КРУЇЗНИЙ ЛАЙНЕР «СОКІЛ» (весна 2009 р.)

Микола Олександрович читає листа


«С.-М. 25 лютого 1702 року

Моя щиро кохана Беттіно, згідно з Уроками епістолярного Етикету, отриманими від незабутньої Міс Хеджвуд, Лист Персони, яка перебуває у тривалій Подорожі, має починатися з Благопобажання Адресатові, потім коротко торкнутися Сфер небесних, сиріч Погоди, звідтіля перейти до Області земної, себто опису Місця Перебування, і лише після цього плавно й розважливо, наче Течія Рівнинної Ріки, прямувати Руслом Подій минулих, вклинюючи поміж них глибокодумні, однак не втомливі, Міркування та високоморальні Сентенції.

Що ж, спробую.

Будь здорова, кріпка Духом і не сумуй, наскільки це можливо у твоєму Стані. Нехай дорогі для мене Стіни служать не тільки Притулком для твого бідного Тіла, а й Опертям для твоєї лагідної Душі. Таке моє тобі Благопобажання, і надалі, пам'ятаючи про свою Обіцянку, більш не торкнуся сього сумного Предмета жодним Словом.

Про небесні Сфери краще змовчу, щоб не зійти на Вирази, неприпустимі для благопоштивого Листа. Впродовж усієї моєї Подорожі Погода була капосною, а Небо сочилося Дощем, мокрим Снігом та іншою Поганню, нагадуючи, вічно зашмарканий Ніс. Пана Обер-комерцрадника. Ох, вибач! Порівняння само зістрибнуло з Кінчика мого Пера.

Не потішила мого Погляду й Область земна. Нинішня Війна шпурляє свої Громи та Блискавиці віддалік мого Маршруту, але Дороги поза німецькими Межами огидні, Стадії нечисті, а Візники злодійкуваті, утім, не марнуватиму Часу на Бідкання з такого несуттєвого Приводу, адже тут, у Місті, куди так рвалася нетерпляча Душа моя, довелося мені зіткнутися з Нечистотою та Злодійкуватістю значно гіршого Штибу.

Чесно зізнаюся тобі, мила моя Беттіно, що перебуваю в Страху, Тривозі та Слабкодухості. Перешкоди, що виникли на моєму Шляху, виявилися гіршими, ніж уявлялося раніше. Але, як казав колись мій дорогий Отець, підбадьорюючи мене перед Перегонами через Бар'єри, Страх для того й існує, щоб його перемагати, а Перешкоди посилаються нам Господом, щоби ми їх долали.

Це, як Ти, звісно, зрозуміла, була високоморальна Сентенція, від якої я відразу перейду до глибокодумного Міркування.

Що має бути, того не минути, а тікати від своєї Долі в однаковій Мірі як негідно, так і нерозумно. Все одно не втечеш, зате позбудешся Самоповаги й Честі.

Моя Доля, схоже, приготувала мені Дорогу набагато важчу і довшу, ніж здавалося нам з Тобою. Місто С.-М., саме ім'я якого зробилося мені настільки неприємним, що я волію позначати його лише першими Літерами, певне, перетворилося з кінцевого Пункту моєї Поїздки на відправну Точку Подорожі, куди більш далекої та небезпечної. Боюся, в мене немає іншого Виходу.

Арматор Лефевр, який під час листування здавався таким люб'язним і поступливим Джентльменом, щиро зацікавленим в Успіху моєї Справи, при Зустрічі виявився Пройдисвітом найгіршого гатунку.

Призначена ним Ціна набагато вища за ту, про яку ми домовилися, та це ще Півлиха. Куди прикріші додаткові Умови, від яких я не можу відмовитися, однак понад усе мене турбують недобрі Передчуття і прикра Недовіра, що їх викликає в мене цей Чоловік.

Та що має бути, того не минути. Зайві Витрати мене не зупинять, позаяк Скарб, по який я вирушаю, з надлишком відшкодує будь-які Витрати, бо воістину на світі немає Призу дорожчого, ніж цей. А щодо Небезпек, то остерігатися їх простимо, а готуватися до них навіть необхідно, та Сором тому, хто зі Страху відмовляється від високої Цілі.

Вибач, що пишу плутано і не називаю Речі своїми Іменами, але в щ непевні Часи не варто довіряти Паперу зайве, а моє майбутнє Плавання не зовсім бездоганне з Точки Зору Закону.

Думаю, ти й так зрозуміла, що я вирушаю в Дорогу особисто. Інакше не матиму Певності, що Справа залагодиться у належний Спосіб.

Врешті-решт, щоб дістатися до С.-М., мені довелося витратити майже стільки ж Часу, не кажучи про Випробування, і яких я зазнав. Коли я розповім тобі про них, ти вжахнешся.

Отож, бійся за мене: я потраплю до Володінь страхітливого Мулая.

Позаздри мені: я побачу казкові Дива.

Молися за мене — я дуже потребую Молитви чистого Серця.

Твій найбільш люблячий і вірний Друг Епін»


* * *

Микола Олександрович Фандорін перегорнув крихкий аркуш, помережаний рівними рядками буро-коричневого кольору. Те, що почерк був старовинним, а чорнило вицвіло, швидкому читанню не завадило. Магістр історії мав великий досвід розшифровування старожитніх документів, які часто були у значно гіршому стані.

Теплохід злегка хитнуло на хвилі. Довелося на секунду прикрити очі — відразу підкотила нудота. Вестибулярний апарат ніяк не бажав звикати до хитавиці. Втім, Ніка не міг читати навіть у машині, на ідеально рівному шосе — одразу починало нудити.

На величезному океанському лайнері хитавиця відчувалася при хвилі понад чотири бали, а сьогодні, судячи з повідомлення в корабельній газеті «Фелкон ньюз», очікувалося не більш ніж три. Певно, корабель гойднула самотня хвиля-переросток.

Тільки-но підлога вирівнялася, Фандорін розплющив очі і прочитав напис на звороті. Триста років тому конверти не були у вжитку. Приватні листи зазвичай складали, запечатували і писали адресу на чистому боці.

Микола Олександрович ласо прицмокнув. Щось починало прояснюватися.

«Благородній Пані Обер-комерцрадниці Беттіні Мьонхле, вродженій Баронесі фон Гетц у Її власні Руки.

Замок Теофельс біля Швебиш-Халлю»


Замком Теофельс колись володіла родина фон Дорнів, до якої належав і Ніка, що присвятив значну частину життя дослідженню історії власного, роду. Будь-який документ, що хоча б якось стосувався Теофельсу, мав для Фандоріна безперечний інтерес.

Знайоме було йому і прізвище Мьонхле, Так спершу звали нових власників, до яких замок перейшов на початку вісімнадцятого століття. Потім вони змінили ім'я на милозвучніше, але дружина першого з них дійсно була вродженою Беттіною фон Гетц.

Питання: хто ж такий цей Епін, який пише шановній Frau Ober-kommerzienrat[1] таке загадкове послання, причому з неприємною атестацією на адресу її чоловіка чи принаймні його мокрого носа? І чому раптом англійською, а не німецькою?

Ніка ще раз прочитав звертання («Му truly beloved Bettina») і підпис («Your most loving and assured Friend Eріпе»). Цікаво. Дуже цікаво.

От так тітонька. Загадала загадку!

Але розгадувати загадки було улюбленою справою і, певним чином, навіть джерелом заробітку для Миколи Олександровича. Тому замороки він не злякався, а вирішив, що спробує поєднати здобутки освіти (хоч там як, а шість років Кембриджу плюс чвертьсторічний досвід) з дедуктивними здібностями.

Він перечитав документ ще кілька разів, покрутив по-всякому, помацав фактуру паперу, навіть понюхав. Аромат назавжди втраченого часу і недосяжної таємниці паморочив голову. А чи назавжди? А чи такої вже недосяжної? Йому ж бо й раніше доводилося повертати час назад і відчиняти замки, ключ від яких, здавалося, назавжди загубили. А раптом пощастить ще й зараз?

Обмірковування прочитаного, а також огляд, обмацування, обнюхування та облизування (Фандорін ще й лизнув темну пляму, яка залишилася від давно струхлявілого сургуча) дозволяли зі значним ступенем вірогідності припускати таке.

За професійною звичкою Ніка почав не з текстологічного дослідження і контент-аналізу, а з деталей другорядних, про які часом забуваєш, відразу занурюючись у зміст.

Документ довго зберігався у зв’язці або папці, хрест-навхрест скріпленій шнурочком (помітно втиснений слід). Тримали його разом з іншими паперами, пізнішої епохи (на звороті прозирають фіолетові плями — це від чорнила дев’ятнадцятого століття). Імовірно, лист вишукали в якомусь приватному архіві. (Чому приватному? Та тому, що ні штампу, ні інвентарного номера.)

Папір французького виробництва — такий у часи Людовіка XIV вироблявся на овернських мануфактурах. Лист, очевидно, дійшов що адресата. У кожному разі, був розпечатаний у Теофельсі. (Цей висновок можна зробити з розрізу. У першій чверті вісімнадцятого століття власники замків користувалися одним і тим самим ножем для паперу, що залишав характерний зигзаг.)

Тепер почерк. Каліграфічний, рівний, майже без індивідуальних особливостей. Так, незалежно від статі, писали нащадки гарних родин, які здобули стандартну «благородну» освіту. Можна не сумніватися, що містер чи, радше, мсьє (недарма ж на Е стоїть акцент) Epine походив з дворянського роду і навчався у привілейованому навчальному закладі — або ж здобував освіту вдома, що тим більше означає приналежність до аристократії.

Лише після цих попередніх висновків Микола Олександрович дозволив собі — а серце тьохкало — проникнути в суть послання.

Під абревіатурою «С.-М.» напевне ховається місто Сен-Мало. Це був головний французький порт тієї доби. Там мешкали багаті судновласники-арматори, відважні капітани і жорстокі корсари, що наганяли страх на англійських купців. «Жахливий Мулай» — це, звісно, марокканський султан Мулай-Ісмаїл, пострах Середземномор'я. Людовік XIV був єдиним із європейських владарів, кого цей кровожерливий деспот шанував і з ким підтримував постійні дипломатичні стосунки. Немає нічого дивного в тому, що загадковий Епін, якому для чогось знадобилося здійснити подорож у володіння Мулай-Ісмаїла, був змушений звернутися до арматора з Сен-Мало. Тільки на французькому кораблі й можна було потрапити до Марокко в 1702 році, інакше ніяк.

Ну, а тепер головне: заради якого «Скарбу» і «Призу», дорожчого за який немає на світі, налаштувався Епін здійснити далеке і ризиковане плавання, та ще й у такий важкий час? На суходолі й на морі вже майже рік, як точилася велика різня, що ввійшла в історію під назвою Війна за іспанську спадщину.


Ось, певно, й усе, що можна витягти з цього аркуша паперу. Тітка Сінтія напевне знає ще щось. Досить згадати, як значуще глянула вона на племінника поверх окулярів своїми небесно-блакитними очицями, ж здійняла кістлявий палець і прошепотіла: «Візьми і прочитай. Я хотіла зробити це пізніше, але після того, що трапилось… Ти сам усе збагнеш, ти розумний хлопчик. А мені треба прийти до тями. Вийду через 96 хвилин», — і велично покотилася на своїй колясці в спальню.

Серед інших дивацтв стара дама останнім часом ще й захопилася нумерологією. Найбільш сприятливими числами вважала 8 і 12. Сон тривалістю вісім на дванадцять хвилин повинен був повністю відновити її фізичні й моральні сили, підірвані інцидентом у басейні.

Чверть години тому, отримавши від тітки документ, Ніка був трішки заінтригований, не більше. Тепер же він буквально вирував від нетерпіння. Чекати ще годину двадцять, допоки тітонька зволить вийти і відповісти на запитання? Це було нестерпно.

Та, знаючи Сінтію, Фандорін чудово розумів: іншого виходу немає. Ще нікому й ніколи не вдавалося змусити міс Борсхед змінили прийняте рішення.

До того ж потрясіння дійсно було неабияке. Старенька безумовно потребувала відпочинку.


Тітка чесна, без догани[2]


Ніколас Фендорін (так звучало ім’я Миколи Олександровича на британський манір) опинився серед пасажирів тринадцятипалубного лайнера «Falcon»[3], що йшов маршрутом Саутгемптон — Кариби — Саутгемптон, не з власної волі. У «люкс-апартаменти» круїзного теплоходу Ніка потрапив завдяки бажанню двох жінок, і важко сказати, яка з цих сторін більше тиснула на магістра.

Перша з дам доводилася йому двоюрідною тіткою. Кузина покійної матері міс Сінтія Борсхед, стара панна, що все життя провела в кентському маєтку, від народження створювала родичу купу проблем. Вона безперечно любила свого «маленького Нікі», однак, будучи істотою навіженою та ексцентричною, виявляла свою любов у надто втомливий спосіб. По-перше, вона завжди знала, що він повинен робити і чого не повинен. По-друге, постійно сварилася з ним і мирилася, при цьому в результаті сварок «назавжди викреслювала невдячного зі свого життя», а в результаті примирення дарувала йому дорогі подарунки, що тяти за собою купу проблем.

Два недавні приклади.

На сорокап'ятиріччя міс Борсхед надіслала небожеві в подарунок золотий годинник 18 століття, всипаний дрібними діамантами. Спочатку за нього довелося сплатити мито, яке створило відчутну пробоїну в сімейному бюджеті. Далі виявилося, що у золотої цибулини дванадцятигодинний завод і її треба підкручувати двічі на добу, а про це не завжди згадаєш. І взагалі, доволі дурнувато виглядає інтелігентний чоловік, який витягає з кишені таке помпезне тюрлюрлю — наче якийсь Майкл Джексон чи Кіркоров. А воно ж ще і видзвонює «Боже, короля вбережи», зазвичай у найбільш негодящий момент. Головна ж катастрофа трапилася, коли у вередливому хронометрі щось зламалося. Через нетямущість Микола Олександрович не спромігся спитати, скільки коштуватиме його полагодити, перед ремонтом. Ну, а потім було вже пізно. Щоб розрахуватися з майстром, довелося продавати машину… Спекатися ж годинника не було ніякої можливості. Тітка дуже добре пам'ятала всі свої подарунки і часто цікавилася, чи користується ними племінник.

Ох, та що там годинник! На останні уродани Ніка отримав від тітоньки ще кращий даруночок. Стурбована тим, що хлопчик втратить у Росії останні рештки аристократичних манер, Сінтія подарувала бідолашному Фандоріну 1/7 чистокровного жеребця. Одна сьома означала, що конем він володів на паях ще з шістьма власниками і міг кататися один раз на тиждень. Вороного Стюарта П'ятого тітка розшукала на сайті шикарного підмосковного клубу, зачарувалася гучним ім'ям і світлинами, заплатила якісь шалені гроші — і Микола Олександрович виявився співвласником злісного кусючого монстра, до якого й підійти було боязко.

Далі так: плата за членство у клубі (довелося брати позичку в банку); щомісячні збори з іншими шістьма компаньйонами (але ж і пики! але ж і балачки!); щопонеділка поїздки за місто, крізь багатогодинні пробки, щоб погодувати Стюарта П'ятого цукровою морквою і зробити чергову фотографію для тітоньки.

Карибський круїз також був подарунком — до 910-річчя роду Фандоріних. (Сам же Ніка колись і розкопав, що перший фон Дорн отримав лицарські шпори в 1099 році.) На дев'ятисотріччя тітка, пригадується, прислала спецтрейлером кінну статую Тео Хрестоносця для встановлення на дачній ділянці — але кошмарну епопею з пам'ятником пращура краще не згадувати. Скільки пішло грошей, часу і нервів на те, щоб позбутися кам’яного страховиська!

Тепер ось нова примха — океанське плавання.

Три роки тому міс Борсхед мала інсульт, який усадовив її в інвалідне крісло, однак не перейшла до пасивного способу життя, а навпаки, всіляко активізувала lifestyle[4]. Поки ходила на своїх двох, вельми неохоче залишала межі Борсхед-хаусу і не читала нічого, крім «Дейлі телеграф». Тепер же вона опанувала інтернет, істотно розширила коло інтересів і захопилася подорожами. На переконання Ніколаса, причиною були впертість і невиправна свавільність характеру. Ніщо не сміло обмежувати свободу Сінтїї Борсхед, навіть параплегія нижніх кінцівок.

На запрошення скласти тітці компанію в морському круїзі Микола Олександрович відповів чемною, але рішучою відмовою. Надто добре собі уявляв, чим це пахне.

Три тижні він слухатиме повчання, як виправити своє невдале життя. Тітка вважала «маленького Нікі» невдахою і, ймовірно, мала рацію, але давати поради іншим він теж умів. Це, власне, становило його професію. Знав він. І тітчині уявлення про «правильне життя». Штука в тому, що не всі люди у світі правильні, а якщо людина неправильна, то і жити їй слід також неправильно.

Три тижні вислуховуватиме дошкульності на адресу дружини. Алтин і Сінтія одна одну геть не терпіли, й тітонька все чекала, коли ж у племінника нарешті відкриються очі. Після історії з принцесою Діаною міс Борсхед почала з більшою терпимістю ставитися до розлучень, допускаючи їхню доцільність у деяких, виняткових випадках. (Годі й казати, що шлюб Ніколаса належав саме до цієї категорії.)

А ще магістр мав підозру, що головною причиною, через яку тітка так наполегливо кликала його в круїз, був титул баронета, який Фандорін успадкував від батька. Сінтія Борсхед народилася в родині торговця чаєм, що розбагатів у повоєнні роки, і, як це часто буває з дітьми скоробагатьків, надавала дуже великого значення аристократичним дурницям. Вона поводила себе як гранд-дама. Носила тільки антикварні коштовності і полюбляла під час бесіди згадати ім’я якогось титулованого знайомого. Отож протягом трьох тижнів вона знайомитиме Ніку з нудними дідуганами й бабцями, значущо промовляючи: «Сер Ніколас, другий баронет Фендорін, мій небіж». З тією ж метою — щоб виглядати більш по-панському — деякі заводять породисту собаку: хорта або левретку. «Невже я, доживши до сивини, ні нащо інше не годжуся?» — поскаржився Ніка дружині. (Білі волосини він знайшов у себе нещодавно, засмутився, немов отримав повістку з того світу, і тепер щораз упоминався про свою сивину.)


Відчепитися від тітки Сінтії було дуже непросто, але врешті-решт Микола Олександрович, мабуть, відбився б — якби власна дружина не завдала магістрові удару в спину. Алтин поставилася до його скарг без співчуття, а відразу і безапеляційно заявила: «Поїдеш, як шовковий».

Хоча дивуватися не було чого. Дружина у Нікі була дама прагматична, повністю зосереджена на інтересах своєї родини. А справи у Фандоріних останнім часом йшли кепсько.

Консультаційна фірма «Країна Рад» і до кризи перебивалася з хліба на квас. Природа не обдарувала Миколу Олександровича діловою хваткою. Мало бути гарним професіоналом, треба ще вміти свої здібності продавати — а це теж вимагає професіоналізму, хоч іншого штабу. Агента чи менеджера, який рекламував би переваги геніального консультанта, відсіював невигідні замовлення і витаскав максимум із вигідних, у Фандоріна не було. Сам же він волів братися до справ цікавих, від нецікавих ухилявся. При цьому заробіток зазвичай обіцяли справи нудні, а справи захопливі часто оберталися прямими збитками.

Взяти хоча б минулий рік.

Найнецікавіше замовлення: знайти рекламний хід для просування на ринок нетрадиційного для Росії спиртного продукту. Напій називався кальвадос і ніяк не бажав продаватися в масових обсягах, бо назва його важко вимовлялася, а смак асоціювався у населення з яблучним самогоном.

Однак замовник, міні-олігарх з різноманітними фінансовими інтересами, дуже полюбляв шляхетний нормандський напій, вірив у його російське майбутнє і вже купив, у Франції компанію з його виробництва. Як бути?

Консультант вивчив увесь портфель інвестиційної активності клієнта і швидко знайшов ефективне рішення, яке не вимагало додаткових витрат. Серед інших проектів, ентузіаст яблучного бренді вклався у зйомку телесеріалу про брутального, холоднокровного опера на ймення Ментол. Робоча назва проекту була «Вам з Ментолом?». Микола Олександрович запропонував змінити герою прізвисько на Кальвадос. Пройшовся сценарієм, дещо підправив. Мовляв, у міліціонера така звичка: він вичавлює? зі свого словника ненормативну лексику — замінює її словом «кальвадос». Приміром, «кальвадос тобі в горлянку», «хлопці, нам кальвадос настав» і так далі. Виникає комічний ефект, гучне слівце застряє у пам’яті телеаудиторії. Назва серіалу буде «Повний Кальвадос». Замовник від ідеї був у захваті. На отриманий гонорар Фандорін замовив собі до офісу дубовий книжковий стелаж на всю стану — давно про такий мріяв.

Найцікавіша справа в минулому році була така: за зашифрованою грамоткою 16 століття знайти скарб, закопаний на річці Оскол під час навали кримського хана Девлет-Гірея. Місяць захоплюючої роботи в архівах і шаленої дедукції, два тижні повзання урвищами з металошукачем — і нарешті блискучий тріумф: знайдено глечик із кількома сотнями срібних «чверток». Загальна вартість скарбу за актом — п'ятнадцять тисяч рублів, при цьому знахідку конфіскувала місцева міліція через неправильно оформлений дозвіл на розкопки. Таким чином, прибуток — нуль цілих нуль десятих. Збитки — півтора місяця часу, накладні витрати плюс адміністративний штраф. Однак скільки було Щастя, коли в навушниках «Гаррета» пролунав переможний «кольоровий» сигнал!

Взагалі і в цілому річний баланс у «Країни Рад» вийшов гнітючий. Не краще складалися обставини і в Алтин Фархатівни Фандоріної.

Професія, якій вона колись вирішила себе присвятити, у сучасній Росії остаточно вийшла з моди і, що ще сумніше, стала гірше оплачуватися, особливо в умовах кризи. В дев’яності роки, коли юна задерикувата панянка обирала свій життєвий шлях, журналістика вважалася справою важливою і прибутковою. Телекоментатори створювали і знищували репутації політичних лідерів, великі чиновники йшли у відставку через стрингерські розслідування — одне слово, преса дійсно була «четвертою владою».

Потім епоха публічної політики закінчилася, почалася ера тотального канкану. Про «четверту владу» ніхто більше не згадував, преса поділилася на дві половини: офіціозно-пропагандистську і ту, що її, плутаючи з проституцією, називають найдревнішою з професій.

Зі здатністю до, виживання у Алтин все було добре. Спочатку вона непогано пристосувалася до нової реальності. Коли зникла суспільно-політична журналістика, Алтин перейшла в сектор «чесного глянцю»: очолила автомобільний щомісячник для жінок. Але комфортне шеф-редакторське крісло (чудова зарплатня, гарні бонуси плюс кожного місяця нове авто на тест-драйв) останнім часом почало порипувати і хитатися, ось-ось і розвалиться зовсім. Журнал змінив власника. На лихо, у нового хазяїна коханка виявилася палкою автомобілісткою. До того ж дівчатку забаглося мати власний журнал — у її колі це вважалося «крутим». Через деякий час стало зрозуміло, що попередньому шеф-редактору недовго залишилося. Власник тільки й придивлявся, до чого б причепитися, щоб вигнати її за двері. Алтин наразі трималася, але ілюзій не плекала. Сподівалася лиш на те, що власнику набридне розставляти капкани і він звільнить її по-чесному, тобто з виплатою вихідної допомоги. На ці гроші можна буде рік-два перебути, поки не знайдеться нова робота. Однак знайти щось пристойне навряд чи вдасться — журнали закриваються, штати скорочуються. Безробітних шеф-редакторів у Москві, як пінгвінів у Антарктиді.


— Старенька, звісно, пасажир тяжкий, — сказала Ніколасу дружина, — я тобі співчуваю. Але нічого, потерпиш. Нарешті зробиш щось не для себе коханого, а для родини. Бабці дев’ятий десяток, вона вийшла на фінішну пряму. Питання — кому дістанеться приз. Або вона заповість свої мільйони якомусь фонду з порятунку мухи цеце, або згадає, що у неї є бідний племінник, у якого двійко важких дітей і без п’ята хвилин безробітна дружина. Хай стара зараза полюбить тебе останньою сяйливою любов'ю.

Скільки Микола Олександрович не обурювався, скільки не соромив дружину за нице стерв’ятництво, Алтин не засоромилася і натиску не послабила.

— Нічого, Євгеній Онєгін поїхав же пасти свого дядька. А в Онєгіна, між іншим, дітей не було!

Захист магістра впав, коли тітка Сінтія зробила потужний хід: повідомила, що здійснить з небожем лише першу частину маршруту, до острова Мартаніка, а там залишиться, щоб пройти курс кактусотерапії; каюта ж (неймовірний двоповерховий «люкс» із власною терасою) залишиться у повному розпорядженні Нікі. На останні два тижні круїзу до нього зможуть приєднатися дружина й діти, за переліт тітонька заплатить.

— Тортуга! Барбадос! Аруба! — проспівала Алтин, водячи пальцем по карті. — На халяву! За принципом «все включено»!

— Не тішся ілюзіями, — тужливо мовив Фандорін, розуміючи, що програв. — Знаю я ці лайнери. Там чайових роздаси стільки, що вистачило б на двотижневу відпустку в Єгипті.

— Ти зовсім не думаєш про дітей, — звалився на нього, добиваючи, останній удар. — Коли ще вони зможуть побувати в цих казкових місцях? А ось Сінтія, лапочка, про них подумала.

Якщо вже Алтин називає тітку «лапочкою», справа зовсім кепська, подумав тоді Микола Олександрович.

Перша зустріч залізних жінок відбулася тринадцять років тому. Фандорін привіз юну дружину в Лондон — показати своє рідне місто. Заради такої нагоди вибралася з Кенту і тітонька. Зустрілися в готелі «Савой», на знаменитому тамтешньому afternoon tea.[5] Сінтія причепурилася, мов герцогиня-вдова на Ескотські перегони: костюм кольору рожевих перлин, неймовірний капелюшок і таке інше. Певно, хотіла, щоб московитка збагнула весь масштаб щастя, яке звалилося на неї — увійти в таку родину! Алтин же на той час ще уважала себе стрингером і вдягалася відповідно до іміджу. Була вона в сандалях і безформному балахоні з мішковини, чорне волосся прикрашене різнокольоровими індіанськими намистинами. До цього ще треба додати величезний живіт з дозріваючою двійнею, з приводу чого на балахоні були безладно нашиті місяць із сонцем.

Обидві дами втупилися одна в одну зі схожим виразом зневажливого здивування. З найкращими намірами Сінтія сказала (вона щиро вірила, що аристократичний стиль поведінки — поєднання манірності й безцеремонності): «Що ж, люба, поки ви при надії, можете носити те, що вам зручніше. Але потім все ж доведеться набрати пристойного вигляду. Ім’я «леді Фендорін», яке ви тепер носите, зобов’язує. Йдіть у відділ дамського вбрання «Харродс», хай до вас викличуть містера Ламбета. Скажіть, що міс Борсхед з Борсхед-хаусу попросила зробити вам повний гардероб. Рахунок можна надіслати на мою адресу». «Окей, — відказала Алтин своєю жвавою, але зовсім не аристократичною англійською. — Заїду, щоб зробити вам приємно. Але ви тоді теж зазирніть, будь ласка, на Пікаділлі до крамниці «Готичний жах». Хай вас теж прикинуть по-людськи, зроблять татуху на плече і пірсинг на язиці. —До всього ще й бовкнула, грубіянка, підвівшись: — Піду я в номер, а то щось мене тягне блювати». Хвилин п'ять після відходу новонабутої родички тітка глухо мовчала. Потім стримано мовила: «Що ж. Принаймні вона здатна народжувати дітей».

До слова, на дітей у Нікі була остання надія. На відміну від дружини, він не думав, що Ластик з Гелею дуже вже зрадіють перспективі Карибського плавання. Син і донька у Миколи Олександровича були нестандартними, мало схожими на інших підлітків.

Зміна характеру і поведінки сталася з близнюками у нетипово ранньому віці, років у десять. Спочатку брат, а невдовзі за ним і сестра раптом стали не такими, як раніше. Зникли безпосередність і веселість, обоє зробилися мовчазними і потайливими. Про що думають — незрозуміло, батькам не виливають душу, а дивляться часом так, буцім це вони дорослі, а тато: з мамою — нетямущі діти.

Ніколас вдарив на сполох. Але не схильна до паніки Алтин сказала, що це ранній початок пубертату і що сама вона в дитинстві теж була справжнім вовченям. Її турбувало тільки одне: Ластик з Ге лею почали зовсім мало їсти. Хлопчик і раніше був найнижчим і щуплявим у класі, але дівчинка, яка завжди відрізнялася чудовим апетитом, теж змарніла, на трикутному личку залишилися самі очі. Нормальні діти, вимірюючи свій зріст, радіють, коли додається новий сантиметр, а ці засмучувалися. Для чогось постійно вимірювали об’єм грудей і талії, втягуючи і без того запалі животи.

Щоб не травмувати дитячу психіку, батьки самі сходили на консультацію до спеціаліста, і той сказав, що це не зовсім типова симптоматика легкого підліткового аутизму, підсвідомий страх зростання і дорослішання. З часом саме минеться, а щоб не постраждало здоров’я, треба потихеньку підмішувати в їжу поживно-вітамінні добавки.

Спершу очікування Ніколаса справдилися. Плисти на океанському лайнері ні син, ні донька не захотіли, заявивши, що їм це нецікаво. Та коли Алтин почала перераховувати назви островів, на які зайде корабель, Ластик зачудовано повторив: «Барбадос? Супер. Я їду». «І я їду», — луною відгукнулася Геля. Це все Джонні Депп, подумав Ніка. Надивилися про піратів Карибського моря. Залишалося тішитися тим, що синові і доньці все ж не чуже хоч щось дитяче.

І магістр змирився зі своєю долею. Врешті-решт, один тиждень можна і стерпіти. У цьому навіть є своя принадність — ненадовго вирватися зі звичного світу. Змінити темп, відключитися від повсякденних турбот, опинитися у розміреному, затишному, чемному світі, де всі посміхаються, говорять стишеними голосами, а максимально припустимий вияв емоцій — сухо зауважити: «Що ж. Принаймні вона здатна народжувати дітей». За час перебування у навіженій країні своїх пращурів колишній підданий її величності звик до підвищених витрат адреналіну і, вірогідно, жити в Англії постійно вже не зумів би. Але понудьгувати на британському кораблі, де навмисно відтворюється і культивується атмосфера минулих часів — чому б і ні? Якщо вже всі довкола так цього прагнуть.

Перші п’ять днів плавання більш-менш збіглися з очікуваннями Ніколаса. Та коли до Форт-де-Франс залишилося плисти всього добу, тітка Сінтія спочатку ледь не скрутила собі карк, а потім зробила племінникові сюрприз, від якого адреналін так і завирував у крові.

Однак краще розповісти по порядку. Для цього зручніше за все зазирнути у блог, який Микола Олександрович вів з першого дня подорожі.

Справа ця була для Фандоріна новою, в Москві у нього не залишалося часу вести віртуальний журнал, та й потреби особливої не виникало. Про все, що відбулося за день і що його хвилювало, Ніка міг поговорити ввечері з дружиною. Однак на період нетривалої розлуки він узяв зобов'язання записувати всі більш-менш примітні події в інтернет-щоденник. Це жвавіше і природніше, ніж відсилати електронні листи. А реакцію кореспондентів отримуєш негайно у вигляді коментів.

Вірна секретарка Валя нашвидку дала магістру короткий курс блогознавства, відкрила акаунт і допомогла вибрати нік (тобто прізвисько) з аватаром (візитівкою-малюнком). Фандорін вирішив назватися «Довгим Джоном» на честь пірата з «Острова скарбів»: недарма ж він зробився мореплавцем, тримає курс на Вест-Індію, ну і зріст у нього теж годящий — метр дев'яносто дев'ять.

Дружину привчати до такої форми спілкування не довелося, вона давно у себе в журналі вела шеф-редакторський блог. Нік у неї був «Болід». Валя — та днювала та ночувала в інтернеті. Останнім часом вона зачісувалася а-ля Грета Гарбо і набула відповідної млосності у манерах, та на стилі письма це не позначилося. Будучи дівчиною нетривіальної долі (і це ще м'яко сказано), Валентина здобула безладну освіту. Жваво торохтіла іноземними мовами, але рідною володіла непевно — особливо орфографією. Ось чому свого часу вона з ентузіазмом підхопила моду писати «албанською», де безграмотність — головний принцип. Тепер ця дурнувата примха у пристойних інтернет-користувачів вважається поганим тоном, але Валя відмовлятися від «албанської» вперто не бажала. Чи не могла.

Отже, подорожні нотатки «Довгого Джона» з коментарями «Боліда» і «Грети Гарбо».


Блог «Довгого Джона»



Відпливли учора ввечері, але писати не міг. Хоч у рекламній брошурі обіцяли, що морська хвороба пасажирам «Фелкона» не загрожує, мене сильно занудило, щойно теплохід вийшов у Ла-Манш. Погода мерзенна. Сильний вітер, дощ. Хвилі з нашої одинадцятої палуби здаються маленькими, але, гадаю, заввишки вони метрів три-чотири і б’ють все час у борт. Підлога нахиляється, горизонт нудотно ходить угору-вниз. Невгамовній С. хоч би що. Вона за допомогою покоївки (уявіть собі, до «люкс-апартаменту» приписані покоївка і батлер!) вдягла вечірню сукню з блискітками, перли й покотила знайомитися з капітаном. Я ж ганебно валявся у ліжку. Їсти мені, м’яко кажучи, не хотілося, а на капітана я ще надивлюся — ми сидимо за капітанським столом.

Спав я, наче труп. Снилося, начебто я немовля і мене гойдає у колисці Сірий Вовчик, причому я дуже боявся, що мене схоплять за бочок.

Зранку покращало, і я зміг оглянути нашу чудову каюту, а потім і теплохід. Апартамент двоповерховий, з двома санвузлами. Нагорі спальня з великим ліжком, де поселився я, бо тітку в кріслі піднімати сходами незручно. Внизу вітальня з роялем, тераса і кабінет. С. пречудово влаштувалася на дивані, за ширмою. У неї є дзвінок для виклику прислуги, а ще вона захопила з дому дзвіночок — для мене. Серед ночі я прокинувся від відчайдушного калатання, кинувся вниз, ледь не полетів зі сходинок. С. турботливо запитала, чи не покращало мені, а то вона так за мене переймається. Не покращало, відповів я з питомо британською стриманістю і пошкандибав назад. У шухляді столу є бервуха. Без них більше спати не ляжу. Раптом що, хай С. викликає дзвінком прислугу.

Втішаюся тим, що нам тут буде дуже зручно. Геля оселиться на дивані, Ластик у кабінеті — тут можна взяти складане морське ліжко, йому сподобається. А ми з тобою, ясна Алтин Фархатівно, влаштуємося по-королівському в будуарі й будемо дивитися крізь панорамне вікно на зірки. На Карибському морі погода не така, як тут, можна снідати на терасі. Уявляєш?

Щойно я відчув у собі достатньо сили, щоб вирушити на обід, як наш «Сокіл» вийшов у Біскайську затоку. Захитало так, що по столі почали їздити склянки. Ви знаєте, панянки, як я ненавиджу уколи, але тут я здався. Хитаючись, дістався до медпункту і попросив зробити ін’єкцію від морської хвороби. Тепер не нудить, але їсти все одно не хочеться й хилить на сон.

Найдошкульніше те, що, здається, я єдиний з-поміж двох тисяч пасажирів, хто реагує на хитавицю. Всі довкола ходять задоволені, без упину чимось захоплюються, випивають-закусюють у п’ятнадцяти безкоштовних забігайлівках і взагалі насолоджуються життям. Все ж ніякий я не британець, немає у мені морської крові. Тітонька он розпашіла, посвіжішала. Сновигає на своїй тарадайці з електродвигуном то в казино, то в кіно, то дивитися на танці.

Посидів за комп'ютером — знову погіршало. А що, як я проваляюся всі дні у ліжку?



Морська хвороба буває від слабкодухості й розслабленості. На неї страждають тільки лайдаки. Ходи в джим, бігай палубою, і все минеться.



Шеу, бедолажичко, йак йа зо ваз пириймайусьі



Сьогодні хитавиці немає. Почуваюся чудово. За сніданком наївся, як пітон. Обідом, файв-о-клоком і вечерею теж не знехтував. Готовий до повнішого звіту про перші враження.

Перше, що мене вразило, це пасажири. Тобто я, звісно, розумів, що тритижневий круїз на «Соколі» можуть собі дозволити тільки люди вельми забезпечені, та якось не взяв до уваги, що самих грошей тут замало. Потрібен ще й вільний час. А хто з заможних мешканців Об’єднаного Королівства може дозволити собі на цілих три тижні відірватися від справ? Тільки ті, хто від справ уже відійшов.

У Саутгемптоні, перед посадкою на корабель, закочую я тітоньку в ангар, де реєструють пасажирів, і бачу сценку з якось поганенької комедії, коли, знаєте, весь час врубають регіт за кадром. Ціле море сивих і голомозих голів, крісла-каталки, ціпки, згорблені спини, а над усією, цією геронтомасою висить величезний життєрадісний білборд з гаслом: «Ми такі молоді, а вже підкорюємо світ!»

Як виявилося, фірма «Пенінсьюлар», якій належить наш «Сокіл», нещодавно відзначила своє п’ятиріччя і, як тепер кажуть, позиціонує себе лідером нового покоління круїзних компаній.

Забігаючи наперед, розповім з цього приводу ще дещо, вже з жанру чорної комедії.

Сьогодні я блукав кораблем і познайомився з милою дівчиною з сервісного відділу. Смаглявенька, гарненька, родом з Бомбея (тут майже весь обслуговуючий персонал з Індії, Філіппін чи Індонезії). Ревнуєш, дружино? Правильно! Знатимеш, як випускати орла з клітки.

І ось ця Чаті, чи то захоплена моєю красою і привабливістю, чи (що ймовірніше) розраховуючи на чайові, завела мене в таку місцину, яка від пасажирів зберігається у таємниці. У трюмі, поряд з холодильником, де тримають їстівні запасай, є ще один. Для небіжчиків. Чаті шепнула мені, що за один рейс не менше п’яти, а буває, що й десяток бабусь і дідусів віддають Богові душу. Це не дивно, якщо врахувати, що середній вік пасажирів 77 років, а один відсоток (тобто людей двадцять) перевалив за дев’яносто. Так наш «Сокіл» і пливе між райських островів: нагорі грають у бридж, прогулюються палубою і танцюють допотопні танці, а внизу лежать у блаженній тиші заморожені напівфабрикати, очікуючи на повернення додому.

Між іншим, про танці. Це сильне видовисько.

Літні чоловіки ввечері виряджаються в біта смокінги, бабці—у відкриті сукні й чимчикують до танцзалу. Я дивлюся на все це, як зачарований. Оркестр грає танго, ча-ча-ча, фокстрот, Недовго, по півтори хвилини, щоби публіка не вибилися з сил. Та одного разу врубали бугі-вугі, і деякі old girls та old boys згадали молоді літа. Це було здорово, чесне слово. Навіть соромно стало, з яких таких причин я дивлюся на цих людей з насмішкуватою жалістю. У них був свій час, зі своїми звичаями і танцями. Цей теплохід — мов плавучий заповідник минулого століття. Я тут гість, і у мене немає жодного права відчувати зверхність щодо старих леді та джентльменів тільки через те, що вони помруть раніше (тьху-тьху-тьху).

Пам'ятаєш, Алтин, як ми їздили в Китай? Перші кілька днів нам здавалося, що у всіх довкола однакові обличчя, але приблизно за тиждень ми перестали сприймати оточуючих як китайців, бо навчилися бачити індивідуальні риси. Те саме і тут. У перший вечір у мене було відчуття, що я весь час наштовхуюся на одних і тих самих дідусів і бабусь, в очі лізли тільки зморшки, обвислі підборіддя, коричневі плями у вирізах вечірніх суконь. Та сьогодні я припинив помічати, що обличчя довкола мене старі. Буцім усе людство раптом постаріло, і я навіть здригаюсь, коли бачу в дзеркалі свою непристойно свіжу фізіономію, з неприродно гладким чолом і неприємно пружною шиєю.

У старих обличчя набагато цікавіші, ніж у молодих. З віком виразніше проступають риси вдачі, розум чи дурість, доброта чи злостивість, успішність чи безталанність. Мені здається, що за малюнком зморщок я можу прочитати всю life story[6] людини, і нерідко це захоплююче, цікаве чтиво!

Раптом у мене виникло моторошне припущення. Що, коли я насправді не пливу океаном, а помер? Припустімо, розбився в літаку і потрапив прямісінько на той світ. Ні, правда. Довкола самі старі. Райське, безтурботне існування. Годують і поять задарма. Офіціанти в білому схожі на янголів. Пухнасті хмари, синє море…

Агов, на землі! Відгукніться!



Не витріщайся на чужих бабусь, гляди-но краще свою.

Розповідай їй частіше про кістляву руку голоду, що загрожує твоїй родині. У мене сьогодні були розборки з Фіфою. Уяви, ця нахабна тварюка приперлася в редакцію, заявилася прямісінько у мій кабінет і каже: «Інтер'єрчик у вас тут типу «бідненько, але чистенько», тільки пристойних людей відлякувати. Я скажу Костику, хай відбашляє на ремонт, і пришлю свого дизайнера». Нічого, га? Я їй спокійно так, ти мене знаєш: «Ану геть за двері, кицько фарбована». Вона від мене вилетіла, ледь діаманти з вух не повипадали. Побігла жалітися, ну й хрін з нею. Контракт не зобов'язує мене розводити манірліхи з коханкою роботодавця. Не подобаюсь — хай звільняє. Думаю, після цієї милої бесідоньки я опинюся на вулиці, але з вихідною допомогою. Однак надовго цих грошей не вистачить. Так що підбивайся до тітоньки. Будь з нею нерозлучний.



Сігодні підбиво балки за биризинь. Бухолтєріє жаг. Видрад дуісті девіть тгац ні рухуючи моеі so called[7] сарплатні, катру могу пачикать. Прибуткаіф фиг. Папутнього ветру.



Алтусю, від тітоньки я буквально ні на крок. Розпорядок дня у нас такий:

Зранку я витягаю з-під дверей корабельну газету і, поки батлер подає чай, читаю тітці все підряд. Світовим новинам і політиці відведено рядків десять, а решта — спортивні новини, детальний переказ учорашніх епізодів усіх основних телесеріалів, програма розваг і повідомлення, як нині вдягатися до вечері: біла краватка чи чорна, смокінг чи піджак, вечірня сукня чи «вільний стиль» (це означає, що дамам можна з'являтися у костюмі, але, звісно, не брючному).

Потім я катаю С. п'ятнадцять-двадцять кіл по променадній палубі. Ми обговорюємо з усіма, хто трапиться, погодні умови і бажаємо одне одному приємного дня.

Перед обідом займаємось у гуртку любителів акварелі. Сьогодні, наприклад, тема заняття була «Туман над рікою». Уяви собі: пливемо вздовж скелястих берегів острова Мадейра, сяє сонце, море все виблискує, краса неймовірна, а ми сидимо й вимальовуємо сірий туман над Темзою.

Обід: спершу всі стоять у черзі до стюарда, який капає кожному на долоню три краплини дезинфікувального розчину. Без. цього обов'язкового ритуалу вхід у їдальню заборонений. Уявляю собі, як поставилися б до подібного правила наші волелюбні співвітчизники. А британці дисципліновано підставляють долоні, ніхто й не думає протестувати. Все ж у нас і в них зовсім різне уявлення про свободу і дисципліну. В попередньому житті я був би цілковито на боці англійців. Тепер же, безнадійно обрусівши, закипаю від обурення.

Після обіду тітка спить 64 або 88 хвилин. Це мій вільний час. Читаю новини в інтернеті. Гуляю, передивляюся книги у бібліотеці (тут напрочуд пристойна добірка довідкової літератури).

Перед файв-о-клоком С. плаває у басейні. Це трудомістка і монументальна процедура. Я все збираюся зняти на камеру, як тітку спускають у воду на спеціальному крані для інвалідів. Це нагадує картину «Карл XII у Полтавській битві». Пам'ятаєш, як шведський король, підвівшись на ношах, командує рухом полкових колон? Приблизно так само С. керує кранівниками.

Після басейну С. грає на роялі, а я роблю вигляд, що слухаю. Потім час вдягатися до вечері. Я з вами, татаро-слов'янами, за 13 років так здичавів, що не маю в гардеробі ні метелика, ні сорочок з комірцем-стійкою, ні смокінга. Довелося весь цей мотлох брати напрокат. С. ще подарувала мене золоті запонки з діамантовою монограмою у вигляді коронки баронета, але я в них нагадую не британського баронета, а циганського барона. Тільки уяви мене в ось такому вигляді, і ти зрозумієш, на які жертви я йду заради родини.

Сидячи за столом, тітка, ясна річ, звертається до мене виключно «сер Нікола», через це під час найпершої вечері трапився маленький інцидент.

На теплоході два «люкс-апартаменти», і щасливі мешканці сих чертогів удостоєні честі споживати dinner[8] за капітанським столом. Компанію нам з тітонькою складають містер Делоні (так звати пасажира другого «апартаменту»), капітан Флінч і, почергово, хтось зі старших офіцерів. Першого вечора, коли я зміг виповзти до вечері, це був помічник з безпеки Тідбіт, найтиповіший продукт своєї професії. Після 11 вересня для цієї публіки настала золота доба. Які щедрі бюджети, які широкі повноваження!

А скільки нових чудових посад — наприклад, пильнувати за безпекою на круїзному теплоході для мільйонерів. У всіх країнах співробітники спецслужб виглядають і поводяться приблизно однаково. Коли С. вкотре мене «обсерила» («сер Ніколас, передайте сільничку» чи щось типу того), містер Тідбіт раптом з невинним виглядом зауважив: «Ось цікаво, чи зберігається титул у колишнього британськопідданого, якщо він змінив паспорт на іноземний? Чи не правильніше називати вашого племінника «містер» або gospodin Фандорін?» При цьому про моє російське громадянство мови жодного разу не було. Тобто корабельний спецслужбіст вирішив похизуватися поінформованістю: мовляв, така вже в мене робота — знати всі таємниці про кожного.

Тітка мовчки поглянула на плебея, потримала красномовну паузу і каже: «Вам, як державному службовцю, який існує на гроші платників податків, годиться добре знати закони. Людина може бути одночасно громадянином Великобританії і Росії. Крім цього, сер, хай буде вам відомо, що позбавити титулу може лише одна персона. — Тут вона виразно подивилася скоса на портрет її величності, що висить над капітанським столом. — І це аж ніяк не ви, мій дорогий сер».

А щодо роботи не жалкуй і за гроші не переймайся. Ми живі, здорові, а значите що-небудь придумаємо.



Ага, особливо ти придумаєш. Вся наша надія на любу тітоньку. Скоро прибуду тобі на допомогу. Клянуся, поводитимуся як янгол. Виглядатиму справжньою «леді Фендорін». Тітонька пустить сльозу, коли мене побачить. Тримайся, Хлопчищу. Червона армія на підході!



Слава Богу, ви з нею не побачитесь. С. замовила вам квитки до Барбадосу, а сама зійде в попередньому порту, на Мартишці. Мудре рішення.

Прикидатися ти не вмієш, вона теж. Називає вона тебе не інакше, як «та жінка».



Старе стерво! Невже вона мене так ненавидить? Якби я знала, що ця зараза сходить на Мартиніці, не витратила б стільки грошви на потворні сукні з блискітками і чорні туфлі фасону «похорон Сталіна»!



Шеу, давайті йа преіду намортініко. Влюблю бабцьо абе предушу техеньки. Самі знаіте. Йак кльоуо йа вмійу робидь іте йнше.



Спокійно, панянки. Все під контролем. Ми з тітонькою живемо душа в душу. Певно, від дідуся Ераста Петровича мені все ж дісталася у спадок мала частка його фарту. Я вже писав, що вечорами С. тягає мене у казино. Вона дуже азартна і дуже забобонна у всьому, що стосується games of chance[9]. У перший вечір вона запитала мене, на що поставити у рулетці. Я, не думаючи, тицьнув у якийсь квадрат. Вона поставила фішок на сто фунтів і виграла. Після цього я виконую при ній роль талісмана. Радиться вона зі мною не завжди — за її словами, «не хоче зловживати фандорінським таланом». Але три рази запитувала і, уявіть, я постійно вгадував. 50 % виграшу мої, так що сякі-такі піастри в цьому піратському рейді я вже награбував.

Сидіння у казино — найнудніша частина мого корабельного дня, який, наскільки ви вже зрозуміли, і так небагатий на розваги. В ігровому залі народу майже немає, британські старигані не люблять дурного ризику. Кажуть, на Карибах, коли сядуть американці, у казино не можна буде протовпитися, а поки біля нас із С. стирчить тільки якийсь малоцікавий француз. Він думає перед кожною ставкою ще довше, ніж тітка, а ставить, на відміну від неї, по одній жовтій фішечці. Весь час програє і жахливо через це страждає. Очевидно, це злоякісна форма мазохізму.

Я, схоже, зовсім розбританився. Знаєте, що дошкуляє мені тут найбільше? Наше світське спілкування під час марш-кидків на візку по палубі. Сьогодні провів статистичне дослідження. З двадцяти восьми людей, яких ми зустріли і які зав'язали з нами бесіду, одинадцять запитали: «How are you this morning?»[10], решта сімнадцять: «Are you enjoying the view?»[11]. Першим C. неухильно відповідала: «How is your own self?»[12]; другим: «Fabulous, absolutely fabulous»[13], після цього всі йшли далі, цілком задоволені розмовою.



Шеу, кали пастарієте, йа тожи будо ваз вазить ф колязці.



Ніко, якщо ти хочеш, щоб я відповідала на твої записи в блозі, забань свого трансформера!



Сома тронсформер!!!



Захід сонця над океаном — видовище цілковито чарівне. Сьогодні безвітряно і захід сонця виглядає так, наче в дзеркалі вирішив утопитися червоний помаранч.

Це я, як щирий британець, витримав паузу і тактовно перевів розмову на природу. Не сваріться, дівчата. Давайте я вам краще розповім про нашого сусіду по столу, містера Делоні. Не знаю, чим ми з тіткою йому не догодили, але я часто ловлю на собі його погляди скоса. За весь час вони з С. не обмінялися жодним словом, а на мої пусті чемності цей Оеіопау відповідає вигуками. При цьому він взагалі-то дуже балакучий і постійно розважає капітана якимись історіями. Корабельна публіка, як я вже писав, має звичку з напрочуд зацікавленим виглядом розмовляти про різні бздури, але містер Делоні — приємний виняток. Слухати його ніколи не набридає. Він багато де бував, чимало бачив. Рід його занять не зовсім зрозумілий. Нібито він торгує дорогими автомобілями, та водночас частенько згадує якісь офшори, інвестиційні портфелі, активи. Нібито він є головою правління чи то тридцяти, чи то сорока компаній. Якщо врахувати, що родом цей джентльмен з острова Джерсі, таке цілком ч можливо. Багато з тамтешніх мешканців процвітають завдяки офшорному статусу своєї вітчизни. Судячи з величезної перлини у краватці і діамантового персня на мізинці, у Делоні грошей набагато більше, ніж смаку, але я готовий вибачити йому і невихованість, і любов до мішури. Без його базікання я б на цих бісових вечерях засинав і падав носом у пюре з коріння селери або в манговий чатні.

Історії джерсійця завжди про одне й те саме: як хтось намагався його ошукати, та не вдалося. Кінцівка буває двох видів: «Тут я схопив скурвого сина за комір і добряче трусонув». Або: «Тут я легесенько так посміхнувся і кажу цьому скурвому сину…»

Сьогодні ввечері містер Делоні розважав нас розповіддю про те, як їздив в Індію вести перемовини про відкриття автомобільного салону з продажу «ягуарів» (Я переказую ці нісенітниці, щоб ти краще уявляла, Алтисю, атмосферу трапез, на яких тобі невдовзі, доведеться бути присутньою.)

Торгувався, отож, наш Делоні з якимось мумбайським дилером, «найбільшим пройдисвітом та скурвим сином у всьому штаті Магараштра». Ніяк не могли вони домовитися про умови. І тут індієць, наслухавшись про те, що в англійців модно роз’ятрюватися комплексом провини перед колишніми колоніями, завдає удару нижче пояса. Ви, каже, містер Делоні, хочете стерти мене на порох. Як ваші предки-сагіби хотіли пустити на порох мого прадіда. І розповідає, як під час сипайського повстання його пращура раджу (Делоні іронічно зазначив, що у кожного індійця обов'язково віднайдеться пращур раджа) англійці лякали шибеницею, якщо він не присягне на вірність. Прадід не злякався, бо для індуса прийняти смерть від рук невірних — прекрасний засіб забезпечити собі бонус при новому народженні. Тоді колонізатори, знавці місцевих вірувань, прив'язали його до дула гармати, зарядженої тільки порохом. Після такого пострілу від людини залишається купка кривавого шмаття, віддавати поховальному багаттю нема що, а це для індуса неможливо. І раджа присягнув королеві Вікторії за себе і своїх підданих.

Цю моторошну історію дилер розповів містеру Делоні з сумною посмішкою і закочуванням очей. «Та мене такою маячнею не проведеш, — повідомив нам джерсієць з веселим сміхом. — Я сам під час перемовин з німцями з «Даймлер-Бенца» у важкий момент люблю втерти щось про голокост, та ще й прибрешу про бабцю-єврейку, яка загинула в Дахау. Знаєте, що я відповів своєму маратхському приятелю?» Всі, крім тітки, зобразили жвавий інтерес (С. ігнорує Делоні, ніколи навіть не дивиться в його бік). Оповідач, не гаючись, задовольнив нашу цікавість. «Я злегка так посміхнувся і кажу цьому скурвому сину: «Ми, британці, завжди вміли знайти правильний шлях до серця партнера. Саме тому світ говорить і робить бізнес сьогодні по-англійськи. А не мовою маратхі». Делоні голосно зареготав. Всі, за винятком О., посміхнулися. «Чудово сказано», — зауважив наш дипломатичний капітан і повів розмову про пасати, сезонні вітри, які визначали графік трансатлантичних плавань часів вітрильної навігації.

Ось так і минають наші вечері.



Наришті нихто бильші нивстрігае ф наж діолох. Напешіть іжче пра захади чі сходи. Обожнюйу опісі прероди!!!


Великий шляхетний японський папуга


Останній комент Гретхен-Валі означав, що Алтин з дітьми вже вирушила в довгу дорогу: спочатку в Лондон, звідти рейсом «Вірджін Атлантік» у Бриджтаун. А що нічого не написала перед від’їздом — це через паскудну вдачу. Образилася, що він не забанив розперезану секретарку, яка вічно пхає свого носа куди не просять.

Поки не минули 96 хвилин, якраз можна було б записати все, що трапилося, у щоденник. По-перше, це допомогло б зібратися з думками. По-друге, цікаво було дізнатися думку дружини. Однак Алтин, очевидно, з контакту вже вийшла. А від Валі толку буде мало. Дедукція не входила в перелік її сильних якостей.

Мабуть, ніж тинятися каютою, очікуючи пробудження тітки, розумніше спуститися до бібліотеки. В загадковому листі є деякі деталі, що вимагали прояснення і уточнення.

У ліфті Фандорін, як зазвичай, не піднімав очей, а дивився під ноги. Так само поводилися й супутники. Зустрічатися з кимось поглядом було ризиковано. Згідно з корабельним етикетом, eye contact[14] передбачав посмішку, посмішка — обмін ввічливими репліками, і все, потягнеться ланцюжок: тепер за кожної випадкової зустрічі доведеться зупинятися, вітатися й обговорювати природу-погоду, бажати одне одному прегарного афтернуну, і так далі, і так далі.

В принципі, все це дуже цивілізовано і мило, але з російської точки зору — фальш, марна трата часу. У Москві Ніку неймовірно дратувала нестача ввічливості, тут — її надлишок. Тут було над чим замислитися. Виходило, що британцем пін бути перестав, а росіянином так і не зробився. Вдома (ага, все ж «вдома»!) часто думав: найгірше лихо у них тут — не дурні й не дороги, а тотальне хамство. На кораблі ж постійно ловив себе на думці: «Дивна у них, англійців, все ж звичка…» Наприклад, навіть британська стриманість, яку Фандорін завжди так цінував, тепер здавалася йому якоюсь божевільною і протиприродною.

Взяти хоча б сьогоднішній інцидент.

Згідно з установленим розпорядком, з 16:15 Сінтія плавала у відкритому басейні на сонячній палубі. Ніколас Сів у шезлонг із книжкою («Історія британської Вест-Індії»), а тітку, виряджену в плюшевий купальник з левами і єдинорогами, служники пересадили з каталки на підйомник і почали Обережно переміщати над смаравдовою водою. На середині, де глибше, стареньку опускали, вона відстібала паски і десять хвилин велично плавала назад-уперед. На воді тітонька трималася прекрасно. Потім тим самим краном її переправляли назад.

Спочатку все йшло, як завжди: Сінтія командувала, немов адмірал Нельсон з капітанського містка у розпалі Трафальгарської битви; ввічливі матроси робили вигляд, що без її вказівок нізащо не впораються з такою хитромудрою справою. Та коли сидіння опинилося над мармуровим бортиком, тітка якось незграбно нахилилася і пасок безпеки чи то репнув, чи то розстебнувся.

Саму мить падіння Ніколас прогледів — він якраз читав про рейд пірата Моргана на Маракайбо. Почув, як пролунало з кількох різних сторін стишене «ах!», тітчин зойк. Підняв очі і заціпенів, побачивши стовп бризок і розгойдування порожнього сидіння.

Протягом півхвилини, допоки з'ясувалося, що старенька ціла, довкола панувало напружене мовчання. Хтось підвівся з шезлонга, хтось навіть схопився, але загалом усі поводилися зі зразковою стриманістю. Росіяни б закричали, кинулися до басейну, а тут ніхто не зрушив з місця. Не через байдужість, а щоб не заважати спеціалістам: прислуга краще знає, що і як треба робити у подібних випадках. Кричав і розмахував руками тільки якийсь дядечко в не по-англійському пістрявих плавках. Потім, коли стало ясно, що все добре, сусідка Ніколаса зі зверхньою посмішкою сказала про крикуна: «Australian, isn't he»[15]. Вимова у емоційного джентльмена була дійсно антиподна.

Зате Сінтія виявила себе справжньою англійкою. Коли перелякані матроси витягли її з води, вона лише сказала: «Гадаю, сьогодні я плавати не буду». І блідий від потрясіння Ніка повіз її геть під схвальні й співчутливі коментарі публіки.

Однак у коридорі, подалі від сторонніх очей, тітка все ж дала волю почуттям.

— О Боже мій, — слабким голосом сказала вона. — Я ледь не загинула. Коли я падала з цієї бісової колиски, ледь не луснула від злості. Думала: «Як негарно з боку Всевишнього! Угробити мене напередодні головної пригоди всього мого життя! Просто нечесно!»

— Ви все це подумали, поки падали з двох метрів? — запитав Піка. — без жодної піддрочки. Він знав з досвіду, що и мить небезпеки рух думки суттєво пришвидшується. — Однак ви не зовсім справедливі до Господа. Якщо ви вважаєте плавання океаном головною пригодою вашого життя, то воно вже наближається до кінця. Завтра Мартишка.

— До чого тут плавання! — пирхнула Сінтія, але цю інтригуючу заувагу Ніколас пропустив повз вуха. Він ще не зовсім підійшов від шоку.

— Як же ви мене перелякали, — пробурмотів він. — Я подумав…

— Що стара скрутить собі шию і ти успадкуєш Борсхед-хаус? — підхопила тітонька. Він хотів обуритися, та вона відмахнулася: мовчи, не перебивай. — Ні, мій любий, Борсхед-хаус ти б, звісно, успадкував, але навіть не уявляєш, що б ти втратив! Який жах! Я могла загинути, не відкривши тобі таємниці!

Микола Олександрович закліпав.

— Таємниці? Якої таємниці?

Міс Борсхед зітхнула.

— Не хотіла говорити, допоки не прибудемо на Мартишку, та після сьогоднішньої пригоди просто зобов'язана ввести тебе у курс справи. Невже ти подумав, що я: затягла тебе на цей дурнуватий пароплав тільки задля того, щоб ти катав мене палубою?

— А… хіба ні?

— У мене самохідне крісло, — з гідністю зауважила вона. — Ні, мій хлопчику. Ти мені знадобився не як тяглова сила. Мені потрібна твоя голова. Фандорінська голова! — Вона постукала його артритним пальцем по чолу. — Дай мені 96 хвилин, щоб оговтатися. А поки вивчи один документ. І попрацюй своїми вченими мізками.

Сказано це було вже перед самими дверима каюти. А через хвилину Ніколас отримав для вивчення пожовклий від часу лист — без жодних коментарів. Поки він роздивлявся папір, не кваплячись його розгортати, Сінтія ретирувалася у своє лігво. З крісла на диван вона вміла пересуватися без сторонньої допомоги. Руки у старенької були дужими.

* * *

Двадцять хвилин по тому охоплений мисливським азартом Фандорін їхав у ліфті на шосту палубу до бібліотеки. Там була пречудова добірка книг різними мовами з історії мореплавства. Можливо, вдасться щось знайти про французьких арматорів періоду Війни за іспанську спадщину.

Читальний зал бував повним тільки в негоду. Та від Біскайської затоки над океаном сяяло сонце, з кожним днем теплішало, і цій тихої полудневої години Ніколас виявився у бібліотеці зовсім один, навіть бібліотекарка кудись вийшла. Замість неї на столику реєстратури сидів величезний папуга вишуканого, хоч дещо траурного забарвлення: сам чорний, з червоним чубиком і жовтими окрайками вздовж крил» Птах водив здоровенним дзьобом сторінкою розкритої книги — наче читав. Фандорін мимоволі посміхнувся.

— Піастрри, піастрри, — сказав пернатій істоті магістр. Папуга скоса глянув на жартівника круглим оком і присвиснув — мовляв, чули вже, вигадав би щось оригінальніше. Потім взяв і перегорнув дзьобом сторінку. Певно, бачив, як це роблять відвідувачі, і спапужив.

Бібліотекарка Ніколасу була непотрібна. Він сам знайшов необхідну шафу, розподілену по країнах і епохах. Ага, ось Франція. Ось царювання Людовіка XIV. А ось і цілий том, присвячений арматорам порту Сен-Мало.

— Лефевр, Лефевр… — бурмотів Фандорін, гортаючи покажчик. їх, виявляється, була ціла династія, Лефеврів. А ось і той, іцо, очевидно, згадується у листі.

Вголос Ніка прочитав:

— «Шарль-Донасьєн Лефевр (1653 — не раніше 1718)». That's my man![16]

Птах нервово заклекотав. Мигцем підвівши очі, Фандорін побачив, що папуга розчепірив крила і вирячився на нього.

— Не любиш, коли в бібліотеці голосно говорять? Ну вибач.

Далі він читав мовчки, відчуваючи хвилювання, як і кожного разу, коли таланило ухопити ниточку, що вела з сьогоднішнього дня в минуле.

Дім «Лефевр і сини» був заснований батьком Шарля-Донасьєна під час війни з Аугсбурзькою лігою для спорядження корсарських кораблів. Потім успішно торгував, обслуговуючи Ост-Індійську компанію. Розбагатів на работоргівлі, переключився на заготівлю сушеної Тріски й імпорт мусліну з країн Середземномор'я. Ага! Наприкінці сімнадцятого століття фактично монополізував вигідний посередницький бізнес з викупу європейських полонених у берберських розбійників, підданих султана Мулай-Ісмаїла.

— Жодних сумнівів. Саме з цим Лефевром вів перемовини наш Епін, — задоволено повідомив Фандорін папузі, який перелетів на сусідній стіл і зблизька витріщався на магістра.

Раптом чорно-червоний птах, який досі поводився цілком цивілізовано, зірвався з місця і кинувся на Миколу Олександровича. Кігтями вп’явся в груди, прорвавши сорочку; дзьобом вдарив у скроню — не те, щоб дуже сильно, але відчутно, до крові. Головне ж, ця агресія була настільки неочікуваною, що Ніка остовпів.

Руки були зайняті фоліантом, тому скинути з себе дурну тварюку вдалося не відразу.

— Киш! Киш! — закричав Фандорін, мотаючи головою.

Нарешті кинув книгу і позбувся папуги. Той відскочив і тривожно зацокотів лапками по блискучій поверхні стола. Нахиливши величаву макітру, птах невідривно дивився на магістра історії.

На крик із підсобки визирнула бібліотекарка. Побачила, що відвідувач витирає хусткою зі скроні краплину крові, й страшенно перелякалася, коли Ніколас пояснив, у чому річ.

— Ви, певно, чимось його налякали? Наш Капітан Флінт ніколи ні на кого не кидався. Він так добре вихований! Не паскудить, не галасує, папір не розриває. Ми навіть не тримаємо його у клітці!

І розповіла, що папуга живе у них вже місяць. Протягом минулого карибського круїзу, десь між Мартишкою і Барбадосом, влетів у вікно бібліотеки і прижився. Таке відчуття, що йому подобається запах книжок. Годують його попкорном і чипсами. Серед членів екіпажу є один зоолог, то він каже, що ніколи не бачив таких папуг. Птаха сфотографували, відправили фото у Королівський орнітологічний музей. Звідти відповіли, що такі папуги дійсно ніде не водяться. За деякими ознаками птах нагадує великих шляхетних японських папуг, що вважаються давно вимерлими. Їхнє зображення трапляється на ширмах і віялах епохи Хейан, а потім зникає. Музей попросив доправити птаха для вивчення, але у корабельний бібліотеці звикли до Каштана Флінта, не хочуть з ним розлучатися. Він такий розумний, такий тактовний; Так дбайливо ставиться до друкованих видань…

— Я б узяв цю книгу з собою, — увірвав Ніколас балакучу даму. Йому набридло слухати про папугу. Хотілося вияснити ще щось про арматорський дім «Лефевр і сини». ~А там прокинеться Сінтія і пояснить, що означає таємничий лист.

— Що, власне, мені відомо? — підсумував він на зворотному шляху.

Хтось на ймення Епін, який перебував у любовних, родинних або дружніх стосунках з Беттіною Мьонхле, дружиною власника Теофельсу, в лютому 1702 року прибув у порт Сен— Мало. Вів перемовини з арматором Лефевром про плавання і» Барбарію. Мета ризикованої справи — здобути якийсь скарб, дорожчого за який «немає у світі». Дуже цікаво, дуже!

У каюті на магістра чекали два сюрпризи.

По-перше, тітка не спала, а сиділа у своєму кріслі, хоч 96 хвилин ще не минули.

— Де тебе чорти носили? — сердито закричала вона. У збудженому стані тітка забувала про аристократичні манери й віддавала перевагу енергійним виразам. — Я не змогла заснути! Кличу, дзвоню у дзвіночок! Виїжджаю, а його нема! Нам треба поговорити, і якомога швидше. Відчини двері на терасу — задуха. Сідай поруч! Ти прочитав листа?


Лист другий


Другий сюрприз трапився, щойно Ніколас відчинив двері на терасу, щоб впустити у каюту свіже повітря.

Разом з вітерцем у апартаменти залетів чорно-червоний папуга, з лопотінням пронісся над роялем, столом, тітчиною головою і всівся на поручень сходів, що вели на другий поверх.

— Навіщо ти впустив цю тварину? — закричала Сінтія. — Негайно вижени! Вона все тут закаляє! Тпрусь, тпрусь!

Та прогнати птаха виявилося непросто. Коли Фандорін збіг сходами, папуга перемістився у вітальню, на телевізор. Фандорін спустився — папуга преспокійно перелетів назад на бильця. Подолавши маршрут вгору-вниз ще кілька разів, магістр зупинився. В опонента була явна перевага у свободі пересування.

Тут ще й тітка з типовою непослідовністю накинулася на племінника:

— Що ти причепився до бідної пташки? Чим вона тобі заважає? Сидить собі й сидить. І ти сідай. Нам треба поговорити.

Він слухняно всівся у крісло і підсунув до себе лист Епіна, однак Сінтія не дозволила ставити питання.

— Зажди, — сказала вона, піднявши руку. — Я все розповім сама. Мовчи і слухай… Я завжди відчувала, що тобі не до душі мої подарунки.

— Га? — здивувався Ніка неочікуваній зміні теми.

— Не заперечуй, я знаю. Кожного разу перед твоїм днем народження чи якоюсь значною датою я довго думаю, що б такого цікавенького тобі подарувати. А потім відчуваю: ні, знову не те. Хлопчик залишився незадоволеним.

Магістр був вражений ще більше. Він і не підозрював у тітки такої проникливості.

— Що ви, тітонько. Ваші дарунки щоразу для мене така несподіванка.

— Це ти кажеш з ввічливості. А сам ось не носиш золотий брегет, який я купила на аукціоні. Годинник тобі не сподобався. Так-так, я здогадалася. — Сінтія сумно зітхнула і знову без жодного переходу оголосила: — Папери!

— Що?

— Понад усе на світі ти полюбляєш старі папери. Всілякі там пергаменти, манускрипти, інку… Інкунабули, — не без труднощів вимовила вона важке слово. — Особливо, якщо вони якось пов'язані з історією роду Дорнів. Тому я й вирішила підготувати подарунок, який напевне припаде тобі до смаку. Ти знаєш, що після інсульту я освоїла ін— тернет…

— Так, я ж отримую від вас кілька імейлів щодня.

— Не перебивай мене, Нікі! Що я хотіла сказати? Ах, так. Про подарунок. Якийсь час тому задаю я пошук нових сторінок зі словом «Теофельс» (я роблю це періодично) і раптом бачу: у зв'язку зі смертю останнього власника замку частина майна і старі архіви родини фон Теофельс будуть розпродані на інтернет-аукціоні. І он-лайновий каталог: дещо з меблів, мисливські трофеї, різне там залізяччя і багато паперів. Вони розподілені на лоти за хронологічним принципом: перша чверть вісімнадцятого століття, друга чверть вісімнадцятого століття, третя — і так до другої чверті двадцятого. Всі документи пізнішого часу ще до аукціону викуплені якоюсь бундесустановою. Ти ж знаєш, що ці люди, Теофельси, за кайзера і за Гітлера займалися військовою розвідкою чи чимось типу цього.

— Звісно, знаю, але це поза сферою моїх занять. А документів зовсім старовинних там не було?

Сінтія знизала плечима.

— Звідки? Теофельси — рід не зі старовинних. Хоча на їхньому генеалогічному дереві коріння сягає аж Тео Хрестоносця, однак ми з тобою пречудово знаємо, що лінія ця бічна, бастардна.

Тітка вимовила останнє слово зі зневагою, вартою не доньки торговця чаєм, а власниці найблакитнішої крові.

— Їхня дворянська грамота куплена за гроші, адже перший фон Теофельс насправді звався Мьонхле і взяв гучне ім'я лише після того, як заволодів замком.

— І лист, який ви мені дали, адресований дружині цього пана — Беттіні, вродженій фон Гетц, — нетерпляче вставив Ніка. — Це я зрозумів. Так ви викупили архів?

— Тільки один лот. Зате найстаріший. За першу чверть вісімнадцятого століття. Перед тим як загорнути у подарункову упаковку, почала проглядати папери. Вони майже всі німецькою, цим жахливим незграбним шрифтом. Я перебирала аркуші без особливого інтересу — і раптом наштовхуюсь на англійську, причому легко читається!

Як годиться істинній доньці Альбіону, іноземних мов тітка не знала і не дуже розуміла, навіщо хтось ще наполягає на їх використанні, коли так зручно і просто послуговуватися англійською.

— Я все зрозумів. Ви прочитали листа, і вас зацікавила згадка про скарб — щоправда, доволі туманна.

Сінтія загадково посміхнулася.

— Чи все ти зрозумів, скоро стане ясно. А поки розкажи мені, знаменитий спеціалісте зі старовинних документів, чи багато ти збагнув із цього листа.

Та коли племінник поділився своїми висновками і припущеннями, поблажливості в її тоні поменшало.

— Це ж треба, ти відразу здогадався, що «С.-М.» — це французьке місто Сен-Мало. А я уявила, буцім ідеться про швейцарський Сен-Моріц. У п’ятдесят дев'ятому я каталася там на лижах і зламала щиколотку.

— Ну що ви! Звідки у Сен-Моріці арматор, і як можна зі Швейцарії відплисти у землі Мулай-Ісмаїла?

— Ну, я тоді ще не знала, що таке «арматор» і хто такий цей Мулай. Крім того, у другому листі згадується Святий Маврикій (Saint Maurice) і печера, а довкола Сен-Моріца повно гірських печер. І озеро там теж є, так що згадка про плавання мене не збентежила. Але ти, звісно, маєш рацію. «С.-М.» — це Сен-Мало…

— Стривайте, стривайте! — перебив він. — Про який це другий лист ви кажете?

Тут Сінтія підморгнула — це було настільки на неї несхоже, що Ніка здригнувся. Блакитне око на мить примружилося зморшкуватою повікою і знову поглянуло на племінника з веселим торжеством. Почулося деренчливе хихотіння. Тітко насолоджувалася моментом.

— Ось про цей.

Вузлуваті пальці дістали з-під скатертини заздалегідь приготовлений конверт, а з конверта аркуш грубого буруватого паперу.

— Там був ще один лист англійською. Точніше, фрагмент листа. Початок відсутній. Варто було мені прочитати перший рядок — і я остовпіла. — Сінтія відвела руку з аркушем від нетерплячих пальців Ніколаса. — Зараз, зараз. Тільки, прошу, читай вголос. Зроби старенькій приємно. Я хочу почути, як затремтить твій голос.


Голос Миколи Олександровича дійсно затремтів. Навіть зірвався. Перший рядок, який починався з середини фрази, був такий: «… та головне — ось ця дитяча лічилочка. Вона допоможе тобі запам’ятати шлях до схованки».

Як же голосу було не зірватися?

Щось зашурхотіло біля ліктя. Фандорін озирнувся — це папуга сів на стола і дивився, розкривши дзьоба, наче теж хотів послухати. Однак Нікові зараз було не до раритетних птахів.

Почерк був той самий, що і в першому листі, тільки не такий рівний і гладенький, наче автор дуже квапився. Ні завитків, ні прописних буквиць в іменниках, ні вишуканих зворотів. Мова послання здавалася менш архаїчною, майже сучасною.

Втім, заглибитися у читання Ніколас не встиг. Дзенькнув дзвінок — це батлер, згідно з встановленим розпорядком, доставив afternoon tea.

— Давайте скажемо, що не потрібно чаю! — жалібно вигукнув Фандорін. Думка про те, що доведеться перервати знайомство з інтригуючим документом, було нестерпною. — Зараз почне відправляти службу!:

— Людина виконує свою роботу, — суворо мовила тітка. — Треба ставитися до цього з повагою. Тобі не вистачає витримки і терпіння. Це не по-англійськи, мій хлопчику. Увійдіть, Джагдишу!

Вигук адресувався батлеру. Усміхнений індієць у фраку й білісіньких рукавичках закотив столик, на якому, виблискували порцеляною, кришталем і сріблом чашки, вази, прибори, а посередині височів глечик з орхідеєю.

— Сервіруйте чай на терасі, погода сьогодні просто чудова, — звеліла Сінтія і прикрикнула на Ніку: — Не підглядай у листа! Май терпіння! Погодуй поки пташку горішками.

Папуга, який ще п'ять хвилин тому у неї був «твариною», що підлягала негайному вигнанню, перетворився на «пташку».

— На, жери, — похмуро буркнув магістр російською, зачерпнувши в одній із вазочок арахісу.

Та пернате створіння лише хитнуло гривастою макітрою і, наче у нетерплячці, тупнуло по столу.

— Їж, дитинко, їж.

Сінтія спробувала запхнути горішок прямо в дзьоба папузі, але той злетів і сів. Фандоріну на плече. При цьому ще й вигнув шию, наче намагаючись зазирнути в аркуш.

— Мені не дають читати, і ти не будеш, — сказав Микола Олександрович, прибираючи руку з листом.

* * *

Продовжити читання вдалося хвилин за п’ять, коли батлер розлив чай, додавши тітці молока, а небожеві шматочок лимона.

Нарешті пасажири люксу залишилися на терасі вдвох (якщо рахувати папугу, який все ще сидів на плечі у Ніки, то втрьох). Магістр поспіхом відставив чашку, розгорнув аркуш і почав спочатку:


«… та головне — ось ця дитяча лічилка. Вона допоможе тобі запам'ятати шлях до схованки.

Стриб-скок, стриб-скок

З підбора на носок,

Не на захід, а на схід,

З бруса на брусок.

Стриб-скок, стриб-скок,

І макітрою в дашок.

Сукупно з вшценаведеним малюнком лічилка вкаже тобі, до захований скарб.

Знай, моя люба Беттіно, що я залишаю тобі ключ до багатства, свободи, нового життя — до всього, чого ти забажаєш. Це мій прощальний дар. Я ж відхожу туди, звідки, сподіваюся, немає вороття. І досить про мене. Краще розповім про тебе.

Ти найбільш добра, щедра і самовіддана жінка у світі. Але самовідданість, коли її надто багато, з чесноти перетворюється на гріх. Будь-яка чеснота, будучи надмірною, обертається на свою протилежність. Цілковито офірувати собою тиради інших означає марнувати власне життя, а воно ж безцінний Дар від Господа!

Ох, Беттіно, повір мені! І жінка може вирватися з пут долі. Це навіть не так важко. Треба лише подолати страх і твердо знати: головний твій обов’язок не перед кимось або чимось, а перед самою собою. Розтоптати власне життя — найгірший зі злочинів в очах Всевишнього.

Мене кваплять, часу більше немає.

Не маю сумніву, що скрині, набиті золотом і сріблом, придадуться тобі більше, ніж мені. Цих багатств доволі, що забезпечити свободу сотні, а може, й тисячі таких, як ти. Мені ж нічого не треба. Свобода у мене тепер є. Така, про яку ми мріяли, коли були дітьми, пам’ятаєш?

Ти, певно, думаєш, що шлях до свободи повний нездоланних перешкод? Помиляєшся. Ось що слід зробити: заклади свої коштовності, щоб вистачило коштів на дорогу; винайми вірного і тямущого слугу, а краще двох чи трьох; сідай у карету і в жодному разі не озирайся! Дорога сама поведе тебе. Ти сядеш на корабель, припливеш у вказане місце, відшукаєш печеру, а в ній сховок. Тільки й усього.

Святий Маврикій, покровитель тих, хто не озирається назад, допоможе тобі.

Прощавай, моя люба, і будь щаслива.

Твій найбільш люблячий і вірний друг Епін».


Все, навіть підпис Your most loving and assured friend Epine, було написано тією ж рукою, що перший лист. Тільки внизу, явно іншим почерком, хтось приписав німецькою: «Перша сторінка, де карта і малюнок, спалена у день святої великомучениці Параскеви в ім’я уникнення спокуси». Літери великі й круглі, чорнило густішого відтінку. В одному місці воно розпливлося, наче на папір капнула сльоза.

— Хто цей Епін? — скрикнув Фандорін і перевернув аркуш, однак на звороті нічого не було. — Які стосунки у нього були з Беттіною Мьонхле?

— Я теж думала, гадала, — зітхнула тітка, — але, боюся, ми ніколи про це не дізнаємося. Гадаю, друг дитинства, кузен, але навряд чи коханий. В обох листах відчувається щира приязнь, але не пристрасть. До того ж навряд чи в сімейному архіві фон Теофельсів зберігали б любовне листування заміжньої дами. Я дізналася, ця Беттіна між 1704 і 1720 роком привела у світ одинадцять дітей.

— Значить, шукати свободу вона не вирушила… Та ще й знищила першу сторінку. Приписка, мабуть, зроблена її рукою?

— Так. Там у папці ще є кілька листів фрау Мьонхле. Почерк однаковий.

Ніколас ще раз пробіг очима останній рядок.

— Дивний вчинок: спалити половину листа, причому саме ту, за якою можна відшукати скарб. Навіщо, для чого? Із самою лічилочкою далеко не заїдеш.

Сінтія посміхалася — у неї був час помізкувати над цим природним питанням.

— Тут дивно не тільки те, що вона знищила сторінку, а й те, що вважала за необхідне написати про це.

— Справді! Що б це могло значити? Стривайте, я сам. — Флидорін потер чоло, намагаючись уявити собі Беттіну Мьонхле.

Добра, щедра, самовіддана. Відмовилася від спокуси свободи і зронила сльозу з цього приводу. Не кохала свого коморцрадника, але народила йому одинадцять дітей…

— Пан Мьонхле, судячи зі збережених свідчень, розбагатів на позичкових операціях. Легко припустити, що він був людиною пожадливою. Якби знайшов у паперах дружини лист з ключом до скарбу, обов’язково кинувся б на пошуки. Беттіна цього не хотіла, тому й спалила першу сторінку, де, вірогідно, детально пояснювалося, як відшукати печеру. Приписка призначена чоловікові: мовляв, не шукай, все одно не знайдеш. А другу сторінку фрау Мьонхле зберегла, бо мовиться там в основному про почуття. Певно, Епін був їй дуже дорогий…

— Розумнику ти мій, — похвалила Сінтія. — Я теж дійшла цього висновку. Щоправда, не так швидко.

— І головне питання, найцікавіше. Скарб. Уявляю, як казився комерціенрат чи його нащадки, коли врешті-решт натрапили на цей документ. — Фандорін скрушно зітхнув. — Велика ймовірність, що й донині в якійсь невідомій печері припадають порохом скрині з золотом і сріблом. І ніхто ніколи не знайде до них дороги…

— Ти б, може, й не став шукати. — Міс Борсхед осудливо похитала головою. — Ти б відступився. Бо в тебе, Нікі, замало характеру.

Випад Ніколас пропустив повз вуха, а ось інтонація, з якою вимовлені ці слова, його зацікавила.

— Ви гадаєте, скарб можна знати? Але як до цього підступитися? Тут же немає жодних зачіпок!

Вона переможно поглянула на племінника знизу вгору.

— Ти безнадійно відстав від життя, Нікі. На світі існує інтернет.

— 1 що ж ви зробили?

— Найелементарнішу річ. Я зареєструвалася на всіх існуючих форумах шукачів скарбів, — з гордістю повідомила вона.

— Ви?

Уявити собі міс Борсхед, яка чатиться з мешканцями недоумкуватих скарбошукацьких форумів, було важко. Однак тітка пояснила здивування Ніколаса по-своєму.

— Не під власним іменем, звісно. Це було б непристойно. Я взяла нік. Ти знаєш, що таке «нік»? — Він нетерпляче кивнув. — Гарний нік, з листа. «Юзер Епін», ось як мене там звати. — Міс Борсхед виструнчилась. — І малюнок приробила: аристократичний молодий чоловік у перуці, з ціпком.

Довелося її розчарувати.

— Нічого особливо красивого і тим більше аристократичного в імені Epine немає. Французькою це значить «колючка».

— Так? Ну ось бачиш, і тут я помилилася, як з містом С.-М. — Але збентеженою Сінтія не виглядала, зовсім навпаки. — У зв'язку з цим ось тобі урок на майбутнє, містере всезнайку: часом помилка веде до мети швидше, ніж вченість і логіка.

— Що ви хочете цим сказати?

— На всіх форумах я розмістила одне й те саме питання: «чи не знаходили за останні 300 років у Сен-Моріці або його околицях, у печері, великий скарб, який складається зі скринь з золотом і сріблом?» Я ж думала, що йдеться про швейцарський Сен-Моріц.

— І що?

— Наступного ж дня я отримала відповідь від юзера з ніком «Голденбой»: «Епіне, я той, кого ви шукаєте. Нам необхідно поспілкуватися офф-лайн». «Офф-лайн» означає при зустрічі, а не по інтернету, — вважала за необхідне пояснити тітонька.


Компаньйони


Від хвилювання Ніколас забув, що на плечі у нього примостився солідних габаритів птах, а той раптом взяв і хрипко гаркнув: «Кр-р-рр-р!!!» Це було неочікувано, з переляку магістр підхопився і перекинув стільця.

— Ну ось, ти впустив пташку, — дорікнула Сінтія, коли папуга зі стуком гепнувся об стіл.

— До біса пташку! Хто ця людина — Голденбой?! Ви з ним зустрілися?

Подібне почуття, яке ні з чим порівняти за чарівною гостротою відчуттів, Нікі доводилося переживати і раніше. Кожна і тих незабутніх митей залишилася з ним назавжди. Раптом млосно перехопить дихання, солодко засмокче в грудях, і щось, здавалося б, назавжди втрачене у вихорі історії, раптом почне проступати крізь каламутну товщу часу. Немов потонула Атлантида чи град Кітеж надумали знову виринути з дна на поверхню.

— Голденбой — це не людина, — повільно протягнула стара садистка, насолоджуючись нетерпінням племінника.

— Тобто?

— Це двоє людей. Партнери компанії «Сент-Моріс Різерч Лімітед». Статутна мета — пошук скарбу, захованого триста років тому на острові Сент-Моріс.

Саме в цю мить Сінтії, звісно ж, знадобилося протерти окуляри. Вона зробила паузу і з виглядом максимальної зосередженості взялася терти оксамиткою скельця.

— Де-де? На острові Сент-Моріс? Що це за острів? Може, ми маєте на увазі острів Маврикій, що в Індійському океані?

— Ні. Сент-Моріс знаходиться неподалік від Мартиніки, але належить не до французької, а до британської юрисдикції. Це маленький безлюдний острівець. Через те, що неправильно розшифрувала абревіатуру «С.-М.», я випадково влучила в десятку. Я ж мала на увазі швейцарський Сен-Моріц, а компаньйони «Сент-Моріс Різерч» уявили, буцім я в курсі справи, і негайно зі мною зв’язалися. Це називається «натхнення». Логікою володіє багато хто, натхненням — одиниці.

Стара дама вказала пальцем спочатку собі на груди, потім у небо. Бриз шанобливо ворушив її блакитну сивину.

— Не натхнення, а випадковий збіг. Гаразд, не має значення. — Ніка сів, знову підхопився. — Та не тягніть ви! Що вам розповіли ці люди? Вони знають, де шукати сховок?

— Це я й намагалася вияснити. Спочатку я зустрілася з джентльменом, який відрекомендувався «технічним керівником» справи. Він сам примчав до мене в Кент буквально за два дні після того, як ми почали листування. Перша бесіда була напрочуд дивною. — Тітка ковтнула чай, хитро посміхнулася. — Кожний намагався вивідати у співрозмовника максимум інформації, нічого натомість не повідомивши. Та у мене більше терпіння, до того ж я чудово вмію прикидатися старою ідіоткою. Раунд закінчився нічиєю. З невеликою перевагою на мою користь. Принаймні я дізналася, що пошуки треба проводити не у швейцарському Сен-Моріці, а у Карибському морі… На наступну зустріч вони з’явилися вдвох. Другий у них зветься «юридичним керівником». Оформлення знайденого скарбу і взаємини між компаньйонами — це все матерії хитромудрі, тут без гарного спеціаліста можна наламати дров.

— Тьотю, не мучте мене! ЩО — ВИ — У НИХ — ВИВІДАЛИ?

Якби не виховання, Ніколас зараз схопив би поважну леді за руку, як Герман стару графиню.

— Ти не даєш мені розповісти все по порядку, — пожалілася Сінтія. — Ну гаразд. Прошу. Справа скінчилася тим, що мене запросили стати третім компаньйоном. Щойно я натякнула, що у мене є ключ до місцезнаходження сховку, вони обидва просто затрусилися. І стали напрочуд поступливими. Ти зараз зрозумієш чому.

— Ви показали їм листи?

Сінтія образилася.

— Я схожа на дурепу? Звісно, я нічого їм не показувала.

— Чому ж вони вам повірили?

— Через мій нік. Вони щось знають про чоловіка на йменні «Епін». Це точно. Та, — хоч ми і компаньйони, кожний тримає ній фрагмент пазла при собі.

— Не зрозумів?

— Вони знають, як потрапити до місця, де знаходиться печера. Причому технічний керівник знав про одну половину маршруту, а юридичний — про другу. Ставши офіційними партнерами, вони обмінялися інформацією, але від мене тримають її у таємниці. Я знаходжусь у виграшній позиції. Вони блукають своїм секретним маршрутом уже кілька років, і все даремно. Ключ до сховку в мене. Тому у справі мені належить сорок відсотків, а їм по тридцять. Якби ти знав, як довго ми торгувалися через розподіл частин! Але я таки наполягла на своєму. Можеш пишатися своєю старою тіткою.

Він цмокнув її в зморшкувату щоку, спеціально підставлену для цього. Папуга сидів на столі і з іншого боку тягнувся до Сінтії своїм дзьобом, наче теж хотів її поцілувати. Ніколи ще Ніколас не бачив такого товариського і допитливого птаха.

— Пишаюся, пишаюся. Але у вас немає ніякого ключа до сховку! Є лічилка, яка незрозуміло що означає, а мапу і малюнок спалила фрау Беттіна Мьонхле фон Теофельс триста років тому. Ви їм про це сказали?

— Ні.

— Чому?

— Тому що тоді б вони не погодилися дати мені 40 %.

Магістр замислився. Щось починало прояснятися, але ще дуже багато чого треба було з’ясувати.

— Тьотю, невже ви пливете на Мартиніку шукати скарб? Але у вас немає нічого, крім дитячої лічилки!

— Мої компаньйони знають, де розташована печера. А знайти сховок мені допоможеш ти. Врешті-решт, це твоя професія — розгадувати подібні ребуси.

Здається, Сінтія була дуже вдоволена, що так чудово все придумала. Вона намазала ожиновим джемом бріош і вдумливо відкусила шматочок.

— М-м, чудова перепічка.

Папуга почухав крилом голову. Ніколас схопився за лоба.

— Ваші компаньйони теж прилетять на Мартиніку?

— Ні. Вони пливуть на нашому кораблі. Ти їх бачив. Один постійно стовбичить коло мене в казино. Ну, котрий ставить по одній фішці і постійно програє, худющий такий, в окулярах. Це містер Міньйон. Він юрист, точніше нотаріус. Француз, — зневажливо додала тітка, наче це слово вичерпно все пояснювало. — А другий, технічний керівник, це наш сусіда за столом містер Делоні.

— Але… але чому вони поводяться, наче ви не знайомі?

Витерши губи, тітка попросила підлити їй чаю і з поважним виглядом відповіла:

— Це абетка конспірації, мій любий. У такій делікатній справі треба поводитися дуже обережно. Ми домовилися, що під час плавання спілкуватися не будемо, але постараємося тримати одне одного у полі зору. Про всяк випадок.

Магістр раптом зрозумів, що тітці все це дуже подобається, Старенька насолоджується. ситуацією. Таємничістю, дурною конспірацією, власного значущістю і шаною, якою компаньйони оточують удавану власницю «ключа».

— Це придумав містер Делоні, він людина досвідчена, — вела Сінтія. — Він сказав, що якщо ми будемо спілкуватися, то навряд чи втримаємося від обговорення хвилюючої нас теми. А на кораблі повно людей, вічно хтось крутиться поряд. Можуть підслухати. Крім того, через нинішній терористичний психоз служба безпеки напевне понапихала «жучків» у найбільш несподіваних місцях. Знаєш, що таке «жучок»? Містер Делоні каже, що ці люди мають право встановити прослуховування навіть у каюті, якщо пасажир поводиться підозріло. А біс його знає, цього Тідбіта, хто йому здається підозрілим. Ти ж бачив цього ідіота, який наважився засумніватися у твоєму титулі!

— Встановлення прослуховування без санкцій суду або хоча б прокурора неможливо. Ви з містером Делоні надивилися шпигунських фільмів.

— Дитинко, — жалісливо подивилася на нього тітка. — У нас у Росії це, мабуть, неможливо. Але Англія — поліцейська держава. Роблять, що хочуть!

Цю репліку Фандорін залишив без коментарів. Він поміркував ще. Запитав:

— А чому Делоні дивиться на вас вовком? І другий, як його, містер Міньйон, теж зиркає з явною ворожістю. Невже ви не помітили?

Вона посміхнулася.

— Ще б їм не злитися. Їм дуже не сподобалося, що мене супроводжує чоловік двометрового зросту. Згідно з контрактом, я не маю права відкривати таємницю «третім особам», навіть родичам. Не маю права передавати свою частину скарбу в спадок. Якщо хтось із партнерів помре у процесі пошуків, його частина буде розподілена між іншими.

— Дуже дивна умова! — вигукнув Ніколас.

— Вони обидва твердо на цьому стояли. Довелося поступитися. Зате на знак компромісу погодилися підвищити мою частину від однієї третьої до сорока відсотків. Дурниці, що зі мною трапиться? У мене тиск сто тридцять на дев’яносто, я ще їх обох переживу.

Нічого й казати, що Фандоріну, який мав у подобних справах куди більше досвіду, ця деталь зовсім не сподобалася. Він щодалі більше похмурнів.

— Ну, добре. Завтра ми прибудемо у Форт-де-Франс, звідки, певно, вирушимо на острів Сент-Моріс, і там виявиться, що ніякого ключа у вас немає.

— У нас, — підправила тітка. — Якщо ти не зумієш розвідати код, ми дійсно потрапимо у незручну ситуацію. Але, по-перше, я в тебе вірю. А по-друге, що вони мені зроблять? Я дама, до того ж мене супроводжуєш ти. І врешті, вони цивілізовані люди.

Згадавши хвалькуваті розповіді містера Делоні, як круто обійшовся він з різними «скурвими синами», Ніколас із сумнівом похитав головою.

— Якщо у вас контракт, у ньому напевне є параграф про зловмисне введення ділових партнерів в оману або що-небудь подібне. Це матиме за наслідок якщо не кримінальну відповідальність, то принаймні цивільний позов.

Але тітку це не злякало.

— Значить, ти тим більше повинен знайти розгадку. Інакше компаньйони мене розорять і ти не отримаєш спадщини, якої ніяк не дочекається твоя дружинонька! — преспокійно заявила міс Борсхед. — І нічого блищати очима, як доктор Живаго. Твоя дружина була б повною дурепою і паскудною матір'ю, якби не думала про спадщину.

Він не знайшовся, що заперечити, і лише жалібно зітхнув:

— Ох, тітонько, тітонько, навіщо ви пристали до цієї авантюри?

Вона відповіла серйозно і сумно:

— Через те, що я стара авантюристка, у якої ніколи не було жодної авантюри. Добре тобі, Нікі, ти завжди потрапляєш у якісь пригоди, займаєшся різними цікавими справами, живеш у цікавій країні. А що було у мене? Вирощування квітів, колекціонування порцелянових молочарів і раз на рік поїздка на перегони. За все життя тільки чотири коханці, при цьому найромантичніший — патологоанатом. На моєму годиннику без п’яти дванадцять, пересуваюся я в інвалідному візку, від майбутнього, сам розумієш, мені чекати нічого. Так невже я могла відмовитися від такої шалено цікавої справи? — Її голос затремтів, але не від сліз, а від азарту. — Дідька лисого! Я шукатиму скарб і знайду його! А не знайду, так хоч буде що згадувати на схилі віку.

Після цього у Фандоріна забракло духу дорікнути старій егоїстці, що вона втягла племінника у непевну історію, ні про що не попередивши. Микола Олександрович висловився м'якше:

— Ви могли б повідомити умови задачі раніше. Принаймні був би час подумати, провести якісь пошуки.

Сінтія винувато опустила очі.

— Ти маєш рацію, дитинко. Та я все сподівалася, що розшифрую код сама. У листі ж сказано: «головне — лічилка». Я визубрила цей дурнуватий віршик напам'ять… Але сьогоднішній випадок у басейні налякав мене. Якби я скрутила свою стару шию, то забрала б ключ в могилу! — мелодраматично вигукнула вона.

— Та ніякий це не ключ! Малюнка ж немає! На одному «стриб-скок» далеко не пострибаєш!

Але перемогти в суперечці Сінтію Борсхед ще нікому не вдавалося.

— Якщо Епін написав, що ключ у лічилці, значить, так воно і є. І годі мені перечити! Я вже все вирішила. Якщо я не змогла розгадати код, передаю права на скарб тобі. — Вона зробила широкий жест. — Угода буде переоформлена на твоє ім'я. Негайно. Після сьогоднішнього інциденту, про який напевно вже говорить весь пароплав, компаньйони не будуть заперечувати. Вони теж не порадіють, якщо старенька гигне, нікому не відкривши своєї таємниці. Так що всі ці скрині з золотом і сріблом — мій тобі подарунок.

— Красно дякую, — уїдливо подякував Ніка. — А тепер послухайте, що я вам скажу, дорогесенька тітонько…

У двері подзвонили.

— Пізно, — урвала Сінтія племінника. — Поки ти невідомо де валандався, я зателефонувала містеру Делоні і містеру Міньйону. Звеліла їм бути в мене о вісімнадцятій нуль-нуль дня важливої розмови. Це вони. Заради Бога, не влаштовуй сцен. І не видавай мене. Ти все зіпсуєш.


Не іграшки


Знайомитися довелося наново, хоча містеру Делоні магістр свого часу був представлений, та й з французом під час зустрічей, хоч і мовчки, але розкланювалися — як-не-як. щовечора бачилися в казино.

Але тепер, звісно, він дивився на них по-іншому. Вони теж розглядали його не потайки, а впритул, з однаково напруженими, невдоволеними обличчями.

Вираз обличчя — єдине, чим ці двоє були схожі. В усьому іншому вони були повною протилежністю один одному.

Житель вільного острова Джерсі був товстим, кругловидим. З м’ясистим, усміхненим ротом погано поєднувалися оченята, які часто зморгували — їхній погляд був слизьким і недобрим. Містер Делоні говорив басом, часто сміявся, багато жестикулював. Одягався так, буцім не торгував автомобілями, а працював у шоу-бізнесі. Зараз, приміром, він був у лазуровому блейзері з золотими гудзиками, рожевій шийній хустці, білих штанах.

Мсьє Міньйон, однак, тримався строгих сіро-сірих тонів: темно-сірий костюм, світло-сіра сорочка, середньо-сіра у цяточку краватка. Того ж відтінку було акуратно зачесане сивувате волосся. Світлі, майже безбарвні очі суворо дивилися з-під нудних металевих окулярів. Одне слово, класичний нотаріус. Хоч тітка й казала про нього з типово британською гримасою «француз», нічого прикметно французького у цій засушеній трісці Ніколас не вгледів. Манера говорити у Мільйона була професійно стриманою, наче кожна фраза протоколювалася й могла бути використана проти нього. Англійською він володів бездоганно — основну частину його клієнтів становлять британці, що полюбляють купувати нерухомість у його рідному місті Динарі. У нотаріуса була дивна звичка перекладати те, що говорили співрозмовники, на юридичну мову.

Так, наприклад, прямо з порога Делоні накинувся на Сінтію:

— Ви з глузду з'їхали, міс Борсхед? Невже ви думаєте, що ми станемо вести якісь перемовини у присутності вашого так іншого небожа? Нехай він вийде!

Міньйон негайно додав:

— Іншими словами, згідно з параграфом 14.3-d контракту, будь-яке обговорення Справи у присутності третіх осіб є неприпустимим.

— Тоді вийду я, — сказала тітка. — Тепер «третя особа» — це я. Чули, що я сьогодні ледь не віддала Богу душу? Вік і стан здоров’я змушують мене передати свої права племіннику — не «так званому», містере Делоні, а найсправжнісінькому. Знайомтеся, джентльмени: сер Ніколас Фандорін, ваш новий компаньйон. Прошу любити і шанувати.

— Отакої! — Делоні почухав подвійне підборіддя.

— Нові обставини, в даному випадку самоусунення компаньйона за станом здоров’я з подальшою передачею прав, належить до розділу «форс-мажор» і вимагає обговорення, — сказав те саме, але на свій лад Міньйон.

Після чого, власне, і відбулося формальне знайомство: рукостискання, представлення та інше.

Сіли до столу. Папуга теж усівся на торшер і роздивлявся звідти перемовників круглими, немов здивованими очима.

— Отож відомості про сховок тепер у вас? — спитав Делоні.

— Так, у мене, — після короткого мовчання відказав Ніка і суворо поглянув на Сінтію. — Тітонька мені все розповіла.

Партнери перезирнулися.

— Тобто ви володієте всією інформацією вповні, — кивнув Міньйон, — і, таким чином, відповідаєте кваліфікації параграфу третього «Повноваження і зобов'язання Сторін». У такому разі в мене немає заперечень проти переоформлення угоди на сера Ніколаса Фандоріна.

— Мені теж по фігу, хто приведе нас до золота, — реготнув джерсієць, обмацуючи Ніколаса пильним поглядом. — У чоловічій компанії навіть простіше.

Сінтія тут же докинула:

— Я буду супроводжувати сера Ніколаса. Це у ваших же інтересах, раптом виникнуть додаткові витрати? За умовами угоди, покриваю їх я. Вважайте, що вас супроводжує чекова книжка в інвалідному візку.

Заперечень не виникло.

— Перш ніж перейти до наступної стадії взаємостосунків, слід виконати необхідні формальності. — Міньйон суворо подивився на решту. — Я негайно підготую додаток про передачу прав. Усі необхідні шаблони у мене в ноутбуці. Потім ми разом підемо до корабельного нотаріуса і засвідчимо підписи під цим коротким документом. При цьому про зміст самого контракту нотаріуса інформувати ми не зобов'язані.

— Давайте, старий. Як роздрукуєте, шкандибайте сюди. Ми на вас чекаємо.

* * *

Щойно Міньйон вийшов, містер Делоні зі сміхом накрив зап’ясток Ніколаса своєю важкою долонею:

— Побалакаємо по-простому, без вивертів, як і личить щирим британцям. Ми ж не французи, в нас усе на чесному слові, на джентльменській угоді. Так, Ніку? Не проти, якщо я вас так називатиму? А я — Філ. Поговоримо відверто? Якщо до мене є питання — заряджай з усіх гармат. Відповім.

Тон у Делоні був найдоброзичливіший, рука гарячою і м’якою, рот розповзався до вух, та оченята так само сторожко нишпорили по обличчі співрозмовника.

Легко мати справу з людьми, які твердо переконані, що вони розумніші за тебе, подумав Микола Олександрович. Пропозицією «заряджати з усіх гармат» він негайно скористався.

— Скажіть, Філе, а з чого все почалося? Адже компанія «Сент-Моріс Різерч» з'явилася ще до того, як ви вийшли на міс Борсхед.

— Кашу заварив я, — залюбки почав розповідати Делоні. — У мене, як і у вас, теж є один документик. І теж старовинний. — Тут він зробив паузу і хитро примружився, зачекавши, чи погодиться Фандорін з твердженням, що у нього є «старовинний документик». Не дочекався жодної реакції й повів далі. — Та я не такий темнило, як дехто. Тому готовий дещо розповісти про нашу сімейну реліквію. Це записки, їм триста років. Мій прямий пращур, доблесний моряк Жак Делоне, залишив детальний опис своїх пригод на Сент-Морісі. Жак був серед тих, хто ховав скарб. Багато поколінь Делоне з дитинства знали цю історію напам’ять. Про гірський лабіринт, про кам’яного боввана.

Папуга гортанно скрикнув.

Джерсієць ляснув себе по губах.

— Маєш рацію, пернатий друже. Я надто багато балакаю. З іншого боку, ми ж компаньйони і маємо довіряти один одному, еге ж?

Ніколас і тітка одночасно кивнули. Філ розвів руками — хлопець-друзяка, та й годі.

— Завжди мені шкодить моя довірливість, ну й нехай. Слухайте далі. Мій прапрадід, у якого завелися такі-сякі грошенята, сто п’ятдесят років тому навіть поплив на Сент-Моріс, й не повернувся, спіймавши облизня. Виявилося, що скарб знайти не так уже й просто. Плавання розорило прапрадіда, і він заповів дітям не клеїти дурня, забути про скрині з золотом. Легко сказати! Хлопчиськом я все грав у піратів, рив у саду ями. Якось навіть знайшов мідний фартинг. — Делоні засміявся. — Ех, дитинство, дитинство. Я завжди був романтиком, таким і залишився. Сімнадцять років тому, після однієї вдалої оборудки, кажу собі: «Філе, старий (хоч я тоді ще був зовсім не старий), а чого б тобі не злітати на Мартиніку?» І злітав, чом ні? Винайняв човна, сплавав на Сент-Моріс. Це всього сотня миль від Форт-де-Франса. Міс Борсхед знає, що мені була відома тільки половина маршруту. Коли ми зійдемося ближче й обміняємося нашими секретами, я прочитаю вам записки Жака Делоне і ви зрозумієте, чому все так вийшло. — Оповідач підняв пальця. — Але тільки на грунті взаємності, ясно?

— Ясно. Ви розповідайте, розповідайте. — Фандорін під столом сіпнув тітку за рукав — судячи з гримаси, старенька, здається, збиралася залишити містера Делоні без жодних надій на взаємність. — І що ж ви знайшли на Сент-Морісі?

— Дещо, ги-ги. — Джерсієць лукаво посміхнувся. — Не буду зараз вдаватися у подробиці, скажу одне: за триста років у природі мало що змінюється. Хоч і не без труднощів, але Я зумів пройти шляхом свого пращура. А далі — хоч чорт ногу зламає. Та не у моїх звичках відступатися. Там, на Сент-Морісі, я відчув запах золота. У мене на бабки ого-го який нюх. Там він, скарб, нікуди не подівся! Це вам кажу я, Філ Делоні! Повернувся додому, почав розкидати мізками. А голова у мене варить непогано. Що як, думаю, не в мене одного збереглася родинна реліквія. Були ж на острові, крім Жака Делоне, й інші моряки. Я їх навіть за іменами знаю, точніше, за прізвиськами. У записках усі перераховані. «І Епін?» — хотів запитати Ніка, та стримався. Необережне питання могло видати всю міру його непоінформованості.

. — Ще сім років я витратив на пошуки. Знайшов судновий реєстр з іменами усіх, хто відплив на «Ластівці».

— Так-так, із Сен-Мало, — докинув Фандорін, сподіваючись, що не промахнувся. Значить, корабель, на якому Епін вирушив у мандрівку, називався «Ластівка»? Але в листі мова йшла про плавання не у Вест-Індію, а в Північну Африку. Незбагненно.

Делоні кивнув:

— У Сен-Мало половина архівів згоріла під час війни. Та мені пощастило. Папери компанії «Лефевр і сини» вціліли. Не так уже й просто порпатися у писанині, якій три століття. Хрін там розбереш. Мало того, що вона французькою, так у старовину, ви не уявляєте, ще й писали зовсім не так, як зараз.

Він помилявся. Магістр дуже добре це уявляв. І позаздрив невігласу, якому пощастило дістатися до таких апетитних документів.

— Гаразд, до біса подробиці. Коротше, у дев'яносто дев'ятому, після всіляких помилок, дурних клопотів, біганини її даремного листування мені нарешті пощастило. Я вийшов на містера, тобто мсьє Мільйона. Він-то мені й був потрібний. Його пращур знав другу половину маршруту. Знайти нашого нотаріуса виявилося непросто, бо він нащадок по жіночій лінії, прізвище інше. Ох, і намучився ж я з цими французькими генеалогіями! Надихався пилу, начхався у муніципальних архівах.

Оглушливо посміявшись зі свого нехитрого жарту, Делоні повів далі:

— І що ви думаєте? У Мільйона теж зберігся запис про скарб, зроблений його пращуром на початку вісімнадцятого століття.

Ніколас захвилювався:

— Неймовірно! Дуже рідко буває, щоб письмові свідчення збеігалися так довго! І так вдало доповнювали одне одного! Який неймовірний талан!

— Нічого особливого. Те, що Жак Делоне і пращур Мільйона обидва зробили записи для пам'яті, цілком природно. Історія зі схованим скарбом була головною подією їхнього життя, Що папери передавалися з покоління в покоління, теж нормально. Хто б став викидати подібну реліквію? Якщо тут і є щось неймовірне, так це скрупульозність і цілеспрямованість містера Філіпа Делоні. Аплодисменти! — Джерсієць по-блазенському вклонився. — Крім того, інформація виявилася все одно неповною. Вона складається не з двох, а з трьох компонентів. Тільки ми з Міньйоном зрозуміли це не відразу… Підшукав я нотаріуса, виходить, у 99-му, а на Сент-Моріс ми вирушили у 2002-му.

— Ви чекали цілих три роки? — здивувався Фандорін. — Ну й витримка! Навіщо знадобилося так довго готуватися? До острова можна дістатися за два дні: день на переліт до Мартиніки, й потім сто миль морем.

— Підготовка тут ні до чого. Вся справа в акті про скарби.

Тітка з племінником перезирнулися і одночасно запитали:

— Перепрошую?

— Гм, дітваки, заповзялися шукати скарб, а не знаєте найелементарніших речей, — докорив їм Делоні, при цьому міс Борсхед скривилася на фамільярне звертання, а Фандорін вигукнув:

— Ви маєте на увазі «Парламентський акт про скарби»? Я читав про нього. Він був прийнятий років десять тому? Більше?

— У 96-му. Чудовий продукт британського законодавства, який ущасливив шукачів скарбів усього Об’єднаного Королівства. Цей акт дає ясне визначення терміну «скарб» і пояснює порядок вступу у володіння знайденими цінностями. Якщо масив цінних предметів, захованих у затишному місці з метою майбутнього вилучення, пролежав незайманим триста років і власники невідомі, а місце сховку не знаходиться у приватному володінні, ти зобов'язаний протягом 14 днів зареєструвати трофей у коронера. Знахідка отримує юридичний статус «скарбу», а той, хто знайшов, стає законним власником. Він, щоправда, має надати пріоритет викупу скарбу королівським музеям за ціною, встановленою незалежною експертною комісією. Але ціну призначають чесну, ринкову, я перевіряв. Якщо музейний бюджет таких витрат не потягне, роби зі своїм золотом, що тобі заманеться.

— Ви чекали три роки, щоб виповнилося 300 років? — спитав Ніка, згадавши, що перший лист Епіна датований 1702 роком.

— Ну, звісно! Інакше б почалася тяганина з пошуком можливих спадкоємців, підключився б уряд Іспанії, уряд Мексики, і кінця б цьому не було.

— Іспанії чи Мексики? — неуважно перепитав Фандорін, кивнувши, наче розуміє, про що йдеться.

— Авжеж. З одного боку, власником скарбу була іспанська корона. З іншого боку, здобич взята в Сан-Дієго, а це територія сучасної Мексики. Розгляд справи розтягнувся б років на десять. Якщо б ми й виграли процес, весь навар довелося б віддати адвокатам.

— Так-так, ясна річ.

Ставити навідні питання на цьому етапі було нерозумно, хоча магістр і помирав від цікавості. Іспанська корона! Сан-Дієго!

Слід віддати належне Сінтії. Вона не розкривала рота, усім виглядом демонструючи, що тепер компаньйон — племінник, а її справа сидіти мовчки. Це було зовсім не схоже на тітку й довго тривати не могло, тому про всяк випадок магістр тримав одну ногу у висячому стані — щоб вчасно наступити на ступню міс Борсхед.

— А що ж містер Міньйон? — сказала раптом Сінтія. — Його пращури, певно, теж шукали скарб? Може, вони знають, де знаходиться печера?

Мокасин сорок п'ятого розміру притиснув сатиновий черевичок тридцять шостого, та міс Борсхед незворушно вела своє:

— Що там за місцевість?

У неї ж нога паралізована, ні біса не відчуває, згадав Фандорін, але пізно.

— Хіба у вашому документі не вказано, де знаходиться печера? — нашорошився Делоні.

Ніколас швидко сказав:

— Міс Борсхед має на увазі, як виглядає місцевість зараз? Чи не порушився… ландшафт?.

— Ландшафт той самий. Навряд чи він змінився за останній мільйон років, — здвигнув плечима джерсієць. — Чорт иоги зламає у цьому ландшафті. Скоро самі побачите. Ви запитали про пращурів нашого Мінні? Схоже, вони були такі ж тюхтії, як він. Нікому за триста років на думку не спало навідатися на Сент-Моріс. Далеко, дорого, ризиковано. Французи!

Сінтія захитала головою. Справді, чого ще чекати від французів?

— Однак у крутійстві Мінні — дока. Це він запропонував заснувати компанію і розписав усі умови. Ви б бачили, як ми з ним обмінювалися нашими сімейними реліквіями! — Делоні зареготав. — Спека, палить сонце, довкола джунглі, однак наш нотаріус у костюмі й при краватці. Дивиться на годинник. «Десята нуль-нуль. Ви мені передаєте вищезазначений документ-один лівою рукою, я вам передаю вищезазначений документ-два правою. Приготувалися, можна!» Коротше, об’єднали ми відрізки маршруту, пройшли ним кілька разів, Потім, за рік, знову приїхали, вже з апаратурою. Металошукачі, магнітодетектори і всяке таке. Але врешті-решт зрозуміли, що не знаємо головного — як і де шукати сховок… Ехе-хе. — Він скрушно підпер товсту щоку. — Міньйон скис. Все скиглив, хто йому відшкодує витрати, дорікав, що я втягнув його в авантюру! Я, якщо чесно, теж було зневірився. Та все ж не відступився. Філ Делоні ніколи не здається! В останні роки я не займався активними пошуками, однак відстежував, що відбувається у світі шукачів скарбів. Таке у мене склалося хобі. І раптом наштовхуюся на ваш пост! Там про триста років, про скарб, згадується Сен-Моріц (Ну, це описка, я зрозумів, зараз же острів прийнято називати «Сент-Моріс», це він раніше називався «Моріц»), а головне — підпис! У записках мого Жака і у міньйонівського пращура згадується такий собі Епін, у найдошкульніших виразах. Падлючий, підступний, віроломний і всяке таке. У мене аж тиск підскочив від цього посту! Пульс — сто двадцять! — Делоні схопився за серце, показуючи, як він тоді розхвилювався. — Та перш ніж з вами зв’язатися, довелося подзвонити Міньйону. Нікуди не подінешся — контракт є контракт. І ось компаньйонів стало троє. Всі елементи пазла нарешті зібрані.

Епін падлючий і віроломний? З листів, адресованих Беттіні Мьонхле, у Ніколаса склалося інше враження про цього загадкового персонажа. Тим цікавіше буде прочитати свідчення сучасників.

— Коли можна буде поглянути на ваш документ? — спитав магістр з найчарівнішою посмішкою зі свого арсеналу посмішок.

Містер Делоні засяяв у відповідь усіма тридцятьма двома зубами (судячи з кольору та ідеальної рівності, металокерамічними):

— Негайно, мій дорогий Ніку! Буквально через секунду після того, як ви представите ваш документик.

— А це вже ні! — відрізала Сінтія. — Я заперечую!

— Мадам, але ви відмовилися від власних прав на користь Ніка!

— Однак не забувайте, що експедиція споряджена моїм коштом і попереду можливі незаплановані витрати. Та якщо, звісно, панове компаньйони візьмуть їх на себе… — Міс Борсхед єхидно розвела руки. — Тоді інша справа.

— Ви взяли на себе всі витрати? — здивувався Фандорін. — Це напрочуд щедро з вашого боку.

— Я їх кредитувала компанії «Сент-Моріс Різерч», — відповіла Сінтія з викликом. — Що ти так на мене дивишся? Вважаєш старою дурепою, яка розкидається направо й наліво грошима з твоєї спадщини? Даремно! Містер Деяоні і мсьє Міньйон зобов'язалися відшкодувати мені всі витрати, навіть у випадку, якщо скарб не буде знайдений.

— За умови, що ви виконаєте взяті на себе зобов’язання сумлінно, своєчасно і в повному обсязі, згідно з пунктом 18.9-f, — пролунав голос нотаріуса.

У запалі суперечки співрозмовники і не помітили, як він повернувся. Певно, двері залишилися не зовсім зачиненими.

— Не хотілося б, — зітхнувши, проказав Делоні. — Добре вам, Мінні. Ви он взяли найдешевшу каютку, без вікон. А я в розрахунку на здобич замовив люкс — на гроші міс Борсхед.

— Додаток роздрукований у п'яти екземплярах. По одному діючим партнерам, один — колишньому і один для нотаріального зберігання. — Міньйон поклав на стіл сторіночки. — Прошу уважно прочитати. Підписувати будемо у присутності корабельного нотаріуса. З ним я вже здзвонився, пояснив, що справа термінова. Він чекає на виклик.

Навіщо пароплаву нотаріус, здивувався Ніколас. І сам собі відповів; тут дві тисячі старих, у цьому віці улюблений спорт — переробляння заповіту. А пасажирам «Сокола» є що заповідати. Не дивно, що нотаріус звик обслуговувати цих вередливих клієнтів у будь-який час доби. Пречудова у чоловіка робітка: плавай собі райськими морями та грошву молоти.

— Заперечень немає. — Сінтія передала йому аркуш. — На, читай.

Не можна сказати, щоб Фандоріну дуже сподобався пункт про те, що на нього як на компаньйона покладається вся повнота відповідальності, якщо надані ним свідчення виявляться недостатніми для віднаходження сховку. Нижче йшло посилання на відповідну статтю угоди, а там (Ніка заглянув) згадувалися витрати, накладні видатки і моральні збитки.

— Вас непокоїть ця умова? — здогадався Міньйон. — Але ми з містером Делоні беремо на себе аналогічні зобов'язання. Наша справа — привести до місця, де сховано скарб. Ваше — віднайти вищезазначений сховок і забезпечити проникнення в нього компаньйонів і супроводжуючих їх осіб, якщо такі опиняться в даному місці згідно з одноголосною згодою партнерів.

Він нахилився до Миколи Олександровича. З другого боку магістра м'яко взяв за лікоть Делоні:

— Можна зробити інакше, по-товариському. Не будемо заляпувати одне одного. До біса цей чортів параграф. Зіграємо відкрито. Бац — і карти на стіл. Ми покажемо наші папірці, ви — свій. І подивимося, що у нас виходить. Так би мовити, покладемо відповідальність на трьох.

Пропозиція була чесною. За інших обставин Ніка б погодився. Але це означало визнати, що вони з тіткою блефують; і що, крім дитячої лічилки, у них нічого немає.

Сінтія відрубала:

— Ні! Я передаю свої права серу Ніколасу тільки за умови, що всі пункти контракту залишаться незмінними.

— Хотілося б вислухати думку з цього приводу нашого нового партнера. — Міньйон допитливо дивився на Фандоріна. — Сумнів при взятті на себе відповідних зобов’язань може бути потрактований як непевність у реальності їх здійснення.

— Немає у мене жодних сумнівів, — похмуро мовив Микола Олександрович.

Куди було подітися? Чим може обернутися «моральний збиток», прогнозувати він не брався. Судячи з казуїстичної фізіономії француза і хижацьких повадок джерсійця, скромного майна магістра історії на вдоволення їхніх моральних страждань ніяк не вистачить. Лишалося тільки сподіватися, що міс Борсхед не залишить племінника у біді.

— Якщо сторони прийшли у даному питанні до повної згоди, викликаю нотаріуса. З вашого дозволу, мадам.

Міньйон зняв трубку з апарата внутрішнього корабельного зв’язку, натикав чотиризначний номер.

— Це містер Міньйон. У люкс-апартаменті номер один на нас чекають, сер.

За кілька хвилин з’явився нотаріус, який манерами і костюмом нагадував мажордома з Букінгемського палацу. Лякаючий документ був зачитаний уголос і підписаний з дотриманням усіх формальностей.

Виписавши рахунок за послуги, нотаріус пішов, побажавши леді, джентльменам і навіть папузі приємного вечора.

Папуга на побажання не відгукнувся. Останні хвилин п'ять пін сидів у кріслі напроти телевізора й захоплено длубав дзьобом сидіння.

— Обговоримо план подальших дій, — запропонував Делоні. — У мене все продумано. Тільки зробіть щось із вашим птахом. Він вже дістав своїм длубанням.

— Іншими словами, чи не можна закликати до порядку вашого пернатого вихованця, — підтримав його Міньйон.

— Це не наш вихованець. Він прилетів з бібліотеки.

— Чхати, звідки він прилетів. Він мене відволікає! — Делоиі роздратовано схопився. — Я знаю, як їх вгамувати, у мене в дитинстві був хвилястий папужка. Треба просто накрити його серветкою, і він принишкне.

— Тоді це краще зроблю я.

Якщо знервований папуга шкрябне або дзьобне джерсійця, грубіян може кинутися на бідного птаха, подумав Ніка.

З великою серветкою в руках він наблизився до крісла — й зупинився, як укопаний.

Папуга тягнув з-під оббивки щось тонке, чорне, довге. Спершу магістру здалося, що це хробак.

— Що це? — запитала тітка. — Для чого у кріслі дріт?

Ніка вже тримав у руках малесеньку металеву коробку. За родом діяльності йому доводилося мати справу з подібними пристроями.

— Це мініатюрний «жучок», — сказав Ніколас, холонучи. — На літієво-іонному акумуляторі. Зі флеш-пам’яттю. Реагує на частоту людської мови, в інший час відключається.

Що тут почалося!

Міс Борсхед заохала, неспроможна вимовити щось розбірливе. Француз почав кричати про порушення закону і про позови, які слід подати проти «фізичної або юридичної особи, яка вчинила цю протиправну дію». Та лютіше за всіх казився експансивний Філ, який ганьбив «скурвих синів». Він хотів знати тільки одне — хто саме приклався до цього: британська МІ-6, американське ЦРУ чи «російські Кей-джі-бі».

— Навряд чи сюди втягнута спецслужба, — заперечив Ніка. — Я трохи розбираюся у техніці подібного штабу. Такий «жучок» можна купити де завгодно. Професіонали зазвичай користуються складнішою апаратурою.

Раптом тітка припинила охати і прошепотіла:

— Якщо апаратура любительська, це ще гірше. Значить, хтось нас підслуховує не в казенних, а в особистих інтересах…

Всі замовкли, нервово озираючись. Компаньйонам спала однакова думка: а якщо за ними ще й підглядають?

— Перше, що я зроблю в порту — куплю прилад для виявлення шпигунської апаратури, — пригрозив Делоні, звертаючись до люстри. — І пройдуся з ним по всіх трьох наших каютах. Тому, хто влаштував це паскудство, не пощастить! Це буде скандал на всю Англію!

— І Францію, — пообіцяв мсьє Міньйон, войовниче пригрозивши все тій же люстрі. — Несанкціоноване вторгнення у приватне життя є порушенням цілого ряду законів. А саме, відповідно до законодавства Французької республіки…

Він почав перераховувати якісь статті й параграфи, а міс Норсхед шепнула Ніколасові:

— Викоти мене на терасу. Я маю тобі дещо сказати.

Коли вони опинилася назовні, де дув вітер і шуміли хвилі, тітка взяла його за руку. В її очах стояли сльози.

— Вибач мені, Нікі. Я стара азартна дурепа! Думала: яка захоплива пригода, а це, виявляється, зовсім не іграшки. Я втягнула тебе в паскудну історію. Хто міг засунути в крісло цю гидоту?

На цей рахунок у Фандоріна було кілька версій, але в даний момент його більше цікавило інше.

— Хто б це не був, ясно ось що. По-перше, ця людина або люди знають про скарб і жваво цікавляться його пошуками. А по-друге, тому, хто прослуховував наші розмови, відомо, що ми з вами самозванці й ніякого ключа до сховку в нас немає. Гру закінчено. Треба зізнаватися.

Сінтія подумала трохи, затрясла головою.

— Нічого подібного. Перший лист, згадай, ти читав очима. А з другого прочитав вголос лише початок. Потім батлер приніс чай і ми перемістилися на терасу. Той, хто нас підслуховував, не може знати, що ми блефуємо. Коли ми повернулися до каюти, говорив в основному Делоні, а ми з тобою більше слухали й демонстрували, буцім нам усе відомо…

Вона має рацію, подумав Ніка. Так і є.

— У що я тебе вплутала! — пробелькотіла тітка. — Мені це не подобається, зовсім не подобається! Я вже хай, у мене нікого немає, але в тебе родина… Хочеш, я повернуся до каюти і в усьому зізнаюся? До дідька скарб! Тим більше ти маєш рацію: ми все одно не знаємо, як його шукати. Вези мене до них! Ми сходимо з дистанції.

Магістр історії дивився на лінію горизонту, над якою рожевими пір'їнами пушилися хмари, і не квапився погоджуватися.

— … Ні, — сказав він нарешті. — Якщо я зійду з дистанції, це буде ятрити мене всю решту життя.

— Мене теж! — прошепотіла стара леді. — Як буде, так і буде, Нік. Британці не відступають.

Вона простягла йому свою кістляву зморшкувату руку, і Фандорін потис її.

— А росіяни не здаються, — з тяжким зітханням мовив він.


Загрузка...