Співробітник ЧК

ТРЕБА ЇХАТИ!.

Тепер було на душі в Олексія саме так, як два роки тому: хотілося піти кудись лягти, уткнутися в подушку, не думати ні про що, дати спочинок напруженим, збудженим нервам. Але йти було ніколи й нікуди. І час був не той, і не той був Альошка Михальов…

Треба було потурбуватися, щоб хтось з'їздив на острів по старих Федосових. Потім обшукували і розміщували арештованих…

Коли все було зроблено, в особливому відділі відбулася коротка нарада. Олексій розповів про арешт Діни, про відомості, які він у неї добув, в тому числі і про Глущенка. Те, що він доводився родичем запеклому контрреволюційному змовникові, нікого не здивувало: часто-густо по різні сторони фронту, у смертельно ворогуючих таборах були рідні брати, батьки й сини, не те що якийсь там сестрин чоловік…

Храмзов доповів про результати обшуку у Федосових і про те, як був взятий Сева. Після годинної облоги, усвідомивши провал авантюри Маркова, він сам вийшов з льоху і без найменшого вагання заявив Храмзову, що, оскільки його «продали, він цим сучим хвостам відплатить!» — і тут же виказав п'ять явок Крученого. Туди послали людей.

Останнім говорив Іларіонов. Насуплений, забинтований більш, ніж в цьому була потреба, він у сильних і образних виразах змалював облаву на заїжджому дворі і потім відразу же обрушився на Олексія.

Проґавили Крученого — керівника контрреволюційного підпілля — хто в цьому винен? Він не називатиме прізвищ, але вважає своїм обов'язком указати: ось до чого призводять в оперативній роботі несвоєчасні експерименти. Все, безсумнівно, було б інакше, якби йому, Іларіонову, не вставляли палиці в колеса. Кручений давно вже сидів би в ізоляторі херсонського ЧК замість того, щоб гасати зараз по степу і затівати нову авантюру. Нехай цей провал буде уроком для деяких надто самовпевнених чекістів, що намагаються домашніми засобами замінити досвід і залізну послідовність оперативних заходів…

— Ти без єхидства! — не витримав Воронько. — Провал, провал! Ніякого провалу нема. А що не по-твоєму, так ти і сваришся. Кручений! Звичайно, Кручений… Ти б його схопив, а решта розбіглася б!

— Нікуди б вони не поділись! Та коли хочете знати, — розгарячився Іларіонов, — так одна ця особа варта всіх інших! Завтра він ще стільки ж набере, і починай усе з початку!

— Що проґавили Крученого, звичайно, помилка, — сказав Величко, — але роздувати її нічого. Бездоганно жодна операція не минає. А щодо твоєї залізної послідовності, Іларіонов, так вона відома: хапай кого попало — може і вгадаєш! Теж не спосіб… І ти, Михальов, не думай: я тебе захищати не збираюсь. Головного не зробив. Їхав ловити Крученого, а саме його і проґавив. Теж добрий…

— Кінь на чотирьох ногах, та й то спотикається, — знову заступився за Олексія Воронько, — а Михальов ще молодий!

Олексій, що весь наче висох і аж почорнів за день, сказав:

— Крученого ще не пізно взяти. Дайте мені загін, я його в Степіно застукаю.

— Загін! Де я тобі візьму загін?

— Хай Саковнін виділить. А не виділить, так треба всією опергрупою їхати.

— Ходімо до Саковніна, — сказав Величко, підводячись. — А ви, товариші, починайте допит. Завтра потроху переправлятимемо арештованих у Херсон…

Саковнін обіцяв допомогти, але ранок змішав усі плани. На світанку в степу загриміли гармати: почався контрнаступ білих. Резервні частини, що були в розпорядженні Саковніна, пішли на передову, та й весь штаб разом з особливим відділом знявся з місця і рушив туди ж. Білі натиснули сильно. Величко змушений був поспішити з евакуацією арештованих. Набралось їх близько п'ятдесяти чоловік. Транспорту не було. Пароплав з Херсона не прийшов. Вирішили взяти шаланди у олешківських рибалок.

Про те, щоб виділити людей для облави на Маркова, тепер не могло бути й мови. Олексій розшукав Величка в рибальській слобідці. Разом з Вороньком та Іларіоновим він видавав розписки на мобілізовані шаланди.

— Що ж буде, товаришу Величко?

— Ти про Крученого? Сам бачиш, яке становище. Доведеться відкласти.

— Відкладати не можна! Вони з Федосовою умовилися на сьогодні. Завтра буде вже пізно!

Величко несподівано скипів:

— Що ж накажеш робити? Кинути арештованих, хай розбігаються? Людей нема! Самим на весла доведеться сісти, щоб цю погань з комфортом доставити. Своєчасно треба було думати! Тепер — що! На спині не всидів, за хвіст не втримаєшся!

Іларіонов посміхнувся. Воронько мовчав, настовбурчивши вуса.

— Відпустіть зі мною Храмзова, — сказав Олексій. — Ми самі впораємся.

— Храмзова! Та Храмзов ще вночі поїхав катером у Херсон з рапортом.

— Тоді я сам поїду!

— Що ти зможеш сам зробити!

— Зможу! Не спіймаю, так пристрелю!

Величко збоку скоса глянув на Олексія.

— Кінчай балачки! Не вірю я в цю справу.

Тут докинув слівце Воронько:

— Знаєш, Величко, я б сам з ним поїхав, адже справа варта того. Одному туго доведеться, а двом, що не кажи, легше. Га?

Про кращого супутника Олексій і мріяти не міг. Він з надією глянув на Величка.

Той замислився, примруживши розумні, стомлені від недосипання очі.

— Чорт з вами, їдьте!

… Треба було дістати верхових коней або в крайньому разі воза і знайти шлях до Степіно. Вони пішли до Марусі.

Маруся і її заплакана глуха тітка укладали у пофарбовану, оббиту візерунчатою жерстю скриньку нехитре Марусине придане — різні полотняні дрібниці. Маруся засяяла, побачивши Олексія і Воронька, вона з радістю повідомила, що її переводять у Херсон. Величко сказав: «Досить, насиділася тут, у Херсоні теж роботи вистачає». Тепер вона поїде разом з усіма — для неї знайдеться місце на одній з шаланд. Але коли чекісти сказали, чого прийшли, її наміри вмить змінилися. Дівчина відразу ж висловила бажання супроводжувати їх і помітно образилася, коли Воронько рішуче відкинув її пропозицію. «Справа, — сказав він, — небезпечна, не жіноча. Що там буде — невідомо, і возитися з жінкою нема часу».

Дістати коней виявилося нелегко. Виручив знову дядько Селемчук, до якого Маруся повела чекістів.

Цей рятівний дядько Селемчук, — Олексій, нарешті, побачив його, — був саженного зросту дід, сплетений з міцних вузлуватих сухожиль, костистий, з запалимо грудьми і прямою спиною. Селемчук сказав, що в самих Олешках зараз коней він не знайде, але версти за три-чотири від міста живе його кум, у якого є коник і таратайка.

— Ходімо до кума, — запропонував він. — Той не відмовить.

Біля міської застави вони попрощалися з Марусею. Дівчина притримала Олексія за руку.

— Ти гляди там… — сказала вона, дивлячись у підборіддя Олексієві. — Обережніше все-таки…

— А що?

— Нічого. Так. Але взагалі… — І на мить підвівши до нього почервоніле обличчя, повернулась і пішла назад якоюсь невластивою їй напруженою ходою.

Олексій кілька разів здивовано озирався і дивився їй услід. А Воронько, який краєм вуха чув їх розмову, сказав півголосом, щоб не чув дядько Селемчук:

— А дівчина до тебе той… присохла.

— Скажете!

— Точно! Я в таких речах не помиляюсь. — І, помовчавши, додав розсудливо: — А що? Дуже навіть симпатична дівчина, самостійна.

Олексій відмахнувся, але всю дорогу з незрозумілим хвилюванням думав про Марусю і згадував її обличчя з ямочкою на правій щоці і маленьким ротом.

Кум дядька Селемчука, Огій Васильович Кучеренко, похмурий і лисий чоловік, з носом, до того подзьобаним віспою, що він нагадував губку, погодився відвезти їх до Степіно, але чекати добу чи дві, поки вони впораються із справами, рішуче відмовився.

— Я ще завидна назад повернуся, — сказав він. — Неспокійно стало. Вчора он банда налетіла. Тепер, мабуть, бродить навколо. А Степіно, знаєш, що за місце? Там бандюгів видимо-невидимо, вся округа аж кишить!

— Гаразд, — сказав Воронько. — Нехай в один кінець. Назад самі коней дістанемо, а ні — конфіскуємо в якогось куркуляки.

Через півгодини вони виїхали. День був вітряний, але теплий. По небу метушливо бігли хмари, немов поспішали кудись до місця осіннього збору.

Недовго їхали степом, що шелестів обпаленим сонцем ковилем. Вітер підмітав шлях, відносив куряву вбік, і вона широкою імлистою завісою повисла над суходолами. Потім шлях пішов уздовж річки, то віддаляючись од неї, то спускаючись до самого берега, зарослого високими і рідкими кущами верби.

Села і хутори Кучеренко об'їжджав. Поводився він дуже неспокійно: страшенно боявся зустрічі з бандитами. Незважаючи на зовнішню похмурість, він був балакучий і всю дорогу розповідав про бандитські розправи з тими, хто тримається Радянської влади. Таких історій Кучеренко наслухався силу. А зовсім недавно до нього на проживання з Гуляйпільського району перебралась овдовіла сестра. Чоловік її служив у Червоній Армії, був поранений, і його відпустили додому. Місця там. махновські, навколо куркульня. Колишнього червоноармійця цурались, як прокаженого. Якось вдень у хату зайшли двоє — обидва в червоних галіфе, озброєні до зубів. Спитали, де хазяїн. Сестра Кучеренка відповіла, що хазяїн у полі. Вони суворо наказали їй з хати нікуди не виходити і лишилися чекати. Потім звеліли накривати на стіл. Передчуваючи біду і сподіваючись задобрити страшних гостей, жінка виклала їм усе, що було в хаті, і навіть півпляшки самогону дістала. Тільки почали їсти, повернувся чоловік. «Як же ти невчасно прийшов!» подосадував один з «гостей».

— Ну, сідай, закусуй, не соромся…

Йому налили самогону, цокнулися, примусили випити за «самостійну Україну». Цілу годину мирно розмовляли, розпитували, де воював, як думає господарювати. Сестра Кучеренка вже сподівалась, що все обійдеться добром. Коли підвелися з-за столу, один сказав — За розвагою про справу забули. Ходімо на двір, побалакати треба….

Вивели хазяїна на подвір'я і повісили на перекладині воріт.

— Сестру не зайняли, — розповідав Кучеренко, скоса позираючи на придорожні кущі, — але вона все одно розумом ослабла, заговорюється, наче блаженна. Воріт бачити не може. Тільки гляне — криком кричить, покійник їй ввижається.

Воронько смоктав кінчик довгого вуса.

— Найгірша штука — бандити, — сказав Кучеренко. — Цю болячку трудно вилікувати. Бачив коли-небудь пожежу на торф'янику? Ні? Вогонь у землю йде. Загасиш в одному місці, а він в іншому пробився. В цьому загасиш, гульк, а вже у п'яти місцях палахкотить. А то буває, що й нема нібито вогню, а все одно димом несе, в п'яти пече…

— Нічого, дядьку Огій, загасимо, дай строк!..

Олексій дивився на жовтозелені полотнища листя, що пропливали мимо, і думав про своє. Про Катю, про те, як доведеться зустрітися з нею, і про батька. Наскільки ближчим і зрозумілішим був би йому тепер батько, коли б їм довелось побачитися. І пригадалось йому, як шість років тому батько, збираючись на фронт, перш ніж надовго, а може й назавжди, покинути сім'ю, вирішив поговорити з ним, сподіваючись, мабуть, заронити в душу сина зерно власної віри в майбутнє. Тоді Олексій вперше почув слово «соціалізм». Батько довго і терпляче пояснював його значення. В той вечір Олексій майже нічого не зрозумів, крім того, що соціалізм — це хороша справа і батько за нього — стіною. Але чіпка, сприйнятлива хлоп'яча пам'ять зберегла все від першого до останнього слова. Цю єдину бесіду, коли батько розмовляв з ним, як з рівним, Олексій згадував часто, щоразу виявляючи все глибше й глибше розуміння її. А потім батьківські слова немов розчинились у свідомості, і Олексій уже не міг пригадати, що йому сказав батько, а що він зрозумів самостійно. Він пізнав ціну людської крові, яка рясно поливала простору землю, щоб на ній краще, надійніше зійшло передбачене батьком майбутнє… Олексій багато що зрозумів, і серце в ньому, не зачерствівши, стало твердішим. Він особливо відчув це вчора, коли Діна Федосова нагадала йому ту шпигунку, яку йому довелося бачити вперше в своєму житті. Як і колись, в його душі виникли і сум'яття, і гострий жаль, і безглузда ніяковість від того, що він обдурив її. Але все це не могло вже заступити головного — усвідомлення того, що зроблена ним справа справедлива і що, коли буде потрібно, він повторить усе з самого початку… І ще він думав про Марусю…

ТИХИЙ ХУТОРОК

Близько третьої години дня вони під'їхали до Степіно — невеликого, всього на сім дворів, заможного хутора, розташованого на березі Дніпра. В лісі Кучеренко зупинив коней.

— Степіно, — сказав він, показуючи пужалном на коричньові купи солом'яних покрівель, які виднілися між дерев. — Тут і пішки — рукою подати. Не осудіть, любі, далі не поїду: бандитське це гніздо!

— Далі й не треба, — Воронько скочив з таратайки і розім'яв затерплі ноги. — А тобі я скажу, дядьку Огій, — напророчив він Кучеренку, — помреш ти не від бандитів, а від неперетравлення їжі: дуже в тебе кишки тонкі, боягузливий вийшов. Злізай, Олексію, пішки доберемося.

— Так я ж не військовий, — виправдуючись, пробурмотів Кучеренко.

— Добре, довіз — за те спасибі. Прощай.

Кучеренко з винуватим виглядом повернув коня і, побажавши їм удачі, поїхав.

— Сховай гармату, — сказав Воронько Олексієві. — Нічого людей лякати. Хай думають, що ми дезертири або ще хто. Зайвих речей позбутися треба. Не додумалися ми, Олексію, дорожні клуночки зробити, було б для маскування.

Під кущем, заломивши на ньому гілля для позначки, вони закопали кобури і польову сумку Воронька (документи він переклав у верхню кишеню гімнастьорки, яку надів замість сюртука). Зброю сховали під одягом, хліб і шматок сала, припасені Вороньком, з'їли.

Глибоким лісовим, яром, промитим джерельним струмком, вони обігнули хутір і підійшли до нього з протилежного боку, щоб на всяк випадок здавалося, ніби вони прийшли не з Олешок.

Перед хутором височів великий горб, порослий низьким чагарником. Дорога перетнула його якраз посередині, і горб був схожий на розрізану навпіл хлібину.

Воронько з Олексієм піднялися на вершину і залягли в кущах. Треба було переконатися, що Маркова ще нема.

З того місця, де вони перебували, хутір було видно з кінця в кінець. Білі хати, схожі одна на одну, — в більшості п'ятистінні, з прибудовами, — стояли рядком уздовж дороги, повернувшись вікнами до Дніпра. Ліс розмашистим півколом відокремлював од іншого світу багату хутірську ділянку з городами і хлібними полями з одного боку і крутим схилом до річки — з другого.

Біля пологого трав'янистого берега стояли дубки й шаланди. Їх було багато, значно більше, ніж могло знадобитися жителям, навіть коли б кожен з них промишляв рибальством. Серед човнів темнів широченний пором з дощаним настилом поверх товстих деревин, з брусковими перилами і бочками-поплавками, прив'язаними до бортів. Недалеко від нього хлопчисько-підліток, голий до пояса, напував биків, його батько чи дід, бородатий і босий, в полотняних штанях, курив, сидячи на полудрабкові гарби. Поруч лежало скидане сіно, яке вони щойно привезли.

У дворах поралися жінки. Над літніми кухнями, складеними просто неба, курився дим. Біля лісу, на лузі, паслася череда, здалеку схожа на крихти хліба, розсипані по зеленій скатертині.

— Чого топлять, чого топлять? — бурмотів Воронько, розглядаючи цю мирну картину. — Варять, смажать, наче на свято. А свята за святцями ніякого не передбачається…

Олексія більше цікавив пором. Звідки йому тут взятися? Місце глухе, до битого шляху далеко…

— Що робитимемо, Іване Петровичу? — спитав він. — Підемо в хутір? Маркова, по-моєму, тут нема.

— Дідько його знає… — Воронько лежав на животі, покусуючи трав'яну стеблину, щось міркував. — Лежи поки, відпочивай. — Він дістав годинника. — Пів на четверту, час є, куди поспішати… Я, знаєш, що думаю: не подобається мені оце куховарство… Ага! Чуєш?.. — і, розглядівши щось таке, що підтверджувало його думки, підняв палець.

Ззаду заторохтіли колеса, глухим рокотом напливав тупіт кінських копит.

Олексій, а за ним і Воронько підповзли до краю горба, який стрімко обривався в бік дороги.

По широкому курному шляху, витягуючись із лісу і прямуючи сюди, в лощовину між схилами горба, рухався великий кінний загін.

Швидко, риссю бігли копі, вершники їхали щільною групою, брязкотіли шаблі, вдаряючись об стремена.

Строкате видовище являв собою загін. Похмурі, мовчазні вершники були одягнені хто як: в шинелі, бекеші, матроські бушлати, в галіфе різних відтінків, у цивільні піджаки і військові френчі; на головах — кашкети, папахи, безкозирки, гайдамацькі шапки із звисаючим червоним верхом. Один з вершників був одягнений зовсім не по сезону — в кожусі, другий — у чумарці, зшитій з попівської ризи, що сліпуче сяяла на сонці.

Це була банда братів Смагіних. А ось і вони самі, попереду загону: давній знайомий Олексія, — Григорій, — в бурці і студентському кашкеті, поруч — його брат у повній офіцерській формі, але без погонів, і третій — Марков… Олексій впізнав його, ще навіть не розглядівши обличчя, по кремезній постаті з опущеними прямими плечима, по якійсь особливій, одному Маркову притаманній звіруватій манері. При появі цієї людини в нього на мить завмерло серце і раптом застукало квапливо і сильно, мовби розгойдуючись на всю широчінь грудей…

Воронько ніколи не бачив Маркова, але він теж догадався, хто цей третій, що їхав попереду загону. Повернувши голову, спитав беззвучно:

— Він?..

Олексій мовчки кивнув.

Поблизу горба від строю відокремився один в бушлаті і кавказькій кудлатій шапці і, пришпоривши коня першим влетів у хутір, кричачи і розмахуючи нагаєм.

Хутір ожив, жінки у дворах забігали хутчіше, звідкілясь з'явилась юрба хлопчаків і з радісним вереском помчала назустріч вершникам.

Бандити проїхали так близько біля чекістів, що від знятої ними куряви почало дерти в горлі і в ніс ударив змішаний запах дьогтю, кінського поту і махри.

Прогула копитами земля, прокотилися тачанки, на одній з них серед купи мануфактури блиснув мідним боком самовар, і вся ватага в'їхала в хутір. Зразу стало зрозуміло, для кого старалися степінські господарки. Тини за кілька хвилин перетворилися на конов'язі, на кінських мордах повисли торби з вівсом, частину коней відвели на берег до розкладеного валками сіна, а бандити з'юрмилися в дворах, ближче до кухонь.

Ех, одну б роту сюди, тільки одну роту! Поставити кулемети на горбі, розкинути цеп за городами, відрізати лісову дорогу — і кінець Смагіним, жоден бандит не втік би від червоноармійської кулі!..

Але зараз про це можна було тільки мріяти і, лежачи на вершині горба, ціпеніючи від досади й безсилля, дивитись, як упевнені у своїй цілковитій безпеці бандити жеруть, чистять обмундирування, змащують колеса тачанок. Десь навіть заграла гармонія, але відразу ж обірвала: бандитам було не до веселощів.

Марков і Смагіни пішли в крайню, найближчу до лісу хату і не з'являлися. Олексій припускав, що для зустрічі з Діною Марков може приїхати з охороною, але що його супроводжуватиме вся банда в повному складі — йому і на думку не спадало. Що ж робити? Сиди тут хоч добу, хоч дві — все одно нічого не висидиш!..

А втім, з усього було видно: бандити не збираються довго прохолоджуватися на одному місці. Коней вони не розсідлували, тачанок не розвантажували. Чоловік п'ятнадцять спустилися на берег і щось робили біля шаланд.

Приблизно через півгодини з хати, в якій перебували отамани, вийшов обвитий кулеметними стрічками чоловік з чорною пов'язкою на оці і щось голосно гаркнув, змахнувши трійчастим нагаєм. Бандити хутко висипали з дворів, почали одв'язувати коней і зводити їх по схилу до річки. До самого берега вже був підтягнутий пором, на якому босий хуторянин укріплював довгі, як голоблі, просмолені весла. На пором вкотили тачанки, по одному завели коней. Коли пором був весь заповнений, його відштовхнули жердинами. Бандити на шаландах заїхали вперед і взяли його на буксир.

Нахабно, серед білого дня, банда братів Смагіних почала переправлятися на правий берег Дніпра, туди, де були розташовані її основні «інтендантські» бази. Мало не плачучи від досади і злості, Олексій думав про те, що Марков учетверте вислизає з його рук. Тепер шукай вітра в полі. Спробуй знайти його в куркульській глушині Великої Олександрівки! Ось він стоїть на березі поруч з Григорієм Смагіним, заклавши руки за поясний ремінь, щось втовкмачує йому. Весь він на виду, коли б гвинтівка — нічого не варто було б зняти, а з нагана хіба дістанеш!..

Наче вгадавши, про що Олексій думає, Воронько прошепотів:

— А твій не втече, згадаєш моє слово! Дивись, як він Смагіну настанови дає! Побий мене грім, якщо він не лишиться Федосову чекати!..

Виникали такі думки і в Олексія, але він з марновірства відганяв їх, щоб не наврочити…

Переправлялися бандити довго.

Пором тричі повертався, щоб знову взяти коней і людей. Нарешті, коли він відходив востаннє, на нього зійшов тільки Смагін. Воронько сказав правду.

З Марковим лишилося чоловік двадцять. Стемніло. Коли пором зник з очей, прямуючи до сигнального вогнища, яке палахкотіло на тому боці річки, бандити розійшлися по хатах…

Та радість Олексія від того, що Марков не поїхав, була дуже короткочасною. Нічого, власне, не змінилося. Двадцять озброєних головорізів охороняли його, і хоч всього лише двісті метрів відділяли чекістів од хати, де Марков влаштувався на ночівлю, був він, як і раніше, недосяжний.

Не гаючи часу, треба було щось придумати, а думки лізли в голову безглузді і фантастичні. Нарешті, Олексій запропонував такий план: він сам, не ховаючись, піде до Маркова і скаже, що Сева загинув і що його прислала Діна. Він допоміг їй втекти з міста, але вона чомусь застряла в селі поблизу Олешок (треба вигадати причину): ні на чому їхати, втомилася, захворіла або ще щось таке. Про себе можна сказати, що уцілів зовсім випадково: тільки приладнав міну в штабі, як його послали з якимось дорученням…

Воронько цей план забракував повністю. Коли з Олешок пощастило втекти хоч одному з поплічників Маркова, то бандитам відомо і про облаву на заїжджому дворі, і про арешт Федосової, і про провал усіх явок Крученого, і про те, що пекельна машина замість штабу червоних здійняла в повітря величезні хмари піску за містом. Хто міг це зробити, крім Олексія? Ніхто.

— Про Федосову він ще не знає, — заперечив Олексій. — Навіщо б він тоді лишався тут? Чекає ж її.

Воронько замислився.

— Ну, припустімо, не знає, — промовив він, чухаючи потилицю, — припустімо, він тобі навіть повірить. Поїдете ви по Федосову, не знайдете її, — і кінець. Ти станеш найкращим подарунком для бандитів. Вони на тобі за все відіграються.

— Нехай! — уперто сказав Олексій. — Нехай відіграються. Я все-таки встигну цю сволоту пристрелити. Хоч Марков не втече!..

— Ну й дурень! — без усякої поваги до товариша сказав Воронько. — Ач напланував! Віддати себе бандитам на потіху! Та вони ж не зразу вб'ють, ні-і, вони побавляться. Зірочок з спини наріжуть, п'яти підсмажать, а то й ще щось гірше… Не те, Альошо, не те! Якщо не візьмемо Крученого живим, так уже прикінчити ми його прикінчимо… Не додумалися ми з тобою гранатами запастись. Зараз би накидали в хату — і будь здоровий!.. А знаєш, гранати ми добудемо, їй-богу!

— Де?

— А ось у нього, глянь!

Білі мазанки, поблискуючи освітленими вікнами, проступали крізь темряву невиразними місячними плямами.

Тиша оповила хутір, і чорна імла наповнила двори. На дорозі було трохи світліше, і біля найближчої хати Олексій розглядів людину з гвинтівкою. Це був вартовий — за розмовою Олексій не помітив, як він тут з'явився.

— Тихше! — попередив Воронько. — Зажди трохи, хай поснуть.

Ще близько години лежали вони нерухомо, поки в хуторі одне за одним не погасли всі вікна. Вартовий спочатку ходив, потім сів на землю. Непомітний у темряві, він лише вгадувався на голому пагорку біля дороги.

— Рушай, Михальов, — прошепотів Воронько. — Будемо починати потроху. Через шлях перебирайся плазом. Я звідси зайду. Як доповзеш, глуши без розмов і, дивись, не зчиняй шуму!

Вони розповзлися в різні боки.

Олексій спустився по прямовисному зрізу горба і обережно пішов уперед.

Майже до самого хутора вздовж дороги росли кущі. За їх шелестінням не чутно було кроків. У тому місці, де юрб зрівнювався з полем, Олексій ліг на землю і поповз.

Лікті вгрузали в липкий грунт, френч наскрізь промок від роси, жорстка трава різала руки. Олексій повз довго, зупинявся, підводив голову, шукаючи поглядом вартового і Воронька, але не бачив ні того, ні другого. Та ось горб лишився позаду. Звідси було видно Дніпро, темний, ледве посріблений зірками. Олексій просунувся ще метрів на двадцять — двадцять п'ять і завмер, розпластавшись на землі. Десь зовсім рядом він почув рівне хриплувате дихання.

Переконавшись, що його не помітили, юнак підвів голову і побачив вартового. Олексій підповз до нього так близько, що тепер їх розділяло всього три-чотири кроки. Вартовий сидів на пагорку, підібгавши ноги, обійнявши затиснену між коліньми гвинтівку. Він спав.

Олексій підвівся на весь зріст, зробив ще крок і в ту мить, коли стрепенувся потривожений шарудінням вартовий, з усієї сили вдарив по його плоскій кубанці рукояткою револьвера.

Гикнувши, наче в нього перехопило дух, вартовий упав на бік. Олексій навалився зверху, затиснув йому рота.

— Готовий? — спитав, з'явившись з темряви Воронько.

— Здається, готовий…

— Поспішаєш ти, Альошо! — повчально сказав Воронько. — Преш, як оглашенний, мало не розбудив передчасно!

— Не помітив я його, — переводячи дух, винувато відповів Олексій.

Бандит був обвішаний зброєю: самих тільки пістолетів різних систем чотири — на ремінці через плече, за пазухою і в обох халявах чобіт, крім того — мисливський ніж, шабля, гвинтівка і чотири гранати. Весь цей арсенал чекісти не чіпали, зняли тільки гранати. Кожен узяв по дві.

Повільно, щоб не накликати на себе дворових собак, чекісти пішли на край хутора, де стояла хата, яку займав Марков.

Вони підходили до хати, коли трапилось те, в чому однаковою мірою були винні обидва — і Воронько, і Олексій. У них не піднялась рука добити приголомшеного бандита, і це була фатальна непоправна помилка.

Вартовий, здоровенний паруб'яга, полежавши на мокрій траві, опритомнів. Кубанка, очевидно, значно пом'якшила удар, завданий йому Олексієм. Отямившись, зрозумівши, що з ним сталося, він закричав не своїм голосом і заходився палити в повітря одразу з двох пістолетів.

Луснула, розірвалася над хутором тиша. Дружно завалували собаки. Загрюкали двері, подекуди посипалося скло. За хвилину з дворів уже виводили коней — їх не розсідлували навіть на ніч. По вулиці заметушилися сполохані тіні.

Воронько штовхнув Олексія до тину в колючі зарості бур'янів. Ніхто не звернув на них уваги. Бандити вирішили, мабуть, що хутір оточений червоними. Деякі кинулися на берег, до шаланд…

У такій метушні легко було добратися до лісу через городи, тим більше, що задум Воронька провалився — це було цілком очевидно. Але тут Воронько припустив другу помилку.

— Відсидимося! — твердо сказав він, коли Олексій потягнув його у ворота найближчого двора. — Зараз вони затихнуть. Це навіть на краще: побачать, що тривога марна, спокійніші будуть… А хочеш, іди, я сам упораюсь. Правда, йди, Олексію, навіщо двом рискувати!

— Заткни пельку! — грубо відповів Олексій.

Паніка уляглася досить швидко. Бандитам неважко було переконатися, що ніяких червоних біля хутора нема. З свого сховища під тином чекісти чули, як вони робили допит вартовому. Той нічого до пуття не міг пояснити. Що він бачив? Якусь неясну тінь, що несподівано виникла перед ним. Та й цей спогад Олексій вибив з нього.

— Спав, сучий син, на варті спав! — кричав хтось, мабуть головний, і картав вартового добірною брудною лайкою.

— Та ні, не спав я, їй-богу!.. — виправдовувався той. — Поглянь, яку вони мені гулю насадили!..

— От я зараз покажу тобі гулю!.. — І лунали удари.

Вартовий кректав і намагався щось довести.

— Почекай!.. — Олексій пізнав голос Маркова. — Пусти його. Потім поквитаємося. А ви… — це стосувалось бандитів, які з'юрмилися навколо, — хутко по дворах. Обшукайте кожен куток!..

Не змовляючись, Воронько і Олексій позадкували до розчинених воріт, заповзли у двір і, підвівшись на ноги, побігли до тину, який відділяв городи.

Усе могло обійтись благополучно, якби їм вдалося непоміченими перестрибнути через тин. Але на подвір'ї Олексій перекинув свиняче корито, посковзнувся у розлитому пійлі і впав, а коли підводився, на нього накинувся, давлячись від озвірілого гавкання, собака. Олексій відкинув його, але той знову вчепився за штани. Волочачи його за собою, Олексій дістався до тину. Але час був уже прогаяний.

На воротах з'явилися бандити.

Воронько був уже в городі. Він закричав:

— Стрибай!

І коли Олексій перевалився через тин, жбурнув у двір гранату, а слідом за нею другу…

Потім вони бігли по грядках, по жорсткій стерні хлібного поля…

Кулі свистіли навколо. Позаду, галасуючи, бігли бандити…

Чагарник на галявині впивався в обличчя, в руки, в одяг твердими жалами колючок. Чекісти пробралися крізь нього, і ліс прийняв їх у свою рятівну темряву…

ЗВОРОТНА ПУТЬ

— Мене, здається, зачепило… — сказав Воронько.

Вони швидко йшли, кваплячись вибратися з лісу до світанку. Ліс був невеликий. Вранці кінні бандити оточать його, і тоді втекти буде важко.

По дну того самого ярка, по якому вони вдень обходили хутір, чекісти дісталися до шляху на Олешки, але тільки наблизилися до нього, як почули кінський тупіт і звернули вбік. Ліс швидко скінчився. Деякий час вони йшли полем, перетнули сухий яр, знову йшли полем і, нарешті, заглибилися в якийсь невеликий гайок. Тут можна було вважати себе в безпеці.

— А мене зачепило, чуєш, Олексію… — повторив Воронько.

Останню третину шляху він ішов, важко ступаючи, згорбившись, піднявши плече, і якось незграбно, лівою рукою, притискаючи до тіла правий лікоть. Олексієві бандитська куля трошки подряпала шию. Ранка боліла, і хлопець мовчав, сердячись на Воронька за те, що трапилось. Якби той не надумав відсиджуватись у бур'яні, можливо, їм усе-таки., вдалося б прикінчити Маркова…

Воронько сказав утретє:

— Зачепило мене… — Помовчавши, додав: — Сядьмо, Олексію, подивитися б треба… Щось не зрозумію… — і раптом похитнувся, схопився за дерево і, з сухим хрускотом лущачи долонями кору, сів на землю.

Олексій злякався. Тільки тепер він збагнув, що така людина, як Воронько, не скаржитиметься та ще тричі не повторюватиме своєї скарги без дуже серйозних на те підстав.

— Що з вами, Іване Петровичу? — спитав Олексій, нахиляючись до нього.

Воронько, притулившись лобом до дерева, дихав з хрипом, і здавалося, ніби кожний віддих коштує йому величезних зусиль.

— Іване Петровичу!..

Воронько промовив, відпочиваючи після кожного слова:

— Подивись-но, Олексію… що… в мене… тут… — він указав на своє праве плече. — Сірники є?.. В мене візьми… в кишені…

Розгорнувши комір гімнастьорки, Олексій побачив при світлі сірника, що тільник Воронька чорний від крові. Він спробував стягти гімнастьорку.

— Ріж! — сказав Воронько. — Руки не підніму… Плювати…

Складаним ножем Олексій розрізав гімнастьорку і тільник до пояса. Шарячи пальцями по опуклих, липких від крові грудях товариша, він намацав трохи нижче ключиці рваний край рани.

Розірвавши сорочку, Олексій туго забинтував нею плече товаришеві. Потім сяк-так натягнув розрізану гімнастьорку.

— Йти зможеш? — спитав Олексій.

— Зможу, чого там…

Підвівшись на ноги з допомогою Олексія, він таки пройшов ще метрів двісті по м'якому схилу, сам спустився в яр і тільки тут, почувши десь поблизу дзюрчання струмка, винувато сказав:

— Альошо… водички б мені!

Коли Олексій, по дзюрчанню знайшовши струмок, приніс у кашкеті води, Воронько лежав на боці, зігнувши коліна і притиснувшись щокою до трави. Воду він випив жадібно, мокрим кашкетом втер обличчя й шию і знову ліг.

Тепер він дихав часто і коротко, немов туга пов'язка заважала йому глибоко зітхнути.

— Туго, Іване Петровичу? — здригаючись від гострого жалю до товариша, спитав Олексій. — Може послабити?

— Нічого… Чуєш, Олексію… — Воронько знайшов його руку, злегка притягнув до себе. — Йди в Олешки сам… Повернешся з підводою… А я тут почекаю…

— Куди! До Олешок двадцять верст!..

— До ранку дійдеш…

— Не залишу я тебе тут! — сердито сказав Олексій. — Біс його знає, що там в Олешках. Наші виїхали. Може там білі!

— Йди, Альошо… Йди, кажу!..

Олексій сів на траву, кулаками стиснув скроні.

В таке скрутне становище він ще ніколи не потрапляв. Ніч, поранений товариш, до Олешок мало не двадцять верст, а навколо ворожі куркульські хутори, поблизу Марков з бандитами. Нема сумніву, на світанку вони неодмінно почнуть шарити навколо, шукати їх. А якщо Марков догадається, хто тоді наполохав його, — облави не уникнути!..

Що робити? Йти в Олешки, як пропонує Воронько? Пішки по незнайомій дорозі, з обходами та поворотами раніше ніж до полудня не доберешся. А що в Олешках? Чекісти виїхали, війська на передовій, навіть Марусі — і тієї нема. Підводи теж не дістати. Кучеренко злякається, не поїде. Дядько Селемчук… А що він? Дядько Селемчук і так уже зробив усе, що міг… Ну, добре, припустімо, підводу він якось дістане — все одно раніше, ніж завтра вночі, сюди не повернеться. А що за цей час станеться з Вороньком?..

Єдина можливість: пробратися до Дніпра, в якомусь селі випросити або викрасти човен і спуститися за течією до самого Херсона — іншого виходу нема.

Олексій підвівся.

— Іване Петровичу, треба йти, давайте допоможу… Іване Петровичу!..

Воронько мовчав. Похолодівши від жаху: невже помер? — Олексій припав вухом до його грудей. Серце билося, Воронько був непритомний.

Олексій озирнувся, немов сподіваючись, що з кромішньої темряви, яка оточувала його, з'явиться несподівана допомога. Над яром шуміла тирса, вітер пригинав чагарник, струмок перекочував гальку.

Олексій підтягнув ремінь, закинув мляві руки Воронька собі на плечі, ухопився міцніше і підвівся на ноги. Воронько був трохи нижчий на зріст від Олексія і спочатку здавався навіть не дуже важким: Олексій злегка струснув його, влаштовуючи зручніше. Воронько глухо застогнав і повільно пішов по нерівному дну яру.

… Решта ночі і весь наступний день злились у пам'яті Олексія в одне безперервне, майже нелюдське зусилля.

Він збився з дороги і довго йшов не до Дніпра, а вздовж нього. Коли він усе-таки визначив правильний напрям, на шляху трапилося широке старе річище з грузькими, заболоченими берегами, пройти по яких з Вороньком на плечах було неможливо, і тому довелося робити великий гак.

Заходити в села, щоб спробувати дістати підводу або хоча б уточнити дорогу, було небезпечно.

Олексій досить швидко зрозумів, що Воронька йому не донести. Вірніше, не донести живим. Воронько дедалі рідше опритомнював. Пов'язка на його грудях вся закривавилась. Олексій під час однієї з зупинок розірвав свою спідню сорочку і намотав її поверх старої пов'язки, але й це не допомогло, кров знову проступила.

Воронько вмирав. Він вмирав важко. Життя міцно сиділо в ньому. Олексій не розумівся на медицині, але йому було ясно, що врятувати товариша може тільки швидка допомога. Все ж, що міг зробити для нього Олексій, це принести в кашкеті води, якщо вона трапляється на шляху, і тягти, тягти його на собі із згасаючою надією добратися вчасно, поки життя ще не зовсім залишило сильне і тепер таке немічне тіло товариша…

Обличчя Воронька вкрилося синюватою жовтизною. Вуса обвисли і здавались особливо чорними. Коли до нього поверталася свідомість, він просив залишити його, не займати, дати відпочити, а коли знову непритомнів, стогнав…

П'яти липли до землі, затерпли стегна, під коліньми з'явився гострий біль.

Олексій ступав налитими болем ногами, вдихаючи запах крові і просякнутої потом гімнастьорки Воронька. Кожний наступний крок здавався останнім, але він робив цей крок, за ним — другий, третій… десятий… сотий…

Проповзла, коливаючись під ногами, верста, друга… І Олексій втратив їм лік, боячись зупинитися, бо знав, що варто скинути Воронька і впасти на землю, щоб невистачило ні сил, ні, особливо, волі підвестися.

Наприкінці дня в глибоких сутінках він підійшов до якогось придніпровського села.

ЗА ВОРОНЬКА!

Коло загону, біля старого засипаного колодязя, Олексій поклав Воронька на траву.

Воронько не стогнав. Він тільки схлипував тихенько, час від часу здригався, та ще в горлі в нього щось низько дрижало і наче хлюпотіло. З-під вусів до шиї тягнулася чорна смуга. Олексій доторкнувся пальцем — кров. Він присів, рукавом витер щоку, прошепотів:

— Почекай, Іване Петровичу, я ненадовго…

Воронько не відповів. Олексій оглянувся, намацав у темряві якусь колоду, підсунув її Вороньку під голову і підвівся.

— Так я зараз, п'ять хвилин…

Він вийняв наган і, притримуючись за огорожу, пішов по узбіччю.

Попереду біліли хати. Колодязний журавель, здавалося, стирчав просто з рябого, світлосірого неба. Вітер з Дніпра рвав і м'яв жорстке листя.

Край дороги валявся поламаний безколесий віз. Олексій зупинився біля нього, міркуючи, куди йти, і звернув до хатинки, що стояла на відшибі.

Плутаючись ногами в городньому бадиллі, він добрався до паркана, знайшов хвіртку. Собаки в дворі не було.

У хаті, очевидно, прислухались. Як тільки Олексій постукав, почувся тонкий, настояний страхом дівчачий голос:

— Мамуню, ти?

— Відчиніть…

— Дядько Степан?..

Грюкнув об дошки важкий засув. Олексій натиснув, відсунув тугі двері, що терлися об підлогу, і проліз в сіни. Наштовхуючись на мотлох, пробрався в кімнату.

На столі горів каганець. Од вітерця, що влетів у двері, вогник захитався, подовжуючись, і Олексій мимохіть окинув поглядом стару, давно не білену хату. В кутку, на ліжку, під ковдрою, зшитою із клаптів, хтось лежав.

Дівчинка, засунувши засув, увійшла слідом за Олексієм, плаксиво промовила:

— Чого довго, дядьку Степан? Мамуні й досі нема. Як поїхала вчора, так і не поверталась. Чого б це, дядьку Степан? А-а! — закричала вона, розглядівши Олексія, і затиснула рота долонями.

— Тихше! — попросив він. — Тихше, дівчинко, не кричи! Хто-небудь з дорослих є дома?

З ліжка підвелася жінка. Олексій придивився — молода.

— Вам чого? — спитала вона, до підборіддя натягуючи ковдру.

— Хазяєчко, червоноармійці ми, від бандитів рятуємось. З дороги збилися…

Приховувати не було потреби. Темне подряпане обличчя Олексія, кров на розхристаному френчі, наган у руці та й сама його несподівана поява в такому вигляді вночі, тут, у центрі бандитського району, — красномовно говорили про те, хто він такий.

Жінка спустила ноги з ліжка і почала шукати на підлозі черевики. Олексій поквапливо говорив далі:

— Товариш у мене тяжко поранений. Вмирає. Допоможіть, хазяєчко, дорога…

Жінка знайшла черевики і, обсмикнувши довгу спідницю, підвелася.

— Чого вам? — перепитала вона, мовби не розчувши.

— Червоноармійці ми… Товариш умирає біля колодязя… Йому допомогти треба!..

Вона заговорила швидко, розглядаючи Олексія запалими очима:

— Ой, ні, не можемо, ми не можемо, добрий чоловіче! В селі ж зелені!

— Зелені?!

— П'ять чоловік у Сафонова, старости! Нещодавно їх багато приїжджало, а потім, бог дав, поїхали, тільки п'ять і лишилось… Вони ж усе одно дізнаються — не жити нам. Не візьмемо його, ох, не візьмемо, добрий чоловіче!..

— Та ні ж бо… — почав Олексій.

Вона не дала йому доказати.

— Що ми, любесенький, з ним робитимемо? Я ось хвора та сестричка мала!..

Дівчинка, отямившись від. переляку, почала, захлинаючись, розповідати, що мати їхня поїхала по борошно в сусіднє село до тітки Фросини та й досі нема її…

— Ти, дядечку, не бачив часом?

— Не бачив, — сказав Олексій.

Стоячи перед цими плачучими жінками, він на мить забув, чого прийшов.

А вони розповідали навперебій, що вранці приїхали бандити, оголосили «нібілізацію», двох чоловіків узяли, а третього, Івана Лотенка, — він йти не схотів, — повели силоміць. Потім поїхали, а п'ятеро лишилися в старости Сафонова, який і сам в нальоти ходить, а нині накрався, так удома сидить.

— Якщо він у нас червоноармійця знайде, лютій смерті віддасть, душогуб!.. — казала жінка. — А я і сама богом тільки й жива: мій чоловік другий рік у червоних воює…

— Та я його лишати не збираюсь! Мені човен потрібен до Херсона доїхати.

— Човен? — перепитала жінка, і по тому, як вона раптом зам'ялась, Олексій зрозумів, що човен у них є.

— Хазяєчко, виручи! — сказав він, вкладаючи в свою просьбу весь свій відчай, весь страх за Воронька. — Помре товариш! В тебе самої чоловік такий, як ми…

— Любесенький, як же без човна? — промовила жінка і, наче шукаючи підтримки, глянула на сестру. — Він же один у нас…

— Повернемо човен! Обов'язково повернемо! Ось тобі більшовицьке слово! Віриш?.. — і бачачи, що вона все ще вагається, витяг з кишені свій чекістський мандат. — Дивись сюди: чекісти ми з Херсона. Хоче розписку напишу?

— Та не треба мені! — замахала вона руками. — Для чого мені твоя розписка!..

— Ми тобі замість човна шаланду приведемо з парусом! І буде тобі вічна дяка від Радянської влади!..

— Та беріть уже, — нерішуче промовила жінка. — Коли помирає людина… Хіба я не розумію!.. — І повернулася до сестри. — Нюрко, поведи його, нехай… Весла в курені.

Дівчинка злізла на піч і за хвилину спустилася вниз, зв'язуючи за спиною кінці великої порваної хустки. Побачивши, що вона готова, старша схлипнула, притягнула до себе і, поправляючи хустку, зашепотіла:

— Низом ідіть, бережком, тихенько, щоб не почули у Сафонова.

Побоюючись, що жінка передумає, Олексій злегка підштовхнув дівчинку до дверей.

Жінка відсунула засув, і вони вийшли з хати. Дівчинка шмигнула в сарай і приволокла два весла. Олексій поклав їх на плече і прошепотів жінці, яка відчиняла хвіртку:

— Спасибі тобі, сестричко!

Вона, можливо вже шкодуючи, що виявила доброту, нагадала:

— Човен не погуби!

— Не бійся…

Воронько не дихав.

Олексій опустився на землю, підтягнув коліна і поклав на них важку голову.

Тільки тепер він відчув, як стомився. Боліли ноги, — до крові, мабуть, натер, — плечі і спина щеміли.

Він подумав, що зараз можна б лягти біля Воронька і заснути…

— Дядьку, — покликала його дівчинка. — Чого ж ти? Ходімо, дядечку…

Тоді Олексій став навколішки і почав обшукувати Воронька. З кишені гімнастьорки дістав пачку документів, годинник, в штанях намацав наган, витяг його і засунув за пояс поряд з своїм. Потім склав Вороньку ноги, руки витягнув уздовж тіла і, зовсім розбитий, сів поруч.

Позаду схлипнула дівчинка.

— Тихше…

Вона замовкла, здригаючись.

— Розумієш, умер Воронько. Поки я до вас ходив, умер… Розумієш, дівчинко, я його з минулої ночі, верст… — він махнув рукою.

Дівчинка тремтіла.

Олексій деякий час дивився на неї, не розуміючи, що з нею, і раптом відчув, як у нього горить обличчя. І дивно — наче змивалася втома: легше стало голові. В грудях мовби звільнялося щось. І зовсім несподівано для Олексія з його горла вилетів якийсь низький надірваний звук, і хлопець зрозумів, що плаче…

Він підвівся, взяв весла.

— Ну, ходімо човна приготуємо. Його потім…

Дівчинка, схлипуючи й шморгаючи носом, підхопилася на ноги і побігла вперед.

Село було велике. Як і багато придніпровських сіл на лівобережжі, воно стояло на невеликій височині, що рятувала його в часи повені. Ліворуч простяглися заливні луки, праворуч — один з рукавів Дніпра. Дівчинка повела Олексія повз якісь комори, і вони опинилися посеред села.

— Стривай, — сказав Олексій, — куди ти мене завела? На собак нарвемося.

— Собак нема. А ті, в кого є, забрали їх у хати. За тією хатою стежечка до річки…

Олексій почекав, прислухався.

Було тихо. Густа темрява робила село широким і незграбним. Над покрівлями погойдувалися купи дерев. Від цього здавалось, наче село якесь таємниче і боязко ворушиться.

Раптом щось дзенькнуло раз, другий, потім долетів неголосний бас, і Олексій побачив, як колодязний журавель, що темнів на фоні сірого неба, хитнувся і зник.

Дівчинка потягла Олексія вбік.

— То вони… У Сафонова… — від страху вона зовсім втратила голос.

— Стривай! — сказав Олексій, звільняючись. — Стривай!

Рипіло дерево, чути було голос жінки, їй щось коротко басом відповів чоловік. Знову дзенькнуло, і стало тихо.

— Ти ось що… — сказав Олексій. — Ти почекай мене тут. Чуєш?

Дівчинка сплеснула руками.

— Ти куди, дядечку?

— Я зараз… — він витер лоба, йому стало жарко. — Погляну. Почекай… Я швидко…

— Ой дядечку, не треба!

Олексій кинув весла і дістав револьвер. Перевіривши, чи всі патрони на місці, і відійшовши на кілька кроків, він раптом згадав про дівчинку, обернувся і сказав:

— Ти чекай тут. Не бійся, я повернусь…

Дівчинка, не відповідаючи, дивилась на нього з жахом, притиснувши кулачки до підборіддя.

Хата стояла посеред палісадника, зарослого кущами бузку. Коли Олексій підходив, грюкнули двері. Він ліг на землю і почекав. Вартових нібито не було, Олексій переліз через огорожу і двома стрибками опинився біля стіни.

У темряві вікно позначила жовта щілина між зачиненими віконницями. Олексій потягнув за одну віконницю: скрипнувши, вона піддалася. Смужка світла впала на кущі.

Олексій притиснувся до стіни.

З хати долинули голоси — кілька чоловічих і один високий — жіночий. Олексій піднявся навшпиньки і зазирнув у вікно.

У кімнаті було світло, горіли дві лампи. Одна, пузата, під зеленим козирком, висіла під стелею, друга стояла на краю припічка.

Олексій полічив бандитів: один біля дверей, троє за столом, один миє ноги — п'ять, усі. Ще хазяїн і жінка…

Він вдивлявся напружено, немов хотів запам'ятати цю картину на все життя. В хаті одна кімната. Праворуч двері, за ними — піч. Біля стіни ліжко. Стіл, очевидно, недавно висунутий на середину. В темному кутку — ікони, вогник лампадки.

Рудий бандит у солдатській папасі і гімнастьорці, з карабіном і набором гранат на поясі, стояв, прихилившись до печі. Коли він посміхався, в нього широко розсувалися товсті, порослі рудим волоссям щоки.

«Вартовий, виходить, — подумав Олексій. — Цього раніше…»

Другий, зовсім ще молодий, на вигляд колишній кадет або гімназист-старшокласник, сидячи на лаві біля ліжка, мив ноги в тазу. В нього були рожеві, немов ошпарені вуха. Вимивши одну ногу, він поклав її на коліно, витер строкато вишитим рушником і обережно поставив на підлогу круглою п'ятою.

Троє вечеряли. Двоє з них сиділи спиною до вікна, їх обличчя Олексій не бачив. Третій, мабуть, старший, лисий, з калмицькими вилицями, повільно жував, напівзаплющивши очі.

Високий на зріст чоловік у жилеті поверх випущеної з штанів сорочки, сівши на краєчок ліжка, щось швидко розповідав. У нього рухалася чорна плоска борода.

Біля дверей на табуреті були складені шаблі, кілька кобур, під стіною стояли гвинтівки.

Олексій дивився на все це, стиснувши наган і поклавши палець на спуск. Він знав: варто натиснути його — зникне тиша і вже не відновиться. І сам він од важкої розслабленості перенесеться в гарячкову поспішність Він заздалегідь уявив собі, що станеться. Засмикається наган, затопить кімнату гуркотом… Що буде далі, він уявити не міг, але знав: що б там не було, кожний м'яз діятиме безпомилково, випереджаючи свідомість.

І все-таки він не поспішав. Хотілося не ворушитись, відчувати поки що слухняне тіло і дивитися, дивитися, запам'ятовуючи все до найменших подробиць…

Кремезна коротконога жінка поставила на стіл глиняний глечик із сметаною. Молодий бандит, той що мив ноги, ущипнув її за круту спину. Вона завищала й засміялась.

Бандити зареготали. Дрібно, прикриваючи рота, сміявся здоровенний чоловік. Рудий біля печі щось крикнув, і молодий, обхопивши жінку, притягнув її до себе. Вона верещала, відштовхуючи його.

Судорожно ковтнувши слину, Олексій просунув наган у скло…

Здавалося, ніби вихор увірвався в хату, і, зметені ним, зірвалися з місця, безглуздо переміщаючись, предмети.

Пронизливо пролунав жіночий крик. Збита з печі лампа гепнула на підлогу, і відразу ж на мостині спалахнув і поповз низький лахматий вогник…

Не помічаючи, що осколки скла ріжуть йому обличчя, Олексій майже до пояса вліз у вікно. Він стріляв розраховано, точно — спочатку в того, що біля печі, потім у тих, що сиділи за столом, потім у молодого.

Рудий розвів руками і впав наперед, описуючи головою дугу. Старший бандит, схопившись, повалив стіл на тих, що сиділи спиною до вікна, — вони були вбиті, коли підводились, — а сам спійманий кулею вже біля табурета із зброєю, зігнувся і ткнувся головою в стіну… Молодий перевернув миску і, немов послизнувшись у калюжі, упав поруч неї.

Коли в нагані не лишилося патронів, Олексій відкинув його, вихопив другий, Воронька…

Усе було скінчено, проте він ще деякий час не ворушився, всією вагою повиснувши на підвіконні. Дивився в хату, на полум'я, що розгорялося, і на розлиту сметану, яка тоненькою цівкою стікала в отвір від сучка на мостині.

Отямившись, Олексій відскочив од хати і швидко пішов назад, до комор.

Відчував, як при кожному кроці щось боляче б'є в стегно. Олексій засунув руку в кишеню і лише тоді згадав про свої дві невикористані лимонки…

У селі били на сполох. Високе полум'я обшарювало хмари, і вони спалахували, багровіли, накриваючи село широким розжареним склепінням. Іржавочервоні відблиски танцювали на неспокійній поверхні річки, освітлюючи нерухоме обличчя Воронька, що лежав на кормі розвалистого незграбного човна.

Переправившись на правий берег, Олексій повернув човна проти течії, опустив весла і довго дивився на заграву, що мерехтіла вдалині…

РОДИННІ ЗВ'ЯЗКИ

Дев'ятого листопада 1920 року Херсонський військовий трибунал у справі «контрреволюційного підпілля в Олешках» засудив до розстрілу п'ятнадцять чоловік. Серед них були і Діана Михайлівна Федосова, дівиця, 1901 року народження, росіянка, з дворян, службовка, і Павло Никодимович Глущенко, міщанин, 1886 року народження, український націоналіст, одружений, і Солових Владислав Адамович, теж міщанин, 1893 року народження, поляк, холостий, службовець телеграфу…

Вирок оскарженню не підлягав і десятого на світанку був виконаний.

Рішення військового трибуналу збіглося з найбільшим успіхом Червоної Армії на фронті: були прорвані білогвардійські укріплення на Перекопському перешийку. Почалося визволення Криму.

Тоді ж відділ боротьби з бандитизмом херсонського ЧК приступив до операції по знищенню банди Смагіних.

Але раніше треба розповісти про деякі події, що відбулися в житті Олексія Михальова.

Болісно і тяжко переживав Олексій смерть Воронька. Він готовий був приписати собі одному всю вину за його загибель. Не було дня, щоб він, перебираючи в пам'яті подробиці їх невдалої вилазки, не картав себе за те, що не добив вартового, що не умовив Воронька забиратися з хутора відразу, як тільки вартовий зчинив тривогу, що не послухав Воронька і тягнув його на собі, а не пішов, як той пропонував, в Олешки по підмогу — а може, й справді встиг би привести?! Він уже страшенно шкодував і досадував, що взагалі добився дозволу на цю справу.

Йому здавалося, що товариші теж осуджують його.

Коли Олексій привіз у Херсон убитого Воронька, в Степіно був посланий на баржах кінний загін ЧОПу під командуванням Філімонова. Бандитів там уже не застали: вони встигли переправитися на правий берег, і Філімонов рушив слідом за ними.

Поблизу села Воскресенки він наздогнав і оточив братів-розбійників. Бій був гарячий, але довести справу до кінця Філімонову не вдалося, частина банди — а з нею Марков і обидва Смагіни — вирвалася з оточення і втекла. Філімонов понад місяць переслідував їх, але це не привело до бажаних наслідків…

Обставини, при яких загинув Воронько, Олексій докладно виклав у доповідній записці на ім'я голови ЧК. Проте він не знав, що з Філімоновим у Степіно поїхав співробітник «б. б.» Матвій Губенко, якому Брокман доручив ретельно перевірити все, що написав Олексій. Губенко незабаром повернувся і доповів, що факти підтвердилися. Хуторяни засвідчили, що вночі, після переправи Смагіних, на правобережжі серед смагінців, що лишились на хуторі, був переполох. Гадали, що на хутір випадково забрели червоні і, напоровшись на бандитів, «покидали бомби та й втекли. Шукали їх, шукали другого дня навколо, тільки нічого не вишукали». А пізніше пішла чутка, що в селі Козачі Лагері червоні перебили до останнього величезну банду. Старанний Губенко з трьома бійцями з'їздив у Козачі Лагері, знайшов жінку, яка позичила Олексієві човна, дізнався від неї і від її сестрички, як все сталося, і навіть оглянув згарище на місці хати Сафонова. Він, до речі, зробив те, про що забув приголомшений усім, що сталося, Олексій: конфіскував для червоноармійки у Степіно велику парусну шаланду. Однак жінка рішуче відмовилася взяти її, побоюючись помсти бандитів. Тоді Губенко залишив їй розписку в тому, що в неї «на потреби Радянської влади тимчасово позичено човен, який вона може в першу-ліпшу мить одержати в херсонському ЧК після пред'явлення цього документа»…

Поки йшло слідство в справі контрреволюційного підпілля, Олексій тільки раз зустрівся із своїм шурином. Це трапилось у перші дні після його повернення із Степіно.

Справу віз сам Величко. Глущенко спочатку відмагався, видавав себе за біженця з-під Києва, що осів на господарство у Таврійській губернії. Тоді Величко викликав Олексія. Не підготовлений до зустрічі з ним, Глущенко був так ошелешений, що пикате обличчя його в одну мить обм'якло і зморщилось, наче мішок, коли з нього відразу все витрусити.

— Знаєш цю людину? — спитав Величко.

Глущенко заперечно похитав головою.

— Ні… Ні. Звідки ж?.. Не відаю, хто це такий!..

— Не впізнаєш? — сказав Олексій, підходячи ближче. — А ти краще придивись, либонь не чужі! Ну, впізнав?.. Це, товаришу Величко, моєї сестри чоловік, Глущенко Павло Никодимович. За свідченням Федосової — український націоналіст, був членом повстанкому під Катеринославом у минулому році… А раніше служив прикажчиком у магазині готового одягу. До німців підмазувався… У Маркова зв'язковим був, тримав на хуторі явку. Це він приніс Федосовій пекельну машину — я сам бачив…

Величко записав показання Олексія в протокол.

— Ну як, тепер признаватиметеся? — спитав він Глущенка.

Той беззвучно хляпнув губами.

— Підпишись, Михальов, — сказав Величко.

Олексій узяв ручку, нахилився над столом. Тоді Глущенко, нарешті, глухо промовив:

— Олексій… Альошо… Що ж ти? Рідну людину… Адже так чекали тебе…

В кулаці Олексія хруснула зламана ручка.

— Рідну?.. Контра ти! От я тобі покажу рідну!

— Ей-ей! — гукнув Величко. — Опам'ятайся!

Тремтячою рукою, ледве володіючи собою, Олексій поставив свій підпис і вискочив з кімнати…

А через два дні Величко прийшов до нього, пом'явся і сказав, дивлячись у куток на запилений штабель книг Воронька:

— Там у мене сестра твоя сидить, зайди… — і, помовчавши, додав, немов переборюючи ніяковість — Між іншим, спитай, може вона щось знає.

… Постаріла Катя. З'явилася в неї рихла, нездорова повнота, в очах днювали якась безпорадність, покірливість, навколо рота пролягли скорботні зморшки. Побачивши ці нещасні очі і зморшки біля рота, Олексій відчув одночасно і жаль до сестри, і полегшення. В глибині душі він побоювався, що життя з Глущенком не минуло безслідно для слабохарактерної, піддатливої Катерини, що і її, дочку червоного командира і більшовика, він зумів навернути в свою погану віру. Зацьковані очі сестри ясніше за слова говорили про те, яке в неї було життя з чоловіком: жила як живеться, плакала, підкорялася, не вдумуючись у те, що відбувається навколо неї. Були в ній якесь отупіння і втома, якась затурканість і сум. Навіть сиділа вона по-новому, принижено згорбившись, склавши на колінах великі, порепані руки, одягнута а зношену баб'ячу накидку.

Важко сказати, чого було більше в їх зустрічі — гіркоти чи радості.

Виплакавшись, Катя розповіла, що чотири місяці тому вперше одержала звістку від батька — він був у Сибіру, воював там з Колчаком, усе питав, де Олексій, тільки вона не відповіла: Глущенко не дозволив.

— Як же це так! Адресу хоча б пам'ятаєш?

— Забула, Альошенько! Паша лист порвав. Він же не любив батька!

Ну що з нею робити! Хай уже так: знає, що батько живий, — і то добре!

— Альошо, а ти що… чекіст?

— Чекіст.

Катя подивилася на нього з острахом, який в ній, дружині Глущенка, викликало це слово. Потім спитала:

— А що з ним буде, з Пашею?

— Про нього забудь, — відводячи очі, сказав Олексій.

Сестра заридала, Олексій обняв її.

— Ну, годі, годі!.. Який він тобі був чоловік! Мучив він тебе. Тепер разом житимемо, в Херсоні… Мені ось, мабуть, кімнату дадуть. Батька знайдемо. Ну прошу, не плач!

— Поба-чи-ти б… Його… хоча б! — крізь ридання вимовила вона.

— Ні до чого! Зразу треба відрізати. Ну, годі, Катю, сестричко!

Ні про що він її, звичайно, не розпитував. Тільки пізніше обхідними запитаннями з'ясував: на хуторі, за свинарником, є льох, в ньому Глущенко сховав якісь ящики, що йому їх привозили здалеку…

Через чотири дні на хутір був відправлений чекістський наряд, і Катя поїхала з ним. Сказала, що по речі. Назад вона не повернулася. Прислала записку.

«Дорогий братіку Альошенько, не гнівайся на мене, поживу поки що тут. Поплачу одна. Господарство теж не кинеш. Ти вже не гнівайся, рідненький мій!..»

Чесно кажучи, Олексій був навіть радий цьому. Він одвик від сестри. Її безперервні сльози, скарги на його безсердечність, просьби допомогти чоловікові і визволити його з біди і цілковите нерозуміння того, чим жив Олексій, — усе це віддаляло його од Катерини, викликало часом роздратування, до якого примішувалася ще й образа за те, що вона не зберегла батькової адреси. Для Олексія це було гірше, ніж зрада.

Чекісти привезли з хутора три ящики з боєприпасами…

В день від'їзду Катерини у голови ЧК відбулася чергова оперативна нарада. Коли вона закінчилась, Брокман попросив Олексія лишитися.

— Відправив сестру? — спитав він.

— Відправив.

— Посидь. Давненько я з тобою не розмовляв. — Брокман сів за стіл і, набиваючи люльку, спитав: — Що у вас там вийшло з Іларіоновим?

Олексій давно чекав цієї розмови.

— Не спрацювалися, — сказав він похмуро.

— А хто винен?

— Вам видніше. Може й я. Він начальник, я — підлеглий…

— Гм, значить, ти… — ніби зважуючи його слова, промовив Брокман.

Він прикурив і, попихкуючи димком, зауважив між іншим:

— Швидко помилки визнаєш… А скажи, якби було по-іларіоновському, втік би Марков чи ні?..

— Може і не втік би…

— Та-ак, — Брокман, усе ще помітно шкутильгаючи, підійшов до вікна, прихилився до підвіконня. — Дивно… — промовив він. — Невесела картина. Я от помітив: коли людина надто швидко визнає свої помилки, це або боягуз, або зрадник. Сиди! — гримнув він на Олексія, який схопився. — Одержуй, що заслужив! І без істерик мені тут! — додав він, хоч Олексій не вимовив жодного слова.

Олексій сів на стілець і так закусив губу, що відчув у роті солонуватий присмак крові.

«Так і треба! — подумав він. — Так і треба!..»

Брокман мовчав довго, дуже довго, і грізним здавалося Олексієві це мовчання. Він навіть здригнувся, коли голова ЧК раптом засміявся. Так, Брокман засміявся неголосно, невміло, наче покашлюючи.

— Дивак ти, хлопче! — промовив він. — Його тут обмовляють, а він і собі туди ж! Винен, розкаявся!.. Ти каятися не поспішай! Доведи, поясни, які в тебе були плани! Помилитися — не біда, якщо ти чесна людина. Звичайно, проґавив Маркова, що ж тут хорошого. Наплутав де в чому, не використав усіх можливостей — теж є. Але все-таки зробив чимало, так і скажи! А Воронько — велика втрата. Прозорої душі була людина. Велика втрата… — він помовчав, насупившись. — Надійнішої людини важко знайти. Книги любив… Мріяв після війни учителем стати. Освіти в нього ніякої, говорив, учитиметься. А йому ж за сорок… — Брокман підійшов, прямо подивився Олексієві в очі. — Добре, Михальов, іди, працюй. А відносно сестри не турбуйся, це нічого…

Олексій не зрозумів, що голова ЧК хотів сказати останньою фразою, але Брокман дивився на юнака з таким простим людським, неслужбовим розумінням, що в грудях у того піднялася гаряча хвиля вдячності до цієї суворої людини і щось напружено затремтіло — ось-ось зірветься…

Дивна ця розмова стала йому зрозумілою ввечері. Ясність вніс Федя Фомін:

— Альошо, ти тут? Що я тобі розповім! — збуджено сповістив він, ускочивши в кімнату. — Я ще вранці хотів, так на операцію послали. Між іншим, сьогодні особисто провадив обшук в одного адвоката. От де книжок, мамо рідна! Три стіни — і все книжки, книжки. Щоб я вмер, коли брешу!..

Розповів він таке.

Уранці, коли Олексій проводжав Катерину, Федя приніс Брокману якісь папери і застав у нього Іларіонова. Той в неповажливому тоні згадував Михальова. Федя скромненько сів біля дверей, вирішивши заступитися за друга, якщо буде в цьому потреба.

Будучи людиною самолюбивою, Федя найбільш боявся ляпнути щось не до ладу, щоб не подумали, ніби він не розбирається в найпотаємніших глибинах чекістської справи. І тому, коли Іларіонов лаяв Михальова за неправильне ведення операції в Олешках, він мовчав. До того ж було видно, що доводи Іларіонова майже не впливають на Брокмана.

— Брокман йому говорить: у мене, каже, інша інформація! — розповідав Федя. — Мені, мовляв, Величко про все доповів інакше, і я вважаю, що Михальов — здібний оперативник. Так і сказав: молодий і здібний. Усвідомлюєш?

— Ну, ну.

— А Іларіонов, гад, розвісив губу нижче підборіддя, ось так… і каже: здібності, мовляв… Як це він бовкнув? Ах, чорт, забув! У нього слівця — язик вивернеш. Словом, в тому розумінні, що надвоє баба ворожила. І ви, каже, товаришу Брокман, зовсім даремно так вірите йому, бо одна з найбільших падлюк у цій змові — близький родич Михальова, чоловік його рідної сестри. Сестриця, певно, того ж поля ягода. Її треба притягнути як співучасницю, а Михальов, навпаки, — покриває і навіть, поки ми тут розмовляємо, відправляє далі з очей, щоб не було проти нього доказів. Ну, тут, Альошко, я йому дав! Не подивився на Брокмана! В'їдлива ти, кажу, товаришу Іларіонов, людина. Хіба тобі чекістом бути? Альошка тебе переплюнув, так тебе заздрощі беруть і за кишки деруть! А за те, що ти його очорнив, так треба нам'яти тобі шию, як останньому гадові!

Федя трохи перебільшував. Він справді не стримався, почувши наклеп на друга, але висловився не в такій різкій формі, як розповідав. Він просто забурмотів, червоніючи і запинаючись від хвилювання: «Що ж це він!.. Товаришу Брокман, що це він таке говорить!.. Скажіть йому! Та Михальов!.. Це ж свій, Михальов!..»

Брокман звелів йому сісти на місце і мовчати, доки не спитають. Потім звернувся до Іларіонова:

— Тобі відомо, хто затримав родича Михальова?

— Звичайно, Храмзов. Незабаром після того, як цей тип привіз Федосовій підривну машину затяжної дії.

— Федю, знайди-но Храмзова, він щойно був у мене, — наказав Брокман. — Пришли його сюди.

Коли приведений Федею Храмзов уже в котрий раз доповів, як затримали Глущенка, розмова була вичерпана.

— Щождо сестри, — сказав Брокман, — то її допитував Величко. Безневинна жіночка, залякана. До речі, сам Михальов дізнався у неї про зброю, яку зберігав її чоловік. Отже, і тут усе чисто. А те, що ти мені все це сказав, товаришу Іларіонов, можливо, і не зашкодить. Тільки пам'ятай: пильність — це добре, підозріливість — погано. Михальов показав себе добре, навіщо ж чорнити людину, йому, май на увазі, нелегко зараз. Ти знаєш, що він зробив, сам один, на лівому березі?..

І Іларіонов, а з ним Федя і Храмзов, дізналися про пригоди Олексія в Козачих Лагерях…

БУДНІ

Життя в ЧК текло своїм звичаєм, бурхливе, складне, мінливе. Перед очима проходив багатоликий, різношерстий за станом, віком і положенням потік людей. Тут трагічне нерідко межувало з смішним, правда з брехнею, чесність з шахрайством. І часто їх нелегко було відрізнити одне від одного.

Вважалося, що співробітники ЧК розкріплені по відділах і займаються строго визначеними справами: одні розвідкою і контррозвідкою, другі — боротьбою з бандитизмом, треті — із спекуляцією і саботажем.

Насправді ж справи постійно змішувалися, переплутувались так, що часом важко було визначити, якому відділу вони підлягають. Нерідко за незначним, на перший погляд, службовим проступком приховувався злісний саботаж. Наліт карних злочинців на приватну квартиру виявлявся ланкою великої контрреволюційної змови, балакучий жебрак на базарі — провокатором, заїжджий спекулянт — шпигуном. І чекісти повинні були виявляти справжнє мистецтво, щоб у цій плутанині, викидаючи другорядне й випадкове, розглядіти, почути, розпізнати ворога, не скривдити друга.

У ЧК служили прості люди. В переважної більшості в них не було в житті нічого такого, що могло б підготувати їх до суворої і відповідальної роботи в органах влади. Із зброєю в руках добували вони для народу волю і землю. А потім революція, що перемогла, сказала їм: навчився дарувати, навчись і карати ворогів. Але будь пильний! Не помилися! Не сплутай друга з ворогом! Така помилка — найтяжчий злочин! Будь справедливий, як справедлива революція, що доручила тобі зброю! Але вже коли зустрівся з ворогом — не жалій, згнітивши серце, бийся до останнього, бо ти — солдат революції…

Усе це розумів Олексій, розуміли його товариші. Були, звичайно, серед них і такі, яким ненависть до ворога, або надмірний службовий запал, або властивості особистого характеру заважали сумлінно розібратися в обстановці і штовхали їх часом на необдумані, крайні заходи. На думку Олексія, до них належав і Семен Іларіонов. Однак можна з певністю сказати, що людей, подібних до Іларіонова, було небагато серед чекістів. До того ж їх сковувала обстановка діловитої стриманості, яку підтримували старі більшовики — Величко, похмурий сивий Адамчук, що починав разом з Дзержинським, і особливо — Брокман. Здавалося просто незбагненним, як голова умудряється бути в курсі всього того, що відбувається в ЧК. Він зберігав у пам'яті найменші подробиці найрізноманітніших справ, пам'ятав, що коли і кому було доручено, і вимагав від кожного суворо, його вимогливість створила в ЧК атмосферу високої відповідальності за свої вчинки, відповідальності, якою був пройнятий кожний чекіст.

Одного разу Федя Фомін, якого вилаяв за щось Брокман, поскаржився Олексієві:

— Говориш з ним, а він наче все наперед знає, — і, подумавши, додав: — Великого досвіду людина!

Федя розмістився тепер в одній кімнаті з Олексієм: він працював за столом Воронька. Галасливе це було сусідство. Запас енергії Федя мав величезний, а дівати її було нікуди: до самостійного ведення справ його не допускали, давали, головним чином, різні оперативні завдання. Був він наймолодшим серед співробітників, його любили за веселу вдачу, непосидючість, і мало хто знав його прізвище — хлопця звали просто Федьком. Будь-який прояв неповаги до своєї особи Федя переживав болісно і як тільки міг скорочував строки своєї молодості: додавав собі років, говорити намагався басом і потай мріяв відпустити вуса, але вони не поспішали рости на його свіжому хлоп'ячому обличчі. Витівник він був великий: добре танцював, умів показувати смішні сценки про п'яних та юродивих і робив це так майстерно, що заслужив навіть похвалу від Іларіонова, колишнього професіонального актора.

З деякого часу Федя почав часто бігати на Віттовську в карний розшук, де завів дружбу з одним із слідчих, Петром Костянтиновичем Буркашиним. Олексій знав Буркашина — чоловіка років тридцяти п'яти, здоров'яка з короткою шиєю і фельдфебельськими закрученими вусами. Якось Федя розповів Олексієві, чим вони з Буркашиним займаються.

— Він, розумієш, колишній цирковий борець, виступав під ім'ям Маска перемоги. Си-ила!.. — Федя глянув на двері, знизив голос, попросив: — Ти поки що не базікай, потім ми їх здивуємо. Буркашин мене джіу-джитсу навчає.

— Ну?

— Точно. Три прийоми вже засвоїв. Хочеш, покажу?

— Покажи.

— Ходімо в сад, тут місця мало…

У далекому кутку саду, що прилягав до будинку ЧК, Федя скинув шкірянку, помахав руками, розминаючи м'язи, і запропонував Олексієві:

— Давай, бий мене по голові.

— Для чого?

— Бий, я відповідаю. Покажу тобі один прийом — ахнеш!

— Гляди, Федько!

— От дурний! — гарячився Федя. — Думаєш, мені охота ляща дістати? Кажу — значить, знаю секрет. Ти спробуй! Та бий же, кажуть тобі!

Олексій посміхнувся і з сумнівом спитав:

— З усієї сили бити?

— Ну, як можеш. Цілься в лоб!.. Давай!

Олексій знизав плечима і розмахнувся… Федя підскочив, хотів щось зробити з його рукою, але не встиг — Олексій ударив його.

Стусан вийшов сильний. Відлетівши кроків на три, Федя сів на занедбану клумбу. Рот його округлився, очі посоловіли.

— Ти що, Федько? — занепокоївся Олексій. — Я ж не хотів, ти сам просив.

Федя похитав головою, сердито промовив:

— Ач сили набрав! Я ще й приготуватися не встиг…

Він стріпнувся і, розчепіривши лікті, знову підійшов до Олексія, схожий на півня, що настовбурчив пір'я.

— Ану, давай ще раз!

— Та кинь ти, Федько, — стримуючи посмішку, сказав Олексій. — Так і розум вибити недовго.

— Бий, кажу! — розсердився Федя. — Мені Буркашин не так дає, тобі з ним не рівнятися! Бий!..

Щоб не образити його, Олексій вдарив ще раз, але не сильно, для годиться, і тоді сталося те, чого він ніяк не чекав.

Федя якимсь особливим способом перехопив його руку в повітрі, пірнув кудись під пахву, і не встиг Олексій отямитись, як ноги його втратили опору, кущі і небо помінялися місцями, і він на весь зріст гепнувся на землю.

Оглушений падінням, Олексій відразу ж схопився на ноги. Федя стрибав навколо і збуджено кричав:

— Що, ловко? Ловко? Зрозумів?

Тепер попросив Олексій:

— Ану, ще раз!

Повторили. І знову Олексій опинився на землі. Потім Федя показав ще прийом, як ламати руку, коли нападуть з ножем.

— Ловко! — признався Олексій. — Цікава штука, може стати в пригоді! Ти мене поведи до твого Буркашина, коли буде вільний час.

— Поведу! — пообіцяв Федя. — Мені не шкода…

Однак не скоро ще випало Олексієві осягнути премудрості японської боротьби: вільного часу в нього не було…

Добрий лікар час, ще кращий — робота. В збитому, але напруженому ритмі змінювалися облави, допити, обшуки, розслідування. За один тільки місяць Олексій подвоїв свої знання про Херсон. Правда, знання ці не робили честі місту, в якому він народився і виріс. У Херсоні знайшли місце десятки бандитських «малин», брудних ресторанчиків, чорних валютних ринків, притонів, де збувалися контрабандні товари і можна було за підхожу ціну дістати так звану «малинку» — жахливу суміш морфію, опію і хлороформу. Всі ці злачні місця аж кишіли спекулянтами, анархістами-терористами, провокаторами, білогвардійськими й іноземними шпигунами та іншою поганню. Розбита, але ще не знищена контрреволюція захищалася люто. Це була справжня війна, і, як на всякій війні, обидві сторони зазнавали втрат. На Забалці були по-звірячому зарізані два молоденьких червоноармійці з загону ЧК — їм не минуло ще й сімнадцяти років. Під час перестрілки серед білого дня на міському базарі був тяжко поранений добродушний богатир Микита Боденко. Пострілом з-за рогу поранили в голову Миколу Курліна. Під ґанок будинку, де жив Брокман, бандити якось увечері підклали бомбу, спусковий механізм якої мотузкою з'єднали з ручкою дверей. Бандити розраховували на те, що голова ЧК найпізніше повертається додому. Врятувала його чистісінька випадковість: на мотузок наткнувся собака. Собаку розірвало, двері рознесло вдрізки, але в будинку, на щастя, ніхто не потерпів…

Такі випадки вважалися звичайною річчю. На них навіть не звертали уваги. Небезпека була властивістю чекістської роботи.

В насичених подіями трудових буднях ЧК не лишалося часу для особистих переживань. І заповідним здавалося все, що не було спрямовано безпосередньо на роботу…

З Марусею Олексій бачився рідко. Вона належала до того розряду засекречених співробітників, яких тримали для спеціальних доручень. Чекісти постійно відчували на собі невсипущу зловісну увагу злочинного світу, якому рано чи пізно ставало відомо про всіх, хто мав відношення до ЧК. Тому Марусі було категорично заборонено без крайньої потреби спілкуватися з будь-яким із «легальних» співробітників, а тим більше з'являтися в будинку ЧК. Райком комсомолу направив її на роботу в наросвіту. Жила вона в гуртожитку десь на вулиці Говарда, і Олексієві за весь час тільки три чи чотири рази пощастило перекинутися з нею кількома фразами.

Але якими б випадковими і короткочасними не були їх зустрічі, вони кожного разу лишали в його душі таке почуття, наче наближається щось велике, ще неясне, але радісне, чого словами і не висловиш. Немов від усього складного світу, який, до речі, частіше обертався до нього найстрашнішою стороною, несподівано відокремилась якась світла цятка, почала більшати і набрала, кінець кінцем, вигляду невисокої дівчини з ямочкою на правій щоці, по-дитячому припухлим ротом і впертою зморшкою між бровами.

Можливо, Олексій ще не скоро все це помітив би, коли б не розмова з Вороньком по дорозі в Степіно. Він тоді вперше подумав про Марусю не тільки як про співробітницю, товариша по роботі. Юнак перебрав у пам'яті подробиці їх зустрічей, пригадав, як останнім часом, розмовляючи з ним, Маруся раптом червоніла і починала говорити різким, незалежним тоном, як гаряче заступалася за нього в суперечках з Іларіоновим, пригадав ще багато непомітних, але значних дрібниць і з подивом прийшов до висновку, що Воронько був, мабуть, не такий уже й неправий…

І чим настійливіше він думав про Марусю, тим більше переконувався, що його вже давно вабить до цієї дівчини.

Бувало вродлива Федосова, яка знала ціну своїй вроді і завжди розраховано кокетувала, викликала в ньому темне, гостре і несподіване почуття, в якому він посоромився б признатися навіть самому собі. І жодного разу юнак не задумувався над тим, чому, зустрічаючи в той час Марусю, відчував таке полегшення, яке відчуває людина, повернувшись від чужих додому. Він ніколи не порівнював їх. Він просто відчував, що там — знавісніле, вислизаюче, вороже, а тут — своє, зрозуміле, близьке. З Марусею було просто й легко: товариш, своя людина!..

Вона не була така вродлива, як Федосова. Важко сказати, чи була Маруся взагалі вродлива. Здорова свіжість, міцна постать, жваві, завжди усміхнені очі — це ще не врода. Та воно, мабуть, і краще…

Зустрічаючись, вони встигали сказати одне одному небагато: «Як живеш?» — «Твоїми молитвами». — «Здоровий?» — «Не скаржусь. А ти?». — «А що зі мною станеться! Рана не болить? (Рана! Це про подряпину на шиї!) Змарнів ти, дивитися страшно. Роботи багато?» — «Не питай».

І розходилися. Не можна було навіть сказати на прощання: «Заходь» або «Ввечері вільна?..»

Зате розставшись, можна було ще і ще раз пригадувати зустріч і вбачати глибокий смисл у тому, як зашарілася Маруся, коли несподівано побачила його, як сказала: «Змарнів, дивитися страшно» — так Катя колись говорила, — і що назвала Альошею, а раніше завжди кликала на прізвище, і що руку затримала, коли прощались, і, здається, щось ще хотіла сказати.

ПІДГОТОВКА ОПЕРАЦІЇ

Дванадцятого листопада повернувся Філімонов із загоном. Останнім часом йому не щастило. Після першого успіху в селі Воскресенці він ще два рази добре поскуб Смагіних, але потім щастя зрадило його. Два тижні Філімонов гасав по степу, топтав сліди смагінських тачанок, був навіть кілька разів обстріляний бандитами, але зав'язати з ними бій так і не зміг.

Банда за цей час зменшилася майже вдвоє. Близько половини свого складу вона втратила під час першої сутички, частина повтікали, інші з'явилися в органи Радянської влади, коли була оголошена амністія дезертирам і бандитам, які добровільно здадуться. З Смагіними лишилося всього близько сорока чоловік, але зате це були такі головорізи, яким не доводилося сподіватись милості від Радянської влади. Про їх жорстокість знали всі.

З ліквідацією Смагіних треба було поспішати: насувалася зима, час, на який бандити йшли відсиджуватися в ліси. Операцію довелося б відкласти до наступного року.

За свідченням смагінців, що здалися чекістам, Марков невідлучно перебував у банді. Він, очевидно, теж чекав зими.

Тимчасом, побоюючись зради, Смагіни змінили свої бази. Дотримувалися вони звичайної бандитської тактики — наступати на «пустому» місці. Вривалися в села, вбивали комуністів, палили їх будинки і зникали до відходу радянських загонів. Фактично в районі Великої Олександрівки не було Радянської влади. Населення було тероризоване, Ради знищені.

Чисельно зменшившись, банда могла легше маневрувати і здавалася невловимою, а зухвалість її зростала з кожним днем. Дійшло до того, що одного разу з села, де ночував загін Філімонова, бандити викрали голову комнезаму, колишнього бійця Червоної Армії.

На світанку, виїжджаюча з села, чопівці побачили на стовпі на околиці роздягнутий до білизни труп. Він висів високо над землею. Долоні його були прибиті до стовпа цвяхами, голова розсічена. До залитої кров'ю сорочки пришпилена записка, написана красивим каліграфічним почерком:

«Дізнайся в нього, Філімонов, де ми. Йому зверху видніше».

Весь день чекісти не давали спочити коням, намагаючись наздогнати банду, але Смагіни спритним маневром заплутали сліди і втекли від переслідування.

На нараду Брокман викликав оперативних співробітників ЧК. Коли всі зібрались, уповноважений по боротьбі з бандитизмом Адамчук обвів людей насмішкуватим поглядом з-під білих брів і сказав:

— Нічого собі, добрі чекісти! Орли! Бандитів не можемо перехитрити. Філімонов усю ковилу в степу витоптав… Спитайте в нього про Смагіних. Він розповість! У смагінської кобили хвіст з кінського волосся та чотири ноги, передні підковані, — оце і всі його відомості! — і люто блиснув очима на Філімонова, який хотів щось заперечити.

Кремезний головатий Філімонов сидів неприродно прямо, намагаючись не рипіти новими наплічними ременями. На скронях і на голеній губі в нього виступили крапельки поту.

— Соромно сказати! — говорив Адамчук. — Це курям на сміх! Слухайте-но сюди! Відповідальним за операцію призначений Михальов, оскільки він, як і Філімонов, великий спеціаліст по Смагіних і по Крученому… Але щоб думали всі! Чуєте? Всі до одного! На завтра щоб кожен з вас придумав план, а там виберемо, який найкращий. Все! йдіть, помізкуйте. Орли..»

Уже надвечір Адамчука закидали планами. Одні пропонували переслідувати банду кількома групами, поділивши район дії на ділянки. Інші, навпаки, вважали, що треба на деякий час припинити переслідування, приспати пильність Смагіних, а потім накрити їх раптовим рейдом. Хтось із найбільш відчайдушних погодився навіть завербуватися в банду і діяти, так би мовити, зсередини…

Після недовгих суперечок прийняли до виконання такий план. У район Великої Олександрівки вирішили направити двох чоловік, щоб вони уточнили головні бази Смагіних. Один агент оселиться в якомусь селі, розташованому в центрі району, другий буде зв'язковим. Обрали село Білу Криницю. На підготовчу роботу відвели один тиждень. Усі відомості треба було зібрати до 22–23 листопада. В цих числах великий загін Філімонова прибуде на млинарський хутір за десять верст від Білої Криниці.

Почали міркувати, кого послати.

— Я б сам поїхав, — невпевнено запропонував Олексій.

— Жартуєш! — махнув на нього рукою Адамчук. — Там же Кручений, для якого ти людина мічена, — посміхнувся він. — Треба людину менш помітну, Корольову, наприклад.

— Я ще думав про Федю Фоміна, — з невиправданою поспішністю сказав Олексій. — Він справиться.

— А чим тобі Корольова не до вподоби? Дівчина розумна, має досвід, кмсомолка. Вчора бачив її: мало не плаче, до діла проситься. Між іншим, вона працює в наросвіті. Оформимо їй призначення вчителькою…

— Я проти, — сказав Олексій. І, відчуваючи, що червоніє, розсердився і додав зовсім вже непереконливо слова Воронька: — Не жіноча це справа!

— От тобі й маєш! — здивувався Адамчук. — Чому ж це? Саме найжіночіша! Приїздить у село молода вчителька дітей учити. До неї жінки хмарою посунуть — хто за порадою, кому листа написати. Ось де джерело інформації!

— Корольова підійде, — погодився Брокман, — А зв'язковим можна і Фоміна. Хлопчина спритний.

Величко теж висловився за Корольову і Федю. Олексієві нічого не лишалось, як погодитися з ними. Він і сам розумів, що Адамчук правий, але легше йому від цього не було…

Увечері, попередивши Марусю, вони з Адамчуком і Федею прийшли в наросвіту.

Обговоривши докладно наступну операцію, вирішили, що Марусі й Феді треба їхати разом під одним прізвищем — наче вони брат і сестра. Феді тоді не доведеться ховатися і чекати нагоди, щоб зустрітися з дівчиною. До того ж вони були схожі одне на одного: обоє світлоокі, русяві, рум'яні. Видати їх могла тільки, вимова: Федя був з Рязані і акав на рязанський манір, за що й дістав прізвисько «чакіст». А Маруся була волжанка: вона окала. Різниця у вимові ставала особливо помітною, коли вони розмовляли між собою. І Адамчук запропонував Феді прикинутися глухонімим. Це, до речі, позбавило б його розпитувань цікавих сільських кумась, зменшило б шанси проговоритися, але зате почути можна було б багато цікавого: глухих не соромляться.

Завдання було нелегке, та Феді воно припало до душі. Чергове доручення здавалося йому малозначним, деяке ускладнення тільки прикрашало його.

— А впораєшся? — спитав Адамчук, примруживши очі. — Мовчати доведеться і вдень, і вночі, і наяву, і в сні. Навіть коли ви самі будете і то, — ані пари з уст: щоб бува хто не почув, коли поблизу проходитиме. Витримаєш? Адже тобі це не по характеру.

— Хо! — самовпевнено сказав Федя. — Рік мовчатиму, якщо треба, вогнем з мене не випалиш. Дивіться, зараз і почну. Для тренування, — вимовив він нове слівце, запозичене у Буркашина.

І справді, промовчав увесь вечір. У хлопця був неабиякий акторський талант. Олексій не міг стриматися від усмішки, дивлячись на дурнувате, байдуже обличчя свого приятеля.

Кінчаючи розмову, Адамчук спитав:

— Усе зрозуміло? Запитань нема? І в тебе, Федько?

Федя не відповів. На його обличчі відбилася нудьга і безтурботна добродушність.

— Ей, я тебе питаю! Все ясно?

Федя дивився в заплетений павутинням куток і сонно кліпав очима.

— Федько, ти що? — Маруся торкнула його за руку. — Тебе ж питають!

Федя, наче нічого не розуміючи, дивився на неї. Потім швидко заворушив пальцями, вигукуючи при цьому якісь нечленороздільні «ао» і «уи».

Хоч як рідко посміхався Адамчук, а й той засміявся, дивлячись на нього. Маруся і Олексій мало не падали від реготу. А Федя здивовано дивився на них і кліпав очима. Потім теж радісно посміхнувся дурнуватою усмішкою глухонімого, звиклого до того, що його вада викликає в людей веселість.

— Це все добре, — зауважив Адамчук, ставши раптом серйозним, — тільки чуба пострижи: надто хвацький для вбогого.

Але Федя не зважав на його слова і продовжував усміхатися блаженно і дурнувато.

— Хитрий! — похвалив Адамчук. — Тепер бачу: зможеш.

І лише тоді Федя шморгнув носом, запхнув чуб під кубанку і самовдоволено підморгнув Олексієві.

Вийшли вони разом. Було холодно і темно. Біля під'їзду Олексій сказав Феді і Адамчуку:

— Ви йдіть, мені треба… зайти ще в одне місце…

— Ага, — промовив Адамчук і глянув скоса на Марусю. — Ходімо, глухонімий, — взяв він Федю під руку. — Нам з тобою начебто заходити нікуди. Бувайте…

… З хвилину вони стояли одне проти одного. Олексій сказав:

— Ходімо, проведу!

— Ой, не треба, Альошо!

— Пусте. Все одно вже ніч…

І вони пішли поруч темними вулицями, де на холодних неметених тротуарах шелестіло сухе листя і в повітрі вже пахло снігом.

Обоє довго мовчали, не наважуючись і не вміючи почати розмову. Потім Маруся спіткнулась, Олексій незграбно підтримав її за лікоть. Маруся лікоть не одсмикнула, але відвела його якомога далі, тримаючи під гострим кутом, і вони чомусь пішли дуже швидко, мовби запізнювалися кудись…

Так і підійшли до Марусиного гуртожитку, не обмінявшись ні словом. Тільки біля ґанку, коли треба було прощатися, Олексій діловито сказав:

— За Фоміним наглядай, щоб не забував, а то обох погубить. Увагу до себе особливо не привертайте… — І, зірвавшись з тону, додав так само, як вона колись сказала йому: — Ти там обережніше!..

З найближчого вікна пробивалося тьмяне світло, і Олексій побачив обличчя Марусі, якесь незвичайне в цю мить.

— Знаєш, Альошо, — промовила вона. — Коли я повернуся, щось тобі скажу.

— Що?

— От коли повернуся… Ну, прощай, до двадцять другого!

Він затримав її.

— Скажи зараз!

— Зараз ні. Потім…

— Тоді я скажу.

— Ну!..

Він злегка потягнув її за руку, але рука не піддалася, стала твердою і вислизнула з його долоні.

— Ну, гаразд, коли приїдеш…

Маруся засміялась і збігла на ґанок.

Олексій постояв трохи і пішов назад.

Це була остання їх зустріч і перша розмова, з якої хоч щось стало ясно…

У БІЛІЙ КРИНИЦІ

І почалася ця операція, проста, звичайна, із своєю героїкою, із своїм трагізмом — таких багато було в той неспокійний час!..

На ранок оформили документи і переодягли Федю в цивільне. На вигляд йому можна було дати років п'ятнадцять. Підрядивши на базарі попутну підводу, Маруся з Федею поїхали. А через шість днів із Херсона виступив загін Філімонова.

За один нічний перехід, об'їжджаючи села, загін досягнув млинарського хутора, розташованого за десять верст від Білої Криниці. День минув спокійно, бійці відпочивали, чистили коней. Погода випала погана — холодний дощ з вітром, і до. млина ніхто не приїздив. Олексій влаштувався на сіннику, хотів заснути, але сну не було. Чим більше він думав про небезпеку, яка загрожувала Марусі з Федею, тим реальнішою вона йому здавалась. У центрі «чорного» району, фактично беззахисні (Адамчук заборонив брати з собою зброю: очевидно, не дуже довіряв Фединій витримці), позбавлені можливості протягом цілого тижня розраховувати на будь-яку допомогу… А що як у село заскочать бандити?!.

Робота не клеїлась, усе падало з рук. Шість днів, що минули з часу Марусиного від'їзду, Олексій прожив немов у якомусь оціпенінні. За його вимогою загін Філімонова виступив на добу раніше строку і прибув вчасно…

О десятій годині вечора Філімонов покликав Олексія пити чай до мірошника. Не встигли сісти за стіл, як у сінях загупало, двері вдарилися об стіну, збивши відро з водою, що стояло на табуреті, і в кімнату вскочив Федя. За ним убігли чопівці з дозору.

Федя був без пальта. На стоптані черевики шматками налипла грязюка. Штани і рожева в горошок сорочка промокли наскрізь. Волосся, розпавшись на проділ, прилипло до перекривленого обличчя.

— Швидше! — гукнув він з порога. — Братіки, рідненькі, швидше!

Олексій, рукавом змітаючи чашки на підлогу, кинувся до нього.

— Що сталося?!.

— Маруся!.. Смагіни там…

— Де?

— У Білій Криниці…

— Маруся! Що Маруся?!.

— Закатують її! Смагін весілля затіяв!..

— По конях! — скомандував Філімонов, хапаючи з лави шинелю.

Через кілька хвилин загін уже мчав степом. Вітер кидав в обличчя пригорщі дощу. Хлюпала під копитами розгрузла дорога. Пригиналися до кінських ший бійці. Позаду, на тачанці, кутаючись у попону, їхав Федя.

Багато про що сказали Олексієві Федині слова!

«Весілля!» Бандитське «весілля»! Хто ж в ту пору не знав, що це означає! В селах і хуторах, затиранених бандитами, отамани вербували дівчат на коротке, безшабашне кохання. Якийсь п'яниця-піп за кілька хвилин обкручував їх навколо заставленого бутелями стола, що правив за аналой. Шуміла над селом п'яна гульня із стріляниною і матірною лайкою. Після бенкету отаман тиждень-другий тягав свою жертву за собою по степу в тачанці, а траплялося, що й кидав уже на ранок після «весілля». Багато було в селах таких нещасних, зганьблених, заражених поганими хворобами бандитських «дружин», відзначених, на своє лихо, недовгою увагою веселих отаманів.

Перед очима Олексія поставало вродливе, з білявою борідкою і червоними плямами на переніссі обличчя «студента». Він пригадав його недобрий, в'їдливий погляд, і страх за Марусю стиснув груди. Швидше! Швидше! Тільки б встигнути! Тільки б добратися вчасно!..

В ці хвилини він. навіть забув про Маркова…

А сталося от що.

Як і передбачав Адамчук, приїзд учительки викликав велике пожвавлення серед сільських жінок. Рік тому помер старий шкільний учитель, нові їхати боялися. Матері не могли дати ради дітям. Марусю зустріли добре, пожалкували тільки, що надто вже молода. Спитали, коли почне заняття. Маруся сказала, що тиждень поживе, звикне, ознайомиться з обстановкою, а там і почне з богом.

Школою в селі була велика низька хата з сліпими віконцями, затягнутими, наче більмами, кіптявою і павутинням. Усередині стояли клишоногі лави й довгі столи, до чорного блиску затерті ліктями дітвори. В цій хаті збиралися сільські сходки, а після революції, до того, як запанували в районі брати Смагіни, в ній розмістили сільську Раду. Поряд з класною кімнатою була досить велика, тепла комірчина, без вікон, але цілком придатна для житла.

В перший же день після приїзду Маруся зав'язала голову барвистою косинкою, підіткнула пелену і заходилась прибирати. Федю теж «пустила в діло». Він спочатку був запротестував, але Маруся цикнула на нього, і йому довелося поступитися, тим більше, що в становищі глухонімого не дуже-то розбалакаєшся. А втім, він швидко примирився, із своєю долею. Легка, швидка, сповнена пружної дівочої сили, Маруся з таким ентузіазмом взялася за роботу, що було весело підкорятися їй. Виявилося, що для чоловічої гідності зовсім не принизливо мити вікна, витирати із стін порох і павутиння або, повзаючи на колінах, скребти знайденим у коморі уламком коси сірі, брудні дошки підлоги…

Весь день до них навідувалися жінки, розпитували, звідки вони та хто, лякали бандитами, жаліли Марусю, що така молода, а вже стільки натерпілась — рідних втратила, через усю Росію пробиралася з «убогим» на руках — і «вбогого» жаліли… Принесли яєць і молока. Жінки були товариські, балакучі. Вже надвечір Маруся знала, хто в селі із Смагіними запанібрата. Дізналася вона також, що двічі на тиждень бандити відвідують село. Оце не приїздили вже днів п'ять — значить, скоро будуть.

І справді, вони приїхали в середині наступного дня. Йшов дощ, і крізь залите віконце Маруся з Федею бачили, як по вулиці, зіщулившись, протрюхали обвішані зброєю вершники, прямуючи до будинку місцевого старости Матуленка — статечного благообразного чоловіка, якому Маруся віддала свої і Федині документи. Тачанки, запряжені четвернею, їхали позаду. Молодичка, що сиділа в гостях у Марусі, переполошилась, ахнула: «Прибули!..» — і побігла додому.

Федя заліз на горище і звідти повідомив, що Смагіни привезли до старости пораненого. Спішилися… Пораненого зняли з тачанки, ведуть, пішли по хатах. Коней не розпрягають, йдуть сюди.

Бандити, мабуть, ще не знали, що в селі нова вчителька. Помітивши помиті вікна у занедбаній школі і підметений ґанок, здивувались і зайшли. Їх було троє.

— Еге! — промовив один з них, щетинистий з розрубаною щокою. — Це що за краля?

— Я тутешня вчителька, вчора приїхала, — сказала Маруся спокійно.

— Вчителька? — здивувався бандит. — Отаке дівчисько? Брешеш! Документи є?

— Мої документи в старости.

— Санько, — моргнув він товаришеві, — біжи до Матуленка, скажи батькам, що тут більшовичка об'явилася.

— З глузду з'їхав, чи що? — сказала Маруся. — Я не більшовичка.

— Там побачимо!

Молодий Санько захлюпав по грязюці до будинку старости.

— А це хто? — спитав бандит, показуючи на Федю, який з цікавістю розглядав прибулих.

— Це мій брат, він глухонімий.

— Німий? — недовірливо промовив бандит. — Ану йди сюди, ти! — звернувся він до Феді. — Йди, кажуть!

Федя запитально глянув на Марусю.

— Йди, Федю, йди, — сказала вона, показуючи пальцем на бандита. — Не бійся, йди…

Федя підійшов.

— Так ти, кажуть, німий? — спитав бандит.

І раптом оперіщив Федю батогом по обличчю.

Ніхто, крім Марусі, не міг оцінити Фединої витримки. Він одхилився, присів від болю, але не вимовив ні звуку.

— Що ти робиш! — закричала, побілівши Маруся, заступаючи Федю собою. — Хворого б'єш!

Федя, отямившись, щось плаксиво і ображено забурмотів.

— Що робиш! — невдоволено сказав другий бандит. — Це ж убогий!

— Нічого! — засміявся перший. — З'їсть, не зашкодить. Це для перевірки.

Потім вони посідали на лаву і почали чекати. Перший бандит, наче й не було нічого, розпитував Марусю, звідки вони, хто їх прислав, кого знають у селі.

Маруся відповідала коротко, відвертаючись і гладячи по голові Федю, що схлипував.

Під вікнами захлюпала грязюка. Двері грюкнули, і перед Марусею стали Григорій Смагін (вона зразу впізнала бандита), його брат, обрюзглий, з набряклими щоками, одягнений в кожушок, і ще четверо.

— Ану, покажіть мені вчительку! — сказав Григорій Смагін. — Ви?

Він втупився в Марусю, і очі його, порожні, нахабні очі бувалого женолюба, стали масними.

— От не чекав нічого подібного! Тю-тю-тю… — сказав він, озираючись на брата.

Той злегка кивнув.

— Здрастуйте, мадам! — по-блазенськи вклонився Григорій. — Яка приємна несподіванка! Думав побачити якусь гімназичну мегеру, і раптом маєш — чарівна квітка! Кажуть, ви більшовичка? — спитав він, трохи примруживши очі і вклонившись ще більш галантно.

— Дурниці він верзе! — гаряче сказала Маруся. — Це вигадав ваш… Ну ось цей, словом! — показала вона на бандита з шрамом. — Моє прізвище Корольова, Марія Петрівна. Ми з братом біженці з Нижнього Новгорода, брат глухонімий, ми стільки натерпілися, голодували, а він б'є брата батогом! — Вона приклала хусточку до очей.

— Він бив вашого брата! — з перебільшеним обуренням вигукнув Смагін. — Та як ти насмілився, мерзотнику! Геть звідси! Всі, всі, геть! Я сам тут займуся!.. — і вигнав бандитів з хати.

Не пішов Смагін-старший. Він звернувся до Марусі:

— Заспокойтеся, будь ласка! Це непорозуміння, хуліган буде покараний. Ах, негідники, негідники, як розпустилися! Подумати тільки: ні за що, ні про що вдарити батогом! Дуже погано! Ну, заспокойтеся, дозвольте поставити вам кілька запитань.

— Б-будь ласка…

Смагін сів за стіл, вказав їй на місце навпроти. Вік розв'язав мокрий башлик, розстебнув і поклав на лавку простору кавалерійську бурку, зняв сизий студентський кашкет і поклав його так, щоб Маруся бачила технічний значок.

— Чи давно ви в більшовицькій партії? — ввічливо спитав він.

— Ви смієтеся з мене! — сплеснула руками Маруся.

— В такому разі, хто ж ви, пробачте?

Дівчина знову повторила придуману разом з Олексієм та Адамчуком історію про те, як вона втратила батьків, як тікала з Нижнього Новгорода, коли там почався голод, як поневірялася з братом по вокзалах і як у Херсоні їй запропонували поїхати в село вчителькою, хоч вона ніколи не готувалася до цієї діяльності і просто навіть не знає, як вчитиме дітей… Вона була згодна на все, аби тільки, нарешті, знайти притулок і не думати про шматок хліба для брата…

— А вам не говорили, що тут небезпечно? — спитав Смагін. — Вірніше небезпечно для тих, хто розп'яв Росію, — уточнив він, — для червоних!

— Г-говорили… Але я подумала, що нас ніхто не скривдить. За що?..

— Ви маєте рацію! — сказав Смагін. Він повірив кожному її слову. Це було видно з того, як він її слухав, і з того, як перезирався з братом. — Вам нічого боятися. Ми переслідуємо тільки ворогів. Друзів ми любимо… — він перехилився через стіл і, солодко посміхаючись, погладив її по руці.

Маруся мимоволі відсмикнула руку.

— Повторюю, вам нічого боятися! Особливо мене, — підкреслив він. — З цього дня я сам, як то кажуть, опікатиму вас. Вам подобається такий опікун?

— Н-не знаю… — пробурмотіла Маруся.

Він засміявся, впевнений, що перший крок до перемоги зроблено.

— Ви скоро знову побачите мене! — пообіцяв він. — Я знаю, наша дружба незабаром стане міцнішою і… ближчою.

І хоч те, що він говорив, було на руку чекістам, Маруся від цього погляду зблідла ще більше і через силу примусила себе кивнути головою.

— Днями ви одержите звісточку, — сказав Григорій, підводячись. — А тепер дозвольте відкланятись…

Рукостискання йому здалося мало, він спробував обняти Марусю, вона вивернулась. Смагін зареготав і надів бурку.

— Ходімо, Васьок, — сказав братові. — Ми ще повернемося сюди.

Обрюзглий Васьок пробурмотів щось на прощання. Григорій підморгнув Марусі і нагадав:

— Чекайте гостей! — нахилився в дверях і вийшов.

Незабаром банда виїхала з села…

Другого дня, опівдні, перед школою зупинилася підвода. Кульгавий чоловічок з куцою, наче прорідженою борідкою спитав «учительшу Машу».

— Приймайте, — непривітно сказав він, — майно привіз.

— Від кого це?

— Григорій Володимирович кланяється.

Федя допоміг йому втягти в приміщення велику оковану скриню. Зараз же збіглися жінки дивитися надіслане Смагіним багатство: шалі, хустки, дві шуби, сукні міських фасонів, взуття та кілька згортків мануфактури. Жінки ахали, захоплювалися і з неприхованою жалістю поглядали на Марусю. Їй і самій був зрозумілий зловісний смисл цих подарунків. Гарненька вчителька, самотня й беззахисна, була для Смагіна принадною здобиччю. Нерідко любовні пригоди отаманів викликали вибухи такого обурення, що, траплялось, Смагіним переставали коритися цілі села, а від родичів зганьбленої дівчини можна було чекати зради. За Марусю нічого було турбуватися з цього приводу. Заступитися за неї не було кому, крім хворого брата…

Коли жінки, пащекуючи і зітхаючи, розійшлись, Федя сердито спитав Марусю, яка весело перебирала ганчір'я в скрині:

— Чого скалиш зуби, наречена? Зраділа? Справи кепські! Чекай тепер весілля. Треба зараз же в Херсон пробиратися, наших привести.

— Дурень ти! — сказала Маруся, прикидаючи, чи до лиця їй муарова бальна сукня з довжелезним шлейфом, які носили, певно, в минулому столітті. — Сиди і не рипайся. Про такі справи тільки мріяти можна! Відтягуватимемо днів п'ять, поки Олексій з Філімоновим прибудуть, а там ми їм таке весілля влаштуємо, не проспляться!

— П'ять днів! Чекатиме він п'ять днів! Побачиш, сьогодні ж об'явиться!

— Нічого, Федько, викрутимось якось!..

Федя не помилився. Надвечір з'явився новоявлений Марусин жених. Цього разу вся ватага, минаючи будинок старости, під'їхала просто до школи. Смагін ввійшов веселий, усміхнений.

— Приймайте гостей! Не чекали?

«Гості» набилися в хату, сповнивши її гомоном, човганням чобіт, брязканням шабель і запахом кінського поту й овчини.

— Здрастуйте, Машо! — привітав Смагін Марусю. — Скучили? Приїхали вас веселити. Раді?

— Милості прошу, — вклонилась Маруся.

— Давайте поздоровкаємось по-старовинному, по-російському… — Він обняв її, хотів поцілувати в губи, але, промахнувшись, гучно цмокнув у щоку.

Маруся вирвалась, почервоніла до сліз. Смагін задоволено потер руки, але раптом насупився, помітивши на ній скромну сукню.

— Ви від мене гостинці одержали?

— Одержала… Тільки мені не треба!

— Таке вигадали! Коли дарують від серця, треба брати! — невдоволено сказав він. — А втім, добре, і в такому вбранні гарна, як кажуть. Накривайте на стіл, — наказав він своїм. — Албатенко і ти, Макаре, йдіть до старости, нехай закуску дає. Скажіть, вранці навідаюсь.

«Вранці», це означало, що вони лишаться ночувати…

Маруся насмажила свинини на двадцять чоловік, — решта розбрелися по селу, — почався бенкет. Столи поставили вряд. Обидва Смагіни сіли на покуті. Біля себе Григорій посадив Марусю, поруч з нею Федю. Скільки не намагався Федя, він не міг визначити, хто з присутніх Кручений: жоден з них не мав прикмет, про які говорив Олексій.

Григорій пив багато і швидко сп'янів. Брат його випив ще більше, але по ньому цього не було помітно. Він брилою громадився над столом, поклавши перед собою важкі, наче гирі, руки. В нього був прямий, неламкий погляд, в якому темніла нерухома, назавжди застигла ненависть.

Смагінці пили стримано. Сп'янів, мабуть, лише Григорій. Інколи хто-небудь, щоб догодити отаманові, кричав: «Гірко!», і Григорій, регочучи, ліз цілуватися до Марусі. Від нього тхнуло сивухою і зубною гниллю. Плями на переніссі стали ще яскравішими, губи заслинились і обвисли. Федя чув, як він шепотів Марусі:

— Господинею будеш на всю округу!.. Що хочеш — твоє!.. Моє слово — кремінь… Не виламуйся, пий!.. — і тикав їй в губи кухоль з самогоном.

— Не треба… Гидота яка, заберіть!..

Смагін реготав, відкидаючись на лаві, і дивився на дівчину налитими шаленством очима.

Нарешті, бенкет закінчився. Самогон, що лишився, злили в сулію і винесли на тачанку. Бандити почали влаштовуватись на ночівлю. Маруся з Федею пішли в комірчину і замкнулися..

Незабаром до них постукав Смагін. Маруся довго умовляла його через двері піти лягти, але, кінець кінцем, він зірвав засув.

Почали боротися в темряві. Григорій хрипів:

— Женюсь… Цить, дурко!.. Женюсь, кажу! Церковним шлюбом… з попом!.. Як треба…

Коли Федя зрозумів, що Смагін бере гору, він вчепився в його тужурку, відтягнув од Марусі.

— Хто?!. — загорлав той. — Хто, гад?.. Уб'ю!..

На щастя, він був дуже п'яний і без зброї. В комірчину зайшов Смагін-старший.

— Іди спати, Гришко, — суворо сказав він. — Не встигнеш, чи що? Йди!..

І повів його з собою. Григорій крізь зуби цідив брудну лайку.

Маруся впала на ліжко і заплакала. Вона плакала гірко, зле, захлинаючись, і Федя сам ледве не заревів, чуючи, як вона давиться від ридань, уткнувшись головою в подушку. Він підсів до неї, зашепотів:

— Марусю, хочеш я в Херсон махну? До ранку доїду. Приведу наших…

— Не смій! — відповіла вона. — Помітять, що пішов, — усе загине… Перетерпимо… А ні — я їм!.. — І заскреготала зубами.

Вранці Григорій посміхався до Марусі, ніби нічого особливого не трапилось. Бандити кудись поспішали. Нашвидку поснідали, з'ївши рештки вчорашньої свинини, і почали збиратися в дорогу. Григорій уже в бурці одізвав Марусю набік.

— Машо, вчора я попустував сп'яну, ти не сердься. Але ось що я тобі скажу: мені без тебе тепер неможливо. Одружитися з тобою хочу! Ти як?

— Ой, що ви, Григорію Володимировичу! Як можна! Так у вас усе швидко!..

Він посміхнувся.

— А життя тепер яке? Поспішати треба жити, хто-зна, що нас завтра жде! Але ти не сумнівайся, Машо, у нас з тобою по-хорошому буде! Я з цією бузою, — він зробив непевний жест, — скоро покінчу, ось тільки боржки деякі віддам. А потім на північ з тобою поїдемо, до Москви поближче. Хочеш у Москву?

— Подумати мені треба, Григорію Володимировичу…

— Скільки ж ти думати збираєшся?

— Ну, тиждень…

— Тю, здуріла! Чотири дні думай, поки мене тут не буде, а через, чотири дні приїду і одразу весілля справимо. Ох, і гульнемо!

— Та що ви, Григорію…

— Сказав, і все! Чекай мене. Через чотири дні прилечу, мов на крилах! Не бійся, Машуню, любитиму, подобаєшся ти мені! Але дивись… — У нього жорстоко звузились очі, — їхати без мене і в думці не май, є кому доглянути! — Він знову заусміхався. — Та куди ти від мене дінешся, суджена ти моя! Життя тобі таке влаштую, буде про що згадати! І братікові твоєму діло знайдемо. Ану, обніму на прощання!..

Маруся зіщулилась, виставила лікті. Він засміявся:

— Гаразд, прощай. Чекай!

… Чотири дні! Рівно стільки, скільки залишалось до двадцять другого числа!

Усе складалося, як по писаному. В день «весілля» Федя зникне після обіду. Цікавим Маруся пояснить, що брат дуже переживає, і ось утік, заліз кудись у куток і плаче: хворий все-таки…

Однак повернувся Смагін не на четвертий, а на третій день, двадцять першого листопада.

О шостій годині вечора банда риссю в'їхала в село. На тачанках везли поранених. Смагін, не зупиняючись, проїхав до будинку старости, пробув там з півгодини і потім з усією ватагою повернувся до Марусі. І з першого ж погляду, тільки він увійшов, Маруся зрозуміла: сталося щось непередбачене, щось таке, від чого обстановка різко змінюється на гірше.

Смагін був похмурий. Скинувши біля порога мокру бурку (погода стояла погана, з дощем і вітром), він рукавом витер воду з обличчя і криво посміхнувся Марусі.

— Здрастуй, голубонько! Бачиш, як поспішав до тебе, на день раніше приїхав! Умитися мені дай….

Але було цілком очевидно, що зовсім не палке кохання до Марусі скоротало строк його відсутності. Пізніше, прислухаючись до розмов смагінців, Федя зрозумів, у чому справа. Смагіни, очевидно, дуже набридли місцевим жителям. В одному з сіл, яке брати вважали цілком надійним, селяни влаштували засаду, в результаті якої шість бандитів було убито і четверо поранено. У Смагіних лишалося тепер всього близько тридцяти шабель. Отамани вирішили поповнити свої втрати і в іншому селі оголосили мобілізацію. Але в ту ж ніч усі завербовані селяни втекли в ліс…

Умившись, Григорій Смагін зайшов до Марусиної комірки. Сів за столик, спитав:

— Ти готова?

— До чого?

— Сьогодні обкрутимось. Я вже й попа привіз з Великої Олександрівки. Він у Матуленка відпочиває.

— Говорили ж, через чотири дні!.. — прошепотіла Маруся, помертвівши.

— Мало що говорив! День ролі не відіграє. Сьогодні все й скінчимо.

— Я-як же це?.. Ой, не треба! Ради бога, не треба сьогодні, Григорію Володимировичу! Ну, день ще! Завтра!..

— Дурниці! — він нахмурився, на щоках забігали жовна, брови насунулись на очі. — Рюмси не розпускай, на мене це не впливає! Богові повинна дякувати: я серйозно одружуюсь, піп справжній. Все буде честь честю… — І раптом, звіріючи, вдарив кулаком по столику. — Так, завтра я розплююся з цією поганою дірою назавжди! К чорту! Піду звідси! Сволота! Піду!.. На Україні ще місця багато. Хай їх більшовики хоч в жовна кидають — начхати мені! Зрадники, гади!.. — Сатаніючи від ненависті, він заїкався, і крапельки слини повисали на його кучерявій борідці.

В комірку зазирнув Смагін-старший.

— Гришко, закрий пельку, з глузду з'їхав!

Григорій рвонув комір, відлетіли ґудзики. Порожніми, застиглими очима він дивився в куток, мовчав, потім підвівся.

— Нехай, дурниці все… — він вишкірився, зображуючи посмішку, підморгнув Марусі: — Нічого, Машо, тебе це не стосується. Готуйся! Мої рахунки з селянами — одне, а кохання — особлива стаття. Я Матуленку скажу, щоб своїх жінок прислав допомогти. Готуйся, — повторив він і вийшов, гупаючи чобітьми.

Маруся була бліда, як смерть, коли повернулася до Феді.

Він очима спитав її: «Що робити?» Вона зашепотіла, майже притискаючись губами до його вуха:

— Тікай, Федю! Тікай хутчіше!..

— Куди?

— Куди хочеш… На хутір… або ще кудись, хоч у Херсон! Можливо, встигнеш! Я їх спробую затримати. Приведи когось, Федюню!..

Він хотів заперечити, сказати, що не лишить її саму з бандитами, що вб'є Григорія… Але вона затиснула йому рота:

— Йди! Мене все одно не візьмуть!.. — І майже силоміць виштовхнула його з комірчини.

Смагінці вже готували столи для весільного бенкету, біля ґанку вивантажували з тачанки бочку з брагою і биту птицю — гусей і качок. Бандит з розрубаною щокою, той самий, що в день знайомства оперіщив Федю нагаєм, підкликав його до себе і, кривляючись, знаками почав пояснювати, що сьогодні відбудеться. Коли б він знав, про що думає, слухаючи його з ідіотською посмішкою, «глухонімий брат» отаманової нареченої, від його веселощів і сліду не лишилося б!..

У цей час у вуличці з'явилися Григорій, староста Матуленко, дві жінки і сухенький дідок-священик, які під дощем йшли до школи. Федя скочив з гайку, завернув за ріг школи, мовби до вітру, городами прослизнув на околицю і побіг щосили…

Млинарський хутір стояв на шляху до Херсона — Федя проїжджав його разом з Марусею. Коли б хутір лежав трохи осторонь, Феді і на думку не спало б заїхати туди: ніякої надії, що чекістський загін уже прибув, у нього не було. Він біг, захльостуваний вітром і косими колючими струменями дощу, по залитих водою дорожніх вибоїнах, задихаючись, з однією думкою: де завгодно, як завгодно знайти допомогу, врятувати Марусю!..

І коли, вже в цілковитій темряві, якісь люди схопили його і один з них, придивившись, вигукнув: «Федько!», він заплакав уголос, ридма, наче дитина…

МАРУСИНЕ ВЕСІЛЛЯ

Спинившись біля села, чекісти оточили школу, не потривоживши навіть сільських собак. Але це було зайвою обережністю. Смагіни цього разу виявили не властиву їм безтурботність. Можливо, вони й виставили дозори, але вартувати під заливним дощем в той час, як інші п'ють, нікому не хотілося. І вартові приєдналися до бенкетуючих. Коли бійці Філімонова впритул підійшли до школи, вони побачили лише одного смагінця: він блював, стоячи під дощем біля ґанку. Бандит умер від руки Філімонова, так і не збагнувши, звідки прийшла до нього смерть.

Більшість смагінців були п'яні як ніч. Ті з них, хто ще міг щось втямити, дуже швидко зрозуміли безвихідність свого становища. Двоє чи троє бандитів спробували вискочити з вікна, але тут же звели свої рахунки з життям…

— Сюди! — кричав Федя. — Сюди, Альошо!..

Через класну кімнату, де серед перекинутих столів чекісти в'язали бандитів, Федя з Альошею кинулись до Марусиної комірки. Розчинили двері.

Маруся лежала на підлозі, підпливаючи у власній крові. Страшна була її рана, заподіяна з розмаху гострою, як бритва, бандитською шаблею.

Поперек ліжка, без чобіт і тужурки, валявся, розкинувшись, Григорій Смагін. Він був теж мертвий.

І ще хтось, третій, живий, нерухомо сидів у кутку…

Ось що побачив Олексій.

Решту він зрозумів пізніше.

… Маруся зволікала до останньої миті. Знесла вона і короткий, поспіхом відслужений весільний обряд, і слиняві поцілунки свого «нареченого», і похабні жарти перепилих бандитів. Чекала, сподівалась, що порятунок усе-таки прийде.

Коли ж надії більше не лишилося, коли розпалений горілкою Григорій Смагін під брудний регіт друзів по чарці затягнув її в комірчину, наважилась на останнє…

Запропонувала Смагіну ще трохи випити: для хоробрості… Він погодився, приніс горілки. Поки він ходи Маруся витрусила в кухоль порошок із свого пакетика. Він нічого сп'яну не помітив…

Чи встиг він щось крикнути перед смертю, чи брат його сам щось запідозрив і вломився у «весільний покій», невідомо, але це вирішило долю Марусі, Смагін-старший зарубав її.

Василь Смагін не чинив ніякого опору. Скидалося на те, що він зовсім не чув шуму в сусідньому приміщенні і не розумів, що за люди перед ним. Безумним і страшним було його обличчя, коли почали в'язати йому руки. І лише коли бандита виводили з комірчини, він уперся в одвірок і, повернувшись до брата, вирячивши водянисті, мов холодець, очі, закричав:

— Гриш-ка-а!.. Гришень-ка-а!..

Григорія винесли.

Марусю поклали на ліжко, накрили широким, з облямівкою простиралом.

І довго стояв над нею Олексій. Думок не було. Був біль, гострий, майже фізичний біль. Він заполонив серце і лишився там рваним, розпеченим осколком…

Філімонов поклав руку йому на плече:

— Ходімо, Михальов…

Олексій міцно потер лоба. Щось треба було зробити… Щось лишалося незакінченим. Що?..

Згадав. Вийшов у класну кімнату.

Всі бандити вже були зв'язані. До стіни тулилися перелякані, розпатлані жінки, священик і двоє-троє селян. Маркова серед них не було! Втік! Знову втік!..

Олексій оглянув арештованих.

— Де Кручений?

І тут з легкого руху серед бандитів зрозумів, що Марков десь тут, поруч, близько.

— Я питаю, де Кручений? — повторив він.

Арештовані мовчали.

— Обіцяю полегкість тому, хто викаже!

Знову рух серед бандитів. Деякі перезирнулися між собою…

— Я скажу! — швидко промовив бандит з чорною пов'язкою на оці. — Албатенко я, Микола Албатенко, запам'ятай, начальнику…

Але йому не дали купити життя. Відразу кілька голосів закричали:

— У старости він, он у того!..

— Хто староста?

— Я… — пробурмотів Матуленко. — Є в мене один поранений… Тільки не той, що говорите, не Кручений… Марков його прізвище…

— Веди! — наказав Олексій.

Марков був поранений у сутичці з продзагоном. Куля навиліт прошила м'якуш правого стегна…

Два місяці він гасав із Смагіним по степу. Спочатку була надія, що Григорію Смагіну, який, відмовившись од своєї колишньої есерівської програми, підняв жовто-блакитний прапор і оголосив себе українським націоналістом, вдасться організувати повстання на всій Херсонщині. Але від цієї надії незабаром довелося відмовитись. Після розгрому у Воскресенську Смагіни так і не оправились. З того часу тільки й думали вони, як би утекти від Філімонова. Банда ріділа. Замість повстання почали дрібний розбій — вбивали районних міліціонерів, переслідували демобілізованих червоноармійців, грабували споживчі крамниці. Марков вирішив перечекати деякий час, поки затихне галас, зчинений навколо олешківської справи, і про нього трохи забудуть, а потім податись у Херсон. Ні, надовго затримуватись у Херсоні він не збирався: надто рисковано. Шляхів було багато: ще гуляє по Україні Махно, ще вирують заколоти на Дону, ще можна чекати нового приходу союзників. У крайньому разі, є закордон: Польща, Німеччина… Але в Херсон він усе-таки заїде!..

Тиняючись із Смагіним, Марков випадково зустрів колишнього крамовця, якому пощастило втекти з ЧК. Крамовець був одним з тих, кого захопив Олексій під час серпневого рейду… Від вірних людей Марков знав, що відбулося в Олешках. Пригадуючи події дворічної давності, він почав розуміти, що Олексій Михальов і тоді вже був причетний до несподіваного викриття фон-Гревеніц і її страти напередодні німецького наступу.

Бажання поквитатися з цим чекістом за Діну, за Крамова, за Гревеніц, за його, Маркова, ганьбу було в ньому сильніше від обережності. Ні, в Херсоні він неодмінно побуває!..

Але для цього треба набратись терпіння і протриматися ще хоча б кілька місяців. Робити це із Смагіним ставало дедалі важче. Від Філімонова можна втекти, поводити за ніс червоних ще довгий час, але від селян не втечеш! Смагіни втратили популярність серед місцевого населення. Про це свідчила засада в селі, яке вважалося цілком надійним. Тепер під ними загориться земля!..

Вітер навалювався на хату. Дощ шумів у солом'яній покрівлі. Марков лежав у темній кімнаті на широкому сімейному ліжку, яким поступився йому гостинний Матуленко, і пригадував тайники, де можна сховатися. Він згадав якусь добру офіцерську вдову, що тримала крамничку в Бобровому Куті, згадав ветеринарного фельдшера, який живе у Снігурівці, пригадав ще декого, хто, можливо, не відмовить йому в притулку, коли виникне потреба…

За стіною кректала і охала хвора на ревматизм теща Матуленка. Сам староста з дружиною і дочкою — товстою некрасивою дівкою з прищавими щоками — пішов бенкетувати до Смагіна. Марков радів цьому: хоч з розмовами не пристають — що буде, та чи скоро скінчиться, та як обернеться…

Вдалині гримнули постріли. Марков прислухався. Розгулялись! Без стрілянини не минає жодна п'янка Григорія Смагіна. Хоч би сьогодні утримався: село лякає. І так люди вовками дивляться!..

Постріли незабаром припинилися. Марков довго лежав із заплющеними очима, поки не почав дрімати. Він прокинувся від того, що хтось увійшов у хату.

— Це ти, Прохоровичу? — спитав він. — Я… — відповів Матуленко.

Він був не сам. З ним, мабуть, прийшов хтось із смагінців: Марков почув стукіт підкованих каблуків по земляній долівці.

— Хто там з тобою?

— Свої… — сказав Матуленко після невеликої паузи. — Григорій Володимирович до тебе прислав…

— Хай ідуть сюди.

Увійшли троє. Матуленко вніс за ними лампу. Коли світло впало на того, хто стояв найближче до ліжка, Марков скрикнув і засунув руку під подушку. Перед ним був Олексій Михальов.

— Підніми руки, — глухо сказав він. — Не шукай нагана, вб'ю на місці!..

Марков підняв руки.

— Відійди од ліжка.

— Не можу. Нога…

— Зможеш. Відійди!

Марков підвівся і, хапаючись за стіну, відійшов од ліжка.

Олексій дістав з-під подушки маузер і передав його Феді Фоміну. Ногою відсунув табурет, на якому лежали гранати і шабля.

— Одягайся! — наказав він і кинув Маркову одяг, струснувши його, щоб переконатися, чи немає зброї.

Марков, нахилившись, повільно натягнув штани. Він боявся підвести обличчя, боявся зустрітися поглядом з чекістами і прочитати в їх очах підтвердження того, що раптом виразно уявилось йому: зараз вони вийдуть із цієї чистої і теплої хати, і там, під дощем, де-небудь посеред дороги, що потопає в грязюці, пролунає за спиною постріл… Чи почує він його?..

— Я йти не можу… — сухим, уривчастим голосом промовив він. — Не дійду я…

— Нічого, тут близько, — відповів Олексій.

Це був вирок, кінець…

— Не можу я! — повторив Марков. — Не треба…

Олексій зрозумів, що робиться в душі цієї людини.

— Не бійся! — сказав він. — У Херсон поїдеш, судитимуть.

Марков швидко підвів голову.

— Правда? Значить, ще не зараз?.. — Він з надією подивився на чекіста, що стояв перед ним.

Це був той самий Олексій Михальов, скромний «писар», якого так «вдало» завербувала колись Діна Федосова. Маркову здалося, що він лише тепер бачить його по-справжньому.

Він ніколи раніше не помічав у цій людині напруженої суворої зібраності і пильного невблаганного блиску в зіницях, немов у їх прозорій глибині мерехтіли холодні лусочки слюди…

Вранці ховали Марусю.

Місце вибрали за селом, на пагорку, під високою акацією, щоб повесні розпускала вона над Марусею свій білий цвіт.

Було видно з пагорка степ, широку родючу українську землю.

Розстріляли по обоймі під час прощальних залпів.

А через годину потягнувся з села довгий обоз. На возах сиділи зв'язані смагінці.

Олексій далеко випередив своїх. Їхав сам, думав. Думки були сумні і урочисті. Нема Паитюшки, Воронька… І Марусі нема. І багато ще в степу безіменних могил… Чи збережуться вони, чи коли-небудь їх зорють під хліба?.. Не в могилах справа. В пам'яті людей лишаться ті, хто похований в них, хто віддав себе за цю землю, за хліба, що виростуть на ній, за нове життя. Вони лишаться назавжди!.. Треба тільки до кінця довести справу, заради якої не шкодували вони ні життя свого, ні молодості, якій беззавітно віддали все, що мали…

1957 р.