Сни Юлії і Германа. Кенігсберзький щоденник

КЕНІГСБЕРЗЬКИЙ ЩОДЕННИК

22.03.2009

Починається моя подорож до Кенігсберга. Переглянула цілу купу сайтів, буду дивитись ще. Кожного дня, доки мені не присниться моя книга про Кенігсберг. Щоправда, вона мені вже снилась, однак я не впевнена, що це саме те, що потрібно. Відтепер я рік чи два розповідатиму всім про Кенігсберг, примарне місто, де, цілком ймовірно, сама ніколи не побуваю.

Можливо, це буде мій останній роман. Я звикла усім розповідати про свої справи. Але тільки мені відомо, що дуже багато залишається під водою. Як у Кенігсберзі. Під водою свідомості. Тому я мушу стати сама цим містом, а воно — мною. Вітаю тебе, Королівська горо. І Фіалкова також.

23.03.2009

Книги — як кроки долі. Кожна книга — один крок. У долі немає «направо» чи «наліво», лише «прямо» і «вперед». Аж до смерті. Можна ще порівняти книги з дітьми, втім, діти не виявляють суті нашого призначення, тобто те, задля чого ми прийшли у цей світ.

Що у мене є про Калінінград-Кенігсберг? Документальний фільм-хроніка про штурм Кенігсберга в квітні 1945 року, спогади останнього коменданта Кенігсберга, купа фотографій, книги Канта, Е. Т.-А. Гофмана, уривки, що я запам’ятала з різних сайтів. І повно думок, химерних та безпомічних. Наразі небагато. Мені подобається працювати безсистемно, збирати крихти інформації, бо надмір її пригнічує свідомість, а відтак історикам напевно важко дихати серед оберемків фактів. Вони стають їх рабами. Але я постараюсь дихати вільно. Я робила так і раніше, й усе виходило.

Головне питання, яке ставить переді мною світ, наповнений людьми: чому я це роблю? Навіщо мені писати українською мовою книгу про місто Кенігсберг? Навіщо мені ця історія безчестя, брехні й насильства? Якби мене приваблювала дешева містика, але ж мене не цікавлять таємниці так званого «лігва окультизму» і Янтарної кімнати. Мабуть, якщо я напишу цю книгу, буде зроблено ще один крок долі.

24.03.2009

Учора знайшла багато текстів про тевтонських лицарів, але все затьмарили спогади чоловіка, що провів частину дитинства в Кенігсберзі, а частину в Калінінграді. Він розповідає про голодних німецьких хлопчиків, яких годувала його мати-переселенка, про російських дітей, що бавилися серед мін і покинутих снарядів й гинули кожного дня. Залишатися людиною в нелюдських умовах набагато важче, ніж воювати. Як же гидко читати агітку, написану (чи підписану) письменником Іллею Еренбургом для радянських солдатів, що штурмували Кенігсберг: «Убивайте! Убивайте! Нет такого, в чем немцы были бы невиновны и живые, и еще не родившиеся! Следуйте указанию товарища Сталина — раздавите фашистского зверя насмерть в его логове. Сбейте роковую спесь с германских женщин. Берите их как законную добычу!» Мені важко повірити, що таке можна написати в XX столітті. Адже в школі нам цитували лише улюбленця влади Олеся Гончара: «У справедливих армій доля завжди прекрасна».

25.032009

Сьогоднішній Кенігсберг — наче гра в бісер. Дещо з топоніміки, грати з рунами, знайдені в Прегелі в січні 2009 року, останній абзац «Повелителя бліх» Гофмана, склепіння підземелля, де тепер склад, corpus mysticum Канта. Так, ще уривок з пісні «Бегущая вдаль» Наутилуса Помпіліуса, там, де слова «безвыходный лес». Ці намистинки можна поєднувати в різних комбінаціях, створюючи безліч, безмежну кількість Кенігсбергів, і кожен з них має право існувати. Я ж зафіксую на папері лише один. Ймовірно, навіть з інших намистин. Так можна написати про будь-яке місто з великою глибиною минулого. Наприклад, про Львів. Який не розбомбили, у якого не відібрали ім’я, але звідки вигнали більшість мешканців, а з цвинтарних надгробків вимостили теперішню вулицю Сахарова. У Львові не так багато сховалось під землею. Тому тут і втратили більше.

Як радять історики «Анналів», статистика та пейзаж допомагають реконструювати минуле. Тільки якщо ти зумієш їх прочитати. Не вмієш — мусиш навчитися.

26.03.2009

Туман, мжичка — природа без маски. Такою вона мені навіть подобається більше — безжальною. Сніг — моторошний. У минулому житті я померла в снігах. Мені подобається Кенігсберг у тумані, як подобається Львів, коли спускаєшся до центру, в долину ріки Полтви, яка тепер шумить під землею. Там волого і значно тепліше. Колись, щоб побудувати залізницю, зрівняли з землею природну загороду від вітру. Після цього клімат різко змінився. Виноград став дрібним і кислим. Від нього у наступних поколінь львів’ян — оскома. Історія схована в пейзажі, як писав Фернан Бродель.

У1946 році біженці з Кенігсберга заснували колонію в Уругваї — Новий Кенігсберг. Вони обрали з певних міркувань Кенігсберг часів Канта. Побудували декорації, одягались за тодішньою модою, навіть поводили себе згідно зі звичками Канта. Це було для них чимось на кшталт захисту. Одного разу до них приїхав французький філософ Жан-Батіст Бютоль і прочитав цикл лекцій про сексуальність Канта.

У Львові є Товариство Сведенборга, але немає Товариства Канта. Сведенборг і Кант — цим я займуся дещо пізніше. У тексті однієї з лекцій мне вразили слова про те, що у філософію Канта можна увійти й не повернутися. Я думаю, що так само можна увійти в Кенігсберг і не повернутися. Це мене влаштовує.

Магічний реалізм, як у Маркеса чи, ще краще, як у Алехо Карпентьєра. Так слід писати про Кенігсберг. Волого й густо. Безжально.

27.03.2009

Ніщо не буває випадково. Світ протинають нитки, котрі ведуть від речі до думки, від думки до людини, від людини до події. Татів брат служив у Східній Німеччині в 50-х. Він привіз звідти гобелен фабричної роботи із зображенням європейського міста не то 19-го, не то початку 20-го століття. Придбав у подарунок молодій родині старшого брата. То не був військовий трофей. У дитинстві я лежала, подовгу розглядаючи це чудове місто і чекала нагоди, щоб там опинитися. На площі з фонтаном, порожнім візком для сіна чи перевезення важких речей, далі піти по вулиці з ратушею і годинником на вежі, що показував о пів на восьму ранку. Мені страшенно хотілось увійти в один з будинків, де на підвіконнях росли квіти. Двері були зачинені, і я прорізала їх лезом татової бритви. Було мені тоді років 10. Батьки, здається, зрозуміли, що я хотіла просто увійти, й не стали сварити. Вони самі колись були творчими особистостями, проте у них в душі не було стільки порожнечі й самотності, щоб вирушити у безвість й продовжувати йти і йти…

Зараз цей килимок висить у моєму львівському помешканні, і я мрію дізнатися про місце, зображене на ньому. Я впевнена, що знайду його на якійсь старій світлині. Учора подумала, а раптом це площа з Кенігсберга, і моє підсвідоме бажання реалізується в моєму романі? Адже трагедія міста, у якого відібрали ім’я, мешканців, будівлі, так нагадує трагедію сучасної людини, в якої також відібрали його особистість, підмінивши її ілюзією, фантомом. Ілюзією причетності, самореалізації, вибору. Насправді вибору не існує, особливо в кращих серед людей.

28.03.2009

Незамерзаюче море вирішило долю Кенігсберга, а не «споконвічно слов’янські землі». Утім, про це вже ніхто не сперечається. І причина такого «гучного» штурму столиці Східної Пруссії полягала в тому, що потрібно було підготувати місто для переселенців з Росії. Тобто очистити від корінного населення. Типова практика провадження війни. Зруйнувати духовну ауру ворожого міста. Звільнення Львова і штурм Кенігсберга — два боки однієї медалі. Переселенців жорстко перевіряли на благонадійність. Проводився дуже ретельний відбір. Місцеве населення викидали на вулицю, а то були люди, які вціліли завдяки великому терпінню і мужності, й надто любили своє місто, щоб його покинути. Можна сказати, найкращі. Переселенці поводили себе по-різному: нахабно і скромно. Але всі вони були жертвами ідеології та сталінської кріпосної системи. У Львові відбувалось те саме. Я бувала в квартирах, де від колишніх мешканців залишились картини й меблі. Сюди поселяли не кожного. Треба було заслужити. Бути енкаведистом, господарником, офіцером, партійним бонзою і таке інше. Основній масі доводилось важко. Що станеться з нащадками переселенців — це вже залежало від міста, від потужності його скаліченої духовної аури. Алкоголізм, деградація в 90-х роках. Страх. І ні найменшого почуття сорому. Усю відповідальність брав на себе режим: «Нас послали і ми мусили підкоритись». Жертвою ідеології та системи бути значно зручніше.

Мені дуже імпонують слова польського мислителя Яна Кота: «Важливо не те, що з нами зробили, а те, що ми самі зробили з тим, що з нами зробили». Відома сентенція «Переможців не судять» належить до епохи варварства.

29.03.2009

Світ зісковзує вниз чи падає? Гілки світового дерева трухлявіють, листя обсипається, дерево перетворюється на стовп. Нещодавно я прочитала оповідання німецького письменника Бодо Узе «Свята Кунігунда в снігу», про прихід нацистів до влади. Характерною ознакою інфікації суспільства коричневою, червоною чи чорною чумою є знищення класичних моральних і духовних вартостей. У першу чергу. Ну, що ж, все це ми вже проходили. Але я згадала слова Достоєвського: «Что єсть ад? Страдание о том, что нельзя больше любить». Ні батьківщину, ні мову, ні іншу людину. Тільки зараз замість заборони — висміювання і приниження страждань. Якось чума увійшла в Кенігсберг і її легко було розпізнати. Де чума — там смерть. Але сьогодні ця краля посміхається з глянцевих палітурок у цілому світі, що зісковзує в пекло. Зло стало глобальним. А оскільки письменники віддаються словесній розпусті, Кенігсберг і Дрезден будуть знову й знову гинути. І коли музиканти, і філософи, і художники… Вони не розуміють, що людей слід готувати до пекла заздалегідь. Тоді, можливо, хтось і врятується. Кенігсбергу моєї душі, ти знаєш про що я…

30.03.2009

Зруйновані будівлі продовжують зберігати свій вигляд, лінії, обриси, прикраси.

Особливо це помітно весною, в примарному золотистому світлі, не забарвленому ще зеленим. Саме внутрішню форму, а не гниле нутро, заповнене жалюгідним ганчір’ям нікчемного існування. Геометрія — вічна. Наші уявлення про світ лише задля нашої зручності, а не заради істини. Тим часом триває зісковзування світу. На Кенігсберг було накладено біблійне прокляття «херем». На місто астрологів, математиків та філософів, що найстрашніше. Щоб увесь світ опинився в пеклі. Коли в 1943 році союзники разбомбили історичний центр міста, на руїнах з’явились якісь дивні люди, відчужені, мовчазні, які начебто втратили пам’ять. Вони щось шукали серед каміння, металу й обгорілого дерева. А потім пішли. Вони не були мешканцями міста. Вони з’явились нізвідки. Ніхто, крім них, здається, не розумів, що відбувається насправді. Але вони нічого не сказали, дозволивши місту руйнуватись надалі. Тому що цілий світ зісковзує. І зупинити руйнування можна, лише переживши всю глибину відчаю від безсилля.

31.03.2009

На робочому столі — фотографія зруйнованих будівель на березі ріки. Наче Венеція після глобальної війни. Опори мосту, руїни фасадів з віконними отворами. Мінімум для того, щоб уявити цілісність.

Щось подібне зараз у тій частині моєї свідомості, яку займає Кенігсберг. Але це ранкове містичне сяйво блідого сонця нагадує мені світло мого дитинства. Не трагедію війни. Війни, тобто її загрози, в моєму дитинстві вистачало. Якщо ми бачили в небі кілька військових вертольотів, сестри казали: «Це — війна». Тому мені часто снилось, як я втікаю в гори, до лісу. І обов’язково зустрічаю гарних людей, які заспокоюють моє дитяче серце. Потреба у захисті — дуже важлива потреба душі. Але я впевнена, що після стількох випробувань люди перестали потребувати захисту. Вони навчились жити без нього. Важко судити про людей у зовсім іншому вимірі. Я прочитала дві біографічні статті про Канта, ніби про двох різних людей. І факти зовсім інші. Та ж сама будівля зі збереженим фасадом або опори, що залишились від мосту через Прегель.

Але світло, бліде світло від сонця, що сховалось, більш матеріальне. Треба дивитись на світло.

01.04.2009

Страждання Крейслера. Проекція із Кенігсберга на світ, де лишень Пруссія і нічого більше. Милий серцю німецький романтизм. Культура почуттів, втрачена навіки. Втікаючи з Кенігсберга, Гофман потрапив у той самий Кенігсберг, створюючи його знову і знову. І в Південній Америці він також створив його. Але, як буває завжди, залишаються після нас не камінь, не великі творіння, а наше намагання збагнути, де ж ми перебуваємо і навіщо. Надто пізно ми починаємо замислюватися над нашим призначенням. І з часом мотиви наших вчинків дедалі важче зрозуміти чужим людям. Екскурсія по визначних місцях — ось що їм доведеться побачити. Не варто їхати до Кенігсберга задля могили Канта, собору й виробів із бурштину.

05.04.2009

Поїхати кудись далеко, щоб втекти від власних думок, викинути зі свідомості все зайве. Старий випробуваний рецепт. Першої ж ночі я прокинулась від потріскування в кімнаті й побачила іскри в подовжувачі. А якби прокинулась пізніше? Від страху в мені виринуло те, що я підсвідомо шукала, — форма. Якби я не читала перед сном «Золотий горнець» Гофмана, форма була б іншою. Найважливіше — бути чесною стосовно форми. Вона повинна бути природною для тебе, щоб можна було її наповнити належним змістом. Я майже придумала назву роману. Моє приручення Кенігсберга-Калінінграда йде повільно. Іноді я навіть дихаю цим вогким повітрям, відчуваю запах диму. Згадала Кортасарове «Усі вогні — це вогонь», про людей, які згоряють живцем і їм сниться, що їх приносять у жертву ацтеки. Все-таки добре не вміти контролювати свої сни, тільки у випадку небезпеки тікати з них. Моє справжнє життя — це сни. І вони мені допоможуть. І вже незабаром Кенігсберг озветься на мій поклик.

06.04.2009

У 1947 році в Калінінграді служив брат моєї мами Іван. Він був водієм. Дядьку моєму вже за 8о, і він ніколи не розповідав про Калінінград. Коли я його спитала, він кивнув: «Так, служив». І на обличчі в нього з’явився розгублений вираз. Так що тепер уже пізно розпитувати. Але я можу собі це уявити. Адже про те, що тут діялось після війни, розповідають уже давно. Про божевільного майора НКВД, який, зустрівши когось із селян, міг запхнути людині в рот дуло пістолета, щоб налякати. Іноді пістолет стріляв. Потім його вбили повстанці. Раніше, на горах вздовж ріки, по дорозі в село, де я народилась і прожила перші три роки життя, була Хресна дорога. Дев’ять станцій на шляху до Голгофи. Але чомусь найстрашнішою для мене була розповідь про лісника, якого вбили і закопали в лісі. Ніхто не знайшов його тіла. ЗНИКНЕННЯ — ось що найбільш жорстоке стосовно мертвих. Гірше може бути лише страждання від втрати імені. По-дурному було міняти ім’я Кенігсберга. Цікаво, як назвали б Дрезден? Здається ніхто не досліджував містичної складової ідеології сталінізму.

07.04.2009

Час прибирає свідків злочинів незгірше ніж кілер. І злочинців також. А потім історики роблять те, що потрібно тій чи іншій ідеології. А коли немає ідеології, що тоді? Цікаве питання. Тоді все одно мусять бути чиїсь інтереси. Вісімсот років людство слухало брехню про катарів, які самі себе називали «добрими християнами», ніколи не брехали, не обдурювали, не вбивали. Їх вважали збоченцями, приписували неймовірні зв’язки з маніхейством, тамплієрами. Недавно, уже після того, як з’явилось багато чесних наукових досліджень, я побачила маячню якогось британця, де в одну купу були звалені тамплієри, катари і масони. Правда не приваблює так, як брехня.

Те саме відбувається з історією Пруссії. Суспільству нецікава історія цієї незвичайної держави, яка упродовж тривалого часу була справжнім духовним центром Європи. Пруссія для широкого загалу — муштра і деспотизм.

Якби Пруссія існувала досі, світ зараз, можливо, не зісковзував би так швидко у прірву морального й культурного розкладу.

08.04.2009

Кілька років поспіль ми проводили рольову гру, в якій потрібно було вибрати зі списку необхідні речі. Гра була в біженців. У гравців був час подумати, що взяти з собою в небезпечну подорож, але в реальності часу, як правило, бракує. Хапають те, що дороге як пам’ять. Прочитала, як у полонених, яких вели з Кенігсберга довжелезною колоною, солдати-переможці відбирали годинники, набиваючи ними собі кишені. І тут трапився справжній флеш-моб. У Прегель посипалися сотні, тисячі годинників, наручних і кишенькових. Щоб уникнути ще одного приниження. Час уже не мав значення. На цих годинниках, вкинутих у воду.

Усі війни — на одне лице. Читаючи про те, як три тисячі людей скинули в соляні шахти в Добромилі у 1941 році, я найбільше запам’ятала довгу колону людей, які йдуть у безвихідний ліс, серед них тридцять вихованців сиротинця в Перемишлі, і тіло матері, витягнуте з шахти. Вона навіть мертвою не випустила своєї дитини. Те саме в Кенігсберзі. Діти й жінки, до яких прив’язана вибухівка. Те саме і в…

Але вражає найбільше те, що ненависть переможців завжди сильніша від ненависті переможених. Навіть через десятиліття. Ні краплі прощення, ні крихти каяття. Не дивно, що війни продовжуються.

09.04.2009

Найбільша небезпека для письменника у наш час — літературщина. Я раптом зрозуміла, що, власне, не подобається мені в сучасній літературі — зацикленість на самому собі є не що інше, як спроба врятуватись від гри чужими словами й образами. Але рятуються тією самою грою. І втрачають читачів, яких нині краще назвати споживачами продукту, що називається «книга». Чим більше глобалізований літературний потік, тим більше літературщини. Коли простота стає грою — це вже кінець. Коли я, наприклад, читаю сучасного автора, у мене виникають асоціації з іншими прочитаними книгами, а не з упізнаваним життям.

Опинитися зараз у центрі незнайомого небезпечного світу, вдихнути повітря, що, можливо, отруєне, бути готовою до будь-яких випадковостей — тоді й увімкнеться інстинкт самозбереження і порожні слова ніколи не народяться.

10.04.2009

Війна завдає моральні збитки як переможцям, так і переможеним. Перші божеволіють від радості, інші впадають у страшну депресію і навіть можуть зникнути як нація. Якось у Кенігсберзі червоноармієць розстріляв гарно одягнену російську офіціантку просто на вулиці. Можна тільки уявити, як було небезпечно жити у той час: більше злих людей, аніж добрих.

Утім, ворожнеча триває і досі. Колишні вояки всіх армій, крім радянської, не почувають жодної ненависті до супротивника. Євреї також — до німців як народу. Винен, напевно, культ переможців, штучно роздутий. Перемога на війні не повинна ставати культом. Зброя і вбивства не мають зі святістю нічого спільного.

Але мені слід якось назвати своїх персонажів, і поступово занурюючись у їхній світ, стати ними. Перше слово, перша фраза викличуть ланцюгову реакцію, і далі від мене вже мало що залежатиме.

11.04.2009

Весняна пауза — цвіте терен. Біла тінь зими.

12.04.2009

Курт Воннегут, який бачив руйнування Дрездена під час Другої світової, приїхав туди в 1967 році. Він спитав одного чоловіка, як йому живеться. Той відповів, що раніше було погано, а тепер начебто добре. Є квартира, дочка здобуває освіту. «Дурниці якісь», спершу подумала я. Типово совкове задоволення, що раз бомби не падають, життя прекрасне. Але тепер мені здається, що переживши жахіття війни, людина й справді відчуває себе вдоволеною життям. Бо ж і Курт Воннегут, живучи в своїй Америці, не міг забути жахіть спаленого міста. За його телеграфічно-ідіотичним стилем завжди ховалось почуття незахищеності. Бува й таке. Моя улюблена фраза.

Юність завжди більш вразлива. Те, що я пережила в юному віці, не зажило й досі. Особливо, ошуканство, втрачені надії. Завершеність завжди краще, але нам ніколи не судилося натішитися нею. Як сказав би найчорніший серед чорних Ворон Едгара По.

13.04.2009

У міста також свій пейзаж. Навіть в аморфній забудові прозирають контури природного ландшафту. Хоча краще б міста не розростались, не проривали дамбу. Гарлем у Нью-Йорку стає престижним районом, але нам не радили відходити від автобуса.

Для мене кожне місто спершу небезпечне. Як незнайомий ліс. Сьогодні мені наснилась подорож в кареті, дуже довга і стомлива. Прокинулась геть розбита. За вікном вчорашній дощ. Я мешкаю на околиці міста, яке також розростається. Із вікон видно тільки маленький просвіт з полем. Ліс став такий засмічений, що я більше туди не ходжу.

Коли можна спостерігати за містом на віддалі — це дуже повчально. Так ніби дивишся на себе збоку. Письменник, не здатний відділити себе від світу цього, — жалюгідний черв’як, що повзає у бруді.

14.04.2009

Пропагандисти Гебельса наприкінці війни попереджали населення Пруссії про пришестя тих, хто «буде мити ноги в унітазі». Зараз нас лякають чорношкірими й арабами, які «зіпсують генофонд нації». Пропаганда найефективніша, коли заторкує сферу інтимного життя. Але ще гірше, коли пропаганда намагається звести нанівець духовність і культуру, руйнує зсередини норми виховання, принижує історію, створює псевдоміфи. На світі повнісінько людей, ладних повірити в найбільшу нісенітницю. Учора перечитувала «Дике полювання короля Стаха» Володимира Короткевича. Про занепад і вимирання білоруської шляхти. Один з найблискучіших романів XX століття. Безперечно, виродження — це дуже сумно, але ще гірше торжество варварів і їхня примітивна пропаганда. Дайте смерті спокійно померти. І не потрібно ставити розкішні надгробки у вигляді музеїв. Один з найсучасніших музеїв я бачила у Вашингтоні: Музей індіанської культури.

15.04.2009

Місячний краєвид в Дрездені після бомбардування зробив Курта Воннегута письменником-фантастом. Такого не купиш технічним прогресом. Зрештою, тепер нікого вже не купиш. Людство ховається під землю як у переносному, так і в буквальному сенсі. В особисті бункери й пристосовані для цього приміщення. Хоча холодна війна закінчилась. Берлін також був зруйнований. Одна стіна. Це гарне руйнування, бо воно відбулось у свідомості. Воннегут пише, що в Дрездені загинуло 135 тисяч людей. У Кенігсберзі —120 тисяч. У Токіо загинуло більше, ніж у Хіросімі. Про страхіття Сталінграда згадують нечасто, але там загинуло понад мільйон людей. Людей з частинкою безсмертної душі. Беглузда жорстокість, але жорстокість завжди безглузда.

Тепер я сприймаю Воннегута по-іншому. Хоча він підсвідомо вів мене усі ці роки до Кенігсберга. Ніщо не виникає саме по собі. Мої історичні мандрівки від Шумеру до Кенігсберга нагадують подорожі Біллі. Певно, це мій спосіб позбуватися лінійного мислення.

16.04.2009

Ми живемо у світі, де повсякчас відбувається підміна реальності декорацією. Повільно й непомітно. В американському Сан-Дієго я бачила в центральному парку іспанську вулицю, з різнокольоровою бруківкою, в рожевих і бузкових тонах, для романтичних дам. Але я уявляю собі іспанську вулицю зовсім іншою, хоча ніколи не бачила справжньої іспанської вулиці. «Моя» іспанська вулиця — це теж декорація, але вона мені ближча й рідніша. Так і з Калінінградом-Кенігсбергом — на мене очікують декорації впереміш з реальністю. Слід бути до цього готовою.

Вчора відклала Гофмана задля книги про масову культуру. Боже, що за нудота і яке тупе смирення перед декораціями та штучними джунглями. Бодріяр, Еко та інша комерційна псевдофілософія. Тільки наприкінці післямова російського автора, схожа на зойк людини, що опинилася під ковшем сміттєзбирального екскаватора.

17.04.2009

Мертві сняться і кажуть, як їм там добре. І що коло них рідні й близькі. Учора купила букетик штучних жовтих квітів. «Жовтих?» — перепитала жінка-продавець, ніби в цьому було щось дивне. Я здригнулась, усвідомивши, для кого купую ці квіти. Все ще боляче. Мені доводилося чотири рази бути присутньою під час агонії та смерті людей, і я уявляла себе на їхньому місці. Безмежна самотність і відчуження тих, хто поруч. Почуття горя додає ритуал, коли живі починають плакати від страху перед смертю.

18.04.2009

Як стане поводити себе божевільний у нормальному світі й нормальний у світі, збожеволілому від ненависті? Як не крути, але у випадку з Кенігсбергом ми маємо справу із зіткненням двох світів, і без роздвоєння свідомості тут не обійтися. Та я знаю, що варто почати, і все піде так, як належить, незалежно від плану. Я вже казала, що вибору для окремої людини не існує. Об цю стіну зі сталевими шпичаками бився Гофман. І був переможений.

19.04.2009

Відчуття як у дитини, яка чекала, що вдома побачить обіцяні іграшки, але не побачила. Учора розбирала статті про Кенігсберг, а потім переглядала книгу «Прогулянки по Кенігсбергу». Читаєш про якийсь будинок, а потім дізнаєшся, що його не існує.

20.04.2009

Лицарські замки Пруссії. Ті, що в Німеччині й Польщі, відреставровані, ті, що в Росії, лежать в руїнах. Найгірше, коли звідти беруть цеглу. Спершу її висушували на сонці, потім випалювали у печі. Цегла ставала міцна наче залізо. Я б назвала цей вандалізм помстою рабів, хоча мета в цегляних злодюжок геть примітивна. Але в підсвідомості є щось спільне для всіх «гомо совєтікус» — презирство до «блакитної крові» і до інтелігенції.

Я не хочу думати про руїни і про те, ким стає неодноразово зраджена й обдурена людина. «Блаженні ті, хто відає, що творить, але прокляті ті, хто творить, не відаючи». Із «Євангелія від Фоми».

22. 04. 2009

Сьогодні — день народження Канта. Геній місця, що називається Кенігсберг. Утім, будиночок філософа продали відразу ж після його смерті. Зрештою, всі ми гості в цьому не найкращому зі світів. І не треба шкодувати за втраченим. Український філософ Памфіл Юркевич побудував свою філософію серця на вченні Канта. Паралельно з Кантом у ХVІІІ столітті Григорій Сковорода також створив філософію серця: «Кожен є тим, чиє серце в нім». Після людини залишаються її думки. У них свої шляхи в повітрі. Потоки думок омивають людей, відкритих для інформації.

Гарний нині день. Синє небо, квітучі сади і перше листя на деревах.

23.04.2009

Заснула, читаючи біографію Канта. Автор прагнув показати, що біографії як опису життєвого шляху не існує, є лише історія вчення. Я гадаю, Кант — останній з племені філософів, хто прибирав біля себе все зайве, що тривожило зір і слух. Думка потребує простору всередині серця, аскетизму. За життя над Кантом підсміювались міщани Кенігсберга, після смерті почали поважати. Йому пощастило народитися в місті, що так жадібно всотувало в себе усе нове.

Це місце на березі ріки, на березі затоки, що складалось з трьох міст, звикле до лицарів і успадковуваної влади, врешті знищене — я мушу пам’ятати, що від нього залишилась лише тінь. Але тінь завжди важливіша ніж оригінал, бо її не можна знищити. Ось куди я зайшла сьогодні вранці. Не бачу власної тіні. Але, можливо, це вона не бачить мене…

24.04.2009

Вплив природничих наук на розвиток філософії сильно перебільшений. Їй завжди доводилось несолодко. Релігія, політика, економіка — всі намагалися зробити її служницею. Навіть сьогодні філософія залежна, хоча про це іншим разом. У розпорядженні Канта були часто невірні, навіть кумедні наукові відомості, але його думки навдивовижу сучасні. Наприклад, що географія робить історію. Пізніше це підхопив Фернан Бродель у 30-х роках XX століття. Чи про те, що світи з’являються і гинуть. Ранні праці Канта присвячені космогонії. «Дайте мені матерію і я створю з неї безліч світів.» Що справедливо і для мистецької творчості. Або ж гуманітарної сфери: «Якщо ти не розправишся з натурою всередині себе, вона розправиться з тобою».

Усе це допомагає мені краще зрозуміти світ. Я завжди намагаюсь розширити власну свідомість. «А хіба можна по-іншому?» — спитають мене. На жаль, по-іншому буває дуже часто. І найчастіше — вузький егоїзм. Не треба називати його новим гуманізмом. Гуманізм у сучасному значенні — турботливе ставлення людини до всього сущого.

25.04.2009

Для розвитку культури потрібні бодай невеликі зусилля держави, і вона буде процвітати навіть на пустирі. Російські офіцери під час нетривалої окупації Пруссії після Семилітньої війни ходили слухати лекції Канта з фортифікації. Поручик Андрій Болотов гнівався на Канта і Вольфа за їхні філософські погляди, що начебто суперечили християнству. Влаштовувались конкурси на філософські твори, і переможця видавали. Кантова есеїстика перевидавалась за життя філософа 8 разів. І це не було явищем тимчасовим, і не лише в Пруссії. У Росії також змогли пробитися талановиті вчені.

Про наші часи навіть сказати нема що. Економічна криза — привід, щоб ще більше принизити високу культуру. Усього 10 відсотків книг накладом 1000 примірників видається щорічно в кожній країні, плюс-мінус. Один конкурс з філософії чи історії став би потужним поштовхом для розвитку цих наук.

26.04.2009

Кенігсберг і Прип’ять. Від міста Прип’ять залишились будинки, зруйновані негодою й часом, і напівстерті емоції людей, які поспіхом покинули його. Але навіть якщо Кенігсберг буде зруйновано знову, його могутня духовна аура залишиться. Кожне старовинне місто — це нашарування міст минулого. У знищеного міста доля краща, ніж у покинутого напризволяще.

27.04.2009

Відчуття пастки. Сяє квітучий ранок, але здається, начебто за вікном не мій знайомий світ, а щось абсолютно чуже, байдуже і навіть вороже. Чи це пропаганда загальної доброзичливості, що вихлюпується з Інтернету, чи я вже в Кенігсберзі. Насправді я ще не знайшла ні вулиці, ні будинку, ні маєтку, де мешкатимуть мої герої. Наразі ми блукаємо безпритульно, під відкритим небом моєї душі. І вночі все ще дуже холодно.

28.04.2009

Я помилилась, назвавши несвідоме у Канта «темними картинами» замість «темних уявлень», хоча невідомо, як там в оригіналі. Завжди захоплювалась німецькою мовою. Жодна інша не пасує так до філософії. Але навіть Кант розумів, що існують поняття, які неможливо означити через слово. Це і є «річ у собі». В сумлінних перекладах деякі філософські терміни подають у дужках також мовою оригіналу.

У нашому галицькому діалекті присутній вплив німецької мови, і не лише на лексичному рівні, а й в конструкції речень, засиллі присвійних займенників. У мене лежить стара «Історія німецької мови» Жирмунського. Треба подивитися. Мій батько був учителем німецької мови.

29.04.2009

Учора читала «Історію німецької мови» наче якийсь роман. Історія народу не лише в пейзажі, а й у мові.

А які дискусії велися наприкінці XVIII століття! За репліку одного студента, буцімто треба провчитись 30 років в університеті, щоб збагнути «Критику чистого розуму» Канта, інший студент викликав його на дуель. А чого варта війна Гердера з Кантом. Справжня драма, від якої віє жахом. Людина, мовить Кант, будує вежу, а потім розбирає, щоб подивитись на підмурівок.

30.04.2009

Писати про Кенігсберг крізь призму філософії Канта — видається найбільш природним. Потужна духовна аура цього чоловіка і далі впливає на місто. Не треба плутати з харизмою. Але були й інші сліди: стародавніх пруссів, їх богів, Симона Даха і Гофмана. Можна уявити вищу істоту, яка спостерігає, керує, будує…

Коли я побудую вежу, почну розбирати фундамент.

04.05.2009

У потязі читала про Пруссію, про колоністів, яких приводили з собою лицарі. Завойовники завжди ведуть за собою переселенців, людей, для яких немає місця в світі. Вони ще цікавіші, ніж самі завойовники.

Викорінення язичництва здійснювалося абсолютно брутально. Уявила себе на місці пруса, на чиїх очах зрізають священний дуб.

05.05.2009

Сон відходить усе далі, розсуваючи вкриті порохом запони ночі, білої від цвітіння садів. «Філософським вогнем» називали багаття з книг у захопленому Кенігсберзі. Це нагадало мені «Таємничого незнайомця» Марка Твена. Епізод, де спалюють чаклуна, коли стара жебрачка гріється біля кострища. Свята простота. Зараз тисячі книг, серед яких є чудові книги, написані незрозумілою мовою, видрукувані готичним шрифтом, потрапляють до макулатури. Їм ламають кістки, перемелюють на борошно і створюють нові книги. І папір, на якому я пишу, зберігає частинки душі померлих книг.

Чи не тому, пишучи на папері, я починаю раптом думати про несподівані речі?

Жмут старих газет з Калінінграда допоміг мені зрозуміти, звідки беруться ці незрозумілі почуття.

06.05.2009

У якийсь момент, читаючи «Нариси історії Пруссії», я раптом усвідомила щось дуже важливе для себе. Історія раптом запульсувала яскравим сліпучим сяєвом, проступили зв’язки, які я марно намагалась відшукати. Наприклад, французький вплив на Пруссію. Або литвини як зухвалий сильний народ, чия мова надзвичайно близька до санскриту. Чи різні способи навернення до іншої віри.

Потім увечері, читаючи чергову порцію біографії Канта, я змогла це пов’язати з Альбертом Швейцером, який писав дисертацію про Канта, і його слова про те, що людство рятують сни і надії, теж стали для мене миттю просвітління і знаком згори. Ніщо не приходить не у свій час. Стіни розсуваються, за ними країна зелених лугів і блакитних озер. Хіба мандруючи в просторі чи риючись в архівах, я змогла б побачити найтонші ментальні нитки, що пронизують Кенігсберг?

07.05.2009

Занепад філософії руйнує суспільство. Дійшло до того, що сьогодні філософію вже треба захищати. Дехто вважає, що вона вичерпала себе. Жалюгідне існування врешті народило жалюгідну вторинну свідомість. Такий великий філософ, як Кант, міг дозволити собі вільне ставлення до релігії, не знайшовши Бога поблизу. Насправді я маю на увазі дещо інше. Кант набагато випередив Просвітництво і наш час. Він намагався підвести людину з колін за допомогою думки, а не патетики чи бунту, іронії, а не висміювання. Ось що йому було потрібно. А він нам потрібен зараз як ніколи.

09.05.2009

Останні роки життя Канта. Він зробив усе, що задумав. Філософську систему завершує «Антропологія». Несподіване визначення людини: «Людина — це істота, яка створює культуру за допомогою сили власної уяви». Старенький філософ вважає, що якби світ перестав брехати, усе в ньому розвивалось би швидше. Однак брехали до нього і брешуть після нього. Аферисти взяли Канта в облогу, але у нього вистачає сили ще й іронізувати та відкидати домагання лже-родичів.

Жодної завершальної сповіді. Головний урок життя — працювати, отримуючи від цього втіху. Людина, що не зазнала цієї втіхи, переступає через поріг смерті з відчаєм і невдоволенням. Вона ніколи не промовить наостанок: «Усе добре».

11.05.2009

Пан Кант у вигляді хмаринки над Кенігсбергом. Усе важке залишилось в скринях, усе легке належить мешканцям цього славного міста, що з благоговінням дивляться зараз на небо. Одна мить — погляди важчають, опускаються з неба на бруківку. Життя продовжується. Кант пішов, і бог знає, що трапиться з його філософським спадком. Може, зануриться в Лету. Ніхто зараз не знає, що місто буде зруйноване, пограбоване і втратить ім’я. Навіть Кант, звільнений від фізичної оболонки.

12.05.2009

Невміння мислити, свобода мислити — про це у XVI столітті писав Монтень. Через два століття в епоху Просвітництва про це сміливо й відкрито заговорив Кант. Обидва філософи вважають уміння мислити найморальнішим вчинком. У наш час масової культури про це потрібно також заговорити, бо світ споживає чужі думки й геть розледачів. Але найсумніше, що високі думки висміюють. Тема призначення людини повторюється лише в творах на релігійну тематику.

Канта ховали без священика, і нікого в Кенігсберзі це не шокувало. Думка Канта літала надто високо, щоб ритуал мав якесь значення. Утім, в іншій, католицькій країні такого б не трапилось. Без протестантизму в його кращих проявах Просвітництво просто не змогло б виникнути.

Але думка, що віддається розпусті, не може бути вільною.

13.05.2009

Випадковість стає необхідністю. Потребою весь час думати про місто, де мене ніколи не було. І в той же час я там уже є, коли вимовляю три магічні «К»: Кенігсберг, Кант, Книга. Мене охоплює містичне почуття причетності до цього; все, що трапиться знайти, вплітається в тканину думок та образів, потрібних для відтворення загальної картини. Привиди Кенігсберга, його золото, срібло, янтар мене не цікавлять. Але вовк, що ховається в підземеллі від артилерійського обстрілу, крик ворона, що летить над сніговою рівниною, всіяною трупами корів та людей, — це я бачу дуже чітко.

17.05.2009

Колись мені вдалося зібрати докупи власні сни й побудувати сюжет. Але то були мої сни. Тепер я ставлюсь до снів у літературі більш критично.

Дівчинка-переселенка, яка б’є шибки в уцілілих будинках. Звідки в неї злість? Що вона пережила, перш ніж потрапила до Кенігсберга? Чи це примітивна ненависть, навіяна пропагандою? Утім, мене цікавить не ця дівчинка. А ненависть, образа, страх іншої. Це важче зрозуміти, адже ненависть схована під шаром провини.

Як у Біблії: одні сіяли, інші зібрали врожай. Чи почували себе ті інші мародерами? Чи, навпаки, господарями?

18.05.2009

Гарний сон — завжди цілющий. Особливо у важкі часи. Все менше надії, що мені вдасться цього року поїхати в Калінінград, але, можливо, саме це допоможе мені написати книгу. Чим більший тиск, тим більший опір. Хтось, чиї кості давно спочили в мирі, чи не в мирі, бажає, щоб я її написала. Годинник заведено. Справжній механічний годинник, а не електроніка, яка, впавши додолу, повертається на кілька років назад. Механічний годинник просто завмирає і чекає. І нам обом потрібно терпіння. Ще не прозвучала уві сні перша фраза.

19.05.2009

Розорення Кенігсберга. Після війни місто нагадувало звалище, звідки можна було цупити все, що завгодно: зброю, золото, меблі, цеглу. Виявляється, центр Мінська був відбудований з кенігсберзької цегли. Велика мародерня, та й зараз тут чимало шукачів скарбів.

Раніше найбільш цінувались харчі, сховані колишніми господарями, нині — предмети окультизму.

Але хіба нікому не спадало на думку, що не треба вивозити усе з міста? Не можна залишати його порожнім. Захланність і байдужість — ось що залишилось у колись славному місті, в’ївшись наче іржа й кіптява в те, що не можна винести.

20.05.2009

Хтось волів би бачити старі міста застиглими наче муху в бурштині. Любов до мертвого і зручна і пристойна, й навіть викликає заздрість у тих, хто не має любих небіжчиків. Я мешкаю в місті, яке відвідують натовпи туристів, але чиє серце повільно холоне. Утім, це не моє рідне місто. У мене немає рідного міста взагалі. Я мрію коли-небудь знайти собі більш тихий прихисток.

Однак я завжди буду спроможна оцінити красу живого міста, де все постійно змінюється. Міста зі зміщеним на околицю серцем.

21.05.2009

Доводиться йти по коліна в попелі, клапті сажі осідають на плечах. Може, це сніг, ні, сніг важчий. Усе просоталося димом. Повітря, здається, завжди було каламутним. Частинки зруйнованої світобудови, що називається Кенігсберг. Вавилонську вежу відбудують знову. Та що б не побудували на цьому місці, воно зберігатиме минуле, якого з часом ставатиме дедалі більше. Те, що прагнуть знищити, отримує величезний заряд енергії.

Це втішає. Втішання історією. Але зараз хотілося б стерильності білого поля, як хірургічного стола, на якому в тебе нарешті заберуть біль і страх.

22.05.2009

Біла стерильна чистота, в якій нема теперішнього — чи не це, власне, й потрібно? Навіщо воювати з минулим, лякатися майбутнього — якщо їх уже немає і ще нема? Так воно й було б, якби час був таким, яким ми його звикли уявляти. Але час — це вічне пекло, звідки один лиш вихід: біла стерильність порожнечі.

23.05.2009

Життя Кете Кольвіц, на очах якої відбулися дві світові війни. Її старість була затьмарена вигнанням з Берліна. Нацистам не сподобались картини художниці. Кольвіц народилась у Кенігсберзі, померла в Марбурзі. Небога поклала на свіжий горбик могили одну-єдину зелену гілочку. На похорон крім неї не прийшов ніхто.

24.05.2009

Травень — місяць руйнування і божевілля. Депортація, грабунки, страждання в травні 1945 року. Особисто для мене травень — найважчий і найтрагічніший місяць. Коли дивишся на розквіт природи і думаєш: навіщо воно мені? Розірваність буття, і в розриві жива кривава рана.

25.05.2009

Усі газетні вирізки прочитано й складено. Що далі? Тінь я знайшла, тепер потрібно відшукати тіло, що її відкидає. Жасмин. У Кенігсберзі було дуже багато жасмину. Цей запах привів мене до нього. Пам’ятаю, як у дитинстві нас везли вантажівкою на змагання, як ми їхали через місто, щойно омите дощем. Бузок, жасмин і магнолії, що височіли над садами. Дорогою йшов хлопчик, що належав цьому світу. Він належав світу Бруно Шульца та Мірча Еліаде. Досі не можу забути його зосереджене похмуре обличчя. І власну тугу за красою, і тим, що я не можу йти зараз вологою бруківкою. Світ так і непізнаний — він уже не існує.

26.05.2009

Мені доведеться прокласти власний шлях у двох містах: у цьому, що зараз, і в тому, яке було перед тим, як… Два фільми — про сучасний Калінінград і про руйнування Кенігсберга. Щоб віднайти щілину між часами.

Людина обіймає дерево і каже до нього: «Ми обоє чимало зазнали. Ми знаємо, що таке сягнути корінням пекла і продовжувати зеленіти всупереч отруйному полум’ю».

Русалонька з Кенігсберга, якій доведеться багато років ходити босоніж по гострому камінні людського світу.

27.05.2009

Учора прийшла звістка з Калінінграда — стаття про маєток друзів Канта — Капустігаль. Досить було лише глянути на понурі світлини того, чим стало нині найаристократичніше передмістя Кенігсберга. Та я раптом подумала — це минеться. Як минає все на світі. Ми так переконані в тривалості архітектури, бо прив’язуємо її до свого куцого віку й квартирного питання. Але ж дім, у якому я зараз мешкаю, не простоїть і ста років. Звісно ж, не простоїть. Напевно, люди, які жили в будинках XVII століття, по-іншому сприймали час і простір. Вони відчували вібрацію каменю й цегли. А що відчуває кенігсберзька цегла в Мінську?

28.05.2009

Сьогодні приснився сон про дім, який мені не належав. Перлини, зашиті в шторах, повно чужих речей. Я спершу зраділа, що зможу вижити. Але потім раптом почала думати, як би знайти власників чи хоча б спадкоємців й віддати їм усе. Уві сні я вибудувала логічний ланцюг пошуків і мені відразу стало легше на серці.

Це через те, що я читала про переселенців у Калінінграді. Цікаво, чи думав хтось з них, щоб повернути бодай деякі речі? Адже навіть зараз можна відшукати сліди депортованих.

30.05.2009

Передостанній день весни. Напевно, по всій Західній Європі так само холодно і вогко. І в Калінінграді також туман. Шукала в інтернеті додаткову інформацію, заходила все далі й далі, але знайшла те, що знаходила раніше. Ніби йдеш по довгому тунелю, яким їздять потяги, і весь час обертаєшся: чи нема чогось позаду. Є початок і кінець у всьому. Це не може не тішити.

Порожнеча останніх днів: надто багато незаповненого простору. Останній день весни сто, двісті років тому. Пошуки сенсу — наче порожня вулиця, що веде туди, де сходить сонце. Плюскіт води, різні залишки, іржа буття, дрібні боги рибалок і чайок розплющують очі, прокидаються. Невловимий порух повітря викликає тривогу в чутливих щурів, що вкладаються спати після нічних прогулянок. Ні, це не люди, можна спати спокійно.

02.06.2009

Місто — погане місце для творчості. Хочеться подихати жасмином, півниками і шипшиною. І тими простими ружами, що ростуть біля хвіртки.

06.06.2009

Справжні слова знайти дуже важко. Бува, здається, що ось воно — але раптом починає танути в пам’яті. Це не страшно, адже я ще не ступила на свій шлях. Це так ніби звільнюєш сад від високої літньої трави, щоб деревам дихалось вільніше, а кущі могли бачити сонце.

Тепер частіше згадую неповторного Марселя Пруста. Єдине, що мені в ньому не подобається, — це надто багато квітучих дерев і милування ними. Але відчуття часу в нього дивовижне. Пруст — це безкінечний сон.

07.06.2009

Зміни зараз відбуваються на очах одного покоління, і воно змушене до них пристосовуватися. Які ж бурі при цьому стрясають свідомість, і як все це відображається на реальності… Фолкнер писав, що найбільша трагедія людини, коли та не знає, хто вона і яке її місце в світі. А Пруст запевнив, що людина не дорослішає. Символом цього може стати аксолотль — личинка амбластоми. Ніхто не бачив її дорослою.

Основна ознака недорослості — те, що людина вважає себе об’єктом уваги світу. Насправді людина байдужа світові. Усі інші живі істоти знають про це, і в них немає ні фобій, ні депресій. Модель поведінки в кризових ситуаціях вивчена досить добре, але також з точки зору недорослої людини.

Що за роман я хочу написати? Виховання почуттів? Становлення? Шляху?

08.06.2009

Дивна любов Новаліса до римокатолицької церкви. Мені якось не спадало на думку, що романтизм прихильний до деспотії. Але через два століття розумієш, що світ не може існувати без ієрархії. Доросла людина повинна мати своє місце у вертикалі суспільства. Демони демократії, як висловився один грузинський поет, руйнують світ незгірше ніж війна. Не можна кожному заходити всюди. Тільки творча свідомість може рухатися по всіх світах як вертикально, так і горизонтально. Це розуміння свободи в дусі істинного романтизму.

10.06.2009

Світ дуже тісний — і це не перестає дивувати. Тому слід бути дуже обережними, щоб не наступити на маленьку істоту, яка, не відчуваючи небезпеки, блукає в траві. Кожне життя має вартість, але на війні вартості не має сама вартість. Тільки доля. Навіть Бог не може захистити, коли Парки встають з-за своїх прялок, і ненароком обривається чиясь нитка. Що це означає? Лише те, що ми не знаємо світу і світ не знає нас. Коли це починаєш розуміти, то враз стаєш дорослим.

Вночі за стіною крапала вода із зіпсутого крана. Було так темно, ніби в гроті. Усе залежить від того, хто зазирне в цей грот. Ось про це мій роман.

11.06.2009

Намагатися знову відтворити картину руйнації, повернути біль, роз’ятрити рани — мистецтво таке жорстоке. Ще гірше, коли це робиться в кіно. Стає неприємно від того, що все це несправжнє. Слова — інші. Без совісті в літературі не можна.

Русалочка, що перетворилась на Офелію, бо начиталась романів. Тупість і нерозвинутість юності, відсутність в ній співчуття. Потім людина дорослішає і набуває здатності співпереживати. Звідки в ній це з’являється?

12.06.2009

Вчора написала першу сторінку. Магічний театр поблизу Кенігсберга. А чи Парки справжні? Невідомо. На те він і магічний театр. Імені Германа Гессе. Ні, тут немає нічого легковажного. Театр чи щось схоже на нього — усього лише каталізатор вибуху, який станеться через сто років. Однак магія вже почала зі мною гру. На сторінці листів — реклама «живих столів». У Києві. Огидне видовище ці всі фото. Утім, я зразу здогадалась, що таке «живі столи». І це також каталізатор. Зрештою, цей світ уже давно підірвав сам себе, і тепер у повітрі літають клапті сажі і попелом засипає під’їзні алеї.

Для мене нормально жити в майбутньому чи минулому часі. Надто часто зустрічаюся з тим, про що вже написала. На побутовому рівні це майже непомітно, однак я переконана, що часи зливаються в єдиночасся. Думка — це інструмент, який допомагає увійти в майбутнє. Просто люди або не вміють користуватися цим інструментом, або вважають подорож у майбутнє співпадінням.

Поки я писатиму цей роман, зі мною будуть траплятися різні речі. Адже зв’язок з Кенігсбергом вже встановлено. Він знає про мене. Він присутній у моїй свідомості й підсвідомості.

14.06.2009

Літо промине швидко. В ньому схований механізм прискорення часу. А відтак влітку з моїми персонажами може багато чого трапитися. Зараз я дихаю цим загуслим повітрям, і сад Блейка переходить у сад Міхаеля Клейста. Класицизм — це зима. Просвітництво — весна. Романтизм — літо. Все інше — вічне безчасся. Збирати урожай нема кому, всі пішли воювати, окрім хлопчиків, хворих на сухоти.

15.06.2009

Ненаписане вдень тривожить мене серед ночі, хоч став коло ліжка диктофон. Я бачу жести, чую кожне слово, відчуваю кожен вигин інтонації. Готовий текст, який живе.

— Його звати Генріх. Бідний Генріх!

Ні, він не читав цієї старофранцузької поеми про хворого на проказу сюзерена і щиросерду дівчинку-селянку.

Жертовність. Свобода думки як проказа, поезія як епідемія.

16.06.2009

Писати увесь час про людей, довкола яких порожнеча, через що вони не можуть наблизитись до інших настільки, щоб відчути тепло. Але й б’ють їх не так боляче, як тих, хто близько.

Мені не доведеться писати про те, як живуть люди, що відкинули будь-яку філософію, а разом з нею надію. Досить того, що я сама живу серед них.

Ми відповідаємо за тих, кого любимо, а не за тих, хто, звернувшись до нас по допомогу і отримавши її, відразу ж йде геть.

17.06.2009

Запах живих квітів перебиває запах парфумів світської дами. Це викликає спогади про місто в сільській глушині. Погляд звертається в бік Кенігсберга, не такий уже й молодий чоловік раптом починає непокоїтися. Чому б не повернутися в місто юності? Але він раб свого спадку. Суспільство йому цього не пробачить.

Наближається гроза.

Тільки глибокі особисті переживання прив’язують нас до того чи іншого місця. Дитинство, юність, кохання.

18.06.2009

Мутну йти з цього світу жінок, схожих на Мойр, і чоловіків, що бавляться в божевілля, туди, де людське життя нічого не варте. Війна відкриває перед нами байдужість Всесвіту до всіх живих істот, те, про що ми могли лишень здогадуватися у власних снах. Вони поруч, наші сни, паралельний світ, де все навпаки. Емоційна напруга, туга, смуток, радість змінюють одне одного. Ми ковзаємо від одного душевного стану до іншого, але коли вони просочуються крізь тонку перегородку здорового глузду, тоді ми намагаємось захиститися від усього: від снів і від реальності, створюючи щось третє. Як же його назвати?

19.06.2009

Стіни будинку XVI століття, вікно високо, майже в кутку. Як добре почуваєш себе в місці, де стіни завтовшки майже півтора метра. Скільки вкладено праці, щоб збудувати дім з такими стінами. Спокій, тиша, час, неспівмірний з часом людини. Сучасне місто не захищає. Люди зрозуміли, що самі зруйнували свій захист, і ними заволодів демон нетерплячки. Тому час прискорюється. Чим тонші стіни, тим швидший час і вищі будівлі. Вавилонська вежа. Масова культура для того, щоб усі розуміли одне одного. Спрощення мови. Все коротшає. Навіть лоза дикого винограду.

22.06.2009

Поки місто далеко, ми бачимо його в примарному світлі своїх надій чи спогадів. Тим часом воно заповнене іншими будівлями, не такими гарними, зате комфортнішими, де вже панує не ієрархія походження, а влада грошей. Місто змінюється іноді протягом життя одного покоління, а що вже казати про століття. Що ж, така його доля. Кожне місто тремтить в очікуванні варварів. А нам здається, що воно з нетерпінням чекає нашої ласки.

Добре, що моя німецька мова дає мені змогу глибше зрозуміти Кенігсберг, що я можу вимовити назви його вулиць, що німецькі письменники й філософи завжди були мені ближчі, незважаючи на англо-американську культурну експансію. Мені не доведеться читати клоновані по цілому колишньому Союзу назви вулиць, та й це не ті вулиці. В Калінінград варто поїхати, щоб відчути містичну привабливість цього міста-привида. Але я і без цього відчуваю його привабливість, у місті, якому вдалося уникнути долі Кенігсберга. Бо ж звідки беруться тоді всі ці образи людей? Я ніколи не придумувала своїх персонажів. Вони самі стукали в двері моєї свідомості.

23.06.2009

Чоловік, вихований строгими й прискіпливими жінками, залишиться назавжди м’яким і нерішучим.

Жінка, яка потребує підтримки і захисту, буде розчарована. Йому пасує жінка, схожа на сувору матір. Він буде хитрувати, ухилятися, й ніколи не подорослішає. Він наблизиться до кінця 19 століття старою самотньою дитиною, бо мати чи тітка, звісно, помруть раніше, а дружини в нього не буде.

25.06.2009

Дати ім’я персонажові — означає дати йому долю. У часи Гофмана й пізніше письменники називали персонажів іменами інших літературних героїв, брали собі їх імена. Реалізм натомість віддавав перевагу іменам із життя. Само по собі ім’я нічого не означало. Був втрачений містичний зв’язок з іменем, наче в квітки відібрали її неповторний запах. Якщо вибираєш ім’я інтуїтивно, потім виявляється, що воно найкраще пасує і допомагає будувати долю персонажа. Однак у житті імена вибирають зовсім за іншими критеріями. Ще один приклад того, що мистецтво вище за повсякденність і порівнювати їх просто некоректно.

26.06.2009

Сни про війну часто снились у дитинстві, коли всі фільми були про війну, і це настільки глибоко увійшло в підсвідомість, що першу повість я написала про війну. Мені приснився сюжет. Після цього я більше не писала про війну. Аж поки в моєму житті не з’явився Кенігсберг, місто, що завжди готувалось до війни, і врешті вона знищила навіть його ім’я.

Кожна війна видається мені абсурдною і нелюдяною, тому писати про неї я лише можу з точки зору сну.

Війна для мене — це втеча, втрата, пошуки притулку. І порятунок наприкінці. Коли мені було 10 років, в одному зі снів я зустріла хлопчика. Його ім’я виявилось для мене пророчим.

І ось сьогодні — подібний сон, де ми вже дорослі. Незважаючи ні на що — відчуття цілковитої безпеки, захищеності.

Сон зробив за мене роботу, яку я не зробила в думках. Він пов’язав мою першу повість і, можливо, останній роман. Здається, життя робить коло. Так наче я його вже прожила й не захотіла померти, коли настав мій час.

01.07.2009

Звідкись виринув «Макбет», і ось я намагаюсь відшукати зв’язок цього сюжету з моїм романом. Бо спершу ж були оті три Парки, що випрядають нитки людських доль. А потім вони переплутались із відьмами з «Макбета». Насправді магія не може щось змінити. Вона діє як плацебо, й відьмам це відомо. Світом рухають людські бажання.

Мені здається, Шекспір думав про царя Едіпа, коли писав «Макбета». Він не міг написати другого «Едіпа».

«Добро є зло, зло є добро» — співають відьми. Величезне розчарування і втома трьох старих жінок інфікують усю розповідь.

Сміються лише блаженні. Вони бачать світ без влади й грошей, без зради й сумнівів.

02.07.2009

Вовчиця в місячному сяйві. Геката. Відьми як збирачі кісток. Голос крові, його все ще чутно, коли має щось трапитися. Дикість більш сприяє спасінню, ніж цивілізація з її умовною угодою і грою в людяність. Отже, все-таки відьми, я не помилилась. Не непідкупні Парки, а старі жінки, які пізнали, що добро є зло, а зло є добро.

Не вибудовувати роман на інтуїції означає відбирати в нього право на життя. Наче збирати кістки, щоб скласти з них просто скелет. Але навіщо вони це роблять? Чому це роблю я?

03.07.2009

Учора була «Пікова дама». Герман нагадує пружину, спрямовану всередину себе. Одержимість посередньості — привід, аби розправитися з нею за допомогою усіх пекельних сил. Бо вона на це заслуговує. Як Макбет.

Недоумкуватість іноді помилково вважають божевіллям. Прогалини сприймаються за таємничість. Божевілля — це просто інший тип мислення. Людина просто нездатна думати як більшість, тому її вважають хворою, як чужорідне тіло в живому організмі спричинює запалення.

04.07.2009

Відраза до писання через те, що ти маніпулюєш чиєюсь долею, хіба таке буває? Тепер мені здається, що так. Вона виявляється у відсутності уяви, яка схиляє до побутописання і чи самоописування. Не кожен може вбити людину помахом пера. Тому творець схильний до страждань і неврівноважений. Доки не перетвориться на ремісника. Він готує собі місце в пеклі. Ще гірше актор, який бавиться в життя і смерть.

05.07.2009

Перші несміливі кроки. Почуття чоловіка, що повернувся в місце, де минули його дитинство і юність. За стінами старого будинку гуркоче небесна машина. Уві сні вона повинна перетворитися на пекельну машину долі, де вже нічого не залишиться від театру, навіть найпрекраснішого зі всіх театрів — Шекспірівського.

Магічне дійство затягує глядача в світ туги, відчаю й жаху. Я не хочу стилізувати розповідь під прозу XIX століття. Це приспало б читача. Нехай відчує той самий холод, що відчував самотній король Лір. Відсутність справедливості в даний момент не означає її відсутності як такої. Опинитись у позачассі — спробуйте, як це воно бути викинутим з часу й простору. Навіть невинні розваги почнуть нагадувати випробування і катування.

06.07.2009

Читала про вірування прусів. З етнологією та етнографією на пострадянському просторі не вельми. Стагнація через відсутність методології. Але кінський череп на жердці як знак, що попереджає про небезпеку, це цікаво. І з попередніми книгами було те саме: інформація не викликала довіри. Залишаються усні історії, тобто жива Етнографія. Але тут ніхто мені нічого не розповість. Доведеться попрацювати ще зі словниками. Коли маєш справу з підсвідомими реакціями, без міфології не обійтись.

Ага, ще священні камені, на яких сиділа Лайма, богиня долі, й випрядала нитки доль. Ось звідки в мене взялися Парки. Це гарний знак. Отже, я відчуваю землю, на якій стоїть Кенігсберг. Доведеться зайнятися ще германською міфологією. Такий уже у мене дивний метод — ходити манівцями, підбираючи справді потрібні речі, розкидані часом.

07.07.2009

Івана Купала і свято Ліго. Вражаюча подібність українського і балтійського обрядів. У Прибалтиці краще збереглись давні знання. Мати рік, Мати лісу, Мати поля. У нас теж воно було.

Остання людина, яка розмовляла пруською мовою, померла у 1980 році. І ще зв’язки з Античністю. Греки вважали ріку Преголе рікою вічності та забуття, оскільки вона впадає невідомо куди, розчинившись у морі. Потрохи відчуваю себе вільніше в оточенні знаків і символів. Так було колись у мене з Шумером. Мова богів, вона ж існує насправді. Щоби зрозуміти народ, треба розуміти мову його богів.

Я б зробила страшну помилку, якби проігнорувала землю, на якій стоїть Кенігсберг. На щастя, пригадала збирачів кісток. Це доля. Лайма.

08.07.2009

Написала сторінку сну, і раптом мене охопила якась туга, ніби це мені доведеться побачити палаюче місто, яке зруйнує моє життя. Коли отак раптом перехоплює подих, треба негайно зупинитися й почекати. Творчості не потрібні зайві емоції й хвилювання.

Коли писала ввечері статтю про двоє міст, помітила, скільки брехні прилипло до найпростіших фактів. Король Оттокар приводить із собою хрестоносців, і разом вони здобувають звичайнісіньке городище. Через якийсь час король вирішує збудувати на тому місці фортецю. Потім Оттокар йде, а тевтонські лицарі будують фортецю вже для себе. Яка з того користь богемському королю? І це автоматично повторюється у всіх книгах.

Вся історія складається на 90 відсотків з міфів та піару.

Утім, це могла бути обітниця. Дуже поширене явище в Середньовіччі.

09.07.2009

Думки — це не потяг, який треба чекати. Вони виникають під час роботи. Коли я писала статтю про Львів і Кенігсберг, то зробила для себе деякі важливі відкриття. Наприклад, про видимий Львів і невидимий Кенігсберг. І раптом зрозуміла, як буде важко втиснути в розповідь все, що я хотіла б сказати. Щоденник мене натомість буде стримувати.

Коли пишеш, змінюється навіть твоя зовнішність, навіть склад крові стає іншим.

10.07.2009

Хворобливе літо. Літо хвороб і смутку. Що ж, це вже було. Стародавній звичай зносити каміння зі своєю бідою до одного місця. Тисячі й тисячі каменів, що увібрали в себе людські страждання. Їх би очистити вогнем, проте вони лежать сотні, тисячі років у лісі, аж поки люди, забувши про їхнє призначення, не забирають з собою як сувеніри. Диявольський задум — віддати чужому власне нещастя. Утім, невідомо, який задум був у пруських чаклунів та відьом насправді.

Весь час думаю над прокляттям «херем». Знищення Кенігсберга так нагадує «херем». Розкидання каміння наштовхується на збирання каміння. Два звичаї перетинаються в часі і навіть просторі. Це надто складно передбачити і навіть збагнути. Те, як впливає таке зіткнення на долю окремої людини.

Мені немає куди нести свій камінь. Не знаю, як вберегти його від дотику чиєїсь руки.

11.07.2009

Багато людей говорять про Богів, моляться, знову говорять про добро, красу, милосердя, інтуїтивно намагаючись розчинити бруд свідомості довкола себе. Цього надто мало. Потрібні вчинки, і найголовніше — виховання на власному прикладі інших. Уявляю, яким ударом були для чесних людей брехня Гітлера і брехня Сталіна. Які рани душі, який відчай, внутрішній відчай, хай навіть неусвідомлений до кінця.

Спроба відновити історичну справедливість щодо прусів у середовищі калінінградських інтелектуалів — як це по-людському гарно, хоча і це можна зіпсувати політикою.

12.07.2009

Приречені люди в приреченому місті. Передати їхні відчуття неважко. Бувають випадки, коли хочеться вийти з тіла на волю, коли зло в тобі. А якщо воно і в тобі, і навколо… Тоді виходиш у сон, що дарує надію. Коли надії немає, тоді помирають.

Це видається похмурим для того, хто не довіряє собі. Хто не може відшукати виходу — дверей у пивниці, завалених старим мотлохом.

Довіра до себе — це світло спасіння.

13.07.2009

Деталь — наче дорожний знак. Повертаєш убік і розумієш, що обраний тобою шлях веде до незнайомого місця, а отже, треба вертатися назад. Забула про попіл, гарячий і вже вистиглий, у якому порпаються люди з порожніми очима, за допомогою залізних прутів або просто рук шукаючи реліквії. Вони настільки зосереджені, що їм можна вистрелити в спину. Або посікти автоматною чергою. Вони настільки байдужі до смерті, що вбивати їх просто немає сенсу. І продовжують жити за цілковитої відсутності страху.

Після пошуків вони спустяться в підземелля, вип’ють отруту й помруть біля свого пана. Вірність завжди велична, немає значення, кому вона належить: переможцеві чи переможеному.

Полон — безчестя, і тому, хто повернувся з полону, довіряти не можна.

14.07.2009

Місто — це символ культури, хоча тут не орють і не сіють. Що ж тоді село? Прообраз культури — насіння, з якого вона проростає? Колиска культури, каламутна тінь маргінальної культури, смітник? У кожному з цих припущень є доля істини.

Для мене село — усе ще втрачений рай первозданної культури, де людина стає природною людиною.

15.07.2009

Дочекатись врешті ночі, щоб вирушити в небезпечну мандрівку по дрімучому лісі власної підсвідомості. Все це мені знайоме. Мета цієї подорожі — знайти вихід. Виходу немає. Прокинутись, жити нікчемним життям і знову чекати ночі.

Порівняно з денними нічні жахи видаються не такими страшними. Насправді нами заволодівають духи землі, води й повітря. Моральний інстинкт зазвичай втручається дуже рідко.

19.07.2009

Три дні в домі, де ніхто вже давно не мешкає. Вночі прокидаєшся, чуєш відгомін дивних звуків, охоплена тугою, подумки продовжуєш роман. І в мозок, як на подушку, втискається остання фраза. Але я не можу вимовити її вголос чи написати. Магія слів — річ небезпечна. Ані добра, ані зла. Найбільше, що може дати художник світові, — це благо, а не проповідь. Він не священик, що повторює завчені сакральні фрази. Він створює їх сам. А його відповідальність — більша вона чи менша?

Твоє призначення — яке воно? Допомагати іншим знайти вихід, знаючи, що насправді виходу немає?

20.07.2009

Доводиться жити одночасно в трьох часових вимірах, переходити з одного до іншого, бачити, як в одному сіють, а в іншому пожинають посіяне. Іронія долі — земля Східної Пруссії, яка так гостинно приймала біженців та емігрантів зі всієї Європи, у середині 40-х років XX століття сама стає місцем, звідки примусово депортують мешканців. Найстійкіших і найбеззахисніших. Хоча в такий розклад карт на Постдамській конференції важко було спершу повірити людині зі здоровим глуздом.

Я вперше, мабуть, замислилась над тим, що більшість людей ніколи не покидають свого часу і навіть не припускають, що це можливо. Натомість я реально відчуваю в руці вагу ключа від залізних дверей, що закривають вхід до підземного Кенігсберга. А на шиї — перлове намисто. І мені усього 15 років, стільки, скільки було моїй мамі в 1945 році. І одночасно перебуваю у XIX столітті й бачу, як вранці по бруківці проїжджають візки молочника та зеленяра, акуратні, чисті, і вода виблискує в ріці, кидаючи відсвіт на стіни будинків…

21.07.2009

Мертві на вулицях, наче сплячі. Життя як сон, і смерть як сон. Прокидатись не обов’язково. Сліпучий проблиск думки в темряві — і знову сон.

Збирачі трупів і збирачі кісток — яка ж велика між ними різниця. Перші належать зимі, другі — літу.

22.07.2009

Вночі приснилась бабуся, яка померла багато років тому. Вона народилась ще в позаминулому столітті. Ніби вона прийшла, сіла й плаче за столом про те, як вона тужить за Україною. І ми розгублено дивимось на неї, знаючи, що їй треба повертатися. Бабуся ніколи не плакала вголос. Тільки тихо. Кожного дня, в один і той самий час вона згадувала старшого сина, якого вбили молодим. І до самої смерті носила на грудях єдину його фотографію. У неї було п’ятеро дітей, але їй не вистачало саме його.

Навіть уві сні я відчувала увесь тягар її туги, безпросвітність ностальгії. Може, це попередження для мене? Адже моя мова — це моя справжня батьківщина.

23.07.2009

Учора подумала, що і я так: живу в підземеллі, куди немає входу, із ключем від дверей, й ніхто не знає, де я. Щоб вийти, мені потрібно довго йти в темряві, можливо, навіть у лабіринті. І те, що наприкінці — там світло, але світло може бути теж різним. Головне — не згадувати нічого з минулого, щоб не розірвалося серце. Що б ми не писали, ми завжди пишемо про себе. Тільки так можна відобразити світ.

Безліч облич, безліч біографій — врешті, тебе саму приймають за когось іншого, розіб’ють дзеркало твого серця прилюдно, в натовпі, й в уламках будуть відображатися різні обличчя.

Ранок творчості такий свіжий, полудень такий сліпучий, але сутінки — наче межа між смертю й життям — моторошні.

24.07.2009

Невелика книга Юрія Чернишова «Мандрівка по Кенігсбергу», тоненька, в яскравій м’якій обкладинці. Стає моторошно — усі світлини з дорадянської епохи оживають лише на розфарбованих листівках. Калінінград ознаменував початок ери мародерства й безкарного розкрадання в загальнодержавному масштабі, яка й досі триває. Частинки Кенігсберга розсіяні по цілому світу. Автор намагається зібрати їх докупи як пазли, але картинка — це картинка, і образи — це не самі речі. Кенігсберзькі цегла, каміння, порцеляна, книги в срібних палітурках, картини, що пахнуть димом, сажею, рибою та водоростями. Вони і в моєму місті. Кенігберг присутній усюди. Весь світ складається зі звичайних речей і речей з Кенігсберга.

25.07.2009

Втомлена душа занурюється в щасливий сон дитинства. Якби не було цієї рівноваги, ми б помирали набагато раніше. Учора я ніяк не могла почати отой щасливий сон, доки не уявила собі кущ бузку з його темним листям, яке дуже контрастує з цвітом. Отой морок усередині куща. Попереду найважче — пройтись вулицями Кенігсберга XIX століття, навіть зважитись на це важко. Чогось по праву руку у мене завжди Прегель. Замуровані береги. Я не знаю, що таке — бачити з вікна воду внизу, воду, яка омиває будинок. Для мене це завжди означає потоп, стихійне лихо. Хоч води я не боюсь. Завжди хотіла бачити біля себе якнайбільше води. Я радію повені.

26.07.2009

Хрест і меч — ось що таке 26 число. І хоч сьогодні день Сонця, я народилася в день Сатурна. Отаке маю щастя. Цікаво, під яким знаком народився Кенігсберг? І як би то скласти його гороскоп? Гадаю, це можливо. Потім подивлюся. Відколи День Львова почали святкувати на свято Юра, місто почало видаватися значно щасливішим.

27.07.2009

Жовте світло нічного міста. Прокинулась серед ночі, побачила це світло з вікна і згадала чужі міста. Жовте світло тоді було знаком самотності й безпритульності. Порожні вулиці. Більше страху, аніж відчаю.

Зруйноване місто, засипане попелом і снігом, освітлене пожежами — іншого кольору. В ньому більше страху, аніж відчаю. Воно прагне порожнечі й світанку.

І ще чорна безодня води, якою ковзають відблиски проїжджаючих машин. Тут немає точки огляду, лише точки прицілу й попадання. Хіба що Бог подивиться інколи й порятує нещасну людську істоту від загибелі.

28.07.2009

Недавно хтось сказав мені, що не можна написати сон, створити його за допомогою уяви. Може й так, але якщо взяти одну деталь зі справжнього сну… Коли я вчора писала роман, відчула потребу зупинитися, і в небо XIX століття увірвався літак-винищувач. І світ розпався на частини. Наразі я пишу, наче розучую якусь музичну п’єсу. Сьогодні збагнула одну важливу річ. Роман буде закінчено, коли сон стане нестерпним, і дійсність також нестерпною. Тоді настане час примирення. І війна внутрішня закінчиться, коли закінчиться війна зовнішня.

29.07.2009

«Страждання юного Вертера». Головний герой — складний, непередбачуваний, повнокровний. Але інші — тільки через його поверхові враження. А самі роздуми — як вони відрізняються від тогочасних роздумів філософів, не маючи жодної мети, лишень стати частиною цього світу. Чудове місце, де Гете описує траву і тихе життя маленьких істот. Цей захват перед життям такий чистий і щирий. Магічна книга, нею можна тільки дихати, а не аналізувати її. Убивці-літературознавці, вони чинять те, що чинять зі старими містами: будують вежі й торгові центри там, де не можна нічого будувати: в парках чи на цвинтарях. Вони змінюють обличчя світу, створеного почуттями чи здоровим глуздом, перетворюючи все на прибуток. І лише божевільні захищають старий світ, ладні померти через те, що їхні почуття зганьбили.

30.07.2009

Читання «Вертера» викликало в мене непереборне бажання піти світ за очі з дому, хоча б на півдня, й назбирати ожини, а по дорозі подумати собі над різними речами. Життя в чотирьох стінах за невидимими мурами міста часом викликає страшну нехіть. Місто розкидало свою павутину, павук повсякденності напав на мене, вкусив, і довів до стану анабіозу. Тому й психологія міського мешканця мені незнайома і я бачу місто ніби збоку. Як, зрештою, і село, що, безперечно, дуже виграшна позиція, яка допомагає відчути усі злами, вигини й прогалини буття.

31.07.2009

Уявила собі вчора в лісі, що місто поблизу — Кенігсберг. Дивне відчуття, ніби я й справді наблизилась до цього міста, тим більше, що ліс наче після бомбардування: ями, траншеї, скалічені дерева. В який жахливий час ми живемо! Поганьблення всього святого, загибель мистецтва, знущання над природою. І цілковита байдужість мурашок, що тягнуть здобич до власних нірок.

Відчуженню передує зречення. Все одно, що за місто на заході, аби лиш у ньому був закуток для тебе.

01.08.2009

Не можу забути вивернуте коріння дерев у лісі, ями, де під тонким шаром листя і глини — білий морський пісок. Мільйони років тому тут було море.

Під тонким шаром буденності в кожній людині море почуттів, де розчинена сіль його досвіду.

Здається, я починаю будувати Новий Кенігсберг у тому небезпечному приміському лісі. Погляд мій весь час звернено у той бік: траса, за нею біла дорога, склади, кущі, букові дерева, всюди розкидане сміття. У заростях навіть підземелля, схожі на бункери. Постіндустріальні часи, вони, здається, тепер триватимуть вічно.

02.08.2009

Куди ж мені сьогодні вирушити? В Кенігсберг 1845 року чи, нехай, 44-го. Там немає ні Канта, ні Гофмана, та я й не їх шукатиму, а якийсь дім. Він має бути на вузенькій вуличці, подібній до криниці. Сонце туди ніколи не потрапляє, і на нижніх поверхах не ростуть квіти. Життя там бліде й сухотне. Починається століття сухот. Зранку надривний кашель якоїсь дитини з ангельським обличчям. В’їдливе ковзання коліс візка вугляра по бруківці, стогін голубів на даху, потім стукіт дерев’яних черевиків по сходах. Для того, хто мешкає в цьому будинку, кожен звук має конкретного адресата, для випадкового перехожого — типовий музичний супровід ранку. Ці звуки чути по всій Європі.

У мене ж тут — лише спів пташок і віддалений шум машин. Дерева розмахують безладно руками, як капельмейстер Крейслер. Не виходь, не йди нікуди, бо це виявиться знову не те місто, яке так гарно пишалось на обрії, виставивши напоказ усі башти, флюгери й шпичасті верхівки. Тобі не вдасться притягнути сюди ще й резиденцію прусських королів. Тільки звуки людського побуту й вікна, що були колись єдиною розвагою старих та дітей, ну й, звісно, молодих дівчат на порі.

03.08.2009

Ранок і гроза. Як давно не було такого. Повоювавши зранку, можна, взятись за мирні справи. Учора почала писати третій розділ і виявила, що дві відьми з «Макбета» у мене вже є. Залишилось знайти ще одну. А може, це все-таки Парки?

Треба знову повертатися до пруської міфології. У ній — головне. Це початок початку Кенігсберга.

Пружина так стистута, що боляче тримати її в руках. А випустиш — болітиме ще більше. Тому пишу дуже мало і швидко втомлююсь. Доводиться стримувати себе, щоб слова не вирвались і не накоїли лиха. Невже це справді мій останній роман? Останні чари.

05.08.2009

Дорожна карта тевтонських лицарів. Вони будували замки в Трансильванії у XIII столітті, допомагали угорському королю Андрію позбутися половців, потім він же їх і прогнав, а після цього вирушили завойовувати Балтику. Там вони так само будували замки, називаючи тими самими іменами, наприклад Марієнбург. А тим часом у Польщу й Трансильванію увірвались орди монголо-татар, і не було кому їх захищати. Я не очікувала, що довідаюсь про замки-двійники, як не здогадувалась раніше про існування Нового Кенігсберга. Люди приходять зі своїми порядками в чужий край — ось так і відбувається глобалізація світу.

09.08.2009

Письменник не повинен відновлювати минуле, а створювати нову реальність, переносячи туди декілька старих речей, непримітних, однак пам’ятних. Костюмована процесія на чолі з автором, вирядженим у старі лахи, — це так нудно. Або старосвітська мова, важко зрозуміла й пихата.

Попіл, темна вода Прегеля, битва пахощів жасмину й бузку, гуркіт танків, ніби грім небесний…

10.08.2009

Не збрехати пам’яті значно важливіше, ніж відтворення так званого колориту. Він буде сам проявлятися, незалежно від задуму. Учора я вирушила до Кенігсберга, не замислюючись, і мої подорожні нотатки раптом наповнились зустрічним вітром. Мене цікавили почуття чоловіка, якого в дитинстві разом з матір’ю відкинуло місто, бо вони були бідними. Через те йому шпилі кірх видались наче занурені в оцет, через що повільно розчинялись. Іти навмання — найкращий шлях. У місті, як і в лісі, потрібна інтуїція. Правила легко можуть маніпулювати людиною.

11.08.2009

Поки що я мандрую собі потаємними стежками, уникаючи людей, і кожна дрібничка тішить мене: слимак на дорозі, жменя ожини, незвично розлоге дерево, під яким можна посидіти. Усе, що мені потрібно, я можу знайти в дорозі. Мені не треба тягнути на собі цілий дім, щоб вижити у цій подорожі. Так подорожували підмайстри й учні в Гессе.

І так подорожують біженці в пошуках притулку. Уникаючи людей і великих доріг. Їх також тішить усе, що можна використати для порятунку. Вони відкидають зайві речі.

Два боки дзеркала, два боки Місяця. Яку треба було мати силу духу, щоб писати «Гру в бісер» під час війни.

На це не дуже звертають уваїу. Книга вийшла у 1943 році. У цьому контексті роман видається сном, утопією.

13.08.2009

Роман Поля Бурже «Учень» починається з розповіді про те, як лише одного разу Кант змінив свій маршрут прогулянки, бо дізнався, що того дня почалась Велика французька революція. Його головний персонаж, філософ Сікст, дещо списаний з Канта. У ті часи його філософія була дещо ближчою, набагато ближчою, ніж зараз, аж настільки, що могла змінити долю окремої людини. Жахіття для філософа — звинуватити його в тому, що його вчення спровокувало злочин. Ідею, як відомо, підхопили і Стендаль, і, особливо, Достоєвський, тим самим змінивши хід літератури.

Але я про інше. Про роман Поля Бурже, точніше, його атмосферу. Париж ближчий до Кенігсберга, ніж, припустимо, Берлін. Чомусь так мені здалося. І роман ідеї не вдалося написати Бурже, тобто первісний задум перетворився в дещо інше — детектив. Очевидно, письменник теж непомітно для себе звернув з дороги, передчуваючи, що у XX столітті роль пристрастей буде зведено до мінімуму.

15.08.2009

Ніхто досі не написав дослідження про взаємовплив літератури і філософії. Тема, звісно, всеохоплююча, не для нашої доби, коли тріумфує спекулятивне мислення. Просто часом мені трапляються тексти, де згадують філософів, того ж таки Канта, хоча про вплив його поглядів не йдеться. Те саме спекулятивне мислення, бо з контексту нічого не випливає.

Трохи смішно читати спогади 22-річного Карамзіна, який відвідав Канта. Текст видається надто відредагованим як на мандрівні нотатки. Особливо те місце, де філософ має вигляд світської людини. Треба буде знайти записки Андрія Болотова.

Коли хтось читатиме мій майбутній роман після щоденника, то побачить, що там нема нічого з того, про що я писала в щоденнику. Лише історії двох людей. «Ми зіткані із наших снів». Мабуть, це єдиний мій аргумент проти їхнього розчарування.

16.08.2009

Такий тихий недільний ранок. Але на душі немає спокою. Учора ввечері перевтомилась. Усі дні напружені, важкі, від того й безсоння. Але якщо сповідувати філософію Поліанни, то і цей досвід годиться для творчості. Хоча отупіння легше пережити. В романі я використовую принцип снігової кулі: усе незроблене чи зроблене не так, поступово нагромаджуючись, переходить в іншу якість, змінює життя.

І дежа вю. Зустріти людину, від якої залишився слід у генетичній пам’яті, я повинна про це написати також. Трохи згодом. Можливо, навіть наприкінці. Я вже уявляю, як це буде.

17.08.2009

Бог покинув Кенігсберг раніше, ніж його мешканці. Одні храми замкнуті, інші зруйновані. Їхні шпилі розчинились у оцті вічності. Коли костели й кірхи перетворюють на храми іншої конфесії, вони втрачають свою харизму, хоча Бог — один для всіх. Може, тому, що віра надто міцно зрослась з обрядом і втратила свою первинну сутність.

Теперішній надмір церков і надто часте згадування Бога на землі, яку Він покинув, теж неприродне. Фарисейство ще більш небезпечне, ніж переслідування віри, бо разом з Богом відходить любов.

18.08.2009

Після кожного прожитого дня залишаються невикористані й утрачені можливості. Після вчорашніх прочитаних текстів залишаються слова, без яких можна обійтися. Вночі думала про те, чому мені подобається тепер класична форма написання. Ніби склеюєш розірване на клапті власне існування, укріплюєш його послідовністю сюжету. Але ж можна відшукати й інший спосіб…

19.08.2009

Мераб Мамардашвілі разом з Прустом поставив питання: чому, коли людина прокидається, то залишається тією самою? Що тоді робиться зі світом, який ми створюємо уві сні силою власної уяви?

І ще одне. Як вплинули містики на німецьку класичну філософію? Чому Кант раптом зацікавився Сведенборгом, аж так, що навіть вирішив приїхати до нього? Але не вийшло, хоча це могло неабияк вплинути на Маленького магістра. А може, він хотів його попередити?

20.08.2009

Учора читала розмірковування Канта про внутрішній суд — так він називає сумління. І про суд зовнішній — закони суспільства. І про те, що вони не повинні конфліктувати між собою. Власне, звідси крок до прав людини. І я можу, нарешті, зрозуміти, чому мене як письменника не приваблюють окультні таємниці Кенігсберга, бо вони є лише суто зовнішнім декором і краще поставити своїх героїв в умови законності й беззаконня, аніж бавитися всілякою чортівнею. Етичні студії Канта — задля цього він зруйнував усю філософську методологію. Цікаво, кого б із письменників обрав Мамардашвілі, щоб пояснити етику Канта?

21.08.2009

Коли пишеш від руки, ніби зашифровуєш текст від стороннього ока. Коли пишеш від руки, слова, що їх пишуть інші, належать лише тобі. Ніколи не любила дорогих блокнотів, білих глянцевих аркушів, а щось просте, в клітинку, щоб рядки не заповзали, куди не слід. Писання від руки — це акт смирення, справжня праця, важка і невдячна, бо доводиться потім розшифровувати записи, псувати очі. Та й коли пишеш про XIX століття, чи й середину XX, не пасує комп’ютер як знаряддя праці.

Дякувати Богу, ніхто мене не підганяє, не стоїть над душею, тому можна не писати по кілька днів. Насильство над собою, експлуатація себе ради того, щоб потішитись згодом великим накладом, — мені вдалось цього уникнути. Коли поспішаєш, виходить одне. Коли не поспішаєш — зовсім інше. Я викладаю про Кенігсберг усе, що знаю, в щоденнику, в розмовах, аби тільки воно не потрапило до роману, як напівфабрикат на стіл. Я скидаю інформацію в кошик, ледь відчувши її запах і смак. Ніколи не можна йти однією й тією самою дорогою. Інтуїція має бути сильнішою за розум, уява — шляхетнішою, ніж знання.

22.08.2009

Після надто великих і тривалих переживань людина може поринути в глибокий сон. Як учні Христа в Гетсиманському саду. Дуже яскрава деталь, яка потім трактувалася по-різному, і так, і сяк, але не з розумінням психічного стану людей, які перебували у величезному душевному напруженні й потребували релаксації. Тим часом, природне пояснення завжди краще, бо воно правдивіше. Особливо, коли йдеться про літературний твір.

Тому я й обрала для свого роману форму снів, які більш реальні, ніж сама реальність, і більш правдивіші. Бо це сни, спричинені нестерпністю існування.

23.08.2009

Примарні міста мого дитинства, куди я потрапляла лише в мріях, зробивши дірку в килимку на місці витканих дверей чи припавши до радіоли «Латвія», в якій було маленьке пульсуюче зелене віконечко. Мені здавалось, що колись я побачу в ньому Афіни, Рим чи Стокгольм.

Між мною й містом завжди дистанція. Ні, мене не відлякують шум, гамір юрби, відстані. Лише неможливість піти, відсутність виходу. Тому добре час від часу дивитись на місто так, аби бачити його усе, з дорогами, якими можна вийти. Мабуть, є сенс будувати дуже високі будівлі, щоб задихаючись від клаустрофобії, людина могла зітхнути з полегшенням, побачивши, що вільний простір усе ж існує.

25.08.2009

Мені здається, що Кенігсберг завжди мав проблеми із самоідентифікацією, оскільки складався з трьох міст, кожне з яких прагнуло самостійності, виконуючи певні функції. Їхнє об’єднання відбулось на очах Канта. Хтось при цьому щось втратив, хтось здобув. Зрештою, кожне давнє місто не є однорідним, але у випадку Кенігсберга ми маємо зайву ускладненість. Невідомо, як би воно розвивалось, якби залишилось у складі Німеччини. Однак альтернативна історія мене зараз не цікавить, як і багато речей, що їх пов’язують з Кенігсбергом, бо я не ставлю собі за мету розвивати чиїсь гіпотези чи створювати власні міфи. Людина ніколи не зростається з містом, як, наприклад, з селом. Тому й створили символ генія місця, який би не давав розпастися цілісності міста в просторі й часі. Годі шукати цього генія місця в книгах, будівлях, ландшафті. Геній місця — це ім’я. Геній Львова — Львів. Геній Кенігсберга — Кенігсберг. Непевність перейменування, історична несправедливість створює можливість повернення старого імені в майбутньому і, як не парадоксально — найкращий товариш генія міста — це бренд імені «Кенігсберг». Королівська гора — нейтральна назва, ефектна і комерційна.

26.08.2009

Доводиться зустрічатись з людьми, чия уява мертва, а розум працює лише в одному напрямку. Людину без фантазії важко назвати людиною. Це — інша раса. Фантазія нагадує філософський камінь: вона трансформує матерію, хоча нічого з нічого створити не може. І якщо вона зникає, світ висихає наче пустеля.

Крім здатності нестандартно мислити та фантазувати, потрібно ще й досягнути певного рівня мистецької правди, яка завжди співвідноситься з особистістю автора. Він не може брехати самому собі.

27.08.2009

Хоч там як, але місто не може бути суб’єктом, тобто може бути, але лише в уяві. Жодне місто не здатне проіснувати настільки довго, щоб перетворитися у мислячу істоту, здатну самостійно діяти. Щось подібне пробував собі уявити Кліффорд Саймак у романі «Місто». Але мені здається, що наслідки подібних фантазій можуть виявитися не для людського розуму. Так званий дух міста — це лише дрібний демон, схильний до ошуканства. Не можна допускати його до якихось серйозних справ.

29.08.2009

Втеча в колесі долі від самої долі. Міста оточені невидимим кільцем. Ще тісніше кільце побуту. Ще тісніше кільце внутрішнього самоконтролю. Який сенс у цьому? Чому кожна жива істота прикріплена до певної території? Форма кола не дає їй шансів вирватися за межі, лише увійти в нове коло, ширше або вужче, де вона прагнутиме опинитися в центрі. І це називається символом досконалості…

Чи не таке саме відчуття виникло у Канта, і він захотів створити іншу форму досконалості, не розширюючи кіл, а звужуючи їх до безкінечності? І стержень долі став просто скалкою в пальці. Мине ще багато часу, перш ніж ми відчуємо біль, який відчував філософ з Кенігсберга.

31.08.2009

Маю надію, що осінь нарешті вирве мене з тієї затхлої атмосфери літа і наповнить дім свіжим повітрям. Відсутність самодисципліни, що не давала повноцінно працювати ціле літо, з’явиться знову, і я нарешті більшменш регулярно навідуватиму Кенігсберг. Просто відчуваю його поклик, зелений зошит докірливо позирає на мене з хлібниці, вирізки з газет надійно сховані від котів, а я все думаю, чи зможу я доповнити згодом текст вкрай необхідними історичними деталями, чи нишпорити зараз по книгах. Але час у місті пролітає так швидко.

Весь час думаю про кенігсберзькі марципани, які вони. А заразом і про мигдаль. Смак дитинства, обірваного війною. Майже як у Пруста — тістечко «мадлен». У цьому щось є, чи, точніше, було. Риба, марципани, криваве кенігсберзьке вино і поля з рівними рядками картоплі. Яка там земля під Кенігсбергом?

01.09.2009

Не можна нав’язувати людині-письменнику позитив, апелюючи до його відповідальності за читачевий спокій. А як часто це роблять критики і самі читачі. Про мистецтво досягати катарсису ніхто не згадує. Той же «Гамлет» страшенно депресивний, однак ніхто цього не відчуває. Коли письменник створює повнокровний образ, не мають значення сюжет і фінал твору. Позитив чи негатив — це до Дейла Карнегі, який навчив усіх посміхатися. Мені розповідали про одного американця. «Як Ваша дочка?» — питають його. А він шкіриться: «Померла!». «Все гаразд», — ще одна коронна фраза з американських фільмів-жахів.

Не люблю, коли коментують мої тексти з точки зору позитиву чи негативу. У людині є внутрішнє світло, яке повинне проступати в темряві. Це знак її свободи й незалежності.

02.09.2009

Ми переходимо через реальні мости, не розуміючи символіки цього дійства. У пори року, у пори життя. Перехід через міст завжди хвилює, його відсутність викликає розпач. Я мало над цим думала, але вчора чомусь згадала малюнок — проект моста через Берінгову протоку. Цього моста не існує, але його зображення таке реальне. Не існує більше дерев’яного моста в Урожі, але я продовжую ним ходити. І, само собою, виникають асоціації з Кенігсбергом, мостами, які були колись і є тепер. Вони так само дуже реальні. «Якби Г. знав, що в XX сторіччі не існуватиме моста, по якому він їде зараз, він думав би зараз про цей міст, присвятив би йому щонайпильнішу увагу, замість того, щоб думати про речі, які існуватимуть завжди, наприклад масове цвітіння бузини, вкритої шпанськими мушками». Цієї фрази нема в романі. Вона щойно себе створила. А мені час йти.

04.09.2009

Ось і дощі прийшли до нас. Я вчора увечері думала про те, кто кого створює: я своїх персонажів, чи вони мене. Нічого дивного, що вони вже ходять по світі й часом я їх зустрічаю, хоча не завжди вони мене впізнають. А коли пізнають ближче, нічого доброго з того не виходить. Себе мені чомусь більше шкода, ніж їх. Бо я одна, а їх багато. І час втікає, хоч порозбивай усі годинники на світі.

05.09.2009

Так рідко з’являюсь на люди, що на світському прийомі не впізнавала людей, що зі мною віталися. Ніби й своя, та не зовсім. Усі поважні, статечні, підлаштовувалися під інтер’єр і солідність заходу. Нудно було. Як ото Герману. Бракувало лише божевільного, що порушує спокій півоній у вазі. Такі асоціації виникли у мене аж вранці. Відчуття того, що у мене вкрали час, який я могла використати по-іншому, окрім усього.

Вираз обличчя давнього товариша, в якого кілька місяців тому раптово помер брат, був спокійний, але я відчувала, наскільки він глибоко переживає цю втрату. Не було потреби висловлювати своє співчуття — він бачив його. Кожна мить життя прозорою плівкою нашаровується на те, що я пишу, і розчиняється в ньому.

06.09.2009

Пізно увечері, коли вже не було ні на що сили, я розгорнула зошит і увійшла в чужий сон так легко й невимушено, наче у теплу воду ріки. Я почала спостерігати за кінцем світу, в якому падали зорі й розколювалось небо Канта. Це було справді дивовижно, і згодом я наважилась залізти в кишеню до Г. і вийняти у нього вату з вух, про яку він забув. Мені байдуже, чи комусь цікаво читати рефлексії відставного прусського офіцера й новоспеченого прусського поміщика, який уже не той і ще не інший. Прилучення до таїнства творення словами посилає всіх до дідька, як критиків, так і читачів, так і решту світу, в тому числі й жителів Калінінграда, які будуть тикати мене носом у текст і казати: «Що ж це ти написала, усе було не так!». Я, можливо, подумаю про це згодом. А може, й ні.

Єдина свобода на цьому світі — це свобода творця. Але творців катастрофічно бракує. Дехто навіть не здогадується про силу, котра дрімає в ньому, пробиваючись крізь сон життя.

07.09.2009

Осінь прийшла, ще каламутна й сіра, невистояна. Цього разу в моєму романі пори року десь на задвірках, бо війна не дозволяє спостерігати за перемінами неба й землі. Тільки квіти, принесені в дім, чи зламана гілка нагадуватимуть, що усе йде, як було задумано.

З мене поганий збирач інформації: тримаю усе в голові. Зрештою, мій роман не має жодного стосунку до політичної історії. Просто я опинилась в певних історичних епохах, замість того, щоб займатись історичним туризмом. Я всюди почуватимусь комфортно, чи в Кенігсберзі, чи Калінінграді, чи у якомусь вигаданому світі, полишена сама на себе, із загостреним відчуттям небезпеки. Тільки б не тут.

11.09.2009

Роман Канта із зоряним небом почався ще в дитинстві, коли мати вперше звернула його увагу на зорі. Дитячі враження — це та матерія, з якої кожен будує собі Всесвіт. Любов до зоряного неба допомогла Кантові вибудувати не лише власну космогонію, а й систему пізнання світу. Дійсно, per aspera ad astra. Цілих 60 років. Нікому не відомий, бідний, тридцятилітній Кант після кількарічного перебування в пустелі, тобто в провінції домашнім учителем, повертається до Кенігсберга, до Альбертини, і перші його роботи проходять під знаком Ньютона. Закон гравітації замість Бога. І жодного тобі страху, коли він не знаходить Бога в глибинах Всесвіту. Бо все ж таки Бог десь існує. І він знаходить його врештірешт у моральному інстинкті.

13.09.2009

Учора на презентації мене вразило зауваження про те, який важливий простір між словами в моїх текстах. Справді, слова можна полічити, замінити іншими словами, підробити, але простір між ними — це моя особиста творча свобода, куди я пускаю далеко не кожного. Магію слів можна відчути або не відчути. Ця речовина летка, і концентрація її мусить бути високою, аби щось дійсно змінити. Я дуже рідко читаю щось уголос, тому що боюсь завести слухачів туди, звідки вони можуть не повернутись.

15.09.2009

У підземеллях замку Гербуртів, де я була вчора, знаходяться залізні двері, вхід до іншого світу. Як у моєму романі — двері в брудному підвалі, через який потрапляєш у весну. Тривіальний світ XIX століття, розквіт фантазій Гофмана і Де Ліль Адана, й фантастичний світ середини XX століття, коли війна безжально здирає всю позолоту із випещеної моралі. А у XXI столітті розкриття таємниці — вгамування людської жадоби наживи чи марнославства. Коли за залізними дверима скарб, а не визволення.

16.09.2009

Дедалі глибше занурюючись в осінній туман, згадуватиму чужі літо й весну. Вічні мої мандри по інших життях — куди від них дітися. Ніде не зупинятися, завжди поспішати, розуміючи, що і це не твоє призначення.

21.09.2009

Коли пишеш велику річ, вона наповнює твої дні думками про себе, а ночі — снами. Ти думаєш про неї з теплом наче про близьку істоту, і тоді твоє життя набуває сенсу. Люди, які цього не пережили, не розуміють тебе, твоєї внутрішньої гармонії, спокою, врешті, твого пильного інтересу до певних явищ. У якийсь момент я відчула, що потрібно щось змінити. Мені стало нестерпно в підвалі, схожому на склеп, під зруйнованим будинком, і вихід з нього мені захотілось зробити святковим, наче вихід Попелюшки з будинку батька. Уява і свобода — це два крила, на яких Іммануїл Кант здійнявся над заскорузлим мисленням своєї епохи, і він у моїй книзі стає тим ангелом-охоронцем, що допомагає звичайним людям вистояти.

Через мій пильний інтерес до Канта чимало хто думає, що я пишу роман про нього. Книг про Канта написано безліч, але хто напише про бідного Йорика?…

22.09.2009

Рядки, що їх я пишу від руки в зошиті, нагадують ланцюжок пташиних слідів. Коли дійде до передруку, як я лаятиму поганий папір, бліде чорнило і власний почерк. Але цей сповільнений набір спонукає мене до думки, і текст починає змінюватись. Так би мовити, вторинна магія. Я могла би написати роман за три місяці, але то був би провал. Мені треба потримати в руках кожне слово. Як і кожна людина, я піддаюся спокусі, але тільки не тоді, коли йдеться про моїх персонажів. Вони для мене живі люди.

23.09.2009

Знайшла вчора статтю про евакуацію німців із Кенігсберга. Спогади тоді 14-річного хлопчика. Ніхто не запам’ятовує краще деталі, ніж дитина. Він розповідає, як після довгих поневірянь сів на поїзд, але потім той поїзд повернули назад, до Кенігсберга. Тоді йому вдалося сісти на корабель у Пілау. Інші пішли по кризі й потонули. Виявляється, за евакуацію треба було платити викуп: десяток душ на зґвалтування і розстріл. Це продовжилося потім у Боснії і Дартфурі.

Потім той уже старим приїхав шукати заховані його дідом речі.

Революційна заява Канта про те, що війни — не спосіб розв’язання конфліктів, народилася в Кенігсберзі.

24.09.2009

Я звикла писати увечері, коли темно. За півгодини сила фокусується в пучок думок і спрямовується в потрібному напрямку. Я відчула порух персонажів, а потім вони самі змусили підійти до вікна. На вулиці тричі проїхав на коні не надто вродливий і не надто молодий пруський офіцер. Потім підемо купувати разом з вчителькою капелюшок, але офіцера вже не буде. У нього обов’язок перед батьківщиною. У мене також обов’язок: треба поїхати на цілий день. Звичайно, це недобре, коли творчість на останньому місці серед справ, але така вже доля всіх малозабезпечених письменників.

25.09.2009

Цілий день в чужому місті. Три зустрічі з читачами, і як нагорода — трохи містики. Виявляється, неподалік від Стрия було місто, від якого нині залишилась тільки розфарбована статуя мадонни серед зораного поля. У містечку мешкало 800 людей: євреї та поляки. Мені так і не сказали, що ж таке трапилось у 1946 році. Тільки натякнули. Місто, що зникає в середині XX сторіччі, без згадки в історії, це дуже дивно. СОКОЛІВ — місто називалося СОКОЛІВ.

26.09.2009

Осінь постійна, статечна, респектабельна. Вона впорядковує землю, обіцяє відпочинок й гарний теплий сон. Як сказав Шевченко: «Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий».

А нині вона вдалася теплою й світлою, тільки я так мало нею втішаюся. Вже пізно, майже вночі сіла писати роман, і раптом чуже життя заговорило несподівано за себе, сколихнулось відчаєм нездійснених бажань, не захотіло бути просто статистом. Всі годинники Кенігсберга саме пробили полудень, і повітря порушило мирний плин буденної свідомості. Для того, щоб щось трапилося, потрібна тиша.

Можна звичайно робити стилізацію під XIX століття, заповнити простір антикварними речами, зниклими словами, досипати більше прянощів, зав’язнути, як муха в меду, в вітальнях пруських бюргерів, але для мене важливі саме такі моменти, коли людина починає себе усвідомлювати і бачить, який світ насправді, бачить зв’язки, що пронизують його, бачить тканину буття. Недаремно мене так завжди приваблювала екзистенційна проза.

27.09.2009

З кожним новим великим твором у мене змінюється манера писати, навіть словниковий склад. Зрештою, нічого дивного, бо пишу про різні епохи. Однак гадаю, справа в тому, що я мушу змінюватись сама, щоб вийти з лабіринту інформації й вражень про неї. А всілякі довколалітературні розмови, вони приємні для початківця. Чим менше говориш про літературу, тим спокійніше на душі. Тут головне — вижити до кінця роману, бо ж, виявляється, вижити треба і в мирному Кенігсберзі середини XIX століття. Я помітила, що мене чомусь тягне до теми станової та майнової нерівності, утім, лише в моральному аспекті. Якісь вперті ремінісценції з Джона Фаулза. Не знаю чому. Подивлюся, що буде далі. Вибору не існує, просто інтуїція підказує, куди звернути, щоб вижити.

28.09.2009

Чужий голос продовжує говорити про свою звичайну людську надію. Ми знаємо, що після першого удару дзиґаря проб’є другий, і що життя наповнить пустеля відчаю. Чи вдасться уникнути цього? Ні. Це розгалуження долі, й туди потрібно обов’язково звернути. Інший шлях уже зник в темряві минулого. Так ніби це — жертва майбутньому. Ось так розбита тарілка призводить в майбутньому до розбитого серця. За півкроку до можливого щастя світ відвертається від тебе, щоб у майбутньому звільнити від страждань когось іншого, немає значення кого. Так Всесвіт віднаходить рівновагу й сенс. Ціною щастя і надії однієї людини. У цьому полягає зв’язок часів.

29.09.2009

Раніше я так не відчувала енергетику місця. Район вулиці Мечникова, яка веде вниз до Личаківського цвинтаря, дуже погане місце. Завжди порожнє. І це не пов’язане з цвинтарем. Тут мене завжди охоплює відчай, почуття незрозумілої втрати. І хтось намагається тобі щось сказати.

Щось подібне відчуваєш, коли прокидаєшся від буденності. Розумієш, що вона ось-ось розпадеться, а змінити нічого не можеш. Спробую описати це почуття в романі, і цей епізод для мене не другорядний. Та й другорядних епізодів не повинно бути, як і другорядних персонажів. Злиття вигадки й реальності у мене було завжди. Це якась форма творчого аутизму.

30.09.2009

За тих кілька місяців я вже призвичаїлася до Кенігсберга, і коли чую це слово — перед очима міст на тлі будинків й вода. Так ніби я дивлюся на нього з іншого мосту. Важко визначити час: це ніби щось середнє. Я дуже легко уявляю собі ніч, міст і людину, яка дивиться на палаюче місто. З цим все гаразд. І з будинком, де живе родина. Принаймні, я вже орієнтуюся в просторі настільки, щоб не загубитися в Кенігсберзі. Це ніби сцена чи кадр з кінофільму. Важливо те, що потрапляє в поле зору. Отаким видається романний простір, який викликає в читача ілюзію безмежності. Немає жодної проблеми з декораціями чи спецефектами — ти створюєш їх за допомогою слів і намагаєшся додати якнайбільше реальності. Одне слово, ошукуєш імітацією життя. Мабуть, тому Бог такий немилосердний до митців, відбирає у них людське щастя і зводить з розуму.

Але розширення свідомості, але свобода — вони компенсують твою іншість з надлишком.

07.10.2009

На моєму робочому столі дивовижна фотографія сучасного Калінінграда. Висотні будинки над водою, збоку старовинний будинок. Об’єктив захопив частину бетонних перил мосту. Десь між будинками проглядає зелень, але така перевага холодних тонів вказує більше на ранню весну. Не хочеться навіть уявляти собі людей, які мешкають у тих білих вежах, і вулиці, либонь, імені якогось генерала чи Строїтєлєй. Це той випадок, коли слова можуть усе зіпсувати. Розмови людей, назви вулиць і сама назва міста. Добре тому, хто не розуміє цієї мови, хто чужинець, десь з Данії чи Гонолулу. Немає нічого облуднішого, ніж слова, реалій для яких уже давно не існує.

Я ж пишу про час, коли їх ще не було, і цих будинків також. Але фото все одно накладається на свідомість тонкою прозорою плівкою, що відсвічує блакитним і білим.

08.10.2009

Історія продовжує залишатись місцем бійки, де розмахують політичними прапорами різних країн і навіть партій. Але можна поставити питання по-іншому: чи має право окрема людина на власну думку щодо тих чи інших подій? Особливо, письменник. Навряд чи його думка може похитнути мури офіційної історіографії чи історичної школи. Має він рацію чи не має, проте ксенофобія й політична неприязнь не повинні ніколи використовуватись його опонентами. І він так само не повинен їх використовувати.

11.10.2009

Тихе божевілля жовтневої грози. Жовте світло серед ночі не давало заснути. Подібне явище в минулому вважали б знаменням, карою за гріхи. Світ намагалися зрозуміти, а не змінити. Зміни потягнули за собою ще гірші катастрофи.

І ось що дивує. Потік псевдомістичних знань призвів до того, що люди перестали думати про кінець світу. Вони думають про злочинні наміри людини проти людини і про Землю як пропаще місце, де виживе сильніший, а не праведний.

12.10.2009

Збираючи по крихті, як горобець, потрібні знання, легше йти до мети, бо тоді кожна думка проглядається з усіх боків, а кожна річ віддає тобі тепло. Інтернет поруч, книги перед очима, але боїшся вирушити на пошуки, аби не заблукати. Уночі подумала, що для моєї героїні краще було б приїхати до Кенігсберга, аніж там народитись. Тій, яка сниться іншій героїні. Так легше пережити втрату рідного міста. І не впізнавати те, що добре знаєш. Те, що здається при пробудженні безглуздим, у сні цілком правдоподібне. І в книзі — також. Бо книги роблять з нами те саме, що й сни: доводять існування інших можливих варіантів буття. Доки не зітреться враження.

15.10.2009

Почуття людини, яка не на своєму місці. Те місце, на яке її посадили, воно почесне, але й вимагає певних дій. Провал між дитинством і зрілістю. Хто допоможе цьому чоловікові заповнити порожнечу? Чи він має з цим впоратися сам? Зазвичай у таких ситуаціях сняться сни, що вказують на вирішення проблеми. Чим далі я занурююсь у розповідь, тим більше переконуюсь, що роман має бути психологічний, а не історичний чи містичний, і йдеться лише про ступінь впливу Кенігсберга на людей, які живуть у ньому та поблизу. І Пруст, як взірець письма, пасує до цього найліпше. Хоча раніше я думала про Гофмана.

У цьому світі важко зберегти здоровий глузд навіть письменнику. Світ змінюється на очах. Те, що вчора здавалось конче потрібним, сьогодні не має жодного сенсу: релігія, мораль, смаки. Людей калічить у цьому шаленому потоці. Це гірше, ніж війна, бо тут немає супротивників і ворог не схожий на ворога. Відповідно на це мала би реагувати література, але окрім цинізму й експериментів, вона ні на що не спромоглася. Вона не встигає за змінами, не визнає естетичних канонів і, мабуть, ніколи вже не опиниться попереду.

16.10.2009

Більше думаєш про понівечені сади з незібраними яблуками і про безкінечний дощ зі снігом, аніж про те, треба робити день у день, за розкладом, який сама собі нав’язала. Зима нас застала зненацька, осінь обдурила. Таке враження, що там, у небі, пересварилися між собою. Чистоти сприйняття анімалізму не знайдеш нині навіть у дітей. Їх виховують відповідно, щоб вони вміли захищатись від «неправильних» думок.

Суспільство з поділом на стани дозволяло нижчим станам довіку залишатись дітьми, і завдяки цьому виникла народна поезія. Кожна природня аномалія переживалась набагато болючіше й глибше, аж до виникнення табу на її обговорення. Немає важливішого заняття, аніж досліджувати зміни свідомості, як власної, так і загалу. Бо дуже часто на неї впливають зовсім незначні події.

17.10.2009

Чужі історії стають частиною нас самих лише тоді, коли інтерес до них безкорисливий і не нав’язаний кимось збоку. Ми спостерігаємо здалеку, не переступаючи поріг, за яким починається відповідальність. Не заважаючи — допомагаємо.

Дедалі частіше виникає образ сходів як мосту з минулого в майбутнє, зі сну в реальність. У сходинок немає ієрархії: вони всі однакові. Коли підіймаєшся чи спускаєшся по східцях, думки зникають, залишається лише твій подих. Він стає іншим, і ти стаєш іншим. Сходи небезпечні, їм завжди бракує надійного захисту. Вони не є частиною будинку, але без будинку їхнє існування позбавлене сенсу. Вони розривають дім, як внутрішні суперечності розривають людину. Дім — природний, сходи — неприродні. Вони притягують до себе загрозу, як залізо блискавку.

18.10.2009

Світ втихомирився нарешті. Осінь продовжується. Життя не затримаєш в жмені: воно як вода витікає крізь стиснуті пальці. Те, що лишається, оце твоє. Тому підставляєш руки під струмки чужих життів, щоб не висохли й не потріскались, і тепер важливо: чи поїде Г. до баронеси з візитом, чи по дорозі зламається вісь у бричці. Люди в стані напруження завжди притягують до себе містику. Не варто довіряти дорозі, яка лежить перед тобою як на долоні — від початку до кінця. Ти вже в думці пережив мандрівку, і от, аби не повторюватись, вона виявляється зовсім не такою. Принаймні, зі мною таке часто бувало.

Ну ось і потішила себе зранку. Тільки б не забути, що під лежачий камінь вода не тече.

19.10.2009

Мій герой повинен в уяві пережити зустріч, і тоді вдруге вона вже не відбудеться. В реальному світі все так і є, і зі мною не раз траплялося. Це є доказом існування в нашій свідомості іншого світу. Зрозуміти — це означає пересилити в собі біль втрачених можливостей. Не знаю, чи відчувають це інші люди, але для мене дуже важливо знати, чи задовольняє мене подібна ситуація, чи я просто змушена змиритися з нею.

20.10.2009

Почуття втрати, ніби втрачаєш щодня, щохвилини. Через те світ видається таким блідим і знекровленим, пораненим у саме серце. Порожнеча виникає всюди. Я доторкаюсь до чогось, і воно перетворюється на тінь. І Я живу вже вічність серед самих тіней, їхніх кволих порухів, слабких голосів. Як же вони бояться мене! Хоча спершу йдуть довірливо й радісно назустріч.

Щоб я їх втратила.

Та час уже їхати. Переміститись у просторі туди, де ще більше тіней і ще більше порожнечі. І дуже зимно. Пекельний холод втраченої домівки.

23.10.2009

Виконала те, що замислила спершу. Почастіше б тікати зі Львова, хоча б тиждень десь побути на самоті зі своїм романом, з книгами. Немає змоги і не буде: день-два щонайбільше може випасти. Дні, як зіжмакані аркуші паперу, на яких важко писати. Десь залишилися хризантеми і Булонський ліс вранці, сіро-чорна одежа чоловіків і розкішні сукні жінок, запах парфумів, світ, який потрохи завойовують електрика і телефон. Утім, хризантем зараз повно, і всі вони приречені жити на цвинтарях — черговий сплеск комерції перед поминальним днем.

За звичними речами важко розпізнати символіку. Яка символіка у каструлі, наприклад? А це Молох, який пожирає час і гроші, і сили.

Я не помру в Парижі, я навіть його не побачу. Так само, як Кенігсберг. Так само, як і багатьох близьких мені людей. Часом жертви настільки великі, що руйнують підвалини Всесвіту. Вибір є, але й вибору немає. Усе залежить від того, як ми ставимося до цього. І про це я писала: пливти за течією — часом найкращий вихід.

24.10.2009

Існує небезпека однозначності в нашому ремеслі, коли вимислюєш собі якусь ідею і женеш на ній, як на шкапі, від початку до кінця. Спершу я мала на меті використати мотив втрати імені містом, написати такий собі тренос за Кенігсбергом. Але це виявилося лише одним моментом. Мені просто не дозволяють цього персонажі. Вони хочуть, щоб я не покидала їх задля руїн, а допомогла з гідністю пройти випробування.

Уночі, в перерві між снами, що теж є символічно, мені спало на думку, що гра в уяву, яку розпочав Герман, повинна мати продовження, і зав’язати власне цю сюжетну лінію. Тоді це буде цілком у дусі Канта: людина змінює світ за допомогою уяви. Але, можливо, це буде небажана зміна, трагічна й несподівана.

Як добре, коли ти глибоко занурюєшся в стихію романного світу. Той, хто не зазнав такого відчуття, ніколи не оцінить магії слова.

25.10.2009

Про Кенігсберг не було написано за його «життя» жодного роману. Усім здавалось, що у міста довге життя, і що в XX столітті міста не зникають з лиця землі. А ще більша трагедія — перейменування міст. Кенігсберг зазнав одразу двох катастроф. Моя спроба описати час, коли Кенігсберг ще був Кенігсбергом, можлива лише за умови, що я знатиму, що трапилось згодом. Тому елемент містики повинен бути присутній. Вдавати, ніби нічого не трапилось — це в дусі того часу, в якому я прожила більшу частину свого життя.

Згадалась космогонічна теорія Канта, про те, що первісний хаос не міг бути цілком однорідним, бо тоді Всесвіт не міг би створитись. Гравітація виникає лише за умови неоднорідності. Так само й з думками. Посеред повної сірості й порожнечі щось трапляється, і тоді народжуються найсвіжіші думки та ідеї.

28.10.2009

Якими різними стають міста, що їх відвідуєш через багато років і входиш до них з чорного ходу. Зустрічаєш запустіння, в якому є натяк на майбутній добробут, але чомусь це майбутнє не настає надто довго, і, мабуть, вже не настане при тобі. Розкіш і злидні, лінивство і турбота, багряне мереживо дикого винограду і обписані непристойностями стінки ліфтів… Храми й будинки, що повторюють обриси довколишніх гір. Переплутані дати й хибні написи, і стяті бурею верхівки ялиць на перевалі. І раптом хочеться побачити стихію, стати її очевидцем, летіти разом з нею і впасти разом з нею на діл.

Отакі враження від Ужгорода, міста контрастів. У тобі, здається, вже згладжені всі контрасти, а туга за життям, сповненим одночасно краси й потворності, все ще існує.

29.10.2009

Думка про те, що світи, які живуть всередині нас, вмирають разом з нашою свідомістю, якщо не випустити їх з клітки. Але не всім світам буде комфортно на волі. Деякі розсиплються відразу, інші зміняться до невпізнання, а за іншими почнуть полювати. Однак прожити життя, не звільнюючи породжені тобою світи, означає змарнувати життя.

Якщо Бог несправедливий і нездатний тебе зрозуміти, можливо, за межами його володінь існує інший Бог? Можливо, Кант здогадувався про це, бо в похилому віці став ще більш розкутим, випередивши свій час на століття, включно з нашим? Адже вся справа в механізмі пізнання, в тому, чи вміємо ми пізнавати.

30.10.2009

Чому одні люди зазнають стільки страждань, а ті, хто поруч, не страждають зовсім? Вища мудрість незрозуміла для нерозвинутого розуму, проте відчуття, що тобою щось керує, виникає у кожної людини. Існують закони, які людина не може осягнути, однак намагається це зробити. А що буде далі? Думаю, людина зникне, добровільно припинить своє існування, усвідомивши, що воно безсенсовне. І спостереження за нею припиниться.

03.11.2009

Згадала прийом, описаний Фрейдом: заміна одних слів на інші. Замінила у сні Кенігсберг на Карфаген. Друга назва створює відчуття безпеки Місто стає чужим і далеким. Історія старіє, зруйнування Карфагена вже відбулося й змінити нічого не можна. Тепер потрібно повільно руйнувати це відчуття безпеки, перейти в іншу площину. Чим більше варіантів, тим більше шансів змінити світ власної свідомості.

04.11.2009

Щойно подумала, що пережити смерть близької людини допомагає усвідомлення зв’язку цієї смерті зі Всесвітом, бо насправді ніхто не помирає самотнім, це лише нам здається, бо живі інтуїтивно відгороджують себе від вмираючих, щоб їх не затягнуло у вир смерті. Але я мала на увазі зовсім не табу, а нерозгадану таємницю, ту містерію, велич якої не здатні передати навіть ритуали. Яким чином реагує на смерть Всесвіт? Що з ним відбувається, чого не може бачити ніхто? Образ зірки, що гасне, розірвана завіса, затьмарене сонце — що за ними приховано, врешті? Боюсь, що навіть після смерті ми цього не довідаємось.

Сон свідомості, який триває вічно, — можливо, це і є смерть?

05.11.2009

Несподівано з’явилася цікавість до землі Східної Пруссії. Вбогого ґрунту, що потребує значного внесення добрив. І одразу знайшлася людина, яка знається на ґрунтознавстві й може мене проконсультувати. Через сто років цю землю підживлять трупи мертвих солдатів і цивільного населення. А тепер агрономічна наука тільки починає зароджуватися в Німеччині. Філософія і сільське господарство будуть найпередовішими в той час на німецьких землях. Жорстка суспільна система і бідні ґрунти завдяки праці виявлять величезний потенціал людського розуму. Це справді прекрасно.

06.11.2009

Доводиться увесь час переходити з однієї роботи до іншої, увечері бракує в домі тиші, щоб зосередитися. І заважає тривожне відчуття зими, яка наближається. Важко буде її пережити.

У романі щось відбувається з часом. У підвалі — кінець зими. А в місті, можливо, навіть літо. Як дізнатися, коли довкола попіл та руїни?..

Мені не доводилось раніше описувати смерть людини. Смерть завжди була миттєвою. Одна фраза — і немає людини. Але тепер я знаю, що смерть здебільшого важка й болісна. Безкінечна серія видихів. Страшно про це писати, але якось по-дурному уявляти агонію як ланцюжок спогадів і наближення до світла наприкінці тунелю.

07.11.2009

Мені завжди здавалося, що важлива не кількість слів у творі, не багатство словника. Зі слів можна створити безліч комбінацій, і кожне нове слово додає ще більше варіантів і, можливо, викликає навіть потрясіння. Слова — це та сама земля, з якої проростають образи й символи. Стосовно ж свідомості, то вона є тією самою землею, в якій проростають слова. І якщо це суперечить логіці, то що ж, мені так зручніше. Головне, що це береться не з повітря чи з нічого.

Кенігсберг стає все більш примарний. Найкраще я почуваю себе на мосту, на одному з мостів через Прегель. Але віднині дія буде відбуватися також у лабіринті. Зі слів перли, ключ, книга, свічка можна створити цілком пристойний світ, який буде захищати голодну самотню дитину.

Але нагорі триватиме інша гра. Хоча обидві гри матимуть спільне: зберегти себе як особистість, навіть ціною втрати свого імені.

08.11.2009

Війна як свято, що символізує оновлення — щось тут не те. Як і думка про те, що майбутнє людства — це гра. Я просто відчуваю, що тут мене збираються ошукати, і навіть підсвідомість чинить опір. Про майбутнє як гру я прочитала ще в тій книжці, що зараз редагую. А вчора увечері читала «Людина та сакральне» Роже Каюа, начебто учня Мірчі Еліаде, а там — так само про це. Куди б не вела ця дорога, вона не віщує нічого доброго. Вона повертає назад. Хоч би як це не видавалося наївним, але прихильники цієї теорії не є ДОБРИМИ ЛЮДЬМИ. В сенсі того, що їхні стосунки з іншими людьми та іншими істотами — це щось цинічне й байдуже.

14.11.2009

Сьогодні вранці випадково випала вирізка з газети зі статтею «Серце Кенігсберга». Про собор. Саме в це серце цілились бомбардувальники союзників. Знищувати історичний центр міста через те, що там нібито знаходиться центр окультизму, — яка дурість! Та й не знайшли там нічого, а місто знищили. Жодна гіпотеза про причину авіаційного нальоту союзників не здається реальною. Те саме — знищення Дрездена. Згодом — Хіросіми. Чому не Берлін чи Токіо? Досі тверезий погляд на подібне жертвопринесення я знайшла лише в «Бійні № 5» Курта Вонегута: «Хижаки, якщо й б’ються, то тільки за здобич. Вони ніколи не знищують один одного».

15.11.2009

«Вибіркова спорідненість» — невеликий роман Гете, написаний в зрілі роки, є віддзеркаленим зображенням «Страждань юного Вертера». Практично невідомий пересічному читачеві, він символізує закінчення життєвої подорожі й застій енергії, яка ще залишилась. Дивовижна річ. Якщо мудрість може завдавати болю, то це той випадок. Аналогії на молекулярному рівні, алхімія почуттів, що дає несподіваний ефект. Пристрасть перемагає інстинкт. І не має значення, чи задум Гете втілювався від початку до кінця під контролем великого майстра, чи вирвався на простір диким конем. Вторгнення чужорідних елементів призвело до трагедії і спустошення.

Ідеологія і війна знищили Німеччину, і вона перестала бути собою. Трапилось те саме, що і в романі Гете.

16.11.2009

Інтуїція спрацьовує лише тоді, коли увагу зосереджено. Тоді, навіть ковзнувши побіжно по предмету, можеш збагнути його сутність. Іноді цей спалах дарує просвітлення. Ніхто не знає, скільки ж то праці вкладено в осяяння. Мені доводиться жити серед текстів, як серед людей, відчувати їх вплив, обтріпуватися й створювати власні тексти.

Запона, що вона може відділяти? Що ми побачимо, коли вона розірветься? І чому саме цей образ з’явився, коли я писала рецензію на книжку, яка мене відштовхує? Символ — це хімічний елемент, що зв’язує різні явища й змінює їх за допомогою інтуїції.

17.11.2009

Є речі, недоступні нашому пізнанню зараз, але вони можуть стати зрозумілими завтра. Я ніколи не думала, що містерія Шевченка «Великий Льох» — це надзвичайно рідкісний випадок злиття часів і створення якоїсь особливої моделі реальності. Наслідувати це можна, копіювати також, але містерія створюється кожного разу заново в стані одержимості завдяки щораз іншій комбінації або пропорції профанного і сакрального. Вони перетікають одна в одну, руйнуючи перегородки між часами. Це й викликає несприйняття містерії невтаємниченими. Постмодернізм не може впоратися з цим завданням, бо вважає, що пізнати можна все, користуючись чужими думками й текстами як інструментом.

18.11.2009

Важко під лавиною вражень вберегти власну душу від синців. Пронизливі миті «Вибіркової спорідненості», коли Едуард вранці зустрічає жебрака, якого вчора щедро обдарував. Жебрак — щасливий і веселий. Едуард, навпаки, у відчаї.

Мій Герман так само страждає від своєї непотрібності й облич старих людей, які уві сні перетворюються на зруйноване місто. Він почуває у собі лише руйнівну силу. Мені завжди було важко писати про звичайне життя, коли недоліки й достоїнства людини невеликі й непомітні.

Учора з роману Гете довідалася купу подробиць про «живі» картини. Виявляється, вони іноді перетворювалися на танець, супроводжувались музикою. Треба буде знову повернутись до мови жестів і театру. Герман любить театр, але лише на сцені. Перетікання театру в побут мусить його бентежити. Він буде дедалі глибше поринати у свій сон, як єдину варту уваги реальність, розуміючи, що з лабіринту снів його може вивести лише щось особливе. Знайти це особливе — означає не лише врятувати Германа, а й сам роман.

21.11.2009

У тому романі Гете війна окреслена лише кількома словами, як щось дуже далеке, але водночас цілком зрозуміле. Війна — нечиста і водночас це засіб очищення душі випробуваннями. У мене в романі поляк, що перебуває під впливом повстання 1830-го року, запитує Германа, чи той вбивав коли-небудь людину. Той відповідає, що ні, й раптом йому спадає на думку, що його справжня війна інша, та, в якій загине Кенігсберг. Хоча до цієї війни ще 100 років. Замість картинної війни, де цінується мужність і немає зброї масового знищення, війни як пригоди, йому судилось побачити Новий Карфаген і спробувати залишитись людиною.

23.11.2009

Реальність сама себе копіює. Один випадок як віддзеркалення іншого, одна й та сама ситуація повторюється на різних рівнях. Часом ці рівні потрапляють в поле зору однієї людини, і вона починає вважати це містикою. Чим одноманітніше життя, тим частіше подібне трапляється. Тому декому наше існування видається школою, атестат видає смерть, а оцінки в нього виставляє час. Можливо, час і є єдиний Бог, якому поклоняється людство? Тому так багато людей врешті стають атеїстами, збагнувши відносність часу.

Я живу в змінному ритмі, а тому реальність багатошарова. Усі ці шари добре видно, я відділяю їх силою волі, й могла би навіть позначити іншим кольором залежно від швидкості часу, в якому вони відбуваються. Важливо те, що ми відчуваємо, і наші дії, коли отаке відбувається. Реальність сну чи мистецького твору завжди значно багатша, бо тоді ми більш спостережливі й уважніші до панорами, що розгортається перед нами.

25.11.2009

Місто я завжди бачу збоку, на відстані. Його межі мають бути чітко окреслені, і за них не варто переступати. Коли місто надмірно розростається, воно гине.

Добре, коли є природні межі, тоді місто може існувати вічно. Взагалі міська культура зараз визначається рівнем комфорту, а не безпеки. Комфорт завжди обертається залежністю. Коли трапляється якась катастрофа, здичавіння набуває найбільш звироднілих форм. Тому треба покинути місто якнайшвидше. У мене в романі — дві моделі поведінки людини в умовах гинучого міста. Перша модель — втеча. Друга модель — тяжіння до центру, до серця міста. Ситуація нереальна і незрозуміла, своєрідний акт самогубства. Але вона дає можливість краще пізнати людський феномен. Поки що я тільки наближаюся до цього, і треба наближатися дуже обережно.

01.12.2009

Учора Місяць був оточений райдужним сяйвом, незвично великим. Ніколи такого не бачила. Я так рідко буваю увечері на вулиці. На селі завжди ближче до неба і повітря там наче ріка — тече, переливається, топить тебе… А тут світ завис у дротяній клітці, усюди залізні прути, дроти. За стільки років життя у місті я так і не звикла до того, що кожного ранку просуваєш руку через ґрати, проходиш між ґратами, і писати можеш лише про це. Я мала би відчувати по-іншому руйнування міста — не як катастрофу, а як звільнення. Як внутрішнє звільнення від холодного металу існування. Тому у випадку з Кенігсбергом постійно доводиться ніби перебувати за його межами, де більше простору. Так легше уникнути театральності й декорацій і легше проникати в світ символів, у які легко перетворюється кожна річ. Кенігсберг — це книга символів, яку читати може кожен, незалежно від мови й місцяперебування.

02.12.2009

Якщо письменник сам природний, він бачить обриси подій і зв’язок між ними в тумані буття. Навіть розважаючись, він поводить себе гідно й мудро. Творчість завжди була дарунком богів, а не ремеслом.

03.12.2009

Зараз у мене немає потреби створювати окремі світи й шукати в них притулку. Досить вежі, підземелля, лабіринту чи просто стіни. Цей період уже минув, як минає дитинство. Тепер я створюю світ з речей, що мають назви, на них натрапити може кожен. Це як цегла й каміння Кенігсберга, які вивезли за сотні кілометрів і збудували з них цілі вулиці. Про це я не писатиму в романі, але воно буде присутнє в ньому як мотив, наспів чи, можливо, прихована цитата. Про місто треба писати як про людину, не звертаючи уваги на її зовнішність, не відволікаючись на деталі. І добре при цьому не думати, як це сприймуть згодом. Бо може пройти багато часу, перш ніж хтось це зрозуміє.

04.12.2009

Для кожного часу є свій пакет питань. У теперішньому пакеті немає питань про сенс життя, про істину, про те, чи можна позбутись екзистенційного відчаю. Основні питання: як досягнути успіху й стати вродливими та багатими. Егоїзм під виглядом індивідуалізму виявився пасткою, альтруїзм збещещеним брехнею і злодійством. Турист на тлі Тадж-Махалу або людина за святковим столом — портрети нашого сучасника. Чи він щасливий? Так, як щасливий ситий звір у клітці.

05.12.2009

Пробувала уявити собі лабіринт. Класична картина блукання: якийсь час ходиш по колу, а потім обов’язково знаходиш вихід. Казка «Гензель і Гретель» або «Кресало». Коли вихід більш небезпечний, ніж лабіринт. Як кожний новий світ. Подолати поріг внутрішньої кризи і мені доведеться. Я завжди переживаю разом з моїми персонажами. Ми створюємо самі собі кризу, але суть наша і доля від цього не змінюються. Надто короткий відтинок, що веде до виходу з лабіринту. Де не буде більш нічого, крім розпаду свідомості й розпилення душі.

06.12.2009

Старий документальний фільм про Кенігсберг, здається, 1937 року, можливо, навіть любительський, хоча дуже професійно зроблений. Без звуку. Його можна дивитися безліч разів, бо там є люди, дуже багато людей. Вони пливуть на баржах, продають овочі й рибу, купаються в морі, їздять у авто, п’ють вино у «Блютеріхті». Потім вони всі зникнуть. Ті, що залишились, жінки, діти й старі, йтимуть маршем переможених через усе місто, яке вони любили й захищали. То була остання війна, яку наділяли сакральними ознаками, але її брутальність перевищила всю сакральність і через те вона скалкою стримить в оці переможців.

08.12.2009

Жоден фільм чи стаття не затьмарить того внутрішнього Кенігсберга, який являється, а не будується у свідомості. Повільне просування серед руїн, зяючих провалів здичавілого понищеного лісу. Ці кенігсберзькі підземелля в три яруси, затоплені, засипані й порожні, як людська пам’ять, усюди наштовхуєшся на замкнені двері, шукаєш ключі, але не знаходиш. Замість ключів лінії берегів і край обрію, і ще земля. І ще — тінь Кафедрального собору. Подібне траплялось і з іншими містами, але не так швидко. Душі міст не підлягають реінкарнації.

12.12.2009

Я наразі обходжусь мінімумом простору й кількома деталями, щоб показати підземний Кенігсберг. Коли постає вибір: йти праворуч чи ліворуч, одразу виникає дежа вю: казка, пригодницький роман, одне слово, щось дитяче. Постмодерний якийсь ефект. Не знаю, як себе повів би хтось інший за таких обставин, але я повела себе так, як це можу тільки я. Адже це всього лише поганий сон. І в той же час у романі це не сон. У романі треба завжди шукати інший шлях, третій, навіть коли їх усього два.

Сьогодні подумала, що можна було б завершити одну сюжетну лінію, потім іншу, і цим полегшити собі роботу. Але я так не робитиму, незважаючи на виснажливі переходи з одного часу в інший. Сьогодні мені снилося, що я опинилася у глибокому рову біля траси, по якій мчали машини, самоскиди і вантажівки, і чим довше я дивилась на ці машини, тим глибшим ставав рів і я уже не уявляла, як піднімусь цим крутим схилом. Я просто бачила звідти місце, куди хотіла потрапити. Насправді треба було просто йти отим ровом, не підіймаючись вгору, бо там беззахисність і жорстокість, там — не мій світ.

13.12.2009

Коли починаєш новий роман, ніби вчишся заново ходити і говорити. Не знаєш, чи маєш право на цю територію, чи тебе не проженуть звідти втришия. А коли нарешті обживешся, звикнеш, як до рідного дому, мусиш уже йти. Це тоді, коли ти пишеш справді роман, а не прикидаєшся. Намагаєшся, аби кожен новий світ був новим, блищав і сяяв, аби в ньому було все добротне. І ніхто не розуміє, що ти лише впускаєш туди людей, бо на це твоя ласка, і їм до нього зась.

Реальний Кенігсберг — це не мій Кенігсберг, у який не купиш квитка на літак або не поїдеш через кілька кордонів потягом. У моєму зараз падає сніг як попіл уже два дні поспіль і нема табличок з назвами вулиць, бо немає будинків, на які їх чіпляють. Лише дерев’яні вказівники, що показують південь, північ, захід і схід, написані кирилицею.

15.12.2009

Перехід напів-автоматом до чужого життя, в інший час, я здійснила якось грубо, втомившись від себе і від цього безкінечного підземелля, але викреслити рука не здіймається. Те, що з’являється в такому стані, коли заходиш у безвихідь, уже траплялось не раз. Засинаючи, далі створюєш текст, як продовження чужого. Слова — ті самі, але зміст інший.

Писати інтуїтивно — означає відчувати художню правду. Вона правдивіша за життя.

17.12.2009

Що цінується найбільше в пустелі? Вода. Що найбільше цінується в підземеллі? Світло. Тобто те, без чого вижити неможливо. Вода, світло, повітря. Той, для кого це було колись питанням життя і смерті, ніколи вже не буде таким, як раніше. Але ми ставимося до таких людей як до звичайних, заганяючи трагічний досвід в їхню підсвідомість, і можна лише уявити, як вони від цього страждають. Жити в світі, де не цінуються такі речі, як вода, світло, повітря, їм нестерпно.

Іноді від цього народжуються міфи.

18.12.2009

Поклоніння каменю в прибалтійських народів — я про це прочитала на одному форумі. І вчора мені вдалося вийти на епізод, де каміння зіграло свою роль, без найменших зусиль, цілком природно поєднавши долю каменя з долею людини. Співставивши час каменя і час людини. Повернутись у той час, коли земля належала пруссам, і попросити в цієї землі захисту, знявши часові нашарування. Це завжди рятувало мене саму — повернення до найпростіших речей: землі, води, каміння. Відновлення між ними і собою зв’язку. Без жодних антропологічних чи містичних студій. Я звертаюсь до них уже після того, щоб перевірити, наскільки моє сприйняття узгоджується з теорією та історією.

19.12.2009

Ідея Бога: великі долоні, що зігрівають промерзлий до кісток світ, який більше ніхто не може захистити. Не дві руки — та, що дає, і та, що відбирає. А дві руки, що захищають. Людина мала б страждати через те, що не може зробити цього для всіх.

21.12.2009

Коли настає війна, земля дичавіє. Такі асоціації виникали в людей давніх часів. Пізніше зруйновані міста стали символом наслідків війни. Сучасна війна — відсутність електрики, води, газу. Якщо в давні часи слідом за знищеними полями йшов голод, за руїнами міст — переселення поближче до сіл, то в наші часи — це фактично повна загибель, агонія мародерства і здичавіння. Хаос, що знищує цивілізацію. Усе, що буде потім, — початок чогось цілковито нового, а не відбудова.

Я поступово приходжу до іншого розуміння Кенігсберга, оминаючи оплакування, ностальгію, сховані скарби, знаходячи зовсім інші погляди, в основі яких — зняття всіх цивілізаційних нашарувань, аж до останнього культурного шару, символами якого є Карфаген і віра в богів — покровителів стихій. І добре, що я не поспішала, дала вистоятись думці.

23.12.2009

Каміння, земля, дерева, вода — матері-захисниці у прибалтів. Учора прочитала казку про те, як Бог дав людині праву руку і праве око, щоб вона чинила праведно. А диявол дав натомість ліву руку і ліве око. І тепер людина здатна чинити добро і зло. Очевидно, йдеться про закон рівноваги.

Ще одна притча. Бог обдарував людину сумлінням. Він ходив по хатах і роздавав його. Дехто сховався, а інших просто не було вдома. Через те кажуть: «Мабуть, тебе не було вдома, коли Бог роздавав совість». Тобто сумління — вищий дар і не залежить від внутрішньої природи людини.

Мій рух у бік міфічного відображення Кенігсберга — також вияв творчого сумління.

24.12.2009

Інше життя ми бачимо віддалік, а тому писати про нього легше. Чи не є це знаком для нас в час духовних пошуків, коли ми намагаємось краще пізнати себе? Роздаючи власні риси чоловікам, жінкам, дітям, старим, ми здійснюємо акт самопізнання також. І лише час відкриває для нас нашу колишню сутність, а доти ми залишаємося в стані творчої шизофренії.

Інтуїтивно я обрала вік Германа — 35 років. Виявляється, це час, коли людина намагається облаштувати своє гніздо, і саме про це я почала писати як про проблему, яку вже час вирішити. Можливо, за нами справді хтось наглядає і веде нас по життю… Ми робимо свій вибір, користуючись підказками. Якою ж тоді має бути довершена людина? Тією, що легко розшифровує знаки, чи тією, яка обходиться без них?

29.12.2009

Якби Кенігсберг був для мене ностальгічним спогадом, я про нього б не писала взагалі. А так я ніби заново його будую, і за текстом, сюжетом приховується все його минуле, починаючи з найважливішого — землі прусів. У такий спосіб починає діяти давня магія, і речі наділяються почуттями, впливаючи на підсвідомість людини. І разюча невідповідність бездушності війни й чутливості речей є двигуном мого роману. Ще Кант намагався зрозуміти, як однорідність породжує відмінність. Ми проходимо цей шлях за допомогою уяви.

01.01.2010

Часто доводиться чути: «Навіщо писати, якщо це нікому не потрібне?» У мене ніколи подібного питання не виникало, бо це потрібно мені. Без свого світу, який я ретельно чи поспіхом створюю на папері, я могла б вчинити щось погане. Але довірливі очі неприкаяних моїх персонажів дивляться на мене, і я намагаюся бути кращою. Я намагаюсь пояснити іншим людям, що життя важке, але кожному з нас слід утриматися від зла, особливо дрібного, недостойного нас, яке просочується крізь суєтність, наче вода. Хоча самій мені все важче і важче йти крізь це життя. Однак десь усе це скінчиться, колись усе це скінчиться, чи не так?

Тому я наділяю своїх персонажів здатністю не боятися закінчення, намагаюсь розгадати таємницю війни та її вплив на свідомість. Я ще її не розгадала. Смерть, пошуки притулку, спогади — що відбувається з їхнім сприйняттям, коли йде війна, ось що важливо зараз. Про все це було написано тисячі разів, але мені потрібно самій це пережити в своєму серці.

03–01.2010

Море і коні. Руїни лицарського замку. Дівчинка і хлопчик. Поступове перетворення кічу в щось містичне й зворушливе. Підказка уві сні, що передбачує майбутнє. Слова перестали мене слухатися. Вони зробилися сухими й ламкими, як позаторішнє листя, але це не страшно: все можна використати. Магія, якою оволодіваєш ціною неймовірно важкої праці, ізоляції, аскетизму, ніколи не зникає. Вона так глибоко вкоренилась у свідомість, що маючи перед очима тихе засніжене подвір’я, я продовжую бачити море, дюни, сосни очима уяви. Світ нагадує вертикальні смуги, що стікають звідкись згори. Кожна смуга — інший світ. Вони всі мені потрібні.

04.01.2010

У стані особливої напруги ми знаходимо під час сну давно очікувану відповідь. Навіть більше — іноді ми починаємо керувати своєю свідомістю уві сні. Я саме описую епізод, коли вирішується питання життя і смерті, й не можна зволікати. Темрява згубна, коли ти в дорозі. Світло допомагає дійти до кінця. Але щоб написати про це, потрібно пережити сон іншої людини в своєму серці. У якийсь момент я зрозуміла, що потрібно ускладнити картину часу, додавши до неї яскраві барви видіння, яке пов’язує землю й людину, воду й людину, повітря й людину…

Кінь — як ланка, що сполучає світи, потоки часу, а не транспортний засіб чи розвага.

05.01.2010

Мене завжди вабили старовинні підземелля, як вхід до іншого світу. Відчуття іншого часу, не підвладного сонцю. Там тихо і сумно, як у шумерському царстві мертвих. Багато пилюки. І багато нічого. Нагорі — надто багато речей, сміття, але якщо вони потраплють до підземелля, розчиняються певною речовиною — антиматерією. Те саме відбувається з людиною, що не зуміла пройти випробування темрявою і тишею. Її розчиняє антиматерія. Магія темряви така ж природна і чиста, як і магія світла, але вона потребує сили і мужності.

Очистити свідомість від ментального кічу, пов’язаного з чаклунством, можна лише приймаючи світло й темряву як нейтральні й абсолютно природні явища.

06.01.2010

У первісному задумі у мене був солдат десь з Галичини, який служить після війни в Калінінграді, й спостерігає за всім на власні очі. Попри те, що відмовилась від цього, його тінь блукає романом досі. Він мовчить, нічого не каже. Страх — найбільший злочинець нашої свідомості. Замикаючи уста на замок, він порядкує у серці, доки все не розкраде, а що не розкраде, то знищить. Страх повинен керуватися інстинктами, а не людськими законами, тоді він не зможе заподіяти шкоди.

07.01.2010

Часом повертаєшся до світів, які сама створила, і бачу там людей, які на очах починають змінюватися, щоб я почувала себе комфортніше. Хоча краще, аби я змінювалася задля них, і залишилась там назавжди. Бо там, де нині я перебуваю, снігова куля життя забирає частинки душі. Коли-небудь я так само повертатимусь до Кенігсберга, ковзати лабіринтами часу, трохи розгублена, бо місто це створили не пруські купці та лицарі, а я. Усі двері будуть відчинені для мене.

09.01.2010

В зруйнованому Кенігсберзі німецька мова ховається в бомбосховищах, під землею, вмирає в спільних могилах, стікає передсмертною кров’ю. Мова мудрості Канта і Гегеля, мова божевілля Гофмана і Ніцше. Книги з готичним шрифтом горять, зігріваючи замерзлих переможців, що страшенно втомились за чотири роки війни. Кострища, що запалюються від пожежі.

Внизу, глибоко під землею, немає книг, не чутно людських голосів, так, напевно, буває після смерті. Пилюка й затхле повітря. Але навіть від присутності однієї живої істоти цей нерухомий світ починає змінюватися. Лінії часу звиваються, кути простору зникають. Нерівне слабке світло ліхтаря створює примхливі арабески на стінах й склепінні. Світло йде назустріч світлу.

10.01.2010

Перечитувала вчора «Машину часу» Уелса, щоб розібратись з простором і часом. Якщо в просторі людина може рухатися в різних напрямках, тоді чому вона не може рухатися в часі різними напрямками так само? Те, що ми звикли вважати наївним, іноді стає важливішим за найскладніші обчислення. Ми подорожуємо в часі, не замислюючись над тим, що подорожуємо. Машина часу, звісно, анахронізм, залишок довіри до техніки. Я певна, що у людському мозку є заблоковані ділянки, завдяки яким ми можемо це робити. І колись вони відкриються.

Це видається трохи дивним, коли йдеться про мій роман, що аж ніяк не є фантастичним. Однак перепад часів там трапляється настільки часто, що в мене мимоволі виникає потяг дізнатись щось більше про час як четвертий вимір.

12.01.2010

Мундир, мертвий ординарець, нечищені ґудзики — усе це тепер стало тінню, а тінь — мовчазним діалогом людей і речей, який триватиме ще хтозна-скільки. Це вперше я почала усвідомлювати, як, уникаючи сюжету, можна рухатися далі, як замість того, щоб розвивати діалектику ідей і задуму, переходити від одного враження до іншого, власне, те, що відбувається в реальному житті.

Мундир, який уже не служить і висить у сутіні шафи, ординарець, що помер не на війні, у даній ситуації нагадують про безпорадність у новому житті, за лаштунками якого все ще ллється кров. І ти мусиш поводитися як цивільний, бо мундир і ординарець, властиво, вже не існують, а не як офіцер з його кодексом честі.

І тут знову треба нагадати про долю. Що ж, я сьогодні це зроблю, і навіть знаю, чиїми вустами.

14.01.2010

Мандрую від одного тексту до іншого — ніби перестрибую з крижини на крижину, ненароком торкаючись ріки часу — ось прикмета цієї зими, дивовижно тихої й байдужої до всього. Події відбуваються всередині м’якого кокона, й не відомо, що виповзе звідти — метелик чи потвора. Тільки в очах тих, хто страждав, можна знайти співчуття, але чистий погляд за мить скаламутніє, відчувши наближення суєти. Я намагаюсь розвинути думки людей з минулого, і вся стилістика розпадається, а з нею зникає мелодія фрази. Ці люди, скуті кригою правил та умовностей, ніколи не піддадуться на провокації сюжету. Приховані неврози підірвуть Кенігсберг набагато раніше, ніж це записано в історичних хроніках.

16.01.2010

Мабуть, легше писати стилізацію під XIX століття, аніж писати від себе, але я обрала другий шлях. Мене не дуже обходять історичні деталі. Важливий хід думок людей з минулого, а ще більше — зерна майбутнього в їхній свідомості. Не варто вірити літературі того часу, вона надто критично ставилась до дійсності, їй часто бракувало понадчасової мудрості. Найцікавіші думки були в головах людей, але щойно вони починали викладати їх на папір, усе підганялося під загальну опінію. Вловити ті справжні думки можна не в листах, не в щоденниках, а в атмосфері, в якій вони витали. У моєму випадку їх можна відшукати в текстах Гофмана. Ці думки дикі й вільні, й дуже природні. Вони породжуються бажанням бути щасливим і відшукати спокій. Треба знати, в чому полягає щастя кожного з моїх персонажів, аби відчути дух Кенігсберга.

17.01.2010

Зупинені годинники на площах чи храмах — явище, звичне для нашого часу. Колись у Кенігсберзі був особливий годинник. Об 11-й годині з’являлись музиканти й грали музику. Живі музиканти грали живу музику. Але ратуші немає і нема чим приваблювати туристів, хіба що надто відреставрованим собором і могилою Канта. А колись Кенігсберг дуже шанував час. Кант навчив його шанувати час. П’ята година по обіді — час прогулянки Канта, одинадцята година — це час Кенігсберга, а решта — час Калінінграду.

19.01.2010

Із усіх безмежних можливостей, що дано природою, ми змогли розвинути в собі лише безмежне терпіння і зробити його найвищою цнотою. Терпіти біль, розлуку, вбогість, приниження допомагає надія, що колись це буде оцінено Найвищим судом. Але Найвищий суд — це ми, і ми, звісно, не забаримось видати собі наприкінці нагороду: інше життя, в якому буде трохи менше терпіння. Натомість гріхи чи якісь переступи мають більше варіантів покарання: забути, перетворити їх на чесноти, покаятись. Зло — множинне, і тому здається, що його більше. Терпіння — це вада, що заважає змінити світ. Єдина чеснота, на чому ще наполягав Кант, це усвідомленя усього того, що ми зробили, робимо чи будемо робити. А також те, що роблять інші. І уява тут — один з наймогутніших інструментів, що відкриває шлях до співпереживання та співчуття. А відтак змінює світ.

20.01.2010

Сьогодні спало на думку, що я пишу цей роман наче йду підземеллям і що та сюжетна лінія, де я описую кенігсберзькі підземелля, водночас відтворює процес написання. Спершу радість від того, що, нарешті, вирушила, потім варіанти вибору, брак орієнтирів, пил, порожнеча, загроза не повернутися звідти й навічно залишитись у темряві, сни під час короткого відпочинку, врешті — шалене бажання доповзти до кінця. Усе вказує на те, що це не реальні підземелля, як і не реальне місто угорі. Сон може виявитися дійсністю, а дійсність сном будь-якої миті. Але важливо довести реальність людини, реальність свідомості. Те, чого так прагнув Кант.

22.01.2010

Реальність іноді набуває фантастичних ознак, що є доказом того, що ми здатні вмістити у собі цілий світ, тобто наша свідомість. Не людина в світі, а світу людині. Стосовно мого роману, то він разом зі мною переживає цю метаморфозу. Від давно засвоєної думки, що передовсім треба пізнати самого себе, а цей процес далеко не лінійний і не простий, до думки, що наша свідомість і є тим всесвітом, який ми хочемо пізнати. Як завжди, я не писатиму про це, звісно, ні, але я писатиму з цією думкою. Не важливо, чи хтось відшукає слід. Не важливо, чи комусь сподобається роман, де сюжет будується лише на враженнях і почуттях. Контраст між порожньою всередині землею і землею, засипаною трупами й руїнами, нашпигованою мінами. Контраст між миром і війною. Це і є та фантастична реальність, яка чітко розмежовує одні явища від інших, як це робить наша свідомість, яка не терпить хаосу.

23.01.2010

Пізно увечері, коли вже була дуже втомлена, розкрила рукопис і почала писати про зустріч двох офіцерів. У житті трапляються ситуації, які ми прагнемо зіграти самі, аби підтвердити або спростувати думку про людину. В цьому випадку все підтвердилося, адже Герман оцінював звичне для нього середовище, однак це підтвердження набуло додаткових акцентів. Він зрозумів, що вираз «честь мундира» вже не може стосуватися його мундира і його самого, бо він вийшов у відставку. Відтепер він не зможе більше одягти свій старий мундир, бо той перетворився на театральний костюм. Я залишила Германа перед питаннями, які рано чи пізно в нього виникнуть. Наприклад, чи справді «весь світ — театр», і чи можна уникнути участі в тому дійстві. Я застосувала принцип «остранения», про який писав Виготський, аби відшукати режисера. Герман шукає одне, я шукаю інше.

24.01.2010

По суті, мого роману не існує ні завтра, ні післязавтра. Є приблизний напрям, але навіть це можна легко змінити. І так, напевно, буде до самого кінця. Через те мої романи дихають, а я насолоджуюся свободою.

Є підземелля, у яких законсервувалося повітря столітньої давнини. Текст можна теж замкнути сюжетною схемою та стабільним задумом. Я цього ніколи не пробувала і не знаю, що при цьому відбувається з автором. Кожен рядок прозорою плівкою накладається на шибку сьогодні. Я навіть не знаю, коли мені захочеться дописати. Це може бути через два місяці чи через півроку, але я повинна відчути і не втратити цей момент. Отак кожна річ стає частиною мого життя, щоденником, який ніхто не стане розшифровувати, бо йому й на думку не спаде, що це шифр.

26.01.2010

Ніхто так, як Кафка, не зумів показати стан людини, яка усвідомила, що опинилася в абсурдному світі, де треба рухатись, щось робити, дозволяти собою маніпулювати, аби тебе не знищили. Це усвідомлював і Діккенс у кращих своїх романах. Але його персонажі були дітьми або підлітками, тоді як у романах і новелах Кафки — сам Кафка. Наприклад, Йозеф К. Досі я читала його «Замок» лише в польському перекладі, а тому багато чого домислюю й уявляю.

Ким я є у своєму романі? І чи є я там насправді? Щоб усвідомити абсурдність повоєнного Кенігсберга, треба усвідомити абсурдність світу взагалі. Основна ознака Абсурдного світу — величезний розрив між мораллю і вчинками. Людина приходить до себе додому і бачить, що вона тут не потрібна.

27.01.2010

Одноманітність існування змушує шукати подій у снах: вони стають яскравішими, і якщо не запам’ятовуються, то залишають по собі враження. Якби не було снів, ми б вважали світ значно простішим. Недолугі фізіологічні пояснення природи сну глибоко вкорінені у свідомість не лише людей освічених, а й тих, чий розум постійно дрімає. Я описую сни двох людей, які далекі від усілякої містики і не покладають на сни надто великих сподівань. Вони отримують їх як руку допомоги, можливо, навіть від Бога, про якого вони зовсім не думають, а через те не скуті ілюзіями й не піддаються жодним впливам. Вони розуміють, що порятунку чекати не варто, бо інші, набагато достойніші, теж його не мають. Занижена самооцінка вчить обережності.

28.01.2010

Непорушність зв’язків між людьми може засвідчити лише готовність разом померти. Якщо тобі пропонують смерть, значить, ти прийнятий остаточно. Така ситуація виникла несподівано, коли я писала про купку загадкових людей, які риються в попелі зруйнованого замку, відшукуючи деталі колись цілісної системи. Можливо, це навіть машина, якийсь безцінний винахід. Але логічніше було б, якби машина не потрапила до рук ворога. Що ж насправді робили ті люди, про яких розповідають свідки знищення Кенігсберга? Що могло не згоріти? І чи не могло це бути колективним божевіллям невеликого гурту людей, які потім безслідно зникли? З цього можна було б стулити черговий авантюрний роман і непогано розважити публіку. Однак від самого початку мені і в думках нічого такого не було. Не тому, що я зневажаю подібну літературу. Вона мене також розважає як читача, але не стимулює думку. Навала таємниць, містики вже не викликає в людей такої невинної цікавості, перетворюючись на елемент побутової свідомості. Битви, потвори з участю примар, героїв, розклонованих з нереального зразка, — така нудота. Усе це проростає на руїнах знищеної культури, як на руїнах Карфагена.

30.01.2010

Є книги, які дозволяють опам’ятатися, й уникнути помилок, коли пишеш свою. Вони як вказівники на дорозі. До пів на третю ночі читала повість Невєрова «Ташкент — місто хлібне». Там дуже чітко проведено грань між жахом і надією. Тільки селянська дитина може витримати такий неймовірний тиск обставин і вижити в умовах бездушності й загального отупіння від голоду. Якби хтось написав таку книгу про голод 33-го, не було б стільки брехні й агресії довкола цієї трагедії. Було б співпереживання. Документ, який би він не був промовистий, не пробуджує уяви в пересічних людей, тобто нетворчих. Це — сирий матеріал. Невєров впливає безпосередньо магією слова, оповідною, інтимною інтонацією, якою наповнена кожна фраза.

Але я відмовилася від сповідальності, тому значно важче на відстані передати те, що я повинна сказати, аби бути почутою.

02.02.2010

Гете описав свої враження від Канта як «світлий простір», маючи на увазі розум філософа, який розвивається завдяки законам природи. Таким намагався бути і сам Гете. Просвітництво породжувало людей, які відчували тягар соціуму й намагались його позбутись, вслухаючись в шепіт Всесвіту. Кожен чув своє. Була ще третя людина, споріднена духом з Кантом і Гете, — Моцарт. Жодна епоха не була такою плідною і такою близькою до нас, як Просвітництво, і жодна не вимагала такої праці людини над своєю душею.

Коли розмірковуєш над цим у контексті сучасності чи контексті тоталітаризму, відчуваєш, що Просвітництво вмерло разом з людьми, які були його творцями. А оскільки щоразу доводиться починати все заново (на що вказував Кант), шепіт Всесвіту виявився занадто тихим для інших вух.

04.02.2010

Робінзонада — мотив, який дедалі частіше з’являтиметься в літературі, бо питання виживання в епоху тотального цивілізаційного розпаду й розкладу моралі врешті стає головним і невдовзі поступиться мотиву бенкету під час чуми. Робінзонада — це не лише порятунок життя особистості, а й відновлення втраченої гідності. Це понад 20 років тому намагався донести Кутзее, і він же продовжує це робити, незважаючи на ігнорування «культурного» стада. Навіть Нобелівська премія не змусила прислухатися до його попереджень. Останній великий гуманіст воює з вітряками.

По суті, Кутзее навів мене на думку про різні долі, серед яких людина обирає одну, але тінь цих доль падає на обрану, що б ми не робили — завжди існує сумнів, чи ми обрали саме той шлях. Особливо, коли Бог не квапиться з підказкою.

06.02.2010

Можна написати книгу про несправедливість, обов’язково вказавши її коріння. Кожен із нас пише таку книгу в серці своєму, починаючи з дитинства і закінчуючи старістю. Не має значення, чи ми примирюємося зі вселенською Несправедливістю, чи вступаємо з нею в бій, а чи починаємо її чинити. Вона існує об’єктивно, як дерево, розростаючись угору, вниз і в усі боки. Вона настільки поширена, що стала вже не частиною системи, а сама є системою. І що парадоксально, саме ці системність і розповсюдженість знищують ідею Бога. Не знання, як вважали раніше, а Несправедливість, що зводить нанівець усю гармонію світобудови. В людських очах, звичайно.

08.02.2010

Можливо, мені вистачить місяців два, щоб дописати роман, розігнавшись насамкінець, як це завжди буває: стрибок через прірву. А поки що мене цікавлять стосунки людей з долею і саме поняття долі: чи варто її змінювати. Від цього залежить, чи проростуть зерна, посіяні в минулому, а чи просто спрацює ефект метелика. Однак жодних філософських діалогів, навіть монологів. Життя людей, які не впливали на історію жодним чином, не мали амбіцій, лише боролись зі своїми почуттями, настроями, шукаючи підказок у просторі, що ставав дедалі холоднішим і порожнішим. Але навіть шукаючи порятунку, вони не забували про гідність, що робить їх справжніми героями війни.

11.02.2010

Руйнування стереотипів, нав’язаних ЗМІ чи владою, масовою культурою чи приватними ідеологами, чи церквою, врешті-решт, — цим би мала займатися література, яка повинна бути завжди в опозиції — за бортом корабля дурнів. Але сама вона бавиться в різні рольові ігри і, по суті, подає приклад незрілості. Таке враження, що світ впадає в старечий маразм і кричить, що тоне, перебуваючи на кораблі. Шляхетний Індивідуалізм людини за бортом змінився жалюгідним егоїзмом, заснованим на соціальному дарвінізмі. Потонути, сівши на мілину, неможливо, однак саме це зараз і відбувається.

13.02.2010

Думки притягують речі й події, але тільки тоді, коли приділяєш їм достатньо уваги, та все ж не забагато. Бо тоді потік свідомості руйнує силу їхнього тяжіння. Якось тепер стало впадати в очі, що почало змінюватися ставлення до літератури, знову з’явилася потреба в її духовній підтримці. Хоча сама література наразі не змінилась, та й не могла змінитись. Вона просто відходить. Література епатажу й самопіару втрачає своїх прихильників, усе якось для неї несподівано, зненацька, та й вона не вміє чинити спротиву, не підозрюючи про те, що завжди була на маргінесі. Читач — не бидло, яке все проковтне, яке легко надурити, і якщо хтось так вважає, то тут його й слабке місце. Плач, крики, обурення — нічого не здатні вдіяти проти цинізму, а лише підживлюють його. Натомість тихе бажання віднайти себе в книгах здатне змінити найганебніший стан речей.

17.02.2010

Фелліні, щоб показати прихід фашизму, вводить в оркестр диригента, який швидко впорядковує хаос. Гофман порушує звичний лад, випихаючи на середину сцени людського життя Крихітку Цахеса і Крейслера. Фактично, опинившись на фінішній прямій, я повинна виявити, звідки приходить насильство. Хто стає причиною зруйнування Кенігсберга. І, нарешті, я знайшла. Знайшла відповідний образ: божевільного, що його всі вважали чарівним і милим, але який маніпулював людськими серцями, а потім з’їдав їх. Зло — не в пруському офіцері з його кодексом честі. Справжнє зло — там, де нехтують честю.

Щоразу озираюся на Канта. Він нагадує про те, що усвідомлений обов’язок є запорукою того, щоби не прийшли до влади божевільні.

19.02.2010

Сни здатні розкрити нам увесь трагізм нашого існування в образах, які неможливо передати словами. Не так образи навіть, як глибину і всі нюанси переживання. Це переживання таке самотнє уві сні, але ще самотніше пробудження. Сягнувши кульмінації в останньому сні Германа, я усвідомила, наскільки це вразило його, і що тепер йому потрібна підтримка. Ще не настав той час, коли духи відходять у лісові хащі й поринають у в’язку матерію болота. Він тремтить, сидячи на краєчку крісла, долоні затиснуті між колін, тіло нахилене вперед. Ще трохи і він почне ритмічно розгойдуватись — атавістичний жест, що означає ритм серця матері чи гойдання колиски. Це так страшно. Той, що не спить, все ще борючись з дрімотою, розгублено метушиться коло нього, почуваючи страшенну незручність від того, що став свідком такої недостойної слабкості, і не знаходить слів. Я теж не можу їх знайти. Я можу лише описати побачене.

20.02.2010

Що я можу зробити, коли герої починають поводити себе не так, як я хотіла? Контролювати їх — все одно, що контролювати себе. Марна справа. Коли людина слабка, вона роздвоюється. Вона наважується лише в снах бути сміливою, і навпаки. Але коли людина — наче моноліт, у неї кам’яніє серце. Усвідомити тріщину у власній свідомості й з цим жити — напевно, найкращий вихід. «А вони всі мертві», — думає Герман, встаючи з-за столу погожого сонячного ранку.

22.02.2010

Щоб вижити, ми іноді перетворюємо наші нещастя на казку, якщо, звісно, не розучились цього робити. Здавалося б, раннє дорослішання під час війни неминуче, однак я описую щось цілком протилежне. І це не від мене залежить. Дорослішати — це означає для героїні змиритись і повторити долю дорослих. Це нетрадиційне сприйняття дійсності наче розмова з Кантом, який поставив основою Просвітництва гасло: «Думайте самостійно!» І не приймайте те, у чому відчуваєте великий сумнів. Тоді ви станете зрілими.

Кант у мене в романі, наче місяць за хмарами. Він продовжує впливати на світ, зі спостережень над яким брав свої думки.

24.02.2010

XIX століття. Чоловіки ходять на біржу, жінки вишивають або читають. Культ дому, як місця для зібрань людей певного кола XX століття. Чоловіки ходять на біржу, жінки у жіночі клуби. Дім стає фортецею, куди вхід заборонено. Лігвом для звіра, що повернувся з полювання. XX століття ще не закінчилось, і важко передбачити, що буде. Чоловіки ходять на біржу, жінки ходять на біржу, не покидаючи дому.

26.02.2010

Крізь туман проступають обриси міських будівель. Уява може перетворити їх на що завгодно. Реальні речі й символи настільки наближуються, що сприйняття краєвиду має у собі щось від містичного. Уява легко й вільно почуває себе в таких місцях, але якщо вона не рухатиметься далі, то захиріє й зникне таємниця.

Уява мусить бути пронизана промінням думки, коли йдеться про художню прозу. Це той каркас, що її втримує від аморфності. Коли сонце в зеніті — туман зникає остаточно і втрачається шанс відшукати у ньому щось справді незвичайне.

28.02.2010

Фантазії на теми Гофмана, такого, яким я його запам’ятала. Фантазії на теми моїх вражень від Гофмана. Піщаний чоловік, Крихітка Цахес і, можливо, Крейслеріана. Відрікаючись від Кенігсберга, Гофман все ж створив його образ, і його можна відтворити. Ексцентричність згубна не лише для того, хто ексцентрик, але й для навколишніх. Із каталізатора вона перетворюється на вибухівку. Замість феєрверків — фугасні бомби. Замість петард — міномети. Зрозуміти, що трапилось зі світом у XX столітті, можна лише через попереднє — XIX століття. Це й роблять нині, вивчаючи вікторіанську епоху. Але Німеччина — це щось інше. Німеччина — це визрівання ідеології Крихітки Цахеса аж до самогіпнозу.

03.03.2010

Тепер, коли роман дописано, і я навіть закінчила його тим словом, що планувала, можна дивитись на нього з віддалі. Мені здається, що німці сприймуть його нормально, оскільки я фокусувала увагу на їхніх традиційних вартостях. Росіянам, швидше за все, не сподобається, бо в них інша ментальність. Українці, які, можливо, чекали від мене якоїсь ефектної історії, сприймуть далеко не всі. Їм видасться текст незавершеним, якщо вони не захочуть у нього заглиблюватись. Відстань між автором і читачем цього разу доведеться долати читачеві.

Я прожила з цим романом чудові часи, змінилась сама, і тепер відчуваю великий спокій. І маю в запасі повно ідей. Як і повинно бути. Але попереду ще багато роботи.

05.03.2010

Лежать мої два зошити, чекають, коли я почну переписувати. А я тим часом думаю над тим, що написала — прокручую в уяві наче уривки з якогось фільму. Дечого і сама не розумію. Звідки, наприклад, цей поклик землі? Чи можна його пояснити видіннями зруйнованого Кенігсберга? Про Біблію я теж не згадую, ніде. Але прокляття херем тут так само за кадром, як і вислови Канта, і новели Гофмана. І графіка Кете Кольвіц. Тільки Шекспір і Античність на поверхні. Увесь роман зараз — наче недобудований міст. Я добудую його, коли все перепишу, а тоді ходіть по ньому чи не ходіть — то вже не мій клопіт.

07.03.2010

Мені якось завжди було байдуже до європейськості як вищої якості. Це тільки в Україні могла виникнути така штучна проблема. Культура Сходу видається мені більш зрілою і перспективнішою. І культурний пласт там значно глибший, ніж європейський. Потрібно йти на духовне зближення зі Сходом, а не насаджувати йому цивілізованість. Духовне, а не культурне, це слід підкреслити. На рівні філософії. Кант на межі позаминулих століть уже здогадувався про таку можливість, але життя його вже завершувалося, і на рукописі він написав кілька слів арабською. Може, я надто фантазую, проте мій особистий досвід свідчить про повернення на Схід. Гессе також подав сигнал у своїй «Мандрівці на Схід».

На заваді цьому стоїть політика. Як і завжди. Але тепер вона маніпулює людською свідомістю устократ більше. Очевидно, війна є неминучою. Звідти в мене й трагічні візії Тридцятилітньої війни. Її більше в моєму романі, аніж Другої світової.