Собор Паризької Богоматері

«Собор Паризької Богоматері» В. Гюго: поезія та правда минувшини

Історичний роман Віктора Гюто «Собор Паризької Богоматері» вийшов друком у Парижі 1831 року. На ту пору його автор вже був визнаним поетом, полум’яним захисником романтичного мистецтва, главою славнозвісного угруповання молодих французьких романтиків «Сенакль» (до нього входили, зокрема, А. де Віньї, Ш. О. де Сент-Бев, А. де Мюссе, П. Меріме, Т. Готьє, А. Дюма) та учасником їх запеклих боїв з прибічниками академічного класицизму в театрі. Впродовж свого тривалого життя у мистецтві могутній геній Віктора Гюго (1802–1885) однаково масштабно й оригінально проявив себе у поезії живописній (поетичний цикл «Орієнталії») і ліричній (збірки «Осіннє листя», «Внутрішні голоси», «Промені та тіні» й ін.), політичній (цикл «Кари») і філософській (грандіозні поетичні споруди «Споглядань» та «Легенди віків»), в історичному романі («Собор Паризької Богоматері» й «Дев’яносто третій рік») і прозі соціального та морально-філософського звучання («Клод Ге», «Знедолені», «Трудівники моря» та ін.), у драматургії («Маріон Делорм», «Ернані», «Король бавиться», «Рюї Блаз») та теорії романтичного мистецтва (передмова до драми «Кромвель» та ін.). А ще ж був Віктор Гюго наділений неабияким хистом художника-графіка: збереглося близько п’яти сотень гравюр майстра, які свідчать про зрілість і самобутність його малярського таланту. Ім’я Гюго не раз зринало також посеред запальних політичних дискусій і катаклізмів його часу – і в молоді роки, коли він рішуче перейшов з табору роялістів на позиції республіканізму, і в зрілості та зеніті літературної слави, коли він не менш рішуче пішов у вигнання, ставши у відкриту опозицію до режиму «Наполеона Маленького». Наділений духом непримиренного бійця, Гюго не раз міг говорити про себе так, як сказав замолоду: «Я пишу однією рукою, а борюся обома». Усе неспокійне, сповнене драматизму та боротьби життя Франції ХІХ століття відобразилося у творчості цього митця. Проте непересічність його особистості однаково сильно стверджувала себе як у справах суспільних, так і в особистому житті. В його долі сплелися трагедія втрати коханої доньки Леопольдіни та радощі дідуся, чесноти взірцевого сім’янина на початку життя та щедроти відомого поцінувача жіноцтва у зрілі роки. Ввібравши в себе історичний час і пристрасність особистих почуттів, загальнолюдський досвід різних епох і культур, творчість Віктора Гюго закономірно стала часткою світової скарбниці мистецтва.

У себе на батькіщині Віктор Гюго вважається великим національним поетом і вся його творча діяльність оцінюється передусім у цьому аспекті. За межами Франції з різних причин, серед яких не останню роль відіграють труднощі поетичного перекладу, Гюго більше знають і читають як прозаїка. Саме така ситуація склалася й на вітчизняних теренах. В Україні він відомий перш за все як автор романів, а не поет, хоча досить значна частка його поетичної спадщини перекладена. Серед перекладачів поезії Гюго – І. Франко, Леся Українка, О. Пчілка, М. Старицький, П. Грабовський, М. Бажан, Борис Тен, М. Рильський, М. Лукаш, В. Коптілов, М. Терещенко. Проте уважному читачеві поетичний талант В. Гюго відкривається і в прозових творах митця. Поетична піднесеність і багатство колориту «Собору Паризької Богоматері» чудово ілюструють цю характерну рису художньої манери письменника, що позначена могутністю його творчої уяви та мистецького дару бачення глибинної, символічної сутності життя, а також особливим вмінням живописати словом.

«Собор Паризької Богоматері» з’явився в ту пору, коли в Європі надзвичайного успіху набули історичні романи «шотландського чарівника» Вальтера Скотта. Вони захоплювали читачів усіх верств та інтересів динамізмом і колористикою змальованого в них життя, високим і заразом непатетичним зображенням мінливості людської долі, її обумовленості часом і середовищем. Вони поволі виховували у них ту новітню культуру аналітичного читання й активного естетичного сприйняття, що стане важливим фактором ствердження нового реалістичного типу роману у ХІХ столітті. Вальтер Скотт створив модель історичного роману, який синтезував роман та історіографію. Історіографія в той час була ще скоріше літературним жанром і мала переважно наративний характер, адже своє основне завдання історики вбачали в розповіді про події минулого та історичних діячів, а не у виведенні теоретичних закономірностей історичного процесу. Тодішня ж романістика пов’язувалася виключно з вимислом, відтворенням вигаданих подій і персонажів (самим терміном «роман» – від якого, до речі, пішов і «романтизм» – у XVII–XVIII століттях позначали середньовічні романи, тобто ті довгі, часто віршовані, оповіді, в яких описувалися чудесні пригоди мандрівних рицарів).!сторичний роман склався на перетині цих оповідних форм, поєднавши те, що було принциповою відмінністю між ними, – орієнтацію на реальні події однієї та на вимисел іншої. Вивищуючись над «достовірністю факту», історичний роман сягав «правдивості мистецтва», йшов від голої фабульності анекдоту до ідеї Нторп. Це заклало широкі можливості для розвитку жанру історичного роману, який став одним із провідних у XIX і XX століттях.

Успіх у читачів романів Вальтера Скотта дав могутній імпульс творчим пошукам сучасних йому письменників. Лише у французькій літературі тієї пори історичний роман представлений значним діапазоном його різновидів, іноді виразно полемічних до вальтер-скоттівської моделі історичного роману. Маємо тут і дидактичний історичний роман А. де Віньї («Сен-Мар», 1826), який віддавав перевагу не історичній «правдивості подій», описаних у романі, а моральним істинам, що, на його думку, книга мала відображати на прикладах доль визначних діячів історії. Маємо і звернення до історії як своєрідного екзотичного та живописного тла для опису сповнених загадок і драматичності пригод у романах Т. Готьє («Капітан Фракасс», 1863) і П. Меріме Жроніка царювання Карла IX», 1829), де королі, королеви та інші історичні особистості нарочито відсунуті на другий план, а реалії історії подаються в коротких, динамічних главах не в розлогих описах, а через виразні деталі та жанрові замальовки епохи. Маємо і ті пригодницькі романи-фейлетони А. Дюма («Три мушкетери», 1844 та ін.), які позначили пік захоплення історичним романом у Франції, але водночас і тенденцію до виродження жанру в суто розважальну літературу, що творить «романизовану історію». Маємо і романи Бальзака («Шуани», 1829) та Стендаля («Пармський монастир», 1839), в яких романтичний метод зображення історії стає підґрунтям до осягнення сучасності в її соціально-історичному аспекті. Нарешті, маємо і цілком особливий зріз історичного «археологічного роману», якому віддають щедру данину Т. Готьє («Роман мумії», 1858) та Г. Флобер («Саламбо», 1862), зі всією скрупульозністю та науковою, етнографічною достовірністю відтворюючи у своїх книгах образ далеких езотеричних епох Єгипту та Древнього Карфагену. Особливою поетичністю та візіонерством авторських концепцій виділяються серед тогочасної історичної романістики «Собор Паризької Богоматері» Віктора Гюго та «Відьма» (1862) Жюля Мішле.

Роман Гюго, безумовно, виявляється генетично спорідненим з вальтер-скоттівським романом (у контракті, який 1828 року підписує Гюго зі своїм видавцем, зазначається, що це має бути роман «à la mode de Walter Scott»). Проте в естетичному, стильовому плані він і суттєво відрізняється від живописних, але «сухуватих» й «інформативних» творів шотландського майстра. Відмінність художньої манери Гюго-прозаїка відчувається вже у «Гані Ісландці» (1823), що разом із «Бюгом Жаргалем» (1820, доопрацьований 1826 року) позначає підходи Гюго до історичного жанру і віддає щедру данину готичній традиції з її напівфантастичними героями та маловірогідними пригодами, превалюванням чудернацької фантазії над точністю історичного факту. За часів роботи над ним молодий письменник писав у статті «Французька муза» (1823), що після живописного, але прозаїчного роману Скотта залишається створити інший, прекрасніший і довершеніший роман, який «буде водночас драмою й епопеєю, живописним, але поетичним, реальним, але ідеальним, правдивим, але величним, вставить Вальтера Скотта в оправу Гомера». Дійсно, орієнтація на епічну велич гомерових творінь накладає деякий відбиток на історичний роман Гюго, як, зрештою, на більшість його зрілих творів. У «Соборі Паризької Богоматері» виразно проглядає тенденція до універсального бачення цілої епохи (в даному випадку Середньовіччя), яка на повну силу проявить себе у підсумкових творах Гюго – охарактеризованому ним самим як «сучасне Євангеліє» романі «Знедолені» та в епічному полотні поетичної збірки «Легенда віків». Водночас у характері самої прози письменника закладені поряд із традиційними для тогочасної романної оповіді лінійністю та поступальним викладом подій властива поетичній мові схильність до ритмічних повторів, особлива значимість темпу оповіді, експресивність викладу, а то й визначальна залежність образотворення від поетичних форм та ідей, далеких від ригористичного слідування принципам життєподібності. Виклад подій у романі Гюго здебільшого підпорядковується також відкритому Скоттом «методу картин», коли відтворюються лише кульмінаційні моменти описуваних подій.

Відомий сучасний теоретик літератури та письменник Умберто Еко виділяє три способи оповіді про минуле – romance, в якому минуле відіграє роль фону для розгортання таємничих і фатальних подій; «роман плаща та шпаги», де історичне або частіше псевдоісторичне також складає лише антураж для сюжетних пригод героїв, що діють відповідно до загальнолюдських мотивів; і, власне, історичний роман, де інтрига та герої переконливо вписані в історичний час, хоча можуть бути при цьому цілковито вигаданими письменником, і всі сюжетні перипетії визначаються історично обумовленою культурологічною та психологічною вмотивованістю. З цієї точки зору роман Гюго, очевидно, слід віднести до останнього типу. А проте стверджувати це однозначно неможливо, адже у своєму романі французький письменник постійно має на оці і прояви загальнолюдського у сплетінні доль його героїв, що частково зумовлює появу у романі великої кількості мелодраматичних ситуацій. Особливої привабливості надає «Собору…» і міфологічна тема фатуму, і гротесковість, демонічність деяких його персонажів, і особливий колорит далекого Середньовіччя, що створює широкий простір для гри багатої уяви митця. Це свідчить про художню синтетичність «Собору Паризької Богоматері», який дуже своєрідно поєднав у собі історичну достовірність із примхливою та могутньою поетичною фантазією прозаїка-романтика.

Літературний авторитет Вальтера Скотта та честолюбство молодого романтичного покоління, звісно, були не єдиними і навіть не головними чинниками розквіту історичного роману у першій половині XIX століття. Вирішальними тут були самі відкриті романтичним генієм ідеї мінливості всього сущого, історії як процесу змін, що характеризується своєрідністю форм людського існування, світоглядних уявлень і моральних норм на кожному етапі цього неперервного розвитку та в кожному окремому «локальному» його варіанті. Людина в історії та суспільстві набула в осягненні романтиків певного парадоксального характеру вільного творця, чинника та суб’єкта історичного процесу, водночас включеного в нього як складова таких «організмів вищого порядку», як людські маси, а то й «дух народу» чи «дух історії». Все це надихало митців на відображення грандіозного у своїй всеохопності та перманентності процесу історичного поступу та пов’язаних з ним змін, драматичної боротьби. Врахування історичного фактору змінювало і ракурс погляду митців на існування окремої особистості, збагачувало відкриттям нових чинників людської діяльності.

Важливу роль у ствердженні жанру історичного роману відіграла також популярна серед романтиків ідея ренесансу національного почуття, що виникала з таких універсальних передумов, як все те ж нововідкрите відчуття історизму і пов’язаний з ним пошук свого коріння у минулому, яке так приваблювало романтичну уяву своєю несхожістю з теперішнім. Проте поряд із цим у кожній країні існували й власні побудники звернення до проблеми національної ідентичності – у Німеччині, наприклад, це відбувалося на тлі визвольної боротьби від наполеонівського поневолення, а у Франції його визначала своєрідність суспільно-політичної ситуації періоду Реставрації Бурбонів та Липневого режиму, коли надії на процвітання держави пов’язувалися з поверненням їй колишньої величі часів абсолютизму та аристократичного правління. Проте, назагал, епохою, яка поставала джерелом екзальтації європейських романтиків, було Середньовіччя (згадати хоча б «Айвенго» В. Скотта), що сприймалося як пора, позбавлена ненависної романтичному духу буржуазності. У Франції, наприклад, інтерес до Середньовіччя безпосередньо пов’язувався з поширеним тоді, великою мірою завдяки легітимізму, бажанням віднайти у змалюванні минулих епох ідеал, який потьмарив би епоху Просвітництва та її революційний тріумф. Середньовіччя було достатньо екзотичним і живописним, давало щедрий матеріал для уяви та фантазії митців. З іншого боку, потрактовуючи мистецтво як вираження самого духу народу та епохи, вони зверталися до середньовічної тематики і в її фольклорному варіанті – як світу подій, відображених у баладах та піснях, казках і легендах різних народів. Проте, як свідчить роман Гюго, середньовічна тематика могла слугувати вирішенню й інших цілей: не виражати ностальгію за минулим і мрію про його повернення, а стверджувати ідеї поступальності в історії та допомагати будувати майбутнє. У «Соборі Паризької Богоматері» середньовічна тематика постачає Гюго матеріал для висловлення поглядів на сучасність і такі нагальні тогочасні проблеми, як роль мас в історії чи морально-психологічна оцінка індивідуалізму сучасної епохи, що наразі проявляв свою негативну сторону, але в минулому був вирішальним фактором історичного поступу та духовного розвою особистості.

Роман В. Гюго, таким чином, поставши у цьому загальному контексті захоплення Середньовіччям, вповні засвідчив непересічність таланту та характер тодішніх політичних поглядів свого творця. Як переважна більшість західноєвропейських мислителів XIX століття, Гюго безумовно вірив у Прогрес, поступальність історичного розвитку людства, і це переконання стало основною ідеологічною тезою роману, визначивши не лише відображену в ньому загальну концепцію історії, але й позначившись на роздумах письменника про долі людини та людства, культури та мистецтва, моралі та політики. У художньому плані воно знайшло адекватне відображення у драматичності сюжетних колізій, що ввібрали в себе й іманентну людському життю боротьбу протилежностей, і процес безперервного співіснування у ньому старого й нового і, незважаючи на трагічність розв’язки, віру автора у торжество справедливості, добра та досконалості.

Значну роль у формуванні прогресистських переконань письменника відіграла тогочасна науково-теоретична думка. «Гюго засвоює теорію суспільного прогресу, що її розвивали ліберальні історики періоду Реставрації (Гізо, Тьєррі, Варант, Міньє та інші), згідно з якою суть історії полягає в безперервному розвитку та всезагальному удосконаленні, цьому універсальному законові підлягає усе, проте прогрес суспільства – це передусім прогрес моральний», – вважає Д. С. Наливайко. Отже, вирішальність морального фактору стає другою характерною рисою погляду на історію Віктора Гюго. У статті «Про Вальтера Скотта» він визначає як найвищу заслугу шотландського романіста виведену ним у прозовій творчості «моральну філософію історії». Вона безпосередньо зумовлює і деякі особливості художньої репрезентації минулого в історичних драмах і романах самого Гюго. Зазвичай історична правда факту у них підпорядкована логіці художнього вимислу, що несе певний етичний пафос автора. Тому добро і зло, носії позитивного та негативного начал в історичних творах Гюго однозначно розділені, а їхні чесноти та вади часто представлені у до краю гіперболізованому вигляді. Саме ж моральне розмежування часто виявляється наділеним конкретною соціально-політичною адресою. Так, демократ Гюго постійно стверджує ідею про народ, народні маси як здорову основу нації, наділену «могутнім інстинктом істини, добра та справедливості». У «Соборі Паризької Богоматері» ця ідея не лише декларується у сповнених глибокодумності роздумах автора про логіку плину історії, але й втілюється у художній тканині тексту, де вихідці з середньовічного плебсу представляють епоху в більшій мірі, ніж видатні історичні діячі, та однозначно викликають до себе, незважаючи на часто досить відчутну гротеско вість їх змалювання, більше симпатії та співчуття, ніж останні.

Власне, у романі задіяно кілька типів героїв. Це перш за все люди – переважно вигадані письменником особи, що відображають динаміку історичної доби, одуховлюють її і воднораз забезпечують зв’язок роману з контекстом загальнолюдського існування. Для цього Гюго часто вдається до контрастних характеристик персонажів, що дозволяють йому поетично сполучати в своїй романній оповіді точність соціально-історичного малюнка з етико-психологічними роздумами про зрадливість долі та загадковість людської натури. Відчутно виокремлюються у романі й предмети, насамперед, Паризький Нотр-Дам та інші архітектурні будівлі середньовічного Парижа, що творять образ минулого в його матеріально-пластичній виразності. Варто звернути увагу й на такий тип романного героя, як людські маси – святковий натовп середньовічного Парижа, мешканців королівства Арго, юрми цікавих, що спостерігають за обрядом покаяння Есмеральди, і т. п. Гюго по-різному змальовує їх – то з іронією, що викриває брутальність, невігластво та забобонність плебсу, то з любов’ю та захопленням силою, що в ньому криється, то з натхненністю митця у момент вільної гри уяви, – але завжди з надзвичайною картинністю та монументальністю. Ця монументальність, втім, не веде до статики і поєднується у романі з рухливістю та динамічністю зображення, що вкупі з поетикою контрасту складає осереддя художнього світу Гюго. Динаміка масових сцен у романі забезпечується вмілим володінням письменником колористикою зображення: строкатість, барвистість натовпу, миттєві переходи від живописання громад до опису їх найдрібніших компонентів – якої-небудь особливо неординарної постаті чи чийогось капелюха, – красномовне відображення мінливості настроїв мас, змалювання характерних для них переходів від тупої інертності до несподіваних спалахів пристрастей і т. ін. Гюго часто вдається до методу художнього узагальнення, коли реальні обставини відображаються настільки згущеними фарбами, що прибирають під його пензлем символічного звучання. Це можна зауважити в особливій художній експресивності образу Клода Фролло, в якому демонічне начало сполучене з виразністю морально-психологічних характеристик середньовічного духовенства, так само як у глухоті аудитора Шатле Флоріана Барбедьєна, що засуджує Квазімодо до покарання біля ганебного стовпа лише тому, що неспроможний порозумітися з глухим горбанем, проглядає уся недоладність і несправедливість середньовічного судочинства. Ще більшою мірою ефект динамічності в романі завдячує вмінню митця компонувати малюнок у мобільні, майже кінематографічні, картини: варто згадати лише зображення пересування людських громад вулицями Парижа під час вибору папи блазнів чи сповнену драматичності сцену зіткнення жаху та пориву в штурмі собору трюанами, якому неясне місячне освітлення надає фантастичної феєричності.

Віктор Гюго любив підкреслювати, що його історичні твори є «легендами», де сюжети будуються не на реальних історичних подіях, а то й навіть не пов’язані з ними, тому що вони цілковито підпорядковані моральному уроку, який прагне подати своєму читачеві автор. Для цього максимально згущається драматичність ситуацій, що дозволяє досягти сильного емоційного ефекту і через це реалізувати дидактичні завдання твору. У «Соборі Паризької Богоматері», цьому «творі уяви, примхи та фантазії», як його характеризує сам автор, є чимало історичних маркерів – від постійних посилань та алюзій на реальні історичні факти до змалювання деяких історичних особистостей, таких як король Луї XI чи королівський верховний суддя Трістан-Самітник. Але вони не відіграють вирішальної ролі у формулюванні ідейно-художнього змісту цього твору, виступають у ньому лише епізодично.

Особливий інтерес у цьому зв’язку викликає постать короля Франції, яка з’являється в романі майже наприкінці, у 5-му розділі 10-ї книги (хоча до цього Луї XI вже поставав на сторінках роману у блазенській і досить символічній для цього короля-міщанина подобі кума Туранжо, що цікавився алхімічними пошуками Клода Фролло), і хоча його поява вміло вписана в перебіг подій, виникає непевне відчуття її навмисності, схованих за нею полемічних цілей автора. А Гюго є з чим полемізувати: як переконаний демократ, він вважає основним діячем історії народ, а не вождів і королів, тому у своїй картині французького середньовіччя XV століття відводить Луї XI досить скромне місце; як адепт романтичного мистецтва, Гюго полемізує з класицистичною традицією, що лише королям дозволяла репрезентувати високі людські страждання; більше того, його роман також не «вписується» в уже сформовану традицію вальтер-скоттівського історичного роману, що базувалася на паралельному розгортанні белетристичної та історичної ліній, де остання часто була пов’язана з діяльністю королів та інших видатних політичних діячів (епізодична поява Луї XI наприкінці роману сприймається як досить іронічна по відношенню до цього композиційного принципу). Полемічністю позначене і саме трактування Гюго образу цього короля. Луї XI виведений як один з головних героїв роману В. Скотта «Квентін Дорвард» (1823), де він постає у досить привабливій іпостасі діяльного короля-організатора, «збирача французьких земель», далекоглядного політика, що своєю мудрою, хоча й безжальною та підступною діяльністю забезпечував зміцнення абсолютизму у країні, що став основою її економічного та культурного розвитку в майбутньому. В мемуарах офіційного історіографа Луї XI Філіпа де Коміна цей володар також зображений як умілий політик, до того ж «король простого народу». Але Гюго змальовує Луї XI зовсім іншим – хитрим і дріб’язковим, хижим і жорстоким, боягузливим і дурним, до смішного скупим, схожим на лиса, котрий, як відомо з французького середньовічного епосу, славиться штукарством, жадібністю та підступністю. Цей король-буржуа у потертому камзолі та фланелевих штанях скоріше провіщає відразливу корисливість і ницість буржуазної сучасності Гюго, аніж втілює феодальний дух своєї доби. Втім, мабуть, це і є одним з проявів зауваженого письменником зв’язку часів.

Вибір історичного матеріалу в «Соборі Паризької Богоматері», таким чином, визначається кількома факторами. Першим є те, що Гюго, будучи на той час вже переконаним республіканцем і демократом, дуже цікавився питаннями зародження ідеї демократизму, а також її історичного ствердження. Пізнє Середньовіччя було якраз тією епохою, коли у строкатому паризькому натовпі засівалися й зароджувалися ідеї, що дадуть урожай 1793 року. Тому зовсім невипадково на сторінках роману з’явилися фламандські посли, а панчішник Копеноль змальований раніше, ніж сам французький король. Другим фактором сюжетного вибору Гюго, як вже зазначалося, стала популярність середньовічної тематики у середовищі романтиків. Третім чинником сюжетної локалізації роману Гюго став інтерес сучасників автора до проблеми збереження архітектурних пам’яток у Франції. Панівною на той час стає думка про те, що середньовічні будови є надбанням національної культури і тому потребують до себе особливо пильного ставлення. Окремої уваги у Франції надавали пам’яткам пізнього Середньовіччя. Адже готика у вітчизняній історії розглядалася як один з перших, сокровенних і могутніх проявів національного духу. Тому такими палкими стануть трохи згодом тут дискусії з приводу діяльності відомого вченого-реставратора та архітектора Е. Е. Віолле-ле-Дюка, який уславився тим, що при реставрації середньовічних пам’яток дозволяв собі надзвичайну вільність по відношенню до первозданного вигляду будівлі. Не менш гучними були за часів Гюго і дискусії навколо так званої «чорної банди». Нею назвали земельних спекулянтів, які скуповували маєтки збіднілих аристократів, а згодом розпродавали їх частинами дрібним власникам, що часто супроводжувалося руйнуванням феодальних замків і старовинних архітектурних будов, які знаходилися на цих землях. В. Гюго розцінював це як наругу над національним багатством Франції, писав звинувачувальні вірші і полемізував з ліберальним публіцистом Полем-Луї Кур’є, який вважав, що процвітанню сучасної Франції більше слугують нові землевласники-селяни, які примножують разом із своїми й державні багатства, аніж охоронці священних родових руїн. Полеміка з цього конкретного питання щоразу переносилася в площину логіки історичних змін, сенсу сучасної цивілізації і по-своєму виявляла конфлікти між культурою і буржуазним прагматизмом, артистичною і практичною світоглядними орієнтаціями індивідуумів. У романі Гюго не раз з сумом і гіркотою зауважує пустку та руйнацію Собору Паризької Богоматері на початку XIX століття. Прагнення звернути увагу співвітчизників на його сумну долю, отже, було однією з причин вибору сюжету. Лише через 15 років після появи роману Гюго все той же Віолле-ле-Дюк візьметься за реставрацію цієї архітектурної пам’ятки французького Середньовіччя, що займе цілих 20 років (1844–1864).

У «Соборі Паризької Богоматері» Гюго визнав невідворотну загибель середньовічного монументального мистецтва, яка зумовлювалася в його потрактуванні епохальним переходом від цивілізації соборів до цивілізації книг. Проте це зовсім не розглядалося письменником як занепад культури, навпаки, він зауважив у ньому прояв Прогресу, що супроводжується безумовними досягненнями, але й певними втратами, драматизмом зростання нового на руїнах старого. Йшлося також про закономірності історичного розвитку людства, де кожному етапу відповідає певний вид мистецтва. Ще 1827 року у передмові до драми «Кромвель» Гюго висував досить наївну, але дуже характерну для його історичного чуття ідею про три стадії розвитку європейської цивілізації – первісну, античну та новітню, яким відповідають три основні види літератури – лірика, епос і драма. Гюго захищав думку про те, що сучасний стан культурного розвитку людства найадекватніше здатна відобразити саме драма, яку він розглядає не як жанрове поняття, а в значно ширшому розумінні – як мистецтво, що відображає життя у його русі, боротьбі, контрастності. До речі зауважити, що навіть при створенні образу Собору Гюго щедро послуговується естетикою драматичності, змальовуючи його гармонію через драматичне співвіснування готичного та романського начал у ньому. Сучасні мистецтвознавці також неодмінно звертають увагу на те, що динамічність, особлива ритмічність та драматичність виступають характерними рисами унікальної архітектури собору. В цілому, концепція Собору як «кам’яної книги», що ввібрала в себе кращі надбання середньовічної культури, цілком співзвучна «діалектичним» інтенціям письменника і в свою чергу засвідчує його поетичне ставлення до світу, який він сприймає через нескінченну вервечку символів, сповнених складності та неоднозначності.

Згодом у Франції роздуми Гюго про історичний і моральний зміст середньовічної архітектури відіграють помітну роль у складанні традиції сприйняття культового мистецтва не в його прямих, пов’язаних з релігійними віруваннями, функціях, а в його суто естетичному, культурному побутуванні. На початку XX століття відомий письменник-модерніст Марсель Пруст напише низку статей, які пізніше буде зібрано в есеїстичні добірки з патетичними заголовками «Пам’яті загиблих церков» та «Смерть соборів», Ромен Роллан виступить з памфлетом «На захист вівтарів», і тоді ще зовсім молодий і невідомий Жорж Батай оприлюднить книжечку «Собор Реймської Богоматері». Незважаючи на відмінність підходів і причин звернення до цієї проблематики (у Пруста – це занедбання релігійного мистецтва у Франції після прийняття наприкінці XIX століття закону про відділення церкви від держави і пов’язаного з ним закриття багатьох культових закладів, у Роллана та Батая – це спустошення та руйнація французьких церков, які принесла Перша світова війна), у них звучить схожа з думкою Гюго загальна ідея необхідності захисту соборів як набутків національної культури їхньої батьківщини та людства у цілому.

Гюго представив готичний собор як єдине ціле, наділене величним, хоча й дещо неясним історіософським сенсом. Він розглядав його як «гігантське дзеркало Науки, душі та історії» та «найповніше мистецьке здійснення найбільшої мрії, до якої коли-небудь піднімалося людство». Але, здавалось би, чітко виражена, «ідеологічна» теза про те, що на зміну всякій теократії приходить демократія, яку Гюго «вичитує» в історії створення та архітектурному стилі собору Паризької Богоматері і яку намагається вивести у визначальну закономірність історичних процесів, при пильнішому розгляді постає не такою вже однозначною: адже мова йде про гармонійну цілість собору, яку складає поєднання, а не конфлікт, романського та готичного стилів, як і про єдину виражену в ній віру у Бога. Ідея синтетичності життя, діалектичної взаємопов’язаності його розмаїтих форм уживається тут з естетикою поетичного гротеску («Ця головна церква, церква-прама-тір, серед найдавніших церков Парижа чимось подібна до химери: вона має голову однієї церкви, кінцівки другої, тулуб третьої і щось спільне з усіма»), а також з метафізичними й провіденційними установками поета, його уявленнями про таємничість сущого, що може виражатися лише мовою символів.

Близьку його художньому мисленню ідею провіденційності Гюго віртуозно вичитував як у загальних обрисах славнозвісного паризького собору, так і в найдрібніших його деталях. Зовсім незначне графіті – грецький напис «’ΑΝΑΓΚΗ» (фатум, доля) – на одній з його стін набуває у романі надзвичайної ваги і багатозначності. По суті, воно представляє весь сюжет роману – не лише несподівані криві його основної інтриги, але й саму концепцію людини в історії. Попри весь свій несхитний оптимізм, Гюго осмислює роль історичних зрушень у житті окремої людини в образах античного фатуму. Очевидно, це виявляється ближчим його поетичному чуттю, ніж безумовна віра в позитивність історичного поступу. Саме драматичність боротьби, зіткнення людини із собою і часом надає поетичного звучання роману Гюго. Історія бунтує у Клодові Фролло, вирує у Дворі чудес, надягає маску кума Туранжо на короля Франції, грає іронічні ігри з поетом-філософом Гренгуаром і т. ін. Це протиборство начал закладається, таким чином, у самому тексті роману, де роздуми про Прогрес і закономірності Історії, зображення історично обумовлених типів героїв сплітаються зі сповненими фатальності історіями людських доль. У романах Вальтера Скотта теж присутній певний драматизм історичних ситуацій, драматизм людських доль, але особистість й історія у нього, сполучаючись, все ж зберігають певну автономність, тоді як у Гюго вони взаємовисві-тлюються, вступаючи у чудернацькі та фатальні конфлікти. Можливо, це є однією з причин характерної прозовості романів шотландця, у якого історія та доля героя розвиваються майже паралельно, щоби лише волею випадку іноді пересіктися. Це дозволяє головному герою Скотта часто залишатися майже стороннім споглядачем історичних подій, тоді як у Гюго він здебільшого переживає і репрезентує історію зсередини, як Квазімодо – пізньосередньовічні метаморфози плебсу чи Клод Фролло – втрату беззастережної віри у Бога, зумовлену зростанням індивідуалізму серед інтелектуальної частини середньовічного люду. Історизм Гюго, таким чином, і тут проявляє себе як поетичний, а не аналітичний, як у Скотта, хоча по-своєму він формулює дуже точну, об’ємну, змістовну картину далекої історичної пори.

У відтворенні живої плоті історичної епохи Гюго також виявляє себе скоріше поетом, ніж повістярем. У його романі досить значне місце відведене описам і відтворенню документально достовірних реалій життя середньовічного Парижа. Про що б не говорив письменник – про трагікомічну ситуацію суду над Квазімодо чи інтелектуальні пошуки Клода Фролло, про залізну «донечку короля» чи дзвони собору Паризької Богоматері – він завжди звертається до історичних свідчень, паралелей, посилань. Але на відміну від вальтер-скоттівської манери зображення історії засобами «місцевого колориту», де матеріальна пластичність певної епохи у певному локусі подається іноді через не менш живописні, ніж у французького письменника, але інформативно орієнтовані картини – у Гюго барвистість і достовірність зображених картин життя є не остаточною і не самодостатньою. Його художній геній щоразу прагне вписати їх як у загальний образ епохи, так і в плин історії в цілому, щоразу за окремим і характерним відшукуючи загальне й універсальне. Це надає його описам особливої завершеності та глибини.

Зображення своєрідного колориту історичної епохи подається у Гюго здебільшого через два типи описів – символічні, узагальнені, сповнені глибинного смислу (колиска Парижа – острів Сіте, собор Паризької Богоматері, Париж з височини пташиного польоту) та жанрові, барвисто-виразні, динамічні, що також по-своєму, наче зсередини, відтворюють сутність епохи. Вистава п’єси Гренгуара та свято блазнів передають карнавальну, сміхову її сторону, а замальовка паризьких кумась, що показують своїй подрузі з провінції цікавинки свого міста, – міщанську, забобонну, побутову її суть. Затворниця Роландової башні та товариство молодих манірниць-дворянок в оселі поважної вдови де Гонделор’є, мешканці Двору чудес і гвардійська королівська варта, зубоскальна школярська братія та поважний паризький прево, оточення Луї Французького та типова паризька звідниця Фалурдель утворюють пістрявий калейдоскоп соціальних груп середньовічної пори. Гревський майдан, «кімната тортур» у Палаці правосуддя, лабіринти Бастилії унаочнюють її судочинну систему, а прийом фландрських послів чи заняття державними справами Луї XI – її офіційне обличчя. Ці два типи описів взаємодоповнюють одні одних, дозволяючи автору бути вичерпно точним, але не нудним, переконливим, але не сухим, величним і масштабним у своїх умовиводах, але водночас наочним і доступним.

Цікаво відмітити, що узагальнені описи в романі переважно подаються через архітектурну тематику, що логічно випливає з авторської концепції архітектури як мови Середньовіччя. Проте вміщені у перших книгах роману обширні описи, насичені величезною кількістю деталей, історичних екскурсів і професійної термінології, звичайно, дещо утруднюють його читання. Вже згадуваний тут Умберто Еко, що свій перший роман – «Ім’я Рози» (1980) – написав також про Середньовіччя, потрактувавши його у властивому постмодернізму дусі гри, цитування й іронії, у коментарях до нього зауважує, що цілком свідомо розпочав його з досить складних й інтелектуально-орієнтованих описів, сприйняття яких потребує від читача і певної підготовки і серйозного підходу до читання. Це дозволяє книзі знайти свого читача (і vice versa), якого надалі автор винагороджує віртуозним і захоплюючим детективним сюжетом. Еко називає це «створенням читача», що, на його думку, є ознакою справжньої літератури, і відрізняє її від розважальної літератури, яка лише потурає смакам публіки, але не формує їх. Щось подібне зустрічаємо і в романі Гюго. Можливо, на відміну від тверезого, діловитого та позбавленого багатьох властивих людям XIX століття ілюзій сучасного письменника, Гюго несвідомо, лише слідуючи поетичному інстинктові, вдався до схожої композиційної схеми, але вона саме така, яку спроектував У. Еко. «Собор Паризької Богоматері» відкривається дуже обширними, здійсненими у романтичному живописному дусі описами. У першій половині книги вони вводяться паралельно до досить повільного конституювання зав’язки романного конфлікту, але по мірі того як розгортається дія, описи відходять на другий план і якщо надалі з’являються, то вже значно менші за розміром, в той час як сюжетна колізія загострюється, її розвиток набирає швидкості й у шаленому темпі прямує до свого завершення. Наприклад, опису Палацу правосуддя, з якого розпочинається роман, присвячено близько десятка сторінок, а опису палацу Барбо, що зустрічаємо в останній, одинадцятій, книзі твору, відведено менше сторінки, до того ж він вкладається в уста базіки Гренгуара, що просторікує про палац, аби заповнити пустку та напруження, які супроводжують викрадення Есмеральди Клодом Фролло. Тому, якщо перший, авторський розлогий і детальний опис має здебільшого об’єктивне, епічне звучання, то другий є експресивним, фрагментарним і не стільки служить створенню образу історичної епохи, скільки нагнітає атмосферу передчуття близької трагічної розв’язки. Це є, звичайно, типовим для романтичної естетики проявом динамічності та емоційності художнього письма, але воднораз свідчить про поетичну школу Гюго-прозаїка.

Поетична школа Гюго позначається на характері самого художнього відтворення образів історії: це сповнена значимості і гармонійного звучання проза, де зміст передається не лише в словесно-понятійному, але й у формальному вирішенні – через систему повторів, ритмічну організацію, образні паралелі й узагальнення, певну тональність оповіді – особливу для кожного окремого мотиву, – певний асоціативний ряд. Ось топографія середньовічного Парижа. Вона відтворена через образні моделі острова-колиски Сіте, трійцю його найстаріших районів – Сіте, Університету та Міста, кожному з яких автор підбирає відповідні метафоричні порівняння (корабля, «суцільної брили», острова чи мурашника). Гюго накреслює і загальний план Парижа XV століття, що, розширюючись, не порушив основного принципу цього потрійного поділу і в XIX столітті, а далі впродовж роману неодноразово повертається до цих основних лейтмотивів, що обростають величезною кількістю топонімів, географічних даних, історичних посилань. А ось Двір чудес, один з найбільш колоритних образів середньовічного міста Гюго. Зображений не без дрібки іронії, він є яскравим прикладом прозового варіанту «живописної поезії» Гюго, де картини в дусі Жака Калло, експресивні, кольорові та контрастні, збудовані на грі світлотіні, супроводжуються звуковим орнаментуванням, поєднуюються з іронічним зображенням поневірянь бідолахи Гренгуара, а також змалюванням законів і звичаїв цього світу волоцюг і дрібних злодійчуків. А келію Клода Фролло Гюго вже описує через порівняння з кімнатою Фауста на одному з офортів Рембрандта, що відразу ж надає картині певної тональності, поетичної цілісності, яку не здатні порушити ні суто інформативний перелік речей, що знаходяться в кімнаті (тим більше, що їх добір є досить екзотичним), ні історичні документальні екскурси. Художня уява Гюго не втомлюється знаходити все нові і нові засоби створення поетичного образу епохи та обґрунтування їх історичної правдивості.

Попри всю орієнтацію на документальну достовірність, масштабність, правдивість зображення Гюго залишається перш за все романтиком. Тому уява моделює у нього історичні ситуації більшою мірою, ніж факт, а історичні особистості постають скоріше маркерами епохи, аніж повнокровними її репрезентантами. Часто й власні описи-фантазії він камуфлює сюжетними ситуаціями, використовуючи для цього деяких персонажів роману. Роль авторської маски відіграють у творі зокрема поет П’єр Гренгуар та школяр Жеан Фролло. їхня роль, далебі, досить відмінна від функцій наскрізного героя-споглядача вальтер-скоттів-ських романів, який там постає носієм суспільно-етичних поглядів ХІХ століття, переконань самого автора, тому він буває здебільшого лише стилізованим під старовину, а отже, досить умовним, позаісторичним і абсолютно позитивним героєм. У Гюго герої-свідки, герої-маски повністю вписані в реальний історико-психологічний контекст, і хоча їхня світоглядна позиція де в чому наближається до сучасної (скептицизм Гренгуара чи самоіронія Жеана співзвучніші ХІХ століттю, ніж Середньовіччю), що й дозволяє авторові вкладати в їхні оцінки подій близькі його власній позиції судження, вони все ж залишаються цілком історично обумовленими, і переважно подаються автором в іронічному ключі. Така іронічність має кілька функцій: суто поетологічну, тобто випливає з прагнення письменника пожвавити оповідь, надати їй більшої динамічності та життєвості, але також й ідело-гічну, тобто свідчить про властиву романтикам у цілому схильність уникати остаточних і безапеляційних суджень з будь-яких питань. Іронізуючи з Гренгуара та Жеана де Мулена, Гюго деяким чином іронізує і з власних спроб вивести чіткі закони історичного розвитку та людського буття, а, можливо, й з інтелігентських надій реалізувати це знання в стихії історичного ствердження.

Втім, зазор, що існує між уявленнями про закономірності історичного поступу та стихією реального життя по-своєму відображається на рівні фабули роману та його образної системи. В їх конструюванні, так само як і в описах, вигадливо переплетена правдива достовірність з вигадкою і фантазією, реальні прототипи, факти з цілковито уявними ситуаціями. Драматичні колізії кохання та пристрастей так тісно поєднані з самим ходом історії, що їх неможливо розділити, тому що в кожному героєві водночас говорять історичне та суто людське. Про це красномовно свідчить образ архідиякона собору Паризької Богоматері Клода Фролло. В історичному плані доля Клода Фролло репрезентує драматичність характерних для XV століття процесів вивільнення людської свідомості з-під влади застарілих світоглядних уявлень, сформованих церковною догмою Середньовіччя. Проте це відображається письменником у площині суто людських страждань героя – через трагедію допитливого розуму, що зневіряється в набутих знаннях і болісно переживає зіткнення прищеплених вихованням аскетичних правил поведінки з непереможною силою пристрасті. Неможливість повністю довіритися їй, ні цілком її подолати приводить Клода до одержимості та вкрай спотворених проявів почуттів. Перехід від тематики звільнення та торжества почуття до насильства та жорстокості, з якою грішний священик переслідує Есмеральду, прагнучи її знищити, засвідчує проникливість Гюго-психолога, так само як і багатство уяви Гюго-митця. А проте він не лише досліджує розірваність свідомості людини пізнього середньовіччя, але й її залежність від духу часу. В образі Клода Фролло поєднуються розкріпачення почуттів і порив до знання зі звичкою до влади сили та забобон, носієм яких також є цей герой. Неоднозначність цього характеру, поєднання милосердя та жорстокості в ньому відображається і в стосунках Клода Фролло з Квазімодо та Жеаном Фролло.

У розгортанні сюжету «Собору…» поступово на перший план висувається історія фатального і майже екстатичного кохання. Воно представлене у лінії кохання чотирьох чоловіків до однієї жінки – чарівної вуличної танцівниці Есмеральди – і постає у варіантах грішної любові-муки Клода Фролло, святої любові-слу-жіння потворного дзвонаря Квазімодо, смішної, невинної і, зрештою, несправжньої любові-зачарування невдахи Гренгуара, фальшивої, фарсової любові-хтивості Феба де Шатопера, а також в образі сліпої любові-мрїі самої Есмеральди до нікчемного красеня-офіцера. Така насиченість любовних пристрастей і емоцій у відірваній від сюжету констатації може видатися дещо надмірною – і вона почасти такою і є, що вказує на властиву романтизму схильність до гіперболізації, драматизму й емоційної загостреності. Але вона настільки природно вписана у тканину роману, настільки виважено поєднана у кожній особистості з іншими визначальними для неї екзистенційними, моральними, психологічними чи соціальними чинниками, що зовсім не порушує художньої гармонійності твору. Частково вона пояснюється тією важливістю, яку романтики відводили у людському житті емоційній сфері, частково ж постає як данина мелодраматичності, до якої нерідко схилявся Гюго. З останньою пов’язана деяка водевільність звучання окремих сцен (особливо відчутна у лінії Есмеральда-Феб, Есмеральда-Гренгуар) в поєднанні з до краю драматизованими і навіть міфологізованими лініями кохання Фролло та Квазімодо до Есмеральди (в останній неважко вгадати романтичний варіант древнього міфу про «красуню та чудовисько»).

Серед героїв «Собору Паризької Богоматері» образ Есмеральди, на перший погляд, є найбільш трафаретним та ескізним втіленням романтичної жіночності (чарівна, загадкова і незвична краса, магія її танцю, лагідність, доброта, пристрасність, фатальна залежність від гри злої долі та ін.). Але й навіть він багатьма гранями вписаний в історичну дійсність – і пов’язаністю долі Есмеральди з гнаним і таємничим плем’ям циган, і з паріями Парижа, і з страхітливим середньовічним феноменом «полювання на відьом». При цьому її образ має програмне значення для ствердження етичної та естетичної концепцій Гюго в романі. З одного боку, вона постає тут носієм того альтруїстичного акту милосердя, який в системі моральних переконань Гюго є найважливішим проявом величі людської душі та джерелом історичного оптимізму письменника. Це перш за все стосується розділу «Сльоза за краплю води» 6-ї книги, де з щирого милосердя Есмеральда втамовує спрагу виставленого на посміховисько біля ганебного стовпа Квазімодо, від якого вона досі бачила лише ворожість і зло. Цей вчинок кладе початок переродженню Квазімодо з «вірного пса Клода Фролло», «майже людини», у справжню людину, самостійну особистість, наділену незалежною волею та здатністю творити свою долю. Незважаючи на те, що роман має трагічний кінець, сама ця історія народження нової людини у Квазімодо, що ілюструє ідею всемогутності кохання та милосердя, звучить життєствердно та апологетично по відношенню до людства. З іншого боку, в парі з Квазімодо Есмеральда представляє в романі одне з найбільш виразних втілень поетики гротеску, яку Гюго вважає найефективнішим засобом повноцінного зображення життя у мистецтві та досить оригінально трактує саме це поняття. На відміну від поширеного розуміння гротеску як поєднання в єдиному образі принципово відмінних начал і якостей (реалізму та фантастичності, органічного та неживого, трагічного та кумедного), Гюго надає йому особливої пронизливості, вважаючи гротеском надзвичайне загострення контрастів. Особливо часто Гюго звертається до контрастів зовнішнього та внутрішнього, добра та зла, краси та потворності. Так, «краса, відтінена бридким», втілюється в «Соборі Паризької Богоматері» не лише в образі наділеного зовнішньою потворністю та внутрішнім благородством Квазімодо, але й у стосунках бридкого горбаня з прекрасною Есмеральдою.

Безумовно, Квазімодо – дуже колоритна та значима фігура роману. Разом із образом Собору Паризької Богоматері він є найбільшою художньою удачею автора. Якщо Собор постав величезною кам’яною книгою епохи, її символом, її матеріальним втіленням, то особлива структура образу Квазімодо дозволила письменнику закарбувати внутрішню сутність Середньовіччя, її гротескову неоднозначність, величезний внутрішній потенціал енергії та прагнення добра і справедливості, а заразом і власний етичний ідеал. При цьому обидва образи будуються на поетиці гротеску, з тією хіба що відмінністю, що гротескність готичних елементів церкви знімається у вищому мистецькому синтезі її архітектурної гармонії, тоді як гротескність Квазімодо складає основу його особистої драми і неуникно веде героя до загибелі. Разом із тим Собор і Квазімодо складають у романі певний симбіоз будівлі та людської істоти, де природнім вмістом споруди стає людина, а церква заміняє людині весь світ, є її єдиним природнім середовищем. Подібне гротескне поєднання зустрічаємо і в описі злиття Квазімодо з дзвонами, які є серцем Собору, але відображають биття і його власного серця. Гюго знаходить для цього здавна поширеного у літературі мотиву дзвонів своєрідне втілення в образі міста-оркестру та передзвону віків.

Образ дзвонаря Квазімодо настільки оригінальний і репрезентативний для цього роману, що часто сучасним інтерпретаціям «Собору Паризької Богоматері» надають його ім’я, при цьому в самих прочитаннях роману, на жаль, дуже збіднюється сюжет, суттєво віддаляючись від величного характеру, масштабності та високопоетичності першоджерела. Голлівудські кіноверсії чи образи м’юзиклу «Нотр-Дам де Парі», за посередництвом яких нинішнє молоде покоління знайомиться з героями класичного шедевру Гюго, жодним чином нездатні передати його істинного звучання, багатоманітності, поетичності, морально-етичного пафосу та мудрості осягнення в ньому сучасності через пізнання історичної давнини.

А проте епоха книг не проходить. її не вбити новим засобам комунікації століття електроніки та високих технологій. Наразі у Парижі щорічний фестиваль «Час книг» змінило «Свято читання», традиційна виставка «Книжковий салон» незмінно знайомить з величезною палітрою книжкових видань Франції, поширюючись іншими містами країни. Отже, і роман Віктора Гюго «Собор Паризької Богоматері» продовжує жити і хвилювати людські серця, подібно до того як Нотр-Дам, що височить посеред сьогочасного Парижа, символізує не лише колишню велич творчого генія Середньовіччя, але й животворну актуальність духовних поривів сучасності.