Співробітник ЧК

ПОВЕРНЕННЯ

Шістдесят кілометрів, які відділяють Миколаїв од Херсона, поїзд ішов більше семи годин. Він був переповнений біженцями. Люди їхали цілими сім'ями, обживались у тісних вагонах і часом, здавалося, не дуже вже й прагнули доїхаи. Тільки б не налітали банди, тільки б вдалося на уціліле манаття виміняти торбину картоплі та дві морквини для дітей, і вже можна жити. А що чекає там, в кінці подорожі, — хто знає!..

Олексієві здавалося, що на весь состав йому одному по-справжньому не терпиться побачити, нарешті, Херсон.

Усю дорогу він просидів на гальмовій площадці останнього вагона, де, крім нього та горбатого провідника, примостилися ще чоловік шість, дивився на спустілі поля, порослі де-не-де білястими кущами.

На Херсонщині була спека, все вицвіло в степу. В небі висіли плоскі хмари, мов попелом припорошені від сухості.

У Херсон прибули о третій годині дня.

Не встигли зупинитись, як Олексій уже зіскочив на землю і закрокував до розбитого вокзалу. Пред'явивши документи червоноармійському патрулеві і спитавши адресу ЧК, він вийшов на широку привокзальну площу-пустир і озирнувся, сподіваючись знайти попутну підводу. Підвід не було. Олексій кинув на плече речовий мішок, з сумнівом глянув на чоботи — чи витримають? — і пішов пішки.

Біля лікарні на вулиці Говарда він наздогнав порожню парокінну підводу.

— Гей, дядьку, підвези! — звернувся, він до селянина.

Приклеївши до губи шматок газети, візниця витрушував на долоню тютюнові крихти з кисета.

— Махорочка є? — спитав він.

— Є махорка. Армійська!

Візниця розшморгнув полотняний кисет.

— Сип.

Одержавши тютюн, він нагріб сіна в задок воза.

— Сідай… — і пустив коней тюпцем.

В Олексія щеміло серце, коли він дивився на білі херсонські будинки з візерунчастими ґратами поверх дверних шибок, на викладені жовтим вапняком панелі, на запорошені липи обабіч дороги. Все було знайоме до болю. Він повернувся на батьківщину…

Два воєнних роки — великий строк. За цей час Херсон багато перетерпів. Були тут денікінці, був отаман Григор'єв, були греки і французи. Сліди їх відвідин зустрічалися на кожному кроці: то обгорілі балки замість будинку, то зламане артилерійським снарядом дерево… Зараз Херсон був обложений Врангелем. Так само, як і два роки тому, сюди долинав гарматний гуркіт. Стріляли десь за Дніпром. Пружні удари пострілів чергувалися з обвальним гуркотом розривів.

— Звідки б'ють? — спитав Олексій.

Візниця відповів, сердячись невідомо на кого:

— Що це за «б'ють»? Хіба це б'ють? Ось уночі побачиш, що буде.

Місто мало занедбаний і непривітний вигляд. У канавах при дорозі гнили помиї, в них рилися здичавілі собаки. В гарячому повітрі розпливався сморід. Жителі снували заклопотані, не звертаючи уваги на те, що робиться навколо. Відчувалося, що ці люди вже давно звикли і до такої занедбаності, і до бруду, і до артилерійської стрілянини, і до всього іншого, що їх нічим уже не можна здивувати. Як не схожі вони були на тих галасливих, темпераментних херсонців, яких Олексій знав з дитинства.

Та й сам він був уже не той довгов'язий гімназист, що квітневої ночі вісімнадцятого року на рибальському баркасі відступив у плавні з рештками розбитих німцями фронтовиків. Дорога його на батьківщину кружляла по Україні, по Росії, завертала далеко на північ, до Пермі, і знову, хитро попетлявши, привела на Херсонщину. Близько року Альошка був ординарцем Силіна, який командував піхотним полком у Червоній Армії. Потім Силіна перевели на партійну роботу, призначили комісаром кавалерійської дивізії, і він перетягнув Олексія за собою. Тут Олексій став працювати в особливому відділі. Рекомендував його туди Силін. «Досить, — сказав він, — в ординарцях сидіти. У хлопця голова культурна, а він на побігеньках — не по-хазяйськи це!..»

Сім місяців Олексій працював молодшим військовим слідчим…

Тут же прийняли його і в партію…

У квітні двадцятого року дивізія зупинилась у Верхньому Токмаку. Коли вона рушила, далі, Олексія в ній уже не було: його звалив тиф. Він не бачив, як рушила вперед дивізія, не довелося йому попрощатися і з товаришами, але коли до нього повернулася свідомість, знайшов у лікарняній тумбочці товсту пачку листів від однополчан і характеристики, залишені йому Силіним і начальником особливого відділу Головіним. З цими характеристиками, виписавшись із лікарні, він приїхав у Харків, в ЦУПЧрезком[3] і звідти, провештавшись два тижні без діла, чекаючи призначення, був направлений у розпорядження херсонського ЧК.

І ось тепер на попутній підводі в'їжджав у місто високий на зріст червоноармієць, стрижений, худий після недавно перенесеного тифу. В нього обвітрені, обпалені сонцем вилиці, твердий рот. І на вигляд йому можна дати набагато більше його дев'ятнадцяти років. Тільки в пильних світлосірих очах такий самий холодний і неспокійний блиск, як і два роки тому…

Одягнений Олексій був погано. Гімнастьорка і штани аж розповзалися, такі були старі. Сумне видовисько являли чоботи: зітлілі халяви, підошви діряві, сяк-так скріплені шматочками дроту і підв'язані мотузком. З дірок стирчали кінці рваних онуч. Шинелі не було зовсім…

Біля Лютеранської вулиці, де колись Олексій (тоді ще Альошка) стріляв у шпигуна з приміщення іноземного консульства, селянин повернув ліворуч.

— Стривай, дядьку, ти куди?

— А тобі що?

— Так мені ж праворуч треба.

— Ну то йди, хто ж тебе держить? — здивувався візниця.

Олексій зіскочив з воза. Сперечатися було марно. А втім, він не шкодував, що решту шляху доведеться іти пішки.

І ось він знову йшов по Суворовській у густій прохолодній тіні її розлогих дерев. Він згадав чомусь не вісімнадцятий рік, не німців і розстріл фронтовиків біля Потьомкінської, а той далекий, що здавався тепер незвичайним, час, коли він бігав тут хлопчиськом.

Ось вулиця, де була його гімназія. А он кафе-кондитерська німця Лаупмана, де продавали шербет і різні сорти морозива з варенням та горіхами — мрію всіх херсонських хлоп'ят. Ці чудові на смак ласощі називалися «неаполітанським спумоні». Зараз кафе закрито, вітрини закладені дошками і на них висить об'ява:

«Харчувальний пункт перенесено на Віттовську».

Гарматні розриви тут чути дужче, але, незважаючи на це, людей багато — господарки з порожніми кошиками; радслужбовці, які кудись поспішають; червоноармійці, матроси, селяни; біженці з сумними і голодними очима, що забрели з вокзалу, шукаючи чогось їстівного. В затінку під порожніми дерев'яними кіосками зграйками сидять безпритульні…

Олексій звернув на Рішельєвську і пройшов кілька кварталів. В одній з бокових вулиць стояв красивий двоповерховий будинок з великими венеціанськими вікнами, що належав колись багатому херсонському заводчикові. Тепер біля під'їзду ходив вартовий. Тут містилося повітове ЧК.

У коридорах ЧК багатолюдно й шумно. Черговий — рум'яний парубчак, войовничий на вигляд, у кубанці, з наганом на боці, — провів Олексія на другий поверх. Відчинивши одні з дверей, він просунув у них голову і доповів:

— До вас чоловік прийшов, приїжджий.

— Давай, — сказали за дверима.

Пропускаючи Олексія, парубчак підбадьорливо підморгнув йому:

— Ідіть. Не дрейфте, товаришу…

Чоловік, що сидів у кімнаті за широчезним письмовим столом, був Брокман, голова ЧК, латиш, кремезний, широкоплечий, в сірозеленому англійському френчі.

На столі перед ним стояли масивна чорнильниця без кришки і стакан із снаряда замість попільнички. Поряд, на табуретці, чорніла коробка польового телефону.

Брокман довго, уважно читав документи Олексія. В документах говорилося, що військовий слідчий особливого відділу Михальов Олексій Миколайович направляється в розпорядження херсонського повітового ЧК після «проходження лікування в госпіталі».

В службовій характеристиці Олексія було написано, що Олексій «є відданим справі робітничого класу і бідного селянства. Він не шкодував свого молодого життя за Радянську владу… проявив відважність і кмітливість у боротьбі з ворогами, а також, будучи письменним і членом партії більшовиків, стояв, мов скеля, на сторожі справедливості…»

У листі ЦУПЧрезкому рекомендувалося використати Олексія на оперативній роботі.

Поки Брокман читав документи, Олексій розглядав його. В голови ЧК випуклий лоб і сильна щелепа. Розчесане на проділ сивувате волосся лежало на його круглій голові, наче склеєне. Руки великі, вузлуваті, з зароговілими нігтями.

Відклавши папери, Брокман спитав:

— Сам звідки родом?

— Звідси, з Херсона.

— Тутешній? Значить, місто знаєш? Рідні є? Де воював? Поранений? Куди? Освіту маєш?.. — питання він ставив уривчасто, з ледве помітним акцентом.

Розпитавши про роботу в особливому відділі, він витяг з кишені коротеньку глиняну люльку і, набиваючи її махоркою з бляшаної коробочки, спідлоба оглянув Олексія.

— Ну й фігури до мене шлють, — промовив, поворушивши щелепою. — Голодранець на голодранці… Зброю хоч маєш?

Олексій дістав із задньої кишені маленький бельгійський браунінг — подарунок Силіна. Брокман махнув рукою.

— Це не зброя для чекіста. — Він підійшов до дверей, прочинив їх і гукнув: — Фельцера до мене!

Потім сів за стіл і уткнувся в папери, мовби Олексія і не було в кімнаті.

За кілька хвилин у кабінет влетів щуплий, гостроносий чоловік у збитому на потилицю військовому кашкеті.

— Кликали? — спитав він, дихаючи з свистом.

— Це Михальов, наш новий співробітник, — сказав Брокман. — Треба його одягти, щоб не соромно було. І хай зброю вибере.

Начгосп окинув Олексія оцінюючим поглядом з ніг ю голови і похитав головою:

— Нелегке завдання! Такий зріст! Це ж Ілля Муромець! Ну, добре, щось придумаємо.

— І ще глянь, які на ньому шкарбани. Чоботи в тебе є?

На обличчі у Фельцера з'явився мрійний вираз. Начгосп наче хотів сказати: «Якби!..»

— Значить, нема? — спитав Брокман. — В такому разі видай крісло.

— Товаришу голова, — заговорив начгосп м'яко, — може товариш Михальов почекає? Мені обіцяли прислані партію чобіт через тиждень-другий. В будинку майже не лишається крісел.

— Що мені, прийоми влаштовувати? — сказав Брокман. — У мене люди голі ходять! Сідай, — наказав Олексієві, який нічого не розумів, — ось папір, пиши…

Він продиктував текст заяви. Олексій написав:

«В зв'язку з відсутністю взуття, прошу видати мені 1 (одне) шкіряне крісло на чоботи».

Брокман розмашисто поставив резолюцію: «Госпчастина. Видати. Брокман».

— Тепер іди, — сказав він. — Коли все зробиш, зайди. З житлом доведеться самому влаштовуватися, мені тебе класти нікуди. Одну-дві ночі можеш де-небудь на дивані переспати, а там куди хочеш, заживатися не дозволю.

— Влаштуюсь. Я тутешній! — сказав розчулений Олексій. — Дякую вам…

— Добре, нічого. Роботою з тебе візьмемо.

У кладовій ЧК знайшлося чудове галіфе на зріст Олексія — діагональове, з шкіряними леями. В купі дрантя Фельцер розкопав старий, але ще міцний офіцерський френч. Він добряче вигорів на сонці і був у двох місцях пробитий кулями — на дірочках лежали акуратні латки. По одній з латок на лівій нагрудній кишені легко можна було догадатися про долю колишнього власника френча.

Фельцер вказав на неї пальцем.

— Щоб ви знали: це добра прикмета. Двічі в одне місце не влучає. Ну, кращого не знайдеш, лежить як влитий…

Потім вони пішли нагору, в зал, де біля стіни стояло поряд кілька кабінетних крісел. Фельцер віддав одне Олексієві. Він вибрав найменш потерте і сам допоміг обідрати з нього коричньову скрипучу шкіру.

А потім Фельцер проявив справжню королівську щедрість. Він знову повів Олексія в кладову і там дістав з полиці шматок товстої твердої шкіри — на підошви!..

Із зброї Олексій вибрав наган: він був звичнішим і надійнішим, ніж важкі парабелуми. Браунінг він теж лишив при собі. Він любив цей легенький, малесенький, наче іграшка, пістолетик. До того ж це була пам'ять від Силіна.

З Фельцером вони розсталися друзями.

Одягнутий в усе нове, з наганом на боці і згортком шкіри під пахвою Олексій знову прийшов до Брокмана, трохи соромлячись свого шикарного вигляду. Але той, зайнятий якимись паперами, мигцем глянув на нього і кивнув на стілець.

— Посидь, я зараз.

Оповитий клубами махорочного диму, Брокман зробив на паперах помітки, розклав їх по купках і викликав чергового:

— Рознеси по відділах. Ось ці в трибунал підуть, а цих хай сьогодні ж відпустять. Даремно людей налякали. І скажи Іларіонову, щоб не хапав усіх підряд, іншим разом шию намилю! Філіппов тут?

— Нема ще.

— Гаразд, іди.

Черговий пішов. Тоді Брокман оглянув Олексія і, здавалося, був задоволений.

— Добре, тепер слухай, Михальов. Будеш у нас працювати, так треба тобі дещо втовкмачити… — Він вийшов з-за стола, пройшовся, шкутильгаючи, по кабінету, і зупинився перед Олексієм. — Слухай уважно, товаришу, і запам'ятовуй… Робота у нас важка. Грязна робота. Щось наче як у золотарів. А робити її треба чистими руками. Розумієш ти мене?

Олексій ствердно хитнув головою.

— Це добре, якщо розумієш… Обстановку я тобі зараз не розповідатиму, сам потроху розберешся. Хлопець ти грамотний, у нас небагато таких, що в гімназії вчилися. Головне, запам'ятай ось що… — Брокману, видно, важко було стояти. Він присунув стілець, сів напроти Олексія і продовжував говорити повільно, з розстановкою, немов даючи тому час обдумати кожне слово:

— Завдання у нас — боротися з контрреволюцією, і нам дана для цього велика влада над людьми. Але то влада особлива. Якщо для себе вигоду шукатимеш, розмова з тобою буде коротка.

— Мені про це говорити не треба! — крізь зуби сказав Олексій.

— Ти перестань! — обірвав його Брокман. — Треба! Щодня треба нагадувати. І не тобі одному: всім нам. У такій справі, як наша, легко втратити розум, а втратиш розум — наробиш лиха, гіршого за контрреволюцію. Один був такий, теж не любив, щоб нагадували. Вивели і в розход. Підслідствених бив… Ти це врахуй. Ми не жандарми. На нас народ дивиться як на Радянську владу, і це завжди треба пам'ятати. — Він підвівся і пересів до столу. — Тепер так… Роботи буде багато. І вдень, і вночі, і без недільних днів: контрреволюція свят не справляє. Оскільки в тебе вже є досвід, підеш у відділ військових справ і боротьби з шпигунством. Начальником у тебе буде уповноважений Величко. Він зараз на операції, так що зустрінешся з ним завтра. Сьогодні відпочивай, влаштовуйся… Чоботи замов. Спитай у Фельцера, він тобі шевця порадить.

— Уже порадив.

У двері просунулася голова чергового.

— Прийшов Філіппов.

Олексій підвівся.

— Посидь, якщо хочеш, — сказав Брокман, — звикай до обстановки. Цей Філіппов — начальник авіаційного загону. Потрібна людина, але фрукт…

Він не договорив. Філіппов увійшов у кімнату…

НОВІ ЗУСТРІЧІ

З першого погляду було видно, що це льотчик; обвітрений, загорілий до мідної чорноти, в синьому з плямами комбінезоні. На згині ліктя висіли захисні окуляри і льотний шолом. По боках теліпалися на довгих ремінцях планшет і маузер у дерев'яній кобурі.

— Філіппов прибув, — доповів він.

— Здрастуй, сідай, — сказав Брокман. — Це Михальов, наш співробітник.

Філіппов недбало кивнув Олексієві і сів. Планшет і маузер поклав на зелене сукно стола. Він тримався впевнено і навіть трохи розв'язно, як людина, що знає собі ціну.

— Що в тебе там вийшло з Ісаковим? — спитав Брокман.

— Ага, вже наскаржився, — посміхнувся Філіппов. — Нічого такого особливого не вийшло.

— Ти чому відмовився сьогодні од польотів?

— Значить, була причина. Вчора політав і досить. Мені пальне з неба не капає.

— Для тебе наказ начальника військдільниці існує? Перший день в армії, дисципліни не знаєш?

— Ти на мене не кричи, товаришу Брокман, — спокійно сказав Філіппов. — Мені тепер Ісаков не указ…

— Це чому ж?

— А ось глянь… — Філіппов дістав з планшета якогось папірця і простягнув його Брокману. — Одержав наказ з Миколаєва. Наказують усім складом і з апаратами відбути в тил на нову базу…

Брокман читав наказ, і обличчя його помітно блідло. Він повільно склав папірець і після короткого роздуму кинув його в шухляду стола.

— Так ось, Філіппов… Нікуди ти звідси не полетиш. — У нього сіпнулася щока.

— Та невже? — промовив Філіппов з ледве помітною іронією.

— Нікуди! Я наказ скасовую!

— Не маєш права, товаришу голова.

— Не твоя турбота! Цей наказ — зрадницький.

— Тобі всюди зрадництво ввижається!

— Ввижається? Ти сам подумай: де ви зараз потрібніші — тут чи в тилу?

— Можливо, навіть, що й тут, — почав був Філіппов. — Не в тому річ…

— В тому! — перебив його Брокман. — Для нас авіація майже єдиний засіб артилерійської розвідки. Перед самим наступом перевести вас у тил — таке тільки ворог міг придумати.

— Та мені що! — досадливо зморщився Філіппов. — Ти сам кажеш: дисципліна. Наказують — треба виконувати.

— Повторюю: нікуди ти не полетиш! Зараз напишу розпорядження, що я під загрозою арешту заборонив тобі виконувати наказ номер двісті шістнадцять дріб вісімнадцять, оскільки вважаю цей наказ ворожою вилазкою. Досить з тебе?

Філіппов явно завагався.

Брокман підвівся, стиснув у кулаці бронзовий набалдашник прес-пап'є.

— Послухай, Філіппов, — промовив він неголосно, але так, що льотчик швидко звів на нього очі, — я тебе знаю як більшовика, інакше я б по-іншому розмовляв… Там у штабі якась сволота засіла, заявляю це тобі як партійному товаришеві. І попереджаю: виконання подібних наказів — усе одно, що зрада революції! Моя відповідальність більша за твою… Полетіти я тобі все одно не дам. А полетиш — знайду де хочеш. Так краще сам усвідом…

Олексій бачив, що Філіппов здається. Він уже не заперечував, а тільки дивився на Брокмана, хмурячи жовті, вицвілі на сонці брови.

Хоч Олексієві важко було зробити висновок, правий Брокман чи ні, але в усьому образі голови ЧК і його манері говорити була така впевнена, спокійна сила, яка переконувала без слів. Дивлячись на нього, Олексій подумав: «Оце чоловік! Бойовий!..»

Він не дочекався кінця розмови. Користуючись тим, що Брокман і Філіппов забули, здавалося, про його присутність, Олексій зібрав свої пожитки і вийшов з кімнати.

У коридорі Олексій зіткнувся з рум'яним парубчаком — черговим.

— В порядку? — поцікавився той.

— В порядку. Працюватиму у вас.

Черговий простягнув руку.

— Приємно познайомитися. Оперативний співробітник Федір Фоміи. — І відразу ж, переходячи на «ти», спитав: — Ну. як тобі наш голова?

— Міцний!

— Ого! — Фомін багатозначно підняв палець. — Сама сила!

Він виявився розторопним хлопцем. Кудись сходив, дістав талони на обід і сам відвів Олексія в їдальню.

Вони їли ячну кашу з олією, пили несолодкий чай з жерстяним присмаком, і Фомін розповідав Олексієві про людей, які сиділи де-не-де за столиками. Кожного з них він наділяв гучними, урочистими епітетами:

— Он, в кутку, бачиш, — Адамчук, — шепотів він, показуючи на літнього чекіста з густою сивиною в короткому волоссі. — Уповноважений по бебе[4], гроза бандитів, самого Кузьку-анархіста спіймав! А он той — Іларіонов. О-о, брат, це людина! Полум'яний борець, пощади ворогові не дає! Як дорветься до діла — земля горить під ним!..

В Іларіонова були тонкі інтелігентні риси обличчя, рухи поривчасті і вуглуваті. Блідоголубі, глибоко запалі очі ні на чому не спинялися подовгу. Він здавався людиною нервовою і неврівноваженою…

— Зате в третьому чекісті, на якого вказав Фомін, урівноваженості вистачило б на трьох, Звали його Микита Боденко. Величезний на зріст, широкоплечий, повільний і спокійний, він справляв враження простуватого, добродушного вайла. Комір гімнастьорки не сходився на його богатирській шиї, а стіл, за яким він сидів, здавалось, був не на його зріст. Фомін захоплено сказав:

— Сили в нього, наче в бугая! Київський богатир! Попадись йому Іван Піддубний — поклав би, побий мене грім!..

Фомін був недавно направлений на роботу в ЧК райкомом комсомолу, і ця робота сповнювала його гордістю, яку він, хоч і намагався, не міг приховати. Він любив говорити. «Ми, чекісти…», «У нашій чекістській справі», і при цьому рум'яне обличчя парубчака ставало поважним, і це ще яскравіше підкреслювало його загалом зовсім хлопчачий вік — років сімнадцять, не більше. Брокмана він вважав зразком чекіста і, захлинаючись від захоплення, розповів Олексієві, як той, керуючи нещодавно облавою на політичних бандитів, що переховувалися на Сухарному, власноручно скрутив здоровенного бандюгу, який все-таки встиг прострелити голові литку лівої ноги.

— Знаєш, яка в нього рана? — говорив Фомін. — О! З кулак! А він хоч би день відлежався! Ходить! Усе йому дрібниця!

Повз їх столик пройшов стрункий циганкуватий парубок у чорній косоворотці, підперезаній набірним кавказьким ремінцем. Кобура револьвера, підвішена до пояса штанів, відстовбурчилася під сорочкою ззаду.

— Ти про що тут базікаєш, Федько? — спитав він, кинувши на Олексія недобрий, насторожений погляд.

— Тут лудильників нема, в іншому місці шукай! — ображено надувся Фомін.

Парубок насунув йому кубанку на ніс.

— Чи ба, чекіст!

— Рук не розпускай! — вигукнув Фомін. — Теж звичку взяв!

Парубок зареготав і відійшов до вікна видачі. Він зазирнув у кухню і щось сказав — там засміялися. Він був дуже красивий — смуглявий, чорнобровий, з тонкою, мов у дівчини, талією і кучерями, що вибивалися з-під оксамитової кепки.

— Між іншим, залізна людина! — півголосом сказав Фомін. — Серьога Нікішин. У денікінській контррозвідці побував, ребра переламані. А тут, знаєш, ким?.. — І пошепки: — Комендантом!.. Тому він такий весь і нервовий. І пристає тому… А так хлопець непоганий.

Більше він нічого не встиг розповісти: його покликали нагору.

Пообідавши, Олексій пішов у місто.

Насамперед він розшукав за адресою, яку йому дав Фельцер, шевську майстерню. Згорблений, підсліпуватий швець пообіцяв пошити чоботи за три дні.

Тепер лишалися ще дві справи: побачитися із сестрою і влаштуватись на ночівлю.

З Катериною Олексій давно втратив зв'язок. За останній рік він не одержав від неї жодної вісточки. І хоч могло трапитися, що листи сестри просто не знаходили його на фронті, до всього звиклий за ці роки Олексій підготував себе до будь-якої несподіванки.

Йшов він рідною. вулицею, пізнаючи незабутні її прикмети: акації вздовж викладених вапняковими плитами панелей; паркани, в яких знайома кожна лазівка; гранітні тумби біля воріт; покороблені, поруділі від часу номерні знаки…

Підходячи до свого дому, Олексій мимоволі сповільнив ходу…

Двері відчинив незнайомий старий чоловік.

— Давно не живуть, — сказав він, — більше року… Будинок найняли… Хто ж їх знає, куди виїхали. Казали, у Великі Копані, а потім була чутка, що в Катеринослав… Ні, листи ніякі не приходили… Ви хто їм доводитесь?

— Привіт привіз від брата, — відповів Олексій і попрощався.

На душі було тяжко і від того, що в батьківському будинку живуть чужі, і від турботи за сестру. До того ж тепер загинула надія хоч що-небудь узнати про батька, від якого Олексій теж не мав вістей. А знайти Катерину вдасться, мабуть, не скоро: до Катеринослава далеко…

З житлом Олексій влаштувався несподівано просто. Виручив усе той же Федір Фомін, в якого Олексій спитав, чи не знає він, де поблизу наймається кімната.

— Давай до нас! — запропонував він. — У мене мамуня та сестричка Люська. Вони раді будуть. Підеш?

— Піду, — відповів Олексій. — Мені спати ніде.

Фомін збігав кудись попередити, що на деякий час вийде, і повів Олексія на Забалку, де він жив.

Недалеко, від міського базару Олексій побачив льотчика Філіппова. Щоки його буди багрові, хода неприродно тверда, і ноги він ставив широко, наче сумнівався в міцності тротуару; планшет і маузер бились об коліна. Його підтримував за лікоть високий військовий з одутлим, в рожевих плямах обличчям, перетягнутий офіцерською портупеєю і з палашем на ремені.

Мати Фоміна й сестра, така ж кирпата і рожевощока, як і її брат, прийняли Олексія гостинно, напоїли чаєм з сахарином, і юнак відчув себе, мов у рідному домі..

Постелили йому в тісній кімнатці, де вміщалися тільки вузька казармена койка та круглий столик. Лежачи в постелі, Олексій пригадав візницю: за Дніпром невпинно гуркотіли гармати. Будиночок увесь здригався. Олексій заплющив очі. Ось він і повернувся в Херсон. Завтра почнеться нове життя.

РОЗСЛІДУВАННЯ

Чимось невловимо схожий був на Брокмана новий начальник Олексія — Величко. Це був уже немолодий чоловік, лисуватий, рябий, з розумними, уважними очима. На лівій руці в нього невистачало трьох пальців, — говорили, що він втратив їх у перестрілці ще в п'ятому році. Родом Величко був з Пітера, де починав працювати в ЧК разом з Урицьким.

Співробітники у відділі підібралися йому до пари: мовчазний, похмурий донбасівський шахтар Микола Курлін, сухотний вчитель з Полтави Йосип Табачников, широкогрудий, з пушистими вусами і трубним голосом одесит Іван Петрович Воронько — колишній матрос, що брав участь у повстанні на крейсері «Очаков». Усі вони були люди солідні і надійні.

Олексієві відвели місце в одній кімнаті з Вороньком. Тут стояли два столи, кілька табуретів і килимовий диванний матрац без валиків і подушок. У кутку, під стіною, височіло щось вкрите рядниною.

Першого ж дня Воронько спитав Олексія:

— Ти книги любиш?

— Які книги? — не зрозумів Олексій.

— Всякі.

— Ну, люблю.

— То краще розлюби, спокійніше буде.

Виявилося, що під рядниною в кутку книжковий штапель. Книги були пристрастю Воронька. Він збирав їх де тільки міг і нікому не дозволяв навіть доторкатися до своєї бібліотеки. Було дивно спостерігати, як цей великий, бувалий чоловік щоранку обережно знімав ряднину і перевіряв, чи всі книги на місці. Короткими незграбними пальцями він водив по глянсуватих спинках, здував пилюку, витягуючи трубочкою сухі жорсткі губи, іноді Воронько витягав якусь книгу, перегортав її сторінки, зітхав і клав на місце. Читати не було часу. Потім він вкривав рядниною своє багатство — дбайливо і з якимсь особливим секретом, щоб відразу було помітно, якщо хто-небудь торкнеться не спитавши. В усьому, що не стосувалося книг, Воронько був людиною широкої натури, компанійський, готовий поділитися останнім. Свою пристрасть до книг він пояснював скупо, немов соромливо ховав від стороннього погляду щось найбільш задушевне і потаємне.

— Розум у людині поважаю… Допусти наших до книжок — умить розтягнуть на цигарки. Не можу такого переносити.

Якось вранці до кімнати ввійшов Величко.

— В першому госпіталі поранені зчинили бучу, — сказав він. — Лікарів арештували. Сходіть, розберіться…

Воронько і Олексій прийшли в госпіталь у самий розпал мітингу.

Ходячі поранені в шинелях поверх нижньої білизни товпилися на подвір'ї навколо санітарної двоколки. На ній стояв чорнявий червоноармієць, спираючись на милицю і тримаючи на вису товсто забинтовану, скуту лубком ногу. Рубав повітря розчепіреною п'ятірнею і надривним голосом виголошував промову:

— У пораненої людини шматок віднімати — та це що ж таке, товариші! Ви мені скажіть таке питання: кому потрібно, щоб поранений червоноармієць голодним, сидів? Відповідаю: білогвардійській гідрі це потрібно! Що, неправда?

— Правильно-о! — неслося йому у відповідь.

— Білогвардійська гідра не хоче, щоб ми підправляли своє поранене здоров'я і знову били її на пні до повної перемоги світової революції!..

— Здорово чеше, чортяка! — сказав Воронько півголосом. — Навчилися слова говорити! За мною, Михальов…

Він вліз у натовп і, обережно розсуваючи поранених, пробрався до двоколки. Олексій ішов за ним. Їх пізнали.

— Чекісти прийшли!

— Ага, давайте їх сюди!

— Де ви там ходите, коли у нас тут своя контрреволюція повилазила!..

— Ей, хлопче, — крикнув Воронько чорнявому червоноармійцеві, — злізай! Поговорив і досить. Розповідайте, що у вас.

Говорили всі разом. З великими труднощами вдалося з'ясувати таке.

У госпіталь завезли м'ясо.

Двом пораненим, які чергували на кухні, здалося, що кухар хоче привласнити собі частину. Вони зажадали, щоб м'ясо було зважене при них.

Коли обід зварився, вони знову зажадали зважити м'ясо, і виявилося, що невистачає більше двадцяти фунтів…

Чутка про це вмить рознеслася по палатах. Поранені захвилювалися. Всі хто міг ходити, оточили кухню. Як не викручувався кухар, як не божився, що м'ясо просто уварилося, ніхто навіть і слухати не схотів його. Уварка в двадцять фунтів здавалася неправдоподібною. Де ж це видано: цілих двадцять фунтів! Та ними сорок чоловік можна нагодувати!

Справа здавалася ясною, як день — крадіжка, контрреволюція!

Госпіталь закипів. Кілька розсудливих голосів потонули в загальному обуренні. Кухаря, а заодно і всіх його помічників, скрутили і замкнули в підвалі. Комусь спало на думку, що кухар не міг діяти без відома начальства. Не довго думаючи, щоб не промахнутися, схопили завгоспа і начальника госпіталю. Разом з ними кинули в підвал двох лікарів, які намагалися заступитися за арештованих.

У повітрі запахло самосудом.

На щастя, хтось із медперсоналу догадався послати по чекістів…

Олексія і Воронька здавили з усіх боків. Кожний хотів висловитися, викласти свої докази винності кухаря та його спільників.

Рудий парубок у козачому кашкеті з малиновим околишем, смикаючи Олексія за рукав, бубонів йому в саме вухо:

— … Останній шматок намагаються вкрасти! Та, може, мені від того шматка сили прибавиться, може я вже забув, яке воно, м'ясце те, на смак!..

Воронько підняв руку:

— Тихо, товариші! Все буде и порядку! Зараз заберемо арештованих у ЧК, там розберемося, хто правий, хто винний.

Чорнявий червоноармієць вигукнув:

— Не віддамо! Самі їх судити будемо!

— Не випустимо гадів з лазарету! — підтримали його.

— Знаємо, вони вам м'ясце, а ви їх під чотири вітри! — вигукнув рудий козак, який щойно розмовляв з Олексієм.

— Що-о? — Воронько обернувся до нього. — Що ти сказав? — мацаючи задню кишеню штанів, де лежав револьвер, він зробив крок до пораненого. — Вони нам м'ясце?.. Значить, нас купити можна, так чи що?

Відсахнувшись назад, парубок притиснувся спиною до товаришів.

Стало тихо. І ця раптова тиша була пройнята таким недобрим, настороженим чеканням, що Олексій відчув: Воронько робить помилку. Сутичка з пораненим у цій напруженій обстановці могла викликати новий вибух обурення.

Він застережливо сказав:

— Товаришу Воронько!..

Але Воронько, очевидно, і сам уже все зрозумів. Знизавши плечима, він одвернувся від рудого і рішуче поправив на боці офіцерську польову сумку.

— Добре, хай по-вашому! Створимо комісію — на місці розберемося!

— Це інша річ! — схвально зашуміли навколо.

— З самого початку так би!..

— Письменні є? — спитав Воронько. — Хай вийдуть.

Він був уже спокійний, посміхався, і тільки вуса його збуджено їжилися.

Наперед протиснулися кілька чоловік. Воронько відібрав чотирьох, приєднав до них чорнявого червоноармійця, який виголошував промову, потім знайшов очима свого рудого кривдника.

— Ей, гнідий, іди теж в комісію засідати!

— А на біса мені та комісія! — відмахнувся рудий, тримаючись про всяк випадок якомога далі.

— Іди сам розбирайся, якщо іншим не віриш, — наполягав Воронько.

— Мені це ні до чого. І так все відомо.

— Може ще щось узнаєш… про чекістів.

— Ви йому пожерти пообіцяйте, сам побіжить, — порадив хтось. — Він черевом до всього доходить.

Поранені засміялися. Від недавньої напруженості не залишилося й сліду. Рудого почали підштовхувати до Воронька.

— Та я ж малописьменний… — відмовлявся той.

— Зрозумієш як-небудь… Забурчить у пузі — значить, непорядок!..

Його, кінець кінцем, умовили.

Трубним своїм басом Воронько немов обрубав гамір:

— Тихо! Знаєте цих людей? — спитав він, показуючи на комісію. — Довіряєте їм?

— Знаємо!

— Люди відомі!..

— В такому разі кінчайте базар: комісія працюватиме, решта не суньте носа! Ведіть на кухню!

І натовп, очолюваний комісією, посунув до одноповерхового кухонного флігелька, що стояв окремо. Біля його дверей двоє поранених з гвинтівками охороняли нерозданий обід.

Комісія ввійшла в кухню, поранені з'юрмилися в дверях, обліпили розчинені навстіж вікна.

На довгому кухонному столі сірою вологою глибою лежало зварене і вже охололе м'ясо.

— Сідайте, громадяни, — сказав Воронько членам комісії, — будемо працювати.

Олексієві здавалося, що матроса починає тішити вся ця історія. Воронько сів на табурет посеред кухні, поклав на коліна польову сумку і взявся в боки, хитро оглядаючи присутніх з-під насуплених брів. Олексій став біля дверей, допомагаючи вартовим стримувати цікавих. Комісія сіла на лаві вздовж стіни.

Почався розгляд справи.

Насамперед допитали тих двох поранених, які «спіймали» кухаря на гарячому. Це були молоденький чубатий червоноармієць з забинтованим оком і здоровенний кульгаючий матрос у смугастому тільнику і жовтих поношених кальсонах. Молоденький жваво розповідав, що підозру в нього викликала солідна комплекція кухаря: з чого б він був такий гладкий, коли у всього трудового народу черева підводить! Не інакше — обжирається за рахунок поранених! З цього все і почалося…

— Кухар з самого початку повівся зухвало, — розповідав свідок, — відмовився м'ясо важити: мовляв, з обідом не встигне. Але ми взяли його за зябра — зважив… А як з'ясувалося, що невистачає, каже — уварка. Це аж двадцять фунтів! Тут і малій дитині ясно, що і як… Ти не дивись, що в мене одне око забинтоване. Я й без ока контрреволюцію розберу!

Поранені співчутливо засміялися.

— Скільки було м'яса спочатку? — спитав Воронько хмурячись.

— Свіжого? Трохи більше ніж сімдесят чотири фунти, — упевнено відповів червоноармієць. — А як зварилось, точно п'ятдесят. Двадцять чотири фунти — як не було.

Воронько почухав голову, зсунув набік кашкет і звернувся до комісії.

— Тепер треба другу сторону послухати… Нехай кухаря приведуть. Тільки дивіться, без дурниць! Якщо хто займе його хоч пальцем, з тим я окремо поговорю! Михальов, сходи по нього, постеж за порядком!

Привели кухаря. Неповороткий, хворобливо товстий, він дріботів ногами і, як слимак, втягував голову в плечі при кожному окрику.

Його поставили перед Вороньком.

— Розповідай, кок, крав м'ясо чи не крав? — наказав той.

Кухар заплакав. Тремтячи обвислими щоками, він почав присягатися, що за тридцять років роботи не взяв казенного ні на копійку, що м'ясо уварилося, що в нього дружина стара, а дочка на останніх днях від червоного командира…

— Не дайте безвинно постраждати, голубчики! — задихаючись, говорив він. — Чесно працював, бачить бог!..

— Знаємо вашу чесність! — крикнув рудий.

Але його ніхто не підтримав. Поранені вже заспокоїлись, вигляд жалюгідного, плачучого старого чоловіка вплинув на всіх гнітюче.

— Відповідай, кок, — сказав Воронько, смикаючи себе за вуса, — скільки буває уварки?

— По-різному, голубчики, — схлипнув кухар. — Яке м'ясо… Іншим разом і третина від усього може піти.

Навколо загомоніли.

— Тихше, громадяни! — підвищив голос Воронько. — Треба перевірити, бреше він чи ні. Свіже м'ясо є ще, кок?

— В підвалі, на вечерю лишилось.

— Давайте його сюди!

Коли м'ясо витягли нагору, Воронько сказав кухареві:

— Ріж рівно три фунти. Але, гляди, щоб було точно.

Всі уважно стежили, як кухар важив відрубаний од тушки соковитий шматок філе.

— Став чавунок на вогонь! — розпорядився Воронько. — Зараз, товариші, зваримо цей шматок і подивимось, скільки залишиться, і тоді побачимо, винен старий чи ні.

Хтось незадоволено сказав:

— До-овга історія!..

— Людину розстріляти, звичайно, швидше, — нахмурився Воронько. — Нічого, почекаєш.

— Правильно! — загомоніли поранені. — Це він до діла придумав!..

… М'ясо варилося більше години. І весь цей час члени комісії і поранені, не відриваючись, стежили за киплячим чавунцем. По кухні розпливалася пара. Запахло жирним м'ясним бульйоном.

— Ох, і їсти охота! Без обіду ж сидимо! — почулися голоси.

— Якби не затівали бучу, давно б уже пообідали!..

Коли м'ясо зварилося, його зважили. В ньому невистачало одного фунта і трьох золотників!..

Арифметикою займалися всі. Олівці, що були у Воронька і Олексія, розломили на шість огризків, кожному членові комісії Воронько видав по аркушику паперу.

Коли всі підрахували, виявилось, що на загальну кількість м'яса, призначеного на обід, уварка в двадцять чотири фунти була ще й невелика, могло уваритися більше.

— Ну? — спитав Воронько. — Що ви скажете, товариші громадяни?

Члени комісії перезиралися, чухали потилиці.

— Кого ж тепер будемо судити? — говорив Воронько. — Чи, може, все-таки розстріляємо старика? Що нам?

— Ти не жартуй! — зніяковіло пробурмотів чорнявий червоноармієць, розглядаючи покреслений незграбними розрахунками папірець. — Всяке могло бути…

— Воно й видно, що всяке! — знущався Воронько. — Коли черепок не працює, всього дочекаєшся! Перебили б людей, а потім шукай винних! А де він, головний свідок? Іди, йди-но сюди!.. Розкажи ще раз, як ти контрреволюцію розглядів?..

— Браточки! — злякано забурмотів той. — Помилочка вийшла!..

Воронько згріб його за сорочку.

— Я б за такі помилки стріляв на місці! — люто роздуваючи вуса, пробасив він.

— Звідки ж я знав! — виправдовувався червоноармієць. — Та я зроду-звіку стільки м'яса не варив! Хто ж його, чортяку, знав, що воно таке уваристе!..

— А що, — звернувся Воронько до поранених, — може навчимо його куховарити, щоб удруге не помилявся? Запхнемо його в чавунець і подивимось, скільки від нього лишиться?..

Вибухнув регіт.

— От сказав!

— Оце так чекіст!

— Відпусти його: він кістлявий — навару не буде!..

Сміялись всі — і члени комісії, і поранені, що обліпили вікна, і чекісти — сміялися весело, від душі, охоплені одним почуттям радісного полегшення. Кухаря плескали по круглих плечах, і він теж посміхався, витираючи фартухом дрябле обличчя, до якого повернувся його природний багровий відтінок.

Згадали про інших арештованих. Натовп посунув до підвалу. Лікарів урочисто витягли на світло і, розгублених, нічого не розуміючих, обступивши з усіх боків, повели через подвір'я в будинок госпіталю…

— Ходімо, Михальов, — сказав Воронько, глянувши на кишеньковий годинник. — Стільки часу згаяли!..

Біля воріт їх наздогнав рудий козак.

— Ей, заждіть!

— Чого тобі?

Рудий підійшов і, винувато заглядаючи в очі, попросив:

— Ти прости, брат, збрехав тоді, не подумавши…

— Йди вже, голово! — сказав Воронько благодушно. — За дурість тільки й прощаю… Я ж відразу зрозумів, що повар не винен, — говорив він, коли вийшли за ворота. — Сам колись у підручних був у корабельного кока, знаю це діло…

Олексій посміхався. На душі в нього було свято, а від чого, він і сам не. міг пояснити. Нікого вони не викрили, нікого не арештували, не розкрили ніякої змови… І все-таки те, що вони зробили, було справжнім чекістським ділом, і людина, яка йшла поруч з ним, була справжньою людиною…

ІСТОРІЯ З НАКАЗОМ

Удень одинадцятого липня Брокман поїхав на автомобілі до Миколаєва в губчека. Наступного ранку він повернувся, викликав до себе всіх співробітників відділу військових справ та боротьби з шпигунством і наказав доповісти обстановку. Доповідав Величко.

За добу відсутності Брокмана сталася надзвичайна подія, в якій знову був замішаний начальник авіаційного загону Філіппов.

Льотчики одержали наказ розвідати і засікти вогневі точки противника, оскільки стало відомо, що до білих підійшло підкріплення. Виконати наказ з ряду причин можна було тільки під час артилерійської перестрілки.

Весь день літаки авіазагону стояли напоготові. Наша артилерія наполегливо довбала лівий берег, намагаючись викликати вогонь у відповідь, однак противник не відповів жодним пострілом. Уже почало смеркати, і Філіппов вирішив, що сьогодні обійдеться без польотів. Льотчиків він відпустив по квартирах, а сам з якимись дружками напився до нестями. Саме в цей час білі відкрили такий вогонь, якого не було ні разу, відколи врангелівський фронт наблизився до Херсона. Вони вели точний прицільний вогонь по нових позиціях нашої артилерії, яка тільки за день до того була передислокована.

В результаті їм вдалося накрити нашу плавучу батарею, що стояла на річці Кошовій, і вона затонула з усіма своїми стотридцятиміліметровими гарматами.

Коли Філіппов, проспавшись, дізнався, що сталося, він, ні з ким не погоджуючи своїх дій, підняв весь загін у повітря і довго запекло бомбардував скупчення човнів, приготовлених врангелівцями для переправи.

— Філіппов арештований? — спитав Брокман.

— Ні.

Брокман сказав Курліну:

— Їдь, достав його сюди на авто негайно.

Коли Курлін вийшов, Величко продовжував доповідати.

— Минулої ночі на березі знову була помічена світлова сигналізація. Вперше її побачили з тиждень тому в районі Забалки. Відтоді сигналізація кілька разів повторювалась. Засади і облави досі нічого не дали.

— Де вчора сигналили? — спитав Брокман, підходячи до карти Херсона, яка висіла на стіні.

Величко показав. Брокман обвів це місце колом і поставив усередині цифру «5». Чотири таких самих кола з номерами вже стояли вздовж дніпровського берега.

— О якій годині?

— Як і раніше, між дванадцятою і першою годиною.

— А що передають, вияснили?

— Дані про розташування нашої артилерії, — сухо покашлюючи, відповів худорлявий, окатий Табачников. — Білі завжди чудово поінформовані про всі зміни в наших позиціях… Об'єктивно перевага в артилерії на нашому боці, а користі ми маємо від неї набагато менше, ніж вороги, через особливість позицій… Їх батареї сховані в плавнях, а наші стоять майже на міських вулицях. Ми стріляємо, по суті, наугад, а вони засилають сюди одного шпигуна — і місто перед ними мов на долоні…

— Одного шпигуна? — перепитав Брокман.

— Цілком очевидно… Від нього вони і одержують орієнтири для стрільби.

— Але чи все робить один шпигун? Боюсь, що їх тут ціла зграя. Ось що я хотів сказати вам… — Брокман підійшов до стола і дістав з шухляди списаний на машинці аркуш паперу. — Кілька днів тому Філіппов одержав наказ з Миколаєва з усім загоном вилетіти в тил на нову базу. Я цей наказ скасував, як такий, що не відповідає генеральному плану воєнних дій, скасував самовільно і думав: буде галасу. Минає день, другий, тиждень, а галасу нема. І взагалі в документах з Миколаєва про той наказ ні слова. Незрозуміло… В Миколаїв я поїхав спеціально, щоб з'ясувати, в чому справа. І з'ясував… — Брокман переклав з місця на місце прес-пап'є, з силою засунув напіввідчинену шухляду стола. — Ніякого наказу Філіппову не булої Так, так, зовсім не було! Наказ фіктивний, підпис підроблено і тільки печатка справжня. Ось він.

Папірець пішов по руках. «Наказ» був оформлений на совість: вихідний номер, підпис начальника штабу і навіть якась неясна, але переконлива на вигляд помітка червоним олівцем у верхньому кутку навскоси.

— Повертаючись назад, я всю дорогу думав: для чого вони це затіяли? Припустімо, що Філіппов не показав би мені той наказ і полетів у Миколаїв… А там, до речі, сказано прибути четвертого липня о шостій годині нуль-нуль хвилин, тобто на світанку… Через годину, найбільше через дві підробку викрили б, і загін повернувся б у Херсон. Усе це вони, звичайно, розуміли. Значить, їм треба було вивести загін з Херсона на три-чотири години. Навіщо?.. Потім згадав: якраз четвертого на світанку білі робили спробу перейти Дніпро, пам'ятаєте?

— Правильно, четвертого.

— Ось і відповідь: хотіли позбутися нашої авіації на час переправи. Це перша причина. Але можлива і друга: я думаю, що самому Філіппову з його льотчиками на новому місці готувалась тепла зустріч. Могли б не повернутися назад.

— А Філіппова ви не запідозрюєте? — спитав Табачников.

Брокман відповів не зразу.

— Я особисто думаю, що Філіппов не зрадник. Міркуйте самі. По-перше, він міг не показувати мені наказу або, показавши, все-таки полетіти. По-друге, в бою він орел — нічого не скажеш. А по-третє, зрадник сів би на свою машину, махнув хвостом, і лови його в хмарах!.. З другого боку, звичайно, є підстави для недовір'я: багато став пити. Зазнався, Почуває, що замінити ніким. Ну, гаразд, усе це ми перевіримо. Який висновок можна зробити зараз? У Херсоні діє шпигунська група, в якої є агентура в штабі тилу. Губчека в Миколаєві вже зайнявся нею. Тепер тут… Часу в нас мало. Незабаром почнеться наступ, так що треба поспішати. Ось вам слід: сигнальник. Ганьба! Під самісіньким носом шпигун подає відомості про нас противникові! Знайти його, за всяку ціну! Ясно тобі, Величко? Кому доручиш виконання?

Величко, очевидно, вже думав про це.

— Вороньку і Михальову, — відповів він. — Решта зараз усі зайняті: Табачников з саботажем в упродкомі не розв'язався, а Курлін завтра чи післязавтра братиме зграю анархіста Тіунова. Їх знімати не можна.

— Добре, — сказав Брокман, повернувшись до Воронька і Олексія, які сиділи поруч. — Не підведете? Це, мабуть, зараз найважливіше для нас.

— Зробимо, — пробасив Воронько.

Олексій нахилив голову.

Брокман заговорив про анархіста Тіунова, і поки Величко роз'яснював йому якісь подробиці, Олексій дуже уважно дивився на карту Херсона і думав про доручену справу.

Голова мав рацію: насамперед слід було спіймати сигнальника. Зв'язок з білими, передача їм воєнних відомостей були завершальною ланкою шпигунської роботи. Покласти край цьому зв'язку значило позбавити смислу всі плани шпигунів. Але як це зробити? По колах на карті було видно, що шпигун ніколи не з'являвся двічі на одному й тому самому місці. Де його ловити? Яку точку на довгій лінії дніпровського прихерсонського берега він обере сьогодні?..

Повернувся Курлін.

— Привіз, — коротко сказав він і поклав на стіл голови льотний планшет і парабелум Філіппова.

ДОПИТ ФІЛІППОВА

Льотчик ввійшов, супроводжуваний двома оперативниками. Оглянувши чекістів, які сиділи в кімнаті, він промовив, насмішкувате розтягуючи губи:

— Бажаємо здоров'я!

Ніхто не відповів на його привітання. Брокман сказав:

— На цьому і закінчимо, товариші, можна розійтися.

Усі, крім Величка, Олексія і Воронька, вийшли.

Брокман вказав Філіппову на табурет.

— Сядь.

Той сів, поклавши ногу на ногу і акуратно натягнувши на коліно свій шкіряний шолом. Видно було, що наступна розмова анітрохи не бентежить його.

— Кілька запитань до тебе, Філіппов, — сказав Брокман. — Ти пам'ятаєш, якого числа одержав наказ про виліт у Миколаїв?

— Той, що ти скасував? Пам'ятаю. Третього… Ні, ні, другого липня ввечері.

— Де ти одержав цей наказ?

— Як це де? В штабі, звичайно.

— В штабі? Пригадай краще: ти сам його одержував чи тобі доставили?

— Стривай, стривай!.. Справді, принесли на квартиру…

— Хто? Ординарець, кур'єр?

— Побий мене грім, не пам'ятаю. Та навіщо тобі?

— Запитання задаватимеш потім. Зараз я питаю!..

Голос голови ЧК прозвучав різко, наче брязкіт металу. Насмішкуватий, підкреслено безтурботний вираз розтанув на обличчі Філіппова.

Він чекав, що Брокман розпікатиме його за вчорашню п'янку, через яку не відбулися польоти. Такі розноси нерідко влаштовували йому і в штабі херсонської групи, і в особливому відділі шостої армії, йому не звикати було до домашніх арештів, до того, що в нього відбирали зброю, лаяли непристойними словами і навіть погрожували розстрілом. Досвідчений пілот, сильна і по-справжньому безстрашна людина, Філіппов був незамінний як командир авіаційного загону і знав це. З ним панькались, його вихваляли, про подвиги його льотчиків розповідали легенди. І Філіппов зазнався. З начальством він поводився зухвало. В штабі фронту набралася вже чимала пачка рапортів про його поведінку, про самовільні дії, а то й просто невиконання наказів. Але це Філіппова не турбувало. Скандали, звичайно, закінчувались так: виникала невідкладна потреба в авіаційній розвідці, льотчика викликали в штаб, найсуворіше попереджали, що прощають востаннє і повертали зброю. На цьому інцидент вважався вичерпаним. до наступного випадку.

Цього разу було інакше. Брокман не розпікав його: він допитував. І по голосу голови ЧК льотчик зрозумів, що справа серйозна.

— Постарайся пригадати, за яких обставин ти одержав наказ?

Філіппов потер чоло.

— Зараз пригадаю… Другого ввечері я був у Маркасівському… Точно! Згадав. Був я того вечора в однієї своєї… ну, як тобі сказати… знайомої… Туди мені й принесли пакет.

— Просто до цієї знайомої?

— Ну й що? Не вперше. В штабі завжди знають, де мене шукати.

— Он як! Значить, ти з нею давно знайомий?

— Давно не давно, а тижнів два є.

— Як її звати?

— Дунаєва Надія.

— Де живе?

— Та для чого тобі, скажи на милість? — розвів руками Філіппов. — Чи відбити хочеш? Не вийде!

— Я питаю: де вона живе? — повторив Брокман. — Мені з тобою жартувати ніколи!

— Тьху, ти! Ну, в Маркасівському провулку, будинок п'ять.

Олексій і Воронько записали. Філіппов сидів до них спиною і нічого не помітив.

— Поясни мені таку річ, — сказав Брокман. — Зв'язкові з штабу знають тебе добре. Вони навіть таємні пакети носять на квартиру до твоєї знайомої. Як же сталося, що ти їх в обличчя не запам'ятав?

— Що ти від мене хочеш, товаришу голова? — запально сказав льотчик. — Що ти мене ловиш, не розумію! Та я зв'язкових знаю всіх до одного!.. Кажу тобі: не пам'ятаю, хто того вечора приходив, тому що був не в собі…

— П'яний, чи що?

— Ну, п'яний!

— Ага, он воно що! А можливо, твоя знайома… ця… запам'ятала?

— Звідки я знаю! Спитайте в неї… Тільки не думаю. — Філіппов роблено посміхнувся, — Адже я тоді не один пив, сам розумієш…

— Ро-озумію! — промовив Брокман. — Тепер розумію.

Він дістав свою глиняну люльку, набив її і закурив.

Усі мовчали. Філіппов дрібно стукав носком чобота по паркету. Він заговорив перший:

— Може, ти все-таки поясниш, що трапилось?

— Прийде час, поясню. Спочатку розкажи мені, шановний командире авіазагону, як ти вчора допоміг білякам потопити нашу артилерію?

Обличчя і шия льотчика повільно налилися кров'ю. Він криво посміхнувся. Починалося те, чого він чекав з самого початку: прочуханка за вчорашню п'янку. І хоч Філіппов почував себе винним, це все-таки було краще, ніж незрозумілий допит.

— Ти хоч слова вибирай, — сказав він. — Досі білякам моя допомога боком виходила…

— І ще розкажи, — говорив Брокман, мовби не чуючи його, — як ти, льотчик і командир Червоної Армії, дудлив самогонку, коли твоє місце було в бою? Це як називається, боягузтво чи обережність?

— Боягузтвом мені дорікаєш?..

— Я не дорікаю. Хай тобі знайома дорікає. Я цікавмось: якщо не боягузтво, значить просто зрада? Чи як? Наказу ти не виконав, артилерію білих не засік, подавити їх вогонь не намагався, бомби поскидав на порожні човни! Як це називається?

Філіппов хотів щось сказати, але Брокман не дав:

— Ти поглянь на себе, Філіппов, збоку, який ти є! Більшовик пітерський!.. А зараз на кого ти схожий? Зазнався? Революцію в самогонці топиш? Та чи знаєш ти, що під той самогон вороги з тебе дурня зробили?..

— Ну, ну, Брокман, ти легше!..

— Не віриш? Думаєш, для красного слівця сказав? Згадай, скільки разів ти через п'янку не виконував накази?

— Що пив — моя провина, сказав Філіппов. — Тільки дурнем я ні для кого не був…

— Я з тебе провини не знімаю, — карбуючи кожне слово, сказав Брокман, — за неї ти ще даси відповідь. А що тобою вороги крутять як хочуть — це вже факт. Ти знаєш, що наказ, який я скасував, був зрадницький?

— Чув уже!

— Не те ти чув! У штабі і не думали перекидати твій загін у тил!

— Як так?

— А ось так!

І Брокман в кількох словах розповів про свою поїздку в Миколаїв і про те, що він там з'ясував.

Філіппов слухав, поклавши на коліна важкі руки. Він був вражений.

— Забув, у який час живемо? — говорив Брокман. — Скрізь вороги, за кожним кроком стежать, тільки й чекають, що хто-небудь спіткнеться. Їм наша авіація, як кістка в горлянці: руками її не дістанеш, кулею не зіб'єш… Та ось — знайшли засіб: самогонка!.. Коли вони затівали цю штуку з наказом, розрахунок у них був правильний. По-перше, Філіппов п'яниця. З п'яних очей не розбере, звідки вітер віє. По-друге, зазнався, начальство має за ніщо. Знахідка, а не людина! Життя ведеш розбещене, шляєшся по бабах. Іншого на твоєму місці, можливо, вони і вбити спробували б, а тебе — ні. Навіщо тебе вбивати? Адже тоді іншого призначать, стійкішого. А ти їм якраз підходиш. Ніби і є у червоних авіація, і немає її: в потрібну мить командир п'яний як ніч. І підсунути йому можна що завгодно…

— Досить! — глухо промовив Філіппов. Його засмагле обличчя стало землистим. — Досить, Брокман!..

— Ні, не досить, шановний! Доведеться тобі все вислухати! Довго з тобою панькались: орел, бачиш! Птах, а не людина, йому більше дозволено… Птах, та не той. Півень, а не орел! Ну, що мені з тобою робити? Під революційний трибунал віддати, чи що?..

Філіппов тільки пересмикнув плечима.

— Чого ж мовчиш? Нічим крити?

— Що тобі сказати, голово… — крізь зуби промовив льотчик. — Хочеш — віддавай до трибуналу. Заслужив… На цей раз заслужив, сам знаю… Але тільки я нічогісінько… Правда! Що ти так дивишся на мене? — раптом вигукнув він. — Не віриш?

— Не кричи, — тихо сказав Брокман, — від крику переконливіше не буде. З ким ти пиячив востаннє?

Філіппов назвав кілька прізвищ. Це були в основному відомі чекістам штабні працівники.

— А випадкових товаришів по чарці не було?

— Ні.

— Брешеш!

— Правда, не було…

— Так… Ще запитання, — сказав Брокман. — Ти розписувався в одержанні наказу?

Філіппов кілька секунд напружено дивився в одну точку. Ворушив губами, потім безнадійно похитав головою.

— Ні, не пам'ятаю…

— А Дунаєва не могла підсунути тобі, п'яному, той наказ?

— Куди їй! — відмахнувся Філіппов. — Вона жінка добра і дурна.

— А може, все-таки?..

— Ні, ні, не думаю.

— Хто тебе з нею познайомив?

І цього Філіппов пригадати не міг. Влаштували якось випивку по-домашньому, запросили знайомих жінок, прийшла і Дунаєва… З ким? Не до того було…

— Ну, досить, — мружачи від диму одне око, Брокман, немов прицілюючись, деякий час дивився на льотчика… — Вийди в коридор, посидь, викличемо, коли будеш потрібний…

Думки розійшлись. Воронько гримів:

— Судити сучого сина! Зовсім розперезався, думає, управи на нього нема!..

Величко вважав, що Філіппов — людина хоч і розбещена, але чесна, і що його слід не судити, а пробрати по партійній лінії.

Олексій погоджувався з Величком. Карати військову людину за дисциплінарні проступки — справа командування, а не ЧК.

— Я про інше думаю, — замислено промовив Брокман. — «Наказ» Філіппов одержав другого ввечері. Розписувався за нього чи ні — не пам'ятає; напевне, ні, а людини, яка приносила пакет, він найімовірніше взагалі не бачив. Пакет, очевидно, прийняла хазяйка. Треба б її допитати, може, хоч прикмети опише..

— Допитати недовго, — зауважив Воронько.

Величко, замислившись, дивився у вікно на зелену гілку акації, яка, хитаючись, звисала майже на підвіконня. Олексій, насупившись, почуваючи себе ніяково під допитливим вивчаючим поглядом голови, сказав:

— Я б цю жінку поки що не чіпав.

— Чому?

— За нею треба непомітно постежити. Того вечора вона була одна з Філіпповим… І я думаю: чи не навмисне вона його споювала? Ось і у вас, товаришу Брокман, був сумнів, що це вона підсунула пакет…

— Поки стежитимемо, багато часу мине, — заперечив Воронько. — А коли б знати прикмети, так я б того типа за день, за два зловив.

— Що — прикмети! — сказав Олексій, підбадьорений мовчазною увагою Брокмана і Величка. — Прикмети можна змінити, а коли Дунаєва шпигунка, вона все одно правди не скаже.

— Михальов має рацію, — заговорив Брокман. — У цій справі зачіпок мало: сигналізація на березі та історія з Філіпповим, і ставитися до них треба обережно. Якщо Дунаєва ні при чому, ціна її показань невелика: що вона запам'ятала з п'яних очей! Коли ж вона не така проста, як здається Філіппову, тоді її допит насторожить усю зграю, і з нею порвуть зв'язок. Я дотримуюсь такої думки: Філіппова ми зараз відпустимо.

Його арешт також може викликати підозру. Я подзвоню в штаб, скажу, що політичної підкладки в його діях нема, і хай вони роблять з ним, що хочуть. А ти, Величко, попередь його, щоб не базікав про нашу розмову. Коли питатимуть, хай говорить, що пісочили за п'янку, таке вже бувало не раз… А втім, я сам поговорю з ним. Тепер відносно Дунаєвої. — Він подивився на Олексія. — Раз надумав, сам і займись. Тільки пам'ятай: їй і приснитися нічого не повинно.

— Зрозуміло.

— Але все це справа другорядна. Ви мені сигнальника зловіть!

НІЧНІ СИГНАЛИ

План спіймання сигнальника був простий і, по суті справи, єдино можливий. Для кращого невистачало людей. Вороньку і так насилу вдалося зібрати тільки сім чоловік: Микиту Боденка, Федю Фоміна і п'ятьох хлопців з ЧОПу[5], бойових, але малодосвідчених.

Чопівців ще вдень посадили в засаду поблизу тих місць, де раніше були помічені сигнали. Решта повинні були з настанням темряви патрулювати вздовж берега. Розділилися попарно: Воронько з Боденком, Фомін з Олексієм.

Кола на карті голови, що відмічали місця сигналізації, тягнулися вздовж берега нерівним переривчастим рядком. Найгустіше вони стояли поблизу вадонівських верфей. Пусто було в околичному районі берега — на Військовому Форштадті — всього два кола. Тут, в найбільшому проміжку між колами, намітили першу ділянку патрулювання. Її доручили Олексієві і Фоміну.

Три ночі підряд чекісти вперто ходили по темному.

Воронько і Боденко взяли на себе велику ділянку: вадонівські верфі, Воронцовський спуск до порту і самий порт, а також базарний пустир на березі річки Кошової, яка широким рукавом підходить до Дніпра. Ці місця шпигун ще ні разу не використав, як і багато інших. Тимчасом тут, особливо на базарі, височіли руїни, які, на думку Воронька, були найзручніші для сигналізації…

Три ночі підряд чекісти вперто ходили по темному, зритому снарядами берегу, а вранці поверталися в ЧК, уникаючи зустрічі з Брокманом. За цей час на карті голови з'явилося ще два кола з цифрами 6 і 7.

— Може змінити місце? — запропонував Олексій.

— І не думай! — урезонював його Воронько. — Підождемо ще. Рано чи пізно, а він напореться!..

Четверта ніч випала беззоряна і тиха. Олексій з Федею Фоміним три години блукали вздовж Дніпра. Місце було пустинне, військами не охоронялось. Артилерія постріляла перед вечором і затихла. Повискували випадкові кулі, що залітали з-за ріки.

Прибережне, селище було дуже зруйноване артилерією, і жителі давно покинули його, перебравшись у більш спокійні райони, ближче до міського центра. Вітерець, насторожуючи, шелестів чимось на широких, завалених уламками пустирях. Пахло горілим. За пустирями скупчилися міські будинки, темні, немов заткані щільною, непроникною тканиною. Найменший вогник на їх фоні було видно здалека.

Чекісти йшли повільно, часто зупинялися і подовгу стояли нерухомо, стримуючи подих, немов бажаючи розчинитися в ночі, в її чорноті і тиші. Наприкінці третьої години обидва вже не вірили в те, що шпигун виявить себе сьогодні: його улюблений час, за розрахунками Олексія, давно минув. І все-таки, коли під ногами Феді Фоміна заскрипіла галька, Олексій так нагадав йому про серйозність моменту, що той потім довго тер бік… Як виявилось, це була не зайва обережність…

На одному з пустирів стояв низький, критий соломою дерев'яний амбар, що незрозуміло як зберігся серед суцільних руїн. Він стояв на горбку, обернений до Дніпра пустим трикутним провалом горища. Тут, на горищі, прикритий з боків солом'яною покрівлею, і влаштувався шпигун…

Першим виявив його присутність Федя Фомін, який ішов трохи попереду Олексія. Він ахнув від несподіванки, і Олексій, ще не зрозумівши, в чому справа, сердито зашипів:

— Тихше, ти, ходити не вмієш!..

І раптом звідкись збоку його неначе вдарив по очах короткий світловий спалах.

Олексій схопив Фоміна за плече і пригнув до землі…

Минуло кілька секунд і знову спалахнуло раз, удруге, втретє… Потім, після невеликої паузи, спалахи — то коротші, то довші — замиготіли безперервно. Тепер можна було розглядіти, що їх джерело — зовсім близько: до нього не було й півтораста метрів, і що це ліхтар, звичайний залізничний ліхтар з чотирикутним склом і огарком свічки, який коптив усередині. Ліхтар, очевидно, прикривали шапкою. Темрява плавно змикалася і розмикалася, пропускаючи акуратно відміряні порції неяскравого світла…

Олексій разом з Фоміним кинулись до амбара навпростець через пустир, не розбираючи дороги. Бігли великими стрибками, намагаючись не робити шуму, але це було неможливо. Під ноги раз у раз потрапляли уламки якихось дощок, чоботи в'язли в купах піску і щебеню…

Коли до амбара лишалося не більше п'ятдесяти кроків, пронизливий свист розрізав ніч — сигнальник був не один. Хтось стояв на варті. І майже одночасно тричі підряд хльоснули постріли. На горищі погасло світло. В тиші, що раптово настала, було чути тупіт, який швидко віддалявся.

Не зупиняючись і не відповідаючи на постріли, Олексій закричав:

— За ним, Федько, за ним!.. — І почув, як осипався щебінь під ногами Фоміна, що рвонувся в темряву.

Олексій підскочив до амбара. Він наспів вчасно: з горища стрибнув чоловік. Важко і незграбно, впавши на руки, він приземлився на купу гнилої соломи біля стіни і не встиг підвестись, як Олексій ткнув йому наганом у спину.

— Руки вгору!

Невідомий голосно, немов з переляку, ойкнув і рачки поповз убік.

— Руки вгору! — крикнув Олексій. — Стріляю! Той швидко підняв руки.

— Смирно стояти! — попередив Олексій. — Тільки що — вб'ю на місці!..

Переклавши наган у ліву руку, він обшукав затриманого і, на свій подив, не знайшов зброї. Нічого, крім якихось паперів. Олексій дбайливо сховав їх у нагрудну кишеню. Затриманий був середній на зріст і не дуже міцний. Без зброї він був цілком безпечний.

Олексій наказав:

— Йди вперед! Руки можеш опустити, але гляди!.. Стрілятиму одразу!

Той вимовив тремтячим, несподівано тонким голосом:

— Прошу пробачення… Ви проткнете мені спину…

І Олексій, який чекав опору, готувався до боротьби, відчув якесь дивне розчарування: зовсім не так він уявляв собі зустріч з шпигуном!..

— Уперед! — наказав він. — Без розмов!..

За пустирем вони зупинились. Олексій прислухався, чи не йде Фомін. Але того не було. Вдалині гримнули два револьверних постріли…

Через деякий час Олексій зустрів групу з п'яти чоловік, озброєних гвинтівками — червоноармійців із частини, що стояла на Військовому Форштадті, послали дізнатись, хто стріляв на пустирі…

… Тільки завівши арештованого в освітлений вестибюль ЧК, Олексій, нарешті, розглядів його. Це був веснянкуватий блондин років тридцяти, в цивільному одязі і у форменому кашкеті з технічним значком на оксамитовому околиші, які носили студенти й службовці будівельних відомств. Давно неголений, блідий до того, що на скронях і на горбочку тонкого довгого носа проступала синява, він злякано моргав водянистими очима. Дивлячись на нього, не вірилося, що це той самий шпигун, який з дивовижною спритністю і нахабністю під боком у ЧК подавав сигнали білим і через якого загинула плавуча батарея на Кошовій…

Величко й Курлін поїхали на Сухарне з оперативною групою.

Брокман був у своєму кабінеті, але до нього Олексія не пустив завжди скудовчений і галасливий шофер і ординарець голови Мишка Ганикін. Він лежав горілиць на широкій лаві, яка загороджувала двері в кабінет, і спав, накривши обличчя шкіряним шоферським кашкетом. Розбуджений Олексієм, він рішуче заявив, що до голови не пустить навіть самого члена реввійськради, що Брокман теж не залізний і треба дати людині виспатись хоч один раз. Те, що Олексій привів спійманого шпигуна, не справило на нього ніякого враження.

— Мало що! — заявив він. — Не скисне твій шпигун до ранку. Здай його Нікішину під розписку.

Після цього він ліг, накрився кашкетом і вже більше не озивався на докори Олексія.

Олексій відвів затриманого до коменданта, а сам побіг на річковий базар шукати Воронька.

На ґанку він зіткнувся із захеканим і схвильованим Федею Фоміним: другий шпигун утік від нього…

ХТО ЗРАДНИК?

Сигнальника допитували наступного ранку.

Сподіваючись купити собі життя, він виказував усе, що знав, і, як згодом з'ясувалося, говорив загалом правду. Однак знав він, на жаль, мало…

… Його звали Владислав Солових. Він був телеграфістом з Олешок. Там у власному будиночку і тепер проживали його старша сестра з чоловіком. Жили Солових тихо, скромно, в політику не втручалися. Шуміли під Олешками революційні бурі, хвилі громадянської війни приносили в містечко то одну владу, то іншу і так само легко несли їх геть. А життя Владислава Солових минало спокійно, наскільки це було можливо в ті часи.

Ніяких таких особливих переконань, заради яких варто було б рискувати собою, він не мав. Найбільш на світі він вірив у те, що під лежачий камінь вода не тече. Аби тільки швидше вгамувалася вся ця буря, а там, що б не було, він не пропаде! Чекаючи цього благословенного часу, він стукав ключем свого апарата і для білих, і для червоних, і для зелених. Хто б не захоплював Олешки, телеграфіст потрібний був усім. І життя його нагадувало безперервну телеграфну стрічку, незмінно байдужу до того, що означають її крапки й тире.

Цілком імовірно, що він. дочекався б, кінець кінцем, мирного часу, якби не доля…

Згубило його почуття біліші давнє, ніж обережність: Солових закохався. І, як це часто трапляється, обраницею його спокійного і розсудливого серця виявилась особа темпераментна, запальна і сповнена найромантичніших мрій. Її захоплювала ідея монархії, яку пишномовно ще називали «білою ідеєю». Обраниця відразу ж оголосила Солових, що не мислить покохати людину, нездатну до подвигів заради цієї великої мети…

Проте телеграфіст подобався їй. Вона говорила, що колір його волосся свідчить про належність до північної раси, яка створила вікінгів. І хоч Солових не знав, хто такі вікінги, він, проте, виявив у себе в душі, так би мовити, потяг до героїчного.

Була ще одна обставина, яка також сприяла пробудженню в ньому героїчних настроїв: три суперники в особі бравих врангелівських офіцерів. Солових мимоволі почував себе в їх присутності нікчемним, цивільним шпаком, особливо коли офіцери розповідали про бої з «червонолапотною сволотою за велику неділиму Росію». Знітивши серце, він спостерігав, з якими палаючими очима слухає офіцерів предмет його зітхань… У такі хвилини він готовий був на все… І от якось один з офіцерів, — він працював у контррозвідці, мав чин поручика, прізвище його було Кароєв, — сказав, що Солових при бажанні міг би зробити білій армії неоціниму послугу. Адже азбуку Морзе, незрівнянним знавцем якої він є, можна передавати на велику відстань не тільки за допомогою телеграфного ключа, але й звичайного ліхтаря. Якщо Солових справді хоче послужити батьківщині, то він, Кароєв, знає, як це здійснити.

Усі присутні виявили великий інтерес до пропозиції контррозвідника, і закоханому телеграфістові не лишалося нічого іншого, як зробити те саме.

Поручик запропонував таке. Солових таємно переправлять на правий берег, у Херсон. Там його зустрінуть вірні люди. Завдання Солових полягатиме в тому, щоб ночами, в умовлений час, передавати світловою морзянкою все, що повідомлять йому ті люди. А тут, на лівому березі, знайдеться людина, яка прийме сигнали… Солових ні про що не доведеться турбуватись. Про все подумають ті, до кого він поїде. Вони приготують для нього безпечний притулок і самі добиратимуть місця для сигналізації, його справа миготіти ліхтариком. От і все. Тільки миготіти! Триватиме це чотири-п'ять днів, не більше. Потім його переправлять назад…

Якби ця розмова відбулася в інший час і в іншому місці, все, звичайно, було б інакше. Солових, напевне, знайшов би серйозні причини для того, щоб не прийняти приємну пропозицію контррозвідника: стан здоров'я в нього поганий, та й тут він потрібний, на своєму відповідальному посту…

Але зараз навколо сиділи відважні офіцери, що я рівного прийняли його, простого телеграфіста, в своє коло і навіть погодилися терпіти в ньому суперника. А в погляді його дами було стільки віри в нього, далекого нащадка вікінгів, і стільки томливої, солодкої обіцянки, що в Солових не повернувся язик сказати «ні»…

Прямо з вечірки поручик Кароєв повів Солових у контррозвідку, де з ним розмовляли ще два офіцери і де йому звеліли підписати якісь папери. Офіцери сказали, що в Херсоні він перебуватиме в розпорядженні людини, яка носить конспіративне ім'я Кручений. Повідомили пароль: «Човен тече, чи нема клоччя дірку заткнути?» І відповідь: «За клоччям далеко ходити не треба». Домовились, в який час давати сигнали: з половини першої до години ночі. Звеліли сказати Крученому, що сигнали повинні бути видні на ділянці номер п'ять і шість — він, мовляв, знає. Потім телеграфістові дали ліхтар і тут же, в саду контррозвідки, влаштували пробну сигналізацію.

Додому Солових більше не відпустили. Дозволили тільки написати сестрі записку, що його несподівано посилають у Великі Копані перевірити телеграфну лінію, хай не турбується, йому, очевидно, доведеться пробути там кілька днів…

Так мирний олешківський телеграфіст Владислав Солових став зв'язковим врангелівської контррозвідки.

За добу вночі переодягнутий офіцер перевіз його через Дніпро і висадив на околиці Херсона, недалеко від того місця, де його потім спіймали. На березі телеграфіста зустрів Кручений і одвів на Забалку. Там, у підвалі одного з будинків, було приготовлене сховище, в якому Кручений залишив телеграфіста до наступної ночі. Надалі цей Кручений з'являвся лише тоді, коли треба було йти на сигналізацію. Солових зустрічався з ним тільки в темряві. За весь час він не зумів навіть як, слід розглядіти свого начальника. Одного разу Солових мигцем у світлі ліхтаря побачив його обличчя, але воно було настільки спотворене тінями, що телеграфіст устиг помітити лише гострі вилиці, та випнуте підборіддя. Голос у Крученого був сиплуватий, наче надірваний криком. Розмовляв він мало, і все, що говорив, було схоже на наказ. Поручик не обдурив: Кручений усе робив сам. Він знаходив місця для сигналізації, складав світлограми і охороняв телеграфіста під час «роботи». Солових лишалось тільки зазубрити і передавати напам'ять те, що він йому велів. Так минуло кілька діб. Уночі Солових «працював», а вдень відсиджувався в підвалі. Якась баба, мабуть хазяйка будинку, приносила йому їжу.

Усе складалося благополучно: вчора, перед виходом на сигналізацію, Кручений сказав, що через два дні Солових зможе повернутися в Олешки.

Ось як він повернувся.

— Називав Кручений при вас які-небудь прізвища або імена? — спитав Брокман.

— Ні.

— Він сам збирав шпигунські відомості чи йому хтось допомагав?

Цього Солових не знав. Він не знав або говорив, що не знає, куди зникав і що робив Кручений удень, з ким був зв'язаний. Від Солових усе приховували. Бандити розуміли, що він зовсім не такий, як вони, адже його обманом втягли в цю історію! Йому й зброї не дали, це може підтвердити і командир, який арештував його. Він, Солових, був іграшкою в руках контррозвідників. Він був обдурений! Він — жертва, а не лиходій!..

Голос телеграфіста уривався, сизі, наче пилом припорошені губи тремтіли.

Солових пригадав усі світлограми, які передавав. Це були в основному дані для артилерії. Але траплялись і такі фрази: «Вчора вечеря смачна», «Густіше по тім'ю», «Крило промокає», «Привіт від тата»…

І нарешті:

«Матроси вісімсот ідуть вісім пункт три…»

Ці слова всіх насторожили. Про яких матросів йшла мова? Невже про тих, що восьмого числа форсували Дніпро?

… Півекіпаж з Миколаєва прибув 7 червня в середині дня. Матросів було вісімсот чоловік, йшли вони з вокзалу під грім власного оркестру. Молодецький марш «Бій під Ляояном» святковим вітром вривався у розчинені вікна, і херсонці вже наперед тішилися довгими веселими днями матроського постою в місті.

Але наступного ранку, ледве розвиднілося, загін на трьох баржах перекинули на острів Потьомкінський. Потай готувався несподіваний удар по врангелівцях, і матроси рушили до Олешок.

Та пройшли вони недалеко. В болотах, що вкривали, острів, загін потрапив у засаду.

Не багатьом вдалося врятуватись. Загинув командир загону, колишній флотський старшина Сімага. На утлій душогубці двоє уцілілих матросів переправили в Херсон смертельно пораненого комісара…

— Коли ви передавали повідомлення про матросів? — спитав Брокман.

— Точно боюсь сказати, не пам'ятаю…

— Ану, пригадайте! Може, вчора чи позавчора?

— Ні, раніше.

— Приблизно в ніч на восьме?

— Можливо.

— Та-ак… А що це значить?..

Телеграфіст благально притиснув руки до грудей.

— Прошу вас, повірте мені. Я нічого не знаю! Він не говорив, а я й не питав. Я сидів у цьому проклятому підвалі і не міг собі простити, що поїхав. Я ні про що не питав. Я не хотів знати про їх брудні справи, повірте мені!..

Брокман ударив по столу кісточками пальців.

— Дурнем прикидаєтесь, Солових! Невинність з себе корчите! Пізно ви згадали про «брудні справи»! Виведіть арештованого!..

— Я думаю, цей тип і справді нічого не знає, — говорив Брокман, пихкаючи люлькою. — Дурнями б вони були, якби довіряли йому. Слизняк, падло!.. Але де про що ми все ж дізналися. Донесення про матросів треба розуміти так: загін складається з восьмисот чоловік, переправляється восьмого. Пункт переправи намічений за їх поділом… Зверніть увагу на таку обставину: матроси прибули в Херсон сьомого вдень, об одинадцятій вечора було вирішено, що на світанку вони вирушать в Олешки, — я був на військовій раді, прекрасно все пам'ятаю. Рішення прийняли всього за кілька годин до початку наступу, і все ж Солових устиг одержати і передати інформацію. Як-то кажуть, з ходу. Вам зрозуміло, що це значить? Це значить, — говорив він, — що джерело інформації перебуває в штабі, що шпигун, може той самий Кручений, має. доступ до зовсім таємних документів!

— Я те саме хотів тобі сказати, товаришу Брокман, — підтримав голову Величко. — Мене давно дивує, як швидко в них це виходить. Командуючий не дає артилеристам спокою: мало не через день батареї тягають з місця на місце. Не встигнемо ми переставити артилерію, як білим уже все відомо. Та навіть тоді, коли б шпигун мав найпремудрішу голову, мав ще трьох помічників — він усе одно не встиг би устежити за всіма перестановками. Не інакше, хтось у штабі зрадник. Питання — хто?

— Справді, питання — хто?.. — повторив Брокман, потираючи чоло.

— А ви пам'ятаєте, хто був на військовій раді? — спитав Олексій.

Брокман присунув папір і написав у стовпчик:

1. Ісаков — начальник військдільниці.

2. Іванов — комісар.

3. Кудрейко — начальник штабу.

4. Панкратов — ад'ютант командуючого.

5. Крамов — начальник берегової артилерії.

6. Парков — начальник плавучої артилерії.

7. Шалига — начальник особливого відділу.

8. Сімага — командир матроського загону.

9. Горелик — комісар матроського загону.

10. Штабний секретар…

— Щавінський Яків, — підказав Воронько. Він знав усіх штабних.

— Дивіться, ось всі, хто тоді був, — сказав Брокман. — Ще я та два писарі. Ну, Ісаков з комісаром зразу відпадають. — Він викреслив перші два прізвища. — Кудрейко?.. — Олівець повис у повітрі. — Кудрейко? Колишній агроном, з інтелігентів…

— Викреслюй, викреслюй, — сказав Величко. — За Кудрейка я головою ручуся: більшовик з п'ятого року…

— Ну, дивись. Далі. Панкратов, ад'ютант…

Вони найретельніше перебрали всіх поіменованих у списку людей.

Ад'ютант Панкратов раніше працював у ЧК. Він ні в кого не викликав підозри.

Поза підозрою був також начальник особливого відділу Шалига. Командир матроського загону Сімага загинув. Комісар Горелик лежав у госпіталі з простреленими грудьми.

Величко зв'язався з особливим відділом шостої армії і довідався, що собою являють штабні писарі і секретар військової ради Щавінський. Йому відповіли, що це перевірені люди, призначені за їх рекомендаціями.

Залишилось два прізвища: Парков і Крамов. Обидва колишні офіцери.

Крамов мав колись чин поручика і на німецькому фронті командував батареєю. До Червоної Армії він вступив у дев'ятнадцятому році і як військпнсар працював у різних армійських штабах. Місяців два тому його перевели в Херсон на посаду начальника артилерії Херсонської військової дільниці.

Паркова відкомандирував до Херсона штаб коморси[6]. Він прибув лише кілька днів тому, але оперативний Величко вже встиг зібрати про нього деякі відомості. Парков — кадровий військовий моряк, до революції служив на Балтиці і дослужився до чина лейтенанта. Після революції деякий час був в анархістах. Він мав крутий характер, був незговірливий, на військових радах старався відмовчуватись, а в бою намагався діяти по-своєму.

Проти цих прізвищ Брокман поставив товстий знак запитання. Замислено промовив:

— Хто з них?..

«ПОДАРУНКИ» ФЕЛЬЦЕРА

Воронько з Олексієм оглянули берег у тому місці, де контррозвідники висадили Солових, і знайшли невеликий добре просмолений човен. Він був ретельно схований у комишах. На кормі лежав згорнутий плащ — квадратний шматок брезенту з вірьовочною петлею на одному — кутку і деревинкою замість ґудзика — на другому. Такі плащі носили дніпровські рибалки, плотогони і баржові матроси. Проте на дні човна валявся недокурок довгої дорогої цигарки.

Міцні залізні кочети, густо змащені машинним маслом, щоб не скрипіли; весла опущені за борт, щоб не гаяти часу при відчалюванні, плащ, не по-хазяйськи залишений без догляду, і недокурок — усе свідчило про те, що човен шпигунський.

Олексій залишився на березі, а Воронько сходив у ЧК і через півгодини привів молодого хлопчину — чопівця. Для нього влаштували зручне гніздо в комишах недалеко від човна і пояснили, що треба робити.

Воронько на прощання сказав:

— Старайся живого взяти, а побачиш, що не виходить, тоді стріляй, не сумнівайся!.. Як стемніє, приведу когось на зміну…

Блідий від хвилювання хлопчина, — це було його перше бойове завдання, — стиснув щелепи і вп'явся очима в човен…

Олексій і Воронько пішли в ЧК.

Недалеко від берега взвод червоноармійців розбирав якісь руїни. Коли Олексій і Воронько проходили повз них, один з червоноармійців гукнув:

— Ей, чого вештаєтесь тут?

Інший осадив його:

— Та це ж чекісти, хіба не бачиш?

Воронько критично оглянув Олексія.

— Не розумію, — сказав він, — чому від нас чекою тхне за версту? Нічого на нас особливого нема, а де не пройдеш, відразу слід: чека ходило. Це не на користь… Не завадило б на якусь цивільну одежину розжитися.

Олексій думав про те саме: адже він мав стежити за Дунаєвою.

— Не завадило б, звичайно.

— Фельцера потрусимо, — після короткого роздуму вирішив Воронько.

Прийшовши в ЧК, вони відразу попрямували до начгоспа.

— А-а! Все-таки прийшов, — промовив той, побачивши Олексія. — А я тебе згадував: невже в людини совісті нема, щоб хоч чоботи показати! Коли на світі революція, так вже не треба подяки? Всі ось так: Фельцер дай те, Фельцер дай це, а щоб згадати, що Фельцер теж людина, так ні! От коли щось потрібно, тоді, звичайно, біжать до Фельцера… Може, ти теж по щось прийшов?

— Ні, ні! — за Олексія відповів Воронько, правильно оцінивши обстановку. — Він мене вже днів два як тягне до вас: зайдімо до начгоспа і зайдімо! Я думав: звідки така любов?

— Чи ба! — з сумнівом сказав Фельцер.

— Провалитися мені! — Воронько ясними очима дивився на начгоспа.

— Хочеш перехрещусь?

— Він перехреститься! Думаєш, велике діло перереститися цьому безвірникові! Ану, покажи чоботи! — Фельцер потяг Олексія до світла. — Ай-яй-яй, оце товар! Оце багатство!

І справді, нові чоботи Олексія були просто навдивовижу — гостроносі, на подовжених підборах, з халявами, робленими «по-генеральському»: вони передавали форму ноги і мали косий зріз зверху.

Намилувавшись чобітьми і неодноразово нагадавши, що коли б не він, так до віку Олексієві не носити такого царського взуття, начгосп спитав:

— Ну, тепер кажіть чесно, що вам від мене треба?

— Цивільний одяг, — прямо сказав Воронько, вирішивши, що дипломатична частина переговорів закінчена.

Він коротко пояснив ситуацію.

Фельцер вислухав його з виглядом філософа, якого вже не можна здивувати людською недосконалістю, зітхнув і розкрив свою скарбницю.

Треба прямо сказати: скарбів там не було. Два-три поношених піджаки, кілька латаних-перелатаних штанців, трохи брудної білизни та селянська сірячина, від якої задушливо тхнуло кислятиною, — оце і все, що Фельцер міг запропонувати.

— Нежирно!.. — зауважив Воронько.

— Дивіться, він ще незадоволений! — обурився начгосп. — Беріть, що є, або дайте спокій, у мене й без вас вистачає роботи!..

Кінець кінцем, Олексій вибрав чорний піджак і жовту в горошок сорочку. Воронько — широчезний сюртук з відірваною полою, смугасті штани і чорний кашкет прикажчика. Розписавшись у тому, що речі одержано, і, подякувавши Фельцеру, вони пішли.

Воронько збирався оглянути будинок, де Кручений переховував Солових. Телеграфіст адреси не знав і навіть не міг до пуття пояснити, де цей будинок розташований, бо Кручений приводив його туди тільки вночі. Воронько вирішив вивести Солових у місто: хай пригадує дорогу…

Олексій пішов додому. Там він переодягся. Замість діагональового галіфе і нових чобіт надів свої старі солдатські штани і благенькі шкарбани. Сорочка була на нього малувата, але піджак прийшовся якраз. Потім Олексій надів вилинялий, з поношеним козирком кашкет, який колись належав покійному Федчиному батькові, на спину підвісив порожній речовий мішок. Тепер він був схожий на кого завгодно, тільки не на чекіста. У внутрішню кишеню піджака Олексій поклав браунінг.

Люська, Федина сестра, побачивши його, сплеснула руками.

— Альошо, ти що це?! Ой матінко, і не впізнати зовсім!..

Він приклав палець до губів і підморгнув дівчині, задоволений справленим враженням.

БУДИНОЧОК У МАРКАСІВСЬКОМУ

Наближалася четверта година дня. Було душно, і місто, немов до білого розжарене сонцем, сонно притихло.

З безлюдних у цю спекоту центральних вулиць Олексій потрапив на ще тихші вулички міської околиці. Ледве волочачи ноги, наче без певної мети, він ішов Маркасівським провулком, поглядаючи на номери будинків. Будинки тут були маленькі, одноповерхові, оточені садами й городами. Козеня щипало траву попід вікнами. Почорнілі соняшники звісили голови за невисокими парканами. Горобці копирсалися в сухих кізяках. Знайома картина. Все тут було пройнято безтурботним провінціальним спокоєм, який, здавалося, неспроможні порушити ніякі революції!..

Ось і будинок номер п'ять. Такий же, як і інші, біленький, акуратний. Вікна прикриті від сонця голубими віконницями. Одна віконниця була трохи відчинена, і Олексій побачив чисто промиті шибки й білу мереживну завіску. За будинком тягнувся великий двір…

Зупинятися й розглядати все докладніше було рисковано, і чекіст повільно пройшов далі. Ніякого певного плану дії він не мав. Якби з будинку хтось вийшов, можна було б спробувати зав'язати розмову, наприклад, спитати, чи нема роботи. Але оскільки цього не сталося, затримуватись тут було не слід. Він, можливо, так і пішов би ні з чим, коли б не випадок…

Сусідній будинок стояв на розі, його оточувала глинобитна огорожа, всіяна гострими осколками пляшок. Біля широких воріт невистачало однієї стулки. Проходячи мимо, Олексій побачив на подвір'ї молоду жінку в подертій баб'ячій кофті. Почервонівши від натуги, вона намагалася підняти другу стулку, яка лежала на землі.

Він зайшов на подвір'я і, перш ніж жінка встигла заперечити, легко підняв і поставив важку стулку.

— Фу, ти! — зітхнула жінка, здивовано розглядаючи Олексія. — Спасибі!

— На здоров'я. Далі що?

— Нічого не треба, я сама!

— Далі що, питаю?

— Та от, навісити хотіла…

Він трохи підняв стулку, протягнув кілька кроків і приставив до стояка воріт.

— Навісити хотіла! — насмішкувато сказав він. — Тут для чоловіка роботи вистачить, не те, що для тебе. А для чого знімала?

— Та хіба ж це я! Їх ще при Денікіні поламали. А чоловіка нема, полагодити нікому, от і взялася. Зараз стільки різного наброду вештається, без воріт ніяк не можна. Я й дощечок роздобула для цього…

Олексій постукав кулаком по прибитих дошках, вони легко відійшли од поперечної балки.

— Полагодила, — похитав він головою. — Не ворота, а біда. Ану, дай сокиру…

На жінку вилинули його впевненість і грубувато зневажливий тон, який він узяв у розмові з нею. Вона простягнула йому сокиру, винувато пробурмотівши:

— Звички нема. Нелегке все-таки діло…

Олексій вирівняв цвяхи, погнуті її невмілими руками, і прибив дошки заново. Потім навісив стулку. Довелося покласти камінь під один її край; піднявши другий і тримаючи його навису, Олексій навісив іржаву петлю на стержень. Хлопець упрів, поки зробив це.

Хазяйка метушилася навколо, намагалась допомогти. З уривчастих слів жінки Олексій довідався, що її чоловік ось уже два роки воює і що вона живе з трирічною дитиною і недоумкуватою старою свекрухою. Працюючи, Олексій оглянув усе навколо і зрозумів, що кращого місця для спостереження за Дунаєвою, яка живе по сусідству, йому не знайти. Її подвір'я, відокремлене тином, було видно звідси, як на долоні: позаду чистенького, свіжопобіленого будинку стояв сарай з повіткою для сіна, а за ним потягнувся великий город, який кінчався десь аж біля будинку, що виходив на сусідній провулок. Ні парканчика, ні канавки, які б розділяли городи, Олексій не побачив.

Нарешті ворота були навішені, і Олексій витер лоба.

— От і все. Тепер тут наче в турецькій фортеці.. А петлі можна змастити, щоб не рипіли.

— Змащу, спасибі за допомогу; це вже я сама!

Олексій глянув навколо.

— Може, ще яка робота є, хазяйко?

— Як не бути! Як не бути! Я тут сама, в господарстві чоловіча рука потрібна. Та де ж її взяти? Найняти ж нема за що…

— Це нічого! — сказав Олексій. — Порахуємось. Годуватимеш? За харчі я взявся б.

— Та ти сам хто будеш? — спитала жінка.

— Я з Одеси, — відповів Олексій.

Він нашвидку придумав історію про те, як працював матросом на рибальському сейнері і як товариші залишили його, коли він захворів на тиф, тут, у лікарні. Скоро, кажуть, фронт відсунеться, і тоді рибалки повинні знову прийти в Херсон і забрати його з собою. А поки треба якось перебитися…

— Погодувати, звичайно, можна, — сказала жінка. — Що самі їстимемо, те й тобі дамо. Не осуди, якщо не жирно здасться.

— Що не жирно, не біда, — весело вимовив Олексій. — Головне — вдосталь! Як у нас кажуть: хай хліба шматок, аби каші чавунок!

— Ну, ходімо, — посміхнулася жінка.

Олексій явно припав їй до душі…

Насамперед він взявся лагодити дах старенького сарая, в якому хазяйка тримала худу однорогу козу. Звідси, з горища, було зручно спостерігати за сусіднім подвір'ям. Олексій витяг з сарая купу сухих жердин, заготовлених ще хазяїном, і почав кріпити перекошені крокви. Якщо говорити чесно, то необхідності в цьому не було. Дах тримався ще досить міцно. Але зате ця робота не вимагала особливого вміння, що було немаловажно. Жінка принесла Олексієві пилку, іржавих цвяхів і пішла готувати щось поїсти.

З горища Олексій побачив дивовижну групу людей, що йшла по Маркасівському провулку. Вона складалася з трьох чоловік. Один з них, одягнутий в мішкуватий сюртук з відірваною полою, мав великі пишні вуса. То був не хто інший, як сам Воронько, його супутника, чоловіка богатирського на зріст і в плечах, теж ні з ким не можна було сплутати: Микита Боденко. А між ними, ввібравши голову в плечі, плентався Владислав Солових. От цього впізнати було нелегко. На нього наділи шинелю і гостроверхий червоноармійський шолом, одне око зав'язали косинкою, з-під якої жалюгідно стирчав тонкий синюватий ніс. Солових вів чекістів у своє сховище…

Усі троє швидко наближались.

«Куди вони йдуть? — подумав Олексій. — Невже до Дунаєвої?..»

Але група пройшла мимо.

«Дивно, — міркував Олексій. — Солоних привів чекістів саме сюди, в Маркасівський провулок. Отже, переховувався він десь поблизу. Випадково це чи ні?»

За кілька хвилин Олексій побачив, нарешті, і ту, через кого, власне, і підрядився в теслярі.

Він робив біля сарая козли для розпилювання жердин, коли на задній ґанок сусіднього будинку вийшла жінка у вишитій українській сорочці, синій шовковій спідниці і чепурних чобітках на високих підборах. Широка голуба стрічка скріплювала на її голові товсту косу, укладену короною. Поставна, крутотіла, по-котячому лінива в рухах, вона неквапливо розправила руки, витягаючи їх перед собою, і солодко позіхнула, від чого під сорочкою стиснено напружилися груди. На підрум'яненому обличчі її з тонкими смужками брів був вираз нудьги й чекання.

Олексій зрозумів, що це і є Дунаєва.

Стоячи за кущами акації, які росли вздовж тину, він міг добре розглянути її.

Жінка поволі обвела поглядом кущі, город, надвечірнє небо, потім спустилася з ґанку і, похитуючи стегнами, пройшла по подвір'ю.

— Ач попливла! — пролунало позаду Олексія.

Він озирнувся. Поруч стояла хазяйка.

— Чого задивився? — вона осудливо стиснула губи. — Гляди очі вилізуть.

Хазяйка причепурилася. Замість заношеної халамиди на ній була охайна спідниця і біла сорочка з широкими рукавами. Волосся покривала чиста ситцьова хустка. Тепер стало помітно, що в неї миловидне личко.

— Аякже, задивився, — зневажливо промовив Олексій. — На вулиці день, а вона вирядилась, немов на прогулянку, от і дивлюсь…

— Так і є, — зашепотіла жінка. — В неї що день, що ніч — усе одно. Інших справ нема, як причепуритися та погуляти. Одні чоловіки на думці.

— Чоловіки?

— Жах скільки! — жінка зробила великі очі. — Ні сорому, ні совісті в жіночки! Тільки ж в минулому році чоловіка поховала! Чоловік її у Денікіна служив. Його червоні поранили, він і лишився в Херсоні таємно, коли білі відступили. Думав за її спідницею відсидітися, а ЧК його тут і прибрало.

— Он як…

— Вона і півроку не прождала після його смерті, затріпала пеленою. Тепер з одним червоним льотчиком сплуталася, дивитись гидко! Та хіба він один!

Жінка сплюнула з серцем і, поправивши сорочку на грудях, промовила вже зовсім іншим тоном:

— Ходім, пообідаємо, я борщу наварила…

— Не треба, хазяєчко, не заробив поки що…

— Ще заробиш. На голодний живіт яка від тебе користь.

Йдучи обідати, Олексій, ще раз глянув на сусіднє подвір'я. Хазяйка перехопила його погляд. Ревниво сказала:

— Що ви за люди, чоловіки! Нюх у вас, чи що, такий на легку жінку! Диви! Тільки побачив, а вже очей не може відвести. І що в ній такого!.. Ти до неї сходи, вона добра, не відштовхне.

— Облиш, хазяйко! — з робленою ніяковілістю відмахнувся Олексій. — Спересердя ти на неї наговорюєш…

Він влучив точно. Жінка посатаніла.

— Не така? Та я її як облуплену!.. Та я, може, половини не скажу, що знаю! У неї тепер льотчик за постійного ночує, а крім нього, ще штуки три просто так ходять. Вночі подивись: ледве цей засне, вона шасть у город, а там уже чекають!..

— Хто чекає?

— Хто, хто! Такі ж, мабуть, як і ти, любителі!

— Ну, мені це ні до чого! — суворо вимовив Олексій. — Я таких жінок не поважаю. Від них одна морока і неподобство. Я цього не люблю!..

Він поспішив перевести розмову на інше, щоб відвернути увагу хазяйки. В думці Олексій вже вирішив будь-що лишитися тут на ніч і перевірити, чи правду говорить хазяйка.

В хаті він сів коло вікна, щоб ні на мить не спускати з очей вулицю. Біля стола разом з ними примостилась горбата бабуся з каламутними, немов пліснявою покритими, очима. Хазяйський синок дивився на Олексія з цікавістю, забувши про обслинений палець, який тримав у роті. Хазяйка метушилася, накриваючи на стіл. Відчувалось, що її хвилює присутність мужчини. Вона швидко рухалась по кімнаті, легко оберталась, обдаючи Олексія свіжим запахом хліба і домашнього мила, і без угаву розповідала про своє колишнє життя-буття, про чоловіка, про батьків, до яких вона думає перебратись, коли «фронт піде далі», бо самій «дуже сумно»…

Вибравши хвилинку, Олексій попросив:

— Хазяєчко, може, дозволиш на твоєму дворі заночувати? Зате вже завтра прямо з сонечком за роботу.

— Що ти все — хазяєчко та хазяєчко! — ображено сказала вона, — Либонь у мене християнське ім'я є. Зови Ганна. А прізвище моє Усаченко. Це по чоловіку. А від роду я Свиридова. Батько мій з-під Твері — це в Росії, біля самої майже Москви…

— То як же, дозволиш переночувати? — нагадав Олексій.

— Ночуй, — червоніючи і не дивлячись на нього, відповіла вона. — Місця вистачить.

— А мені багато не треба. Я на горищі пересплю — хіба погано? Там сіно, я бачив.

— Як хочеш…

ДАВНІ ЗНАЙОМІ

Воронько з його групою більше не з'являвся. Очевидно, в ЧК вони повернулись іншим шляхом.

Коли Олексій знову взявся до роботи, день уже згасав. Гострішими стали запахи в повітрі, помітнішою тиша. Врангелівська артилерія сьогодні мовчала. Мабуть, вороги не хотіли марно витрачати снарядів. Це був перший відчутний результат вчорашньої операції. На якийсь час зв'язок між шпигунами і лівим берегом був перерваний.

Олексій завзято стукав сокирою. В сусідньому дворі господарювала зігнута, одягнута по-вдовиному старуха із злим, скарлюченим носом. Від Ганни Олексій дізнався, що це мати Надії Дунаєвої. Сама Надія майже не з'являлася на подвір'ї.

Олексій роздумував. Неясні підозри, які виникли в нього щодо цієї жінки, підтвердились. Дунаєва була вдовою денікінця, розстріляного ЧК. Це багато про що говорило. По-друге, вона зв'язана з якимись таємничим людьми, що ходять до неї ночами. Якщо ці люди не створені палкою уявою Олексійової хазяйки, то хто вони такі? Щасливі суперники Філіппова? Чи, може, це ті самі, що підсунули йому наказ про виліт у Миколаїв?..

Обмірковуючи все це, Олексій ще раз по-справжньому оцінив той щасливий випадок, який привів його сюди, на горище старого сарая, до гостинної і довірливої Ганни Усаченко. Тут він, здається, про все дізнається..

Олексій працював, поки стемніло.

У сутінках до будинку Дунаєвої, гуркочучи на всі вулицю, під'їхала візницька прольотка. З неї зіскочив Філіппов. Махнувши рукою візникові, він зайшов у ворота. Прольотка від'їхала.

Назустріч Філіппову вибігла Дунаєва. Він цмокнув її в щоку і, обнявши, повів у дім. Проходячи повз кульгаву старуху, голосно сказав:

— Здорова будь, Михеївно!

Та одвернулася від нього і щось злобно забурмотіла, трясучи головою.

— Ходімо, ходімо, — покликала Дунаєва, беручи льотчика за плече.

Філіппов засміявся і піднявся на ґанок. Біля Олексія негайно з'явилась Ганна.

— Приїхав! — повідомила вона. — Це полюбовник її, найголовніший льотчик у червоних — Філіппов. Може, чув? Стара бачити його не може: зятя любила дуже. А самій Надьці аби хто. Зараз вони загуляють!

— Ну й нехай собі! — Олексій зневажливо сплюнув. — Подивись краще, як я тут дах припасував. Тепер він до другого пришестя вистоїть.

Повечерявши тим, що лишилося від обіду, Олексій, пославшись на втому, попросив дозволу лягти спати. Хазяйка хотіла постелити йому в світлиці, але Олексій сказав, що після хвороби не зносить задухи, взяв для підстилки стару, армійського сукна куртку, яку вона йому дала, і забрався на свій спостережний пункт.

Швидко впала ніч. Засвітилися зірки над Херсоном. У густій чорнильній темряві затихли звуки.

У сусідньому будинку «гуляв» льотчик. Час від часу на подвір'я виходила стара, і, коли відчинялись двері, чути було, як деренчали струни гітари і співала Дунаєва. Голос у неї був грудний, сумний. З ним переплітався надірваний басок Філіппова.

Потім вони замовкли. Жовте світло, що пробивалося з-під віконниць, погасло. М'яка, зовсім не воєнна тиша запанувала навколо.

Олексій лежав на горищі сарая, вслухаючись у кожен звук, що доносився з-за тину. Він мало спав за останні дві доби, і поступово його починала знемагати дрімота. Щоб не піддатися їй, Олексій навмисне ліг дуже незручно: повернувся на живіт, уткнув підборіддя в покладені один на один кулаки. Але сон ніби напливав звідкілясь згори, плутав думки, владно і наполегливо стуляв повіки. Все навколо стало примарним, невиразним…

І раптом щось сталося. Олексія мовби штовхнули в спину. Він стрепенувся і підвів голову.

На сусідньому подвір'ї був якийсь рух. Крізь ніч неясно проступали білі стіни, і Олексієві здалося, що в тому місці, де до будинку прилягає сарай, темрява ворушиться. Спросоння в нього ще шуміло у вухах, але він усе-таки виразно почув шарудіння, наче хтось переступав з ноги на ногу. А через кілька секунд уже без особливого напруження побачив і зрозумів, що там відбувається.

Двері на задньому ґанку прочинились, і жінка — це була молода Дунаєва — прошепотіла:

— Зараз…

До неї так само пошепки обізвався чоловік:

— Заснув?

— Так. Ідіть у сарай, я зараз…

— Ключ?

— Та ось же він, де завжди!..

Жінка зникла. Велика тінь поповзла по подвір'ю. Стало чутно, як цокає ключ у замку, потім зарипіли двері. Чоловік тихенько свиснув.

З боку городу до нього наблизилася друга тінь.

«Еге, та вас двоє!» подумав Олексій.

Коли двері сарая зачинились, Олексій стрибнув з горища, навшпиньках підійшов до тину, переліз через нього і в ту ж мить крижем упав на землю: з будинку вийшла Дунаєва.

Прошльопавши босими ногами повз Олексія, вона зникла за дверима сарая. Там засвітили ліхтар. Намацуючи браунінг у кишені піджака, Олексій пробрався до стіни, знайшов щілину і заглянув у неї.

Чоловіки ховали в сіні, що навалом лежало в глибині сарая, важкий довгий ящик, який вони принесли з собою. Жінка світила їм «Летючою мишею». Вони зрідка обмінювалися короткими фразами. Упоравшись, всі троє повернулись до дверей.

Тепер Олексій розглядів, що один з прибулих у військовій формі і затягнутий ременями командирської портупеї. Другий — одягнений в селянську свитку, на голові в нього крислатий солом'яний бриль. Витираючись рукавом, військовий уривчасто кинув Дунаєвій — Давайте!

З-під хустки, в яку вона куталась, жінка дістала темний квадратний предмет. Це був… великий льотний планшет Філіппова.

Коли досі в Олексія ще лишались якісь сумніви, коли серед інших думок, що роїлись в голові, було припущення: Дунаєва — звичайна спекулянтка, аферистка, яка переховує крадене, то тепер стало ясно — перед ним шпигунка.

Військовий розкрив планшет і зробив Дунаєвій знак піднести ліхтар. Світло впало на його одутле обличчя, і Олексій відразу пізнав: це був той самий чоловік, якого вони з Фоміним бачили в товаристві льотчика в день приїзду Олексія…

Видно було, що військовий не вперше оглядає планшет. Багато паперів він, очевидно, знав, бо навіть не виймав їх. Інші нашвидкуруч проглядав і обережно клав на місце, не порушуючи їх звичайного порядку. Нарешті, він знайшов те, що шукав.

— Ось останній наказ, — сказав військовий півголосом, прочитавши папір. — Завтра Філіппов полетить на Сірогози розвідувати кінноту генерала Барабовича. На ніч повернеться не сюди, а в Берислав, щоб післязавтра летіти ще далі — на Веселе. Повинен вас засмутити, Надіє Василівно, завтра він не ночуватиме…

— Знаю, вже повідомив! — відповіла жінка, бридливо пересмикнувши плечима.

Військовий посміхнувся. Звертаючись до людини в брилі, він сказав, що треба скористатися відсутністю льотчика, щоб «зібрати і проінструктувати людей».

— Іншої такої нагоди може й не буде, — говорив він. — Необхідно сьогодні ж усіх сповістити. Завтра вночі я чекатиму їх тут з дванадцятої до пів на другу. Самі приходьте обов'язково… Можливо, я знайду засіб переправити вас туди, до наших. Зібралося багато новин.

— Майте на увазі, — сиплуватим, наче від простуди голосом промовив чоловік у брилі, — чека сьогодні нишпорила в будинку, де переховувався наш злополучний телеграфісток, а це ж всього-на-всього за квартал звідси.

«Кручений! — промайнуло в голові Олексія. — Це Кручений!..»

— Я знаю, — сказав військовий, — і все-таки тут безпечніше, ніж будь-де в іншому місці. Будинок, куди ходить льотчик Філіппов, для них поза підозрою. Ідіть і попередьте всіх. На всякий випадок хай ідуть не через Маркасівський, а городами. Пароль… ну, скажімо: «Розплата». Ви зрозуміли мене?

— Так.

— До речі, як з човном? Остаточно пропав?

— Про човен треба забути. Сьогодні біля нього була засада. Я послав туди якогось безпритульника для перевірки, так його затримали. Нічого, знайдемо інший.

Олексій прикусив губу.

— Ну, що ж, — військовий підвівся, — це все. Тепер, Надіє, йдіть. Коли б не прокинувся наш червоний орел. Ми вийдемо трохи пізніше.

Дунаєва віддала ліхтар чоловікові в брилі, сховала під хустку планшет Філіппова і пішла до дверей.

Настала мить, коли Олексієві треба було вирішити, що робити: брати цих двох шпигунів негайно чи випустити їх з пастки, в яку вони потрапили, і чекати завтрашнього дня?..

Це був нелегкий вибір. Випадок, дивний, неповторно щасливий випадок віддавав у його руки двох запеклих ворогів, спіймання яких було зараз чи не найвідповідальнішою справою ЧК. І це міг зробити він, Олексій Михальов, сам, без сторонньої допомоги…

З другого боку, тепер було цілком ясно, що справа не тільки в цих двох шпигунах, що існує організація, шпигунський центр, змова, що завтра керівники зберуться тут. Одним ударом можна роздушити всю зграю!..

І рішення було прийняте.

Ще вдень Олексій помітив у дворі велику розсохлу діжку. За нею він і причаївся.

Дунаєва вийшла, швидко причинивши за собою двері, постояла, послухала, потім пройшла на город. Повертаючись, мимохідь стукнула в стіну: все, мовляв, гаразд.

Олексій ще раз глянув у щілину.

Шпигуни, очікуючи, стояли посеред сарая. Той, що в брилі, повільно підняв ліхтар, дмухнув, і враз потонуло в мороці його на мить освітлене обличчя з гострими вилицями і випнутим підборіддям. Олексій заціпенів: у чоловікові в брилі він пізнав Віктора Маркова.

Вороги пішли. Коли їх кроки завмерли на городі, Олексій переліз через тин у двір Ганни, потім вийшов на вулицю і щодуху помчав у ЧК.

… Він повернувся через дві години, заліз на горище і довго лежав без сну, обмірковуючи все, що сталося…

ОБЛАВА

Наступний день здався Олексієві найдовшим у його житті, йому не давала спокою думка: коли якась непередбачена обставина перешкодить ворогам зібратися або вони помітять щось підозріле, — тоді все пропало! Він один буде винен у тому, що два материх шпигуни залишаться на волі. І тоді нема для нього виправдання!..

А втім, щодо одного з них Олексій тривожився менше. Федя, звичайно, пригадає, з ким вони бачили п'яного Філіппова. Він і тоді назвав його прізвище, непростимо пропущене Олексієм повз вуха. Але Марков… Віктор Марков, есерівський прихвостень, причетний до розгрому фронтовиків німцями… Марков утече! А тимчасом всього кілька годин тому Олексій міг затримати його. Треба було тільки простягнути руку і засунути засув на дверях сарая. Тільки простягнути руку! Шпигуни були б спіймані на гарячому, бо цілком очевидно, що в ящику, який вони принесли, — зброя. Він уже зумів би затримати їх до ранку! До того ж поблизу був Філіппов, як-не-як своя людина…

Олексій заспокоював себе тим, що для побоювань нема серйозних підстав. Зранку, причепурившись, Дунаєва кілька разів виходила з дому, млявою, вихляючою ходою прогулювалась по подвір'ю, ліниво лаялась із старою.

Надвечір з кількох непомітних для стороннього погляду прикмет Олексій знав, що будинок вже оточений, що, крім нього, за жінкою стежать ще не менше п'яти пар очей. Тимчасом в її поведінці ніщо не виявляло тривоги або занепокоєння.

І все-таки остаточно Олексій заспокоївся тільки вночі, коли городами в двір Дунаєвої прослизнула тінь першого з тих, кого він так нетерпляче чекав…

На цей час в кущах біля тину, що відділяв двір Ганни од двору Дунаєвої, лежало вже три чоловіки: Воронько і два хлопці з оперативного відділу — Володя Храмзов і Матвій Губенко. Сама Ганна давно пішла спати, сердито натякнувши Олексієві, що коли він і завтра працюватиме з таким холодком, як сьогодні, то вона, мабуть, обійдеться й без його допомоги…

Потім протягом двадцяти хвилин у будинок Дунаєвої прийшли ще шестеро. Було чути тихенький скрип східців, приглушений шепіт біля танку — там хтось стояв на варті. І будинок увібрав у себе ці тіні — не тіні, а швидше якісь невиразні, безформні згустки темряви. Ніч, на. щастя, випала темна, хоч в око стрель…

Облавою керував Величко. Неквапливість начальника виводила Олексія з себе. Величко сам розставив людей по місцях, і хоч в облаві брали участь досвідчені чекісти, кожному пояснив його завдання.

Через півгодини після того, як остання, сьома тінь сховалася в будинку, чекісти замкнули кільце на городах, і Величко послав Микиту Боденка зняти вартового, поставленого змовниками.

— Пароль «Розплата», — нагадав він.

Боденко пірнув у темряву.

Олексієві це здалося помилкою: надто громіздкий і незграбний на вигляд був «київський богатир».

Та незабаром біля будинку почулося ледве чутне вовтузіння, а потім Боденко приніс Дунаєву. Він приніс саме її, обхопивши поперек тулуба і затиснувши долонею рота, для чого йому довелося міцно притиснути голову жінки до своїх могутніх грудей. Коли Дунаєву зв'язали і заткнули їй рота кляпом, скрученим з її хустки, Боденко пошепки попросив Олексія:

— Ганчірки якоїсь нема? До кістки прокусила руку дурна баба!..

Величко, а за ним Олексій, Воронько, Боденко і Храмзов піднялися на ганок. У темних сінях, де пахло рогожею, навпомацки знайшли двері. За ними чутно було гомін. Величко взявся за ручку.

— Ну…

Решта присунулися до нього. Почекавши, Величко ривком розчинив двері.

— Руки вгору!..

Від різкого руху повітря хитнулася під стелею лампа, освітивши яскравим після мороку світлом зблідлі обличчя, що витяглись і заціпеніли, стіл, непочату четвертину самогону, кухлі…

Перше, що холодіючи відмітив Олексій: Маркова не було.

— Руки вгору! — повторив Величко.

Заціпеніння минуло. Повільно піднялися руки. Шестеро стояли навколо стола. Один, одутлий, продовжував сидіти, відкинувшись на спинку стільця.

Величко наставив на нього дуло револьвера.

— Кому сказано! Живо!

Той важко підвівся і, дивлячись спідлоба, глухо, немов борючись з задухою, промовив:

— У чому справа?.. Чого вдираєтесь?..

— Не стройте, Крамов, комедію! Не подобається — поскаржтеся в ЧК. Востаннє кажу: підніміть руки!..

Ось хто це був: Крамов — начальник артилерії всієї Херсонської дільниці!

Він неначе через силу підняв руки.

— Виходити по одному. Ви!

Чорнобородий чоловік у піджаку поверх військової гімнастьорки, розгублено озирнувшись на Крамова, пішов до дверей. В сінях його прийняли Боденко і Храмзов.

— Хто там далі…

Олексій не впізнавав свого начальника. Від його звичайної добродушності і млявості не лишилося й сліду. Трохи розставивши ноги, він стояв перед ворогами, рябий, головатий, увесь зібраний, тримаючи револьвер у зігнутій руці, і, здавалося, бачив усіх зразу.

В ту мить, коли чорнобородий вийшов у сіни, один із змовників (це був довгий землистосмуглявий паруб'яга з закрученими вусами) схопив бутель з самогоном і замахнувся ним, збираючись, як видно, розбити лампу. Не змінивши пози, навіть не повернувши голови, Величко вистрілив, і паруб'яга впав обличчям на стіл. Потім сповз на підлогу. Ті, що стояли поруч, посторонилися…

Загриміли розбиті віконниці, бризнули шибки, і у вікна просунулись дула гвинтівок.

— Більше нема бажаючих? — побілілими губами спитав Величко. — Тоді швидко!.. — І, мимохідь глянувши на Крамова, додав: — Михальов, обшукай сарай. В сіні там пошукай, може знайдеш щось…

КРАМОВ І КРУЧЕНИЙ

Солових, якому влаштували очну ставку з арештованими, не пізнав серед них Крученого. Для Олексія це було зайвим доказом того, що Кручений — це Марков. І Марков вислизнув! Можливо, він запізнився на явку, можливо, Крамов устиг переправити його до «своїх», як обіцяв. Що б там не було, хитре шпигунське щастя цього разу йому всміхнулося. Він зник, а Олексій втратив спокій.

Олексій прийшов у революцію зеленим юнаком. Не було в його душі ні великої любові, ні великої ненависті, тільки сліпа хлоп'яча віра у справедливість батьківської справи. Потрібні були час і загибель товаришів, пропахлі потом воєнні дороги, розмови з однополчанами біля похідних вогнищ і довгі роздуми сам на сам з собою, щоб батьківська справа стала своєю, кровною, єдиною справою. І Олексій навчився ненавидіти все, що стояло на шляху, що чіплялося за ноги людей, які поділяли з ним злигодні громадянської війни.

Але Марков назавжди лишився для нього живим втіленням того темного світу, який відкрився перед ним однієї квітневої ночі вісімнадцятого року. Олексій завжди вірив, що обов'язково знайде Маркова і примусить його відповісти за все.

Треба ж було так трапитися, що він справді знайшов його, майже тримав у руках і сам же випустив…

Під час обшуку в колишнього начальника артилерії знайшли пачку документів, зашитих у спідній білизні. За документами він був Стецевським Станіславом Володимировичем, штаб-ротмістром гвардії його імператорської величності. Але найкраще про нього розповів невеликий трикутник, вирізаний з візитної карточки. Для голови херсонського ЧК цей шматочок цупкого паперу, на якому стояли тільки дві літери ОК, справді був візитною карточкою спійманого шпигуна.

У 1918 році в Ярославлі спалахнув антирадянський заколот. Очолили його есери під керівництвом полковника Перхаурова — ставленика запеклого ворога Радянської влади, терориста і резидента іноземної розвідки Бориса Савінкова. Брокман, який в той час працював у ВЧК, брав участь у придушенні цього заколоту — одного з найкривавіших білогвардійських виступів. Він добре знав, що означає скромний паперовий трикутник, помічений літерами ОК. Це був пароль для зв'язку. Такий трикутник видавався тільки найдовіренішим особам підпілля Савінкова.

Коли Крамов-Стецевський зрозумів, що безглуздо відпиратися і видавати вчорашнє зборище за звичайну п'янку, він розповів, як йому вдалося проникнути в Червону Армію.

Після розгрому ярославського заколоту він з групою уцілілих офіцерів намагався пробратися до Денікіна. В дорозі вони потрапили в облаву. Рятуючись від неї, Стецевський розгубив усіх своїх супутників. З великими труднощами він добрався до Харкова. Тут йому вдалося влаштуватись в ешелоні біженців, який ішов на південь. У Кам'янець-Подільському у вагон сів літній військовий, що здався йому знайомим. Розговорилися. З'ясувалось, що їм не раз доводилося зустрічатись у Москві ще до війни, в будинку якоїсь пані Крамової, яка була рідною сестрою нового попутника. В довгі години дорожнього безділля Крамов розповів Стецевському про себе. За освітою він був інженер-будівельник і все життя додержувався ліберальних поглядів. У чотирнадцятому році його призвали в армію, і в чині артилерійського поручика він провоював з німцями до самої революції. На фронті інженер переглянув свої переконання. На думку Стецевського, він злочинно і непоправно «хитнувся вліво». Крамов був з тих російських інтелігентів, які без особливих вагань прийняли революцію. І ось зараз він їхав в армію Антонова-Овсєєнка, направлений туди як військовий спеціаліст.

Ця зустріч змінила плани Стецевського.

Ешелон часто зупинявся. Вночі в степу Стецевський вийшов з теплушки разом з Крамовим. У придорожніх кущах він оглушив свого попутника і добив його рукояткою револьвера.

Відсутність пасажира ні в кого у вагоні не викликала здивування. В дорозі відставало багато людей. А наступного ранку під час перевірки документів на якомусь роз'їзді Стецевський пред'явив папери вбитого.

Так він став Крамовим. Нові документи відкрили йому дорогу до командних постів у червоних.

Складними шляхами, кочуючи з армії в армію, Крамов-Стецевський потрапив до Миколаєва. Про перехід до білих він тепер і не думав: для нього знайшлося досить справ і по цей бік.

У Миколаєві Крамов-Стецевський несподівано зустрів свого давнього соратника по Ярославлю, що так само, як і він, працював у червоних військспецом. Вони швидко знайшли спільну мову…

У Херсоні новий начальник артилерії близько зійшовся з Філіпповим. Це було не важко: вони робили «спільну справу» — один командував артилерією, другий здійснював її розвідку. Однак про те, щоб «спокусити» льотчика, нічого було й думати. Крамов незабаром зрозумів, що Філіппов з «твердокамінних», і навіть не робив спроб домовитися з ним. Але в «твердокамінного» льотчика знайшлася червоточина: він любив пошану, був ласий до жінок і не дурень випити. Крамов звів його з Дунаєвою. Зробити це вдалося так спритно, що Філіппов навіть не запідозрив, кому він зобов'язаний своїм знайомством з цією жінкою.

Крамов розраховував убити відразу двох зайців: по-перше, зв'язок Дунаєвої з льотчиком, на його думку, ставив її дім поза підозрою, а по-друге, це давало можливість впливати на льотчика непомітно, що й підтвердилося у випадку з підробленим наказом.

Щоб по можливості зміцнити свою базу і не викликати у Філіппова підозри, Крамов ні разу не приходив до Дунаєвої разом з ним і взагалі не показувався у неї вдень. Але ночами в сараї Дунаєвої він зустрічався з Крученим.

Кручений (Крамов не цікавився його справжнім прізвищем) був уроджений херсонець. Він прекрасно знав місто і підтримував зв'язок з великою кількістю людей, з яких вони потім створили ядро підпільної організації. Це був сміливий чоловік. Його запекла ненависть до червоних іноді викликала подив навіть у такого матерого вовка, як Крамов, тим більше, що за віком Кручений годився йому в сини. Без нього начальникові артилерії довелося б скрутно. Кручений робив усю «чорну» роботу. Невідомо, де він спав і в кого переховувався вдень, але завжди точно в призначений час приходив на побачення з Крайовим, одягнений то в селянську свитку, то в червоноармійську шинелю, то в лахміття портового босяка, і незмінно доповідав, що всі доручені йому завдання виконані.

Найголовнішим обов'язком Крученого був зв'язок з лівим берегом, і до спіймання телеграфіста Крамову ні разу не доводилось турбуватися про це. В нього ще ніколи не було надійнішого помічника, і Крамов радів, що Крученому вдалося вислизнути з рук ЧК…

Брокман, проте, був задоволений результатами облави. У Дунаєвої захопили майже всіх керівників крамовської організації. Крамов збирався приурочити виступ своєї групи до того моменту, коли червоні почнуть форсувати Дніпро. В нього був сміливий план: у розпал воєнних дій несподівано розгромити штаб і залишити червоні війська без керівництва. В сараї Дунаєвої чекісти знайшли кілька ящиків з гвинтівками і ручними гранатами, а в одного з арештованих відібрали список членів організації. Почались арешти.

Революційний трибунал засідав майже безперервно.

У ці дні не можна було впізнати коменданта ЧК Сергія Нікішина. В наглухо застебнутій косоворотці, в насунутій на лоба кепці, він з'являвся на людях рідко, здригався, коли до нього звертались, відповідав невлад, дивився невидющими очима.

За ним тінню ходив Федя Фомін, спеціально приставлений Брокманом. Зустрівшись у коридорі з Олексієм, Федя пошепки повідомляв:

— Запити може людина! Психологічний розлад у нього… — І, зітхнувши якось по-дівочому, жалісливо додавав: — Звичайно, нелегко…