істину — голу істину — тобі висловить навіть шаленець… Щоби істина користь приносила, їй не можна давати волі, саме в цьому і полягає її врівноваженість. Часом розводяться про божевілля поета… — Він глянув на Плотія, який на знак згоди кивнув головою. — Але саме поетові й даровано хист не давати своєму шаленству волю, тримати його у шорах.

— Істина… її страхітливе шаленство… В істині сховане лихо.

Голоси тих жінок… Ті голоси були голі — голі, як сама істина, що її провістити вони намагалися; в них чаїлося лихо.

— Ні, й ще раз ні, — стояв на своєму Луцій. — Істина, позбавлена волі, — це не шаленство, не кажучи вже про лихо.

Істина у сліпоті, простенька, банальна істина, що не знає ні зла, ні добра, ні глибин, ні висот, гола істина вічного коловороту у вікодавніх царинах — і все ж таки істина без реальности…

— Ох, Луцію, звісно… Але таку чисту-пречисту реальности істину провістить не поезія… Не дано їй судити найвищим судом… і мені не дано… я лише пробирався навпомацки, лише белькотів… — Лихоманка нагадувала про себе чимдалі владніше, вона вже вмостилась у грудях, і голос йому відмовляв, захлинавсь у хрипінні. — Не ступив навіть першого кроку… белькотів, пробирався навпомацки… і навіть… чистоти не було…

— Називай це як хочеш — «белькотів», «пробирався навпомацки»… — Луцій казав дуже тихо і з незвичайним теплом у голосі. — Але то була завжди врівноваженість, а тому — чисте-пречисте провіщення.

— Але зараз тобі передовсім потрібен лікар, — рішуче промовив Плотій. — Це — найголовніше. Ми вже йдемо, але потім повернемось.

У голові стояв шум — невиразний, глухий, важкий. Знову наринув страх. Ці двоє хотіли піти, так і не збагнувши нічого. Хотіли вернутись?.. Та чи не буде тоді вже запізно? Переконати їх треба вже зараз, зрештою, хай усвідомлять… Ох, саме в цій непробудній дрімоті людської душі і ховаються всі її біди… І, долаючи кашель, схриплим голосом, майже криком нечутним він видушив з себе:

— Ви — мої друзі… я не хочу поганити рук… на початку й у самому кінці хай буде все чисто… а «Енеїда» не варта… немає в ній істини… лише краса… ви — мої друзі… ви її спалите… «Енеїду» ви спалите заради мене… пообіцяйте…

Обличчя у Плотія, в яке він уп’явся поглядом, лишалось важким і німим. І наливалось любов’ю і гнівом. Ці почуття вочевидь проглядали крізь побагровілі, всі в родимках щоки, обрамлені чорною, із синюватим полиском бородою; та в очах прозирала любов, і була вона ніби надія. Одначе вуста зоставались німими.

— Плотію… пообіцяй…

Плотій знов заходив туди-сюди. Розгонистими, важкими кроками він міряв покій, на череві складки тоґи його напнулися, віночок сивого чубу край округлої лисини на потилиці ледь настовбурчився, руки в ліктях, як це зазвичай роблять багато м’язистих людей, він тримав трохи зігнуті, п’ястуки трохи стиснуті: попри його шістдесят років — самé втілення озлоблености життям.

Так цей роздратований чоловік, немовби бажаючи показати всю недоречність надто поквапної відповіді, ще досить довго походжав із кутка в куток, потому нарешті спинився і зволив відповісти.

— Послухай, Верґілію… — мовив він з усією твердістю зрілого мужа, що її прибирав його голос щоразу, коли треба було віддавати наказ. — Послухай, часу в тебе — ще сила-силенна… Я не бачу потреби в такому поспіху…

Твердість, з якою він запевняв, що поспішати не варто, суперек не терпіла; як завжди, у ній відчувалося владне залякування, але водночас і обіцянка захисту, і треба було лише мовчки послухати цього наказу — набратися мужности, щоб скоріше оклигати. Він скорився наказу, скорився охоче — адже йому нічого іншого, зрештою, і не лишалося, — а позаяк це дало заспокоєння, то й мова його стала знов спокійнішою і не такою важкою;

— Це, Плотію, воля моя остання: щоб ти з Луцієм негайно спалив «Енеїду»… Ви не смієте в цьому мені відмовити…

— Ох, Верґілію, любий мій, скільки ще я маю тебе переконувати, що часу на все й у тебе, і в нас ще задосить! Тож можеш спокійно, не кваплячись, ретельно обміркувати свій замір… Не забувай лишень… — І він, хто загалом так любив закликати усіх не метушитися, тепер сам заметушивсь і нетерпляче схопився за клямку на дверях. — Нічого не варт селянин, що марнує зерно на посів і сипле його худобі.

І він, здійнявши отак гармидер, разом із Луцієм — цей був очевидьки так само наляканий і не зважився ні заперечити, ні щось докинути, — вшився з покою; гучно грюкнули двері, і кроки за ними стихли.

Обдарованим і воднораз пограбованим — авжеж, саме таким вони і лишили його, лишили самого; розгніваний і доброзичний приятель заспокоїв його і звільнив від страху, але сам він, крім страху, позбувся і ще чогось більшого — немовби частини самого себе; здавалося, Плотій спровадив його із дорослого світу і знов обернув на дитину, вкинув назад у ту пору незрілости, коли юність виношує плани, коли всі вони, хлопчаки в Медіолані, разом плекали мрії, з полону яких поталанило вирватись далебі тільки Плотію; о, як глибоко він відчував, що його раптом відкинуто у пору незрілости, так далеко назад, що він уже й не здивувався б, якби його приятель щойно узяв був на міцні свої плечі й саму «Енеїду» і вкупі зі страхом його поніс її геть. Чи на місці ще скринька, чи надійно вона ще замкнена? Чи, може, то тільки омана? Та краще не перевіряти. І це заспокійливе рішення продиктувала безпомічність, а втім, звісно, й сором. Сором тим більше, що це своєрідне приниження, применшення його власного «я» відбулось на очах у Лісанія, адже той (і це викликало подив, ба навіть вражало) усе ще сидів у кріслі — достоту так само, як сидів уночі. Невже в тому кріслі стало місця відразу на двох? Адже в ньому сидів щойно й Плотій! Далебі, тоді бажано — і навіть краще! — було б, якби той узагалі не приходив до цього покою. Десь далеко шуміло під сонцем море, а тут, як щось чисте й забуте, відкинувсь у кріслі хлопчик, його, хворого, страждань позбавляючи й сам їх не знаючи; та якщо придивитись пильніше, то було то обличчя простакуватого, але моторного сільського хлопчини; а придивитися ще пильніше — і в тому обличчі вже стільки мрійливости, стільки краси… На колінах у хлопчика й досі лежав манускрипт, із якого вночі той читав йому вголос.

І хлопчик, ніби тільки й чекав на наказ, розгорнув згорток і заходився читати:

Так він писав, так славив Каєту; він пригадав цей уривок.

— Так і було воно… а далі її там, Каєту, ховають… Каєту, оту годувальницю… Еней-бо нарешті вернувся з підземного царства… дорослим вернувся… народженим заново…

Говорити було тепер напрочуд легко, так ніби повітря раптово порідшало.

— Хіба той шлях, що пройшов Еней, — і не твій шлях, Верґілію? Ти також зійшов у морок, щоб у трепетнім сяєві хвиль повернутися морем додому…

— Мене у пітьму занесло, але то не моя була воля; я дійшов до пітьми, до її лона дійшов я, але в неї саму не занурився; та печера була кам’яна, річка в ній не текла, не видно було також озера в безодній глибіні застиглого ока ночі… Я бачив там Плотію, але батька свого не знайшов. Але й Плотія щезла… Ні, не народився я заново, й ніхто мене там не водив; та потім я голос почув, і тепер мені світло-світло…

— …і ти й сам уже став поводирем.

— Гнаний вітрами і долею гнаний, я й собі поводир був ніякий, а щоб людям — то вже й поготів…

— Та хоч би куди тебе гнали вітри й сама доля, ти завжди прокладав нам шляхи.

— Хіба то я шукав шлях уночі серед лементу й крику тих вуличок? Я, а не ти?

— Поводирем був завжди лише ти, і вічно вестимеш нас ти; я був тобі тільки супутником, то тільки здавалось, що я біг попереду; я часто зникав тобі з-перед очей, а тепер повернувся, я знов у тобі, ти покликав мене у позачасовому плині часу, ти, незмінний його поводир…

І він не стримався, щоб не всміхнутись. Вести за собою людей, бути жерцем, полководцем, царем… Колись, у дитинстві, він про це мріяв, а тепер ось ці мрії висловив хлопчик. Чи не вернув його Плотій і справді в дитинство?

А Лісаній провадив:

— Ні полководець, ні цар, ані той-таки вірш не вестимуть уже крізь часи владарювання безсмертного; та владарюватиме вічно і за собою незмінно вестиме чистого помислу воля і чин.

У покої було вже світліше, етернішим стало повітря, благовісніше віяло божественним подихом. І, мовби ставши ріднішими — рідними, як омріяне звершення, — під сонцем засяяли море і берег, недосяжні гаї, і крізь сонячний спів уже голос незмовкний полинув променистої доньки бога Сонця.

— Чи бачиш, Лісанію, ти оте око і пурпурову блакить, що відливає золотом? Це полудень око своє розплющує і в потаємній глибіні погляду являє нам ніч променисту.

— До Аполлона ти вів нас, і він, перевтілений в сонце, був землею з тобою, тепер він з тобою — день.

— Погляд його злотосяйний, срібний лук його грізний, його рішенець — мовби сяєво, і, мовби сяєво, смерть, яку рішенець той несе. У сяєві цім поєднались Аполлона божественні слово й стріла і, поєднані так, повертаються до божественного свого джерела. О, ця ніч, навіть йому неозоро-невидима, першооснова зору, вона спочиває у Божому зорі, й лише перед тим, кого пронизала стріла, кого світло протнуло, — лише перед тим розітнеться запона мороку, і пригаслим, осліплим уже, але іще видющим оком побачить правічний він храм єднання, початок уздріє й кінець, — побачить правічний той храм, колиску свою у темряві ночі і сяєві дня.

— Неподоланне сонце… — почулось, мов тихий поклик, і злетів він із уст того самого раба, що знову постав у покої.

— Неподоланне, одначе покірне своєму батькові, баранячорогому богові дня, громовержцю Юпітеру, що в могутній руці утримує долі богів, доль володар і бранець своєї долі, всевладний Кронід, безсилий, однак, перед Кроносом.

— Та влади прокляття, яку успадковують або завойовують, — раб той провадив, — те прокляття розвіється, коли в плетениці небесних володарів з’явиться той, кого діва породить, — перший, хто не збунтується і не повстане; він поєднається з батьком, і батько із ним поєднається, і будуть обидва єдині із духом — троє навіки в одному.

— Ти сирієць? Чи перс?

— Мене привезли із Азії, як я був ще малий, — стримано й чемно відповів чоловік, і обличчя його, доти відкрите ще сонцю, відразу замкнулося знов у непроникній покорі слуги.

Як це сталось, чому? Так наче все, що тут діялось, розітнулося надвоє й то так раптово, що в покої, здавалося, враз не стало Лісанія, немовби його щось злякало. А дихати знову зробилося важче.

— Хто ти?

— Я, о мій пане, хатній раб у шляхетних покоях Авґуста, хай боги бережуть його.

— Хто навчив тебе віри твоєї?

— Раб шанує богів свого пана.

— А віра твоїх прабатьків?

— Мій батько сконав на хресті смертю раба, а від матері мене відлучили.

Слізьми підступив тупий біль до горла; сльози затьмарили зір, стражданнями стиснули груди; море сліз, із якого знов і знов воскресає людяність. Та обличчя у раба було незворушне; оголене й замкнене зависло воно над безоднею.

Минула хвилина.

— Чим я можу тобі помогти?

— Хай не зволить твоя доброта турбуватися, пане; своїй долі я вдячний і ні в чому не маю потреби.

— Але ж ти прийшов.

— Мені так звеліли.

Може, цей раб — і справді лише знаряддя? Може, йому наказали перед гостем мовчати, щоб той ні про що не довідався? Що він замовчує? Ох, не розгадати поведінку людини, упослідженої, як той безбатченко; душу її огортає холодний плащ, під ним пласт за пластом відкладається жах, і, сповнений жаху, животіє безбатченком раб. А може, оцього послали сюди, щоб він викрав у нього і «Енеїду», і хлопчика? Щоб зробити й Лісанія таким самим, як сам, безбатченком? В еркері крісло стояло порожнє, він мацав рукою, не знаходив того, хто зник, і позбутись не міг відчуття сирітства! І воно вирвалось криком жаху:

— Ти прогнав його!

— О пане, якщо я у чімсь завинив, то покарай мене або помилуй, бо зробив я це не зумисне. Так мені велено: бути у тебе напохваті й ждати твоїх наказів.

Підозру, одначе, це не розвіяло:

— Ти прийшов замість нього? Тебе замість нього прислали? Під його іменем?

— О пане, нічого свого раб не має, імени теж; пута він носить на голому тілі. Як назвеш мене, так я і зватимусь.

— Лісаній?

Так він спитав. Та Лісаній, ніби почув це чарівне ім’я, знову тут і вродився; хлопчик стояв під стіною в еркері, і це він тепер хутко відповів замість раба:

— Ти завше шукав себе, щоб знайти мене, і, самого себе знаходячи, мене ти шукав.

Шукав… О, він шукав той початок початків! О, йому знов подавало утрачене голос, знову криничні глибини відкривались одна по одній, відкривалось просторище споминів, безмежна безодня минулого, увитого зміями всесвіту, громами подій небувалих просякнутого. І з тих жорстоких зміїних обіймів, не знаючи втрат, вічнопам’ятний, вирвався перший з титанів, Кронос, і ногу свою громоносно першим поставив на землю…

…І серед рокоту спогадів почулася відповідь раба:

— Хто собі сам вибирає ім’я, той повстає проти долі…

…Шукав… О, він шукав!.. Титана вже скинуто, і покоління героїв, покоління людей, що слугували богам, нескінченний ланцюг поколінь, до обов’язку привчених, смерті дивитися в очі привчених, — всі вони забували, що в їхніх жилах текла кров титанів, аж поки зненацька вона починала знов бурхати, і запізнілий онук, народжений стати великим і грізним титаном, знов, як і предок його, громохкою ступою на терени творіння сходить, і пам’ять, раптово оживши, до неба волає про лиходійство забуте, тож він, тяжко вражений пам’яттю, замислює страшно помститись за вбивство прабатька, якого в собі відчуває; і, щоб осліпити світлоносного бога, щоб скинути батька богів, самого владику, дереться на гору, й ось уже близько мета, він вириває з очей громовержця іскрометний вогонь, та знов перемога за Зевсом, цей жбурляє титана на землю і приковує до кам’яного підніжжя. І знов тріумфує обов’язок, і вогняна колісниця, підвладна руці бога сонця, котиться далі у високості, несучи під небесним шатром осяйного стрільця із луком і стрілами, що так день по дню до зеніту сягає…

…І раб, залитий уранішнім світлом, далі провадив:

— Мене ти ніколи не кликав, навіть тоді, як гадав, що кличеш; мене тобі просто накинули; твоїм я обов’язком був, бо служив…

…Шукав… О, він шукав!.. Титан рятувався втечею; втікав, але марно, позад нього від того вогню, що він викрав, загорялися сфери, розкидаючи іскри незліченних сузір’їв, і хоч титанові не поталанило викрасти ще й божественний лук, хоч йому й не поталанило вразити з нього батька, самому прабатьком стати й, час зупинивши, звільнити від його примусу і неминучости тих, що мали прийти ще на світ, безсмертним однаково стало ім’я це і той, хто, позбувшись обов’язку, носить ім’я це, — о, хоч щастя йому й не всміхнулося, відтоді пом’якшали всіяні зорями сфери і, як їхні закони, м’якшими стали і сам обов’язок, і примус, і смерть…

…І озвався нарешті хлопчик:

— Я — Лісаній, Верґілію, і коли почалося життя твоє, почалось без страждань під крилом захисним дитинства, твоя мати, всміхаючись, від страждань тебе вберігаючи, на руки взяла тебе, ще безіменного…

…І знов голос раба:

— Я не маю ім’я, о Верґілію, хоч би як ти мене називав; безіменність велика й велична, довго вона над тобою витала, щоб нарешті прикрити твою наготу…

…Шукав… О, він шукав… О повернення на батьківщину! Поєднався кінець із початком, початок — з кінцем, і владарюють боги, ще владарюють вони і справляють обов’язок. Така була воля світлоносного бога: щоб смерть ти пізнав у житті й щоб вона осіяла життя твоє; тому лише, хто до початків дістанеться (о пошуки, ця пам’ять богів!), хто в спогадах, у нескінченних спогадах дійде до коріння вселенських початків, — тому лиш з кінцем засіяє й початок, і на пам’ять спаде йому сиве майбутнє, запорука якого — в глибинах минувшини; лише той, хто уміє затримати те, що збігає, у збіглім подужає смерть. Незмірна безодня минулого і безіменна. Смерті слугують музи, слугують, як справжні весталки, священне пильнуючи полум’я, Аполлона вогонь золотий.

І ось перед ним ці два лики — хлопчика й раба, і відкрилось усе йому, що було втрачено, і чари смертельні життя, і мудрість осягнення істини, й мудрість любови в любові, й істина, сповнена глузду, ослона безглуздю у глузді; все постало з ніщоти — іншим постало і воднораз незмінним, дивом великим, як реальність сама! О повернення на батьківщину!

Хто ж то усе ж таки — раб, а чи хлопчик? Ось раб знов озвався:

— Якщо я зараз ступлю ближче до тебе, о мій одвічний хранителю, то буду тобі вже не примусом, а щирою поміччю.

І знову хлопчик, тільки вже вищим голосом:

— Те, що вело тебе досі невидимо, звільняє тебе від своєї опіки, бо тому, чому служив раб, віднині служитимеш ти. Привели тебе пошуки врешті до того, хто шукав тебе сам!

І вже суворіше — й усе ж таки втішно — пролунало у відповідь:

— Хай земне все покине того, кому доля судила одне лиш — служити; сам він не має нічого — ні ймення, ні волі; у дитинство відкинутий, він і долі своєї не має. Та що більшою мірою він оголятися мусить, то більшою мірою і прозріває; лише той, хто несе свої пута оголений, смиренно сприйме одкровення просте милосердя небесного, і знову навчиться плакати, і не втратить надії на диво, і, силоміць повернувшись в дитинство, перший угледить світло.

Сплелись голоси, кожен — відлуння окремого голосу, і з двоголосого плетива знявся чистіший, хлопчачий:

— Брама одна — і на вхід, і на вихід, дитинство — в кінці й на початку, дитинство в кохання втікає.

Та, мовби відлуння плачу, пролунали слова уже раба, болю вселенського сповнені:

— Шию гнучи у тяжкому ярмі, голосу батька не знаючи, материнської ласки не знаючи, ні звідки прийшли, ні куди йдемо не тямлячи, безталанні, до сироти сирота прикуті, ми — юрба найпослідущих прислужників, зв’язаних у безкінечний ланцюг, і ласку одну лиш нам дарувала доля: бачити брата у браті.

— Голизна притаманна всьому, що живе в людині, хоч би в чому воно виявлялося; голий початок її і кінець, і догола зранену плоть розтирають кайдани обов’язку; та голий і сам титан, геройство його — голизна, й на батька він підіймається без обладунку і зброї, й горять його голі долоні, в яких він, як злодій, приносить на землю вогонь.

Заодно — просто дивно — із хлопчиком, неначе обидва вели поміж себе і про те саме розмову, раб докинув:

— Від зброї колись у могилу зійшов наш пращур, і відтоді людина тільки те й робить, що брязкає зброєю, і несе нею смерть, і таких, як сама, винищує, і таких, як сама, на рабів обертає, сама ставши зброї рабою, світобудову плюндрує, пускає її за вогнем, щоб від неї зосталась холодна, застигла пустеля. Герой лише той, хто вміє без зброї за себе постояти.

— Верґілію, зброю ти, звісно, оспівував, але серцю твоєму був любий не ярий Ахілл, а сумирний Еней.

— Ми раби, ми зброї не маємо, нас принизили й зброї позбавили, але перед нами, беззбройними страдниками, відкриваються і оживають склепи, розм’якає застиглий камінь і трепетно кориться нашій руці.

— Беззбройний кінець, беззбройний новий початок, і до зеніту з каміння нічного возноситься Бог милосердий, і творіння вертається знов у дитинство.

— Бо ти нас побачив, Верґілію, ти пута побачив, і твої очі заплакали — отож ти побачив початок, що його мають принести гіркі наші сльози.

Так сказав другий і, непроникний, знов обернувсь на слугу, що покірно чекає наказу.

— Ти побачив початок, Верґілію, але сам ти — іще не початок; ти голос почув, але сам ти — іще не голос; відчув ти, Верґілію, як стугонить серце всесвіту, але сам ти — іще не серце; ти — поводир споконвічний, який сам до мети не доходить; ти будеш безсмертний — як поводир безсмертний; ще ні, й усе ж таки вже — ось твоя доля на кожному зламі часів.

— О Верґілію, ти пута несеш разом з нами, хоч у тебе вони уже трохи й послабились.

Запала мовчанка, і всі троє вони дослухались до тиші. Дослухались до світла, що розливалось довкола. І те світло було наче шелест, наче шелест колосся достиглого, шелесткий золотий сонцедощ, рясний і ласкавий, невимовно провісний, і неминуче вістив він зіходження непроминущого віщого голосу. Пісня нового дня, що сіянням пливла над пітьмою.

І хлопчик, руку піднісши, промовив:

— Поглянь на ту зірку — вона вказує шлях.

І постало світило нічне у пурпурово-ясному небі й лагідне сяйво своє понесло на схід.

Святобливо раб опустився навколішки, ницьма припав до підлоги і спершу недвижно завмер, а тоді розігнувся і, стоячи так, на колінах, догори звівши руки, вперед і назад погойдуючись, заходився молитись:

— О нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, що тронує у безмірі, про себе ти провість несеш своїм оком, що осліплює нас з високости, стриму нема його блиску, і все ж воно — тінь лиш твойого буття потаємного, відблиск твоєї темряви, відблиску відблиск. І оку моєму, зору моєму, цій тіні нікчемній, тьмавому відблиску од твого відблиску, нікчемному відблиску вільно піднестись до тебе — не задля того, щоб у тобі знайти спокій, а щоб у стражданнях вернутись назад, у передчуття. Уляглись біля ніг твоїх лев і тілець, і злітає до тебе орел. Око твоє — то твій голос, і брова твоя супиться, громом погрожує. Не до снаги ти нікому — ні тому, хто посміє украсти вогонь, ні тому, хто тельця вкоськує, ні тому, хто себе сам величає прабатьком, — о ні, не до снаги ти нікому. А ти посилаєш спасителем того, хто не стане чинити спротиву. І з твого сяєва, у відблисках цього посланця приходить на світ зоряниця, немов немовля, і з волі твоєї пливе в небесах вона, туди повертаючись, де царював колись ти і царюватимеш знов, як день новий прийде. Для смерти мене ти створив, і я — її образ. Та, створивши мене, о незримий в незримім, створив ти і благо повернення, й, коли зоряниця зайде, коли ти, о безіменний у безіменному, ім’я проголосиш, яким сам наречешся, щоб шляхами земними пройти й на шляхах цих померти, й коли зоряниця, зору земному поставши як другий твій лик, що в ньому ти знов вознесешся до себе самого, — коли зоряниця та, знов обернувшись на світло колишнє своє, знов розпуститься сонцем, знову стане єдиним вселенським оком, тоді зволь мені, тіні останній твого безімення, рабові з рабів, о, зволь до імення твого причаститись, до лика твого, до сіяння твого, о нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, кому я належу й кого возвеличую нині й навіки-віків.

І знявся тоді полудневий вітер, палкий і гарячий, як цілунок самого життя, ледве відчутним поривом він прилетів із півдня, наринув тихим навальним потоком — подих вселенського моря, яке виступає щодня з берегів, дух часів, що вічно спливають і ніколи не сплинуть, часів, над якими мандрує небесне світило, дух землі, що достигає під сонцем, дух оливи, лози виноградної і пшеничних ланів, дух простоти і турбот, дух конюшень і вичавків, дух спільноти і злагоди, дух безкрайого нив’я, дух безкраїх поораних піль, дух трудів, любих серцю, — дух полудня; о велич полудня, святая пора, що панує над світом і над світами, немов золота колісниця добігла зеніту і колеса її на священний спочинок спинились. Тихо гойдалась від повіву лампада під стелею, сріблисто дзвенів ланцюжок.

О, закоротке життя людське! Ні на що його не вистачає. О спогади, о повернення на батьківщину!

І він, нікому не знаний, ніколи й ніким не бачений, той, що не має ім’я, — він владарює у царині, богам неприступній: той, чия тінь — то світло, про кого ми тільки здогадуємось, але нічого не знаємо, кого неспроможні назвати, найпотаємніший із потаємних. Чи не йому то селяни поклонялися з острахом, гадаючи, що живе він у капітолійському лісі правічному? Йому статуй не створено, та й хто ж бо їх створить, адже він — сам собі символ, але провістив себе в символі голосу. О, розплющ свої очі, щоб уздріти любов!

І високо-високо, понад повівом цим полудневого співу, що линув і линув недвижним і теплим потоком, повним любови ласкавої людини до своєї землі, повним любови жорстокої землі до людини, — високо-високо нічна пропливала зоря-мандрівниця, також як символ — невимовної символ любови, яка прагне зійти на землю, щоб тлінне піднести до сонячних обширів. Так дрімав полудень у диханні верхнього й нижнього світу, і спочивав колісниці вогненної запряг, спочивали колеса, спочивав бог Сонця.

Що відчував він — щастя? Він не знав, та й навряд чи хотів це знати; але, певна річ, то була вже надія — надія глибока й пекуча така, що, мов надто яскраве світло, мов надто потужний звук, стала вже майже нестерпною, і він, далебі, зітхнув майже з полегкістю, коли недвижне це дійство зненацька урвалося. Він, власне, не знав і того, скільки воно тривало. Та коли все ж урвалось, коли полудень знову ожив, і променисте колесо знов закрутилось, і знов запряг шляхом своїм рушив, а зоря мандрівна раптово розтанула в небі, тоді відчинилися двері покою — відчинилися так, немовби нарешті діждались, щоб із них спритно вислизнув той прудконогий хлопчик; та насправді на клямку натиснув якийсь гладкуватий чоловік з бородою, що, люб’язно всміхаючись, постав на порозі, ніби ладний сказати: ось і я, вам урочистий дарунок; не звернувши уваги на хлопчика, що прошмигнув повз нього, бородай підніс руку на знак привітання. Не важко було здогадатися, що це — той самий лікар, на якого й чекали; про це вочевидь промовляли й манери його, і постава, й увесь його вигляд, а на додачу — й коротка, густа, але доглянута світло-руса борода вченого мужа, в яку вже ніби зумисне вплелися сріблясті нитки — срібло літ, що викликає довіру; та якби сумніви все ж таки й зринули, то їх остаточно розвіяв би почет (причандаллям озброєний, він з’явився услід за патроном своїм і виступав, мабуть, ще з більшою гідністю), не кажучи вже про облесливо-світське і професійно-навикле вітання, що злетіло з усміхнених вуст:

— Я думав, наш хворий одужує, а він, бачу, вже видужав!

— Так воно й є. — Ці слова він проказав швидше і переконливіше, ніж навіть сам сподівався від себе.

— Для лікаря немає нічого кращого, як дістати підтвердження свого діагнозу, а вже від поета, такого великого — то й поготів… Одначе якщо ти кажеш, що вже здоровий, лише задля того, щоб скараскатись лікаря… Як там у тебе Меналк промовляє? «Нині тобі не втекти! Я на все даю згоду. Рушаймо!»

Цей спритний двірський ескулап симпатії в нього не викликав, хоча загалом не піддатися загадковим лікарським чарам не до снаги жодному хворому; мати справу з простим сільським костоправом було б, звісно, приємніше, принаймні з тим можна було б побалакати… Одначе тепер хоч-не-хоч доведеться змиритись і з цим.

— Нікуди я не втечу від тебе… А вірші, до речі, забудь.

— Забути вірші? Верґілію, якби не твій вигляд, то я вже подумав би, що в тобі говорить оце лихоманка! Ні вже, ні ти не втечеш від мене, ні я не забуду цих віршів, тим більше що наші з тобою предки, Теокріт і Гіппократ, були родичі, обидва ж бо з Коса, тож я маю право потішитись тим, що ми із тобою — рідня…

— Вітаю тебе, свого родича.

— Я — Харонд Коський. — Він надав цим словам саме такої ваги, на яку й заслуговує знамените ім’я.

— О, ти — Харонд… Виходить, ти там уже не навчаєш… Багато хто, мабуть, про це шкодує.

Це був не докір, скоріше — подив людини, для якої можливість навчати завжди була тільки метою — високою і, на жаль, недосяжною. Та своїми словами він зачепив ненароком вразливе місце в сумлінні двірського лікаря, і той перейшов до захисту:

— Запрошення Авґуста я прийняв аж ніяк не заради вигоди; якби мені йшлося лише про багатство, то я там і далі лікував би своїх пацієнтів, людей багатеньких, яких було в мене таки чималенько; та хто ж про багатство думає, коли тут така нагода — послужити священній персоні самого Цезаря Авґуста! А крім того, я маю надію, що тут, у самісінькім серці державної влади, до якої тепер і я трохи причетний, мені поталанить здійснити і свої певні наміри, для науки корисні і для добра народу — корисні, можливо, навіть більшою мірою, аніж моє вчителювання… В Азії й Африці ми позводимо нові міста, і там без порад клініциста не обійтися… Це — лише приклад, один з багатьох… Але не подумай, що мені було легко — та й тепер ще нелегко, — без болю у серці покинути вчителювання, адже були роки, коли я мав учнів по сотень чотири, а то й більше… — Почасти щиро, почасти і чванькувато про себе розводячись — чисто тобі товариш, що набивається з дружбою, — він усівся тим часом на ложе, щоб, скориставшись невеличким пісочним годинником (ту річ на його знак подав йому один із помічників) полічити в недужого пульс. — Так, полеж спокійно, зараз буде готово…

Лиховісно, нечутно, тоненькою цівкою, з якоюсь пришвидшеною повільністю сочився пісок у склянці.

— Пульс не має значення…

— Зачекай трішечки, не розмовляй поки що…

Весь пісок у годиннику витік.

— Але й не скажу, що він так уже й геть не має значення…

— Та вже ж, Герофіл нас учив, що пульс ще й яке має значення!

— О, той великий александрієць! Він би досяг куди більше, якби був приєднався до нашої коської школи. Ох, та коли то було… А щодо пульсу твого, то я, хоч і не схильний називати його геть поганим, завважу, що він загалом міг би бути і кращим…

— Це ще ні про що не говорить… Була лихоманка, я трохи ослаб, того ж і пульс… Я щодо цього спокійний, цілком; я все ж таки дещо пригадую ще з тих часів, як вивчав медицину, не все ще забув…

— Гірших пацієнтів, аніж побратимці у ремеслі, немає, тут мені, далебі, краще вже мати до діла з поетами і не лише із недужими… А як наші справи із кашлем? А з мокротинням?

— У харкотинні кров… Але так воно, певно, і має бути; соки відновлюють свою рівновагу.

— Шана й хвала Гіппократові… Та чи не хотів би ти, хоч на деякий час, вибрати все ж таки щось одне — або поезію, або медицину?

— Так, про поезію треба забути; свого часу краще було б мені лікарем стати…

— Я залюбки поміняюся з тобою місцями, щойно ти станеш на ноги.

— Зараз я стану на ноги. Я здоровий!

І знову йому причулося, немовби слова ці вустами його сказав хтось інший, хтось справді здоровий.

Обличчя у лікаря відразу утратило той світський вираз, ту промітну байдужість, яка досі справляла таке неприємне враження; його повний, гладенький усміхнений вид, його очі, темні очі із золотавим поблиском у глибині зробилися раптом чіпкими-чіпкими і пильними, аж навіть тривожними, і до такого їхнього погляду майже не пасував мало не радісний тон:

— Далебі, я від щирого серця тішуся тим, що ти маєш себе за чоловіка, цілком здорового, та Авґуст у такому випадку каже: «Устигнеш із козами на торг»… Людина й видужує теж не одразу, вона ніби ступає зі східця на східець, і хай уже лікар вирішує, чи високо ти на цих сходах піднявся…

Допитливий погляд, цей радісний тон… Усе викликало тривогу.

— Ти гадаєш, либонь, що я уже майже одужав… гадаєш, либонь, що я почуваюся майже здоровим… Ти гадаєш, що це — ейфорія?

— Ох, Верґілію, якби це було так, то я побажав би тобі ейфорії тривалої і нічим не затьмареної.

— Мій стан — не ейфорія. Я здоровий. Я хочу на берег, до моря.

— Ну, саме до моря я тебе й не пущу, а ось у гори пошлю і дуже скоро… Якби я був тоді разом із Авґустом в Атенах, то в мене ти вже давно лікувався б у Епідаврі, я б на цьому таки наполіг, будь певен… А тепер доведеться удовольнятися тим, що маємо тут… Але коли й лікар, і пацієнт одностайно одужання прагнуть, то нічого нема неможливого… А як щодо сніданку? Чи хочеш ти їсти?

— Я хочу мати тверезу голову.

— О, це було б іще краще… Де тут у тебе прислуга? Почнімо з гарячого молока… Хай раб побіжить на кухню…

Раб, що досі з застиглим обличчям стояв позад почту, вже хотів був сповняти наказ.

— Ні, його не треба… хай нікуди не йде… хай готує купіль мені.

— Купелі в нас нині не буде… але потім — із дорогою душею, спробуємо і купатися; те, що Клеофант двісті років тому нам казав про цілющі купання, не застаріло й тепер… Природа людська не міняється, і колись знайдена істина нею й лишається, попри всі найновіші ті ліки, якими тепер ощасливлюють нас…

— Щодо цього старий Асклепіад, наскільки я знаю, Клеофанта підтримує теж.

Ця його репліка спричинила обурення, на яке він очікував, а власне, навіть і сподівався; та Харонд відповів досить стримано:

— Атож, той старий лис із Бітинії!.. Він забрав собі в голову, буцім вода, і повітря, і сонце — то довічна його оренда, така собі вотчина… А тим часом у мене, ще молоденького лікаря, за часів, коли про Асклепіада ще мало хто й чув, купелі й повітряні ванни давали чудові наслідки… Асклепіада я, певна річ, шаную, хоч і цілком припускаю, що про ті мої лікарські успіхи він тоді щось та пронюхав; я завше тримаюся думки: ми, лікарі, на землі задля того, щоб рятувати недужих, і всі пересвари про те, хто перший доскочив успіху, — то не що інше, як дріб’язкові, неподобні фахові ревнощі, і їм треба рішуче покласти край… Лікар повинен терпляче набиратися досвіду, а не відразу здіймати галас, претендуючи на свою першість, як це дехто, на жаль, має звичку робити… Сам я ще років із тридцять тому міг би створити учення про користь купання, але ж робити цього я не став… А візьмімо, до прикладу, того ж таки старого Асклепіада! Якої невиправної шкоди завдав він своїми трактатами про користь вина! Можна сміливо сказати, що до лікування купаннями від удається лише задля того, щоб відмитися від тої шкоди, якої завдав своїм лікуванням вином… — І він завершив тираду цю своїм дзвінким, улесливо-гладеньким смішком — так мовби один пласт сміху раз у раз падав на ще один, такий самий дзеркально-гладенький, та ще й трішечки по ньому проковзував.

— То вина ти ніколи й нізащо не прописав би?

— У межах розумного? А чом би й ні? Просто я не збираюся зі своїх пацієнтів робити п’яниць… У цьому — глибока помилка Асклепіада… Та годі про це вже, бо наразі ані вина, ані купелі ти не дістанеш, а дістанеш лишень молока гаряченького…

— Молока? Замість ліків?

— Називай молоко як завгодно — сніданком чи ліками, байдуже. Ти ж бо однаково хочеш, либонь, чогось іншого.

Напоїти його молоком, як маленьку дитину? Лікар теж намагається зробити із нього дитину, принизити. Треба впиратися, іншої ради немає.

— Важка була ніч, задушна така… — Пересохлі від лихоманки пальці самі заворушилися, немовби бажаючи показати, як їм потрібна волога. — Мені треба помитися.

Але спротив однаково не допоміг. Раб, не зважаючи на його заперечення, вибіг з покою. Невже таки зрадник? О, й чаша вже зникла зі столу, а хлопчика, звісно ж, прогнали також. Що тут діється? Пальці, не знаючи стриму, й далі грались у свою самовільну гру, а перстень нестерпно тиснув, ніби став затісним. Чому все це коїться? Чом його не лишили самого із тими двома, із рабом і хлопчиком? Чом його знову і знову навертають до цієї самотности в цім велелюдді? На стільчак не дають навіть сісти.

— Я хочу помитися… Мені треба прибратись.

— Ну звісно, тобі треба прибратись, і не тільки тобі, прибрати потрібно і в цьому покої, бо Авґуст — він звелів мені так тобі й переказати — має намір невдовзі прийти сюди й привітати тебе особисто… А поки що мій помічник обмиє тебе тепленьким розчином оцту…

Упиратися, отже, було надаремне.

— Я радий, що Авґуст… Хай усе приготують.

— Ми вже готуємо, любий Верґілію; та насамперед випий ці ліки. — І Харонд подав йому келиха.

Прозоре питво, що було в тому, келиху, його насторожило.

— Що це?

— Відвар із гранатових зерен.

— Він не зашкодить.

— Нітрохи. Він сприятиме травленню, шлунок знову прийматиме їжу. Схоже, ніч ти провів тут важку, тож випити це, я гадаю, тобі треба доконче.

Питво те було гірке-прегірке.

— Звичаї дому — для гостя закон, і я також їм маю скорятися; хто провинився, той мусить скоритись.

— А хто хворий, той мусить змиритися з тим, що треба коритись; це — перша вимога лікаря.

— Ну звісно, недуга — це в кожному разі провина…

— Природи.

— Недужого… На природу складати провину не гоже.

— Ще добре, що ти не складаєш провину на лікаря.

— Лікар, коли помагає людині, частину провини бере, як-не-як, і на себе; тоді він — кепський цілитель.

— О Верґілію, я це кладу, далебі, і на свій рахунок, тим більше що й сам ти ще думаєш стати лікарем.

— Хіба я про це казав?

— Саме так ти й сказав.

— Я ціле життя прохворів; з мене був кепський цілитель… на мені уже стільки провин…

— Верґілію, любий мій, ти, певно, надто вже глибоко штудіював оті трактати нашого вельмишановного друга Асклепіада.

— Чому?

— Його вчення про те, що праведний спосіб життя — це запорука від усіляких недуг, вельми нагадує твою теорію — і це не помітити важко — про провини, що стають виявом усіх недуг… Я шаную обох вас і поважаю, та все ж ризикну це назвати абсурдом, цілковитим безглуздям, що просто межує з чаклунством… Та воно і не дивно, якщо згадати про оті неприкаяні атоми, що, як стверджує Асклепіад, блукають у тілі людському…

— Харонде, невже ти — такий супротивник чаклунства? Але зцілення без чаклування — чи буває таке взагалі? Я майже певний, що ми просто забули, як слід чаклувати по-справжньому.

— А я, о Верґілію, вірю лише в заклинання любовні отої твоєї чаклунки, які повернули їй Дафніса.

Дивом дивним на пам’ять спливло вже забуте… Дафніс! Еклога чаклунки! Хіба вже тоді не відчував він, що кохання — понад будь-які чари? Що й біди усі, і провини усі — від того, що ми не кохаємо? Хто не кохає, того спостигає недуга, і лише той, хто знов для кохання пробудиться, зможе одужати.

— О Харонде, будь-який лікар, що володіє справжнім чаклунством зцілення, рятує недужих від їхніх провин, і робиш те саме, либонь, і ти, тільки й сам про це часто не знаєш.

— І знати не хочу, бо в недузі провини не бачу… Занедужують навіть тварини і діти, а провин вони, певно ж, не чинять… Щодо цього Асклепіад наш, хай там які мав заслуги, помилявся і то безнадійно.

До рівня дитини принижений, до рівня тварини принижений — недугою гірко принижений і через неї від світу ховаючись, глибоко-глибоко, ще глибше, ніж це робить дитина, ніж це робить тварина…

— О Харонде, саме тварину сором пече за її недугу, і вона забивається десь у куток.

— Не ветеринар я, Верґілію, звісно, та своїх пацієнтів я знаю, і своєю недугою більшість із них неабияк пишалися.

Харонд кинув слова ці вже досить недбало — він саме зібравсь розчесати бороду, що вимагало від нього всієї уваги і зосередження: перед приходом Цезаря він, двірський лікар, мав-таки причепуритися. Зі складок тоґи Харонд дістав гребінця й кишенькове люстерко, перехнябився так, щоб на обличчя краще падало світло, і заходився самозабутньо наводити лоск на свою світло-русу бороду вченого мужа. І, отак заклопотаний, випнувши спідню губу, щоб натяглася на шиї шкіра, і через це бурмочучи, на пояснення думки додав:

— Пацієнти своїми недугами хизуються так, що їх перевершують лиш лікарі, коли починають хизуватися своїм ремісничим мистецтвом.

Що правда, то правда; хоч би як ми недуги своєї соромились, а завжди знайдемо нагоду похизуватися нею — похизуватися, мовби погордлива жертва: ще б пак, ми ж бо здійснили замало не подвиг, адже недуга звільняє від метушні і марнот, зі статтю пов’язаних, адже всіляке жадання й усе, що варте жадання, в очах недужого меркне… Так хизується саморуйнація. Та якраз через це чи всупереч цьому:

— Дай люстерко.

— Потім, спершу ми трохи причепуримо тебе, бо поки що вигляд у тебе якийсь занехаяний.

— Дозволь мені похизуватись, недужому… Дай люстерко.

І коли він нарешті одержав люстерко і звідти на нього поглянуло власне обличчя, знайоме таке і чуже водночас, сувора вимога й, одначе, благання у погляді (о, скільки усього ховалося під оцією зарослою оливково-бурою шкірою, скільки запитань стояло в цих темних очах із чорними колами-тінями, про що лиш мовчали вуста ці, тоненькі тепер і від цілунків відвиклі!), — коли він поглянув на це помарніле обличчя, що дивилось на нього, немовби ввібравши у себе всі до одного обличчя життя проминулого, цілу безодню колишніх облич, до якої вони одне за одним спадали й спадали, щоб навіки усе ж таки там зберегтися, як збереглося, немов віддзеркалившись, обличчя матусі в обличчі дитяти, хоч йому й не дістались ясні її очі, — о, коли він поглянув на цю плетеницю облич, то вздрів і останнє із них: його обриси ще лишень ледь проступали, та воно уже мало ось-ось приєднатися до плетениці — обличчя його сподівань, обличчя, якого він мріяв набути, скориставшись своєю недугою, й було то обличчя вмирущого батька, обличчя гончаря перед смертю, який покладав свою звиклу ліпити десницю на голову хлопчика й нарікав його іменем; дивний спокій і упокорення сходили з цього обличчя, решта облич за ним мерхли, тьмянішали, і як, яким чином до цього дійшло — тим чи тим, і чи слушно для цього було обирати недугу, — тепер, коли все вже зайшло так далеко, було майже байдуже.

— Зціли мене, адже ти — лікар, зціли, щоб я міг померти.

— О Верґілію, всесильних немає — ти ж бо й сам так співав; я можу зцілити тебе лише задля життя, що й зроблю, узявши на поміч Ескулапа.

— Я звелю, щоб для нього тримали напоготові півня.

— Щоб він пробудив тебе для безсмертя? О Верґілію, тобі для безсмертя вже смерть не потрібна; а зараз нам краще подбати про інше — помити тебе, поголити, щоб Цезар, як прийде, не захопив нас зненацька; бо час непомалу вже квапить.

— Не завадило б і вкоротити чуприну…

— А люстерко віддай, Верґілію, бо бажання твоє похизуватися вже виходить за будь-які межі; доглядав за твоєю чуприною, звісно, не придворний цирульник, та робити її ще коротшою, як на мій смак, було б тепер зайве.

— Жертві вкорочують чуб на чолі; таке правило.

— У тебе, бува, не жар? Чи слова твої — просто визнання цілющої сили чаклунства? Якщо це поможе — про мене, нехай, рутина чужа моїм лікарським методам; тішу себе сподіванням, що це — одна із моїх переваг… Одне слово, задля, як кажуть, офіри можна й спокійно обстригти тобі трохи чуба, одначе тоді нам тим більше поквапитись треба.

Тоном таким розмовляють з дитиною, вдаючи, нібито вволяють її забаганку, а насправді — щоб домогтися від неї послуху. Та незалежно від того, безглузда чи ні була ота думка щодо офіри, залишалося тільки одне: скоритися. І він мовчки, безвладно дав робити з собою усе, що вважав за потрібне лікар. Його підхопили досвідчені руки, перенесли на стільчак, і лікар, поки він там робив своє діло, наглядав за ним, мов за малою дитиною.

— Ну ось, — нарешті промовив Харонд, — а тепер ми погріємось трохи на сонечку і спокійненько поп’єм молочка.

Отож він, у ковдру закутаний, сидів уже в кріслі, на сонечку покрай вікна і ковточками пив молоко, що невеличкими теплими хвильками вливалось у темряву тіла. Раб стояв поруч, щомиті готовий прийняти від нього чашу. Та дивився цей раб кудись за вікно — дивився суворим і неприступним, одначе покірним поглядом.

— Чи не бачиш ти там кульгавого?

— Ні, пане, кульгавого я там не бачу.

У покої тим часом запанувала ділова метушня; прибирали побляклі квіти, що кволо звисали із канделябра, розливаючи солодкуватий дух в’янення, ставили нові свічки, мили підлогу, міняли постільну білизну. Лікар, знову озброєний гребінцем і люстерком, підійшов до нього:

— Якого кульгавого?

— Того, що був уночі.

У тому новому запитанні почулась тривога і воднораз намагання що-небудь збагнути:

— A-а, це ти про Вулкана? Про того, якому колись присвятив свою «Етну»?

Майже зворушлива була ця тривога, майже потішне — намагання збагнути.

— Ох, любий Харонде, про поему ту краще забути. Не забивай собі голову моїми віршами, а тим раннім незграбним опусом — і поготів; його, як по правді, я мав би переробити.

— «Етну» ти хочеш переробити, а «Енеїду» спалити?

Їхній розмові слова ці, повні тривоги і нерозуміння, лише додали комізму. А тим часом, можливо, і справді не завадило б ще раз повернутись до сюжету про Етну й уже по-новому, набувши майстерности, набувши сумлінности, набувши прозірливости, підслухати того кульгавого коваля в його вільних від демонів залізних копальнях, сліпого від диму і яскравого світла у кратері; так, сліпого, але завдяки сліпоті цій — о сліпота співця! — він розгледів сіяння вершин; Прометей, у Вулкані втілений, доля в недолі.

— Ні, любий Харонде, просто я хочу сказати, щоб забув ти і про одну поему, й про другу.

І знов було просто зворушливо бачити, як просіяло обличчя у лікаря, коли поміж ними нарешті таки перекинувсь місточок порозуміння.

— О Верґілію, вимагати неможливого — такий привілей, звісно, мають поети, але пам’ять… просто так, за наказом, її не приспиш… Ох, Верґілію! «Все, що колись-то блаженний Еврот од пломінного Феба, з уст його, чув і що лаврам своїм велів перейняти, — все те співає Сілен…»

— «Від долин до зірок лине пісня…» — пролунав на продовження з далечі, відлунь повної, тихий голос, що й сам був відлунням, відбитим від стихлого голосу хлопчика.

Відлунням знімалися звуки до неба, знімавсь гомін дня, гомін людських турбот, гомін тисяч робітень, тисяч домівок, тисяч крамничок, змішаний і перемішаний з рештою гомонів міста, змішаний і перемішаний з безліччю запахів міста; невагомо знімалась до неба уся плутанина ця дня, і тривоги тепер вона викликала не більше, аніж голубів воркотання чи горобців цвірінчання, що вливалося в неї. Понад дахами під черепицею, в чорних смугах або й чорною геть, зависло тоненьке, тремтливе пасемце диму, там і сям під промінням тепер уже збляклого денного світоча зблисне то мідь, то залізо, то олово; і в полуденних цих виблисках зблякло і небо; хоч і безхмарне, та вже без густої своєї блакиті, напиналось воно над полуденним трепетним світом.

Чи не потурбувати лікаря ще раз і спитати про зірку, що зникла у цій непроникній прозорості? Вічносуща, хоч і невидима, мандрувала та зірка на схід, мандрувала по всіх небесах, але воднораз і поза всіма склепіннями, поринаючи в те океанське свічадо, де в бездонних глибинах навік залягає відлуння мільйонноликих небес. О зоря-мандрівниця, що поєднує сфери! Невловиме, крізь мови усі проникає донизу променисте коріння світла; невловиме, крізь мови усі тягнеться вгору променисте галуззя погляду, та, коли промінь пронизує нас, до бездонного дна нас пронизує, мільйоннооко пронизує, — нам пора завертати до своїх щонайглибших глибин, опускатися в океанську безодню відлунь, звідки наш образ відіб’ється, як промінь, назад, до небес, до мільйонноликих небес, до Божого ока. Й коли ми у поті чола справляємо — смиренно справляти мусимо — труд свій, то чи вже не вдивляємось так у глибини, чи вже не прагнемо так придивитись і розгледіти образ горішній?

Чи не сягаємо ми у трудах наших праведних, до землі звернених, в оті бездонні глибини, що залягають ще глибше, аніж підземні світи, і воднораз є глибинами щонайвищих небес? Чи ми зачекати ще маємо, поки з останнім — щонайостаннішим і смертоносним — променем світла у нас, смерть несучи, проникне сам Бог і разом із власним відлунням забере нас з собою назад, до свого неземного буття, спускаючись по царствених сходинах вічности крізь поверхню розвержену? Де поділась зоря-мандрівниця, що вказує шлях?!

Угрузнувши в крісло й примруживши очі, він удивлявся у блякле мигтіння, вдивлявсь тайкома, ніби роблячи щось заборонене. І поки він так удивлявся, до болю напруживши очі й усе ж їх не годен відвести, поки він так удивлявся — з власної волі й воднораз через власну безвольність, — несподівано зринув (звідки узявся він — звідси чи звідти?) невдивовижу спотворений і все ж таки різко окреслений образ, що явився йому в кишеньковім люстерку, образ відчужений, багатоликий і все ж незавершений, відблиск відблиску, тінь, що лягла на глибоченну поверхню дзеркала, на сховане в темряві дно променисте безодні його. О ні, далебі, той образ приніс хтось туди не по сходинах вічности, радше прокрався він сам крізь вузеньку щілинку аж на дні ока, коли мружився та придивлявся, ніби з нечистим сумлінням; ох, далебі, не до сіяння було тоді…

І сказав тоді раб, чашу з рук його взявши й відставивши набік:

— Пожалій свої очі, пане, сонце ж таке яскраве…

— Це вже мій клопіт! — гримнув на нього лікар, а тоді до своїх помічників: — Воду з оцтом уже підігріли?

— Так, учителю, — почулося з темного закутка.

І на вчителів знак його знов перенесли у тінь і поклали на ложе. Та погляд його був прикутий до світлого неба у проймі вікна, і він, заворожений світлом, мимоволі промовив:

— Хто з глибини колодязя придивляється до денного неба, тому воно видається темним, і він бачить на ньому зорі.

Лікар ту ж мить опинився поруч:

— Верґілію, тобі негаразд з очима? Не турбуйся, минеться…

— Ні, з очима мені все гаразд.

Цей лікар двірський, певне, й сам геть сліпий, коли навіть не знає, що людині, яка в сліпоті на сліпоту іще більшу очікує, з очима нічого не станеться.

— Ти казав щось про зорі…

— Про зорі? Ах, так… я б хотів їх побачити ще раз.

— Побачиш і не раз ще побачиш… це тобі обіцяю я, Харонд із острова Кос.

— О, це правда, Харонде? Далебі, чогось більшого хворому годі й бажати.

— Ой, Верґілію, не прибідняйся! Я зі спокійним сумлінням можу пообіцяти тобі ще більше… Так, наприклад, що ти вже за кілька днів, та, я б навіть сказав, за кілька годин цілком добре себе почуватимеш, адже після кризи — а ти вочевидь пережив її нині вночі й вочевидь у дуже гострій формі, — стан хворого здебільша просто бурхливо поліпшується… Для нас, лікарів, нічого кращого, ніж така криза, по суті, й немає, і в мене є досить підстав уважати — щоправда, не вся наша школа поділяє такі мої погляди, того ж я зажив навіть слави ориґінала, хоч я за це й не ображаюся, — тож я маю досить підстав уважати, що за певних обставин цю кризу потрібно викликати зумисне…

— Я вже тепер почуваю себе цілком добре.

— Тим краще! Тим краще, мій любий Верґілію!

Так, він почував себе добре, цілком; щоб кашель не так дозоляв, під спину на ложе наклали йому подушок, він лежав голий, розслаблений, і його навперемін то обмивали тепленьким розчином оцту, то обтирали дбайливо нагрітими рушниками, і що довше тривали ці приємні поперемінні процедури, то глибше він відчував, як тіло його полишає виснажлива втома від лихоманки; голову він відкинув назад, на край подушки, щоб підставити шию і підборіддя бритві цирульника, який клопотався в нього у головах; здавшись отак на волю прислуги, він відчув, як його огортає полегкість; з насолодою він прислухався, як м’яко й упевнено ковзає бритва напнутою шкірою, як сходить із неї колюча щетина, як потім гарячі й холодні компреси — то один, а то враз другий, і так знов і знов, — а далі поплескування по гладеньких щоках… З усім цим у нього вливалося щось навіть більше, аніж полегкість, йому видавалося навіть, що все його тіло блаженно виструнчується… Та коли після цього цирульник хотів був узятися і за чуприну, його довелося спинити:

— Укороти мені спершу волосся на лобі.

— Як накажеш, мій пане.

Торкнулись чола прохолодні ножиці, потім коротко ляснули і пройшлися зі своїм холодком до скронь; час від часу ножиці ляскали і над вухом, бо цирульник щоразу, відтявши пасемце, віртуозно видобував із них ще й холосте тремоло, а позаяк естетичні смаки такого митця у цирульному ділі вимагали і ритму, й симетрії, то постала потреба ще й підрівняти сам проділ та чуб на потилиці, а вже тоді перейти до промивання оліями та кам’яною сіллю, а на завершення кілька разів прополоскати прохолодною водою, задля чого іззаду під голову йому підставили миску зі спеціально прогнутим краєм. А поки вро-

чисто і чинно тривало це дійство, фельдшер уже заходивсь обережно і вправно розминати йому суглоби, розпочавши із пальців ніг.

Ось голова вже й помита, і цирульник спитав:

— А помаду яку, мій пане, — з троянди, із лілії чи з резеди? А може, ти любиш амбру?

— Не треба нічого; причеши, а помади не треба.

— Гарно пахне та жінка, котра не пахне нічим, каже Ціцерон, — промовив лікар. — А втім, він казав ще багато блюзнірських речей, у які й сам не вірив. А резеда пішла б тобі вельми на користь. Резеда заспокоює.

— І все ж таки краще не треба, Харонде.

За вікном горобці цвіркотали, а на підвіконні, настовбурчивши пір’я, киваючи головою й воркуючи, походжав сизий голуб, осяяний небом блакитним, отінений розкритою навстіж блакиттю небесною.

Харонд засміявся:

— А якби я заборонив був помаду, ти б її сам зажадав. Пацієнти такого штабу для нашого брата не дивина, треба лишень уміти із ними поводитись, і навчитися цього, по щирості кажучи, я мав можливостей досить, навіть більше, ніж досить… Як бачиш, я з тих, хто свої хитрощі аж ніяк не приховує — лише задля того, щоб гру, попри все, все ж таки виграти. А втім, цього разу ти, може, і маєш рацію, бо тебе загалом не заспокоїти треба, а скоріш навпаки, підбадьорити, розворушити життєвий твій дух, і я оце метикую собі, чи не дати тобі добрячу дозу якого-небудь чоловічого збудника. Ні, я не жартую, у твоєму випадку я б це радив тобі майже з певністю; не забуваймо, що наша життєва снага і воля, дух наш життєвий, коли й не цілком, то все ж дуже великою мірою — я б навіть сказав, більшою, ніж ми цього бажаємо й ніж нам це здається, — залежать від нижнього центру нашого організму, від цього нерідко досить-таки плотолюбного нижнього центру, тож нам, лікарям, не слід забувати, що він відіграє неабияку роль у стимулюванні у хворого волі одужати… Та, власне, про це ти, гадаю, знаєш не згірше від мене, а я — зокрема й цим — хотів лиш сказати, що трішечки більшої волі до життя і одужання тобі аж ніяк не завадило б…

— Воля моя до життя ніяких чоловічих збудників не потребує, вона в мене, гадаю, і так досить сильна… Я життя дуже люблю…

— На кохання твоє не відповідають взаємністю? Тоді сам ти кохаєш просто не досить глибоко!

— Я ні на що не скаржусь, Харонде.

Ні, до життя його воля не потребує ніяких збудників; хто зібрався кохати, той заплющує очі, тому їх закриває, як і тому, хто зібрався померти, невідома і рідна рука, але той, хто хоче жити, хто устає, щоб жити, — той зводить розплющені очі до неба, до навстіж розкритої блакиті небесної, з якої й народжується бажання і воля жити. О, як хочеться бачити небесну блакить — сьогодні, і завтра, й позавтра, і з року в рік, знов і знов, а не лежати, немов у труні, із погаслим поглядом, заплющивши очі, із застигло-землистим обличчям, тоді як надворі так само ясніє вже невидима оку небесна блакить, і повнить її вже нечутне для слуху голубів воркування. Такий самий був і той день, ясний і блакитний, — такий самий був день, коли батько лежав на марах. О, як же хочеться жити!

Цирульник став перед ним, тримаючи дзеркало, щоб дати йому помилуватися вдалим наслідком своїх старань.

— Чи ти задоволений, пане, своєю зачіскою?

— Гаразд, добре… Я тобі вірю, можна не перевіряти.

— Вигляд у тебе тепер чудовий! — у захваті вигукнув лікар Харонд, легенько поплескавши на знак похвали трьома пальцями правої руки по пухкенькій долоні лівої. — Просто-таки пречудовий. Сподіваюсь, і почуваєшся ти тепер краще. Адже для того, щоб у тілі запульсували всі соки і живчик, немає нічого ліпшого, ніж отакий масаж, якщо робити його спокійно, ґрунтовно, зі знанням справи. Як по правді, то ти й сам уже мав би відчути цілющу цю дію, а втім, я бачу її з твого вигляду!

За вікном усе ширше і ширше розкривалась ясна і беззоряна небесна блакить; о, як хочеться, як добре було б її бачити завжди! Навіть якби довелося за це повічно платити недугою й стомою! О, як же хочеться бачити! І як може цей лікар, оцей балакун, у нього про щось ще й питати! А втім, Харонд має рацію: адже він і направду почувається так, далебі, ніби трохи ожив, хоч у ньому, по суті, ожила тільки втома. І все ж це було своєрідне оживлення. І звільнення від гнітючого страху. Ожили, позбулися страху натомлені руки і ноги, і хоч вони, поки їх розминали, можливо, ще глибше відчули свою незалежність і власну значущість, та колишнього страху таки позбулися, немовби уже й не існували, а лише знали про своє існування, немовби уже існували не в його власному тілі, а лиш як відображення в дзеркалі. Але це віддзеркалення, знов-таки, було нічим іншим, як самим тілом, авжеж, тіло було і віддзеркаленням, і воднораз самим дзеркалом; воно, наче дзеркало, сприймало не лише існування, а й знання, тож про знання це, позбавлене страху, можна було й забути, хоч воно й стосувалося безпосередньо тіла, несхитне, тверде, як нове усвідомлення власного тіла, тверде, хоч би як невимовно далеко, хоч би як невимовно близько він, хто вже нічого не усвідомлював, хотів загубитися і загубився; тихо-тихо стало довкола; стиха світ пульсував, пульсувало усе всередині і зовні, пульсували припливи й відпливи днів і ночей, пульсував і величний, неквапно-нестримний порядок буття, на основі якого зливались водно і вгавали навіть припливи й відпливи, сплавлялись водно дзвони ночі і сонячні бурі дня; тихо-потиху пульсувало усе, що могло дихати, і дихали спокоєм тихим, здіймаючись і опускаючись, груди, що їх заспокійливо, тихо й цілюще розминала й погладжувала незрима чиясь рука. Це відродження плоті, це нове життя без страждань і стражданнями сповнене, без знань і знаннями наповнене, вплетене в це безгоміння, що, власне, й було безгомінням дзеркального відображення, німим і гладеньким, і, наче у дзеркалі, вершилась оця ділова метушня в покої, керована голосом лікаря, уже ледве чутним; до покою нечутно заходили й за поріг вислизали нечутно раби, на диво легко, неначе пушинку, внесли вони повного кошика з білизною свіжою на його ложе, на диво легко підняли його невагоме тіло, й раптово під ним опинилося свіже простирадло, свіжа туніка облягла його груди, свіжі квіти оздобили канделябр, і їхні вологі пахощі, жваво спурхнувши в повітря, змішались із запахом оцту, — дзюркотливі духмянощі, що зливалися з незмовкним вологим дзюрчанням водограю в стіні, журкітливий капіж душі. У ній розливалось незнайоме якесь відчуття супокою і затишку. Так, тіло його, хоч і оточене такою турботою, вже, певна річ, розкладалося — вочевидь і безповоротно, але усвідомлення його віддзеркалення допомагало зберегти власний образ, від плоті звільнений, образ, що незримо витав поміж минулим і майбутнім, мирно зливаючись із тим і з тим, уже й сам ставши дзеркалом, ставши миром і злагодою, неземною реальністю, що живе лише в подиху, вдивляючись у розкриту небесну блакить. І хоч усе це, все, що тут діялось, уся метушливо-безгучна опіка стосувалася тільки якоїсь прозорости, що позбулася плоті, хоч тут мовби зводилась безплотна споруда з підпор, які вигравали повітрям і світлом — каркас, що нічим, навіть геть невагомим, не обростав уже, атож, і хоч метою усіх цих надмірних і ледь не примарних зусиль було, як здавалося, приховати таке щось, чого, власне, вже й не було, бо лишилося тільки щось вельми розпливчасте і невиразне, немов віддзеркалення якоїсь ніщоти, — попри все те складалося враження, ніби вся ця дзеркальна розпливчастість і невиразність, ніби цю ледь уловиму приреченість, попри її самозречення, останньої миті, попри її ж таки прагнення остаточно розпастися, щось якимсь дивом усе ж рятувало й тримало в собі, так ніби форми і образу їй надавало певне знання, що, хоч і саме було тільки дзеркальним, мало ще досить земної сили, щоб узяти під свій надійний захисток щонайпрозорішу невловимість і, сховавши її, ще раз надати їй вигляду колишньої реальности. Бо чин, який із любов’ю вершать, ще й у своєму останньому відблиску спроможний творити реальність, і навіть коли він, як оце тут, виявляється лише грайливо-оманним віддзеркаленням самого себе, грою у зцілення, яке вже нікого не зцілює, яке грайливо-оманно розігрують ще й перед брамою смерти, — чин цей навіть тоді ще лишається незримою суттю світів, яка винахідливо обертає знання на усвідомлення, а те, що саме захищає й ховає, — в те, що захищене й сховане; і, силою творення творячи зміст, чин повертає його до земного буття таким здатним до перетворень, що це світотворення — навдивовижу і вочевидь таке багате як винятковими, так і буденними рисами — стає віддзеркаленням самого себе і воднораз людини, віддзеркаленням одночасно душі і світу. Що він оце відчуває — ще його власне тіло? Чи це — радше лише віддзеркалення тіла чи взагалі віддзеркалення тільки його відчуттів? Де реальність оцього сущого, що тут мирно його оточує і воднораз є ним самим? Дати відповідь він не міг, і її не давав ніхто, але й ця німа відповідь була мирно суща, як і все навкруги, тілесна і безтілесна в одному-єдиному подиху, в одному-єдиному серця ударі, що витав поміж первісним образом і його віддзеркаленням, не доторкаючись ні до одного, ані до другого, радше символ обох, — витав поміж тим, що бачила пам’ять і що бачили очі, витав дзеркалом тому і тому, з тим і з тим мирно злившись, етеру подібна реальність, на дні цього дзеркала, на дні миру і спокою, на дні денного світла, далекому й темному, мерехтіла, поринувши аж у глибінь сьогодення й реальности, зірка.

Чому так не може й лишатись, лишатись назавжди? Навіщо такому погідно-щасливому стану мінятися? І він не мінявся. Ба більше, здавалося навіть, що й ця метушня у покої, яка все тривала й тривала, не принесе жодних змін. Та довкола ставалися нові і нові події, і їм не було кінця-краю. Мирний подих буття і далі насичувавсь запахом квітів і міцним оцтовим духом, але водночас він і дужчав, і все, чим жив світ, оберталось на шепіт, сповнений теплої свіжости; тривало саме вдосконалення, й дивувало лиш те, що досі було все інакше, що досі усе могло бути інакше. І тепер ось ставало усе на своє місце — ставало, мабуть, назавжди. Бурхливо, а проте й м’яко зливались покій і краєвид за вікном, на лугах розпускалися квіти бурхливо, виганялися вище дахів, протинаючи крони дерев, потопали в обіймах віття; ніби мурахи, копошилися люди поміж рослин, спочивали під ними у затінку, прихилялись до стебел і були, як вони, невимовно прозорі, аж світились на радощах. І навіть довкола Харонда, що й досі стояв край вікна, пішли в хороводі німфи, а він заклопотано й чемно усе ще розчісував свою світло-русу бороду на гладкому обличчі, тримаючи дзеркало, в якому тепер відбивалося все: мохом порослі джерельця, що прокидалися з ніжного сну, зелені листочки суничного дерева, що скупою тремтливою тінню торкалось вологого моху, знемагаючи й в’янучи на полудневому сонці; все відбивалося в тамтому дзеркалі — відбивавсь ялівець, і каштан, кетягами колючими всипаний, і виноградна лоза відбивалася, з якої звисали дзеркально-лиснючі достиглі грона… О близькість дзеркальна, о легкість дзеркальна, о, як вони близько тепер, як легко стати, як легко бути й самому одним із тих, що вже там, і пасти із ними худобу, й чавити важкі виноградні грона під альтан кам’яними склепіннями. О, яке все прозоре і як переходить усе одне в одне, хоч буття свого власного і не втрачає; до невпізнання злилися одяг на людях і шкіра, й душа людська жила водночас і на крайній поверхні, й у зовсім невидимій і все ж таки видимій рідній глибіні-домівці сердець, де нескінченність пульсує, з якої душа прозирає. Це була нескінченна зустріч, що ніколи й не мала скінчитись, зустріч жаска і зваблива. Духмянощі лавра, духмянощі квітів пливли понад ріками, стелились від гаю до гаю, несли із собою веселі перегуки й стишений гомін, а міста, що замріяно танули в ясній далині, власні назви стирали й оберталися на ніжнотрепетне марево. Чи мав іще раб молоко напохваті, щоб наповнити чашу і, як належить, офірувати його золотій статуетці Пріапа? Червоногаряче золото, у молоко занурене, — ось що відбилось у дзеркалі, а довкола — лямівка тополь понад річкою, Гераклу присвячених, — відбилось, повите лозою вакхічною, Аполлоновим лавром уквітчане і любим Венері миртом; та ось посхилялись над водами в’язи, листочки свої оросивши, і з одного з дерев тих з’явилася Плотія; місточками, легко ступаючи, вона поспішила до нього, підходячи ближче і ближче; над нею метелики пурхали й нечутно співали пташки; вона перетнула поверхню ручного люстерка, перетнула гладінь цю, що розімкнулась попереду й зімкнулась позаду, перетнула молочно-білою стежкою слонової кости золотистогарячі аркади веселок і спинилась поодаль — перед ним, хто сидів під канделябром, ніби під кроною в’яза.

— Плотія Гієрія! — мовив він чемно, як і належиться, адже доти ніколи її ще не бачив.

Вона похилила чоло, ніби вітаючись, і коси її заіскрилися, наче всіяне зорями небо, а тоді, хоч обох відділяла чимала відстань, вони подали одне одному руки і стисли їх гаряче й щиро — так, що від нього до неї й від неї до нього заструменіли потоки його і її життів. Але це могла бути й мана, і він запитав, щоб упевнитись:

— Що тебе привело сюди — просто випадок?

— Ні, — відповіла вона, — нас доля з’єднала водно ще на самім початку.

Водно поєдналися руки, долоні його вже завмерли в її, долоні її — у його, й уже важко було розрізнити, де з них чиї, але відповідь ця — адже він, ніби й сам розгалузившись кроною в’яза, ще й обхопити спромігся грайливими пальцями квіти й плоди, що всипали все дерево, — відповідь ця його не вдовольнила, і довелося провадити далі:

— Але ж родом ти з іншого дерева і, щоб дістатись до цього, шлях подолала ти довгий.

— Пройшла я крізь дзеркало, — була йому відповідь, і нею він мусив-таки вдовольнитися.

Так, пройшла вона дзеркало, вона вийшла із дзеркала, що подвоює світло, і корені променів з подвійною силою проникали у глиб, аж до джерел неподільної долі, щоб із них знову пробитися вгору, до нового єдинобагатства, до нової багатоєдности, до нового творення. О диво чудовне земної твердіні! Водночас панував там і полуденок, і вечір, перевальцем, неквапно блукали там череди, над дзюркотливим струмком там стояли воли, понахилявши голови, і стікала вода їм із морд і язиків; о, вдвох вони, взявшись за руки, мандруватимуть там, де густі верболози, де луги соковиті, де прохолодні джерела…

— Ти повернулася, Плотіє, щоб іще раз поему послухати?

Нарешті всміхнулася Плотія — всміхнулась повільно-повільно: спершу щось промайнуло в очах, ковзнуло до трепетно-ніжних скронь — ніби щоб не забути й про ніжні прожилки, які там проступали під шкірою, — й так само повільно-повільно, сливе непомітно передалося вустам, що затремтіли, немов від цілунку, а вже потім розкрилося в усмішці, оголивши окрайок зубів, кістяка цей окрайок кольору слонової кости, цей окрайок земного кряжу в людині. Й усмішка так і зосталася, так і завмерла на лику, ніби прибившись до наземного берега, до берега вічности, і була вона мов мерехтіння сріблясто-безкрайого моря під сонцем, а тоді мерехтіння обернулось на слово:

— Я хочу з тобою лишитись — назавжди, навіки.

— Лишайся зі мною, о Плотіє, я ніколи тебе не покину, я завжди берегтиму тебе.

Так він благав її і від щирого серця заприсягався їй, і слова його враз і збувалися, бо наступної миті Плотія, не ступивши і кроку, все ж опинилася ближче до нього, і кінчики віття розлогого в’яза торкнулись її плеча.

— Зостанься й спочинь трохи, Плотіє, спочинь у моєму затінку.

Слова ці і склали, й промовили власні вуста його, а здалось, ніби їх проказав цей розгілчастий в’яз, що, жінки торкнувшись, набув дивовижного дару мови. Тож Плотія, цілком природно, припала обличчям до крони й у відповідь прошепотіла:

— Ти — рідний край мій, домівка моя — твій затінок, що мене сповиває спокоєм.

— Плотіє, ти — рідний край мій, домівка моя, і я, спокій твій у собі відчуваючи, навіки в тобі спочиваю.

Вона сіла на скриньку, і, попри трепетну легкість її, під якою ані на йоту не прогнулася шкіряна накривка, руки її так міцно, так нерозривно сплелися з руками його, що він, ощасливлений, відчув під своїми пучками м’які її риси, коли вона, як доти хлопчик, сховала обличчя в його і своїх долонях. Вона так і сиділа — сиділа під склепінням тінистої крони, і обоє проймалися єдністю цього буття, що виростала із сплетених рук і повнилась чимось глибоким, незмінним, хоч поки що був це лиш подих передчуття й відчуття чогось багатого й вічного. Та хоч яке нерозривне було це сплетіння, в якому зливалися подих і кров, зливалися їхні буття, раб безперешкодно ступив поміж них, перетнув їхню єдність, так ніби й сам він, і їхні руки були просто безплотним етером. Чи не надумав він їх розлучити? Марна праця! Їхні руки і далі були одна в одній, вони вже злилися, зрослися, вони злютувались водно, злютувались навіки, і навіть той перстень на пальці у Плотії став уже спільним пожитком їхніх поєднаних рук, що втратили власні обриси. Отже, раба пора вже приструнчити, він і Плотію он заслонив уже вкотре, і вона йому так і сказала:

— Іди собі, йди і залиш нас самих; нас уже й смерть не розлучить.

Але раб не послухався й так і стояв поміж ними; ба більше, він нахилився до нього й сказав у його нашорошене вухо:

— Немає тобі вороття; й остерігайся тварин!

Яких тварин? Чи не худоби на водопої? А може, отого бика білосніжного нещасної Пасіфаї, що блукав серед корів? Чи пустотливих цапів, які своїх кіз покривали? Полудній спокій, час Пана, опустився нечутно на розквітлі гаї, але був то і вечір, бо сатири водили уже хоровод і копитами тупали, повиставлявши важкі і цупкі свої здиблені фалоси. Над усім цим гармидером по-вечірньому лунко співала небесна далекість, по-вечірньому лунко вітрець повівав, у ґротах по моховитім камінню дзюрчала прохолодна волога, у темних кущах там при входах по-вечірньому самозабутньо голуби туркотіли, і нависали над ними тіні від бескидів, ще темніші й ще важчі; вечір, жаданий і болісний, чарівно-п’янкий і безглуздо-п’янкий у своїй простоті. Може, це вже і є поворот? Може, це вже і є повернення?

І знову озвалася Плотія:

— О мій Верґілію, я приходжу до тебе не з пам’яті, і навіть коли ти мене впізнаєш, все’дно щораз бачиш уперше.

— О, ти — мій дім і моє вороття, дім, до якого нема вороття…

— Дім свій, своє вороття ти знайдеш тоді, о Верґілію, як досягнеш мети, а до неї тобі ще потрібно дійти, — урвав його раб і подав кострубатого, окутого міддю ціпка. — Не гоже тобі тут сидіти на місці і впадати у спогади — теж уже зась. Бери ось ціпка, та міцніше тримай його, і — в дорогу!

Це була владна вимога, і якби він її виконав, то з ціпком у руках дійшов би до тієї долини похмурої, де в глухих заростях із землі вибиваються золоті парості; то був, далебі, мов суворий наказ, і його б довелося беззастережно послухатись, але той ціпок якимсь дивовижним чином нараз опинився у легких руках Плотії, недоступних для раба, й це було також неначе той перший нестямний захват, коли вперше пізнаєш жінку й коли тебе вперше пізнає жінка.

— О Плотіє, доля твоя — це доля моя, бо в ній ти мене пізнаєш!

— Ілюзія! — кинув стурбовано раб, зробивши непевний порух — так наче із наміром відняти ціпка у Плотії. — Усе це ілюзія. Бо доля цієї жінки — минуле, а твоя доля, Верґілію, — майбутнє, і той, хто минулим обтяжений, долі твоєї аж ніяк не полегшить.

Вагомо лунала така засторога, вона дисонувала з цією світлою, квітково-радісною зустріччю, завдаючи його серцю глибокої рани: дві долі — чоловічу майбутню й жіночу минулу — він, попри всі свої прагнення щастя, поєднати ніколи не вмів, і ось ці дві долі знову постали як перешкода між ним і Плотією. Де істина? У раба, у Плотії?

І промовила Плотія:

— Верґілію, я припоручу свою долю тобі, щоб творив ти минуле; нехай у тобі воно стане нашим майбутнім.

— Ілюзія! — знов кинув раб. — Ти — жінка; не за одним отаким калікою з костуром ти блукала по світу!

— Ох! — зітхнула Плотія, пригнічена таким суворим, таким жорстоким докором.

Раб скористався її короткою, ледве помітною втратою опору, заволодів ціпком і розітнув ним крону над головою навпіл; у прогалину вдарило нестерпно-різке, полуденно-яскраве сонячне світло. Щоправда, цим самим раб і сполохав мавпочок, які у тій кроні похітливо втішалися рукоблудством; з пронизливим криком вони розбігалися врозтіч, і до покою завдяки цьому знов повернувся піднесений настрій цього врочистого дня; уздрівши зненацька заскочених мавпочок, усі розсміялись, а лікар у бік перепуджених світлом тваринок повернув кишенькове люстерко, немовби бажаючи ще раз піймати у нього тих сіромах чи бодай познущатися з них, бо поки вони перелітали із гілки на гілку, він цитував:

Нарешті і Плотія піднеслася духом і ще ревніше притисла долоні свої до його, а погляд звела догори, звідки ринуло світло.

— Це світло… з ним я чую поему твою, Верґілію.

— Мою поему? Вона — теж минуле…

— Я чую те, що не стало ще піснею.

— Ох, Плотіє, невже до снаги тобі розпач почути? Розпач — то все, що так і не стало піснею, так і не стало дією, то — лише пошуки без мети і надії, а пісня — всього-на-всього марність тих пошуків.

— У собі ти шукаєш морок, який творить тебе своїм світлом, і в тобі житимуть вічно надії, й вони завжди збуватимуться, якщо будеш ти поруч зі мною.

Зненацька і швидкоплинно явилось непроминуще майбутнє, зненацька занурилось віддзеркалене світло у віддзеркалене світло. Поклались долоні його на її перса, і від доторку цього пипки в неї напружились (чи не сама вона ті долоні на себе й поклала?), і він, полонений ніжним теплом її тіла, наслухав її слів:

— Що не співає в тобі, те недоступне поемі; від того, що створено, величніше те, що творить, зокрема і самого тебе; недоступно далеке воно від тебе, бо воно — це ти сам; та як зі мною ти поруч, то поруч ти і з собою, і так ти всього доступиш.

О ні, творила рука його не лише її образ, не лише її перса, а й невидиме серце її, у пестощах ніжних зігріте. І він поспитав:

— То ти — це та форма, якою я став? Ти — форма мого становлення?

— Я — в тобі, але ти все одно проникаєш у мене; у мені твоя доля зростає, і тому я тебе впізнаю у майбутньому, що не стало ще піснею.

— О Плотіє, ти — мета моя, недосяжна мета!

— Я — пітьма, я — порожнина, що приймає тебе й підносить до світла.

— Ти — вітчизна моя, вітчизна, навіки втрачена.

— Я знаю усе про твоє буття; я чекаю на тебе, прийди — і ти знайдеш мене.

— У твоєму знанні затаїлося те, що навіки утрачено, — зачаїлось майбутнє.

— Я несу твою долю зачаєно; і мета твоя — у моєму знанні.

— То дай же й мені свою долю майбутню, щоб я ніс її разом з тобою.

— Не маю я долі…

— І мету свою дай мені, щоб разом з тобою шукав її й я.

— Не маю мети я.

— Ох, Плотіє, Плотіє, як же знайти тебе?! Де шукати тебе у тому, що навіки утрачено?!

— Майбутнє моє не шукай, пізнай мій початок і ніколи про нього не забувай; він стане тобі непроминущим майбутнім у реальності нашого дня.

О голос, о мова! Чи тривала ще їхня бесіда? Чи тривав іще їхній перешепт? Чи вже змовкли слова, зрозумілі їм радше в прозорості їхніх навзаєм зачарованих тіл, навзаєм зачарованих душ? О душа, що живе лише заради того, що не стало ще піснею і що не сподіялось, заради майбутньої форми, в якій має втілитись доля! О душа, що формує себе для безсмертя і прагне супутника, щоб розпізнати мету у самій собі! О повернення, о рідний краю, о вічне безчасся у спільнім бутті, безчасся, що ховають його у собі їхні сплетені руки! Все тихіше й тихіше водограї дзюрчали і води, і тихо-тихесенько прошепотіло в душі його, в серці, у подиху, тихеньким зітханням відгукнулося в ньому і з нього:

— Я кохаю тебе.

«Я кохаю тебе», — нечутно відлунило, наче був то лиш потиск німий їхніх рук.

Вони так і сиділи, поєднавшись руками, поєднавшись серцями, він — прихилившись плечем до гіллястого в’яза, вона — поруч на скриньці, й не ворушились обоє, жодне ані на йоту не зрушило з місця, та хоч як там, а вони наближались одне до одного, бо відстань між ними якась невідчутна сила щомиті скорочувала, сплітаючи віття з утятими лозами в кроні, і над ними двома виростало густе листяне склепіння, виростав цілий ґрот, пронизаний золотисто-зеленим світінням, і в ньому невдовзі вже тільки для них і лишилося місце; зелений цей ґрот був немов віддзеркалення тієї печери скелястої, що колись прихистила для короткого — ох, такого короткого! — щастя Дідону з Енеєм. Виходить, ця листяна золотисто-зелена прозорість — омана? Ілюзія? Довкола усе грало золотом, та не видно було ні одної золотої галузки, у кроні не чути було золотих передзвонів; ох, адже й на долю пари отої, отих двох героїв випала одна лише мить справжнього щастя, одна лише мить, коли долям Дідони й Енея дано було поєднатися — її долі в минулому і його долі в майбутньому; померкли тоді в її серці картина минулого, образ кохання дівочого — Сіхея, що так рано загинув, померкла тоді в його серці картина майбутнього з доленосним велінням богів панувати в Італії; все в тих картинах змінилося, з одної в одну перейшло, набуло обрисів навіки застиглої миті цього поєднання, коли їхній союз став реальністю, хоч і тільки на цю одну мить, яку вже відразу й потьмарила ота стоязика, стоока, стоуста, стокрила, стосила летюча нічна поголоска, що огидно наводить ганьбу на закоханих і намагається їх розлучити. О, невже таке станеться й тут? Невже така доля спостигне і їх? Хіба це можливо? Невже недостатньо вони ще поєднані, недостатньо готові прийняти цю остаточну реальність, щоб з ними могло таке статися? Велично і широко над краєвидом довкола простиралась усмішка Плотії, майже сумна у своїй осіянній застиглості, і краєвид, осіянно-прозорий від усмішки, скинув запону над їхнім становленням, у минуле зануреним, ладним зачати й плекати майбутнє, запону над їхнім народженням і пологами їхніми. Його пальці торкалися листя, плодів і квітів, торкались кори і землі, й щораз виявлялося, що це він торкається Плотії, що крізь незліченні появи природи до нього щораз усміхалась душа її. Та з крони над ним долинув Лісаніїв голос:

— Повернись до початку, до його усмішки, повернись до обіймів усміхнених, де ти колись мав схованку!

— Не озирайся! — знов застеріг його рабів голос, і йому відповів притлумлений, заспокійливий голос лікаря:

— Помовч. Озиратись йому вже не сила.

Немовби у відповідь, краєвид спохмурнів, хоч і не дуже, своєї прозорої ясности він майже не втратив, і це ледь помітне потьмарення не пригасило і усмішки в Плотії; пророчо-усміхнено лунав її голос, коли вона, ніби вустами природи, сама вже природа, звернулась до нього:

— Не вороттям, а метою була я тобі від самого початку, і для мене лишаєшся ти безіменним, бо тебе я кохаю. Ти безіменний для мене, мов те дитя, мов душа, іще не сформована…

— О Плотіє, ти явилась мені в своїм імені, я кохаю тебе й тому хочу стати тобою.

— Утікай! — настійно, майже тривожно, немовби востаннє застерігаючи, пролунав голос раба.

Тим часом виноградна лоза вже так густо обвила крону, обернувши її на затінений, темний ґрот, що про втечу, здавалося, вже шкода було і гадки; та втікати йому й не хотілось, аж ніяк не хотілось, і навіть якби оце зараз раб показав золоту йому віть, він уже не зірвав би її все одно. У мирі і спокої хотілось кохати Плотію, миром і спокоєм дихала близькість її наготи жіночної, миром і спокоєм повнився погляд крізь гілля на ниви, лісами обрамлені, на квітучі гаї, де на стада не чигають вовки, де на оленів не розставлено пастки, де веселяться, окрилені радістю, Пан і пастух, дріада і німфа, де над струмком дзюркотливим у траві спочиває теличка, в знемозі за биком умліваючи. Ніщо там не знало страху, ніщо там страху не навіювало; навіть голівка змії, що мерехтливими зеленуватими кільцями звивалася навколо дерева, справляла привабливе враження, а її очі із золотистим полиском і язичок звабливо-тріпотливий благали довіри… Усе тут пливло у солодкій дрімоті… Чи спаде кому-небудь на думку втікати?! Ні, він не хоче втікати, це — його рішенець, він зветься коханням, і він ще важливіший, аніж кохана істота, бо кохання вкладає у неї і вбачає у ній не тільки щось видиме, але й щось невидиме.

— Ні, я не втікатиму, Плотіє, я ніколи від тебе уже не втікатиму, о, я повік не покину тебе!

Тоді ближче присунулась Плотія, і прохолода була в її подиху:

— Ти вже близько від мене, рішенець за тобою — так було й так лишається; я чекаю на тебе.

Так, це був рішенець, і зненацька на пальці своєму він непомильно, виразно відчув перстень Плотії — чи то він перейшов туди сам, чи то його тайкома нанизала вона, щоб поєднати їх, щоб скріпити союз, щоб повік не кінчалася їхня солодка втіха. Бо в персні минуле й майбутнє злилися у нескінченну теперішність, у все нове і нове осягнення долі, у все нове і нове відродження.

— З тобою, о Плотіє, мій рішенець — це рідний край; ти прийшла, і для нас тепер у ріднім краю настав вічний день.

— Ти повернувся до мене, коханий?

— Ти — рідний край мій, домівка моя, я повернувся і хочу до неї ввійти.

— Так… — пролунало, немовби зітхання. — Так, лише зажадай мене.

І хоч спершу його здивувала така гола відвертість, та вона була слушна, не могла бути іншою, бо у хвилину жадання минуле й майбутнє одне одного урівноважують, бо на цій рівновазі, майже завмерлій (безвиразно й велично кохання всміхається), ґрунтувалась прозориста ясність незмінного плину речей, бо з неї, із рівноваги, випливав цей обов’язок — просто солодкий обов’язок: називати всі речі їхніми власними іменами; те, що тут діялось, було продиктоване чимось і вкрай надзвичайним, і зовсім буденним, і покривало належало скинути з того і з того й сказати про все неприкрито. Він так і зробив:

— Буття твоє, Плотіє, поза часом і вічно неспинним потоком струмує до мене, і я спрагло тебе жадаю.

Та вона, мов легенький серпанок, відвинулась від нього, чи, правильніше сказати, її щось відвинуло від нього.

— Тоді відішли Алексіса.

Алексіса? А й справді: біля вікна, на тлі краєвиду далекого, стояв Алексіс, золотокудрий і білошкірий, стояв майже голий, у самій коротенькій туніці, спрямувавши замріяний погляд кудись у далечінь невиразну, ген аж на гори, вершини яких пропливали, неначе вітрила, у сонячній млі понад овидом; довкола Алексіса вели свій танок сатири, кожен зі здибленим фалосом, а над головою у хлопця звисала галузка, усипана білими квітами й повита рожевим серпанком.

— Відішли його, — знов попросила Плотія, — прожени його геть, не дивися на нього, ти тримаєш його своїм поглядом.

Прогнати Алексіса? Хіба можна прогнати того, відповідальність за чию долю — о, відповідальність за чию долю в майбутньому! — він перейняв на себе, й кого він, окрім того, ще й любить? Тоді треба прогнати й тендітного Цебеса, що мріє стати поетом. Хіба можна таке допустити? Чи це — не те саме, що принизити долю людську до випадковости? Чи це — не те саме, що взяти й майбутнє в минуле відкинути? Проте в безпосередній, у голій реальності того, що діялось, довго гадати й вагатися не випадало, а Плотія у своїй голій відвертості знов недвозначно наполягала:

— Невже мої перса тобі не жаданіші, аніж сідниці отого хлопчиська?

Алексіс, почувши цей присуд, не ворухнувся — навіть тоді, коли стишеним голосом лікар глузливо звернувся до нього:

— Хлопчику любий, ти на щічки рожеві свої покладайся не дуже.

Алексіс не дав і взнаки, що почув усе і зрозумів; він так само замріяно й мовчки споглядав краєвид, блукаючи подумки у квітучих гаях та дібровах, що мліли в обідній спекоті, споглядав краєвид, у тінистій долині блукаючи, де під кронами скельних дубів прохолода священна гаряче повітря остуджує, немов вечорові присмерки; підліток плив на мріях у застиглій ясній прозорості. Та коли Плотія, неначе з якогось глибокого, принишклого остраху, звернулася знов до коханого, до того, кого так жадали душа її й тіло, коли жінка гукнула: «Верґілію!» — і цей поклик, хоч і зовсім тихенький, пролунав переляканим і водночас переможним криком, тоді постать Алексіса зникла, немовби розтанула, розчинилась у сонячній млі, на етер обернувшись, і зітхнула з полегкістю всміхнена Плотія й, усміхаючись, мовила:

— Не гай часу, коханий!

— О Плотіє, моя кохана!

І віття, немовби з наказу її, зімкнулося у непроникну, непроглядну гущаву, і він, послухавшись рук її, опустився, упав на коліна. Так він стояв навколішках, і вона тримала долоні його у своїх, і він цілував її пипки. Й, одне в одне полинувши, знявшись на крилах невідчутної сили, злившись палкими промінними поглядами, вони линули у високості, безвольні і легкі, й нечутно опустились на ложе, й, хоч не звільнялись від одягу, лежали там голі тіло до тіла, лежали там голі душа до душі, лежали, немовби струмуючи одне уздовж одного, але від жадання й завмерши, а довкола під зоряним гнітом нечутно, але все могутніше, усе виразніше наростали перекоти світла і повнився сонячним гуркотом світ; пам’ять минулого й пам’ять майбутнього стерлися, лишилась безпам’ятна цнота. Так лежали вони нерухомо, припавши вустами до вуст, і язик трепетав її пружно, як верховіття на вітрі; так лежали вони, поки вуста її трепетно прошепотіли йому у вуста:

— Ні, нам не можна; лікар он дивиться.

Отже, ця густа крона усе ж таки їх не сховала! Як же це сталося? Невже чужі очі могли проникнути крізь таке густе листя?! Одначе проникли, проникли ж! Хоч темно-зелене шатро анітрохи не стало рідшим, їхнє ложе тепер опинилося мов на долоні, в усіх на очах; не було куди дітись від поглядів, не було куди дітись від пальців, що, рясно унизані перснями, глузливо зусібіч на їхнє ложе тицяли; не було куди дітися від розперезаних мавпочок, що, весело шкірячи зуби, жбурляли згори в них горіхами; не було куди дітись від похітливих поглядів усіх тих цапів, які витріщали баньки і захоплено бекали і над якими із реготом чорною тінню шугали цілі рої кажанів; ох, не було куди дітися від поголоски, від чорної тіні цього одоробла гидкого, на яке було сором дивитись і яке, грізно регочучи, зловтішно дзвонило про те, що було і чого не було:

— Їм не можна злягатися! Ні, їм не можна, лише Цезарю можна!

Ох, не було куди дітись від цього гармидеру, від цього іскристого гуркоту, від цієї навали сліпучого світла. І не встиг він знайти цьому всьому хоч якесь пояснення, навіть не встиг іще перехопити Плотіїн погляд, не встиг відірватися від її вуст, як і сама вона вже обернулась на сміх, на скам’яніло-холодний сміх, а тоді, мов гладенька слонова кістка, зісковзнула із нього, відлетіла убік, наче підхоплений повівом світла листок, і всілася знову на скриньку. Може, вона хотіла відвести загрозу, що її провіщав цей гуркіт? Марна праця. Зречення — ще недостатня жертва; світло повстало, і вгамувати його не щастило, о ні; грім не влягавсь, навпаки, його перекоти лунали чимдалі виразніше, чимдалі гучніше й гучніше, все навкруги ними повнилось, повнились гори і води, гаї й цей покій, грім наростав так навально й нестримно, що люди одразу покинули все, що робили, й стояли тепер, мов укопані, ба навіть більше — зімкнувшись плечем до плеча, так ніби кожному треба було стушуватися до невпізнання й нічим уже не відрізнятись від решти перед цією громохкою силою, що підступала все ближче і ближче… О, як гнітило, як жахливо лякало це нестерпне очікування! Та нарешті — о, нарешті! — стулки дверей, за якими ховавсь краєвид, розчахнулися, чатові поставали обабіч, і поміж них стрімкою ходою, викликаючи святобливий захват і воднораз уражаючи своїм людинолюбством, до покою велично і воднораз ґраційно ввійшов сам імператор — богорівний Авґуст.

Богорівного тут зустрічала тиша; у природі все змовкло, лиш за вікнами десь щебетали пташки, лиш на підвіконні, розпушивши пір’я й понахилявши голівки, і далі безтурботно турчали собі голуби, а вдалині, там, де ще недавно гарцювали сатири, тепер лиш один із них усе ще дудів у дуду свою, наче йому було байдуже, що побратими його вже розбіглися; щоправда, сопілка його звучала якось надтріснуто. Гроза вже вляглася, але світ так і не набув своїх попередніх барв, бо над ним і його безгомінням у цім супокої, що втрачав свої барви, опустилась двобарвна запона сутінок, немовби навіки застиглі рештки грози. І хоча від прохолодного протягу, що повіяв у рвучко розчахнуті двері з кам’янисто-похмурого коридору, на хвилю знову гойднувся і затремтів пломінець у лампаді під стелею, невдовзі завмер і він, і тепер все застигло в чеканні: що скаже Авґуст.

— Лишіть нас самих.

Задкуючи, як і належиться перед величчю владаря, але воднораз і смерти, всі, хто був у покої, один за одним, поштиво вклоняючись, повиходили, і краєвид за вікном, немовби й собі прилучаючись до цієї поштивости, відпустив зі своїх володінь усе живе й сам одразу так збляк, що, навіть зберігши колишні свої головні обриси, дедалі більшою мірою втрачав свою сталість, і врешті від нього зостався лиш натяк, невиразний малюнок пером у просторі; дерева були і гаї, квіти і ґроти, але все обернулось на звичайні, простенькі штрихи, поміж ледве помітними вже берегами тоненькими лініями перебігли мости, розтанули барви, розтанули тіні, розтануло світло, бо навіть захмарена мла обернулась на ледве виразну, паперово-зотлілу білясту кулісу, а розплющене навшир безбарвне око небесне порожнечею зяяло, і в ньому не було геть нічого, крім порожньої мрії-журби. А ось у покої тепер, навпаки, усе проступало виразніше, бо стіни й начиння довкола, підлога, канделябр, сволоки і лампада під стелею знов набули густих барв, округлої твердости, і в цій вагомій виразності Плотія зникла; під вагою цієї реальности, розчавлена нею, вона, невагома, розтанула, щезла і, хоч прийшла сюди на віки вічні, сама, не з усіма і, отже, не могла, певна річ, з усіма і піти, а мала зостатися тут, у покої, йому вона стала невидима.

Зате було видно Авґуста, поза будь-яким сумнівом; той виразно стояв перед ним у своїй добре відомій подобі: не дуже висока, досить тендітна, а проте вельми велична постать, обличчя усе ще майже юначе, а вгорі — коротко стрижений чуб, у який уже вкралася сивина. Авґуст стояв перед ним і казав:

— Ти не завдав собі клопоту завітати до мене, тож мені довелося самому прийти сюди, щоб привітати тебе на італійській землі.

Схоже, починалася довга балачка — запитання, відповіді, але в цій виразній тепер обстановці, хоч знову й гостріше нагадала про себе недуга, розмовляти йому стало легше:

— Це ти, Октавіане Авґусте, через своїх лікарів змусив мене так негоже повестися, але ти ж таки своїм візитом за це мене й винагородив.

— Відколи зійшов я на берег, це мені вперше трапилась вільна хвилинка, і я радий, що можу присвятити її тобі. У Брундизію завше таланило й самому мені, і близьким моїм.

— У Брундизію ти, дев’ятнадцятирічний юнак, як прибув з Аполлонії, став спадкоємцем свого богорівного батька; у Брундизію ти склав угоду із супротивниками, яка і відкрила дорогу тобі до твого благословенного владарювання. Ті події відділяли якихось п’ять років, я пам’ятаю.

— Це ті самі п’ять років, що відділяли твого «Комара» від твоїх «Буколік». «Комара» ти присвятив мені, «Буколіки» — Азінію Полліону. Виходить, йому поталанило більше, щоправда, він цього і заслужив, так само, як і Меценат заслужив, щоб «Георгіки» ти присвятив йому, адже без обох них Брундизійську угоду навряд чи пощастило б укласти так вигідно.

Що означала ота ледь помітна усмішка, з якою до нього звертався Цезар? Чому він згадав про посвяти? Цезар ніколи не кидав слова просто так, без наміру й значення; тож краще увагу його відвернути од віршів.

— Із Брундизія вирушив ти до Греції, у похід на Антонія; якби ми повернулись були всього-на-всього тижнів на два раніше, то річницю своєї звитяги при Актії ти святкував би вже тут, де вона починалася.

— «На узбережжі актійськім влаштовуєм ігри ілійські…» Адже десь так ти написав про це у своїй «Енеїді»? Я правильно процитував?

— Цілком. Пам’ять твоя гідна подиву.

Ні, не щастило відвернути увагу Цезаря від «Енеїди».

— Не багато на світі речей, таких дорогих моїй пам’яті. До речі, коли ж це ти дав прочитати мені перший начерк свого знаменитого епосу — чи не відразу по тому, як я повернувся з Єгипту?

— Так, саме тоді.

— І в центрі поеми, далебі у її серцевині, на вершині її — в центрі щита, цього творіння богів, яке ти подарував Енеєві, ти змалював битву при Актії.

— Авжеж, саме так я й зробив. Бо день тої битви при Актії приніс перемогу римському духу й моралі його над темними силами Сходу, перемогу над темною відхланню, в полоні якої ледь не опинився був Рим. То була твоя перемога, Авґусте.

— Ти пам’ятаєш те місце дослівно?

— Де там! Пам’ять моя — не рівня твоїй.

Ох, шкода було й сумніватися: Авґустів погляд вочевидь був прикутий до скриньки із манускриптом, імператор не зводив із неї очей; ні, сумніватися годі: він прийшов, щоб відібрати у нього поему!

А Цезар усе усміхався і тішивсь його переляком:

— Як, невже так погано ти знаєш своє ж таки, власне творіння?!

— Того місця я не пригадую.

— То мені доведеться іще раз напружити пам’ять; сподіваюсь, мені пощастить пригадати.

— Я цього певний.

— Ану ж бо, погляньмо… «Було Авґуста видно всередині на чолі італійців у морському бою, що…»

— Ти вже даруй, о Цезарю, але там не зовсім так; вірш починається з мідного флоту.

— З мідного флоту Агріппи? — Цезар стояв вочевидь невдоволений. — Що ж, Агріппі прийшла тоді в голову непогана ідея: судна обшити міддю! Певною мірою це навіть було його видатне досягнення, і він завдяки цьому досягненню вирішив долю битви… Отже, підвела мене все ж таки пам’ять, тепер я пригадую…

— Ти — постать центральна і битви самої, й щита, тож і твій образ стоїть, як і годиться, у самому центрі вірша.

— Прочитай його.

Читати? Подіставати всі згортки й порозгортати їх? О, якраз манускрипт і цікавить Цезаря, що завів оце з ним просто безжалісну гру. Як уберегти манускрипт від цього захланного натиску? Може, стане у поміч Плотія? Тільки не відкривати скриньки, у жодному разі!

— Я спробую процитувати те місце напам’ять.

Цезар немовби читав його роздуми, бо на вродливім обличчі у нього грала та сама усмішка, навіть не усмішка, а щось лихе, щось жорстоке. Він не сідав, він і далі стояв перед ложем у звичній своїй ґраційно-природній позі, і важко було здогадатися, чого, власне, чекати від нього наступної миті, тож зненацька майнула підозра: він хоче сполохати Плотію, щоб вона підхопилась зі скриньки із манускриптом. А може, це просто розгулялась уява, та, що її інколи лихоманка породжує? Авжеж, це, безперечно, таки хвороблива уява, адже довкола усе досить певне й реальне, насичене досить виразними барвами, і можна, либонь, узагалі не звертати уваги на краєвид за вікном, що був немов намальований; щоправда, як придивитися трохи пильніше, то виявлялося, що оте паперово-білясте світло, хоч і притінене сірою сутінню, додавало покою виразности й, проникаючи в усі куточки, покладало на речі навдивовижу оманний відбиток чогось нереального; тоненькими, звабливо-чарівними рисами зла було позначене все навкруги, вони проступали й у барвах квіток на вінках і полишали тонесенький слід навіть у складці поміж бровами у Цезаря. І цей знову промовив:

— Починай, я тебе слухаю, любий Верґілію.

— Чи не зволиш ти сісти до мене ближче? Бо я мушу читати навлежачки, твої лікарі наказали мені не вставати.

Авґуст, на щастя, зволив пристати на це запрошення; він сів не на скриньку, а на стілець поряд із ложем, і склалося враження, ніби він лиш на це і очікував: розставивши ноги, руками сягнув поміж них геть нецезарським жестом, підсунув стільця під сідницю, задоволено, з полегкістю крекнув і всівся, забувши, що предком його був великий Еней і що сідав той із більшою гідністю. Отак і сидів цей Енеїв онук, і в тому, як він розслаблявся, в його ледь помітній утомі, цій першій ознаці немолодих уже літ, було щось зворушливе і миролюбне; миролюбна була тепер вся його поза; згорнувши на грудях руки, відкинувши назад голову, він наготувався слухати.

— Що ж, починай.

І залунали рядки:

Цезар, ніби все ще чекаючи нових рядків, мовчав. По хвилі промовив:

— Завтра мій день народження.

— День благодатний для світу, день благодатний для Риму; хай боги подарують і збережуть тобі вічну молодість.

— Нехай так воно й буде, мій друже. А позаяк за три тижні в нас ще одне свято — твій день народження, то я зичу й тобі того самого. Хай доля пошле нам обом вічну молодість! До речі, у твій п’ятдесят один рік вигляд у тебе і так молодий, і ніхто й не повірить, що ти на сім років за мене старший. Щоправда, дорога тепер не до снаги тобі, і цим ти сьогодні утнув мені ой яку штуку; вже скоро я маю рушати до Рима, щоб хоч би завтра на вечір, якщо не раніше, на врочистості встигнути. І я так сподівався узяти й тебе з собою.

— Пора нам прощатися, Октавіане, і ти про це знаєш.

Цезар зробив невдоволений жест і промовив:

— Звісно, пора вже прощатись, але не надовго — на якихось три тижні, не довше; до свого дня народження ти будеш давно вже у Римі, та якби ще й на мій день народження ти почитав з «Енеїди», то це було б краще, ніж усі церемонії та офіційні вітання, які там на мене чекають. А на позавтра я знову призначив великі грища.

Цезар прийшов попрощатися, та ще важливіше було йому забрати собі «Енеїду», й обидва ці наміри він намагався сховати за пишномовністю. Невже в такий спосіб реальність прибирає до рук нереальне? Чи це, навпаки, на реальне зазіхає уже нереальність? О, Цезар так само живе в нереальному світі, і світло — невже так низенько схилилося сонце? — потьмяніло ще дужче.

— Життя твоє, Цезарю, — це служіння обов’язку, але жде тебе винагорода — любов цілого Риму.

Обличчя Цезаря, зазвичай досить замкнене, освітилось відвертою щирістю:

— На мене очікує Лівія, я вже тішусь на зустріч із друзями.

— Щасливий! Ти кохаєш дружину! — Це був Плотіїн голос, він долинув, немов подих леготу, звідкись іздалеку, із німоти.

— Нам прикро лишень, що у святкові ці дні з нами не буде тебе, Верґілію.

Хто жінку кохає по-справжньому, той уміє з людьми і дружити, й підставити їм плече; саме такий, мабуть, був і Авґуст.

— Пощастило тому, кому ти свою дружбу даруєш, о Цезарю.

— Дружба людей ощасливлює, любий Верґілію.

І знов ці слова пролунали так щиро, так тепло, зродилася навіть надія, що зазіхання манускриптові вже не загрожує.

— Дякую, Октавіане.

— Це й надто багато, Верґілію, і надто мало, бо дружба не зводиться тільки до вдячности.

— Ти — завжди той, хто дає, тож тому, хто бере, лишається тільки шлях вдячности.

— З ласки богів я маю щастя частенько давати всім друзям користь, та ще більше я вдячний богам за науку знаходити друзів.

— Тим більше ці друзі повинні відчувати обов’язок вдячности.

— У тебе один лиш обов’язок: дарувати у відповідь те, чим багатий, і цей свій обов’язок ти досі виконував більш, ніж сповна, — тим, що ти є, що ти робиш… То що ж у тобі так змінилося? Чому ти торочиш усе про якусь марну вдячність, що відверто не схильна визнати жодних обов’язків?

— Нічого в мені не змінилось, о Цазаре, хоч і не можу я, руку на серце поклавши, сказати, що моя праця — достатній дарунок у відповідь.

— Ти був надто скромний завжди, мій Верґілію, хоч і фальшивою скромністю не відзначався також. Я розумію: ти зумисне применшуєш цінність дарів своїх, щоби зрештою їх у нас нишком забрати.

Ну ось усе й сказано, ах, ось усе й сказано… Твердо й упевнено Цезар ішов до своєї мети, і вкрасти тепер манускрипта йому не завадить ніщо!

— Октавіане, не забирай у мене поему!

— Це правда, Верґілію, йдеться про неї… Луцій Варій і Плотій Тукка сказали мені про твій намір жахливий, і я, як і ті двоє, не можу в таке повірити… Ти й справді намислив понищити власні творіння?

У покої запала мовчанка, сувора мовчанка, і тонкі, невиразно-бліді її обриси збіглись на думнім, суворім обличчі у Цезаря. Звідкись нізвідки почулось тужіння, тихе-тихе, теж тоненьке і рівне, як ота складочка поміж бровами в Авґуста, що не зводив із нього очей.

— Мовчиш, — сказав Цезар, — і це означає, либонь, що ти й справді надумав забрати назад свій дарунок… Подумай, Верґілію, адже це — «Енеїда»! Друзі твої непомалу засмучені, а я, ти ж бо знаєш, теж вважаю себе твоїм другом.

Плотії тихе тужіння зробилось виразнішим; монотонно, немовби нанизані на тонку ниточку, полилися слова:

— Знищ поему, довір свою долю мені; нас чекає кохання.

Знищити згортки, кохати Плотію, бути другові другом… Навдивовижу вимогливо, знов і знов поставали спокуси, але місця для Плотії серед них не було.

— Ох, Авґусте, я роблю це задля нашої дружби; не терзай мого серця.

— Задля дружби?.. Ти кажеш так, ніби ми, твої друзі, не гідні твого дарунку.

Цезар перемовлявся з ним, майже не розмикаючи губ, хоч мав цілковиту владу, та й, безперечно, намір, просто забрати поему, і Плотія стихла, немовби очікуючи, чим завершиться ця бесіда. Кам’яною стіною, несхитною, щільною, грізною, поставало довкола буття, і хоч подіям оцим диктував свою волю Авґуст, від того, як вони тут повернуться, залежала і його власна доля.

— Ох, Авґусте, скоріш це моя «Енеїда», скоріш це я сам негідний дорогих моїх друзів. Та не хотілося б, щоб ти знов попрікав мене фальшивою скромністю; так, я знаю, що «Енеїда» — велика поема, хоч поряд з піснями Гомера вона — просто мізерія.

— Коли вже ти це визнаєш, то, певна річ, не заперечиш, що твій намір поему знищити — просто злочинний.

— Те, що діється з волі богів, — не злочин.

— Не викручуйсь, Верґілію; хто кривить душею, той завжди посилається на волю богів. Та я, я ще ніколи не чув, щоб вони наказали понищити громадське надбання.

— Ох, Цезаре, те, що творіння моє ти підносиш на таку височінь, до надбання громадського, — для мене неабияка честь, та дозволь зауважити, що поему писав я не лише задля публіки, а найперш — задля себе самого, і якраз ця потреба й була потаємним її рушієм; поема — творіння моє, тож моє право і мій обов’язок — розпоряджатися нею відповідно до цієї потреби, бо її мені продиктували боги.

— Тоді я, зі свого боку, — чи маю я право на поталу віддати Єгипет? Чи маю я право виводити військо з Германії? Чи маю я право знову відкрити кордони перед парфянами? Чи маю я право знов поступитися миром і спокоєм Риму? Чи маю я право на все це? Ні, я на це права не маю, і навіть якби я дістав повеління таке від богів, я права не мав би сповняти його, хоч мир це і мій, хоч виборов я його, хоч він — творіння моє…

Таке порівняння кульгало, адже бойові перемоги — то спільні творіння і Цезаря, й усього народу та війська Риму, тоді як поема — це чин одинця. Та незалежно від того, суперечливе це порівняння чи ні, а проте вже самою своєю присутністю Цезар усував усі суперечності.

— Мірило творіння твого — це благо держави, мірило мого — художня довершеність.

Художня довершеність… Милий серцю обов’язок творення, який не лишає вибору й сягає за межі усього людського й земного!

— Не бачу різниці. Мистецьке творіння теж має служити загальному благу, а отже, й державі; а держава — сама витвір мистецтва в руках того одного, хто має її розбудувати.

На обличчі у Цезаря відбилася втома і навіть тривога, його не цікавили роздуми про мистецтво і творчість, тож на своєму стояти було, певна річ, нерозумно.

— Навіть якщо і вважати державу одним із мистецьких витворів, то він — з тих, що незмінно у русі й надається постійному удосконаленню, тоді як творіння поезії, один раз завершене, немов залягає в самому собі на спочинок, тож творець не повинен згортати руки, допоки не досяг досконалости; він має вносити зміни, усувати слабкіші місця, бо в нього таке призначення, і він мусить йому слугувати, ризикуючи навіть занапастити усе творіння. Мірило тут лише одне: мета й замисел цього творіння; лише мета його визначить те, що має право зостатись, а що гідне того, щоб його знищити; воістину, від мети все залежить, а не від того, яку вкладено працю, й поет…

Авґуст нетерпляче урвав його:

— Ніхто ж бо і не заперечує права поета удосконалювати чи навіть викреслювати слабкіші місця, але ніхто тобі і не повірить, що вся твоя творчість недосконала…

— Вона таки недосконала.

— Послухай, Верґілію, виносити присуд такий ти втратив право давно вже, років десять чи й більше тому. Тоді ти поділився зі мною наміром написати свою «Енеїду», і пригадай, як щиро, як радо усі ми, кого ти втаємничив у свої плани, схвалили твій замисел. Згодом, у роки наступні, ти читав нам вірша за віршем зі своєї поеми, й коли тебе навіть охоплював розпач перед величністю власного задуму, перед могуттю майбутнього звершення — а скільки разів це було! — тоді ти підносився духом, бо бачив, як захоплено стежили ми (та хіба тільки ми? Весь римський народ!) за твоїми трудами; не забувай, що велика частина творіння твого вже відома загалу, римський народ уже знає про «Енеїду», про цю поему, що підносить його на щит слави так високо, як ще не підносила жодна інша поема, і римський народ має повне — повне і незаперечне — право дістати в дарунок її вже завершену. Вона — не твоє вже творіння, вона — наше спільне творіння, авжеж, у цьому сенсі ми рук і душі докладали до нього усі, й воно не в останню чергу — творіння римського народу і його величі.

Світло довкола потьмяніло ще дужче; здавалося, наближається сонячне затемнення.

— Я виявляв свою слабкість: я показував ще незавершене; то було марнославне бажання митця сподобатись публіці. Але був то і вияв моєї любови до тебе, Октавіане, це вона спонукала мене до тих кроків.

В очах імператора промайнуло щось фамільярно-довірче, ота його добре знайома, майже хлопчача лукавинка:

— Кажеш, поема твоя недосконала? І незавершена? Отже, ти міг би — чи мав би — її допрацювати?

— Саме так.

— Щойно мені було соромно за свою нікудишню пам’ять, але дозволь тепер стати на захист власної чести… Я хочу тобі нагадати кілька твоїх рядків.

У ньому прокинулось дрібне і підступне, але воднораз і також по-хлопчачому дружнє бажання, щоб Цезар сів у калюжу й на цей раз, та наступної миті — ох, марнославство поета! — в душі ворухнулася і нетерпляча, спрагла хвали цікавість:

— І які ж це рядки, Октавіане?

І владар Риму, цей повелитель світу, підніс пальця і, ним задаючи собі ритм і легенько відбиваючи такт ногою, сам, особисто продекламував:

Піднесений палець, що задавав щойно ритм, застиг, немовби іще раз хотів нагадати про той урок, який належало винести із цього вірша й запам’ятати назавжди.

— То що, попався у власні тенета, Верґілію?

Це був, звісно, натяк на малозначущість суто мистецької штуки, прозорий, далебі, натяк на її просто нікчемну малозначущість супроти високої місії Риму — прозорий, тільки дешевий аж надто, і зважати на нього було тут не варто.

— Так, Авґусте, там так і написано, ти процитував цілком правильно, це — слова Анхіза.

— А хіба вони воднораз і не твої?

— Я не маю чого проти них заперечити.

— Вони бездоганні.

— Навіть коли це і так, то вони — ще не вся поема.

— Це не має ніякого значення. Не знаю, в яких таких недосконалостях ти звинувачуєш решту поеми, але ж сам ти вже визнав, що наш римський дух стоїть вище від несуттєвих недоліків форми, а про інші якісь недоліки тут шкода й мови… Уся штука в тому, що твоя «Енеїда» — це сам римський дух, а не якісь там віршики-забавки… Так, твоя «Енеїда» — це втілення римського духу, вона просто чудова!

Та хіба Цезар що-небудь знав про недосконалість справдешню?! Чи він хоч здогадувався про глибоченні оті суперечності, в полоні яких усе наше життя й тим більше — мистецтво? Що означають для нього оті «віршики-забавки»? Що він узагалі в цьому тямить?! І хоч він і назвав «Енеїду» чудовою, хоч він і потішив цим автора — о, хто ж бо проти почути таку похвалу! — похвала ця нічого не варта, бо хто не свідомий очевидних недоліків, той нічого не знає і про оту заповітну чудовість поезії!

— Ох, Авґусте, недосконалість ховається глибше, ніж хтось собі це уявляє.

Цезар пустив зауваження це повз вуха.

— Творіння твоє — це сам Рим, і тому воно — власність римлян, усього народу, всієї держави, якій ти слугуєш і якій слугувати повинні усі ми… Тільки те, чого ми не звершили, належить лиш нам та ще, може, те, що звершили не так і що не збулося; але те, що таки уже звершено, належить усім, цілому світу належить.

— Цезаре, поема моя, — це якраз те, що не звершено; страшно сказати, але це таки правда, а ніхто мені в цьому вірить!

І знов щось знайоме, фамільярно-довірче промайнуло на непроникнім обличчі, але цього разу ще й з відтінком зверхности.

— Ми всі добре знаємо про твої сумніви й відчай, Верґілію, тож і не дивно, що нині, коли ти занедужав і зліг, вони дошкуляють тобі іще дужче; але ти ще й хитруєш, ти користаєшся з них задля якихось своїх потаємних — принаймні наразі для мене — намірів…

— Це не ті сумніви, про які ти, Октавіане, думаєш і від яких ти справді так часто мене рятував; це не відчай через щось нездоланне й нездолане… Ні, я озираюсь на прожите життя і бачу там те, чого не вдалося звершити.

— З цим доведеться змиритись, Верґілію… У людському житті, у творінні людському завжди полишаються приховані рештки незвершеного. Доля така нам судилась усім, — сумно промовив Цезар.

— Творіння твоє набуватиме удосконалення вічно; справу твою за твоїм замислом продовжать твої спадкоємці. А справу мою не продовжить ніхто.

— Бути моїм спадкоємцем я б довірив Агріппі… Та він уже надто старий; а то б кращого і не знайти.

І Цезар, ніби раптом згадавши про щось невідкладне, підвівся й ступив до вікна, щоб за ним, як здавалося, у краєвиді далекому пошукати очима розради і втіхи.

Люди приходять і йдуть, одні одних міняючи, кануть за ними у безвість їхні тлінні тіла, лиш пізнанню нема кінця-краю, воно плине у даль неозору, назустріч спітканню обітованому.

— Агріппа вже скоро прибуде сюди, — сказав Авґуст і перевів погляд униз, на вулицю, де мав з’явитись Агріппа.

Марк Віпсаній Агріппа… Похмуре і мудре обличчя бувалого воїна, могутня і владна простацька постава — усе це зненацька виразно постало в уяві, і немовби почувся чийсь голос — може, то був голос раба? — який шепотів, що виснажлива пристрасть такого життя, повного прагнення влади, скоро сама себе виснажить, що життя це погасне раніше, ніж життя Авґуста. Щоправда, сам Авґуст про це не хотів, певна річ, навіть слухати, він бажав чути інше.

— Ти молодий іще й сам, Октавіане, і маєш синів — навіть, можливо, іще й ненароджених; рід твій житиме.

Стомлений порух рукою — така була відповідь.

І знову запала мовчанка і тиша. Авґуст стояв край вікна, дуже худий і стрункий, смертний у смертному тілі; руки, ноги — все нарізно, все загорнене в тоґу; таким він стояв у потоці зустрічного світла знадвору: худа людська постать з навкісними складками тоґи на спині, і чи було там що-небудь і спереду, а тим більш осіянне обличчя, тим більш осіянний погляд, — про це тепер важко було вже сказати, та ще важче про те, на що Цезар ото видивлявся. А втім, чи не стояв щойно там, на тому самому місці, біля вікна, Алексіс? Ну звичайно, звичайно ж, то був Алексіс, худенький хлопчина, зворушливо гарний, майже син — син, чию долю, що лишень починалась, лишень розпускалась, він був надумав узяти на себе й хотів опікуватися ним не просто як батько, ні, а і як мати, що опікується рідним дитям; син, що з нього він, як справжній батько, все ж таки виліпив подобу самого себе. Алексіс стояв, відвернувшись, так ніби все ще таїв образу за те, що він непрохано втрутився у його долю і збив із пуття його; та водночас хлопчик, про образу вже ніби й забувши, линув на мріях до краєвиду замріяного, до мрійливого сонця, увитого квітами, до мрійливого спокою, ароматом лавровим напоєного, і це саме для нього, вродливого хлопчика, вели хоровод сатири, сп’янілі від пахощів нив, одурманені співом флояр, це задля нього розкривсь краєвид, ніжно зворушений тим хороводом, і влад хороводові навіть дуби загойдали своїми могутніми кронами; і все це вершилося задля вродливого хлопчика, від краю до краю вершився цей вселенський танок пожадань усього сущого, і відкривалося зорові все, що від нього ховалось, відкривалося зорові все, що його уникало, все спліталось в єдину вселенську видимість завдяки неспинно-взаємному перетіканню жадань, що пізнанням виповнювались і в трепетнім плині своєму поймали усе недоступне й доступне зору, щоб утілити все у знайомому образі; так, жаданням пізнати охоплений, сам жаданням охоплений, стояв там Алексіс, і позаяк він прибрав уже образу, то образом стало й усе доокола, стало знайомою єдністю, і полудень з вечором злились у вселенському світлобутті, тільки все це зненацька пощезло, і навіть далекі-далекі пасма ще сонних від ночі пагорбів розтанули, стали порожнім місцем, поглинуті загальною порожнечею краєвиду, яка німотно-убогим плетивом ліній, затверділих, аж майже різких, вписалась у гнилувато-приблякле світло дедалі повнішого затемнення сонця; дедалі тьмавішими робилися барви квітів, у світлі, сухому, мов папір обгорілий, тоґа на Цезарі з пурпурової стала фіолетово-чорною, ніщо не трималося купи, все втрачало зв’язки і просто-таки розпадалося — розпадалося через сувору свою однозначність, яку навівала ота худа постать побіля вікна, розпадалося через суворість її, черствість і різкість; сливе нереальна ця однозначність була попри свою очевидність і видимість, і все, що є людського, ох, навіть звичайні взаємини ставали, здавалося, жертвою однозначности, цієї поверхні, загадково завислої, що нічого вже не прикривала, бо навдивовижу неплотська, навдивовижу чужа всім жаданням, навдивовижу твереза, міцна, аж туга нитка тримала зв’язок із тією закляклою там, край вікна, крихкотілою постаттю, і був цей зв’язок, коли всі вже зв’язки розпалися, напрочуд нерозривний. У спохмурнілій бляклості все довкола застигло, завмер навіть пташиний щебет; ох, ніколи вже сон не повернеться! Але Плотія, до нього зі сну нахилившись низенько-низенько (він навіть відчув її подих), пролебеділа тихесенько — і було то, немов таїни передвістя: «Не тужи так за ним, я ж бо тебе не покину і в будучині неспіваній; з минулим тебе вже ніщо не пов’язує, йди, йди до мене, коханий». Так шепотіла вона, немовби своїм шепотінням хотіла вдихнути, крім слів, у бляклий, безживний, але ще відчутний світ живу ніжність спокійного сну; так шепотіла вона у вселенську застиглість, щоб відшепотітися й тихо принишкнути, ніби цей клопіт забрав їй усю її кволу снагу. Надовго запала тиша; чоловік край вікна — той, що ім’ям всіх богів владарював над світом, той, крихкотілий намісник богів на землі, — не відводив очей від уже тьмяного й щодалі тьмянішого краєвиду, від того громаддя дахів і ліній; тиша і спокій панували довкола, та це вже не був той сон, це вже не був той спокій і мир, який досі незримо витав тут; це був непохитно-суворий мир Авґуста, і тільки лаврова духмяність, що сонним подихом усе ще стелилася в цьому покої, лишалась нагадуванням про ніжну й немерхлу царину квітів, на окрайку якої, вже майже черствий і суворий, стояв — і стоїть — лавр.

Несподівано різко, дуже різко Авґуст повернув назад голову.

— Вернімось до справи, Верґілію… Чому ти надумав свою «Енеїду» знищити?

Зненацька застало його це запитання, ох, зненацька, і першої миті він навіть не знав, що сказати.

— Ти щось казав про недосконалості; хай і так, хоч сам я у них і не вірю. Одначе в поезії немає такої недосконалости, здолати яку не до снаги Верґілію… Отже, це були просто відмовки.

— Я не досяг своєї мети.

— Мені це пояснення також нічого не каже… То яка ж, яка в тебе мета?

Різке, дуже різке і пряме було це запитання; Авґуст знов підійшов до його ложа, він скидався тепер на суворого, немилосердого батька, і просто дивно, дуже дивно було, що перед ним закрадався у душу ляк — не лише через їхню різницю у віці (адже вона, як-не-як, таки була), а скоріш через те, що кожен, хто знав Авґуста, вже давно мав би звикнути до цієї його різкої манери допитувати, — звикнути так, щоб її не боятися. Ляк викликала, мабуть, уже сама незаперечна правомірність запитання; хто не знає, як відповісти на нього, того охоплює ляк. Далебі, де шукати мету? Її не знайти, вона також розвіялась під гнітом нестерпним цієї хвилини! Ох, де ж та мета? О Плотіє, подай свій провісний голос! Назви ж ту мету!

І озвалася Плотія, і пролунали слова її так, ніби спогад:

— Я несу твою долю; і мета твоя — у моєму знанні.

Тоді Авґуст — він, коли прагнув чогось домогтися, й це любив часто робити у своїх допитах — знов перейшов на свій звичний, звабливо-люб’язний тон, який йому так пасував:

— Цілей багато, Верґілію; їх у мене й самого таки чималенько, і з-поміж них твоя дружба — далебі, не на останньому місці, бо я хочу зажити ще й слави, що був колись другом самого Верґілія… Одначе зізнайся нарешті: яку ж то жахливу мету ти забрав собі в голову, що вона породила таке несосвітенне рішення?..

І знов лихоманка нагадала про себе; він відчував її межи гарячими пальцями; ще й так тиснув перстень… І все ж відповісти таки доведеться.

— Яку я мету?.. Знання, істину… Усі цілі там… У пізнанні…

— І ти гадаєш, що цієї мети не досяг.

— Її не досягне ніхто.

— Виходить… ти сам себе і заперечуєш; тоді важко збагнути, навіщо і далі терзати отак собі душу… Смертним не все до снаги.

— Але я до пізнання не зробив навіть першого кроку і зробити його й не спробував… все таке суперечливе… все було суперечливе…

— Ти про що? Ти й сам не ймеш віри у те, що кажеш; і годі про це. — Авґустів голос зробивсь роздратованим; Цезар був невдоволений.

— Так воно й є.

— Верґілію, любий…

— Ох, Октавіане…

Тихенько хитнулась лампада, хоч повітря в покої не поворухнулося навіть; тихенько дзеленькнув срібний ланцюжок. Чи не додався до сонячного затемнення ще й землетрус? Страху він, однак, не відчув; його тіло було, мов той човник, що його тихо погойдує хвиля, — мов човник, готовий пуститися в плавання, й Авґуст на березі по-дружньому допомагав приготувати його до відчалу, а вдалині — морське дзеркало, рівненьке, не побрижене жодною хвилькою, у гладіні його відбивалося блякле світло — здіймалося і опускалось усією своєю поверхнею.

І Авґуст, про землетрус також анітрохи не думаючи, по-дружньому мовив:

— Послухай мене, мій Верґілію, послухай товариша і воднораз того, хто знає твою поезію. Твоя «Енеїда» наповнена високим пізнанням, у ній — широка картина Риму, ти змалював його всього — з богами його, ратоборцями і простолюдом; ти змалював його славу і його благочестя, змалював усі римські терени і римські часи, що сягають корінням аж до могутнього нашого троянського пращура… Закарбував ти усе… Хіба тобі це — не пізнання?

— Закарбував? Карбувати, закарбувати… Ох-ох-ох… Так, я хотів закарбувати усе — все, що було, все, що є… Та зробити це неможливо, мені не вдалося…

— Тобі це вдалося, Верґілію!

— Мені не терпілося все пізнати… тим-то й хотілось усе записати… Бо така вже поезія; ох, поезія — це нетерплячка усе пізнавати, поезія прагне пізнання, одначе на більше, ніж прагнення, вона не спроможна…

— Я згоден з тобою, Верґілію, така вже поезія; у житті їй до всього є діло, тим-то вона і божественна.

Проте в чому істина, не розумів ані Цезар, ані хто інший; ніхто не усвідомлював, що божественність у красі — лише видима, що божественна видимість — ще не сама божественність.

— Щоб пізнати життя, о мій Цезаре, не потрібна поезія… Гадаю, для римських теренів, для римських часів, як ти оце висловивсь, Саллюстій і Лівій багато потрібніші, ніж мої вірші, і навіть якби я був селянином — чи, правильніше сказати, навіть якби я міг таким бути, — то, щоб землеробство пізнати, творіння, приміром, Варрона були б мені куди важливіші, аніж власні «Георгіки»… Що ми, поети, поряд з такими, як високоповажний Варрон?! Не хочу образити гідність своїх побратимів-поетів, але від самого лише славослів’я пуття не багато, а вже у пізнанні — то й поготів.

— Кожен робить свій внесок у пізнання життя; його робить і кожне сподіяне твориво, зокрема і моє; але велич пізнання життя у поезії — а отже, і велич твоя, Верґілію, — в тому, щоб, як я вже сказав, охопити життя в одному-єдиному твориві, в одному-єдиному помислі, в одному-єдиному баченні.

Писати, писати про все, що чиниться всередині і зовні… Але що це дало? Нічого…

— Ох, Авґусте, колись я також гадав, що завдання поета — саме у цьому, в пізнанні… Тож моя творчість і стала шуканням пізнання, але не пізнанням, не самим пізнанням…

— Тоді мені знов доведеться спитати у тебе, Верґілію: до якої ж мети, до чого ти прагнув зі своєю поезією, коли не до пізнання життя?

— До пізнання смерти.

Це було наче осяяння, наче здогад, наче просвітлення, як ото впізнаєш що-небудь, повернувшись додому, і сказав він це притьмом, наче вражений таким просвітленням.

Запало мовчання; завмер тихий трепет буття, як буває під час землетрусу, а Цезар цього усе ще немовби і не помічав; здавалось, він був непомалу збентежений тим, що почув. Він ще довго не міг отямитись, поки нарешті промовив:

— Смерть — це частина життя; хто пізнає життя, той пізнає і смерть.

Чи це так? Звучить, ніби істина, але ні, все ж не істина або вже не істина.

— У моєму житті, Октавіане, не було жодної миті, яку я не хотів би спинити й затримати, але не було і такої, коли я не хотів би померти.

Цезар, усе ще збентежений, знову спробував заговорити люб’язно:

— Це просто щастя, Верґілію, що бажання твоє померти виявлялося досі марним; доведеться йому і тепер удовольнитися тільки цією твоєю недугою. А ось жити бажання в тобі знов візьме гору, і боги нам у цьому поможуть.

— Можливо… Життя я, звичайно, люблю… так, я його дуже люблю і цього не приховую. Я до життя ненаситний — і якраз через те, що так зголоднів за смертю… Адже про смерть я ще нічого не знаю…

— Смерть — ніщо, розмовляти про неї не варто.

— Безліч разів ти бачив смерть, Октавіане; мабуть, саме тому про життя ти знаєш багато більше, ніж будь-хто із нас.

— Друже мій, може, смерть доводилось мені бачити й надто багато разів; та життя, далебі, — така сама мізерія, як і смерть; до неї воно нас веде, і обоє вони — ніщота.

Якби Авґуст сказав це не таким стомленим голосом і немовби між іншим, то слова його могли б навіть уразити, адже вони в жодному разі не відбивали його переконань; а так їх, либонь, навіть не варто було сприймати серйозно.

— Це не зовсім відповідає поглядам стоїків, учнем яких ти так часто себе називав.

— Якщо люди не забуватимуть про свій обов’язок творити добро, то ми це з ученням стоїків якось уже та погодимо. А власне, для нас це навряд чи й важливо, принаймні навряд чи це — найважливіше.

Авґуст знов опустився у крісло, і знов його рухи були досить стомлені й навіть якісь негероїчні. Він на хвильку заплющив очі, помацав рукою, шукаючи, на що б його спертись, і наштовхнувся на канделябра з гірляндою; пальці знічев’я почали розминати лавровий листок, а коли Цезар підвів повіки, погляд у нього був тьмавий, трохи навіть порожній.

Ох, цю мить також потрібно було б зупинити, затримати, її треба було б описати, як і решту подій, що пропливли крізь усі ці роки й неописані так і лишились, як і решту всього, що ставалось з людьми і навряд чи й зосталося нині у пам’яті, цей невиразний клубок черепів і облич, сільських і міських, всі обтягнені шкірою й порослі волоссям, гладенькі й поморщені, а декотрі й геть прищуваті, цей клубок невиразних постатей, що пройшли, прослизнули, прошкутильгали і щезли, ця одвічно незмінна коловерть людської строкатости, частину якої незаперечно становив і сам Авґуст, намісник богів на землі, також приречений на забуття, як і весь непроглядний клубок створінь, що їх не полічити і не описати, клубок, так само приречений на забуття, як і кожне створіння окремо, бо приречене на забуття все живе, все, що їсть, що жере і що спить, що наповнене чимось рідким і м’яким, приречена на забуття вся кістяна споруда, оправлена плоттю та шкірою й на ноги поставлена, кістяна споруда, за допомогою якої створіння пересуваються, приречена на забуття людина… О, людина, чию усмішку все ж таки не полишає божественне сяєво, і завдяки цьому сяєву людина у своїй усмішці пізнає споріднену душу, пізнає побратима свого й посестру. О людське порозуміння, о усмішка, що породжує мову людську! Нічого із цього не пощастило затримати й закарбувати, а вийшла натомість лише сяка-така подобизна гомерівських віршів, таке собі пустопорожнє ніщо, повне богів і героїв з гомерівськими повадками — таких нереальних, що проти них навіть стома онука, що сидів оце поруч, була просто втіленням справжньої моці. Бо навіть оця украй стомлена усмішка, що блукала на обличчі у Цезаря, була просто божественна… А в поемі актійський звитяжець не має ані обличчя, ні усмішки — тільки й того, що обладунок та шолом; ні, істини годі шукати в поемі, у ній нереальний герой, Еней, нереальний Енеїв онук; глибоким пізнанням вона не вражає, по-справжньому нічого не закарбовує, та й не здатна зробити це, бо тільки в пізнанні світло й тінь творять форми і відділяються одне від одного. А поема бліда й невиразна, в ній — ні світла, ні тіні.

Та ось пролунав якийсь голос — не Плотії, ні, чийсь чужий. Ба, голос раба! Дуже дивно, одначе, адже рабові нічого тут робити; і той голос промовив: «Тобі вже не треба нічого закарбовувати». — «Чому мені радиш це ти, а не Плотія?» Та потім озвалася й Плотія, і голос її знову був, як і доти, мов лагідний легіт: «Послухайсь його; тобі вже не треба нічого записувати».

Отже, перечити марно, хоч у нього й закралась підозра, що Плотія підтримала раба лише зі страху, потерпаючи, що і саму її, чого доброго, зарахують до сонму створінь, приречених на забуття. Так чи так, а перечити марно. Та чому цей наказ такий беззаперечний? Чому? Адже й тепер ще, атож, і тепер ще могла б удатися спроба надолужити згаяне, щоб, попри все, врятувати поему, навіть якщо це, по суті, остання хвилина й намагатись що-небудь поправити вже майже запізно; але спроба вдалася б, якби пощастило спинити, затримати цю, саме цю і саме тут мить єдину й останню, затримати все відчутне і суще, оцю кам’яну довговічність довкола — мурів, підлоги, будинку і міста, всього, що надійно стоїть і водночас вже витає, що кудись відлітає в нерухомо застиглому світі, — спинити й затримати оце гойдання, яким, мов під час землетрусу, все довкола охоплене, й ти пливеш понад ним, гейби в човні по дзеркальній гладіні, й тебе поглинає дзеркальна безплотність потьмянілого полудневого світла… О, якби ж можна було все це затримати, закарбувати земну оцю втому, сховану за тендітно-суворими рисами парсуни Цезаря, закарбувати, увічнити бодай невеличкий уривок цієї розмови, що невидимим ланцем поміж них перекинулась, це перемовляння, ці запитання й відповіді поміж єством і єством, що вийшли обоє з отого слизького клубка, ні, не збагнути їхньої злади, не збагнути божественної зустрічі променистих поглядів їхніх очей. О, якби можна було, якби дано було затримати, закарбувати ще бодай це, якби стало снаги ще бодай на таке, то, може, це і стало б найпершим, а воднораз і останнім проблиском істинного пізнання життя. Та чи стало б? «Хоч би що ти робив у цім світі, ніщо поцейбічне тебе уже не вдовольнятиме», — сказав раб, і слова ці пролунали для нього так переконливо, що потвердження їхнього він уже не чекав від Плотії; бо хай дух у жадобі пізнати хоч як глибоко проникне у суще, хай навіть він розкладе його на праелементи, відділить спокійну терплячість від діяльного руху, їх усюди і скрізь виявляючи, першу — як воду і землю, другий — як вогонь і етер, хай дух, проникаючи у таємниці атомарного коловороту, розкладе усе суще на численні його складові, ба більше, хай навіть розкриє він суть щонайглибшу людини, цього створіння з порізнених членів, хай до найменших дрібниць вивчить сутність людську, вивчить богоподібність і самооману діяння людського й слова людського, хай навіть сутність людську він оголить до наготи щонайглибшої, щонайостаннішої, здираючи плоть з кістяка її, видуваючи мозок з кісток і думки її так розвіваючи, щоб не лишилось нічого, окрім обібраного, незбагненного «я» з його божественною самозневагою, хай дух у жадобі пізнання усе це і звершить, хай він, посуваючись крок за кроком, усе це й затримає, ба навіть докладно опише, так він однаково ще не зробить і кроку, поцейбічним лишиться пізнання, лишиться воно до землі прив’язаним — лишиться пізнанням життя, але не пізнанням смерти; ми з хаосу споконвічної ночі видобуваємо часточки істини, одна по одній, сточуємо ланку до ланки в суцільний ланцюг істини; безкінечний ланцюг той, як і сама істина — безкінечна, як і життя, й така сама безглузда, і на безглуздість приречена доти, доки їй, як і життю, відкриється пізнана й сама вся в пізнанні смерть, це світло вмирання безсмертного, сенс простий і немудрий людського буття, єдність творення як усім істинам істина; о, ніколи пізнання життя, по-земному прив’язане до всього земного, не піднесеться над пізнаним і йому не даруватиме неперебутну єдність — єдність сенсу, з волі якого життя як творіння триває і в цьому довічному стані довічно лишається в пам’яті.

Бо лише той, хто, смерть пізнавши, нескінченність осягне, — лише той зможе затримати й закарбувати творіння — як окремішні явища в ньому, так і творіння у кожному явищі. Бо щось окреме в самому собі затримати й закарбувати не можна; тільки у взаємозв’язках, тільки в закономірності власних зв’язків воно набуває тривкости, й саме на нескінченності тримаються всі взаємозв’язки в сущому, закони тримаються й форми законів і саме тому й сама доля, ця нескінченна таїна нескінченности — вона ж і людська душа.

Авґуст сидів, не міняючи пози; він розтирав поміж пальців лавровий листок і немовби чекав на згоду чи бодай на яку-небудь відповідь.

— О Авґусте, ти говорив про найважливіше… Та, либонь, ти не був би самим собою, якби не знав, що ні життя, ані смерть не можна, навіть не вільно вважати ніщотою, й ти так само не був би самим собою, якби не знав, що якраз через це з пізнанням справа стоїть зовсім не так, як ти зволив сказати… Далебі, лише той, хто пізнає смерть, пізнає й життя…

Ледве помітний, якийсь непритомний усміх на мить провістив байдужу готовність до згоди:

— Так воно, може, і є…

— Певна річ, так воно й є. Лише із глибокого сенсу смерти випливає незміряний сенс життя.

— То ось як, виходить, слід мету розуміти твоєї поезії? Таку ти мету собі ставиш?

— Якщо те, що творив я, була справжня поезія, то саме її я і ставив собі за мету, бо до такої мети завше і прагне справжня поезія; якби це було не так, якби щось нездоланне не спонукало нас кожною думкою, кожною мрією підступати наосліп до смерти, — якби не ця страхітлива принука наближатись до смерти, то в нас не було б і поетів-трагіків, не було б і Есхіла!

— А народ, я гадаю, цілі поезії уявляє інакше. Він шукає красу в ній, він шукає в ній мудрість.

— Усе це — омана, позлітка, майже нічого не вартий доважок; звісно, народові, може, й здається, немовби в поезії він лише це і шукає. Та насправді народ відчуває, що лежить за поезією, він відчуває суть її, бо саме в цій суті — не що інше, як мета самого життя.

— І ти цієї мети не досяг?

— Не досяг.

Авґуст, провівши рукою по чубу й чолу, так ніби щойно прокинувсь і з думками збирається, мовив:

— «Енеїду» я знаю, тож не виставляй її у фальшивому світлі; в ній смерть виступає в усіх іпостасях, ба більше — в поемі ти навіть спустився услід за смертю під землю, у царство тіней.

Ні, цей чоловік не зрозуміє ніколи, що принести поему в жертву — це неминучий обов’язок; він не помітив навіть затемнення сонця, не відчув, як захиталась, немовби на Посейдонових хвилях, земля під ногами, і не втямки йому, що на землі наближається геєна вогненна, яку, далебі, усе це так вочевидь провіщає; він не здогадується, що недалеко вже крах творіння, й ніколи вже він не погодиться принести що-небудь у жертву — й не лише «Енеїду», — щоб не спинилося сонце і не спинилися зорі на денних своїх і нічних шляхах, щоб не було вже затемнень, щоб вічним творіння лишалось і щоб смерть обернулась на нове народження, на воскресле творіння.

Еней услід за смертю зійшов до підземного царства тіней і повернувся з порожніми руками, сам — лише порожній символ, що не втілює ні порятунку, ні істини, ні істинної реальности, тож відвага Енеєва була така сама даремна, як відвага бідняги Орфея, хоч під землю спускався Еней, на відміну від цього, не заради коханої, а заради старого законника, рідного батька… Так, забракло героєві моці спускатись у ще глибші глибини, і ось настав час жертвопринесення — час самому йому разом з поемою сходити в безодню ніщоти, щоб звідти постала реальність смерти, розтрощивши порожній символ.

— Авґусте, я лиш оточував смерть щільним муром із символів; але смерть набагато хитріша, аніж поезія, ніж її символи й образи, смерть від них вислизає… Символи — то не пізнання, о ні, символи йдуть за пізнанням; щоправда, часом вони його й випереджають, як недозволене й недосконале уявлення, до послуг якого вдаються лиш пустопорожні слова, й тоді символи, замість пускати коріння в пізнанні, перед ним зупиняються і заслонять собою його, мовби темною ширмою…

— Здається мені, алегорії й символи притаманні всіляким мистецтвам, а отже, й мистецтву Есхіла; кожне мистецтво — це символ… Чи не так, мій Верґілію?

Це заперечення було, певна річ, досить слушне.

— Ми ж бо не маємо іншого способу себе виражати; у мистецтві існують лише алегорії й символи…

— І смерть, кажеш ти, вислизає від символів.

— Авжеж… Уся наша мова — то алегорії й символи, і мистецтво — те саме, і навіть діла наші — це алегорії й символи… пізнання шляхом алегорій і символів… чи воно має бути таким… чи таким хоче бути…

— Гаразд, тоді це точнісінько так, як Есхіла, стосується, звісно, й мене. — Авґуст нарешті всміхнувся. — Ми ж бо зійшлися на думці, що влада — це також мистецтво, мистецтво римлянина.

Авґуст меткий був на розум, дотепний, і встежити за його хитрою думкою було не так легко; те, що він сидів тут край ложа, було зрозуміліше, ніж те, про що він казав, і якщо на увазі він мав усю римську державу, своє власне державне творіння, яким він уміло так правив, то в чім полягала реальність цієї держави? Невиразними рисами за вікном проступала споруда державности, видніючись у краєвидах і між краєвидами, у людях і поміж людьми, межа тут і межа там, все пов’язано тут і все пов’язано там, від ока усе приховане, а проте все воно є, і в царини всі ті нелегко було вирушати на пошуки того творіння.

— Творіння твоє, о Авґусте… Так, певна річ, воно — символ… Це держава твоя… вона — втілення римського духу…

— То невже ж серед безлічі всіх оцих втілень, серед безлічі всіх оцих символів, з яких і складається наше життя, невже ж саме ті, котрі тобою створені, — такі нікудишні, що потрібно їх знищити? Невже тільки ти не досяг ними своєї мети? Щодо мене, то я побажав би, щоб зосталось усе, що я створив… мені й у цьому хотілось би бути таким, як Есхіл, адже той своїх власних творінь не нищив, де ж пак… Невже ж так кортить тобі бути тут винятком? Чи ще мало тобі тої слави, якої уже ти зажив, і ти хочеш додати до свого імени ще й славу сумну Герострата?

Цезар був славолюбний, він часто заводив мову про славу, він прагнув слави, і тим-то йому не можна було сказати — йому, звісна річ, ще менше, ніж Луцію, — що слава, навіть якщо вона переживає смерть, уникнути її ніколи не помагає, що слава простує шляхом лиш земним, поцейбічним, і пізнання на ньому немає, це — шлях ілюзій, це — шлях засліплення, шлях, що повертає назад, веде до біди.

— Слава — дарунок богів, але не мета поезії; лише погані поети вбачають у ній мету.

— Ти до таких, певна річ, не належиш… Тоді чом твої символи — саме твої — не повинні лишитись нащадкам? Твою «Енеїду» порівнюють з поемами самого Гомера, і смішно було б казати, що твої образи своєю силою поступаються перед Есхіловими. А ти запевняєш, буцімто замість того, щоб пізнавати істину, ти її, навпаки, лише затуманював і через те й не наближався до неї; якщо це правда, то й про Есхіла можна сказати те саме.

Схоже, так наполегливо, просто уперто Авґуст стояв на своєму через якусь нетерплячку, але дати йому нелукаву і щиру відповідь, якої він так домагався, було неможливо.

— В Есхіла завжди, ще від початку, пізнання передувало поезії, а я намагавсь пізнавати через поезію… З пізнання душевних глибин він черпав свої символи, в нього вони — одночасно і внутрішні, й зовнішні, й тому вони, як загалом усі символи й образи у високім мистецтві греків, уже перейшли у вічність; з пізнання народжені, вони обернулись на вічну істину.

— Такої високої слави гідний і ти.

— Я — ні… Образи, що лише запозичені ззовні, повік не позбудуться печаті земного, тим-то вони неминуче дрібніші, аніж праобраз; для пізнання вони непридатні, як непридатні й для істини, це — не ті образи, що одночасно і внутрішні, й зовнішні, вони — сама оболонка. Отак і зі мною…

— Верґілію! — рвучко, знову геть по-юнацькому підхопився на ноги Цезар. — Верґілію, ти вже повторюєшся, хоч і знаходиш усе нові слова і вони хтозна-як підкуповують. Та мені з них — тут я також повторюся — зрозуміло лиш те, що туманні твої звинувачення власного твору у вадах — мовляв, то в ньому немає мети, то немає пізнання істини, — стосуються, власне, тільки формальних недоліків викладу; ніхто їх, крім тебе самого, не годен помітити, ніхто, окрім тебе самого, не годен сказати, що твої символи й образи непереконливі, й сумніви, якими карається кожен справжній митець, сумніви в тому, чи вдалося йому власне твориво, — саме ці сумніви й штовхають тебе на просто-таки маячню, і причина цього, либонь, у тому, що ти — найбільший із-поміж поетів.

— Неправда це, Авґусте.

— Тоді що ж?

— Наразі ти квапишся; не подобає мені тут барити тебе, бо довго-таки довелося б пояснювати, а без цього я не доведу тобі, що «Енеїду» лишати було б несправедливо, хоч їй і притаманні усі ознаки повноцінного мистецького твору.

— Ти граєш словами, Верґілію, і якщо в своїх роздумах ти коли-небудь далі поверхні і не заглиблювавсь, то чиниш ти це саме тепер.

— Ох, Октавіане, повір мені!

Але Цезар стояв тепер десь недосяжно далеко; здавалося, жодне слово до нього вже не долинає.

— Довгі пояснення й докази завжди мають щось приховати, а надто тоді, коли, як оце вочевидь і в тебе, ґрунтуються на розлогих філологічних розмислах.

— Не філологія це, Октавіане.

— Але ж ти маєш намір дати свій коментар до «Енеїди», чи не так?

— Що ж, можна назвати це, мабуть, і так.

— Коментар Верґілія до його власного творива! Хто ж бо схоче таке проґавити! Тоді не обійтися нам і без Мецената, адже в таких справах він бере щонайдіяльнішу участь. Отже, у Римі ти з нами поділишся своїми думками, а ми посадимо писаря-раба, щоб він записав твій виступ…

— У Римі?!.

Навіть дивно подумати, що Рима йому вже ніколи не бачити! А втім, де той Рим? І де вже він сам? Де він лежить? Якщо це — Брундизій, то де міські вулиці? Чи не біжать вони просто в нікуди, звиваючись, одна з одною переплітаючись, перетинаючи вулиці Рима й Атен, вулиці решти всіх міст на світі? Двері, і вікна, і стіни — все переходить із місця на місце, все між собою неспинно міняється і переміняється, краєвид за вікном і там далі, на обрії — все розпливається, тане, і видно один лиш міський краєвид, одну лиш єдину картину: позбавлена тіней земля, і катма й натяку на сторони світу, і де тепер схід той — хтозна.

— Ну звісно, мій любий Верґілію, Рим нас очікує, — відповів Цезар. — Невдовзі мені час від’їздити, а днів за кілька і ти, ставши на ноги і повен здоров’я, вирушиш услід за мною… А поки що маєш подбати не тільки про те, щоб скоріше одужати, а й про свій манускрипт; ні з тобою, ні з ним не повинна вчинитись ніяка біда, ви нам потрібні обоє, і тобі, я гадаю, не важко мені це пообіцяти, коли я прошу тебе. Ти поруку даєш мені за себе самого і за манускрипт… А до речі, де ти його зберігаєш? Чи не отам? — І, вже зібравшись піти, він показав, мов між іншим, а насправді з прихованим наміром, на скриньку із манускриптом.

О, це була вже вимога, справжня вимога, і, схоже, вона не лишала ніякого вибору.

— Я повинен тобі це пообіцяти?!

— З багатьох частин «Енеїди» ще навіть не зроблено копії… Я маю застерегти тебе від необачних кроків, які ти замислив, і зберегти поему. Можливо, звичайно, що своїми поясненнями ти переконаєш мене, переконаєш усіх нас у тому, що твої наміри слушні; одначе, як той казав, скорий поспіх — людям посміх, і спершу ми хочемо почути твої пояснення. А якщо ти не відчуваєш у собі достатньо рішучости, щоб пообіцяти мені те, про що я прошу, то я задля певности охоче заберу зараз скриньку з собою, і вона зачекає на тебе у Римі.

— Октавіане… манускрипт я віддати не можу!

— Любий Верґілію, мені дуже боляче бачити, який ти розгублений, одначе повір: у тебе це — просто якась невідчепна ідея; на те, щоб отак розгубитися, жодних причин немає, як немає у тебе причин і на те, щоби власне творіння знищити…

Цезар стояв тепер біля самого ложа й говорив м’яким голосом.

— Ох, Октавіане… я вже помираю, а про смерть так нічого й не знаю.

Звідкись іздалеку озвалася Плотія: «Для самітника смерть — таємниця, смерть пізнають лиш удвох».

Авґуст випростав руку і взяв його кволу долоню.

— Думки в тебе, любий Верґілію, похмурі і зайві.

— Їх не прогнати, та й не маю я права їх проганяти.

— У тебе ще досить часу, щоб довідатись більше про смерть; боги тобі в цьому поможуть…

Багато чого колихалось довкола, багато чого оберталося одне на одне, вся п’ятірня Авґуста лежала в його долоні, «я» схилилось до «я», та тримав він не Плотії руку; перед смертю нема ні короткого часу, ні довгого, але найостанніша мить, та, що пізнання дарує, хай довше триває, ніж усе проминуле життя. І мовила Плотія: «Час не владний над нашим союзом, час не владний над нашим знанням».

— Поема…

— Кажи далі, Верґілію… — Голос лунав так само м’яко.

— Поема… Я мушу дістатися знань… поема стоїть на моєму шляху, знання вона випереджає.

Авґуст забрав свою руку з його, обличчя у нього прибрало упертого виразу, і він промовив:

— Суть не в цьому.

Руки тої потиску мов не було; знов про себе нагадував лише перстень на пальці та жар лихоманки, а слова Цезаря розпливалися, канули у далечіні.

— Про суть, Авґусте, ти згадав сам… А суть… вона — в смерті, у тому, щоб пізнати її…

— Несуттєво усе це супроти обов’язку… навіть якщо ти у своїй поезії, як сам-таки щойно й сказав, оточував смерть щільним муром із символів…

Попливло, розпливлося… Гукнути б, іще раз вернути б… І він промовив:

— Ох, спинити б життя, затримати, щоб знайти в нім прообраз смерти…

— Гаразд, хай і так, гаразд… Леґіонера ніхто не питає в бою, чи знайшов він прообраз своєї смерти, знайшов він знання чи ні; коли вже стріла в нього влучила, йому доведеться померти. Байдуже — добув він знання чи ні, а повинність свою він таки має відбути… Хай боги оберігають тебе від смерти, Верґілію, і вони тебе далебі вбережуть, але я не хочу, щоб ти отак грався зі смертю, адже вона, так само як і знання твої чи незнання, не має анічогісінько спільного з твоєю повинністю перед нами всіма… Якщо ти не відмовишся від свого заміру, то попросту змусиш мене захищати творіння твоє від тебе ж таки самого.

Нетерплячка і гнів промовляли у Цезарі; йому йшлося про те, щоб знайти рішенець: або — або.

— Пізнання, о Цезаре, — це не чиясь особиста справа, пізнання — це справа всіх нас.

Ні, пізнання його не добулось глибин, так і лишилось воно на поверхні — на кам’янистій поверхні, де комашиться лише простолюд; і те, що про смерть він довідавсь, не сягнуло за межі земного; він знав усього-на-всього про скам’янілий земний кістяк смерти, а отже, не знав він нічого: гідна жалю безпорадність, нездатна нічим зарадити. Та для Цезаря це — не підстава й не доказ; не зрозуміє він їх і в гніві своєму одразу відкине.

— Отже, ти хочеш знищити власне творіння і так усім нам прислужитися? Невже ти говориш серйозно? А як бути з твоєю повинністю? Як бути з її усвідомленням? Прошу тебе, настійно прошу: не замилюй нам очі.

Авґуст гнівавсь, але його погляд виказував, що важким духом він дихає лише для годиться, що серце у нього, як завжди, зичливе і добре; якби пощастило і його доброзичливість вийшла на волю, то ще поталанило б, може, усе врятувати…

— Ні, я від повинности й відповідальности не ухиляюся, Авґусте, і ти про це знаєш; але прислужитись по-справжньому всій нашій спільноті й державі я зможу тоді аж, як навчусь пізнавати по-справжньому, бо йдеться оце про повинність подати помічну руку, а без пізнання повинність таку аж ніяк не сповнити.

Цезар і справді трохи пом’якшив свій гнів.

— Тоді ми наразі збережем «Енеїду», вона нам утілить попередній період пізнання… І хай символом смерти вона і не стане — ти ж бо цю рису її заперечуєш, — та принаймні залишиться символом римського духу і римського люду, всього народу, надбанням чиїм вона є, тим більше що ти з її нібито хибними алегоріями й образами завше був щонайкращим помічником своєму народові й навіки таким і зостанешся.

— Не «Енеїда», о Цезаре, а держава твоя, це творіння твоє — ось справжній символ і втілення римського духу, і тому держава, творіння твоє, житиме вічно, а моя «Енеїда» приречена на забуття, їй рокована згуба.

— Невже в цілому світі не вистачить місця для двох істинних символів? Невже світ такий вже тісний? Гаразд, охоче погоджуюсь, що римська держава — символ більшою мірою справжній, аніж поема; та хіба в такім разі не твоя доконечна повинність — приєднатися разом із власним творінням до цього глибшого, усеосяжного символу і слугувати йому? — Напружені риси на обличчі у Цезаря знову здригнулись від гніву, але тепер це був гнів із відтінком підозри. — Одначе тебе це немовби і не стосується. Душа в тебе горда, вона повстає супроти повинностей; хіба ж оця горда душа та погодиться на таку роль: щоб мистецтво — мистецтво твоє! — слугувало державі? Та ти його радше знищиш, аніж поставиш на службу державі!

— Октавіане, хіба ти за мною помічав коли-небудь погорду?

— Досі ні, та вона в тобі, схоже, живе.

— Що ж, Авґусте… Я знаю, людина повинна тягтись до смирення, і я, сподіваюся, цього правила завше дотримувавсь; та щодо мистецтва, то тут у мені і справді живе погорда, коли твоя воля це так називати. Я визнаю за людиною всяку повинність, бо саме людина — і тільки людина — виразник повинностей; та знаю я й те, що мистецтву не можна накинути жодну повинність — ні слугувати державі, ні будь-яку іншу, бо буде це вже не мистецтво; і коли виявляється, що повинність людини — не у мистецтві, а в царинах інших, як оце нині, то вибору їй не лишається: вона мусить мистецтва зректися — хоч би вже з поваги до нього… Наш час — саме наш — вимагає від кожного з нас надзвичайної скромности, і з нею, ба більше, навіть забувши про ім’я своє, людина повинна служити державі, як роблять це тисячі інших її безіменних слуг, — служити на ратному полі чи деінде, але не пустопорожніми віршами, в яких — лиш огидна погорда, а мистецтва немає, та й бути не може, бо їхня нікчемна самозакоханість пожитку державі не дасть…

— Есхіл зі своїми «нікчемними віршами» зробив неабиякий внесок у державницькі справи Клісфена і пережив завдяки цьому атенську державу… Я б хотів, щоб і моє творіння було таке саме нетлінне, як «Енеїда».

Авґуст сказав ці слова вельми щиро, та не треба було забувати, що своє дружнє ставлення він завжди полюбляв прикрашати люб’язністю.

— Щодо Есхіла ти маєш рацію, Цезаре, але мене ці слова не стосуються; то були інші часи.

— Певна річ, мій Верґілію, відтоді минуло уже п’ять століть; тут навряд чи щось заперечиш — але тільки й того.

— Ти казав про повинності, Авґусте, і повинність давати помічну руку була і лишається в усі часи, безсумнівно, незмінною; але поміч потрібна не завжди однакова, і нині мистецтво надати її вже не в змозі… Повинність лишається, ось тільки завдання її залежно від часу міняються… Лиш тоді, як зникає повинність, незмінно і час застигає…

— Мистецтво не залежить від часу, і ті п’ять століть — це підтвердження вічної суті поезії.

— Ті п’ять століть — це підтвердження вічного значення справжніх мистецьких творінь і більш нічого, Октавіане…Творіння Есхіла лишилися нам на віки через те, що ними сповняв він завдання часу, в якім жив, і завдяки цьому мистецтво його було ще й пізнанням… Час нам указує шлях до виконання завдань, і хто збочує з цього шляху, той на поразку приречений… Мистецтво, що твориться на манівцях і, отже, не сповняє ніяких завдань, — це ні пізнання, ні поміч, одне слово, воно пустопорожнє і, власне, вже й не мистецтво.

Цезар ходив із кутка в куток, підлога під ним гойдалася хвилями й щоразу, коли опускалась, він повертався назад і знову, весь час мусив братися вгору; і ось він, здалось, опинився на гребені хвилі, бо став (мабуть, нарешті відчув під собою Посейдона хитавицю) і вхопився рукою за канделябра.

— Ти знов завів мову про те, чого довести не можна.

— У мистецтві ми тільки те й робимо, що наслідуєм оті грецькі форми; а ти в управлінні державою простуєш новими шляхами. Ти сповнюєш завдання часу, а я цього завдання не сповнюю.

— Це не доводить нічого; шляхи мої нові чи ні — це ще спірне питання, а ось вічна форма вічною формою і залишається.

— Ох, Авґусте, ти просто не хочеш збагнути, ти просто не хочеш визнати, що поетичних завдань давно вже немає.

— Немає? Уже немає? Тебе як послухаєш, то можна подумати, що ми підійшли до кінця…

— Мабуть, краще сказати «підходимо»! Бо колись таки знову настануть часи нових мистецьких завдань… Адже можна на це сподіватися.

— Уже немає — і ще немає… — Цезар, прикро вражений, зважував кожне слово. — А між першим і другим порожнеча зіяє…

Справді, вже немає і ще немає; краще й не скажеш, саме так це і слід називати — в ніщоті загублене, назавжди загублене царство проміжне мрій, царство сну… Та чи не інакше це називалось колись — ніби й так, і все ж не так?

І ту ж мить відгукнувся чийсь голос, хлопчачий — Лісаніїв голос, і він промовив: «Ще ні, й усе ж таки вже; це так називалось і так називатися буде».

— Порожнеча міжчасся… — Так Цезар провадив, та слова його плинули, вже немовби самі собою, немовби без його волі, немовби вели свою власну розмову. — Порожня ніщота, яка розверзається раптом, неначе безодня; для цієї ніщоти усе настає іще надто рано й уже надто пізно; порожня безодня ніщоти під товщею часу й часів, безодня, через яку час полохливий, миті свої нанизуючи одну за одною на тонюсіньку нитку, прагне місток перекинути, щоб вона, ця скам’яніла безодня, що обертає усе на камінь, лишалась незримою. О, хай лишиться незримою ця безодня часу, що позбавлений форми, хай вона не розверзнеться, хай не спиниться плин цей, хай неспинно тече і тече цей час, у кожній миті якого — воднораз і кінець, і початок, цей сформований час…

Невже це казав таки Авґуст? Чи то промовляв його власний затаєний страх? Час збігав потаємно, збігав безберегим порожнім потоком, що плине до смерти, потоком, який повсякчас перепинає теперішня мить і який повсякчас цю теперішню мить невловимо змиває.

— Ми стоїмо поміж двома часами, Авґусте; називай це не порожнечею, а терплячим очікуванням.

— Що діється поміж часами, те порожнє й не має ознак часу, не надаси йому форми, не втілиш його в поезії; ти казав про це й сам і ти ж таки, сливе на одному подиху, звеличував час цей — саме наш час, якому я намагаюсь надати форми; ти звеличував час цей як здобуток людського буття, а отже, й здобуток поезії, просто-таки як час справжнього розквіту. Я добре пригадую ту еклогу твою, де ти говорив про красу вічности як про «величне віків чергування».

— Майбутні здобутки — не повні здобутки. Чекання їх — це надзвичайне напруження, це певність здобутків, і ми, ті, хто чекає, ми, ощасливлені ласкою чатувати й чекати, ми самі — те надзвичайне напруження, що здобутки породжує.

Чекання поміж часами, а воднораз і між берегами часу, берегами незримими, чекання між недосяжними берегами життя! Ми стоїмо на мосту, перекинутім між чимось невидимим і чимось невидимим, стоїмо, застиглі в напруженні, проте і потоком підхоплені. Плотія хотіла була спинити загадково неспинне і, може, й спинила б, а може, ще й спинить. Ох, Плотіє…

— Здобутки — це форма, а не просто напруження, — похитав головою Цезар.

— Позад нас, Авґусте, — провалля в безформність, провалля в ніщоту; ти позводив мости, ти час врятував із прірви, де він уже догнивав…

На таку похвалу непомалу потішений Цезар кивнув головою:

— Це правда, він був уже наскрізь прогнив.

— Утрата пізнання і Бога утрата — це були знаки, під якими стояв тоді час, і гаслом його була смерть; лише щонайвідвертіша, щонайгрубіша, щонайкривавіша жадоба до влади, громадянська війна і пустошення, знову і знову пустошенням… І тривало так цілими десятиліттями.

— Саме так і було; але я відновив порядок.

— І тому цей порядок, це творіння твоє, став символом римського духу, єдиним і справжнім… Ми мусили випити мало не повен ківш лиха до дна, поки прийшов ти і нас врятував; доти ніколи ще час не провалювавсь у такий жалюгідний стан, ніколи ще доти не був він так просякнутий смертю, і тепер, коли ти подолав сили зла, допустити не можна, щоб усе це обернулося марною працею… О ні, праця така не повинна лишитися марною; з безодень брехні нам засяє ще нова істина, зі сказу шаленого смерти ще прийде спасіння і смерти погибель…

— Отже, усім цим ти хочеш підвести до висновку, що нині мистецтво вже не має ніяких завдань?

— Саме так.

— Невже ти забув, що війна між Атенами й Спартою тяглась куди довше, ніж у нас громадянська, і тоді ту війну перервала лиш нова напасть, невідворотна й ще більша, бо саме тоді край аттичний спустошила перська навала? Невже ти забув і про те, як тоді, за життя ще Есхіла, опинились під попелом рідні краї його — Елевсин і Атени, і що поет, немов провіщаючи в скорому часі відродження Греції попри усі ті жахіття, тоді, саме тоді домігся тріумфу завдяки своїй першій трагедії?.. Світ не змінивсь, і коли вже поезія не вмерла тоді, то не вмре вона й нині.

— Я знаю, насильство на світі не знищити; знаю, що свари за владу розділяють людей завжди і повсюди, де вікують вони по-сусідству.

— То пригадай заразом уже й те, що потім були Саламін і Платеї…

— Я про це не забув.

— Актій, тобою оспіваний, став для нас Саламіном, Александрія обернулась для нас Платеями… В ім’я і під проводом тих самих богів олімпійських ми, хто нібито втратив богів, а проте не поступаючись грекам, знов здобули перемогу над темними силами Сходу.

Стерті на порох, ті сили зі Сходу у поросі ниділи доти, доки з нього самі відродились і постали з потоку часу, вільні й звільняти готові; зоря, яскравіша від решти світил, небовид незатьмарений…

— Ніщо не змінилось. Лишився великий взірець, і божественно-пишно розквітли мистецтва, коли під рукою високоповажного й мудрого мужа Атени дістали мир — мир від Перикла.

— Це правда, о Цезаре.

— Смерти погибель? Ні, смерть не знає погибелі, на землі лише славі дано пережити кістляву. І спроможна на це навіть слава, добута ціною кривавих жахіть і війни. Але слава така — не для мене; я слави жадаю лише миротворця.

Слава! Знову і знову ця слава! Кого не візьмеш — володаря, вченого мужа, а чи віршописця, — всяк думає тільки про славу, всяк мріє — просто сміх розбирає! — смерть подолати у славі; так, живуть вони заради слави, нічого важливішого їм немає, в них одна тільки цінність — слава, й тішить — хоч і дивує — у цьому одне лиш: те, що вершиться під знаком слава, часом буває важливіше, ніж сама слава.

— Мир — це символ земний неземного долання смерти; ти поклав край тій безмежній сваволі, що її на землі смерть чинила, і запровадив натомість свій мирний порядок.

— То ось яку думку несуть твої символи?! — Авґуст, що досі слова свої супроводжував широкими жестами, немов виступав оце перед сенатом, затнувся на мить і поклав руку на бильце крісла. — То ось що ти маєш на думці?! Гадаєш, тоді атеняни збунтувалися проти Перикла, бо він, попри мир, не спромігся приборкати смерть? Бо в наш символ удерлась чума? Гадаєш, народ вимагає саме такого символу?

— Народ таки тямить у символах.

Авґуст лише відмахнувся:

— Ну, чуми в нас наразі немає, і владарювати у неподільному, щасливому Римі мені випала доля без зброї. А як наші боги будуть прихильні до мене і далі, то цей мир не лише збережеться в країні, а й пошириться за її межі, його ми закріпимо — і то вельми скоро — тим, що упокоримо землі на кордонах імперії.

— Боги не залишать тебе без своєї прихильности, Авґусте.

Цезар помовчав, замислившись; по хвилі вуста його здригнулися в хитрій, майже хлопчачій усмішці.

— Одначе зрікатись мистецтва в державі своїй я права не маю — вже саме заради богів і пошани до них; миру, який я несу, потрібне мистецтво; так і Перикл увінчав тоді мир свій, звівши до самих небес отой прекрасний Акрополь.

Цезарю, отже, таки пощастило вернутися знов до поеми…

— Життя мені, Авґусте, ти, далебі, не полегшуєш; ти, далебі…

Життя?! Та чи не краще, якщо вже казати по правді, назвати це смертю? Десь розверзлося сіре провалля й завмерло; ні мосту, ні кладки; потаємно збігав собі час, а здавалось-бо щойно, що він не потече вже ніколи…

— Що ти хотів сказати, мій любий Верґілію?

І почувся у відповідь голос раба: «Часу немає вже, і годі вести балачки про мистецтво; мистецтво тепер ні на що не спроможне, несила йому подолати вже смерть. Несила йому позмагатись зі мною». І відразу додав голос Плотії: «Мінливому плинові часу не страшні переміни ніякі, та зупиниться час у незмінності, коли ти перемінишся в мене… Стримай мене, і ти стримаєш час».

Німо вона це промовила, і прохолодою із прохолоди часів, незримо із чогось незримого простяглася рука її і легко, немовби пушинка, лягла в його руку.

Цезар дивився на їхні долоні, дивився на перстень з печаткою — ні, він дивився на ніжні-преніжні невидимі пальчики Плотії, і з уст його все ще не сходила усмішка.

— Невже час, мною створений у мирі моєму, вартий менше, ніж час Перикла? Це — мій мир, це — наш час, мирний наш час.

— Ох, Авґусте, далебі, сперечатись з тобою нелегко, а надто якщо пригадати, що на доказ своїх міркувань ти можеш навести палаци, якими так щедро прикрасив Рим і які, безперечно, не гірші, ніж у Перикла — Акрополь.

— Місто із цегли обернулось на місто із мармуру.

— Це правда, мій Авґусте, зодчество в нас розквітає, і то досить пишно, може, аж надто вже пишно, принаймні у нім відчувається сила, бо все воно — в просторі, як і держава, твоїми руками збудована, цей символ порядку й сама, власне, порядок.

— Отож, коли йдеться про зодчество, ти ладний на поступку.

— Ох, Авґусте, непорушний порядок у зміні часів, і простір земний непорушний, всюди у світі, де ще пощастило створити порядок — справдешній порядок людського буття — нездоланне й бажання позводити в просторі видимі символи цього порядку… Стоїть його символом Акрополь, піраміди стоять і храми в Єрусалимі… Усі вони — свідчення того, як прагне людина здолати цей час порядком у просторі…

— Що ж, гаразд… Але я, з твого дозволу, скажу, що це — поступка, я ж бо від тебе домігся її все ж таки вперше, і для мене вона і важлива, і втішна; стосується поступка великою мірою самого Вітрувія, адже він у будь-який час міг би зажадати від мене позносити все, що назводив… Та годі вже жартів, не хочу я протиставляти будівельне мистецтво поезії, а Вітрувія — Верґілію, хоч Вітрувій, якщо мене пам’ять не зраджує, присвятив мені книжку про архітектуру, тоді як Верґілій виношує намір забрати у мене свою «Енеїду»; однак, якщо знову ж таки говорити без жартів, я просив би тебе врахувати, що поступка щодо зодчества, на яку ти пішов так нехотя, стосується й решти мистецтв. Мистецтво, якщо брати його загалом, — воно цілісне і непорушне, й коли вже ти визнав за зодчеством право на існування, то це неминуче спричиняє й визнання такого самого права і за поезією, тож я тепер можу — либонь, не посилаючись знов на Перикла, одначе цілком у твоєму дусі — на потвердження думки своєї додати ще, що будь-який розквіт держави завжди сприяв, безперечно, щонайширшого розвитку всіх мистецтв, а отже, й поезії.

— Мистецтво — це, безсумнівно, велика, висока цілісність, Авґусте..

— Аж надто швидка твоя згода, Верґілію, викликає у мене підозру; бо що швидше даєш ти згоду, то швидше від неї зазвичай і відмовляєшся.

— Навпаки, свою згоду я ще й розширю… Незалежно від того, в який спосіб виражає себе мистецтво, в усіх своїх відгалуженнях — авжеж, навіть у музиці й зодчестві, — повсюди воно слугує пізнанню і виражає пізнання. Цілісність пізнання і цілісність мистецтва — сестри, і обом дав життя Аполлон.

— Про яке ти пізнання говориш? Про пізнання життя чи про пізнання смерти?

— Про те і про те; одне зумовлює друге, так ніби образ у них той самий.

— Отже, все ж таки знову пізнання смерти?! Зізнайся, від поступки ти таки хочеш відмовитись?

— Принаймні обов’язок пізнавати жодне з мистецтв не диктує так чітко, вимогливо і переконливо, як це робить поезія, тому що поезія — це мова, а мова — це пізнання.

— І який же ти робиш висновок?

— Ти щойно зробив мені честь, процитувавши слова Анхіса…

— Я тебе поважаю, Верґілію, хоч саме цієї хвилини — трохи меншою мірою, аніж зазвичай, бо ти знов ухиляєшся від прямої розмови; коли я цитував твої вірші, то тільки хотів нагадати тобі, що сам ти й казав, немовби копатись у невеличких огріхах форми, шліфувати її, робити її досконалою і бездоганною — то просто забава і справа негідна, не гідна такого поважного, такого високодостойного мистецтва, як римське…

— А проте нам забава ця люба — без кінця шліфувати, удосконалювати…

Ох, якби ж можна було все почати спочатку, яка ж це велика спокуса! Он стоїть скринька, а в ній манускрипт, усі згортки охайно пописані, хоч зараз переглядай їх, рядок за рядком, поліпшуй граматику, метрику, зміст і мелодику… О, як це спокусливо, як нездоланно, нестерпно спокусливо! Але раб, що опинився тепер зовсім поруч, біля самого ложа, — раб тихенько промовив: «Навіть не думай, бо щойно почнеш, як відчуєш огиду». І руки Плотії мовби звіяло вітром.

А Цезар, в рахманному, мерхлому світлі затемнення сонця стоячи, — Цезар озвався:

— Слова це твого Анхіса, й тепер, хоч би скільки розводився ти про оцю свою «любу забаву» з мистецтвом, тобі вже ніщо не поможе: тої власної думки ти вже ні зітреш, ні зміниш.

— Слова Анхіса…

Анхіс був у примарному царстві тіней, а слова ті зостались; мерхле було не лише оце світло — й сам час був примарно-мерхлий.

— Так, слова Анхіса, твої власні слова, Верґілію.

— Гаразд, коли вже прийшли вони з царства тіней, то тепер я пригадую, що ними намагався сказати щось більше…

— Он як…

— Ти витлумачуєш їх іще недостатньо глибоко, Авґусте.

— Якщо я витлумачую їх недостатньо глибоко, то виправ мене, Верґілію. Шкода, що я такий неглибокий.

Цезар відпустив канделябра, за якого тримався, вперся руками у спинку крісла, й на переніссі у нього знов залягла різка складка обурення, а нога заходилася нетерпляче і гучно тупотіти по мозаїчній підлозі; такий він був завжди: навіть на незначне заперечення міг відповісти отаким несподіваним, раптовим роздратуванням.

— Не можна сказати, що ти витлумачуєш їх неглибоко; просто твоє тлумачення допускає певне уточнення… адже багато чого тільки згодом набуває свого достеменного сенсу, який попервах лиш ледь-ледь прозирає…

— Розкрий його.

— Проти мистецтва владарювати, проти мистецтва тримати державний порядок і мир — мистецтва істинно римського і місії істинно римської — просто тьмяніють усі інші мистецькі вияви, всі, а не лише така люба мистецька забава поетів; ба більше, проти цього мистецтва тьмяніє, по суті, будь-яка велич, що породжена щастям і породжує щастя, велич, в якій має вічно себе виражати справдешнє мистецтво, якщо не бажає лишатися тільки оздобою буднів, мистецтвом облудним… атож, проти того мистецтва тьмяніє навіть велич така; ось що хотів я сказати словами Анхіса, і саме цю думку я повторив, коли справи твої, державу твою і творіння твоє, незаперечні ці символи римського духу, я поставив понад усяким мистецьким діянням…

— А я спростував тебе… Мистецтво живе собі, над ним плин часів не владний.

Таємниче, порожнім потоком плив час.

— Дозволь мені, Авґусте, зробити ще висновок, про який ти просив.

— Кажи.

— Сáме мистецтво, високе мистецтво, яке усвідомлює місце своє у пізнанні, усвідомлює також і втрату пізнання й утрату Бога, крізь яку ми пройшли; погляд мистецтва незмінно прикутий до смерти, до жахливих її спустошень…

— Я тобі вже нагадував про перські війни.

— …і тому воно усвідомлює також, що разом із новим порядком, який ти створив, має розквітнути й нове пізнання, воно має вирости з глибин нашої втрати пізнання й сягнути висот не менших, аніж глибини самої утрати, у противному разі твій новий порядок не матиме сенсу і порятунок, нам тобою дарований, буде марним…

— Це все? — Цезар, здавалося, був цілком задоволений. — Оце і є твій висновок?

— Так… Що краще мистецтво — а щонайперше поезія — усвідомлює місце своє у пізнанні, то чіткіше воно розуміє, що його символи для нового пізнання недостатньо яскраві; воно усвідомлює, що приходить це нове пізнання, і саме тому розуміє також, що перед його яскравішими символами має зійти з арени.

— Гаразд, я не маю нічого проти нового пізнання, мені тільки здається, що ти надто вже вільно використовуєш пізнавальне завдання мистецтва для досягнення власних цілей…

— Це завдання — серцевина мистецького духу.

— І ти вперто заплющуєш очі на те, що цілісність духу властива й мистецтву…

— Нове пізнання сягає за межі мистецтва, за межі, в яких неподільно царять його символи; ось у чому вся суть.

— Ти вперто заплющуєш очі на те, що будь-який розквіт держави — це основа для розквіту не тільки мистецтва, але і пізнання; ти вперто заплющуєш очі на те, що в Атенах у їхні найкращі часи поряд з мистецтвами розквітала і філософія; ти вперто заплющуєш очі — ти мусиш робити це, — бо в твоїй дивній картині, у твоєму уявленні про подолання смерти як про недосяжну мету пізнання для філософії місця немає так само, як і для решти реалістичних життєвих явищ. Зрозумій же нарешті, як глибоко ти помиляєшся! Щодо мене, то я, навпаки, поки що схильний покладати надії на наших філософів, на те, що вони знайдуть те нове пізнання, якого ти прагнеш.

— На це філософія вже нездатна.

Слова пролунали, ніби з власної волі; їх не треба було ні продумувати, ані навіть придумувати, вони мовби спали напрямки з очей на язик, позаяк за всіма словесами (оце тут, у мерхло-примарному світлі покою? Чи десь там, за вікном, де невиразисто-мерхло виднівсь краєвид? Та ні, іще далі, далеко-далеко, чомусь просто за межами всіх часів) постали Атени, місто туги й жадань, місто Платона, місто, в якому йому не вільно було залишитись, бо доля цього не воліла, і вона ще й тепер хмаровищем нависала над містом — хмаровищем, що дихало смертю, хоч і мерхлим, без тіні.

— Уже нездатна… — повторив Авґуст. — Уже нездатна, нездатна, Верґілію! Спершу нездатне було мистецтво, а тепер, як здається, уже й філософія! Знову оце твоє «уже надто пізно» і «ще надто рано»? Тепер і філософії торкнулось оце твоє «вже»?!

Там, у безпросторовому просторі слова здіймалося місто, і було воно всього-на-всього плетивом слів, пустослів’ям і марнослів’ям, позбавленим тіні, нетривким і невиразним — місто без символу, місто, що, втративши символ, утратило і рівновагу; далебі, доля до нього поставилась вельми прихильно, коли не дала йому там залишитися.

— Час не дає нам поблажок, Авґусте; думка сягла своїх меж.

— Думкою можна сягнути богів, і людині цього, очевидьки, достатньо.

— О, розум людський меж не знає, та коли він торкнеться безмежности, його враз відкидає назад… він пізнання тоді позбувається… й на землі настає тоді смерть і спустошення… і великий потоп, брязкіт зброї, ріки ганебно пролитої крови…

— Філософія і громадянська війна одна одної не стосуються.

— Але час був наспів… і плуга пора повертати нарешті навспак.

— Час щодня наспіває для чогось.

— Не маючи спільних основ пізнання, спільних засад і правил не можна нічого ні зрозуміти, ні потлумачити, ні пояснити, ані довести; лише спільний, погоджений погляд на безкінечність стає основою порозуміння, а без неї навіть просте повідомлення й те неможливе…

— Ну, Верґілію, зрештою, ти й тепер мені щось повідомляєш, отож справи із нашим порозумінням не такі уже й кепські; принаймні мене воно задовольняє.

Ох, Цезар таки має рацію… Та яке йому, Цезарю, до цього усього діло? Яка користь із цих балачок? Тяжко з ним сперечатись, і все ж таки треба, щось до цього немов спонукає — чи не доля його «Енеїди»?

— Філософія — це наука, це істина розуму, вона має уміти доводити, має спиратись на основи пізнання, а пізна…

Звідки цей сміх, німий і такий пиндючний? Може, то раб? Чи це сміхом дають знати про себе, повертаючись, демони?

— Чом же примовк ти, Верґілію?

Знов постали Атени, знов дивне оце відчуття розчарування, що лишилося після Атен. Де це сміються? В Атенах?

— Здоровому глузду і філософії завжди передують основи пізнання… Вони воднораз усередині і зовні й становлять головну передумову… Це ж бо ти, Октавіане, мене із Атен повернув, чи не так?

Перламутром мінилася мушля небесна над Адріатикою, судно гойдалось на хвилях, Посейдонові коні здіймалися білими гривами понад водою; в каюті стояв гам і сміх, а на палубі в уже примерхлому світлі пісню заводив раб-музикант — самотній хлопчачий голос.

— Я слушно вчинив, що тебе із Атен повернув, мій любий Верґілію; це піде на користь твоєму здоров’ю… Чи, може, ти хочеш сказати, що тепер філософія занедбала свої обов’язки, бо тебе не лишили, бач, на убогу опіку у місті філософів?

Якщо по закону, то Цезарю гоже пливти було б на іншому судні, а не на цьому.

— Основи пізнання філософія втратила… вони опустилися надто вже глибоко… глибоко-глибоко в море… вона мала б рости до висот і в зростанні своєму досягти нескінченности, а тепер не сягне вже корінням до дна, навіть якщо і воно там зростатиме до нескінченности… А то я, Октавіане, на батьківщину з тобою взагалі не вернувся б… Де коріння вже не пробивається, там настає порожнеча, позбавлена тіні… Основи пізнання втрачено, й на судні тепер — лиш пусті балачки… Але ти відчуваєш це, певно, не так гостро, як я, бо хвороба морська не зробила тебе всевидющим… Колись філософія ще мала основи пізнання, на яких і могла будуватись… а я, як і ти, не хотів добачати, що вона їх утратила… І вирушив я до Атен, так, я туди все ж таки вирушив… Але нині вона, філософія, остаточно утратила той ґрунт рожаїстий, у якім коренилася… Тепер людям, щоб мислити, уже бракує мужности…

Так, це правда, і сміятися з цього не гоже нікому. Не вільно сміятися навіть самому Господу, який бачить ніщоту й ніщоти бажає. І справді, недоречний смішок таки змовк. Натомість почувся Плотіїн голос: «Порозуміння — воно мовчазне і доказів не потребує. Вертайся додому, до розкритої мушлі мовчання». І пролунали слова ці так ніжно й зичливо, що навіть судно притишило хід, а хвилі вляглися; ще ледь відчувались розмірені вимахи весел, ледь чутно ще рипне десь рея, і лиш час від часу десь брязне ланцюг…

Спершись на щоглу тонку канделябра, знов одну руку піднісши до лавром увитих вітрил, так він і плив — мужній Цезар, який повертавсь до коханої Лівії, до своєї дружини, що чекала на нього, й позаяк і сам час плив разом із судном, то важко було сказати, скільки тривало мовчання, перш ніж він знову озвався; і він промовив:

— Якщо філософія втратила основи пізнання, то нині вона зобов’язана ці основи знайти.

Мабуть, Цезар плив тоді все ж на іншому судні або навіть був там і досі, якщо він не чув, що коріння уже не сягає глибин… Може, треба йому пояснити це якось інакше, дібрати слова зрозуміліші?

— Із береста щоглу на судно не зробиш, бо вона воднораз має бути й міцна, і гнучка, і пружна… щоб так стояла й росла…

— Ти стомився, Верґілію? Чи не покликати лікаря ще раз? — Авґуст поквапно відсунув крісло й схилився над ложем; близько-близько були його очі й обличчя.

Близько-близько було це обличчя — майже так само близенько, як доти обличчя Плотії. І раптом туман розвіявся.

— Я почуваюся добре, Октавіане… цілком навіть добре… та, схоже, на мить голова пішла обертом…

— Ти говорив якось трохи туманно… щоправда, з тобою це часто трапляється; але як подумати, то виявляється, що так промовляє мудрість.

— Мудрість? У мене?! Я не мав її зроду!.. Мені просто здається, я щойно шукав тільки слушного прикладу, щоб тобі відповісти… але слушного я не знаходив… А ти, я пригадую, щось казав про основи пізнання у філософії.

— Саме так, мій Верґілію; та годі вже нам клопотатись такими речами.

— А філософії не до снаги вже створити свої власні основи пізнання…

— Це ще хтозна… — Авґуст думав уже про щось інше. — І взагалі, не про це у нас мова, Верґілію.

Земля під ногами і далі хиталася, немовби під час землетрусу, та в усьому настала вже ясність і не лишилось нічого уже незвичайного; ясний і природний був окреслений ніжними, невиразно-тонкими лініями краєвид за вікном, ясна і природна була берестова щогла канделябра, і ложе не було вже великим судном, а ясним і природним чином зменшилось і стало тим самим простеньким яликом, в якому так любо було пливти і пливти; лише в поведінці Авґуста, хоч манери його і здавалися добре знайомими, не було ні цілковитої ясности, ані природности — принаймні наразі, бо все ще доводилось докладати зусиль, щоб його переконати й повернути нарешті до дійсности.

— Розум не здатний творити для себе самого передумови, а отже, не придатна на це й філософія; жоден з мужів сам собі предком не стане, хоч би скількох дітей він міг спородити…

Сміх! Чи то не з його власного горла, не з його власних грудей він вихоплювавсь доти? І тепер знов дається взнаки там, знов такий незбагненно нестерпний…

— Не спородиш собі ані діда, ні прадіда, й передумов собі теж не спородиш; ніхто і ніколи не мав сил Прометея, щоб ступити за власну межу; ніхто і ніколи за неї не ступить… Неправда!..

Неправда, неправда… Це слово лунало напошепки, лунало нізвідки, лунало із уст чи то раба, чи Плотії — хтозна, та радше із уст таки Плотії, бо то ж її голос провадив: «Власні межі кохання постійно долає». — «Також і твоє кохання, о Плотіє? Чи долало й воно свої межі?» — «Долало й долає; хто кохає, той — завше за власними межами». — «О Плотіє!..» — «Чи ти відчуваєш мене? Я кохаю тебе й відчуваю всією душею». — «Плотіє, я тебе відчуваю, ти поруч, я знаю». — «Так, Верґілію, так!» І перепліталися межі обох їхніх тіл, зливалися межі обох їхніх душ, розростаючись і переростаючи межі, пізнаючи і пізнавши…

Якось здивовано Авґуст спитав:

— Що неправда, Верґілію?

— Власні межі усе ж таки переступають.

— Радий чути; то ти від своєї поступки, отже, не відмовляєшся?

— Переступити межі…

— Це ти про філософію? Чи про поезію? Хто ті межі переступає?

— Де це вдалося зробити Платонові, там філософія стала поезією… Лише на найвищих вершинах своїх поезія спромоглася переступити межі.

У відповідь Авґуст поквапно, хоч і з якимсь непритомним виглядом, на знак згоди привітно кивнув головою:

— Як митець ти все ж досить скромний, тож мудрість твою заперечити важко, але воднораз ти й шанолюбний, тож не проти скористатися власною мудрістю принаймні заради мистецтва…

— Не мудрість це, Октавіане… Поетом стає не мудрий, а хіба лише той, хто покликаний бути мудрим… Ні, це — своєрідне пророче кохання, якому часами таланить розірвати всі межі…

— Я тішуся тим, що ти бодай відчуваєш себе покликаним бути мудрим… тож годі вже нам перемовлятися про філософію, відішлімо її до поезії, коли вже вона, філософія, нібито й справді не здатна пробитися до власних передумов; від неї зажадаємо ми, щоб вона запозичила основи пізнання з мистецтва, чари якого — либонь, ти і сам це тепер визнаєш — ввібрали у себе всю мудрість.

— Я ладен це визнати, лише коли йдеться про вельми окремі і вельми довершені мистецькі творіння — лише про ті кілька, що прийшли до нас із вельми далеких часів.

— І коли йдеться про твою «Енеїду», любий Верґілію.

Це знову озвався час, що загадково протипоставив теперішній день і минулий, час, загадковий у чині своєму, загадковий в своїй причинності, доленосний у тому й у тому.

— Я маю знов тебе розчарувати, мій Авґусте; я ще раз кажу, настійно кажу тобі, що у мистецтві силу символіки невблаганно зумовлює час, і для нового пізнання сили цієї вже недостатньо; часами мистецтво наздогад знаходить основи пізнання, одначе творити їх, творити їх заново — таке йому не до снаги.

— Не треба нічого творити, Верґілію, заново; треба лише підновляти все те, що споконвік існувало і досі існує незалежно від часу, хай навіть іноді, як, до прикладу, нині, сенс його, може, і важко збагнути; людина лишається завжди тим самим створінням, і такі самі, нітрохи незмінні лишаються в неї, мабуть, і основи пізнання, про які ти оце раз у раз тут нагадуєш, — атож, основи лишаються настільки незмінними, що, на втіху тобі, спокійнісінько можуть — і мають право — всякчас визначати пізнання. У самій суті ніщо не міняється, ніщо не мінялось і не може змінитися.

— Ох, Авґусте, колись навколо смертного стояли, пізнаючи і пізнані, боги.

— Чи не на часи Есхіла ти натякаєш, Верґілію?

— І на них теж.

— Боги на зникли, і слова твої, далебі, — якнайкраще підтвердження тому, про що я казав; що правда, то правда, мій друже; і якраз через те, що колись олімпійці царювали незаперечно і неподільно, — якраз через те ми повинні вернутись до цієї батьківської віри, щоб мистецтво і філософія віднайшли ті основи пізнання, на яких споконвіку стояв наш народ і які саме тому — єдино істинні.

Все нові розмови, все нові запитання… Відповідати на них — уже просто нестерпний тягар.

— Батьківська віра… Тоді замість пізнання ще не постала безодня невігластва…

— Її вже подолано.

— Так, подолано, однак завдяки лише тому, що прийшов ти. А ось тоді, у часи наших предків, потреби будити віру взагалі не було, бо віра жила, вона водночас і всередині, і зовні становила єдине ціле з людським життям.

— Так само живе вона й нині, Верґілію, і боги як живі, як живісінькі населяють твою «Енеїду».

— В «Енеїду» вони прийшли ззовні; мені довелось відшукати їх у далекій-далекій минувшині.

— Ти богів відшукав біля їхніх джерел, там, де основи пізнання їхнього; ти раз і назавжди знову подарував своєму народові їхню реальність, реальність істинного пізнання божеств; Верґілію, твої образи — це жива, це найживіша реальність, реальність твого народу!

У словах цих бриніла спокуса й обіцянка успіху, здавалося навіть, що Цезар казав їх переконано й щиро. Одначе були це звичайні пусті словеса, тим більше, що Цезар, поему розхвалюючи, по суті, захищав тільки власне творіння. Та, може, якраз через це він і відмовиться зрештою від «Енеїди»?

— Ох, Цезаре, я вже казав: мої образи — це лише те, що лежить на поверхні.

— Вони тебе не задовольняють, бо ти вимагаєш від них, щоб вони смерть пізнали і смерть подолали, — вимагаєш того, на що тут, у земному бутті, ніхто не спроможний… У тебе такі самі надмірні вимоги і до мого творіння.

— Мої образи не задовольняють мене, тому що…

— Що, затнувся, Верґілію?.. Розумієш-бо й сам, що рації ти не маєш.

— Час, мій Авґусте… Ми якимсь загадковим чином залежимо всі від часу, якимсь загадковим чином він спливає й спливає… цей порожній потік… він тече на поверхні, і нам навіть не втямки, ні куди він тече, ні який він завглибшки… Та колись все одно він замкнеться в кільце.

— Тоді чом же ти стверджуєш, немовби мистецтво не потрапляє у русло часу? Чи не віщун наворожив тобі це на тельбухах офірних тварин? Усе це безглуздя, Верґілію! Ніяких загадок у часу немає, в ньому немає нічого такого, що можна було б розгадати на кишках чи на печінці.

Яку ж, справді, загадку приховує час? Порожнем плине порожній потік до своєї мети — до смерти, і якщо залишити його без мети, то щезне й він сам, і час. Чому, позбуваючись смерти, позбуваємось також і часу? Немов уві сні, все зв’язалось водно, і, немов з того сну, долинув голос:

— Зміїне кільце часу… Небеса, їхні тельбухи…

— І ти звеш це «основи пізнання»? Це — основи пізнання лише віщуна! Верґілію, що ти замовчуєш?

— Ми — бранці часу, всі до одного, навіть пізнання — і те бранець часу.

Дивно, але Цезар помітно стривожився.

— Ти покладаєш на час відповідальність за вчинки людей і навіть за те, що вони позбулися пізнання… Так ти звільняєш людину — а заразом, певна річ, і самого себе — від усякої відповідальности; це шлях небезпечний… Я, навпаки, волію покладати на людей відповідальність за час, у якому вони живуть.

Що таке час? Чи взагалі це — потік, що безперервно кудись все біжить і біжить? А може, тече він нерівно і радше нагадує то майже стоячу озерну гладінь, навіть якийсь мертвовід на болоті, що завмер під двобарвним покровом сутінків, то знову грімкий водоспад, який розлітається семибарвно-блискучими бризками, — цілий потоп, що затоплює все, і підхоплює все, і з собою несе?

— Цезаре, людина завжди має досить можливостей виявляти відповідальність; свій обов’язок вона може сповняти погано чи добре, і хоч коло її обов’язків визначає і час, хоч сама вона вплинути на це коло й не може, відповідальність перед обов’язком зостається незмінною; в людини незмінним зостається обов’язок сповняти свої обов’язки незалежно від того, міняється їхнє коло чи ні.

— А я й допустити не можу, щоб це коло обов’язків змінював час… Людина відповідає за завдання й обов’язки, що їх за мету бере у своїх вчинках і діях, у всі часи вона має їх ставити на службу інтересів усіх громадян і держави, й коли цим обов’язком вона чомусь нехтує, то час свою форму втрачає. А завдання людини — формувати свій час, і робить вона це в державі, яка завжди й у всьому для неї — найвищий обов’язок.

Загадка часу, загадка його порожнечі! Чому коло людських обов’язків зазнає в часі змін? Без меж простяглися у часі Сатурнові царини, незмінні вони в усі часи, одначе душа — бранка часу; і поза поверхнею часу, в глибинах земних і небесних чаїться пізнання — те, чого прагне людина.

— Пізнання — наш вічний обов’язок, і повік воно буде божественним завданням людини.

— А в життя це пізнання утілює лише держава. — Авґуст поглянув на нього майже з відвертим викликом, хоча стурбований, занепокоєний вираз усе ще й не сходив з його обличчя.

Що таке час? Що таке зміни у колі людських завдань, зміни, що відбуваються з волі часу? Що саме міняється там, у тому колі, які зміни так загадково породжують самих себе?.. Що це за зміни, які зрештою все повертають на круги своя?

Куди ми пливемо? Як хитається човен…

— Людина, що прагне пізнання… час приймає її у свої обійми…

— Навпаки, мій Верґілію, людина тримає його у своїх руках.

О, змін зазнавав не час, а саме пізнання — бувало, повільно, а бувало, й спиняючись зовсім, загусаючи, немов баговиння, але потім бурхливим потоком воно поривалося знову вперед; пізнання буття, пізнання усього сущого, це дивне плетиво у пізнанні світу, яке диктує людині, у що їй вірити, всеосяжне плетиво, у невиразних вічках якого людина заплуталась, але, попри все, має невтомно плести його далі, щоб воно охопило весь світ і не порвалося… Загадково з буттям поєднане, разом з буттям розширяючись і перевтілюючись, в собі загадково обертаючи суще на пізнане, — отак крок за кроком пізнання і посувалось, отак воно й мало вперед посуватися заради творіння вселенського, заради часу, в якому творіння стає реальністю, бо час — не що інше, як зміна пізнання.

— Вселенське творіння зігріває людину своїми обіймами, а людина тримає творіння у власних руках… Ох, Авґусте, це — й час і все ж — не час; у своєму пізнанні людина утілює образ часу.

— Повік не погоджуся з тим, нібито час над людиною владний…

Але доля над часом владна, і таїться у ній завершальна загадка часів. Бо заповідь смерти, продиктована долею, неодмінна і для вселенського творива, і для самих богів; та знову і знову урівноважує шальку ще одна заповідь долі — відродження, цей наказ і богам, і людям не дати порватися плетиву пізнання, нитку до нитки в’язати і так у пізнанні, одночасно і пізнаючи, і самим пізнанню відкриваючись, навік зберігати і творіння богів, і саму божественність.

— Час, Авґусте, — це лише зміни в пізнанні, тільки й того, і хто пізнання оновлює, той і час, його плин визначає.

Авґуст, немовби цих слів і не чувши, провадив:

— І повік не погоджуся з тим, нібито наш час нікчемніший, аніж час, наприклад, Есхіла; о ні, аж ніяк, багато у чому наш час навіть незрівнянно величніший, і я маю право сказати, що певною мірою сприяв цьому й сам. У більшості сфер ми добряче перевершили греків, а наші знання повсякденно зростають і ширшають…

— Ох, Авґусте, ми ведемо розмову про речі вочевидь зовсім різні… На поверхні знання, може, й ширшають, але серцевина пізнання усе ж таки, певно, всихає…

— Отже, й творіння моє — також тільки символ і то скороминущий, символ якоїсь поверхні? — Стурбованість Авґуста переростала вже в очевидну образу й обурення. — Чи саме не це ти хочеш сказати?

Загадка часу! Одвічна загадка пізнання! Загадка веління долі! Клятви загадки! Світло і морок, поєднані у двобарвному сутінку, розкриваються у семибарвному земному творінні, та, коли зміни буття, досягнувши вершин, обернуться загальним пізнанням і завдяки такій цільності стануть незмінними, тоді спиниться й час — не замре, як вода в тихім озері, а затримається, як непроминуща та мить, котра все омиває на світі, і в реальності такого новітнього дня зіллються сім барв у єдність останню, у світанкове сяєво кольору слонової кости, і перед цим сяєвом змерхне будь-яке світло земне й потьмяніє будь-яка реальність земна, обернувшись на тінь невиразну, на невиразну гру ліній.

— Творіння твоє покликане часом, о Цезаре; воно сповнює його завдання і за велінням долі прагне оновити пізнання, щоби в усій своїй божественності знов відродилося творення.

До зневажливо-демонстративного спротиву додалося розчарування:

— Те, що лиш прагне пізнання, — ще не саме пізнання.

— Творіння твоє — це мир.

— Так, але він, як тебе послухати, на жаль, лише символічно долає смерть, і навіть якщо мені поталанить — а я дуже на це сподіваюся — невдовзі назавжди замкнути всі брами до храму Януса, то для тебе це буде аж ніяк не остаточне подолання смерти, а також тільки символ.

— Рим — це символ, о Цезаре, Рим — це образ, тобою створений.

— Рим — це чин наших предків, і реальність, закладена ними, сягає далеко за межі простого символу.

— Але він-таки, Рим, — і плід твого чину, о Авґусте… Римський порядок у римській державі…

— Щоправда, лише у державі-символі, як ти її називаєш; але римська держава покликана стати чимсь більшим, аніж символ пізнання, позбавлений змісту.

Зневажливий спротив переріс в очевидну відразу; Цезар стояв, ладен ось-ось піти геть, і складалося враження, що про «Енеїду» він уже і не думав.

— У справах земних ти відновив порядок і дав йому нове життя; він — пізнання твоє.

— Тоді чом же він — тільки символ? Чом ти так наполягаєш на цьому?

Символ, пізнання, реальність… Хіба гордощам Цезаря подобало миритися із простою символічністю, коли він ніколи й не відав смирення в пізнанні? Коли він ніколи і не хотів зазирнути в безодню? Коли реальність для нього завжди була тільки поверхнею? А пізнання — це коли виринаєш з безодні, коли ти смиренно виринаєш із глибин смиренного самоприниження до нового смирення, коли реальність приносиш додому з ніщоти, в яку тій довелося упасти, щоб відродитися знов… Пізнання, повернення в символі, породжене мороком, відродження реальности, яка у безодні зазнала змін і все ж таки вічно незмінна…

— Ти пізнав той порядок, що його встановили боги у неземному світі, і розгледів його в римському дусі; ти поєднав той і той у єдиному цілому, поєднав у своєму творінні державному й у своєму творінні державному надав тому цілому земного утілення і зримого образу; це — переконливий символ римського духу, переконливий символ неземного порядку в пізнанні…

— То й що? Достоту те саме можна сказати і про «Енеїду».

— Аж ніяк!

Вологі роти, призначені їсти, плювати і кашляти (і це, власне, й робили), перемовлялися далі, й так і тривала ця бесіда, воднораз безсоромна й безглузда, тож і не дивно, що вони один одного вже не могли зрозуміти. Усе йшло до того, щоб обидва нарешті сором’язливо помовчали.

— Аж ніяк? — Дивно, але цього разу розбіжність у поглядах не збудила у Авґуста ще глибшого роздратування, навпаки, в його голосі почулися навіть нотки примирення. — Тоді як? Тоді що ж?

— Завдання часу — не слово і не мистецтво, а чин; пізнання — лише у чині…

— Я ще раз питаю, Верґілію: тоді чом же усе ж — тільки символ?

Важко, дуже важко було розмовляти, а міркувати… ох, міркувати — ще важче.

— О Авґусте, неземне у земному пізнати і завдяки цьому пізнанню надати неземному земного образу — як слова у формі, як творіння у формі й саме тому як чину у формі — ось у чому суть справжнього символу; внутрішньо й зовнішньо він — вияв свого праобразу, він містить праобраз в собі й сам міститься в ньому, достоту як і твоя держава, сповнена римського духу, в ньому ж таки й закорінена; і символ, втілений у неземному, яке він уособлює, до якого він навіть належить, сам переживає час, розростаючись і підносячись у своїй довговічності, підносячись у своєму зростанні до істини, яка смерть подолає і знаком якої він був споконвіку…

— То ось який вигляд у справжнього символу… — Цезар, здавалось, аж ніби замислився, хоч міна його промовляла, що йому щось не втямки. — У символу, що прагне бути чимсь більшим, ніж символ поверхні…

— Так, справжній символ, непроминущий і цілісний; справжній мистецький витвір, справжня держава… Непроминуща і цілісна істина в символі.

— Перевірити, чи резонні твої міркування, я змоги не маю… Дуже глибокі вони і складні.

Перевіряти нічого й не треба; чого не розумієш, того не варто і перевіряти, треба просто прийняти на віру, навіть якщо ти — сам Цезар.

— Ти приніс мир і порядок; на ґрунті, що його в такий спосіб ти підготував своїм чином, у майбутньому набиратимуть сили, долаючи смерть, усі пізнавальні діяння, і творіння твоє, що вже тепер стало символом їхнім, зростатиме їм назустріч… Невже тобі цього замало, о Цезарю Авґусте?

У Цезаря, що вже зібрався іти, нарешті з’явився замислений усміх:

— Дуже глибоко це і складно… Може, це вже і є те пояснення, яке ми хотіли приберегти для Мецената?

— Можливо… не знаю…

Чом же Цезар не йде, коли вже зібрався піти? Так, надто це глибоко й складно, надто виснажливо, надто нестерпно; далебі, з цією розмовою слід було зачекати до зустрічі у Мецената чи й узагалі відкласти її. Відкласти на потім, надалі. М’яко дзюрчав водограй у стіні, і дзюрчання його відлуння, що дзюрчало довкола, дзюрчало внизу, десь у глибині, дзюрчало вбік моря, до нічних його хвиль, дзюрчало, саме вже немовби та хвиля, немов білогрива та хвиля у мороці, — те відлуння промовляло-дзюрчало до голосу Плотії, що плив у німому мовчанні крізь це неугавне дзюрчання, сріблясто осяваючи ніч, чекаючи, коли піде Цезар, нічної самоти чекаючи. Це ще ніч? Ох, як тяжко підіймати повіки… Відкласти цей день, відкласти цю ніч!

Та попри те, що Цезар хвилину ще тому збирався піти, несподівано він передумав; схоже, йому спало на гадку іще щось, і раптом він знов опустився у крісло; сидячи боком і звісивши руку зі спинки, він мав вигляд людини, що не хоче ні йти, ні лишатися; хвилю помовчавши, нарешті сказав:

— Може, воно таки й слушно… може, все, що ти кажеш, і слушно, та не гоже нам жити у хаосі символів.

— Жити?..

Хіба тут про це ще ішлося? Хіба йшлося іще про життя? О, який ніжний, який звабний цей дзюркіт довкола… Жити, ох, жити і жити, щоб нарешті померти…

Хто ж ухвалить такий рішенець? Чий голос його провістить?

Плотія не озивалася.

А Цезар промовив:

— Не забуваймо, що є ще й реальність, хоч нам і не лишається нічого іншого, як тільки виражати її і втілювати в символах… Ми живемо, і це — реальність, проста й очевидна реальність.

Лише у символі можна збагнути життя, лише у символі можна відбити символ; нескінченний ланцюг тих символів, і позбавлена символу сама тільки смерть, до якої ланцюг цей тягнеться, так ніби смерть — його найостанніша ланка й воднораз за його уже межами, так ніби символи всі лише задля того і створені, щоб усе ж показати, що символам смерть непідвладна, далебі, так ніби тільки у смерті мова й змогла повернути собі простоту свою первісну, так ніби смерть — місце народження простої земної мови, цього найбільш земного з-поміж земних, а проте і найбільш божественного з-поміж божественних символів. Усю людську мову осяює усмішка смерти… І нарешті озвалася Плотія: «Все реальне — німе, і нам жити в його німоті; вирушай у реальне, я піду за тобою».

— Подолавши ланцюг нескінченний символів, усе глибше і глибше безчасся долаючи… Ставши у символі символом, настане реальність, умирання без смерти…

Цезар нарешті всміхнувся:

— Так, глибока й складна ця реальність… Ти справді гадаєш, що все реальне підпорядковане таким складним умовам? Між ними і тими, що їх, на твою думку, визначає символ, я майже не бачу різниці.

Авґуст сидів зовсім близько, проте його голос, на диво, долинав із якоїсь незмірної далечі; не менш дивувало і те, що його власні слова пролунали, здавалося, з іще більшої далечі, хоч і з її протилежного боку:

— Символ реальности, реальність символу… ох, і лише в кінці, аж у самім кінці одне переходить у друге…

— Я, мій Верґілію, вірю в реальність простішу; я вірю, наприклад, у тверду і надійну реальність оцих наших буднів… атож, мій Верґілію, саме в звичайну буденну реальність…

Кожне слово людське у своєму навіть зовсім простенькому значенні походить від смерти, а крім того, воно постає під склепінням ніщоти, яке неосяжно здіймається за подвійною брамою смерти й породжує всяку реальність; всі слова постають з неосяжности, і через це саме той, хто їх чує, хто до них прислухається, — вже навряд чи й він сам, він стає кимось іншим, далеким-далеким від себе самого, позаяк прилучається до неосяжности.

— Простота наших предків і пращурів, любий Верґілію, і Енея твого простота… У простоті своїх буднів вони зводили римську державу.

Небеса віщували затемнення сонця, лев’ячі барви мигали в примарному світлі, гарцювали на хвилях Посейдонові коні, і невидимим став Фебів лев… Невже запряг небесний уже обірвав посторонки, забув про божественні шори і повернувся до табунів у водах? О, то встає вже ранкова зоря, омита океанськими хвилями, — та, за якою простує Венера, обравши собі її за провідну. О, вже на схід ця зоря-провідниця повертає святу свою голову і зводить свій погляд, що розганяє сутінки… Чи не була це й реальність Енея? Чи не судилось йому так далеко лишити позаду звичайну земну марноту? Невже він проник у такі емпіреї? Невже усе так і побачив?

— Ох Авґусте, у Гомера було все простою реальністю… він пізнавав лиш її.

— Ну звісно, ти тільки підтверджуєш те, що сказав я. Залишиться те, що становило реальність для всіх наших предків, саме воно і живе у мистецтві…

— Ох, Авґусте, хистка під ногами земля… Для Гомера й героїв його нічого хисткого не існувало… а ось для Енея…

— Ти про що — про реальність, а чи про мистецтво?

— Про те і про те.

— Отже, про те і про те… То збагни ж ти нарешті, що Рим і поема твоя — одне ціле, що в «Енеїді» ти втілив і римську звичайну реальність… Нема там нічого хисткого; реальність твоя — тверда й непохитна, як італійська земля.

Навіть місячну кулю ясну, навіть сонця вогонь — все живить дух; у всіх членах світу душа розливається, і вони, нею сповнені, стають одним цілим — тілом усесвіту… Чи помандрує на схід та зоря, пізнана й сама пізнавати прагнучи?

— Ох, Авґусте, реальність — то завше чимдалі глибше і глибше пізнання.

— Рим був пізнанням прабатька; Рим був пізнанням Енея, й про це ніхто краще не знає, ніж ти, саме ти, мій Верґілію.

Понад землею спочилою, не понад державами помандрує зоря; та Цезар про це й знати не хоче. Але і мовчати про це теж не можна.

— Зерно пізнання наші предки засіяли, римський порядок створивши…

— Я не хочу іще раз почути, що він був лиш символом… Риму реальність, реальність того, що вже створено й буде ще створено, реальність творіння мого — це має бути чимсь більшим, аніж тільки символом…

— Як символ пізнання засновано Рим; він несе в собі істину, набуває реальности, все більше і більше… Реальність — лише у зростанні й становленні.

— То сьогодення для тебе — ніщо?

— Римська держава, пізнанням породжена, себе перевершить; порядок її стане царством пізнання.

— Наша держава зростання подальшого не потребує; боги нам поможуть, германські кордони ми аж до Ельби відсунемо, створимо так найкоротший рубіж оборонний від океану до Понту Евксинського, й держава набуде природних своїх рубіконів, надійно захищена з півночі — від Британії й аж до самої Дакії.

— Держава твоя, о мій Цезарю, буде ще більша…

— Їй більшою бути не треба; якщо вона буде ще більша, італійського роду не вистачить, щоб на теренах усіх її підтримати звичаї римські і римський порядок.

— Держава реальности, що має постати твоїми зусиллями, буде щось більше, аніж просто влада на широких теренах, забезпечена військовою силою.

— Для тебе досягнення наші, далебі, геть нічого не важать… А оскільки це так, то ти їх принижуєш, зводиш до символу, який на реальність не претендує.

Ох, як важко дихати, як важко вести цю розмову, як важко боротися з цією постійною настороженістю і недовірою Цезаря, як важко терпіти вразливу його самовпевненість.

— Цезаре, мир у державі своїй ти встановив без меча, і без меча він пошириться на цілий світ.

— Це правда.

Отже, пояснення це Авґуста задовольнило.

— І я докладаю зусиль, — вів далі Цезар, — щоб приносити мир не мечем, а саме угодами; певна річ, щоб угоду ніхто не порушував, її має підтримати образ меча.

— У державі пізнання меч стане зайвим.

Цезар утупився в нього мало не з подивом:

— Тоді як же ти запобігатимеш порушенню клятв і угод? Як ти обійдешся без леґіонів? Вік Золотий іще не настав.

Вік Золотий, у якому залізо обернеться знову на золото, вік Сатурна, що нечутно й невидимо владарює в незмінності нескінченних своїх перемін… Але хто до глибин прислухається (а вони — одночасно земні і небесні), той передчуває прийдешнє возз’єднання — вже, певно, по той бік Сатурнових сфер — людського з божественним.

— Лише справжнє пізнання — запорука дотримання клятв.

Цезар всміхнувся:

— Можливо; та ще певнішою запорукою воно стане тоді, коли його підтримають кілька леґіонів.

— Для забезпечення миру в самій Італії тобі вже давно не потрібні війська…

— Це правда, Верґілію, і гарнізонів я тут не тримаю умисне… — На обличчі у Цезаря промайнула своєрідна простодушна хитринка — так ніби він крадькома підморгнув нерозлучному другові. — Війська на очах у сенату і його шпигунів — це, як на мене, вже надто зухвала реальність…

— Ти дуже не довіряєш сенату.

— Людина ні в доброму, ані в поганому загалом не міняється, й улеслива злість, яка двадцять п’ять років тому так підступно й ганебно скинула Юлія Цезаря — вічна пам’ять святому його батьківському імені! — живе у сенаті й нині. Навіть якби я домігся ще більшого впливу на те, щоб призначати сенаторів, ті добродії будуть надійними доти лишень, доки знатимуть, що я будь-коли зможу сюди, до Італії, перекинути галльські й іллірійські леґіони; та я вже подбаю, щоб наші сенатори про це не забували.

— Опора твоєї влади, мій Авґусте, — не сенат, а народ…

— Це правда… і народні трибуни для мене — найважливіші з-поміж усіх моїх інституцій. — На обличчі у Цезаря знов промайнула та сама простодушна хитринка — тепер він хотів натякнути, либонь, що народні трибуни важливі йому не заради народу, а скоріше заради свого права вето в сенаті.

— Ти для народу — як символ миру, і тому народ тебе любить… Вік Золотий не настав іще, одначе твій мир — його провість.

— Мир? Війна? — Простодушна хитринка на обличчі у Цезаря змінилась на майже болючу гримасу. — Народ стерпить усе — одне й друге… Я боровся з Антонієм, я був з ним у союзі, я його знищив, а народ з усіх цих перемін навряд чи що-небудь помітив; він і сам до пуття не знає, чого йому хочеться, тим-то нам остерігатися треба лишень одного: щоб не з’явився десь новий Антоній… На щит слави народ підіймає звитяжця, байдуже — хто він; народ любить звитягу, а не того, хто її здобуває.

— Це, Авґусте, може, і правда для юрбищ, що сунуть до міст на їхні спокуси, але не для селян; селянин любить мир і того, хто мир приносить. Він любить тебе як людину — таким, який ти є. А справжній народ — це і є селянин.

На мить, на один удар серця, ох, на однісінький болісний вдих зникли й затемнення сонця, і мерхне світло, і краєвид, невиразно окреслений, зникла хитлива застиглість, власне, не зникла, а радше поступилася місцем видінню: мантуйська рівнина, розлогі лани, обрамлені тьмавими горами, шепотінням дитячим повиті, розпростерті у сонячнім сяєві, простерті крізь усі пори року, простерті крізь усі пори життя…

Цезар, так наче нікуди уже й не поспішав, зручніше вмостився у кріслі.

— Міст я зі світу не згладжую, любий Верґілію; навпаки, я маю їх зводити, на них-бо спирається римський порядок — нині так само, як і колись, як і завжди… Ми — народ, що будує міста, і спершу було місто Рим…

— Але ж не як місто торгівців і лихварів. Свій вік Золотий вони у монетах карбують.

— Ти несправедливий, Верґілію; у Римі торгівець — це його мирний воїн, і якщо я збережу цього воїна, то збережу й нашу банківську справу… Усе це працює на добробут держави.

— Чом же я несправедливий? Просто я бачу на вулицях цілі юрби людей у гонитві за грішми, бачу стільки нечестя… Лише в селянина зосталося ще благочестя, притаманне усім справжнім римлянам; але й селянинові загрожує вже небезпека заразитись тією гонитвою.

— Певною мірою ти маєш рацію, і це нам нагадує про наші нагальні, я б навіть сказав, невідкладні завдання у вихованні: докладати зусиль, щоб і в містах маси ставали тим, чим вони й мають бути з огляду на законні свої громадянські права — частиною єдиного римського народу.

— Вони нею стануть, ступивши на стежку пізнання, позаяк цього палко бажають.

— Скоріш вони палко бажають циркових видовищ… що, певна річ, нас не звільняє від невідкладних завдань.

— Видовища! Вони так жахливо їх прагнуть… Але це — шлях у бік зовсім інший!

— У який?

— Хто не ступає на шлях пізнання, той мусить свою порожнечу заливати хмільним дурманом, а отже, й дурманом звитяги, навіть коли він лише споглядає її у цирку… там крови не менше…

— Я мушу рахуватися з тим, що ми маємо, і не повинен обминати того, що об’єднує маси. Відчуття перемоги злютовує маси в народ, з відчуттям перемоги вони ладні постати стіною за власну державу.

— А селянин таке зробить заради священного миру у рідному краї. — О, ниви мантуйські, що простираються до небосхилу!.. — Селянин споконвіку живе в тій спільноті, що зветься народом; у ній він тоді, як оре власну ниву, в ній він тоді, коли виїде базарювати, в ній він тоді, коли вийде на свято…

— Про селян я завжди турбувався, завжди їх підтримував; я зменшив їм збори, я поділив величезні родові землі на дрібніші орендні й дав лад сівозмінам. Але сумний досвід колонізації земель ветеранами яскраво засвідчив, як змінились умови у господарстві держави… Селянську основу свою Рим уже переріс, і тепер на єгипетськім збіжжі нам більше залежить, аніж на італійському чи сицилійському. Ми вже не можемо опиратись лишень на селянство, а тим більше намагатися знов навернути всі маси в селянство; і в тому, й у тому випадку ми тільки доведемо до згуби господарство держави, а отже, й саму її…

— І все ж таки римська свобода, яку ти узяв під опіку свою, і далі тримається на нашім селянстві.

— Свобода? Ну звісно, я горою стою за свободу народу; тепер хай хто-небудь посміє лишень зазіхнути на неї — якийсь там Антоній чи ще хтось! За свободу стоїть уся римська держава, і для цього її слід міцнити. Якщо залучати людину до участи у військовій потузі держави, то людину це сповнює відчуттям свободи, якого вона так жадає, бо воно притаманне людській природі, і його потрібно задовольняти. І запорука цього відчуття — тільки загальне добро у державі; перейнятися цим відчуттям тут можуть усі, навіть раби, і через те ця свобода — не просто свобода на власному клапті землі, про яку ти говориш, а свобода порядку, богами нам даного! Так, Верґілію, так і саме так. Решта — лиш мрійництво, за яким не стоїть реальність, просто марення якимись золотими часами, де нема ні порядку, ані обов’язку. Як настають сатурналії, ми можемо, задля розваги хіба що, подурити самі собі голову такою свободою — такою примарою, що не знає порядку. Та якщо сатурналії без упину гуляти весь рік, держава розвалиться. Сатурналії — символ, а держава — це справжня реальність. Я ані здатний, ані покликаний бути засновником якогось Золотого віку, але те, що я засновую, має стати моїм — саме моїм — віком і віком моєї держави.

Зненацька озвався раб:

— Свобода — вона в нас самих; держава — це щось земне й сміховинне.

Цезар, звичайно, цих слів не почув. Він підвівся і — якийсь напрочуд високий, напрочуд незрушний, напрочуд незворушний, але так, ніби ним рухало щось ізсередини, — повів мову далі:

— Оскільки свобода в державі — частина загального блага, то і її слід вважати реальністю, а не просто ілюзією реальности, бо і свобода — щось більше, либонь, аніж тільки символ; надто часто її в нас принижували до звичайного символу, і чи не першим робив це й сенат. Ті пани лицеміри у пурпурових тоґах завжди покликались на таку ілюзорну свободу й уже стільки разів примудрялися ошукати народ і розпалити у ньому громадянську війну! Яка підлість, яке лицемірство! Це правда, двері до курії завше стояли відчинені, і хто завгодно міг увійти і послухати, як засідає сенат; та це й була та єдина свобода, яку дарували народові, — найпідступніша з-поміж усіх тих «народних» свобод: право слухати, як безсоромно й цинічно приймають закони, щоб потім за ними гнобити народ і смоктати із нього кров! Символ, не символ, а все ж інституції, що своє віджили, реальність таки спотворюють, вони обертають її на ілюзію реальности, свободу — на ілюзію свободи, і для злочинности кращого ґрунту й не треба. Я всьому цьому узявся покласти край. Так, у колишній селянській державі, про яку ти так мрієш, ті інституції мали ще сенс, там громадські справунки чинилися ще на очах у людей, там збори народні ще мали змогу воістину вільно заявляти про свою волю. Одначе тепер громадян у Римі — аж чотири мільйони, тепер перед нами — сліпі величезні маси, й вони ладні безтямно повалити за кожним, хто вміє прикритися лискучо-звабливими шатами свободолюбця і під їхніми розпрочудесними складками блазня приховати лахміття своїх жалюгідних закликів, стулене й зліплене з клаптів пустих і відмерлих гасел. Ось що становить насправді свобода так званих народних мас, і вони, далебі, знають про це й самі! Вони знають, у якій глибоченній непевності животіють душею і тілом, знають, але водночас і не знають, що їх обступає нова вже реальність, яку їм несила ні зрозуміти, ні опанувати; вони просто знають, що над ними стоять якісь незбагненні сили і їхню владу просто годі собі й уявити, — сили, ім’я яких іноді їм і відоме (як-от моровиця чи голод, недорід африканський чи варварський напад), та для них сили ті все ж таки лиш уособлюють якусь ще темнішу, ще глибшу, ще незбагненнішу небезпеку, й уявити її ще важче; далебі, маси знають про ту небезпеку, що загрожує їхній свободі, знають про ту ілюзорну свободу, що робить із них боязке, наполохане і розпорошене стадо без пастуха. І я, коли бачу цю глибоченну непевність, саме внутрішню й зовнішню цю небезпеку, що загрожує масам, — я вкотре повторюю, я змушений вкотре уже повторити: справжня свобода можлива лиш там, де панує наш римський порядок, де добробут приступний для всіх: одне слово, в державі. Держава, ідею якої плекав мій божественний батько — свята йому пам’ять! — держава, яку я щомога будую за його заповітом, — якраз ця держава й становить свободу, неминущу й реальну, свободу в реальності римського духу.

— Реальність держави, яку ти будуєш, остаточно здійсниться у царстві духу.

— Царство духу, про яке ти говориш, — уже перед нами; це — держава, римська держава, Римська імперія аж до найдальших її кордонів. Держава і дух — це те саме.

Звідкись іздалеку, хоч насправді злетівши з його власних уст, долинула відповідь:

— Царство свободи… Царство людини і людяности…

— Царство римлян, Верґілію! Адже свобода Греції, дух Греції відродилися в Римі. І ніхто не сприяв цьому більше, ніж ти, саме ти! Еллада була лише задумом, римська держава — це звершення задуму.

І озвавсь голос раба: «Вічне буде це царство, а смерти не буде».

Що це — Авґуст повів мову далі? Важко було щось сказати напевно, бо він воднораз і говорив, і мовчав. Слова нерухомо зависли в покої, у просторі, так ніби були то його найпотаємніші роздуми:

— Держава повинна вернути своїм громадянам тілесну й душевну безпеку, яку вони втратили, забезпечити масам міцний і тривалий мир, захистити їхніх богів і розподілити свободу, врахувавши потреби загального блага. У цьому і тільки у цьому полягає людинолюбство держави — либонь, єдино можливе людинолюбство, але, поза всяким сумнівом, людинолюбство найкраще, хоч нерідко йому і доводиться починати з жорстокости й діяти немилосердно щодо когось окремого чи окремої групи людей, коли на карту поставлено загальне добро, задля якого право когось окремого може й повинне всякчас поступатися праву всієї громади, особиста свобода — свободі Рима, мир прикордонних сусідів — римському миру; далебі, воно вельми суворе, це людинолюбство, що його може запропонувати держава, і воно ще суворіше, коли держава, загальному благу слугуючи і якраз через це у собі його втілюючи, вимагає від кожного з нас служіння взаємного, цілковитої покори перед державною владою, ба більше: держава завжди має право зажадати назад і знищити окреме життя, яке вона захищає своєю могутністю, якщо цього вимагає безпека і захист спільноти. Суворого, залізного людинолюбства — ось чого прагне держава, ось чого маємо ми домагатися разом із нею; це — людинолюбство в буденних реаліях, людинолюбство, зумовлене беззаперечним послухом, підпорядковане законам реальности й позбавлене навіть найменшого м’якосердя; це — суворе людинолюбство Риму, і завдяки цьому людинолюбству Рим став великим…

О рідний мантуйський край, о край дитинства, лагідний край людинолюбства, батьківський край незабутній… Уже не розгледиш його за вікном, він потьмянів у своєму заціпенінні. Недвижно завмерло все суще, недвижно застиг чоловік край вікна — вже не Авґуст, а якийсь крихкотілий, хоч воднораз і суворий, навдивовижу окляклий образ, майже по той бік людського світу, а довкола в примарно гігантських обрисах простиралась його держава…

— Хай нині, о Цезаре, тобі ще й доводиться брати межі держави під свою оборону, майбутня імперія буде безмежна; хай нині ти ще й відчуваєш потребу права поділяти на більші і менші, неподільною стане колись справедливість, легко вразливими будуть риси спільноти у кожній окремій людині, захищеним буде право кожного з нас у праві спільноти; і хай нині ти й змушений відміряти свободу ще скупо, жодної крихти від неї не лишаючи рабові й дуже мало вділяючи громадянину Риму, аби зберегти лиш свободу сукупного цілого, у царстві пізнання свобода людини не знатиме меж, і сáме із неї постане всеосяжна свобода світу. Бо царство пізнання, яким, розквітаючи, стане держава твоя, царство живої реальности буде не царством народних мас і навіть не царством народів, а царством людської спільности, і її осереддям буде людина, знаннями збагачена, буде окрімна душа людська, гідність її і свобода, буде неземна її богоподібність.

«І зі смирення погаслого нам постане пізнання», — завершив голос раба.

Авґуст, здавалось, нічого не чув; він спокійно провадив:

— Земна Риму реальність, і земне його людинолюбство; Рим помірковано добрий до того, хто покоряється, і помірковано немилосердний до того, хто заклято впирається проти порядку. Не лише на італійській землі я захищав селянина, щоб у нього не відбирали власність, ні, я чинив так у цілій імперії; я полегшив податків тягар у провінціях, я повернув привілеї й права народам, я поклав край безгосподарності у правлінні, що називало себе республіканським і ганьбило цим ім’я республіки. Нехай мої недруги мені дорікають, буцімто все це — вельми буденні справи, а не вельми блискучі успіхи. Що ж, своїми буденними справами я відновив непорочність республіканського імени, що зазнало ганьби, і я ж таки, незважаючи на громадянську війну і спустошення, знову привів усі землі імперії до процвітання. Велич нашого Риму — у поміркованості, в ній і римське людинолюбство; ця поміркованість дбає про благо всієї спільноти і не запобігає нічиєї прихильности, атож, а нерідко під тиском обставин відмовляється навіть виявляти ще глибше людинолюбство чи принаймні відкладає його до кращих часів. Приміром, я завжди намагався полегшити долю рабів, одначе добробут імперії залежить від їхньої праці, й тому вони мають змиритися з цією живою реальністю, хай би які там права у нас мали пригноблені і хай би там як вони цими правами пишалися; я, далебі, попри всю свою м’якість, украй неохоче обмежив окремим законом таке непомірне надання рабам волі, і якщо їм скортить проти цього повстати, якщо серед них ще й ватаг знайдеться, такий собі новий Спартак, то я змушений буду, як і Красс, на хрестах розіп’яти їх тисячі й тисячі, я змушений буду зробити це на втіху й на пострах народу, щоб він, повсякчасно готовий до люті і страху, сам лютуючи й від страху здригаючись, усвідомив, яка нікчемна окрімна людини перед всевладдям і всемогуттям держави.

«Ні, — мовив раб, — ні, ми воскреснемо в дусі. Бо кожна темниця для нас — це нова свобода».

Не звернувши на раба уваги, володар провадив:

— Ми й самі є частина народу й належимо всевладній державі, душею належимо й тілом, а належачи їй, ми народу належимо; бо коли вже держава — це втілення всього народу, то так само й народ має бути утіленням усієї держави, й коли вже держава користується правом неподільної власности на всіх нас і на діяння наші, то таким самим правом має користуватися також народ. І хай там які наші діяння — малі чи великі, хай там як вони звуться — «Енеїда» чи якось інакше, народ має право і зобов’язаний доступатись до них, бо це — його власність; ми, кожен із нас — раб народу, цього малолітнього і владолюбного хлопчика, що опирається всякому нагляду й усе ж потребує його.

— Цей народ називає тебе своїм батьком, Авґусте, і сподівається, що в пізнанні як батько ти станеш йому навчителем.

— Цей народ — як невпевнений хлопчик, він боязкий і, щойно залишившись сам, без нагляду, ладен розбігтися; він невпевнений, а тому небезпечний, він не чує ніяких порад, не слухає доводів здорового глузду; непостійний, примхливий, ненадійний, жорстокий, він не знає, що таке людинолюбство, не знає, що таке совість; але, з другого боку, він і щедрий, і добросердий, і самовідданий, і відчайдушний, коли врешті приходить до тями, коли його сповнює безоглядна хлопчача упевненість і він, праведний шлях свій передчуваючи, твердою ходою, немовби сновида, рушає назустріч меті. О друзі мої, великий, прекрасний народ, серед якого ми всі народилися, і нам треба вдячно приймати обов’язок слугувати народові своїми діяннями; а ще глибшу подяку ми повинні складати за те, що нас доля призначила в житті стати проводом; та найбільша подяка — богам за їхній наказ нам утілити високий цей провід у чин; пам’ятаючи, що нам довірено дбати про цього великого хлопчика, ми маємо прибирати його до рук, нічим його не обділяючи, лишаючи все йому, чим він так дорожить, зокрема і захоплення дитячими іграми, а також жорстокістю, адже ними він захищається від м’якотілости і від безвілля; та саме тому ми повинні тримати його в певних межах, щоб він не робив шкоди ні собі, ані людям, щоб не здичавів, бо немає нічого такого страшного і небезпечного, як здичавіле шаленство недоростка, що зветься народом; це — шаленство безбатченка, тож ми маємо дбати про те, щоб народ наш ніколи не почувався безбатченком. О друзі мої, плекаймо дитинство народу, щоб він почувався безпечно і затишно, як безпечно дитя почувається в батьківськім домі, і лише того, хто вміє так м’яко й суворо, як батько, управляти народом, хто дарує, як батько, безпеку й життю його, й вірі, й душі, — того, лиш того, хто цього домагається, боги обирають, щоб він згуртував весь народ у державу — не тільки для того, щоб безпечно в ній жити, а більше для того, щоб у годину загрози, в годину, коли небезпека нависне й над самою державою, мужньо стати за неї на смерть. О друзі мої, лиш народ, що отак під твердою рукою іде своїм праведним шляхом, спроможний надійно захистити й самого себе, і власну державу, щоб разом із нею пережити усі лихоліття, навіки вберігши себе від загалом неминучого згину. Така в нас мета, вічна своєю величчю — вічна мета держави, вічна мета народу.

Хто відповість на ці слова? Чи є на них відповідь узагалі? Та вона, хоч як дивно, таки пролунала:

— Вічна лиш істина — реальности істина, що шаленства не знає й запобігає шаленству, істина, зачерпнута із земних і небесних глибин, вічна, бо вона лиш — незмінна реальність, і народи, згуртовані в істині, згуртовані в злагоді, згуртовані в діянні заради істини, — народи, а перед ними людина насамперед, навіки ввіллються у царство прийдешнє, у царство безмежне. Тільки в діянні заради істини до снаги нам здолати смерть — і ту, що вже скоїлась, і ту, що ще скоїться; тільки у діянні заснула душа прокидається до всепізнання, щастя якого від роду даровано кожному, хто носить людську подобизну. Держава зростає до істини і в неї вростає, заради істини держава розростається всередині, в істині вона набуває свою остаточну реальність, повертаючись до божественно-неземного свого джерела, щоб уже в нові часи знайшла своє втілення чарівливість вічности, знайшла своє втілення в царстві людини, в божественнім царстві людства, у царстві, що зводиться над усіма народами й усі народи охоплює. У держави мета — царство істини, яке простирається на всі краї і терени й росте, розростається далі, мов дерево, що тягнеться з підземних глибин до небесних, бо в царстві такому благочестя буяє, бо це — царство миру, царство реальности, цієї розквітлої істини.

Слова його знов не збентежили Авґуста, знову було таке враження, немовби обидва вони один одного зовсім не чули, знов їхні мови позастигали в якійсь застиглості, не долинаючи одна до одної.

— Любов свою боги не дарують окремій людині; до неї їм байдуже, і про смерть її вони також не знають. Боги до народу звертаються, їхнє безсмертя звернене до безсмертя народу, лише воно їм важливе, вони дбають про нього, бо знають, що разом з безсмертям народу минеться і їхнє безсмертя. І коли вони все ж таки вирізняють котрогось одного зі смертних, то лише заради одного: щоб він дістав владу і запровадив таку форму буття у державі, де закон і порядок гарантували б народу навічне безсмертя. Земна влада — то відблиск всевладдя богів, і влада державця, що чиниться поміж двома реальностями — богів і народу, поміж вічним порядком богів і вічним порядком народу, одне й друге в державі утілюючи, — влада державця й сама стає вічною і неодмінною, разом з богами й народом вона набуває міцности й завдяки тій подвійній реальності стає ще сильнішою, ніж смерть і життя. Так влада земна, чинячись межи божественним і народним, сама відблиск першого й віддзеркалення в другому, звертається не до людини окрімної, а держава звертається не до всієї безлічі окрімних людей, а завжди лише до народного цілого, щоб зберегти в ньому вічну свою й неодмінну реальність. Влада, яка обпирається лиш на людей, ніколи не здатна утвердитись, разом з цими людьми вона відійде в небуття; хай там яка благодатна була б вона, а відразу впаде, щойно в людей тих з’являться перші вагання; так сталось і з мирним почином Перикла, якого прогнали за те, що він не спромігся спинити смертоносну чуму перед мурами міста; так могло б статися також зі мною, як три роки тому в Римі мало не вибухнув голод. Звісно, боги, що на землі нам дарують насущник і тому звеліли мені, своєму наміснику, подбати, щоб збіжжя, пожертва сенаторів, дісталось народові, — боги повелися зі мною надзвичайно ласкаво: я встиг спорядити александрійську флотилію із зерном, погожі вітри помогли скоротити плавбу їй, тож найгіршого лиха пощастило уникнути; та мене не врятувало б і це, адже повсюдно уже спалахнули бунти, і вони неминуче призвели б до падіння моєї влади, якби не спиралась вона на сукупність богів, на сукупність народу, і я раз у раз наражав би себе, та що там себе — всю римську державність — на небезпеку стати жертвою випадкових суспільних незгод, якби допустив, щоб до влади допалося оте метушливе збіговисько окреміших смертних створінь. Держава — найвища реальність, незримо вона розпростерлася із краю у край, та реальність вона, хоч і незрима, настільки висока, що в її межах годі місця шукати для чогось тлінного й смертного; я стою тут людиною тлінною й смертною, та в межах, даних мені державою, у межах своєї влади я мушу зректися всього тлінного і обернутись на символ нетлінності, бо смертне, аж як символом стане, спроможне набути нетлінности — тієї нетлінности, що, як і та ж таки римська держава, завдяки власній реальності сама постає понад будь-яким символом. Держава у двоєдиній своїй реальності має символізувати не тільки могутність богів, їй мало на славу богам поставити власний акрополь, ні, вона зобов’язана не меншою мірою подбати про символ і для народу, для другої половини своєї реальносте, — про має-статичний символ, такий, якого народ розуміє і хоче бачити, маєстатичний образ, в якому народ упізнавав би самого себе, символ своєї влади, перед якою він має підстави і ладний схилятися, невиразно здогадуючись, що влада у справах земних, як це показує приклад Антонія, завше схильна до злочину і що лиш той можновладець, який воднораз символізує і вічну реальність, може уникнути такої спокуси. І тому я, хто владу прийняв, щоб зберегти наш римський порядок, хто владу прийняв і як ленний дарунок богів, як спадок мого богорівного батька, щоб колись передати її у спадок нетлінній вервечці нових і нових поколінь аж до останнього правнука, — тому я й дозволив, скажу більше, тому я й наказав у всіх храмах поставити статуї самого мене, крім статуй усіх тих богів, що їх ушановують народи моєї держави, і це буде як пам’ятник єдности Риму, його входженню в загальний порядок, що простирається від берегів океану до берегів Євфрату. Ми нікого не силуємо приймати наші закони і звичаї, нам немає куди поспішати, ми маємо час, щоб зачекати, допоки народи самі переконаються у перевагах і нашого судочинства, і наших систем мір та ваги, і нашої грошової системи. Чимало прикмет і ознак цього є вже, звичайно, й тепер, але ж наш невідкладний обов’язок — всіляко сприяти тому, щоб такий перехід до нашого, римського способу мислення відбувавсь якомога скоріше, ми повинні сприяти цьому невідкладно й повсюдно, ми повинні, не гаючись, пробудити державну свідомість у всіх тих народів, що населяють імперію. Ми повинні робити так задля богів, бо вони — щонайвище утілення римського духу, і це можна здійснити тільки у символі — в символі і зокрема скориставшися символом статуї. Саме це — і ніщо інше — усвідомив наш римський народ, коли зажадав повиставляти у храмах мої статуї — не задля того, щоб забобонно поклонятись мені, як богові, бо ж я — не бог, а задля того, щоб владі, яку я справляю з веління богів, святобливо складати ту шану, віддавати яку зобов’язані й решта народів на теренах імперії, бо в цих символах влади воістину втілено внутрішній зріст усієї держави, її неминуче зміцнення, посування до імперської єдности, втілено гарантію римського миру й безпеки навіки-віків.

Навіки-віків! Цезар завершив свою мову, погляд його був спрямований у далечінь, туди, де вже немає ні часу, ні простору, де на теренах земних у невидимих обрисах простиралася римська держава, ще не осяяна світлом, але світлом уже напоєна, ладна ось-ось розродитися світлом. Час спливав таїною-загадкою, геть порожній і воднораз сповнений грому копит Посейдонових коней, і котив свої хвилі потік без берегів і без вод; ще дзюрчав водограй у стіні, та вже здавалося, ніби він скоро замре. Світ застиг у чеканні.

— О Авґусте, час виявляє себе у зростанні людського смирення, у часі зростає царство, непідвладне і неприступне ні владі земній, ні земним законам, які всі до одного лишаються ще символічними. Але царство, це дзеркало творення, яке в царстві й утілюється, — царство стане реальністю; і в зростанні людського смирення, до якого ти шлях указав, реальністю стануть діла твоїх рук.

Авґустів погляд, досі втоплений у далину, знов повернувсь до покою.

— Я відновив жрецьку колегію Тітія, відновив віщування; я маю намір реформувати «лукуллові бенкети»; для народу я всюди відроджую наші прадавні обряди та звичаї і дбаю про благочестиві врочисті свята, які в пращурів наших були невіддільні від їхньої віри. Така воля богів, така воля народу, і в цьому було й благочестя та вірність Енея, вірного пам’яті свого батька Анхіса. Наш народ, пам’ятаючи про мого богорівного батька, вірність якому я бережу, — цей народ передав мені владу, в діяннях моїх він побачив омріяну віру батьків, за якою так стужився, й обрав мене на своє уособлення — уособлення влади народу; він не тільки надав мені титул трибуна, але і права головного жерця, піднісши мене на цей глибоко символічний пост верховного захисника віри. Ми, римляни, благочестя нового не потребуємо; у нас благочестя було споконвіку, як римські боги, яким воно слугувало й слугує, і його нам належить лишень повернути назад.

— О Авґусте, ти, хто благочестя людського буття вперше пізнав у вірності батьківській волі, хто задля священного імени батька всією своєю владою захищає усі постулати віри, цим заслуживши народну любов і покору, й тепер жоден блюзнір не посміє вже знов зазіхнути на богами встановлений і тобою відроджений римський порядок, — о Авґусте, навіть одвічне благочестя народу, як і твоє благочестя, сягає далеко за коло наших численних богів, сягає далеко за славну плеяду батьків, бо до прабатька це благочестя звернене, благочестиве в надії, що він озоветься, що свою місію, творіння своє він припоручить синові, який благочестиво на це очікує…

— Богом-патроном мого рідного дому був Аполлон, а він, бог сонця й землі воднораз, він, охоронець порядку й рятівник від усіляких напастей, — син Зевса, небесного нашого батька, якому ми всі поклоняємось. Уся ясність — від нього.

Тепер знову озвався і раб; його голос долинув десь іздалеку-здалеку, сухий і чіткий, мов розчерк пера: «Навіть Зевс — і той благочестиво прислуговує долі, ба більше, там, де повік незбагненне світло затьмарює будь-яку думку, там, за межею, там невтомно і вічно слугує доля, слугує йому, невідомому справіку, ім’я чиє промовляти не вільно».

Замислившись, Цезар стояв у еркері, прихилившись до лутки вікна, і в покої запала тиша. Все було ще застигле, та світло втрачало вже мерхлість, знов наливаючись плоттю, так ніби хотіло обернутися на сонцеликого лева, що чатує на межах, — на лева з м’якими й могутніми лапами, що зараз прийде і вляжеться в ногах у благочестивого приборкувача. Вже спадали підземні хвилі, угамувавсь Посейдон; затемненню сонця наближався кінець.

— О Авґусте, будь-яка ясність щоразу породжує нове благочестя.

— Але те благочестя, що в нас, має вести до ясности.

— Хто живе в благочесті, о Авґусте, той окритий знанням; той не забув про закон, що прабатько залишив, і через те його пам’ять вже й здатна звернутись до того, хто прийде, хоч кроків прийдешнього він ще й не чує; йому він слугує любовно й послужливо, хоч наказу такого іще й не дістав; він кличе того, кого не докликатись, і творить його своїм покликом… Благочестя — це розуміння людиною того, що її непроминуща самотність минуща; благочестя — це зір сліпого і слух глухого, бо благочестя — це пізнання у простодушності… із благочестя людського постали боги, й у служінні богам воно пізнає любов, і любов ця — над усіма богами, і цим пізнанням благочестя долає смерть… благочестя, повернення із глибин… долаючи безум, шаленство… пізнання нестиме істина… ось що таке благочестя.

— Куди ж бо іще, Верґілію?! Куди?! Усе це заводить далеко за межі земного й не ставить уже ніяких земних завдань. А я, я поставлений все ж таки в межі земного, і я мушу із цим миритися. З волі богів наш народ запровадив власні закони і ними накинув вуздечку на власну свободу, він звів на них власну державу і сам таким чином обрав собі шлях до прекрасної, як сам Аполлон, ясности і до порядку; ми цього шляху й повинні триматись, і я маю за цим пильнувати, і хоч відкривало його й торувало людське благочестя, воно теж не повинне сягати за межі цього самого шляху й мети його, воно не повинне й не може сягати за межі держави, бо тоді вона втратить усю свою силу, шкоди зазнає її римська реальність, а воднораз і реальність богів та реальність народу. Благочестя — це, власне, держава, це служіння державі, це упокорення їй; благочестивий лиш той, хто всю свою душу і тіло, хто всі свої діяння присвячує римській державі… Лиш таке благочестя, не інше, я визнаю, бо воно — це обов’язок, від якого не вільний ні ти, ані я, ані будь-хто.

На диво сумнівним здавалося все, про що казав Авґуст, — сумнівним і воднораз до болю нестерпним у своїм лицедійстві; слова його викликали біль розчарування, біль втрати, біль зради, можливо, навіть біль сорому, бо вони, попри все, застали його зненацька і полонили — можливо, через оцю неминучість дружби, можливо, через оцю неминучість смерти. А власне, чи не сам Авґуст мав тут померти? Бо те, що він казав, звучало, немов заповіт майбутнім державним керманичам Риму, хоч сам заповіт цей, по суті, був уже мертвий і нікуди не вів — ні до богів, ані до людей.

Цезар, ніби раптом смертельно стомившись, знов опустився у крісло; він сидів, очужілий і замкнений, нахилившися трохи вперед, і не підводив вродливе, немовби юнацьке, обличчя; але рука його лежала на лев’ячій гриві. До найдальших країв він зміряв земні простори, та так і зостався в земному полоні. Цезар стомився. І все ж таки це був володар.

І тому, саме тому треба було щось сказати, треба було відповісти.

— Благочестя душі-одиначки живе не з богами, а по той бік богів, по той бік держави, по той бік народу; і хай боги й дбають лише про народ, хай вони й знати не хочуть про окрему людину, навряд чи душа потребує богів, що їх сама і створила; їй досить лишень потаємно завести благочестиву розмову з Незвіданим, і боги їй уже не потрібні — ні той, ані другий, ні третій.

О, потаємні розмови з божественним! Поки не прорвано полог невидимий сутінків, що поміж землею і небом напнутий, на молитву відлунює сама її власна луна; недосяжним лишається Бог, і не дає він одвіту.

Та Цезар промовив:

— Якщо ти, вдаючись до таких потаємних благочестивих розмов, щирість яких, певна річ, не підтвердить ніхто, навіть і сам ти, — якщо ти в такий спосіб волієш звільнитись від власних обов’язків перед державою і перед народом, який надихає тебе на творчість, то я твої наміри ще розумію, хоч і не схвалюю; та якщо балачками своїми ти хочеш принизити нашу прабатьківську віру і благочестя істинних римлян прирівняти до благочестя якихось там варварів, то мені доведеться тобі нагадати, що єгипетські божества ти ж таки і обізвав поторочами.

— Є лиш одне благочестя, і краще вже варвар, чиє благочестя — це зростання і розвиток, ніж істинний римлянин, у кого душа для зростання закрита.

Досить байдужно, певною мірою збайдужіло-люб’язно, певною мірою щоб остаточно завершити розмову, Авґуст промовив:

— Благочестя, яке поторочі породжує, — не благочестя; держава, яка поторочі вшановує, — не держава; ні, без богів благочестя немислиме, немислиме воно і без держави й народу, вільно живеться йому лиш у спільноті, бо тільки в спільноті всієї вітчизни римської, зі своїми богами єдиної, людина спроможна поєднатися із божеством.

— У спільноті ніколи не запанував би порядок, якби душа-одиначка не знайшла безпосереднього шляху до поєднання із неземною стихією; лише діяння, що щиросердо слугують неземній стихії, слугують також і загалу у стихії земній.

— У думках твоїх чути нове щось і вкрай небезпечне, Верґілію; воно нашій державі може завдати шкоди.

— З такими думками держава розквітне до справжнього царства; з держави простих громадян виросте царством людей.

— Ти підриваєш державні підвалини, ти розбиваєш державну будову й обертаєш її на аморфну рівність, ти руйнуєш державний порядок і розриваєш надійні зв’язки у народі. — Всю втому у Цезаря неначе рукою зняло; йшлося про речі, близькі його серцю, і він говорив з неабияким запалом.

— Порядок… його визначатимуть люди… людські закони.

— Закони? О, та в нас тих законів хоч греблю гати! Сенат ні на що інше не здатний так добре, як плодити безглузді закони… Народ прагне порядку, але ж, певна річ, не підступних законів, що доводять до згуби й самого його, і його державу… Та ти, далебі, у цьому нічого не тямиш.

— Царство, де благочестя зростає, держави не знищує, а над нею підноситься, народного духу свого воно не руйнує, а над ним підноситься. Народ… так, у державі народу потрібен порядок, одначе людині потрібне пізнання; людина слугує йому у своїм благочесті, й коли їй відкриється шлях до пізнання, тоді нове царство й постане — царство під захистом закону пізнання, царство, покликане стати запорукою творення.

— Ти говориш про творення нового світу так впевнено, немовби на це може вплинути якось держава. На щастя, закон твій пізнання не знайде в сенаті багато прихильників… а то саме творення шансів на довге життя не мало б.

— Якщо пізнавати людина зрікається, якщо позбувається істини, то вона позбувається й змоги творити; держава не може подбати про творення, але шкода, що завдана творенню, — це шкода й державі.

— Нехай це питання вирішують наші боги. Але ти хоч-не-хоч маєш визнати, що я, як-не-як, своє діло робив; наскільки від мене залежало, дбав я — і дбатиму й далі, — щоб знання у людей розвивалися. Кількість публічних шкіл у нас збільшилась — і не тільки в самій Італії, а й у провінціях, і я приділяю особливу увагу тим видам фахових знань, які дають змогу підготувати тямущих і зодчих, і лікарів, і прокладачів водогонів; крім того, я заснував, як тобі добре відомо, Аполлонову й Октавіанову бібліотеки, а при нагоді завше підтримував коштами ті бібліотеки, що існували й до мене. Але народові до таких турбот байдуже, у своїй масі він прагне, щоб йому на тарілці підносили не готові знання, а яскраві, виразні картинки та образи, і щоб їхній зміст був йому зрозумілий.

— У пізнанні, у будь-якім, немає нічого вищого, ніж звичайне, просте пізнання, і народ його хоче побачити у величному образі діяння, пізнанням натхненного.

Похмура якась легковажність відбилась у рисах Авґуста.

— Світ сповнений діянь, а пізнання у ньому — катма.

— Діяння, натхненне пізнанням, — це діяння клятви, Октавіане.

— Але ж, Верґілію, владу свою я одержав під клятвою і дотримав усього, у чому поклявся… Чи не досить цього для отого твого діяння, пізнанням натхненного? Чого ще тобі треба?

Чом би не дати марнолюбному Авґусту відповідь, якої він жде? Це було б дуже просто і дуже доречно. Але щось спонукало його заперечити і пояснити:

— Певна річ, твої справи — це діяння, діяння на виконання клятви, й саме тому за ним будуть і нові діяння, натхненні пізнанням, яке викликатиме їх до життя, — діяння істини… Але ж, Авґусте, йдеться про душу людську, а з нею потрібне терпіння… — Ох, попри оце невдоволення, попри спротив на обличчі у Цезаря, він таки мусив сказати це, йшлося ж бо справді про людську душу і про її пробудження для перемоги над смертю. — Так, ти римський мир своїм діянням поширив на багато теренів, своїми ділами ти створив символ величі — єдину державу, і як до неї додасться тепер ще й діяння задля великої істини, яке подарує людині спільне для всіх пізнання Всевишнього і таким чином згуртує усіх громадян у єдину людську спільноту, отоді, Авґусте, держава твоя постане як вічна реальність творення… аж тоді, аж тоді воно станеться… диво…

— Отже, ти стверджуєш, нібито наша держава у нинішнім вигляді — це лиш сумнівний символ…

— Ні, справжній символ.

— Гаразд, справжній символ… Одначе ти стверджуєш, що свого повноцінного, реального вигляду вона прибере лише в майбутньому…

— Так, Цезаре.

— І коли ж воно станеться, оте твоє диво? Коли має початись отой перехід до істинної реальности? Коли?

Вимогливо й гнівно, вже аж войовниче дивилось на нього вродливе обличчя.

Коли, о боги?! Коли ж, о коли?! Коли час настане отого творіння, не скутого формою, не залежного від випадковости? Усе це в руках невідомого Бога, що стоїть на сторожі клятв. А тим часом земля перестала хитатися, спокійно собі линув човник, і хоч знов сперло дух у легенях, у горлі й у носі, але дихало серце, і серце знало, що в ньому довічно не згасне подих душі його — ледве відчутний, навіть не подих, а ніби весняний легіт, однак такий дужий, що, здавалося, вихором зараз промчить понад світом і позмітає усе, навіть гори. Коли ж, о коли? Десь дихав той, хто звершити це мав, десь він жив уже й дихав, хоч іще й не народжений; колись було творення, колись воно буде, станеться диво, від випадковости вільне. Мерхнуло світло, і посеред нього, у далині предалекій-далекій, десь на сході знов постала зоря.

— Колись прийде той, хто знов стане ціллю пізнання; в бутті його світ порятунок дістане — задля пізнання.

— Я б хотів, щоби ти зосередивсь на завданнях земніших; бо ти ставиш завдання якісь неземні, а для них і життя мого всього не вистачить.

— Це — завдання Спасителя.

— Але ж ти їх поклав на мене… Чи я помиляюсь?

— Спаситель долає смерть, і ти нам явився, долаючи смерть, бо приніс людям мир.

— Це — не відповідь, бо мир я дав тільки земний, по-земному я мусив його влаштувати, земна його суть… Ти гадаєш, либонь, що завдання мені до снаги лиш земні?

— У синові того, кого прирівняли до Бога, люди тепер уже бачать свого рятувальника, що визволить їх від напастей.

— Так кажуть люди, так каже народ… Але що скажеш ти, мій Верґілію?

— Років двадцять тому, вже тоді, як я приступав до «Георгіків», а ти ще ходив юнаком, — вже тоді я побачив твій образ у колі небесних світил. Адже ти уособлюєш зміну часів.

— І як ти тоді писав?

— Гаразд, це ти написав років двадцять тому… А тепер?

— Тебе зачинали тоді, як у небі стояв Козеріг; саме його, що зі скель неприступних до земних щонайвищих вершин поривається, — саме його ти обрав своїм знаком.

— Земні щонайвищі вершини… А до неземного мені, отже, зась?

— Любий мій Авґусте, пригадай краще вірша, що його на твою честь написав сам Горацій.

— Вірша? Якого?

— Верґілію, ти не викручуйся; ти цитуєш написане сто років тому, до того ж написане не тобою, а ось свої власні думки ти приховуєш.

— Мої власні думки?

Авґуст був десь далеко-далеко; слова ніби пурхали то туди, то сюди, якось дивно витали, тільки містком вони вже не були.

Раб озвався: «Це не твій уже клопіт».

— Мої власні думки?

— Авжеж, саме їх я й хотів би почути — тільки без зайвих словес.

— Людина ти смертна, мій Авґусте, хоч серед живих і перша.

Гнівом зблиснули очі у Цезаря, вочевидь давши знати, що той сподівався на відповідь іншу.

— Я знаю, не бог я й не нове небесне світило, і дорікати мені цим не треба; я — громадянин держави, нашого Риму, й кимось іншим ніколи себе не вважав; але на моє запитання ти відповіді так і не дав.

— Спасіння, о Авґусте, завжди буває лише на землі, і спаситель — він завжди земний і смертний, яким, власне, і має бути; тільки голос його долинає з висот неземних, тільки голосу цьому він завдячує те, що може звертатись до того безсмертного, що є в людині і що прагне спасіння. Але ти своїм діянням вже підготовив ґрунт для такого божественного оновлення світу, і першим той голос почує саме світ, що належить тобі.

— То чом же тоді заперечуєш ти, що я просто покликаний до останнього кроку, який ще належить зробити? Чом заперечуєш ти, що творіння моє — а ти все ж визнаєш, що воно підготовило ґрунт, — покликане також принести доконечне спасіння світу? Чом же ти заперечуєш, що сам символ, який ти усе ж таки бачиш у моєму творінні, вже несе у собі реальність? Чом же ти заперечуєш, що я, хто своїм діянням все ж заклав підмурівок творіння, не здатний на діяння, натхненні пізнанням?

— Я цього не заперечую, Октавіане; ти — символ бога і символ народу римського. Ти ніколи не став би до цього покликаним, якби символ, що його ти становиш, не мав іще й рис свого праобразу. Саме в тобі, не в комусь іншому, колись визріє діяння, натхненне пізнанням. Просто поки що час не настав іще.

— Як на мене, Верґілію, то надто вже вільно ти обходишся з часом — щоправда, тоді лишень, коли йдеться про мене; самому собі й власним планам ти покладаєш терміни значно коротші… Ліпше скажи про спасіння усе напрямець, щоб я за це діло й не брався.

Цезар хотів, щоб слова ці пролунати як жарт, але в його голосі й далі вчувалися гнів і обурення.

— Навіть Спаситель і його істина — навіть вони уже вплетені в тканку пізнання нашого часу; Спаситель прийде, як настане пора його.

Цезар схопився на ноги.

— Ти його місію хочеш узяти на себе.

Ох, чи не мав-таки рації Цезар? Чи не мав-таки рації Цезар настільки, що навряд чи й підозрював сам? Чи не дрімає в поеті бажання постати Спасителем — ця велика спокуса і мрія, куди більша, ніж у решти людей? Чи не набрався такого зухвальства колись і Орфей, до себе скликаючи й своїм чаром полонячи навіть тварин, щоб олюднити їх і спасти? Але ж ні, ще раз ні й ще раз ні! Мистецтво для цього було і лишається геть негодящим, і навіть Орфея спіткала невдача. Віщий голос, що його чує поет, — то голос її, Евридики, то голос Плотії, та ніколи поет не знайде віть золоту спасіння — бо така воля Божа, така воля долі.

— Ох, Авґусте, віршар не живе, а ось Спаситель — живе і то багатшим життям, аніж будь-хто, бо в нього життя — то діяння, натхненне пізнанням, то життя його й смерть його.

Авґуст, попри свій гнів і обурення, тепер усміхнувся й то досить-таки добродушно.

— Ти житимеш, любий Верґілію, ти знову вберешся у силу й завершиш свій труд.

— Якби навіть доля судила мені одужати… що досконаліша стала б поема, то далі вона відійшла б від спасенного діяння і для нього була б негожою.

— Що ж, виходить, спасенного діяння нам не звершити обом — ні тобі, ні мені, й доведеться полишити це на самого Спасителя, про якого ти мариш і в якого особисто мені не дуже-то й віриться. А до пришестя Спасителя ми мусимо й далі сповняти обов’язок — ти свій, а я свій…

— До пришестя його ми повинні вже тепер готуватись.

— Гаразд. Та хіба ж моя праця й творіння моє — не готування до приходу Спасителя?! Але й твоя праця — також, через це доведеться тобі завершити поему — заради свого народу…

— Завершити її я не маю ні змоги, ні права… я права не маю тим більше, що таке готування було б надзвичайно, несказанно неправедне.

— І яке ж було б праведне?

— Жертвами.

— Жертвами?

— Так.

— Задля чого ж ти хочеш приносити жертви? Й кому?

— Богам.

— Як і які нам приносити жертви — воля богів, а вони віддали її під нагляд держави; і я дбаю про те, щоб в усіх її землях жертвопринесення відбувалися точно, з неухильним дотриманням волі богів і порядку. Лише держава має владу верховну над жертвопринесеннями.

Авґуст уперто стояв на своєму, він нічого не знав про наказ невідомого Бога — наказ, який кликав до клятви; переумити Авґуста була марна річ.

— Лихо тому, о Цезаре, хто зазіхне на священні, недоторканні традиції віри, на сторожі яких ти стоїш; проте недоторканність традицій іще не означає, що їх не можливо доповнити.

— Як же їх можна доповнити?

— Кожного з нас боги владні послати на жертву, кожен із нас має бути готовий до того, що боги, коли зволять, оберуть його жертвою.

— Отже, якщо я зрозумів тебе правильно, ти хотів би народну спільноту надалі позбавити участи й у жертвопринесеннях, а право провадити їх передати такому собі одинакові, що якимсь чином пов’язаний з небесною сферою; безперечно, Верґілію, це неприпустимо, навіть більше, ніж неприпустимо. Ти й тут посилаєшся знову на волю богів, щоб твої міркування про людське око здавалися справедливими й відповідальними. Та все це украй безвідповідально, і вже годі й чекати, що боги тебе звільнять од відповідальности за такі наміри, адже богам, як і народові, у жертвопринесенні, крім прадавніх обрядів і ритуалів, досить і звичайнісіньких культових правил. Їх не можна переступати ані на крок.

— Але ж їх таки переступають, о Авґусте, переступають жахливо! Народ невиразно уже відчуває, що постає нова істина, народ невиразно уже відчуває, що невдовзі традиціям стане затісно у їхніх колишніх формах, народ невиразно уже відчуває, що давніх жертовних обрядів і ритуалів уже недостатньо, і він, гнаний неусвідомленим прагненням чогось нового, гнаний неусвідомленим прагненням жертви, — він рветься до лобного місця, він рветься на ігрища, які ти влаштовуєш, він рветься побачити, як конають оті нечестиві, фальшиві жертви, живлячи власною кров’ю жорстокість, щоб народ цей нарешті забувсь у хмільному чаду крови й смерти…

— Варварську дикість я обернув на послух, непогамовну жорстокість — на потяг до ігрищ. Римський народ — він черствий і суворий, це неминуче, але з уявленнями про жертвопринесення загалом це не має нічого спільного.

— У народу свої уявлення, в нього їх більше, аніж в одинака. Бо в народу почуття й відчуття загалом невиразніші й важчі, ніж думки в одинаковій душі, невиразніші й важчі, дикіші й безладніші, аніж волання його до Спасителя світу. І народ, спостерігаючи криваві жахи десь на лобному місці чи в піску на арені, — народ аж здригається, бо вже уявляє, як із цього кривавого діяння постане стеменне жертовне діяння, жертва стеменна постане, й це буде остання і остаточна форма пізнання усього земного.

— У глибинах твоєї поеми багато загадок, Верґілію, але й тут ти говориш загадками.

— З любови до нас, до людей, з любови до людства Спаситель принесе себе в жертву, власну смерть він оберне на діяння, натхненне пізнанням, і це діяння кине він в обличчя усесвіту, щоб із цього найвищою мірою реального образу служіння і зречення знову постало творення.

Цезар загорнувся у тоґу.

— Власне життя я поставив на службу своєму творінню, на службу загалу, на службу державі. Цього мені досить, щоб задовольнити потребу свою у жертовності. Раджу й тобі учинити так само.

Вони й далі так перемовлялися, але все це були уже просто порожні слова чи навіть уже й не слова, що металися в порожньому просторі, та й простір цей був уже навіть не простір. Усе обернулось на якусь неймовірну ніщоту, й ні місточка тобі, ні кладки…

— Життя твоє — істинне діяння, Цезаре, діяння задля загалу й у гущі загалу, і цьому діянню ти присвятив себе всього, до решти. На жертовне це діяння обрали тебе і призначили наші боги, ти удостоївся їхньої чести і став, як і ясує буття твоє, до них ближче, ніж будь-хто зі смертних.

— То які ж тобі жертви потрібні іще? Будь-яка справа, якщо її роблять по-справжньому, вимагає всієї людини, усього життя її; так само було, наскільки я можу судити, й з тобою, і ти маєш право зі спокійним сумлінням розглядати життя своє як самопожертву.

Померхла багатоликість буття, утратила обриси, відсунулась за порожнечу безкраю; не проступала уже жодна лінія, не проступав навіть натяк на лінію… Де ж тепер має відбутися зустріч?

— Моє діяння… то було себелюбство, навряд чи було то діяння, про самопожертву я вже й не кажу.

— То бери з мене приклад: сповни обов’язок перед народом, віддай йому те, на що він цілком заслуговує, — віддай йому власне творіння.

— Як і кожне мистецьке творіння, «Енеїда» породжена теж сліпотою… сліпотою фальшивою… все, що ми творимо… то лише витвір її, сліпоти… а для сліпоти справдешньої нам бракує смирення…

— Отже, й мені? І моєму творінню?

— Гай-гай, де вже те багатолике буття…

— Що-що?

Розмовляти було вже не варто; лишалося тільки одне: повторятися.

— Ти вершив своє діяння серед народу, і серед народу воно діянням стало; а я своє маю принести народові — принести не задля служіння діянню, а задля того, щоб пожинати визнання і лаври.

— Годі, Верґілію! — Цезар уже ледве стримувавсь від нетерплячки. — Якщо в публікації своєї поеми ти вбачаєш якусь власну вигоду, то віддай розпорядження, щоб «Енеїду» пустили у люди вже після твоєї смерти. Це — остання моя пропозиція.

— Шанолюбство поета зазвичай переживає і саму смерть.

— Як же бути?

— Творіння моє не повинне мене пережити.

— О громовержцю! Але чому, зрештою? Назви-таки, зрештою, справжню причину!

— Принести у жертву життя своє, як це зробив ти, я не зміг, тож мені доведеться принести у жертву свою «Енеїду»…. Вона має канути у забуття, а разом із нею і я.

— Це не пояснення, це просто безумство!

— Нечисте сумління… я хочу забути… забути усе… і щоб забули й мене… так треба, Авґусте…

— Оце-то звістка, оце-то радість для твоїх друзів! Верґілію, сумління твоє було б, далебі, чистіше, якби ти про своїх друзів згадував трохи душевніше, а не придумував оці забаганки, безглузді й зловмисні, бо насправді вони — не що інше, як безглузді й зловмисні відмовки.

— Спасенне, натхненне пізнанням діяння — воно ще попереду; заради нього, заради клятви йому це має статися… Спасіння у клятві, Авґусте… для всіх… для мене…

— Ох, знов ти своєї, знов про спасіння… Якщо ти це зробиш, твій Спаситель однаково ані на день раніше не явиться, зате нас ти усіх пограбуєш, свій народ пограбуєш, і ти називаєш оце спасінням?! Безумство це, просто безумство!

— Безумство — це істина, пізнання позбавлена; а йдеться про істину, натхненну пізнанням… Лиш у її реальності немає безумства.

— Виходить, є два різновиди істини? Та, що пізнання несе, — для тебе, а та, що пізнання позбавлена, — для мене? На твою думку, я говорю, як безумець? Чи не це ти бажаєш сказати? То так і скажи!

— Я маю знищити те, в чому немає пізнання… там — зло… там — темниця… там немає свободи… наша жертва слугує свободі… це — наш найвищий обов’язок… те, що пізнання позбавлене, хай поступиться місцем пізнанню… лише так, далебі, я прислужуся усім нам і спасінню народу… закон істини… пробудитися від дрімоти!

Квапний, поривчастий крок — і Цезар уже біля ложа.

— Верґілію…

— Слухаю, Авґусте.

— Ти мене ненавидиш.

— Октавіане!

— Не називай мене Октавіаном, коли так ненавидиш.

— Я… я тебе ненавиджу?

— Ще й як ненавидиш! — Цезарів голос зробився різким, аж пронизливим.

— Ох, Октавіане…

— Мовчи вже… ти так ненавидиш мене, як жодна інша людина на світі, так, як жодну іншу людину на світі, бо ти заздриш мені, як жодній іншій людині на світі.

— Це неправда… неправда…

— Не бреши, це таки правда…

— Ні, неправда… неправда…

— Правда. — Цезар розгнівано, люто обсмикував листя з лаврових вінків на канделябрі. — Так, це правда… Так, ти мене ненавидиш, бо сам тільки й думаєш про царювання, та силоньки в тебе забракло, щоб до здійснення мрії зробити бодай невеличку потугу. Ти мене ненавидиш тому, що не придумав нічого, анічогісінько кращого, аніж вилити оті свої марення про царювання в поемі, аби хоч би там показати себе усевладнішим і всемогутнішим за тамтешніх царів; ти ненавидиш мене, бо мені поталанило власним горбом домогтися усього того, чого ти бажав для себе. І все ж таки я зневажаю усе те так глибоко, що навіть дозволив собі відмовитись од вінця імператора. Ти ненавидиш мене, бо покладаєш на мене відповідальність за оцю свою неміч… Ось де причина твоєї ненависти і твоїх заздрощів!

— Октавіане, послухай…

— Тебе я не хочу слухати!..

Цезар зірвався на крик, і — о диво, просто якась дивовижа — що довше й гучніше кричав він, то знову багатшим робився довкола світ; все, що бачило око, вся багатоликість буття раптом знову спливла на поверхню, знов до життя пробудилася мерхла відмерлість, і це було мовби надія.

— Октавіане, вислухай…

— Навіщо? Скажи, будь ласкавий, навіщо?.. Спершу ти лицемірно, з фальшивою скромністю зводиш ганьбу на своє власне творіння, щоб відтак було легше принизити й творіння моє, але далі творіння моє ти зволив ще дужче принизити, назвавши його подобизною символу, навіть блідим міражем; ба більше, ти скривдив весь римський народ, його батьківську віру, бо вона — уособлення, бачте, творіння мого, тож тобі не до шмиги, і через те її треба, як ти вважаєш, реформувати; і ось, добре знаючи, що усе це тобі не зарадить, добре знаючи, що усе це й не може зарадити, добре знаючи, що я був і лишаюсь за тебе могутнішим, добре знаючи, що здолати мене не до снаги тобі, ти надумуєш зрештою вшитися кудись в неземне, в якесь неземне хтозна й що, куди не потраплю ніколи ні сам я, ні будь-хто, ще й хочеш на шию мені посадити такого собі спасителя, якого немає й ніколи не буде і який замість тебе повинен зігнати мене зі світу… Я тебе знаю, Верґілію, ти стелиш м’яко, ти так любиш пишатися перед народом чистотою своєю і доброчесністю, та насправді душа твоя — буцімто чиста-пречиста — повсякчас аж кипить від ненависти й підлости. Так, повторю тобі ще раз: від ницої підлости у тебе душа аж кипить.

Божественний Авґуст, поза будь-яким сумнівом, скаржився, і його скарги ставали чимдалі гіркіші й гіркіші. Але на душі від його скарг робилось так добре, на диво так добре — ох, як же добре, що це взагалі ще могло отак бути! — немов з порожнечі незримої раптом явилась незрима тверда земля — той твердий, той незримий ґрунт, з якого знов постануть незримі мости — мости світу людського й людинолюбства, які слово пов’язують зі словом у відповідь, мости, на яких перехреститься погляд і погляд у відповідь, і тоді й слово, і погляд знову сповняться сенсом, — мости, що зведуть усе людство водно! Ох, аби лишень він говорив, говорив!..

І Авґуст таки говорив — ні, не говорив, а й далі кричав, уже не знаючи стриму у своїх невгамовних, пересипаних лайкою скаргах:

— На тебе подивишся, тебе як послухаєш — ти і чистесенький, і доброчесний, і скромний, тільки ж надто чистесенький, надто скромнесенький, надто уже доброчесний, щоб усі ці чесноти не викликали підозри… Зі своєю так званою скромністю ти ніколи собі не дозволив би посісти який-небудь пост, коли б я тобі його й запропонував; та ніколи б я і не зважився тобі його запропонувати, бо насправді такого поста взагалі не придумаєш, щоб тобі догодити, хай би який там він був — чи то сенаторський, чи то проконсульський, а чи ще вищий; він прийшовся б тобі все одно не до шмиги, і взагалі, я надто в’ївся тобі в печінки, надто глибоко ти ненавидиш мене, щоб з моїх рук прийняти який-небудь пост! Авжеж, через ненависть до мене ти мусив узятися за віршування, відгородитися муром поетичної незалежности, адже те, чого ти далебі вимагав від мене — щоб я відступився й полишив тобі своє місце, — цього я зробити для тебе не міг і не можу, не кажу вже про те, що ти все одно відкинув би й цю мою пропозицію, бо посісти мій пост ти нездатний, а позаяк усвідомлюєш це, то хоч-не-хоч ненавидиш і пост. Усе це ти чиниш через таку свою ненависть, а позаяк ти це чиниш, то свою ненависть розпалюєш знову і знову…

— Я ніколи не ставив свого віршування понад діяльність на тому посту, який би ти зволив мені запропонувати.

— Помовч, годі вже балачками своїми облудними марнувати мій час… У голові в тебе завжди було тільки одне: щоб я зрікся поста свого — і, мабуть, лишень задля того, щоб потім тобі було легше зневажливо від нього відмовитись; ось де причина твоїх просторікувань про якесь там пізнання, ось де причина нісенітних твоїх мудрувань про жертвопринесення, ось де причина твоєї погрози знищити власну поему, — щоб навчити мене, як слід зневажити й знищити власне творіння… Авжеж, тобі краще обернути на порох свою «Енеїду», аніж бачити й далі терпіти творіння моє!..

У цих криках та скаргах знову пласт за пластом поставало буття в усьому його розмаїтті, і покій, що його так розлючено міряв кроками Авґуст, знов обернувся на звичайну земну кімнату, по-земному обставлену домашнім начинням, кімнату в земному будинку, — кімнату, що в надвечірньому світлі мала цілком земний вигляд. Тепер уже можна було навіть зважитись на відчайдушну спробу — ступити навпомацки на той незримий місток…

— Октавіане, ти завдаєш мені кривди, глибокої кривди…

— Та невже?! Завдаю тобі кривди? Я завдаю тобі кривди? Але ж «Енеїду» ти знищити хочеш, аби лиш її не присвятити мені! «Георгіки» ти присвятив Меценатові, «Буколіки», не повівши й бровою, — Азинію Полліону! А ось від мене, кого ти ненавидиш, від мене ти думав відбутись лише «Комаром» — мені, мовляв, досить і цього, «Комар», мовляв, навіть сьогодні, як двадцять п’ять років тому, має мене задовольняти цілком; ти вочевидь хочеш довести, що я ні на що краще претендувати права не мав ні тоді, не маю його й тепер… А те, що за ці двадцять п’ять років я життя дав своєму творінню, що саме воно і дає мені право претендувати на «Енеїду» — право, підтверджене оцим моїм звершенням, реальністю Риму і його духу, всім, без чого твоя «Енеїда» повік не з’явилася б, — усе це стоїть тобі кісткою в горлі, цього ти не годен уже пережити і ладний скоріш «Енеїду» знищити, аніж присвячувати її мені…

— Октавіане!..

— Тобі байдуже, що чиєсь там творіння — чи то власне твоє, чи то моє — стоїть вище від самого життя і від смерти; тобі байдуже, бо в серці твоєму — тільки ненависть…

— Октавіане, візьми «Енеїду»!

— Не візьму, поема мені не сподобалась; вона мені геть не потрібна, залиш її в себе…

— Октавіане, візьми «Енеїду»!

За вікном світло втратило весь свій відтінок паперової трухлости, паперово-померхлої білости, й тепер краєвид простиравсь під його мерехтінням майже слонової кістки.

— Тепер про твою базгранину я вже й знати не хочу… роби з нею, що заманеться; вона мені геть не потрібна.

— Це — не базгранина.

Цезар спинився, глипнувши скоса на скриньку.

— Для мене поема тепер — базгранина, ти ж таки нею і знехтував.

— Ти знаєш, що я ще від початку призначив поему тобі, що, коли я писав, у думках моїх завше був ти, що ти увійшов у це твориво й досі лишаєшся в ньому, бо звертаю його я до тебе…

— У цьому ти запевняв лицемірно себе, а заразом і мене. Може, ти й справедливо вважаєш мене геть сліпим — сліпим, мов ото котеня, щойно народжене, бо сліпотою злочинною була моя віра у тебе, бо злочинно було довіряти так довго тобі й лицемірству твоєму!

— Я ніколи не лицемірив!

— Якщо не лицемірив, то, отже, тепер ненавидиш навіть власне творіння якраз через те, що втілив у ньому мої ж таки риси.

— Я завершу його заради тебе.

— І ти хочеш, щоб я в це повірив? — Цезар знов скоса глипнув на скриньку, і бачити це було прикро; та щось міняти було уже пізно.

— Повір мені, Октавіане.

О, навіть одна коротесенька мить, що поспішає покинути душу людську, щоб канути у незглибимій безодні часів, — навіть ця мить неосяжніша і незбагненніша, аніж будь-яке твориво рук людських, і ось така мить відділилася від душі Цезаря — мить прихильности, мить любови, виразно відчутна, хоч він і сказав тільки:

— Ми це іще обміркуємо.

Але потім настало найважче:

— Забери манускрипт із собою до Риму, Октавіане… а я, як на те буде воля богів, віднайду його там…

Цезар кивнув головою, і на мить, коли він кивав, дихнуло глибоким спокоєм; це був спокій тісного єднання, що, мов легесенький повів, вилітає, бува, з однієї людської душі і, попри всі перепони невидимі, знов і знов досягає іще однієї людської душі, — така могутня і нездоланна тиша. Бурий настил над головою знов обернувся на ліс, із якого нанесли дерев і наробили цих брусів, лавровий подих вінків знову став подихом далеких-далеких відлюдних затінків, подихом, що заліг у глибоких, залитих сонцем ущелинах крон, просяклий дзюрчанням струмків, тиховійний, як голос болотної флейти, — й усе ж незворушно міцний, все ж важенний, як дуб, і повів загадковости серця був одночасно і повівом вічної розгадки взаємної. Чи не від цього ще повіву гойднулася — мовби востаннє — лампада під стелею, срібно дзеленькнувши своїм ланцюжком? Довкола — жодного поруху, води взялися гладінню, так ніби затамували свій подих; човник спинився. І Авґуст, стоячи так під лавровим в’язом (одна рука десь у лавролистій кроні), — Авґуст промовив: «А ти пам’ятаєш, Верґілію?» — «Так, я пам’ятаю багато чого, й усе ж мені й досі ще мало…» — «Чи пам’ятаєш ти коней отих і собак, яких ми удвох вибирали?» — «Чого ж, пам’ятаю; ти купував, а я прикидав, чи прудконогі вони й витривалі». — «То кротонські були жеребці і кобили, а пси — іберійські». — «Від одного жеребчика я тебе ще відраджував, Октавіане, але ти все одно взяв і купив його». — «Так, на конях ти знався, Верґілію, жеребчик той справді показав себе геть нікудишнім». — «Переплатив ти за нього, а міг би й не тринькати гроші, я ж бо не марно тебе відраджував». — «Але часом, Верґілію, порад твоїх краще не слухатись». — «Це ж чому? А втім, то було так давно». — «Дуже давно. А жеребчик на вигляд був славний — вороний, голова невеличка. Шкода». — «Так, шкода. Вороний, бабки білі, однак задні ноги слабенькі, хоч помітити це було й важко». — «Що правда, то правда, задні ноги були в нього досить слабенькі. Але ж білих плям… ні, він не мав жодної». — «Мав-таки, Авґусте, бабки були в нього білі». — «Коли я один раз побачу коня, то вже не забуду повік його; кажу ж тобі, жодної плямочки той жеребчик не мав». — «Ми коней розводили в Андах чимало, я всіх уже й не пригадаю, але щодо того жеребчика я цілком певний, щодо нього ніхто мене не переконає, навіть ти, Октавіане». — «Упертий селюк ти, та й годі, Верґілію». — «Так, я селюк і син коняра; вже хлоп’ям я перескакував через лозняк, учепившись в конячу гриву». — «Якщо оті шкапи, яких ти сідлав, були такі самі прудкі, як твоя пам’ять, то нічим тобі так пишатися». — «То були зовсім не шкапи». — «І пам’ять твоя нікудишня; у мене вона куди краща». — «Те, що ти — Авґуст, мені байдужісінько, будь ним хоч тисячу раз, але бабки були все ж таки білі — білі, як сніг». — «Можеш злитися скільки завгодно, це нічого не дасть, бабки були не білі». — «А я кажу, білі, і край». — «А я кажу, ні». — «Далебі, Авґусте, не переч мені; щоб я вмер, отут-таки, якщо бабки були не білі!» І тоді Авґуст, що досі стояв, опустивши голову, стояв замислено, так мовби хотів затримати не лише спогади, а й саму тишу, підвів голову: «Ні, на це ми в заклад не підемо, я не дозволю, надто висока для мене це ставка; краще вже бабки нехай будуть білі, про мене». Потому обидва не стримались і засміялися, зайшлися нечутним смішком, що пурхав нечутно від одного до другого, смішком ледь щемливим (либонь, і для Авґуста також, бо з його посмутнілої міни — чи не зблиснула навіть сльоза у далеких очах його?) — було видно, що смішок той і в нього щемливим клубком здушив груди і горло, щемливим, як сміх уві сні, болючим і здушеним; ох, таж ніхто уві сні не сміється, таж і блаженна, щемлива ця тиша, що їх обступала, зненацька розвіялась — тої самої миті, коли Авґуст, немовби від тиші прокинувшись, підвів голову. Тиша щезла.

Чи це — не загроза нового затемнення сонця? Чи не задвигтить під ногами загрозливо знову земля, чи не сколихнуться глибини морські, збурені кіньми Нептуна? Чи не їх то злякалася тиша? Ні, страхи були марні; по-земному ґраційно і мирно походжали, воркуючи, за вікном голуби, так само ґраційно линула пісня, ґраційно линуло світло, відливаючи слоновою кісткою, і хоч уже човник і вирушив далі, страхи були марні, допоки він плинув так само спокійно і впевнено. Та раптом почувся перестук копит, і за мить — за одну коротесеньку мить — кінь тут і вродився; прискакав він повітрям, а верхи на ньому сидів отой хлопчик, хвацько вчепившись у розвіяну гриву, хвацько коня підганяючи — не вороного, о ні, кінь був білий, як сніг, тільки із чорними бабками, й коли хлопчик на повнім галопі скочив з коня перед Цезарем, кінь помчав, не спиняючись, далі і зник за вікном. А хлопчик ступив ближче до Цезаря, ступив, мовби вісник минувшини, — голова у вінку, дароносець, та й годі, — і за такого й прийняв його Авґуст.

«Вітаю тебе, — мовив він, стоячи там-таки, під канделябром і тримаючись за лаврову гілку. — Ти приніс у дарунок мені поему, і я з твоїх рук прийму її, адже ти — Лісаній; я впізнав тебе, хоч ніколи й не був у Андах, і ти впізнав мене також». «Ти — божественний Цезар Авґуст». «Як ти знайшов дорогу до мене?» І хлопчик продекламував:

Так він, той хлопчик, декламував, і образ, що поставав у цих віршах, образ тривожний, від якого заледве не забивало подих, — цей образ спливав не із пам’яті, не з пам’яті хлопчика і не з його власної, а з чогось чужого і вічно сущого, — образ мерхлий, безмовний, ледве штрихами окреслений, але все ж таки повен щемкого чекання, образ усе ж грозяний.

Та часу на роздуми вже не лишалось, бо Авґуст, який щойно зі схвальною міною прислухався до вірша, нарешті промовив:

— Так воно й є; так ти писав — для мене писав… Чи ти передумав, мій любий Верґілію?

— Ні, не передумав я, Октавіане; поема належить тобі…

Авґуст двічі ляснув долонями, й одразу покій знов почали заповняти люди; їх було дуже багато — либонь, усі вони десь за дверима тільки й чекали оцього знаку. Були серед них і Плотій Тукка та Луцій Варій, а також — ну звісно! — той самий лікар із помічниками; з’явився і раб; знову зримий у плоті, він стояв у ряду разом із кількома рабами. Не видно було лише Плотії, хоч вона геть, певна річ, вочевидь не пішла. Та, може, її, однак, налякало таке людське стовпище, й вона просто сховалася десь у куточку.

А Цезар сказав:

— Якби я оце промовляв перед юрбою народу, то вибрав би тон урочистіший і переконливіший; але я стою тут перед своїми друзями і однодумцями, яких я люблю, і хочу лишень поділитися своєю радістю з приводу того, що наш поет погодивсь відразу після одужання — тобто вже дуже скоро — повернутись до праці над «Енеїдою»…

Чи Авґуст і справді любив цих друзів? Він гадав, що звертається до них не так, як до народу, яким правив, зовсім його не люблячи, однак звертання це нічим не відрізнялося від початку прилюдного виступу, до того ж Авґуст ще й вельми майстерно витримав паузу, щоб слова його справили на слухачів належне враження і щоб ті встигли це враження виразити.

І Луцій Варій вчасно-таки й похопився:

— Ми знали, о Авґусте, що тобі пощастить це зробити; уся благодать — від тебе.

— Я — лише рупор народу римського, до якого ми всі належимо; з волі богів і з волі народу я заявив про його право на «Енеїду», і Верґілій, з любови до цього народу, визнав за ним таке право — це незмінне і вічне право власности.

Але раб, що з незворушно суворою міною, як у прислужника, стояв серед решти рабів (він навряд чи впадав кому-небудь у око, і його вже запевне ніхто там не чув), додав:

— Справжня свобода — попереду, шлях до неї відкрито, і народ ступить на нього; тільки цей шлях і вічний.

— Я просто виконую волю народу, — вів далі Авґуст, і в його лицемірній люб’язності вчувалась, однак, і та щиросердість, на яку не купитись ніхто і ніколи не міг. — Я лиш виконую волю народу — і тут, і десь-інде, й Верґілій це визнав також. Цим визнанням я вельми пишаюся й дуже щасливий, бо завдяки цьому поема переходить у надійне збереження…

— Поема твоя, Октавіане.

— Просто тому лиш, що на це мене уповноважив народ; багато людей володіють приватною власністю, я — ні, і ти про це знаєш.

Відщипнувши з вінка невеличкий лавровий пагінчик і мнучи його невгамовно-хапливими пальцями, Авґуст так і стояв під отим канделябром — лавром обрамлений, лавром отінений, лавром овіяний, вродливий, врочистий, величний; але все, про що він розводився, було — хоч він сам у це й вірив — просто брехнею: хто ж бо не знав, що він досить ревно і вельми успішно старався побільшити сімейну маєтність Юліїв до величезних, гігантських розмірів?! І слушно завважив той раб (на щастя, слова його ніхто не почув): «Брешеш ти, Цезарю». Чи, може, Авґуст почув-таки (адже, як-не-як, раб звертався, до нього)? Бо він, не відриваючи погляду від скриньки із манускриптом і, мовби у відповідь, усе ж усміхнувся.

— Октавіане, я віддаю «Енеїду» тобі, приймай манускрипт і цей акт називай як завгодно; та натомість я хочу попросити у тебе про одну ласку.

— Ти ставиш умови, Верґілію?.. А я думав, це — твій дарунок до мого дня народження…

— Так, це дарунок, ніяких умов я не ставлю; а ти вже вирішуй — вчинити ту ласку, про яку я попрошу, чи ні.

— Що ж, називай ці умови, я підкоряюся їм заздалегоди. Але не забудь про свої власні слова, мій Верґілію! — В очах Цезаря знов промайнула ота дружелюбна лукавинка. — Пожалій переможеного і стримай свою гордовитість.

— Майбутнє! — кинув раб десь у гущі натовпу.

Так, саме його він і мав на увазі: майбутнє, незмірно глибоке майбутнє людини і її доброчесности, майбутнє людського смирення… Але на яку неглибоку теперішність знову усе це обернув так лукаво Авґуст! І все ж «Енеїда» має, повинна дістатись йому.

— Ти обмежив права відпускати рабів на волю, Авґусте; одначе дозволь, щоб мої пішли.

— Як?! Просто зараз?

Яке дивне запитання! Зараз, не зараз — хіба не однаково?

— Не зараз, мій Авґусте, а відразу по моїй смерті; такий буде мій заповіт, і я прошу, щоб волю мою цю ти потім підтвердив.

— Ну звісно, я це зроблю… Та чи не забув ти, Верґілію, що в тебе є зведений брат? Він-бо, наскільки я знаю, веде твоє господарство в Андах. Чи погодиться він із такою твоєю волею? Ти завдаси йому клопоту, якщо так одразу позбавиш його всіх рабів…

— Мій зведений брат Прокул уже якось дасть собі раду. Чоловік він, до того ж, добрий, і люди, вже й вільновідпущені, напевне залишаться в нього.

— Гаразд, це не мій уже клопіт, я маю лише підписати… Справді, Верґілію, якщо ця умова у тебе єдина, то нашу довгу полеміку ми могли б і не заводити!

— А може, з неї й була якась користь, Октавіане.

— Авжеж, користь була. — Авґуст привітно й поважно кивнув головою. — Користь була, хоч ти й змарнував мені стільки часу.

— А щодо мого заповіту, Октавіане…

— Якщо не помиляюся, ти ж бо давно вже лишив його у мого архіваріуса…

— Так, одначе тепер його треба доповнити…

— Через рабів? Ти іще встигнеш із козами на торг; це діло ти легко й у Римі залагодиш.

— Крім того, там треба внести і ще певні зміни… мені не хотілося б з цим зволікати.

— Як ідеться про тебе, то ти поспішаєш, а як про мене, то ні… Однак термінова чи ні твою справа з паперами ти вирішиш сам, не маю я права й не хочу заважати тобі оформляти їх саме тепер; та й часу у мене на це вже немає, тому попрошу тебе передати або переслати заповіт мені потім, щоб я засвідчив і скріпив його своєю печаткою…

— Заповіт принесе тобі Плотій чи Луцій. Або навіть обидва разом. Дякую, Авґусте.

— Надто обмаль часу, мій Верґілію; уявляю, як нетерпляче мене там очікують… Тим більше, що й Віпсаній Агріппа вже, мабуть, прибув… Мушу йти…

— Мусиш…

Раптово, якимсь загадковим чином покій спорожнів; вони були зовсім самі.

— На жаль… мушу йти.

— Думки мої будуть з тобою, Октавіане.

— І думки, і поема твоя.

Цезар дав знак, і з порожнечі, мов на помах чарівної палички, біля скриньки постали двоє рабів і взяли її з двох боків за ручки.

— Це вони віднесуть її?

Легкою, швидкою ходою Авґуст ступив до ложа, й тієї миті, коли він ледь помітно над ним схилився, це був знову той самий Октавіан.

— Не віднесуть її, а збережуть для тебе, Верґілію; а це ось — тобі порука. — І він поклав поверх ковдри лавровий пагінчик — той, який доти тримав у руці.

— Октавіане…

— Так, Верґілію?..

— Я тобі вдячний за все.

— Ця я тобі вдячний, Верґілію.

Раби взяли скриньку й не встигли ступити із нею і кроку, як хтось заплакав, не гучно, та все ж таки ридма і гірко — зазвичай як тоді, коли у родинне життя несподівано вривається вічність; так буває у домі покійника, коли слуги, узявши на плечі труну, вже рушають із нею до виходу, і раптом рідня усвідомлює всю неминучість того, що оце діється. То був плач, що відлунює вічністю, такий плач посилають услід за труною — ридання, що відлунює вічністю, і воно йшло із широких, могутніх грудей Плотія Тукки, з його доброї і могутньої людської душі, з його розчуленого і могутнього серця: ридання вслід скриньці із манускриптом, яку саме несли до дверей і яка, власне, й була мов труна, де вічним сном спочивало дитя, де вічним сном спочивало життя.

І сонце зненацька потьмарилось знову.

Уже на порозі Авґуст оглянувся ще раз; іще раз очі товариша знайшли очі товариша, ще раз зустрілися їхні погляди.

— Ніколи від мене, Верґілію любий, очей не відводь, — промовив, у розчахнутих дверях спинившись, Октавіан — тут іще Октавіан, а тоді, рівний станом, гордовитий і владний, поквапився геть — уже як Цезар; услід за ним, м’яко ступаючи важенними лапами, рушив померхло-злотистий лев, за левом — труна, і багато хто з тих, хто був у покої, подався за ними.

Плотіїв плач, слізний і щирий, чувся іще якийсь час, згодом плач перейшов у схлипування, що його раз у раз уривало зітхання «Ох-ох!», і стихло все зовсім уже аж тоді, як знов яскравіше засяяло сонце і на підвіконні знов голуби затурчали.

«Ніколи від мене очей не відводь». Це були слова Октавіана, так чи десь так вони пролунали, так лунали вони ще й досі, лишившися тут, все ще відчутні в покої, все ще витаючи в цьому покої, неперебутні у своєму пов’язанні з тим, хто оце щойно зник, неперебутні у повноті свого сенсу. Неперебутнє було це пов’язання, але Октавіан пішов… Чому? Чому він пішов? Чому пішла Плотія? Ох, ці двоє пішли, як і стільки вже інших, кожне кануло у свою долю, у свої власні турботи, у свою недалеку вже старість, у глибшу вже втому, у свою сивину і в старечі недуги, кожне кануло у бліду невиразність, з якої не долинає уже жоден голос; та попри все це ще лишились незримі мости, що колись — і немовби навічно — вели до всіх тих, хто пішов, лишилися ниті незримі, що колись — і немовби навічно — тяглися до тих, хто пішов, лишились незримі лаврові мости, незримі сріберні ниті; лишилася зіткана й скута навічно нерозривна пов’язаність, що сягала… Куди? До якоїсь ніщоти незримої? Ні, те незриме, що чекало на другому березі, було не ніщотою, ні, воно, хоч незриме, було справжнім буттям, то був, як і завжди, Октавіан, то була, як і завжди, Плотія, хіба що обоє (дивовижа та й годі!) цілком позбулися земних своїх образів і навіть імен. О, як глибоко, як глибоко-глибоко в нас, недосяжне занепаду плоті, відмиранню чуттів усупереч, будь-яким змінам усупереч, у безмежно далеких куточках нашого «я», душі нашої й нашого серця вікує пізнання, самому собі невидиме, самому собі нечутне, собою ніколи не знайдене і непізнаване, і пізнання взаємного шукає воно у серці чужому, в чужій душі, у глибинах чужих незримих, шукає воно віддзеркалення власного в пізнанні чужому, прагне до нього докликатись, щоб стало воно йому видимим і лишилось таким навіки, щоб вічно стояли мости, щоб вічно тяглися нитки, щоб вічно чекала зустріч, вічно всупереч будь-яким змінам, бо тільки зустріч наповнює сенсом слово, наповнює сенсом світ, тільки у зустрічі пізнання пізнанню відлунням відлунює. Зрима попри повіки вже стулені, зрима і сповнена сенсу простиралася там, за вікном, неосяжність, непритомно-замріяна, серпанково-злотиста, винно-злотиста, простиралась вона у застигло-тремтливому блиску осіянного полудня над міськими покрівлями, бурими й чорно-смугастими, брудними й прогнилими, була неосяжність та зрима й незрима, дзеркало, що спрагло очікує на віддзеркалення, спрагло очікує на омріяне слово, на пізнання омріяне, що, хоч і сховане ще, було уже тут, у покої, прийдешнє вістуючи, вістуючи легкість, що не призводить до клятвопорушення, причетність вістуючи, яку має дати справдешнє знання, і красу, яка зможе знову дістати життя у законі, — в законі незнаного Бога, що стоїть на сторожі клятви. А потім, о, потім кількоро з тих голубів, що сиділи на підвіконні, злетіли, гордовито й врочисто розкинувши крила і зблиснувши ними в осяяній сонцем блакиті, — злетіли й потонули у бездонній високості гарячого полудня; так, підіймаючись вище і вище, вони на очах і розтанули, десь там і канули, щезли. О, ніколи від мене очей не відводь…

Плотій втер сльози із товстих своїх щік.

— Дурень, — буркнув до себе. — Розчулився, як несосвітенний дурень. Лишень через те, що Верґілій нарешті відступив від свого божевільного заміру…

— Тебе, мабуть, розчулило те, як повівся Октавіан.

— Це, якби я не знав…

— Я зараз візьмуся за свій заповіт.

— Це також не привід упадати в розчулення… Всі беруться колись за свій заповіт.

— Тобі з цього приводу теж не варто так дуже розчулюватись; просто я зараз складу заповіт, ось і все.

Тепер заперечив уже Луцій Варій:

— Авґуст таки має рацію, я з ним цілковито згоден, і свої наміри ти можеш відкласти, допоки одужаєш; до того ж, як ми тут почули, твій заповіт все одно вже готовий і чинний…

Плотій і Луцій стояли близенько, їх було добре видно, і тут, у покої, мав бути, звичайно, й Лісаній, тільки десь зачаївся в кутку, та ще, може, й образився, що його ще раніш не покликали і раб заходився хазяйнувати тут сам… А до речі, де це він дівся? Де дівся той раб? Навряд чи пристав він до почту Авґуста, навпаки, швидше за все раб сховавсь, очевидно, десь тут, у покої, тут його місце — сказати б, законне, та він просто зник, немов провалився крізь землю; а втім, це теж не зовсім так, бо досить було придивитися трохи пильніше, досить було тільки трохи напружити очі, як поруч з двома тими друзями, котрі добре виднілися, дуже скоро вже можна було там розгледіти щось ледь-ледь виразне — чи то взагалі геть невидиме, чи то ще не зовсім видиме, ще не готове до того, щоб стати видимим, а може, то просто (щоправда, розрізняти деталі було вже не сила) усе переплуталось, надто там, де у навкісних сонячних променях пропливали пилинки, де аж кишіло тих людиноподібних невиразностей, і складалося враження, ніби той натовп (чи принаймні частина його), що ринув з покою за Авґустом, знову відринув назад, до покою; тож не важко було здогадатись, що і той, кого він виглядав, був також серед тих подобизн, — тільки ж його не докликатись, звісно, він-бо ім’я свого не називав.

— Лісанію!..

Хоч раба і не докличешся, та хлопчика все ж таки покликати можна; хай прийде й пояснить, що діється.

— Ти раз у раз згадуєш цього Лісанія, — завважив Плотій. — Ти його згадуєш, а він іще не показався тут жодного разу… Чи його також стосується той заповіт, який тобі так не терпеливиться скласти?

Ні раба, ні хлопчика заповіт безпосередньо не стосувався, цього не можна було заперечити; але й пояснити товаришу, в чому суть справи, також було важко, лишалося тільки що-небудь придумати:

— Я хочу йому відписати яку-небудь річ.

— Тоді й поготів він повинен нарешті з’явитись, а то я, далебі, уже не повірю ні в нього, ні в його існування.

Несправедливий був докір товариша, бо Лісаній одразу й з’явився; його міг побачити всякий, хто цього бажав, і коли Плотій не бачив, то хай би собі й докоряв. Та все ж таки ліпше було б, очевидно, не кликати хлопчика, бо тепер він, з’явившись, був у подвійному образі — й хлопчика, й раба, так наче обидва носили те саме ім’я й обидва — і хлопчик, і раб — на нього повинні були озиватись. Власне, це не була аж така дивовижа; навпаки, дивовижа була радше в тому, що ця з’ява подвійна відбулася вочевидь не погоджено: хлопчик весь час намагався підступити до ложа, та зробити це першим, обійти того другого, більшого й дужчого, йому не щастило, той раз у раз виростав на його шляху. І складалося враження, що хлопчик Лізаній утратив і кмітливість свою і спритність.

Плотій зітхнув і знов рушив до крісла, де сидів доти.

— Замість спокійно полежати, як тобі усі радять, ти починаєш то щось міняти у своїм заповіті, то комусь там що-небудь відписувати… Цезар пробув тут годину чи й довше, і з твого голосу чути, що ваша балачка тебе непомалу стомила… А я, бувши тобою, перечити упертюхові остерігався б.

— Авжеж, — докинув Луцій замислено і водночас зацікавлено. — Куди довше, ніж цілу годину… І весь час ви тільки й балакали, що про «Енеїду»? Ні, коли вже тебе це так стомлює, то краще мовчи, відповідати не треба…

Упевнено й твердо спинившись край ложа, раб якось зненацька, здавалося, виріс; від нього повіяло супокоєм і холодом, як від людини, що з крижаного морозу ступила в натоплену хату, і був він кремезний такий і плечистий, що хлопчик, хоч і виліз на стіл, щоб зазирнути через плече здоровила, ніяк це зробити не міг.

— Нехай раб іде собі…

— A-а, це через твій заповіт? — Плотій, сидячи в кріслі, роззирнувся в покої. — Та всі уже й так розійшлися; можеш спокійно собі починати.

Луцій, легенько, за звичкою, обсмикнувши всі складки на тозі, обережно усівсь на стільці біля ложа, закинув по-світському ногу на ногу (вони були в нього стрункі і довгі) й випростав руку із довгими пальцями долонею вгору, збираючись щось пояснити.

— Це правда, коли ясночолому вже скортить побалакати, то це зазвичай надовго… Та, сказати по щирості, оратор із нього такий собі, у кожному разі не вельми блискучий як на вимоги, що їх висувати ми маємо право, адже ми були свідками класичного віку римської високомовности… Хіба ви вже забули промови, що лунали колись у сенаті? Що не промова, то насолода і втіха! Щоправда, як на нинішній час, коли взагалі вже ніхто не розтулить і рота, досить і солодкомовности Авґуста. Та чом би й не досить?.. Одначе, Верґілію, я аж ніяк не хотів би впадати в ту саму помилку, що й він — хай буде ім’я його благословенне! — і втомляти тебе ще дужче…

Чом раб ще стоїть, чом він не йде? Укляк, мов укопаний, застиг крижаною брилою, крижаною горою, що грізно росте і росте, затулив он собою вже всього малого Лісанія; і пронизливий холод, що йшов від того раба, проймав усе дужче, проймав до кісток, і разом із холодом наринали тяжкі хвилі втоми…

— Тобі конче потрібний спокій. — Луцій рукою немовби підвів остаточно риску під цим своїм присудом. — Тобі конче потрібний спокій, і якби зараз ти звернувся до лікаря, він би підтвердив це ще раз; а тепер нам, гадаю, краще лишити тебе самого.

Так, спокій йому був потрібний, що правда, то правда, і цю потребу у спокою, принесену холодними хвилями втоми, він відчував і сам, вона була просто звабливо-солодка і воднораз небезпечна своєю невідворотністю… Ох, її треба здолати! Її треба здолати негайно! І добре, як добре, що Луцій завів оце мову про лікаря, і той, мов почувши бажання Луція, мов на поклик його, неквапно, поважно постав із прозірного тлуму образів і так само неквапно, поважно (з вуст не сходить улеслива усмішка) підійшов до його ложа: «Ось ти й одужав, любий Верґілію; я пишаюся тим, що можу тобі це сказати, бо такому щасливому завершенню твоєї недуги чималою мірою — і я, чоловік хоч і скромний, таки маю право тебе в цьому запевнити — сприяло й моє лікувальне мистецтво».

Ця звістка була досить втішна, хоч і не приголомшлива.

— Я одужав…

— Сказано трохи й занадто, хоч загалом — і за це богам дяка, — схоже, так воно й є, — почувся із еркера Плотіїв голос.

— Я одужав…

«Скоро одужаєш», — виправив раб.

«Спровадь його. — Голос у хлопчика був кволий і жалісний. — Спровадь, якщо хочеш одужати; він хоче убити й тебе».

Холодний потік утоми ставав уже майже відчутним на дотик; він котився від велет-гори крижаної і сам обертався на крижану брилу, обертався на хвилю застиглу, омивав, огортав, поглинав і розчавлював тіло; всередині жаркий, як вогонь, він повивав теплим спокоєм, обволікав своїм заціпенінням.

— Лікар таки не збрехав, я одужав.

— Може, й так, якщо лікарі взагалі кажуть колись щиру правду; але правда, гадаю, і те, що ти маєш поводитись, як ще не зовсім здорова людина, що не бажає занедужати знов. — Луцій підвівся. — А ми… ми зараз підемо.

— Не йдіть!

Голос підвів його; цих слів вони вже не почули.

«Ох, та нехай уже йдуть собі, хай ідуть вони всі, — благально промовила Плотія — хоч і дуже улесливо, лагідно, однак і не в змозі приховати свій страх. — І цього спровадь, він-бо так чіпко тримає тебе у руках; мої ось обійми ніжніші, до того ж він просто огидний».

Аж тепер він збагнув, що це велет стискає його своїми палючими, крижаними лабетами, що це велет підняв його з ложа, підняв із самої землі, й що це на його, того велета, незміряних грудях, у безмежжі яких вже не билося серце й не жевріло дихання, на нього очікував страшний і звабливо-солодкий спокій невідворотности.

Земля, із якої його підняли, була глиною, але такі самі земні і могутні, як праглина землі, були й груди велета, де він лежав.

«Він роздушить мене», — простогнав безнадійно, немов на останньому подиху, хлопчик.

«Його час скінчився, — мовив велет, і в його голосі вчулася навіть насмішка, — я нічого йому не зроблю, це зробить час».

Як земля, був могутній той велет, землю він ніс, і спокій, і смерть… Чом же й не час?

«Час наді мною не владний, — озвалася Плотія, — я не старію; не дай, щоб той велет занапастив і мене».

Кого ж рятувати — Плотію, а чи хлопчину? Чи рятувати самого себе? Чи заповіт рятувати і «Енеїду»? Все дужче, і важче, й нестерпніше стискались лабети, ставали усе крижанішими і крижанішими, все палючішими і палючішими; і ось уже крига й палючість злилися в єдине буття і понесли буття до небуття, одне з другим поєднуючи, і спокій уже затужавів так, що з нього не долинав тепер жоден звук — жоден, що міг би прорвати цей спокій, і спокій здавався тепер непорушним, щільним, й уже не задля Плотії, не задля хлопчини, ні — задля життя свого власного потрібно було зробити останнє зусилля:

— Мамо, ох, мамо… я хочу жити!

Що це було — чи не крик? Він не знав, чи не прорвався цей крик крізь оболонку спокою. Не билося серце, не жевріло дихання в грудях у велета; не билося серце, не жевріло дихання в світі. І збігло, напевне, багато часу, поки той велет промовив: «Я відпущу тебе — не на благання жінки, не на благання хлопчика і не через твій власний страх; я тебе відпущу через те, що ти заповзявся завершити земну свою службу!» Це був немов заклик, немов настанова; хай там як, він відчув, що лабети розтиснулись, і велет, здавалося, наміривсь покласти його знов на глинясту землю.

— Я хочу жити… Я хочу жити!

Так, тепер це був крик, це був крик з усвідомленням голосу, з усвідомленням слуху — хоч і хрипкий, але досить гучний, аби друзі обидва злякалися і підхопились; Плотій відштовхнув безпорадного Луція вбік, шумно підскочив до ложа й докірливо вигукнув:

— Ох, та не треба ж було!..

Одначе лабети розтиснулись, велет зник, жаска зваба розвіялась, і лишилася тільки його лихоманка — та сама, звичайна його лихоманка; вона теж налягала палючою, крижаною брилою на груди, душила, обертаючи дихання на болюче хрипіння, але, попри все, була така давня, була така часта і добре знайома, що навіть чимдалі відчутніший присмак кровиці у роті вже не лякав, не тривожив; довкіл був той самий, звичайний покій, де лежить хвора людина. Лісаній сидів на столі, він скулився, теж глибоко змучений, і не зводив із нього уважного погляду.

— Не треба ж було… не треба…

Важко було до пуття зрозуміти, кого чи чого стосувалося це бурмотіння, цей докір — недуги, самого недужого чи, може, Луція. А той лише мовив:

— Лікар…

Довкіл був звичайний покій, де лежить хвора людина; Лісаній був тут, бо йому тут належало бути, але цим двом старцям, Плотію й Луцію, робити тут нічого. А матері ось немає. І чому замість діда край вікна сидить Плотій? Певно, тому, що він такий самий гладкий і опасистий, яким був і дід. Під важким його тілом ніжки крісла продавили у глинянім долі глибокі й курні борозенки, а за вікном у полудневому сонячнім сяєві простирались мантуанські рівнини. Треба покликати матір із кухні:

— Пити…

Луцій не встиг ще й оглянутись, як Плотій, хоч і незграбний, зате вельми кмітливий, уже вгледів кухля, наповнив його з водограю в стіні, повернувся до ложа й підніс ту цілющу вологу до спраглих губів недужого, підставивши під його голову свою другу долоню.

— Тобі уже краще, мій любий Верґілію? — спитав він потому, ще не відхекавшись і аж спітнівши від занепокоєння.

Мова усе ще не поверталася повністю; він подякував Плотію тільки кивком голови. До того ж із кухні нарешті почувся материн голос: «Зараз! — радо гукнув він. — Зараз, синочку, я принесу молочка!» Отже, мати жива ще; вона не старіє, час над нею не владний, і це зігріває і радує душу. «Я ще хворий, матусю?» — «Трішечки-трішечки, та скоро мій хлопчик устане із ліжечка і зможе погратися знов». Так, він зможе погратися знов — на долівці у кухні, біля маминих ніг, і в садку зможе погратись, отам, у пісочку. Але чом, чом дозволяє матуся йому отак гратися, адже у грі такій ліплять, формують глинисту землю, а отже, повторюють, навіть продовжують те, що робив батько, що робить сам Бог? Чи ця гра — не блюзнірство щодо землі, яка жодної форми набувати не хоче, чи це — не блюзнірство щодо земної скуделі, чи не викличе це осоруги і гніву у премудрої паніматки-богині? Одначе тепер про таке міркувати було недоречно — Плотій не дозволяв це робити; він і далі стояв біля ложа й подавав йому не молоко, а воду, чисту воду, що піднялась із земних глибин.

Ще один довгий ковток, відтак він поринув у подушки — і мова вернулася:

— Дякую, любий мій Плотію, я тепер почуваюся краще; ти відновив мені сили…

Це був кухоль із бурого рога, на ньому хтось вирізьбив обриси півня. Міцний і добротний селянський кухоль.

— Я скажу, щоб покликали лікаря, — наполягав-таки Луцій і пішов до дверей.

— Нащо його кликати?

Диво, та й годі; адже лікар був тут, у покої, і його ще непевні, ще досить туманні й розпливчасті обриси вже знов прибирали виразніших форм.

— Треба спитати, — розмірковував Плотій уголос, — чи не пустить тобі він кров. Бо мене вже частенько хапало… може, й гірше було, ніж тобі оце… а як випустиш кількоро унцій крови — глядь, вже й очуняв, вже й стоїш на ногах, і аж тоді розумієш, що усе це гидке лиходійство для здоров’ячка вельми і вельми помічне.

Лікар Харонд розчесав свою бороду і заперечив: «Римська школа, римські методи зцілення… ми на таке не пускаємось; у твоєму випадку потрібно рідину не виводити з тіла, а навпаки, її вводити… Тож я прошу тебе: пий якомога більше.

— Дайте ще мені пити!..

«Знов хочеш вина?» — озвався Лісаній і взяв чашу слонової кости. «Казна-що! — гримнув на нього лікар. — Якого вина?! Ти б тут краще помовчав!»

Прохолодна вода, що дзюрчала в стіні, була, далебі, як справжнісінькі ліки.

— Я одужав, так сказав і сам лікар.

— То нехай він потвердить це й нам, — мовив Луцій уже від дверей, вже за клямку узявшись.

«Незначні рецидиви можливі завжди, — сказав, усміхнувшись облесливо, лікар, — і це був саме той незначний рецидив».

— Не йди, Луцію… Не варто знімати гармидер через такий незнаний рецидив; зараз я маю продиктувати ще свій заповіт.

Луцій вернувся до столу.

— Відклади це принаймні до вечора; ми все поладнає-мо ще до від’їзду, я тобі обіцяю.

Ні, треба цю справу поладнати відразу, негайно; а то велет подумає, що заповіт — лише привід, щоб його так позбутися. Чи це взагалі не занадто дешева вже спроба повернутись до всього земного? Його пойняв сором, пекучий, нестерпний сором, такий самий пекучий, нестерпний, як жар крижаний лихоманки, що не спадала і далі, хоч це й був усього лиш незначний рецидив.

Лісаній, що й досі сидів на столі, враз надумав лихоманку прогнати: «О Верґілію, соромитись можна лише випадковости, а на твоєму шляху не було випадковостей, все було неминуче».

— Хто стає на зворотний свій шлях, того поймає сором.

Плотій тяжко зітхнув, сів на край ложа й спитав:

— І як же це слід розуміти?

— Заповіт треба скласти негайно, я відступатись не можу.

— Його треба відкласти всього-на-всього на кілька годин, а ти це сприймаєш як справжню ганьбу; я тебе просто не розумію, гадаю, це несерйозно.

— Заради Авґуста я відмовився від свого наміру щодо поеми… а тепер я заради вас маю відмовитись і від заповіту?

— Ми дбаємо лиш про твоє здоров’я.

— Здоров’я дає мені змогу і навіть мене спонукає іти своїм шляхом далі. Я не хочу вертати назад.

«Я ніколи тебе не провадив назад, — заперечив хлопчина, — ми завжди простували вперед».

«А куди оттепер?»

Лісаній мовчав; він не знав, що сказати.

«Його місія поводаря вже скінчилася, — втрутилась Плотія. — Тебе він привів до мене, тепер перед нами — спільний наш шлях, шлях кохання».

— Шлях — куди? Далі я маю шукати свій шлях сам-один…

— Несправедливий ти, любий Верґілію, — нахнюпився Плотій; він обважніло сидів скраю ложа, і матрац під ним аж прогинався. — Несправедливий ти; ніщо не дає тобі права отак відкидати, ні сіло ні впало, нашу поміч і нашу любов…

Зазвичай галасливий і владний Плотій Тукка, який не терпів заперечень, сидів тепер скраю на ложі геть безпорадний, та й світська промітність Луція, загалом така впевнена, цієї хвилини, було видно з усього, також вочевидь похитнулась; не важко було здогадатися, що вони уже ладні були — обидва вже ладні були — покоритися волі недужого, який досі майже завжди піддавався і їхньому впливу, і їхній волі. Що стало причиною такої помітної зміни? Невже вони просто скорилися незаперечливій владі недуги, на яку дотепер, далебі, обидва не надто й зважали? Чи, може, й вони вже нарешті відчули могутній той голос, що стояв за недугою? Голос провісний любови, в якому єднаються смерть і життя? О, вони мали відчути, а то б так не впиралися волі останній, яка вже воліє смерти!

А Луцій промовив:

— Я тобі вже не перечу, але…

— Годі оцих вже «але», любий Луцію… Отам у кутку — мої речі з дороги, пошукай у торбинці письмове начиння й усе, що потрібно…

Плотій похитав головою — хить-хить:

— Гаразд, хай буде воля твоя, коли вже тебе не зупиниш…

Тож вони дійшли згоди, й тепер перед цими двома нарікати на свою неміч у цілому тілі було і не дуже приємно, й не зовсім доречно; але, схоже, його починало морозити.

— Скажіть лишень, хай принесуть мені ще одну ковдру…

Обличчя у Плотія, вже й так досить нахнюплене, зробилося ще й заклопотаним і через це іще дужче нахнюпленим.

— Ти свої сили перенапружуєш…

— Тільки ще одну ковдру… більше нічого.

— Я про ковдру подбаю, — кинув Луцій.

Та не встиг він покликати слуг і віддати наказ, як у покої стояв уже з ковдрою раб — непроникно суворе обличчя, не велет, а звичайний прислужник; він хутко, але воднораз і шанобливо розіслав другу ковдру, поклав зверху лавровий пагінчик, освячений доторком Авґуста, й усе це зробив так спритно, ба більше — так вочевидь заздалегідь добре завчено, що аж постало запитання, чи потреба в цій ковдрі була справді така вже нагальна і невідкладна. Чи не був це лиш привід, щоб повернути раба? Чи, навпаки, привід для раба прослизнути назад, до покою? Не завадило б це з’ясувати.

— Хіба не стояв ти щойно отут?

— Мені наказали від тебе тепер не відходити.

Хлопчик Лісаній з’їхав зі столу і підступив до ложа — близько-близько, либонь, не хотів, аби раб його знову відтер. «Я без наказу з тобою лишався, без наказу й лишуся».

Слова, що їх хлопчик казав, не мали ніякого значення, навіть лунали, як майже забута, ледь зрозуміла вже мова, а ось слова другого, попри холодний свій тон, навдивовижу вселяли довіру.

«Чом же ти не приходив раніш?»

«Послугувати мав досі і ти, тепер слугуватиму я — тобі».

Плотій стурбовано мацнув його ноги під ковдрою.

— Як лід, любий Верґілію.

— Я почуваюсь тепер дуже добре, мій Плотію.

— Хотілося б вірити, — Луцій промовив від столу, тим часом розклавши письмове начиння й папери зі шкіряної теки. — Тут ось усе, про що ти просив.

— Подай мені аркуша.

Луція це здивувало:

— Як?! Чи не збираєшся ти ще й сам писати?

— Я хочу побачити аркуша… дай…

— Не будь нетерплячим, Верґілію; на ось. — Луцій дістав із відкритої теки стосик чистеньких, ретельно накраяних аркушів, узяв кілька верхніх і подав їх йому.

О, це був добрий пергамент: прохолодний, у міру шорсткий і гладенький — саме такий, що його й любить торкнутись перо, і приємно було поводити по ньому м’якенькою пучкою, немовби збираючись самому писати. А як подивитись крізь аркуш на світло, то можна побачити сітчастий узор кольору слонової кості. О, перший доторк пера до чистого білого аркуша, перший знак на шляху до творення, перше слово на вході до вічного!

Ох, як важко із цим розлучатися…

— Добрий пергамент, Луцію…

«Біле тіло моє, гладеньке і ніжне, — тихесенько прожебоніла, немовби поскаржилась, Плотія, — та не схотів ти його торкнутися».

Луцій узяв з його рук ті кілька аркушів, також обережно погладив пучками по верхньому, немовби бажаючи впевнитись, чи він гладенький, і також поглянув крізь нього на світло.

— Добрий, — нарешті потвердив зі знанням справи. — Таки добрий пергамент. — І сів, наготувавшись писати.

Не торкнувся він Плотії, надто вагома була її доля й усе ж дуже легка, мов та пушинка, — надто легка, щоб підхопити її і понести, щоб мати право її підхопити й понести, і, непізнана, канула Плотія у непізнанне, туди, де вже ніхто і ні з ким не стрічається; перстень її залишився, але сама вона вже не являлася.

Плотій озвався:

— Якщо ти волієш тільки доповнити свій заповіт, а не змінити його, то краще все викласти стисло.

Ні, не являлася Плотія. Зате зі збіговиська тіней поставали весь час інші образи — ніби й знайомі, а воднораз їх і важко було упізнати, бо всі вони враз розпливались, зникали: строката ватага, тьма-тьмуща повій у білявих перуках, тьма-тьмуща п’яниць і зажер, служок із шинків і всіляких красунчиків. На мить зринула постать Алексіса, як можна було упізнати хлопчину зі спини, бо стояв він на судні, тримався за поручні й дивився у воду, де бовтались покидьки й сміття. І промовив Алексіс заклично і сумно: «Пройшли ми з тобою усі ці шляхи, і ними провів тебе я; о, пригадай же…»

— Я знаю багато їх…

— Це ти вже диктуєш?

— Я знаю багато їх…

Ні, вже нікого не можна було упізнати, нікого, крім одного-єдиного, і це викликало неабиякий подив, адже прощання із Октавіаном було таке болісне й безповоротне, тому що прощанню нема вороття; але ж ні, без попередження Октавіан появився тут знов: він стояв неподалеку від канделябра, збоку від того збіговиська тіней і, хоч сам і невидимий, не зводив очей своїх темних із раба, немовби питаючи дозволу заговорити.

«Говори, — звелів раб, — віддавай свій наказ».

І Цезар віддав свій наказ, хоч, по суті, то був не наказ, аж ніяк.

«Верґілію, спадок твоїм спадкоємцям за першим твоїм заповітом, — сказав він, — я дозволяю зменшити на користь твоїм рабам».

«Хай буде так; я про рабів не забуду, але, крім того, я хочу ще розпорядитись, як бути з поемою, а також з її виданням».

«Про «Енеїду» я подбаю вже й сам».

— Мені цього мало.

«Верґілію, невже ти не тямиш, із ким розмовляєш?»

А хлопчик процитував:

— Розумію, — Луцій озвався, — ти хочеш розпорядитись, як бути з виданням поеми… І чого ж тобі мало?

Хлопчик збрехав; ніяких сузір’їв не видно, а тієї зорі, що їй провіщено знов заясніти у зрілості прийдешнього часу, — вже й поготів; не видно й зорі заповітного того спіткання, у сяйві якої ми все узнаємо і все пізнаємо, у сяйві якої ми відкриваємо таїну глибоченну, що повнить собою порожній потік часу і спиняє його, таємничо-нестримного, для нового початку… Ні, хлопчик збрехав, нічого такого не видно, ще нічого не видно!

«Ще ні, й усе ж таки вже!»

Хто це щойно сказав? Хлопчик чи раб? Обидва зорили на схід, і в зорі своєму, на схід тепер зверненім, злилися вони в новій єдності; на східнім краю небосхилу мало постати світило.

«Наша зоря, зоря Юліїв, засяє на заході, — промовив невидимий Цезар, — але ти її вже не побачиш, Верґілію… Невже твоя ненависть не згасне повік?»

«Я «Енеїду» з любов’ю посвятив Октавіанові, та по той бік буття його підноситься нова зоря».

Цезар не відповів нічого; німо поринув він у невидимість.

— «Енеїда»… — коротко чмихнув Плотій і обіруч пригладив сивий вінчик своєї чуприни. — Так, «Енеїда»… Вічно сіятиме в ній зоря Юліїв.

— Отже, якщо зрозумів я слушно, тепер до твого заповіту потрібно додати насамперед посвяту поеми Цезарю, — Луцій промовив і, вмочивши перо в каламар, завмер; він уважно чекав на точніші вказівки.

Та чекав він намарне. Бо каламар, у який він стромив і в якому затримав перо, був не каламар, аж ніяк, — то був, далебі, невеличкий ставочок перед будинком у Андах, а стіл, за яким сидів Луцій, уже був не звичайним столом — на ньому раптово постала вся андська садиба, та сама, що мала тепер відійти до Прокула, а за нею, немов її зменшений виліпок, стояв склеп — в'язниця із сірих олов’яних плит, і поверх хвильок на тому ставочку котилися, відливаючи золотом, завихрені хвилі затоки у Позиліпі. Далебі, Луцій перо не в каламар умочив, а в ставочок, і від пера легесенькі кола нечутно розбіглися до берегів, де кахкотали качки й гелготіли гуси; на жердочках перед голубником туркотіли собі голуби; був там, крім того, й стіл, і його обступав щільний натовп людей, що чекали на свою пайку за заповітом; та коли все ж таки ще можна було зрозуміти, що серед люду, спраглого спадщини, був і Цебет (віднині він-бо мав у садибі цій мешкати), то вже геть недоречною була тут, здавалось, поява Алексіса, який щойно вигулькнув з-за повороту під’їзної алеї й тепер сновигав по двору.

Неподобна була штовханина ця навколо столу, де лежав заповіт, — така неподобна, що довелося утрутитись рабові; та лише вкрай невдоволено люди дали йому відтіснити себе знову в туман невидимости; все це тривало довгенько, й коли зрештою всі вгамувалися й стіл перед Луцієм знов спорожнів, цей озвався удруге, вже сливе нетерпляче:

— Я готовий, Верґілію.

Ох, як важко, як же важко зібратись так швидко з думками! Власне, Луцій мав би і сам здогадатись про це.

— Зараз, мій Луцію…

— Не поспішай… ніщо нас не квапить, — сказав Плотій.

— Послухайте, друзі, перше ніж ми розпочнемо… Ви не забули, що казав Авґуст?..

— Ну звісно.

— Так ось, перший мій заповіт Цезар бачив, і знати, що в ньому, гадаю, варто й вам, тим, хто захищає мене і підтримує…

— Ми не самі тут… — урвав його Луцій, показавши на раба.

— Раб? Певна річ, я впізнав його…

Впізнавати і бути упізнаним… Це була зустріч, спіткання навіки, це була злука, поєднання навічне душею і тілом, поєднання із тим, хто носить кайдани.

— Хіба ти не хочеш спочатку спровадити раба, а тоді вже узятися за заповіт?

Дивно, що в Луція стачило духу отак це сказати — доволі-таки непоштиво; та все обійшлося: раб з незворушною міною поспішив із покою й водночас залишився у ньому, так ніби роздвоївся.

Плотій згорнув руки на череві, схрестивши великі пальці:

— От і добре, тепер ми самі.

Як же різко й зневажливо на нього накинулась Плотія: «Навіщо вам бути самим? У самоті лиш кохаються, а ви ж бо… ви тут про гроші розводитесь».

— Не про гроші, уже не про гроші мої…

Образливо чути було ці слова від Плотії, адже вона, хоч тепер і далека від нього, мала б знати, що про багатство і гроші він ніколи й не думав.

— Щодо власних грошей розпорядився ти в першім своїм заповіті, щодо власних грошей розпоряджаєшся ти і тепер, — заперечив рішуче Плотій. — А решта, що ти оце кажеш, — то все дурниці.

На щастя, на це можна було відповісти, не викриваючи й не ображаючи Плотію.

— Мені гроші дісталися з ласки і щедрости друзів, і сама справедливість вимагає від мене повернути ці гроші назад… Тим-то мене не полишають і досі сумніви, чи маю я право, як учинив у тім першім своїм заповіті, так багато лишати своєму братові Прокулу, хоч я й дуже люблю його за доброту й щиросердість.

— Дурниці усе це, звичайно.

А Луцій всміхнувся:

— Давні звичаї, а також добробут держави вимагають лишати маєтність у власній родині, щоб її зберігали і прибавляли.

— Як казати серйозно, Верґілію, — рішуче промовив Плотій, — то ти маєш право і навіть повинен розпоряджатися своєю маєтністю тільки на власний розсуд; усім, що ти нажив, ти завдячуєш лише самому собі і своїй праці.

— Те, що нажив я своєю працею, не порівняти з усіма тими благами, що дістались мені від щедрот моїх друзів, тому я й розпорядився, щоб мій римський будинок на Есквіліні, як і той, що в Неаполі, повернули Октавіанові, а маєток, той, що в Кампанії, — Меценатові… Крім того, я прошу Авґуста, щоб він дозволив Алексісу, який ще кілька років тому знайшов собі дах над головою в будинку на Есквіліні, мешкати там і далі; про таку ласку я прошу й у Прокула для Цебета; життя на селі завжди було вельми корисне й цілюще, навіть конче потрібне і для слабкого здоров’я, і для поезії юного Цебета, тож я хотів би, щоб у будь-який час він міг безперешкодно дістати притулок у Андах… А найкраще для нього, напевне, було б, щоб він ще й потрохи там порався коло землі…

— А більше ці двоє не дістануть нічого?

— Дістануть…Те, що статки мої у готівці великою мірою перевищують власні потреби, що ці статки (я б навіть сказав, усупереч волі моїй, але з волі друзів) виросли вже до кількох мільйонів, — це ні для кого не таємниця, тим більше для вас… Отож із цих грошей я кожному — і Цебету, й Алексісу — заповідаю по сто тисяч сестерціїв; я там відписую й ще деякі суми, вже менші, тільки не хочу їх зараз усі називати; а до них ще потрібно додати ті суми, які я лишаю моїм власним рабам…

— Гаразд, усе добре, — кивнув головою Плотій. — Багато своїх розпоряджень ти у наступні роки ще все одно переміниш, і хоча гроші ти буцімто і зневажаєш, але ж ти, як-не-як, — селянин, і, як і всі сільські люди, десь у душі переконаний, що боги своє благословення іноді зовсім не проти послати у вигляді грошей; отож твої статки і далі зростатимуть…

— Не варто нам зараз про це сперечатися, Плотію… Та хай би там як воно склалось, а, після сплати цих згаданих сум, половину готівки, що потім зостанеться, я призначаю Прокулові, чверть — Авґусту, а чверть, що залишиться, слід поділити порівну поміж тобою, Луцієм і Меценатом… Така ось загальна картина…

Обличчя, потилиця й лисина в Плотія зробились багровими, аж із синюватим відтінком, а Луцій промовив, скинувши руки угору:

— Верґілію, що тобі стукнуло в голову?! Ми — твої друзі, а не спадкоємці!

— Ви самі надали мені право розпорядитися своєю маєтністю на мій власний розсуд.

До ложа, здійнявши погрозливо вгору ціпка, пришкандибав кульгавий. «Хто гроші має, тому вони і дістаються, а хто їх не має, тому нічого і не дістається»! — загорлав він розлючено, і якби раб не обеззброїв цього горлодера й не спровадив назад у ніщоту, то кульгавий запевне вгатив би ціпком навмання.

— Ага, замалим не забув: я ще хотів би також заповісти тисяч двадцять сестерціїв на споживок голодному люду в Брундизії.

— Можеш одразу доточити туди й мою пайку, — пробурмотів Плотій, утираючи очі.

— Те, що я хочу залишити вам, і порівнювати не можна із тим, що я одержав від вас!

Жваве акторське обличчя Луція Варія прибрало іронічного виразу:

— Верґілію, ти часом не хочеш сказати, що я коли-небудь давав тобі купу грошей?..

— А ти чи не хочеш сказати, що не був у епічній поезії моїм попередником? Що це не в тебе я навчився так неймовірно багато? То що, Луцію? Чи можна віддячити грішми за таке взагалі? Це — просто щастя, що в тебе ніколи немає грошей і вони тобі завше потрібні, принаймні ця сума тобі не завадить…

Обличчя у Плотія все ще лишалось багровим, товсті його щоки, однак, тепер налилися образою й гнівом:

— Ти ніякими віршами мені не завдячуєш, і я досить заможний, щоб обійтися і без твоїх грошей…

— Ох, Плотію, Плотію, невже ж я віддам перевагу оцьому вертихвосту Луцію перед тобою?! Ми троє дружимо ось уже всі тридцять років, і мені помагав ти нітрохи не менше, ніж оцей з його віршами; а про те, скільки грошей ти дав мені, я вже й мовчу… Ви — мої давні-прадавні друзяки, ви завжди жили в злагоді, тож у злагоді маєте розподілити і спадщину, і ти її приймеш, повинен прийняти, бо я тебе прошу…

«Твій найдавніший друзяка — це я», — вкинув хлопчик.

— А крім того, мій Плотію, ти, як ми знаємо, теж із селян, і те, що сказав тут про мене, достоту так само стосується, отже, й тебе… — (Ох, говорити ізнов стало важко, так важко…) — Однак я не хочу лишатися в пам’яті друзів тільки цифрами й сумами… Мої житла в Неаполі й Римі, все домашнє начиння і особисті речі… мої друзі, тобто ти, Плотію, і ти, Луцію, але так само й Горацій, Проперцій… Візьміть там усе із речей — особливо з книжок, — що припаде до вподоби й нагадає колись вам про мене… а решту віддайте Цебету й Алексісу… мій перстень з печаткою…

— Та годі вже!.. — Плотій ударив себе кулаком по тугому стегну. — А то ти підкинеш нам ще щось!

Усе видиме знову кудись відступило, і Плотіїв голос, хоч і сварливий, гучний, долинав уже ніби з глухої бочки; так, непогано було б припинити розмову, але треба ж іще так багато, ох, так багато сказати:

— Від вас… від вас я навзаєм також-бо попрошу про послугу.

«А від мене що-небудь попросиш? Чи мене ти відразу спровадиш, і все?» — поскарживсь Лісаній.

— Лісанію…

— Скажи вже нарешті, де той хлопчисько сховався…

І справді, де він сховався? А втім, тепер навіть Плотія видно і чутно було не краще, ніж того Лісанія; товариш зненацька сховався у чомусь також недосяжному, десь немовби за грубою шибкою, яка все тьмяніла й тьмяніла, ніби скло оберталось на олово.

Невже Плотія не зажадає назад свого персня?

— Може, відшукати для тебе отого загадкового хлопчика? — пожартував Луцій. — Чи це не та сама послуга, про яку ти хотів нас просити?

— Не знаю…

«Я тут, о Верґілію, стою біля тебе; я, Лісаній, стою біля тебе, тобі досить лишень простягти свою руку, і рука моя… ох, вона буде в твоїй!»

Довго, незмірено довго підводив він руку; вона не хотіла все слухатись і хапалася за порожнечу, за сліпоту, за сліпоту невидющу.

«Будь-яке око, будь-яке вирване око я вставлю на місце, — лікар промовив. — Поглянь ось у це моє дзеркало, і враз знову станеш видющим».

— Я вже й не знаю…

Чи були це слова? Що то раптом упало в ніщоту? Ті слова чи щось інше? Щойно лунала цілком зрозуміла ще і, безперечно, його ж таки мова, і раптово її вже не стало, провалилась в ніщоту, обернулась на чуже бурмотіння, загубилась у хаосі тих голосів, в обіймах вогню і криги…

А той кульгавий знов так і вродився, і разом із ним і величезна процесія постатей-тіней — така довжелезна, що забракло б життя полічити ті образи-тіні; далебі, тут зібралось цілісіньке місто, ні, тут зібралося міст тих без ліку, зібралися всі до одного міста на землі, і човгали ноги по каменю, а стара гладка хвойда кричала: «По домівках! Кому я сказала?! Ану по домівках!»

«Гайда! — наказав той кульгавий. — Уставай, і — гайда! Маєш себе за поета, за велике цабе? Ну ж бо, гайда, ти — такий самий, як ми…»

«Гайда! Та беріть його! Він забувся, як треба ходити, тепер його треба носити!» — додала та гладуха, щоб не гаялись, бо такий був наказ.

Ці слова потонули в розкотистім реготі решти жінок, що заходилися якось розпусно (хоч нічого розпусного, власне, й не діялось) тицяти пальцями у бік узвозу убозтва й нужди, туди, куди саме звернула процесія. Сходи вели там униз, і узвіз був такий довжелезний, що тим сходам не видно було кінця-краю; та у зграйці дітей, що гасали на сходах, сновигаючи помежи козами, левами й кіньми, був і Лісаній; зі смолоскипом, як із мечем, у руках (від смолоскипа зосталася, власне, сама лише згасла, обвуглена й вичахла вже головешка) він пустував, воював разом із дітьми так весело, немовби на світі не було більш нічого, крім їхньої гри.

— Виходить, Лісанію, ти все ж таки встиг ще привести назад мене, хоч не хотів зізнаватися в цьому нізащо!

Отакої! Лісаній узагалі вже не відповів жодним словом, тільки кинув на нього короткий, байдужливий погляд, немов перед ним — хтось чужий, і відразу вернувся до гри.

Східець по східцю, все нижче і нижче…

Та Плотій, який сидів тут-таки, у паланкіні, звісивши з нього товсті свої ноги, поважно промовив:

— Назад? Ну звісно, авжеж, ми приведемо назад тебе, знов до життя.

«Ходімо вже звідси, — озвалася Плотія, — тут неприємно і гидко так пахне».

Так, тут стояв сморід; кожен під’їзд, який пащею зяяв в облупленім мурі, видихав одурманливий дух нечистот з будинкового черева, і цей сморід точився від голих старців, що конали у мороці темниць-комірчин.

Східець по східцю, все нижче і нижче, хоч і спиняючись, але неухильно…

Юрмища люду, юрмища, спраглі видовищ, спраглі звитяг. А посеред них, посеред тисняви і штовханини, посеред цього велелюдного тлуму сидів і писав щось Луцій; він сидів, просто-таки з головою поринувши в працю, він записував геть чисто все — все, що чинилось усередині й зовні, а тоді, отак пишучи далі, на мить підвів голову:

— Що ми повинні для тебе зробити, Верґілію? Про яку саме послугу ти нас просив?

— Записати, усе записати…

— Заповіт?

«Нащо тобі той заповіт?! — тоненько і в’їдливо пролунав голос Плотії, немовби настирний комар, що зараз спурхне безневинною бабкою. — О ні, він тобі не потрібен, бо ти житимеш вічно, ти житимеш вічно зі мною».

Невеличкий смаглявий сирієць з обірваним ланцем, що теліпавсь на нашийнику (а де ж це подівся його одноокий побратим у нещасті?), біг підстрибом сходами вгору, прослизаючи повз постаті-тіні і радо горлаючи: «Вік Золотий вже настав!.. Світом править Сатурн!.. Хто був нагорі, той тепер унизу; хто був унизу, той тепер нагорі… Хто пам’ятав, той нехай забуває; хто забув, тому вільно згадати… Ану злазь звідтіля, злазь, пузатий кабанчику!.. Майбутнє й минуле уже поєднались — навіки, навіки, навіки!»

Товкотнеча тим часом ставала дедалі страшнішою. Паланкін ще сяк-так пропливав понад нею, але зрештою й він зупинився, і ця несподіванка його здивувала, бо то було мов несподіваний проблиск надії, до того ж надію цю недвозначно живила і поведінка лікаря: він, хоч і досить огрядний, легко і швидко сновигав у густій людській масі і спритними жестами, мовби жонглер, підхоплював гроші, що їх зусібіч йому тицяли каліки і немічні, а вуста його всміхнені облесливо й хутко — також по-жонглерському — раз у раз розсипали дарунки у відповідь: «Ти вже здоровий… і ти вже здоровий… ну звісно, і ти там, і ти, той, що збоку, також здоровий… і ти, той, що позаду, здоровий… ви всі вже здорові, всі-всі… Від смерти добра не чекай, але ви вже здорові…»

«Добра від життя не чекай», — кинув раб, що, хоч свого образу і не змінив, опинився тепер, схоже, десь високо-високо, бо назирав паланкін згори вниз.

Зрештою Авґуст підвівся зі свого жалюгідного ложа й, непевно ступаючи, хитаючись, наблизився до паланкіна; на нашийнику в нього (так наче сам він і був отой зниклий колишній товариш малого сирійця) теліпався обірваний ланець, щоправда, зі срібла; тремтячим, невпевненим голосом Авґуст промовив: «Ходімо, Верґілію, ходімо зі мною, лягай обіч мене на це моє ложе, бо треба вже нам повертатися — повертатися далі і далі, аж до давніх-прадавніх предків, аж до маси, з якої ми вийшли, до гумусу, до першопочатку…»

«Геть!..» — раб наказав.

І всіх наче вітром розвіяло, й навіть сам Цезар умить перекинувсь на карлика, зморщився, обернувсь на ніщоту; людські постаті падали і пропадали, мов тіні маріонеток, у яких пообтинали зненацька нитки, і взагалі увижалося, ніби хтось обтинає усі нитки світу, усе довкіл падало і пропадало, воднораз усередині й зовні, чи то починаючись, чи то вже кінчаючись, — достеменно збагнути це було просто ніколи, так швидко все діялось, та й тіло вже впало чи то в подушки, чи то в човник, який тої ж миті знов м’яко полинув далі; йому, далебі, попустило, розтислась рука, що тримала його, воднораз усередині й зовні, рука, що колись мов залізна десниця була, а тепер, така лагідна, м’яко йому навівала лагідний спокій.

«Ти прийдеш? — спитала Плотія, сливе нетерпляче спитала й одразу сама ж таки, на тому самому подиху, сама розчарована і його розчаровуючи, дала собі відповідь: — Ох, ти не хочеш…»

«Геть!.. — знову раб наказав. — Допомоги й від тебе не дочекаєшся».

І Плотія тої самої миті — цієї єдиної миті виразно видима — відлетіла, мов демон у жіночій подобі: тіло — барви слонової кості, коси вогненно-червоні й розпатлані.

Від кого ж чекати вже на допомогу? Ніхто, навіть Плотія, не мав права зостатися; всіх розігнали, і все ж усамітнення приносило спокій. О, як спокійно тепер у спокої, у цьому дедалі глибшому спокої, який глибшим ставав навіть від себе самого, який був мов обітниця і обіцяв прогуляння під тінистими лаврами у квітучих гаях, в обітованім краї, де немає народження, і в цій обітниці спокій із себе немовби витворював творче начало й сам розквітав у ненародженість, про яку мріє той, хто гуляє під тінистими лаврами; її недосяжного затишку він шукає у власному серці, але скоро уже не шукатиме, бо спокійним потоком цей затишок сам увіллється у нього, і нестерпних шукань він позбудеться, ім’я він позбудеться, позбудеться болю, позбудеться крови, позбудеться подиху, буття він позбудеться — той, що гуляє під тінистими лаврами в самозабутті й у чистоті забуття!

«Забуття тобі теж не поможе», — сказав раб.

Ох, від кого ж чекати вже на допомогу, коли не поможе й саме забуття? Хто втішить, коли так шкодуєш, що зроблене не переробиш, а незроблене не надолужиш?! Зроблене, як і незроблене, — все у минулому, нічому нема вороття… Скільки ще всього потрібно перестраждати і стерпіти, щоб дочекатись допомоги й рятунку? Колись промовляв йому голос, та була то лиш провість, не чин іще, а тепер уже не озивається й голос, забуто й про нього, він теж у минулому, йому також нема вороття, як і його власному голосу.

А раб цього разу сказав: «Допомоги заслужить лиш той, хто на ім’я її кличе».

Кликати на допомогу? Знову кликати, знов кричати до хрипу у голосі, до крови у горлі, хапаючи ротом повітря, знов задихатись від стоми і, задихаючись, стомлено кликати й самого себе, і власний голос повернутись назад?! Ох, яке там ім’я, коли його вже забуто! На мить, на одну коротесеньку мить раптом постав людський образ, мовби виліпок з грубої, застиглої бурої глини, незмінно-ласкавий в останній тій усмішці, повік незгладимий і незабутній батьківський образ в останньому спокої, — постав і знову пощез у незабутність.

«Клич», — сказав раб.

Густа кров у роті — така, що й подавитися можна, і ці судоми — одна за одною, цілими хвилями, вони каламутні, непроглядні для зору, непроникні для слуху, вони відділяють його від усього, що лишалося зовні (що, мабуть, лишалося зовні), але що не розпізнати й не розгадати; о, не розпізнати ім’я, не розгадати мету того поклику!

«Клич!»

Попри всю цю задуху, попри всі ці судоми, попри всі ці страждання на поклик потрібно-таки спромогтися; о голос, що кличе, волає до голосу!

«Клич!»

— Отче!..

Цей поклик усе ж пролунав?

«Ти покликав», — раб проказав.

То поклик усе ж пролунав? Раб це потвердив, ніби був посередником між ними двома — ним і тим, хто мав цей поклик почути, а, може, вже навіть почув його, лишень не хотів іще відповідати.

«Проси допомоги у нього», — сказав раб.

Повернулося дихання, і в ньому прохання пролунало саме, без зусиль і страждань, він навіть не встиг подумати:

— Прийди… до мене прийди…

Що це — мить присуду? Хто його винесе? Чи присуд уже оголошено? Де оголошено? Чи пролунає він голосно й чи почують його? Чи постане він діянням? Коли, о коли ж? Присуд, що відділяє добро від зла, відділяє вину від невинности, присуд, що ім’я виголошує й називає ім’ям невинного, закону справдешня істина, єдина й остання істина… О, присуд уже оголошено, і дочекатись лишилося тільки його виконання.

Не ставалось нічого — не відбувалося діяння, не чувся і голос; але щось таки сталося, хоч осягнути це глуздом було дуже важко, бо явились посланці — звідти, куди докотився вже поклик; вони наближалися верхи на конях повітрям, і не чути було ні форкання коней, ні стуку копит; наближались вони, мов луна чи її оповісники, наближались повільно-повільно й чимдалі повільніше — так, що здавалося, ніби ніколи уже й не доїдуть. Та вони, не прибувши, все одно прибували.

Потому над ложем схилилося добре, округле обличчя — щоправда, геть невиразне усе ще, крізь каламутні шибки його ледве можна було розгледіти, — і голос, далекий-далекий, також ледве чутний, промовив:

— Чим помогти тобі? Дати ще пити?

— Хто прислав тебе, Плотію?

— Прислав?.. Що ж, якщо ти волієш це так називати, тоді… наша дружба.

Ні, Плотій не був тим посланцем; можливо, він був посланець посланця, а може, ще й дальшою ланкою у ланцюгу. І справа також не в тому, що Плотій подасть йому пити чи ще щось, хоч як невимовно приємно було б оце зробити ще кілька цілющих ковтків… Не зникав, ні, не зникав присмак крови у роті. І все ж таки там, де ланцюг починається, стоїть той, хто послав сюди Плотія, той, хто шле спраглому воду; не прибуваючи навіть, він все одно прибував.

«Попий, якщо так мучить спрага, — сказав раб, — вода б’є з-під землі, і земним іще буде служіння, яке ти вже завершуєш».

У грудях нестримно і гаряче щось затрепетало, і він, попри нестримний, тривожний цей трепет, аж ніби зрадів, бо то було серце — то було серце, яке й далі ще билося, так, воно билось, і навіть можна було бодай ще одну спробу зробити, щоб його вгамувати, щоб воно, вгамувавшися, стало битись рівніше, спокійніше; і він, майже певний уже у майбутній яскравій — останній — своїй перемозі, промовив:

— Угамувати заради обов’язку… ще раз… задля земного обов’язку…

— У тебе тепер — один лиш обов’язок: угамувати самого себе; інших обов’язків у тебе наразі немає.

— «Енеїда»…

— Саме вона знов і стане тобі за обов’язок, коли ти цілком одужаєш… А доти поема побуде в надійних руках — у Авґуста, і ти забереш її згодом у повній-повнісінькій цілості.

Було важко повірити, що Авґуст аж так надійно збереже «Енеїду» під убогим отим своїм ложем, де йому, завчасу постарілому, лежати судилося голим і немічним, та й самі слова Плотія, загалом зрозумілі, лунали, усе ще немовби чужі, лунали усе ще неприродно і глухо, хоча каламуть на шибках почала вже розходитись, танути. Ніде нема злагоди. Немає її у земних людських діяннях. Нема злагоди і в «Енеїді».

— Не міняти там жодного слова…

Цього разу озвався вже Луцій — він зрозумів, про що йдеться, відразу:

— Ніхто і не зважиться доторкнутися до манускрипту Верґілія, а виправляти що-небудь у ньому — і поготів. Не кажу вже про те, що Авґуст нікому й ніколи цього не дозволить!

— Цезар нічого не вдіє, він не зможе нічого обстояти.

— А що він повинен обстояти? Нічого не треба обстоювати; не мороч собі голову.

Те, що він оце чув, усе ще була якась незнайома мова, мова чужого народу, що в нього ти опинився в гостині, цю мову ще можна сяк-так зрозуміти, але рідну забуто вже або ще не вивчено, і слова Авґуста, попри убогий, обшарпаний вигляд його, були куди ближчі й рідніші.

Плотій простяг йому кухля:

— На ось, Верґілію.

— Зараз… тільки подайте подушку, іще одну.

Серце трепече; щоб його вгамувати, треба лягти або сісти якось інакше.

Раб миттю підскочив з кількома подушками в руках, дбайливо підклав їх під спину, нагадавши на вухо: «Час квапить».

Дзюркотів водограй у стіні. Звідкілясь ледь відчутно повіяло застояним духом вологої глини; до нього домішувавсь легкий, свіжий глиняний запах уже після випалу — запах земних горшків; недужі легені привільно вдихали цей запах і відчували полегкість. Хурчав десь гончарський круг, звук був високий і рівний, навіть із посвистом, згодом він став притихати, коливатися і завмирати, поки нарешті зійшов нанівець.

— Час… далебі, час квапить…

— Нікуди твій час не квапить… — кинув сердито Плотій.

«На тебе чекає реальність», — раб проказав.

Реальності громаддям громадились одна за одною: ось друзів реальність і їхньої мови, за нею — реальність чарівних, незгасних спогадів і хлоп’ячих забав, за нею — реальність нужденних халуп, де, либонь, мешкав Авґуст, за нею — реальність загрозливо вбогого плетива ліній, що вкривало собою все суще, цілі світи, міріади світів, за нею — реальність розквітлих гаїв, о, а за нею — невидна й невидима реальність реальна, реальність ніколи нечутого, одначе віддавна забутого, одначе віддавна заповітного слова, реальність творіння, що знов оживає, зорею осяяне незримого ока, реальність вітчизни… А Плотій тримав у руках не кухоль, а келих слонової кости.

І тоді Плотія досить несміло (може, збентежена присутністю раба, а може, вона позбулася сміливости перед його твердішою волею), проте з цілковитою певністю того, хто знає, що каже, озвалася знов, і голос її пролунав із нечутности нескінченно далекої далечини: «Мою батьківщину ти знехтував, тепер спи, спочивай собі наперекір моїй волі».

Де ж вона? І знов довкіл нього враз виросли й щільно зімкнулися стіни з рослин — глухі, непроникно-зелені, немов олов’яна темниця вже знов обернулась на тінявий ґрот, що колись дав притулок йому і Плотії… Нескінченно далеко сягали непроникні ті зарості, сягали до самої нескінченної далечі обрію, а посеред зелені вилискував кущ злотолистий, близько-близько, можна було дотягтися й рукою, хоч тоді довелося б тягтися рукою через увесь цей широкий потік, що нерухомо тут плинув, ледве чутно струмуючи, — нестримна пливка таїна… І це звідти, від того куща злотолистого пролунав голос Плотії, віщий поклик, прощальний і легкий.

Ах, вона вже зникає! Уже недосяжна, вже промайнула по той бік потоку, по той бік бажань…

— Нічого не хочеться…

— То й добре, — Плотій промовив. — Це добре, що нічого не хочеться.

— А як знадобиться що-небудь, — і Луцій озвався, — то на те ми обидва і тут… Ти щойно збирався про щось там у нас попросити?

По той бік потоку! Порожній потік, безберегий, і ні витоку в ньому, ні гирла. Де ми із нього спливли, де канемо знову в живий цей потік, що відносить часи і приносить непам’ять — знов і знов, у цій круговерті без початку і без кінця… Чи є брід у такому потоці? Та чи є брід, чи броду нема, а, далебі, іще рано примірятися до переправи… І потік поплив далі, він щез, коли раб, уже вкрай нетерпляче, нагадав йому про головне: «Чини те, що тобі за обов’язок стало».

Коли звестися на подушках, то дихати легше, не так душить кашель, і розмовляти вже знову не важко; але в голові ще така плутанина, таке ще сум’яття…

— Шлях мені іще не вказано.

«Творіння своє ти залишив у часі, щоб верстало воно власний шлях крізь часи; у цьому була твоя мудрість, бо доля судила тобі провидіти світло».

Край ложа застигло й послужливо — відданий раб! — стояв той, хто це промовив… Промовив? Довкола зненацька усе так змінилося, що, схоже, і справді промовив, і навіть якщо ці слова пролунали й безмовно, причиною змін могли стати однаково тільки вони. Поверталась реальність, перша сталка буття відновилася: поруч — і речі знайомі, і друзі знайомі; не було відчуття вже, ніби ти — гостювальник у якомусь чужому краю із чужою мовою, і, хоч перед зором незмінно, навіть якщо й невпізнанно, стояв образ вітчизни — обітованої, справжньої, — але й тут, у марноті земній, йому на часину — лиш, певно, на дуже коротку часину — було ще раз відпущено спокій.

І Луцій потвердив:

— Шлях указала поема твоя, о Верґілію; такою, що вказує шлях, вона і залишиться.

— «Енеїда»…

— Ну звісно, вона, «Енеїда»…

Зник потік, зник тінявий ґрот, не стихало лише дзюркотіння; одначе то був, очевидно, водограй у стіні.

— Я «Енеїду» не знищу, не маю такого я права…

— Ти й досі про це розмірковуєш? — У голосі Плотія наростали підозра і роздратування, ладні ось-ось перерости в новий вибух обурення.

Потік уже зник, але все ще поля простилалися перед очима, і над ними дзвеніла післяобідня тиша, сповнена співу дзвінких цвіркунів. Чи це уже знову м’яка дзвінка пісня гончарського круга? Ні, то не круг, то лиш і далі неспинно дзюркоче вода.

— Знищити… Ні, я вже не хочу, я не знищу свою «Енеїду»…

— Нарешті ти й справді одужав, Верґілію.

— Мабуть, що так, любий Плотію… тільки ж…

— Що там іще?

Щось у ньому і далі впиралося, щось таке, що сиділо невигубно десь глибоко-глибоко, сиділо, жадаючи жертви, прагнучи самопожертви, і раб, немов здогадавшись про цей темний опір, — раб проказав: «Зречися своєї ненависти».

— Я ні до кого не відчуваю ненависти…

— У кожному разі ми сподіваємось, що ти вже не відчуваєш ненависти бодай до свого творіння, — Луцій промовив.

«Ти ненавидиш земну цю марноту», — кинув раб.

Цьому рабові не заперечиш, він казав правду, й лишалося тільки погодитись.

— Мабуть, я надто любив її…

— Творіння твоє… — замислено Луцій промовив, упершися ліктями в стіл і замислено приклавши перо до губів.

— Творіння твоє… люби його, як його любимо ми.

— Я спробую, Луцію… Та спершу нам треба, либонь, про видання подумати.

— За видання візьмемось одразу, як тільки допишеш поему… а доти навряд чи ти схочеш морочити цим собі голову…

— Видавати поему вам двом доведеться.

— Це і є те прохання, з яким ти до нас мав звернутися?

— Так, це воно.

— Дурниці! — досить різко підхопився на ноги Плотій. — Про справи свої ти подбаєш і сам, особисто, хоч ми й залюбки надамо допомогу.

— Ти не припускаєш і думки, що клопіт цей ляже на плечі вас двох?

Плотій важко хитнув — раз, удруге — своєю масивною, круглою головою:

— Можна все припустити, Верґілію… Але на такий випадок подумай про ось що: ми з Луцієм — два старі шкарбуни; то чи не краще було б підшукати на виконавця твого заповіту кого-небудь молодшого?

— Виконавцями я призначаю вас двох… так мені буде спокійніше, і я хочу зробити усі розпорядження зараз.

— Гаразд, ми вже нічого не маємо проти, — вельми охоче погодився Луцій.

— Ви маєте взяти на себе цей клопіт ще й тому, що манускрипт я відписую вам… ні-ні, не подумайте, буцімто це — моя плата за ваші послуги; просто мене потішає уже сама думка про те, що він буде у ваших руках…

Реакція на ці щирі слова була досить-таки несподівана: спершу на хвилю запало заціпеніле мовчання, а потім почулось глибоке сопіння, воно йшло із грудей Плотія, і було таке враження, ніби зараз він знову заплаче; а ось Луцій (ту звістку про гроші у духівниці він сприйняв хоч і з вдячністю, але все ж таки стримано, принаймні лишився спокійно сидіти) тепер скочив на ноги й чимдуж замахав руками:

— Манускрипт самого Верґілія, самого Верґілія!.. Чи ти взагалі розумієш, який він неоціненний — оцей твій дарунок?!

— Дарунок, що вимагає таких зобов’язань, — це не дарунок.

— О боги, ох-ох-ох, — зітхнув Плотій, одначе тим часом усе ж повернувся до тями і вже міг говорити спокійно. — Ох-ох-ох, але таке діло нам треба тверезо ще обміркувати, і не слід забувати, що манускрипт передав ти Авґусту і забрати назад його уже не зможеш…

— «Енеїду» я склав на честь нашого Цезаря… Тож йому і належить найперша, бездоганно написана копія; такий уже звичай, так я і розпоряджуся; саме тому він без зайвих розмов передасть вам ориґінал…

Таке рішення переконало Плотія, й він кивнув головою; та мав він іще один сумнів:

— А крім того, Верґілію, не забуваймо й ще про одне… річ у тім… я — чоловік простий, не поет…отож головні турботи, пов’язані з цим виданням, ляжуть на плечі Луція, а тому і твій манускрипт, як воно й подобає, має належати тільки йому.

— Слушно, — укинув Луцій.

— Слушно воно-то слушно, але ж для мене в усьому обидва ви — як одне ціле… а крім того, щодо поеми і зобов’язань, пов’язаних з нею, то кожному з вас доведеться ще скласти взаємне заповідальне розпорядження, і той, кому пощастить пережити другого, візьме всі турботи на себе…

— Мудро, — погодився Луцій.

— А що буде тоді, коли ми помремо обидва? Рано чи пізно це станеться…

— Це вже клопіт не мій, а ваш. Одначе ви зможете назвати тоді спадкоємцями Алексіса й Цебета: одного — як граматиста, а другого — як поета. Обидва вони молоді…

Плотій знов засопів, і сопіння його виходило аж із глибин нутра.

— Ох, Верґілію, ти ось нас обдаровуєш, та від дарунків твоїх аж душа вже щемить…

— Ще й не так вона в тебе щемітиме, любий мій Плотію, коли ти упряжешся в роботу, бо тоді доведеться прискіпливо вивіряти кожнісінький вірш, кожнісіньке слово, ба навіть кожнісіньку літеру… А праця така — не для тебе, та й сам я, по суті, лиш радий, що боги побажали звільнити мене від цієї мороки й перекласти її на Луція…

— Не святотатствуй…

— Так, тяжка буде праця, що ляже на плечі Луція, тому я за неї у своїм заповіті проситиму в Цезаря належної винагороди.

Луцій, однак, заперечив:

— Верґілію, це — не та праця, щоби брати за неї гроші; скажу тобі більше: я міг би назвати чимало людей, які мали б за щастя узяти цю працю на себе і за такий дозвіл з дорогою душею виклали б будь-які гроші… А втім, ти і сам про це знаєш.

— Ні, не знаю і не здогадуюсь, Луцію, адже для поета, та ще такого, як ти, обдарованого, для поета, який здатний багато чого, коли не все взагалі, зробити краще і який через це багато із чим не погодиться і схоче багато чого поліпшити, — для такого поета обмежитись простими поправками в тексті — тяжкий, я б навіть сказав, нестерпний обов’язок…

— Та я побоявся б, либонь, і в думці поліпшити хоч рядочок самого Верґілія… Не додавати ні слова, не випускати ні слова! Мені очевидно, що саме така твоя воля й саме так її можна сповнити.

— Так, саме так, мій Луцію.

— Для такої роботи слід мати хист не поета, а граматиста із досвідом, і, гадаю, я можу справедливо потішитись думкою, що, крім мене, небагато знайдеться таких, хто зробить роботу цю краще, ніж я… Одначе послухай, Верґілію, а як бути із віршами, що їх ми з тобою назвали «затулками»?

«Затулки»! Авжеж, вони ж бо зостались — оті тимчасово уставлені вірші, які він мав намір колись, може, згодом, замінити уже остаточними… Ох, ніколи вже їх не заміниш! Гірко про це було навіть подумати, і знов розмовляти зробилося важко.

— Лиши їх, хай стоять, як стояли, мій Луцію.

Схоже, Луцію це не сподобалось; видно було, що він навіть образився — не тільки за себе, а й за «Енеїду», і доручення друга його окриляло не так уже.

— Воно й справді, Верґілію, справді… А по суті, загалом нам не варто про це й розмовляти; рано чи пізно ти ж бо заміниш ті вірші й сам.

— Я?

— А то ж хто? Звісно, ти…

— Не заміню вже… — Слова ці промовив скоріш голос раба, а не його власний.

— Не заміниш? — скипів раптом Плотій. — Просто тобі забаглося полякати нас трохи такими оце балачками? Чи таки хочеш накликати на свою голову гнів богів?!

— Боги…

— Саме так, боги! Гадаєш, блюзнірство твоє вони іще довго терпітимуть?.. — Плотій зігнув руки так, як це робить весляр, і потряс волохатими кулаками.

Боги не воліли, щоб він доробляв оті вірші, не воліли, щоб у них він усував суперечності, бо всяке творіння людське постає, либонь, з мороку і сліпоти, тож повік не позбутись йому суперечностей; такий рішенець богів. Але він тепер знав: у тих суперечностях — не тільки прокляття, а й милість небесна, не тільки нікчемність людини, а й її богоподібність, не тільки незрілість людської душі, але й її велич, не лише сліпота людського творіння, сліпотою породженого, а і його віща сила, і якби не її сліпородна прозірливість, то творіння взагалі б не постало, бо воно — і паростки цього дрімають у кожнім творінні, — далеко сягаючи за власні межі й за межі того, хто його породив, батька свого на творця обертають. Бо буття суперечність вселенська починається тільки тоді, як людина виявляє діяльність у вселенському просторі; нема суперечностей ні в бутті Бога, ані в бутті тварини; лише в суперечностях розкривається плідна велич людської планиди — велич сягання за власні межі. Між німотою тварини і німотою Бога стоїть людське слово, вперто чекаючи миті, коли в захваті змовкне й саме, осяяне оком, чия сліпота прозріла від захвату. О сліпота, о прозріння від захвату, о немарність буття!

— Ох Плотію, Плотію, щодо богів… Я пізнав їхню ласку і їхній гнів, доброту і шаленство… і за все їм я вдячний…

— Так воно й має бути… так воно завше…

— За все їм я вдячний… багате життя було… І за «Енеїду» я вдячний, ба навіть за всі суперечності в ній… тож такою нехай і лишається — з усіма суперечностями… та саме тому… заповіт, любий Плотію… саме тому його слід довести до ладу… вже навіть на славу богам…

— Із селюком краще не сперечатися… То відкласти це діло ти, отже, не хочеш?

— Це потрібно зробити, Плотію… а ти, Луцію, чи запишеш усе ти точнісінько так, як я сказав?

— Це діло нехитре, Верґілію… Певна річ, якщо за законом, то краще було б, якби всі бажання свої ти продиктував; я лише відмовляюсь писати про будь-що стосовно винагороди за підготовку видання…

— Гаразд, Луцію, хай так і буде; але потім із Цезарем вже домовишся сам.

— То що, диктуватимеш зараз?

— Диктувати… так, диктуватиму…

Але чи йому це ще взагалі до снаги?

— Я диктуватиму, тільки дайте ще спершу ковточок води, бо знов нападе клятий кашель і переб’є нам… А ти, любий Луцію… може, тим часом поставиш там дату?.. Сьогоднішню дату…

Плотій подав йому кухля:

— Випий, Верґілію… І не напружуй свій голос, говори якомога тихіше…

Прохолодна вода розлилася у горлі. А коли він допив увесь кухоль, голос знову став слухатись, і він ще раз зітхнув із полегкістю:

— То ти поставив там дату, мій Луцію?

— Ну звісно… «Брундизій, дев’ятого дня до жовтневих календ, сімсот тридцять сьомого року по заснуванню Рима…» Так, Верґілію?

— Так, безперечно… Це саме той день…

А плюскіт усе не змовкає; плюскоче отой водограй у стіні, щось плюскоче у тому затінку, плюскоче потік, той нестримний потік, вже такий широченний, що годі дістатись до другого берега, ба навіть його розгледіти. Та не потрібно туди і тягтися, бо вже тут, на цьому березі, тут, на цій ковдрі, сягни лиш рукою, щось засяяло золотом: лавровий паросток! Поклав його Авґуст, поклали боги, доля поклала, поклав сам Юпітер! Золотом сяють листочки…

— Я готовий, Верґілію…

І голос послухався волі:

— «Я, Публій Верґілій Марон, сьогодні, на п’ятдесят першому році життя, бувши в цілком…» Ні, зажди… напиши не «в цілком», а «в досить задовільному фізичному й душевному стані…» Отже, так: «…бувши у досить задовільному фізичному й душевному стані, вважаю за необхідне зробити доповнення до колишніх моїх розпоряджень у заповіті, що зберігається нині в архіві Гая Юлія Цезаря Октавіана Авґуста, — доповнення в такому ось викладі…» Ти все записав, Луцію?

— Ну звісно…

І голос послухався волі:

— «Поступившись бажанню Авґуста, який дарував мені щедро свою доброту і ласку, я не спромігся, на жаль…» Ні, «на жаль» викресли, а якщо написати не встиг, то тим краще… Отже, так: «Поступившись бажанню Авґуста, який дарував мені щедро свою доброту і ласку, я не спромігся спалити свої поезії й тому заповідаю, по-перше, вважати мою «Енеїду» такою, що присвячена Авґусту, а по-друге, передаю свої всі манускрипти до спільної власности моїм друзям Плотію Туцці й Луцію Варію Руфові, а в разі смерти одного із них — до одноосібної власности того, хто лишиться живий. Я доручаю обом моїм вищеозначеним друзям скласти докладний опис мого поетичного спадку, що тепер переходить до їхньої власности; лише щонайретельнішим чином перевірені тексти слід вважати такими, що є автентичні, й у них, що надто важливо, не слід допускати ані скорочень, ані додавань чи дописок, і з усіх цих і тільки цих автентичних текстів потрібно зробити копії для книготорговців на той випадок, якщо в таких копіях постане потреба. У будь-якім разі невідкладно належить передати примірник чистих і звірених копій Цезарю Авґусту. Якнайпильніші турботи про все це я покладаю на Плотія Тукку і Луція Варія Руфа…» Чи все записав ти, Луцію?

— Ну звісно, мій любий Верґілію… І точнісінько так усе буде і зроблено, якщо в цьому колись таки й справді постане потреба.

І голос і далі послухався волі:

— «З дозволу Авґуста я дістав право відпустити на волю моїх власних рабів; це слід зробити відразу по моїй смерті, й за кожен рік слугуванню мені всім рабам я заповідаю по сотні сестерціїв кожному. Крім того, я призначаю невідкладно роздати двадцять тисяч…» Ні, напиши: «тридцять тисяч сестерціїв на харчування голодному люду Брундизія. Решту моїх майнових розпоряджень зроблено у попереднім моїм заповіті, про який я тут згадував; отже, він лишається в повному обсязі чинним, відповідно стає лишень меншою загальна спадкова сума унаслідок нових, названих тут леґатів, і я сподіваюся, що мої головні спадкоємці, а саме Цезар Авґуст і брат мій Прокул, а також, крім Плотія Тукки та Луція Варія Руфа, ще Гай Цильній Меценат, не сприймуть це як неприязний крок із мого боку…» Ось, мабуть, і все… Цього, мабуть, досить… Адже досить, еге ж?

Уже голос не слухався волі. Останні слова довелося видобувати вже із порожнечі, і тепер не зосталось нічого, крім неї, — цієї жахливої, до знемоги нестерпної, до бездоння глибокої, до безмежжя широкої порожнечі, неоглядної у своєму огромі й у всіх своїх закутках; то була страшна порожнеча без страху, порожнеча без пам’яті, лише сповнена дивовижно лихої сторожкости і безпам’ятства, — порожнеча, в оболонці якої зі свистом лихоманка гуляла. Та незримо витало поміж усім цим і щось недомовлене, щось таке, про що треба було неодмінно сказати, щось з усім попереднім пов’язане і воднораз непов’язане, тож його ще потрібно було знайти, а то всього того, що тут сталося, було б недостатньо. І було воно таке саме важливе, як самі його вірші, що їх спершу належало знищити, а тепер — зберегти.

— А де ж?… Де моя скринька?

Плотій підвів сумний погляд:

— Не тривожся, Верґілію… Вона в Авґуста, ціла-цілісінька…

Луцій тим часом ступив із пергаментом до ложа — щоб дістати, звичайно, підпис, хоча справу було й не завершено. Чи бракувало таки лише підпису? Чи тепер не його було треба знайти?

— Дай-но…

Підпис поставлено, та його не вчитати, літери мовби наскакують одна на одну — певно, тому, що цю справу іще не завершено.

— Луцію, тут дещо потрібно додати… дещо додати., не можна пісень розривати…

— Я слухаю, любий Верґілію.

І Луцій, знов сівши до столу, наготувавсь нотувати.

— Пісні… їх розривати не можна, і я… я не дозволю нічого дописувати чи випускати… жодного слова…

— Але ж ти про це вже казав…

— Запиши… запиши…

Ні допомоги, ані підтримки; сили його полишали. Порожнеча уже не хотіла нічим поступатися, жоднісіньким звуком, жоднісіньким спогадом, навіть отим монотонним дзюркотанням води. Лише пальці живуть мовби власним життям: вони то блукають по ковдрі, то змикаються, то розмикаються, щоб зімкнутися знов. Пісень розривати не можна, розривати не можна нічого; це дуже важливо, хоч суть ще не в цьому, вона ще не в тому, що причаїлося в темряві. О, та й порожнечу — і ту розривати не можна, поки вона не віддасть того, що у собі приховує. А пальці це знають, бо блукають усе в порожнечі, чогось там шукаючи; вони порожнечу стискають, щоб віддала вона те, що приховує… І поки ці пальці в чимраз глибшому відчаї все стискалися і стискалися, воно таки сталось: поміж пальців, десь глибоко у порожнечі, ледь-ледь помітно, немовби тумани на небосхилі всі почали уже танути, замріло приблякле світло, хирляве, неначе зітхання вмирущої зірки; і відразу те світло привільним зітханням торкнулося вуст, зітханням омріяним і нарешті — о диво! — віднайденим:

— А персня віддайте Лісанію.

— Твого персня з печаткою?

Земному належне віддано; і було променисто, й нечутно, і легко:

— Істинно так… Лісанію.

— Таж такого нема взагалі, — хтось буркнув у відповідь, і, може, то був навіть Плотій.

— Хлопчині…

Етер. Повернення на батьківщину

Що там іще бурмотить? Невже це той самий Плотій, покровитель зі своїм бурмотінням, добродушним і впертим? О Плотію, хай воно не змовкає, о, хай не змовкає твоє бурмотіння, спокійне і заспокійливе, бурмотіння, що вибивається із невичерпних глибин плоті й духу; тепер, коли звершено працю, коли справу завершено, коли вже немає на що сподіватися, — о, нехай не змовкає оце бурмотіння повік! І воно далебі не змовкало, воно й далі тривало, це бурмотіння неспинне, що, мов лагідна хвиля, то набігало, то відбігало, і так хвиля за хвилею — і всі невеличкі, і разом усі розбігались вони неомірно широкими колами; воно просто було собі тут, і навіть не треба було прислухатись до нього, не треба було докладати зусиль, щоб монотонне оце бурмотіння затримати, та й саме не воліло воно, щоб його хтось затримував, бо воно поривалося далі, вливалось у дзюркотання джерел, у дзюркотання потоків, зливалося з ними в суцільну безбарвно-могутню течію, що несла спокій, — оце бурмотіння, саме вже носій, саме уже спокій, саме течія, що, омиваючи лагідно днище й облавки човника, пінячись, тихо плине вперед. Невідь звідки цей човник виплив, невідь куди він плив; не відштовхнувся човняр від жодного молу, із нескінченности у нескінченність плив човник, та суворо і неухильно тримався він курсу, твердою рукою керований, і якби вільно було озирнутися, то на кормі, либонь, можна було б стернового угледіти — помічника, що підказує курс заблукалому, лоцмана, що знає вихід із гавані. Та надійною поміччю й другом лишався і Плотій, бо він, принижений і воднораз звеличений, на себе узяв рабський труд весляра, і стихло його бурмотіння, стихло, передоручене всесвіту, і майже нечутним було його хекання у веслуванні цім легкім, без болю й натуги; мовчки він гріб-загрібав, руки зігнувши, занурював весла в безбарвно-бурмотливу, безмовну гладінь водяну, хоча, далебі, й не з таким зовсім запалом, якого від нього можна було б сподіватися; ні, весла ледь підіймалися й ледь опускалися, поринаючи тихо у вологу поверхню… Там, на носі цього їхнього човника сидів (а може, й стояв) Лісаній — хлопчина, що в цій переправі мав розважати його своїм співом; а Плотій — йому, як і будь-кому смертному, не вільно було озиратись назад, тож він не мав права побачити ані хлопчину, ані мету переправи, — Плотій і не озирався, про хлопчину й не думав, а лиш невідривно дивився простісінько перед собою, дивився повз пасажира на стернового, вказівок якого він мав дослухатись, а повз стернового дивився у нескінченність минулого, з якого вони припливли. Лишились позад береги, й те, що там, позаду, вершилося, було мов безжурне прощання з буттям і людською марнотою, прощання у вже переміненій неперемінності, прощання із розмаїтістю всього добре знайомого, з добре знайомими обличчями й образами, але воднораз і прощання зі склепом, що танув у сірім тумані, а також із Луцієм, що й далі старанно записував; щоправда, тепер він присунувся зі столом своїм так близенько до краю реальности, що на нього було навіть страшно поглянути — здавалося, він неминуче зірветься з високої скелі над морем; це було мов прощання з багатьма й багатьма, котрі там ще блукали і час від часу, як-от Горацій, а чи Проперцій, привітно кивали йому головою; добре знайомі обличчя, що повільно, безболісно віддалялись від нього, хоч іще й ладні його супроводити, а води, якими все линув і линув човник, рябіли всілякими суднами, й хоч серед них було зовсім мало таких, що пливли у зворотному напрямку, повертались до рідної, вже забутої гавані, зате сила-силенна траплялося тих, котрих із неї спровадили, — цілі флотилії, одна за одною, безліч, тож морю довелося розширитись, ще безкраїшим стати, щоб дати усім їм місце, і така неозора була ця безкраїсть морська, що сливе уже зникла межа між водою й повітрям, і судна пливли, наче просто у світлі, пливли так неозоро, що це всіяне суднами море, ця процесія суден, що посувалися до однієї своєї мети несповідимої, сама ніби й була вже тією метою; ця процесія сунула, мов череда, і її огортав, наче невидима хмара, м’який рокіт хвиль. Тут були усілякі судна: торгові й військові (з-поміж них і розкішна галера Авґуста — пурпурові вітрила, вся в сяєві золота), дуже багато рибальських човнів та інших, дрібніших суденець, а передовсім — цілі сонмища крихітних барок, що зненацька з’являлись то тут, то там, немов виринаючи просто з води; всі ці судна й суденця пливли у нескінченну далеч, пливли, хоч як дивно, всі з тою самою швидкістю, байдуже, що їх несло уперед — одна пара весел, як на крихітних барках, чи кількаярусна маса весел, як на галері Авґуста; всі вони просто летіли над хвилями, наче були невагомі, власне, наче їм і не треба було торкатись води взагалі, наче дано їм шугати понад поверхнею, і їхні вітрила напиналися туго, немовби під натиском невідчутних штормів, що здіймалися у безповітрянім просторі, бо в цей час панував повний штиль, і отой м’який рокіт долинав із нізвідки. Море котило одна за одною мляві, положисті, майже плескаті хвилі, тягучі і присмерково-сірі, й на цій олов’яній, проте ніжній-преніжній гладіні розпливалося те бурмотіння, розпливалось нечутно від чарів цієї присмеркової сили, що легенько-легесенько несла на своєму гладенькому дзеркалі процесію суден; перламутровою, хоч і блідою, мушлею розкривалось над водами небо, Плотій усе налягав на весла, й позаду лишалися звуки життя, що їх вітер доносив з далеких, майже невидних тепер берегів, позаду, вже в недосяжності лишались хорали гір, позаду, навіки позаду лишались наспіви флояри, позаду лишалося навіть відлуння отого наспіву, що колись пролунав у його власних грудях; усе, що він чув і що міг би почути, кануло вже в небуття, у небуття уже кануло і бурмотіння, й буркотінням було уже все, що було, і лишивсь недоспіваним тільки спів того хлопчика, золотою мережкою ніжно вплетений у небеса. Так ніби мовчання було іще надто гучне, запала вже нова тиша, тиша друга і глибша, тиша найвищого рівня, ця тиша гойдалась пологими, млявими, плескато-гладенькими хвилями, зависала, мов дзеркало, над дзеркалом вод; і дзеркало вод обернулось на щось уже нове, на щось тихоплинне, і в ньому всі судна й суденця, в далечінь відпливаючи, по собі не лишали вже борозен, і в тихоплинному цьому вже сливе не зосталося жодної краплі, бо на посушених веслах не виднілося жодної, і не спадала із весел жодна, і в перевтіленні цьому злилися водно й саме дзеркало, і віддзеркалення, тиша й відлуння її, злилися в якомусь проміжному спільному стані, де все відбувалось по-новому, одночасно і з тою самою швидкістю, ба навіть лунало усе одночасно, отож усе видиме, чутне й відчутне, хоч і лишилось позаду у невидимості, в нечутності і невідчутності давно вже покинутої, безповоротно утраченої нескінченности, — хоч і лишилось позаду, та все ж уціліло, і хоч назад воно кануло у безіменність, не втративши ані власного імени, ані власної суті, — все лишилось позаду й лишалось, однак, в сьогоденні, лишилось позаду, бо було перевершене, лишалося й далі, бо, перевершене, змін зазнавало і перевтілень, і ні на що не збідніло, бо так перевершений був сам уселенський простір у всій повноті своїй, з усім розмаїттям речей і людей. Були перевершені й одне за одним лишились позаду цілі череди суден, що вийшли у море немовби для того, щоб привітати і супроводити човника, але тепер, очевидно, свою місію сповнили і відставали одне за одним і не тому, що програли в змаганні, програли у цьому запливі, ні, судна лишались позаду самі, ніби з власної волі, не збавляючи швидкости, — ані жодне із них не сповільнило ходу, ані нароком прискорював хід його човник, і якщо Плотій, цей старанний весляр, до цього й доклав певних зусиль, то тепер він уже спочивав, і спочивало його причандалля — весла, спочивав його віддих; заслуживши спочинок, він стомлено вкляк на банці, бо для всіх, хто сидів тут, у човнику, вже не потрібне було земне причандалля, й весла — чи то їх уже повибирали з води, чи просто поклали іще волочитись на хвилях — відразу пощезли; так наставала розв’язка, з початком якої судно за судном, зокрема і галера Авґуста, вибували із сущого й канули у забуття — канули у нескінченність, що лишилась позаду; а Цезар, з коротким, як у наглядача над рабами галерними, канчуком у руці, стоячи під пурпуровим балдахіном свого розкішного судна, зрештою випустив того канчука, збагнувши всю марність зусиль пришвидшити хід і взагалі пливти далі; влада йому вислизала із рук, як і власне ім’я його, як і всі імена, котрі він доти носив і від котрих, зокрема й від «Октавіана», йому довелося тепер відмовитись; але сам він не вислизав, не відмовлявся від себе, і в короткому погляді, який він устиг іще кинути, у цьому прощальному погляді перед розлукою навіки-віків, у прощальній цій міні на ще вродливому, але вже постарілім від стоми обличчі воднораз зберігалися й риси навічної неперебутности, перевтіленої неперебутности, в утратах не втраченої, й хоч Авґуст услід за цим стрімко — ох, як же стрімко! — канув у небуття, яке клич — не докличешся, хоч канули вмить і його самозабутньо-спокійне обличчя, і його самозабутньо-спокійна постать земна, і його самозабутньо-спокійне ім’я земне, все ж таки в новій і вищій тиші він, над усім сущим піднісшися, зробився доступний новому поклику, і його стало по-новому видно. Бо перевтілення, що оце сталося, було перевтіленням ззовні всередину, поєднанням двох образів — того, що зовні, й того, що усередині, — і стало саме тією спрадавна омріяною переміною, якої повік домогтись не щастило і яка тут все ж нарешті назріла: того, кого досі усі називали Авґустом, за мить, так само зненацька, як відбулося падіння його в нескінченність, тепер стало видно зсередини, видно внутрішнім зором, що ним зазвичай обдарований часом сновида, коли він, сну рішившись, забувши про земну свою тлінність, уві сні пізнанням осяяний, пізнає себе в символі, коли вже в останньому сні йому відкривається щонайостанніша, невіддільна і кришталево-прозора основа його власних властивостей — відкривається просто як форма, як кришталево-прозора гра ліній, ба навіть як незначуще число; і ось, сам себе перерісши, цей внутрішній зір осягнув і того, хто навіки зникав із очей, — осягнув свого друга; о ні, не забути того, кого видно зсередини у його найвідвертішій єдності. О, перевтілення кінця у початок, навспак перевтілення символу в первісний образ, о дружба! І хоч не багато було аж такого близького, як образ того, кого дружні взаємини давали права називати Октавіаном, не чужими були тепер все ж таки й ті, котрі пливли оце поряд в етерних човнах і відставали, лишались позаду один за одним; не зникаючи, образи їхні зникали у вічності; і хоч би хто плив тут поряд, лиш на мить перед очі з’являючись і ту ж мить із очей вже щезаючи, хоч би як тих супутників звали колись чи й тепер… Власне, хто вони? Невже там он — і справді Тібулл, печально закоханий Альбій Тібулл у пору своєї зів’ялої юности? А далі отам — чи не сам то Лукрецій, величний і грубий у своїм божевіллі? А отам іще далі — чи то не Саллюстій у своїй вже змужнілій зрілості — в незмінно незмінних свої п’ятдесят, той самий Саллюстій, що давав імена всім підряд, а тепер ось позбувся ім’я навіть сам? А ота змізерніла, літами геть згорблена постать, хоч і з тим самим глузливо-м’яким мудрим усміхом на змарнілім старечім виду, — чи не сам то шанований Марк Теренцій Варрон? О, хоч би хто були всі вони, друзі, що зібрались гуртом на оце безпечальне прощання, для підтримки зібралися і для розради, — всі ці обличчя, бородаті і безбороді, юні й старі, чоловічі й жіночі, ті, чиї обриси танули в одних швидше, в інших — повільніше, всі вони, ладні канути у забуття, звідки їх клич — не докличешся, всі вони, навіть решток імен вже позбувшись, зазнали остаточного перевтілення, людський їхній образ зробивсь невимовним, невимовно яскравим виявом глибинної їхньої сутности, позбавленим усіх зв’язків і залежностей, глибоко істинним у своєму безмежному, безіменному «я», і не потребували вони вже ані земного спасителя, ані земного імени, бо всіх їх побачили, всіх їх розгледіли, всіх їх пізнали зсередини, і такими постали вони перед зором товариша, постали зі своїм товариським зором у його самопізнанні, що виринає з найглибших глибин його «я», його заповітного «я», потойбіч чуттєвости, й бачить уже не чуттєву людину, вже не символ чуттєвости, а скоріш кришталево прозорий первісний образ, кришталево прозору єдність рис власної сутности, так виразно вкарбованих в основу її, так позбавлених пам’яті й саме тому так незнищенно вкарбованих в пам’ять, що всі образи друзів перенеслися в новий, проміжний стан спогадів, у новий, проміжний стан зрозумілости, де тіні променилися світлом і німо лунала тиша. Вони вже вступили у нову, другу свою нескінченність.

Тиша всередині тиші… Межі були навсібіч відкриті, та, хоч скільки всього вже позаду залишено й лишилося без вороття, ніщо не могло загубитись безслідно у рівновазі вселенського кола; так, позаду залишено, далебі, вже багато, та не призвело це ні до зубожіння, ні до самотности, ба більше, це було радше навіть збагачення, бо все забуте зосталося добре збереженим. Простір безпам’ятства всотував дедалі обширніші сфери простору спогадів і все ж не виходив за його межі, тож обидва ці простори чимдалі міцніше зливалися в ще один простір спогадів усередині першого, — у простір до краю ясної пам’яті, до краю безмежної пам’яті, й буття у цій новій єдності уже двоїлось так, що зливалися в нову єдність і олов’яно-м’яка тиша вод, і тиша, що розпростерлась над нею її золотаво-м’яким віддзеркаленням. Спогади усередині спогадів… Поєднані з тишею, що огортає співця, перш ніж він доторкнеться до струн, у тиші, коли ліра ще не забриніла, коли ті, що очікують, не знемагають іще від чекання, злилися водно, в нове ціле і спів, і слух, і той, хто співав, і хто слухав, бо загриміла нарешті могутня німота чарівної музики сфер, з німоти народжена, але і в обох — хто співав і хто слухав — народжена, пролунала із тиші, але і в обох пролунала, пролунала і в їхній двоєдності, поєднаній з тишею, з чеканням і з лірою, поєднаній піснею, і тоді буття сфер увібрало у себе все суще; і не було ні того вже, хто так очікував, ані того, на що він очікував, не було ні того вже, хто прислухався, ані того, до чого він прислухався, ні того, хто дихав, ані самого дихання, ні спраглого, ні живодайного трунку, у новій подвійній єдності тепер вже ніщо не ділилося надвоє, доти розділене надвоє злилося в повік неподільну вже єдність, у самé це чекання, в саме наслухання, в саме уже дихання, в саму уже спрагу, й нескінченний потік, що його затягла в себе єдність, — він і був цим чеканням, був наслуханням, був він і диханням, був він і спрагою, він усім цим ставав щораз більшою мірою, усе нестерпиміше і нетерплячіше, ставав неминуче й усе неминучіше, наказом ставав і провіщенням, і це стосувалося й Плотія, бо той, немов усвідомивши, що настав край тривалости, немов усвідомивши єдність початку й кінця, але й усвідомивши також роздвоєність, що їй покоряється будь-яка єдність, а отже, й він сам покоритися має, — він зрікся усе ж таки єдности свого буття й хоч і на хвилю, а роздвоївся також (адже один його образ спокійно сидів, утішаючись спокоєм, на банці у човнику, а другий підвівся і розвалькувато, як справжній моряк, ступив ближче і ще раз — і, очевидно, востаннє — підніс кухля з водою, щоб спраглий — ох, та хіба ж його палить ще спрага?! — іще раз попив; але щойно зробив він ковток, коли глядь — те, що він пив, був зовсім не трунок, а що тамував, була зовсім не спрага, о ні, то причастя було, то було причащання до цільности подвійно віддзеркаленого буття, то було входження у нескінченний плин вод, то була переповненість внутрішнім зором незримости, але воднораз і порожнє знання на межі, де змикається коло пізнання, кільце ніщоти; було то саме змикання, зімкнення безкраю, подвійно спрямованого, в якім майбуття переходить в минувшину, минувшина — у майбуття, щоб — о подвоєння в самому подвоєнні, віддзеркалювання в самім віддзеркаленні, незримість в самій незримості, — не було вже потреби ні у спасителі, ні в причандаллі, ні в кухлі, що замикав у собі рідину, ні в руці, що підносила кухля; по суті, не потрібні були і вуста, що приймали питво; відпала потреба уже в усьому, адже будь-яка дія — чи то пиття, чи щось таке інше, ба навіть життя, — все втратило силу, пригасло унаслідок якоїсь закономірности, що згладила всі суперечності й не допускала тепер жодного поділу; і ти ба, слонова кість кухля обернулася раптом твердим бурим рогом, а потому розтанула легенькою бурою хмаркою, і разом із кухлем пощезло усе, що було, пощезло не просто, як фантасмагорія, що явилась у мріях, а як сон-мрія, якому судилося бути немарним, і саме тому пощезнув тепер і Плотій, саме тому він, у полоні подвоєння, коли пригасають, стираються образи, вибрав такий самий шлях, що і решта супутників, разом із ними і рештками власного імени він канув у вічність, пішов у непам’ять, лишившись усе ж таки в пам’яті, людина незмінної вдачі, яким був завжди, незмінний товариш. Отак воно все і вершилося, поки губами і горлом текла рідина без вологи, питво без смаку, текло, але не зросило ані губів, ані язика, ані горла; отак і вершилось прощання із Плотієм, вершилося з ласки його щирої дружби; і обидва вони, осяяні оком вселенським, обидва із зором, затуманеним слізьми уселенськими, звернувши один до одного дружні, чисті, як істина, вологі від забуття уселенського погляди, — обидва могли вже й не плакати, могли не страждати й не мучитись, а нишком прощатись, і їм було легко. Легке прощання, тиша у тиші.

Уже годі було щось утримати, та вже й не потрібно було нічого утримувати; вже не було суперечностей, і він, хто оце щойно ковтнув того трунку, він, Публій Верґілій Марон, тепер уже також не потребував свого імени, міг від нього звільнитися, як від одежі, міг дати йому потьмяніти і обернутися на звичайне знання, піти у крихке забуття, навдивовижу невинне і чисте, бо далі пливти, крізь нескінченність іще одну, він, хоч і не самотній, мав тепер сам. Тривога його вже не вабила, зустрічі вже не чекали. Самотнішим стало і світло, чистішим іще і невиннішим, ніж було досі; його заступила сутінь, дивна і дивовижна сутінь, і хтозна, чи довго ця сутінь тривала, бо хтозна, коли вона впала, і хтозна, коли мала розвіятись, бо сонце, схилившися над неозорим окраєм хвиль, неначе розгублене, враз завагалося в них упірнати і навіть застигло, мов зачароване Скорпіоновим образом, який його вабив; воно тьмяною плямою зависло в безхмарному небі, а довкіл нього мерехтіли міріади зірок. Час утратив тривалість, і понад порожньою тишею легким поковзом линув легенький цей човник; утративши швидкість, своєї мети не знаючи, а тільки її відчуваючи, човник, однак, не збивався із курсу, який визначав по зорях. Хлопчик стояв нерухомо на носі, огорнений сутінню, але постать його досить чітко виднілась на тлі небосхилу, такого ясного, що яснішого вже годі було й уявити; хлопчик випростав руку (хтозна, чи то він указував шлях, чи показував так свою тугу), всім тілом подався вперед, подався услід за цим жестом, немовби тягнувсь до мети, не в змозі її досягнути. Без вітрил і без весел, човник линув і линув, і чи можна було ще назвати усе це плавбою? Чи не була це застиглість, лиш видимість руху, створена рухом зустрічним зірчастого неба? Човник плив чи не плив — все одно це був стан проміжний на порозі знання, все ще стан проміжний, а на кормі нерухомо, спокійно сидів на своєму посту перевізник, і присутність його відчувалась щомиті, саме вона, як і доти, додавала тут певности, вона, а не постать хлопчини, надто примарна, надто непевна; ні, курс визначав перевізник, він, лише він, навіть коли їхній шлях насправді залежав від руху світил. Усе нижче і нижче схилялося сонце, догоряючи і обертаючись на темне огненне колесо; ще тьмянішим, попри безхмарну, незатуманену далеч, ставав його блиск, ставав таким тьмяним, що ясна ще передвечірня імла усе більше і більше переходила в сутінки ночі, й усе яскравіше іскрився зоряний простір. Поночіло, але ніч не настала ще; по-нічному бриніли уже співи сфер, безмовні, по-нічному тихіші, але й по-нічному багатші, просякнуті дзвоном безгучних кімвал зорянистого світла, і що повнозвучніше світло лунало, що чіткіше у ньому виділялись протяглі тони, то краще робилося видно хлопчачу ту постать, то ясніше вона виступала із темряви, і водночас виявлялося, що цьому сприяло й оте тихе світіння, що йшло від простертої десниці хлопчини й помалу, але усе владніше заполоняло усю цю картину.

Перстень, так, то був відписаний Лісанію перстень; хлопчик гордо підніс його вгору, і перстень тепер випромінював сяєво, що було на плечах у Лісанія, немов світосяйна накидка, і коли на початку це світло тільки скидалося на мерехтіння самотньої зірки у сірих чи то світанкових, чи то вечорових сутінках, на грані чи то займання, чи то згасання, то тепер воно стало немов провідним сіянням, що мріє далеко попереду, провідним зорянистим усміхом на хлопчачій долоні, піднесеній високо, щоб не згасало, тепер воно стало мов подихом солодкого спогаду з бездонних безодень земного просторища, де живе забуття, де котяться хвилями ширина, висота й глибина, де котиться хвилями час, де котиться хвилями біль від палючої спеки і крижаного холоду; й сам подих, породжений світлом від персня, омитий був хвилями спогадів, був ніжний, неначе відлуння, дитинний, неначе відлуння, і неминучим солодким відлунням печально-грайливо розкривався назустріч йому. Бо ніщо вже не мало ім’я, його іще мав лише хлопчик Лісаній, і спогад, що тепер невловимо і солодко пронизав цю безпам’ятну мить, той спогад у проміжному стані чуттєвости вже без чуттів, цей меркнучий відблиск колишнього того подвоєння і роздвоєння, до якого ще був причетний хлопчина Лісаній (бо таке мав ім’я), — той спогад розтанув у поклику, позаяк десь-то високо-високо вливсь у здогадне знання нової уже нескінченности, влився туди, де розпадається будь-яке інше знання, розлився, розтанув, як світіння від персня, лишившись, однак, у сяєві, що влилося в усмішку Лісанія, влилося у хлопчиків голос, що вже не хотів промовляти, у хлопчиків погляд, що вже в його бік не дивився, влилося у нього, як музика, що лунає без звуків, і тепер виливалося світлом із хлопчика, здогадним знанням про далекість і близькості, в одному поєднані, переливалося у мерехтіння сутінок, у мерехтіння сутінкового плину, який, не знаючи далекости й близькости, двоєдність щоразу поєднує в єдність, і споглядальника сповнює сяйво. О ці сутінки, о це проміжне царство, що минає і проминає, канучи у віковічність, о витікання й перетікання душі! Тим часом, хоч по-справжньому ніч іще й не настала, сутінки теж залишились позаду, і царство проміжне розтануло, щезло; повним блиском засяяли сонми зірок, під ними, низько-низько над овидом, спочивав уже сонячний круг — темний, холодний багрянець на тлі золотистого, залитого оловом, на тлі олов’яного, залитого золотом обрію, і здавалося, ніби той круг уже закотився за виднокрай і лише внаслідок якогось незвичного заломлення світла тепер відбивався на небі, бо, немовби під владою нижньої сфери, немовби у віддзеркаленні підокеанського власного шляху, покотився тихенько уздовж небокраю й, одне за одним сузір’я минаючи, поринув на схід, до того місця, звідки назавтра мав знову піднятись і новий принести ранок. Сонце сховалось у ніч, і важко було вже збагнути, щó це — самé сонце чи його віддзеркалення, і що, власне, рухається — сонце чи його віддзеркалення, і де воно рухається — у темниці земній чи на етерній свободі; і, перетнувшись, злилися в одну незбагненність двоє кружал — те, що вгорі, й те, що внизу, злились остаточно й велично у красі кружеляння зорянистої бані; і перевізник, немов їхній човник плив просто до сонця, немов воно й правило їм за мету, немов лиш до нього так палко і поривався Лісаній, — перевізник весь час стернував за кружалом, що жаром червоним пашіло, і ніс їхнього човника, що обертався повільно-повільно, незмінно дививсь на світило, воно спонукало його обертатися — чи то по-справжньому, чи то позірно, спонукало пливти — чи то по-справжньому, чи то позірно, і годі було розгадати цей рух, бо поки те діялось — уночі, а чи не вночі, — човник зробивсь неймовірно, навдивовижу довгим і весь час вочевидь довшав і довшав, це було видно і з того, як віддалялася і віддалялася постать хлопчини на носі, це відчувалось і з того, як усе меншала й меншала постать того, хто сидів за стерном на кормі, човник видовжувавсь в обидва боки, наперед і назад, і через це рухавсь дедалі повільніше, бо його швидкість збавляло і поглинало таке розростання, і внаслідок цього швидкість оберталась на ріст, на зростання, таке всезагальне й нестримне, що якби це тривало і далі, то і їхньому плаванню, і навіть самій оцій ночі остаточно настав би край, ба більше, весь вир перемін довкруги обернувся б на свою протилежність — незмінність; безкінечно уповільнював човник свій хід, і такі самі спокійні лишались небесне й морське склепіння, розпростершись у плиннім затишші недвижности, і в них відбивалося сяйво сузір’їв; тихі погляди сфер, самі у собі віддзеркалені, сіре око води, а над ним — ще сіріше й темніше небесне, двоє очей одне в одному, обоє розплющені — обоє так широко, що яснішала ніч і займалися досвітки, де немає вже часу, немає подій, немає імен, випадковостей, спогадів, немає вже долі. Він уже не лежав; поняття «лежати», «стояти», «сидіти» давно вже утратили сенс, не лишилось нічого, крім споглядання, німого й безплотного, крім плину у човнику, і хоч він почувався до нього усе ще прикутим, але вже й розкутим і вільним, і здавалося навіть, що спадають останні вже ланці, що нарешті збуваються давно згаслі у пам’яті, давно стерті із пам’яті передчування і лагідним леготом повертається спогад про вільне ширяння, яке він давно колись передчував; чимдалі глибшим ставало тепер бажання віддатися тому ширянню, втілити давнє передчуття у реальність, влитись у те ширяння самому, повернути навіки забуте, те, у чому, однак, живе передчуття прийдешнього, в ширянні полинути до мерехтливого сяяння персня, вільно в ширянні полинути аж до Лісанія, який сам-один тільки й мав ще ім’я, мав пам’ять і долю, ох, якби ж можна було у ширянні до нього полинути, до того, кого осявало проміння, хто, може, був і досі селянським хлопчиком, а може, вже й янголом, загорненим у остуджені вереснем крила й небесно-розчуленим; ох, якби ж можна було у ширянні до нього полинути, торкнутися крил тих і ще раз побачити рідний той образ, у ніжно-привітному сяєві зорянистого персня відчути розкриту глибінь цього образу, глибінь за глибінню його пізнавати; о, все глибшим ставало бажання, ця туга за тим, хто від туги страждав, ця туга за шумом рахманним колишніх струмків і потоків, за м’яким монотонним дзюрчанням, в якому лишилось минуле… До болю болюче бажання, в якому — вся боязнь розлуки, вся жага зберегти це останнє обличчя у пам’яті; до болю болюча туга, що впирається визнати останню цю істину, тремтить перед страхом розлуки, бо хоч як палко душа, передчуваючи будучність, жадає востаннє полинути вільно в ширянні, їй важко полишити проміжний цей стан, цю плавбу і цей човник і перейти до нескінченности нової; її тяжко гнітить заборона не озиратися на таку рідну й близьку нескінченність минулого, а ще тяжче — наказ остаточно зректися багатозначности того, що було, задля однозначности того, що буде. І хоч Лісаній так однозначно й так тужно простирав руку в прийдешнє, воно все одно зоставалося багатозначним, як багатозначним було і світіння навколо нього у віддзеркаленні й у віддзеркаленні цього віддзеркалення; червоно-розпечений був сонячний лик, мерехтіли сузір’я, місячний диск відливав тьмавим золотом, від персня лилося проміння без напрямку, і в одне невиразне мигтіння злилися колишнє й прийдешнє, багатогранно й багатозначно світіння мерехтливо-похмурих морів і небес змішалося зі світінням постаті доброго ґенія, що вказував шлях, і хоч образ його не мінявсь, як не мінявся і жест, у прийдешнє спрямований, він був увесь повен осяйної мінливости, всього його осявала глибока багатогранність і багатозначність того, що було та минуло, вся його постать безперервно мінялась, мінялися риси його; це були риси то Цебета, то вже Алексіса, а часом — на відміну від решти, ще невиразніше, мов швидкоплинний спогад, — з’являвся і образ Енея; і хоч усі образи були безіменні і їх раз у раз заступала неповторна подоба Лісанія, та саме у цьому і полягала спокуса в прийдешнім шукати минуле, саме це й спокушало, вперед пориваючись, обернутись назад, та, власне, була це вже і не спокуса, а нове знання, бо хлопчик ширяв у неторканім замежжі — не звабник, звичайно, і, по суті, уже й не проводар, він лише вказував шлях, вказував шлях уперед, і його вказівної десниці, щоб вона не опала, ніхто і ніколи не повинен торкнутись. Прощання… Далебі, це усвідомлене, це очевидне прощання було і в отій невиразній, ніби всередину зверненій усмішці хлопчика, і це прощання було обопільним усвідомленням кінця проміжного царства, усвідомленням ще однієї нескінченности, в якій їхнє плавання доходить останньої гавані, усвідомленням, що там, на кормі, сидить перевізник, цей лоцман, котрий дарує і поміч, і захист, і спокій, котрий тепер має стати останнім проводирем, одним-єдиним послужливим проводирем, бо лиш йому, попри все довшу і довшу відстань і всупереч їй, — лиш йому до снаги рятівною десницею обійняти згорьовану душу, щоб вона, у долоні сховавшись, пригорнувшись до неї, в ній зігрівшись, окрилена нею, лагідній волі скорившись, не знаючи страху, причастилася до усвідомлення і полетіла-полинула в напруженім просторі між безпечністю й тугою, полинула між нескінченністю і нескінченністю, — душу, що готова до усвідомлення, що прагне його й у своєму чеканні вже ні на що не чекає. У своєму ширянні тужливе передчуття уже починало сповнятися, ставати ширяючим сповненням. Ширяючи, як та постать хлопчини на носі, у спільнім ширянні до спокою прагло й самé усвідомлення, й самé їхнє плавання, і що довше тривало це спільне ширяння, що ширшими ніч ця і човник нічний цей ставали (ні, не знати, скільки тривало те спільне ширяння, не знати, як ширшали ніч ця і човник!), що глибше сіяння нічне просякали і повнили тіні, то більшою мірою постать на носі, ширяючи і віддаляючись, втрачала свої невиразні обриси, то більшою мірою постать немов оголялася, зливалась із зоряним сяйвом, зливалась із тінню-імлою, позбувалась одіння, ба більше — позбувалась усього й ставала геть-чисто прозорою. Так ширяли, злившись водно, ніч і хлопчик, прозорі-прозорі… Ще ні, але все ж таки вже… Що це було — передодень реальности? Чи передодень якоїсь вітчизни, що понад нею кружляли всі сонця, усі місяці й зорі, — вітчизни у сяянні й блиску? Туди вказував хлопчик, але там, куди він указував, був сяючий обшир без напрямків, саме туди ринув човник, хоч і лишався, по суті, на місці, бо в своєму зростанні уже вочевидь наближавсь до межі нескінченности; це було усвідомлення, нічне усвідомлення, іще не денне, лише усвідомлення майбутнього усвідомлення, і саме тому уже все ж таки усвідомлення повне, це був потік усвідомлення, той, що затоплює душу, потік більший і м’якший від потоків усіх водяних і етерних, хоч над ним і над ними так само незмінно здіймалась та сама небесна твердінь… Тиша, незмінна й готова, одначе, улитися в тишу вже нову, тишу величнішу, підготовлену до нової тиші; усвідомлення, незмінне й готове, одначе, обернутись усвідомленням новим, до нього ж таки й підготовленим; човник, що оце линув, немовби на крилах усвідомлення й тиші, линув високо-високо, немовби уже й невагомий, уже був і не човник, а був лише втілення ночі, яке в нескінченнім ширянні своєму вже сливе не торкалося вод, розчинитися ладне у нескінченності; вже й самé нескінченне, самé до спочину готове, злинало воно до нездогадних тих обширів, що, не маючи напрямків, обертаються на нескінченність, злинало назустріч веселці нічній, яка, також ширяючи-линучи, семибарвною брамою спочилого часу перевисала зі сходу на захід, у вічний потік поринаючи, його не торкаючись. Повільно-повільно, як сама ця майже нерушна плавба, повільно-повільно, як самé неквапливе сонце (туди наближаючись, звідки знову повинне було уставати, котилось воно усе тихше і тихше, ледь не спиняючись), — повільно-повільно, сливе непомітно танув, утрачаючи обриси, втративши обриси, човник, а попереду, там, де ще недавно виднівсь його ніс, там, у далекій-далекій імлі постать Лісанія відділилась від човника і перед ним полетіла-полинула, сяючи, полетіла-полинула в нічну височінь, полетіла-полинула, мов проводар, мов на вказівку десниці, мов провідна заповітна зоря; здавалося, ніч перед фатальним своїм завершенням надумала ще раз розкритися в усій своїй поцейбічній пишноті, і ще яскравіше засяяли зорі, й, немов на останнє прощання і проводи, повисипали вони ще рясніше, ніж будь-коли доти, повисипали востаннє в земній своїй величі, перетяті Молочним Шляхом; і хоча погляд міг вільно тепер озирнутися, він і так про них знав, знав про всіх до одної на їхній небесній твéрді, невимовно виразно він бачив всі зоряні образи, знав імена їхні, всі до одного, хоч і самі вони, зорі, й імена їхні давно вже перейшли до розлог забуття; краса, що давно перевершила всі вже красоти, друга просторінь зорянистої пам’яті у глибочіні першої, просторінь, що обертається довкіл холодного небесного полюса під охороною знаку Дракона; небесних світил така безліч, таке неймовірне багатство, і навіть давно уже зниклі іще раз, немовби із дзеркала, повиринали із водних глибин. На півночі владно постав мерехтливий гачок Скорпіона під пильним прицілом Стрільця, на сході свою іскрометну голову витягла довга Змія, а далеко-далеко на заході в чеканні прощальнім застиг, іще нетерплячіше, ніж решта світил, Аполлонів Пегас, той, що копитом відкриває джерела, — застиг на краю небосхилу, ген-ген на краю миготливих розсипищ; і до найдальших глибин небосхилу прозорі були ті розсипища, лише набули вже кристалічної сутности, й була їхня сутність на диво знайома і незнайома на диво, як і все, що в ній таїлося, і з найглибших глибин її, близько-далеких, далеко-близьких, прозирало усе, що в ній було, і чекань усвідомлених більшало серед розсипищ світил, до глибини відкривався усесвіт, не знало утрат ні пізнання його розпізнане, ні зоряний образ, якого ані торкнутися, ані розгледіти, ані докликатись, ані почути, але у світінні прозористім небесних глибин сутністю стала і постать Лісанія, летюча, голо-прозориста постать хлопчини, яка дивовижно, одначе, мінялася, вперед поривалась і залишалась, одначе, на місці, — образ доброго генія, зоряний образ, образ символу; ця постать також стала сутністю, стала самою властивістю іскрометного всесвіту, в розкрите склепіння якого вона відлітала, крізь розчахнуту браму сімох кольорів пролітаючи. І поки це діялось — поти навіть, як усе це сподіялось, — полум’яно-червоно зайнявся вже Змій, зайнявся увесь східний край небосхилу, жар червоний поглинув семибарвну веселку, вона вицвітала і танула, обертаючись швидко на смужечку кольору слонової кости, бо сонячна куля зійшла зі свого супокійного шляху, спроквола, сливе непомітно побралася вгору, немовби до решти позбувшись ваги, немовби зависнувши у невагомості, неспинним кружлянням зорянистої бані підхоплена, піднесена владним жестом летючого доброго ґенія, підохочена цим величавим дійством, в якому було все взаємозумовлене: рух уперед — рухом стрічним, спокій — неспокоєм; усе тут було одне з одним пов’язане і переплетене, й одне в одному все віддзеркалене, бо відбивалося все ув основі властивостей самої сутности; це були воднораз переміна і спокій, такі перемінливі у своєму постійному спокої, спокійні такі у постійній своїй перемінності, але в тому й у тому такі непостійні, такі перемінно-спокійно в своїй непостійності, що з них народилась гармонія безмовної музики сфер, і лунала вона м’яким дзвоном литавр, який супроводжує денне світило на його сході, лунала, мов лірне бриніння слонової кости, що ним відлунював образ доброго ґенія, коли той відлітав до огненної кулі, і безмовна та музика надихала розсипища зір, і прокидалось від неї знання й усвідомлення у настороженім всесвіті. Жодна зірка не зникла, хоч світанок своїм дедалі яснішим світлом уже перевершував їхнє сіяння; всі до одної, немов зорянистий кристал, лишались вони на своєму склепінні — неминущий, невимовно ясний зорянистий лик, і постать доброго ґенія, що оце покидала кристалічне буття й відлітала до сонця, відділилася вже остаточно, відірвалася вже остаточно від образу, який розчинявся тепер і танув, а досі був човником; і ось безіменно відчужений хлопчиків образ, убраний у променисту опанчу власного блиску, осяваючись для переміни останньої і для дарування останньої ласки, звитяжний у цьому своєму усе яскравішому блиску, готовий до нових звитяг, дедалі чарівніший, з тим самим обличчям, але з новим ім’ям, — той хлопчиків образ став образом Плотії Гієрії; чи перелився у неї хлопчик, чи перелилася у нього вона, та стали вони одним цілим, злилися у тому вже мерхло-туманному дороговказному жесті, який Плотія перейняла від хлопчика, і перстень виднівся вже в неї на пальці. На схід… Її, нову проводирку, очікуючи, Змій — усі його кільця іскрились — ще вище ковзнув полум’янистою твердю небесною і, пронизаний сонцем, уже панував понад сходом, тоді як на заході, перед натиском дня відступаючи, мерхнув і танув крилатий Пегас, а з ним і їздець його, сам перевізник, бо важка його служба скінчилась і ланцюг перервався; стерновий відступив перед натиском сонця, до якого вів човника. О перевтілення, ти вже останнє! Образ доброго ґенія, давно колись посланий із нескінченности першої як втішливий спомин, а тепер, у нескінченності другій, перевтіливсь у дороговказну надію… Чи не пора вже і їй, коли настав день, навіки пощезнути? Чи не вернеться й вона вже додому, на батьківщину, в цю невідомість, до знання вищого на вищому рівні й таки ж задля цього знання? Тілом безплотним пливла вона у високості, мерехтіла, переливалася, наче була із слонової кости, зірками іскрилися коси у неї і маяли, мов прохолодні і ніжні омахи полум’я; відстань від неї чимдалі зростала, і рука вказівна з перснем на пальці торкалася вже недосяжного, вже торкалась небесної тверді, та ніщо не зникало, усе залишалося, скуте, немовби в полоні, уплетене в світло, що обернулось на день, так ніби це перевтілення й перше оте, якого зазнав, відлітаючи, хлопчик, злилися водно, спричинивши одне одного, породивши одне одного, розквітнувши одне з одного. День розквітнув, день був, день розквітав тим чарівним полоном, у власному світлі милуючись, перевтілений в себе самого; а світанкові вогні, з яких він устав і вийшов, тим часом вляглися, і довкола усе, що виднілося, опинилось в полоні чарівної непроминущости; перемінилось м’яке золотаве світло, опинившись в полоні блакиті небесної, підпираючи сяйвом своїм кришталеве склепіння дня, цей чарівний кристал нескінченности, і розмиваючи зоряний лик у щось неяскраве і ніжне, тож розсип сузір’їв, ясною блакиттю осяяний і в неї занурений, уже не світився, і ось уже й перстень (сріблясто-опалові зорі, принишкле сріблясто-молочне кружало місяця, небесне склепіння охоплює обруч з відтінком слонової кости, навіваючи спогад про сяяння ночі) — ось уже й перстень на пальці у Плотії втратив яскравість і блиск, повивсь ще ніжнішим серпанком слонової кости, скороминущість якого торкнулась і тої, що оце відлітала, обезбарвила подихом власним її милі риси й усе ж, в її подих свій подих вливаючи, піднесла її до кришталево-прозорої, остаточної безповоротности. Мерехтіння опалове у перламутровій сині… Чи вже скінчилася їхня плавба? Чи пора приставати до берега? Не потрібен тепер ні паланкін, ані віз; він плив у повітрі, він убрід переходив потоки, а довкола було безгоміння — влітку і взимку незмінно весняного — ранку, довкола все дихало тишею, спокоєм після турботного дня, спокоєм дихало плинне свічадо вгору на небо, спокоєм дихало небо униз на золочені води, спокоєм дихали одна на одну тверді земна і небесна — спокоєм сонця, і моря, і зір воднораз, і з дихання цього єдиного і нескінченно-весняного краєвиди постали, весняні краєвиди, коли під склепінням блакитним і сонячним, мовби підхоплений ним, ним породжений, але і його породжуючи, його несучи, з хвиль вигулькнув берег і виростати почав, зовсім уже не міраж і не символ, а справжня реальність, довгождана й неждана, — достеменне завершення шляху. А тоді — ще один повів, ще раз усе ледь відчутно гойднулось, і той повів його підхопив і поніс. Там, омита уранішнім світлом, стояла вже Плотія, прилинувши й тут опустившись раніше від нього, вона поспішала й тепер там стояла, на нього чекаючи, на того, хто линув за нею, а над головою у неї, як власність її і власність небесна, м’яко ряхтіла опалова зірка, ряхтіла, омита уранішнім світлом. І якби не єдина ця зірка, якби її світло м’яке не залило все небесне склепіння й, попри всю свою м’якість, не запанувало настирливо, владно в пробудженім, на диво природнім і дедалі яскравішім золотистім сіянні, то це, далебі, був би майже земний весняний світанок, тихе пробудження чистого, ясного життя; майже земна була постать Плотії, не огортала її вже опанча промениста, і не променилась рука її, і вже не було на ній персня. Та жест вказівний свій вона зберегла — жест, що указував на небеса, так ніби там, у тій зірці, що її осявала, вона і залишала персня, ніби сяєво персня сховалось назад у сяєво зірки, перевтілившись і поєднавшись із зоряним блиском, обернувшись на ніжну і вічну недремність.

Це місце на березі обрамляли дерева, їхні крони ронили на землю тіні, углиб суходолу плавно тяглася алея й немовби манила з собою, а вода, хоч її вічне дзеркало було і спокійне, грайливо й нечутно набігала на берег, по собі залишаючи білопінну вузеньку лямівку, і її шарудіння було ніби чутність у німім безгомінні; м’яке мурмотіння напливу, м’яке шурхотіння відпливу. Позаду зосталася водна стихія, попереду ждала земна, обидві безмежні, та безмежно й одна переходить у другу, прибуття, але ще не кінець цьому плаванню, бо вже не лишалось минулого й навряд чи було ще майбутнє, й хоч він під ногами й відчував тверду землю, все одно й не стояв, і не йшов, скоріш це була мов затримка у русі, коли нас несе вітер, а ми все одно зостаємось на місці, немов у полоні перед межею безмежности, в полоні на середині безмежній буття, яка в себе, в полон свій усе затягує задля єдности двох світів — того, що зовні, й того, що всередині. Мовчання нутра… Невже він нарешті проник у нутро, що в самому бутті? Тут ще здіймалося дерево — чи то в’яз, чи то берест, — та плоди там були золоті, невідомі, й коли крізь ріденьке гілля з високости проблиснула зірка, серед її мерехтіння замерехтів погляд Плотії, посланий вниз, її погляд-відлуння, її привітання й уклін, і тоді ця безмовна розмова обернулась буденною зустріччю, коли одне одного вже не повинні ані впізнавати, ані споминати, ані вітати, у цій розмові, запанувала погідна гармонія руху і спокою, невидима ні зсередини, ні ззовні, і не видно було, де брало початок усе це, не видно було, чи то ліс плив назустріч йому, чи то його щось несло до лісу, не видно було отієї розмитої грані поміж застиглістю і пориванням кудись уперед. Він приплив, але й приплиттю не було кінця-краю, і цей майже недвижний, та все ж таки плин над землею, надто легкий, здавалось, для ноги будь-якої, однак затяжкий для легенької ніжки Плотії, — цей плин навстріч плину зустрічному захопив, підхопив не лише його, але й Плотію, і обох проти їхньої волі, обох з їхньої волі, і Плотія згідливо, нерішуче і обережно ступала із ним нога в ногу; вона була гола, у своїй голизні чарівливо природна, вся повита цією природністю, гола, як отой хлопчик, отой добрий ґеній, з якого вона і постала, і непорочність її наготи потаємної пізнавала нечутний спів сфер, щоб і її він пізнав, — пізнавала, щоб розчинитись в його піднебеснім бринінні, у відлунні бриніння його, розчинитись нечутно й навіки. Голизна? Він також був голий і помітив це, власне, цього сам не помічаючи, так мало соромився він голизни своєї, й так само була непомітна голизна Плотії. Чарівлива була вона і зваблива, та він уже ледве чи й міг в ній побачити жінку, зате бачив усю її радше зсередини, всі чесноти її аж до самих глибин, і вже не плоть її бачив, а скоріше прозористу, наскрізь прозористу сутність, не жінку уже і не цнотливу дівчину, а радше усмішку, що все людське до життя повертає; він побачив відкритий для усмішки образ, що, сповнений болю через нездійснені приготування, піднісся над сором’язливістю і над самим собою, піднісся до зневаженого і зневажливого кохання; навдивовижу зворушлива і воднораз навдивовижу зимова була мила серцю ця усмішка, що немов закликала до зірки, завислої в цнотливо-холодному сяєві; навдивовижу холодне, майже дитинне супроти безстатевоцнот-ливої ясности було це бажання, ця туга полинути до невимовно ясних і далеких сфер. Та було у цій тузі, було в цьому заклику воднораз уже й звершення.

Бо прозора смеркова опона, поміж землею і небом напнута і непроникна для всього земного, не дає пісні земного бажання проникнути до безкінечних сфер, і від її непроникности пісня назад відбивається, на луну обертаючись, на відлуння душі, на невиразний зовнішній відголос безмовного внутрішнього образу і на ще невиразніший відголос жаданої музики сфер; глуха ця стіна з відголосків розтає і зникає, коли неземне диво вершиться, коли одне в одне переходять зовнішнє й внутрішнє і поєднують душу і всесвіт, і тоді не потрібна ніяка вже пісня земна — ні пісня бажання і туги, ні пісня кохання, а може, і пісня тієї закличної усмішки, — тому що бажання здійснилось і музика сфер лунає тепер водночас і всередині, і зовні; так ось і сутність найзаповітніша Плотії тут стала властивістю всесвіту, тим всезагальним законом, який випадковість усього земного скасовує, постання земне його також скасовує і, попри це, звільняє й від випадковости влади, і від ганьби випадковости, відкриваючи світові те, що від випадковости вільне, що від ганьби також вільне, відкриваючи гідність сувору забутої первозданної цноти. Ступали вони, вони линули крізь цнотливість гранично-останньої одночасности, крізь цнотливість гранично-останньої сутности, що становить незмінну і вічну одночасність у всіх перевтіленнях образів і форм, істину в усіх перевтіленнях суті, невдалих і хибних, вони простували крізь царство цнотливости, яка ще нічого не міряє, іще не навчилася міряти власною міркою, ця чарівно-згублива цнотливість, чарівна й згублива у власній незмірності, чарівна й згублива у супокої своєї одночасности. Отака була тиша того нового ранку, ясна й безгомінна, чарівна й згублива, як сама істина, як незмірне відлуння зорянистого лику, лику людського, тваринного лику й рослинного лику. Незмірність. Сюди, до оцього неомірно-незмірного саду, до його чарівливої згубности, до згубливого чару його і ступили вони, помилувані і обдаровані голизною цнотливою, звільнені від голизни провини; нескінченно тягнувся затінений ліс, і квіти у ньому здіймалися вище дерев, а поміж квітами, не переростаючи їх, стояли якісь кущі-карлики, і хоч би що тут було — дуб, а чи бук, мак, цинамон чи нарцис, лілія, а чи левконія, трава, а чи кущ, — будь-що могло розростися і вигнатись високо-високо, і в спокійній оцій одночасності неомірне долучалося до неомірного, стриміли високі, як вежі, билинки, цупкі і обвиті плющем, а поряд густим чагарем буяв мох, омитий джерелами; і кожна рослина у цьому ясному тінистому спокою — суща сутність і суща, однак, одна в одній. Бо в спокійній цій зелені, що обдавала блукальців дзюркотливою свіжістю каменів, ховалась пітьма кореневих глибин, пітьма кореневих безодень, яка посилала рослинки нагору і всі волокнинки, усі до останньої, поїла вологою; відблиск останнього лику, в якому іще раз відбилися лики — зорянистий, людський, тваринний, рослинний, відбилися ще раз і вже по-земному, відбилися у найостаннішій єдності земного буття свого; відблиск бездонного лику землі і його супокою під материнським крилом. І тоді їхній шлях, їхнє блукання й ширяння обернулись на спокій, то линув сам спокій, і ним переймалась надія, сповнена лаврових пахощів у відкритім для супокійної усмішки всесвіті. Довкола так само спочивали тварини, спочивали усі по-земному і по-рослинному, і спокій був їхній незмірний, і вигляд був їхній незмірний, неомірні були їхні обриси — у малих і великих, всі просякнуті тьмою, нерідко поснулі. А котрі не спали, ті проводжали очима блукальців; вражено зирив очицями бик, що безстрашно улігся під боком у лева, і лев’яче око, царствено-сонне, дивилося сторожко, хоч і не грізно; з-під букових крон витріщались жовтаві, як у дракона, очища якихось земноводних істот із довгими шиями, з-поміж латаття й акантів виглядало щось схоже на жаб у вовчій подобі, на біло-розквітлім кущі вовчих ягід гойдалась, дивуючись, якась гостроока, орлиноголова миршава пташка й повертала незграбно своє тіло комахи, закуте у панцир, на довжелезних трубчастих ніжках, щоб своїми очима некліпними поглянути вслід блукальцям: а декотрі з тих диковинних істот навіть рушили за ними назирці. Лише змія, переливаючись своїми широкими зеленкуватими звивами, шаснула геть і поповзла у золотосяйну зелень трав та листя. На дикім терновім кущі висіли червонуваті ґрона, із зашкарублої дубової кори росянистими краплями сочився, немов живиця, мед; з гілок, куди лишень око погляне, звисали сіро-зелені плоди айви і каштанів, восково-жовті сливи й золотобокі яблука, але не потрібно було навіть торкатись плодів, щоб наїстися, не потрібно було й до води нахилятись, щоб напитися, голод і спрагу втамовував невидимий повів, мов усмішка, яку їм послала цнотливість, від сорому звільнена, цнотливість, яку їм послала доброзичлива усмішка саду, послала з його неомірно незмірних глибин, послала без мови, без імени й лику, — безлика усмішка, що спочиває в самій собі. Над річками склепінням здіймалися пахощі квітів, воно напиналось від гаю до гаю, і сонячні зливи напували його; і хоч би де опинялись ці двоє блукальців — чи то біля річки, чи на половіючій ниві, чи на місточку невидимім, — хоч би куди завертали ці двоє, над ними погідно сіяла уранішня зірка, вістовниця сонця, яке посилає благословення зі сходу, добросердечна дарувальниця світла, та, що, сама не сіяючи, звіщає про світло безмежне, перламутрово-ніжний попал семибарв’я, вже останнє відлуння його під уселенським склепінням. По-весняному незмірно й по-весняному сумирно громадились гори, цей усміх суворости, і в голо-усміхненім спокої бескидів тяглися до неба уже майже лисі, без зелені, до білого вицвілі стіни ущелин — скам’янілий кістяк творіння; а високо в горах, над кам’яною пустелею, під ясною блакиттю, всією в опалових зорях, зеленіли луги, ярким відливаючи золотом, і кружляли там сокіл, шуліка й орел; спокійно вони пропливали, не шугаючи вниз на ягнят, що там паслися, і на плямисту козулю, що спокійно листочки щипала на тому узліссі, де косогір, чорними тінями вкритий, переходить в долину; і тут, де дзюркочуть струмки на духмяних лугах, поховавшись у трепетній зелені очеретів при березі, тут, де плеса дзеркальні ставків у полоні тримають небесне світило, тут, у заводях тихих, прозоростих, спочивали, нерухомо застигнувши, зграйки вирлооких рибин, і їхні тіні тремтіли аж на глибокому дні оцієї прозорости, але чаплі, що пролітали у високості, теж униз не шугали. Було сонце, і була тінь, та не лише сонце, не лише тінь, бо повите серпанком опаловим сяйне склепіння вгорі було чимось більшим, аніж просто небо, і чимось більшим, аніж просто земля, була то усіяна зорями сутінь у садах на рівнині внизу, і попри усю цю незмірність вгорі і внизу — незмірне склепіння, незмірні сади, — їхні можливості були не безмежні, обоє були у полоні нескінченности другої, і вона була істинна, ця нескінченність справдешнього світла й справдешньої здатности упізнавати й розпізнавати, здатности, яка творить образ уже не зі світла і тіні, а лише із щонайглибшої сутности образу, й дає змогу його впізнавати, тож навіть тут тепер темрява й світло злилися водно, й ні вгорі, ні внизу не зоставалось нічого вже, що не було б одночасно і зіркою, й тінню; навіть дух людський, обернувшись на зірку, не відкидав уже мовної тіні. Дух спочивав. І вони, ті, що тут блукали, теж були воднораз і зіркою, й тінню; і простували пліч-о-пліч тепер їхні душі, вже зовсім не скуті мовою; у нескутому мовою цнотливому спокої дійшли вони згоди, і помогли їм у цьому тварини, що простували за ними. Обоє спокійно вони мандрували, а потім спочити спинилися від свого спокою — перепочинок посеред спокою, — бо настав уже вечір. Вони спочивали у колі тварин і задивлялися вгору, на небесне склепіння, що поверталось на захід, задивлялися вгору на зірку, що нерухомо застигла, і намагались вгадати у ній нескінченність — невидиму, там, за склепінням; та ось сонячна куля докотилася знову до сутінків, і вони споглядали вже просто красу, щоправда, по той бік краси вже, бо те, що так мило, так легко, проникливо так і гармонійно променилося їм назустріч, аж ніяк не було незнання, що властиве красі, ні, то було вже знання, і променилися ним усі межі буття — і найближчі, й найдальші; то був не лише просто символ, не лише просто символ межі, ні, то була сама сутність буття, і вони прилучились до неї так легко, що ніщо не здавалось чужим уже, все рідним здавалося, кожна п’ядь, далечінню просякнута, кожна далеч, перевтілена в близькість, тут і там усе стало воднораз і близьким, і далеким, стало їхньою спільною долею і породило мир і злагоду в душах. Та коли сутінки стали густішими, влягаючись теж на спочинок і перелитися ладні у спокій ночі, і коли й сам він у спочинок поринув під небесним світилом, що тепер знову засяяло опаловим сяєвом, коли він невдовзі вже не бачив нічого, крім зорянистого цього світіння, не бачив ані супутниці, яка спочивала тут поруч, ані тварин, які спочивали довкола, тоді зачарованість зіркою обернулась нарешті на внутрішнє бачення цільности — й цільности власної, й цільности всього на світі, — обернулась нарешті єднанням з самим собою, і з небом, і зіркою, тінню, твариною, травою і деревом, обернулась новим нерозривним єднанням із Плотією, новим пізнанням і самопізнанням у внутрішнім баченні. І позаяк одне в одному все відбивалось — душа, і тварина, й рослина, у цільності — цільність, у сутності — сутність, позаяк він і сам відбивавсь у потаємних глибинах єства Плотії, позаяк розпізнавав дитя й матір у ній, то розпізнав і самого себе, хто ховався під материн усміх, розпізнав батька й сина, що на світ не вродився, розпізнав Лісанія в Плотії, і Лісанієм був він сам, розпізнав раба в Лісанію, і рабом був він сам; правнука й пращура він розпізнав у злютованій єдності персня, що з руки Плотії перенісся на небесне склепіння і забрав із собою джерело осіяння, і в цьому він розпізнав усезагальне злиття по той бік планиди, променисте злиття всього сущого, всіх пластів його й ланок, розпізнав сутність усього сущого, що була і його власного сутністю, і не тільки його, а й сутністю душі Плотії, о, такою глибокою сутністю, що Плотії — хоч коріння вона була й іншого, хоч відбрунькувалась від іншого стовбура, хоч вийшла із іншого стада, — їй судилося все ж таки пристати до нього, пройшовши крізь усі дзеркала, крізь безліч дзеркал, щоб до нього прийти віддзеркаленням його суті й душі і в ній-таки знов віддзеркалитись; рівновага усього буття звершилась. І під покровом дзеркал — їх знов було безліч — він заснув, сам собі віддзеркалення. Але й уві сні пізнавав він і далі, він відчував, що злиття не вщухає, воно й далі триває, відчував, як дзеркальним потоком уливалася Плотія в його власне єство, в кожнісіньку часточку цього єства, у відчутне і невідчутне, — цільність, що вливається в цільність життя його, в кам’янистість його кістяка, в кореневищну пов’язаність з ґрунтом, у рослинне походження, у деревну волокнистість тканини його, у тваринність його плоті і шкіри; він відчував, як вона, Плотія, ставала частиною його самого, душі його, всередині прозрілої, відчував у собі її погляд, що, як і його погляд у ній, споглядав усе суще зсередини. Вервечкою предків, а також вервечкою внуків був його сон; низка істот, що їхні життя він прожив у віках, і низка тих, чиє сім’я носив у собі, переплелися, поєднались у короткому сні його єства, ввійшли глибоко в нього, ввійшли разом із Плотією, яка позбулася вже навіть ім’я; позбавлений простору віддзеркалений образ усього того, що поставало й ставало, народжений у самім сні, знов, віддзеркалившись, розгорнувся, однак, у просторі — тієї хвилини, як настало пробудження. Розгорнувся той образ ясного вже дня, коли він прокинувся; довкола у віддзеркалених сонячних відблисках товпились образи всіх істот, і над собою побачив він зірку, хоч рівновазі тепер наставати було уже легше й простіше, бо не було уже Плотії. Плотія зникла, але втратою зовсім не стала, вона просто зосталася в тому, другому просторі спогадів, навіки забута, повік незабутня; ніщо не змінилося, бо ніщо не утратилось, ніщо не могло утратитись, і Плотія, хоч його й не змінила, стала його невідривною часткою, — не лишившись, лишилася. А музика сфер безгучно лунала й лунала. Тільки усмішку саду, мандрувати яким він мав уже сам, ніби щось погасило, усмішка зникла, бо усміхається спокій, лиш він, більш нічого. А його спонукало блукати щось інше — чи то неспокій, чи то його пошуки. А може, причиною цієї тривоги стали тварини? Чи не від них ця тривога передалась і йому? Усе більше і більше тварин приставало до нього, щоб його супроводити, вони йшли зусібіч і нечутно ступали услід йому своїми ногами, копитами, лапами й лапками, — нечутне трюхикання й тюпання, і все ж таки рівна хода, нога в ногу, а правильніше сказати, якийсь одностайний, немовби в повітрі завислий, насторожений, примарно-тривожний марш, що захопив і його самого, спонукаючи пристосувати свій крок до нечутного цього тваринного маршу; і що далі вони простували, то більш на тваринну подібною ставала хода його, то дужче вершилося в ньому перевтілення на тварину, усе невідпорніше підіймаючись знизу, від самої землі, від його ніг, підіймаючись у його тіло, що прислухалося до ходи його ніг, і щось тваринне дедалі навальніше повнило тіло і обертало самого його на звичайну тварину на двох ногах, якою він себе і відчував, — тварина від самісіньких п’ят і до голови, тварина від голови до самісіньких п’ят, ошкірена паща, хоч він і не ляскав зубами, лапи з кігтями, хоч він дичини і не розривав, тіло все в пір’ї, а ніс гачкуватий, хоч він нікого й не дзьобав; і він, тварину в собі несучи, тваринне нутро ізсередини бачачи, чув і мову безмовну тварин, чув усе разом із ними, чув їхню розмову, чув і далі в собі німу музику сфер, відлунням принесену з бездоння підземного мороку, і це була злагода й згода із тим, що не було іще створене, що ще не прибрало подоби живого, що тривожно дрімає у темних глибинах усього тваринного і наскрізь проймає німу його мову. І коли доти розпізнавав він властивості сутностей — сутности вовка й лисиці, кішки й папуги, коня і акули, — то тепер, на додачу, відкрилася сутність також тваринного, іще ненародженого, сутність іще без властивостей, іще не оформлена, сутність, що лиш набувала властивостей, і, зсередини побачене, в безодні розверженій пізнанню відкрилося дно всього того, що лежить під тваринним і поза тваринним, — відкрилося як щонайглибший і найпотаємніший корінь тваринної сутности; і все, що довкруж силкувалося надто незграбним чи надто вертким язиком здобутись на слово, все, що, нестворене, скреготало зубами і рвало жили, домагаючись створення, — все це було не лише розмаїття без ліку тварин, що розпадалось на окремі особини, як дощ — на окремі краплини, а й цілісність, єдність, як поєднані в хмарі краплини, — волога, що випадає із хмари і від коріння, від його плетениці підіймається знову до єдности, і ту тваринну сукупність у її непрозорій прозорості він усвідомлював і пізнавав, себе відчуваючи всією тваринною суттю прозорого тіла свого, що оце простувало, приналежним до тієї сукупности. Прозоро струмилося світло, ще прозоріш лилось, пізнавати воліючи, світіння за небесним шатром — яса пізнання, що його провіщала застигла зоря і з високости посилала на землю, у царство прозорого сну чи безсоння, тож це світло розтривожило навіть тварин. Цілий день проминув у безперервному й марному цьому никанні на незмірному обширі, а як сонце схилилось до заходу, ця тривога поглибилась; сад від краю до краю, до гір і долин, аж до самої безмежности все повнився й повнився тривожним неспокоєм, а як сонячна куля, червоно-розпечена, опустилася нижче і вляглась на далеке крайнебо, з наближенням ночі почалось несусвітне: зненацька навала тварин набула одностайности, зненацька вона набула і мети, стала просто-таки всезагальною; тварини ішли зусібіч — з усіх схилів, лісів — і понад річками тяглися до великої тої води, і навіть риба пливла течією униз; усе мандрувало без страху, без поспіху, але мандрувало, либонь, за чиїмось суворим наказом, бо вслід за походом тварин річкові береги незагайно змикалися, знизу на землю невідпорно вже тиснуло буйне коріння, все росло, виганялося до неймовірних висот, кожна галузка галузилась і розросталася до непролазної хащі, над землею здіймалися випари первісних заростів, у яких могли жити хіба що тритони та саламандри, і навіть для птахів така гущина була надто густа, тож вони вили гнізда свої тільки у верховіттях; і жодна тварина з численних тих стад не загубилась дорогою, жодна не здохла, вони просто зникали, зникали у водах нічних, зникали в нічному етері, прилучались до сонмів лускатих, до сонмів пернатих, що населяють моря денні й нічні, простори денні й нічні. І він, хто мандрував разом з ними, він, ця двонога тварина, він, хто позбувся повік на очах, сну позбувся, хто мав риб’яче око і риб’яче серце, він стояв у прибережному мулі, звівшись на повний свій зріст, баговинням обвитий, весь укритий лускою, — якесь земноводне, що вийшло із водоростей, і сам як та водорість, лише музика сфер не змовкала йому, він чув її й далі, вона все лунала й лунала; бо зоставсь він людиною, він нічого не втратив, у ньому так само тремтіла невтрачена глибока жадоба людська мандрувати, і зірка далекого сходу так само сіяла над його головою. Так він очікував ранку, він, оце двоноге чудовисько — й усе ж, як-не-як, людина, що очікує ранку. І знов настав ранок, і на вологі тумани знов уляглося сонце; імлистим серпанком здіймались тумани з-над безкрайньої зелені, що, мов одна, мов суцільна рослина, заввишки як гори, важко дихаючи, розрослася, де був колись сад, а над нею — безхмарне склепіння, перламутрове в сірому світлі зірниці, трепетне дзеркало зеленого буйства внизу, воно теж важко дихало, як та рослина, й огорталось помалу все густішим туманом, щоб обернутись на хмару й опуститися вниз, а опалове сяйво зірок переходило в сіре. Він це бачив і ждав, що ось-ось піде дощ. Але дощ не пускався, хоча птахи літали низенько-низенько, цілі хмари пернатих та інших летючих створінь із нечутним пронизливим криком кружляли над нерухомою його головою, а нерідко й сідали на плечі. У ногах сновигали рибини, а він важко чалапав водою попід мулистим берегом, щось шукаючи, сам не знаючи що, та запевне не Плотію, радше, мабуть, те місце на березі, де вона зустрічала його; та вже нічого не можна було ні знайти, ані розпізнати, на рівномірно-зеленому застилі жодне з дерев не здіймалось над рештою, і він посеред мандрів своїх, які поза часом тривали, поблизу берега знову спинився, — чи то увагу його якимсь незбагненним чином прикувало це місце, чи то здолала його якась незбагненна, майже рослинна втома; і хоча руки у нього були мовби крила, на яких він завиграшки перелетів би через зелений цей застил, він, одначе, стояв і не рухався. Це було мов якесь передчуття нерухомости, що наближалася. Щось невимовно-небачене пурхало над головою, невимовно-небачене кишіло в ногах, подоби гігантських драконів шугали вгорі, поміж птахів, шмигали внизу, поміж риб — величезними зграями, величезні завбільшки, і верх перемішувавсь з низом, бо риба все новими й новими зграями злітала з води у повітря, а птахи все новими й новими зграями пірнали у воду, і одні й другі прибирали подоби драконів, і безперервно оберталися одні на одних, і мінялись лускою й оперенням. Чимраз більше і більше стиралась різниця між тим, котре літало, і тим, котре плавало, неначе те й те на очах із яйця лупилося, і здавалось, немовби усе те лускате й пернате царство саме поривалось назад, у безвиразну стадність, немовби воно тільки й прагнуло, щоб обернутися на безвиразну єдину масу, подібну до маси рослинної, у чиєму неозоро-зеленому застилі вже не вирізнялася жодна стеблинка; й хоч усі ті створіння ще і літали, чи ще і плавали, чи, як рослини, вже навіть чіплялися за морське дно, — кожне все ще у власній своїй неповторній подобі, вкрите пір’ям чи панциром, лускою чи шкірою, а чи з лапами, з кігтями, плавцями чи дзьобом, — в їхніх очах, в їхніх очах-неочах чи то ящірок, чи то тритонів прозирав уже погляд змії, і ця зміїність, якої вони тепер прагнули і набували, була мов остання, притаманна усім їм властивість усього живого, їхня сутність остання і спільна, рослинно-тваринна і первісна, атож, довселенська й остання основа властивостей, з якої створіння постали, щоб жити, і яка лиш одна їм слугує і життя запорукою, й творення. Все щільніше й щільніше летюча й плавуча та живність збивалась в густе і непроглядне скупчення, все більше і більше з’являлося в ньому чудовиськ, усе більше і більше звичайних істот оберталися там на чудовиська, все більше і більше зростала загроза чогось ще нествореного і довселенського, все більше і більше — аж до найглибших глибин своєї прозорости — ним повнились небо і море, бо чимраз очевидніше і очевидніше тепер ставало, що саме сюди все стікалося, що місце, де він спинився, наче всевладне якесь осереддя, зусібіч притягало до себе усе, що було притаманне живому. І відкрилося зору тоді і колодязне дно усіх вод, незглибима безодня їхніх джерел, колодязь в самому колодязі, і там, у глибині незглибимій колодязній, лежала, переливаючись усіма веселковими барвами, але й крижанисто-прозора, лежала, зімкнувшись у коло часу, осереддя ніщоти обвивши, сама змія. Джерело перетворень і змін, всемогутнє своєю незмінністю. Мов кратер, розширявся колодязь, зміїне кільце наче прагнуло до всеосяжности, й те, що наближалось до нього, застигало недвижно, — застигало усе, що літало і плавало, усе застигало під недвижним зеленим зміїним поглядом, що його посилала ніщота і що сам посилав ніщоту. Чи лишилися ще взагалі тут тварини? Чи не судилося їм у останнім своїм перевтіленні втратити ще й свою сутність останню, ставши бранцями недремного зміїного погляду? Так само застигло і сіре захмарене небо — монотонна застигла запона, з якої усе не хотів піти дощ, а за тією запоною повзло невиразною, блякло-мертвою плямою сонце по одвічно-застиглій орбіті своїй. І він, людиною бувши, лишившись людиною попри усю свою спільність із тим, що не сподобилося створення, він, опинившись у гущі цієї спільноти тварин, із яйця щойно вилуплених, і рослин, щойно з насіння пророслих, він, прилучившись до тих і до тих, убравшись у шати прозорі із пір’я, з луски, із листя і водоростей, — він і сам став частиною цього застиглого дійства, також застиглий у своєму чеканні, ні на що не чекаючи, також блякле вмируще створіння, але око людське його гостроти анітрохи не втратило, і він знав, що за хмарами схований зоряний образ. А сонячна пляма тим часом, проти ночі тьмяніючи, наливаючись сірим багрянцем, досягла уже нижнього денного пруга, і зірки спалахнули по-нічному яскраво й своїм мерехтливим промінням спромоглися — спочатку несміло, а далі усе пломенистіше — пронизати туманну завісу, й знов у повному складі й у повному блиску помалу посходили — не лише, певна річ, угорі, а й унизу, й тут розкинулись ще одним зоряним небом, його віддзеркаленням, що мерехтіло у чорноті і тиховодь, і осуги вологої заростів, обертаючи все на чорний, суцільний дзеркальний покрив, на суцільне склепіння, усіяне зорями; ніщо вже не розділяло потоки рослинний і водний, і вийшли моря з берегів і ринули в зарості, а ті — у моря, і поміж верхніми й нижніми зорями застигло витали тварини — мешканці вод і повітря. Нижнє склепіння зробилось відлунням зірок. А верхнє, чи не стало воно вже відлунням рослин? Єдність вгорі, єдність внизу; одну й другу несе це подвоєне небо, це подвоєне море, що поєднались у цілісність, одну і єдину, пророслу рослинами й зорями, вона увібрала у себе весь світ і себе увібрала у себе так глибоко, що в її обширах уже не лишилося — не могло вже лишитися — місця для жодної поодинокости, жодна не мала на це уже права, будь-яка там розпадалася і розчинялась: орел чи то бушля, крилатий дракон чи акула, кит чи тритон; тепер вони всі були лиш одне ціле, тільки покрив суцільний тваринности, тільки сутність суцільна, якою заповнився простір і яка все набувала і набувала прозорости, — тваринний туман, що в незримому танув, сам втрачаючи зримість, розчинявся у зорянім поросі, входив, усмоктаний, в пори рослин; вселенська тваринність вливалася в ніч, подих світу тваринний згасав, жодне серце уже не билось, і змія крижана розпалася, луснувши, — розпалась змія часу. І тоді ніч, яку вже не стримував час, враз перейшла в білий день, враз позбувшись часів, і до зеніту підбилося сонце, оточене опаловим розсипом зір, і всі до одної були вони тут, навіть був білуватий місяць, і так само, тільки багато-багато яскравіше, сіяло застигле світило сходу; таке ось вершилося у високості, тоді як у нижньому дзеркалі, так само враз і востаннє пішла в буйний ріст рослинність, пішла ніби в бій із корінням і стеблами, цими земними своїми путами, ніби силкуючись піднестися над самою собою і, покінчивши зі своєю рослинною суттю, здобути у наднезмірності справді тваринну окремішність і рухливість, бо, світлом раптовим зігріта, а також, очевидно, спонукана всім тим тваринним, яке в себе вона увібрала, але й не по-твариннім безвольна у своїй непогамовності, вдарила зелень із коріння свого, з прегустого його переплетення, вдарила, сама себе переростаючи, — з первісною силою бив оцей гумус буття, і його пагони й паростки, що ненастанно мінялися і обновлялися (хоч їх ще й тримали у своїх путах зміїсті оті довжелезні стебла, але пагони й паростки давно вже були не дерева, давно не билини, давно вже не квіти), — вони стрімко тяглися до недосяжности, вузлуваті й гладенькі, звиті в кільця і, як стріли, рівненькі, тяглися в своєму жахливому, небувалому буйстві; і він, кому вільно було все це бачити, хто міг все це бачити, хто мусив це бачити, він, зачарований цим переходом тваринного у рослинне, він прилучався до росту рослин, сам робився рослиною, робився рослиною всередині й зовні, просякнутий земельними соками, він робився корінням, деревиною і ликом, корою, галузкою й листям, і все ж залишався у плоті людській, і залишалось незмінним його людське око. Бо нехай відмирають одна по одній властивості, нехай перевершують одна одну всі сутності, а творіння від них відвертається, та око, допоки зорить уперед воно, завжди зостається людським, і, попри всі перевтілення, все суще йому зостається у забутті незабутнім, зостається для нескінченности другої, суще по-давньому й суще по-новому, і не згасає небесне світило. Він став рослиною, здатною бачити, та вороття він не прагнув, навіть не прагнув вороття до тваринного. Спливали години, що не були вже годинами, і без кінця тягся день, і безкінечно, лише безкінечно, не швидко і не поволі, кружляли своїми орбітами зорі, безкінечно посувалося сонце, без кінця все зростало довкола, споконвічне зростання без меж і без краю, і він, вже рослина, був причетний до цього зростання, такого споконвічного і безкінечного, що зникала межа між нерухомістю й рухом, і вони випадали із часу, зливались водно, втрачали відмінність і оберталися на потік спокою, зливалися у споконвічності так, що — знову враз, як перед цим настав день, — тепер із кружляння світил, із безкінечно рухомої нерухомости їхньої зненацька наринула ніч, мов первісний морок, що доти чаївся за предалекими зорянистими сферами, а тепер, попри те, що світила уже помінялись, ба навіть не гасячи жодного з них, наповнив склепіння буття безпросвітною чорністю; із найглибших глибин світів прорвалася темрява, та невтілена темрява, проти якої звичайна утрата світла, чи звичайна нестача світла, чи звичайна відсутність світла — ніщо, бо навіть щонайяскравіше сонце, навіть у самісінький полудень не годне ту темряву пронизати й осяяти; і тому, хоч сонце, незмінно й неначе незмінне, в усьому своєму незмінному полуденному блиску й тепер ще стояло в зеніті, обсипане міріадами зір, його разом із ними зусібіч огортала по-нічному нічна чорнота — образ ночі, карбований на щиту ночі, — і разом із зоряним сонмом воно відбивалося зі своєї горішньої темені в дзеркалі темені нижньої, там його відображення двоїлось, нижнє сонце, нижній зеніт, два бранці світового колодязя посередині, у плинкій глибочіні якого гойдається сонячний відблиск, але води творіння знов підносять угору його, це чорнотою омите відлуння, що розпливається в плинній одномиттєвості. Зоряний лик угорі, зоряний лик унизу, а в двійній чорноті нічного склепіння подвійного знебарвилась зелень рослинних розливів, обернувшись земноводно-блідим мерехтінням, власним світлом рослинности, що стала для зору тепер майже прозора і видима аж до останніх своїх навісних розгалужень і буйних сплетінь. Таким самим прозорим і видимим стало сяйво коріння під землею і під водою, і разом зі стеблами й віттям, з навісною рясною паростю коріння невдовзі утворило суцільне безбарвне і дике плетиво, що навсібіч простиралось на нічному склепінні, навсібіч проростало, навсібіч розповзалося, навсібіч слало вусики, через всебічність оцю майже не маючи напрямку, як і сам нескінченний простір, — сам у собі завислий етерний чагар, що, верхнім сяєвом ваблений, все ж таки прагнув угору, вбік невидимих ліній узору, який творять своїми шляхами зірки і в який, мов праобраз, уписаний променисто-невидимий лик небес, що притягує всяке відлуння; вгору і вниз розростався тепер і колодязь душі, він довшав угору і довшав униз, промитий вологою і, осяяний власним, хоч іще й кволим, світлом, вже також прозорий і також на рослину вже схожий, уже майже й не шахта, а радше прозористе дерево, що обростає галуззям, сонця відлуння в своїх кореневих глибинах, повите осяйним ореолом незбагненного незвідного росту зірок і рослин, і вже важко було розпізнати, де межа між рослиною й зіркою, так ніби зорі й рослини почали вже зливатися в єдиний праобраз, так ніби відлуння зірок і відлуння рослин уже переплелися, зрослися і сплавились аж до дзеркальних глибин отих, де сходяться, втрачаючи межі, верхнє і нижнє небесні склепіння і змикаються в кулю всесвіту.

Невидимо-видимим було усе те, що вершилось із тими склепіннями, видимим, але недосяжним пізнанню; та він, споглядаючи це, він, також охоплений усім цим загальним зростанням, він, уже з головою поринувши в рослинну й тваринну стихію, — він теж розпростерся від одного склепіння до другого, розпростерся крізь уселенські зорянисті припливи й відпливи, і вже тваринним корінням, вже тваринним стеблом, вже тваринною кроною стоячи в царстві земному, стояв водночас і в далекім-далекім зорянистім етері, тож у ногах його, як у переплетінні коренів, лежав, схилившись до самого заходу, семизоряний образ Змії, а в серці, із ним суголосно, подвійним тризвуком іскрилось сузір’я Ліри; і вгорі над усім цим, у високості незмірній, аж до верхівки склепіння здіймалось чоло його, здіймалося аж до зірки на сході, хоч самої її й не сягаючи, — до зорі обітованої, чиє світло, його вірний супутник в дорозі, лилося із нескінченности, щоб відтепер завжди поруч, зовсім поруч, усе ближче і ближче горіти. Сам уже втративши образ людський, сам — лише крона, що споглядає, він задивлявся угору на зірку, задивлявся на образ небесний, що в себе ввібрав, перевтіливши, риси усього живого і поєднав лики людський і тваринний, — він задивлявся угору, у сонценосний, до сонця спрямований, сяйливо-прозористий колодязь душі, і його крона, розбурхана, мов океан, двигочучи мов океан, тримала в полоні вселенські простори, немов для єднання прийдешнього, і, саме в океанській стихії, саме у полоні океанського бурхання, влад йому бурхало серце, давно вже й не серце, о ні, а лише ліра — та ліра, у зоряних струнах якої нарешті ось-ось пролунає обітниця — хоч і не сама іще пісня, та вже її провість; час пісні настав, настав час народження і час відродження, час довгождано-нежданого подвійного руху, час пісні, коли замикається коло, час уселенської єдности на останньому подиху всесвіту. Це було готування, готування велике, величне в своєму напруженні, але ліра не озивалася, не могла ще озватись, не мала ще права озватись, бо єдність, в яку тут зливалося суще і бурхало, мов океан, від одного склепіння до другого, — то була єдність могутности рослинного росту, єдність у непорушній рослинній німоті під непорушним мовчанням зірок, то була непорушна вселенська тиша, непорушно безгучна навіть у страшній тій могутності, з якою вершилось єднання, бо в останнім зусиллі зростати усе, що проростало і сходило, напиналось і тужилось до останньої моці; блідо світилася в кожній рослині земна її сила, блідо ятрилось зусилля, з яким її крона прозориста тяглась до горішнього, найвищого краю склепіння пітьми, і кожна рослина у своїм натиску, у своїй волі зростати, усе покоряти — і небо, і зорі — така невгамовна була і нестримна, що й небо, мов чинячи опір цьому наглому натиску, мов чинячи опір цій рослинній стихії, здобулось на останній свій спалах, і прозирала в цім спалаху відчуженість опівнічного небесного образу, покірного сонцю й до сонця оберненого, і крізь сутність тваринну його ще чистіше, ніж будь-коли, чистіше, виразніше, ніжніше, смиренніше, прозоріше і блаженніше, ніж будь-коли доти, просяяла сутність людська, хоч і на згасання приречена, хоч і здоланна, хоч і навіки подолана, подолана натиском стихії рослинної, поглинена поглинальною силою темно-блідого підземного царства коріння; і образ небесний, заглушений етерними нетрями, танув, і танули одне за одним сузір’я, танули у віддзеркаленні власному, що до нього вознеслося, — танули в шлюбнім союзі, у цьому подвійному зникненні; та, незгасне в згасанні, не зникало сіяння ані жодної зірки, зберігалися всі до одного сіяння, і, ціле й незаймане, ринуло кожне у всеосяжне світіння рослинного царства; за сіянням сіяння навально вливалось у сіяння зустрічне, запліднюючи його неймовірною силою, усе більшою й більшою, і саме стаючи в нім чимдалі густішим, чимдалі яскравішим, поки нарешті і саме сонце ринуло у своє віддзеркалення, просто в прозористі омахи крони світового колодязя і також розчинилось, розтануло у віддзеркаленні й щезло разом із ним у палахкій, до високости спрямованій кроні осереднього в’яза, яка лиш на мить, на одну коротеньку, погибельну мить розгорнулась у повній пишноті розгілля свого піднебесного; розгорталась вона за склепінням склепіння, плодами увішана сонячнозлотими, а потім, одначе, немовби в німому зітханні, розтанула, щезла разом із зорями і віддзеркаленням зір, разом із сонцем і сонця відлунням, щезла в блідому вселенському свіченні рослинного всесвіту, небесами наповненого, зірками напоєного. Рослинна стихія сягнула всіх меж, у нестримнім зростанні своєму поглинувши обшири всі й небеса і ввібравши у себе міріади зірок; пересохли джерела в живодайнім колодязі середини світу, й обернувся колодязь на прохолодне світіння; рубікон залишився позаду. І всесвіт рослинний, знемігши від неймовірних зусиль свого натиску, на останньому подиху після свого вже останнього спалаху, з німим стогоном випустив дух; блідим світляним чагарем зависав він у мороці й уже його не осявав, хоч і був там ще видимий, бо сила зростати у нього вже вичахла, а разом із нею — і сила сіяти, його світло помалу поступалося мороку, зводилося нанівець і щезало у другій його нескінченності, так само, як доти у нескінченності щезали світовíй і колодязь, і крона; зів’яле, ослабне рослинне світіння поникло і в’яло спадало у морок, сочилось у його глибину. Первісний морок запанував над усім іще сущим, під його неподільною владою і неподільною владою його німоти опинилось буття, в якому замер уже подих рослинний і не оживало вже ані світіння рослинне, ані зорянисте; нерухомо, у бездиханно-німій рівновазі спинилися ваги часу, і в цій чорноті бездиханній, в обіймах німоти первозданної застигли, віддих гамуючи, плоть і душа. Первозданна стихія нічна, хоч і не вічна ще ніч, тіні свої згущаючи до нескінченности, хоч у ній іще й не розчинившись, ткала свою павутину; надто видимий був іще морок, щоб, як усе, що приступне чуттям, не таїти в собі своєї ж таки протилежности, і хай навіть навіки завмерли припливи й відпливи небес, хай навіть навіки завмерли і сéрця припливи й відпливи, ще один осяйний пломінець просотався із мороку, так ніби цей зберігав у собі хоч і тьмаві, та міцно поєднані відсвіти рослин і сузір’їв, цю кам’яно-первісну, вагітну одвічним мороком основу буття, і рослин, і сузір’їв; і морок іще раз піддався, звільнивши весь простір непевній ясноті, що скидалась на день, але днем не була, хоч була чимось більшим, ніж день, і простиралася над усім сущим, що не наділене ні подихом зір, ані рослин, ні тварин, — бездиханний вселенський день. Чорні, як ніч, у вселенському світлі без тіней порозкидалися плеса застиглих потоків та рік, і в них уже не відбивалося сонце; в цьому світлі без тіней по земному незмірному полю тяглися незмірно бліді, як сама ніч, і високі, як гори, цілі хащі коріння, яке так і не дало вже зеленої парості, засихало і гинуло. А сам він, позбувшися суті тваринної, позбувшися суті рослинної, сам він, створений з глини, землі і каменю, на зріст як гора, почварлива вежа-почвара, глиняна брила безформна, без рук і без ніг, здоровенний, безформний стрімчак кам’яний (і все ж таки крихітний супроти незмірного земного щита, який під небесним щитом — ороговілі і скостенілі обидва, і нижній, і верхній — перед ним підіймався склепінням), — сам він натужно ступав по незмірній, скостеніло-скелястій рівнині земного щита — ні, він по ній не ступав, він плив понад нею, не плив, його понад нею несло, безликого і скам’янілого; і все ж таки він пречував, він бачив те світло за небесним щитом, так, він бачив, бо зірка на сході — він торкнувся її головою — опустилась в чоло кам’яне його ще одним оком, третім оком над тими двома, які в кам’яному полоні скам’яніли й посліпли, — третім, але уже зрячим, всевидющим, оком божественним і все ж таки людським. Усе рідшою й рідшою робилася зелень бліда величезних лісів, усе глибша і глибша знемога відчувалась у плетиві її земноводного гілля, все кволіші й кволіші ставали зів’ялі стебельця і до землі припадали, з якої колись вони виткнулись і проросли стрімко вгору; тепер вони сохнули і відмирали; й коли ця рослинна стихія прозориста до решти зів’яла й отак перейшла знов у землю, коли не лишилось нічого, крім голого каменю, що вкрив усю землю, коли вже цей камінь поглинув і все-все коріння аж до останнього прозорого вусика, тоді морок знову наринув на світову просторінь і знову став ніччю, світовою бездиханною ніччю з погаслим, обкраденим подихом, ніччю, яка й не була уже ніччю, а була чимось більшим, ніж ніч, була чимось жахливим, хоч жаху і не викликала, — таку величезну, страхітливу силу таїв у собі її все густіший морок. Вершилося це поза часом і поза тривалістю, без перемін, хоч усе іще й не остаточно, все ще відчутно і зримо, та вже воднораз і за гранню відчутного й зримого, за межами ночі й неночі, й, поки вершилося, він відчував, як розпадається все тверде і тривке, як земля вислизає йому із-під ніг, вислизає в незмірність, у забуття, вислизає в його нескінченність, в його безпам’ятно-пам’ятний потік нескінченности, який в одне ціле поєднує з праобразом образ і темінь земну в своїм плині знов обертає на плинну стихію; і злилися в єдине буття дзеркало неба і дзеркало моря, і постала земля, що стає світлом. І за незнаний відтинок одвічности те, що вислизнуло у нескінченність, знов повернулося світлом плинким на небесне склепіння, і небесне склепіння знов стало світлом; та повернення так і не стало нагадуванням, земля й камінь лишились забутими, забутим лишалося все, крізь що він прийшов сюди і з чого був створений, і безформність його велетенської постаті була у своїй прозорості така сама невловна, як світло, така сама невловна, як плинне вселенське склепіння — ця щонайпрозоріша тінь — навколо нього самого. Він майже суціль був лиш око, око на власнім чолі. Так він і линув поміж дзеркалами плавкими, линув у просторі поміж плавкими світловими туманами верху і плавкими потоками низу, і за туманами сховане світло одвічности відбивалось у водах, творячи і несучи єдність. Благодатно і м’яко стелились тумани, благодатно і м’яко котилися хвилі, а світло благодатно єднало обидві стихії, і здавалось йому, ніби він на великій-великій долоні, неначе на хмарі, пропливає крізь оцю сутінь, благодатну подвійно, крізь це буття, благодатне подвійно, — на долоні, м’якій, як у матері, і, як у батька, спокійній, а вона огортає його і несе усе далі й далі, навіки-віків. І раптом, немовби бажаючи ще глибше й душевніше зілляти водно благодатне єднання небес і землі, немовби бажаючи змити останній поріг поміж вологою земною й небесною, пустився дощ. Спочатку він лиш накрапав, стаючи все ряснішим, ряснішим, і нарешті перейшов у суцільний потік, що падав крізь простір, падав майже спроквола, несучи свою лагідну м’якість, свою неосяжну, як сама нескінченність, благодать сутінкову, і був цей потік всюдисущий такий і навальний, що годі було вже сказати, звідки рине вода — згори, а чи знизу; і морок настав цілковитий, і цілковитою стала єдність, в якій не було вже ні напрямку, ані початку, ані кінця. Єдність! Єдність без кінця-краю — навіть тоді, коли її морок зробивсь цілковитим і з нього іще раз просоталося світло, бо вершилось тепер таке: якраз серед мороку, немов від легенького доторку, немов від легенького подуву відслонилась запона небесної бані, й зненацька небеса засіяли дивовижним яскравим світлом, неначе суцільна зоря на всю широчінь небокраю, неначе суцільне око, в якому відбилось його власне око, і воно рівночасно було угорі і внизу, небо всередині і рівночасно зовні, рівночасно межа крайня внутрішня і крайня зовнішня, а посередині зблискував кристал єдности, що ввібрав у свою прозорість всю вселенську вологу. І обернулось тоді кристалічне сіяння на цілісність всесвіту, і в кристалічнім сіянні злилося у цілісність все небесне й земне, розливаючись у нескінченних і вічних заломленнях і віддзеркаленнях, бо первозданне світіння й було повнотою буття, первозданно засяявши в одному-єдиному зблиску його, і був то початок і кінець воднораз, і був новий початок, був чарівливий, мов той кристал, зоряний лик. Але де, де ж у цьому вселенському безмірі лик його власний? Чи його не ввібрала у себе кришталева посудина сфер? А може, він і сам опинився в ніщоті, поза внутрішнім світом і зовнішнім? І чи існував він іще взагалі — той, хто вже навіть не плинув, кого не тримала нічия вже долоня?.. О, він таки існував — адже він споглядав, він таки існував — адже він сподівався, чекав, і його споглядання, немов зачароване, променилось навстріч променінню небесному, він і сам був прозористий, мов той кристал, і чекання його, це сповнене туги чекання десниці, підтримати здатної й торкнутися струн уселенської прозорости чистої, щоб забриніло серце усесвіту, серце чекання і серце того, хто чекає, — це безнадійне чекання було водночас і чеканням самого кристала, його волі зростати, свідомим жаданням зростати, його прагненням до ще повнішої тиші, коли завмирає вже й подих; і непохитна така була воля кристала, таке непохитне передчування музики сфер, яка пролунати ще мала в майбутньому, таке непохитне передчування етеру, що в останньому спалаху всесвіту, в останньому спалаху світотворіння у морок іще раз ударило світло, іще раз розкрившись, однак, і саме перед ним, і обоє назустріч вони одне одному ринули, і злилися у єдність, що не була вже кристалом, а була тільки чорним-пречорним промінням, не була вже хоч би якоюсь властивістю, навіть кристала, а була чимось таким, що не має властивостей — світовою безоднею без меж і без краю, тим лоном, що породжує всі властивості; осереддя зорі розкрилося, осереддя кільця. Пологи ніщоти, що відкрилась очам невидющого; сліпота, що прозріла.

І цієї хвилини йому вільно було озирнутись назад, цієї хвилини він веління дістав озирнутись, і він озирнувся.

Цієї хвилини перед оком його, знов прозрілим, знов стала мінятись ніщота до нескінченности й ставати колишнім і сущим, вона знову розширилась до нескінченности і обернулась на коло часу, щоб це коло, розширившись до нескінченности, знову замкнулося; нескінчені були небеса, знов здійнявшись склепінням, нескінченно розкинувся нескінченний щит світу, обрамлений семибарвною аркою в нескінченних блуканнях у пам’яті. І знов стало світло, й став морок, знову день і знову ніч, знову ночі і дні, і знов нескінченність дала собі лад, набувши своєї висоти, ширини й глибини, і знову на тверді небесній означились усі її напрямки, на чотири всі сторони, і означився верх, і означився низ, означились хмари і море; і з лона морського знов постала земля, острів зелений вселенський, порістю вкритий, лугами устелений — у незмінності сута мінливість. І підвелося на сході сонце, щоб стати на шлях свій по небесному колу, і зорі нічні рушили вслід за ним, шикуючись одна за одною аж до північного полюса, у беззорянім серці якого тронує із вагами сама справедливість, осяяна хрестом променистим півночі. І високо-високо у вранішнім світлі шугали, облітаючи острів, орел і чайка, а з хвиль випірнали дельфіни і прислухались до безмовної музики сфер. Із заходу потяглася вервечка тварин, вони простували назустріч невтомному сонцю і зорям, простували на зустріч із ними, ці мешканці диких лісів і лугів, мирно об’єднані в дружнім союзі — лев і бик, ягня і коза з повним вим’ям, і всі поспішали на схід, щоб знайти пастуха зі сходу, всі тягнулись до лику людського. А в осередді світового щита, у нескінченній його глибині, там, посеред нескінченного людського буття й нескінченних людських турбот, востаннє, одначе і вперше, явилося зору: мирний спокій, у мирі та спокої лик людський, явлений в образі хлопчика в матері на руках, і обох їх поєднує любови журлива усмішка. Отак він усе це побачив, таким він побачив хлоп’я, такою побачив матір, і ці двоє були такі рідні йому і знайомі, що він міг би, здавалося, їх навіть назвати, хоча їхніх імен і не знаходив у пам’яті; та ще знайоміша, ще багато рідніша, аніж обличчя й ім’я, яке не спадало на пам’ять, була усмішка, що пов’язала обох їх, хлопчика й матір, і здавалося, мовби в усмішці цій вже таїться весь сенс нескінченного дійства, мовби усмішка ця провіщає сповнений сенсу закон: людської планиди чарівливо-страшні краса й велич, породжені словом і вже у самому своєму зачатті — сенс слова, і розрада його, і милість його, і заступництво слова, і рятівна його сила, і законність його, і відродження слова, й усе це іще раз спромоглося знайти і знайшло своє втілення у недосконалих — і все ж таки ще лише в них досконалих — земних образах і картинах звершень людських і турбот, в образах цих і картинах провіщених, у них збережених, і у віках повторятись приречених. Мудро й любовно прийняло в себе слово тугу серця і тугу думки, щоб велично їх у собі поєднати, і, саме ваговите, набувало ваги, приймаючи в себе тугу гостя, щоб він, сповнивши власний обов’язок, обернувся на сонце. І, поклик слова почувши, полились, задзюрчали річки і струмки, з м’яким рокотом накотився на берег прибій, від заграв над самісіньким обрієм півдня захвилювались моря, відливаючи легкою сталевою синню, і в глибині одночасся все нараз стало видно, все нараз стало чутно, бо, озирнувшися у нескінченність, яку позад себе залишив, він заглянув крізь неї у нескінченність того, що вершилося тут, у цю мить, він дивився назад і вперед водночас, прислухавсь до минулого і водночас до прийдешнього, і рокіт минулого, тонучи в незримій ріці забуття, виринав у сьогоднішнім дні, обертавсь на плинке одночасся, в якім зачаїлася вічність, прообраз всіх образів. І тоді він здригнувся, і величне було це здригання, сливе благодатне в своєму останньому, остаточному вияві, бо замкнулося часу кільце, й кінець став початком. У небуття канув образ, всі образи канули, і чувся лиш рокіт, що зберігав їх, незримих, в собі.

Невичерпний вселенський колодязь, це невидиме сяєво у незмірному страху пізнання. Ніщота заповнила порожнечу й обернулась на всесвіт.

Рокіт стих, і тоді з мішанини мороку й світла долинули звуки; чимдалі лункіші, вони розбурхували всю мішанину, бо аж тепер стало чути той дзвін, і те, що дзвеніло, було чимось більшим, ніж спів, і більшим, ніж ліри бриніння, і більшим, ніж будь-який згук, і більшим, ніж будь-який голос, бо те, що дзвеніло, було всім цим одразу і водночас, воно проривалося з ніщоти і всесвіту, проривалося порозумінням, але вищим за розуміння, проривалося значенням, але вищим за усвідомлення, проривалося чистим словом, чим і було, словом, величнішим за всі порозуміння і значення, проривалось завершенням і воднораз початком, проривалось могутньо і владно, ніжно і грізно, викликаючи страх і даючи захисток, — словом розважливим, клятвеним, чистим, і воно увірвалося з рокотом, пророкотало над ним і, набираючись сили, стаючи все гучнішим, налилося такою могуттю, що проти нього ніщо не могло уже встояти, і всесвіт упав перед словом, розчинився, розтанув у слові, а проте і лишився, зберігся у слові, знищений і навіки відтворений наново, бо ніщо не загинуло, бо кінець поєднався з початком задля відродження і задля породження; і ширяло над світом слово, ширяло понад ніщотою, ширяло за межами того, що можна втілити в слово, й того, чого втілити в нього не можна; і він, заглушений рокотом слова, в рокоті цім потопаючи, — він також ширяв, ширяв разом зі словом, та, що щільніше воно повивало його, що глибше він поринав у дзвінкий той потік, а потік поринав у нього, то більшим і недосяжнішим, то важчим і невагомішим робилося слово, і це море ширяло, ширяло це полум’я, важке, як те море, і легке, як море, одначе усе іще слово. Утримати слово було йому вже понад силу й не вільно; незбагненним і невимовним воно стало для нього, тому що було це уже поза межами мови.

---------------------------------------------------------------------------------

Hermann Broch

DER TOD DES VERGIL

Герман Брох

СМЕРТЬ ВЕРҐІЛІЯ

Видавництво Жупанського

Київ

ÖSTERREICHISCHES

австрійський культурний форум

KULTURFORUM KIEW

Ubersetzung ins Ukrainische, Druck und Herstellung dieser Ausgabe wurde von folgenden Institutionen unterstützt:

Bundesministerium für Unterricht, Kunst und Kultur (Österreich)

Österreichisches Kulturforum Kiew

Österreichische Gesellschaft für Literatur (Österreich)

Europaisches Übersetzer-Kollegium Straelen (Deutschland)

Видання здійснено за підтримки:

Федерального Міністерства освіти, мистецтва й культури (Австрія)

Австрійського культурного форуму, Київ

Австрійського літературного товариства (Австрія)

Європейського колегіуму перекладачів (Німеччина)

Перекладено за виданням: Hermann Broch «Der Tod des Vergil».

© Suhrkamp Verlag, Frankfurt am Main, 1976

© Видавництво Жупанського;

О. Логвиненко, переклад;

О. Баратинська, художнє оформлення, 2014.

ЗМІСТ

Вода. Прибуття …7

Вогонь. Сходження вниз …70

Земля. Очікування …224

Етер. Повернення на Батьківщину …429

Літературно-художнє видання

Серія «Майстри світової прози»

ГЕРМАН БРОХ

Смерть Верґілія

З німецької переклав Олекса Логвиненко

Головний редактор О. Жупанський

Редактор А. Пішко

Художній редактор О. Баратинська

Оригінал-макет О. Баратинська

Підписано до друку 8.07.14

Формат 84x108 1/32

Папір офсет. № 1 Друк офсетний. Зам. 14-258.

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб'єкта видавничої справи № 2770. Серія ДК

ФОП Жупанський Україна, 08293, Буча, вул. Тарасівська, 7а,

тел.: (096) 350-61-05;

E-mail: zhupansky-publisher@ukr.net

Головний редактор/відділ збуту: тел.: (097) 412-04-42 E-mail: zhupansky-editor@ukr.net

web: publisher.at.ua

Віддруковано на ПАТ «Білоцерківська книжкова фабрика»,

09117, м. Біла Церква, вул. Леся Курбаса, 4.

Свідоцтво серія ДК № 4063 від 11.05.2011 р.

Впроваджена система управління якістю згідно з міжнародним стандартом DIN EN ISO 9001:2000

Брох, Герман.

Б88 Смерть Верґілія: пер. з нім. О. Логвиненко/Герман Брох. — К.: Вид-во Жупанського, 2014. — (Майстри світової прози). — 480 с.

ISBN 978-966-2355-52-9

УДК 821.112.2-312.1.03=161.2

ББК 84(4Авт)6-44