Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник

СНИ ЮЛІЇ І ГЕРМАНА

ГЕРМАН:

Парки підвелися зі своїх місць, нитки доль натягнулись — і одна урвалась. Старша з Парок нахилилась, зв’язала обидва кінці, й життя людини продовжилось. Ще одна нитка була дуже довга, посіріла від пилу, час було вже її обірвати, та невільно було. Вона мала переплестися з тією обірваною ниткою, що її зв’язали докупи. На тканині життя чимало вузликів — одним більше чи менше — не так важливо. Третя нитка була ні тонкою, ні старою, але натягнулась наче струна, і наймолодша Парка провела по ній зубами, стертими, проте все ще міцними, і в неї задзвеніло в голові.

Три богині підвелись, розігнули втомлені спини, поклали веретена на кам’яний стіл, стертий як їхні зуби, й вийшли надвір з печери, щоб вдихнути перед сном свіжого повітря. Чорні скелі повільно холонули, небо засіяли зірки, тьмяні й далекі. Це видовище змусило би звичайних смертних забути про нікчемність подій їхнього життя, жалюгідність прогнозів, повірити в існування богів…

Якби ніч тривала вічно.

Якби ніч тривала вічно й ніколи не наставав день, вони поводили б себе по-іншому.

Якби ніч тривала вічно, Парки не стирали б до крові пучок, випрядаючи нитки людських доль, вплітаючи їх у основу життя. Вони просто б дивились на зорі, слухаючи їхні послання, читаючи їхні послання, і сповнені шанобливості до безкінечної глибини неба, врешті, пірнули б у цю глибінь.

Зненацька в залі, де показували живу картину, вереснув високий чоловічий голос:

— Що за бридота!

Від вигуку впала завіса. Після короткої, але вельми незручної паузи, почулись гучні оплески. Бо ж однією із загримованих до невпізнання Парок була начебто пані цього дому — графиня Луїза. Герман, що вперше опинився у новому для себе товаристві, після того, як отримав у спадок від тітки чималий маєток, мимоволі залився рум’янцем і скосив око. Дякувати Богу, графиня була тут, серед глядачів. Звичайно, Парки мають бути старими, як відьми у «Макбеті».

— Макбет! Макбет! — залунали вигуки. Шарада була розгадана.

Справді, «Макбет». Як він міг так помилитися! Але ж промовчав, отже, все гаразд. І те, що він прийняв за веретена, насправді було мітлами. Герман озирнувся, щоб подивитись, хто ж вигукнув «Що за бридота!». Це було доволі легко вгадати по коливанню повітря. Молода жінка з гострим підборіддям, розпашіла від сорому, саме вичитувала пошепки білявому юнакові, можливо, своєму братові, й власне їхній знервований стан спричинив рух повітря, як ото вітерець похитує фіранку на вікні. Прискорений подих, якщо висловитись точніше. Герман здогадався, що тим двом хочеться без свідків виправити становище й потім без зайвих свідків вибачитись перед графинею. Він делікатно відвернувся. Завіса над помостом, що претендував на сцену, втім, Герман не зміг би з цим погодитися, теж коливалася і то доволі сильно. Парки, себто відьми, після брутального вигуку білявця, не побажали вийти на публіку й розкланятись, отже, ситуація й далі залишалась напруженою.

Герман був розчарований. Це він вперше бачив «живу картину», але чи хтось з присутніх побував на стількох виставах в театрах, скільки він? У Берліні й особливо у Варшаві, де півроку стояв його полк. Коли тіла акторів при світлі рампи блищать від поту, коли в одних і тих самих костюмах вони грають «Річарда III» і «Федру», і ця одежа за сотні вистав зростається з образом, правдивішим, ніж сама правда… Германа охопила туга, бо вже майже півроку він був зв’язаний новими правилами, новим статусом, і досі не міг повірити, що це він, офіцер Його Величності, мусить відтепер жити тихим нудним життям поміщика, хоча воно колись його вабило, оте життя. Якби тітка Грета не підхопила взимку гарячки й не вручила Богові душу в сімдесят літ, він чекав би ще хтозна-скільки, щонайменше років з десять. Нема чого нарікати на долю. Краще вже спозирати на «живу картину», аніж вертатись щовечора після вистави до тісної квартирки, а зранку теліпатись до казарми.

Товариство розділилось на невеликі гурти, жваво перемовляючись. Стало гамірно, і тільки в одному місці — довкола дивної молодої пари — утворилась порожнеча, де панувала тиша. Герман подумав, що дехто, навіть він, міг би врятувати становище, увійшовши до цього, наче заклятого, кола, але не знав, чи заведено тут так робити і чи варто в даному випадку слухатись власного серця, що відчувало жаль до відкинутих. І він, зваживши за і проти, вирішив прийти на порятунок згодом, якщо все ще існуватиме в цьому потреба. Молода жінка чи, радше, панна підвелась і повела свого супутника до виходу. Тепер вона нагадувала його бліду тінь — отой тип мучениць, що залишаються в дівках, аби заповнити прогалину, яка в родині призначена для безмаєтних тітоньок в третіх, а тому, незважаючи на молодість, викликала жалість. Пара без пригод подолала шлях до музичної кімнати, де молодь наче мухи обліпила фортепіано й дехто вже видобував звідти безладні звуки, чекаючи на те, що надійде хтось і збере все в єдине гармонійне ціле.

Але й там ті двоє були зайвими. Ні, троє, коли долучити ще й Германа. Студентський мундир уже йому не пасував, й для новоспеченого поміщика більше годилося товариство статечних чоловіків, що збирались в сусідньому покої випалити люльку й зіграти в карти. Але Герман не знав ще тут нікого, чувся розгубленим і не готовим до розмов про ціни на збіжжя чи навіть про політику, і через те виглядав, либонь, на сироту, що могло викликати в гостей підозру щодо його законної присутності в домі графині Луїзи. Треба витримати хоча б годину, бо завтра з самого рання їхати в Кенігсберг до повіреного небіжки-тітки. Від думки, що покине цей величезний будинок, де, незважаючи на розчинені вікна, він обливався потом, Герману стало трохи веселіше. Годинник в кутку показував десяту вечора. Вистачить й півгодини.

Герман уже був на півдорозі до кімнати для паління, коли перед його очима знову розігралась світська драма. Молодик, що дозволив собі нещодавно такий непристойний вибрик і начебто не попросив вибачення, мав, безперечно, невдалий день. Біля дверей, що провадили до зали, де демонструвалась «жива картина», у великій вазі з синіми драконами стояв букет білих півоній, поцяткованих ближче до середини червоним. Юнак нахилився, щоб понюхати квіти, сказав щось, а може, просто надто різко видихнув — і раптом посипались пелюстки, одна за одною, дедалі більше. Вони котились наче лавина на паркет, і так само як лавину це не можна було зупинити. Молодик зачудовано споглядав цей квіткопад, а Герман, замість того, щоб шмигнути у двері й не стати свідком або несправедливо обвинуваченим у такому безчинстві, вкляк на місці… До нього долинув медовий запах півоній. Квітник у його маєтку був тепер занедбаний, бо старий садівник завершив своє фізичне існування майже одночасно з тітонькою Гретою. Біла купа пелюсток росла, а по другий бік стояла така сама ваза, тільки з рожевими півоніями, однак ті навіть не здригнулись й продовжували стояти непорушно.

В очах блідої дівчини зблиснули сльози. То були злі сльози. Молодик нахилився ще нижче і занурив руки в біле шумовиння пелюсток. Це переповнило чашу терпіння дівчини, вона відсахнулась й побігла до виходу на терасу. Усі голови повернулися в її бік, але молодик ніяк не відреагував на вітер, що спричинив поділ її сукні.

— Чудасія та й годі, — пробурмотів він. — Як же гарно! Хіба ви не бачите, що виробляють ці бісові квіти?

Поки Герман міркував, чи це риторичне питання, а чи звернене просто до нього, хтось торкнувся його ліктя й на нього війнуло різким запахом парфумів.

— Ваша світлість…

— Я бачу, вас теж зачарувало видовище опалих пелюсток, пане…

— Герман, Ваша світлосте…

— Так-так. Чи не нагадують вам ці скинуті пелюстки… Не переймайся, любий Генріху, вони невдовзі самі б опали. То що, власне, вони вам нагадують, кажіть мерщій!

Герман промимрив, відчуваючи, що червоніє:

— Сніг?

Генріх демонстративно зітхнув і зміряв його ледь зневажливим поглядом:

— Ні, сніг пахне зовсім не так. Щось мені млосно від цього запаху. Тітонько, ці ваші нові парфуми вам геть не до лиця.

— Куди ж поділася наша люба Софі? — грайливо мовила пані графиня, вдаривши згорнутим віялом по руці Генріха.

— Може, їй стало млосно від мене? — припустив Генріх, і, крутнувшись на обцасах, що робили цього курдухіля трішечки вищим, рушив у потрібному напрямку.

— Бешкетник! — неголосно вигукнула йому вслід графиня Луїза і, повернувшись знову до Германа, мовила поважно, — бачу, доведеться вам дещо пояснити…

— Коли ваша ласка, — скромно відказав Герман. — Бо я нова людина в цьому товаристві і…

Далі він не знав, що сказати, й почервонів. Графиня взяла його під руку й відвела трохи вбік, поки лакей із совком прибирав пелюстки.

— Генріх — син мого покійного брата.

— А мадемуазель Софія, перепрошую, його сестра?

— О! — вигукнула графиня. — Ви не перший, хто зауважив деяку сімейну схожість. Але ви, дорогенький, помиляєтесь. Софі — наречена Германа. Дуже давній, шляхетний рід, правда, бідолашна сирітка у віно отримала лише честь свого роду. Ви помітили, які в неї постава, манери?.. І золота вдача. Золота! Діамантова! Вона чудово ладнає з Генріхом, Бідним Генріхом…

— Бідним? — здивувався Герман.

— Його так називають. Невже ви не читали поеми про Бідного Генріха?

Герман аж спітнів. На щастя, до графині підскочив якийсь панок з віночком сивого волосся на голові, чимось схожий на півника, й заволав:

— Мон амі! Лізетто! Мімі без вас не хоче співати. Тільки ви здатні її вмовити!

— Раднику Віллє, не кричіть так. Я подумала, що хтось втопився в нашому ставку. Перепрошую, пане Германе. Ми пізніше про все побалакаємо.

Герману, як не дивно, стало трохи веселіше. Він побалакав з графинею, потрапивши їй на очі, й програма на сьогодні була вичерпана. Фріда буде задоволена. Тітка, пішовши на небеса, бо куди ж іще може піти статечна вдова, залишила своєю намісницею на землі економку Фріду, і ніхто не мав сумніву, що дух Маргарети фон Вінтербаум вчасно дізнається про всі негідні вчинки нового господаря та старої челяді. Завісу вже зняли, декорації з картону й фанери були наполовину розібрані. Герман підійшов ближче, щоб пригадати такий хвилюючий запах сцени, але нічого подібного не відчув. Тхнуло, як у майстерні трунаря, звідки він забирав труну тітоньки. Три фурії, себто Парки, давно вже змили з себе грим і знову стали літніми світськими дамами, чиї обов’язки не надто відрізнялись від обов’язків античних богинь: тримати на ниточках людські життя і псувати їм долі.

Бідний Генріх. Не бідолашний. Герман не навчався в Альбертині, звідки йому це знати. Правда, її світлість теж не навчалась, але деякі дами багато читають.

Герман повернувся назад. З відчинених вікон нарешті потягнуло прохолодою. Легкий вітерець від ріки пригинав полум’я свічок. У музичному салоні дрижав кволий голосок невідомої йому Мімі. Бажання побачити співачку в Германа не виникло. Він узяв з таці, що її тримав старий лакей у перуці, келих з червоним вином, випив швидко, наче помирав від спраги, й вийшов на терасу. Сад був неосвітлений, внизу, в подовгуватому ставку, що сполучався з рікою, кумкали жаби. Та й на самій терасі панувала напівтемрява, тому Герман спершу не зауважив ні Софії, ні Генріха.

— Ти обіцяв мені! — почув він жіночий голос й завмер, щоб не видати себе, бо ж встиг почути першу фразу.

— Коли це я тобі обіцяв, серденько? А хоч би й обіцяв, то міг забути, ти ж бо знаєш, що у мене в голові повний безлад, що я не такий. Правда, не такий? Не псуй мені настрою. Я постраждав через ці квіти, у них теж тепер повний хаос. Що таке хаос? Сміття, багато сміття… А ти на мене сердишся…

— Я не через квіти. Через оту твою репліку.

— Мені хотілось побачити трьох німф, а не старих бабів. Я був страшенно розчарований. І вони ще так гидко хихотіли. Паскудні три відьми!

— Вони зовсім не хихотіли. То були три Парки, що прядуть нитки людських доль.

— Якого біса тоді всі кричали «Макбет»?

«Я таки мав рацію!» — втішився Герман.

— Не знаю. Я переконана, що це були Парки.

— Зараз піду і скажу всім, що це Парки!

— Генріху, постривай!

Але Генріх уже побіг. «Що в біса робить ця дівчина?» — злякався Герман, і з криком «мадемуазель Софі!» кинувся навперейми дівчині, аж та зойкнула з переляку.

— Тихо, тихо! — мовив Герман. — Не йдіть. Я певен, що він забуде все по дорозі й нічого не скаже. А ви…

— Певен? А-а, це ви…

Герман почув, як Софі полегшено зітхнула або, може, йому хотілося цього.

— Певен, бо ваш наречений сміливий лише, коли ви поруч. Ось бачите, він аплодує Мімі, чи хто там співав.

— Боже! — Софія відсахнулась від нього й притулилась до перил балюстради. — Вам краще піти звідси, бо ми тут самі. Розумієте, що я маю на увазі…

— Я випадково тут опинився, мадемуазель. Тут, далебі, приємніше, ніж в салоні. І повітря значно здоровіше.

Софія пирснула в кулачок:

— Здоровіше!

— Зрештою, в часи своєї офіцерської молодості я бував у місцях, де тхнуло пивом та тютюном, і то ще були не найгірші запахи. Однак там ніхто не переплутав би Шекспіра з античним міфом.

— Ви читали Шекспіра?

— Я його слухав і дивився.

— А я тільки читала. Не буду ж я наперед усіх вигукувати відповідь на шараду!

— І я не наважився, — розвів руками Герман.

Незважаючи на напівтемряву, він побачив її усмішку, таку щиру й справжню. Їй, мабуть, нелегко ладнати з графинею Луїзою, особою, безперечно, деспотичною й вимогливою.

— Може, принести шаль? Тут прохолодно.

— Дякую. Ой, ні. Звісно, ні!

— Ви вже, либонь, довго тут стоїте. Ваш наречений мав би це зробити.

— Скоріше це я принесла б йому шаль! — засміялась Софія.

— Як собі хочете.

Герман повернувся до розчахнутих дверей, зробивши до них крок.

— Ні, прошу вас, ні! Я сама! — і Софія кинулась до дверей, сковзнула до салону. На її обличчі з’явилась маска спокою та непорочності.

Було вже далеко за північ, коли Герман потрапив нарешті додому. Хоча він мав намір повернутись раніше, але думка про те, що доведеться їхати в темряві десять миль, трохи охолодила його бажання, та й освітлений дім графині взяв його в облогу. Багато цікавого довідався Герман про звичаї тутешньої знаті, цього разу маючи змогу спостерігати відсторонено й об’єктивно. Він намагався збагнути, що за зв’язки поєднують цих незнайомих людей, які пристрасті нуртують у цьому товаристві, наче дивився виставу в театрі. Якби про це хтось дізнався, непереливки було б новоспеченому поміщику!

Для всіх чужий, окрім пані графині та мадемуазель Софії, Герман віддавав зараз перевагу жіночому товариству, боячись своєї некомпетентності у бесідах із землевласниками. Власне, він нічого у цьому не тямив. Управитель, пан Богуш, залишився керувати чималеньким маєтком, а домашніми справами впевнено продовжувала займатись економка Фріда. Відставному майору годі було увіпхатися у ту злагоджену упряж двох стареньких працьовитих конячок. Він міг бавити свій час як йому заманеться, але, слухаючи одним вухом розмови поміщиків-сусідів, Герман почувався так, наче потрапив у чужу країну, де всі щось роблять, а заброда полишений сам на себе. Порожнеча останніх п’яти місяців починала його вже тривожити. Герман їздив верхи, але частіше блукав старим парком, що від недогляду перетворювався на ліс, зрештою, росло в ньому те, що зазвичай росте в кожному лісі: дуби, сосни, липи та багато інших невідомих йому дерев. Гарний великий дім, у якому мешкала колись чимала родина, де народилась його матір, і де він сам дитиною прожив скількись там літ, теж став трохи занедбаним й порожнім, принаймні, кроки у ньому відлунювали голосніше й дошки рипіли частіше, аніж двадцять років тому. Зараз у домі мешкало їх троє: Герман, Фріда та Богуш, який займав дві кімнатки в лівому крилі, й не бажав перебиратись до флігеля, де мешкав за життя старої пані. Пан Богуш був поляком десь з Мазовії, але навчався свого часу в Альбертині, і втомившись чекати на посаду професора математики два десятки років, знайшов інше застосування своїм здібностям. Пані Фріда повдовіла замолоду й теж знайшла застосування своєму хисту командувати кухарями та покоївками. Вбиралась завжди у чорні чіпці та чорні сукні з білим простим комірцем. Фріда ставилась до Германа як до хлопчика, бо знала його змалечку маленьким тихим хлопчиком, й віч-на-віч казала йому «ти». Герман не замислювався, який відтінок має це звертання: ледь зневажливий чи, навпаки, теплий, родинний. Тітки він боявся значно більше, але тепер, відколи між Фрідою та Гретою стали мандрувати лише небесні кур’єри, економка перебрала на себе всі можливі в її становищі повноваження й не бажала ні з ким ділити свою владу. Навіть із законним спадкоємцем.

Утім, Германа почали виховувати суворо, як тільки тітка забрала їх з матір’ю до себе після смерті батька, що загинув під час французької кампанії. Мати не одразу погодилась, але вдосталь набідувавшись на жалюгідну пенсію, переїхала до сестри, що теж стала вдовою, недовго побувши заміжньою за підстаркуватим багатим поміщиком, і залишилась цілком забезпеченою. Вона любила про це натякати, мовляв, кохання без гроша за душею завжди закінчується зле.

Коли Герман, тримаючи підсвічник у руці, підійшов до дверей своєї спальні, бамкнуло другу годину ночі. На тому годиннику з бронзовим фавном, що стояв на підлозі вітальні. Потім обізвався ще один — у колишньому тітчиному будуарі, де все залишилось неторканим і повитим жалобним крепом. Відтак один за одним слухняно відізвались інші годинники і ледь чутно закувала зозулька на годиннику, що мала кухарка в своєму закапелку. Колись усі годинники озивались одночасно, окрім кухарчиного, до якого нікому діла не було. Після смерті тітки згідно з давнім звичаєм годинники позупиняли, і коли після похорону їм дозволили знову відлічувати хвилини й години життя, вони перестали підкорятися. Фріда змусила пана Богуша викликати майстра з самого Кенігсберга, але годинники наче змовились, створивши поміж себе ієрархію, вершину якої посідав годинник з бронзовим фавном. Пан управитель вбачав у цьому різнобої містичне підґрунтя, хоч сам не визнавав себе містиком і не поклонявся спіритам та їхньому найбільшому авторитету — Сведенборгу. Для Германа той швед теж не був авторитетом, Шекспір ніколи не висловлювався щодо спіритичних сеансів ні за, ні проти. Його привиди й тіні з’являлись, коли самі того бажали, або того конче вимагала ситуація. Герман не раз пив пиво з Тінню батька Гамлета після спектаклю. А оскільки Бог не пускав комедіантів до раю, то Герман був трохи невдоволений цим рішенням і ніколи не виявляв особливої побожності. Щодо інших годинників йому було байдуже, бо Германів час відлічував батьків годинник, подарований матір’ю, коли Герман вступив до полку.

Війна з годинниками, які дотримувались віднедавна ієрархічної послідовності, була програна пані економкою, і в будинку стали дедалі частіше проявлятись ліберальні настрої. Пані Фріда почала тягати з бібліотеки старі французькі романи, так і не перемігши недовіри до новітньої літератури, після того як ненароком прочитала обурливу книгу «Страждання юного Вертера». Роман Гете був прочитаний Германом уже в зрілому віці, а тому його не спокусили й не обурили шалені витівки юного самогубця, а зачарували витончені душевні переживання героїв книги.

У коридорі було задушливо й пахло воском. І звичайно, темно, бо надворі була вже глупа ніч, й вікно наприкінці коридору ледь відсвічувало темно-синім. Наближалась гроза, пославши поперед себе вітер, і листя каштана хляпало по шибах, як босі ноги по калюжі. Герман, на хвилю затримавшись коло дверей своєї спальні, звернув в інший коридор. Він бачив, коли під’їжджав, що в Богуша світилось. Старий досі не спав.

— Гарна ніч, — мовив він до Германа, нітрохи не здивувавшись його візиту. — Хочу пересидіти грозу, не люблю, коли мене серед ночі будить небесна артилерія. Це такі вояки, як ви, можуть спати при гуркоті гармат…

Утім, це не виглядало на справжню причину неспання управителя. Він був усе ще в тому самому вбранні, що вдень. Герман, крутячи в долонях келих з вином, скоса позирав на письмовий стіл, завалений паперами й книгами, за яким, напевно, минали найщасливіші години життя пана Богуша. Він подумав, що цей уже не молодий чоловік міг би стати світилом у науці, але не витримав злиднів, маючи перед очима гіркий досвід своїх попередників. Мали бути ще й інші причини. Можливо, якусь таємницю пана Богуша забрала з собою на той світ тітка, й управитель почуває тепер себе у безпеці. Однак, Герман лукаво всміхнувся в напівтемряві кабінету, знавець людської натури міг би розкрити таємницю цього чоловіка. Ба, навіть він, Герман, зумів би це зробити, як би йому на цьому залежало. Але йому на тому не залежало. Аніскілечки.

— На тому вечорі, — мовив якомога байдужіше Герман, — я стрів небожа графині Луїзи. Здається, він трохи теє…

Богуш похитав головою:

— Бідний Генріх!

— Чому бідний Генріх?

— О Германе, невже не зрозуміло? Хворий, тому й бідний.

— Мені не сподобалося б, якби мене називали бідним Германом.

— Не знаю, здається, був колись такий лицар — Бідний Генріх. Та й коли це вимовляють дамські уста, це радше комплімент, аніж образа. Як на мене, цей молодик трохи забагато собі дозволяє. Він що, вас зачепив?

— Не зовсім, — посміхнувся Герман. — Він зачепив квітку півонії.

— Це що, якийсь поетичний образ? — скривився пан Богуш, у якому хміль молодості давно перебродив, і тепер бродив лише хміль іншого ґатунку.

— Ні. Зачепив букет і всі пелюстки посипались на підлогу. Вийшов конфуз. Я стояв поряд…

— Дякувати Богу, Германе, — наче полегшено зітхнув Богуш. — Дозвольте дати вам пораду: ніколи не розмовляйте з божевільними. Ті спалахують миттю, а потім довго чадять. Мовчіть собі й відходьте якнайдалі. І намагайтеся навіть в очі їм не дивитися…

Тієї миті перша блискавка осяяла темряву за вікном. Грім надійшов з деяким запізненням і звучав доволі приглушено. Забряжчали пляшки десь в кутку. Пан Богуш простежив Германів погляд й дещо невміло позіхнув:

— Маєте до мене якусь справу, господарю?

— Не те, що маю… Розумієте, завтра я їду в Альтштадт до повіреного тітки Грети, маю забрати якісь папери. Ви не знаєте, що то за папери?

Від самої думки про те, що завтра доведеться забирати якісь папери, в яких він нічого не тямив, поїздка до Кеніга миттю втратила для Германа всю привабливість. Він і так не міг ніяк звикнути до свого спадку, що так нагло звалився йому на голову.

Богуш заплющив очі й сумно похитав головою:

— Ні.

Він казав неправду. Германові здалося, що він присутній при акті зради, радше умиванні рук, хоча цього не мало бути. А однак він відчував, що приховувати правду від нього в його ситуації — дуже несправедливо.

— Не забудьте віддати йому ті документи, що я підготував. Вони на столі у вашому кабінеті.

— Ага, дякую.

Герман поставив недопитий келих з вином, надто солодким, як на його смак.

— Я б радив вам піти до нового театру, — кинув йому навздогін Богуш. — Ви ж, здається, там ще не були.

Герман зачинив за собою двері. Удар грому, що струсонув увесь будинок, застав його вже в коридорі. Мандрувати десь під час такої грози було б небезпечно.

Він поїхав від графині одним із перших. Чи Софія живе в графині, чи десь інде? А де тоді живе Генріх, Бідний Генріх? Ексцентрична пара.

Герман увійшов до спальні. То була колись материна кімната, яку тітка перетворила згодом на кімнату для гостей. Однак портрет матері залишився висіти на стіні. Він ніколи не подобався Герману: невправна рука ремісника. Це видно по надто різких рисах обличчя і очах без виразу. І бридкий чепчик на голові. Значить, мама тоді вже була заміжня.

Коли Герман зачиняв вікно, різкий подув вітру з краплями дощу загасив свічку. Він роздягнувся в темряві, звільнив шию від зашморгу тугого комірця й заліз під ковдру, поклавши годинника за давньою солдатською звичкою під подушку. Поринаючи в сон, він ще раз озирнувся назад й відчув певне розчарування.

Сон Германа

Будинок стояв на місці давнього язичницького святилища, на пагорбі. Погожої ясної днини з вікна можна було побачити вежі замку й шпиль кірхи на острові Кнайпхоф.

— Я там народився, — казав маленький Герман матері. — Я народився у Кенігсберзі.

На обличчя матері набігала тінь колишнього щастя, і тінь та була зовсім короткою. Яке щастя, така й тінь від нього.

Серед ночі його збудило сполохане іржання коней і якийсь гул. Він зірвався з ліжка, і не знайшовши свічки, пішов навпомацки туди, де мали бути двері. Гул все ще відлунював у нього в голові, хоча вже настала тиша. Жодні двері, які він намацував в коридорі, не відчинялись. А йому потрібна була якась кімната з вікном. Темрява за вікном завжди світліша, коли в кімнаті зовсім темно. Герман зрозумів дуже швидко, що гул та іржання коней йому приснились і що зараз він сновида, який блукає коридором і не може знайти своєї кімнати. Дивно, бо сновидою він був лише в дитинстві, а в більшості людей ця хвороба з віком минає.

Нарешті він натрапив на широкі двері й знайшов на них ручку у вигляді саламандри. Отже, то була вітальня. І коли відчинив двері, то побачив, що у кімнаті ясно й світло лине з величезних до підлоги вікон. Але то було не сонячне світло. Величезна пожежа вдалині — ось що освітлювало вікна. Горіло місто. Хоч уночі не видно диму, то було моторошне видиво: наче палали Содом і Гомора вкупі, наче Єрусалим, захоплений хрестоносцями, наче пекло, що його бачив у своїй уяві Данте. То було вражаюче і нереальне видовище. «Я сплю, — подумав Герман, — і я оглух уві сні». Він відчинив вікно, щоб почути бодай якийсь звук, бо найстрашніше було не полум’я, що заповнило увесь обрій, а тиша поруч. Вона огортала його наче периною, придушуючи навіть голос.

В обличчя війнуло теплим повітрям. Унизу були темні кущі, яких не досягав відсвіт далекої пожежі. Герман похитав головою. Так багато води, місто стоїть на воді, а ніхто не гасить пожежі. Він беззвучно зачинив вікно, і раптом тишу прорвало:

— Бам, бам, бам!

Це озвався годинник у вигляді бронзового фавна.

Герман прокинувся. За вікном падав дощ, справжня червнева злива. Духи покидали будинок і вертались до лісу, в болото, в дюни. Від усього сну в пам’яті Германа залишилась заграва над Кенігсбергом, а в душі відчуття, ніби щось у цьому світі зрушилось.

ЮЛІЯ:

Для мене війна скінчилася. Війна з недугою. Я вже ніколи нікуди не вийду, лише з цього тіла. Найгірше те, що я майже свідомий того, що відбувається довкола. Трохи гірше бачу, трохи гірше чую, можу поворухнути лише лівою ногою та лівою рукою. Говорити не можу, бо гортань частково паралізована. Я знаю, до чого воно йде. Мій батько теж мав удар, це в нас родинне. Він не лежав довго. Рівно стільки, скільки могло витримати його серце.

…Юлія зіщулилася в кутку підвалу, їй холодно в закороткому осінньому пальтечку. Дідусь вкритий двома ватяними ковдрами, рука ковзає по брудній пошивці, шкребе. Учора нагорі щось обвалилось, шмат стіни, і через двері тепер не вийти. Утім, вона не збирається звідси виходити. У їхньому сховку, де вони провели два місяці, є вода, що капає з тріснутої труби, трохи палива для грубки, десяток пророслих картоплин і два сухарі. Діда годувати не треба, він ледве може проковтнути півложечки води. Вона вже тиждень сама з дідом у підвалі їхнього будинку. У діда то вже другий удар. Після першого він ще трохи ходив і говорив дещо нерозбірливо, а два тижні тому з ним трапився другий удар, просто тут, у підвалі, і мама сказала, що то вже УСЕ. Тобто дідусь помре. Але мама померла раніше. Ні, її вбили оті свині. Вона не могла сама викинутися з вікна. Оскільки дідусь теж мав незабаром померти, Юлія сказала йому, що маму вбили. Він зрозумів. Хотів щось сказати, але не міг. Тепер вони вже тиждень тільки удвох. Юлія і дід.

«Це я винен, — думає паралізований старий. — Я зв’язав їх, і вони не могли піти. Через мене загинула Марта, через мене опинилася у пастці Юльхен. Моя чудова онука, моя найбільша радість. Шульци могли її взяти з собою. Але чи можна довіряти Шульцам, чи будь-кому в такий час? У них своя дитина. Якщо доведеться обирати між двома… Проклятий світ, де взагалі постає питання подібного вибору».

Під ним мокро. Юльхен мусить тепер це робити сама, усе, що робила її мати. Він почуває пекучий сором, що його витирає, миє, підстеляє йому пелюшки ця бідолашна дитина. Онуку він завжди шкодував більше, ніж дочку. Він саме Юлії розповів свою невеличку таємницю. Він боявся, що Марта не зважиться і не розповість про це дочці. В неї завжди була вперта вдача.

Тут справжнісінький склеп. Не треба буде ховати його тіло — досить залишити усе як є. А він не мусить лежати поруч з дружиною, це все дурниці. Він і Крістіна зустрінуться в більш приємному місці, ніж той замшілий старий гробівець на цвинтарі.

Тут не місце дитині, чого доброго можна й на сухоти заслабнути. Юльхен не було ще й десяти, коли почалася війна. Він збирався, коли онуці виповниться шістнадцять, повести її в оперу й подарувати перлове намисто, Крістінине намисто. Не можна нічого планувати заздалегідь. Але тепер він подбав про те, що врятує їй життя. Вона запам’ятала його уроки виживання. Коли він помре, вона буде обережною. Стане ще більш непомітною, тінню від муру, тінню від яблуні. З нею все буде гаразд.

«Мене нема», — каже Юлія подумки, коли згори починають сипатися дрібні камінці й з вулиці чути чужу мову й сміх. Це завжди допомагає, коли страшно. Коли мама лежала на землі, лицем донизу й спідниця в неї задерлася, вона теж сказала «мене нема», заплющивши очі, а коли розплющила, на землі не було вже нікого, тільки трохи замерзлої крові. То могла бути чия завгодно кров. То могла бути взагалі не кров. А вночі в дім вцілив снаряд, і не залишилось того вікна, з якого мама… Тоді можна було ще вибратися з підвалу. Підвальне віконце Юлія заклала цеглою, одну цеглину вона виймала, аби було світло удень. Вона знала, що не вийде звідси, доки все не закінчиться. Не там, нагорі. Там війна вже закінчилась, майже закінчилась. Але життя її дідуся ще триває. Здається, йому нічого не болить. Так казала мама. Дідусь просто перетворюється на камінь. Коли камінь дійде до серця, дідусь помре. А вона піде до маминої сестри, тітки Агнеси. Їй є куди піти, будьте певні. Їй пощастило, що на світі є тітка Агнеса. Правда, це далеко, в селі, але вона обов’язково дійде.

Щоразу, коли мама виходила на вулицю, то цілувала її й дідуся. Якось вона сказала:

— Зараз війна, Юльхен. Ми можемо втратити одна одну.

Спершу в підвалі було їх багато. Жінки та діти, здебільшого. Нагорі було лишатись небезпечно. Потім усі виїхали, як тільки було можливо. Але вони не могли через дідуся. Мама хотіла, щоб Юльхен забрали з собою Шульци, але дідусь був проти, і сама Юлія не хотіла. Їй не подобалось, як Шульц-старший дивився на неї. Та хоча б Шульци були справжніми янголами, вона не поїхала б з ними. Шульци вибрались останніми, і хтозна, що з ними трапилось. Могло всіляке трапитись. Але їм утрьох було краще, ніж з Шульцами, — це точно.

Дідусь хрипить останні два дні. Йому важко дихати, але в нього сильне серце. Він помре, в цьому Юльхен не сумнівається. Мама так і сказала: «Це вже все». А мама ніколи не казала їй неправди. Вона розповіла навіть, коли загинув тато, десь в Україні. Два роки тому. Щоправда, тато не був уже тоді чоловіком мами, вони давно розлучилися, але все ж він був її татом. Він повертався, отримавши відпустку, до своєї нової родини, і потяг обстріляли. Він згорів, її тато, а чи загинув миттєво — цього мама не знала. Але якби тато був живий, він подбав би про неї, забрав до Берліна.

З невеличкого отвору просочується синювате світло. Можна розпалювати грубку. У темряві дим непомітний.

Дівчинка не знає, як виглядає тепер її вулиця, й ціле місто. Кучугури попелу, купи обгорілої цегли, погнуте залізяччя. Від їхнього триповерхового багатоквартирного будинку залишилась одна стіна. Іншим будинкам пощастило більше, але кожен зазнав руйнації. Завдяки чавунній грубці, що її перенесли до підвалу, вони змогли пережити цю страшну зиму. Труба спрямована в дальший кут, де в темряві, за фальшивою цегляною стіною — металеві двері. Дідусь колись жив тут, доки не переїхав до маленького тихого будиночка в передмісті. Він розповів Юлії, коли знову повернувся сюди, півроку тому. І коли з ним трапився перший удар, віддав Юлії ключ. Юлії, а не мамі, ніби знав, що Юлія може ним скористатись. Вона виймає цеглини зі стіни кожного дня. Залишилась половина. Ключ у неї в кишені пальта. Великий і важкий, але його можна загубити, якщо не носити завжди при собі. Вона піде звідси, як тільки дідусь помре. Вона буде з ним до кінця, хоча ніхто її про це не просив.

Дров уже не залишилось. Юлія збирає тріски, шматки вугілля і час від часу кладе до грубки книжки. Ті, які не викликають у неї жодних почуттів. Цього разу вона палить Фіхте. Хто буде наступний? Ось товстий Спіноза — «Етика». Ага, це той, що шліфував лінзи, аби заробити собі на життя. Бідолашний Спіноза! Ні, хай наступним буде Декарт. Дівчинка завмирає, прислухаючись до того, як озветься у ній Декарт. Ага, cogito ergo sum. Дякую, що нагадали, месьє Декарт. Звісно, я не спалю вашу книгу.

Розчервоніла від жару спаленого Фіхте, Юлія підходить до дідуся. Той лежить з заплющеними очима, спить. Добре, що спить, — тішиться Юлія. Є люди, яким щастить померти уві сні. Напевно, вони навіть не здогадуються, що вже померли. Вона обережно поправляє ковдру, і її рухи повторюють рухи матері, бабусі, прабабусі…

Вода в каструлі починає закипати. Чого-чого, але води в неї вистачає: напитися, вмитися, обтерти лице дідусеві. Але води не вистачить, щоб загасити пожежу в її серці. Ні, не треба про це думати. Юлія кидає кілька квіток сухої ромашки й жменьку липового цвіту. З тієї липи, що росла (і чи росте ще?) у їхньому дворі. Коли дідусь прокинеться, вона змочить йому уста цим відваром. А для неї є ще сухар. Все одно, у сні вона не хотітиме їсти.

Не вона перша почала палити книги, щоб зігрітися. Замерзаючи в блокадному Ленінграді, дівчинка Оля теж палила книги з родинної бібліотеки і, можливо, так само вагалась, яку палити вже, а яку зберегти, якщо раптом закінчиться війна і книги будуть читати знову. Російські солдати палили багаття з книг, що зберігались в бібліотеці Альбертини. Вони мерзли в снігах ворожого міста. Їхній вогонь був почасти й вогнем ненависті, бо вони не вміли читати ні латиною, ні німецькою. Шафи, столи, парти давали більше тепла, але дивитись, як корчаться в полум’ї сторінки з готичним шрифтом приємніше. Вони не розрізняли, як оці дві дівчинки з професорських родин, де Платон, де Ларошфуко, і де Гельдерлін, бідолахи палили книги, аби не померти сьогодні замість завтра. Якщо дівчатка виживуть, назви спалених книг й імена авторів викликатимуть у них завше неприємні спогади й докори сумління.

Юлія відсувається від грубки, щоб тепло йшло на дідуся. Наливає собі відвару в порцелянове горнятко й вмочає сухарик. Пити їй хочеться, а їсти — ні. Її шлунок зробився такий маленький, як у миші чи горобеняти. Це — добре, тільки вона надто швидко втомлюється й руки тремтять. І ноги попухли, добре, що черевики великі.

Приємне тепло розливається по всьому тілу. Вона всміхається:

— Я вийду через двері, — каже вона сама до себе. — Я знайду тітку Агнесу й розповім їй те, що захочу.

Бо вона не уявляє, як можна розповісти про те, що зробили з її мамою. Як можна розповісти, як вони вели через усе місто хворого дідуся, що тихо плакав, і по дорозі бачили повно сплячих людей.

— Ти хотіла сказати «мертвих», Юльхен? — спитає тітка.

Вона похитає головою і відповість:

— Ні, сплячих. Смерть — це сон. І життя — це сон, тітонько. Я це знаю. Колись вони прокинуться усі. Мені просто так легше думати.

— Чому?

— Бо сон — це не насправді.

Коли отак просидиш півроку в підвалі, починаєш думати по-іншому. Юльхен допиває все, що залишилось в горнятку, витирає з чола піт, потім підходить до дідуся. Його дух блукає світами, але він ще повернеться. Юлія гладить рукою ковдру, і хрипкий подих завмирає. Їй хочеться спати.

Вона позіхає, вкладається на брудному матраці, загортається в купу лахміття. Заплющує очі й проганяє від себе всі спогади, як добрі, так погані, бо від того її серце може луснути. Одну руку вона кладе під щоку, іншою перебирає в себе на шиї перлове намисто. У неї є ще ключ. Вона, звісно, розуміє, що колись доведеться все згадати, але не тепер, не тепер…

Старий, чия душа висить на ниточці, а дух блукає світами, зустрічає свою дочку Марту.

— Ще трохи, тату, потерпи.

— Ти не знаєш, що таке агонія, Марто. У мене серце завжди було здорове. Це може трапитися сьогодні вночі, а може й через три дні.

— Вода підступає, — мовить Марта, не звертаючи на його слова уваги. — Весна запізнилась, але зате літо ближче. Не турбуйся, невдовзі тобі стане байдуже до твого тіла.

— Я переживаю за нашу Юльхен.

— З нею буде все гаразд. У неї ключ.

— Ти не знаєш, але я віддав їй перли. Їх не можна продавати.

— Якщо йдеться про порятунок — то можна.

— Я не знаю, куди насправді веде той хід.

— Куди б не вів, але він виведе її з цього пекла. Ми їй допоможемо. Не знаю, яким чином, але допоможемо. Тримайся, тату.

— Добре, Марто. Я дам їй поспати цю ніч. Їй треба набратися сили.

Сон Юлії

— Але й поганий сон мені снився! — каже Юлія, підіймаючи догори чашку з кавою. Погляд її занурюється у широке вікно, затінене кущем бузку.

Кетяги бузку витягують з неї сон, і вона завмирає.

Господи, що ж їй снилось?

— Що тобі снилося, Юльхен? — питає мама, така гарна у блакитному шлафроку, з ідеально зачесаним волоссям.

— Що снилося моїй русалочці? — стурбовано питає тато, підводячись з-за столу.

— Темно… темно… наче… Наче у склепі!

— Фе, Юльхен! — кривиться мама.

— Це ж сон, — зупиняє її татко. — Може, то просто була пивниця з діжками кислої капусти, га, доню?

Юлія хитає головою:

— Ні, там було…

Вогонь там був. Якесь світло. Дівчинка розпачливо дивиться на батька, наче той може їй допомогти згадати.

— Що ти читала на ніч, Юльхен? Знову оті моторошні балади?

Вона вже й не рада, що заговорила про сон. Але татові очі сміються, і дівчинка кидається йому на шию, вдихаючи вишневий запах тютюну й міцної кави.

— Та годі тобі, лисичко! — відбивається тато. — Мені час іти. Стривай, а ти сказала чарівні слова?

— Не знаю. Може, й казала…

— Напевно, казала. Бо ти ж з нами…

Останні слова він шепоче їй на вухо, щоб не почула мама.

Юлія згадує, що сьогодні четвер, й похмурніє. До тата прийдуть його друзі — пан Штрауб і пан Бальцерайт, і він цілий вечір просидить з ними в кабінеті, граючи в карти. Дівчинка, ні, вже панночка, п’ятнадцятий рік пішов, розтуляє руки й відходить. Мама з посмішкою спостерігає за цією сценкою, і Юльхен теж бачить усе ніби збоку.

Вона опиняється в садку і ступає в бузкову темряву. «Herz, mein Herz…» — бубонить вона про себе вірш Гете. Квіти обліплюють їй лице, в роті стає гірко, вона тоне в гіркій темряві, і їй стає страшенно шкода себе: такої розпещеної, неврівноваженої. Себелюбної. Щось повзе їй по носі, і Юлія з вереском вискакує з кущів.

— На що ти схожа, моя дитино! — каже кухарка Ліза, розгинаючись на грядці з базилією. Із зіллям в руках вона схожа на відьму. Бракує тільки мішка за плечима й палиці в руках.

Юльхен регочеться й біжить далі. Волосся в неї всипане пелюстками бузку, плечі в росі, і хтозна, куди б вона забігла, якби сад був такий, як у маєтку тітки Клотильди. Але їхній садок невеликий, бо ж вони живуть у місті. Коли тато по суботах грає на скрипці, мама затикає вуха ватою. Юлії теж не подобається ця уривчаста музика. Їй хочеться, щоб мелодія текла як ріка, щоб не просвердлювала діру в кораблі, що пливе рікою до моря.

Садок оточений муром. З вулиці видно тільки верхівки дерев. За муром — сад сусідів, значно більший. Сад Шенбергів. Вони виписують тюльпани з самого Амстердама. У них є навіть теплиця. І карета. Бо вони дуже багаті… і що з того? Нехай собі.

Юлія застигає посеред саду. Щось не так. Не тому, що сьогодні четвер. Згори долинає якийсь звук. З неба. Вона обхоплює голову руками і бачить себе згори: маленька постать залазить під дерев’яну лаву.

— Мене нема, — шепоче вона задеревілими губами. — Мене нема.

ГЕРМАН:

За сніданком Герман не втримався і розповів, що бачив уві сні пожежу в Кенігсберзі. Фріда констатувала сухо й безбарвно:

— Сниться, бо спиться.

— Мені здавалось, що я начебто вставав і ходив. Як у дитинстві, Фрідо, пам’ятаєте?

— Звідки мені про це знати, ходив ти чи не ходив уві сні, — знизала плечима стара. — Мені треба, щоб ти купив у місті, коли твоя ласка, півфунта кави і фунт білих родзинок. Богуш знову забув.

— Добре, — відказав Герман. Крапля вишневого варення впала з ложечки на скатертину, і він прикрив її долонею.

Відчув, як економка стежить за ним з-під важких повік, чи щось раптом не змінилось у ньому після вчорашніх відвідин пані графині, про яку розповідали, ніби та полюбляє роль свахи або ж розлучниці, залежно від того, що їй спаде на думку.

— Стара розпусниця, — здається, пробурмотіла Фріда, а коли глянула на Германа, то побачила, що очі в того сміються.

— Сподіваюсь, ти вчора не накоїв нічого такого? Не розлив вина, не наступив на сукню якоїсь вертихвістки, як оце заплямував мені чисту скатертину?

— О ні, там був один нечемний молодик, — відповів Герман, — тож на його тлі я виглядав дуже пристойно.

— Хто такий?

— Усі звуть його Бідним Генріхом.

— А, графинин небіж! Йому все можна. Що ж він такого накоїв?

— Висловив своє невдоволення з приводу живої картини. Мені теж вона видалась трохи дивною.

— А що там було?

— Три старі відьми.

— Ну, звісно, тобі подавай гарних панянок, усіляких там Офелій та Дездемон!

— О, тітонька Фріда читала Шекспіра!

Економка зашарілась, але швидко опанувала себе й процідила:

— Усього лиш витирала пилюку.

Герман кивнув.

— Ти знаєш, що графиня записала на нього увесь маєток? Деколи Господь компенсує нестачу розуму багатством, якщо перебуває на той час у доброму гуморі.

— Почув би це преподобний Людвіг!

— Він мені не указ. У нього коханка живе біля Зеленого мосту, а Бог не зважає на злостиву стару економку.

Герман, за звичкою, хотів сказати комплімент, але передумав. Натомість став слухати далі.

— Звісно, давати маєток в руки недоумку графиня не збирається, на те в неї ще вистачає клепки. Тому й знайшла йому наречену, Софію.

— Еге ж, «мудру»!

— Що? Ця Софія теж її родичка, бідна, правда. Але вона буде опікуватися усіма тими статками й пильнувати чоловіченька.

— Мені ця дівчина видалася розважливою і скромною. Але хіба можна кохати такого, як Генріх?

— Се вже не наше діло, чи хтось когось кохає, — відрізала Фріда. — Тобі час їхати. Щоб вернувся мені до вечері, чуєш?

— Спробую! — посміхнувся широко Генріх. — Перепрошую за пляму на скатерці. Але варення рідке. Я такого не люблю. Тітка варила краще.

— Царство їй небесне! — зі злістю відповіла Фріда.

Поки Герман причепурювався перед поїздкою, бо для поміщика поїздка до міста — справжня подія, він вже й думати забув про свій сон і те, що, можливо, той сон супроводжувався мандрівкою по будинку. А от клятий Бідний Генріх ніяк не виходив йому з голови. Герман пригадав, з яким смаком той був одягнений, і як, попри напади шалу, в ньому відчувався аристократичний вишкіл, що з кров’ю передається з покоління у покоління. Про Софію годі й казати: видно, що її виховували дуже суворо. І безжально. Герман був для них сільським поміщиком, проте з якимось там князем чи графом навіть Генріх не посмів би говорити зверхньо. Для Германа, що мав за собою три дуелі, подібна зверхність була дошкульною. Навіть якби графинин небіж вилив йому на голову вміст нічного горщика, він не міг би нічого вдіяти. Найрозумніше з його боку буде триматися наступного разу просто подалі від цього неврівноваженого молодика.

Власне, життя його, вирвавшись з тісної ущелини юності, потребувало тепер тихо текти до свого гирла.

Герман сприймав дещо відсторонено свій новий життєвий простір, подарунок долі, якого не заслуговував на думку тітки Грети, тієї злої відьми, що гризла його матір поїдом, а він не смів заступитися. Своєю мовчанкою він заплатив за маєток, який мусив тепер утримувати, примножувати, і мав заслужити повагу довколишніх поміщиків, які змалку вчились хазяйнувати, а не муштрували солдатів на плацу.

Сівши в бричку з опущеним верхом, він озирнувся на вікна будинку, порожні, наче сліпі, й ще гостріше відчув свою неприкаяність. Лише проїхавши липову алею, він відчув, що дім відпускає його, і душу залило майже дитяче радісне очікування зустрічі з Кенігом. Можливо, колись він винайме собі там пристойне помешкання, щоб втікати туди, коли припече, і приймати там друзів. Він не міг уявити собі Леона чи Фріца в цьому, все ще пихатому, домі, де заправляла тінь тітки Грети.

Зранку голова була свіжою і мрії так і прогулювались в ній — одна краща за іншу. Багатство, він багатий, чорт забирай! Звісно, не такий, як графиня, але то вже кому скільки потрібно багатства. Корови, збіжжя, ще акції, вкладені в суднобудування. Здається, про акції збирався поговорити адвокат. Господи, у нього є навіть свій адвокат!! він їде по своїй землі. Луки парували під вранішнім сонцем, краєвид спереду затуляла широка спина кучера Петера, і Герман не помітив, як вони в’їхали в ліс. У ніздрі вдарив вогкий дух прілого листя. З дерев ще й досі скрапувала вода, колеса занурились у м’яку землю, змішану з глицею, і бризки з глибокої колії полетіли з боків. Петер міг поїхати іншою дорогою, тією, якою везли до міста молоко й масло на продаж, але ця була коротша. І за цим стояв наказ економки Фріди. Вона складала дорожню карту для кожного, хто виїжджав з маєтку, вказувала навіть, в якій корчмі зупинятись і в якій кузні підкувати коня, коли раптом той згубить підкову. Це не означало, що її накази виконувались: воля пані Фріди слабла за в’їзною брамою, що нею закінчувалась липова алея. Утім, вона здогадувалась про це, читаючи по очах правдивий маршрут кожного. Для неї важливо було знати не те, чи виконувались її накази, а наскільки вони виконувались. Та й, зрештою, втративши господиню, Фріда не змогла нею стати. І сама це розуміла. Те, з чим вона боролась насправді, можна було назвати одним словом — СТАРІСТЬ. Безсилля й беззахисність старості — ось що її лякало. Зморшки, в’янення тіла — те, чим переймаються кокетки, для Фріди не мало абсолютно жодного значення. Вона була машиною для керування домом і пильнувала, щоб механізм працював бездоганно. І, не дай Боже, не заржавів від бездіяльності.

Зараз вона і Герман вивчали одне одного, шукаючи слабкі місця. Настороженість, підозріливість і таке інше. З паном Богушем було все значно простіше. Він був вивчений Фрідою як отченаш, бо жив уже 15 років поряд. Управитель вів подвійне життя: тіло й розум його працювали на благо маєтку, а серце знаходило розраду в Кенігсберзі, де він періодично зустрічався з приятелями за бесідами й чаркою. По-іншому він просто не міг. Він би помер без цих приятельських посиденьок. Найбільше, чим могла йому дошкулити Фріда, це сказати щось різке про його співвітчизників — поляків. Богуш спалахував тоді як порох, дарма, що в Польщі був лише один раз замолоду, і не мав там нікого з родини. Справжньою батьківщиною для Богуша була Альбертина, а патріотичні рефлексії плавали на поверхні.

Твердження, ніби батьківщина там, де минули дитячі та юнацькі літа, не завжди правильне. Тобто не є такою ж абсолютною істиною, як те, що Бог існує, або Кенігсберг — місто, що належить Пруссії. Але наш розум настільки невпевнений у собі, що навіть подібні істини вимагають доказів.

Утім, докази існування Бога найменше турбували Германа. Йому досить було знати, що віра в Бога дає людині певні преференції в суспільному та особистому житті.

Вигляд мурів, позолочених зверху сонцем, гострих шпилів кірх, що розчинялись у ранковому небі наче в оцті, свіжий вітер з затоки, який намагався зірвати капелюха з голови новоспеченого поміщика, заволоділи почуттями Германа й заспівали для нього гімн повернення. Хоча він був тут усього тиждень тому, роблячи деякі закупи для свого холостяцького побуту, що не міг довірити будь-кому, серед яких була дюжина сорочок, сукняний халат, бо старий геть зносився, нове сідло, та ще календар на цей рік, що давав йому змогу ознайомитися з графіком сільськогосподарських робіт. Про якесь облаштування кабінету він навіть не думав. Оце вчора минуло тільки півроку відтоді, як померла тітка, і виганяти її дух з дому Герман не наважувався. Дух був не те, що прикріший, ніж за життя тітки, але тепер він вважався священним серед мешканців дому, і будь-які переміни могли б засмутити її колишніх слуг. Та й Герман не звик до такого великого помешкання, бо мешкав чимало літ в двох вбогих мебльованих покоїках. Тому його просто жахала перспектива після того, як мине жалоба, щось змінювати в будинку.

Натомість у місті він зразу ожив, й потік екіпажів, селянських возів, вершників, у який він влився, потік запахів, звуків змусив його серце тремтіти в радісному нетерпінні. З цього міста їх колись з матір’ю вигнала недоля, і тепер він наважиться відвідати вулицю, де вони колись мешкали. Та йому раніше це навіть не спадало на думку, аж доки він не упізнав вивіску чоботаря, коли бричка звернула вбік, на тиху вулицю. Так, тепер за рогом, справа… Ось він, той сірий дім з вікнами на другому поверсі, куди ніколи не зазирало сонце, ні зранку, ні ввечері, що могло призвести до хвороби матір, хвороби, що розтягнулась на довгі роки, незважаючи на свіже молоко й масло в тітчиному маєтку та солоні вітри з узбережжя. Сюди, в ці вікна, потрапляв лише відблиск сонця, через що квіти й діти виростали високими, блідими й тонкими. Але коли вдосталь дров, зелена кахляна піч стає гарячою, аж обпікає руки, і можна тішитись цим земним теплом замість доторку до зігрітого сонцем підвіконня. Якось вони ледь не вчаділи. Їх розбудила служниця, що спала в закутку на кухні, а служницю розбудив сон, ніби її душить покійний чоловік, портовий вантажник, гіркий п’яниця. І Герман пам’ятає, як вони сидять на сходах, поки провітрюється помешкання, закутані в ковдри, він на колінах у мами. Ніч, тьмяне світло з вікна. Жінки смакують подробиці страшної небезпеки й щасливого порятунку, хтось час від часу схлипує. Герману не більш як чотири роки. Він засинає під шепіт.

Ні, він не хоче бачити ні цих сходів, ні будинку. Тільки упевнитись, що в його дитинстві був Кенігсберг, що він мешкав тут з матір’ю. Принаймні, сьогодні він не увійде до темного під’їзду. Сонце спалахнуло, нарешті звільнившись від надокучливих хмар, забарвивши дахи й горішні вікна золотом, а ріку — блакиттю, і таким чином просигналізувало про всі спокуси й насолоди, які може отримати в цьому місті кожен прибулець. Дитячий страх наче дрібка солі розчинився у велетенській масі води, де на середині ріки панувала блакить, а ближче до берега відображались різнобарвні фасади будинків. Запах риби, застарілої смоли, диму з коминів, вранішньої кави наповнив ніздрі Германа, як барви наповнили йому очі — і все це збуджує, викликаючи нетерпіння й бажання рухатись по колу, ніде не зупиняючись. Колеса брички підстрибують по бруківці, і ось уже коні спиняються самі біля дому, де міститься контора тітчиного адвоката, тепер уже його адвоката. На цій же вулиці банк, куди він невдовзі буде заходити, щоб отримувати тепер уже свої гроші, тітчин спадок. Від цієї думки та схожих на неї він зіщулюється. Хочеться знову стати тим, ким він був усі ці роки: офіцером, товаришем, палким театралом. Занадто просторо, як на його скромні потреби, надто привертає увагу і викликає заздрість.

Герман довго підіймався рипучими вузенькими сходами на третій поверх, і запахи контор, що так рідко провітрюються, чіплялись до нього липкою звивистою стрічкою. Меблі тут ніколи не міняються й не переставляються, а запахи чорнила, крейди, злежалого відвологлого паперу нагадують про школу, що була далеко не найкращим періодом його життя, як, зрештою, в усіх, хто мешкав далеко від родини, серед чужих людей. І постійне відчуття, що ти не зробив чогось, і розплата за це буде швидкою та суворою. Адвоката Тетмайєра він бачив лише один раз, коли той оголошував ту частину заповіту, що стосувалась властиво маєтку, і привіз гроші на піврічне утримання господарства. З них Герман не витратив на себе нічого. Мав офіцерську пенсію, хоч невелику, але з неї тепер не потрібно було платити за помешкання, харчі та прання білизни. Коли все влаштується, він забере до себе ординарця Ганса, якого позичив Ульріху.

Тітка щось намудрувала з заповітом, наче з того світу мала змогу перевірити, чи годиться Герман їй у спадкоємці, чи виконав усі її умови. Аякже, виконав. Звільнився зі служби, принаймні, а які в неї ще були вимоги — йому про це невідомо. Отож усі ці місяці Герман провів майже відлюдьком у маєтку, що викликав у нього надто багато неприємних спогадів, пов’язаних зі ставленням тітки до матері та до нього. Він хотів, щоб вона його любила таким, яким він є, любила тому, що він є, бо так мало би бути в нормальній родині. Але ця жовчна стара ставилась до нього як до червивого плоду на родинному дереві, чекаючи його падіння. Єдиний порятунок від приниження для Германа полягав у тому, що він ще в юності відмежував себе від маєтку, сприймаючи його, як щось чуже. Ніколи не переймався тим, що відбувалось там, не переживав за врожай чи невдалі оборудки, які могли привести до боргів. Він був певен, що тітка зоставить йому у спадок якийсь дріб’язок — золоту табакерку, мандоліну, а чи бридку гравюру з вітальні. І треба ж було, щоб саме тоді, коли він мав уже йти у відставку через рік або два і жити ще скромніше, ніж досі, багатство прийшло йому до рук, і забезпечена старість була гарантована. Він надивився на відставних самітних офіцерів (утім, одруженим було ще важче), що закінчували вік в богадільні, так і не змирившись із правилами цивільного життя, бо там потрібен зовсім інший підхід. Це так ніби ручай з твердої ущелини випливає на широку рівнину й не знайшовши, до кого приєднатись, перетворюється на затхле болото. Доля таки всміхнулась, хоча й криво, Германові, обравши його з-поміж тисячі відставних офіцерів, у яких був лише один спосіб поправити своє становище — одружитись з багатою панною чи удовою. Якщо з панною, то ліпше зі згоди її батьків, щоб не вийшло так, як з його батьком, якого родина матері так і не прийняла, і лише рання батькова смерть відкрила матусі шлях назад, в бундючне пихате гніздо. Але вона до кінця свого життя носила тавро неслухняної доньки, яка втекла з дому задля бідного поручика, і зреклась маєтку на користь старшої сестри, яка отримала все. Не знати, як вчинив би Герман на місці батька, чи пожертвував би добробутом і честю коханої заради пристрасті, яка виявилася згубною для шаленої пари. Ні, хтозна. Повторювати батьків шлях — навряд чи доля любить повторюватись, бо й сама людина опирається такому повторенню. Герман з дитинства був тихим хлопчиком, намагався не потрапляти дорослим на очі, підсвідомо переживаючи, що став вінцем не надто вдалого, короткого, хоча спершу щасливого, шлюбу. І ця зачаєність переляканого звіряти супроводила його в школі. Офіцером він став з мовчазної незгоди тітки й мовчазного відчаю матері. Не виявляв особливих схильностей до наук, хоча й був доволі тямущим хлопцем. Дуже швидко Герман зрозумів, що нікого не цікавить, а отже, він може жити своїм тихим внутрішнім життям, без високих злетів і низьких падінь. Душевна рівновага була єдиним подарунком, який би він хотів отримати від феї-хрещеної, якби та існувала.

Тому коли Герман нарешті постав перед адвокатом, звинним й сухим наче ящірка, в очах його відображалось побоювання, що душевна рівновага буде порушена. І це побоювання було недаремним. Адвокат вручив йому конверт із посланням з того світу. Другу частину заповіту.

Клята тітка ніяк не могла розлучитися зі своїм статком, половина якого могла належати його матері. Стару напевно непокоїло, що вона після смерті свого батька, а його діда, не повернула частку сестри. Мати була переконана, що дід взяв з тітки Грети обіцянку не віддавати половину маєтку невдячній доньці за жодних обставин, але чи так воно насправді було? У картці, що знайшлася в конверті, Герман прочитав, що він НЕ ПОВИНЕН полишати маєтку, віддавати в заставу, продавати і впродовж десяти років не виїжджати за межі держави. Інакше…

Герман почервонів наче рак. Якби він був старший років на двадцять, та ще любителем випити, від такого його міг би вдарити грець. Адвокат, що, безперечно, знав зміст потойбічного послання, стежив за ним безбарвними очима, в яких не було ні крихти лицемірства чи фальші, та, власне, не було нічого. Порожньо.

І наостанок. Якщо Герман не одружиться або помре бездітним, його маєток буде продано, а гроші розподілено між доброчинними товариствами. Тобто вдова не отримає нічого, окрім свого посагу.

Герман вдихнув, видихнув, і не сказавши ні слова, вклонився сторожу свого майбутнього пекла й вийшов з кабінету. У приймальні клерк шкрябав пером по папері якусь чергову хитромудру мерзоту і навіть не підвів очей, наче то був не Герман, а привид. Ще одного клерка Герман стрів на сходах, той ніс масний пакунок з пиріжками з капустою, й, можливо, шмат славетної кенігсберзької ковбаси. Хлопчина притиснувся до стіни, коли Герман, тупаючи ногами, прогримів повз нього вниз по сходах.

Денне світло різонуло йому очі. Перед ним було вже інше місто: те, яке відібрало в Германа щастя, що посилала доля: батька, родинний дім, і нарешті посягнуло на гідність, бо йому йшлося насправді не про статок, а про довіру і любов, безкорисливу й чисту.

Зміст другої частини заповіту може стати відомим його теперішнім сусідам, а Богуш з Фрідою напевно все знають, от тільки перед ними він не відчував сорому. На порозі дому Герман відвернувся від свого візка, якийсь час вдивляючись в глибину вулиці, ніби виглядав звідтіля богинь тітчиної помсти — Еріній, а насправді, щоб прийти до тями. Кляте місто! Завжди від нього приходить найгірше. Зрештою, зітхнув він, вулиця, де в чоловіка відбирають гідність, може виявитись у Варшаві, Берліні чи навіть Парижі. Чом би не трапитись такому в Парижі? Усюди є прикрі старі тітки й небожі, які не викликають довіри, й юристи, у яких висохло серце. Кеніг не сміється над тобою, заспокойся, Германе…

Усе ще палаючи внутрішнім соромом, Герман сів у бричку й наказав везти себе до крамниці колоніальних товарів, а звідти… Ні, він не мав тепер бажання дивитись на афішу театру. У такому разі довелося б заночувати у когось з товаришів, а ті одразу помітять, що він має камінь на серці. А повертатися до того осиного гнізда, в якому він тепер змушений мешкати до скону, не хотілося ще більше.

Петер, що не надто часто виїжджав до міста, врешті заблукав. Сонце немилосердно нагрівало його голову під грубим фетровим капелюхом, а потилиця наливалася кров’ю. Врешті, вони заїхали у якийсь тупик, яким закінчувалася вулиця, завузька для просторої поміщицької брички, і надто заплутана для сільського кучера, який не тямив на логіці забудови міста, що старіло, перетворюючись на цвинтар будинків, споруджуваних задля прибутку, а не для комфорту. Кожен з тих будинків, до яких придивлявся Герман, намагаючись впізнати, де це вони заблукали, був моделлю суспільної ієрархії навиворіт. Найзручніші помешкання були внизу, а далі сходи вужчали, тоншали, і в мансардах мешкали найнужденніші, щоб легше було потрапити до неба. Герман бачив кілька будинків, геть схожих на той, де він прожив кілька перших років свого життя, наче за тридцять років той будинок розмножився. Хай йому біс!

І Герман поїхав обідати в трактир, куди навідувались сільські поміщики, офіцери, де було досить тихо й охайно, а в клітці стрибав шпак, щось бурмочучи про себе. Було досить темно, бо будинок навпроти кидав надто багато тіні, хоча зранку тут напевно зазирало сонце, звеселяючи пташину в клітці. Герман замовив собі печених ковбасок, картопляний салат і пиво. Відвідувачів майже не було, але вже наближалася обідня пора. Напівтемрява, ситна їжа викликали в Германа якесь дивне заціпеніння. Шпак уже не стрибав й завмер на перекладині кострубатою грудкою, заснув чи, може, був хворий. Погляд Германа зупинився на протилежній стіні, де іржавою плямою виділялась гравюра, але що саме було на ній зображене, він не мав уявлення. Гравюра висіла якось недоладно, не на тому місці, де їй пасувало висіти. І він мляво подумав, що картина напевно прикриває облуплену штукатурку чи масну пляму. Коли хвиля обідаючих клерків, ремісників сягнула цієї тихої вулиці, Герман розплатився і вийшов.

Він згадав свій сон і подумав, що в разі пожежі люди змушені стрибати з вікон та дахів просто у воду ріки. Пожежі чомусь завжди починаються вночі і це дає менше шансів для порятунку.

Герман плив у бричці серед інших екіпажів, що квапились покинути це місто, довідавшись про майбутню небезпеку, і ця моторошна фантазія відвернула його від похмурих думок. А коли бричка викотилась на міст, з його висоти він побачив шпилі, позолочені сонцем, зелені сади, недобудовані вілли нового Кенігсберга й зрозумів, що це місто не може бути цілісним, а ділиться щонайменше на три частини і має не одну душу, і якщо комусь не надто добре ведеться в одній частині, він може пошукати щастя в іншій, і навіть сховатись при потребі за мурами, що здатні протистояти будь-якій артилерії.

Потік виніс його за межі міста, й він не міг йому опиратись. Образа й сором поступово перейшли в нестерпне бажання подивитись в очі економці та управителю. Він міг би залишитись в місті принаймні до вечора, знайти собі жінку, щоб зняти напруження, але тепер Герман став трохи інший. Тепер то було місто його дитинства, яке спокусило його батьків, відібрало в них долю, а його самого не впізнало: того маленького хлопчика, що сидів зимової ночі на сходах. Нічого дивного — що великому місту до дитини, що великому місту до маленької людини… Герман раптом пригадав картину, що висіла колись над його дитячим ліжечком: величезний ангел нависає над двома дітьми, хлопчиком та дівчинкою, які йдуть вузенькою кладкою через бурхливу ріку. Діти, вони такі сміливі, бо чують ангела у себе за плечима. А потім він залишає їх, ангел в хітоні, підперезаному мотузкою, й вони забувають про його існування. У його кімнаті, коли вони переїхали, не було картини з ангелом. Він не пригадує, щоб мати приїздила потім до міста. Напевно, приїздила, але тільки в супроводі тітки, яка вважала Кеніг місцем спокус і розпусти, що звабило її сестру. І зрештою мати сама в це повірила, і передала синові. Місто, яке змінює долю, калічить душу, позбавляє гідності. Місто, яке відбирає найдорожче. Вони, ці дві самотні жінки, дві вдови, хотіли, щоб він в це повірив. І їм це майже вдалось. Герман навіть відчув спершу вдячність, коли отримав спадок. Дурень.

У їхньому лісі Герман наказав Петеру зупинитись й вийшов трохи розім’яти ноги. Було б непогано знайти десь галявину, постелити рядно, що пахне кінським потом, й полежати на сонці. Але не сьогодні. Зараз він не наважувався зійти з дороги, просто йшов за бричкою, скоса позираючи на безконечні ряди сірих стовбурів, порослі зеленим мохом, і міцний дух прілого листя йому тиснув на груди, викликаючи незрозумілий страх. Адже він заледве міг відрізнити сосну від дуба, і в лісі легко заблукав би. Задиханий Герман знову сів у бричку, хоча втомитися не було від чого.

Утім, Герман задихався від своїх наскоків на реальність, спроб увійти в неї, стати бодай де-небудь за свого. Він почувався так, наче бігав увесь день, і єдина здобич, що він вполював, були фунт кави і пляшка портвейну, щоб випити її з паном Богушем увечері, наче зі старим друзякою, за свою поразку і своє падіння.

І тільки потім згадав, що старий повіявся до своїх приятелів і не ночуватиме вдома. Коли Герман пішов спати, йому знову приснився вогонь.

Сон Германа

Здається, він оглух. Герман спершу так і подумав: заступило вуха від артилерійського грому, що вказувало на війну. Тільки то була не його війна. Він ніколи не воював з Кенігсбергом, ніколи не доводилось і обороняти його, а отже, все відбувалося без нього. Де ж він був? Де ж ти був, Германе, офіцере Його величності, коли руйнували твоє (таки твоє) місто, точніше, острів Кнайпхоф, бо ні Альтштадт, ні Лебеніхт майже не зачепило? У небі щось гуло й спалахувало, наче гармати повитягували на вежі й обстрілювали місто… Яка нісенітниця! І що то за блукаючі вогні в небі?

Можливо, це кінець світу, подумав Герман. Але ж про це нічого не писали в газетах. Про такі події завжди попереджають, хоча вони здебільшого відбуваються зненацька. Завжди невчасно для того, хто не встиг підготуватися. Зрештою, якщо і встиг, то що з того: кінець світу робить усі справи непотрібними, звільняє від обов’язку.

Герман стояв на мосту в довгому, дещо тісному пальті, не в шинелі, хоча як прусський офіцер… Тобі ж сказали, йолопе, що кінець світу скасовує усі обов’язки, усі до одного. Заспокойся. Ти не воюватимеш з кінцем світу, тобто з Господом, який почав чомусь із Кнайпхофа. Он і собор палає, як і замок. Господь знає ліпше, з чого йому починати.

У воді відбиваються пожежі й можна спостерігати за ними із Зеленого мосту, нахилившись з перил. Дивно, але Герман не відчував страху, наче був безплотним духом. Він не пам’ятав, як прийшов сюди. Якась невідома сила поставила його на мосту, аби він дивився на все це. Герман доторкнувся сам до себе, провівши долонею по підборідді, вкритому щетиною, і тут зауважив, що під пальтом у нього халат, сорочка для спання, а ноги взуті в пантофлі. І він стоїть взимку на мосту — посеред Кенігсберга, глухий як пень, і з неба падають зорі, бо небо дало тріщини і ось-ось завалиться.

Германе, що ти собі думаєш, чоловіче? Ти ж не сновида, дитиною був сновидою, се правда, але те давно скінчилося. Він стягнув з голови ковпак, і то не був його ковпак, і халат не його, бо він не носить халатів з оксамиту, як оті штатські жевжики-гульвіси.

Герман хотів кинути ковпак долі чи у воду, але тут йому спало на думку, що на ньому й так мало одежі, тож ковпак ще може на щось згодитись. Він запхав його собі за пазуху, а потім занурив руку в кишеню пальта й намацав там годинник, срібний годинник батька. Це його неабияк втішило. Правда, в лівій кишені він не знайшов нічого — ні грошей, ні люльки. Утім, якщо це направду кінець світу, то усі ці речі йому не знадобляться. Як би там не було, але Герман вирішив зосередитися на цій ситуації й встановити, так би мовити, свої координати. Спершу треба вияснити, чи це кінець світу і скільки він триватиме. На годиннику було перша година ночі. 15 хвилин на другу, якщо точніше. Отже, він зможе встановити час настання кінця світу, тобто коли обвалиться небо і настане повний хаос, що означатиме і його, Германову, смерть. Він може загинути раніше, однак не пізніше.

Він стоятиме на мосту й дивитиметься у чорну воду Прегеля, у якій щомиті з’являються нові спалахи вогню. Без паніки. Він справді не почував жодного страху: це місто мало рано чи пізно загинути. Згідно з пророцтвами увесь світ теж мав загинути у вогні. Він нічого супроти цього не вдіє. Шкода, що він оглух. Пальці Германа ковзнули до вух, і він ледь не зареготав: у вухах були затички. Іноді він так робив, щоб гарно виспатися. Отже, він спав і якась бісова личина висмикнула його з теплого ліжка й кинула на Зелений міст, звідки до дому цілих 10 миль. Герман висмикнув затички, і в його свідомість увірвались звуки й голоси гинучого світу.

ЮЛІЯ:

У напівсні-напівз’яві Юлія побачила себе збоку: як вона біжить до передпокою, зачувши голос дідуся. Так ніби вже не майже доросла панна, а маленька Юльхен мчить стрімголов за марципанами, які дідусь приносить їй щонеділі, коли приходить до них на обід. У білій та рожевій поливі, по краях зацукровані вишні, темний м’якуш, і чудовий запах гіркого мигдалю. Вона хапає їх пальцями, замащеними чорнилом, бо щойно перед тим у класній кімнаті писала вправи з французької. Відчуття того, що все переплуталось, і щось було сном, а щось реальністю, будить Юлію. Рот її наповнений слиною, вона цівочкою стікає на підборіддя, болить голова від чадного газу. Ще трохи і вона могла б не прокинутись, бо скотилась у сні занадто близько до чавунної грубки. Юлія міняє позу, перевертається горілиць на купі старого дрантя, що ним вкривалися мешканці їхнього будинку, коли перебрались до підвалу після того, як місто почали бомбити. Вони навіть не встигли втекти, бо, власне, тікати не було як. Уся Німеччина оточена кільцем розплати, яке звужується. Так сказав дідусь, чиєї смерті вона чекає, щоб вийти з вогняного кола смерті, залишивши в ньому мертвих. Отож дідусь казав: «Ми прокляті. Нас ніде не приймуть. Щоб нас прийняли де-небудь, нам треба перестати бути німцями:

змінити ім’я, вивчити іншу мову, вигадати собі інше минуле». І вона повернулась до французької, годинами переписувала тексти з французьких книжок, сховавшись у себе в кімнаті, а потім, коли зошит закінчувався, спалювала його. Бо мамі це не подобалось, і їй теж не подобалось. Вона переписувала Блеза Паскаля, вгадуючи окремі слова, із товстої старовинної книги, що прадід колись привіз із шлюбної подорожі, хоча в книзі не було нічого романтичного. Вона з острахом спостерігала за боротьбою матері й діда, який не хотів переїжджати зі свого передмістя до них, а мати не хотіла переїжджати до нього, і якби дідуся не побив грець, вони так би й залишилися кожен у своєму кутку. На думку Юлії ніхто не зважав, а вона хотіла до тітки. Там, на селі, вони б перечекали війну.

Спочатку здавалося, що все це не надовго. Війна ненадовго. Дідусь ще приносив по неділях марципани, і далі казав, що кенігсберзькі марципани найкращі в світі і що він колись поведе її до пекарні, де мелють мигдаль на борошно, додаючи трохи зерен гіркого мигдалю, лиють в тісто трояндову воду, сиплять цукрову пудру, а потім коли тісто вистоїться, ліплять з нього фігурки й припікають, щоб тісто зарум’янилося.

Запах диму, до якого домішався запах мигдалю, перекинувся в сон Юлії з реальності, до якої вона так не хотіла повертатись. Могла горіти одна з пекарень, де пекли булки й тістечка упродовж десятків років. Але швидше за все то був спогад голодної дитини, який не дав їй заснути навіки.

Юлія провела рукою по давно не митому волоссі, усе тіло боліло, в горлі пекло. Як тільки вона усвідомила, що це тіло належить їй і вона лежить серед порваних старих ковдр, пропахлих чужим потом і сечею, уся її сутність повернулась до старого вмираючого чоловіка, її діда.

Той спав. Не помер уві сні, хоча кажуть, що найкраще для людини — померти уві сні. Подих його був уривчастий, але тихий. Крізь діру, яку вона залишила, аби проходило свіже повітря, просочувалось сіре світло. Міг бути ранок, але й день також міг бути. Вже довго дні були сірими від диму й весняне сонце не могло пробитись крізь нього. Але дим це ще не найгірше. Юлія поправила ковдру. У напівтемряві було помітно, що дід змінився: риси у нього загострились, а очі запали ще глибше.

— Дідусю, ти мене чуєш? — тихо спитала Юлія.

Ні, не чує. Зате під ним мокро. Хай потерпить ще трохи. Ноги в неї тремтять від кволості, погано згинаються після ночі. Юлія починає свій день з того, що розпалює в грубці. Вона це робить вранці і ввечері. Ставить каструлю, щоб обмити діда теплою водою. Вона не пере пелюшок, надертих зі старих простирадл. Вони б все одно не висохли у вогкому підвалі. Просто відносить мокре в найдальший кут, скидає в порожню скриню з-під вугілля. Видирає зі вчорашньої книги кілька сторінок, жмакає, далі трохи вати, трісок, які сама наколола ножем.

Треба буде вийняти ще одну цеглину. Стрілянина майже ущухла, отже, вже по всьому. Згодом прийдуть розбирати завали. Вони ходили з мамою розбирати завали, півроку тому. Але тепер Юлію ніхто не змусить до цього. Вона вийде через двері. У неї є ключ. І замкнеться зсередини. Там має бути засув. На таких важких дверях, що ведуть до підвалу, зсередини завжди ставлять засув.

Коли вода нагрілася, дівчинка набрала її в миску й понесла до дідової постелі, де в ногах лежали наготовлені чисті пелюшки. Найважче було перевернути діда на бік. Вони робили це з мамою, а зараз Юлія мусила робити все сама: підтримувати за плечі й обмивати теплою водою. У грудях діда щось заклекотіло і він сіпнувся.

— Тихо, тихо, дідусю!

Нічого, все гаразд. Вона підіпхала під діда суху ганчірку й знову вкрила його, підтикавши ковдру. Дідові руки ожили, і вона намагалась уникати цього холодного доторку. Юлія відступила на крок, випроставши спину.

— Діду, ти мене чуєш?

…Я чув голос, десь здалеку. Чий то був голос? Моєї дочки? Я відчував, як в мені повільно відмирає клітина за клітиною. Жива матерія підмінювалась чимось твердим як… метал. Метал краще проводить звук, і той відлунює. Кожен звук, що доходив до мене, відлунював і множився. Один голос розшаровувався на кілька голосів, але всі вони належали одній людській істоті. Дерево просто поглинуло б голос, сховало його в собі.

Якась частина моєї свідомості була НІЧИМ. Я уявляв її десь в ділянці ніг. У мене не було ніг. Вони перетворились у НІЩО. Усвідомлення того, що я зникаю, поволі й невблаганно, було жахливо. Ось чому люди бояться повільного згасання. Мій дух втратив здатність покидати тіло. Він чекав остаточної розв’язки й погойдувався, пришпилений до моїх останків, що були йому потрібні, аби вступити в останній герць зі смертю, хоча я здався, я вивісив білий прапор. Але у нас є частка духу, що не належить нам, і вона мусить захищати тіло, доки не зупиниться серце. Це називається найбільшою таємницею смерті. Вона не розкривається нікому з живих, а мертві не можуть передати її з того світу. Тому, що того світу не існує. Якогось одного. Існує безліч світів, ізольованих один від одного, розділених тонкою перегородкою, схожою на діафрагму. Бабуся говорила мені, що зірки в небі — то душі померлих. Земля теж зірка, адже вона теж є чиєюсь душею. А Місяць і Сонце — чиї вони душі?

Не квапся, Дітріху, ти взнаєш це сьогодні, може, завтра. Мені було б значно краще, якби я міг розмовляти. Я б говорив з Юльхен, з Мартою, і виснажений потоком слів — відійшов. Гарне слово — відійти. Це означає померти з посмішкою на устах, заплющивши очі, наче поринути в сон. Я ще не такий старий. Я міг би прожити ще років з десять, але ці десять років у мене вкрав світ, охоплений полум’ям ненависті й жадобою влади. Я вже пережив одну війну, замолоду, я був учасником і свідком подій, що вже стали історією. Моя дочка була дитям війни, і її дочка теж стала дитям війни. Нічого не змінилось. НІЧОГІСІНЬКО. Світ абсурдний, світ брехливий, світ лихий. Я тебе покидаю, світе, в ганьбі своєї старості, хвороби й гіркоти, в самому осерді пекла, що зветься Кенігсбергом.

Попереду день, ще один день у підвалі. Юльхен стає на кілька цеглин, звідти можна дотягнутися до отвору надвір, до вузької, як її долоня, щілини між дошками. Звідти можна побачити вулицю. Знадвору її і так не видно. В підвалі темно для того, чиї очі звикли до сонячного світла. Треба було вкрасти гвинтівку чи автомат, зняти з когось убитих. Одного солдата було вбито просто біля їхнього парадного. Пан Фельде хотів відтягнути його подалі, щоб підозра не впала на когось з мешканців. Він примусив маму допомагати йому. Щоб вона взяла убитого за ноги, а він за плечі. Юлія дивилася на них.

— Негайно йди геть! — просичала до неї мати, але дівчинка дивилася мов заворожена на тіло, з якого ще текла кров.

— Вони вбивають десятеро за одного свого, — повторював з якоюсь похмурою зловтіхою пан Фельде. — Десятеро німців за одну російську свиню!

Юльхен пробувала полічити, скільки їх залишилось у будинку. Шестеро. Де вони знайдуть ще чотирьох? Гвинтівка залишилась лежати внизу сходів. Пан Фельде відкинув її якнайдалі.

— У нього німецькі чоботи. Він зняв їх з когось із наших. Добрі офіцерські чоботи.

Юльхен перевела погляд на ноги Фельде в дірявих черевиках й калошах. На обличчі того з’явилась гримаса відрази. Він наче хотів сказати: «Я не хочу мати нічого спільного з цією триклятою війною».

Його сина вбило під Сталінградом.

«Бідний він, — зітхає мати, тулячи до себе напружену й штивну доньку. — Йому немає для кого жити, розумієш?»

Юлії теж немає тепер для кого жити. Тобто вона живе для дідуся, який завтра або сьогодні помре. Вона підігріє рештки вчорашнього відвару з липи й ромашки, а потім зварить суп з решток ячмінної крупи, густий наче каша. А поміж сніданком та обідом розбере рештки стіни. В отворі видно тільки туман, чути, як десь крапає вода з тисяч продірявлених труб водогону. Вона пробиває собі дорогу крізь останки будинків, затікає в підвали. У цій воді весь бруд війни: попіл, пилюка, кров, сеча… У мертвій тиші й нерухомості підвалу брудна вода відстоюється і перетворюється на щось потрібне. Ніздрі дівчинки тремтять, вбираючи в себе, окрім свіжості ранку, далекі, майже невловні запахи з інших країв, що линуть від морської затоки: кави, накрохмалених простирадл, теплого хліба… Усе це їй доведеться здобувати самій. А поки вона стане дорослою, у неї є тітка Агнеса. Вона піде спершу до неї. Тітка казала, що нізащо не покине свого дому, за жодних обставин. І нічого з нею не трапиться. Бо її охороняють аж два ангели. Так їй сказала ворожка на ярмарку: «У кожного є ангел-охоронець, а у тебе аж два. Щаслива ти, дівчино. Один ангел попереду, а другий позаду». Чудасія!

Отже, з тіткою має бути все гаразд. У її будиночок не вцілить бомба, та й у лісі завжди можна сховатись. А де твій ангел, Юльхен? Чи попереду тебе чи позаду? За плечима — значить, в підвалі, з неглибокими нішами, захаращеними дитячими санчатами, поржавілими поламаними велосипедами, порожніми пляшками та барильцями, старими меблями. Ні, меблі вже всі порубали на дрова, але Юлія ще знаходить тріски й шматки фанери. Двадцять трісок завтовшки з палець замінюють одну книгу з дідової бібліотеки. Вогонь можна розвести й з одежі, але дим від ганчір’я дуже тхне. У неї й так очі червоні й печуть, а ніс закладений. Тому запахи вона радше уявляє, а не відчуває. Приємні запахи. Наприклад, фіалок, які вони збирали під огорожею старого цвинтаря. Оглушливий запах бузку. Юлія завмирає. Що їй снилось сьогодні? Запах бузку і щось ще таке гарне…

Ще одне закладене віконце, звідки вона вийняла одну цеглину, виходить на вузький провулок, де не проїде ні танк, ні вантажівка. Утім, з кожним днем стає все тихіше, але вона нізащо не вийде в місто. І тут не залишиться. Її схудле дрібне тіло свербить від бруду, волосся важко розчесати, так болить шкіра на голові, очі запали. Одежа, яку вона знаходить тут, щоб поміняти, тхне цвіллю, і в ній Юлія схожа на опудало. Лице вкрилося кіптявою, бо вона надто близько присувається до грубки.

Але їй байдуже. Вона страждає від болів у шлунку, куди потрапляє лише напівсохла картопля, дрібка круп, й ні краплі жиру. Шкіра на обличчі й руках висохла й потріскалась без жиру.

Хитаючись від надмірного споживання свіжого повітря, Юлія злізає з цеглин й береться за свою щоденну роботу. Розігріває чай. Рве сторінки книги, щоб зварити суп, бо до вечора вона не витримає без їжі. Їй потрібно мати силу. Вона не чекає, поки суп охолоне, і з’їдає рівно половину казанка. Шлунок розтягується і так болить, що вона змушена прилягти на купу ганчір’я.

— Діду, — тихо схлипує Юлія, — краще тобі вмерти завтра.

Дід лежить тихо, ніби її слухає. Поховані живцем у темному склепі, з тих, що під підлогою в церкві, і куди заходять лише, щоб покласти нового небіжчика. Там вхід є одночасно виходом. Закладеним цеглою. Ні, вже не закладеним. Юлія забирає решту цеглин, не думаючи, чи це порядно стосовно діда. Вона хотіла забрати останніх шість цеглин, коли дід помре. Але тоді їй потрібна буде сила на інше.

Дівчинка знімає з шиї ключ і вставляє в отвір замка. Так, ключ підходить. Це саме той ключ. Вона ніколи не питала, чому дідусь віддав цей ключ їй, а не мамі.

Коли їй сповнилось чотирнадцять років, дідусь сидів на лавці під липою у дворі. Він уже був хворий, але ще міг ходити. Дідусь сказав:

— Моїй принцесі потрібно мати власне королівство. Ходімо, я щось тобі покажу.

Мама поралась на кухні й не бачила, як вони спустились до підвалу. Двері туди ніколи не замикались. Дідусь запалив ліхтар і показав їй куток, закладений цеглою.

— За цією фальшивою стіною є вхід до старого підземелля, ним можна вийти за місто. Про нього ніхто не знає. Можливо, там є скарби, можливо, щось інше. Коли стане небезпечно, ти вийдеш через ці двері.

— А там не може бути чарівної країни? — вихопилось у Юлії.

— Там може бути все. Вийми одну цеглину, вони легко виймаються.

Юльхен вийняла і побачила заіржавлену металеву поверхню.

— Ці двері старіші, ніж сам будинок. Його збудували на старому фундаменті. Ключ був схований під порогом, а тоді я знову заклав отвір, щоб не було спокуси увійти.

— Чому?

— Це двері для тих, кому більше немає куди йти…

Дідусь урвав мову, і в очах його зблиснули сльози.

Юлія відступила крок убік, вдаючи, що почула щось цілком прийнятне для себе. Не таке страшне. Утім, ніхто тоді не знав, що невдовзі Кенігсберг перетвориться на вогненне пекло. Вона сховала ключ до шухляди свого письмового столу, куди мати не сміла заглядати.

І ось тепер, витерши руки від пилу, Юлія підходить до діда, схиляється над ним і показує ключ:

— Я не загубила його, дідусю. Я вийду через ці двері.

БО МЕНІ НЕМА БІЛЬШЕ КУДИ ЙТИ.

Тільки до свого Королівства.

Серце діда б’ється, і то єдиний звук, який він чує. Більше уявляє, ніж чує. Серце б’ється на цілий світ. Воно зараз помпа, що качає кров, не приносячи жодної користі в’янучим умираючим клітинам. Серцю байдуже до бажань того, в чию плоть воно вросло. Гріх працювати, коли вся робота вже скінчилась. Крізь висхлу шкіру проступають обриси механізмів, і від того Юльхен стає ще більше шкода дідуся, так, як ляльки, котру змушують робити різні трюки. Але навіть тепер дівчинка продовжує відчувати присутність дідової душі, і уривчастий подих ні про що їй не говорить. Тільки холод огортає їй плечі, й вона злякано озирається.

Нікого.

Вона починає готуватися, керуючись самим лише інстинктом. Шукає для себе чисту пристойну одежу, але залишилися тільки бабусині речі: довгі спідниці, широкі блузи з призбираними рукавами, корсети, сукні з мереживом. А що коли вдягнути це? Ні, треба спершу привести себе до ладу. Юлія розпалює вогонь, можливо, це останній раз, гріє воду, миє волосся й шию, потім, по частинах відкриваючи тіло, все решту. Вона тремтить від холоду й хвилювання. Дух одержимості вселяється в це змарніле тіло, яке так мало отримувало поживи й по суті росло з нічого, як квітка на камені.

Темно-синя, майже чорна вовняна сукня з атласною облямівкою, під нею батистова сорочка. Юльхен пере в брудній воді панталони й заштопані панчохи, вішає їх сушити біля грубки. Шкода, що нема черевиків. Тут були колись черевички з високою шнурівкою, але мама взяла їх собі. Шаль уся в дірах, але іншої нема. Усі шалі вони продали ще торік. Тепер — капелюшок. З квіткою чи блакитною стрічкою з маленькими крисами. Тут немає дзеркала, вона не певна, чи натягла котрийсь з них не задом наперед. Поламані, геть зім’яті капелюшки Юлія відкидає геть. Вона дістається самого споду скрині, наче сподівається, що там, загорнута в старі берлінські газети, лежить корона. Газетами краще розпалювати, ніж книжками. Серед мотлоху вона обирає чорний капелюх з вуаллю. Тут є й рукавички, тонкі як павутинка.

Відклавши капелюх з вуаллю, Юльхен підходить до діда. Якби він розплющив очі й подивився на неї. Але той лиш водить рукою по ковдрі, й вона уникає її доторку, хоча від жалю сльози течуть по щоках. Їй страшно, бо смерть зовсім поруч.

Вона запихає старі газети в пічку, ніби намагається позбутися минулого, й полум’я ледь не обпалює їй підборіддя. Вона дає собі слово не підходити більше до дідуся, бо не може вже бачити цієї боротьби за життя, безсенсовного опору приреченого старого чоловіка.

Вона розбавляє чай з липи водою, але й це заміцно для її втомленого маленького серденька. Воно б’ється так, що його можуть почути на вулиці.

Вона лягає в тій самій сукні, що так гарно гріє і вкриває ноги. І засинає з думкою, що все це мусить колись скінчитись, що це все сон, її жахливий сон.

Сон Юлії

Юлія сидить у класній кімнаті й дивиться у вікно. Он проїхав офіцер, верхи. Вона відвертається і голосно зітхає.

— Ну, що? Що там побачила наша панночка?

— Офіцера на коні, — чесно зізнається Юлія. — Він уже недавно тут проїжджав. Чого він їздить повз наш будинок, ви не знаєте, панно Августо?

Панна Авгу ста робить мимоволі рух до вікна, але отямлюється й заливається рум’янцем.

— Напевно, він у вас закоханий.

— О Господи! — каже вчителька німецької мови.

— Юліє, перестань! З чого ти це взяла?

Юлія хитро мружиться, згортає, потім розгортає книжку й знизує плечима.

— Бо коли приходить месьє Віктор вчити мене французької, цей офіцер не з’являється.

— Теж мені пояснення! — пирхає Августа.

— О, знову! Ви тільки погляньте!

— Ні, — каже панна Августа якомога твердіше.

— Ви обіцяли мамі, що підете зі мною вибрати мені капелюшок. Я геть забула!

Юлія зривається й біжить до вікна, розчахує його навстіж.

— Ану сядь негайно! — кричить панна Августа. — Ти що, сказилась?!

Офіцер піднімає шапку й усміхається до Юлії. Вона з грюком зачиняє вікно й сідає на місце.

— Що трапилось? — питає Августа. — Що?!

Вона бачить тінь на обличчі учениці. Юлія втуплюється в підручник граматики. Писати грамотно, щоб у майбутньому відповідати на любовні листи, — ось що потрібно дівчині, вважає практична Августа, панна 22 літ, найстарша з чотирьох доньок поміщика, що розорився.

— Сонечко сховалось за хмару, — зауважує вчителька, і в уяві її постає ця фраза, написана кострубатим почерком Юлії з плямою чорнила замість крапки.

Юлія не піднімає голови.

— Гаразд, — поважно каже Августа. — Виконай вправу 632, а я піду на кухню.

Уже за дверима вона зітхає і швидко злітає наче птах по східцях униз й миттю опиняється у вітальні, де зараз нікого немає. Пані поїхала з візитом, пан на біржі, а куховарка товчеться на кухні. Августа біжить до вікна, вгортається у важку штору й крізь шпарину дивиться на вулицю. Там порожньо. Врешті Августа закушує губу й стає коло вікна, не ховаючись. Годинник вибиває полудень, і від цих звуків у неї всередині все перевертається. Августа починає тремтіти, як змерзла дитина. Вона хапає ротом застояне повітря, сповзає на підлогу, і вже на її обличчі — тінь.

— Мені страшно, — шепоче вона пересохлими губами. Реальність, справжня реальність, а не буденність, вривається у неї всіма годинниками Кенігсберга — на вежах, у вітальнях, у кишенях — безжальна до самотніх дівчат, у яких немає справжнього дому, а мебльована кімната в прикрої вдови бакалійника. Дівчат з провінції, які, потрапивши до великого міста, змушені щодня балансувати на краю прірви, аби вибороти собі право на життя. Вони зношуються на бруківці швидше, ніж серед лісів та полів батьківщини: погляд згасає, серце твердне й поволі всихає… І кожен, хто гляне на таку дівчину, бачить, що в неї серце тверде й маленьке.

Юлія стоїть у дверях, дивиться на свою вчительку німецької мови, на зігнуті плечі, худу гнучку спину, що волають про відчай. Це через того офіцера. Серце їй солодко завмирає. Вона крадькома прочитала кілька маминих романів і знає, що кохання приносить страждання.

Ні, Юльхен, це через усіх, хто байдуже проходить повз неї, лише ковзнувши поглядом. Багаті чоловіки, вродливі, загадкові. Менш багаті й менш вишукані спершу бачать вродливу панянку, що заходить у гарний, хоча й не надто заможний дім, й думають, що він їй належить. А потім від прислуги дізнаються, що ця дівчина сама заробляє собі на життя, і миттю втрачають до неї інтерес.

Ні, Юльхен не винна. Вона для Августи наче молодша сестричка. Як Анхен, як Тереза, як Катрінка, що залишились з батьком в цій дірі серед боліт. Вони не отримають навіть того, що отримала вона, Августа, якщо вона їм не допоможе. Якщо Августа не знайде собі чоловіка.

Юлія відчуває, що могла би зробити дві речі: підкрастися до Августи й кинутися їй в обійми або просто тихо обійняти, наче старшу сестру. Але їй страшно стрітися з поглядом чорних Августиних очей. Юлія тихо зникає, і за хвилю робить вправу з граматики, вставляє пропущені слова в текст.

Маленьку (дівчинка) звали Еліза. Жила вона в (місто) Берлін. Еліза щодня просила Бога, щоб послав її родині здоров’я…

…щастя, — пише Юлія. Досить з них здоров’я і щастя. Яка нудотна історія! Фе!

Августа приносить на таці дві чашки чаю, цитрину для себе, вершки для Юлії і дві булочки з цинамоном. Юлія закриває зошит з недописаною вправою й каже лагідно:

— Дякую. Ви такі добрі, Августо.

Вони виходять з дому через годину. Час, коли увесь працюючий люд обідає. Вулиця, якою вони йдуть, з одного боку темна, з іншого — світла. Спершу вони йдуть затіненим боком, де ось-ось зацвітуть каштани, що робить їхню ходу дещо урочистою, наче вони йдуть серед запалених свічок. Про вчительку й мови нема, а от учениця, що невдовзі розквітне дівочою вродою, на диво поважна. Утім, навряд чи Юльхен буде красунею Занадто смаглява, та й руки й ноги в неї завеликі. Поруч з Августою вона виглядає як каченя поруч з лебедем. Солом’яний капелюшок на голівці дівчати треба змінити на новий, це очевидно. Пані дала відповідні вказівки: капелюшок для церкви і прогулянок, і для візитів, хоча Юльхен господарі дуже рідко беруть з собою. У дівчини немає подруг. Вона ходила до школи до дівчат, але потім тяжко захворіла (яке щастя, що не на віспу!). Не дивно, що з нею панькаються, як з малою дитиною — вона виглядає на 12, а не на 14.

Августа згадує, що в гаманці як-не-як платня за місяць, і її охоплює радісне збудження. Вона теж купить своїм дівчаткам капелюшки, недорогі, але й не найдешевші. От. Можливо, навіть собі щось підбере. Лишиться чим заплатити за помешкання. Вона двічі на тиждень снідає і обідає у Веллерів. Знайти б місце гувернантки на повному пансіоні, але треба спершу заробити рекомендації. Та й кому потрібна гувернантка-німкеня? Хіба що їхати до Росії, але ж не кине вона своїх! Панна Феліція ледве дає собі раду з дівчатами й батьком. І ситуація далеко не краща. Через місяць Юльхен поїде з батьками до материної сестри на узбережжя, отоді Августа й збереться додому. Раз у два місяці вона виривається, але це забирає багато грошей.

Треба квапитись, щоб встигнути на третю на обід. Смажена форель, суп з фрикадельками — цього Августа не пропустить. Їй постійно хочеться їсти. Міська їжа не така поживна, як сільська. Кухарка дала усього дві булочки, скнара. Вона знає, що мала не має апетиту, а до Августиного апетиту їй байдуже.

Завтра доведеться обходитися оселедцем з цибулею: у неї вільний день. Буде зарублювати простирадла, сьогодні ввечері Мінна занесе 100 пфенігів за простирадло. Але краще ніж бігати по уроках, стоптуючи черевики.

Юлія з насолодою вдихає запахи вулиці, впізнаючи серед них знайомі. Ні, то не жасмин, то якісь парфуми. Он крамничка з парфумами. Парфуми Августу не цікавлять, вона тільки ковзає поглядом по вітрині. У бакалійній крамничці мило із запахом конвалій дешевше, і нічим не гірше.

Людей стає дедалі більше. Юлія боїться, що вона загубиться, якщо Августа, зачарована чимось, зваблена вітриною, випустить її руку.

— Чому ми не найняли візника? — звертається вона до Августи, але та не чує. Попереду — офіцерські мундири. Багато мундирів. Чи впізнає вона того, хто двічі на тиждень проїжджає верхи повз їхній будинок? Якщо він тут, то вирішить, що Юльхен її молодша сестра. Зрештою, їй все одно, котрий з них, бо вона й лиця добре не бачила. Тільки б не був картярем чи пияком, не був таким, як її батечко. Господи, вибрати нема навіть як! Вона ж ніде не буває. На роботу та з роботи. Досі не була в театрі, а вже тут півроку. Не піде ж вона з модисткою до театру — поміщицька дочка як-не-як!

Юлія тим часом смикає її за рукав, побачивши у вітрині канцелярських товарів величезну порцелянову ляльку:

— Дивіться!..

Обидві завмирають. Довгі каштанові коси, сині очі, рум’яні щічки. І білий капелюшок з рожевими квітами, а сукня! Що за чудова атласна сукня! А на пальчику золотий перстеник. Очі в Августи затуманюються. Якби вона могла подарувати таку ляльку Катрінці. Вона стискає в кулаці маленький потертий гаманець і зауважує, що на рукавичці на мізинному пальці дірка. Геть розповзаються. Треба купити нові. Це ж не капелюшок…

— Вона схожа на вас, панно Августо, — каже Юльхен. — їй богу, схожа!

Дівча каже це цілком щиро, і в Августи теплішає на серці. Хоча очі в неї карі.

— Годі, — зітхає Августа. Якби в неї колись з’явились такі сукня й капелюшок. Можливо, вона все це колись матиме.

— А якщо я попрошу бабусю, вона зможе мені ії подарувати на іменини? Як ви гадаєте?

— Ти вже майже доросла панна. Скоро заміж віддамо.

— Таке скажете! — пирхає Юльхен, скоса позираючи на своє відображення у вітрині поруч з лялькою.

— Дивіться, у неї черевички на високих підборах!

І в цей момент Августа відчуває погляд. Двоє офіцерів стоять біля входу до кафе, і один з них не спускає з неї очей. Той самий. У Августи починає шалено битись серце, ноги тремтять. Добре, що вона вдягнула сьогодні мереживний комірець, який їй так до лиця, і срібну брошку. Офіцер легенько вклоняється. Тільки військові вміють так вклонятися, одразу видно, що це поклін. Здається, він має намір підійти до них. А вони милуються лялькою, який сором!

Августа смикає дівчинку за руку:

— Ходімо! Негоже стовбичити отак на вулиці.

Яке щастя, що крамниця з дамськими капелюшками за кілька кроків, і їм не доведеться проходити повз офіцерів. Вона б згоріла з сорому.

Ось рятівні двері, дзвіночок при вході. Це суто жіноча територія, сюди не наважиться увійти жоден чоловік. Пані Штокман підводиться їм назустріч з посмішкою зів’ялої квітки:

— Що панночки бажають? Сьогодні прибула партія капелюшків з Берліна.

Юлія дещо бентежиться від такої уваги, але Августа розквітає.

Через якийсь час учителька німецької мови втрачає контроль над собою, а її учениця пливе хвилями запаху клею, мануфактури та парфумів, що вже побували тут, у носі їй свербить, але її несе повз стоси капелюшків, модних і не дуже, різницю між якими вона взнає через два-три роки. Розгублена, збентежена, наївна перед цим царством жіночої спокуси. Звідки Юлії знати, що капелюшок здатний возвеличити й розтоптати жіночу красу. А про те, що капелюшок нерівноцінний замінник корони та вінка, знають лише одиниці серед тисяч осіб жіночої статі.

До реальних капелюшків з сукна, фетру, шовку та соломки додаються безкоштовно їхні відображення в дзеркалах, перед якими можна стояти, або присісти на дзиґлик. Суть капелюшка в тому, що наповнити його вміст, а тут усі суті порожні, всі чекають наповнення. Господиня крамниці залишила їх наодинці зі своєю помічницею, яка щойно спожила свій скромний обід у майстерні позаду крамниці. Дівчина відразу опізнала в Августі гувернантку, а не принцесу. А пані Штокман знає матір Юлії, та ще вчора домовилася про капелюшок для малої. Невдовзі вона повертається і щиро втішається грою гувернантки, і тим, як ця гра переходить в одержимість. У поведінці Августи, яка міряє один капелюшок за іншим, є щось трагічне й надривне. Під блідою шкірою палає вогонь. Лишенько, та вона закохана! Отакої!

Пані Штокман знає, що вони куплять: солом’яний капелюшок для малої, з блакитною стрічкою, їй пасує блакитне, і капелюх для вчительки, не з дешевих. Вона навіть знає, скільки приблизно грошей у неї в гаманці. У неї небога теж гувернантка, і теж закохана, а відтак капелюшок мусить виглядати блискуче, навіть якщо на тобі скромна саржева сукня. Бо чоловіки, наче бджоли, кидаються на штучні квітки, що увінчують жіночу голівку. Принаймні, гувернантка заплатить готівкою, а коли заплатить пані Веллер, невідомо. Щойно людина сходить на вищий щабель суспільної драбини, вона перестає носити гаманець, і страшне слово «кредит» роздимається як міхур, доки не лусне.

Цікаво, чи в дівчиська руки чисті. У такому віці вони завжди в чорнилі, варенні чи шоколаді. Юлія наближається до білих капелюшків, і в останню мить відчуває неспокійну вібрацію з боку пані Штокман, не застережний рух, а ледь помітне здригання. Зараз пошле її мити руки. У Юлії справді брудні руки, але вона забруднила їх вже тут, на вулиці, торкнувшись стіни. Начебто сажа. Ні, біле не для неї. Сажа літає в повітрі, великі клапті сажі, наче сніжинки, тільки чорні. І вони звісно не тануть. Тому вона, зітхнувши, прямує до солом’яних бриликів, і по дорозі зустрічається з відображенням Августи. Та міряє бежевий капелюшок, на якому цілий букет квітів, увінчаний метеликом. Краса. Юлія висмикує шпильки з волосся, щоб зняти свій брилик, вже трохи замалий і побляклий. Краще їй зробити це самій, бо Августа може завдати їй болю. То ж не їі власна голова. Юлія відчуває полегкість, позбувшись тиску, і знову вона гойдається на хвилях запахів і звуків, що долинають з вулиці. Якийсь хлопчина, її ровесник, помічник молочника чи зеленяра, притиснувши лице до вітринного скла, дивиться на неї. Через його сплюснутий ніс Юльхен здається, що він корчить міни, але замість того, щоб показати йому язика й відвернутися, одурманена капелюшковими чарами дівчинка кокетливо усміхається, як це робить Августа перед незнайомими чоловіками. Але в неї, напевно, вийшла лише жалюгідна подоба цієї усмішки, бо хлопчисько раптом щезає. Треба буде вдома потренуватись перед дзеркалом, бо з такою усмішкою її ніхто не візьме заміж.

Ось чорні капелюшки — цілком безпечні. Наче ворона на голові. Августа неухильно наближається до неї, переходячи від флори до фауни — капелюхів з пір’ям. Юлія хапає величезний чорний капелюх з вуаллю. Августа її не впізнає і почне шукати. Чудова ідея! Вона сховається за тим стосом капелюшків, щоб тільки стирчала голова, а лице вкривала вуаль. Юлія спершу помиляється, натягає капелюх задом наперед. Стара пані схилилась над столом, гортає велику книгу. Юлія нарешті натягає правильно капелюха, майже провалюючись у нього, й опускає вуаль. А тоді повертається до дзеркала. Ну, й страховисько. Вона — наче у в’язниці, десь у підземеллі, куди зносять всілякий непотріб, складаючи його у скрині з важким віком чи в старі комоди, від яких відстає фанера. Через що там повітря затхле. А ще в кутках зачаїлись привиди…

Юлія підскакує від невинного дзеленькання дзвіночка, що, як виявиться дещо пізніше, зовсім не невинне, а навпаки — лиховісне. Хлопчисько, хай не обідранець, однак з тих, на кого вона повинна згідно з правилами життя дивитися зверхньо-поблажливо, прослизає у напівпрочинені двері, й капелюшна містерія перетворюється на пантоміму. Хлопчисько йде прямісінько до Августи й щось каже до неї кумедною говіркою простолюду. Августа, така гарна в блакитному капелюшку, затуляє рот руками.

Зараз вона впаде й звалить цілу піраміду дамських головних уборів, але Августа продовжує стояти, як кам’яна статуя, тільки обличчя в неї вкривається червоними плямами. Юлія повільно йде до неї. Одночасно до Августи наближається пані Штокман, а з внутрішніх дверей виходять дівчата-помічниці. Забувши зняти капелюшка, Юлія зупиняється навпроти Августи. Вона мовчки дивиться на Августу, а Августа на її чорний капелюх. Вуаль трохи зсунулася набік.

— Я беру цей капелюшок, — мовить Августа якимось безживним голосом. — ЖАЛОБНИЙ. У мене помер батько.

— О, щиро співчуваю! — вигукує пані Штокман і тихо додає: Вам краще приміряти його.

Августа каже до Юлії:

— Зніми, дитино, капелюха. Він мені більше підходить.

Якусь хвилю вона тримає в руках чорного капелюха наче дохлу ворону.

Вона втратила свій єдиний захист, єдину опору, хай ілюзорну, але все ж обов’язок не так тиснув на її дівочі плечі.

— Виклич візника, — звертається Августа до хлопчика. — Мені ще сьогодні треба виїхати до маєтку.

— Та по вас, панунцю, прислали бричку з села, — повідомляє хлопець.

— Це добре, — велично киває Августа, для якої життя в Кенігсберзі скінчилося.

У сутінках Юлія стоїть біля вікна класної кімнати. Коли вулицею проїжджає офіцер на коні, вона кричить:

— У Августи помер батько! Вона поїхала до села!

— Що? де? яка Августа? — перепитує офіцер. І наче хтось ляснув його коня, вершник зривається з місця і мчить галопом. Більше його Юлія ніколи не побачить.

ГЕРМАН:

— Що б там не казали, — позіхаючи каже пан Богуш, — а близькість міста робить життя на селі більш витонченим та корисним для розуму й серця, дорога пані Фрідо.

— Позавчора вас привезли в стані, що його не назвеш корисним для розуму, а про серце нічого й казати. Самі знаєте, як вам було зле.

— Так, раз серце болить, значить, воно існує. Однак навіть ці прикрі наслідки мого, так би мовити, дружнього контакту з цим славним містом, не завадили мені виконувати свої обов’язки.

— Вас би тоді тут не тримали.

— І тоді б я помер, люба пані Фрідо.

— Авжеж, померли б від злиднів.

— Ніхто не знає, як приємніше помирати: у злиднях, чи в багатстві. Ну ж бо, старий пияку, до роботи. Треба найняти хоча б двох лісорубів, розчистити ліс коло болота. Це власне не мій клопіт.

— А чий же? Мій? Лісника до такого невеликого лісу ми не можемо собі дозволити. А там багато роботи?

— То вже вони самі скажуть, шановна пані. Піду до Германа, може, він вже встав…

Була ще тільки сьома година ранку, але в маєтку давно всі були на ногах. Корівниці до корів, конюхи до коней, орендарі до картоплі, кухарка до плити… Господар солодко спав. Відколи Герман повернувся з Кеніга, він став поводити себе ще більш химерно, і Фріда з управителем здогадувались чому. Але то не був вихід. Хтозна, чи він звикне, бо хіба щур може звикнути до пастки, а заєць до сильця? Через те Фріда й Богуш жили в напруженій атмосфері, чекаючи, що Герман сам зробить крок їм назустріч, хоча їм, як людям досвідченим і старшим, слід було зробити його першим. Адже де юре вони були в нього на службі. Та вони знали Германа віддавна і були переконані, що він нічого не мінятиме в маєтку: ні на краще, ні на гірше. І ще одне: ніхто не міг похитнути в них думки, що володіти — означає працювати. Бо той, хто не працює, а лиш володіє, неминуче втратить свій маєток. Добре було лише те, що Герман не витрачав грошей, окрім своєї офіцерської пенсії.

Утім, навіть проникливий пан Богуш спершу не здогадувався, що це бунт, мовчазна незгода зі станом речей. Герман зараз хотів лише повернути собі свого ординарця Ганса, аби мати свою людину в цьому воронячому гнізді. Гансові можна буде давати делікатні доручення, і він подбає про нього краще, ніж лакеї, вимуштрувані тітонькою. Звісно, Германа важко було назвати повноцінним бунтарем — він радше належав до того типу бунтарів-заручників, що не бажають працею примножувати статок своїх мучителів-тюремників. Він любив, щоб йому казали все відкрито, він потребував цього, а натомість мав підкреслену ввічливість економки та управителя, нещирість і зверхність челяді, яка вже знала про тітчині викрутаси з тестаментом. Було чому заздрити товаришам з полку, аякже! Вхопив зірку з неба. І порадити нічого не могли, бо не знали цивільного життя і не бували в подібних трафунках.

Однак Герман щодня до обіду йшов на прогулянку своїми володіннями, власне, до лісу, до якого вже потрохи почав звикати. У дитинстві то була непереборна спокуса — ліс. Але Герман, самотня дитина серед дорослих, ніколи не наважувався перетнути межу загадкової зеленої країни. Повідомлення про те, що треба найняти лісорубів прорідити й почистити хащу, здивувало його: невже він вартував того, щоб питати в нього порад? Але раптом він зреагував несподівано для себе:

— Добре, я поміркую над цим.

Управитель здивовано підняв брови, а тоді почав розповідати про справи в маєтку. Цифри бились об голову Германа, викликаючи в нього дедалі більшу паніку, бо він нічого не тямив не лише в цифрах, а й не знав більшості сільськогосподарських термінів. Нажаханий складністю провадження господарства, новоспечений дідич перед обідом подався до бібліотеки і, зачувши кроки Богуша, сховав книгу з агрономії до кишені, а натомість розгорнув першу-ліпшу.

— Можна поцікавитись, що пан читає? — спитав усміхаючись управитель.

Герман глянув на обкладинку: Сведенборг «Arcana Caelestia».

— Непоганий вибір. Одна з найвідоміших праць Сведенборга. А потім вам слід прочитати «Марення духовидця, пояснені маренням метафізика» Маленького Магістра, де він гарнесенько розколов цей шведський горішок. Зараз пошукаю…

Герман терпляче чекав. Огрядне тіло Богуша впевнено рухалось вздовж полиці.

— Знайшов. Зручніше було б покласти ці дві книги поруч, але я подумав, а раптом… — Богуш хіхікнув, — а раптом вони продовжать полеміку.

— І що з того? — витріщився на нього Герман, з одного боку розуміючи, що той жартує, а з іншого, що той жарт не пустий, а філософський.

— Мало що. Тоді життя зміниться.

— Від того, що дві книжки стоять поряд на полиці?!

Богуш здвигнув плечима й ледь почервонів:

— Містика! Ви забажали почитати Сведенборга, і тут же вам передали запрошення від баронеси фон Шварцбах, у якої дід по матері був шведом.

Оскільки на обличчі Германа не з’явилось нічого нового, управитель пояснив:

— Сведенборг, ви ж знаєте, був шведом. Невідомо правда, чи він цим пишався, відвідуючи небеса. Не думаю, що там надають якесь значення національності. Я прийшов, щоб віддати вам листа…

— Могли б і лакеєм передати, пощо було трудитись, — буркнув Герман.

— Та мені все одно треба переодягнутись до обіду.

— Дякую, — Герман поклав конверт у книжку.

Він уже збирався виходити, як раптом обернувся:

— А що треба цій баронесі від мене?

— Напевно, ваша свіжа кров. Вона по четвергах влаштовує спіритичні сеанси. А сьогодні якраз четвер. Так що книжка вам стане в пригоді.

Утім іронія, що прозвучала в словах управителя, не зачепила Генріха. Він мляво посміхнувся і сказав:

— Я й раніше читав Сведенборга. І навіть був якось на спіритичному сеансі. А що, я мушу конче їхати до баронеси?

— Не знаю, що вона вам написала, але якщо ви досі з нею не знайомі, то доведеться познайомитися. Мене вона не запросила, бо знає про мою неприязнь до окультизму.

— А ви, як я бачу, вхожий до світського товариства.

— Я ж не просто управитель, а й колишній викладач Альбертини. У цій славній країні, що стала для мене другою батьківщиною, до науки особливе ставлення.

Герман кивнув і вийшов, тримаючи книжку в руці наче дохлу мишу. В кабінеті він розрізав конверта. Лист був написаний французькою. От чорт! Не вертатися ж йому до Богуша, щоб той докладно переклав листа, бо Герман не все розумів у тих словесних викрутасах. Не розумів, наприклад, чи слід дати відповідь. Він швидко вийшов з кабінету. Десь на середині сходів його охопила паніка, зовсім не пов’язана зі світським етикетом. Той швед передбачив якось пожежу у Стокгольмі, хоча знаходився від міста на багато миль. Ні, це прочитане п’ять років тому, вплинуло на його сни. Пам’ять ще й не таке виробляє з чоловіком.

Посланець від баронеси виявився зовсім молодим хлопцем, із очима, в яких вираз двірської розбещеності миттю переходив до виразу дитячої наївності. Слуги в цьому домі, що перейшли в спадок від тітки, були поважного віку й похмурі. Цікаво, які слуги були б у такої безбарвної особи, як він? Нетямущі, неслухняні, хитрі. Певно, швидко навчилися б лукавити. Вдаючи заклопотаність, Герман спитався, чи пані баронеса конче хоче бачити його саме сьогодні увечері. Хлопець розгубився:

— Не знаю, пане.

— А це далеко звідси?

— П’ять, а може, й більше миль, пане.

— Перекажи пані, що я дякую за запросини, — буркнув Герман і повернувся, щоб іти.

Чимось його дратував цей хлопець. Він нізащо не взяв би його собі за ординарця. Надто вже пильно дивиться тобі в очі.

Через інші двері він вийшов у сад і спинився біля куща блідо-рожевої жимолості, яка починає пахнути надвечір. Видно було, що кущ старий і трохи занедбаний, серед цвіту стриміли всохлі пагони. Рано-навесні усі пагони виглядають однаково, тому важко розпізнати між ними сухі. Можна ненароком знищити те, що здатне жити. Сад теж виглядав занедбаним та похмурим. Хоча за ним доглядали, безперечно, однак не настільки, щоб зміни впадали в очі.

Неподалік була дерев’яна лава, всіяна змертвілими пелюстками яблуні, однак Герман вирішив просто пройтися. Він ще мав попередити лакея, щоб приготував йому одежу для візиту.

Ганс, той розумів усе з півслова, йому не треба було нагадувати. Через тиждень-півтора Ганс буде тут. Він родом з села і зможе бути корисним на господарстві. А платити йому Герман буде зі своєї пенсії. Ніхто не скаже, що він притяг у маєток зайвий рот. Зрештою, він має право.

В саду було тихо, він ще не був достатньо густий, але навіть молоденькі напіврозкриті листочки давали приємну тінь і пахло тут свіжістю. Ставши під старою грушею, Герман розкрив книжку по агрономії і став читати про ґрунти, піщані, супіщані, підзолисті. Утім, орендарі розрізняють ґрунти по-іншому, і навряд чи знають, що таке «підзолистий». Але він прочитає цю книжку цілу, дивись, запам’ятає дещо. Десять, ні двадцять сторінок щодня. Доки тут усім керують економка та управитель, він буде лише підписувати папери. І попри те мусить чогось навчитися. Для себе. Аби не почувати себе зайвим.

І подорожувати. Еге ж, через десять років. Колись він хотів подивитися на Помпеї, місто, яке загинуло за одну ніч. Порожнє, в руїнах. Як в отому його сні. Герман притулився щокою до потрісканого стовбура, наливаючись знову тугою людини, чия молодість минула, але життя ще не прибило її до якогось берега. Що лівий берег, що правий — однаково непривабливі.

Врешті Герман сховав книжку й пішов у дім. Він піднімався сходами вгору не як зрілий муж та господар, а наче підліток, якого завжди сварять, треба чи не треба. Не випадково, що пані Фріда відвела йому кімнату матері, де він почувався завжди винним хлопчиком. Вони випробовували його на міцність, а він гнувся й випростувався наче лозина, не даючи себе довести до відкритого бунту. Можливо, існували якісь усні розпорядження тітки, і якби в Германа була бодай дрібка дипломатичного хисту, він би спробував переманити на свій бік пана Богуша. Але він був таким самим простаком, як його батько, тільки той зробив у своєму житті один відчайдушний вчинок — узявши таємний шлюб з його матір’ю, а Герман досі не зробив жодного відчайдушного кроку.

Після того візиту до графині настала пауза. Германа нікуди не запрошували, наче й не зауважили його присутності. Помітили його лише дві особи — Софія та Бідний Генріх, хоча для товаришування з ними він був застарий. Застарий, щоб вибиратись на прогулянки верхи, влаштовувати пікніки чи бавитись у театр. Він міг грати в карти з поміщиками, їздити на полювання та кінні ярмарки та розмовляти про господарство та політику. Раніше Герман читав уранці газету при каві та люльці, але тут такого звичаю не було. Тут треба було вставати на світанку й вдавати, що працюєш. «Праця — насолода життя» — любила казати покійна тітка. Дурний вираз. Дурний та й годі. Добре, що тепер нема його кому казати. У Фріди паскудний характер, але вона не лицемірка. В душі вона напевно співчуває неприкаяному тітчиному небожеві, але воліє, щоб той виплутувався сам.

Зітхнувши, Герман відчинив шафу з одежею. Руки несамохіть потяглися до мундира, не нового, але такого рідного, добре припасованого до його попереднього життя. Він ніжно провів рукою по ряду ґудзиків, що від браку свіжого повітря вже почали тьмяніти, а один бовтався. Коли повернеться Ганс, він начистить ґудзики, пришиє, і тоді Герман одягне мундир. Час від часу вдягатиме.

…Була шоста година вечора, коли причепурений Герман сів у бричку, щоб їхати до баронеси. Пані Фріда вийшла на ґанок, склавши руки на пласкому животі, й сказала:

— Майте на увазі, що вечеря буде як завжди рівно о дев’ятій. Запам’ятайте собі!

— Але я не встигну повернутися до вечері! — здивувався Герман.

— Нема чого засиджуватися в тієї баронеси!

«Ну, звісно, — всміхнувся про себе Герман. — Спіритичні сеанси, чорна магія… Такій побожній пані в носі крутить.»

Не кажучи ні слова, він наказав кучерові рушати. Треба було сказати, що пруські офіцери не бояться духів з того світу, але мовчання ще краще. Він чув, що серед медіумів, чи як їх там називають, повно шахраїв, і декому з них вдячні вдови та вдівці записували маєтки, тяжко скривдивши родину. Він не є вдівцем, і прав на тітчин маєток у нього не більше, ніж у неповнолітнього, хоча в чуприні почали з’являтися перші сиві волосини. Цікаво, хто за нього піде заміж, довідавшись про такі чудернацькі умови заповіту? Ліпше, аби тітуся записала усе на сиротинець, і він літав би зараз орлом серед інших орлів.

У тебе, Германе, був вихід. Вузький, але прямий. Ні, не було. Мене купили. Я врешті хотів отримати сатисфакцію за роки, проведені навшпиньки, на рипучих підлогах тітчиного маєтку.

Герман переводить подих. Щось з ним не те. Нерви геть розхитались. Він заплющує очі, знову розплющує, щоб думати про баронесу.

Вона вже немолода, це безперечно, але молодша за графиню. Вона одягається в чорне і вживає багато французьких слів. Від неї пахне індійськими парфумами. Сильний запах. А на руці дзенькають срібні браслети. На обох руках.

— Ні, ви тільки гляньте, ма шер, які очі в цього чоловіка! Мені сьогодні снились ці очі. Ні, я не розповідатиму цей сон. Нізащо! Принаймні, до кінця. Вогонь, багато вогню, я в полум’ї… Жах! І ви, я впізнала вас по очах, простягаєте мені руку… Дві стихії, розумієте?

— А що було далі, пані баронесо?

— Цього я не скажу. Не скажу!

— О Генріху! Мій Бідний Генріху! Я так боялась, що ви не прийдете, мій хлопчику!

(«Добре, що півонії вже відцвіли».)

Де Генріх, там має бути Софія. Задля рівноваги. Щоб світ не перехилився на один бік.

— О Софі! Ви такі скромні наче стокротка навесні. Підійдіть ближче, нехай я вас розцілую, моя люба.

(«Не стокротка, а жимолость у цій блідо-рожевій сукні, яка їй так личить, і з очима мучениці, наче її мордували демони».)

Темно-вишнева шаль у вечірньому світлі додає блідості обличчю. Зустрінувшись із Софією поглядом, Герман нахиляє голову, але не підходить. Генріх регочеться щось на жарт баронеси, нишпорячи тим часом очима по вітальні, очевидно, щоб знайти собі жертву. Бридкий карлик! Хай не карлик, але все одно бридкий. Герман відвертається до вікна. Страх і хвилювання змагаються в ньому. Ця дівчина теж потрапила до пастки, але вона жінка, їй можна пробачити. Її не запідозриш у жадібності. Просто більш нікого не знайшлося під рукою у графині.

— За хвилю прийде наша люба Елеонора. Вона медитує перед сеансом.

Якась бідно й недбало вбрана старенька схлипує.

— Ну, що ще, пані Марто?

— Ви ж обіцяли… — шепоче старенька пані.

— Боже! Майте терпіння, пані Марто. Минулого разу вам сказали, що вашого сина немає ні серед живих, ні серед мертвих…

— А може, може, він вже десь об’явився, — лепече старенька. — Мені снилося…

— А ось і наша дорога Елеонора! Все гаразд, моя люба?

Герман не встигає уявити собі вихід медіума, як вісь у бричці ламається, і він зісковзує з сидіння на дно. Елеонора… Що за Елеонора?

На обличчі кучера вираз подиву. Він мовчки дивиться на Германа, а той на нього, ніби хтось з них винний у тому, що вісь зламалась. Герман перший відганяє від себе думку про причетність до аварії. Кучер теж не чує за собою жодної провини. Обоє вибухають одночасно, зрозумівши, що мандрівка скінчилась. Герман довго не може второпати, про яку стару відьму торочить йому кучер, і врешті починає сміятись. Брички завжди ламаються у невідповідний момент — ось це й трапилось.

— Не можна вам туди їхати, пане, — каже кучер, знімаючи капелюха. — Ота баронеса… Стара пані, небіжка, до неї не їздила. Дивно, що баронеса вас запросила…

— Не мели дурниць, Петере! — урвав його Герман.

— Еге, не вірите, а вісь цілісінька була. Я й тяжчих за вас возив, дорога рівна як стіл. Чого було ламатись? Не інакше, як пороблено…

— Дурниці! Ким пороблено?

— А цього я вже не знаю, пане! Може, небіжкою-пані, може, пані економкою, бо, присяйбі, я на власні очі видів, як вона знак отакий-о зробила рукою. Торік кухарка чимось їй не вгодила, не знаю чим, що там межи ними зайшло. Ну, й кухарка собі на ногу баняк з окропом перевернула. А баронеса, кажуть, з того світу небіжчиків приманює. А то гріх великий, самі знаєте. То котрась з них, бігме!

— То виходить аж три відьми на одну вісь?

— Нє, одна з них. І не на вісь, прошу пана, а на вас.

— Гм, — мовив Герман, все ще сидячи на підлозі брички. — Цікаво. Що ж я їм таке зробив?

— Се вам ліпше знати. Треба вертатись назад. Коні дотягнуть бричку. Не лишати її тутка. Мо’ й добре, що не втрапили ниньки до пані баронеси.

Із цим Герман погодитися не міг, але промовчав. Йому раптом стало нудно, невдоволення згасло й цікавість до забобонів теж, наче він не раз мав з ними справу і вони його вже не збуджували. Він стояв на дорозі, й дорога теж була нудною, такою буденною. Наприкінці дороги була неприємна зустріч, і якби цю запилену стрічку можна було згорнути в сувій, щоб вона перестала існувати, й залишились лише поля з картоплею та житом…

— А нема тут стежки навпростець? — спитав він кучера.

Той похитав головою:

— Нема. А хоч би й була, можна втрапити на болото.

Тієї ночі Германові знову приснився сон, ще дивніший, ніж два попередні.

Сон Германа

Пожежі освітлювали місто краще, ніж тисячі ліхтарів. Герман стояв по кістки в гарячому попелі, й у голові у нього чомусь крутилась фраза: «Карфаген повинен бути зруйнований». Вона скрипіла, обертаючись наче колесо, а йому здавалось, що коли йому вдасться відтворити її дзвінко й урочисто, велично й трагічно, Кенігсберг перетвориться на Карфаген. І Прегель з шумом опуститься вниз до глибинних материкових вод, бо в Карфагені не було Прегеля, це точно. Тисячі рабів розберуть палаци, храми й будинки, вкинуть трупи мешканців міста в рови, засиплють їх землею, а після того, як усе каміння й цеглу буде прибрано й віднесено далеко, де з них збудують інші будинки, храми й палаци, місце, де був Карфаген, посиплють сіллю, щоб проклята земля ніколи не давала ні цвіту, ні плоду. Отак зруйнують Карфаген. Не Кенігсберг — Карфаген.

Як не дивно, але саме ці слова захищають Германа невидимою бронею, бо ж на тлі пожеж його постать у чорному плащі — чудова мішень для стрільців. Зрештою, він сам відчуває нереальність того, що відбувається перед його очима. Чи ж могло таке статись, щоб Кенігсберг, щит Пруссії, палав і руйнувався Літаючими Машинами Для Вбивства. То все чари, наслані на нього трьома відьмами, мана, блуд. У роті пересохло, і він не може вимовити: «Карфаген повинен бути зруйнований».

І він не Ганнібал. У нього навіть меча немає. І війська не видно. Хто воює проти нього? З ким воює він?

Та ні, ось там якісь люди, без мундирів і зброї. Здалеку вони нагадують мурашок, що сновигають туди-сюди. Може, він стріне там когось зі своїх знайомих? Це було б добре, бо слова — ненадійний захист.

— Що ж, треба йти, — вирішує Герман і йде до людей-мурашок, усе ще з відчуттям невидимої броні довкола себе. Можливо, він для них невидимий. Герман переводить погляд на свої руки і прокидається.

ЮЛІЯ:

Юлія крізь сон чує хропіння няньки. Що вона робить в її кімнаті? Я ж бо вже велика! — дивується вона і реальність приходить до неї у вигляді запаху диму й смороду мокрого шмаття. Воно не сохне, не замерзає, і навіть не гниє. Ніби час ним гидує. Утім, знати, що з нею, важливіше, ніж просякле сечею шмаття. Час влаштував проти неї змову.

Дівчинка розплющує очі. Темно і страшенно холодно. Дідусь хропе на весь підвал. Ні, хрипить. І в його хрипінні є щось таке, що змусило її прокинутись серед ночі. У ньому з’явився ритм, проте це нічого не говорить Юлії. Якби була тиша, вона б не прокинулась. А якби прокинулась, то лежала б у темряві й думала: помер дід чи не помер.

Вона тягнеться рукою до дверцят грубки. Попіл ще теплий, але жару немає. За допомогою клаптя з ватяної ковдри й вирваного аркуша їй вдається розпалити вогонь. Залишилось дві свічки. Їх треба берегти для майбутньої подорожі. Тому вона запалює скіпку й, плутаючись у довгій сукні, йде до дідового ложа. По дорозі їй бракне повітря, серце завмирає, і все тіло здригається, наче позад неї вибухнула бомба.

— Дідусю! — шепоче вона, дивлячись туди, де догоряє життя. Їй здається, що коли вона дійде, все це скінчиться.

Хрипіння стає дедалі ритмічнішим і голоснішим. Юлія наближає запалену скіпку до узголів’я, тіні кидаються їй в обличчя, але дідусеве лице таке біле, наче вилите з гіпсу. Раптом дід хапає її за руку, міцно, наче обценьками. Вона вириває руку й тікає. Падає на свою купу лахміття й дивиться, як вогонь облизує тріски. Їй стає легше, коли вона починає розуміти, що підійде до діда, коли вже буде по всьому. Коли настане тиша. Тоді вона зробить для діда все, що можна зробити за таких обставин.

Юлія кидає в полум’я книгу за книгою, дим наповнює підвал, скупчується угорі під склепінням, а тоді виходить, знайшовши тріщини, — виходить у місто, в те, що залишилось від цього міста, яке незабаром втратить ще й ім’я.

Минають хвилини, години. Надворі починається ранок. Грубка пашить теплом. Втомлена Юлія дрімає, але не спить. Хвилі тепла огортають її маленьке тіло, сонячний промінь прокладає широку смугу над нею, але не досягає протилежної стіни. Десь дзюркоче вода, пробиваючи собі дорогу.

Дівчинка не їсть, не п’є, їй нічого не хочеться. Вона дивиться на світляну смугу, що нагадує промінь прожектора з будки кіномеханіка. У неї є ключ. У неї є перлове намисто. Вона ще візьме одну книжку з того стосу, який не можна палити. Першу-ліпшу, не дивлячись. Задля дідуся вона врятує бодай одну книжку. Може, вони ще колись повернуться сюди з тіткою. Але в глибині душі Юлія не вірить, що можна повернутись сюди. Сюди не треба повертатися. Ніколи.

Вона дотримала свого слова. Вона сказала собі, що не залишить дідуся, доки той не помре. Чекай, Юльхен, просто лежи і чекай. Ти нічим не зможеш допомогти дідусеві. Він схопив тебе за руку не для того, щоб забрати з собою на той світ. Він просто хотів переконатись, що ти тут. Він любить тебе.

Промінь стає вужчим і коротшим. Коли він зникає, настає тиша. Потім короткий хрип, і все.

ВСЕ.

Нарешті все.

Наче відплив корабель і зникла незручність від прощання. Вічна жіноча мудрість підказує дівчинці, яка лежить перед згасаючою грубкою, зачекати. Не ворушитись, не робити різких рухів. У голові в неї жодних думок, якась суха пустеля, де чути биття її серця. Тепер у цих руїнах б’ється тільки одне серце. Коли вона піде звідси, тут не залишиться нічого живого, нічого, за чим можна шкодувати. Каміння і цеглу вивезуть до Росії і там побудують з неї нові будинки. Добра кенігсберзька цегла служитиме ще багато років.

Юлія кладе на майже вигаслий жар ще книжку. Майже стемніло. Сонце заходить тепер пізніше. Ноги у неї наче з вати, коли вона йде до дідуся зробити те, що належить зробити. Те, що зробила б її мати, кожна жінка в Кенігсберзі. Обличчя дідуся уже не біле, а жовте, очі розплющені. Вона повинна закрити йому очі й покласти на них монети, але монет у неї немає. Нехай буде так, як є. Юлія відриває довгу смугу від порваного простирадла й підв’язує щелепу. Кладе неслухняні, але ще гнучкі руки небіжчика на грудях, все ще побоюючись, щоб той не схопив її. Намочує у воді ганчірку й витирає йому обличчя, руки, ступні ніг. Одяг. Не можна, щоб дідусь пішов до раю невбраний. Розуміючи, що це їй не під силу, Юлія все ж виймає чисту сорочку й штани з вузлика. І краватку. Коли дівчинка перевертає діда, той ледве не скочується на підлогу. Який він важкий. Юлія вся спітніла, задихалась. Маєш, діду, сорочку і краватку. Краватку сам собі зав’яжеш. Юлія підстеляє під голову діда білу шаль, знайдену на споді скрині. Мокре шмаття витягує з-під нього і відносить у куток. Стелить під діда скатертину, натягає штани. Накриває його до пояса другою скатертиною, кладе вздовж тіла ціпок. Розчісує довге сиве волосся своїм гребінцем, намагаючись не дивитись дідові в очі.

Ось так. Усе гаразд.

Усе добре, діду. У мене є ключ. І я зроблю все, як ти сказав.

Вона запалює свічку. Нехай горить, доки не згорить. У неї є ще одна свічка. І скіпки, якщо йти доведеться довго.

Юлія довго миє руки, потім обличчя. Кладе у вогонь ще одну книгу, щоб було видніше, і згадує, що хотіла взяти з собою яку-небудь книжку. Намацує не дивлячись із купи книжок невеликий томик. «Гамлет» Шекспіра. Що ж, непоганий вибір. Дідусь обіцяв повести її в театр. От вона й потрапить туди. Коли-небудь, у якомусь великому гарному місті, де не один театр, а кілька.

Юлія кладе книжку до шкільного ранця, туди ж свічку, сірники, майже цілі панчохи, гребінець. Їжі в неї, щоб узяти з собою, нема, вона ще може зварити собі суп. Дідусь напевно хотів би, щоб вона покріпилася перед мандрівкою. Але зараз дідусеві не до неї. І мамі так само. Бо вони мертві й тут їм усе нагадує про смерть. Треба йти.

У старосвітській сукні, поїденій часом і міллю, зі шкільним ранцем за плечима, Юлія натягує на голову капелюшок з довгою вуаллю. Чорною. Вона носить жалобу по мамі й дідусеві. Коли тітка Агнеса її побачить, то все зрозуміє. Не треба буде одразу розповідати, як і чому вони померли. У неї не буде сили, і вона може заплакати перед тіткою. А Юлія не може плакати перед кимось.

— Прощавай, дідусю!

Вона проковзує за стіну, яку виклала перед дверима, звільняючи їх від цегли. Так їх важче буде знайти. Запалює свічку й ставить за мур, що повинен захищати її право піти зі зруйнованого міста, яке палає вже кілька місяців, через що ніч перестала бути темною, а день ясним. Дістає ключ і вставляє його в замкову щілину. Чорт, не повертається. Ключ важкий, а в неї руки тремтять від слабкості. Тримаючись обома руками, вона тисне щосили, водночас переживаючи, щоб не зламати ключ, такий старий, що пролежав багато років під порогом. Лице заливає піт. Ненароком штовхнувши стіну, складену нею, Юлія відчуває, що та хитається, і одна цеглина зі страшенним гуркотом падає на щось металеве. Може почути нічний патруль. Треба поспішати. Щось хряскає. Ні, це замок відчинився. Юлія тягне двері на себе. Вони відчиняються назовні. Стіна валиться, але дівчинці вдається прослизнути за двері. Гасне, зачепившись за одвірок, свічка, але в неї є дві коробки сірників. Запаливши сірник, вона бачить на дверях засув. Треба вийняти ключ. Двері привалило цеглою, але їй вдається випхатись і витягти ключа. Якби засув був зачинений зсередини, вона б нізащо не потрапила в це підземелля. Юлія зачиняється й сповзає на першу приступку сходів, щоб віддихатись. Усе.

Бідна матуся, бідний дідусь. Холодні, мертві, нерухомі. Вона ніколи їх більше не побачить. «Ніколи» — для дитини незбагненне слово, але Юлія вже не дитина і вимовляє це слово пошепки, з розпачем дорослої людини.

Вона зуміла відчинити двері, які ведуть до іншого світу. Можливо, він виявиться ще гіршим ніж той, від якого вона відгородилась, але там їй не доведеться втрачати маму й дідуся. Юлія витирає носа кінчиком вуалі, зав’язаної під підборіддям, й рушає вниз, у темряву.

(… Юлія озирнулась на підвал, що служив для неї притулком останні два місяці, на кволий вогник свічки біля мертвого дідуся. Чи надворі ще лежить сніг, чи, може, падає дощ, затяжний весняний дощ, від якого ріка стає брудно-жовтою, а бруківка темною і лискучою? Увечері на ній відображалось світло ліхтарів. А вранці Юлія чула крізь сон торохкотіння візків зеленяра та молочника. Цією бруківкою вона йшла до школи, по дорозі стрічаючи Магду та Луїзу, що мешкали на тій же вулиці…

Юлія стоїть прислухаючись, наче хоче вловити відгомін минулого життя. Нічого. Але й тиша це теж непогано. Їй починає здаватися, що в її житті не було нічого, крім цього брудного підвалу і мертвого діда в кутку. Вона може залишитися тут до ранку, щоб побачити промінь сонця. Так думають завжди, коли двері для порятунку раптом відчиняються. Звідкись з’являється нерішучість.

Дівчинка зітхнула, запалила свічку й відчинила двері ширше. Там було повітря минулого, тепле й затхле. Тільки не її минулого. Вона поставила свічку на сходи й зачинила двері, закрила на засув.

— Бувай, діду!

А потім додала:

— Бувай, мамо!

І відразу страх її минувся. Ці залізні двері сховали Юлію від усього пережитого за останні дні.)

Сон Германа

Герман бачив темні постаті на снігу. Хоча сонце і вгадувалось крізь пелену хмар та диму, усі барви були приглушені як при смерку або як уві сні, хоча Герман не вважав це сном. Він чув шурхіт, брязкання, човгання, але жодного разу — голоси цих людей. Спершу він налічив їх 15, потім 29. Схоже, що інші з’явились з-під землі. Звісно, хто ж не знає, що Кеніга внизу більше, ніж угорі…

І в отих підземеллях, якщо їх не затопило водою, мабуть, безпечніше, ніж нагорі. Там можна заховатись від снарядів і тих куль, наповнених вогнем, що їх скидають Літаючі Машини Для Вбивства. Новий різновид зброї. Тільки новий вид зброї міг так понівечити Собор, що нагадував дерево, на яке налетів ураган, позривавши листя та поламавши гілля.

Коли людей знову стало менше, Герман наблизився до місця Катастрофи, де попіл був ще гарячий і над ним здіймалась легенька курява. Найближчий до нього чоловік, весь закутаний у якесь лахміття, водив по попелу металевим прутом, ніби щось писав. Ні, не писав — він занурював прут глибоко, з таким зосередженим виглядом, як сільський жандарм шукає в ставку потопельника. Голова у нього була замотана подобою драної шалі, з-під якої стирчали жмутки сивого волосся. На руках порвані рукавиці, чорні від сажі. Поверх пальта мав кацавейку, хоча, властиво, в цьому місці не було холодно, а жар під шаром попелу мав бути досить сильний. Трохи віддалік двоє таких самих обідранців розбирали купу цегли. Рукавиць у них не було: просто намотане ганчір’я. У всіх похилених постатях була якась дивовижна зосередженість. Жодного поспіху. І вони не боялись. Вони шукали в руїнах щось конче потрібне.

Герман глянув угору, в брудне небо, куди здіймалось безліч димів, чорних і білих, наче хтось приніс у жертву Кнайпхоф, бо за рікою було видно чимало неушкоджених будинків, тільки місто видалось йому незнайомим. Ну, звісно, це Карфаген, і його руїни мають рознести на півсвіту, а ті люди — можливо, раби, які шукають вцілілі скарби. Але Герман волів, щоб це були мешканці, які вижили, сховавшись у підземеллі. Чи зрозуміють вони, якщо він заговорить до них?

«Я — не воїн, — подумав Герман, відчуваючи холод у серці. — У мене немає при собі зброї, і я не впораюся з ними голіруч, якщо вони надумають кинутися на мене.»

Однак, з іншого боку, в нього була надія, що жодної небезпеки, окрім тієї, що з неба, йому не загрожує. Та й небо було таке тихе, закутане в товсту ковдру попелу, диму й поразки. Підбираючи поли довгого пальта, на яке осідали чорні клапті сажі, Герман підійшов до чоловіка, що розгрібав навпочіпки попіл, просто руками, й спитав:

— Що мені робити?

Він хотів сказати зовсім не те, однак сказав. От лихо, майнуло у Германовій голові, тут мене не слухається навіть мій язик. Виявляється, бува й таке. Іноді люди замість рідної, раптом починають говорити латиною або грекою. Хіба ж не говорив він сам нещодавно «Карфаген повинен бути зруйнований»?

Ото ж бо й воно. Це минеться, якщо Герман вибереться звідси.

Чоловік наче й не чув. Можливо, він оглух під час артилерійського обстрілу. Герман відійшов далі. Але й інші не звертали на нього уваги. Кожен був сам по собі, але, принаймні, їх щось об’єднувало. Спільні пошуки. Врешті Герман підійшов до одного з тих, що розбирали цеглу, переносячи її з однієї купи на іншу. І йому це дозволив чоловік, лице якого по самі очі було закутане смугастим шарфом. «Якщо я допоможу йому, можливо, він допоможе мені», — міркував Герман.

За таких виняткових обставин слід триматись тих, хто не виявляє до тебе ворожнечі. Він навіть чимось був схожий на них — може, невластивою для цієї пори одежею, що вже встигла забруднитись і свідчила про поспіх та сум’яття війни. Він зав’язав собі рота й носа шаликом, щоб не дихати попелом і не обпекти горло, якщо натрапить десь на полум’я. Це робило його ще більш схожим на цих людей. Вирізняло його на перших порах те, що Герман час від часу випростував спину й озирався. Задля обережності, бо хто зна, як виглядав цей гурт працюючих в очах супротивника. На родину, що вигрібає на пожарищі рештки вцілілого скарбу, вони не були схожі. У такий час чоловіки повинні захищати хай не домівку, але те, що лишилось від неї. І рідне місто. Не порпатися в попелі, наче бідний Йов. Ці люди перебувають у якомусь душевному отупінні. Тому й не відчувають небезпеки. Можливо, ворог залишив місто?

Вони не знайшли нічого під купою обвугленої цегли. А що вони мали знайти?

Герман випростав спину. Його напарник почвалав до наступної купи цегли. Оскільки був молодший та кремезніший за інших, то виконував важчу роботу, бо серед цегли траплялись й великі сплавлені докупи грудки. Це добре, що існує порядок. Вони розподілили між собою обов’язки, як належить організованій спільноті. У діловитій розпачливій ретельності було щось навіть привабливе. Герман почував себе вже не таким покинутим. Місто за рікою ціліше, але в ньому можуть йти бої, і там не обійтись без зброї. Тут усе зруйноване, а значить, непотрібне. Місце шакалів та гієн.

Герман теж заходився розбирати другу купу цегли, і під нею вони знайшли якісь обгорілі бляшки чи пластинки, усього чотири. Напарник обережно витер їх і поклав собі до кишені.

Врешті довкола почало темнішати, і догораючі вогнища війни не давали уже достатньо світла. Чоловік, з яким працював Герман, покинув роботу і рушив до залишків якоїсь стіни. Герман пішов за ним, тримаючись на віддалі, щоб це не впадало в очі, готовий кожної миті відійти, якщо його не приймуть до гурту. Інші також сходились до тієї стіни. Герман озирнувся, чи немає поблизу чогось підозрілого, бо все-таки був колись офіцером і мав певний досвід. Він уже встиг за такий короткий час визначити для себе місце в цій невеликій спільноті — місце охоронця, а тепер важливо було знати, як вони це сприймуть. Йому дуже залежало на цьому. Адже саме те, що він був тут зовсім сам, і його розуміння цієї ситуації допомогло швидко зорієнтуватись у системі просторово-часових координат.

Зайшовши за стіну, люди зникали. Мабуть, там був вхід до якоїсь тимчасової криївки чи навіть підземелля. Якщо вони не матимуть нічого проти, щоб він приєднався до них, це буде його, Германова, перемога.

Чоловік, з яким Герман працював увесь день, раптом обернувся й махнув йому рукою. Цей жест надзвичайно потішив Германа. Він зрозумів, що його прийняли за свого, хоча у такій ситуації з їхнього боку це було необачно. Але Герман знайшов пояснення: їм потрібна була пара його сильних рук.

Діра, в яку він спустився, була проломом у фундаменті, і він ковзнув туди, спершись руками за краї.

ГЕРМАН:

Герман був вирваний зі сну нещадною рукою бога ранку. Все ще чіпляючись за гострі краї нори, він глянув угору й побачив над собою замість неба білу стелю, й деякий час лежав, намагаючись згадати свій сон, від якого, незважаючи на всі, безперечно, трагічні обставини, на серці стало тепліше. Там кожен його крок, кожен рух були важливі й сповнені сенсу. А якби його вбили в тому місті? Чи прокинувся б він?

Було ще зовсім рано, хоч сонце вже давно встало й люди заходились поратися коло землі та води. Бадьорі й свіжі, вони наповнили світ голосами. У Германа боліли руки й плечі. Він подивився на свої руки: ні опіків, ні подряпин. Авжеж, на них були шкіряні рукавиці. Дві реальності змагалися в його напівсонній свідомості, та хоча літній ранок переміг морозні зимові сутінки, цього разу сон залишився в його пам’яті як фрагмент цілої картини. Герман заплющив очі, спробувавши уявити собі продовження сну, але свідомість надто швидко поверталась до сьогохвилинної реальності. І ось уже люди, яким він допомагав порпатись у попелі, видались йому підозрілими. Якби хтось з його товаришів-офіцерів побачив, як він працює наче батрак. Абсурдна думка, однак уже те, що він поводився в цьому сні невластиво до свого стану, змусило його навіть почервоніти.

Він застав у їдальні Богуша, і в нещадному світлі ранку було видно всі зморшки на обличчі управителя, і те саме чекало на пані Фріду, що якраз надійшла. Від злежалої скатертини йшов застарілий дух сухих трав. «Вони теж були немолоді, — подумав Герман, — хіба отой, що розбирав цеглу, мого віку». Тому вони й не воювали, бо були старими. А його, Германа, могли схопити як дезертира, чи забрати в полон, якби йому не дозволили піти в підземний сховок.

— Щось ви, Германе, сьогодні дуже замислені. Либонь, сон приснився цікавий?

Герман криво посміхнувся:

— Від вас нічого не сховаєш.

— Я їду до одного орендаря, колись він був лісорубом, поїдете зі мною?

— Поїду.

— От і добре, бо у того чоловіка вельми норовиста вдача.

— Балтазар прикидається, — винесла вердикт економка. — Він ледар і не хоче працювати на землі.

— Що ж, побачимо, так воно чи не так.

— Кажу, що так, — із затятістю старої відьми, яка відчуває свою цілковиту владу, мовила Фріда, а Богуш непомітно підморгнув Герману.

Той вдав, ніби не помічає підморгування, а потім різко підвів голову й спитав у економки:

— То, може, ви і цього разу мені порадите не їхати?

Стара ошелешено глянула на Германа:

— Ви тут господар. Хочете їхати — їдьте, але зі старого коня скакуна не зробиш!

Несподівано на Германа напав сміх. Він спершу стримувався, затуляючи рота долонею, і коли вони від’їхали, Богуш не витримав і спитав:

— Чого це ви, Германе, зранку розвеселилися?

Герман не міг спинитися. Коні стали. Богуш бачив, як у Германа течуть з очей сльози і сміх у нього нездоровий. На чолі в того виступили краплі поту. Не довго думаючи, управитель дав Герману ляпаса, щоб той прийшов до тями; грубий, але дієвий спосіб.

— Ну, в чому справа? — спитав Богуш, і Герман, витерши сльози, розповів йому про свій невдалий візит до баронеси.

— Дурниці, — мовив Богуш. — Не може Фріда бути відьмою. Я її не один рік знаю. Розумію, що наш триб життя видається вам дещо химерним, але ж не настільки! Я сам не дуже вірю, що вдасться вмовити Балтазара, але ж не слухати мені старих бабів. На людях я теж знаюся…

— Правду кажучи, я й сам не дуже вірю у вроки, та коли одна й та сама сцена повторюється двічі…

— Та хоч би й десять разів! — сіпнув повідця Богуш, щоб коні рушили. — Життя у нас одноманітне, і найменша дрібниця — то вже подія. Коли зараз щось зламається у візку, то я не вельми здивуюся. Ця бричка надто стара, треба купувати нову.

Він зробив паузу і продовжив:

— Баронеса то таке, але спробуйте до графині не приїхати! Не пробачить.

— А… — хотів спитати Герман одне, але спитав інше: — А Фріда не буде проти, якщо ми купимо нову бричку?

Богуш повернув до нього усміхнене обличчя:

— Германе, вона ще проживе років 20, і увесь цей час буде ставитися до вас як до хлопчика.

— Але ж… умови заповіту! З мене зробили якогось… орендаря.

«Дійсно, орендар, — подумав Герман. — Як Балтазар, до якого ми їдемо, і якого ще треба вмовляти.» Він навіть відчув симпатію до того незнайомого чоловіка, який має мужність чинити опір.

На обличчя Богуша лягла тінь.

— Стара сука, — сказав він. — Я думаю, є якийсь спосіб її перехитрувати.

— Я вважав, що ви на її боці, — зізнався Герман. — Мені воно не дає спокою, уночі сняться всілякі жахіття.

Він хотів, аби Богуш спитав про сни, бо те, що йому снилось, було для нього значно важливіше, ніж отой клятий заповіт.

— Я — на своєму боці, — відказав коротко Богуш. — Щойно подумав: а чому вона не записала маєток на мене?

— Чому? — щиро здивувався Герман.

— Я знаю чому! Боялась, щоб я не кинув її маєток до ніг моєї коханої Вітчизни. А я це зробив би! Моїй Польщі потрібна зброя. От було б чудово!

«Божевільний!» — подумав Герман, уявивши себе в подібній ситуації. Як він забирає свої манатки і йде з дому тітки.

— Я міг би вас за це не любити, — зауважив пан Богуш.

— Я не панна, щоб мене любили. Я прийняв би будь-яке рішення тітки.

Богуш хмикнув і не забарився з відповіддю:

— Авжеж, прийняли б. Я мав нагоду приєднатися до повстанців, однак пані, ваша тітка, не відпустила мене, бо хворіла на той час. Утім причина завжди знайшлася б. Я не можу бачити крові. А скількох людей ви вбили, Германе?

— Нікого я не вбивав, — буркнув той. — Я наче… наче пройшов між війнами й жодна куля мене не зачепила.

— Значить, щось вас береже. Для чогось.

Для іншої війни, подумав Герман. Для тієї, у якій загине Кенігсберг. Чому йому сняться пожежі, руїни, вже третій раз, і він помалу наближається до небезпеки, хоча на справжній війні нема безпечного місця. І мертвих він не бачив, дивно, наче й мертві покинули місто, і в ньому залишилась жменька людей-привидів.

Герман нічого не відповів управителеві, лише здвигнув непомітно плечима, й невдовзі в улоговині, за лісом, вони побачили невеликий селянський двір, на який падала тінь, від чого все виглядало трохи похмуро.

— Ось ми й приїхали, — весело мовив Богуш. — Зараз побачимо, хто з нас виграє. Треба було побитись об заклад з Фрідою.

Балтазар лежав на ряднині під яблунею, а по животі йому повзав маленький хлопчик років двох. Лісоруб був чолов’яга кремезний, справжній велетень. Богуш привітався, тицьнув малому льодяника, а з іншої кишені витяг срібного таляра, який зблиснув на сонці.

— Балтазаре, це завдаток. Не підведіть мене, бо я побився об заклад, що ви за тиждень очистите ліс від сухостою.

Балтазар перевів погляд на Германа.

— Ні, не з дідичем.

— На що побились?

— На пляшку вина з погреба небіжки-пані, а як я програю, то на два фунти кави.

— Ага, — кивнув байдуже Балтазар.

— Дехто казав, що ви кинули се діло, бо занедужали, то я вирішив заглянути, може, й справді.

— Хто це вам таке сказав? — блимнув сердито Балтазар. — Чи не той криворукий Людвіг?

Богуш підкинув талер на долоні:

— Хто б не сказав, — сухо мовив Богуш. — Я не кажу, що вже. Подивіться по лісі, походіть… Буде підвода й наймит в поміч. Бувайте здорові, я завтра навідаюсь знову. Ні, краще позавтра.

Він кинув таляр на рядно й вирушив до воріт, а Герман за ним. Коли вони вийшли на дорогу, Богуш сказав:

— Я знав, що вийде. Балтазар — чоловік з гонором. Оженився з донькою мірошника, але в тестя не лишився. Гроші для нього значать менше, ніж для інших. Якби я почав його вмовляти, а чи наказувати, нізащо б не згодився.

Герман кивнув, а потім зауважив:

— Але ж сім’я в нього. Як не буде чим годувати, який хосен з гонору?

— Жінка в нього одиначка. Батько запише їй усе так чи інак. Балтазар оженився пізно, тяжко було б йому звикати до чужого дому. Тому й живуть у його старій хаті. Шкода, коли наш Балтазар стане мірошником. Знаєте, Германе, лісоруб відчуває дерево, а в цьому чутті Балтазару немає рівних. Після одного лісоруба ліс росте, а після іншого сохне, а в нас того лісу й так небагато. Тримаємо не продаж, для власного вжитку. Тут потрібен Балтазар. Фріда не любить таких, як Балтазар. Не можна назвати її жінкою справедливою. Ні, таки не можна, — повторив Богуш.

Германові раптом стало нестерпно нудно, й водночас соромно за те, що він не вболіває за ліс, за господарство, за людей, що тут живуть. Ці почуття збилися в ньому холодною сірою грудкою, десь у серці, й розповісти про них він не мав кому. Вони зазирнули на сінокіс, перший у цьому році, і Богуш перестав звертати увагу на Германа, захопившись розмовою з косарями, далі почав сваритись. Герман позадкував назад і став роздивлятись луг. Свіжоскошена трава лежала рівними довгими пасмами. У нього засвербіло в носі, потім потекли сльози. Герман змушений був відступити ще далі з цього поля бою. Й подумав чомусь, що на справжньому полі бою мертві не лежать такими рівними рядами, а відтак порівнювати смерть з косарем не пасує.

Вітер швидко гнав хмари по небі, а тут панували тиша й нерухомість, вогкий дух землі проривався крізь різкий запах стятої трави. Та ось косарі взялися до роботи, поволі віддаляючись від Германа, і в їхніх ритмічних порухах було щось зловісне. Богуш усе ще розмовляв зі старшим чоловіком, очевидно, господарем, коли Герман пішов до дороги, де коні скубали траву скраю. Їхні лискучі брунатні боки здригались від укусів оводів. До дому було недалеко і Герман пішов у той бік, сподіваючись, що управитель його наздожене. Він пройшов уже кроків двісті і все ще не чув за собою характерного звуку кінських копит на м’якій ґрунтовій дорозі, лише запах свіжоскошеної трави продовжував тягнутися за ним, і з носа текло. Це ще більше впевнило його у думці, що він непридатний до сільського господарювання. Чи може лісоруб стати мірошником?

На невеличкому пагорбі, звідки видно було вже липову алею, на нього налетів вітер й зірвав з нього капелюха. Відразу по тому почулося гуркотіння брички, що наздоганяла Германа.

ЮЛІЯ:

Тут мирно пахло пилом, і Юлія ступала по рівних, невищерблених східцях. Вона спускалась, наче занурювалась у теплу купіль, час від часу торкаючись сухих стін. Раптом рука зачепилася за щось металеве й почувся брязкіт. Вогник свічки вихопив з темряви старий бляшаний ліхтар. Від нього пахло гасом. Юлія потрусила ліхтарем — там було повнісінько гасу. Ну хай не повнісінько, але все одно багато.

Це дідусь подбав. Помарудившись трохи, Юлія зуміла засвітити ліхтар, і світла стало значно більше. Але чому дідусь не сказав про це раніше? Певно, забув. Тепер вона могла бачити, що сходи йдуть далеко вниз, але відчуття того, що перед нею розкрилася прірва, в неї не виникло, бо сходи знаходились у півкруглому тунелі. Скоріше, то було відчуття криниці, що впала набік.

Трохи нижче дівчинка помітила на стіні ще щось. Ще один ліхтар? Ні, то було щось схоже на бляшаний термос. Мама все шукала його, бо у них було два термоси, а один кудись зник. Юлія відкрутила кришку: всередині було повно білих сухарів, порізаних на невеличкі квадратики. Вони одразу поклала в рот один сухар і примружила очі від насолоди. Сухарик був солодкий, тобто в термосі був ще й цукор! Напевно, він пересипався на дно. Юлія почепила термос на плече, за спиною був ранець, в правій руці вона тримала ліхтар, а лівою торкалась стіни, якби раптом запаморочилось у голові.

Опинившись внизу, вона відчула, як ноги боліли від напруження. Далі починався горизонтальний коридор. Збоку була ніша, а в ній водопровідний кран. Коли вона його відкрутила, звідти потекла вода. Під краном був отвір з решіткою. Вода була аж густа від іржі, але таке буває, коли краном довго не користуються. Коли вода очистилася, Юлія освіжила лице водою і напилася. Треба подбати про воду. Витрушуючи вміст термоса у ранець, Юлія помітила, що серед сухарів зблиснула крихітна грудочка цукру. Вона вихопила її звідти й запхала до рота. Диви, тепер у неї є світло, вода і їжа. Все, що потрібно для життя. І попереду пряма дорога. Зненацька дівчинка зупинилась. Чому вони не пішли звідси утрьох, як ще дідусь був здоровий? Адже в підвалі їх могло б засипати, якби в будинок вцілила бомба, що, зрештою, й трапилось. Щось тут було не так. Але вона вирішила над цим не замислюватись. Її подорож в підземне царство тільки почалася, і Юлія була не проти, щоб вона тривала довго, адже вона стільки часу не рухалась, а тут можна йти вперед широким тунелем, що полого спускався. Тут було сухо й тепло, тут їй нічого не загрожувало. Вона вже стільки пережила, що це місце видавалось їй найкращим у світі, бо вже звикла жити без сонця та свіжого повітря. На свіжому повітрі їй стало б навіть погано.

Обличчя Юлії було бліде й прозоре, руки тонкі, з гострими ліктями. Вона розучилась ходити, не спотикаючись об мотлох, обгорілу цеглу, уламки дощок, і тепер їй хотілось йти і йти цим безконечним коридором.

Вона знала, що підземелля під Королівським замком розгалужується в різні кінці Кенігсберга і що підземелля йдуть подекуди в три яруси. І от тепер їй дивно, чому всі, хто залишився в місті, не сховались під землю, коли почали бомбити й обстрілювати Кенігсберг. Можливо, тому, що не кожен мав ключ від залізних дверей, а якщо й мав, то міг зачинитись зсередини на засув, як вона. Але ні, не думай про це. Там нагорі більше нема нікого. Усі вбиті, померли або покинули місто.

Можливо, вона зустріне тут людей, які увійшли через інші залізні двері. Вона не залишиться з ними. Їй треба йти далі, за місто, щоб знайти тітку Агнесу.

Невдовзі рука в Юлії почала боліти, бо ліхтар був важкий, й вона вирішила трохи перепочити. Не хотілось гасити ліхтар, бо це ненадовго. Її огорнула цілковита тиша, коли зникло відлуння кроків. Юлія надпила води і з’їла ледь солодкий сухарик. Кожна клітина її тіла з вдячністю приймала цю майже символічну поживу, даючи їй натомість силу йти далі. Туди, де вона зможе пригорнутись до рідної людини й розповісти їй геть усе. Хоча в глибині душі дівчинка знала, що не зможе розповісти багато, бо її слова вбогі, та й тітка сприйме їх надто близько до серця й почне жаліти її.

— Але я жива, — каже Юлія тихо, і слова її безліч разів відлунюють у цьому твердому й сухому місці. — Мене нема за що жаліти.

Вона помічає, що сама собі суперечить, бо дідусь, коли ще був живий, дуже мучився. А тепер його душа вільна, і ця душа знає, що Юлія зробила все, що змогла. Коли розбиратимуть руїни, то побачать, що дідусь помер не на самоті, що з ним хтось був до останньої хвилини, і поховають його в землі. Але вона не хотіла б зустрічатися з цими людьми. Серед тих, хто ходять зараз по місту, не ховаючись, можуть бути й ті, хто вбив її маму. Вона не знає їх в обличчя, а тому кожен з них — убивця її мами. Вона покине Кенігсберг, щоб ніколи сюди не повертатись. Навіть не дивитиметься у той бік.

Юлія не знає, що війна вже закінчилася, що Дрезден був спалений і стертий з лиця землі й сотні тисяч людей перетворились на попіл. Що битва за Берлін була не менш жахливою, ніж за Кенігсберг. І що історія Юлії повторюється в різних місцях. Одні дівчата ховаються під ліжком, інші були зґвалтовані по кілька разів. Але Юльхен пощастило, що існує підземний Кенігсберг і вона має ключ від цього велетенського міста. Треба тільки знайти в ньому вірний шлях.

А поки що вона йде в сукні з чужого плеча, і її величезні черевики тупотять по кам’яній долівці, вкритій столітнім пилом. Жодного поруху повітря. Юлія все ще йде пологим спуском, щораз віддаляючись від наземного світу з його криком, плачем, стріляниною, гуркотом і тоннами попелу — останками того, що було колись людьми, деревами, тваринами, книгами. Однорідна субстанція, яку врешті-решт розчинять дощі, яку звіють вітри, яку втопчуть вантажівки й черевики — змінить склад ґрунту, отруїть його сіллю. Спершу на випаленій землі забуяє життя, і це триватиме рік, два, п’ять, а потім настануть роки безплідні й голодні.

Юлія йде з Кенігсберга до центру землі, туди, де завжди темно, тихо і тепло, а потім за якимись іншими дверима її стріне море вогню та розплавленої лави. Монотонне сходження втомлює людську дитину, і її починає хилити на сон. У неї була тяжка ніч, але то не перша така тривожна ніч, і вона може йти далі. Не годиться залишатися в тунелі, все одно, що на вулиці. Пройшло чимало часу, перш ніж вона дійшла до місця, де тунель розгалужувався. В одному відгалузку вона побачила на підлозі квадратний отвір, у який треба було спускатися металевою драбиною, а інший коридор закладений цеглою. Вибору в неї немає. Там, нагорі, в підвалі під будинком у неї був вибір: залишитися або увійти через металеві двері. А тут… Юлія вагається, втома і тиша пригнічують її дедалі більше. У цьому отворі, на дні його може бути щось вкрай небезпечне: наприклад, каналізація чи щурі. Дівчинка ставить ліхтар на край отвору, а сама, нахилившись, принюхується й прислухається. Нічого. Трохи тхне цвіллю.

Якщо поміркувати, то дідусь дав їй ключ, бо вважав, що вона може пройти увесь шлях. Треба слухатися дідуся. Тут усе так просто, що не потрібно карти чи плану. Бо дідусь би намалював їй отой план. Отже, треба йти. І добре, що тут немає інших людей. Юлія не готова з ними зустрітись.

Навряд чи вона зараз усвідомлює, що ця відлюдькуватість і відокремленість створить для неї поважні проблеми в майбутньому. Треба сподіватись, що тітка чи хтось інший допоможе їй впоратись: відведе за руку до людей, навчить дивитися їм в очі й просити допомоги.

Бог. У цієї маленької мешканки Кенігсберга зараз немає Бога. Вона забула про цей останній притулок для зраненого серця. Ця частина її свідомості просто замкнена на засув. Замість Бога в Юлії — тітка Агнеса, рідна сестра матері. Можливо, вона теж переховується зараз у якомусь підвалі, можливо, будинок її теж знесло хвилею ненависті й спустошення, що називається війною.

Але дідусь напевно просив її зачекати на Юльхен. Це єдине, на що може опертися дівчинка, наріжний камінь її світобудови. Вона відганяє від себе будь-які сумніви. Звідси потрібно вийти — ось що зараз важливо. Правда, металева драбина, що веде у безвість, її лякає. Та й незручно, бо треба тримати в одній руці ліхтар, не розбити і не впустити. Без їжі й води вона проживе довго, без світла — ні.

Коли я спущусь вниз, — вирішує Юлія, — перепочину як слід. Вона цілковито зосереджується на процесі сходження, і не тямиться від щастя, коли ступає на широку тверду поверхню, й ліхтар вихоплює коридор, викладений з каменю, блискучого від вологи. Тут легше дихати, очевидно, звідкись надходить повітря. І холодно. Їй аж перехотілось спати.

Невдовзі коридор розгалужується на два, і це викликає в Юлії істеричний сміх. Вона аж згинається навпіл, і тільки біль у кишках змушує її повернутися знову до контролю над собою.

Ось воно! Їй снилось багато разів, що вона не може вибрати якийсь потрібний напрямок, весь час віддаляється від мети — і ось це трапилось насправді. З чого їй обирати? З двох однаковісіньких коридорів? А хіба не все одно?

Дівчинка почала пригадувати казки, які читала колись давно мама, й найперше згадала історію двох дітей — Гензеля і Гретель. Вони кришили, здається, хліб, щоб повернутись із лісу додому. Ні, Юлія нізащо б не кришила хліб. Від самої згадки про нього її охоплювала голодна млість. Та в ранці могли знайтися клаптики паперу або навіть шматок крейди. Вона відкрила ранець, але скільки не рилася, знайшла лише табель зі школи. Чи піде вона коли-небудь до школи? Це ще не знати, але табель — наразі єдиний документ, який вона має. Але в самому куточку Юльхен надибала згорнуту записку, здається від Маріанни. Вони в школі часом розважалися на уроках.

Але Юлія не захотіла перечитувати ту дурну записку. Вона розірвала її навпіл і поклала на долівку. Тепер треба вибрати коридор, яким вона вирушить далі. Думай, Юліє, думай. Може, лічилки, що передували грі в схованки? Але тут потрібно двоє людей. Від згадки про те, як літніми вечорами вони бавились з подругами в схованки на подвір’ї у тітки, в Юлії зрадницьки затремтіли губи й до обличчя припливла кров. Вона потягнулась до коміра сукні, щоб розшпилити верхній ґудзик. І пальці торкнулись речі, про яку вона встигла забути і яка стала вже частиною її тіла. Перли. Вона так давно не дивилась на них. Хтозна, коли ще трапиться така нагода гарненько розглянути перлове намисто. Вона навіть не лічила ті перлини. Якщо їх буде парне число, вона піде в правий коридор, а якщо непарна — то в лівий.

— Яка я розумна! — втішилась Юлія. Вона ще згадала, що коли триматись весь час одного боку, наприклад правого, то можна вибратися з будь-якого лабіринту. Хоча це підземелля не лабіринт. Лабіринт — це де жив Мінотавр. Але, може, вона стріне тут чудовисько. Добре чудовисько.

Юлія дуже обережно зняла з себе намисто й поклала собі на коліна. На темному тлі перли матово виблискували. Намистини були різного розміру, посередині більші, по краях менші. 49 перлин, затям собі, Юліє. За кожну з них можна купити або палац, або корабель чи авто. На менше не погоджуйся, коли вийдеш звідси. Мама хотіла виміняти перли на борошно і сало. Але дідусь не дав. Він подарував ці перли бабусі на весілля. «У нас повинно бути щось святе», — сказав він.

— Святі перли, — пирснула Юлія.

— Мій спадок.

Ключ — теж її спадок. Вона повісить його на шовкову стрічку в своєму домі, якщо колись його матиме, й розповідатиме своїм дітям, як пройшла увесь Кенігсберг під землею, сама-самісінька. Вона вірила, що так буде. Дідусь не послав би Юльхен на загибель. Він покладався на її кмітливість.

І Юлія пішла далі. Що буде, то буде, але назад вона вже не повернеться. Тільки б гасу в ліхтарі вистачило. Хоча є ще свічка й кілька довгих скіпок.

Коридор зліва виявився дуже важким. Спершу він підіймався догори, потім вона вдарилася головою об стелю. Отвір став вужчим і нижчим, їй доводилося кілька разів згинатися в три погибелі, й скло ліхтаря обпекло щоку. Юлія врешті не витримала і просто впала на купу піску, задихаючись від нестачі повітря.

«Я завжди йду не в той бік, що слід», — у відчаї подумала вона й провалилась у сон.

Сон Юлії

Карету, що мала везти всю родину в маєток Ф., прислала мамина сестра Клотильда, що вже років з десять, як вийшла заміж за поміщика. Щоліта вони проводили в неї цілий місяць. Юлія бігала згори вниз, знизу вверх, зносячи потрібні їй речі. Татові справи на біржі йшли не надто добре, тому цього разу мати їхала значно охочіше, ніж зазвичай. Вони взяли з собою Луїзу, мамину покоївку, яка на відміну від Юлії рухалась повільно, наче досі не прокинулась. Тато обіцяв приїжджати по суботах, а зараз їх просто супроводжував. На його обличчі теж було полегшення. Вдалося пошити кілька суконь, купити різні потрібні дамам дрібнички, але вже те, що вони не мали власного виїзду, перекреслювало всі обнови.

Вмостившись нарешті в кареті, пані Веллер трохи принишкла, міркуючи над тим, як приховати сліди руїни на своєму обличчі, не в тому сенсі, щоб приховати зморшки зі свого 35-літнього обличчя, це вона вміла робити майстерно, — а сліди невдачі свого чоловіка.

Сестрі більше пощастило, хоча чоловік у неї не такий вродливий, як її Людвіг, зате багатир на всю губу. І тямущий, бо додав до батькового спадку втричі більший статок, почавши розводити породистих коней. Хоча Юльхен і вважали батьковою копією, вродливою вона не буде, на жаль. Шкіра надто смаглява.

Пані Веллер скосила око на дочку. Ще років два, і треба шукати їй нареченого. Якщо вони до того часу не розоряться. Вона згадала ту нещасну вчительку, у якої на руках залишилось троє сиріт. Ото нещастя! Вони дали їй трохи грошей і дещо з Юліїного дитячого гардеробу, а та навіть не відписала потім. От невдячна!

— Знову горбишся, Юліє! — налетіла пані Веллер на дочку. — Скільки тобі можна казати?!

Юлія випростується й боляче вдаряється головою об щось дуже тверде. Але сон її триває, і вона бачить з вікна карети вершників, що мчать по скошеному лузі: двох молодих жінок у зеленій та червоній амазонках і двох чоловіків, а вдалині сліпучі білі дюни і море.

Море! Юлія не знає, кому віддати перевагу — морю чи вершникам. Вуалі розвіваються на вітрі, коні виблискують гнідими крупами. І все це так гарно, і так його багато — море, коні, дами і кавалери, яскраві барви, що вона відчуває, як серце їй стискається від незнаного болю.

Чому, Юліє? Ти так само колись мчатимеш на коні, в амазонці. Дядько Клаус обіцяв цього літа тебе навчити їздити верхи. Ні, хитає головою дівчинка, цього не буде. НІКОЛИ НЕ БУДЕ. Я не потраплю в цей час. Я живу в іншому світі.

ЮЛІЯ:

…Вона прокидається на купі столітнього кам’яного пилу, ліхтар горить. Боже, скільки вона проспала? Усе тіло заціпеніло від холоду, ноги затерпли, в роті сухо. Юлія сідає. В неї нема сили навіть відкрутити кришку термоса й випити води. Поки горить ліхтар, треба йти. Свічка не дає стільки світла, та й гасне від протягів, а в неї зовсім мало сірників.

На щастя, прохід розширюється, й вона тепер йде доволі рівним коридором, найперше дивлячись собі під ноги, щоб не спіткнутись. Сон висотав з неї увесь оптимізм. Їй здається, що вона блукатиме тут доти, доки не залишиться зовсім без світла. У пустелі найважливіше вода, а що найважливіше в підземеллі? Світло. Вода і їжа зараз здаються їй ношею, без якої можна обійтися. Якби вона мала вдосталь їжі перед тим, то давно з’їла б усі сухарі й випила усю воду. Але вона вже тривалий час недоїдає, шлунок у неї зменшився і всох, й потребує зовсім мало їжі. Вона звикла розтягувати їжу найдовше, ділити на порції (це на ранок, це на вечір). Вона їла суп із мерзлої конини, кривавила ясна об сиру брукву, хліб з тирсою і врешті допровадила себе до того, що не відчуває голоду. Майже не відчуває. Те, про що вона давно мріяла, коли дуже хотілось їсти, для неї перестало існувати. Не бажати, не хотіти, стати невидимою. Це підземелля — саме те, що їй треба. Єдині звуки, які вона чує впродовж багатьох годин — це її кроки. Часом вони розсипаються, множаться, відбиваючись від округлих стін. Можливо, це останні звуки, які вона відчуває в своєму житті. Юліє, ти вибрала не той коридор. Ти вибрала лівий коридор, а треба було правий. Але ти не будеш повертати назад, хіба що натрапиш на залізні двері чи замурований хід.

Її охоплює нетерпіння. Сльози закипають на очах. Вона йде швидше. Для неї головне побачити, що буде далі. Нехай це буде що завгодно. Вона згадує, як каталась три роки тому на велосипеді. То було літо і вони з мамою жили в тітки Агнеси. Дорога була м’якою і теплою, й хоча майже стемніло, Юлії не хотілось вертатись. Вона доїхала до роздоріжжя й зупинилась перед одним із тих священних каменів, що їх так обожнюють селяни. Величезний округлий валун. Вона торкнулась його долонею і усмішкою. Такий теплий, зовсім не грізний.

Вона була сама. Швидко темніло. Темно-синє небо вкрили розсипи зірок. Юлія притулилась до каменя і відчула, що він її торкається, а не вона його. Вивчає її. Дівчинці навіть на думку не спало щось попросити у каменя. У неї було все. Може, тільки не вертатися, а враз опинитися на подвір’ї у тітки перед освітленою верандою, впасти у ліжко й одразу зануритись у тепле молоко сну.

Тоді трапилось те, що можна було пояснити хіба провалом у пам’яті. Юлія стояла перед хвірткою й чула, як тітка з матір’ю гомонять на кухні, брязкаючи посу(…..)[1] …нішим в оцій спільноті, якій вдалося пережити найстрахітливішу пожежу, спричинену Літаючими Машинами Для Вбивства. У Германа не виникло жодних асоціацій з релігією, навіть з її найпоетичнішим варіантом — пієтизмом, що залишив глибокий слід у душі не одного кенігсберзького філософа. Не був він і католиком з чіпко вкоріненим страхом перед Страшним Судом і Танком Смерті. Натомість він згадав, що недавно бачив, як вкладаються спати джмелі. Той, хто входить до нірки останній, запечатує вхід сухим листочком і загрібає сухою травичкою. Якби я частіше бував у лісі чи полі, подумав Герман, то зміг би відшукати не лише аналоги, а й спосіб вирішення якихось проблем. Він був настільки збуджений, що ледь не сказав про це напарнику, але той вже йшов туди, де наприкінці короткого тунелю пробивалось слабке жовте світло. Якщо в цьому місті вижили тільки вони, то розумно перебути якийсь час під землею. Крім наземного є ще підземне місто, і квартали за рікою вціліли, але там, либонь, нишпорять мародери, і без зброї туди йти не варто.

Невдовзі Герман опинився в просторому приміщенні, посеред якого палало багаття з уламків дощок та колод. Там, де було світліше, лежало вимащене сажею рядно. На ньому він побачив розкладені дротики, залізяччя, бляшки, але нічого золотого й срібного. Утім, коштовні метали давно розплавилися б у цьому небесному вогні. Так було навіть краще, бо Герман не хотів потрапити до поганого товариства, все-таки він офіцер, нехай у відставці.

Але зараз він ніхто. Він разом з усіма стоїть біля рядна зі знахідками і чогось чекає. Дрова потріскують, віддалік наближається гуркіт, чути постріли. Отже, війна ще триває. Це — погано. Герман не розуміє, чого від них очікують, а тому його пошуки нагорі були безплідні. Можливо, цим людям вирвали язики, щоб вони мовчали. Бо нагорі вони теж мовчали. Шурхотів попіл, стукала цегла, завивав вітер, але жодного тобі людського голосу.

Мені треба щось сказати, — думає Герман, — щось спитати, аби перевірити, чи вони справді німі, чи діють так з певних міркувань. Наприклад, з міркувань безпеки. Я можу спитати, котра година. Це вони не можуть проігнорувати, питання нейтральне: його можна задавати будь-кому, навіть таким варіятам, як… Генріх. А хто такий Генріх? Пам’ять наче відрізало, залишився куций хвостик. Напарник робить рух, виймає з кишені жменю обгорілих бляшок, обережно кладе на ряднину, а тоді знову повертається у стрій, чи радше коло. Тепер усі погляди спрямовані на Германа. Його обливає потом розгубленості. Звідки він може знати, що треба шукати? Невже вони цього не розуміють.

Спитай у них. Спитай! Але все у ньому повстає проти цього. Ще не час. Він буде терплячий, спостережливий, кмітливий, він чекатиме, доки до нього не звернуться. Як у війську, старші по чину. У нього чудовий вишкіл, отриманий у прусській армії. І він показує порожні руки й хитає заперечно головою. І тоді на нього перестають звертати увагу. Атмосфера стає менш напруженою. Вони починають розходитися по підземеллі. Дехто стає грітися кого вогню, розмотує шарфи, скидає зайву одежу. Герман теж почуває себе вільніше. Він відходить набік, звідки йому легше спостерігати за цими людьми.

Троє чоловіків, здається, вони тут найголовніші, сідають довкола рядна, перебирають знайдені речі, а тоді згортають рядно.

Підземелля не замкнуте, принаймні має три виходи. Троє чоловіків разом з рядном відходять у тунель зліва. Герману стає холодно. Одним оком він стежить за своїм напарником. Можливо, той дасть йому якісь вказівки. Завтра напевно знову доведеться порпатись у бруді війни. Врешті, Герман підходить грітися коло вогню. На цурпалку сидить сивий чоловік і куняє, схиливши голову на руки.

Треба підкинути у вогонь дров, он скільки їх тут, ціла гора. Герман пильнуватиме, щоб багаття горіло. Він сидітиме тут цілу ніч. Як охоронець. Із вдячності, що йому дозволили прийти сюди, адже нагорі вкрай небезпечно. Уночі тут блукають зграї вовків чи здичавілих собак, він бачив сліди на снігу. Коли всі розійшлися, за винятком того старого чоловіка, що його напевно залишили на посту, Герман зрозумів, що вирішив правильно. Ці люди не звикли до тяжкої фізичної праці, дехто з них мав окуляри. Може, ці люди з Альбертини? Чорнокнижники? Тоді вони мали б шукати книги.

Який же я дурний! — думає Герман. — Тут згоріло все, а книги згоряють найперше.

Після того, як усі розійшлися по бічних коридорах, Герман відчув себе вільніше, й почав вибирати з-поміж дощок ті, які горіли найкраще: сухі й необгорілі. Заодно трохи розчистить залу й прибере, щоб ніхто не настромив собі ногу на цвях. Він пожвавішав і швидко зігрівся. Зробив собі імпровізований стілець у місці, звідки зручно буде наглядати за виходом з підземелля. Навряд чи той старий чоловік спав. Надто вже напружена була в нього спина. Про що він думав?

Раптом з одного тунелю виринув його напарник, несучи в руках дві паруючі бляшані миски. Одну поклав біля ніг старого, а іншу дав Герману до рук.

— Дякую, — сказав Герман йому навздогін.

ГЕРМАН:

Це вже не був сон. Хіба може снитись ніч у ніч одне й те саме: зруйноване місто, пожежа, якісь люди?.. Якась атака на його розум, коли свідомість приглушена і ти не здатен вільно мислити. Демон входить у його тіло і змушує служити якійсь незбагнейній меті. Тому й кажуть, що диявол ніколи не спить. Напевно, щось подібне траплялось з кимось іншим, наприклад, з тим самим Сведенборгом, завдяки чому він і прославився. Але у Германовому випадку такі послідовні сни радше вказують на божевілля. Хтось був у його родині божевільний, а оскільки він нічого про це не знає, цей факт був прихований. Сама думка розповісти про свої сни, видається йому страшною. Та й кому розповісти? І чим би це закінчилося для Германа? Звісно, божевільнею. Краще б йому залишитись там.

У сонниках подібні сни тлумачаться як стан душевної тривоги. Причини її були зрозумілі: переміни, нове життя, невлаштованість, самотність і таке інше. Однак для Германа ці сни давно перестали бути просто снами. Посеред дня він часто дивився в бік Кенігсберга, невидимого за кронами дерев і пагорбами, відчуваючи, як звідти лине поклик, наче й справді хтось потребує його в тому місті. Хіба що ординарець Ганс. Бідолаха захворів, і Герман збирався учора забрати його зі шпиталю, якщо можна, але пан Богуш заманив його до лісу, аби дати вказівки лісорубу. На узліссі їх чекав уже той чолов’яга Балтазар і кілька годин вони утрьох оглядали дерева, виносячи їм вердикт. Це не дуже подобалося Германові. Почував себе наче спільником у вбивстві. Із подивом, змішаним із жалем, він дивився, як Богуш ставить червоною фарбою мітки на деревах, що видавалися цілком здоровими чи, принаймні, могли б ще жити багато років. То були дерева, що росли в тіні старших дерев. Зауваживши вираз на Германовому лиці, Богуш виголосив сентенцію:

— Негодяща деревина, мало поживних соків спожила. Ящики з неї ще можна зробити, а от на паркет чи шпали нікудишня.

І пояснив:

— Я п’ять років працював на складі деревини, і знаю що до чого. Купець мусить знати, де росло дерево і чому його зрізали. Це не варт продавати в Кенігу. Селяни розберуть на дрова та огорожу. Але жоден з них не візьме цього на сволок чи двері.

Герману все було зрозуміло. В тому числі й те, що ніхто не збирається вчити його цієї лісорубської премудрості, бо вона йому не знадобиться. Він не столяр і не тесля. Але йому це було чомусь цікаво. І він спитав:

— А коли немає можливості взнати, як тоді визначають — добра деревина чи ні?

Балтазар з Богушем подивились на Германа із зацікавленням.

— По звуку можна впізнати, яка в дерева серцевина: слаба чи кріпка, — мовив управитель. — Еге ж, Балтазаре?

— Моє діло правильно зрубати, — скромно відказав Балтазар, — аби легко впало…

— Ви майстер свого діла, кожен знає. Але тут мені здається, треба помічника.

— Не треба. Я сам впораюсь, а тоді підводу пришлете.

По дорозі додому Богуш розповів, що позаторік помічника Балтазара на смерть привалило деревом, зовсім молодого хлопчину, і хоч вини лісоруба в тому не було, він покинув ремесло й сховався у своїй хатині.

У лісі Богуш так захопився роботою, що Герман знову почував себе усуненим від справ, але тут можна було принаймні задавати якісь питання, наприклад, чи всюди в лісі може проїхати підвода, або як далеко до найближчого тартаку. Колись у маєтку був свій тартак, доки тітка не продала більшої частини лісу. За всіма тими практичними питаннями Герман забув про перетікання тіней у лісі, про крик сойки, що спершу так дратував його. Цей ліс був невеликий, без дичини, без мисливського будиночка, і зі східного боку вгрузав у болото. Герман раптом усвідомив, що в маєтку не все бездоганно, як здавалось йому спочатку, що тут не завжди роблять правильні речі, бо навіщо було продавати ліс? Значить, у тітки були якісь труднощі з грошима. Може, рік неврожайний видався.

Навіть сама думка про те, що він може щось змінити, видалася йому цілковитим божевіллям. Усе це через військо, де думають і вирішують за тебе. До тітчиних слуг та орендарів треба мати вищий чин, ніж у нього. Але якщо нічого не змінювати, усе почне йти до занепаду. Утім, що тобі до того, Германе! Хай усе котиться в прірву.

Але тоді прірва потягне його за собою. РОБИ ХОЧ ЩО-НЕБУДЬ — це відтепер мусить стати його девізом. Коли Герман вийшов з-під материної опіки, вона дуже швидко подалася і звичайна застуда звела її в могилу. Вона не чинила опору хворобі. Його полк стояв тоді у Берліні, й він заледве встиг на материн похорон. Є самогубці, котрі вбивають себе повільно, бо свідомість їхня застоюється як кров. Напевно, тому всихають дерева, яким бракне сонця, бо його заступають дерева більші й вищі. Вони перестають боротися за свій життєвий простір.

Від цієї думки Герману стало моторошно. Ось двоє людей, які щось роблять. Один очищає ліс від хворих і слабких дерев, а інший міркує, яку вигоду з цього отримати. А поруч — життя, що саме себе знищує, позаяк не може знищити інші життя.

Війна. Ні, гірше, ніж війна, набагато гірше. Бо війни починають і завершуються піднесенням, або їх можна уникнути, а основа життя залишається незмінною — нерівність та несправедливість. З цим кожне життя невпинно рухається до смерті.

Коли вони верталися назад, коні стояли на сонці й потерпали від надокучливих мух і спраги хтозна вже скільки. Це обурило й засмутило Германа. Ніхто з них не здогадався взяти кучера, який подбав би про тварин, відвів у затінок і дозволив попастися на зеленій траві, що була зовсім поруч. А Богуш навіть цього не зауважив, всівся у бричку й вигляд у нього був людини, що зробила вдалу оборудку й заслуговує на добрий обід.

Герман подумав, що селянська практичність, що є основою добробуту всіх, хто годується з землі, має в собі щось бездушне. Зрештою, він сам не кращий. Кінь для нього лише засіб пересування, самохідна машина. Неприємне відчуття того, що він стоїть на одному рівні з управителем і цими селянами та лісорубами, довго не покидало його.

Наступного ранку Герман прокинувся пізно й був певний, що Богуш уже подався об’їздити свої, тобто його, володіння, і справді управителя не було. Фріда повідомила, що Богуш поїхав до міста.

— Він мені нічого не сказав, — зауважив Герман.

Фріда лише здвигнула плечима, мовляв, хто ти такий, щоб тобі щось казати. Це його розізлило, але тут Герман згадав, що учора збирався поїхати до Ганса, і забрати його зі шпиталю. Той швидше одужає на свіжому повітрі. Він вирішив нічого не казати економці й розпорядився підготувати бричку. Одягнув свій мундир й одразу відчув себе впевненіше.

Через півтори години, коли на ратуші пробило полудень, Герман стояв на Зеленому мосту й дивився на Замок, і тепер він не здавався вже таким величезним та могутнім. Супроти Літаючих Машин Для Вбивства він не встояв, і Герману на очі набігли сльози. Він відвернувся і подивився на місто на материку, яке вціліло у його сні. Будинки, що зрослися між собою, відображалися у воді, по якій пливли рибальські судна. Їх було так багато, що їхні щогли нагадували ліс у воді. Запах твані, риби розганявся доволі свіжим вітром, і стовбичити на мосту теж було не дуже зручно. Ще хтось подумає, ніби він вирішив накласти на себе руки. Ні, вдень таке навряд чи роблять. Удень не стрибають з мосту. Може, у тому сні він прийшов, аби… Дурниці.

Герман зітхнув і зосередив свою увагу на Соборі. Руйнувати легше й швидше, а спробуй-но збудувати. Тепер відчуття його були незмірно багатші, зате думка повільніша, може, саме в цьому полягає різниця між реальністю і сном? У реальності нема такого мовби ватяного обруча, що стискає голову щоразу, як тільки з’являється небезпека — такий собі попереджувальний сигнал, який скеровує у потрібний бік — безпечніший. Усе, що ми втратили, не зникає, а складається в кошик наших снів.

До шпиталю Герман прибув десь о другій. На вулицях була тиснява, гамір, і це викликало в нього роздратування, наче хтось намагався ним керувати. По дорозі він укріпився в намірі сьогодні ж забрати в маєток свого ординарця. Ганс із села, і хто зна, може, з його допомогою Герман нарешті почне хоч трохи тямити в сільському господарстві. Він не дивиться на нього з жалем, як управитель Богуш, це вже точно. Тямущий Ганс зможе з часом обійняти в маєтку якусь посаду. Ординарець не лакей, хай собі Богуш з Фрідою це затямлять.

З посмішкою на вустах Герман увійшов через браму шпиталю, що знаходився в глибині величезного старого саду. Його офіцерський мундир був візитною карткою. На сходах він стрів сестру Марту, і та жестом звеліла йому йти за собою, завела до свого кабінету, посадовила і тільки тоді повідомила, що Ганс помер чотири дні тому від післяопераційної пневмонії. Таке, на жаль, трапляється, коли організм ослаблений.

Герман довго дивився собі під ноги, а потім спитав:

— Де його поховали?

— Я вас проведу.

За шпитальним будинком був невеликий цвинтар. Під акуратним свіжим горбочком з жовтої глини в третьому ряду лежало те, що залишилось від Ганса. Якби Герман його не позичив, можливо, нічого б не трапилось.

— Може, ви хочете помолитись? — спитала сестра Марта. — Ганс — мій земляк, ми поховали його, як належить. Я написала його сестрі, щоб забрала речі. Ганс так часто згадував вас…

Останні слова, хоч і вимовлені з надзвичайною тактовністю, несли в собі докір, але його Герман прийняв з покорою, а не з роздратуванням. Він кивнув, і сестра тихо відійшла.

— На кого ти мене покинув, Гансе? — прошепотів Герман замість молитви. По собі він знав, що перший удар як свіжа рана — різкий, болючий, але нетривалий. Після нього настає отупіння. Але біль, що приходить пізніше, — тягучий, ниючий, отой набагато прикріший.

Жовта глина, хрест, до якого причеплений букет воскованих паперових квітів блідо-рожевого кольору, а довкола скошена, суха вже трава. Здається, в ній була осока. Богуш говорив, що осока не годиться на корм худобі, хіба що на підстилку. Земля була вогка, болотиста, не дивно, що сирість доповзає до лікарняних палат… І Герман відчув, як ватяний обруч стискає йому скроні.

Сон Юлії

— Він буде вчити тебе їздити верхи, — каже дядько Клаус, киваючи на високого кучерявого хлопчину в трохи закороткій куртці вибляклого синього кольору. — Його звати Пауль.

Хлопчина мружиться від сонця, а Юлія не знати чому думає, що він насміхається над нею. Правда, костюм для верхової їзди в неї перелицьований зі старого тітчиного, але вона ще не доросла, не шити ж їй новий, коли татові не щастить на біржі!

— А я вмію їздити! — каже несподівано для себе вона, з викликом зблиснувши грізно очима. Однак дядько вже побачив щось варте уваги в саду і прямує туди, залишивши її наодинці з цим… конюхом. Дядько звик, що його накази виконують без обговорення. Пауль чухає себе за вухом і переступає з ноги на ногу. От селюк! Юлія почуває себе не зовсім зручно. Вона думала, що дядько вчитиме її сам. Вона вже їздила минулого року по подвір’ї в присутності мами і тітки. Старий конюх, від якого тхнуло тютюном, водив коня. Потім мама з тіткою вирішили, що їй ще зарано, та й для міської дівчини це витребеньки.

— Ходімо, панночко, — каже Пауль.

— Куди?

— До конюшні.

Ще чого! Але дівчинка згадує, що якби не дядько, їй би не дозволили вчитися їздити верхи, а засадили б за це бридке вишивання.

На відміну від попереднього літа, Юлія почуває себе в тітчиній оселі непевно. Може, тому, що зараз вони збідніли, і чим більше намагаються це приховати, тим більше воно впадає у вічі. Юлія про це б уже, може, й забула, змирилась, бо її власне життя не змінилось, але мама не дає забути. Кожна розмова, що стосується приємних речей, неминуче закінчується фразою: «Ми зараз не можемо собі цього дозволити». І глибоке зітхання.

Біржа! Яке страшне слово. Тут, у цьому райському куточку воно заборонене. Дядько не грає на біржі і не боїться про це сказати. Юлії боляче спостерігати, як мама намагається добирати слова, а тітка не завжди стає на її захист. А Юлія ще не настільки доросла, щоб встати з-за столу й піти на знак протесту. Невже так погано? Гірше, ніж у панни Августи?

Рішучою ходою Юлія йде за Паулем. Вона ще не була в конюшні цього літа. Вчора відвезли її малу кузинку до бабусі, дядькової матері, й вона зітхнула з полегшенням, бо мала була дуже прикрою.

— Господар велів, аби ви, панночко, спершу призвичаїлись до своєї кобилки! — каже Пауль, наближаючись до чистенького стійла, де стоїть невелика гніда конячка.

Юлія не знає, що відповісти. Утім, яка різниця. Вона наближається до перегородки й втуплюється очима в конячку. Її конячку! Запаморочливо пахне сіном.

— Яка гарна! — шепоче дівчинка і тягне руку до гнідої голівки з білою латкою на лобі. На долоні в неї опиняється грудочка цукру. Кобилка спершу обнюхує її долоню, форкає, а потім, зітхнувши, підбирає цукор губами.

— Як її звати? — питає Юлія.

— Конюшинка.

Що ж, гарне ім’я.

Вони виводять, осідлавши, кобилку зі стайні майже друзями. Юлія стає на долоню Пауля як справжня дама, вмощується в сідлі, встромляє ноги в стремена. Хлопець веде Конюшинку по колу, раз, другий. Потім усі троє бачать розчинену браму, за якою зеленіє трава і чути, як шумить море. Їхні погляди стають урочистими й мрійливими. Юлія відчуває, що цей хлопчина бажає того, чого бажає і вона.

«Може, завтра чи післязавтра, — думає Пауль, — я покажу їй затоку.»

«Ні, не завтра, сьогодні, — думає Юлія. — Завтра може бути пізно. Завтра може луснути Біржа. Або завтра я помру. Я повинна туди поїхати.»

Конюшинна теж рветься вперед. Юлія відчуває, як їхні бажання, злившись, стають сильнішими, як два потоки води.

«Але я піший!» — вагається Пауль.

«То йди і візьми собі коня. Не бійся. Ніхто нічого не помітить. Ти мене вчиш, зрештою»

Пауль дивиться їй в очі й бачить там глибоке провалля суму, чорне глибоке провалля не дитячого, не дорослого, а просто суму, не з цього життя, не з цього світу. Наче сновида він повертається до конюшні. Що відбувається? Подвір’я перед будинком заповнене тінню від величезної будівлі з колонами, і таке похмуре. Тільки за брамою — сонце. Сонце і море — це я можу собі дозволити, думає Юлія.

Пауль сідлає старого жеребця, якого рідко виводять. Хлопцеві хочеться, щоб тієї дівчини не було за воротами. Його час та її не співпадають. Пауль просто мріє, а вона тягне його у свій час силоміць. Обоє повільно випливають через браму. Що вона робить?

Вона піддалася волі конячки.

Ні, довірилася їй. Тільки сьогодні. Завтра це буде лише позичена дядьком кобилка, а сьогодні вони — одне ціле. На якусь мить Юлія шкодує, що так зробила, але назад повертатися вже не можна.

За півгодини копита коней торкаються піску. Море їм не вдивовижу. Воно присутнє в їхніх снах, куди долинає шум хвиль, свист бурі, і приплив вдаряє об їх серця, а повний місяць змушує їх іржати посеред ночі. Авжеж, вони знають, що таке море, з його гіркою водою та неспокійною вдачею.

Юлія з Паулем їдуть вздовж берега, не торкаючись води. Море застигле і мляве, навіть не намагається їх вхопити. Таке море могло бути й мільйон років тому, думає Юлія і здригається, ніби їй загрожує перенестися в ті часи. Тато колись розповідав, що гіпс — це скам’янілі рештки мушель. Цікаво, чи Пауль знає про це? їй з ним спокійніше. Сонце сховалося за хмари, і море стало сірим, геть непривітним. Суцільна пустка.

Вони наближаються до руїн якоїсь фортеці чи замку.

— А хто це побудував? — питає Юлія, задираючи голову.

Пауль знизує плечима:

— Тевтонські лицарі, хто ж іще?

Юлія дещо про них чула, але не стільки, щоб розмовляти на цю тему з… конюхом.

— Казали, що тут є підземний хід до Кенігсберга, — і Пауль додає гордо. — Я знайшов його. Ходімо, покажу.

ЮЛІЯ:

Юлія прокидається в темряві. Серце їй шалено калатає. Невже Пауль залишив її саму в підземному ході, а сам сховався? І куди вона має йти — до Кенігсберга? Та наступної миті світ перевертається. Навпаки. Вона знаходиться в підземному ході, що веде з Кенігсберга. До моря. Ні, дідусь нічого не казав про море. Цей хід веде до села, де живе її тітка. Хоча, можливо, вона звернула не туди. Утім, тепер вже все одно. Вона кудись вийде. Юлія тремтить від нетерпіння. Намацує сірники й запалює ліхтар. Вогник став слабший. Ні, просто треба сильніше підкрутити гніт. Вона бачить себе збоку: замерзла, голодна, цілком самотня, і хоче заплакати. Але не може.

— Я вийду звідси, — говорить вона кволим голосом. — Вже зовсім недовго лишилось. Дивно, що я нікого не зустріла. Куди поділись усі люди? їх нема нагорі, їх нема внизу. Це якийсь неправильний підземний хід. Тут повинні бути люди, що ховаються від бомб. Вони б мене не скривдили. Вони б розмовляли тією мовою, яку я розумію. Люди, що розмовляють моєю мовою, усі в землі, під землею…

Ця думка вражає її своєю страшною простотою. Можливо, це не її думка, але вона справедлива для Кенігсберга. У той день, коли в дідуся трапився перший удар, він сказав: «МІСТА НЕМА». Хоча він нічого не міг знати, що буде далі. Але це правда. Коли руйнуються будинки, люди покидають місто. Нема міста без людей. Нехай так.

Нема мами, нема тата, тепер нема дідуся. Нема їхнього будинку. Звісно, це ще не означає, що міста нема. Його немає тільки для неї.

Хто такий Пауль? Ні, це було уві сні. Краще б він був насправді.

Треба поспішати. Лампа горить дуже погано. Свічка дає зовсім мало світла, і надовго її не вистачить.

Питання вибору тепер для неї не існує. Юлія йде туди, де лежить кінський череп.

— Допоможи мені, конику…

Юлія йде вузьким коридором, який невдовзі виводить її… Вона піднімає ліхтар і відсахується: перед нею нерухома гладінь чорної води.

ГЕРМАН:

Герман не зміг би розповісти, як приголомшила його смерть єдиної людини, що беззастережно довіряла йому. Ординарець — не слуга. Хіба здатний це зрозуміти хтось з отих поміщиків, з якими йому доведеться спілкуватись до кінця життя? Як йому змиритись з тим, що Ганса нема і більше не буде? Він так сподівався, що Ганс допоможе йому прижитись у новому середовищі. Так, як він легко облаштовував його побут, коли доводилось переїжджати з місця на місце.

Герман боявся побачити на обличчях людей байдужість. Як він скаже їм, що Ганс помер? Він не хотів, щоб його голос тремтів при цьому. Мабуть, треба, щоб вгамувалось хвилювання. А ще він почував себе винним, адже не мусив випозичати ординарця Ульріхові. Принаймні, міг би спитати самого Ганса, чи той згоден. У армії не питають згоди навіть у офіцера.

Тоді б Ганс не захворів. Можливо.

Іноді світ стає особливо огидним. Особливо, коли ти сам відчуваєш свою причетність до вселенської несправедливості.

Ось такі думки обсідали Германа того смутного післяполудня, коли довкола буяла свіжа зелень, на березі ставків прогулювалось чимало пань та дівчат на виданні з мереживними парасольками, що виділялись світлими плямами на мураві, а свіжий вітерець брижив воду, по якій плавали лебеді, і крізь голоси лунав шум водограїв. Він стояв на березі, і хоча його стан ще зберігав офіцерську штивність, мундир був уже не так доладно припасований до його фігури, як півроку тому, гудзики потьмяніли, бо нікому не спадало на думку начистити їх крейдою. То був привілей Ганса. Мундир чекав на Ганса і не дочекався. Йому захотілось скинути це ганчір’я і вже більш ніколи не одягати. Мерехтіння води, запах ряски та риби хоча й гіпнотизували Германа, але він відчував, що в ньому відбуваються якісь зміни. Про це свідчили думки, уривчасті, неоформлені, дикі. Здавалось, один різкий рух — й істота, чию присутність він відчував зараз у собі, вирветься назовні, завдасть йому болю і доведе до сліз. Що він тут у біса робить? Як він сюди потрапив?

Лебеді, що були на середині ставка, раптом почали пливти просто до нього. Двійко лебедів. Його увага перемістилась на цих пишних, майже нереальних птахів. Можливо, їх привабила його самотня постать, може, яка дурниця, вони відчули, що йому бракує чогось. Або вирішили, що в нього в кишені булка, згадавши якого-небудь офіцера, що колись кришив їм булку. Він сам колись годував лебедів напідпитку, піддавшись химерному почуттю зробити щось для когось, маючи мізерні можливості. Тепер у нього можливостей більше, але бракує почуттів.

Він відчув запах жасмину, тільки значно делікатніший, ніж у живих квітів, та й жасмин уже відцвів. Герман обернувся — і чужа присутність не завдала йому болю. Позад нього стояла Софія в білій сукні й білому мереживному капелюшку. Упізнавши його, вона зашарілась.

Герман вклонився, дещо скуто, бо був у мундирі, трохи затісному. Він теж розгубився. Софія була його найяскравішим враженням з того вечора у графині.

— Не сподівався вас тут зустріти, — мовив Герман, аби щось сказати, й одразу засумнівався, чи сказав це до речі, чи не зробив якогось переступу в етикеті.

Отже, лебеді пливли до неї. Біле до білого, світло до світла. Лице Софії було не просто незворушне, а погідне. Вона щиро тішилася з гарного виду: червоні вежі та мури, зелені галявини, синя вода. Він трохи відступив назад. Лебеді наближались.

— Сюди пливуть лебеді. Ви, певно, їх годуєте?

— Авжеж, — всміхнулась Софія, — зараз Генріх принесе мій кошичок з хлібом.

Генріх? Ну, звісно!

Софія трохи мружилась від сонячного світла. Герман помітив на її носику трохи ластовиння, зовсім не аристократичного, але такого зворушливого.

— Он як! — сказав він. — А я сам не знаю, як сюди забрів. Вертався зі шпиталю, помер мій ординарець, Ганс, ну…

— Як шкода… — тихо мовила Софія. — Ви, певно, його любили?

Вона так легко вимовила ці слова, що Герман кивнув:

— Він — єдине, що пов’язувало мене з військом. Я хотів забрати його в маєток. Мені його не вистачатиме, от і все.

— От і все, — повторив він, дивлячись на великих білих птахів, що збурювали воду.

Софія промовчала, але її мовчанка була теплою й співчутливою. Нарешті вона промовила:

— Смерть завжди невчасна. А чи є різниця між тим, як гинуть на війні і як вмирають у шпиталі?

Його збентежило це питання. Воно було недоречне, грубе, надто пряме. І хоч Софія була незвичайною дівчиною, якій доводилося нести на своїх плечах величезний тягар, слово «смерть» не пасувало до її вуст. А може, йому просто причулося?

Мабуть, бо на обличчі Софії він не бачив очікування. Вона просто співчутливо дивилася на нього.

— Вибачте, — Герман провів долонею по чолі, ніби стирав з нього павутиння, що начіплялося в підземеллі.

— Останнім часом я сам не свій. Як на мене, смерть у бою чи в шпиталі однакова.

Софія кивнула.

— Мабуть, так. Однакова. Однаково прикра для тих, хто живий.

Це було неправда. І вони обоє це знали. Коли довкола багато смерті, багато втрат, до них просто звикаєш.

Софія сказала:

— Вам потрібно знову знайти собі друзів.

— Та я нелегко сходжуся з людьми, — пробурмотів Герман.

— Вважайте, що один друг у вас уже є.

— Твій наказ виконано, Софі.

Спершу вони побачили тінь на воді, від якої відсахнулись лебеді, а тоді вже самого Генріха. Бідного Генріха.

— Дякую, Генріху.

— О! Минулого разу ви були без мундира. Що, знову війна? — і Генріх роззирнувся довкола, ніби збирався побачити ряди вояків, наїжачених рушницями.

— Генріху!

— Все гаразд, — всміхнувся Герман. — Мені вже час йти. Моє шанування!

Він клацнув по-військовому підборами й швидко відійшов, забувши попрощатись з Софією, тобто поцілувати їй руку, абощо. Відійшовши на безпечну відстань, Герман озирнувся. Софія з нареченим уже встигли про нього забути. Вони кидали шматки булки у воду й, сміючись, виривали одне в одного кошичок. Тепер вже інші лебеді, з другого кінця ставу пливли до них по воді, й у тому, як вони швидко й цілеспрямовано розтинали воду грудьми, було щось хиже.

Цікаво, якою стане Софія років через десять? В оточенні гурту дітей, статечна, ще більш спокійна, з поглядом повільним і важким, а не таким, як зараз: сполоханим і швидким. Вона звикне до свого тягаря й більш не шукатиме йому виправдання. Свого ж майбутнього Герман не хотів навіть уявляти. Він сам не розумів, чому його раптом зацікавила доля людини, яку він бачив удруге в житті. Ніколи не був надто чутливим. Доля як доля. Повсюди ці старі баби, які намагаються злякати світ, зістарити, звести в могилу за допомогою чар. Доля Герману тепер уявлялась по-іншому: людина мала на вибір кілька доль. Мама пішла всупереч одній долі й отримала за це вбогість і раннє вдівство, що врешті її зламало. Ні, він не хотів, аби з Софією трапилось щось подібне. Піти проти волі всемогутньої опікунки, стати десь гувернанткою і посивіти в чужому домі.

Безперечно, ця дівчина вчинила мудро. Треба сподіватись, що Господь звільнить її від цього божевільного. Такі довго не живуть.

ЮЛІЯ:

Юлія підняла ліхтар трохи вище й не побачила склепіння угорі. Вода масно виблискувала й була нерухомою. Це підземне озеро, подумала вона, а не підземна ріка. Озеро можна обійти, а ріку треба переходити або перепливати. Вода була надто низько, і вона не могла торкнутись її рукою. Хіба що палицею. Чому вона не взяла з собою палицю? Адже нею можна було б відбитись від щурів, якщо ті раптом з’являться. Добре, що підземелля виявилось порожнім. Геть порожнім. А вона ж так довго йшла. Вона навіть поспала і після того короткого сну відчула голод. Поставивши на землю ліхтар, Юлія навстоячки з’їла два сухарики й запила водою. Цікаво, чи можна цю воду пити? Може, це найчистіша вода на світі. А може, отрута. Ті, хто виклав камінням це підземелля, знали.

Юлії було трохи дивно, що вона починає забувати все, що трапилось з нею досі. Найдальше від неї було довоєнне життя. Кольорове: синє, жовте, зелене, рожеве. Що було в тому житті рожевого?

Мамина помада.

Мама.

Помада.

Чи буде колись в неї помада? І черевички на високих підборах? І чорна лакована сумочка?

Так, спокійно, дівчинко. Бережи гас у лампі. Він може закінчитись дуже швидко. Перевір, чи є сірники. Юлія риється в портфелі і рука її раптом намацує олівець.

Вона зараз щось напише. Олівець існує для того, щоб ним писали. Юлія бере клаптик, ще одну записку, сідає на кам’яну підлогу й пише:

МЕНЕ ЗВАТИ ЮЛІЯ ВЕЛЛЕР. МЕНІ 15 РОКІВ.

Більше вона не може придумати нічого. Зрештою, досить. Щоб залишити по собі слід. Але наступної миті їй спадає інша думка. Юлія кидає папірець у воду. Можливо, тут є течія. Вона піде за течією. Юлія довго дивиться у воду, аж починають пекти від напруження очі. Папірець не рухається.

Мертве озеро. Це озеро — мертве. Воно не рухається в жоден бік. Куди ж їй іти?

Хіба не однаково…

— Я буду йти, доки не помру, — каже Юлія. — Я не стану такою, як ти. Я мушу вийти звідси. Дідусь не міг мене обдурити. Він напевно стояв на цьому березі й думав, як вибратись звідси. Він це пережив. Може, це й добре, що я йду сама, без нікого. Є ситуації, які легше пережити самому. У мене є чарівний ліхтар. Він мав би давно згаснути, але він горить. А може, тут у підземеллі інший час. Не такий, як у підвалі, не такий, як нагорі. Раніше вона вночі виходила подихати свіжим повітрям і жодного разу не наблизилась до липи, що росла посеред подвір’я. Лавки там уже не було. Хтось забрав на дрова. Мама не дозволяла їй зійти зі східців, Юлія мала ховатись у тіні й дихати повітрям, що пахло димом. А липа була без листя і не відкидала тіні. Кожної миті могла надійти мама, обійняти за плечі й сказати:

— Годі, Юльхен!

Якби вона боялась так за маму, як мама за неї, можливо, та залишилась би жити.

Юлія йде берегом мертвого озера, уважно дивиться собі під ноги. Очі болять, рука, в якій вона тримає ліхтар, геть заніміла. Підземне озеро не повинне бути надто велике. Їй краще триматись стіни, бо так можна ненароком і звалитись у воду. В ту мить, коли вона торкається рукою слизької холодної стіни, ліхтар з шипінням гасне.

Господи, він не мав так раптово згаснути, без попередження! Але оскільки це чарівний ліхтар, він знає, коли згаснути. Значить, вихід уже близько. Неоформлена в слова думка про якийсь невідомий захист викликає в неї на личку кволий усміх. Їй здається, що звідкись долинає повів свіжого повітря. Юлія запалює свічку і йде, залишивши ліхтар на березі підземного озера.

Вона думає, що ті, хто вистелили дорогу кам’яними плитами, мали куди вийти. І ця дорога, якою вона прямує з останньою свічкою, виведе її звідси. Віск капає дівчинці на руку, світла зовсім мало. Вона може ненароком ступити на край берега і впасти у воду. Тому треба триматися стіни, мокрої й слизької. Навіть коли погасне свічка, вона зможе йти навпомацки, відчуваючи плечем стіну. Ця свічка згорить за годину. У тебе, Юліє, ще є трохи часу, не переживай.

— Паулю, — каже вона, — візьми мене за руку.

Тоді з одного боку її захищатиме стіна, а з іншого — Пауль. Коні пасуться на пагорбку, де трохи трави, правда, солоної. Вона й досі відчуває на губах присмак моря.

— Я покажу вам (усе ще «вам») щось цікаве.

— Скарби? — питає Юлія.

— Ні, скарби не можуть лежати просто так. Їх замуровують. Я покажу білих баранчиків.

— Що?

— Я недавно дізнався, що хвилі на морі перетворюються на білих баранчиків. Удень вони ховаються в печерах, а вночі пасуться довкола замку.

— Не вигадуй.

— Самі побачите. Ми вже майже прийшли. Тільки не треба нікому про це розповідати. Присягніться, панночко!

— Присягаюсь.

— Чому в тебе заплющені очі? — питає Пауль, міцно стиснувши її долоню.

— Вони в мене розплющені.

— Ні, ти, мабуть, заснула. Розплющ очі, Юліє.

Вона вдаряється боляче плечем об якийсь виступ і скрикує. Тепер її очі широко розплющені й вона бачить багато білих баранчиків у великому гроті й чує шум води. Присмеркове світло ллється з отвору в стіні.

…Люди в білому, білій спідній білизні, з білими обличчями лежать безладно на піску в незручних позах. Білі як баранчики на гребенях хвиль У декого розплющені очі. Юлія озирається на чорноту за собою. У ній є щось магнетичне, вона тягне її назад у своє вологе лоно. Дівчинка долає цю чорноту, свічка гасне, заливаючи пальці теплим воском.

Але люди з білими обличчями не зникають. Їх так багато, що Юлії доведеться переступати через них, аби вийти з печери. Її не дивує, що вони мертві. У місті вбито стільки людей. І зараз війна. Але чому їх не залишили там, де вбили?

— Бо їх потрібно було сховати, — шепоче Пауль їй на вухо.

— Звідки ти знаєш? — обурюється Юлія. — Ти не міг того бачити! То було в інший час. — І зітхає: чудовий час…

І Пауль знічено відступає у тінь минулого.

— Білі баранчики, — кривиться Юлія. — Аякже!

На краю світу, далеко-далеко звідси лежить її мертвий дідусь, а десь неподалік — мама. І ще десь — тато. Вона б не хотіла, щоб вони лежали отут, скоцюблені з гримасою болю на обличчях.

Вона переступає через трупи, і кожен погляд як кнопка фотоапарата — клац, клац, клац.

ГЕРМАН:

Після зустрічі з Софією Герман зміг зайти до Ульріха, якого спершу не міг бачити. Він сподівався, що ставлення Ульріха до цієї сумної події буде таке, як належить. Ульріх мав квартиру в тому самому будинку, де колись мешкав і Герман. Обшарпаний фасад, захаращені сходи, — усе, як у прибуткових будинках для всілякої голоти. Герман встиг захекатись, підіймаючись сходами на четвертий поверх, бо не хотів братися за перила рукою в новеньких рукавичках. Зрештою, він зняв їх на останній сходовій клітці й сховав до кишені.

Ульріх виявився вдома. Заспаний, неголений після нічного чергування в казармі, і поки він жадібно пив воду просто зі збанка, Герман встиг опанувати себе й помітити безлад у помешканні.

— Що сталося? — буркнув Ульріх, витираючи підборіддя.

— Нічого, — знизав плечима Герман і всівся на вільний від одежі стілець, відсунувши його трохи вбік: жест, що означав певне відчуження й водночас потребу охопити все оком душі. — Зайшов висловити тобі співчуття.

Очі Ульріха на мить стали скляними.

— А-а, — протягнув він якось байдуже. — Тепер я знову без ординарця.

— Він був моїм ординарцем, — мовив Генріх. — Аж три роки. Чому ти не повідомив мене про смерть Ганса?

І подумав про себе: «А що б це змінило?»

— Я… — млявість Ульріха наче рукою зняло. — Я сам був приголомшений! Я відвіз його до лікарні, ти знаєш. Він же ні слова нікому не казав про свою грижу!

— Заспокойся, я теж нічого не знав. Ганс боявся, що його звільнять зі служби. А я ж мав намір забрати його до себе…

По лиці Ульріха ковзнула тінь, але то не була тінь смутку, а згадка про те, ким зараз є Герман.

Герман миттю відчув переміну, і власний мундир з неначищеними ґудзиками видався йому чимось на кшталт театрального костюма, бо його вже не стосувалось поняття «честь мундира».

— Така його доля, — сказав сухо Ульріх.

Герман подумав і кивнув:

— Так.

Можливо, він би повів Ульріха перехилити десь чарчину, і на хвилю опинився б знову в тому знайомому безтурботному світі, де треба вміти прожити на офіцерську платню якомога веселіше, де ніколи не розмовляють про майбутнє, а лише про завтрашній день, де жінки майже задурно кохають бідних офіцерів і люблять їхні мундири більше, ніж їх самих.

Нічого, подумав Герман, коли вже їхав назад, це їхня війна, а не його. Це — доля, одна із доль, — поправив він себе. Правда, це усвідомлення було дуже поверхове. Він міг би легко зняти його, як знімав пушинку з мундира покійний Ганс.

Сон Германа

От я й знову тут, — подумав Герман з якимось полегшенням, не здивувавшись, що він не в мундирі, а в забрудненому попелом пальті, що навіть трохи обгоріло знизу. Треба почистити.

Він зняв його і повісив на дошку, що стриміла з купи понівеченої деревини, і почав зішкрібати попіл та сажу з сукна. Снігом було б краще, але до підземелля сніг не потрапляв. Лист заліза не давав йому шансів прорватись сюди.

Герман відволікся, щоб кинути в багаття віконну раму без жодних залишків скла. Його наглядач уже спав, як дитя, і з рота йому стікала цівка слини.

Герман потрусив пальтом, одягнув його, зашпилив на всі ґудзики, і аж тоді помітив, що взуття його має жалюгідний вигляд: шкіра обгоріла й потріскалась. Він сів, визувся з черевиків й ретельно оглянув свої ноги у вовняних гетрах. Від них тхнуло, і він їх скинув, щоб просушити. Ступні почервоніли, напевно, були трохи обморожені. Він присунувся ближче до вогню. Швидше б настав ранок. Він знову піде розбирати руїни, і працюватиме так само старанно. Тоді, можливо, довіра до нього зросте.

Чоловік прокинувся й, нетвердо ступаючи на негнучких ногах, поплівся до відра з водою. Можливо, він не був такий старий, як здавалось на перший погляд, просто хворий. З підборіддя стирчала якась неприкаяна щетина, а очі запали від того, що довго дивились на війну.

І я таким стану, подумав Герман, з якоюсь втіхою, ледь присмаченою гіркотою. Я все ще виділяюсь серед них. Чоловік раптом почав натужно кашляти, наче мав сухоти, але швидше за все просто необережно вдихнув дим, опинившись на його шляху до одного з чорних отворів.

Герман почав взуватися, краєм ока слідкуючи за сусідом. Той нарешті вгамував кашель і почвалав туди, де кілька годин тому зникла решта. Мабуть, спати. Що ж, нехай поспить. Я пильнуватиму. А завтра, можливо, мене хтось змінить.

Підземелля наповнювало гудіння полум’я, тріскотіння дерева, що передувало його остаточному розпаду, але був тут присутній ще один звук. Десь дзюркотіла вода. Очевидно, вода витікала зі зруйнованого водогону, але не тут, трохи далі. Тут було сухо. Відчуття затишку й безпеки дивним чином викликало у Германа якесь піднесення. Герман почав мріяти про те, що сьогодні він зміцнить своє становище і, можливо, навіть знатиме, що треба шукати в отих руїнах. Він пишався, що обрав для себе таку лінію поведінки, що дасть йому змогу вижити у цьому зруйнованому війною світі.

Він не встиг заснути тієї ночі, бо невдовзі члени дивного братства шукачів повиходили з тунелю, одягнені й закутані по самі вуха, й усі вони піднялись нагору. Герман знайшов серед мотлоху мотузку й підперезав пальто так, що воно стало трохи коротше, і закутав обличчя по самі очі шарфом. На небі сяяли зорі, і пожежі, здавалось, горіли яскравіше. Герман відшукав свого напарника, але довго з ним не працював. Треба було підняти велику балку, і Герман пішов допомогти. Під балкою лишилось ще чимало важких предметів, і він не міг отак залишити цих виснажених бідолах. А коли нарешті повернувся на своє місце, то не побачив напарника. Герман на мить розгубився і скористався цим моментом, щоб роздивитись руїни. В одному місці стіна готова була обвалитися, але, на щастя, туди ніхто не підходив. Вони працювали на невеликій ділянці, завдовжки 50 кроків. То були купи попелу, погнутого залізяччя й цегли, під якими все ще жеврів вогонь. Герман колупнув носаком невеличкий горбочок, й звідти жбухнуло полум’я. Герман відскочив назад. Небо помалу блідло й врешті настала та особлива пауза, що завжди буває передсвіта. У такий час найкраще прокидатись. Зникає гнітюче відчуття темряви, думки вільно ширяють на межі сну і пробудження. Магічний час. Однак Герману було не до того, щоб прислухатися до власних думок, які повільно спливали з його підсвідомості, шикуючись у голові. При ньому було знайдено дві пружини й потемніле увігнуте скельце.

Цього разу вони недовго працювали: поки не розвиднилось. Сходячи в нору, Герман подивився на місто за рікою, що тремтіло в золотавому мареві. Вода в ріці парувала і була вільна від барок та човнів, і через те видавалась йому чужою. З пусткою в серці він увійшов у похмуре й тепле нутро землі, подумавши, що міг потрапити в ті часи, коли тут не було ні трьох міст, ні мостів, а лише ріка та луки. І що йде до того, коли тут справді зникне місто. Це означає, що світ замкнутий у якомусь пекельному колі.

Ритуал повторився. Оскільки Герман не знаходив нічого, бо не знав, що шукати, то нічого не виклав на ковдру. Та й в інших улов був небагатий. Цього разу він пішов до приміщення, де горіли олійні лампи й попід стінами в два яруси стояли дерев’яні лежанки з тоненькими матрацами, а посередині стояв довгий стіл, збитий з дощок. Якийсь чоловік виніс із сусіднього помешкання казан з рідкою юшкою, що не потребувала навіть ложки, і до неї брусок сухаря. Після цього Герман заліз на нари, вкрившись пальтом, і заснув наче дитина.

У цій небезпечній ситуації, коли по небу літали смертоносні залізні птахи, Герман справді був дитям, що наслухалось пророцтв святої Михальди. Він прокинувся від приглушеного, але виразного гуркоту, й від того, що склепіння, здавалось, ось-ось трісне і впаде. Герман побіг разом з іншими, на ходу вдягаючи пальто. Він подумав, що ворог знає, де вони, і полюватиме за ними, доки не відкриє всі підземелля.

На нижчому ярусі вони збилися докупи наче сполохані вівці. Герман відчував запах того особливого поту, що породжений страхом, й бачив довкола себе очі, почервонілі від утоми, запалі від недоїдання та тривоги. Але на дні цих очей під попелом відчаю жеврів вогонь одержимості. Відчувалось, що вони скуті одним ланцюгом так тісно, що він ніколи не потрапить досередини. Очевидно, ці люди переконані, що він повинен бути поруч, і навіть в ці моторошні миті, коли існувала така велика загроза життю, Германове серце солодко завмирало від припущення, що вони побачили в ньому щось особливе. Він працював разом з ними, їв, отримав місце на нарах… Вони ставилися до нього ввічливо-нейтрально, і в декого він навіть відчув щось схоже на вдячність. А могло бути й так, що він був схожий на когось з їхнього кола, зовні, не надто втаємниченого, однак вартого довіри. Хіба ж не могло таке трапитись?

Потім шум стих. Очевидно, птахи полетіли геть, себто Літаючі Машини-Вбивці, як назвав їх Герман. Треба не забути цієї вишуканої назви, коли прокинеться.

Якщо прокинеться взагалі.

Вони повернулись назад, і Герману перехотілось спати. Натомість він спостерігав за всім цим товариством. Його напарник читав якусь книжку, не схожу на молитовник, що був би за таких обставин ціпком доречним, із болісним виразом на обличчі, бо в окулярах бракувало скельця, а друге було тріснуте, що, безперечно, ускладнювало процес читання. Хто просто лежав, хто порався коло одежі. Дві лампи немилосердно чаділи. Скільки вже триває війна? — намагався вгадати Герман. — Надто вже виснажений вигляд у цих бідолах. І чи довго вони тут пробудуть? А тоді що?

Він піде з ними. Можливо, вони повернуться до вцілілих будинків на тому боці, адже околиці й передмістя напевно оточені ворогом. Там їх відразу впіймають і вб’ють. А в середмісті безпечніше, там можна чинити опір, якщо не знайдеться надійного сховку. Якби Герман мав зброю, рушницю чи пістоля, або навіть шаблю, він зміг би охороняти їхній гурт. Чому вони такі безпечні й остерігаються лише Літаючих Машин Для Вбивства?

Усі ці питання розгалужувались, перепліталися, висновуючи не надто зрозумілий візерунок теперішньої Германової реальності. Крім неї були й інші, і якщо він зуміє скласти з них карту, то це відкриє перед ним неймовірні можливості.

ЮЛІЯ:

Юлія тепер зрозуміла, що таке «ступати по трупах», вираз, який дідусь використовував у розмовах на політичну тему. Спочатку вона пробувала обійти попід стіною мертві тіла, розкидані по цілій печері, але ступила в щось липке й відмовилась від попереднього наміру.

Насправді то були не зовсім підземелля Кенігсберга. Більшість з них були на той час затоплені, а ті, що залишились, виглядали далеко не такими порожніми, якими бачила їх Юлія, що знайшла усього лиш кінський череп. Там були мертві, там були живі, там були склади зброї, сувої тканини, коштовності й реліквії Пруссії. І хоча це було інше підземелля, дівчинка дійсно пройшла безкінечно довгий шлях, під кінець знайшовши печеру з мертвими тілами. Їй пощастило, бо печера не була ще заповнена, а тому не завалена кам’яними брилами й не замурована. Вона встигла.

Звісно, вона нічого про це не знала. Дідусь вказав шлях, а Пауль допоміг. Юлія була впевнена, що й надалі їй хтось допоможе. Коли вона врешті вибралась на поверхню, то кинулась відразу до найближчого дерева й впала під ним. Були сутінки, синюваті сутінки. Скільки часу минуло відтоді, як вона відімкнула залізні двері, Юлія не знала. Мабуть, кілька годин, а можливо, кілька днів, адже час під землею зовсім інший, ніж на поверхні. Власне, це було не так важливо — час. Вона хотіла знати місце і як звідти потрапити до села, де жила тітка Агнеса.

Притягальна сила підземелля зникла, коли очі її побачили весняний ліс, де всюди цвіли анемони. Тільки птахів не було чутно. І взагалі панувала тиша, наче Юлія залишила свої вуха під землею. А в землю втиснулись важкі колеса вантажівок, що привозили сюди мертвих, і вона не могла йти такою дорогою, а тому почала шукати собі стежки. Вона сподівалась, що й Пауль присутній тут теж. Не буде ж він залишатись в темряві, куди більше ніхто не увійде, бо вона замкнула двері на засув. Дідусь передав її Паулеві, а сам пішов на небо. Так кажуть: душі йдуть на небо.

Юлія дивиться на небо, де пливуть три рожеві від сонця хмаринки. Оця більша — це дідусь, менша — мама, а третя — вона. Ні, спохопилась Юлія, я не можу бути з ними. Моя душа ще не розлучилась з тілом. Вона глянула на вимащену подерту сукню, поділ якої торкався облич мертвих. В підвалі ця сукня здавалась розкішною, а тепер… Вона не зможе в ній бігти, не зможе навіть ходити по лісі, зовсім непрактична сукня. Треба було вдягнутись у щось інше.

На заході пролунав вибух, і ліс здригнувся. Чого деревам боятись? У них не будуть стріляти, їх не будуть… Утім, це могло означати, що хтось наступив на міну. В лісах, чула Юлія, повнісінько мін. Отже, йти на захід не можна. В тиші, що настала по тому, їй стало ще гірше, ніж коли вона уявила, що третя хмарка, то її душа. Смерть, можливо, й приваблива, але коли вже по всьому. Померти так як мама, як дідусь, як оті, що в печері, вона не хотіла. Це надто боляче.

Юлія все ще перебувала під гіпнотичним впливом спокійної та безпечної темряви підземелля. Вона принесла її з собою, і позбутися її можна лише, коли скинеш одяг і вмиєшся з ніг до голови. Все, що вона могла зробити зараз, це відірвати від подолу сукні смугу з долоню завширшки, щоб легше йти. А бігти, куди вона втече в цьому напівпрозорому лісі? Юлія почепила стрічку, що в сутінках здавалась чорною, на гілку. І тоді відчула, що почала діяти. У неї є перли. Тітка продасть їх або виміняє на багато-багато їжі. Юлія не о'б'їсть нікого. За роки війни шлунок у неї зробився маленький, і їжу можна буде розтягнути надовго. Можна продавати по одній перлині, зрештою. Або вони виїдуть звідси, куди захочуть. Правда, тітка казала, що нікуди не поїде. Це — добре, бо тепер Юлія могла бути певна, що застане тітку вдома. Хто б сумнівався! Тітка завжди мала тверду вдачу. Через те й заміж не вийшла. Але вони удвох чудово розуміли одна одну. Порались влітку на городі, пололи. Будинок легко зруйнувати, а землю — ні, тільки те, що на ній росте, можуть коні витоптати.

Коні… У селі тримали коней, але тітка — ні. У неї було багато курей. Як же вона забула, що саме зараз вилуплюються курчата! Вони знову заведуть курей, адже війна вже майже скінчилась. А зараз їй треба, мабуть, вийти з лісу, бо невдовзі стемніє. Хмарки стали сірими. Юлія простежила, куди вони пливуть, й подумала, що їй треба йти сюди. Вона вважала, що це знак для неї. Дідусь і мама показують їй шлях до нової домівки. Байдуже, чи Юлія в це вірила насправді. Але коли ти не знаєш дороги, мусиш шукати якісь знаки.

Юлія якось забула про мертвих. Що й казати, вона вже звикла до них в Кенігсберзі, і кожен постріл, який вона чула в підвалі свого будинку, додавав до міста мертвих ще одного мешканця.

Вона все зробила як слід. І може пишатись собою. Навіть зекономила кілька сухарів й цілу жменю солодких крихт від них. Юлія з’їла все до решти, запила водою і вирушила в напрямку, який вказували їй хмарини. Під ногами в неї була дорога, якою возили мертвих. Іншої не було. Юлія зітхнула й сказала:

— Візьми мене за руку, Паулю!

Сон Юлії

Гості на тітчині уродини почали з'їжджатися після полудня, і Юлія могла спостерігати за цим дійством із вікна своєї кімнати. Вона дивилась, як пані та панни виходять з карет й квапливо зникають у кімнатах, призначених для дам, щоб привести себе до ладу й освіжитися після подорожі. Панянки, що їх бачила дівчинка, були старші від неї років на два, і вона могла б з ними заприязнитись за інших обставин. Внизу чувся брязкіт скла й порцеляни, а музиканти в саду налаштовували інструменти.

Сьогодні Юлія не могла потрапити в сад, доведеться сидіти увесь день і вечір в своїй кімнаті. Серце солодко завмирає від запахів парфумів, млосних і терпкуватих, які розносили по будинку протяги. Сонце пустує між листям, розриваючи тінь на клапті. Від важких штор тхне вчорашнім днем. Сукня в Юлії теж учорашня: бузково-сіра, перешита з материної, але фартушок вона зняла, бо не буде сьогодні нічого робити. Нічогісінько. Бо сьогодні свято.

Вона подарувала тітці букет квітів: по квітці кожного виду, що цвіли на той час у саду. Тітка дуже втішилась і подарувала їй у відповідь браслет з білого бурштину. Мама подарувала тітці замшеві рукавички для їзди верхи, а тато обіцяв приїхати надвечір. За сніданком обидві сестри жартували й сміялися наче дівчатка. Але коли лакей зібрав посуд зі столу, здавалось, змінилося саме повітря. Почався рух, до невеликої їдальні увірвалися звуки меблів, що пересовували, уривчасті голоси прислуги, а потім вступив гучний голос дядька, що заходив у дім. І Юлія просковзнула через терасу в сад, на своє улюблене місце, на лаву від кущем жимолості. Там було ще досить вогко й холодно. Поступово дівчинці передався трепет листя, з якого скапувала роса, і вона почала тремтіти. Стиснувши кулачки, щоб вгамувати незрозуміле хвилювання, вона почала пригадувати, сама не знаючи, що ж таке намагається достукатись до неї.

Так, минулого року, саме в цей час чи трохи раніше, вона стояла в саду й дивилась на квітучу жимолость, осяяну сонцем. А потім враз відчула, що її кличе тато. Щось заважає їй відізватися, Юлія відступає все далі й далі, в густішу тінь. Голос стає все більш чужим і роздратованим, й вона розуміє, що тато не міг так її кликати. Потім голос віддаляється, сад стає меншим, вона росте…

Увечері в саду буде феєрверк. Минулого разу Юлія мала вітрянку й була в місті. Вона зможе вийти в сад через кухню, бо на той час всі про неї забудуть. Слуги теж підуть дивитися на феєрверк.

Юлію поки що ховають від гостей, а через рік-два її виштовхають у вітальню і тоді кожен зможе дивитись на неї, оцінювати її вроду і статок батьків. І вона має почувати себе від цього щасливою. Передчуття змін живе у дівчинці, й часом їй сниться прикрий сон. Ніби вона в буденній сукенці, отакій як зараз, відчиняє якісь двері й бачить за ними десятки людей — пишно вбраних дам і кавалерів, величезну кришталеву люстру посеред зали. І тут двері зачиняються за нею, вона чує, як ключ повертається в замку. Її охоплює сором, несправедливість того, що вчинили з нею. Вона бачить, що ноги в неї босі, а сукня подерта.

Юлія не може нікому розповісти свій сон. У неї нема ні сестри, ні товаришок. І через це сон продовжує снитися. Якби в неї був би хоча б хтось, який би порадив, як повестися в цьому сні… Наче принцеса в замурованій вежі Юлія сидить у своїй кімнаті. Вона могла б просидіти отак цілий день, але з власної волі. Так вона робила в себе вдома, коли була напружена атмосфера, бо батькові не щастило на Біржі. Уява вимальовує жалюгідний вигляд вчительки, розгубленість, а потім скам’янілість. Може, колись їй доведеться піти гувернанткою чи вчителькою. А вона так мало знає. Не треба витріщатися на карети у дворі, то правда, але гамір долинає навіть через зачинене вікно, а в коридорі шурхіт, тупіт, сміх. Про неї забули, добре, що не замкнули двері на ключ. Мама не дозволяє виходити до гостей.

— Потерпи трохи! — каже вона й зітхає, і в очах з’являються одночасно сум і гордість.

Музика. Полька, мазурка. Юлія танцює в сутінках, крутиться все швидше й швидше, вдаючи з себе то даму, то кавалера. Збудження проникає в кімнату крізь усі шпаринки, аж іскрить в очах Вона відчиняє вікно, але свіжості мало.

Дівчинка танцює, заплющивши очі. На подвір’ї з’являється слуга Веллерів, Петер, який ще зовсім недавно возив Юльхен на плечах. Бідний старий Петер найняв візника із самого Кеніга, а від брами йшов пішки. Лице його спітніле й червоне, одежа в пилюці. Він підходить до дворецького, який стоїть на сходах. Але вже перед словами, що вимовить Петер, дворецький розуміє, що той приніс важливу звістку, яка зовсім не пасує до цього бучного родинного свята.

У Кенігсберзі в невеликому будинку, у кабінеті, за столом сидить мертвий чоловік. У нього трапився серцевий напад.

Юлія кружляє, підспівуючи, по кімнаті. Вона схожа на сірого нічного метелика. Кавалер, дама, кавалер… Незграбні худенькі руки підлітка зачіпають комод: біль змушує Юлію отямитися. Вона падає на килим і знесилено завмирає, прислухаючись, як гупає кров у скронях. Кров її матері й батька.

У кабінеті її батька на столі недопитий келих з вином.

ГЕРМАН:

У своїй нездатності прилучитися до стану землевласників Герман міг звинувачувати лише себе, бо так, зрештою, й завжди виходило. Та насправді жодної вини за ним не було: господарями не стають за день, місяць чи навіть рік. Ці всі такі потрібні коло землі знання здебільшого передаються від батька до сина, і жодні книжки неспроможні пробудити в чоловікові інстинкт хлібороба. Якби хтось пояснив Герману, в чому річ, він би, безперечно, виявив терпіння та розважливість. І можливо, йому не снилися б оті понурі сни про зруйноване місто — не то Карфаген, не то Кенігсберг. Але пан Богуш внаслідок душевної сліпоти, а чи через те, що Герман провів у маєтку дитячі літа й мусив отримати бодай якийсь досвід, лише закочував очі, помітивши за новоспеченим поміщиком помилкове судження, і скупився на поради. У монотонному сільському побуті Богушеві найбільше бракувало інтелектуальних бесід. Математичний розум давав змогу панові управителю аналізувати ту чи іншу ситуацію й приймати на її основі вірне рішення. Проте він так само дуже уважно прислухався до селян, бо вони знали цю землю. Вони не розкладали ґрунти на хімічні елементи, не мали уявлення, що таке азот, калій чи магній, а просто розтерши пальцями грудку землі, могли сказати, чого вона потребує, чого в ній мало, а чого забагато. Не всі, далеко не всі. Наприклад, коли з якогось лану зникали змії, вони не раділи, а журились, бо це означало, що з тієї землі не буде користі. Але чому — не могли пояснити. Або, що теж видавалось дуже дивним з огляду на технічний прогрес, вважали, ніби плугом орати недобре. І хоча Богуш був чоловіком надзвичайно освіченим, він остерігався всіляких технічних нововведень у маєтку. Молоді поміщики гадали, що це старечий консерватизм і часом дозволяли собі покепкувати над дивакуватим поляком.

Звичайно, Герман губився і малів перед цим чоловіком, який, щоправда, теж не був на своєму місці, але чесно заробляв хліб. Він не міг стати для Богуша рівнею і в інших розмовах: ніяковів через свою невченість. Була в Богуша і таємниця. Він плекав надії повернутись колись на Батьківщину, хоча й відчував страх перед нею. І не міг розповісти комусь про свої вагання, адже серед його приятелів не було жодного поляка.

Як не дивно, але нагла смерть ординарця Ганса дещо вгамувала неспокій Германа, бо він зрозумів, що це колишнє життя вирішило розлучитися з ним на шпитальному цвинтарі, й про нього краще забути. Він більше не супроводив Богуша, а виїжджав щоранку верхи, спостерігаючи, як формуються головки капусти, міняє колір колосся й квітне картопля білими та синіми квітками. Іноді заходив дивитися, як доять корів, проціджують молоко, як збивають масло. Часом йому щастило порозмовляти з кимось із орендарів про військо, про те, скільки разів йому доводилось бачити короля. Завжди спокійний на виду Герман тягнувся до тих, кого знав ще з дитинства, і кивав, коли господиня згадувала його матір, коли та була ще дівчам.

Часом, оцінюючи свою поведінку, був навіть потішений. Як-не-як, але ті прості люди не сприймали його як зайду. Тут була могила його матері. У кишені носив тепер цукерки для дітлахів. І якщо їхні з Богушем дороги перетинались, Герман трохи ніяковів, почуваючи себе узурпатором і побоюючись, щоб управитель не запідозрив його в нещирості.

Герман довгий час пробув серед чоловіків і звик до їхнього товариства, натомість Богуш жив під перехресним вогнем двох старших дратівливих жінок, і коли Бог звільнив його від однієї, вже не бажав собі свободи. Грубі забави тутешніх поміщиків — карти й полювання — не вельми приваблювали управителя. Герман потай сподівався, що довгі зимові вечори змусять Богуша шукати його товариства і їхні стосунки зможуть стати більш щирими.

Пори року для Германа раніше асоціювалися зі зміною літнього мундира на зимовий, а тепер їх стало аж чотири: оранка, сівба, косовиця, жнива.

Він тепер багато читав вечорами, доки очі не стомлювались. Книги з ботаніки, зоології, географії, а після них Шекспір — усього кілька сторінок. Близько до півночі Герман зачиняв вікно, щоб не чути кумкання жаб, і засинав, щоб стати іншою людиною в зруйнованому війною місті.

Сон Германа

Складалось враження, що вибухом розкидало якийсь велетенський механізм, і тепер ці люди намагаються позбирати те, що залишилось, і задля цього не покинули зруйнованого міста. Шансів знайти усі деталі було небагато, адже вогонь міг знищити дерев’яні частини. Відновити їх можна, якщо є креслення. Навряд чи хтось з тих людей тримав у руках рубанок чи пилку. Навіть якщо знайдуться всі металеві частини, в що важко повірити, бо у тому пекельному вогні плавився й метал, їм потрібен буде столяр. У садибі був один, Йоханнес, але його ще треба сюди привести. Йоханнес би впорався. Він умів робити з дерева маленькі моделі млинів і птахів, що махали на вітрі крилами.

Утім, Герман не був певен, що в реальності, куди він потрапив, існує маєток і він господар в ньому. Він згадав про них щойно, замислившись над долею Машини. Що ж інше могли означати ці гайки, пружини, бляшки та коліщата?

Герман розумів, що навряд чи отримає відповідь на таке важливе питання. Люди тут не розмовляли між собою. Здавалось, що вони втратили майже всю пам’ять, після того, як Літаючі Машини Для Вбивства зруйнували справу їхнього життя. І тепер намагаються зібрати її з уламків, щоб заново завести механізм цього світу. Наче годинник.

Ні, то не міг бути годинник. Коли гине місто, чи варто думати про годинник, якщо вежа, призначена для нього, зруйнована вщент?

Можливо, то був дивовижний механізм, щось на зразок перпетуум мобіле, здатний воскресити суспільний організм Кенігсберга, покараного так несправедливо, бо торговці, рибалки, професори, веселі студенти, поважні матрони й гарненькі панянки, актори й жебраки направду не мають жодного стосунку до цього гнізда прусських орлів і не заслуговують бути спаленими живцем чи загинути під обваленими стінами своїх будинків.

Місто поволі западало в тишу, яку створювали мовчання людей і сніг, що все падав і падав. У небі вже три дні не з’являлися Літаючі Машини Для Вбивства, і згарища поволі вдягались у білі савани. Війна наближалась до кінця. Мала настати розв’язка, і Герман мусив її дочекатись. Він підозрював, що встиг уже стати добровільним заручником цього товариства мовчальників і не зможе піти звідси. Коли не знаєш, звідки ти прийшов, тобі нема куди повертатись. Його непокоїло, що більшість людей кашляло, мало обморожені руки й ноги, і їжі майже не залишилось. Напевно, по той бік ріки залишився якийсь провіант, і можна було б піти туди вночі. Герман упіймав себе на тому, що міркує надто прагматично як на колишнього офіцера Його Величності, й відігнав думку як набридливу муху. Війна вивільнює в людині цілком несподівані якості, які за мирного часу надійно сховані. Те, чого нема, звісно, не з’являється. Наприклад, злість. У Германа не було ненависті до тих, хто перетворив місто на руїни. Почасти тому, що батько в нього також був офіцером, і від нього передалася розсудливість і розуміння того, що війна це гра, якій злість чи гнів лише шкодять. Офіцер мусить бути шляхетним, яку перемозі, так і в поразці.

Якось на ранок знялася хуртовина і вони залишилися в підземеллі. Після сніданку, що складався з рідкої юшки-бовтанки, усі знову полягали, прислухаючись до завивання вітру, економили сили. Чи навіть намагались відновити їх у снах. Але кепські сни на голодний шлунок і в холоді. Сни тепер лише звільнювали притлумлені бажання, і тоді чулися стогін, скрик, і навіть схлипування. Це могло свідчити, що одержимість проникла в свідомість цих людей не настільки глибоко, раз душевна слабкість може зраджувати в стані глибокого сну. Герман подумав, що у нього є нагода дещо дізнатись, і він, напруживши слух, ловив окремі слова «ретроспекція», «детермінізм», «дискретність». Тарабарська мова вчених, але ж існують словники, і якщо він запам’ятає ці слова, то зможе довідатись, що вони означають. Утім, було одне слово, яке він зрозумів одразу і яке викликало в нього жваву емоційну реакцію. Вовк.

Сірі плями на білому снігу, сталеві зуби, зграя.

Так, зграя, до якої пристав і він, Герман, пішовши на запах життя, на свій страх і ризик у цій дикій пустелі, що колись була славним багатолюдним містом. І його прийняли, бо потребували його м’язів і мовчазного прийняття того, що тут відбувалось.

Поступово Герман почав дрімати, повторюючи слова, що їх запам’ятав, і з короткого плиткого сну його вирвав запах — запах поту людини, чиє тіло ослаблене. Він розплющив очі й побачив перед собою тінь, яка затуляла тьмяне світло лампи. Чоловік, що стояв перед ним, повільно звільняв своє обличчя від вовняних шарфів та хусток, наче розмотував кокон, й очі його були напівприкриті повіками. Відвівши погляд убік, Герман зауважив, що інші люди лежать нерухомо, і тільки в невеликому багатті, що майже не давало тепла, потріскують дрова. З поведінки чоловіка, чиє нерівне дихання свідчило про задавнену легеневу хворобу, Герман зрозумів, що той прийшов, аби щось йому повідомити. Не на словах, очевидно, що члени цього товариства прийняли обітницю мовчання. Він широко розплющив очі, щоб не пропустити ні найменшого знаку, аж у скронях заламало від напруження. І коли чоловік нарешті позбувся всіх шарфів, він упізнав у схудлому, аж чорному лиці, свого ординарця Ганса, єдину людину, що була йому по-справжньому віддана.

Герман намагався вимовити його ім’я, але Ганс заперечно похитав головою, відступив крок назад, відвернувся й почовгав через підземелля до чорного отвору, звідки тхнуло затхлістю. Тепер, навіть якби Герман захотів крикнути, то вже не зміг би, бо горло йому щось стиснуло, а серце рвонулось з грудей і впало.

Упало.

«Він мертвий, — промайнуло в голові Германа. — Ганс мертвий, і мені не можна з ним йти.»

…Наступного дня, коли вони вийшли зі свого сховку, все було засипане снігом. Зрівняло навіть ями, а найвищі руїни вкривала товста шапка снігу. Всі вогні погасли. Небо було сіре, низьке й безмовне. Чорніла лише незамерзла вода Прегеля, а міст обривався за кілька кроків від берега.

Вони не порушили цілісність снігу. Герман повернувся разом з усіма і довго грівся коло багаття, куди вкинули багато дров, забувши про ощадливість. Цей день мав бути інший. Відчувалося якесь напруження, люди то з’являлись, то зникали, і тоді чутно було звуки шкрябання по цеглі, а у вогонь вкинули паку пожовклих паперів, уважно простеживши, щоб усе згоріло. Очевидно, настав час покидати цю криївку.

Герман відчув полегшення і в той же час нехіть, бо розумів, що лишати сліди на снігу — це самогубство, а не подорож. Нехай війна для цього міста вже скінчилася, але це не може бути війна лише проти міста. Бої перемістилися далі й триватимуть до повної перемоги. Герман замислився над тим, над чим не замислювався ніколи в попередньому житті, де мав шаблю, пістолі й міг віддавати накази. Але ким би він був, якби в нього відібрали мундир? Равликом, якого витягли з мушлі, і який повзе, шукаючи притулку, а його вразливе тіло терпляче зносить усі труднощі буття.

Герман заплющив очі, втомлений бездіяльністю двох попередніх днів, безсенсовного очікування. Снігу випало надто багато, і невідомо, коли він розтане. Пошуки припинили не лише через сніг: з того, що залишилось, навряд чи вдасться відтворити цілісну картину. Утім, можливо, що в людей прокинеться пам’ять. Спершу вони згадають власне ім’я, потім імена батька й матері, а відтак крок за кроком відновлять процес створення машини, будову світу, назви планет і зірок, які вказують шлях подорожнім на морі й на суші. Германа непокоїло лише одне. Якщо зруйнування машини призвело до пошкодження пам’яті, то це означає, що ці люди зрослись зі своєю машиною не лише плоттю, а й свідомістю. Не так, як він зі своїм мундиром. Виявляється, цей зв’язок був не такий уже й тривкий. Зрештою, він обрав шлях офіцера, наслідуючи свого батька, наслідуючи те, що було створено до нього. Їм — гірше. Якщо вони підуть до міста, то чи знайдуть там свої будинки, рідних, чи зможуть відділитися один від одного, переставши бути єдиним тілом без пам’яті?

Можливо, вони сприймають його одним зі своїх, але щойно пам’ять прокинеться, вони зрозуміють, що він чужий. І в них прокинеться агресія: очі спалахнуть люттю і вони роздеруть його на шматки, наче зграя вовків.

Ні, зітхнув Герман, вони просто проженуть його в сніги. Вовки чи здичавілі пси винюшать слід, оточать його, а тоді, за командою вожака, кинуться на нього. Як взвод солдатів оточує супротивника.

Раптом Герман відчув, що в підземеллі починає щось діятись, хаос впорядковується. Біля вогню стояв чоловік, поведінка якого свідчила, що він тут старший. Вожак. Він тримав у руках невелику металеву миску. Настала тиша. Після паузи до старшого підійшов один з тих, хто був найближче. Він узяв з миски щось двома пальцями. І тут трапилось щось дивне. Старший поцілував товариша в чоло. В мисочці щось покотилось наче горох чи дрібні камінці. Після того той чоловік відійшов і ліг на нари, відвернувшись лицем до стіни. Потім почали підходити інші, й усе повторювалось.

Герман вирішив, що вони тягнуть жереб. Що ж, він теж підійде і зазирне в миску, не залишатись же йому осторонь. Так можна буде перевірити, чи визнають тут його за свого, чи ні. І він отримає теж отой поцілунок в чоло. Так цілував його батько.

Іноді в атмосфері зависало вагання, однак старший жодним чином не намагався його урвати. Просто стояв, і в мисці щось брязкало. Герман був останнім, бо був у тому товаристві останнім, хто приєднався. Коли він підійшов, старший подивився крізь нього й нічим не виказав свого подиву. Попри його штивність, відчувалося, що він страшенно, неймовірно втомлений. Герман зазирнув у миску. На дні перекочувалась запаяна ампула. Коли Герман наважився взяти її, рука старшого відвела його руку. Не відштовхнула, а відвела, забравши те, що належало тільки старшому. Не дивлячись на Германа, чоловік відійшов у куток й ліг, повернувшись обличчям до стіни.

Герман залишився стояти коло вогню, що вже починав пригасати. Почорнілі папери все ще нагадували папір, зберігаючи свою цілісність.

Минув якийсь час, і Герман зрозумів, що всі ці люди мертві, і його охопив розпач, що вони так і не прийняли його до свого кола.

ГЕРМАН:

Він лежав горілиць у спальні, усе ще під владою моторошної тиші, яку приніс зі свого сну, розуміючи, що більше не витримає. Накинув халат, взувся у капці й вийшов. Годинник у вітальні вдарив другу годину ночі. Залишалась година до того часу, коли в ночі настане злам і духи покинуть людські оселі, вступлять у тінь дерев й морок боліт. Герман дійшов до кінця коридору, де було довге й вузьке вікно. Надворі завжди світліше, бо за хмарами ховаються місяць і зірки. Він вірив у це з дитинства.

Герман зійшов сходами на кілька приступок униз і завернув до іншого коридору, що з’єднував дві половини будинку, й щиро зрадів, побачивши світлу смужку під дверима управителя.

— Вони всі мертві.

Богуш, який стежив, як Герман відчиняє двері до кабінету, кивнув.

— Сідай.

— Ви не розумієте, — сказав Герман. — Вони випили якусь отруту. Я теж міг там лишитися, але мені не вистачило.

— Навіщо отрута? У мене є добре вино.

Герман сів, склавши руки на колінах і трохи нахилившись уперед. Він чув, як Богуш розливає вино, відчував запах злежаного паперу й застарілого тютюнового диму, і все це було якесь приглушене й нереальне. Голова обважніла, в скронях стукало, язик пересох.

— Ну ж бо, випий, хлопче!

У приміщенні, де чаділи дві свічки, з яких треба було зняти нагар, вино здавалось чорним. Йому здавалось, що коли він торкнеться губами скла, воно хрусне й хрустітиме на зубах, наповнюючи рот кров’ю. Германа пересмикнуло. Він підвівся із зусиллям, намагаючись не дивитися на Богуша, чи хто б там не був, і почвалав до дверей.

— Гей, та ти, чоловіче, сновида! — присвиснув управитель і пішов услід за Германом, тримаючи в руці келих з вином. Дякувати Богу, той пішов просто до ліжка. Ноги самі його несли, а що там у нього в голові…

Богуш нахильці випив вино і перехрестився щирим католицьким хрестом.

Герман прокинувся від світла, що просочувалося крізь щілину між шторами, бо воно не лише освітило його обличчя, а й зігріло. Він умився, поголився сам, вдягнув свіжу сорочку. Здається, вночі йшов дощ.

Богуш читав газету, напевно, ту, що привіз із Кеніга ще три дні тому, й сказав:

— Як спалося?

— Добре, — спокійно відповів Герман.

Богуш розтулив рота і знову стулив, бо до їдальні впливла Фріда, схожа на корабель у своєму твердому накрохмаленому чепці, й заходилася розливати каву. Вона вже звикла до того, що Герман тут живе, і перестала його помічати. Особливістю цієї жінки було те, що кожен відчував, ніби щось не зробив для неї. Коли служниця вийшла, Фріда помітила Германа й спитала безцеремонно:

— Ну, то як, їдеш завтра на іменини до графині?

«Софія» — зблиснуло в напівсутені Германової душі, але, щоб затримати в собі надто летку сполуку почуттів, він знизав плечима:

— Не знаю.

— До графині ти мусиш поїхати.

— Дійсно, Германе, тобі треба розважитись. Ти занадто багато сидиш над паперами й рахунками, — заявив Богуш.

Герман від подиву ледь не впустив ложечку.

— Пусте, — мовив він швидко. — Я не втомився.

— Там будуть прогулянки на човнах і феєрверк.

— Я сама підберу гардероб для такої оказії.

«Вони що, мають мене за дітвака?» — подумав Герман і відповів недбало:

— Дякую.

— Камердинера ми не можемо собі дозволити, — зауважила економка.

— А баронесу теж запросили? — поцікавився Герман.

— Аякже! Фатальна жінка, — вигукнув Богуш. — От і познайомитесь тепер.

Фріда підібгала губи на знак презирства й процідила:

— Так, там будуть усі, навіть ті, кого б я, на твоєму, Германе, місці не прийняла б у своєму домі.

— А ми й так нікого не приймаємо.

— Звісно. У нас — жалоба. Через півроку вона закінчиться…

На обличчі економки було доволі виразно написано, як вона боїться, коли мине отих півроку.

— Як швидко плине час! — пробурмотів Богуш.

— Треба взяти з собою лакея. Дітріх завжди супроводжує в таких випадках.

Герман кивнув і підвівся перший.

— Германе! — покликала Фріда.

— Що?

— Нахились, будь ласка, до мене. Що це в тебе у волоссі, попіл?

Вона хотіла доторкнутися до Германової голови, але той різко випростався.

— Де?

Він провів рукою по волоссі й глянув на долоню: та була сіра.

— Я накажу приготувати ванну.

— То ти вчора був у кузні? — спитав Богуш. — Як там нога у старого Карла, зажила?

— Начебто, — збрехав Герман, геть спантеличений, бо не був у кузні. — Я хотів…

Він махнув рукою й пішов одягатись нагору.

Вони усі мертві.

ЮЛІЯ:

Зорі освітлювали шлях Юлії тієї свіжої весняної ночі, коли вона йшла до тітки. Спершу через ліс, де духи дерев і господарі стежок охороняли її, відводячи подалі від мін чи просто ям, куди вона могла впасти. Потім вона вийшла на поля, засіяні смертю, і духи трав і землі супроводжували її, плекаючи надією, що з приходом цієї дівчинки на світі знову з’являться чотири пори року.

Ніч огортала її м’яким плащем, захищаючи від вогнів живих і від мертвих вогнів боліт. Іноді Юлія бачила людські житла, що ледь пахли вечірнім димом, але там панував морок, і вона нізащо б не переступила поріг жодного з них. Вона відчувала, що тітка вже близько і її підганяло нетерпіння. А потім духи дороги послали їй велосипед, покинутий на узбіччі, й, трохи поміркувавши, вона вирішила його позичити, не знаючи, що за кущами лежить мертва жінка-біженка, якій належав цей велосипед. Юлія запам’ятала це місце: неподалік була церква, оточена липами.

Юлія не хотіла думати, що, можливо, вона рухається в протилежний бік від тітчиного дому. Якийсь час вона ховалась, щоб перечекати колону вантажівок, які наповнили повітря задушливим смородом вихлопних газів. А тоді поїхала далі. Час від часу в неї стискалось серце від думки, що все насправді не таке, як їй здається, але духи вітру підштовхували її в спину: «їдь, дитино, довірся нам, віддай себе духам цього світу, цієї землі, бо колись настане день, коли ти не зможеш уже ні на нікого покластися, лиш на себе!»

І вона летіла на велосипеді на схід, де небо було світліше і де невдовзі перед нею виникнув поміщицький дім з колонами. Його білі стіни просвічували крізь гущавину саду, й вона згадала свій сон і почула вдалині гул моря…

Юлія відчула, що мусить відвідати цей дім, втішити осиротілих духів домашнього вогнища. Здогадуючись, що це все її сон, дівчинка сховала велосипед за кущем ще не розквітлого бузку й пішла до будинку. Двері були відчинені, але вона знала, що там нікого немає.

Будинок постав на її шляху, щоб Юлія знайшла там їжу й спочинок. Вона відразу відчула до нього довіру, й дім відкрився перед нею. Всередині було темно, але очі поступово призвичаїлись й почали розрізняти обриси меблів та віконних отворів, сходи, що вели вгору та вниз. Запах цвілі й пилу нагадав їй підвал, що став її домівкою на кілька місяців. Це було наче повернення назад. І Юлія вийшла надвір й повернула до стайні, де пахло кінським потом, хоча коней там не було. Вона пройшла в найдальший кут, спіткнулась об купу соломи, зарилась в неї і миттю заснула.

В будинку, нагорі, у спальні з опущеними шторами на ліжку лежало двоє — чоловік і жінка, таких старих, що їхня висхла плоть тхнула лише пліснявою. Вони випили отруту, щоб залишитись у цьому будинку назавжди. Дочка з онуком два місяці тому виїхала до Бразилії.

Але Юлії не треба було це бачити. Духи сіна й соломи, духи коней, що мешкали колись у цих просторих стійлах, не дозволять їй цього. Відколи вона вийшла з підземелля, духи неба й землі взяли під свою опіку дівчинку, яка безстрашно відкрилась назустріч майбутньому, залишившись без родини, сама-одна.

— Не сама! — бурмоче Юлія, глибше зариваючись у пахучу солому. — У мене є тітка.

— Нехай буде так! — кажуть духи-охоронці й кличуть до неї сон.

Сон Юлії

— Я знала, що ти чекаєш на мене! — кричить Юлія, кидаючись тітці на шию. Тітка пахне лавандовим милом, де ж вона знайшла таке диво? На ній темна сукня й фартух.

— Звісно, чекаю, люба!

Нічого не змінилось. Засклена веранда з вимитими до блиску шибками, вишарувана піском біла підлога, два фікуси, великий і маленький, її чашка з намальованим білим ягнятком — усе, як завжди. Усе кидається їй назустріч.

Юлія намагається не дивитись тітці в очі, сховавши обличчя на теплих великих грудях, з яких ніколи не текло молоко, але які завжди були бронею, що захищала Юлію та її маму. Принишкла Юлія гадає, що колір її сукні й вуаль скажуть тітці все.

— Ходи, дитино, ти схожа на ворону!

Вона відчуває, як тітка намагається опанувати себе, і, зрештою, їй це вдається, бо тітка — найсильніша. Можливо, це вона попросила духів полів, лісів, води і повітря, щоб ті привели до неї Юлію.

Лайма, Лайме. Вона — богиня, вона не твоя тітка, дівчинко.

— Ні, моя!

Наповнена теплою водою цинкова балія. Тітка хоче допомогти їй скинути сукню, і тут Юлія раптом починає розуміти, що позбувшись сукні, вона втратить рештки мужності.

— Ні! — кричить вона.

Лице Юлії залите слізьми, вона тоне у власних сльозах й зливається з морем інших сліз. Небо, низький горизонт свідчать, що це край світу, безмежні води, в яких потонув не один корабель надії.

Юлія лежить горілиць на траві, скраю болота. Замість подушки в неї м’який торф’яний горбок. Уже починає світати і з неба сіється дрібний дощ.

Сон Юлії

Дівчинка ще якийсь час кружляє в тиші, не помітивши, що музика замовкла. Вона падає на килим, розчервоніла й спітніла, чекаючи, поки оркестр знову почне грати. І чим довше триває пауза, тим менше їй хочеться підводитись. Юлія лежить із заплющеними очима, зі схрещеними на грудях руками, й говорить:

— Вона померла танцюючи.

Можливо, вперше в житті Юлія думає про себе як про третю особу. Що це означає? — думає дівчинка. — Нас двоє? Що ж, це непогано, я мала б приятельку чи сестру. Ми писали б листи одна одній. Їі починає бентежити те, що вона перестала вчитися. Тому що батьки не вирішили, куди її віддати, і чи варто віддавати її до пансіону. Вони забувають про її існування, якщо вона не нагадує про себе. Надворі далі тихо. Для феєрверку ще зарано.

З коридору чути якийсь тупіт. Він проминає її кімнату. Потім схвильований жіночий голос:

— Несіть її сюди!

Овва, таки щось сталося. Якійсь дамі стало зле. Юлія сідає, поправляє розкустране волосся, тоді встає і прочиняє двері. Серед чужих голосів чути голос тітки. Юлія вважає, що за таких обставин ніхто не матиме проти, якщо вона вийде. В коридорі вже нічого нема. Перед другими дверима стоїть лакей, Теодор, здається, його звати, у нього ще дуже довгі руки. Теодор простягає до Юлії свою довжелезну руку, кличе її. Коли та підходить ближче, він каже пошепки:

— Ваша мати, панночко!

І відчиняє перед нею двері. Юлія переступає через поріг. У кімнаті повно людей, і вона впізнає лише тітчине заплакане обличчя. Юлія розгублюється й питає лакея:

— Що таке?

— Ваша матінка зомліла.

Юлія ступає два кроки вперед і зустрічається з поглядом тітки. Та заплющує чомусь очі, й з грудей у неї виривається не то схлип, не то зойк:

— Юліє!

Не Юльхен, а «Юліє». Дівчинка завмирає. Ії атакує звідусіль запах парфумів і поту. Більше тітка нічого не каже. Мами не видно на ліжку, яке обступили люди, але чути, як вона каже:

— Ні-ні! — тоненьким голосом, як у дитини.

Між матір’ю і дочкою стіна людей, які не хочуть розступитися. Чому вони не хочуть розступатися?

Бо цього не хоче мама. Від образи у Юлії перехоплює подих. Вона не стане пробиватися крізь шовкові та ситцеві спини. І тут хтось лагідно обіймає іі за плечі й каже:

— Ходімо, Юліє, зі мною…

Це та дівчина, вихованка графині, що виходить заміж за графининого небожа. Софія. Від неї віє холодом дівоцтва, якому невідомі пристрасті. Руки в неї прохолодні. Юлія йде з Софією в бібліотеку і там дізнається про наглу смерть свого тата. Це вона розуміє. Люди вмирають. Але Юлія не може зрозуміти, чому мати не хоче її бачити і чому про смерть батька їй повідомляє чужа людина.

Вона зіщулилася в широкому фотелі, не плаче, стиснувши гострі коліна й зціпивши пальці в замок, а Софія говорить і говорить, наче жебонить струмок поміж спокійних, вкритих м’яким мохом каменів, намагаючись намацати шлях, що приведе його до річки, а не в болото. Рано чи пізно вона знайде потрібні слова, пригадуючи, якою була сама в 14 років.

…Софі старанно вишиває серветку на іменини пані графині. Переважно пізно ввечері, бо вдень не має коли. Темно-вишневі нитки закінчуються. Дівчина вишукує по одній ниточці, зазирає, чи не зачепилась бодай одна за денце кошичка. Якщо вона попросить про нитки, їй закинуть марнотратність. А грошей, щоб купити нитки, в Софі немає. Вона почуває себе дуже бідною через це. Врешті знаходить нитку, світлішу, яка не пасує до вишивки. І коли вона дарує цю серветку на іменини, її лице палає від сорому. Робота виконана не так, як слід. Нитка не того відтінку викликає в Софі лавину почуттів, і тягнеться за нею…

Софія каже:

— Мій татко помер, коли я мала усього 5 років, а через три роки померла мама. І мене забрала до себе її світлість, далека родичка. Тобі пощастило більше — в тебе є мама.

— То мене забере до себе тітка? І я залишусь в цьому будинку?

— У тебе ж є свій дім…

— Ми розорились, — зітхає дівчинка. — Через біржу.

— Але ж у тебе є мама! — хоче вигукнути Софія, і раптом розуміє, що ця жінка з холодними очима й безвольним ротом, мабуть, відчуває полегшення, бо тепер їй допомагатимуть сестра й зять і вона перебереться сюди й житиме тут, доки її не віддадуть за якось пастора. А Юлія… Їй не дозволять заробляти самій на життя.

Софія думає, що якби вона замість вишневої взяла зелену нитку, це розцінили б як бунт і вона потрапила б у немилість. Але якби це вишивання було б для матусі, та б тільки посміялася.

— Тоді де вона?

Очі в Юлії спалахнули.

— Хто?

— Моя мама. Чому вона з чужими людьми, а не зі мною?

— Послухай, — каже Софія. — Я відкрию тобі одну таємницю.

— Що за таємницю? — шепоче Юлія пошерхлими губами. Софія теж переходить на шепіт, і поки вона говорить, струмок випливає на зелену луку й вливається в трохи ширший струмок.

— Ми, дівчата, не можемо робити все, що нам хочеться, але ми можемо думати, розумієш? У нас може бути власне життя, і що б з нами не траплялось, ми не повинні його відкривати.

— І що тоді?

— Ти будеш любити себе. А хто любить себе, того любитимуть інші.

Софія зітхає:

— Ні, ти не розумієш. Ти ще занадто мала. Але маєш доросліший вигляд ніж мама. Це начебто суперечить одне одному, проте так воно є. Ти маєш бути дорослою не тому, що це потрібно комусь, а тому, що це потрібно тобі, еге ж?

Юлія дивиться їй в очі й вкладає свою руку в Софіїну.

— Я спробую.

Через якийсь час вони йдуть вниз. Дивляться, як дядько садовить її матір в карету. Мама уже в жалобі, поспіхом підібраній з випадкових речей тітчиного гардеробу. І хоча мама навіть не шукає Юлію, дівчинці страшенно її шкода: така вона стала маленька й худа. А поруч міцне плече сестриного чоловіка, що віднині стане і її опорою.

Тітка приїде завтра, коли дім покинуть останні гості цього разу невдалого свята. Але свят у неї ще буде багато, і ця трагедія не змінить її долі. Усе залишається непорушним: дім, що простоїть ще сто років, земля, яка годує її родину. До Кенігсберга поїхала лише тінь її чоловіка, а сам він тут, увесь її. Тепер вона розуміє, яке щастя випало на її долю.

ГЕРМАН:

Германове дежавю тривало доти, доки не піднялася завіса, що мала демонструвати святкову «живу картину». Правду кажучи, його трохи дивувала ця забава, що вже відходила в минуле в Кенігсберзі й вважалась немодною. Сюди б пасувала гарна музика, якась знаменитість. Їдучи сюди, Герман сподівався, що розваг буде більше і йому вдасться, так би мовити, змити попіл зі своєї душі й трохи заспокоїтись.

Гостей, правда, було значно більше, ніж минулого разу, й до зали позносили стільці з усього будинку. Герман сів скраю, на простий стілець з темного дерева з відполірованим, трохи увігнутим сидінням. Задуха стояла нестерпна, з великої їдальні долинав брязкіт посуду: прислуга готувала святковий стіл, де кожен гість мав відведене місце з карткою, на якій виведене було його ім’я. Обважніла графиня сиділа в першому ряду з двома старшими паніями, й три віяла тріпотіли довкола цих квіток, чия пора цвітіння припала ще на минуле галантне століття. Герман не знав, що то за дами, але трійця нагадувала сестер старості. Він з цікавістю розглядав цих жінок у світлих сукнях, обвішаних коштовностями, що прикривали розплиле наче тісто тіло. Не так безжально, як роздивлялись їх молоді жінки зі здоровою пружною шкірою. Він помітив, що в графині та її посестрах не було нічого материнського. Ці жінки були прокурорами цього замкнутого світу — що був і є. Але на майбутнє їх уже не вистачить, дякувати Богу.

У Германа боліла голова від задухи, блиску й гамору, й це дещо звужувало поле його зору. Доволі скептично він констатував, наскільки мало просунувся в цьому товаристві, і це, безперечно, тільки його провина. Та й чутка про дискримінаційний заповіт могла вже поширитися й зашкодити його репутації. Міг Богуш проговоритись, хоча такі речі наче вода завжди знаходять витік з найглухішого підземелля.

Герман ніколи не вмів робити того, чого від нього чекали. Або робив тоді, коли можна було не робити. Йому завжди було важко сходитись з людьми, які звикли, щоб інші до них прислухались. Офіцерське життя значно простіше, що й казати…

Настала відносна тиша, в якій чулося покашлювання і шурхотіння віял, які переганяли повітря, не остуджуючи його. Глядачі мали змогу спостерігати живу картину, щосили вдаючи зацікавлення. Цього разу замість трьох відьом Герман побачив трьох панночок, що сиділи в гроті, задрапірованому плющем та диким виноградом. Панна в білій одежі, що нагадувала туніку, сиділа на ослінчику й з млосною посмішкою, в якій відчувалась поблажливість, спостерігала, як двоє дівчаток років 13–14 плетуть вінок. Тобто одна плела, а інша подавала їй квіти. Залу наповнив терпкий свіжий дух дикого зілля — рум’янку, волошок, гвоздик. Доросла панна почувала себе цілком впевнено, видно, не вперше брала участь у подібних виставах. Здається, навіть висловила комусь вияв особливої уваги, ледь помітно кивнувши. А дівчатка хвилювались, рухи були скуті й невпевнені, й вони не виглядали так зграбно й поетично, як старша товаришка. Германові хотілось, щоб цей клятий вінок нарешті сплели і з ним нарешті щось зробили. Через якийсь час публіка почала перешіптуватись і скрипіти різномастими стільцями й кріслами. Нарешті бідолахи сплели кострубатий вінок й настала кульмінація дійства. Обидві дівчинки поклали вінок на голову панні, й завіса закрила їх від глядачів. Її розсунули ще раз, як це роблять у театрі, але юні акторки не кланялись, а застигли в тій самій позі як ляльки.

— Флора! Флора!

Офелія, подумав собі Герман, хоча такої сцени в «Гамлеті» не було, та й не видавалося, щоб ця панна збиралась після цього топитись. У Флори, богині весни й квітів, виявилось більше прихильників. Озирнувшись, Герман помітив нерозлучних Софію та Генріха, що саме підводились зі своїх місць. Бідний Генріх мав такий вигляд, наче хтось його щойно відчитав, але в очах у нього горів лиховісний вогонь. «Цього разу ви мене втримали, — говорили ці очі. — Але подивимося, що буде далі!» У ході його було щось брутальне, наче він гнав Софію поперед себе, штовхаючи її в спину. Герман змушений був відвернутись: не можна дивитись в очі агресивній звірюці, навіть коли ти її не боїшся. Чи ще хтось це помітив — він не знав. Зрештою, світські люди мають необхідний вишкіл, на відміну від нього.

Виходячи з зали, Герман кинув погляд на вазу біля дверей: вона була повна троянд, білих і червоних, омиваючи кожного, хто проходив, тонким ароматом. Графині він уже потрапив кілька разів на очі, виконавши свій обов’язок. Не те, щоб він був надокучливий, адже Герман збирався розважитись у цій святковій атмосфері, зняти напруження останніх днів. Він переходив з кімнати до кімнати, розкланюючись, пропускаючи дам вперед, доки не почалась вечеря. Йому довелося піклуватись про тоненьку чорняву даму років сорока, що приїхала з Марієнбурга. Герман звернув увагу на її обгризені нігті, й увесь напружився. Хто знає, що визріває в цій голівці з високою зачіскою, адже вона теж з родини Бідного Генріха. Хоча й не схожа на нього. Софія всміхнулась до нього непомітною, але теплою усмішкою. За такою усмішкою варто було приїхати сюди. А онде і баронеса, за два місця від графині — чорна дама в елегантному, як то кажуть, віці, з пальцями, унизаними каблучками.

А Софія — біла дама. Хоча цього разу вдягнена в ледь рожеву сукню. Герман крадькома милується дівчиною. Врода у неї не яскрава, не виклична, але обличчя випромінює світло. Від споглядання Софії він отримує естетичну й моральну насолоду. Герман переконує себе, що в його ставленні до неї нема нічого плотського, що він бачить у ній лише сестру, і, властиво, через це його турбує її доля. Вона вже нещаслива, а що буде після шлюбу… Надто піддатлива й співчутлива, тому її й використовують.

Германові завжди подобались жінки іншого типу, які посилали йому яскраві сигнали, провокуючи на безумство. Чужі дружини, в яких прокинулась спрага, відважні, рішучі, винахідливі. Він досі не думав про одруження ніколи, бо ледве сам себе утримував. Але тепер, після того, як життя його змінилось, він перебував у стані непевності, став надто вразливий. Софія дала йому зрозуміти, що жінка може стати другом і підтримкою. У нього виникла потреба не грати як у театрі драму почуттів, а просто розмовляти з жінкою. Йти удвох собі стежкою в гаю, пронизаною сонячним промінням, не метушитись серед громів та блискавок. Така стежка зараз була в нього перед очима, і він волів би йти нею удвох, а не самому. Бо коли сам, існує загроза здичавіння, особливо, коли в тебе немає справ і обов’язку. Він не вважав маєток своїм обов’язком, як, приміром, службу у війську. Не бачив сенсу в тому, щоб примножувати статки, бо не було для кого. Ті, з ким він був на руїнах міста, мали мету, однак нічого не зробили, щоб вона також стала і його метою. На це забракло часу. Вони всі мертві.

Герман навіть відчув щось схоже на гордість через те, що жоден з присутніх тут людей не здогадується про те, що він пережив. Це — лише його таємниця, бачення того, що колись трапиться з Кенігсбергом, до якого вони тягнуться, як бджоли до вулика, бо від цього міста залежить збут вирощеного на їхніх полях і виплеканого на пасовиськах. Вони не знають, що їх взаємний зв’язок буде порушено, знищено, і якщо вони не помруть одразу від вогненних куль, що падають з неба, то здичавіють і згаснуть в темних вогких закапелках. Але він не стане вдавати з себе провидця, як отой швед Сведенборг. Він мовчатиме. Можливо, Софія вислухала б його, якби була його, а не чужою нареченою.

Утім, Герман вірив, що мине час і йому перестануть снитися оті дивні сни про війну, до якої він не має жодного стосунку, принаймні, тепер. Вічності він просто не витримає. Це ж лише від нього залежить, як він дасть собі раду з новим життям й іншими обов’язками, чи зуміє піднятися над власною непотрібністю та нікчемністю.

Дивне місце для таких роздумів… Вишуканий стіл, люди в багатій одежі, сяйво великої люстри, що тихо подзенькує сотнями кришталевих підвісок. Скільки таких люстр розбивається, коли стріляють з гармат! Вся підлога буде засипана осколками, схожими на кригу. Яке тут густе й гаряче повітря… Сорочка прилипла до тіла. Величезний дім плавав у темряві, дзвенить, грюкає, здригається, майже не впускаючи в себе повітря. Непомітним рухом Герман послабив вузол краватки, торкнувся липкої гарячої шкіри на шиї.

А потім почалися танці, й він стояв на терасі, дивлячись на сад, де на деревах висіли різнокольорові ліхтарики. Музика його дратувала, бо наштовхувалась на гострі кути столів і буфетів, блукала коридорами, кухнею, проникала в пивниці та на горище. На терасі було людно. Герман перекинувся кількома словами зі знайомим поміщиком-сусідом про минулорічні ціни на збіжжя, ухилився від розмови про полювання й полегшено зітхнув, коли до них приєднався ще один сусід, і він міг лише підтакувати та кивати. Потім він пішов разом з ними до кімнати для паління, випалив сигару й якийсь час спостерігав за грою в карти. Прийшла графиня, але довго не затрималася. Крізь маску зацікавленості в неї виразно проступала втома. Десь Герман чув, ніби графиня тяжко хвора, а такі розмови зазвичай переходять на тестамент з його головною інтригою: що кому перепаде. І можна було сподіватись, що сьогодні графиня оголосить дату весілля Генріха та Софії.

— Дивись, не забудь мені розповісти, коли весілля, — нагадала йому Фріда, випроводжаючи Германа. Той тільки знизав плечима, поблажливо оцінивши жіночу цікавість. Але тепер він раптом зрозумів, що це не просто цікавість: ці люди надто залежали один від одного. Між ними укладались мирні угоди й спалахували суперечки. А графиня була керманичем цієї флотилії маєтків та маєточків у житейському морі. Генріх, цей недолугий блазень, не міг її замінити. І Софія, про яку знали, що вона бідна родичка, якій пощастило невідь чому, теж не могла замінити графиню, яка від народження підносилася над ними усіма. Схоже на те, що цим людям доведеться нелегко, якщо графиня покине їх, і скільки б вони не готувалися до цієї прикрої події, розгубленості та хаосу не минути.

Незрозумілою була також прихильність графині до Бідного Генріха. Вона все йому прощала, розпещувала, хоча був ще син її брата — Альберт, що працював у банку на доволі скромній посаді, був одружений і мав уже двох дітей. Але вона навіть не запросила його сюди, чи він сам не захотів приїхати з Кенігсберга. Та й казали, ніби він не виявляв жодного інтересу ні до статків графині, й навіть до її хвороби. Усе пояснювалось вдачею графині, її світськими химерами, але могло бути так, що ця жінка щось замислила, і її задум наразі було неможливо осягнути, як не зміряти морську глибочінь звичайною мотузкою. Є такі глибини, що їх треба вимірювати в інший спосіб.

Герман, звісно, цих тонкощів не знав, терпляче відбуваючи гостину, як кожен, що встиг звикнути до усамітнення та мовчання. Після танців мала бути прогулянка у човнах і феєрверк, а після цього можна вже й їхати додому. Не конче залишатись на ще одну, пізню вечерю.

Він зійшов на сходи, що спускались до каналу, який за садом вливався у річку, спостерігаючи, як слуги та помічники піротехніка закінчують останні приготування до прогулянки річкою та феєрверку. Хлопчиком він у тітчиному маєтку збирав уранці залишки ракет, обгорілі шматки картону і ніяк не міг зрозуміти, звідки беруться вогняні вензелі, зірки, квіти. Окрім паперу і пороху мали бути ще якісь складники цього дива. Однак чи хотів він конче знати таємницю? Міг розпитати піротехніка, що так привітно всміхався до нього. Можливо, зараз тут чаклує хтось з його учнів, або й він сам, через двадцять з лишком років. Якби Герман зустрів його у місті, то запросив би на чарку і старий майстер відкрив би йому таємниці свого ремесла. Але як він впізнає його серед тисяч людей? Хіба що колись замовить феєрверк для себе. Коли вже нічим не відрізнятиметься від цих гостей, якщо доля не вирішить зробити його відлюдником.

Підсвідомо Герман бажав, щоб графиня поговорила з ним, узяла його під руку, розпитала і, можливо, навіть дала одну зі своїх порад. Нехай би він не скористався з неї, але зараз він потребував уваги. Від цієї жінки йшла сила, нагромаджена за роки владарювання, і вона мусила її віддавати, щоб не луснути як перестиглий плід.

Та коли Герман дивився зі сходів на освітлену терасу, то хотів побачити там Софію. То був важкий вечір для неї. Вона повинна була приділяти всю свою увагу надто збудженому Генріху. Як на зло, свято припало на повний місяць, що завжди погано впливав на бідолашного Генріха. Навіть вона у такі дні відчувала неспокій, снились погані сни, а вранці боліла голова. Софія змушена була танцювати лише з Генріхом, слухати те, що він нашіптував їй на вухо — дошкульні характеристики гостей. Вона врешті зробила йому зауваження, і тоді Генріх шарпнув її за руку й сказав, що вона тупа дурепа. Софія розуміла, що ці слова йдуть від хворого, але вона вже ледь трималася на ногах, і пішла до графині, сіла неподалік, наче шукала захисту. А коли сіла, зрозуміла, що не зможе встати. Вона панічно боялася, щоб хтось не запросив її до танцю. Софія не сміла навіть піти до своєї кімнати, бо Генріх знайшов би її і там, попередньо переполохавши усіх гостей. Жодних думок в неї в голові не було — лише гудіння. Нестерпно боліла спина. Вона помітила іронічні погляди двох кенігсберзьких панночок, вбраних за останньою модою. Тітонька графиня виписувала модні журнали і змушувала часто Софію коментувати взірці суконь та капелюшків, і сердилася, коли вихованка щось казала не так. Вона обіцяла відправити їх з Генріхом у шлюбну подорож до Парижа, але іноді Софії здавалося, що весілля не відбудеться. Вона не могла себе уявити в ньому. Але й оточуючі вичікували якогось дива, наприклад, що жертовна вівця виявиться недостойною і буде чимось скомпрометована. У Софії не було тут жодного приятеля. Тому їй врешті було байдуже, і це тримало її на цьому світі. Вона занурювалась у хвилі забуття, здається, навіть задрімала. Гості поїдуть, а в неї стільки ще роботи. І ніхто не скаже: відпочинь, люба, ти втомилась.

ВТОМИЛАСЬ.

ВТОМИЛАСЬ.

Голова в неї хилилась все нижче, і тільки, коли віяло випало з руки, вона отямилася.

Графиня не сіла в човен. Вона вже була застара для цього. Старші пані й панове повсідалися у зручні крісла на терасі, де змогли нарешті вхопити дрібку свіжого повітря. Утім, від саду, освітленого китайськими ліхтариками, йшов запах вологої землі, а від ставка — затхлість. Темна вода проблискувала плямами світла, коли вивели човни, прикрашені стрічками, чий колір важко було розрізнити. Герман не мав наміру сідати в човен, але суть гри полягала в тому, що в човен мала сісти неодружена пара, або дві, і весляр, що провадив човен до річки. З тераси ріки не було видно, лише вдень між розкішними кронами дерев іноді проглядало блакитне плесо.

Герман навіть не міг як слід роздивитись свою даму. Можливо, то була вдова з пишними формами. Вона була вельми збентежена й довго не наважувалась сісти в човен. Вони заклякли на сидіннях, навпроти одне одного. Герман сидів спиною до весляра, від якого тхнуло цибулею. Попереду ескадри пливли Генріх з Софією. Перед тим Герман на якусь мить побачив її бліде лице, занадто бліде, наче вкрите маскою. Напевно, намордувалась з отим пришелепуватим Генріхом.

Вона сама цього хотіла. Ні, залишитись старою панною, якою попихає прислуга, либонь гірше. Герман шкодував, що не зміг перемовитись з нею жодним словом. Але, можливо, вони десь зустрінуться в місті, коли вона знову годуватиме лебедів. Софія не встигла наситити його потребу в спілкуванні, так прикро було бачити її увесь вечір недосяжною. Була б вона католичкою, то могла би піти в монастир. Але тоді він більше не зміг би її бачити.

Він ще боявся, що його дама буде поводити себе неспокійно, й це завадить йому зосередитись на прогулянці. Коли вони пливли по каналу, над човнами нависали чорні гілки дерев, і повітря було насичене очікуванням того моменту, коли човни опиняться посеред ріки. На березі заграла музика, але вона не могла заглушити плюскіт води, вигуки та сміх.

Скільки разів графиня отак пливла в човні попереду, і скільки вже отак сиділа на терасі, закутавшись у теплу шаль, відчуваючи своє старіння… Усі, хто мав померти, вже померли, і перша на черзі — вона. Усвідомлювати це було не так страшно, як боляче. Вона хотіла, щоб це трапилось несподівано, щоб довкола було багато людей, вбраних у яскраву пишну одежу. Цілком можливо, що її душа побачить, яке враження справить її смерть на навколишніх. Графиня таки була екстравагантною жінкою, і її вчинки були непередбачувані.

Зрештою, рано чи пізно виявлялось, що то було найкраще вирішення. Вона зводила пари, купувала нерухомість, відправляла кораблі з товаром, на який несподівано з’являвся попит, й дивилась на світ згори, щоб побачити його цілісним. Дітей вона не мала ні з першим чоловіком, ні з другим, що подарував їй титул. На вершині своєї королівської величі, обвішана рубінами, пані графиня дивилась на ріку, що мала ось-ось наповнитись човнами, і, повільно піднявши руку, змахнула хусточкою. Над садом злетіла ракета, розсипавшись феєрверком у вигляді золотої мерехтливої кулі. Вона на мить затьмарила місяць уповні й відразу по тому почала танути. А тим часом менші кулі завертілись довкола неї, наче біля сонця, що згасало. Слідом промчали комети з пишними хвостами, і здалося, ніби човни виплили в зоряне небо і там зависли в порожнечі, бо ж усе це віддзеркалювалось у воді.

Човен, у якому пливли Генріх із Софією, зупинився посеред ріки.

— А тітонька філософ! — засміявся Генріх. Софія настільки добре його вивчила, що навіть крізь потріскування феєрверку та глухі постріли ракет зрозуміла, що він каже. І хоч було це сказано іронічно, вона кивнула.

— Як я поводився, серденько? Правда, чемно?

Софія знову кивнула.

— Яка ж ти нудна, моя кохана! Сюди! Сюди! — замахав Генріх руками. — До гурту!

Герман перебував ніби одночасно у двох місцях. Він опирався ліктями на поручні тераси й дивився у небо. Після комет почали злітати вогненні квіти на довгих стеблах, метелики і птахи. Принаймні, формою вони були схожі на квіти і птахів. Якщо рай на небі, то там усе з більш тонкої матерії. Душі, що покинула тіло, напевно, приємно дивитись на такі речі. Усе там легке, легше за найлегшу пір’їну. Герман десь читав, що якщо чоловік чи жінка не можуть знайти собі пари на землі, то обов’язково відшукають її на небі.

Потім він дивився на вогнепад з ріки. Його дама мала дещо дивний вигляд. В очах у неї були сльози. Щось з минулого, подумав Герман. Уявив, як колись чоловік цієї дами влаштував феєрверк на річницю їхнього весілля, витративши на це купу грошей, і невдовзі помер, застудившись під час жнив. А може… Ні, звідкись Герман знав про це, здається, хтось розповідав сьогодні. Він не робив жодних зусиль, однак слова самі наче запливали в його свідомість, швидко засинали, а потім несподівано прокидались. Мабуть, це недобре, подумав він, нащо мені стільки непотрібних відомостей, щоправда, людина забуває те, доки воно не стає їй в пригоді. Шкода цієї дами, але, мабуть, цей жаль у неї більш романтичний, аніж щирий, бо відтоді минув щонайменше рік. Жодних ознак жалоби в одежі дами Герман не помітив. У нього з’явилось відчуття, що тут у човні присутнє лише його тіло, а тінь залишилась в іншому місці.

Меланхолії додавав туман, що поволі виповзав з темних вод. Якщо так буде далі, то вони заблукають. Човен зупинився. Весляр запалив ліхтар на кормі. Дама відвернулась і занурила пальці у воду. Герман хотів щось сказати їй підбадьорливе, але вона могла його не почути через тріскотіння феєрверку й вибуху ракет. І він не міг через туман побачити, як Генріх, розмахуючи руками й гукаючи до товариства, що ніяк не могло наблизитись до його човна, похитнувся і впав у воду. Його підхопила течія, що в цьому місці була особливо підступною й швидкою. Весляр розгубився. Він боявся порушити рівновагу в човні. До того ж інші човни були надто далеко, долаючи течію, і їх відносило вбік. Весляр почав скидати із себе куртку. Тим часом Софії вдалося кинути Генріху свою шаль. У ту мить, коли весляр стрибнув у воду, човен перехилився і перекинувся. Софію вдарило краєм борту по голові, й вона відразу пішла на дно.

Феєрверк порідшав. Повітря було густо насичене запахом пороху, і постаті людей у човнах майже приховував туман, з якого стирчали лише їхні голови. За Софію ніхто не згадував у хаосі перестраху та сум’яття. Врешті всі пристали до берега. Генріх трусився від холоду, дурнувато повторюючи:

— Оце так пригода!

Йому дали хильнути шнапсу, що знайшовся в одного з веслярів, і закутаного в дамські шалі повели через ліс. Панство змушене було продиратися крізь хащі, рвучи одежу крізь кущі шипшини й терну, хоча стежка, як виявилось, була поруч.

— А де Софія? — раптом спитав Генріх.

Сон Германа

Герман відсунув люк й побачив довкола білу пустелю й незамерзлу ріку трохи нижче по схилу. Скоро сюди прибіжать вовки, подумав він, треба затулити вхід. Він поставив на місце лист металу й насунув ногою снігу, щоб не залишилось щілин внизу. Руки він обдер до крові й мусив втамовувати біль, набравши повні жмені снігу.

— Куди ж мені тепер іти? — сказав сам до себе Герман.

У небі сяяли зорі, мороз нетерпляче обнюхував незахищене обличчя. Герман закутав лице по самі очі й рушив до міста, в якому він сподівався знайти не лише мертвих, а й живих.

Не всі мертві. У вікнах світились вогники, хай небагато. Він піднявся на понівечений міст, у кількох місцях були великі діри. Герман зазирнув у найбільшу. Дивно, але вода була прозорою і світилася, хоча жодного джерела світла, окрім місяця не було. Він нахилився і побачив на дні блискучі кружальця — тисячі годинників, що їх носять у кишені жилета, з відкритими циферблатами. Йому здалося, що він чує, як цокають ті годинники. Адже довкола було так тихо, що він цілком міг почути крізь товщу води цокання.

Хтось поклав йому руку на плече. Герман озирнувся. Софія, у темній шалі й важких чоловічих черевиках, бо ж снігу багато. Він знав, що вона мертва, але йому було байдуже. Можливо, він теж мертвий, бо майже не відчуває холоду й болю.

— Я так хотів поговорити з тобою, — сказав до неї Герман.

Софія всміхнулась своєю погідною усмішкою, яка робила її такою привабливою.

— Чи ти знаєш, що я тебе кохаю, Софіє?

Вона кивнула. Герман подумав, що правильніше було б сказати це в минулому часі, однак йому видалося несправедливим мовити «кохав», не сказавши перед тим «кохаю».

— Я не знаю, що мені робити, — зізнався Герман. — Вони всі мертві.

— Ходи зі мною, — сказала Софія. — Підемо до міста. Все одно поля ще вкриті снігом. Нічого не посієш. Та й вовків треба остерігатись.

Він хотів спитати про годинники на дні ріки. Може, це жертва богам. Він вийняв з кишені батьків годинник й зробив рух, щоб вкинути його у річку, наче цього вимагала від нього сама доля.

— Не треба, — Софія відвела його руку, й вони пішли через міст. З кожним кроком у Германові прокидався дитячий страх, що Софія залишить його самого, зникне, розтане в темряві, і що він цього не зможе пережити. І що йому все одно, куди вони йдуть — до міста чи до пекла, аби лиш разом. Він пригорнув її однією рукою, й так вони перейшли через міст, який більше не з’єднувався з берегом, а потім рушили до будинку, де світилось двоє вікон на другому поверсі. То не був Кенігсберг. То було інше місто з іншою назвою. Він зрозумів це, щойно вони увійшли до будинку, власне, стіни фасаду, що нагадувала театральну декорацію, позад якої догоряла товста дубова балка.

Але Софія була як завжди спокійна й розважлива:

— Ми будемо ходити доти, доки не знайдемо вцілілий будинок. Щось таки мусило залишитись від Кенігсберга.

ЮЛІЯ:

Відколи Юлію покинули духи землі, води й повітря, вона мусила давати собі раду сама. Тітки вона не знайшла. Схоже, та загинула й похована в одній з безіменних спільних могил, бо з власної волі не покинула б свого будинку. Там тепер мешкали чужі люди: жінка з трьома дітьми, чиєї мови Юлія не розуміла. Мови переможців. Якщо вона й вивчить ту мову, то ніколи не зможе звикнути до неї. Юлію не пустили навіть у дім.

Вона якийсь час тинялася, доки не знайшла Марту, свою ровесницю, і її маму. Три дні тому вони поховали бабусю. Жили вони в хліві, й не знали, куди податись, їхня доля була подібна до долі Юлії та її мами. Вони так само не могли залишити хвору бабусю.

Юлія сказала їм про це. Фрау Інге зітхнула й промовила:

— На всіх однієї долі не вистачить.

Тут не можна було залишатись, і всі троє подались до Кенігсберга, щоб не заважати чужинцям господарювати на своїй землі. Так було справедливо, але Юлія вважала, що це не зовсім справедливо щодо трьох безпомічних осиротілих жінок. Однак вона тримала цю думку при собі, бо сподівалась почати нове життя в новому світі.

Вона продала перлове намисто, аби усі троє змогли якнайшвидше виїхати з країни, що вже перестала бути Пруссією. Навіть залишилось трохи грошей. У Інге були ще золоті кульчики й шлюбна каблучка, вже непотрібна солдатській вдові. Цього мало вистачити, щоб облаштуватись в Австрії, де Інге мала родичів.

Того дня, коли Кенігсберг став Калінінградом, Юлія пливла разом з іншими репатріантами на баркасі. Падав дощ. Дівчина сиділа скоцюблена на палубі й не могла відвести очей від Кенігсберга, що губився в імлі. Один з матросів, старший чоловік, подав їй шматок брезенту, щоб вона прикрилася від дощу.

— Як тебе звати, донечко? — спитав матрос.

Срібними ножицями Юлія відрізала нитку, що зв’язувала її з берегом, Кенігсбергом, з вулицею, з домом, й відповіла:

— Софія.

Авторка не ставила собі за мету відтворювати історичне тло, і її Кенігсберг — не конкретне місто, яке колись існувало, а лише художній образ. Мабуть, це теж її сон. Нижче вміщено пояснення деяких культурних та історичних реалій, не відомих широкому колу читачів.

Бідний Генріх — йдеться про героя середньовічної поеми XII століття «Der arme Heinrich» Гартмана фон Aye. Від лицаря-хрестоносця Генріха, хворого на проказу, відвертаються всі рідні й близькі. Селянська родина приймає його до себе. Врятувати Генріха може лише кров непорочної панни. Донька селянина погоджується вмерти за лицаря, але в останній момент її жертва стає непотрібною. Сіль у тому, що й Генріх врешті погоджується, щоб хтось умер за нього.

Кінська голова — кінський череп, настромлений на жердину, у давніх прусів символізував небезпеку, попереджав про неї.

Маленький Магістр — так називали Іммануїла Канта мешканці Кенігсберга. Я зумисне не згадую жодного разу ім’я великого філософа, бо його присутність в романі очевидна, тобто його вчення.

Люди на руїнах Кнайпхофа — очевидці згадують, що після бомбардування Кенігсберга союзниками на руїнах острова Кнайпхоф можна було побачити дивних мовчазних людей, які щось шукали на згарищі. Ніхто не знав, звідки ці люди, і куди вони потім зникли, ще до приходу радянських військ. Цей факт пов’язують з окультним значенням Кнайпхофа.

Цегла Кенігсберга — місто не стільки було зруйноване під час Другої світової війни, скільки розібране на будівельні матеріали. З кенігсберзької цегли відбудовувались міста в Росії та Білорусі. Цей процес тривав більш як 10 років, аж доки до Калінінграда не приїхав Микита Хрущов і не спитав: «Ви збираєтесь тут жити чи ні?»

Годинники в Прегелі — коли полонених німців вели через міст, на другому кінці вояки-переможці відбирали в них годинники. Дізнавшись про це, полонені на знак протесту почали кидати годинники в річку Прегель. Мене вразила символічність цього акту.

2009–2010 рр.