Сокіл і Ластівка

Нарада шукачів скарбів

— А росіяни не здаються, — тяжко зітхаючи, мовив Микола Олександрович, тиснучи руку міс Босхед і думаючи при цьому: «Старий віслюк молодого везе».

На терасу вилетів великий шляхетний японець і залопотів крилами над тіткою і племінником, немов благословляючи їхню безстрашність чи, навпаки, закликаючи взятися за розум.

Однак стародавня мудрість каже: коли рішення прийнято, сумніви перетворюються з блага на зло.

— Джентльмени, прошу перейти сюди, — покликав Ніколас інших. — Тут нас ніхто не підслухає.

І почалася виробнича нарада, яку, з огляду на небезпечну. знахідку, варто було б назвати військовою радою.

Сінтія виглядала пригніченою, Міньйон неспокійно озирався, навіть сангвінік Делоні наче сплакнув. Якось так склалося, що роль голови довелося взяти на себе Нікові.

Наскільки ж розніжені жителі благословенного Заходу, подумав він. Як упевнено вони почуваються у визначеній системі координат, де панує розважливий Порядок, і як миттєво викликає в них паніку навіть легкий подмух неконтрольованого Хаосу. Колись і баронет Фандорін був таким самим. Але поживи-но в матінці-Росії років тринадцять-чотирнадцять. Шкура задубне, нерви зміцніють. До всякого звикнеш.

Найдивнішим було те, що викриття ворожої присутності і (саме так, власне, слід було визначити те, що сталося) злякало магістра лише в першу хвилину. Тепер же, опанувавши себе, він відчував потужний приплив енергії, а всередині муркотіло, потягувалося і злегка шкрябало кігтиками і пробуджене кошеня азартного передчуття. «Отже, непередбачуваність і небезпека мені до душі? — здивувався Микола Олександрович. — Невже саме цього мені бракувало останні три роки — від часу божевільної гонитви за зниклим рукописом Федора Михайловича?» Є специфічна категорія людей, яких називають «адреналіновими наркоманами». Ці диваки киснуть без гострих відчуттів і, щоб відчути повноту життя, мають стрибати з парашутом, дертися на Еверести або спускатися гірськими ріками на плотах. Себе Фандорін ніколи не зараховував до подібних психопатів. Може, даремно?

Тітка сиділа у своєму візку. Делоні опустився в шезлонг, Міньйон у плетене крісло. Інших сидячих місць на терасі не було. Замість того, щоб принести стілець з каюти, Ніка вчинив хвацько: сів на бильця. Думка про те, що за спиною порожнеча і, якщо корабель хитнеться на великій хвилі, донизу летіти метрів тридцять, тільки підсилювала святковий лоскіт у грудях.

— Ми знаємо, що наш намір когось сильно цікавить. Будьмо напоготові, от і все. — Нікові самому сподобалося, як він це сказав — просто і мужньо. — Ми діємо легально, законів не порушуємо. Нехай нервується той, хто за нами стежить.

Йому здалося, що ця заувага не надто підбадьорила слухачів, але вирішив далі в тему не заглиблюватися.

— Не дозволимо цій обставині збити нас із головного: пошуків скарбу. Нехай кожен із партнерів зберігає свою таємницю, це ваше і наше право. Однак додаткова ясність все ж необхідна. Дам приклад відкритості. — Він скоса глянув на Сінтію, вона напружено слухала. Делоні з Міньйоном — ті й взагалі подалися вперед. — У нас із міс Борсхед є два документи, написаних чоловіком на ім'я Епін особі, що віддалено пов’язана з родом Фандоріних. В одному з листів подається інструкція, як дістатися до сховку. Але інструкція ця, по-перше, зашифрована, а по-друге, неповна, бо перша сторінка листа не збереглася.

Компаньйони схвилювалися.

— Як це «неповна»?! — скрикнув джерєієць. — Як це «не збереглася»?!

— Ваша заява суперечить духу і букві укладеної угоди! — приєднався до протесту француз.

— На першій сторінці, очевидно, повідомлялося, як вийти до печери, — зімпровізував миттю Ніка, рятуючи ситуацію. — Інакше для чого б нам знадобилася ваша допомога? Ми б упоралися самі. А щодо шифру, то я його практично розгадав. Мені просто треба опинитися на місці, біля входу в печеру. Тітка схвально кивнула. Інші двоє мовчки дивилися на Фандоріна.

— Що ж, — зловісно вимовив нотаріус, — віримо на слово. Однак нагадую: у випадку невиконання зобов’язання знайти сховок ваша поведінка буде трактуватися як злісне порушення довіри партнерів. Подальший розгляд відбуватиметься в суді.

— Ви краще про «жучок» згадайте, — огризнувся Ніколас. — Є таке російське слово razborka. Воно теж має на увазі розгляд, але аж ніяк не в суді, а на пленері, з застосуванням насилля. Велика ймовірність, що розбиратися будемо не ми між собою, а хтось сторонній з усіма нами. То ж бо, джентльмени, давайте жити дружно і не лякати один одного. В іншому разі пропоную розбігтися. Може, за даних обставин це наймудріше рішення.

Його підтримав Делоні:

— Заткніться, Мінні! Нік має рацію, нам слід бути ось так. — Він щільно склав два товстих пальці, на одному з яких зблиснув перстень. — Триматися разом, по-товариськи. На кону такий куш! Двадцять мільйонів баксів!

— Скільки-скільки? — хором вигукнули тітка з племінником.

— Це Мінні підрахував. Він у сфері бухгалтерії дока. Розкажіть їм, друже.

Нотаріус посміхнувся — здається, вперше за весь час, що Ніка спостерігав за цією людиною. Посмішка у нього була кривувата, на половину сухого рота. Певно, м’язи, що відповідали за веселість, частково атрофувалися від нечастого використання.

— Мій пращур Бастьєн-Крістоф Сальє залишив доволі точне описання скарбу, — з задоволенням почав розповідати Міньйон. — Згідно з його даними, здобич, захоплена під час рейду на Сан-Дієго, оцінювалася в 250 тисяч іспанських дублонів. За тогочасним курсом це десять мільйонів французьких ліврів. Для переведення цієї суми у сучасний грошовий еквівалент цих даних недостатньо, оскільки з опису незрозуміло, яку частину становило золото, а яку срібло. Як відомо, вартість цих благородних металів відтоді змінилася неоднаково. На рубежі сімнадцятого-вісімнадцятого століть золото оцінювалося всього менше в 15 разів дорожче. Однак із розвитком технології видобування срібла з різних руд співвідношення кардинально змінилося. Я уважно стежу за коефіцієнтом. На вчора він становив 83,7:1. — Нотаріус без проблем називав числа з пам'яті, якось особливо смачно їх промовляючи. Відразу було помітно: людина у своїй стихії. — Але труднощі в підрахунку сучасної вартості скарбу мене не збентежили. Я звернувся до іспанських джерел і доволі точно зумів відновити розмір і склад контрибуції, вилученої англійським корсаром Джеремі Праттом у Сан-Дієго.

Про Джеремі Пратта магістр чув уперше, але про всяк випадок кивнув — мовляв, звісно-звісно, знаємо.

— У скринях, вивезених корсарами з материка, було золото в монетах і стандартних штампованих брусках вагою по 4,87 унції, тобто по 137 грамів, а також срібло — у вигляді монет і посуду. У ті часи вартість коштовних металів визначалася за вагою. Так ось, за іспанськими даними, з міста було вивезено приблизно 800 кілограмів 22-каратного золота і близько 500 кілограмів срібла. За сучасним рахунком на чисту вагу, без надбавки за художню цінність (яка у випадку срібного посуду може виявитися доволі суттєвою), це коштує приблизно 23 мільйони доларів. Третина вартості контрибуції припадає на ювелірні прикраси з коштовного каміння, складеного в одну велику скриню. Цю частину скарбу, на жаль, втрачено. Важко навіть уявити, скільки б вона нині коштувала, — зітхнув Міньйон. — І все ж з урахуванням ювелірної і колекційної цінності решта золота і срібла може бути реалізована щонайменше за двадцять мільйонів доларів США.

Микола Олександрович спробував порахувати, скільки буде сорок відсотків від двадцяти мільйонів, але числа плуталися в голові. А Делоні сказав:

— Прикро, скринька з камінням зникла. Мій пращур знайшов на березі моря один із них, найкрасивіший — величезний рожевий діамант. Певно, випав під час перенесення. Мічман побачив у цьому щасливе віщування. Він склепав пліт, вийшов у море і невдовзі його підібрав англійський корабель. Жака доправили до Барбадосу. Хлопчина він був тямущий і, щоб не гнисти у в’язниці до кінця війни, склав присягу британській короні. Відтоді ми, перетворившись з Делоне на Делоні, зробилися британцями. Вже тільки за це мічман Жак заслуговує на вічну подяку.

Мсьє Міньйон здивовано повів бровою, нічого не сказав і тільки красномовно знизав плечима.

— А що рожевий діамант? — запитала міс Борсхед.

— Жак заховав його, як він пише, «у найзатишніше Вмістилище свого тлінного Тіла», — Філ захихотів. — А вийшовши на волю, обміняв камінь в одного барбадоського корсара на корабель. Дуже вже хлопець хотів повернутися на Сент-Моріс по золото. Але мореплавець, либонь, був не найкращий. Він посадив судно на риф, ледь вийшовши з бриджтаунської гавані. Зубожів, хильнув лиха. На Сент-Моріс більше так і не потрапив. Врешті-решт, він осів на Джерсі. Ми, Делоні, одна з найстаріших родин на острові. Ось і все, що я на даному етапі готовий вам розповісти.

— А що можете повідомити про вашого пращура ви? — запитав Ніка у нотаріуса.

Той пожував губами, наче вирішуючи, чи варто ділитися інформацією. Заговорив обережно, ретельно зваженими фразами:

— Бастьєн-Крістоф Сальє був на фрегаті «Ластівка» на посаді адміралтейського писаря. За сучасною термінологією, це щось типу державного контролера. Лікар Епін, про якого мій пращур пише у доволі неприязних виразах, напоїв його отруєним ромом і кинув помирати в ущелині. Отямившись, Бастьєн довго блукав гірським лабіринтом. Лише на третій день, уже втративши надію, він зумів вибратися в джунглі. Там ледь не потонув у болоті. Всі свої нещастя він описав дуже детально, та я не буду їх переказувати. Повернутися до водоспаду він не намагався. Сам вигляд гірського масиву викликав у Бастьєна жах і відразу. Пращур містера Делоні, певно, вже відплив на своєму плоту, і Сальє два тижні прожив на острові сам. Харчувався черепашками і фруктами. Посивів. Молився Богу. Зарікся, якщо повернеться додому, ніколи більше не полишати суходолу. Два тижні по тому повернулася «Ластівка» і підібрала писаря. Він змінив ремесло і дійсно ніколи більше не виходив у море. Його лист, власне, залишений як повчання дітям: ось-бо до чого призводять авантюризм та гонитва за химерами. Але шлях від кам’яної статуї до водоспаду описаний з виключною точністю. Деякі деталі у нас із містером Делоні викликали сумнів, тому що Бастьєн, дитя свого часу, багато пише про чаклунство і заклинання. Однак його вказівки безпомилково вивели нас до потрібного місця. Знайти вхід у сховок — це вже ваша прерогатива, містере Фандорін.

— «Сер Ніколас», — суворо поправила Сінтія.

Магістр історії зосереджено обдумував нові свідчення: гірський масив, лабіринт, водоспад. Ясності від цього не додалося. Радше навпаки.

— Ви казали, Філе, у вас уже є план. Саме час його розкрити, — сказав Ніколас і зробив жест запрошення в бік джерсійця, наче поступаючись йому трибуною.

Делоні повністю відійшов від потрясіння. Певно, розмови про мільйони повернули йому завзятість.

— До біса шпигунів! — Він погрозив комусь невидимому пухким кулаком. — Нехай тільки попхаються. Ми зможемо захистити свої інтереси. А план пропонується ось такий. Завтра вранці ми прибуваємо в Форт-де-Франс. Корабель стоїть там два дні, потім пливе далі вже без нас. Ми залишаємося.

— Крім мене, — вставив Фандорін. — Я планую продовжити плавання. Думаю, двох днів достатньо, щоб зрозуміти, є на Сент-Морісі сховок чи ні.

— Ви хочете сказати, що об'єкт пошуку захований неглибоко? — швидко спитав Міньйон, поглинаючи Ніку очима.

— Гадаю, так, — з недбалим виглядом відповів Фандорін. Якщо сама місцевість не надасть лічилці хоча б якогось сенсу, розраховувати все одно не було ні на що. — У випадку особливої необхідності я можу, звісно, затриматися ще на день-два. Дожену теплохід на Барбадосі.

Сінтія сказала:

— Інтереси племінника при укладенні опису скарбу представлятиму я..

При цих словах на обличчях усіх учасників наради з'явився мрійливий вираз.

— О’кей, немає питань. — Філ енергійно потер руки. — Я все підготував. Завтра на пристані нас зустріне Фреддо і відразу, не гаючи часу, доставить нас на Сент-Моріс.

— Фреддо? — перепитав Ніка. — Це ім'я чи прізвище?

— Поняття зеленого не маю. Я завжди називав його просто «Фреддо». Мінні його знає. Це власник риболовної бази на Сент-Морісі. Єдиний житель острова — якщо не рахувати сина. Хлопчина підріс і тепер допомагає татусеві. Раніше Фреддо управлявся на острові сам. Він не постійно там стирчить. У сезон дощів туристи ловити рибу не приїздять, тому Фреддо живе півроку в Форт-де-Франсі, а півроку на Сент— Морісі. Такий у них сімейний бізнес. Я знаю цього старого пройдисвіта сто років —. ще відтоді, як приїхав на Сент-Моріс шукати скарб уперше.

— Отже, ця людина в курсі справи?

— Що я, з глузду з'їхав? — Делоні навіть образився. — Він гадає, що я археолог. Там, на острові, у шістнадцятому і сімнадцятому століттях буди іспанські копальні. Ось їх я й досліджую. Може, спочатку Фреддо щось і підозрював. Він не простачок. Але стільки років минуло. Він же бачив, що ніякого зиску від моїх поїздок немає. Мільйона свого часу я представив як свого колегу з Франції. Мінні схожий на сухаря-професора, чи не так? — Джерсієць підморгнув нотаріусу, але той не посміхнувся. — Про міс Борсхед я написав, що вона світило історичної науки з Оксфорду. Ви, Ніку, наскільки я зрозумів, теж щось на кшталт історика?

Вичерпно точне визначення, подумав Фандорін: «щось на кшталт історика» — і журливо кивнув.

— Отже, проблем не виникне. Я надіслав Фреддо перелік устаткування, яке слід докупити. Щось залишилося від нашої минулої експедиції, та завдяки фінансовій участі міс Борсхед з'явилася можливість замовити найсучаснішу апаратуру. Фреддо підтвердив імейлом, що все прибуло: детектори, бури, підйомні й освітлювальні пристрої. Можемо довбати, рити, підніматися, спускатися, проводити підривні роботи. Технічне оснащення на рівні.

— А те, що я просила? — суворо запитала Сінтія.

— Отримали. Самохідний інвалідний візок із «плаваючими» колесами.

Ніка був уражений:

— Там що, доведеться плавати? В інвалідному візку?

— Ні. Плавати не доведеться. Хіба що перетнути мілкі струмки. Але грунт кам’янистий, нерівний. «Плаваючі» колеса, їх шість штук, здатні змінювати кут повороту і висоту сходження. Той самий принцип, що і в марсохода «Патфайндер». Апарат здатний нахилятися на 45°, спокійно долати перешкоди заввишки до 20 см. Проїде і каньйоном, і печерою. За необхідності може навіть використовуватися як підіймач. Коштувало це диво дев’ять тисяч фунтів.

У Ніколаса брови поповзли догори, і тітка сердито зауважила:

— Це мої гроші! На що хочу, на те й витрачаю! Я маю на власні очі бачити, як ти знайдеш скарб!

— Я? — приречено запитав племінник. — Вже не ми, а персонально я?

— Саме ви, друзяко, — запевнив його Філ.

— Згідно з духом і буквою нашої угоди, — додав Міньйон. — Для уникнення штрафних санкцій.

— Ах, Нікі, я знемагаю від нетерплячки! — Тітка схопила магістра за руку. — Подумати тільки, це станеться вже завтра!

Та Делоні її поправив:

— Післязавтра. Завтра ми потрапимо на Сент-Моріс тільки в другій половині дня. Поки підготуємося, поки налагодимо інструменти й апаратуру, вже стемніє. Переночуємо у гостьовому бунгало. Відразу попереджаю, це не готель «Рітц». Ну, а вже зранку, зі сходом сонця, вирушимо по наші мільйони.

На Мартиніці

Міста з фиркаючим іменем Форт-де-Франс магістр, власне, так і не побачив. Хіба що здаля, коли «Сокіл» заходив у бухту.

Білі будинки, червоні дахи і синє небо створювали гаму, цілком доречну для столиці заморського департаменту Французької республіки. На горизонті стирчали невисокі, але круті гори якогось легковажного вигляду. Це була єдина вертикаль ландшафту. Саме місто розпласталося вздовж берега. Нічого в архітектурному сенсі примітного не проглядалося. Хіба що старий кам’яний форт на вузькому мисі. Ця фортеця, споруджена наприкінці сімнадцятого століття, і дала назву поселенню. За монархічних часів вона називалася просто «Королівська Фортеця», Форт-Рояль — на квапливому креольському діалекті «Фояль». Перший консул Бонапарт, не доклавши великої фантазії, перейменував антильську перлину на «Французьку Фортецю», але жителі, як повідомляють путівники, досі називають себе «фояльцями».

Вітер ворушив світле пасмо на чолі Миколи Олександровича. Чайки кричали над головою. У грудях щось навпереміну роздималось і стискалося.

Мета мандрівки була близько. Невдовзі, дуже швидко, він повернеться сюди — на щиті, зазнавши поразки, або зі щитом, причому золотим. Під цим небом неприродно соковитого кольору могло трапитися все, що завгодно. У тому числі речі цілком фантастичні, немислимі в збляклій Росії чи тьмяній Англії.

Пасажирам, що сходили на берег, на груди клеїли маленьку емблему з номером і видавали електронну перепустку — захід для боротьби з тероризмом. Начальник служби безпеки містер Тідбіт особисто стояв біля трапа, киваючи кожному.

Ніколасу навіть посміхнувся, Можливо, тому, що Фандорін спускався останнім.

Через російське громадянство він, єдиний із двох тисяч пасажирів, був змушений пройти контроль. Імміграційний чиновник, який ніколи не бачив на паспорті двоголового орла, пожвавився і влаштував Фандоріну справжній допит — але, здається, радше через цікавість. Де живете: в Моску, в Ленінград або в Сталінград (інших міст, певно, не знав)? Чи правда, що справжнє прізвище вашого президента не Putine, a Putin? Як, у вас уже інший президент? І давно? В Моску, певно, ще лежить сніг? І тому подібне. Нарешті з помітним задоволенням гепнув на сторінку штамп (чотири змійки на синьому полі) і побажав «приємного сіжура».

Знемагаючи від нетерпіння, компаньйони вже давно зійшли на пристань. Першою котилася тітка, за нею везли цілий візок із валізами, більшість з яких чекатимуть на Сінтію у кактусотерапевтичному спа.

Фандорін знав, куди йому їхати: Затока Якірної Стоянки, причал 5, місце паркування 338. Там має чекати човен старого Фреддо, щоб негайно взяти курс на Сент-Моріс. Набережною ходили красиві люди з різноманітним кольором шкіри — від світло-бежевого до кавового, траплялися і зовсім помаранчеві. Одягнуті вони були яскраво, по-південному.

З відкритих терас, обтиканих картатими парасолями, лунала і ритмічна карибська музика. Однак шлях Ніколаса пролягав повз це свято життя — геть від парадної пристані, повз чепурні яхти і прогулянкові катери, до затрапезних закапелків порту, що відгонили рибою і водоростями.

Човен, пришвартований до тумби з недбало намальованим номером 338, був найменш показним з усіх рибальських суденець, що стояли при п’ятому причалі. Зі щогли звисав вилинялий вимпел, фарба облупилася, до борту іржавими ланцюгами були закріплені старі автомобільні покришки. Здивувала і назва: «For Whom the Bell Tolls»[45]. Здається, це з «Сутички смерті» Джона Донна: «Ніколи не питай, по кому подзвін, бо він дзвонить по тобі…» Чудернацьке йменнячко.

Ні міс Борсхед, ні компаньйонів на палубі не було, однак, судячи з візка, прив'язаного до підніжжя щогли, всі члени експедиції вже прибули.

На трапі, звісивши ноги, сидів доволі пристаркуватий дядько у мальовничо потріпаному капелюсі, драній майці, широких полотняних штанях і з люлькою з кукурудзяного качана, затиснутою в білих зубах. Як і в більшості мешканців Антильських островів, від багатовікового перемішування різноманітних генофондів, зовнішність у шкіпера була еклектична: шкіра горіхового відтінку, очі по-індіанському розкосі, але риси тонкі, європеоїдні. Сива кучерява борідка обрамлювала усмішливе, добродушне обличчя.

— Так-так, — сказав колоритний абориген дивною на слух, але жвавою англійською, приязно оглянувши Миколу Олександровича. — Зріст два метри, білі джинси, блакитний піджак, червона сумка. Прикмети збігаються. Ласкаво просимо на борт, містере Карков.

— Я Фандорін, а не Карков. — Ніка, який став був на трап, зупинився. Помилка?

— Знаю, знаю. Але мені сказали, ви росіянин. А Карков — це росіянин із роману. Давайте сумку.

Сумку Ніколас не дав. Мова старого видалася йому дивною.

— Якого роману?

— Татуся Хема. Ернеста Хемінгвея. «По кому подзвін».

— За моїх часів цього письменника вже не читали, — посміхнувся магістр, заспокоюючись. — Але розумію, про що ви. Дивився якось фільм з Інгрід Бергман і Гаррі Купером.

Вони привіталися. Рука у Фреддо була жорстка, ніби поколена скалками.

— А я знаю роман напам'ять. Моя родина багато чим завдячує татусю Хему.

— Ви його знали? — з повагою запитав Ніка.

— Ні, звісно. Але мій дідо кілька разів бачив письменника на Кубі. Це татусь Хем у тридцяті завів моду на спортивне рибальство. Сюди так і повалили американці, потім туристи і Європи. Спочатку мій дідо, потім тато, а тепер ось я цим жили й живемо. Сподіваюся, що і син прогодується. А все завдяки Хему. — Шкіпер з погордою показав на своє суденце. — Бачили, яка красуня? Вже п'яте покоління. У діда був човен «Прощавай, зброє». У міжсезоння він ганяв контрабандою зброю то в одну латиноамериканську країну, то в іншу. Попит на цей товар був завжди. Бідолаха помер у венесуельській в'язниці. У батька спочатку був катамаран «Фієста», на якому він непогано заробляв у сорокові. Наступний човен старий назвав так само: «Фієста-2», щоб не сполохати удачу — і теж все було прекрасно. Але на «Фієсті-3» батько втрапив у самісіньке око урагану і загинув, царство йому небесне.

Фреддо, не припиняючи посміхатися, перехрестив чоло.

— Мої співчуття.

— Та що там. Красива смерть. Ті, кому пощастило вижити, побувавши в оці урагану, розповідають: там спокій, ясне небо, сонечко. Д лунка тиша, від якої глухнеш — як усередині дзвона. Є хвилинка-дві, щоб помолитися. Ну, а потім або витягне вгору, і тоді є ще шанс, або просто розмаже поверхнею моря. Швидко, без марного зволікання. Як на мене, це краще, ніж повільно здихати від раку або ще якоїсь гидоти.

Ніколас сперечатися не став.

— Тому ви й обрали для вашого судна таку траурну назву?

— Ні, — засміявся Фреддо. — Клієнтам подобається. Багато хто, як-от ви, кіно пам'ятають. Ну і взагалі — екзотика. Завдяки їй і тримаємося. Суворі трудівники моря, непоказні з вигляду, грубуваті, але добряче начитані, й з душею, що тонко відчуває.

Ніка, про всяк випадок, посміхнувся, хоч і був трохи спантеличений. Він уявляв собі тубільців по-іншому.

— Де всі?

— Внизу. — Шкіпер показав на драбинку. — А ви як думали? У мене є справжня каюта. Шість спальних місць.

Зблизька стало видно, що пошарпаність човна не така проста, якою здається. Облупленість і пошарпаність, певно, мали концептуальний характер і ретельно підтримувалися. Ніка зауважив, що дошки палуби зроблені зі штучно зістареного дерева, яке, як відомо, дорожче за нове. На червоно-білому рятівному крузі хтось спеціально обідрав фарбу і стер кілька літер у назві.

— Міс Борсхед знесли вниз на руках?

— Ображаєте, tovarisch. У нас усе політкоректно. Коли Філ написав, що буде дама в інвалідному візку, я замовив підіймач і спеціально обладнаний туалет. Включив у рахунок, звісно, — підморгнув веселий рибалка. — Згодиться. Риболовна яхта, пристосована для handicapped persons[46], це круто. Дав рекламу в інтернет — клієнти записалися на рік уперед.

Драбинкою піднімався високий хлопець — голий по пояс, з фантастичною статурою. На голові у нього була червона хустка, з-під якої звисали дреди, пофарбовані в той же колір. У кутку рота стирчала самокрутка, що диміла. Принюхавшись, Ніка похитав головою.

— Познайомся, Джордано. Це товариш Карков, наш останній пасажир. А це мій дорогий спадкоємець. У Джо ще перехідний вік не закінчився, тому він на всіх огризається. «Дорогий спадкоємець» кинув погляд спідлоба.

— Відвалюємо, чи що?

— Віддати швартові і повний вперед! — скомандував Фреддо. — Назустріч науковим відкриттям! Курс — таємничий острів.

— Щоб він провалився, твій острів, — пробурчав тінейджер.

З каюти, куди обережно, тримаючись за бильця, спускався Ніка, лунала стандартна карибська музика: Боб Марлі закликав свою жінку не проливати сліз.

— Мене верне від цієї растаманської фігні, — пожалівся шкіпер, тягнучи сумку. — Виключно для клієнтів тримаю. Сам же я з покоління Елвіса.

Те, що він назвав каютою, було глухою коміркою без жодного ілюмінатора. Посередині грубий (але при цьому ретельно зачищений і вкритий лаком) стіл з лавами: по боках двох'ярусні ліжка. На одному з них, манірно склавши руки на колінах, сиділа Сінтія, явно не знаючи, чим зайнятися. Так само дивно виглядав у кубрику мсьє Міньйон у краватці — немов заручник, який потрапив у лігвище сомалійських піратів. Один Делоні почувався чудово. Він гортав спортивний журнал і цмулив пиво з банки.

— Сер Ніколас прибув, капітане, — сказала тітка тоном королеви, котра вирушала у вигнання. — Можна піднімати вітрила і хай береже нас Господь.

Фреддо посміхнувся.

— Наказуєте — піднімаємо. Бажання клієнта закон. Хоча взагалі-то в нас мотор.

Суденце хитнуло. Микола Олександрович відчув, що його починає нудити, і поквапився піднятися на свіже повітря.

Гойдало набагато сильніше, ніж на лайнері, хоч море було майже гладеньким. Воно блищало і сліпило очі, а пахло водночас свіжістю і гниллю і ще чимось типу прального порошку. Одинадцятої палуби ці аромати не досягали, і у магістра виникло відчуття, що тільки тепер він дійсно вийшов у море, лайнер же був не справжнім кораблем, а плавучим готелем. Від першого ж подиху на повні груди нудота минулася, наче й не було. Ніка став біля самісінького бушприта, взявся рукою за трос, і раптом зробилося йому так добре, так вільно, що він сам з себе зіронізував: корсар-флібустьєр, та й годі.

А потім трапилася доволі дивовижна подія. Оскільки Ніколас стояв спиною до берега, він нічого не помітив, лише почув у повітрі дивне лопотіння. Обернувся — і на плече йому сіла велика чорно-червона птаха.

— Капітан Флінт? — Ти звідки взявся? — запитав магістр. — Невже вирішив супроводжувати мене? А як же бібліотека?

Папуга дивився незмигним оком, повернувши голову в профіль.

— Кр-р-р-р.

— Просто як я. Втік від книжок назустріч справжньому життю? З папугою на плечі я викапаний Джон Сільвер, тільки дерев’яної ноги не вистачає. Ти вмієш кричати «піастри»?

— Тр-р-р-р.

Птах дивився на Ніку зосереджено, не перебивав і тільки підтакував. Він був ідеальним співрозмовником.

— Нічого, діло наживне. Дерев’яну ногу мені влаштує Де— лоні, коли я не знайду сховку. А піастри витрусить Міньйон. Начхати! Зате за кілька годин я буду на справжньому острові скарбів.

Острів Скарбів

Маленьку наліпку на горизонті Ніколас розгледів хвилин через десять після того, як Фреддо тицьнув пальцем кудись уперед і оголосив:

— Он він, Сент-Моріс.

На палубу вийшли компаньйони, підняли тітку Сінтію, а Фандорін все не міг нічого розгледіти, окрім блискотливого мерехтіння. Та ось одна з хвиль видалася йому не синьою, як інші, а бурою. До того ж вона не рухалася.

— Дайте-но бінокль, — попросив магістр.

Сент-Моріс виглядав не романтично — насправді пласка наліпка нудного коричневого кольору. Інші острівці, повз які вони пропливали на шляху з Мартиніки, були хоча б зеленими.

— Там невисоке гірське плато, — пояснив Делоні. — Рештки давнього вулкана. Все в ущелинах, наче старий потрісканий асфальт. Піду покуняю. Раніше, ніж за годину, не причалимо.

На годиннику було за п'ять п’ята. У мілку лагуну, надійно заховану гострими скелями, човен увійшов о шостій. Вода там була прозора, пронизливо-блакитна — кожну мушлю на дні видно.

— Ось мої володіння.

Фреддо широким жестом обвів берег, де на піску лежав ще один великий човен, плоскодонний, яскраво розфарбований, з сяючою білою кабіною.

— Це для клієнтів, що полюбляють гламур, — усміхнувся Фреддо. — Все новесеньке, все виблискує, усередині стиль «техно». Називається «П’ята колона». Це така п’єса у Хема.

— У кого? — запитав містер Делоні.

— Неважливо. Я забув, що ви не поціновувач літератури, Філе. Он там офіс і наша з Джо халупа. Бунгало для клієнтів лівіше, під дахом з пальмового листя. Три кімнати, веранда. Кондиціонери недавно поставили. Американці без них жити не можуть.

Під безугавне патякання хазяїна висадилися, розселилися. Тітці Сінтії і Ніку перепало по окремій кімнаті, Міньйон із Делоні оселилися разом, зате у них була веранда і телевізор.

Хитавиця в морі і нервова ажитація стомили стару леді. Щоб завтра бути в гарній формі, Сінтія прийняла снодійне і ще завидна вклалася в ліжко.

Партнери Ніколаса зайнялися прийомом і підготовкою замовленого спорядження. Міньйон звіряв накладні, рукатий Делоні збирав хитромудрі апарати, серед яких Фандорін знав тільки металошукач — найновіший 28-частотний «Іксплорер». Фреддо звітувався перед нотаріусом, його син допомагав Філу.

Магістру треба було зателефонувати. Стільниковий серед океанських просторів, звісно, не працював, але в конторі був супутниковий телефон. Там Ніколас і влаштувався, добре, що Фреддо дозволив користуватися апаратом без обмежень: «У мене як на п'ятизірковому курорті — все включено»».

Родина Миколи Олександровича вже мала перебувати в барбадоському готелі. Попереду ще непроста розмова з дружиною. Алтин мала фантастичне чуття і миттєво вловлювала будь-яку штучність у голосі чоловіка, а розкривати їй подробиці запланованої авантюри Фандорін не збирався — для себе ж краще.

По-перше, замучить питаннями, на які наразі немає відповіді. По-друге, скаже, що він все вчинив не так і зробив тисячу помилок. По-третє, оголосить, що негайно вирушає на Сент-Моріс, бо в нього, телепня, ні з біса не вийде без неї.

Одне слово, дружині варто було набрехати зо три міхи, а Ніка в цьому далеко не мастак.

Тому він довго готувався до розмови, погладжуючи по спині свого пернатого приятеля і неуважно оглядаючи приміщення, в якому нічого цікавого не було. Канцелярський стіл (1 шт.), стілець продавлений (1 шт.), шафи металеві (2 шт.), вентилятор поламаний (1 шт.) та ще сейф допотопний з кнопковим цифровим замком (1 шт.).

Треба сказати їй, що телефон супутниковий і одна хвилина розмови коштує десять доларів, майнула у свідомості Ніколаса рятівна думка. Ось аргумент, який спонукатиме дружину бути якомога лаконічнішою і не заглиблюватися в деталі. Та ще й пояснить деяку натужність тону. Коли у голові працює секундомір, напруженість у голосі не дивує.

Він натикав номер, що складався з півтора десятка чисел. Перші два рази збився, потім ще тричі не проходив сигнал.

Знудившись, Капітан Флінт перелетів до вогнетривкої шафи і, мавпуючи, взявся так само тицяти дзьобом у кнопки кодового замка.

З шостої спроби Фандорін нарешті прорвався. В готелі відповіли «just a moment, sir»[47]. Секунду потому дружина закричала в слухавку:

— Так, так! Слухаю! Ну. що там трапилося? Я божеволію!

Микола Олександрович зніяковів. Звісно, з інтуїцією в Алтин усе добре, але не настільки ж! Її голос тремтів, готовий зірватися на ридання. Така істеричність була зовсім не властивою залізній леді.

— Та нічого ще не трапилося, заспокойся, — сказав він, відразу доступаючись усіма позиціями. — Бував я в халепах і крутіших, ніж ця…

Він хотів додати, що в будь-якому разі розбиратися з претензіями компаньйонів буде тітка, нікуди вона не подінеться, а сам думав: звідки Алтин про все дізналася?

Але дружина сказала дещо, що загнало магістра в глухий кут:

— Ніко, це ти?

— А… Хто ж іще? Хіба ти чекала дзвінка від когось іншого?

Замість відповіді вона заплакала. Це вже було зовсім ні на що не схоже.

— Та що сталося? — запитав тепер уже він.

— … Діти зникли… Обоє… Я приймала душ. Виходжу — їх немає. Чекаю — не з’являються. Я на ресепшн. Кажуть, спочатку пішов «юний містер», а потім «юна леді». Окремо!

— Давно?

— Чотири години тому. З чвертю…

У трубці щось загуркотіло, неначе там була стрілянина.

— Господи, Алтин, що у тебе за звуки?

— Це не в мене. Це у них. Свято якесь чи карнавал. Петарди, ракети, я не знаю… — завила вона.

За всі роки спільного життя він не бачив (точніше, не чув) її в такому стані.

— Що з тобою? Геля з Ластиком просто пішли подивитися на свято і забули про час. Вони ж діти! Ти сама жалілася, що вони поводяться, немов маленькі старички. А тут екзотика, свято-яке-завжди-з-тобою, — вихопилося у Нікі щось хемінгвеєвське (певно, під впливом Фреддо). — Ми для цього їх сюди і вивезли, щоб вони збадьорилися, ожили. Тобі нема через що перейматися. Барбадос — цілком безпечний острів.

— Звідки ти знаєш? — схлипнула юна. — Вигадав, так? Щоб мене заспокоїти?

— Нічого я не вигадав, чесне слово. Наше поважне пароплавство, піклуючись про пасажирів, вибирає для заходу тільки абсолютно безпечні порти Карибського моря: Форт-де— Франс на Мартиніці, Бриджтаун на Барбадосі, Бас-Тер на Гваделупі і Ораньєстад на Арубі. Злочинність на цих островах майже нульова. Що з тобою, люба? Чому ти себе накручуєш? Я тебе не впізнаю!

— Тому що це не я! — У трубці чувся вже не плач, а справжнє ридання. — Це не я, це якась нікчемна лузерша…. У-у-у… Твоя правда, я себе накручую, твоя правда, правда…

Ось тепер Микола Олександрович занепокоївся по-справжньому. Щоб дружина визнала його правоту три рази підряд?

— Господи, ти захворіла! Негайно зізнавайся, що сталося?

— Вони пішли і навіть не покликали мене, — пожалілася Алтин. — Я для них порожнє місце. Я для всіх порожнє місце. Сиджу тут, як дурепа, сама і ридаю. Я ніхто! Погана мати, погана дружина, мені скоро сорок років, ти знаєш, що я фарбую волосся?

Капітан Флінт своїм довбанням по кнопках відволікав Ніку від важливої розмови. Підтримати кохану людину у хвилину слабкості — що може бути важливіше?

— Не мели дурниць. — Магістр швиргонув у непогамовну птаху великою скріпкою, але не попав. — Волосся у тебе рано сивіє, тому що ти брюнетка. Дарма ти його підфарбовуєш. Ефект чорнобурки у поєднанні з молодим обличчям — це дуже стильно. Ти ідеальна дружина, зразкова мати і просто фантастичний професіонал. У тебе три премії «Шеф-редактор року»!

Але ці слова замість того, щоб підтримати кохану людину, викликали у неї новий вибух істеричного ридання. — ... я, а не шеф-редактор! — закричала Алтин, використавши вислів з числа тих, які в ефірі зазвичай заглушають пискотом. — Пам'ятаєш, я тобі писала, як виставила за двері ляльку роботодавця? Мене за це звільнили!

— Ну і супер. — Він все намагався налаштувати дружину на позитив. — Ти ж сама цього домагалася. Тепер отримаєш вихідну допомогу.

— Нічого я не отримаю, тому що я — …! Ці паскуди мене надурили! Через те мала лахудра пішла з таким задоволеним виглядом. Я порушила якийсь там пункт контракту, де перераховані найстрашніші злочини. Ледь не на першому місці — особисті конфлікти з замовником реклами. Виявляється, ця сучка перед тим, як з'явитися до мене, купила смугу для анонсу своєї арт-галереї. А потім навмисне мене спровокувала. І я клюнула! Вийшло, що я турнула не просто коханку власника, а Рекламодавця! Про цей страшний злочин уже знає весь журнальний світ. Моя кар’єра скінчилася! Мене нікуди більше не візьмуть! Нам нема на що жити, і перспектив — нуль! А все через те, що я — …

Далі пішов довгий синонімічний ряд, від якого Фандорін увесь скривився.

Настав час показати, що таке справжній чоловік.

— Нічого жахливого не трапилось, — сказав він, розправляючи плечі. — Годі мені сидіти в тебе на шиї. Будемо жити економніше. Але якось переб’ємося. Врешті-решт фірма «Країна рад» теж щось заробляє. Позаминулого і минулого року був прибуток, хоч і невеликий. В цьому теж, сподіваюся, буде.

— Не сподівайся! — відрубала дружина. — Позаминулого і минулого року я тихенько переказувала тобі на рахунок частину своїх преміальних. Домовилася з Валькою, щоб вона тобі макітру забила. На власний заробіток ти і оренду офісу не відбив би.

Принизлива новина підкосила магістра історії. Ось тобі і справжній чоловік…

— Як ти могла так зі мною вчинити? — жалісно пролепетав Ніка.

Найкращий спосіб підтримати кохану людину у хвилину слабкості — виказати слабкість самому. Алтин відразу припинила плакати і похмуро оголосила:

— Тепер вся наша надія на тітчину спадщину. Ніко, хай тобі біс, не напартач! У нас діти. Проблемні. А ось, до речі, і вони! Про вовка промовка! — загримів залізом її голос. — Ох ви і брудні! Та ще і як! Де це ви так обкалялися? Мати з глузду їде, а вони…

Зв'язок роз'єднався. Ймовірно, дружина спересердя шваркнула слухавку.

Що ж, син із донькою знайшлися — вже непогано, зосередився на позитиві Микола Олександрович. Про перспективи стосовно тітчиного спадку він волів не думати. Якщо завтра не вдасться знайти сховок, добродії компаньйони подбають про те, щоб статки міс Борсхед відчутно зменшилися. Можна тільки уявити, який потужна спілка виникне при поєднай ні заповзятості містера Делоні з витребеньками мсьє Міньйона. А що не вирве солодка парочка, підгребуть адвокати.

Дзелень! — пролунав раптом голосний дзвоник. У першу секунду Ніка вирішив, що це телефон, але апарат мовчав і взагалі звук долетів з іншого боку кімнати.

А, це з дзенькотом розчахнулися дверцята вогнестійкої шафи. Певно, настирливий Капітан Флінт випадково надзьобав правильну комбінацію.

Вийшло недобре — ніби це сам Ніколас підібрав код.

— Що ти наробив, дурню?

Магістр підійшов до сейфа, намагаючись туди не зазирати — навіщо йому чужі секрети? Він хотів просто шарпнути дверцятами, але папуга всівся на них зверху і не хотів летіти геть.

— Р-р-р-р-жжж, — продзижчав чубатий бешкетник — 1 стрибнув просто всередину. Тут вже діватися нема куди, довелося обійти розкриті дверцята.

Це, виявляється, був не сейф, а зброярська шафа. З одного боку стояло два дробовики, з іншого на полиці лежали рядком два старих великих «кольти». Папуга сидів на руків’ї одного з них і косував на Ніку, наче пропонуючи йому взяти зброю.

— Хочеш, щоб Сільвер озброївся? — усміхнувся Фандорін, беручи дурненького на руки.

Тут йому здалося, що птах кивнув. Двічі.

Ніколас засміявся.

— Ні, приятелю, це не для мене.

Коли він з брязкотом зачинив шафу і кілька разів провернув ручку, папуга скрушно вигукнув.

Момент істини

Шукачі скарбів вирушили в дорогу на світанку. Першу час тину дороги — через джунглі, повз болото, до гірських вершин — подолали швидко, хвилин за десять. Рухалися на двох старовинних, або, як тепер кажуть, вінтажних джипах, на яких цілком міг ганяти на сафарі Хемінгвей. Першим керму вав Фреддо, посадивши до себе міс Борсхед і компаньйонів. У другому похмурий тінейджер віз обладнання.

В очікуванні пригод усі вдягнулися як для походу, однак кожен на свій смак. Сінтія пов'язала хустку і стала схожою на радянську бабцю; Ніка був у джинсах і кросівках; Делоні — у костюмі кольору хакі і корковому шоломі, з кобурою на поясі; нотаріус змінив піджак на легку куртку, але залишився при краватці. Є тип чоловіків (депутати, адвокати, банкіри), які без цього дурнуватого атрибута почуваються немов без трусів.

Балакучий Фреддо змальовував місцеві визначні пам’ятки, однак його ніхто не слухав. Тітка войовничо постукувала сухим кулачком по дверцятах. Фандорін подумки повторював лічилку, від якої залежав успіх справи. Інші двоє заглибили ся у свої записи — певно, поновлювали у пам’яті маршрут.

Зблизька стало помітно, що бура стіна скель уся порізана щілинами. Біля однієї з них, яка, на думку Нікі, нічим не від різнилася від інших, машини зупинилися.

— Тут, чи як? — запитав Фреддо. — Я не помилився? П’ять років минуло.

— Тут-тут. Розвантажуємося.

Зняли з даху марсохід, всадовили в нього тітку, яка, варто віддати їй належне, за п’ять хвилин опанувала керування і першою в’їхала в тісний каньйон. Хитромудра таратайка, нахиляючись і підстрибуючи, покотилася камінням. Позаду йшов Делоні з записником у руці — за першу частину шляху відповідав він.

— Цю ущелину пропускаємо. Сюди нам теж не треба. А ось тут повертаємо праворуч, — говорив він, і міс Борсхед, наче танк, за яким рушає піхота, відважно прямувала у вказаному напрямку.

Батько з сином ішли останніми, навантажені важким обладнанням. Партнери крокували без речей, тільки на плечі у магістра сидів Капітан Флінт. На нього ніхто не звертав уваги, звикли. Одного разу папуга злетів, зробив коло над скелями і повернувся на місце.

— Ти мій талісман, — сказав йому Ніка російською. — Ти повинен принести мені талан.

Птах у відповідь прошелестів:

— Спспспспс.

Біля вузького каменя, який стирчав вертикально і повністю поріс сірим мохом, Делоні зупинився.

— Мій пращур знав дорогу до цього валуна, який він чомусь називає Бовваном. Давайте, Мінні. Ваш бенефіс.

Він відпив з фляги рому і запропонував іншим. Всі відмовилися.

Нотаріус поставився до своєї місії дуже відповідально. Він не просто дивився в записи, а ще й звірявся за крокоміром і компасом. Через це поступ уповільнився.

— Годі мудрувати, Мінні, — поскаржився Делоні. — Я й так запам’ятав, як звідси йти до водоспаду. Хочете, піду першим?

Француз сказав:

— Кожний партнер повинен виконати свої зобов’язання у суворій відповідності до контракту. Моє завдання довести вас від пункту 2 до пункту 3, цими термінами в угоді позначені середина і завершення маршруту, під якими позначеннями маються на увазі…

— Йдіть до біса, — урвав його джерсієць. — «Цими, якими». Шуруйте далі, вже недалеко залишилося.

Невеликі водоспади дорогою зустрічалися не один раз. Щоразу, зачувши шум спадаючої води, Ніколас напружувався, але Міньйон ішов далі — до чергового повороту. Всього, якщо брати від входу в лабіринт, Фандорін нарахував сімнадцять зигзагів. Він навчився заздалегідь вгадувати, куди поверне провідник. Інтуїція з дедукцією тут були ні до чого. За кілька секунд до того, як Делоні, а потім француз оголошували про поворот, папуга злегка тріпотів крилами. Відомо, що деякі представники тваринного світу здатні відчувати найдрібніші нюанси настрою. Певно, Капітан Флінт якимось таємничим пташиним чуттям схоплював хвилю, що йшла від зосередженої і схвильованої людини.

— Таке відчуття, що ти знаєш дорогу краще за них, — прошепотів Ніка своєму приятелеві..

Той заплющив око, ніби підморгнув. Славний птах, подумав магістр. Взяти його, чи що, з собою на Барбадос? А можна і в Москву. Діти зрадіють. Але як його провезти через митницю? Адже він якоїсь неймовірно рідкісної породи…

Пусті думки увірвав вигук Філа:

— Все, фініш. Іспанська копальня знаходилася десь тут.

— Це повинен оголосити я, — обурився нотаріус. — Отже, закликаю всіх у свідки, що я сумлінно виконав прописані у контракті зобов’язання і провів вас із пункту 2 до пункту 3.

Невеликий, але повноводий водоспад протікав по прямовисному схилу, з гуркотом вливався у кам’яну чашу, оповиту бризками, і, перетворившись на бурхливий ручай, перетинав ущелину, щоб просочитися в розколину.

— Ох, кістки старі… Коли я супроводжував вас уперше, дорога видалася мені коротшою. — Фреддо зняв величезний заплічний мішок і потягнувся. — Немає тут ніякої копальні. Самі знаєте. Шукали ж уже.

— Для науковця все життя — суцільний пошук, — з погордою відказав йому Делоні. — Кладіть спорядження на землю. Ви нам більше не знадобитесь. Отже, як домовлялися. Повертайтеся до себе. По нас повернетесь ввечері, о двадцятій нуль нуль.

— О’кей, бос. — Мулат зблиснув зубами. — Ну, синку, побажай професорам успіху.

Хлопець сплюнув і відвернувся.

— Ви, напевно, стомилися? — ввічливо запитав Фандорін. — Відпочиньте трохи, потім підете.

Він був би зараз радий будь-якому зволіканню.

Але чортів Фреддо похитав головою.

— Ні, товаришу. Ми підемо. Треба на вечерю рибки наловити.

— А ви не заблукаєте? Містер Делоні чи містер Міньйон могли б вас провести. Та я й сам, взагалі-то, запам’ятав дорогу. У мене прерасна зорова пам'ять.

— Не клейте дурня! Вони не заблукають. — Делоні махнув рукою. — Фреддо бував тут з нами не один раз. Не будемо гаяти часу!

Добродушний татко і злюка-синочок пішли, Микола Олександрович залишився наодинці зі сфінксом. Чудовисько чекало розгадки, витріщалося на магістра трьома парами очей: у тітчиних читалася слабка надія, в інших — жадібне нетерпіння і підозра.

А Капітан Флінт у цю важку хвилину, замість того щоб слугувати талісманом, полишив свого друга. Папуга піднявся і махав крилами метрів за десять над землею — там, де водоспад злегка горбився, вдаряючись об виступ.

Настав момент істини, але Ніка був до нього не готовий. У голові застрягло нісенітне: «Стриб-скок, стриб-скок, обвалився наш дашок».

— Ваша черга, Ніку. Ось місце, до якого ми повинні були вас привести. Ми все довкола облазили, обстукали, перевірили металошукачами. Діставайте вашу шпаргалку чи що там у вас. Кажіть, де сховок.

Сонце на шляху до зеніту опинилося просто над каньйоном, залило його яскравим і гарячим світлом. Міс Борсхед розкрила парасолю — наче викинула білий прапор.

— Триста років це так багато, — вимовила вона тремтячим голосом. — Рельєф міг змінитися. Осипання каменю, землетрус чи ще що.

— Могло трапитися все що завгодно. — Мсьє Міньйон говорив спокійно, терпляче і зважено. Таким тоном суддя в кіно зачитує вирок. — Але ви покажіть, де за вашими свідченнями знаходився вхід до сховку.

Філ підхопив:

— У нас є бур, динаміт. Проб’ємося!

Найкраща тактика у подібній ситуації — агресивність.

— Заткніться, га? Обидва! — гаркнув Ніка. — Ви що, не розумієте? Я тут опинився вперше. Одна справа — папір, інша — реальність. Треба роздивитися, все зіставити. Дайте бінокль, Філе.

Всі поштиво замовкли. Делоні зняв із шиї бінокль, за допомогою якого Фандорін прикрив обличчя. Воно зовсім невчасно враз почервоніло.

Хвилин, мабуть, десять, він зволікав, розглядаючи через окуляри все підряд. Не бачив нічого крім водяного пилу і кам’яної поверхні безнадійного сірого відтінку. Затримався на яскравій плямі — це Капітан Флінт махав своїми яскравими крилами, оповитий, як німбом, райдужними бризками водоспаду. Оптичний ефект явно інтригував дурну птаху. Здавалося, вона хоче пірнути макітрою просто у воду.

— Ви до кінця світу будете розглядати свого папугу? — не витримав Делоні. — Чи це ви хмарками милуєтеся?

— Там щось є. — Ніколас підкрутив коліщатко. — Типу балки.

— Де?

— На виступі. Якась рівна поверхня. Схоже, не природного походження.

Філ взяв бінокль.

— Ну то й що? У такому місці сховок не облаштуєш.

— Це рештки якоїсь конструкції. Отже, іспанська копальня знаходилася саме тут.

Сінтія теж зажадала бінокля. За нею нотаріус.

Сподіваючись виграти час, Ніколас мовив:

— Треба туди піднятися. Але як це зробити?

Джерсієць роздратовано пирхнув:

— А раніше ви не могли сказати, що доведеться дертися прямовисним схилом? Ми б прихопили потрібне обладнання. Дотаємничипися! Тепер доведеться повертатися на базу!

— Агов! — долетів крик, підхоплений луною. — Все байдикуєте, археологи?

З-за повороту з'явився Фреддо. За ним із набурмосеним виглядом теліпав його нащадок з червоним волоссям.

— Я, старий бовдур, залишив у рюкзаку сигари. Хотів попихкати, а нема! — Він зупинився, оглянув партнерів. — Чого це ви такі скривлені, панове? Щось не так?

— Треба дертися он туди, — показав Делоні. — Знайдеться у вас на базі щось типу альпіністського спорядження?

Фреддо зсунув капелюха, розглядаючи водоспад. Почухав потилицю.

— У мішку є трос, скоби, молоток. Підіймач теж є. Як, малий, зможеш здертися? За окрему плату, звісно.

— Ясна річ, — швидко підтвердив Делоні. — Правда, міс Борсхед?

Хлопець кинув погляд угору, знизав плечима:

— Ну. Тільки чого туди лізти? Був я там уже. Плита там із мореного дуба, він у воді не гниє.

— Плита? Навіщо?

— А я звідкіль знаю? Стара, гладенька. Водою її всю відполірувало. А більше там нічого нема.

— От який у мене хлопчина. — Фреддо любовно потріпав сина по загривку. — Він з альпенштоком тут усі скелі облазив.

— Я маю подивитися сам. — Ніколас знову взяв бінокль, намагаючись зметикувати, для чого іспанцям знадобилося щось будувати під водоспадом.

Можна було, звісно, припустити, що у ті часи потоку ще не було, однак, за словами Мільйона, у записках королівського писаря згадується саме водоспад… Ймовірно, його якось використовували для промивання руди — от і все. Але іншого приводу зволікати магістр не бачив.

— Зможу я туди піднятися?

Юний Джордан скептично оглянув його не надто широкі плечі.

— Навряд. Спуститися — ще якось. Згори, зі схилу. Але туди довго добиратися.

— Це пусте, — швидко сказав Ніколас. — Якщо треба, значить треба.

Фреддо жував незапалену сигарилью.

— Ось що, синку, — запропонував він. — Ти сам піднімешся, заб'єш штир просто крізь воду, так? Припасуєш шків, так? Пустиш трос, причепимо підйомне крісло, так? Товариш Карков сяде, і ми його ррраз — піднімемо. З комфортом, за бізнес-класом.

На жаль, ідея була гарна. Єдине, що зміг заперечити Фандорін:

— Ви що ж, збираєтеся піднімати мене крізь крижану воду?

— Вона не крижана. Тут, у горах, льодовиків немає, висота не та. Перевірте самі.

Ніка вмочив руку в червонувато-коричневу, непрозору воду, що спадала згори. Вона, дійсно, була не надто холодною.

— Промокнете — перевдягнемо, — підбадьорив його Філ і прошепотів: — Згадайте, що поставлено на карту.

Відважна тітка сказала:

— Можете підняти мене. Просто в кріслі. Я щоранку приймаю крижаний душ!

А Фреддо вже розтовкмачував сину:

— Перший штир, довгий, заб’ємо у камінь знизу, ось тут. — Він тицьнув пальцем просто у водоспад. — Щоб підстрахувати кінець і щоб містера на підйомі не гойдало. Ти видерешся збоку від потоку, верхню залізяку вгатиш теж крізь воду, вище виступу, зрозумів?

— Що тут не зрозуміти?

Джордан почав доставати з вантажу альпіністське спорядження, а Ніколас з приреченим виглядом зняв куртку і сорочку.

— Добре, що роздягнулися. — Фреддо тицьнув йому довгий залізний прут з кільцем на кінці і молоток на каучуковій ручці. — У мене ревматизм, я під душ не полізу. Вам все одно мокнути. Зможете забити штир самостійно?

Роззуватися чи не варто? Микола Олександрович глянув у нішу, де нуртувала і розліталася бризками каламутна вода. Начхати!

Вліз у кам’яну чашу як був — у джинсах і кросівках. Волосся відразу набрало вологи, на чоло звісилося пасмо. Довкола затремтіли десятки крихітних райдуг. Холодно не було — навпаки, навіть приємно.

Він пройшов кілька метрів до стіни, по якій котився потік. Вода доходила довготелесому магістру до середини стегон.

— Сюди? — крикнув він, приміряючись.

— Краще вище! — ледь долетіло крізь шум водоспаду.

Ніка примірився. Хотів приставити гострий кінець штиря до каменя, але товща води виявилася більшою, ніж він очікував. Магістра хитнуло вперед, він занурився головою і плечима. Відскочив назад, фиркаючи і відпльовуючись.

— Все гаразд? — кричали йому.

Він мовчав, слухаючи шалений стукіт власного серця. Над головою з криком гасав Капітан Флінт.

Так само мовчки, закусивши губу, Фандорін виліз на сухе місце.

Його обступили.

— У чому справа? Щось не так?

Він витер сорочкою обличчя.

— План змінюється. Оглядатиму виступ завтра. Зараз візьмемося за фотозйомку. Поки каньйон освітлюється сонцем. Фреддо і Джо, ви можете повертатися. Сьогодні ваша допомога не знадобиться.

— Я чогось не збагну… — почав Делоні, та Ніколас непомітно йому підморгнув-той замовк і навіть пхнув ліктем нотаріуса, який теж збирався ставити запитання.

Тітка поводилася наче голубка. Сиділа під парасолькою і дивилася на племінника лагідним винуватим поглядом. Переживала.

— Ну, завтра, так завтра, — легко погодився Фреддо. — Отже, планується ще один день роботи? Без проблем. Бувайте, науковці. Ми пішли.

— Якого біса? — прошипів Делоні.

Ніколас підняв пальця: терпіння.

Кроки стишилися за рогом, але він зачекав ще хвилину-дві.

— А ось якого, — з загадковим виглядом сказав магістр, знову спускаючись до ями. — Показую фокус. І прошу вас, містере Міньйон, засвідчити, що наша сторона свої зобов’язання виконала.

Він пройшов по воді, зробив крок під струмені водоспаду і ефектно зник.

Прикро тільки, не чув, як охнули інші.

У печері

Спочатку Микола Олександрович зовсім нічого не побачив. Він покліпав, змахнув з обличчя вологу.

Спереду був суцільний морок. Ззовні нерозбірливо долітали крики, причому виокремлювався високий голос міс Борсхед. Потім пролунав плескіт, на напівпрозорій портьєрі з спадаючої води виник силует. З кректанням і фурканням крізь водоспад ліз Делоні.

— Ніку, що це?! — загорлав він. — Сховок! Ми зробили це! Вау! «Вау-вау-вау!!!» — загуло у чорному просторі.

— Ми в печері, — крикнув Фандорін. «Печері-чері-чері!!!»

— Зараз подивимось.

З кишені своєї водонепроникної куртки Філ витяг ліхтар. Промінь розітнув морок, пробіг нерівним склепом, що плавним конусом ішов угору; праворуч, доволі близько, йшла глуха стіна, під якою валялося каміння; спереду і зліва печера розширювалася і заглиблювалася — кінця не було видно.

— Що це? — Ніколас схопив джерсійця за рукав. — Світіть на землю!

У кам'яній підлозі зяяли отвори. Він були розташовані у правильному шаховому порядку, пробиті на однаковій відстані один від одного.

— Я знаю, — сказав Фандорін. — Мені доводилося читати про облаштування середньовічних копалень. Рудокопи шукали жилу, продовбуючи вниз шурфи. Потім, якщо знаходили перспективний пласт, вели у горизонтальному напрямку штреки.

— А де заховано скарб?

— Ймовірно, в одній із дірок. Обережно!

Делоні зробив кілька кроків уперед і зупинився на самісінькому краю вузького колодязя. Посвітив униз.

— Чорт, глибоко…

Підкрутив фокусування. Промінь став тоншим і сильнішим та замерехтів по печері.

— То їх тут десятки, цих дірок! Пусте. Все обшукаємо. Ось тепер нас ніщо не зіб’є!

Він лунко хляснув Ніколаса по голому плечу.

— Ви молодчага, Ніку! Решта — питання техніки. Ми будемо мільйонерами! Чому тремтите?

— Змерз…

У печері було прохолодно, не те що зовні.

— Повертаймося по інших та по обладнання. А вам слід перевдягнутися у сухе і утеплитися. — Делоні зробився діловитим, він просто фонтанував енергією. — Вперед, старий! Тобто назад. У нас до біса роботи!

Важче за все було переправити в печеру міс Борсхед. Хоча вона і звикла приймати щоранку крижаний душ, ризикувати здоров'ям бабці Микола Олександрович не міг. Сінтію загорнули у пластик, перенесли крізь водяну завісу на руках і посадили у візок, який заздалегідь перетягли до копальні. Там тітка врубала всі фари (крісло було споряджене близьким і дальнім світлом, навіть протитуманним), включила електромотор і стала кермувати між шахтами. Спочатку Фандорін злякався, чи не гепнеться вона, але Сінтія вправлялася дуже зграбно. Вона об’їздила всю печеру, перерахувала отвори — їх виявилося 64, як клітинок на шахівниці. Якщо намалювати схему, водяний вхід знаходився. у правому нижньому куті — з поправкою на те, що кутів як таких не було, оскільки простір радше нагадував не прямокутник, а овал.

— Тут рештки якогось механізму! — доповідала тітка. — Дерев’яна порохня і поіржавілі залізяки!.. А тут кам’яне жорно!.. Ой, я знайшла кирку, майже цілу!.

Тим часом чоловіки перенесли багаж, встановили освітлення.

Фронт майбутніх робіт потроху прояснювався.

— Будемо ставити електропідіймач почергово над кожною дірою, спускатися, простукувати кожен сантиметр, працюючи металошукачем. Якщо знизу є штрек, так само дослідимо і його. І так 64 рази, — підсумував Делоні. — Думаю, на звичайний шурф вистачить півдня. Там, де є горизонтальний рівень, доведеться вовтузитися цілий день. Загалом, справ на і кілька тижнів.

— А хто буде лазити в усі ці дірки? Ви? — Міс Борсхед скептично оглянула гладкого джерсійця, глистоподібного: француза, довготелесого племінника.

Нотаріус посміхнувся тонкогубим ротом, даючи зрозуміти, що оцінив жарт і готовий її підтримати — у розумних межах.

— Можемо, звісно, й ми, але справа піде набагато швидше, якщо винайняти професіоналів. Все залежить від того, чи готові ви взяти на себе фінансування. — Міньйон дочекався від Сінтїї енергійного кивка і повів далі. — Чудово. У такому і разі варто спочатку оформити права на пошук, щоб наші працівники не могли претендувати на знахідку. Потім слід подбати про охорону — звістка про те, що ми шукаємо скарб у полишеній копальні, розлетиться дуже швидко. Потім доберемо і бригаду досвідчених шахтарів або верхолазів. Я знаю в Динаї доволі респектабельну фірму з ремонту дахів. Перевезти: сюди спеціалістів із Європи, звісно, дорожче, однак безпечніше…

— Сер Ніколасе, а чому ви мовчите? — перебила нотаріуса Сінтія. — Що ви думаєте?

— Я думаю про лічилку. Здається, прийшов час розповісти про неї нашим партнерам. Ви пам’ятаєте віршик, тітонько?

— Ще б пак!

— Тоді поясність містеру Делоні і містеру Міньйону про код. А я помізкую.

Поки міс Борсхед із задоволенням розповідала компаньйонам про лічилку, про яку в листі зазначено, що в ній ключ до сховку, Фандорін відійшов у бік і спробував зосередитися.

Сконцентруватися заважав Капітан Флінт, який пробрався в печеру, сидячи на руках у Сінтії. Дурна пташка затіяла гру: стрибала через ями. Перестрибне, допомагаючи собі крилами, другу, третю, четверту, потім повертає праворуч, сідає на довгий, обтесаний камінь під стіною, повернеться, заклично покричить. Повертається до входу — і знову повторює те саме. Ще раз, ще раз. І як тільки не набридне?

— Відчепись, ти мені заважаєш.

Ніка відсторонив папугу, який вхопився дзьобом йому в рукав, наче хотів потягнути за собою. Набридлива птаха знову перелетіла на те саме місце, але не розрахувала швидкості, вдарилася об стіну і з жалісним криком впала. Вона лежала на спині, задерши лапки, не ворушилася.

— От дурень безголовий! Догрався!

Вздовж краю печери, повз чотири крайні шахти, магістр підійшов до бідолахи. Капітан Флінт лежав на вузькому прямокутному камені. Поруч був іще один приблизно такий самий, але товстіший. Ймовірно, будівники збиралися поставити десь підпори для закріплення склепіння, припустив Ніка.

— Ти живий, дурнику?

Він оперся ногою на першу з підпор і нахилився. Папуга відкрив блискуче око, кліпнув.

Зненацька праворуч від Ніколаса, де не було нічого крім суцільного каменю, щось зарипіло. Злякавшись, Фандорін сахнувся — і наступив на другу підпору. У нього підвернулася нога, він ледь не впав. Скрегіт став гучнішим, згори посипався пил.

Обвал?

Підхопивши Капітана Флінта, магістр відстрибнув.

Шматок стіни, що здавався єдиним масивом, відповз убік, відкривши чорний прохід.

— А-а-а-а-а!!! — заволав Микола Олександрович.

— Дрррр! Дрррр! — вторував йому папуга.

— Нічого дивного, що механізм у робочому стані, — пояснював компаньйонам Микола Олександрович чверть години по тому, коли всі трохи заспокоїлися. — Кам’яна плита, що ковзає на пазах — конструкція дуже надійна. Подібні пристрої використовувалися ще древніми єгиптянами. Деякі з них досі функціонують — через три тисячоліття, а не через три століття, як тут.

Вони стояли біля таємного отвору, який вів — тепер це було зрозуміло — до другої печери. Туди ж посвітили ліхтарями. Побачили всередині одну-єдину шахту і відразу забули про 64 попередні. Ні в кого не виникло сумнівів у тому, що скарб заховано саме тут.

Ніка виявив чудеса дедукції — пояснив, що в лічилці зашифрований шлях до замаскованого входу у внутрішній склеп (чотири стрибки, поворот обличчям «на схід», натиснути спочатку на малий важіль — «брус», потім на великий — «брусок»). Магістра вислухали з поштивістю і навіть захватом.

— Ви, Ніку, голова, — ляснув його по плечу Делоні. — А що означає друга половина віршика?

— Поки що не знаю. Побачимо. У мене передчуття, що ми подолали ще не всі перешкоди, але водночас внутрішній голос підказує: скарб на місці, і ми його знайдемо!

Він розумів, що забагато розмовляє. Микола Олександрович відчував неймовірне збудження, майже сп’яніння. Не через близькість золота, точніше не тільки через це. Магістру паморочив голову запах, яким пашіла друга печера. Ймовірно, у цього явища були цілком логічні причини: сюди, в глиб гори, багато років не надходили свіже повітря і волога. Та головне в іншому. Тут зупинився час. Цю особливу властивість атмосфери Фандорін завжди відчував безпомильно. Він легко міг би уявити, що в печеру, розташовану відразу за водоспадом, сто чи десять років тому хтось заходив або зазирав — там аромату закоркованого часу не відчувалося. Натомість тут повітря було незаймане, нерухоме, законсервоване. Востаннє воно наповнювало людські легені триста років тому. Якийсь бородатий корсар — або той самий загадковий Епін — видихнули суміш кисню і вуглекислого газу, яку зараз жадібно втягував ротом житель 21 століття Ніколас Фандорін…

— Ні з біса не видно. — Делоні світив у шахту потужним ліхтарем. — Глибоко… Сюди вже точно ми поліземо самі. Без шахтарів і верхолазів. Агов, Ніку, отямтесь! Допоможіть Мінні перетягнути підіймач та іншу хрінь.

— І закотіть мене! — закричала Сінтія, чудесний марсохід якої ніяк не міг перевалити з «бруска» на «брус». — Я хочу бути поруч і все бачити!

За годину все було готове до спуску. Над шахтою встановили корбу з мотором, підвісили дюралеве сидіння. Згідно з проведеним заміром, глибина колодязя становила 91 фут, тобто, як уточнив патріот метричної системи Міньйон, 28 метрів.

Претендентів на спуск було двоє: сер Ніколас і Делоні. Француз відразу сказав, що воліє залишатися нагорі. Проте Філу хотілося за всяку ціну знайти скарб особисто.

— Ви надто гладкий і важкий, — сказав Ніколас. Від азарту і нетерпіння він забув і про ввічливість, і про політкоректність. — А крім того, я краще за вас метикую. Не забувайте, що друга половина лічилки не розгадана.

Але джерсієць не вгамовувався. Наполягав на тому, що він сильніший, а внизу, можливо, доведеться щось трощити або совати.

Поставили питання на голосування — нічого не вийшло. Обережний Міньйон утримався, а голос Сінтії товстун зараховувати відмовився, бо вона вже не компаньйон.

Врешті-решт кинули жереб. Миколі Олександровичу підсобила спадкова фандорінська удача.

І ось він сів, пристебнувся. Філ надягнув йому на голову пластикову каску з лампою.

— З Богом! — урочисто сказала тітка.

Загурчав двигун, магістр поринув у темряву, яку розтинав стрибаючий промінь. В освітленому колі бульбастими тінями ковзала горбкувата поверхня вертикального тунелю. Нижча частина шахти була викладена тесаним камінням і плитами. На одній із них промайнула вирізана іспанська корона.

Спуск тривав не більш ніж п’ять хвилин, але видався Ніколасу безкінечним. Він рухався немов не згори вниз, а з сьогодення у вир історії. Проминуло двадцяте століття, дев’ятнадцяте, вісімнадцяте…

Ноги торкнулися чогось м'якого, наче знизу був простелений поролон чи повсть. Але Фандорін не вперше проникав у закинуті закутки старовини. Він знав: це пил століть, у найбільш прямому і буквальному сенсі.

— Готово! Прибув! — крикнув Ніколас, задерши голову до крихітної жовтої плями — так виглядало з колодязя жерло шахти.

— Що там? — лунко крикнули згори.

Він встав, по кісточку занурившись у м’яке. Включив ліхтар, що висів на грудях, повернувся туди, сюди.

Побачив прорубаний у породі прохід горизонтального штреку. Світло проникло в отвір, вихопило із мороку прямокутний контур, за ним другий, третій…

Це були скрині. Багато.

— Є! Є! Знайшов!!!

У відповідь пролунало:

— Ура-а-а-а-а!

Нікові здалося, що він розрізняє і пронизливий голос тітки. Метушня нагорі, певно, була капітальна. Почавшись, вигуки більше не стишувалися. Потім кілька разів гримнуло. Фандорін здогадався, що це Делоні влаштував салют із пістолета.

А внизу було тихо, темно, чарівно. Поважаючи старовину і таємницю, магістр урочисто, без поспіху подолав відстань до першої скрині. Обережно погладив дубову, ковану залізом ляду. Через сухість метал майже не поіржавів. Дерево теж уціліло. Ніка встав навколішки, з насолодою втягнув запах історії і лише після цього повільно й обережно трохи підняв ляду…

Назад у шахту він вибрався розчавлений і оглушений. Від розчарування, від розгубленості похитувало.

Порожньо! Зовсім порожньо! Двадцять абсолютно порожніх скринь — ось і весь скарб…

Ніколас натиснув кнопку на пульті, сидіння почало підніматися, погойдуючись на тросі. Магістр мляво перебирав руками по стіні, щоб менше хитало. Відчував себе розбитим, спустошеним, наче хтось його обікрав, ошукав чи зрадив.

Краї шахти були зовсім близько. Ніка вхопився за них руками, підняв голову — і остовпів.

На його чоло було спрямоване дуло револьвера.

Не може бути!

Над дулом «кольта» — одного з двох, які Ніка бачив учора в сейфі — стирчала фізіономія веселуна і жартівника Фреддо. Тільки він не посміхався.

— Зброя є? — запитав прихильник Хемінгвея і для більшої виразності клацнув курком.

Після жахливого розчарування, якого зазнав магістр у надрах землі, він був у такому стані, що, здавалося б, гірше не буває. Однак новий удар (або, як сказали б на Батьківщині, наїзд) долі зовсім його добив.

— Господи, — слабко пробурмотів Микола Олександрович. — Тільки цього не вистачало…

Він побачив, що Делоні і Міньйон лежать на кам'яній підлозі, тримають руки на потилиці, а над ними стоїть важкий підліток Джо з вічною похмурою гримасою на обличчі і другим «кольтом» у руді. Тітка Сінтія сиділа — але не в інвалідному кріслі, а на землі. Вигляд у неї був ображено-обурений, губи щільно стиснуті.

— Зброя? — повторив Фреддо.

Фандорін похитав головою. І на знак заперечення, і щоб струснути нервове заціпеніння.

— Що… тут… відбулося? — вичавив він. — Я чув… постріли…

Вільною рукою мулат швидко обшукав під його пахвами і подав знак: можна вилазити.

— Такса кинулася на мисливця, — пояснив він і хихонув.

— Яка… такса?

— Собака для полювання в норах. У книжці вичитав. Часом це трапляється, хоча й зрідка. Запускаєш таксу у хитру нору борсука. Як я вас у цю. печеру. Пес знаходить здобич, але замість того, щоб віддати хазяїну, починає гавкати і кусатися. Йому прикро, знаєте, прощатися з трофеєм. Я кажу містеру Делоні ввічливо «руки вгору», а він за пістолет. Ну, довелося кілька разів смальнути в стелю.

— Скурві сини нас вистежили, — прохрипів джерсієць. Лежати на животі з заведеними на потилицю руками товстуну було важко. — Коли ви гукнули, що знайшли скарб, ми почали радіти, кричати. А вони налетіли ззаду. Підслуховували з тієї печери.

— Найхоробрішою була міс Борсхед. — Фреддо по-блазенськи вклонився Сінтії. — Вона спробувала протаранити мене своїм бронетранспортером. Довелося її зсадити.

— Ви обидва злочинці, — сухо мовила тітка. — Ви нас, звісно, вб'єте і заберете наш скарб, але Бог вас покарає.

Вона має рацію, подумав Ніколас і завмер, так до кінця і не вилізши з шахти. Уб'ють, і ніхто ніколи не знайде наших тіл. Бідолашна Алтин! Бідолашні діти! Вони навіть не дізнаються, що зі мною трапилося…

Фреддо запхнув револьвер за пояс.

— Відповідаю по пунктах. Ми не злочинці, а добропорядні громадяни, які діють виключно у суворій відповідності з законодавством. Якщо мені й довелося стрельнути у повітря, то лише тому, що містер Делоні схопився за зброю. Він пристрелив би мене і мого неповнолітнього сина, не вислухавши пояснень. Якщо тут хтось щось порушив, так це ви, а не ми. Ви вдерлися на територію приватного володіння і почали пошуки, не санкціоновані власником дільниці. Що кліпаєте очима, товаришу? — він вишкірив зуби, дуже задоволений собою. — Мій прапрадід ще 120 років тому купив цю гору разом з усіма її надрами за 1 фунт стерлінгів. Документ у мене з собою, можете насолодитися. — Фреддо дістав з-за пазухи прозорий файлик, в якому дійсно лежав старовинного вигляду папірець з червоною печаткою. — Отже, дорогі моє клієнти. Ви проводили пошуки скарбу на моїй території без мого дозволу. Більше того, ви ошукали мене стосовно мети вашої діяльності. Один із вас погрожував мені і моєму сину вогнепальною зброєю. Це все дії, що караються законом. Запитайте у містера Мільйона, він знає. Але я, хай буде так, не чинитиму громадянського арешту і не здам вас у поліцію. На знак подяки за те, що ви допомогли мені знайти скарб. Мої пращури облазили всю першу печеру, обмацали і обстукали всі її бісові шістдесят чотири діри, але так і не докумекали, що тут є ще одна печера. Дякую вам, любі друзі! Недарма я підказав вам, як пролізти крізь водоспад. Ви мене не розчарували. Прибери цяцьку, синку, і допоможи джентльменам підвестися. Тільки пістолет містера Делоні поки що залиш при собі — про всяк випадок. «Не вб’ють!» — такою була перша думка, що промайнула в голові Фандоріна. Все інше в першу хвилину здавалося несуттєвим. Але тільки в першу хвилину.

Він витер чоло — виявляється, там виступили крапельки поту, хоч у склепі було зовсім не спекотно. Глибоко вдихнувши, магістр нарешті виліз із шахти.

Делоні, крекчучи, піднявся з землі. Сухорлявий Міньйон уже стояв.

— З вашого дозволу, сер, я б хотів поглянути на вищезгаданий документ, — сказав нотаріус, з острахом косуючи на «кольт» у руці Джордана.

— На жаль, все так і є, — понуро підтвердив француз, уважно вивчивши папірець і навіть подивившись її на світло. — Акт про землеволодіння не втратив законної сили. Якщо, звісно, ви можете підтвердити, що є прямим нащадком і законним правонаступником вказаного тут… м-м-м… Джеремі Логана. — Він витріщив очі. — Логана?!

— Логана?! — тупо повторив джерсієць. — Не може бути!

Вони обидва витріщилася на Фреддо з однаковим виразом жаху і недовіри на обличчях. Той самовдоволено посміхався.

— Хто це — Логан? — запитав Ніка.

— Це штурман із «Ластівки». Згадується у листі мого пращура, мічмана Делоне, — пробурмотів Філ.

— І мого, метра Сальє. — Нотаріус нервово поправив окуляри. — Такий собі Гаррі Логан один з усіх точно знав, де заховано скарб…

Мулат посміхнувся ще ширше.

— Все так і є. Ви нащадки, і я нащадок. Мене звати Фреддо Логан, а Джеремія Логан, який здогадався оформити право власності на іспанську копальню, мій рідний прадід. Тож-бо, джентльмени, скарб належить мені не тільки за законом, але і за справедливістю.

Єдиний з усіх Ніколас знав, що ніякого скарбу внизу немає, але ця обставина не позбавляла історичну таємницю інтересу.

— Вибачте, якщо я правильно зрозумів, ви і ваші пращури знали про першу печеру, але не про другу? Як так могло бути?

Фреддо Логан зітхнув.

— Перед відплиттям на Сент-Моріс з Мартишки штурман Гаррі залишив лист для свого маленького сина. Там розповідається про походження скарбу, про золото і діаманти, про печеру за водоспадом. Але там немає ані слова про другу печеру… Логан так і не повернувся до родини, згинув без сліду. Син виріс, прочитав послання. Спробував знайти золото — не вийшло. Відтоді лист як дорогоцінна реліквія передавався в нашому роду від батька до сина. Кожен із моїх пращурів робив спроби розшукати скарб. Мій прадід, світла йому пам'ять, не пошкодував фунта стерлінгів (для нього це була поважна сума), щоб отримати мертву копальню у власність. Мій дід заснував на Сент-Морісі базу, щоб бути ближче до заповітної печери. Я сам ще з дитинства сто разів спускався у кожен колодязь. Вивчив кожний сантиметр. Невже ви думали, що я не зрозумів, навіщо ви сюди прибули, містере «археолог»? — насмішкувато звернувся він до Делоні. — Я довго чекав, і Господь воздав мені за терпіння! Мабуть, я навіть видам вам невелику винагороду за допомогу в розшуку. Тисячку-другу кожному.

— От дякуємо, — кисло мовив Делоні.

Тітка Сінтія крикнула:

— Щоб ви провалилися з вашою нагородою! Негайно посадіть мене в крісло!

А Ніколас думав зовсім про інше. Про те, що дистанція в триста років, цей неймовірно довгий термін, насправді набагато ближчий, ніж нам здається. Вервечка поколінь зовсім коротка, вона простягається з сучасності в минуле без особливих зусиль. Ось тут, за примхою долі й обставин, зібралися прямі нащадки трьох мисливців за скарбами, які відвідали острів Сент-Моріс (або, як тоді його називали, «Сент-Моріц») у 1702 році. Вервечка замкнулася, час повернувся назад.

Скільки ланок віддаляє його самого від пращурів тієї доби — петровського дипломата Микита Корнійовича Фондоріна чи його німецької кузини Петиції фон Дорн, про яку в сімейних хроніках глухо згадується, що вона зникла десь у заморських землях? Він порахував, загинаючи пальці. Вісім поколінь, всього лише вісім!

Пронизливі крики, що долітали згори, змусили магістра підняти голову. Під склепінням, що темніло, ганяв колами Капітан Флінт. Бідолашного птаха, певно, перелякали постріли.

— Та, — сказав ламким баском хлопець з червоним волоссям, — може, досить патякати? Давай зав'язувати, га? Заберемо твоє довбане золото і нарешті звалимо звідси. Я цей острів більше бачити не можу!

— Щастя, що скарб знайшов я. — Фреддо скрушно подивився на сина. — Ти б на таємницю роду Поганів точно, як ви кажете, забив би. І тобі начхати, що твої діди і прадіди жили у жебрацтві і злиднях, відмовляючись від усього заради цієї великої мрії! Тобі б тільки тусуватися та за дівками бігати. Але тепер, синку невдячний, скажеш таткові спасибі. Найкращі тусовки і класні дівки усього світу будуть твоїми. Найвищого рівня!

— А мене мій рівень нормально влаштовує, — огризнувся юнак. — Ну що, я лізу в шахту чи ти сам?

— Сам. Далеко спускатися? — запитав Фреддо у Ніколаса. — На самісіньке дно?

Тут настала мить реваншу. Не приховуючи зловтіхи, Фандорін відповів:

— Найкращі тусовки і класні дівки обійдуться без вашого спадкоємця. Скарбу внизу немає.

— Як немає?! — скрикнули всі, включно з тіткою.

Хоча не всі — неромантичний тінейджер вишкірився:

— Прикольно.

Микола Олександрович посміхався.

— Знайти сховок мені допомогла одна лічилка…

— Знаю, — перебив Логан. — Вона в нашому листі є. Ви добряче розгадали про стриб-скоки і про брус із бруском.

— Про «макітрою в дашок» я теж розгадав. Це значить: скільки не стрибай, все одно ні з біса не отримаєш. Хоч макітру собі розтрощи. Порожній ваш сховок. У скринях немає нічого. Хтось витягнув звідти золото багато років тому. А скоріше за все, ніякого скарбу там взагалі не було. Хибний слід.

— Не вірю! Не вірю! — завищав Фреддо. — Це ви від безсилої злості набрехали! Дурно і мілко! Хотів я видати вам особливу винагороду за метикуватість, а тепер хрін вам! Хлопче, тримай їх на мушці. Я спускаюся.

Коли він під дзижчання електродвигуна зник у колодязі, Філ упівголоса запитав:

— Правда, чи що?

Ніколас кивнув. Тоді джерсієць затрусився від реготу.

— Ох, куме дія… Я думав, що ніколи більше не зможу радіти життю… Коли він дістав свій папір і я зрозумів, що нас ошукали… Ой, дякую Тобі, Господи!

— Допоможіть, будь ласка, — попросив Фандорін нотаріуса. Вони вдвох перенесли тітку в крісло.

— Там зовсім-зовсім немає нічого? — пошепки запитала племінника міс Борсхед, коли ця делікатна операція скінчилася.

— Тільки потрухла деревина. Ну і нехай. Для науковця головне — дістатися до суті. Навіть якщо такої не знайдеться.

Ніколас заспокійливо посміхнувся бабусі. Мсьє Міньйон понуро підбивав баланс:

— З одного боку, я зазнав суттєвих збитків. Але менших, ніж містер Делоні, оскільки розважливо не брав каюту «люкс» і не шикував. Моя нервова система зазнала шоку. Але я залишився живим. Я опинився в юридично дражливій ситуації. Але містер Логан при свідках пообіцяв не вчиняти нам позову. Це можна розцінювати як публічне і відповідальне оголошення про наміри…

З жерла пролунало далеке утробне ревище. Певно, нащадок штурмана дістався до скринь.

Делоні знову зареготав.

— От вже й не думав, що отримаю стільки задоволення, не знайшовши скарбу! Макітрою в дашок! Ха-ха! Чого такий кислий, синку?

Джордан почухав дулом револьвера свою бандану.

— А мені по барабану. Головне, що ми тепер звідси звалимо.

Коли з діри виплив Фреддо, він схожим на примару. Сірі губи тряслися, по щоках текли сльози, а з-під сивуватого волосся точилася кров.

— Що з вами? — запитав Ніка.

— Головою вдарився, — відповів Фреддо і заплакав.

— Ой, не можу! Макітрою в дашок! — містер Делоні аж навпіл перегнувся, і навіть міс Борсхед уїдливо скривила губи.

— Прадід… дід… батько!.. Мені шістдесят п'ять! Триста років собаці під хвіст! Мрія! — незв’язно вигукував мулат. — Острова в океані! Фієста! Старий і море! Мати і не мати! Прощавай, зброє!

Він витягнув з-за пазухи файлик, з файлика свій заповітний папірець і розірвав його на дрібнесеньке шмаття, а потім ще й узявся топтати їх ногами і все повторював:

— Триста років! Триста років! Триста років! Будь ти проклятий, Гаррі Логане!

Оверштаг!

Довелося давати бідному Фреддо заспокійливе. Він клацав зубами, давився гикавкою. Навіть сувора Сінтія врешті-решт пожаліла його.

Вражаючою була швидкість, з якою невдахи-шукачі скарбу полишили печеру. Всім хотілося якомога швидше полишити місце, де фортуна так жорстоко посміялася зі своїх палких залицяльників. Здається, Ніка єдиний з усіх озирнувся назад.

Обладнання кинули, лампи не вимкнули — нехай догоряють. Отвір у кам’яній підлозі глумливо вишкірявся до магістра: що, розумаха, піймав облизня? Дулю тобі з маслом, а не золото-срібло.

На базу поверталися мовчки. Кожен думав про своє, і думки навряд чи були веселими. Однак, поглянувши на супутників, Ніка побачив, що це не зовсім так. У тітки на обличчі блукала мрійлива напівпосмішка, а юний Джордан ворушив губами і ритмічно погойдував плечима — наче наспівував.

В офісі відбулася остання розмова.

Похмурий Фреддо заявив, що вони з сином залишають це паскудний острів — негайно і назавжди. Тільки спочатку бажано було б отримати повний розрахунок за надані послуги.

На таке нахабство міс Борсхед тільки розвела руками. Сказала, що за «надані послуги» такого ось роду в давні часи вішали на реї і що вона не заплатить ані пенса.

— Прекрасно, — парирував Фреддо. — Якщо наші ділові стосунки закінчено, добирайтеся до Мартиніки самотужки. Ми попливемо без вас.

Погроза схвилювала нотаріуса.

— Я не Робінзон Крузо, щоб залишатися на безлюдному острові! — закричав він. — Ви не маєте права! Це карний злочин! Знайдуться свідки, які бачили, як ви нас вивозили з Форт— де-Франса!

— Я не відмовляюся відвезти вас назад. Але не зобов'язаний же я працювати перевізником безкоштовно? Фінансова ситуація в мене паскудна. Треба шукати покупця на риболовну базу і два моїх човни. Сам я в море більше не вийду, мене від цієї хемінгвеївщини з душі верне. Женіть… дві тисячі євро — і сьогодні ж будете на Мартишці.

— Виз глузду з’їхали! — Сінтія спрямувала на нього самохідне крісло. — Я добре пам'ятаю, що у складеному вами прейскуранті це коштувало триста!

— Сюди триста — бо ви могли винайняти в Форт-де-Франсі інший човен. А на Сент-Морісі у мене конкурентів немає. Хочете — пливіть, не хочете — сидіть. Я, нехай вже і так, скажу в місті, щоб по вас хтось заїхав. Після вік-енду.

— Тітонько, на мене чекає родина! — нервово сказав Ніколас. — Я маю бути в Бриджтауні не пізніше, ніж завтра. Інакше Алтин з глузду з’їде. Вона і так не в найкращій формі…

Міс Борсхед штовхнула мулата своєю таратайкою і показала на нього пальцем:

— Дідько з вами, проклятущий вимагачу. Плачу тисячу п’ятсот, але…

— Згода! — Він швидко схопив її за кисть і потиснув. — Півтори тисячі. Можна чеком.

— … Але за однієї умови. За цю ж суму ви доправите сера Ніколаса на Барбадос.

— Ми так не домовлялися!

— Тату! — встрянув Джорджан. — Я можу відвезти його на «П’ятій колоні». Мені все одно треба в Бридж. Там зараз карнавал, концерти різні, дискотеки. Сімсот п’ятдесят тобі, сімсот п'ятдесят мені. Добро? Можу я нарешті відтягнутися? Чи мало я канудився в у цій дірці?

Подальша суперечка переросла у внутрішньосімейну дискусію, в якій перемогли молодість і натиск.

Логани пішли готувати до відплиття обидва човни.

Компаньйони залишилися самі.

— Я хочу виголосити маленьку промову, джентльмени, — сказала міс Борсхед не зовсім звичайним голосом.

Її личко розпашілося, світлі оченята зворушливо заблищали.

— Наша експедиція скінчилася. Ми не знайшли скарбу. Але у мене немає відчуття, що я дарма витратила час і гроші. Це була найбільш захоплива, найбільш чарівна мандрівка за все моє життя! Я вдячна вам усім. Мені буде про що згадати, доживаючи віку. Дякую тобі, мій милий Нікі. Ти був неперевершеним. Я зумію тобі віддячити, не сумнівайся.

Фандорін зрозумів, що вона має на увазі спадок, і почервонів.

— Тітонько… Навіщо ви так кажете…

Вона зупинила його помахом руки — не треба слів.

— Містере Делоні і містере Міньйон. За нашою угодою ви повинні відшкодувати мені вашу частину витрат на експедицію.

— Неодмінно, — пробурмотів Філ, пересіпнувшись. — Не відразу, звісно. Дайте мені час…

— Спочатку, міс Борсхед, я, з вашого дозволу, перевірю всі рахунки. Маю підозри, що там віднайдуться витрати, на які я не давав своєї письмової згоди, — сторожко сказав нотаріус.

— Не переймайтеся. — Сінтію переповнювала великодушність. — Я звільняю вас обох від боргу. Нехай всі витрати залишаться за мною.

Реакція партнерів на цю заяву була неоднаковою. Делоні роззявив рота і заблимав, нотаріус же натомість швидко мовив:

— Тоді, якщо не заперечуєте, ми просто зараз фіналізуємо наші юридичні стосунки. У мене на цей випадок і роздруківочка готова. Зараз принесу!

Він кулею вилетів із контори, певно, боячись, що міс Борсхед передумає.

— Ви справжня леді! — Філ, нарешті, погамував почуття, що вирували в ньому. — Істинна аристократка! Я щасливий і гордий, що був вашим партнером!

Сінтія велично нахилила голову.

— … Та, ви знаєте, я зовсім забув. У мене у зв’язку з експедицією залишилася ще деякі рахунки. Я оплатив їх сам, а для мене це відчутна сума. Якщо вже ви настільки щедрі… Зараз. Я миттю!

І товстун теж вибіг.

— Ну, як? — запитала сяюча Сінтія. — Чи не правда, я достойна бути членом роду, що веде свою генеалогію від хрестоносців?

— Ви незрівнянні, тітонько. Ви закінчуєте нашу пригоду красиво, на благородній ноті.

Повернувся захеканий Міньйон.

— Ось, ознайомтесь. Я, зі свого боку, вже підписав! Ми розриваємо угоду, не маємо один до одного жодних претензій, кожен знімає з себе всі зобов'язання. Товариство з обмеженою відповідальністю «Сент-Моріс Різерч Лімітед» припиняє своє існування.

Міс Борсхед і Ніколас поставили підписи на всіх примірниках, Те саме зробив і Делоні, котрий прибіг з цілою купою папірців.

— У мене бухгалтерія у повному порядку, — сказав він. — Ось, це я купив пістолет з боєприпасами. І він нам знадобився! Ви ж бачили, я намагався захищатися від нападу. Це бензин, який я витратив на роз'їзди у наших спільних справах. Це квитанція за телефонні переговори…

— Дайте сюди. — Тітка забрала у нього всю пачку. — Ніку, порахуй загальну суму.

Магістр неуважно почав перебирати рахунки, дивлячись тільки на цифри. І раптом зацікавився.

— А це що? — запитав він. — Ось це, за 299 фунтів? «Infoac-34 Pro»?

— Не пам’ятаю. — Джерсієць неуважно махнув припухлою долонею. — Здається, акумулятор для електропідіймача.

— Ні, це не акумулятор. Я певного мірою розбираюся у таких речах. — Ніколас насупився. — «Infoac» — це так званий «інфоакумулятор», пристрій для підслуховування. Модель та сама, що і в «жучка» в нашій каюті. Пам'ятаєте, тітонько?

— Мерзотник, — тихо сказала міс Борсхед і раптом вдарила містера Делоні сухим кулачком у ніс.

— Я протестую!

Він закричав і відстрибнув, тримаючись за вдарене місце. Між пальцями у нього текла кров. Хто б міг подумати, що у руці благенької старої стільки сили.

— Паскудник! Ти сподівався підслухати наші секрети! Підступник! Клянуся, ти виплатиш мені все до останнього пенса!

— Пізно! Папери підписано!

Містер Делоні ухилився від «марсоходу», який його ледь не протаранив. Мсьє Міньйон несхвально хитав головою. Було не зовсім зрозуміло, що він не схвалює більше — нечесність Фіна чи нестриманість міс Борсхед.

Втім, нотаріус вважав за необхідне пояснити свою позицію з цього питання.

— Ви вчинили негарно, Делоні, і порушили цілий ряд пунктів нашої угоди, що потягнуло б за собою серйозні санкції — якби, як ви справедливо зауважили, документ не втратив сили.

— Начхати на документ! Паскудників треба вбивати!

Міс Борсхед розвернулася і почала нову атаку. Пузаня Делоні ледь не збив з ніг масивний апарат. Але тітці й цього здалося замало. Вона схопила зі столу спінінг і кілька разів ляснула колишнього компаньйона куди трапилось.

Він вискочив на ганок, перечепився, полетів зі сходів. Піднявся, побіг по піску.

Візок проїхав по пандусу, почав набирати швидкість. Видовище було страхітливе, але по-своєму красиве. Гладкий чоловік, задихаючись, біг до берега; за ним невідступна, наче Доля, їхала стара леді, розмахуючи спінінгом; і все це — на фоні запаморочливої лагуни, обрамленої скелями.

— Ти не допливеш до Мартишки! — кричала міс Борсхед. — Я згодую тебе акулам!

Хтось присвиснув біля самісінького вуха Миколи Олександровича. Це був Капітан Флінт. Він сів на плече магістру і похитав своєю чорно-червоною головою, наче вражений дивною поведінкою безкрилих двоногих істот.

У відкритому морі птах не злазив з Нікиного плеча. Він постійно відчував на собі пильний, ніби спантеличений погляд папуги. «П'ята колона» вийшла в море набагато пізніше за «По кому подзвін», вже глибокої ночі, години за дві до світанку. Джордано довелося готувати «Колону» не до такого близького плавання: заливати дизель, налаштовувати навігаційні пристрої і так далі. Суденце було легке, швидкохідне, йшло і на моторній тязі, і під повними вітрилами, на щастя, допомагав попутний вітер, але юний шкіпер не розраховував дістатися до Бриджтауна раніше полудня.

Уже вийшовши в море, Микола Олександрович знову зателефонував дружині. Після тривалих і запеклих торгів тітка Сінтія викупила для племінника у Фреддо супутниковий телефон. Бо, сказала вона, буде непокоїтися, як там її хлопчик сам серед бурхливих хвиль. Хвилі були зовсім не бурхливими, та й «хлопчик» плив ними не сам, але телефону магістр зрадів.

Алтин не спала в своєму готельному номері. Вона потребувала моральної підтримки. Ніколас пообіцяв, що буде телефонувати їй упродовж ночі з інтервалами в годину. Про те, що головне завдання виконане і зі спадком все владнається, він розповів ще ввечері, коли провів тітку. Міс Борсхед махала племіннику хусткою з палуби, згорблений Фреддо стояв за штурвалом, мсьє Міньйон понуро дивився на острів розбитих сподівань, побитий Делоні ховався в трюмі. Останні відблиски заходу забарвили лагуну в колір розбавленої крові.

Розмова з дружиною закінчилася сваркою. «Мало чого вона може наобіцяти, — кисло сказала Алтин. — Це по-перше. А по-друге, бабця вона жилава, ще на наш похорон на інвалідному візку приїде». Ніка розсердився, обізвав дружину безсовісною єхидою і вимкнув зв’язок.

Потім, як годиться, знайшов подрузі життя виправдання: розладнані нерви, турбота про дітей, типово російська нестриманість у мові — на словах ми завжди зліші, ніж насправді. Зателефонував знову, з найкращими намірами. Хотів відволікти кохану від депресивних думок. Почав розповідати про корсарський скарб. І Алтин спочатку слухала дуже добре, тільки ахала і зойкала. Але хвилин за п’ять влізла із запитанням: «Знайшли? Ти мені відразу скажи: знайшли ви скарб чи ні?!» Він відповів: «Ні. Скарбу в сховку не було, але…» Він хотів сказати, що однак було багато фантастично цікавих пригод. Не встиг. «Господи, у тебе завжди самі обломи!» — вигукнула дружина і тепер вже сама гепнула слухавкою.

До самісінького відплиття Ніка на неї ображався. Добряче вивчивши свою Алтин, він знав, що вона не спить, переймається, але першою ніколи не зателефонує, хоч і записала номер. Гаразд, чоловік має бути великодушнім. Він сам зв’язався з готелем. Оператор відповів, що місіс Фандорін просила не з'єднувати.

Тоді Микола Олександрович швиргонув ні в чому не винний телефон на палубу, сів на кормі, звісивши ноги за борт, і став чекати світанку.

У голові бродили похмурі думки.

Із заробітком халепа. У дружини депресія. Діти проблемні. У країні криза. У світі теж. Сподіватися і розраховувати нема на що. Прожив на світі майже півстоліття, а фаху, що здатний прогодувати родину, так і не набув. Скільки років грався в інфантильні ігри, сидячи на шиї у дружини. І що тепер? Веселенька життєва перспектива: чекати стерв’ятником, поки тітка Сінтія помре і відпише спадщину. Гидко!

Так мордував себе гризотами і докорами Микола Олександрович, дивлячись на чорну воду і білий слід від гвинта.

На плечі осудливо кректав папуга, ззаду долинало патякання Джордана. Покинувши острів, хлопець наче скинув із себе злі чари. Він більше не супив брови, не кривив рота, не огризався. Наспівував, пританцьовував — загалом, радів життю, не переймаючись, слухає його пасажир чи ні. Джо розповідав, що тепер у нього все піде по-новому. Тому що в інших хлопців життя як життя, а у нього? По шість місяців на рік сиди на цьому сучому Сент-Морісі. Ані дискотек, ані дівчат, ні фіга. Навіть якщо в сезон дощів заведеш гарну подружку, чекатиме вона півроку, поки ти зі своїм пришелепуватим татком дурня клеїте: тисячний раз лізеш у ті самі підземні дірки?

Туга полишила магістра на світанку. На хвилях затрепетало і ніжне світло, і відразу прояснилося, що в житті важливо, а що — нісенітниця.

Важливо ось це: просторінь, океан, небо, що прокидається, сяйво, що розливається і зелений острівець праворуч по І курсу. У світі, де існують пейзажі подібної довершеності, варто жити і все обов'язково якось налагодиться.

— Що це за острів? — запитав Ніколас.

— Нью-Тіфельс. Назва така. Не знаю, звідки взялася.

— Теж безлюдний?

Джо засміявся:

— Ні. Але вони давні, тіфельці. Не такі, як усі. Там з усіх боків жахливі рифи, окрім самих тіфельців ніхто пристати не може. Вони всі між собою родичі. У них навіть мова не така, як у нормальних людей.

— Як же вони живуть?

— Рибу ловлять, цяцьки з коралів роблять. Я точно не знаю. Ніколи не бував. У них взагалі ніхто не буває. Ні телеящика в них, ні інтернету. Навіть вертолітного майданчика нема. Якщо тіфельцям щось треба, вони самі припливають.

Фандорін спробував уявити, як це — у двадцять першому столітті жити у повній ізольованості від цивілізації. Як на космічній станції, що летить на далеку-далеку планету, куди добиратися двісті чи триста років.

Господи, яких тільки куточків немає на планеті…

Капітан Флінт теж дивився на дивовижний острів, дряпаючи Ніколасу шкіру крізь сорочку.

Раптом він злегка торкнувся дзьобом щоки магістра, наче бажаючи привернути увагу, і перелетів на щоглу. Папуга винайшов чергову гру.

Він учепився кігтями у наповнене вітром вітрило і почав стрибати по ньому вгору: раз, два, три, чотири. Потім спустився назад — і знову.

Зацікавившись дивним ритуалом, Ніка наблизився.

— Ти чого розстрибався?

Папуга озирнувся на нього.

— Сбррр! Сбрррр!

Проробив такий самий трюк ще кілька разів. Микола Олександрович помітив, що кожного разу птаха зупиняється біля емблеми компанії виробника вітрил: вишите слово «Crown» і логотип у вигляді коронки. На тканині залишилися сліди від кігтів. Відстань між ними була рівною, ніби відміряна з лінійкою.

— Дррр! Дррр! — сердито закричав Капітан Флінт. Знову спустився, скочив вгору чотири рази — стриб-скок, стриб-скок — і зупинився так, що коронка опинилася у нього просто над чубчиком.

Прямо як у лічилці, з зітханням подумав Ніка. І макітрою об дашок…

Десь зовсім недавно він теж бачив коронку. Ах так, у колодязі. Коли до дна шахти залишалося зовсім недалеко. Цікаво, навіщо її вирізали в камені?

Палуба раптом хитнулася у нього під ногами. В очах потемніло. Однак у голові прокльовувався світанок, а потім і засяяло сонце.

— Порожні скрині… Два останні рядки… Дашок — нагорі… Чотири міри довжини, — забурмотів магістр, б’ючи себе кулаком по чолу.

— Гей, містере, ви що? — з переляком повернувся до нього Джордан.

— Повертаємо назад, — сказав пасажир із дивною посмішкою. — Здається, це називається «поворот оверштаг»? Повертаємося на Сент-Моріс.

— Якого хріна? Ви там щось забули?

— Так. Дещо. Я залишуся на острові. Ти не хвилюйся, чекати мене не доведеться. Висадиш мене і пливи куди забажаєш. У мене є телефон. Знадобиться катер — зателефоную.

Хлопець кліпав очима, певно, намагаючись зрозуміти, чи не поїхав у містера дашок.

— Все нормально, — сказав йому Ніка. — Навіщо ж я буду жити стерв’ятником і чекати, коли вона помре? Нехай живе ще сто років. Нехай закрутить ще якусь авантюру і розтринькає всі свої гроші. Раптом що, я надам їй матеріальну підтримку.

— Кому? — Джо почухав потилицю. — Ви про кого говорите? З вами точно все добре, сер?

— Оверштаг, мій хлопчику, оверштаг!

Човен круто змінив галс, повертаючи проти вітру.

Прикривши долонею очі, магістр спостерігав за Капітаном Флінтом. Папузі набридло бавитися з вітрилом. Він придумав собі нову забавку. Розчепіривши чорно-багряні крила, ширяв над самісінькою хвилею, розтинаючи кігтями воду. У всі боки летіли бірюзові бризки. Виходило гарно.