Спалені обози

І

І Дмитро Вітовський заплакав… Ні, він не ридав, навіть не схлипував, але на очі так густо виступили сльози, що він, здавалось, осліп.

Галичино, рідна! Яка ж ти бідна, яка нещасна! А були ж часи Ростиславичів, Осмомисла, Данила, Лева…

Витер очі і, глибоко, мимоволі зі стогоном зітхнувши, присунув до себе палицю, — старі рани і ревматизм. А Поточняк стояв до нього спиною, дивився у вікно. Саме він, Анатоль, так його розчулив. Падіння Львова Дмитро вже пережив, навіть пересварився з Костем Левицьким, коли той разом з державними секретарями та деякими членами Національної Ради прибув до Тернополя. Але коли Поточняк зачав розповідати подробиці, надто ж як у них стріляли з вікон дому інвалідів, як довелось перебігати колію, — не витримав, нерви здали.

Так, були часи Ростиславичів, Осмомисла, Данила, Лева. І було чотири століття польської окупації, а потому, з 1772-го, почалась австрійська. Та все ж на початку минулого віку проснулась Галичина. «Руська трійця» — Шашкевич, Вагилевич, Головатий; «Русалка Дністровая». Революція 1848-го. «Зоря Галицька». І лист-звернення до цісаря Фердінанда з проханням-вимогою надати українському народові в Галичині самостійність-автономію. Спершу запевнив цісар, що так буде, але перегодя зрікся престолу на користь Франца-Йосифа, а в часи абсолютизму всі домагання були похоронені, і Головна Руська Рада перестала існувати, настала зневіра в Австрію, отоді Росія й підсунула Галичині історика і журналіста Михайла Погодіна, що став духовним батьком галицьких москвофілів. Та Європа клекотала — «Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Литва», «Молода Європа», «Молода Польща», нарешті під їхнім впливом і появилася на світ Божий перша українська народовецька громада «Молода Русь». А за нею перші політичні часописи — «Батьківщина», «Діло», політичне товариство «Народна рада», відтак перша політична партія — радикальна, заснована Франком, Павликом, Драгомановим, в 1899-му праве її крило створило українську національно-демократичну партію, в народний комітет якої ввійшли Михайло Грушевський, Іван Франко, Кость Левицький… Ліві ж радикали заснували соціал-демократичну партію. І в лютому 1910-го парламентарії — представники-висуванці цих партій: національно-демократичної, соціал-демократичної та радикальної — ухвалили домагатися Галичині і Північно-Західній Буковині національної автономії. І коли б не війна…

Дмитре, ти заліз в хащі, похопився на думці Вітовський, твої знання політики в Галичині зараз ні до чого. Не та ситуація. Що ж, дійсно не та ситуація, однак же…

І все ж він не міг відкинути минуле, бо з нього почалося нинішнє. А воно зблиснуло з початком віку. Під час Балканської війни, коли загострилися відносини між Росією і Австрією, виплеснулась виплекана галицькою молоддю ідея військового вишколу. Так виникли спортивні товариства «Січ», засновані Кирилом Трильовським — адвокатом з Коломиї, послом парламенту, відомим радикалом та видавцем, який згодом став генеральним отаманом Українського Січового союзу, та «Сокіл», що найбільше прославився за часів, коли його очолював Іван Боберський — педагог, автор словника і підручника фізичного виховання. І «Січ», і «Сокіл» змагали до єдиного — вони гартували себе до боротьби за самостійність України, а вужче — Галичини. А тут ще акція Мирослава Січинського, котрий вбив намісника Галичини графа Потоцького і став національним героєм серед галицької молоді — вона на нього рівнялась. Так, це був спалах! Коли ж був створений Український Січовий союз, його голова Кирило Трильовський подав наміснику на затвердження вироблений Союзом статут — статут Товариства Січових стрільців, що був майже точним перекладом польського «Стшельца». Намісник затвердив, і за рік до початку світової війни постає у Львові перше стрілецьке товариство «Січові стрільці», очолив його адвокат доктор Володимир Старосольський. І розлилося воно по всій Галичині — Тернопіль, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Золочів… Муштра, вправи зі стрільби, пропаганда ідей самостійності… А вперше майже всі зібралися 28 червня 1914-го у Львові на великий сокільсько-січовий здвиг з нагоди сторіччя уродин національного генія України Тараса Шевченка. Дійсно грандіозне було свято. І якраз тоді прибилась до Львова телеграфна звістка: в Сараєво вбитий престолона-слідник. Через місяць Австрія оголосила війну Сербії, а як тільки шостого серпня Росія виповіла війну Австрії, одразу всі галицькі впливові партії утворили Головну Українську Раду на чолі з Костем Левицьким і Бойову управу, очолювану Кирилом Трильовським, до якої, крім Трильовського, ввійшли Дмитро Вітовський, Сень Горук, Теодор Рожанковський та ще кілька чоловік. У цій війні,— твердили уми, — вирішиться доля українського народу… На поклик Бойової управи відгукнулись тисячі молодих — студентів, гімназистів, юних активістів, — з них, з добровольців, і було створено легіон Українських Січових стрільців, що сумирно, попри всі тертя, непорозуміння з австрійським командуванням, воював разом з Австрією проти Росії і був розбитий в шістнадцятому році під Бережанами військами генерала Брусилова… Правда, стрілецтво не було винищене дощенту — чимало перебувало в запасі, в російському полоні, у відпустках, на лікуванні, але сам легіон як бойова одиниця перестав існувати. З тих, хто вцілів, сформований був на початку сімнадцятого року курінь — близько 600 стрільців — під командуванням підполковника Франца Кікаля. Курінь увійшов у склад XXV корпусу і в лютому того ж сімнадцятого року рушив з австрійцями за Збруч, відтак перегодя був одведений в тил, на Буковину, в Чернівці, щоб першого листопада вісімнадцятого року започаткувати нову сторінку українського війська…

Дмитре, справді облиш ці спогади.

Але він не міг облишити — людський мозок не підвладний людині… І як можна не бідкатися, якщо впав Львів? Вітовський глипнув у спину Поточнякові. Ах, яку він допустив помилку, що не послухав його, Анатоля! Треба було інтернувати всіх впливових поляків! Чому ти допустив таку нерішучість? Чому діяв обережно? Чому пропустив мимо очей відозву, що була розвішана на мурах Львова: «Від трьох днів кипить боротьба за польський Львів. Взиваємо все польське населення, цивільне і військове, станути негайно до зброї! Неділя, 3 листопада 1918 р. Начальна команда збройних сил у Львові»? Обмежилися тим, що зривали ті листівки… Е-ех!

Та й підготовка до перевороту, визнай, була нікудишня. Поспіх. Неорганізованість. Емоції замість розсудку. У Львові не створили міцної бойової одиниці, здатної з першого дня відстояти здобуте, а в довколишніх селах — може, через одне, верховодили дезертири колишньої австрійської армії, що колись ховалися від фронту, а тепер ходили як герої. Вітовський нарешті зрозумів, що люди до держави ставилися байдуже: досить війни, хай хтось інший воює… А були хитрі. Зголоситься до війська, візьме мундир, втече додому, роздягнеться й знову зголошується… А більшовизація військ?

Як потрібна тверда рука! Кожен зараз такий слабодухий, що боїться противника. Чому так тремтимо? Адже перемагає той, в кого сильніші нерви. Адже не всі були за те, аби здати Львів. Звичайно, треба було багато чого врахувати. Львів — місто двох народів, двох психологій, українці — самі собі, поляки — самі собі, є третій прошарок — мішані подружжя. Скільки прорахунків!

Найстрашніше в усій цій катавасії — що галицькі політики не можуть обійтися без орієнтації. Вони неодмінно мусять на когось орієнтуватися. Не стало Австрії — орієнтир на Антанту, нема Франца-Йосифа — є Вільсон. Чи надовго?

Кидай їх, Дмитре, кидай! Ліпше берися за перо. Твої вірші і нариси люди колись читали. Тільки псевдонім зміни. Ну, що то ще за Гнат Бур’ян? Ні, життя без обов’язку нема! Так само, як удвох одного сновидіння не побачиш.

Раптом навстіж розчинилися двері: Грицан. У новому костюмі, тому, що ходив по Будапешту, капелюсі. Вітовський стріпнув головою. Чи не видиво? І вмить вимкнулись його муки, його сумні хитання, забулося, що в нього радикуліт, — він кинувся до Ярослава і так обняв його, що в того аж капелюх злетів з голови. Та й Поточняк нарешті обернувся.

— Ну, розказуй! — Вітовський не відпускав, а тримав Грицана за руки вище ліктя.

— Дай мені сісти… — Ярослав опустився в м’який фотель, схилив голову, бо надто пильно на нього дивились Вітовський з Поточняком. — Зараз… Хай віддихаюся…

— Ти ж не дівка, — пробурчав Анатоль.

— А ти не парубок, — засміявся Ярослав і підвів очі.— Значить так: за готівку ми трохи зброї та амуніції придбали. Домовились з власником фабрики зброї на майбутнє. Отже, треба, Дмитре, висилати до Будапешта нову місію.

— Вишлемо.

— І треба когось послати до Стрия, — наш вагон застряв, — Іштван залишився. Гриць Коссак розводить руками: а що я, мовляв, зроблю, коли залізничники-поляки саботують? Хай Анатоль поїде. Він, думаю, дасть собі там раду. Ну, а тепер про кричуще неподобство.

II

І Грицан розповів усе, що бачив у Будапешті,— про Шарварка, землячків. Та про розмову з міністром.

Республіка змінила столицю… Кожен розумів, що акція ця вимушена, вірив, що тимчасова, що невдовзі Львів буде відбито і все повернеться в старе тепле русло, потече розмірено й спокійно, бо вічно так бути не може… Розуміти розумів, але Тернопіль — не Львів, до того ж сильно понищений, бо російські війська вступили в місто вже дванадцятого серпня чотирнадцятого року, розмістивши тут свою адміністрацію, збройні сили, тож коли в червні п’ятнадцятого німецько-австрійська армія прогнала російських солдатів зі Львова, відразу ж повела наступ на Тернопіль — розгорнулися запеклі бої, з перемінним успіхом тривали вони майже рік, місто переходило з рук у руки, і лише влітку шістнадцятого фронт стабілізувався по Серету — лівій притоці Дністра, на якому, власне, й розташований Тернопіль. Правда, згодом, влітку сімнадцятого, місто знову опинилося в зоні воєнних дій: за наказом Тимчасового уряду розгорнулася підготовка до наступу на Південно-Західному фронті, стягувалися війська: піхотні частини, 5-й кавалерійський корпус, авіадивізіон. Прибув навіть військовий міністр Керенський. Наступ почався вісімнадцятого червня, та безуспішно, бо через три тижні, використавши свою перевагу в артилерії, австро-німецькі війська перейшли в атаку, одинадцятого липня зайняли Тернопіль, — і безладний відступ російської армії по всій лінії Південно-Західного фронту. Козаки 40-го Донського корпусу прямо на вулицях рубали шаблями панікерів…

Тож затишку було мало: місто-руїна.

Інтелектуали тішили себе хіба тим, що поблизу, в селі Біла, провела юні роки співачка зі світовою славою Соломія Крушельницька, ніколи не гребувала земляками, а завжди знаходила час відвідати Тернопіль і виступити з концертом.

Політики ж пам’ятали інше: більшовики вели тут пропаганду серед солдатів гарнізону та місцевих жителів, у центрі міста організували великий мітинг. З червоними прапорами. З більшовицькими гаслами. Все те пахло несмачно…

Про те, що з Відня прибув Петрушевич, Кость Левицький довідався у ресторані, сюди, в пивничку по вулиці Тарнавського, заходили члени уряду на обід і чарку, вони заходили скаржитись самим собі, що нема порядку, що мало війська — багато старшин прилаштувалися по шиночках, попивали пиво та критикували фронтового стрільця. А ще скаржилися, що Антанта не думає про Галичину. А ще казали, що Львів упав через те, що старшина Караван, котрий, мовляв, як комендант частини на Личаківському передмісті, впровадив у себе систему вибору старшин на більшовицький лад і тим здеморалізував своїх людей, що не хотіли йти патрулювати, а поляки тим часом оточили Львів…

— Перепрошую, — підійшовши до столика, за яким сидів Кость Левицький, сказав юний стрілець. — Приїхав пан президент — хоче вас бачити. Ото й послав мене за вами, пане прем’єр.

— Гаразд, зараз прийду.

Петрушевич хотів бачити Костя Левицького, зате прем’єр Кость Левицький не бажав бачити президента Петрушевича. Вони з Петрушевичем були давніми ворогами — власне, справжніх друзів у Костя Левицького не було. А стосунки з Петрушевичем особливі,— він, як і Кость Левицький, був правником, — отже, конкурентні. Коли, одружившись з дочкою сокальського повітового старости Леокадією Пуніцькою, Петрушевич, тоді молодий адвокат, переніс свою адвокатську канцелярію до Сокаля, Кость Левицький зітхнув полегшено, бо ж, як студент університету, Петрушевич очолював «Академічне братство» у Львові і виріс до провідника молоді. А Кость Левицький по собі знав, як це важливо — зарекомендувати себе із студентської лави. Та не довго мав спокій Кость Левицький: Петрушевич став послом парламенту, а через три роки депутатом галицького сейму і був обраний заступником голови Українського сеймового клубу, тобто заступником його, Костя Левицького.

Отоді вони вперше по-справжньому затіяли таємну війну, кожен б’ючись за свій авторитет і прагнучи грати першу скрипку в галицькому проводі.

Коли з початком світової війни виникла Головна Українська Рада, яку очолив Кость Левицький, Петрушевич до її складу не увійшов, хоча залишався послом парламенту і сейму. Згодом, через рік, Головну Українську Раду замінили Загальною Українською Радою. Нова рада теж не проіснувала довго: після вбивства 21 жовтня 1916 року Фрідріхом Адлером прем’єр-міністра Штірка прем’єр розпустив її і політичний провід Галичини перейшов до рук Української парламентської репрезентації. Ось тут і обминули Костя Левицького. Провід обняв Петрушевич, котрий досі перебував з групою послів в опозиції і вів потаємну роботу проти Костя Левицького, критикуючи його за інертність. Однак Кость Левицький залишався керманичем націонал-демократичної партії, до якої належав і Петрушевич, хоч й очолював опозицію. Деякий час Кость Левицький був у тіні, вірніше, в опозиції до нового проводу. Але коли 18 жовтня 1918 року була утворена Українська Національна Рада, Петрушевич, ставши президентом, про Костя Левицького не забув: після листопадового перевороту Кость Левицький — прем’єр Державного секретаріату. Буває ж так: двоє ненавидять одне одного і не можуть обійтись один без одного…

У кімнаті Петрушевича Левицький застав Вітовського; опершись на палицю, той кричав:

— Тільки подумати! Наші вивозять збіжжя за Збруч, там продають, відтак ми закуповуємо його для армії. Ідіотизм!

Петрушевич замислено слухав. Високий, стрункий, хоч мав п’ятдесят п’ять років. Слухав і — гострий погляд, лице біле, як з мармуру витесане. І бездоганно, як завше, одягнутий.

— З поверненням, пане Євгене, — подав руку Левицький.

— Дякую, — швидко відказав Петрушевич. — Хоч думаю, що моє повернення ні для кого не принесе радості…

Опершись на палицю — кляті старі рани та ревматизм і досі не покидали! — Вітовський попросив, щоб його відпустили, бо ж треба формувати армію.

Петрушевич не заперечував.

— Ну, що ж, пане Костю, — він потер пальцями добре розвинуте підборіддя. — Розкажіть мені, що та як…

III

І знов Грицанові випала особлива місія: Вітовський послав його на переговори з Петлюрою. Дійсно, місія особлива: йшлося про те, що новоствореній Українській Галицькій Армії потрібен справжній командувач, який би розумівся в усіх тонкощах військової справи. Потрібен генерал. Звичайно, так чи інакше він мусив служити в російській армії, бо ніякої української армії за часів російської імперії, зрозуміло, не було. Але були генерали українського походження, принаймні добре вишколені полковники, що покінчали вищі військові заклади, а тепер не хотіли служити більшовикам. Такі у війську Петлюри були. Тож Вітовський і задумав… позичити для Галицької Армії командувача.

Прибувши до Підволочиська, Грицан попішкував мостом через Збруч до Волочиська, що мало чим відрізнявся від Підволочиська. Звичайне подільське містечко, убоге, сплюндроване війною, із скособоченими халупками, єврейськими крамничками та корчмами, дрібними кустарними майстернями, цегельнею, цукроварнею та залізничною станцією. Власне, щодо залізниці, то Волочиськ і Підволочиськ — наче близнюки, що зрослися животами… Один на правому березі Збруча, другий — на лівому. Тут Росія, Придніпрянська Україна, там — Австрія, Галичина, Придністровська Україна… Доля! Світ такої не знає! Звідси Ярославові треба рушати на Київ, до Фастова, де за попередніми даними перебуває штаб Головного отамана Симона Петлюри, поки остаточно не скинуто гетьмана Скоропадського.

Його хвилювала не стільки зустріч з Петлюрою, про якого доволі багато наслухався, а сама місія, її кінцевий результат. А щодо Петлюри Ярослав зібрав усі дані, які тільки міг. Народився в 1879 році. Отже, тепер йому тридцять дев’ять або сороковий пішов. Син полтавського міщанина з козаків. Старі буцім мешкають на передмісті Полтави, є звичайними приміськими селянами, батько — візник. Вчився Петлюра в Полтавській духовній бурсі, потім — у духовній семінарії. Кажуть, кохається в пісні, захоплюється театром, навіть виступав у театральних виставах бурсаків. За антидержавну діяльність звільнили з семінарії, пробував поступити у вищу школу, але полишив цю думку й виїхав на Кубань, де з кількома товаришами заснував у Катеринодарі Чорноморську вільну громаду Революційної української партії, започаткувавши таким чином український політичний рух. Там, у Катеринодарі, в нього остаточно пробудився інтерес до минувшини українського народу — йшло передусім про долю решток Січі Запорізької, що змушена податися на Кубань. Там же був арештований, а коли вийшов з тюрми восени дев’ятсот четвертого року, — що найбільше вразило Ярослава, — опинився у Львові, був слухачем філософського факультету, а помимо того, Революційна українська партія мала у Львові свій закордонний осередок: тут друкувалися її видання й висилалися на Україну, тут, зрештою, почалася її роздвоєність. Дебатували: домагатися самостійності України чи ні, бути українською національною організацією чи прибудівкою до російської соціал-демократії. В грудні того ж року на з’їзді у Львові стався розкол. «Закордонці» заклали Українську спілку, яка лучилася з РСДРП, а Петлюра лишився і майже весь дев’ятсот п’ятий перебував у Львові, працюючи в партійному видавництві. Він був ватажком української соціал-демократії, навіть зблизився з Іваном Франком, що також вразило Грицана. Відтак повернувся на Україну, став співредактором місячника «Вільна Україна» в Петербурзі, згодом — київського тижневика «Слово». Перегодя живе у Москві, працює бухгалтером в асекураційному товаристві. Лідер української колонії. В дванадцятому — п’ятнадцятому роках редактор українського місячника російською мовою «Украинская жизнь». Після Жовтневої революції опинився в Києві на Першому українському військовому з’їзді, хоча у війську ніколи не служив. Хоча не служив, проте очолив військове відомство при Центральній Раді, а тепер, при Директорії, став Головним отаманом. Був проти німецької окупації України так само, як і проти російської. Був, зрозуміло, і проти гетьмана Скоропадського. Нині українські військові формування складають головним чином гайдамацькі полки та Січові стрільці полковника Коновальця.

Ось, власне, все, що знав про Симона Петлюру Ярослав Грицан. Щодо характеру, то радили йому самому придивитися. Єдине достовірно запевняли: до галичан Петлюра ставиться невиразно, імлисто — любить і не любить… Правда, в декого прорвалося: Петлюра ніколи не був сильною індивідуальністю, відкидає від себе твердіші характери, тож розумні люди покидають його, а він оточує себе манекенами… Ага! Ще йому казали: одружений. Одружився в Москві. Дружину звуть Ольгою, єдину дочку — Лесею. Чи не на честь Лесі Українки?

Інформації все ж було доста. Та сьогодні він Петлюри не побачить: сьогодні потяга на Київ нема і не буде. Тільки завтра вранці. І розчарований Грицан повернувся у Підволочиськ, знайомився з містечком, згадуючи, як про нього писав Франко:

І хоча відтоді, коли тут уперше побував Франко, спливло не один десяток літ, мало що змінилося. Хоч ні, змінилось. На початку віку тут не раз страйкували — і селяни, і робітники. Перед війною містечко славилося і гордилося тим, що було центром торгівлі живою птицею, яку передусім вивозили в Західну Європу. А ще славилося, що розташоване над Збручем — річкою, по якій уже понад сто років пролягає кордон, що розділяє-крає українську землю на дві частини.

Тепер, після воєнної розрухи, Підволочиськ виглядав іще більш обдертим. Та особливо вразило Грицана багатолюддя. Повно колишніх вояків австрійської армії, що повертаються з російського полону. Агітують селян захоплювати поміщицькі й церковні землі — як у Росії; з-під поли торгують зброєю. На схід — полонені з Австрії та Німеччини, на Захід — з Росії. Люди — обірвані, голодні — гинуть, як мухи, піввагона трупів. Розбивають склади, спекулюють хлібом, коньяком, шампанським, одежею… Коней продавали всім, хто платив. Продавали військове майно, навіть бараки. Серед жандармерії були колишні військові, що найбільше крали й найбільше торгували. Тих українських полонених, котрі служили в австрійській армії, представники Галицької Армії хапали до себе. Були не лише полонені, було сотні таких, котрих вимушено евакуювали, коли російська армія відступала, а дехто сам утікав, насамперед — москвофіли; вони боялись розправи: з початком війни мадяри розправлялись з москвофілами, росіяни — з австрофілами, взаємна різня…

При одній такій розмові Грицан був присутній, бо, як тільки з'явився у Підволочиську, відразу зареєструвався у комендатурі. Тож привели галичанина — брудного, зарослого, обірваного, згорбленого. Комендант запропонував йому вступити до Галицької Армії.

— Нас утомила війна… — потупився.

— А республіка?

— Таж ви взяли владу…

— А відстоювати хто буде?

— Вже навідстоювали…

І йшов пріч — майже всі розходилися по домівках. Зітхав комендант, зітхав Грицан: зовсім не слухають старшин. Він зателефонував Вітовському. Спершу сказав, що до Фастова зможе добратися лише завтра, а далі розповів про становище в Підволочиську. Голос його був напрочуд упалий, він неначе шукав чи то підтримки, а чи заспокоєння, розради. Та замість розради — твердий Дмитрів наказ:

— Встановити в місті суворий контроль, всіх чужих роззброювати. Дій від мого імені. Я все тобі дозволяю. Навіть крайність. До речі, зараз там буде Поточняк. Він ще не приїхав?

— Поки що ні.

— Значить, приїде. Він виїхав дрезиною.

— Я зачекаю.

— Рушай до Фастова. Відразу.

— Чим?

— Я не люблю виправдань!

На тому кінці проводу поклали трубку. Грицан дивився на військового коменданта — комендант на нього.

— Неймовірний хаос, — затрусив головою комендант. — Повірте, хочу, а нічого не годен вчинити.

— Спробуємо разом…

І тут хтось знадвору грюкнув ногою об двері, і двері розчинилися навстіж. Поточняк… Зупинився коло порога, поправив пенсне й здивовано промимрив до Грицана:

— Ти не у Фастові?

— Нема потяга. Завтра вранці поїду.

— І що, ти не міг наполягти, щоб тебе відправили?

— Не будь наївним, як Вітовський, — Ярослав аж розсердився. — Хто і чим мене відправить? Та ще по той бак Збруча. Спробуй, як такий мудрий!

— Ну здоров, — посмирнішав Поточняк.

Він простягнув Грицану руку, потис міцно, відтак повернувся до коменданта; козирнувши, сказав по-військовому чітко:

— Особистий представник секретаря військових справ Вітовського сотник Поточняк. Ви залишаєтесь комендантом, але всі мої накази для вас — закон. Запитання будуть?

— Пан сотник голодний?

— Якщо є ром і чай, то чарку рому і чашку чаю. — І до Ярослава: — То що тут, у Підволочиську, діється?

— Сам побачиш! — гнів ще не покинув Грицана. Дійсно як діти! То Вітовський — зроби неможливе, то він, Анатоль, з докором. Треба ж думати!

— А якщо по-товариськи?

— Хаос! — випалив Грицан і почав заспокоюватись.

— Не панікуй, Славчику, — Анатоль пом'якшив тон. — Ніщо на цій грішній землі легко не народжується, навіть звичайнісіньке стебельце житечка. Отож чоловіки, друже, видумали цивілізацію, а жінки сім’ю, бо чоловік нудьгує від безділля, а жінка млоїться, коли не кохає або її не кохають. Все, що є твором жінки, нагадує людське тіло. Отож треба знати, коли брати, а коли зрікатися, — він просторікував так, ніби прибув на бал, а не наводити порядок, чим украй здивував Грицана. Це було не схоже на Поточняка.

— У коханні не гріх брати чи покидати, а гріх говорити неправду чи бути немилосердним.

їхню розмову перервав прихід трьох. Двоє стрільців ввели елегантного, але у вкрай протертій одежі, підстаркуватого бороданя. Водночас з чайником, ромом, чарками і чашками на таці появився військовий комендант. Ярослав знітився.

— Пане коменданте! — дуже дзвінким голосом, аж лящало у вухах, зарапортував один із стрільців, молодший. — Піймався! Дві цистерни нафти продавав!

— Хвилинку… — Комендант — він також знітився — поставив тацю на стіл. — Тепер…

Грицан рвучким жестом руки попросив його замовчати і, пронизавши лихим оком підстаркуватого бороданя, обурено, розгнівано сказав:

— Отакі, Анатолю, оббивають пороги в Будапешті!

— Та ти ж розповідав нам. — Поточняк повернувся до стрільця. — Ну-ну, що там було?

— Спіймали, коли продавав дві цистерни нафти.

— Бо то моє майно, — промимрив бородань.

— Він продав? — перепитав Поточняк.

— На щастя, не встиг, ми наклали арешт.

— Молодці! — І до військового коменданта: — Від імені полковника Вітовського нагородити цих хлопців найціннішими подарунками. Відповідно, від його імені, я підпишу. А тепер дозвольте мені порозмовляти з цим паном.

— А я не бажаю розмовляти…

— Забажаєте, — протягнув Поточняк і рявкнув так, аж один із стрільців підскочив. — В очі!!! Чому бігають очі? Ану в очі! В очі! Ти хто?

— Професор Дигдалевич…

— Звідки?

— З Дрогобича.

— Ти нафтовик?

— Я професор…

— Звідки нафта?

— То моє майно.

— А ти знаєш, що нафта належить республіці?

— Не знаю…

— Дивно, ти ж професор! Чи звичайний спекулянт?

— Прошу не ображати мене!

— І не тільки спекулянт, а класичний тип грабіжника, хапуги, ненаситної потвори, яка б усе на світі вкрала і продала самому дияволу, аби нажитися, використавши скрутні часи.

— Хто дозволив тобі так зі мною розмовляти? Я буду скаржитися! І хто ти такий, щоб тут розпоряджатися?

— Не треба вереску, це не допоможе. — І Поточняк різко звелів коменданту: — Негайно конфіскувати обидві цистерни! А його в льох на тиждень, хай запам’ятає, чим пахне нафта.

— Як ти смієш, жабо? Жаба! Жаба!

— Що ж, тоді зробимо трохи інакше: за грабіж державного майна цього самозваного професора — розстріляти.

— Що-що-що? — все ще шкірився бородань.

— Роз-стрі-ля-ти! — роздільно сказав Поточняк.

— Ква! Ква! Ква!

Поточняк спокійно вийняв пістолет і спокійно пустив йому межі очі кулю. Похмуро кинув стрільцям:

— Заволочіть куди-небудь у рів і присипте чим-небудь, аби не смердів. Коменданте, ідіть до цистерн!

Десь на залізничній станції свиснув паровоз, і Грицан здригнувся. Стрільці потягли бороданя.

— П-пийте ром… — глухо видушив комендант.

— Я вже напився! — І Поточняк підвищив голос: — Чому ви не йдете до цистерн? Чи ви хочете мене закликати до гуманності? Не раджу. Йдіть!

Комендант, похнюпившись, згорбившись, якоюсь шматою витер з підлоги кров. Довго відчиняв і довго зачиняв, вовтузячись, двері — чогось вони його не слухалися.

— А може, ти надто жорстоко?.. — порозмисливши добру хвилину, дуже обережно промовив Грицан.

— Тобі до Петлюри треба. Провести до Волочиська?

— Я сам…

— Щасливо! — і одвернувся.

Грицан не захотів більше лишатися в кімнаті, що смерділа пороховим димом. Падав дощ з мокрим снігом. Ярослав, щулячись та тремтячи після теплої хати, звів комір поношеної шинелі й почвалав неквапно до Волочиська. Перебуде ніч на двірці. Може, пофортунить? Може, потяг буде скоріше? І все ж: чи мудро вчинив Поточняк? Той же бородань — українець… Чи не занадто жорстоко? Важко судити… Не знаю, не знаю… З другого боку — злочин же. Злочин! Не знаю, чи осуджувати, чи схва; повати. Єдине що: ознаки війни — вогонь і трупи. А можливо, зараз якраз і не потрібне милосердя? Більшовики проголосили диктатуру пролетаріату, червоний терор. Ти хочеш громадянської війни? При чім тут громадянська війна? Тут війна з поляками, але свої такі вже подлючі, що далі нікуди! Ні, правий Поточняк! Дарма я збунтувався. Не треба було. Нічого, помиримося. Головне зараз — не панікувати, бо це до добра не приведе. І потрібна диктатура. Ще нічого не втрачено. Кутузов не побоявся здати французам Москву — здав Москву, щоб потому французів розбити. Таке буде зі Львовом. Організуємо належно армію, і Львів буде нашим.

Поки добрався до вокзалу, остаточно був на боці Поточняка. А на вокзалі вжахнувся: всі лавки, долівка аж кишать людом. Мурашник! Де ж приткнутися? Боже, до чого довели правителі цей світ? Худобою люди стали. Судити треба тиранів! Су-ди-ти! І вішати! Бо сам народ на інший народ ніколи не нападає, поки його хтось не спровокує. Ні, не знаю випадку з історії, щоб громада без провідника виступила одна проти другої,— не знаю. Хтось мусить бути такий, хто ворохобить. Але чому його слухають? Чому слухають навіть тоді, коли заздалегідь знають, що йдуть на неправе діло? Не розгадати цієї загадки! Хм, де ж присісти? Хіба піти до чергового по станції? Він же мене не знає. Може, зрозуміє, що я високий, так би мовити, чиновник? Не будь смішним! Хто в цьому хаосі думає про ранги? Хто на них зважає? І зброї не приміниш, бо це чужий край, хоч і український, — в Підволочиську начальник станції поляк — у Волочиську росіянин… А може, обидва перекинчики? Безладдя і безвладдя! Доки? Коли цьому настане кінець?

Де ж, однак, приткнутися? Хіба попроситися до канцелярії начальника станції? Не будь дитиною! Який начальник станції сидітиме вночі на роботі? На те є його заступник або черговий. Але хто тебе пустить в службове приміщення? Там же вхід стороннім заборонений.

Проте Ярослав пішов. До диспетчера. Показав своє посвідчення. Розтлумачив, з якою метою їде.

— То буде якийсь потяг до Фастова?

— Чекайте, може, щось буде… — сказав той невизначено.

— А у вас можна посидіти? — канючив Грицан.

— Не положено взагалі, але для вас зроблю виняток.

— Щиро дякую. Я заважати не буду.

Ярослав блаженно опустився на стілець у кутку, щільно притулився до стіни, і обважніла голова сама похилилась на груди — він безпам’ятно закуняв.

— Пане-товаришу!

— Що таке? — Грицан умить розплющив очі.

— Пане-товаришу, — вже тихіше заговорив диспетчер. — Якщо вам так нагально треба до Фастова, то зараз на Київ піде товарняк. Можу підсадити до машиніста. Але, зрозуміло, комфорту ніякого.

— Чорт з ним, з комфортом! Садовіть.

Він глянув на годинника, що цокав на стіні,— рівно дванадцять ночі. Вранці можна бути у Фастові.

Та не збулись Грицанові сподівання: поїзд теліпався, мов старий віз, до Фастова прибув аж опівдні. І то добре. Принаймні день. Видно. Ярослав проїздив уже Фастів. Коли вертав з російського полону. Правда, в самому місті не був — воно йому відоме хіба як великий залізничний вузол. Також знав, що Фастів був центром Фастівського полку, козаки якого під орудою полковника Семена Палія повстали проти шляхти. І що найцікавіше — на його поклик тутешні землі заселяли втікачі з Галичини. Отож, може, й земляка ще надибає… Грицан, захищаючи лице від поривчастого дрібного снігу, що сипав-обсипав з ніг до голови, розпитав у чергового по станції, де стоїть поїзд Петлюри, а далі йому показали вагон-салон Головного отамана. При вході на варті стояв молодик-гайдамака.

— Добридень, — кивнув головою Грицан.

— Добридень, — молодик-гайдамака, однак, дивився на нього вельми підозріло, здогадуючись, що перед ним чужинець, оскільки шинеля не російська.

— Мені треба бачити пана Головного отамана. Він є?

— Є. Але пускати нікого не велено.

— Яз Галичини, представник уряду ЗУНР.

— Нічого не знаю.

— Прошу моє посвідчення.

— Не треба мені вашого посвідчення! — спохмурнів молодик-гайдамака. — Велено нікого не пускати!

Здуріти можна! Отак людину можна довести до відчаю. Бовдур якийсь! Грицан почав уже закипати.

— Невже ви не розумієте, що…

— Велено нікого не пускати! — відсік молодик-гайдамака, не дослухавши та одвернувшись.

— То покличте когось з офіцерів, — наполягав Грицан. — Хоча б особистого ад’ютанта. Я ж вам кажу: я з Галичини.

— А я вам кажу: не велено! — знов обернувся.

— Слухай, чоловіче, таж будь…

Він не доказав — у тамбурі з’явився літній сухорлявий мужчина середнього, поставного зросту, у наглухо застебнутому, по саме горло, військовому френчі, з великими кишенями на грудях, золотими нитками вишитим великим тризубом на лівому рукаві. Високі халяви наглянсовані до блиску. Лице буденне, але виразне, правильних рис, світяться в ньому розум, вдумливість, якась духовна сила, однак бліде, зморене. Горбоносий. Журливо-лагідні блакитні очі. Волося чесане набік.

— Слава Україні! — м’яко вигукнув-привітався і, машинально схрестивши на грудях руки, поспитав: — Що тут за шарварок?

— Та ось… — почав був молодик-гайдамака.

— Героям слава… — промимрив водночас з ним Ярослав, а далі поквапно випередив: — Я представник уряду ЗУНР!

— А-а-а… Проходьте, будь ласка.

Молодик-гайдамака дав Грицану дорогу, і Грицан з полегкістю піднявся по східцях у тамбур.

— Симон Петлюра, — чоловік вишукано, почасти театрально подарував йому посмішку й першим простяг руку.

— Ярослав Грицан — особистий референт секретаря військових справ полковника Вітовського.

— Знаю, знаю пана Дмитра. Щоправда, не особисто, — а далі був жест блідої руки. — Прошу до салону.

У скромно обмебльованому салоні в такому ж, як у Петлюри, військовому френчі сидів чоловік з буйним волоссям та густими вусами.

— Знайомтесь, — сказав Петлюра. — Мій ад’ютант сотник Крушинський. А це пан Грицан — представник Вітовського.

Сотник Крушинський був на голову вищий од Ярослава, як і від самого Головного отамана.

— Роздягайтесь, — сказав Петлюра. — Портфель отуди поставте.

— Дозвольте, я почеплю вашу шинелю, — приступив Крушинський.

— І чаю, будь ласка, подайте, — у Петлюри був напрочуд лагідний голос. — Сідайте, будь ласка, пане Грицан.

— Дякую.

— Палите? — Петлюра вийняв портсигар.

— Так, — кивнув.

Крушинський вернувся з тацею, — дві порцелянові чашки, — ніжний аромат лоскотав ніздрі, і Ярослав проковтнув слинку.

— Сьорбніть гаряченького, — сказав Петлюра. — Надворі так сиро, а крім того, ви з дороги. Промерзли, либонь?

— Трохи, — кивнув.

— То сьорбніть, сьорбніть. Сотнику, залишіться.

Крушинський сів поруч з ними. Ярослав надпив половину чашки, і груди від жару аж розширило.

— Ми раді за галичан, — сказав Петлюра. — Розуміємо ситуацію. Але насамперед про мету вашого приїзду.

Грицан виклав усе, що велів Вітовський.

Схрестивши на грудях руки, Петлюра впився в нього своїми журливо-лагідними блакитними очима, майже не кліпаючи, та Грицану здавалося, що він зайнятий зараз якимись своїми клопотами і зовсім його не слухає.

— Гаразд, генерала вам дамо.

— А поміч?

— Спробуємо виділити два корпуси. Я певен, я глибоко переконаний, що нам це вдасться.

— Ми будемо вельми раді.

— Гаразд, — ще раз резюмував Петлюра. — До вечора я полагоджу з паном Винниченком усі питання, що стосуються Галичини, і ми тоді разом повечеряємо, — на устах Петлюри заблукала мила посмішка, дещо артистична, як здалось Грицану. — Не заперечуєте?

— Ні, щиро вдячний.

— Сотнику, одведіть пана Грицана в купе, і нехай кухар нагодує смачним обідом. І відпочивайте, пане Ярославе.

— Дякую.

— Слідуйте, будь ласка, за мною, — знявши з вішалки Грицанову шинелю та кинувши собі на руку, сказав Крушинський.

Ярослав підхопив свою теку. І аж тепер відчув страшну втому, ноги — наче ватяні. Купе йому відвели в сусідньому вагоні — купе як купе. Хіба що одна тільки полиця для спання.

— Розташовуйтесь, я зараз, — сказав Крушинський.

— А може, не треба? — скривився кисло Ярослав: очі його злипалися. — Може, я спершу відісплюся? Бо так уже морить, так морить…

— Усе ж таки гарячого радив би поїсти. Чекати не доведеться — наш повар завжди напоготові.

— Чорт з ним! Потерплю.

Він сів. На столику лежала «Нова рада». Сонні очі сонно прочитали: «До зброї! Злітайтеся, сизі орли, на поміч братам-галичанам! Нам потрібен зараз корпус сміливих завзятих синів України, потомків славного козацтва. Сини України! Поможіть! До зброї!» А трохи нижче: «25 листопада 1918 року згубився на вулиці Легіонерів пес чорний з написом на гальштуку «Неро — власність Фолькевичів». Хто знайде, нехай віддасть. За заплатою на команді вокзалу». Ярослав похитав головою: отже, Неро — власність Фолькевичів…

IV

Є на світі одна справедливість — смерть… Бр-р! Ярослава від несподівано наплинутого афоризму нараз аж зморозило, і він підсвідомо різко підняв голову. Перед ним сиділо майбутнє головне командування Галицької Армії — командуючий генерал Омелянович-Павленко і начальник штабу полковник Мишковський. А за вікном мело снігом, — перші дні зими, — грудень гуляв по степах України…

У вагоні було доволі холодно, і Омелянович-Павленко не знімав ні своєї високої баранячої шапки, ні російської шинелі. Час від часу лівицею помацував праву, що висіла на чорній пов’язці,— рана з війни. Хоча йому було лише сорок, та борідка вже посивіла. Але очі жваві, молоді. Був сухорлявий, середнього зросту, — Мишковський повна йому протилежність. Високий, кремезний, доволі симпатичний блондин. Розмовляв виразно, голосно, чистою українською мовою, а Омелянович-Павленко — суржиком і здебільшого мимрив.

Враження від обох у Грицана було подвійне: щодо Мишковського, то йому здавалося, що в того більше гонору, аніж розуму; Омелянович-Павленко доволі добродушний, в нього мало військового. А може, перші враження фальшиві? Так чи інакше, а погляди галичан були звернуті на Східну, чи Велику, Україну — всі чекали від неї помочі, і Грицан не міг з цим не рахуватися. Зрештою, людину треба побачити в ділі.

— Скільки, ви кажете, у вас війська? — перепитав Омелянович-Павленко.

— Коли я виїздив — близько двадцяти тисяч. — Грицан дивився генералу в очі.— І десь сорок гармат.

— Угу… Угу…

— Але за той час — не сумніваюся — воно поповнилось. — Поспішно додав: — Мобілізація ведеться повним ходом.

— У скорім часі Львів можна взяти. І звільнити Галичину — цей П’ємонт української нації.

— Ми в це віримо, — сказав Грицан.

— Заберемо, звичайно ж, заберемо, — упевнено підтвердив полковник Мишковський.

— Ми в це віримо, — повторив Ярослав, намагаючись якомога правдивіше й переконливіше дивитись своїм супутникам в очі. Інакше відповісти не міг — треба бути дипломатом.

Його нестерпно мучило падіння Львова, а заодно він мучився іще одним: як галицькі провідники зустрінуть гостей? Він навмисне не телеграфував точної дати приїзду. Сказав, виїжджаємо… А коли, в яку годину — ані слова. Тепер він мучився: Вітовський може розгніватися. Не стільки Вітовський, як Кость Левицький… Кость Левицький всім нутром ненавидить росіян. А той, з посивілою борідкою, Омелянович-Павленко, — колишній полковник російської армії. Ярослав уявив собі розгніваного Костя Левицького: він слухати не побажає росіян… Ну й хай! А що може Ярослав вдіяти, якщо Петлюра іншого командувача для Галицької Армії не знайшов? Правда, про всяк випадок Ярослав припас декілька виправдань-пояснень. Якщо Кость Левицький аж надто збунтується, він скаже: прошу взяти до уваги, що батько Омеляновича-Павленка, хоч і був російським генералом артилерії, походив все-таки з дунайських козаків. Отже, в жилах теперішнього Омеляновича-Павленка тече козацька кров… Прошу врахувати, що він закінчив кадетський корпус, що досить молодий — сорок років, на посивілу борідку не звертайте уваги… Омелянович-Павленко, зважте, служив у лейб-гвардії Волинському полку, котрий складався виключно з українців… А ще прошу звернути увагу на хоробрість. Кавалер орденів Володимира третього ступеня за бої на переправі Гута-Кальварія, а також Юрія за бої Лодзь-Торунь. Отже, є всі можливості переконати Костя Левицького. Однак…

— Чого ви зітхаєте? — підняв на Ярослава жваві очі генерал. — Військові не повинні зітхати.

І Омелянович-Павленко добродушно посміхнувся. А Ярославові знову треба бути дипломатом. Він подумав, що всі дипломати — блазні, і сказав:

— Ні, нічого… Це так, ненароком…

— Мабуть, ви не вірите, що візьмемо Львів назад? — поворухнувся кремезний полковник Мишковський.

«Мавпа може викрасти з хати немовля… Хтось колись розповідав, що у вовчому лігві знайшли живу дитину — хотіли взяти, але дитина дерлася і кусалася… Ходила тільки на чотирьох… Через рік вона померла… Але навіщо я повторюю давно почуте?»

— Чому ж, вірю, — набирався впевненості Грицан. — Але на війні люди часто зітхають.

Не признався ж, чому зітхає: влітку 1916-го командир російського полку полковник Омелянович-Павленко брав участь у Тернопільському прориві, в якому війська Брусилова повністю розбили на горі Лисоня, під Бережанами, Січовий легіон — отой легіон, що нині став фундаментом Г алицької Армії, головнокомандуючим якої має бути Омелянович-Павленко… Воістину — доля і перехрестя доріг.

Йому так і свербіло сказати: ви і мене тоді взяли в полон… А тепер будете мною командувати… Ні, не можна!

Ти не маєш права! А то збунтується, ще не поїде, вернеться. Але з другого боку: скільки є прикладів, що білі генерали перейшли до Червоної Армії і доволі чесно служать російській революції. То чому ж така метаморфоза не могла статися з Омеляновичем-Павленком?

Та все ж Грицан потерпав. І не стільки, може, боявся Костя Левицького, як Вітовського. А що, коли Вітовський зустріне генерала вороже, з недовірою? Адже при гетьманові Скоропадському Омелянович-Павленко командував дивізією, а Скоропадський дозволив німцям грабувати Україну… Ото справді ситуація… Що ж, дасться видіти. Але ж не міг Ярослав перебирати, не міг заперечувати Петлюрі, коли той виділив саме Омеляновича-Павленка, як і не міг заперечувати Омеляновичу-Павленку, коли він начальником штабу вибрав собі цього високого, кремезного блондина, полковника Мишковського, також вихованця царської школи.

«Але чому вони погодилися обидва стати на чолі чужої їм армії? Чим у даному випадку керувалися? Невже військовим байдуже, ким командувати? Своїми, чужими, аби лиш командувати? Чи це втеча від небезпеки? Нічого не розумію… А може, військова справа — річ абстрактна?.. Може, військовим байдуже — кого бити, аби тільки бити… аби стріляти? Споконвічна вишколеність до стрілянини і вбивств?.. Чи мундир усім керує? Зрештою, чого дивуєшся? Хіба в Галицькій Армії мало чистокровних австрійських німців?»

— Не хвилюйтесь, пане Грицан, — панібратськи сказав Мишковський. — Ми виб’ємо поляків зі Львова. Давно відомо, що в них більше гонору, аніж хоробрості. Якщо справді маєте армію, то ми вже постараємося нею належно командувати. Повірте слову офіцера. Досвід маємо.

— Я завше намагався вірити людям, — його розумні глибокі очі з голубим відливом не випромінювали, однак, радості.

— Між іншим, звідки у вас таке знання мов?

— Хотів повніше пізнати людей… В натурі… Воно цікавіше, коли чуєш людину безпосередньо в натурі, а не з десятих уст. А крім того, я юрист і трохи історик.

З вікон досить сильно віяло. І Омелянович-Павленко щулився. Врешті не витерпів:

— Скільки ж то можна їхати!

— Та ми вже під Тернополем, — сказав Грицан, подумавши про Оксану. Хоч би натопила в кімнаті і бодай трохи його зогріла. Він так намерзся по дорогах. Дорога ніколи не зогріває. Та ще чужа, та ще далека. Не зогріває, а втомлює.

— Тернопіль мені близький, — сказав Омелянович-Павленко. — В часи російської революції я мав наказ Брусилова одержати тут українську частину. Жаль, не здійснилося тоді…

«Це він придобрюється, — подумав Ярослав. — Хоче виправдатися, що після розвалу Росії пішов на службу до українців, хоче, аби ми не згадували минуле. Звичайно, в певних ситуаціях не слід колоти когось минулим. Але про минуле забувати не можна. Його треба пам’ятати, щоб не повторювалося».

Тернопіль зустрів їх дрібним снігом і рвучким вітром, котрий випікав до червоності щоки та мів пісок-сніг, болісно шмагаючи по очах. Вулиці були зальодовані, слизькі. Вітер сам згортав сніг на обочину, вимайстровуючи пухкі замети, — ступиш — і по коліна. Та найгірше — сніг-пісок так немилосердно шмагав по зіницях, що неможливо було дивитися.

Ярослав, як тільки вийшли з вагона, одразу ж зателефонував Вітовському. Поточняк сказав, що Вітовський поїхав на провінцію в справі мобілізації до Галицької Армії, зараз він, Анатоль, сам приїде на вокзал, а помешкання для гостей приготовлене в готелі.

Отже, ніякої паніки, цілковитий спокій — все передбачено.

— Панове, все добре, авто зараз буде, — якомога веселіше промовив Ярослав. — А за зиму вже вибачайте…

— Чудесно! Якраз я люблю міцну зиму! — сказав Омелянович-Павленко. — Вона не лише знищує всі епідемічні бактерії, але й гартує характер. Ви згодні, пане Ярославе? А ви чого мовчите, Мишковський?

— І все-таки Одеса ліпше… — Полковник ховав лице од вітру. — Вибачте, але мені все частіше й частіше сниться Одеса… Моя незабутня Одеса…

— О, Одеса! — генерал звузив жваві очі.— Викупаєшся у морі й наче знову народився.

— Що ж, почекаємо тієї хвилини…

«Невже вони не здогадуються, що ця розмова може дратувати мене? — чудувався Грицан. — Ну, не дивуйся… Високі чини на сірому уваги не звертають. Їм здається, що, коли вони розмовляють, сірома глухне, — загальноприйнятий примітивізм — якщо не сказати обмеженість — тих, котрі самі себе посвятили у великі. Зрештою, може, отака безпредметна балачка й потрібна, може, вона й дозволяє зняти напругу. Вони, звичайно, хвилються. Хоча й не подають знаку».

Машина прибула доволі швидко. За кермом Місьо Устимчик, поруч сидів Поточняк. Саме він і вийшов з машини, на мить зупинився, кинув на Омеляновича-Павленка та Мишковського невизначеним з-під пенсне поглядом, відтак неквапно, з достоїнством приступив, простягуючи генералові руку.

— Отаман Поточняк.

«Ти диви! — здивувався, але без заздрості, Ярослав. — Вітовський вже присвоїв йому чин отамана».

— Панове, на жаль, полковник Вітовський не може вас зустріти, він виїхав на передову. Вас чекає президент Національної Ради доктор Петрушевич. Прошу до авта.

— Прошу, прошу, — вторив йому Місьо, одчиняючи всі дверцята своєї старої тарадайки.

Поточняк терпеливо виждав, заки Омелянович-Павленко, Мишковський і Грицан всядуться на задні сидіння. Цим він дуже здивував Грицана, бо коли йти за етикетом, то на переднє сидіння треба було посадити генерала. Ну й Поточняк!

— Рушай! — закомандував Анатоль. — Хутко!

Але вже за першим поворотом їм довелось гальмувати: вулицю перегородили брички, заквітчані багатобарвними стрічками і віками смереки, — з дому вийшла молода пара.

«Знайшли час для весілля, — чи то обурювався, чи дивувався Ярослав. — Однак же нічого протиприродного, — подумав далі,— в самця і самки свої закони…»

Він закурив. Як усе просто: зараз священик з’єднає їхні руки, і сьогодні вони будуть спати разом. Їм байдуже, що конає республіка, що Вітовський сам поїхав агітувати людей до армії, що цю армію очолюватимуть чужі командувачі… Їм усе байдуже! Аби злучитися… Ярославе, перестань! Навіщо ці болючі аналізи? А взагалі — не дивуйся. Вдень жаби уникають сонячного світла, оддаючи перевагу сирим місцям. Зате які плодовиті оті жаби… Наче миші… Але чи варто тобі звертати на це увагу? Так само ж — чи варто осуджувати цю пару? Хіба не з двох почався світ? А може, вони приведуть на світ такого молодця, який стане справжнім вождем Галичини?

«Якщо чоловік розчаровується у своїй дружині, в нього є шанс виправдати невдале одруження — хвалити вроду своєї жінки або її характер». Ох, який же ти, Ярославе, афористичний… Жарти жартами, а коли сходяться двоє, він і вона, а потім бачать, що не знайшли того, чого шукали, то обманюють себе, виділяючи в характері чи зовнішності якусь одну деталь, акцентують на ній увагу, вип’ячують її перед знайомими, перед самим собою, хоча знають, що це омана. Зрештою, це не дивно — в житті людському море омани…

— Шикарно, правда? — показуючи на весільну пару, багатозначно кахикнув Мишковський.

— Дуже… Дуже шикарно… І зворушливо. Особливо у такі тривожні дні,— з сарказмом вирвалось у Ярослава.

— В мене починають вироблятися гормони… — Мишковський голосно засміявся. — Я молодію, панове!..

— Я теж молодію… — і собі посміхнувся генерал. — Дивно, що нерідко жінці забороняють те, що дає насолоду нам.

— Бо жінка подібна до соняха, — дивлячись поперед себе, обронив Поточняк, згадавши Лесю. Як вона там, у Львові? Чи не зраджує його? Та ні, не повинна. Хоча б часом її не згвалтували… А вона прекрасна! Неодмінно одружусь. Тільки б вижити. Але я повинен вижити, повинен побачити Україну суверенною. На крайній випадок — свою Галичину. А Галичина цілком може бути самостійною.

Він взагалі-то був прихильником самостійної Галичини. Він не сприймав назви «Західно-Українська Народна Республіка». Щось було тут нарочите, банальне. Треба просто — Галичина. Як, скажімо, Швейцарія. А вона незалежна вже сто років. Віденський конгрес визначив її кордони і визнав її вічний нейтралітет. І нічого — існує, хоча ні територією, ні кількістю населення не перевищує Галичини. І Галичина могла б існувати, — сіль, нафта, сірка, курорти в Карпатах… Зрештою, існувало ж Галицько-Волинське князівство.

Поглядаючи на молодих, на весільну свиту, Анатоль нервово покусував тонкуваті губи: будь-яке торжество чи весілля завжди чомусь викликало в нього відразу. Йому здавалось, що в такі хвилини люди оголюють себе. На будь-якому торжестві Анатолю було завше ніяково, більше того — йому було соромно, огидно, а разом з тим він картав себе. Він казав собі: «Це твоя, хлопче, дурість, вірніше, не дурість, ти поставив на чільне місце розум. У принципі все правильно. Але ти при цьому забуваєш просте, буденне. Яка мета людини? Мати достаток. Це тобі скажуть дев’яносто дев’ять відсотків. Так-так, мати достаток, бути першим. Так, першим, — підтвердив він зараз, — з цього, власне, й починається все, що відбувається в світі. Практично ця проблема ніколи не буде стерта з карти. Хм, а ти ж твердив, що світ починається з двох? Ну, правильно. Але що треба двом? Їжу, одяг, достаток… А ще їм багнеться бути кращими, ніж ті, котрі їх оточують.

— Місю, обганяй! — злісно кинув Устимчикові, опустивши голову, аби не бачити, як весільна компанія всідається на брички, як безтурботно регоче.

Устимчик слухняно крутнув кермо, різко й впевнено, — машина, заревівши, видряпалася на тротуар. Місьо занадто раптово загальмував, і вона пішла затоки. Ніхто, крім Поточняка, цього не запримітив.

— Мишковський, а ви пам’ятаєте своє весілля? — весело спитав Омелянович-Павленко.

— Пам’ятаю, але не стільки своє, скільки свого друга. Була колосальна гулянка. І раптом ми схаменулися, що нема молодої. Що б ви подумали? Вона з музикантом цілувалася в саду.

— А ви, Ярославе, пам’ятаєте своє?

— Тоді лив теплий дощ…

— Це поетично! — вигукнув Мишковський.

«Геродот розповідав, що німий син Креза при появі перса, який хотів убити його батька, скрикнув: «Не убивай Креза!» З того часу син Креза заговорив…»

— Але, товариство, кохання не оцінюється банкетами, — розсудливо, тоном метра промовив Омелянович-Павленко. — Кохання — солодка мить. Може, тому двоє абсолютно чужих можуть в один момент потягнутися одне до одного.

— Кожна людина повертається до того, що колись було в її житті,— вставив Поточняк. — Повертається бодай поду мки.

— Напевно, тому, що спогади скорочують відстань.

— Це омана, — заперечив. — Спогади ніколи не скорочують відстаней. Вони лише приносять біль. Отже, це омана.

— А ви не замислювалися над тим, що інколи омана служить маяком? Людина, обманюючи себе, йде до чогось визначеного.

— Це жорстоко!

— А хіба життя саме по собі не жорстоке?

— Приїхали, — не відповів на його запитання Поточняк, а Устимчик повільно висунувся з машини й відчинив перед гостями старі поржавілі дверцята. — Прошу, добродії, в наші краї.

Звістка про прибуття Омеляновича-Павленка облетіла моментально уряд республіки, і Петрушевич з Левицьким похапцем вискочили надвір, пальта — наопашки. Всі дуже довго ручкалися, говорили один одному компліменти. Поточняк повернувся до Грицана і, звузивши в презирстві очі, процідив:

— Найгірше те, що є тип людей соціально нікчемних, котрі створюють вигляд, нібито аж надто піклуються про загальне добро. Насправді ж думають лише про себе.

— Маєш на увазі Костя Левицького? — вгадував його думки Ярослав. — Дай спокій! Навіть Вольтер не вмів зберігати власної гідності. Бо інакше як міг такий великий чоловік проміняти свою незалежність на милість прусського короля? Більше того, Вольтер навіть радів, що одержав звання камергера. Знаєш, який кінець?

— Через три роки Фрідріх вигнав Вольтера, — без затримки відповів Анатоль. — Ось такий кінець безчестя. Та годі! Іди відпочинь, а ввечері зустрінемось.

— Незручно… Треба попрощатись, чи що…

— Як хочеш! Я іду в секретаріат. Якщо забажаєш мене побачити, телефонуй. Я буду весь час на місці.

Грицан справді опинився в дурному становищі. Піти — якось непристойно, по-дитячому. Чекати — як опудало стирчати обік. А розмови тим часом між четвіркою не вгавали.

— Ми раді, що ви погодилися командувати Галицькою Армією, — сказав Петрушевич до Омеляновича-Павленка. — Новини сумні: поляки видали свою конституцію і проголосили республіку, вся влада у Пілсудського, а той вже дав розпорядження, аби всі свої головні сили кинути на нас.

— Не страшно, — відмахнувся Мишковський.

— Можливо, можливо… — промимрив Кость Левицький. — Але, панове, нам за всяку ціну треба відібрати у поляків Львів!

— Так-так! — підтримав Петрушевич. — За всяку ціну!

Високий, енергійний, він нервово ламав довгі бліді пальці, і вони стріляли-тріскали.

— Заспокойтеся, добродію… Петрушевич, так? Отже, заспокойтеся, Львів ми візьмемо, — запевнив Омелянович-Павленко.

— Петлюра обіцяв два корпуси підмоги, — додав Мишковський. — А це колосальна підмога.

«Всі політики, всі керівники постійно брешуть, — подумав Ярослав. — І постійно обманюють не лише самих себе, а й тих, ким верховодять. Але приходить час, що й хижак стає жертвою».

— Ой-йо-йой! — нарешті Петрушевич запримітив його. — Ви, пане Грицан, можете відпочивати. Ми вас одпускаємо. Свою місію ви чесно виконали, а решту ми вже самі тут…

Ярослав потиснув руку Омеляновичу-Павленку і Мишковському, відразу ж подався шукати Оксану. Він знайшов її в канцелярії президента; Оксана, уздрівши його, спершу зашарілася, відтак безпам’ятно кинулася на груди:

— Нарешті! Я вже не вірила, що ти повернешся…

— Я повернувся…

— А я ждала! Я так ждала…

— Коли ти звільнишся?

— Вже можу…

Вони пішли до готельної її кімнати, холодної, порожньої. Тільки переступили поріг, як Ярослав, не давши Оксані навіть зняти пальто, заграбастав її в цупкі свої обійми.

— Мавко моя! Дай поцілую!

— Ти уже цілував…

— Один раз — все одно що ні разу. — І, глянувши на неї пильно, здивувався. — Ти почепила білий бант?

— Для тебе… Я так хочу, щоб тобі було приємненько зі мною. Я боялася, але вірила, що ти приїдеш. І почепила. Як гімназистка… Ми всі в гімназії носили білі банти…

— Ти знаєш, як твориться краса?

— Не знаю…

— Роден сказав, що скульптор творить скульптуру, усуваючи все зайве. Отже, твоя одежа зайва… — м'яко сказав Ярослав і знов міцно-міцно пригорнув Оксану до грудей.

V

Звістка про те, що скинуто гетьмана Скоропадського і влада на Україні перейшла до Директорії на чолі з Винниченком, застала Вітовського в Бережанах. Він неймовірно втішився, аж до сліз розчулився. Адже першу скрипку зіграли Січові стрільці полковника Євгена Коновальця. Отже, тепер, нарешті, корпус Коновальця прийде на поміч Галичині.

У Бережанах Вітовський не стільки закликав бережанців та чоловіцтво навколишніх сіл вступати в Галицьку Армію, — це робили його уповноважені,— як ретельно підшукував нове, більш обширне приміщення штабу для майбутньої, належно організованої Галицької Армії. Довше в Тернополі штаб не міг перебувати. Керманичі держави, міністри, чиновники тільки заважали працювати, кожен вважав за потрібне дати свою пораду, здебільшого це були гасла, але Вітовський легко догадувався, що в теперішні часи — власне, як і завжди — гасла заступають талант і розум; це було схоже на такий казус: людина не прочитала книжки, а обурюється, як можна таке друкувати…

Чому він вибрав Бережани? Не тому, що місто розкинулося по обидва боки мальовничої Золотої Липи, притоки Дністра. Воно було географічно вигідно розташоване. Ще в давнину через нього пролягав торговий шлях між Львовом і Теребовлею. Тепер же не тільки польовою дорогою, а й залізницею легко дістатися до Львова, Стрия та Дрогобича, Станіслава, близько й до Тернополя, якихось півсотні кілометрів. Брав Вітовський до уваги й те, що Бережани завжди славились своїм щирим, непідкупним, нефальшивим патріотизмом. Гордилися, що тутешню гімназію закінчив Маркіян Шашкевич, що тут народилася знаменита тепер художниця Олена Кульчицька, тут написав нині покійний Денис Січинський свою історичну оперу «Роксолана». А чого вартує Андрій Чайковський! Автор прекрасних історичних повістей. Ними зачитуються юні і дорослі. Разом з композитором Остапом Нижанківським заснував хорове товариство «Бережанський Боян» і театральний гурток, навіть сам виступав на сцені. А якось на урочистих зборах — на Шевченківські свята — референт виголошував у доволі оригінальному вбранні: вишивана сорочка, широкі малинові шаровари, жовті чоботи… На з’їздах повітової Січі приймав парад на сивому коні в повній екіпіровці запорозького козацького старшини, при булаві… А який прекрасний співрозмовник! Канцелярія хлопського адвоката не зачинялася: досконале знання законів, глибокий психолог… Правда, перед світовою війною Чайковський вернувся у свій рідний Самбір. Але саме один з його найближчих приятелів порадив Вітовському зайняти під штаб приміщення колишнього австрійського суду. Тож, маючи таку людину в Бережанах, гріх було б не скористатися її послугами. Безперечно, що Бережани — найкращий варіант.

Під вікнами готелю, де зупинився Вітовський, загарчав і замовк автомобіль. По звуку Дмитро безпомилково впізнав, що то приїхав Устимчик, якого він послав зранку до Тернополя, аби привіз Поточняка. І справді, через кілька хвилин зайшов Анатоль, а за ним Місьо.

— Як доїхали? — подаючи руку й ведучи Анатоля попідруч до столу, допитувався Вітовський.

— Нормально, принаймні мотор не псувався.

— То найголовніше. — Вітовський вийняв сигарети, положив перед Поточняком. — Закурюй і доповідай.

— А для мене які розпорядження? — Місьо покірно стояв посеред кімнати, пошморгуючи носом та чекаючи.

— Не дай охолонути мотору. Зараз їдемо.

Устимчик, нічого не сказавши, почалапав до дверей, люто увірвалася студінь. Вітовський навпочіпки присів перед грубкою і кинув туди кілька березових цурпалків.

— Символічно! — вигукнув Поточняк.

— Що саме?

— Секретар військових справ сам себе гріє…

— Хай воно пропаде — оте секретарство!

— Чому?

— На кожному кроці пакості.— І додав похмуро: — Треба диктатора, треба запровадити гострий режим.

— Ви ж маєте владу.

— А що з неї?

— Ну як?

— Нашому уряду бракує рішучості, бракує енергії.— Вітовський випростався й нервово закурив.

— Все-таки ви повинні якось вплинути на Левицького і Петрушевича. Вас підтримує армія.

— Дикий кабан далеко не бачить, — помовчавши, Вітовський затягнувся їдким димом. — Виручають ніс і вуха.

— До речі, дикі кабани в зимову холодінь зариваються у мурашнику, аби зігрітися… Хитрі!

— То як наш генерал? — нетерпляче спитав Вітовський.

— Як сказати… — Поточняк зморщив чоло. — Людина він загалом добра, але стрільцям не подобається, що досі не одягнув нашого однострою, не носить наших відзнак. Дуже багато російських слів вживає. Я вже двічі чув, як Мишковський звертався до нього «ваше благородіє». Недобре це.

— Може, й недобре, але мусимо терпіти, миритися, зважувати не на регалії, а на становище. Я не належу, як знаєш, до компанії левицьких та петрушевичів. Я реаліст. Можна, як Кость Левицький, ненавидіти більшовиків, але викреслювати їх з історії — глупство. Слово честі, вони мені подобаються. Принаймні своєю якоюсь дикою рішучістю. А, не будемо вдаватися у дискусії! Своє завдання вбачаю в тому, аби навіть у теперішніх важких умовах щось добре зробити для наших людей, полегшити їхню долю… Ага! До чого я вів? Немало царських генералів і офіцерів перейшли на бік Червоної Армії. І служать нівроку. Навіть подейкують, що генерал Брусилов пішов служити більшовикам.

— Ви, здається, воювали проти нього…

— І проти Омеляновича-Павленка також, — Вітовський всміхнувся. — А тепер ближче до діла. Ти залишаєшся у Бережанах. Ось тобі мій мандат. Дієш від імені Секретаріату військових справ. Ти повинен зразково організувати штаб. Омеляновича-Павленка не підміняти, але контролювати кожен його крок. Я його попереджу, що твої слова — мої слова. Завтра з Мишковським він буде тут. А я негайно виїду з Грицаном на кілька днів на фронт. Жити будеш у цьому номері, я щораз дзвонитиму опівночі. Запам’ятай, в Секретаріаті я повністю, як собі, довіряю двом людям — тобі і Грицану. Грицан — мій розум, ти — мої руки. Не ображайся. Грицан краще, ніж ти, знає історію і дипломатію, а ти прекрасно знаєш те, що повинен знати справжній кадровий офіцер. Наскільки мені відомо, ваші стосунки чудові.

— А нам нема чого ділити.

— Я радий, бо довкола стільки фарисейства, облуди, нещирості… Але не про це зараз. Продовжу свою думку: людей для охорони штабу тобі виділить військовий комендант. Три десятки чоловік досить. Комендант — людина порядна, і все ж не спускай з нього ока. В місті повинен бути повний порядок. Не забувай, що діють військові трибунали.

— Якраз про це я пам’ятаю постійно.

— Але першочергове — організація армії. Структуру, як знаєш, ми виробили, бо виробляли разом. Тож тепер треба слова переплавити на діло. І негайно! Негайно! Без зволікань, бо може бути пізно. — Вітовський вгамував потік слів і вже спокійніше поспитав: — Тобі все зрозуміло?

— Цілком!

— Бажаю успіху!

Вони прощально потиснули один одному руку, і Вітовський проворно опустився вділ — до свого авта, — Куди? — Місьо повернув до нього голівку.

Знов почала жалібно квилити хуртовина, розбиваючи лоба об стовбури придорожних дерев — гуляла, п’яно шаліла.

— У Тернопіль, себто в зуби дракона, — пожартував Вітовський, а перегодя, коли рушили, обережно спитав: — То як там поводиться наш генерал?

— Мешкає в будинку поблизу колишнього польського «Сокола», займає дві невеличкі кімнати з передпокоєм і верандою, — охоче повідав Місьо, знаючи, певне, що Вітовський якраз про це схоче довідатися. — День і ніч при вході на сторожі стоїть стрілець. У помешканні все поробив на свій смак — два столики, на стінах картини, в кутку скриня з гасовою лампою. А посередині вітальні — круглий стіл, на ньому завше лежить надкраєний торт. Генерал любить чай з тортом — походить-походить і починає пити…

Шаліла, гуляла п'яна віхола. І розгнівалось сонце, і продерло люто сірий намет неба, і глипнуло сердито на повійницю своїм жовтим оком. І завія раптово стихла, наче злякалася, як капризне дитя, над яким батько застиг з ременем.

Більше Вітовський нічого про Омеляновича-Павленка в Устимчика не допитувався. А то подумає, що примушує шпигувати за командувачем. Так не годиться. Потрібна повна генералу довіра. Що ж, він йому поки що довіряє і зовсім не бере до уваги, що той воював у складі російської армії. Так склалася доля України: «східняки» — за Росію, «західняки» — за Австрію. То, може, хоч тепер, у цю історичну добу, порозуміються. А злагоди треба, ох як треба! Жодна нація світу подібно не розколена! Притому так настроєні одні проти одних, так взаємно звинувачують одні одних, що хоч нині готові різатися.

«Однак я повинен зараз же побачитися з Карманським, — згадав перед Тернополем задумане в Бережанах. — Відкласти цього далі не можна. Ані на день!»

З Петром вони давно знайомі, ровесники. Водночас вчилися в університеті. Правда, Дмитро — на юридичному, Карманський — на філософському, але це не було перешкодою в їх добрих стосунках. Петро зовсім молодим зажив слави поета, його вірші майже з номера в номер друкував львівський «Руслан», відтак одразу вийшли окремою книжкою — «З теки самоубивця»: плід, як засвідчував сам поет, хворобливої любові до одної дівчини… Та оскільки Карманський належав до «Малої музи», то його декадентські мотиви Дмитра не дивували. Він любив цього розхристаного, але такого милого дивака, якого то чогось потягнуло в римський «колегіум рутенум», аби стати попом; то, прочитавши, що на італійському курорті українська сім’я шукає репетитора, покинув усе і поїхав; так само помчав до Канади, аби вести там курси української літератури та історії. А взагалі Петро — один з освічених галицьких інтелігентів.

— До редакції часопису «Український голос», — виплутуючись із своїх дум і дивлячись поперед себе, кинув Устимчику, коли в’їхали в засніжений Тернопіль.

Карманського застав у його тісній конторці. Петро мало змінився. Густе волосся, продовгувате лице з широкими губами, на куточках яких опускалися акуратно підстрижені вуса, пенсне приховувало зажурені очі. І взагалі весь він був меланхолійно насупленим, похмурим. На Дмитрове привітання щось невиразне буркнув, не відриваючи погляду від гранок.

— Ти що, загордився? — без обурення підвищив голос Вітовський, підходячи до столу.

Аж тепер Карманський підняв голову і, машинально поправивши пенсне, враз перемінився:

— А-а, Дмитро… — знітивсь. — Вибач, але ця проклята газета скоро зведе мене в могилу.

— Допустимо, я в це не повірю, бо якщо тебе не звели в могилу жінки чи римляни, то газета… Що таке газета? Її, як коханку, завжди можна покинути.

— А хліб?

— Іди жебрати… — пожартував Дмитро. — Торбу можу подарувати.

— Міністерську? — Карманський одсунув гранки. — Сідай. Хоч надивлюсь на міністра, а то ти вже стільки днів у Тернополі і ніяк не вдостоїш честі одвідати старого приятеля.

— Саме тому, що міністр, — скрушно прицмокнув Вітовський. — І якби не службові справи, то, напевне, і далі не вибрався б до тебе. Відразу прошу пробачення: справ у мене більше, ніж по горло. Розмовляти будемо нормально, чисто по-людськи, але прошу вважати нашу розмову офіційною і, що говоритиму, брати до уваги. Потреба часу.

— Кого-кого, а тебе послухаю.

— Усім відомо, що ти не належиш ні до москвофілів, ні до австрофілів. Ти такий самий патріот української нації, як і я, — поволі вів Вітовський. — Ні, я не прийшов тебе до чогось агітувати, на когось настроювати. Але ти редактор урядової газети. Тож мушу зауважити, в твоїй газеті дуже часто тягнеться така лінія: слава Богу, що розвалилася Австрія, нарешті всі українці стали вільними, щасливими. — Вітовський облизав вуста. — Нащо травмувати людей? Нащо, зрештою, настроювати людей проти себе?

— Я хочу, стараюся підняти дух людський, — делікатно пояснив Карманський. — Клич моєї газети: «До зброї! За волю і землю!» Разом з тим я переконаний, що нам треба доброго ватажка-українця, який би став проводирем галичан.

— Ти часом мене дивуєш. Ти стільки проїздив по світу, чотири роки вчився у Ватікані, знаєш кілька мов, доволі мудрий чоловік, та інколи впадаєш… Ну, як сказати…

— Ось назавтра йде передовиця, — Карманський моментально скористався з паузи, — в якій чорним по білому викриваються протиурядові елементи, авантюристи, саботажники.

— Вибач, але, замість передовиці, піде ось це, — Вітовський простягнув учетверо акуратно складений аркуш. — Наказ секретаря військових справ про те, що із завтрашнього дня по всій Західно-Українській Народній Республіці вводиться стан облоги. Прошу надрукувати.

— Це все так серйозно? Невже?

— Добродію Карманський, пора опускатися з поетичних піднебес на грішну землю й підкувати свого Пегаса, — несподівано різко заговорив Вітовський. — Те, що «Український голос» щоразу наголошує, що герб ЗУНР — золотий лев на синьому тлі, а прапор синьо-жовтий, справі не поможе.

— Не так уже часто ми про це пишемо.

— Згоден, перебільшую, але зрозумій, друже, кожне слово нині повинно бути мечем, а не шоколадкою.

— Здається, ніби розумію.

— Повторюю: я не приїхав ні сваритися з тобою, ні читати тобі нотації. Але зваж на ситуацію. Гадаю, ми порозумілися. А думати ти вмієш. Я прощаюся з тобою, бо завтра раненько їду на фронт.

Вони по-товариськи попрощалися, і Вітовський велів Устимчику крутити кермо до резиденції Петрушевича. Той, сумно підперши долонею підборіддя, чапів за робочим столом. І такий уже мав причавлений вигляд, що Вітовський по-справжньому перейнявся тривогою.

— Пан президент часом не захорували?

— Захворів доктор Кость Левицький. І то серйозно. Ми допіру посадили його на потяг до Станіслава.

— Так, це велика втрата для нації,— розкусивши крок Костя Левицького, поглумився Вітовський. — Ай-я-яй! І що ми тепер будемо без нього робити? Га, пане президенте? Нація пропаде…

— Керманичем Ради державних секретарів я призначив доктора Ізидора Голубовича. — Петрушевич так і не збагнув його глуму. — Як міркуєте, підходить? Справиться?

— Ідеально! — Вітовський хотів сказати «ідеальний баран», але стримався і сказав інакше: — Я видав наказ про стан облоги на території всієї республіки.

— А це не попсує нам? — насторожився Петрушевич.

— Це допоможе нам позбутися хаосу. Далі. Помешкання для штабу в Бережанах я підібрав. Дозвольте мені розпорядитися, аби Омелянович-Павленко з Мишковським негайно виїздили, — він зробив паузу. — Навіть сьогодні.

— Так поквапно?

— Якщо так поквапно втік від державних справ цей хитрий, як старий обкусаний лис, Левицький, — суворо сказав Вітовський, — то чому не може поквапно приступити до роботи командуючий армією? Нам же треба організаційно її сформувати.

— Я йому зателефоную…

Петрушевич намірився ще щось сказати, навіть розкрив рота, але раптово ввійшов Омелянович-Павленко, а слідом — Мишковський. Генерал, як завжди, був одягнутий в армійський мундир російського офіцера — однострій захисного кольору, але без погонів, а там, де мали бути погони, де, вірніше, колись були погони, темніли сірі полоси. Це був його улюблений мундир, як свідчив Устимчик, він не хотів його знімати, як і не хотів знімати нагород, бо вони свідчили про його героїзм, військову доблесть. Він довідався, що галичани охрестили його генералісимусом, однак не образився, це навіть лестило його натурі.

Вітовський зметнув очі на обох, та найдовше затримав на генералові. Он який він! Справді, ніби не примітний, але це, мабуть, отаман — людина-айсберг. Петрушевич тим часом хутко підвівся з-за столу, на якому лежала велика карта Галичини, й поручкався спершу з Омеляновичем-Павленком, а тоді з його начальником штабу. А Вітовський став обік з цілковитою незворушністю: Омелянович-Павленко не хотів знімати царського мундира, а він не хотів схиляти перед ним голову, кланятися. І чи не вперше затявся: повинна бути субординація — він усе-таки секретар військових справ, міністр.

— Прошу знайомитись, — Петрушевич повернув голову до Вітовського. — Наш державний секретар військових справ…

— Я здогадався! — перебив його Омелянович-Павленко, не давши йому назвати прізвище. — Мені показували портрет. Отже, пан полковник Вітовський?

— Ви не помилилися, — сказав Дмитро.

— Будемо знайомі,— і генерал першим простягнув йому руку, допитливо зазираючи в очі.

— Радий знайомству, — сказав Дмитро.

— Мишковський…

— Прошу сідати, панове. — Петрушевич звеселіло потер долоню об долоню. — Нарешті ми зібралися тим складом, яким давно треба було зібратися. Це добра ознака.

У відповідь, однак, ніхто не зронив ані слова, всі троє мовчки дивилися на президента, чекали подальших слів.

— У січні в Парижі відкривається Мирна конференція. — Петрушевич облизав губи. — На конференцію ми пошлемо своїх делегатів. До цього часу треба взяти Львів. Я хочу знати, панове, коли ви це зробите? — і перевів погляд на Омеляновича-Павленка.

— Я очікую корпусів Петлюри, — впевнено мовив той не запинаючись. — Петлюра обіцяв два корпуси. — І, наче за прикладом Петрушевича, також облизав губи. — А своїх сил для наступу… — Втягнув безпомічно голову в плечі, дрібно нею затрусив. — Своїх сил поки що замало…

— А якщо корпуси запізняться? — На мармуровому лиці Петрушевича сіявся неспокій. — Тоді який вихід? Що ми скажемо в Парижі? А головне — який вихід?

— Поки що треба ждати…

— Фронт займає тверді позиції,— встряв у розмову полковник Мишковський. — А помимо того, я міркую, що в таку сніжну зиму поляки не будуть наступати. Побояться, не наважаться, згадають долю Наполеона в Росії…

— Ви так мислите? — в очах Петрушевича — сумнів. — Не забувайте, Пілсудський хитрий, він може піти на все, і знов пильно глянув на Омеляновича-Павленка.

— Що ж, такий варіант можливий, — не відразу погодився генерал. — Однак я приєднуюсь до думки Мишковського, а крім того, ми повинні добре зорганізувати військо.

— Робіть щось, робіть щось… — благав Петрушевич. — Я дуже прошу. І збагніть: Галичина живе надією, що ми звільнимо Львів. На карту, панове, поставлена ваша репутація.

— Ми глибоко це усвідомлюємо. Однак мусимо підготуватися. Кожен наступ треба готувати.

— Пробачте, але я змушений признатися, сказати вам правду: серед стрільців вже шириться нарікання на вас.

— Які ж будуть конкретні пропозиції, пане президенте? — все ще м’яко, мовби недоспав, спитав генерал, хоча мав би передусім поцікавитись, які саме нарікання.

— Єдина буде пропозиція — командувати військами і воювати, а не смакувати чай з тортом! — аж тепер обізвався Вітовський. — Бридко слухати ваші безглузді слова про сніг і Наполеона. Ви що, за дурників нас маєте?

— Навіщо так різко?.. — Омелянович-Павленко збрижив лоба.

— Генерале, з вами розмовляє державний секретар військових справ, — не понижував, однак, тону Вітовський. — Якщо не помиляюся, цар Микола в таких випадках зривав з генералів погони… Якщо, власне, не Микола, то хтось інший. Суті не міняє.

— Що ви вимагаєте? — Омелянович-Павленко аж посинів, так важко йому було стримати гнів. А заодно було відчутно, що він боїться цього крутого і непримиримого чоловіка, який не піде ні на які компроміси, якого навіть Петрушевич — хоч і президент республіки — остерігається.

— їдьте негайно, нині, зараз до Бережан, де базується наш штаб. Там вас зустріне отаман Поточняк, разом з полковником Мишковським і нашими людьми негайно візьміться за організацію армії. Зараз у нас налічується майже п’ятдесят тисяч люду, сорок гармат. Принаймні поділіть на три-чотири корпуси, на полки, на сотні. Отаман Сень Горук передусім вам допоможе, як і отаман Анатоль Поточняк. До речі, отаман Поточняк має мої відповідні інструкції. Вам залишилося, як я йому сьогодні вже казав, переплавити слова на діло. Помимо того, наказую вам виконувати всі його розпорядження, бо це, власне, будуть мої розпорядження, оскільки завтра я надовго вирушаю на фронт. Одвезе вас до Бережан Устимчик.

Омелянович-Павленко понуро опустив голову. По хвилі, сліпо дивлячись на Петрушевича, пробурмотів:

— Якщо треба… Якщо аж так надто треба, то ми виїдемо… А може, нам би власне авто дали?

— У Бережанах дадуть, — замість Петрушевича відповів Вітовський. — Все, щасливої дороги! Ага, хвилинку! Полковник Мишковський, якщо ви хоча раз іще дасте до газети фальшиве повідомлення про становище на фронті, я вас вижену! Тільки не треба нічого пояснювати чи спростовувати: я сам особисто перевірив. І жодного вашого слова не прийму.

— Але ж… — почав був Мишковський.

— Нічого не треба пояснювати! — різко повторив Вітовський. — Обстановку на фронтах знаю краще, ніж ви.

— Так-так-так… — мов лелека, закалатав Омелянович-Павленко. — Ми виїздимо, панове. Сьогодні ж, зараз!

Він схопився на ноги, випростався струнко. Те ж саме зробив і Мишковський.

— Дозвольте відкланятись?

— Щасливо… — промимрив Петрушевич.

Вітовський мовчки відкозиряв. Омелянович-Павленко і Мишковський почеканили кроком до дверей. Настала гробова гнітюча тиша. Раптом різко задзвонив телефон. Розхвильований Петрушевич машинально зняв трубку, машинально підніс до вуха.

— Вас, пане Вітовський… — лице його затяглось пеленою задуми чи то зажури, зітхнув мимоволі.

— Це я, — сказав на тому кінці проводу Поточняк. — Допіру нам у штабі повідомили, що поляки зав’язали сильні бої під Самбором, Рава-Руською і Львовом, себто на всіх фактично відтинках фронту.

— Зрозумів, завтра я буду на фронті! — повільно видавив Вітовський і вже круто: — Зараз приїдуть Омелянович-Павленко і Мишковський. Прийми належно, влаштуй, нагодуй і примушуй працювати. Завтра в газеті буде мій наказ про стан облоги по всій республіці. Дій у відповідності з наказом.

— Буду діяти, а ви бережіть голову…

— Про себе я сам подумаю, — досада аж доконувала. — А ти подумай, як створити три-чотири корпуси, щоб можна було маневрувати. Власне, з Омеляновичем-Павленком і Мишковським попросту створюйте їх. Поки що багнетів достатньо. Все, друже, в мене нема часу на другорядні балачки.

Гнітюча тиша затяглася.

— Пане Вітовський, ви, напевно, трохи зарізко повелися з Омеляновичем-Павленком, — обережно зауважив Петрушевич, коли Дмитро зібрався йти. — Він все-таки генерал…

— Як президент, ви маєте право мене звільнити, — блиснув той очима. — На знак подяки ставлю пляшку коньяку.

Того ж дня Поточняк зателефонував удруге, на цей раз до Військового секретаріату: Бережани сподобались командуючому. Особливо розчулився, коли йому розповіли, що під час Північної війни із шведами тут побував Петро Перший. Генерал навіть висловив думку, що варто було б перенести штаб армії у старовинний замок з п’ятикутним подвір’ям. Там стільки веж… Його змалку вабили вежі.

— Не бавтесь, як діти! — розсердився Вітовський. — А робіть те, що я наказав. І не забувайте там, що діють військові трибунали…

VI

Вони, сидячи пліч-о-пліч на задньому сидінні, як і належить добрим приятелям, їхали, однак, на передову без доброго настрою — Львів досі у ворожих руках, а спустошена Галичина вариться у чутках: буцім у Відні сформовано єврейську бригаду, і вона рушила, аби відбити Краків у поляків; Румунія покинула Буковину, і на Буковині українська влада; німці марширують на Варшаву, і незабаром уряд Пілсудського впаде; в Угорщині сформовано українські полки, і їх веде тамтешній генерал Кевеш, який вирішив послужити Галицькій Армії,— чутки, чутки, чутки…

— Хаос, пітьма, — сказав Вітовський. — А ще донедавна так перспективно сяяла перспектива…

— Коли б од били Львів, коли б нам обіцяна Петлюрою поміч… — тихо стогнав Ярослав, покусуючи губи.

— Поміч… — процідив крізь зуби Вітовський. — Прийшла вже та обіцяна Петлюрою поміч…

Грицан розумів, про що мова: з Підволочиська повідомили, що прибув курінь козятинської піхотної бригади. Та на фронт не конче рвався. Першою вимогою було — їсти! А ще козятинці нарікали: в Підволочиську повно галичан, то чому ж не воюють, а нас посилають на смерть?

— Кину до чортової матері оте міністерство… — сердито забурчав Вітовський. — Кину, і попрошуся на фронт!

— Не роби того, Дмитре, бо все пропаде.

Він довго мовчав, перекидаючи цигарку з кутка в куток уст, наче жував, а перегодя важко зітхнув:

— Не переоцінюю себе, але саме цього боюся.

У Рогатині, в комендатурі, їх засипали питаннями: чи то правда, що в уряді розбрат і що Кость Левицький не захворів, а виїхав до Станіслава саме тому, що не полагодив з Петрушевичем; чи дійсно обов’язки прем’єра виконує теперішній державний секретар юстиції Ізидор Голубович? Вітовський, як міг, тлумачив-переконував, що все це намовляння, Кость Левицький справді недужий і ніякої паніки не треба.

— Невже Левицький захворів навсправжки? — не витримав Ярослав, коли вони покинули комендатуру.

— Звичайно, ні,— без вагань сказав Вітовський. — Хвороба його — страх і безпорадність, бо, щоб керувати державою, — хай навіть такою маленькою, як наша Галичина, — треба мати велику голову. Це ж не те що ляпати з трибуни.

— І я в цьому переконаний, що хвороба його — вигадка; заєць, перше ніж лягти, плутає сліди.

— Тепер він, шельма, буде критикувати кожен наш крок і неодмінно напише мемуари, щоб зробити з себе вождя. А щодо слідів, Славчику, то все живе плутає сліди. Хоч і залишає.

— З деякою поправкою, — уточнив Грицан. — Вовки штучно маскують свої — скільки б їх не було, йдуть слід У слід.

— І це не рятує, бо вовк вічно гонимий. Зрештою, навіть добре, що Левицький пішов геть. А ось в силі-розумі Голубовича я сильно сумніваюся.

— А я, Дмитре, іншого боюся — повторення історії. Розумієш, появляються нові керівники, але промови виголошують ті ж, що й попередники. Правда, з деякими нюансами, та вони не міняють суті. Колись я звіряв святкові промови трьох наших патентованих, як казав Франко, патріотів, які змінили один одного на одному й тому ж посту. І що ти думаєш? Ті ж самі слова. Це жахливо!

— Це справді жахливо.

— І жоден з них не користувався авторитетом серед людей — їх просто ніхто не сприймав всерйоз.

Грицан кинув оком на стрункі ніжні берізки: в засніженому гаю — засніжена біла альтанка. Довкруж густо заячі сліди. Кохалися зайці? Може… І він згадав, як у такій самісінькій альтанці цілувався із Стасею, коли вони якось, ще до війни, одного зимового дня вирушили в Дубляни на прогулянку. Вони тоді ще любили одне одного. І мріяли. Вони так багато тоді мріяли…

— Коли я був гімназистом, — гіркувато всміхнувся Ярослав, — змайстрував маленький човник з парусом…

— Куди ж ти хотів пливти? — і собі всміхнувся Вітовський, запалюючи нову сигарету.

— На цьому човникові нікуди не можна було пливти… Він стояв поруч з книгами як символ.

— В молоді літа всіх тягне до символів, — Вітовський потер долонею чоло. — Але найбільше випробування випадає людині в складні хвилини. Ось де можна перевірити справжню її цінність. Постав людину в стан безвиході, отоді й побачиш, чим дорожить вона на цьому світі, як оцінює цей світ, отоді й розкривається або краса-сила її, або нікчемність, ницість.

Вони замовкли надовго.

— То що будемо робити? — і себе, і Грицана запитав Вітовський, коди наближалися до Перемишлян. — Ідемо в Бібрку до штабу львівської групи чи відразу під самий Львів?

— А ти як радиш?

— Якби я щось радив, не питався б тебе.

— Давай поміркуємо…

— А, що міркувати! У Бібрку, Місьо!

У штабі львівської групи «Схід» їм не пофортунило: його шеф сказав, що полковник Стефанів відбув до Винник ще рано-вранці, відносно ж фронту — повна стабілізація.

— Що ж, пошукаємо полковника у Винниках, — невдоволено сказав Вітовський, розуміючи, що головні питання слід вирішувати саме з командувачем. — Вертай, Місьо, назад, і поїдемо через Перемишляни та Куровичі, бо, не дай, Боже, ще застрянемо де-небудь серед поля, якщо їхати через Старе Село, хоч і ближче.

— А може, ризикнемо. Тут же їздять.

— Ризикуй, але якщо застрянемо…

— …я сам вас витягну… — докінчив з усмішкою Устимчик, а тоді промовив розсудливо й заклопотано: — Через Куровичі велике коло, а нам бензину треба берегти.

— Чорт з тобою! Але щоб потому не каявся.

— Не буду.

Чим ближче до Львова, тим міцніше стискалося в Грицана серце: рідне місто в чужих руках. Жах! Але він мовчав. Був певен, що й Вітовський думає те ж саме, то пощо ятрити душу, пощо сипати сіль на рану? Певно ж, думає — он як зімкнув суворі губи. А дійсно, таке враження, ніби ходиш довкола отчого дому, а зайти не годен — десь пропав ключ від замка, а двері й вікна заперті зсередини. Хоч двері ламай… А таки треба ламати… Конче треба. Негайно!

Ще більше защеміло серце, коли очі вигледіли а чи вгадали обриси Високого замку, вершок якого був присипаний сивим снігом та окутаний сивим туманом.

— Збожеволіти можна… — прорвалось у Вітовського.

— Не кажи…

При в’їзді до Винник, на просторому подвір’ї крайньої хати, стрілець-чорнобривець розмашисто колов порізану на цурпаки колоду.

— Ану зупини! — Вітовський торкнув Устимчика за плече, вибрався з машини, спитав стрільця-чорнобривця: — Ви тут на постої?

— Так, пане Вітовський.

— А звідки ти мене знаєш? — аж, вражений, сторопів.

— Знаю, — не розгубився той, а навпаки — пройнявся якоюсь внутрішньою гордістю. — Я був серед тих, хто арештував Гуйна.

— Зрозуміло. Скільки ж вас тут?

— Вся сотня, пане полковнику.

— А коменданта де знайти можна?

— В хаті. Він з нами.

Прислухаючись до їхньої розмови, Грицан і собі вибрався з машини, — очі впік крижаний вітер, що дув, певне, з Високого замку.

— Веди, — повелів Вітовський стрільцю-чорнобривцю.

У тьмяній сірій кімнаті півтора чи два десятки тьмяних сірих постатей. Ні очей, ні лиць… Сірі плями. Чипіють на голому ліжку, звідки висолопився віхоть соломи, підпирають стіну, вмостившись рядочком на лаві, німотно, як на поминках, грають в карти круг столу…

— Встати! Струнко! — заволав стрілець-чорнобривець, стискаючи в руці сокиру, що так і забув її полишити.

— Вітовський?! — зойкнув твердий голос, і дуже молодий, дуже сивий старшина з відзнаками хорунжого скочив на хиткі рівні ноги.

— Вайда?

— Я, Дмитре, я…

На правій руці його Грицан запримітив шлюбний перстень, а ще звернув увагу на масивне роздвоєне підборіддя, вгадуючи крутий норов.

— Боже! — скрикнув Вітовський. — Антоне, дорогий…

Широким кроком він ринув до посивілого офіцера, і вони дужо обнялися та розцілувались. Стрільці стояли ошелешено й заворожено, з якимсь благовісним трепетом. Мабуть, не йняли віри, що їхній командант може отак близько знатися з самим Вітовським… А Вітовський сказав:

— Таки є щастя на світі…

— Не сподівався мене зустріти?

— Мені повідали, ти в полоні.

— Обійшлося… — Вайда з гуркотом висунув на середину кімнати старий, надтріснутий стілець. — Сідай, друже. І ви, хлопці, всі сідайте — в нас нині свято. Святкові поминки… Чи не так, пане полковнику?

— До поминок ще далеко.

— Так думаєш? — Вайда застромив руку в кишеню, дістав звідтам зіжмакану листівку. — Прошу — читай!

Під загальну тишу Вітовський повільно й пильно вів очима по друкованих рядках:

«Селяни! Завзятий ворог польського народу, дикий гайдамака, руський хлоп збунтувався проти польського панування в Східній Галичині. Проти дикої навали бунтівників вислали ми наше лицарське військо. Щоб скоріше ворога усмирити, вступайте в ряди нашого війська, бийтесь хоробро і здобувайте землю, котра єсть, була і буде польською! Отож ідіть на схід, беріть польську землю, не дайте, щоб русин забрав вам вашу землю. У бій!»

— Читай! — і передав Грицану.

— Що на те скажеш? — спитав Вайда, потерши долонею роздвоєне підборіддя, і знову блиснув золотий перстень. — Як тобі це подобається?

— Загалом нічого нового, — Вітовський, проте, різко зсунув на переніссі брови. — Мене зараз інше цікавить: де полковник Стефанів?

— Звідки мені знати? Я його тижнів два не бачив.

— Як? Ми допіру з Бібрки. В штабі мені сказали, що поїхав до Винник, — жовна його заходили ходором.

— Ти що, не віриш мені? — мало не образився Вайда.

— Та вірити вірю, але…

— Біда, Дмитре!

— Сам бачу…

— Тебе цікавить одне, — сказав Вайда, — а мене інше: доходять до нас чутки, що провідники наші жеруться між собою. Поділилися на чортівські партії — і, замість єдності, повний розбрат.

— На щастя, поки що неповний, але безпорядків багато, — облизав пересохлі губи Вітовський.

— Киньте полемізувати! Дайте людям землю! — Вайда, однак, говорив рівно, не підвищував тону, але голос у нього був сильний. — Беріться за розум, бо, повір мені, Дмитре, буде біда. Передушать і нас, і вас. І дарма буде пролита кров.

— Якби, друже, все залежало від мене.

— Порозганяй ти всіх цих петрушевичів, левицьких, голубовичів і бери владу в свої руки. Зуміли ж більшовики! — і далі так само рівно говорив дуже молодий, дуже худий і дуже сивий хорунжий Антон Вайда. — Більше року вже прецінь більшовики тримаються. І ніяка сила не може їх збороти.

— Кажу ж, не все залежить від мене.

— Поміж стрільцями ходять чутки, що Мишковський поляк, отже, свідомо відтягує наступ.

— Це не так, — заперечив Вітовський. — Річ у тім, що в Начальної команди зараз дуже багато роботи — армію треба сформувати. Розумієш, справжню армію?! Професійну.

— Розумію, Дмитре, я все розумію, але може настати така хвиля, коли армія нікому вже не буде потрібна. Коло Городка гримить, аж шиби деренчать. Не дай, Боже, прорвуть фронт.

— І я розумію, друже, що ситуація надто складна, — закивав головою Вітовський. — Але поки що легких ситуацій не буде. Можна звинувачувати керівників республіки, можна звинувачувати мене як секретаря військових справ, але треба, дорогі мої, збагнути й усвідомити одну дуже просту річ: ми існуємо трохи більше місяця. Повторюю: трохи більше одного місяця. Давайте розсудливо міркувати. Невже за місяць можна створити рай на цій розтерзаній землі?

Стрільці, похнюпившись, мовчали.

— Хорунжий Вайда, я присвоюю вам звання сотника. — Вітовський швидко написав на чистому аркуші кілька фраз і розмашисто поставив свій підпис. — Створюй справжню сотню і будь справжнім господарем у Винниках. А Стефаніву я зателефоную зі Стрия. Ми зараз у Стрий, а то, бачу, дарма намотаємося, а полковника не знайдемо. Отже, дій, сотнику. Ти комендант міста Винники.

— Дякую… — І Вайда глибоко зітхнув.

— Ви нам патронів, гранат, гармат підкиньте побільше, — якось обережно сказав стрілець-чорнобривець.

— Підкинемо. Обов’язково! — запевнив Вітовський. — Без належного озброєння Львова у поляків не відіб’єш.

Грицан весь час мовчав. Його мордувало те, що бачив, хоча мав би не дивуватися, бо сам гнив в окопах. Але там він воював за Австрію, а тут сам за себе, за свою державу.

Коли вийшли надвір, Антон притримав Вітовського біля машини, і Ярослав чув, як він несміливо попросив:

— Дмитре, якщо будеш у Станіславі, знайди Таню Острогляд, перекажи, що я ще живий.

— Це простіше простого.

— Дай я на чомусь запишу адресу…

Вітовський акуратно заховав записку Вайди у верхню кишеню френча, м’яко взяв його за руку вище ліктя.

— Треба, друже, протриматися, — не наказував, а просив-благав. — За всяку ціну. Ні, ми не спимо, ми робимо все можливе, щоб змінити становище на фронті, але не все так просто й так легко.

— Тобі я вірю.

— А мені з того всього так запаморочилася голова, що я забув вас познайомити. — Вітовський ніяково повернув голову до Грицана. — Референт військового секретаріату…

— …Ярослав Грицан, — докінчив той нетерпеливо.

— Дуже приємно, — потиск руки чіпкий, дружній.

— Гадаю, не раз ще зустрінетесь, — Вітовський поплескав обох по спині.— Я не кажу тобі, Антоне, «прощай», а — «до зустрічі!».

Устимчик завбачливо завів мотор. Всівшись, як і перед тим, поруч з Ярославом, Вітовський зморено, наче крізь сон, промимрив:

— В Стрий…

Хилилося до вечора. Грицанову душу знову терзала досада: рідна хата поруч, а ввійти не можна…

— Антон посивів на Маківці,— немов сам до себе, замислено, зітхнувши, заговорив Вітовський. — Моя сотня боронила Маківку… На очах Вайди розірвало його рідного брата… На шматки розірвало… Антон посивів за один день.

— Це трагічно, — і собі мимоволі зітхнув Ярослав, а по довгій напруженій паузі: — Якби ти, Дмитре, знав, як мені зараз хочеться заночувати бодай під Львовом…

— А я не хочу спати під порогом рідної хати. Власне, не засну. Хоч навряд чи взагалі буду спати.

Обминаючи манівцями Львів, Устимчик квапився бодай завидна вибратися на Стрийське шосе, — птах квилить, квилить і кружляє, кружляє довкола зруйнованого гнізда…

— Стій! — різким покликом зупинив його Вітовський, коли вони проїхали добрий десяток кілометрів, вибравшись на пряму дорогу. — Людина замерзає.

Стрілець лежав на обочині. Навзнак. Вітовський з Грицаном хутко підійшли, нахилилися — до грудей зовсім юного хлопця причеплено картонну табличку: «Розстріляний за дезертирство. Не вільно ховати три дні. 22 грудня 1918 року».

Дмитро потер долонею лоба, Ярославу чорніло в очах. Вони німотно вернулися до машини.

— Що там? — спитав Місьо, повівши гострим носом, що так не пасував до його маленької голівки.

— Вбитий…

Вітовський з Грицаном водночас закурили. І довго-довго мовчали. Повалив густий сніг. Раптово почало темніти.

— Треба десь зупинитися, — звернувся на Вітовського Місьо. — А то заїдемо у рів — я нічого не виджу.

— їдь до найближчого села.

— А чому ви ніколи з собою охорони не берете? Всі-всі возять охоронців, — запросторікував ні з того ні з сього Устимчик. — 3 охороною і солідніше, і надійніше. Пан Петрушевич ніколи не їздить без охорони.

— Дивись вперед, бо справді опинишся в рові,— буркнув Вітовський і до Ярослава: — Ти бачив на правій руці Антона перстень? Це братів. Вони були близнятами. Коли брата розірвало, Антон знайшов його руку з перснем… Отака історія. З густої пелени снігу виринуло: «Липники». Вітовський торкнув Устимчика за рукав:

— Зупинись біля першого обійстя і поглянь, чи є де заночувати. Тільки поводь себе по-Божому.

Устимчик загальмував і, настовбурчивши заяложений комірець, щоб не обсипало снігом, підтюпцем побіг до скособоченої хати й так само хутко повернувся, якийсь переляканий, стривожений.

— Там божевільна! — відчинивши дверцята, закричав жахно крізь віхолу, крутячи кругленькою голівкою з гострим носиком. — Там божевільна мати і шестеро дітей.

— Щось ти фантазуєш, — Вітовський висунув ноги з машини.

— Не йдіть! Не йдіть!

Але Дмитро і Ярослав пішли. Кімната була низька, чорна, непроглядна — Вітовський ледве освоївся, щоб збагнути, що в ній діється: у кутку збилося шестеро дітей, налякані, мовби зацьковані, дрібні, а посередині стояла висока, худа жінка. З більмом на оці, як помітив Грицан.

— Що? Що ви ще хочете? — заволала жінка.

— Нічого. Хотіли переночувати.

— Це Вітовський, — м’яко сказав Ярослав, неначе Дмитра всі повинні були знати.

— Хай навіть сам Бог!

Заридавши, жінка почала ошаліло бігати по хаті. Діти, водячи за матір’ю очима, зарюмсали, вони були худі, мов з хреста зняті, обірвані. Вітовський, терпляче вичекавши, звернувся до найстаршої дівчинки, якій, напевне, було років дванадцять, а може, й більше.

— Що сталося? Я представник уряду. Я не буду вас рухати. Але поясни мені, що сталося?

— Брата нашого… Брат наш…

— Прийшли такі, як ви! — жінка з більмом на оці дещо вгамувалася. — І кажуть мені: давай сина! А тому синові ще сімнадцяти нема. Я ховала його від усіх. Правда, він у батька вдався. Сильний. Але ж дитина! Кажу: нема. А їх найстарший: «Беріть, хлопці, корову!» Діти ж, кажу, діти. Як діти без молока? «Прийде син — корова твоя, не прийде — наша». Вони забрали корову, а через день забили сина…

Вона замовкла. Діти тиснулись одне до одного, принишклі, перелякані. Старша дівчинка, побачивши, як Вітовський обурливо стиснув уста, з гіркотою пояснила:

— Його били, вони його дуже били, і він утік… Вони його шукали… Він повісився…

— Що ви хочете? — закричала жінка з більмом на оці.— Ну, що? Беріть уже мене! Вішайте! Ріжте!

— Ходімо, Дмитре, — Ярослав м’яко торкнув Вітовського за лікоть. — Ми її не заспокоїмо, розумієш, вони зараз у такому стані… Ліпше не чіпати.

— Йди до авта! — сухо промовив Дмитро. — І нехай Місьо принесе сюди всі наші харчові запаси. Всі! Ти мене, сподіваюся, зрозумів?

А сам стояв отупіло, розпука розколювала голову; коли Устимчик ввійшов, у нього була доволі кисла міна, але в зігнуту спину вгризався туго набитий мішок.

— Це для вас, — сказав Вітовський до жінки з більмом на оці.— Поки оговтаєтесь, то, може, трошки вистачить… Дай вам, Боже, здоров’я… — А вже у машині глухо промовив: — Ночувати ніде не будемо, а втомимось — подрімаємо десь у полі. Поки їдемо. Ми сьогодні повинні бути в Стрию.

«Дмитро доходить до відчаю, — подумав Ярослав. — І я скоро дійду до відчаю. Невже настане така хвилина, що розум не здатний буде сприймати того жахіття, і ми всі по-божеволіємо? Хоч на хвилину забутися… Може, спирт поможе? Випити б і бодай на годинку забутися…»

Вітовський суворо мовчав, дивився уперед, курив. А сніг заліплював вікна, і машину довелося-таки зупинити. Не розмовляли. Дрімали. А може, вдавали, що дрімають. Аж на світанку, коли втихла віхола, рушили далі. Перед Стриєм побачили клуби чорного густого диму — усе небо в диму.

— Що це горить? — запитав Вітовський діда, що тримав на кістлявих плечах в’язку дров.

— Все горить, — похитав головою дід, ноги його були обмотані рваними онучами. — Все…

— Ну, що саме?! — закипів ураз Вітовський, чого ніколи не дозволяв собі в спілкуванні з цивільними, розуміється, опріч ворогів. І Ярослав збагнув, що в нього урешті-решт здали нерви.

— Не кричіть на мене, пане, мене вже криком не злякаєте, — дід, маленький, кістлявий, в онучах замість чобіт, поглядав сльозливими очима на Вітовського так, неначе перед ним був манекен.

— Даруйте… Але що горить?

— Все горить, — бовкнув дід, потоптався і розважливіше доказав: — Газ горить, нафта горить, хати горять… Свої крадуть — чужі палять, свої палять — чужі крадуть…

— Хто в Стрию? Поляки, наші?

— Не відаю, — знизав плечима дід. — Ото єдине можу вам сказати: нікого на небі вже нема, бо якби був Господь Бог, не допустив би всього цього паскудства.

— На Стрий! — гаркнув Вітовський у вухо Устимчику, мовби той в чомусь провинився.

А дід, як нічого не бувало, повільно чалапав далі, полишаючи на пухнастому снігу химерні сліди од своїх обмотаних онучами ніг. Ярослав добув цигарки.

— Я все бачив за часи війни, — впівголоса промовив Вітовський. — Але щоб отак… — і не доказав.

— Там ти був звичайним командиром сотні, а тепер… тепер ти, друже, міністр військових справ.

— Мовчи! — рявкнув щосили й відразу: — Вибач, але я нині, здається, збожеволію. Давай помовчимо. — Однак довго не витримав, тяжко зітхнув, не розтискаючи зубів. — Як нам зараз потрібні в містах і селах солідні керманичі, а на фронтах — добре вишколені, високих рангів командувачі. Боже мій, як потрібні…

Так, вельми потрібні! Великі надії він покладав на полковника Віктора Курмановича, можливо, навіть більші, ніж на Омеляновича-Павленка. І не лише тому, що той полковник саме близької галичанам австрійської армії, не менш важило, а може, навіть більше, що Курманович походив з Холмщини, отже, свій, галичанин. І його зовсім інакше сприйматимуть, ніж Омеляновича-Павленка. Словом, це була б знахідка для Галицької Армії! А згодом міг би замінити того ж таки Омеляновича-Павленка, — найманець — чоловік не тривкий, хай і близький по крові… Вітовський будував далекі плани, хоча мав про Курмановича доволі скупу інформацію. Тільки в загальних рисах: закінчив кадетську школу і школу австрійського генерального штабу, воював на російському фронті, потрапив у полон і був виміняний, а після листопадового перевороту зголосився до української місії у Відні та заявив, що бажає прислужитися молодій армії. Однак до столиці новоспеченої республіки не доїхав — Львів упав, і Курманович осів у Стрию. Недавно телефонував, що занедужав. На те Вітовський запально відповів: чекайте мене — ближчими днями буду!

— Як міркуєш, Славчику, Курманович часом не крутить? — Вітовського затерзали сумніви.

— Хто його знає… Але, — Грицан спробував вимайструвати подобу посмішки, — здається, Курманович — не Кость Левицький…

— Воно-то так, але… Але!

— Тільки б його застати.

— Так, головне — застати, — погодився Вітовський. — Місю, їдь спершу до гостиниці, а вже тоді будемо шукати Коссака.

Стрий зустрів їх похмуро — задимлений та засніжений, малолюдний та холодний.

У вестибюлі народного готелю — запобігливий швейцар, з сивими вусами, як у покійного цісаря, в протертій, однак, австрійській ще лівреї… На що Вітовський відразу звернув увагу. Може, тому надто сухо й суворо спитав:

— Полковник Курманович у вас мешкає?

— Так, пане добродію, — вклонився швейцар.

— Проведіть нас.

У номері, куди їх спровадив швейцар, який ніяк не міг розлучитись з австрійською лівреєю та носив вуса а-ля Франц-Йосиф, їм навстріч з-за столу, що стояв посередині, підвівся блідий чолов’яга років сорока-сорока двох, худий, лисуватий, з шпакуватим волоссям і австрійською шинелею наопашки. Дивився з-під лоба.

— Вітовський, — назвав себе Дмитро. І подав руку.

— Я здогадався, — Курманович не переставав дивитися з-під лоба, хоча говорив ввічливо й спокійно. — Отже, будемо вважати, що ми познайомились. — Аж тепер слабо всміхнувся.

Цю його звичку — позирати з-під лоба, Вітовський запримітив одразу, як тільки переступив поріг. Хтозна, що це за ознака… Власне, у кожного свої ознаки, свої звички і свій характер. Отже, нема чого дивуватися. Інша річ, що ти, Дмитре, навчився професійно сприймати людину, — це, між іншим, теж якась ознака… Та не про те зараз бесіда!

— Як ваше здоров’я, пане полковнику?

— Ліпше. Вже ліпше.

— Слава Богу… Ми раді.

— Тепер на кожному кроці чоловіка підстерігають якщо не рани, то хвороби — такі вже часи настали.

— Страшні часи. Жорстокі.

— Роздягайтесь, панове, і прошу сідати.

«Ні, це оригінально! — знімаючи кожуха, весело — чи невесело! — подумав Г рицан. — Омелянович-Павленко носить російську шинелю, Курманович — австрійську, і оба хочуть нам служити… Цирк на дроті! Боже, які ж ми вбогі…»

Вітовський, обсмикнувши френч та пучками нащось розгладивши неслухняні жорсткі вуса, сів між Курмановичем і Грицаном.

— Пане полковнику, я перепрошую, але почнемо, як кажуть, просто з мосту… Ви не передумали?

— За кого ви мене приймаєте?

— Вибачте… — однак Вітовський не знітився. — В такому разі — конкретно: ми хочемо, щоб ви обняли команду наших військ під Жовквою. Там — туго.

— Я готовий їхати будь-коли, лише б це принесло республіці користь, — Курманович все ще дивився з-під лоба.

— Тоді — під Жовкву, на правий відтинок фронту, — порішив Вітовський. — Там потрібна кріпка рука.

— Коли ж?

— Позавтра. Разом. А тепер, будьте добрі, скажіть мені, що діється в Стрию. Тільки прошу об’єктивно.

— Хм, у Стрию… — Курманович опустив, відтак різко підняв очі.— Якщо об’єктивно, відверто й достовірно — хаос. Нема дисципліни. Старшини п’ють і волочаться за бабами, стрільці й собі не проти погуляти… А Гриць Коссак…

Курманович не доказав — розчинилися двері, і в них, наче на замовлення, постав комендант Стрия і командувач лівого крила фронту полковник Коссак. Вузький лоб, широкі губи, лице — мов з мармуру висічене, і різкий жорстокий погляд. Диво якесь, — подумав Грицан, — дійсно, наче на замовлення… Він не любив Коссака. Зрештою, здається, його любила лише одна особа — Гриць Коссак… Хоч вважалося, що той мав неабиякі заслуги перед Січовим стрілецтвом. Адже ще в чотирнадцятому командував куренем усусів. Проте Ярослав добре знав, що Коссак до командування йшов правдами й неправдами; його охрестили самозванцем, бо сам добивався для себе чинів і нагород; першим, ще у п’ятнадцятому році, одержав звання полковника; домігся того, що його поставили на чолі легіону, іменованого Першим полком Українських Січових стрільців. Саме тоді Ярослав зіткнувся з ним вічна-віч. Це був вихованець австрійської військової школи, великий любитель кар’єри, нестримний у бажанні вирізнитись з-поміж стрілецтва: командир першого куреня, командир першого полку, перший полковник…

«Він блискучий ловкач, — подумав Грицан, бачачи, як Коссак сильним потиском ручкається-вітається з усіма. — Вітається тією рукою, якою колись бив стрільців».

— Мені повідомили, що ви приїхали, — швидко пояснив Коссак. — Ну то я відразу сюди, щоб довго не шукали.

— Якраз доречно, — сказав Вітовський. — Я хочу знати, що діється на фронті і в запіллі.

— А ви їли з дороги? — спитав, проте, Коссак.

— Потім! Ну?!

їм важко буде порозумітися, — розмислював Грицан, — найшла коса на камінь. Хоч вони, здається, ніколи не сварилися, але й не були ніколи друзями. Так, вони не могли порозумітися щиро, бо ж іще в Січовому легіоні Коссак з прибічниками твердив: Січові стрільці повинні виконувати всі накази австрійців — лише таким чином можуть мати рівноправність в австрійській армії. Вітовський же наполягав на тому, що легіон повинен бути самостійним, співпраця з австрійцями — повернення до минувшини, а це справжнє лихо. Іще одне, знав Ярослав, найбільше заїдало Коссака: Вітовського любили, в його сотню просилися, а від нього, Коссака, тікали, навіть якось хотіли його вбити.

— Справи кепські, проте нема підстав для песимізму, — сказав повільно Коссак. — Позиції втримуємо.

— Чому горять промисли?

— В мене не вистачає сил.

— Хіба не було наказу про мобілізацію?

— Ще не встигли…

«При всіх званнях і заслугах Коссакові не варт було давати командування Стрийським фронтом, — міркував Грицан. — Однак якась сила дала… А слово честі, дивно. Всі знають, що Коссак бездарний, що тримається на впертому характері, на мордобитті, що самолюбивий, що нікого не визнає, крім себе, що корчить із себе вождя, а ось доручили… Навіть рішучість Вітовського не помогла. Що це, фортуна? Чи вміння лестити таким же, як сам? В усякому разі, Коссак завше вмів вислужуватися перед начальством. Так, це важливий фактор — знайомство і зв’язки».

— Я хочу побачити стрільців і передову, — рішуче підвівся Вітовський.

— Не скрізь можна проїхати…

— Візьмемо сани…

— Добре, можна саньми, — неохоче погодився Коссак.

— Отамане Грицан, ви залишаєтеся тут, познайомте полковника з усім — фронтами, штабами, становищем.

— Гаразд, — Ярослав сторопів: «Вітовський сказав «отамане»? Але ж я сотник…»

— І перемініть відзнаки, — Дмитро ніби вгадав його думки. — Віднині ви — отаман. Мене до обіду не чекайте, — узгодьте спільно всі дії на Жовківському відтинку.

VII

До Куликова дорога стелилася. Ще тільки розвиднювалося. Після нічної розмови з Коссаком («якщо нічого не буде поправлено, станеш перед трибуналом…») Вітовський, притуливши голову до бічних дверцят, спав так солодко, наче в царському ліжку. Позад куняв полковнив Курманович. Ярослав вдав, що теж дрімає,— дорога стелиться до Куликова, а думки — до сина. Ярослав стискав зуби, бо судома скліщувала горло. Він бачив Аскольда зовсім маленьким, допитливим і цікавим, мудрим не по роках і непримиренним до того, що входило в його власне уявлення про світ і поведінку людей. Це ж йому через рік у школу. Ні, нема в тебе сина, про якого люди казали «викапаний батько», — білявий м’який чубчик, ласкава посмішка, хоч усміхається рідко, глибокі, пильні очі з голубим відливом, ямка на правій щоці. Є, правда, суттєва одміна — любить багато щебетати, а чужого може довести до сказу, якщо його щось зацікавить.

А далі сплив йому перед очима полон: і білосніжний чепурний Чернігів, і ласкава голуба Десна, і Болдина гора, — годинами любив сидіти Ярослав тут, біля пам’ятника-надгробка Коцюбинського, а поруч з могилою, над самим урвищем, стесаний вітрами дуб: стовбур і далі відроги-гілляки, що нагадували рогачку й висіли паралельно над землею; дуб — народ, Коцюбинський — його син.

Думки стрибали, дибились, як норовисті коні: у Стрию старшини цмулять по шинках пінисте пиво та залюбки критикують фронтового стрільця; майже не вступають до армії синки «великих» — вичікують, бережуть себе, і теж пиячать, і теж розділяють ложе з чужими жінками… Львів — зі Стрия на Куликів — знов довелось об’їздити… І знов біль краяв серце… «До Куликова — без зупинки…» — сказав Вітовський. Анатоль має виїхати з Омеляновичем-Павленком до Бібрки, щоб перед наступом на Львів перевірити наявні сили, вточнити з полковником Стефанівим акцію загалом.

А вже перед самим Куликовим, що за десять чи п’ятнадцять кілометрів від Жовкви, Грицан знову розмислював про сина, та найбільше про Стасю, котра мала б там жити, — думки, однак, були не болісні, а якісь сердиті. Тепер у Грицана була Оксана — щира, мила, услужлива. Зрештою, він, мабуть, не стільки гнівався на колишню свою дружину, як проклинав той день, коли став з нею під вінець, — найгірше, може, для чоловіка, як нема до кого притулити голову… І коли нема теплого гнізда.

— Де ми вже? — Вітовський, як раптово заснув, так само раптово прокинувся.

— Скоро Куликів, — тихо відказав Устимчик.

Хоч сказав він тихо, але Курманович заворушився, позіхнув і наче сам до себе хриплим голосом:

— Якщо з Куликова до Жовкви не більше п’ятнадцяти кілометрів, то можна за ніч відбити місто.

— Там про це ми і поміркуємо.

Коли під’їхали до комендатури, зовсім розвиднілося. На щастя, застали майже всіх чільних старшин. Поручкавшись з кожним, Вітовський попросив доповісти обстановку. Становище тут було трохи інше, ніж у Підкарпатті. Воно й зрозуміло. Адже там крупна промисловість, нафта, газ, сірка і всяка всячина, а тут дрібні майстерні, єдине, що стратегічно вигідне, — пряма дорога з Рави-Руської на Львів.

— Так ось, панове старшини, з цієї хвилини командувачем Куликівської групи призначається полковник Віктор Курманович, — вислухавши рапорти, сухо сказав Вітовський. — Прошу беззастережно виконувати всі його накази. Я наділяю пана Курмановича особливими повноваженнями, бо, щоб відбити Жовкву, потрібно діяти саме так, а без створення міцної бойової одиниці на цій ділянці фронту успіху не досягти.

Потім було те, що було всюди: стрільці скаржилися і нарікали. Уряд про нас не дбає, нема зброї і амуніції, погане харчування, нікудишнє обмундирування…

— Хлопці, вгамуйтесь! — висмикнувся з лави під стіною пристаркуватий старшина. — Завтра Новий рік. То, може, попросимо пана Вітовського з нами його зустріти?

— Славно!

— Моя бабця сказала б, що ми нехристи, — вперше за час перебування в Куликові Вітовський посміхнувся. — Бо справжній Новий рік на Василя. Що ж, будемо на цей раз нехристами. Я залишаюся з вами, панове старшини. Може, новий рік принесе нам те, чого ми чекали кілька століть…

— Наша доля в наших руках.

— Відстоймо себе — і заживемо…

— …як належить жити!

— Не базікайте — готуйте стіл, бо вже смеркає!

Уранці, коли Вітовський з великими потугами нарешті зв’язався з Бережанами, Поточняк сповістив: Національна Рада і Державний секретаріат перебралися з Тернополя до Станіслава, — республіка втретє поміняла столицю…

VIII

— Щось ми нині дуже хутко їдемо, — зронив Вітовський. — Невже квапимося назустріч смерті?

— Повторні дороги завше видаються коротшими, — зафілософствував раптом Устимчик і всміхнувся, певне, що й він здатен на мудре слово.

— У Рогатині зупиниш. Треба трохи розім’яти ноги і випити гарячого чаю. Ти не проти, Славчику?

— Чого б це я був проти?

Він не був проти — він був радий за Вітовського: призначення Курмановича командувачем Куликівської групи збадьорило того, якось зовнішньо освіжило. Коли б ще на інші відтинки фронту поставити достойних людей!

— Я все думаю про Жовкву, — Дмитро, щоб зробити паузу, облизав губи. — Гадаю, матиме значення те, що там провів дитячі роки Богдан Хмельницький. Це якось повинно осінити стрільців під час штурму.

— Але не забувай, що під час Північної війни у Жовкві перебував Петро Перший — той Петро Перший, який згноїв тисячі українців на побудові Петербурга…

— Завжди ти, Славчику, зі своєю історією…

— Факти — вперта річ, — казав, здається, Лесаж.

— Рогатин, — і Місьо пригальмував.

Гарячий міцний чай неначе подвоїв сили. Коли вийшли з шинку, Грицан помітив біля їхнього авта невисокого повнявого чоловіка з червоним обличчям. Шарварко? Знов Шарварко? І Грицану згадався Будапешт, Правда, тоді Шарварко враз зник, але чи послухав його? Грицан рішив поки що нічого Вітовському не казати.

— Перепрошую, пане Вітовський, — Шарварко крок-другий — вперед. — Я дізнався, що Їдете до Станіслава.

— їдемо. А що?

— Може, прихопите? Я заплачу…

— У такому разі — ні!

— Перепрошую, я — ляпнув…

— Не треба ляпати — сідайте!

— Щиро вам вдячний, — і Шарварко поспішно втиснувся поруч з Грицаном, відтак, полегшено зітхнувши, зняв шапку, волосся його було жовте, прилизане назад, над блакитними очима, наче приклеєні, жовті брови.

— Однак — хто ви? — обернувся Вітовський.

— Недовчений гімназист — Микола Шарварко.

— Цього замало.

— Направду недовчений. На іспити я носив жирафу, з дерева… Вона рухала шиєю… У жирафи довга шия… Бачили?

— Виручала?

— Зрідка, — засміявся Шарварко. — Особливо коли іспит приймала жінка… Кобіти, знаєте, люблять кмітливих… А якщо серйозно, то я власник кав’ярні «Зустріч». Тож люб’язно запрошую панів, як опинимось в Станіславі, до себе бодай на коротку гостину.

— То як, отамане, приймаємо запрошення? — добрий настрій не покидав Вітовського. — Він же все одно не відчепиться…

Грицан промовчав, а Шарварко бурхливо:

— А таки не відчеплюсь!

Коли в’їжджали в Станіслав, перед плиткою Бистрицею Солотвинською стрімко викинув поперед себе правицю і показав на протилежний берег, де в оточенні засніженого саду височіла двоповерхова невеличка вілла.

— Ось вона, моя «Зустріч»!

Дорога туди була протоптана, вірніше, втрамбована колесами і полозками. З комина курився дим.

— Улітку тут райський куточок, — хвалився Шарварко. — Буйно квітнуть дерева, кучерявляться прибережні верби, гойдаються човни. Прекрасна кухня, при потребі — окремі кімнатки. Сам я мешкаю в центрі, біля ратуші. Ось моя візитка… — і подав по карточці Вітовському та Грицану.

Він чимсь приваблював і чимсь відштовхував. Приваблювала його безпосередність, правдива щирість, навіть безкорисливість; принаймні Ярослав знав по Тернополю, що ця людина не пожаліє останнього гроша, а на виручку прийде. Однак знав він іншого Шарварка — Шарварка в Будапешті… І вдруге промовчав.

Обід, як на теперішні часи, був вишуканий. І знов усе було просто — людина хотіла зробити людям приемне. Розмови точилися про все і ні про що, більше говорив Шарварко, оповідаючи билиці й небилиці з життя «Зустрічі», а вони, розуміється, були доволі забавними, пікантними, надто ж коли йшлося про зустрічі чужих молодиць з чужими чоловіками. В час бесіди і трапези Вітовський раптом згадав прохання Вайди й спитав:

— Ви часом не знаєте, де вулиця Затишна?

— Затишна? Звідси триста кроків.

— Тоді — щиро вдячні за трапезу, — Вітовський підвівся.

— Це я вам вдячний, що не погребували.

— А Затишну все-таки покажіть щоб ми не блукали.

— Та то простіше простого!

— Далі можете не йти — будинок ми самі знайдемо, — сказав Вітовський, коли опинилися на початку Затишної.

— Заходьте ще, — Шарварко запрошував люб'язно, але ненастирливо, проте Грицанову руку затримав довше. — Чекаю в гості. Обов'язково!

Ярослав і цього разу промовчав.

Дім на Затишній — звичайна рублена хата, а далі — хлівець, кілька дерев. На подвір'ї розгулювало сім чи вісім курок з пишним півнем. У темних сінях Ярослав спіткнувся і, вдарившись коліном об щось гостре, засичав од болю — з-під ніг з брязкотом покотилося чи то відро, чи баняк. Одразу ж відчинилися хатні двері, і жіночий голос винувато простогнав:

— Ой… Сюди-сюди… Ви заблудилися…

Однак у кімнаті йому не одразу розвиднілося, бо очі ще разив сліпучо-білий, відполірований сонцем сніг. А коли розвиднілось, онімів. Перед ним стояла не дівчина — сама краса. Русява. Волосся підріз; ане до плечей — хвилясте, густе. Рум'яні свіжі щоки. Під тонкими бровами великі сірі очі. Дуже довгі променисті вії, наче штучні. Невисока й гінка. Тонка, мов перепоясана, талія. Невеликі гострі груди. Виразні червоні губенята. І родимка коло білого вушка.

— Це… це… — почав заїкатися Ярослав, не зводячи погляду з дівчини. — Це хата Остроглядів?

— Так.

— А ви Тетяна? — спитав Вітовський.

— Так, Тетяна.

— Я від Вайди, — Вітовський приступив ближче.

— Антона? — аж затремтіла дівчина.

— Антона, — підтвердив Ярослав, заслонивши Вітовського. — Він щиро вітає вас. Ми бачили його, розмовляли з ним, зараз він під Львовом, у Винниках.

— Вайда передав вам свою адресу, — тепер Дмитро заслонив Грицана. — Прошу — можете йому написати.

— Антон, — наче в забутті прошепотіла дівчина. — Антон… А більше нічого не переказував?

— Аби ви ждали його…

— Угу… угу…

Ярослава жахала її врода, і він поплив очима по вбогій хаті, де скромно стояли старомодне широке ліжко, висока скриня, дві лавки попід стінами, велика селянська піч і швейна машинка фірми «Зінгер».

IX

«Львів, Тернопіль і нарешті Станіслав, — носилось в голові Вітовського. — Вже третя столиця за два місяці… Здається, ще жодна держава світу так не міняла центру-осідку…»

Стовбичачи над Петрушевичем, котрий чипів похмуро й скульчено за дубовим столом, вимостивши поперед себе бліді руки та нервово покусуючи тонкі губи, Вітовський знов різко заметав камінь-словами:

— Мишковський вас обманює! Він взагалі усіх обманює! Невже ви досі, пане президенте, не збагнули, що його офіційні повідомлення у часописах наскрізь брехливі? Якщо вірити Мишковському, то під Львовом усі поляки вже перебиті! А насправді ж поляки обстрілюють нас.

Петрушевич поворушив тонкими пальцями, відтак підняв очі — очі дипломата, в яких нічого не можна прочитати.

— Що ви радите?

— Дайте людям землю! І вони будуть її захищати. Це єдине може нас врятувати. Ми ж обіцяли людям землю.

— Я не диктатор.

— Переконайте Національну Раду, Державний секретаріат, що це єдиний вихід з того становища, яке склалося. Кожна людина за щось жертвує своїм життям, чи то за ідею, чи за хліб. Дайте людям землю, а тоді вже люди щось вам оддадуть.

— Все те не так просто…

— Зате настане день, коли буде пізно! Нерішучість уряду породжує недовіру загалу, зволікання примушує той загал задуматися: а чи той в нього уряд? Ви, пане президенте, замислювалися над цим?

— Можливо, маєте трохи рацію. Однак же люди повинні зважити на ситуацію. Ми ж відіслали звернення нашого уряду до коаліції держав Антанти, ми ж виразно сказали, що наш край зруйнований, як і виразно сказали, щоб Антанта примусила Польщу забрати свої військові сили з Галичини. А вже тоді будемо вирішувати оце болюче питання про землю.

— Ну, повірте ж мені,— Вітовський вже говорив так, ніби вибився з сил, — що кожна людина жертвує своїм життям в ім’я чогось. Отже, зараз питання питань — земля!

— Вірю вам, погоджуюся з вами, але все це може полагодити лише Національна Рада, — вперто стояв на розпутті Петрушевич, даючи зрозуміти Вітовському, що розмова закінчена і подальші дискусії безнадійні.

— Тоді нам нема про що говорити! Але закарбуйте в своїй голові, що вас виженуть з цієї землі. Закарбуйте! І як будете драпати до Відня чи підете на той світ, згадайте мої слова! Так буде! І вам, і Левицькому, і Голубовичу!

Вітовський люто, з презирством ще раз глипнув на Петрушевича і, не попрощавшись, траснув за собою дверима. Петрушевич знов понуро опустив голову: біда, коли біля державного керма стають отакі буйні люди, яким бракує витримки, солідної орієнтації в ситуації. А можливо, Вітовський каже правду про становище під Львовом? І Петрушевич зв’язався по телефону з Омеляновичем-Павленком.

— Що на фронті? Зокрема, під Львовом?

— Ми успішно стримуємо наступ ворога, — спокійно і впевнено доповідав той з Бережан.

— Успішно стримуємо… — промимрив Петрушевич, а далі закричав: — Не стримувати треба, а наступати! Вісімнадцятого січня відкривається в Парижі Мирна конференція — ми повинні взяти Львів!

— Докладаємо зусиль…

— Наступати треба!

— Стримаємо наступ і підемо в контрнаступ…

— Доповідайте щодня!

І поклав трубку. То що ж робити? Кого слухати? І яким буде цей новий 1919-й? Що принесе? Де вихід? Треба… Так! Лише злука ЗУНР з УНР може нас врятувати… Злука! Тільки злука, всі вважають Галичину П’ємонтом, звідки почнеться національне відродження. Тож кого слухати?

Петрушевич почувався самотнім. Раніш хоч дружина була розрадою, а після її смерті він мов без рук. Ні, Леокадія не була політиком, не була навіть особливим ерудитом, але добрі сімейні стосунки, сімейний затишок мав для нього неабияке значення. Він скорбно зітхнув і заглибився в справи. Під вечір задеренчав телефон.

— Це — Вітовський, — почув у трубці далекий сухий голос. — Пане президенте, я бачу потребу змістити полковника Стефаніва.

— Змістити? — сторопів Петрушевич. — Полковника Стефаніва? — Він аж зіщулився, наче хтось намірився виплеснути йому в лице горня води.

— Саме так, — підтвердив Вітовський. — Натомість командувачем львівської групи поставити полковника Осипа Микитку. Хоч йому вже десь п’ятдесят, але чолов’яга ще гожий. Скромний, невибагливий в особистому, зате вимогливий в справах стрільців. Зараз він, може, найкращий офіцерський фронтовик. Щирий патріот. Вірить у нашу перемогу, і віря ця послужила, певне, йому в штурмі Сокільників — щойно мені доповів Поточняк, що поляків вибито і село взято. Завдяки Микитці тепер лінія облоги Львова проходить так: Рясна-Руська — Малехів — Кривчиці — Бровар Грунда — Пасіки — Персенівка — Кульпарків — Скнилів — Зимна Вода. Отже, пане президенте, я прошу вашої візи.

— А полковник Стефанів?

— А хіба в нас надлишок старшин? Що ми, не знайдемо йому місця? Армія ж щойно формується.

— Ну-у-у… ну, все-таки…

— Даєте візу?! Чи ні?!

— Угу… угу… — мимрив Петрушевич, мацаючи добре розвинуте підборіддя. — Що ж, пане Вітовський, дійте на власний глузд, але щоб не було нарікань.

— Я дію не на власний глузд, а на користь армії.

— А який стан на інших відтинках фронту? — Петрушевич круто змінив розмову, бо… Бо з Вітовським ліпше не зв’язуватися. — В Стрию? Під Жовквою? Сокалем? Рава-Руською?

— У міру поступлення звідомлень з фронту я негайно буду інформувати пана президента.

Петрушевич насурмонився: Вітовський що, глумиться наді мною? Чи це звичайна етика? Але чому натиснув «пана президента»? І Петрушевич буркнув:

— Ну гаразд!

— Зачекайте! Хвилиночку! Іще одне: я таки не покидаю своєї гадки змінити Мишковського. Нам потрібен начальник штабу кмітливий, розторопний, рішучий.

— Пане Вітовський, не все зразу…

— Здається, не хто інший, а саме ви, пане президенте, наполягаєте, щоб до початку Мирної конференції в Парижі звільнити Львів.

— Так, наполягаю.

— А щоб звільнити Львів…

— Так, так! — скрикував Петрушевич. — Але я, однак, не наполягаю стинати старшинам голови!

— Або Мишковський, або я!

— Це шантаж!

— Це бажання взяти Львів!

Зв’язок обірвався. Рука Петрушевича, як і душа, повисла з трубкою в повітрі. О паскудне каченя!.. Та що вчиниш, доводиться терпіти. І хоча мусив терпіти крутий норов Вітовського, багато де в чому поступатися, вдаватись до компромісів, проте не міг не визнати, що в даний критичний момент голос Вітовського — вагомий голос. Його люблять стрільці, він домігся, що зараз в армії є понад сімдесят тисяч мобілізованих, він, зрештою, беззастережно поклав своє життя на вівтар Республіки. Отже… Отже, Євгене, треба негайно скликати Національну Раду, аби всім миром виробити подальшу програму.

І він скликав її. Нагально! Перша сесія Національної Ради розпочала роботу відразу ж після Нового року, в гості до Станіслава прибули представники Наддніпрянської України, а також Угорської та Буковинської, тобто Закарпаття й Буковини. Першим — першочерговим — президент Петрушевич поставив питання про возз'єднання ЗУНР і УНР.

— Ми в окружному становищі,— відкриваючи сесію, говорив Петрушевич. — 3 одного боку — війна з поляками, а з другого — страйки урядників-поляків, котрі намагаються кинути нашу молоду державу в стан безладдя. В такий спосіб поляки ще раз показали, що вони тут чужий елемент. Жиди тримаються нейтрально. Отже, вихід у нас один — злука Західно-Української Народної Республіки з Українською Народною Республікою. Україна повинна бути єдиною, а не розколеною! Це, власне, споконвічна мрія нації. Слово за вами, панове!

Прем’єр Голубович зазначив, що попередній, підготовчий, такий договір був уже підписаний 1 грудня минулого року у Фастові між делегатами Національної Ради і Директорії.

— Але тут, панове, є одна деталь, — провадив далі Голубович. — Виходячи з історичних умов, котрі склалися віками, ми просили для Галичини територіальної автономії.

І фраза його стала лихою іскрою… Хтось завважив, що з 527 мандатів майбутнього парламенту злученої України галичанам дають лишень 65. І спалах обурення не знав меж: як? На 6,5 мільйона населення Галичини тільки 65 мандатів? А на Київську губернію аж 50?

Ціною неймовірних зусиль Петрушевичу вдалось, однак, пригасити полум’я пристрастей, щоби воно не переросло в спопеляючу пожежу… Комісії було доручено остаточно відредагувати акт про майбутню злуку, а відтак уже затвердити.

Друге питання — не менш пекуче: про землю — реформу і закон. Вітовський одним з перших промовців загострив увагу всіх: якщо нічого не ухвалити, якщо не забезпечити селянські господарства насінням, Галичині загрожує голод. Його, як завжди, слухали з глибокою повагою, кожне слово сприймали вельми уважно, але… але далі кожен висловив свою думку: одні раяли здавати грунт малоземельним і безземельним в аренду, інші обстоювали парциляцію багатих панських і церковних маєтків; найкрутішими були треті: зробити так, як більшовики в Росії: вся земля — селянам! Були й четверті, п’яті — був класичний шарварок. Та все ж кінець кінцем дійшли згоди. Закон гласив: усі землі Республіки стають добром народу…

А на закінчення своєї роботи сесія остаточно схвалила акт злуки ЗУНР та УНР.

У ці дні прибилася до Станіслава втішна, багатообіцяюча звістка: стрільці під орудою полковника Курмановича відкинули противника від Сокаля, вибили з Жовкви, взявши чимало полонених і великі трофеї… Що ж, — міркував Петрушевич, — мабуть, не помилявся Вітовський, твердячи, що Курманович чогось та вартий. Отже, є справжні командувачі. Треба тільки дочекатися того дня, коли злучаться ЗУНР і УНР. Усе тоді буде інакше, все піде на лад.

X

Засніжений сонний ранок натужливо, неохоче продирав очі. В кімнаті було сіро й холодно. Уже котрий день Ярославові не хотілося йти на службу, не хотілося й зараз. Дратувала нерішучість уряду, постійна демагогія, солодкі слова в очі й повна протилежність поза ними, — Ярослав німо потупився в стелю. І взагалі він чомусь був не в настрої.

— Ти чимось невдоволений? — обережно спитала Оксана, прижмурюючи очі, начеб їх різало сонце.

— Чому? Ні…

— Мовчиш, мовчиш… — вона схилилася над ним. — Може, тобі не подобається, що я найняла кімнату на двох?

— Це якраз дуже добре.

— А про що ти думаєш? — І зірвалось ревниво-дражливе: — Мабуть, шкодуєш, що з тобою не Стася?..

— Не говори дурниць!

— То чому ж ти якийсь такий далекий?

— Хіба мало клопотів? — Боже, як йому не хотілося зараз розмовляти. — Я весь час бачу матір… Вона дуже плакала, коли нарешті уздріла мене. І не хотіла відпускати. Це страшно…

Оксана ласкаво гладила рукою його щоки. Рука шорстка, і її приторк був для Ярослава неприємним.

— Ти не винен перед нею.

— Винен, — категорично заперечив Ярослав. — Я думаю, що діти в постійному боргу перед матір’ю, особливо ті, котрі йдуть з дому.

— Вічно біля матері не можна бути.

— Я хотів би бути вічно. Я все своє життя мріяв забрати матір до себе. Та завше не виходило. Це жорстоко! — Він заплющив очі.— Я виявився перед нею найбільшим брехуном.

— Невже ти не міг переконати Стасю?

— Не треба про це!

— Закінчиться війна, настане спокій, і все наладиться… — Вона притулилася до Ярослава, і він бачив зморшки під її очима, шабатуристу шию. — Ти забереш маму до себе…

— Пора вставати…

— Не хочеш бути зі мною?

«Вона нічого, крім свого кохання, не визнає,— поморщився Ярослав. — Це, зрештою, набридає. Які ж ці жінки егоїстичні!.. Це те саме, як їх вранішнє позіхання…»

Він, однак, стримав себе, щоб не збовкнути чогось грубого, бо Оксана того не заслужила. Перед очима раптово постала Тетяна Острогляд, і він стис зуби, аби прогнати її образ.

— Ти ж знаєш, що я сьогодні їду до Києва, — промовив він хоч і прісно, але без роздратування.

— Я приготую снідання. — Вона ще раз міцно притулилася, а тоді попрохала: — Підніми мене…

Ярослав примусив себе злізти з ліжка. Оксана простягнула йому свої худі руки, і він підвів її. Вона задоволено всміхнулася й, вдячно поцілувавши його в губи, хутко, щулячи мерзлякувато худі плеченята, одягнула голубий старенький халат, на якому були висіяні ромашки, що від прання вже полиняли.

«Вона поводить себе як сімнадцятирічна дівчина, — подумав Ярослав. — Хоче бути коханою… А що дивного? Вона просто недокохана… Душа вимагає свого, вимагає того, що закладено природою. Тут уже нікуди не дінешся. Той, хто не парубкував, колись мусить своє допарубкувати… Життя».

Оксана підігріла вчорашню картоплю і маленьку котлетку, чай. Безпорадно розвела руками.

— Більше нічого нема…

— Нічого й не треба.

Вони мовчки поснідали, ласкаво попрощалися: Оксана подалася на службу — в канцелярію Державного секретаріату, а Ярослав неквапно заходився складати в теку дорожні приналежності,— так, нині він у складі делегації ЗУНР відбуває до Києва на свято злуки з Великою Україною, а квапитись нема чого, поїзд одходить пополудні.

Побіля міського театру йому стрівся Шарварко. Привітався так голосно, аж прохожі озирнулися, а Грицану зробилось незручно.

— Нарешті ти мені потрапив у руки! О-о, тепер я тебе не випущу! — І запропонував твердо: — Ходім до мене!

— Зараз не можу. Я їду до Києва.

— На п’ять хвилин! Ті, кому ти служиш, тратять на дрібниці тисячу п’ять хвилин. Ходім!

— Ніколи не рівнявся на тих, кому, на жаль, змушений служити. Отже, відкладемо на інший раз.

— Я прошу, — Шарварко взяв Ярослава за лікоть, він майже налягав на нього, він був до неймовір’я настирливий. — Не треба відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Життя таке коротке — можна вмерти.

— Хіба що на п’ять хвилин… — Ярослав урешті-решт здався, бо відчув, що спекатися Шарварка йому не вдасться, а до відходу поїзда ще добрих три години.

— Оце інша балачка!

«Йому дуже легко живеться, — подумав без обурення Грицан. — Його нічого не турбує. Він чудово обходиться без історії, філософії, дипломатії, книжки… І хто б не прийшов з чужинців у Галичину, в його житті нічого не зміниться».

— Коли мені було десь п’ятнадцять, я поцілував товсту, незграбну шістнадцятирічну, — заговорив-засміявся Шарварко. — Вона так збунтувалася, що ляснула мене по носі. А оце недавно зустрів — не впізнав — ропуха!.. Сама заговорила. Але кому потрібна така кобила?

«У день смерті Гете сказав: погляньте, яка прекрасна жіноча голівка в чорних локонах на чорному фоні. Ці слова, як мистецтво, хвилюють, а Шарварко меле… і я слухаю».

— Я любив у дитинстві підглядати за дорослими. І завжди замислювався: про що двоє можуть так довго балакати? — Шарварко не вгавав — спогади приносили йому насолоду.

«Невже в такі скрутні часи це єдина проблема, яка його хвилює? То не слухай, не йди за ним».

А справді, чому він іде? Що це, слабість характеру чи ота елементарна порядність, яка вимагає в усіх випадках дотримуватися отої елементарної порядності?

— Моя хата, — сказав Шарварко.

Це був невеликий особняк, добротний, кам’яний, огороджений залізною сіткою, з залізною брамою. Особняк був поруч з міським парком. Ярослав знову з досадою подумав: чому я йду?

Шарварко гостинно відчинив хвіртку, вхідні двері, він явно був задоволений і собою, і своїм особняком.

— Мартусю! До нас гості!

Ярослав здригнувся. Невже? Так, це було саме те, що примусило його здригнутися: вражена Марта розгублено розширила сині очі, але врятували окуляри, хоч не могли врятувати зблідлого обличчя. Вона майже не змінилася. Ті ж маленькі уста, податливі, м’які, те ж чорняве волосся, густі чорняві, але неширокі брови. Вона хіба трошки округлилась, стала більш жіночною, зрілою.

— Добрий день… — пересохло протягнув Грицан, і серце його здригнулось.

— Боже мій! — Марта театрально сплеснула руками. — Кого я бачу! Ярославе, невже це ти?!

— Ви знайомі? — затявся на півкроці Шарварко, ошелешений не менше, ніж Грицан.

— А книжка?! Пам’ятаєш, Миколо? Я тобі оповідала, що перед війною в Тернополі один молодий студент подарував мені книжечку своїх історичних легенд.

— Ну, тоді це подвійна радість! Моя і твоя…

— Сідай, Ярославе, — сказала вже спокійніше. — Миколо, порозмовляєте собі, заки я щось приготую.

— За нас не хвилюйся — готуй.

Грицан запримітив: хоча Шарварко й тримається бадьоро, весело та безжурно, проте не в особливому захопленні від того, що вони з Мартою давні знайомі. Напевно, трохи знає про всі її походеньки, про всі її гріхи, тож у душі й ревнує. Звичайно, небезпідставно. Хіба, може, тепер вона змінилася. Так часто буває, що розгульна колись жінка стає зразковою дружиною і навіть осуджує розгульних… Як колишній пияк, вилікувавшись, осуджує теперішніх.

Світлиця була в килимах, картинах-пейзажах, обставлена добротними меблями. На високій плетеній етажерці виставлено старі фоліанти в твердих палітурках. Їх, однак, бачив Ярослав, ніхто не читав, вони служили окрасою. А далі враз запримітив свою тоненьку книжечку — вона була засунута на самий низ, мабуть, щоб не псувала інтер’єру…

— Оце твоя? — висмикнув її Шарварко.

— Так… моя.

Її теж, здається, ніхто не читав, хіба, може, Марта з нудьги погортала. Ярослав знайшов у книжці гвоздику — свою гвоздику. Мимоволі торкнувся пучками — гвоздика була суха-суха, пересушена і від приторку розсипалася. А він згадав ніч — ніч у Тернополі, коли гвоздика ця полум’яніла, — він усе-усе згадав: ночі кохання і дні страждань.

Двері відчинилися — Марта виставила поперед себе малюка, схожого водночас і на матір, і на батька.

— Мій… — мовила гордо.

— Ой, а я гостинця не приніс…

— Нічого! Не турбуйся! — Шарварко байдуже, поблажливо махнув правицею. — Олесь все має.

Марта тримала в руках тарілку і… Ярослав закліпав. Так-так, це були обривки її нічної рожевої сорочки — тієї сорочки, в якій вона спала з ним тоді, в тернопільському готелі. Тепер це була ганчірка, і Марта витирала нею посуд.

— Славний козак! — сказав Ярослав.

Незабаром вони сиділи за столом, страви були смачніші, аніж у люксовому ресторані, розмаїті, вишукані. Ярослав ковтав слинку, однак стримував себе — не хотів показати, що голодний. Вони обідали поволі, смакуючи кожну страву. Ярослав мимоволі змушений був пристосовуватися до них. Марта все випитувала — ненав'язливо, якось по-домашньому, навіть ніби по-родинному, — як йому жилося ці роки, де воював, чи не був поранений, а почувши, що тепер служить в Секретаріаті військових справ, щиро зраділа.

— Добре, дуже добре! Все-таки не окопи.

— Хіба він не заслужив? — так само співчутливо пробасив Шарварко. — Всю війну в окопах, а потім — полон.

— Ти був у полоні? — здивувалася-вжахнулась.

— Всяко бувало… — в'яло посміхнувся Ярослав, нишком поглянувши на годинник. — І осколки, і полон…

— Ти квапишся? — запримітила, однак, Марта.

— Не те що кваплюся, — Ярослав сконфузився, а далі, геть зашарівшись, скоромовкою пояснив: — Сьогодні в складі місії ЗУНР їду до Києва на торжества злуки Галичини і Великої України, то, самі розумієте, треба бути не тільки при здоровому глузді, але належно виглядати. Тож, гадаю, не будете мене довго затримувати.

— Звичайно, ні, — сказав Шарварко. — То справи державні. Кар’єри псувати собі не треба.

— Заходь ще, — сказала Марта.

— Ми будемо раді,— додав Шарварко.

— Обов’язково, — пообіцяв Грицан.

Але він знав: більше не зайде. Йому нема тут чого робити. Все тут дуже осоружне, бутафорне — все не так. Все! Його нагодували, неначе жебрака… А він не хоче бути жебраком, — тільки птахи повертаються в старі теплі гнізда; на згаслому вогнищі життя нема…

XI

Грицан їхав до Києва. Їхати — їхав, але не конче будував якісь особливі ілюзії. Ярослав не вірив в об'єднання Галичини і Великої України. Бо хіба вперше за свою історію вони об’єднуються? Згадаймо! На початку десятого століття Олег Віщий ходив у похід на Царгород. В тім поході брали участь білі хорвати — мешканці Галичини — і дуліби — мешканці Волині та Холмщини. На договорах Олега з греками підписувався ватажок хорватів та дулібів. Пізніше галицькі землі загарбали чехи; на той час зросла сила чеських князів Пшемислідів, вони й заснували теперішній Перемишль. Аж через кілька десятиліть Володимир відібрав од них Галичину і приєднав до Русі. Та ненадовго. Вже у 1018 році Болеслав, що мав жінку Володимира, забрав червенські міста. І тільки після його смерті Ярослав Мудрий, розбивши ляхів, віддав ці землі Ростиславичам: Рюрику — Перемишль, Володарку — Звенигород, Васильку — Теребовль, які перегодя Володимирко Володарович з’єднав в одне — Галицьке з столицею в Галичі, яке бодай номінально було злучене з київським престолом. Ще одна злука була за князя Романа — батька династії Романовичів, який злучив Галич з Волинню та Києвом у 1200 році,— чотири роки то була найбільша держава Європи, аж допоки ляхи не вбили його, посадивши натомість на галицькім престолі угорця Кальомана з дочкою Соломією. Пізніше Данило Галицький злучив західні землі з Києвом, перенісши столицю зі Львова у збудований ним же Холм — місто, яке він усе життя любив і все життя вважав своєю княжою резиденцією. І цей союз не проіснував довго.

Так, — міркував Грицан, — злучень було немало. Але що з них, якщо розлучень було не менше? Нам завше бракувало найелементарнішого — розуму, мудрості, порозуміння, злагоди. Ми постійно грузли у чварах, кожен рвався стати вище він іншого, поїдаючи того іншого, кожен рвався на трон, хоч не завше мав для того трону голову, зате аж розпирало такого від амбіції. А далі почалося, може, найстрашніше — орієнтація: галичани — на Австрію, придніпрянці — на Росію. Орієнтація, рабопоклонство і… любов. Перші любили цісаря, другі — царя. І повзли, повзли, повзли, як черви, щоб облизати чобота, і лизали не лише цісареві, а й іже з ним. І вилизували собі чини, отже, вищість од черні. І ставали не лише рабопоклонниками, а перекинчиками, запроданцями, скорпіонами і, зрештою, яничарами. За тридцять срібняків рідну матір продавали. І себе поїдали!

Бридка нація! Отупіла в своєму падінні! Ница! Такої в світі не знайдеш!

З прикрими думками своїми він і заснув.

Київський січневий ранок — морозяний, з густим інеєм. Делегацію галичан — кілька десятків — зустріли не лише представники Директорії, але й оркестр Січових стрільців полковника Коновал ьця, — і гримнуло «Ще не вмерла Україна…». А потім їх повезли до готелю. Грицан з кількома знайомими старшинами поселився в «Континенталі» по Миколаївській вулиці,— у чотирнадцятому році тут спинявся при переїзді на заслання митрополит Шептицький, нині ж мав тут свій осідок штаб Петлюри, — а більшість галичан разом з головою делегації доктором Левом Бачинським займали апартаменти в «Гранд-готелі» на Хрещатику; Бачинський застеріг: не забувайте — о п’ятій пополудні збираємося!

Готельний номер, як і купе у вагоні, сама студінь. Грицан, однак, зняв шинелю. Щоби освіжитися, витер вологим рушником лице і, зі смаком розкуривши сигарету, плюхнувся у протертий фотель. Треба хоча б одним оком зиркнути на Дніпро, на статую Володимира Великого… Що ми зараз маємо? Він добув з нагрудної кишені швейцарського годинника.

О, до наради, яку збирає доктор Бачинський, ще цілих три години. Вперед, Ярославе! Ти повинен ближче пізнати стольний град.

Київ вирував, як Дніпро в повінь, — мітинги, мітинги, мітинги… Чутки, чутки, чутки… Та були, проте, достовірні факти, які повільно, до того ж перекручено, невивірено або й сфальсифіковано просочувалися в Галичину. Тепер же Грицан з перших уст знав: третього січня Червона Армія, прогнавши петлюрівців, захопила Харків, наступного ж дня на базі військ Курського напрямку був створений Український фронт, шостого січня більшовицький Український Радянський уряд видав декрет про перейменування України на Українську Соціалістичну Радянську Республіку, а після того, як війська новоспеченого Українського фронту двадцятого січня вторглися у Чернігів, Директорія виповіла більшовицькій Росії війну.

Грицан майже не сумнівався, що практичної помочі від УНР не буде: УНР воюватиме з Червоною Армією, ЗУНР — з польською, — обидві республіки стоятимуть одна до одної спиною…

То чи потрібен цей фарс із злукою? Проте вголос Ярослав ніякої крамоли не виголошував, а то ще в чортзна-чому звинуватять його.

А Київ мітингував, корчився в політичній гарячці: не оборона рідного краю, а — лишити Директорію чи усунути, відновити розігнану Скоропадським Центральну Раду чи створити якийсь інший орган? Усе це смішило Грицана, бо нагадувало Галичину, — перед самою війною у Львові відбувся великий здвиг з усього краю на честь сторіччя уродин Тараса Шевченка, а напередодні керманичі «Січі» і «Сокола» — Трильовський та Боберський — затіяли люту суперечку: кому на чолі святочної колони йти зліва, а кому — справа… Що ж, у формальностях українці завше принципові… Ех-ех!

Тим часом проходили вибори до Трудового конгресу, який мав відкритися на Йордан, але так і не відкрився: не всюди, навіть у Києві, було проведено вибори. Та й виборні делегати не всі прибули. Торжество злуки відкладалося. А може, Директорія боялася, що Трудовий конгрес візьме лівий напрямок? Бо ж повно більшовицької літератури, більшовицька агітація не заборонялася — демократія… А в повітрі закружляла вістка: з Галичини на поміч Директорії йде стотисячна армія. І виплеснулось гасло: «Від Дону по Сян — один буде лан!»

У мітингах, дебатах спливали дні. Нарешті наступало 22 січня, середа — будень! Зате днина видалась погідна. Легкий морозець. Всі спішили на Софіївську площу, що топилася в повені синьо-жовтих прапорів, одяглася в портрети Шевченка, заквітчалася килимами… Гляділи на Богдана Хмельницького, котрий булавою вказує на північ, і рекли: то символ його часів — там, під царем православним, будучність України… А нині інакше має звучати: «Геть з України на північ, московські зайди!..»

З боку Володимирської вулиці на Софіїську площу вимайструвано тріумфальну арку, арка прикрашена гербами ЗУНР та УНР. В одинадцять ранку під звуки оркестру примарши-рували військові частини, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох сторін площі. За військом — народ з прапорами. З’явились депутати Трудового конгресу разом з делегацією від Галичини та Буковини, старшини галицьких полків, що знаходилися в Києві, члени Директорії. Військовий оркестр заграв національний гімн. «Слава! Слава! Слава!» — лунало коло Софіївського собору, який заклав князь Ярослав на тому місці, де була в нього битва з печенігами. А в цей час в самому Софіївському соборі єпископ Черкаський Назарій правив службу Божу.

Рівно о дванадцятій з собору вилилось духовенство з хоругвами — і обняла площу тиша. Ставши обличчям до членів Директорії, представник галичан доктор Цигельський оповіщає грамоту Національної Ради ЗУНР про злуку з УНР. Під оклики «слава!» передає її Винниченкові. У відповідь оголошується універсал Директорії.

— Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України, — рокоче над площею, — однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка, однині народ український, визволений могутнім подвигом власних сил, має змогу об'єднати дружніми зусиллями всіх своїх синів, будувати нероздільну самостійну державу українську на її щастя всього трудового народу…

Під мелодію дзвонів грамоту й універсал зачитують глашатаї з усіх чотирьох сторін площі. Як тільки закінчили, всі — «слава!», відтак архієпископом Агапитом правиться благоденственний молебень з проголошенням многоліття українському народові і вічної пам’яті тим, що загинули…

Потім війська і делегації зі співами, під звуки оркестрів рушили по Володимирській до міського театру, де мав розпочати роботу Трудовий конгрес. Біля театру трапилось непередбачене: один з членів конгресу, забравшись на балкон, несподівано повідомив, що… відкриття відбудеться завтра.

Юрби народу поволі почали розходитися. Лиш іней висів на замерзлих деревах. Кажуть, густий іней — на врожай.

А чи так?

«Вмираю за правду і народ, — сплюнув Грицан. — Хто це сказав? Звідки ці слова? А може, це якраз ті слова, які треба казати? Які повинні бути еталоном життя?»

А мороз дужчав. Пік щоки.

Наступного дня конгрес відкрився-таки. Галичан помістили в ложі проти Директорії. В першому ряду партеру сидів колишній голова Центральної Ради Михайло Грушевський. Грицан пильно поглядав на професора, який вмів писати історію, та не вмів її робити…

Зал повний. Міністри, дипломатичний корпус, представники партій. Без чверті п’ята — на сцені з’являються члени Директорії, займають місця за столом: у центрі — Винниченко, праворуч — Петлюра і Макаренко, ліворуч — Швець і Андрієвський. Їм аплодують.

— Високошановні збори! — звертається до залу Винниченко. — Насильства гетьманщини, кривава реакція знущання над трудовим народом України поміщиків, безвідповідальні панування керуючих класів, нарешті зрадницький акт гетьманського правительства щодо держави української дали право раді національних партій України піднести прапор повстання. І з початку повстання Національний союз поставив верховну владу Директорії з п’яти осіб, яка зараз тут, перед вами… Іменем цієї влади ми скликали Трудовий конгрес для повного вислову волі народу… Іменем Директорії Української Народної Республіки я оповіщаю конгрес самостійної Української Народної Республіки відкритим.

Оплески. Обирається президія. Входить до неї і представник ЗУНР, він, власне, й зачитує грамоту Національної Ради про злуку ЗУНР з УНР. Опісля зачитується майже тотожного змісту універсал Директорії.

— Слава! Слава! Слава!

«Здійснилися віковічні мрії, котрими жили кращі сини українського народу… — із сарказмом повторив Грицан. — Природа сама показує разом жити і разом вмерти».

— Чи погоджуються збори з обома актами?

Всі, за винятком кількох чоловік, устають. Тим, що сидять, кидають оклик: «Зрадники!»

«Ось ми й об’єдналися… — сутужно, так, коли нема ані шеляга в кишені, зітхнув Грицан. — Як усе просто! І як усе фальшиво… Театр… Ми найбільші в світі артисти. Граємо і граємо… І тішимо себе ілюзіями. А все-таки: яка ж влада на Україні праведна? Більшовицька, що засіла в Харкові та видала декларацію Тимчасового Робітничо-Селянського уряду про необхідність об’єднання Радянської України з Радянською Росією на засадах соціалістичної федерації? Чи національна, котра плекає власну, українську, державу і домагається повного суверенітету? Нащадки розсудять нас…»

Увечері Грицан опинився в товаристві полковника Коновальця — командувача корпусу Січових стрільців, котрий відіграв першу скрипку в поверженні гетьмана Скоропадського й котрого так чекали в Галичині.

— То коли ж вас сподіватися? — спитав Грицан прямо. — Чи нема чого на вас розраховувати?

— Розраховувати хіба можна на Мирну конференцію, слава Богу, вже розпочалася, — Коновалець потер кущик вусів під носом з горбинкою. — Чи на Антанту… А загалом становище дуже серйозне, сказати б по правді, скрутне. Ми з усіх боків оточені: із заходу — поляки і румуни, зі сходу — московські більшовики і донці Краснова… Червона Армія захопила Катеринослав.

— Я це знаю. Проте…

— Річ ясна, що її мета — взяти Київ, — Коновалець не слухав, а говорив, говорив, усе більше сутулячись, від чого і так вузькі плечі робилися ще вужчими.

— Я це розумію.

— Становище ускладнюється ще й тим, що наше громадянство слабо сконсолідоване. У нас нема союзників.

— Але чи вони поможуть? — засумнівався Грицан. — Ми вже не раз мали союзників: і татарів, і ляхів, і шведів…

— А помимо всього проти Січового стрілецтва агітують не тільки більшовики, але й деякі українці,— вів свою думку Коновалець, хоча не знати було, до чого він її веде.

— Отже… — Грицан затявся, згадавши посивілого Антона Вайду, котрий носить братів шлюбний перстень.

— Києва легко ми не дамо… Однак дуже важке економічне становище. Скрізь повна розруха, нема грошей.

— В Галичині те саме.

— А що можна зробити?

На тім і закінчилася їхня розмова — журна й безпредметна. Пахло катастрофою. В цьому Грицан не сумнівався. Тільки не знав, скільки ще залишилося до неї. День, два чи тиждень? А на цю злуку можна було й не їхати. Даремна трата часу! Хіба що настрій ще більше зіпсував собі. А може, ти не правий? Таке свято, такий розголос… Нічого путнього, виразного, однозначного не здатен був відповісти навіть сам собі.

XII

Вість була така, що у Вітовського запаморочилася голова, його несподівано пройняв лихий холод, аж дрібно зацокотіли зуби: більшовицькі війська зайняли Київ, і уряд Петлюри виїхав до Вінниці. Справжній жах! Звичайно, Вітовський знав, що російськими більшовиками в Харкові створено більшовицький український уряд, але щоб… Він усе-таки вірив у силу Петлюри, вірив у силу нації. Чому ж відступили? Чому не вистояли? Адже Україна так хотіла незалежності! То чому ж не боронилася?

Розуміється, Вітовський інтуїтивно відчував, що Радянська Росія піде на Україну. Адже тут хліб, цукор, вугілля, метал… Хай на кістках Російської імперії сидить новий уряд, але дух, характер, інстинктивний потяг до загарбання чужого добра — все те старе, бо за рік-другий всієї нації не перекуєш та ще в такій ситуації, коли треба щось їсти, а в хаті голо. І бач, як хитро зроблено: створили уряд, мовляв, ваш, український. Чого ще хочете? Ідемо вас визволяти від глитаїв! Визволяти — щоб покорити? Приєднати до Росії? Знов — до Росії?!

А якщо вони прийдуть у Галичину? Згадають, що були тут у чотирнадцятому, — і прийдуть?

Що тоді?

Він висмикнув з пачки сигарету, а двері — рип, їх прудко зачиняв Грицан, розлившись у посмішці від вух до вух. Вітовський скипів: у такий день йому весело?

— Чого сяєш? — не стримав обурення. — Сто корон знайшов?

— Не повіриш, кого зараз побачиш!

— Папу Римського?

— Мирона Тарнавського!

— Що ти з мене дурня робиш?!

— Не віриш?

— Слухай, Славку! — просичав Вітовський. — Сам знаєш, я люблю тебе, шаную, але… — і він утратив дар мови: на порозі, ніби з-під землі, виріс полковник Мирон Тарнавський. — Боже милий!..

Нарешті Тарнавський ступив крок-другий. По-військовому стрункий, в рухах, як завжди, впертий та завзятий, але по-людському милий. Сиві вуса. Благородне, інтелігентне лице, мудрі, проникливі очі. Лише шинеля стара — не полковнича.

— Гратулюю, пане державний секретарю! — і посміхнувся.

Вітовський враз опам'ятався, збагнув, що все те реальність, він стрімко вихопився з-за столу, і вони звоцушливо обнялись, наче рідні, розцілувалися. А вони справді почувалися рідними — ще зі світової війни зріднили їх окопи. Вперше зустрілися у чотирнадцятому в Карпатах, а вдруге — в шістнадцятому, коли майор австрійської частини Мирон Тарнавський мав під своєю орудою сотню Січових стрільців Дмитра Вітовського, і саме Вітовський був його правою рукою, вчився в нього воювати, — Тарнавський — його хрещений батько, так принаймні вважав Дмитро. Зате Тарнавський казав інше: ми — як брати.

— Роздягайтеся, пане полковнику, — заметушився Вітовський, щиро слугуючи. — Хоча в нас не конче тепло…

— А де тепер тепло?

Вітовський нарешті поміг-таки Тарнавському зняти шинелю, а знявши, розширив очі, мимоволі зойкнув:

— Боже мій!

— Що таке, пане державний секретарю?

Тарнавський вимайстрував на стомленому лиці зухвалу посмішку.

— Та ви… ви…

— Я, братику, я, — все так само зухвало посміхався Тарнавський. — Що — гарно виглядаю? — і він якось хвацько розстебнув геть поношений френч: не сорочка — сама ганчірка, вся розлізла, брудна, аж чорна.

— Вам треба негайно переодягнутися! Йдем на склад!

— То нащо ж ви мене роздягали?

І обидва враз зареготали, аж просльозилися. Грицан і собі засміявся та спитав у Вітовського:

— Я можу бути вільний?

— Так, Славчику, так… Поки що!

Вітовський знов поміг вдягнутися Тарнавському, потому поспіхом одягнувся сам — він, здавалось, чманів од радості.

— То розкажіть, пане полковнику, що, як та звідки? — допитувався, коли вийшли з готелю, що на Липовій, де, власне, мешкав, перебуваючи в Станіславі.— Коли принаймні ви прибули?

— Учора.

— Чому ж не прийшли?

— Було пізно, і я переспав у готелі.

— А звідки ж ви?

— Ой, то ціла історія, — і посмішка-редька під сивими вусами. — Ви, певне, знаєте, що в березні торішнього року я був комендантом табору австрійських полонених у Києві?

— Чув, — кивнув Вітовський.

— А потому мені дали полк, що стояв у Гайсині. Був жовтень, полк збільшовичився — австрійці рвалися додому. Не було ради, і я перевіз полк до Кракова, передав до кадри, а сам — до Львова, щоб стати на службу республіці. А Львів у польських руках. Мене арештували, вислали, та я, при Божій ласці, зумів вирватися — а вирвався я до Відня. Там уже було легше: з Відня через Будапешт до Станіслава… І ось я перед вами.

— Як з неба ви до нас! — жарко сказав Вітовський. — Нам, як умерти, конче треба коменданта на відтинку під Львовом.

— Від цієї хвилі можете вважати мене ним, лиш поїду до Золочева, побачуся з жінкою, дітьми і бодай раз висплюся досита.

— Господи, який я вам вдячний!

— Ви ліпше змалюйте мені становище на фронті.

— Потім, бо ми вже прийшли.

У новому мундирі полковника Галицької Армії Тарнавський здавався на десять літ молодшим од своїх п’ятдесяти. Аж Вітовський захоплено мовив:

— Вам командувачем бути натомість Омеляновича-Павленка! За вами і мертві підуть!

— Но-но, державний секретарю! Не жартуйте.

— Раз можна… А проте запрошую на обід.

— З радістю, та все ж мене цікавить фронт.

— Фронт, — зітхнув Вітовський, виходячи надвір. — Ви його побачите самі. Я можу хіба що коротко. Львів у чужих руках, а на фронті бої з перемінними успіхами.

— У якому стані армія?

— Практично сформована.

— І то вже добре. Скільки люду?

— Поки що понад шістдесят тисяч.

— Як виглядає організаційно?

— Три корпуси, дванадцять бригад.

— А конкретно?

— Перший корпус під Жовквою, командувач полковник Віктор Курманович. Але я думаю взяти з-під Львова на його місце полковника Осипа Микитку.

— Чим це викликано? Місце для мене?

— Зовсім ні. Хочу, щоб Курманович став шефом штабу армії натомість Мишковського.

— Угу… — невизначено мугикнув Тарнавський.

— Третій корпус — Стрий. Донедавна ним командував полковник Гриць Коссак, але тепер він комендант тилу, а корпусом командує полковник Антін Кравс.

— Чув про такого…

— Ну, а командувач другого корпусу віднині,— Вітовський навмисне зробив паузу, — самі знаєте хто…

— Полковник Мирон Тарнавський? Вгадав?

І вони обидва якось з натужною журою, зітхнувши, посміхнулися один одному, розуміючи, що їх чекає попереду.

— А де Начальна команда?

— Спершу була в Бережанах, але я звелів перебратися ближче до фронту. Тепер вона у Ходорові. Пробачте… — Вітовський вмить випередив Тарнавського, гостинно відчинив перед ним двері.— Прошу.

В офіцерській їдальні, на тій же Липовій вулиці, було людно, гамірно, весело — фронт далеко… І Львів далеко…

XIII

Перебазувати штаб Омеляновича-Павленка з Бережан до Ходорова порадив Вітовському Поточняк. І не лише тому, що Ходорів ближче до фронту, а значить, до Львова, важливо, що це вигідний стратегічний пункт: звідси розходяться залізниці до Львова, Тернополя, Станіслава, Стрия; тут схрещуються шляхи-дороги Тернопіль — Жидачів — Стрий, Жидачів — Львів. З Ходорова легко добратися до Станіслава, що став тепер столицею республіки. Помимо того, Ходорів — місто старовинне. І це теж важливо. В Ходорові, оповідають люди, били шляхетське військо козаки Богдана Хмельницького. Навіть на одній з п’яти могил, що височать поблизу міста, є камінь з написом: «Тут спочивають мої милі козаки. Богдан Хмельницький».

— Усе це добре, Славчику, — Вітовський глибоко зітхнув. — Добре, кажу, що перебрався штаб до Ходорова, хоча не так уже й близько до Львова. Десь, певне, буде кілометрів з шістдесят. І добре, що Поточняк має намір порозганяти всіх правителів Ходорова, бо дійсно ходорівський цукор розвозять по всій Європі, але… міняємо столиці, міняємо дислокацію Начальної команди, а віз, як кажуть, і нині там: держава без фактичних кордонів, держава без постійної столиці…

— А стільки надій було на Омеляновича-Павленка, — ні, Грицан не підливав у вогонь масла — розмислював. — Здається, якесь прокляття висить над нами. І чим ми так завинили перед Богом?

— Бо гриземося між собою, замість гризти ворогів, бо ладні втоптати в лайні один одного, бо для першості своєї шукаємо собі спільників збоку, бо про чрево своє насамперед дбаємо, а не про землю отчу, бо вітчизна наша обмежується домом і животом. Зате балакати, дискутувати вміємо найкраще у світі. Ет, чорт з ним! Нічого ми тут не змінимо. — Вітовський підвів очі.— Як мислиш, прийде в Галичину Червона Армія?

— По-моєму, цього навіть Господь не відає. Москалі — ординці, а дії ординців непередбачені. Єдине можу собі уявити: якщо поляки з одного боку, а ті — з другого, то… то нас розплющать, і ми луснемо, як волоський горіх.

— Як же відстояти республіку?

На столі задзеленчав телефонний апарат, Вітовський чомсь скривився, наче від зубного болю, і зняв трубку.

— Вітовський слухає.

— Петрушевич з вами говорить, — голос президента якось неприродно дрижав. — Прошу зайти. Є справа.

— Зараз буду, пане президенте.

— Що таке? — спитав Грицан.

— Не знаю… А голос його якийсь неспокійний. Що ж могло статися? — і собі стривожився Вітовський. — Невже поляки перейшли в наступ? Але чому не мені, а Петрушевичу про це повідомили?

Ні з того ні з сього Грицан розсміявся — то був якийсь нервовий сміх, тупий, ледь не благуватий.

— Вибач, — перестав сміятися. — Я собі згадав, що Індія спеціально вирощує жаб і продає їх Франції…

— Дурне тобі в голові…

— Чому — дурне? На світі багато див.

— Зачекай, однак, мене.

— А що лишається робити!

Вітовський хутко вдягнувся. А тривога не покидала — він уже втомився од тривог. У Січових стрільцях усе інакше було. Там знав: це твоя сотня, а там твій ворог. А тут, здавалося, ворог зусібіч — і свій, і чужий. Важко, ох, як важко до того звикати, та ще коли відчуваєш, який тягар на плечах твоїх. Нелегка все-таки державна ноша. Та ще в такій ситуації.

Ще з порога Вітовський запримітив, що Петрушевич жде його нетерпляче, навіть те, що перекладає з місця на місце одного й того ж папірця, свідчило про хвилювання цього зовні спокійного, здавалось, стійкого чоловіка. І дійсно: не запрошуючи Вітовського сідати, що з ним рідко траплялося, Петрушевич чи то радо, чи перелякано сповістив:

— Прибула місія Антанти.

Повідомлення це напрочуд не справило на Вітовського якогось особливого враження — їх так багато вже було, тих місій, — і він якось безпристрасно спитав:

— Де вона і яка її мета?

— В тім-то й річ, що я нічого не можу второпати, — забідкався Петрушевич. — І насамперед чому вона обминула Станіслав. Тут же все-таки уряд республіки. Вони одразу поїхали до Ходорова. Як допіру зателефонував Омелянович-Павленко, місія прибула з повноваженням заключити українсько-польське перемир’я.

— Так це добре, — аж тепер Вітовський оживився.

— Але чому вони обминули нас?

— А що каже Омелянович-Павленко?

— Він нічого не знає,— Петрушевич підступив до Вітовського і взяв його за гудзик. — їдьте, дорогий Дмитре, ведіть з ними переговори від мого імені.

— А чому ви особисто не хочете?

— Там самі військові, а вам, військовій людині, легше буде з ними порозумітися.

— Добре, поїду, — без вагань погодився Вітовський. — Беру з собою, якщо дозволите, Грицана.

— Беріть кого хочете, аби тільки ви домовилися про перемир'я. Це зараз так важливо.

— Я все усвідомлюю. Зараз же виїду.

— Зичу вам успіху.

— Про це поговоримо опісля.

— Тільки будьте лояльними, терпимими.

— Спробуємо.

— Щоб якнайкраще про нас враження залишилося… — ледь пальцем не накивував.

О ні, Вітовський не гудив Петрушевича за таке приниження, можна сказати, рабопоклонство перед місією Антанти. Республіці конче потрібен спокій, а помимо того, може, Мирна конференція, як і мало б належати, захистить Галичину — вона ж бо Мирна… Власне, він і сам упав би навіть перед чортом навколішки, лише б вийти з того дикого становища.

— Я не даю вам якихось особливих інструкцій, — наче в якомусь паморотті говорив Петрушевич. — Ви маєте достатньо розуму. Єдине проситиму: йдіть на уступки, не загострюйте стосунків.

— Докладу всіх зусиль, пане президенте.

Вітовський розумів Петрушевича. Звичайно, є в того, як і в кожного, щось недоладне, але було б винятковою підлістю твердити, що Петрушевич не служить республіці, не віддає їй себе всього, і Дмитро якось одразу зосередився, набрав, сказати б, якоїсь особливої солідності. Звелів Устимчику заводити машину, а Грицану передав слово в слово свою розмову з Петрушевичем.

— Однак, Дмитре, не починай з паніки, — аж надто спокійно порадив Грицан. — Подумаєш, місія Антанти! А ми що — пси? Якщо місія нормальна, то й нормальні поведемо переговори. Прецінь же я до якоїсь міри дипломат. — Грицан усміхнувся. — 3 угорським міністерством вів переговори? Вів! З Петлюрою вів? Вів! Так що не пропадемо.

— Я певен… — сказав Вітовський невпевнено. І тут же зв'язався по телефону з Поточняком, який перебував у Ходорові, попередив: виїздимо, чекай нас.

Дорога була не так дальня, як важка: замети, вибоїни, — добирались довго й мучено. І не стільки було розмов про майбутні перегозори, як щоб нарешті добратися. Вони прибилися аж під вечір. Поточняк наче вгадав, що мають тієї хвилини приїхати, тож зустрів їх на подвір’ї штабу. Вітовський не те що похмуро; а заклопотано з ним поручкався і сухо сказав:

— Доповідай.

— Справді, це місія Антанти, — так само сухо відказав Анатоль. — А склад такий: англійський генерал Картон де Віярт, американський професор Лорд, італійський майор Стабілє, очолює місію французький генерал Бертелемі.

— Де вони зараз?

— Відпочивають.

— А де Омелянович-Павленко?

Командуючий, мабуть, теж побачив машину Вітовського, бо відразу вийшов. За ним Мишковський. Перекинулись словами.

— То вони можуть зараз з нами розмовляти?

— Можуть. — Омелянович-Павленко поправив руку на чорній підв’язці, наче вона йому заважала.

— Тоді запрошуйте, — сказав Вітовський.

Грицан мовчки спостерігав за тим, що відбувається. Поки що в розмову не втручався. Він неначе громадив сили. Коли появились чинно, розкуто, самовпевнено, почасти гордо представники Антанти, Поточняк пошепки називав йому ім’я кожного. Найбільше вразив генерал Картон де Віярт — у нього не було лівого ока і однієї руки.

Вітовський поручкався з кожним членом місії — була в тому ручканні якась особлива напруга, та проте всі розсілися ніби приязно.

Аж тепер Грицан відчув під серцем якийсь внутрішній холод, відчув щось негаразд — його доволі розвинута інтуїція по найнепомітнішому для інших жесті ловила те, що діється в цю хвилину на душі співрозмовника, що від нього можна чекати. І справді, не встигли всі добре всістися, як генерал Картон де Віярт категорично заявив:

— Ми вимагаємо негайно припинити війну! Одумайтесь, панове! У Парижі почалась Мирна конференція, а ви тут стріляєте. Здається, ви єдині, хто в такий момент стріляє.

Грицан запримітив, як зблід, розгубився Вітовський, мабуть, не відаючи, як поступити далі, бо ж спершу треба було сісти за стіл переговорів, аж тут раптом така категорична заява. Я ж пророкував, — подумав Грицан, — я відчував… Та по хвилі Вітовський оговтався й м’яко зауважив:

— Але ж і противник стріляє.

— Так, ви повинні негайно припинити стрілянину! — менторським тоном підтвердив-звелів генерал Бертелемі, не слухаючи того, що сказав Вітовський.

— Ми згодні припинити вогонь, але якщо це зробить і противник, — мусив втрутитися Грицан, бо треба було не лише виручати Вітовського, але й не віддавати ініціативи. — Отже, слово за противником.

— Все буде полагоджено, — похмуро й поспішно запевнив Бертелемі, оглядаючись на членів місії.— Ми сьогодні ж матимемо розмову з вашим, як ви кажете, противником. Значить, будемо вважати, що домовились. А поки що запевняємо вас, що на двадцять чотири години від імені Антанти ми забороняємо будь-які бої. На цьому дозвольте нашу попередню розмову закінчити.

— Як? — ковтнув повітря Вітовський.

— Ми відбуваємо до Львова.

Вітовський був приголомшений: це був ніби якийсь демарш, так справжні дипломати не розмовляють. А місія, наче гайвороння, знялась зі своїх стільців. І тільки каблуки закалатали… Якийсь час у кімнаті стояла гробова гнітюча тиша. Першим її порушив Вітовський — проковтнувши гіркий клубок, невдоволено заговорив:

— Нам треба було за всяку ціну взяти Львів до початку Мирної конференції. А тепер вони ставлять нам свої умови, тепер їдуть до Львова як до міста, що належить полякам. Ох! — і затиснув зуби.

— А сили? — буркнув Омелянович-Павленко. — Де б ми взяли тих збройних сил, здатних захопити Львів?

— Ви гадаєте, у поляків зараз великі сили? — зблиснув пенсне Поточняк. — Та не жартуйте, генерале! Ми ж не діти. Ми також дещо розуміємо. А вам безперестанку здається, що маєте справу з дитячим садочком.

— І все ж таки нам спершу треба було організувати армію, — бурмотів під ніс Омелянович-Павленко, ні на кого не дивлячись. — Усе не так просто, як комусь здається.

— Ми її вже два місяці організовуємо! — злісно, в унісон Анатолю кинув Вітовський і різко підвівся.

— Безглуздя! — тільки й сказав Грицан. — Найчистішої води безглуздя! Ми виглядаємо дурнями.

Роздратований, втомлений, повернувся Дмитро до Станіслава. Він їхав і думав про великі упущення, несерйозність і невимогливість тих, у чиїх руках доля армії і держави, про безнадійність затіяної справи. Те ж саме думав і Грицан, куняючи на задньому сидінні; сердито мовчав Поточняк, якому Вітовський звелів повертатися. Роздерти треба Омеляновича-Павленка, бо вже була бодай одна нагода відбити Львів! А він усе тягне та тягне, наче боїться програти битву, аби потому на нього не нарікали.

У Станіславі Вітовський відпустив усіх: Грицана, Поточняка, Устимчика, — а сам відразу ж подався до Петрушевича, аби викласти свої думки щодо дій Омеляновича-Павленка та поінформувати про хід переговорів. Петрушевич вислухав його уважно, пройшовся по кабінету і доволі тепло промовив-розрадив:

— Заспокойтеся, пане Дмитре, тепер буде інакше. Я переконаний, що все піде на лад. Найголовніше — що ми нарешті з’єдналися з Великою Україною. Велика територія, спільні зусилля… Не сумніваюся, нас підтримають.

— Цілковита формальність! — скипів Вітовський. — Що з того єднання? Ми воюємо з поляками, а Директорія не виповіла війни Польщі. Отже, цим кроком Петлюра продає нас!

— Ось місія Антанти приїхала, вона вже пильно приглянеться до нашого становища…

— Місія! — Вітовський аж клекотів. — Вони п’ють у Львові каву з коньячком, відтак поїдуть пити до Варшави.

І, як було, так і залишиться. Місія підтримає Пілсудського, Петлюра буде мовчати… А ви втішаєте себе тим, що сталися зміни, бо, мовляв, ми об’єдналися. Насправді ж нічого не змінилося. Може, єдине, що змінилося, — назва була Західно-Українська Народна Республіка, а стала Західна область Української Народної Республіки. Але назва — це та ж одежа. Одягни людину хоч у золоті шати, а як душа гнила, то ніякі одежі не вилікують.

— То що ви пропонуєте?

— Розум мати!

— Скажете…

— Усе, пане президенте, я йду відпочивати, бо завтра їду до Бібрки, куди прибуде полковник Тарнавський.

На тому їхня розмова закінчилася. Єдине, чим можна було потішитися, — перемир’ям на добу.

XIV

Полковник Мирон Тарнавський походив з Радехівщини. Він народився в невеличкому селі Барилові, що ближче до славного і трагічного Берестечка, ніж до самого Радехова. Хоча був сином священика, проте не цурався дітей сільських, у каждім разі, не одділяв себе від них. Закінчивши сільську школу, записався до німецької гімназії в Бродах. Після іспиту зрілості — однорічна військова служба: півроку офіцерської школи кадетів у Львові і півроку практики у 30-му батальйоні в Бродах, після чого йому присвоїли ступінь лейтенанта (четаря). Відтак повернувся додому, відпочивав. Через рік — державний урядовець. Та ненадовго, бо рухливої та нервової вдачі, тож не жадав чиновничого життя, а надто що треба гнутися в три погибелі перед начальством, — він мріяв про армію! І через сім місяців одягнув мундир. З перших днів війни — на фронті. За бій під Куропатниками нагороджений орденом Залізної Корони. У січні 1916-го його приділили до Українських Січових стрільців. Був комендантом Коша. А потому австрійське командування його відкликало, — знов на фронті. І шлях від лейтенанта до полковника.

Він змалку любив пригоди… І збитошний був. Одного разу прив’язав котові до хвоста надутий міхур та й пустив у кухні межи горшки. Переляканий кіт стрибав, як навіжений, по глечиках, мисках, перевертаючи їх догори дном, а міхур усе шелестів… А то якось старший брат привіз пістоля, що ним стрілялось у горобців шротом. Коли брата не було в хаті, малий Мирон узяв того пістоля й подався до кухні, де служниця мила посуд. Глянув на неї грізно й прорік: зараз застрелю! Погроза не справила на служницю враження. Тоді звів курок, щоб «тріснуло», натиснув, і воно справді… тріснуло: несподіваний гук, клуб диму, а служниця зсунулася прямо в цеберку з помиями… «Убив!» — волала. А Мирон з хати — на оборіг, — потому сам не відав, як туди видряпався. Звідтам, з оборога, стежив за всім, що діялося. Аж під ніч умовила сестра злізти, запевняючи, що нічого йому не буде, — сталася невелика біда: шріт неглибоко вліз у шкіру, і мати його виколупала. Це був його перший постріл у людину… Та найбільша втіха та приємність — потайки вивести зі стайні коня й драпанути на ньому ген-ген полями… А ще брав батькову мисливську рушницю, користуючись неувагою домашніх, — рушниця була вища від нього, проте героїчно ніс у поле і цілився в дичину. Не стріляв, бо не була заряджена. Так, любив Мирон пригоди!.. Якось улітку влаштував перегони коровами через Судилівку, що протікала повз село, — корова плаває краще за коня, — хлопці хапалися за хвоста — і это скоріше… Взимку виводив своїх собак далеко за село, запрягав у санчата і гнав їх додому… І не конче хотів учитися. У Бродах гнітила незвична обстановка, чужа, — євреї, німці, поляки, українці — кожен собі, національні моменти в гімназійному житті проступали доволі блідо. Любив і мав потяг хіба що до фізики та математики. За решту сипалися двійки. І батько перевів до львівської гімназії: може, зміниться дитя… З-під ринви на дощ… З-під граду двійок — до Барилова.

Стурбований батько найняв репетитора і — за два роки три класи. І знов — Броди. І — атестат зрілості.

«Усяк було…» — думав зараз полковник Тарнавський, проганяючи далекі милі спогади та поглядаючи на присипану снігом Бібрку — це княже містечко, що тепер служило постоєм команди II корпусу й було розташоване за 36 кілометрів од Львова.

Поки сюди доїхав Вітовський, полковник Тарнавський з властивою йому оперативністю підібрав собі ад’ютанта — потрібна права рука. Ад’ютантом був юний четар Дмитро Паліїв. Тарнавський одразу виділив з-поміж інших найголовніші його риси — чесність і почуття обов’язку, дипломатичний хист у виконанні таких доручень, де потрібен такт, швидка орієнтація і висока зарядженість.

— Чаю, Дмитре, — розпорядився Тарнавський, як тільки Вітовський переступив поріг та поручкався.

— Він готовий, — сказав Паліїв.

— Подай нам. — І до Вітовського: — То ви мене роздягали, а тепер дозвольте роздягнути вас…

— Можна назовсім…

— Ні, ще рано, — посміхнувся Тарнавський. — Я знаю, що ви од мене чекаєте. Отже, пане полковнику, доповідаю: команду корпусу я перебрав.

— Це найголовніше.

— Це перша борозна на цілині. Стан справ — не вельми… Певне, ваші штабісти вас трохи оциганили. Людей в корпусі — всього дев’ять тисяч, у строю — сім.

— Корпус поповнимо, — Вітовський хмурнів.

— І якнайскоріше.

Паліїв приніс чайник, цукор, чашки, сам їх спритно наповнив і вернувся у передпокій.

— Я був під Львовом, — глухо повів Тарнавський. — Взяти його зараз неможливо. Як це не сумно. З Високого замку поляки все бачать, будь-яка спроба атакувати відразу паралізується. Отже, потрібні гармати для штурму. Крім того, в армії переважно селяни, які погано знають місто й погано орієнтуються у вуличних боях. Власне, це посвідчили і листопадові дні. Я не хочу осуджувати своїх попередників, але був час підготуватися до наступу, ми його втратили, а зараз сили поляків двократно переважають наші. Далі. Потрібне авторитетне командування. Треба, на моє переконання, покінчити з «двома У країнами». Або наступати на всіх фронтах. Надії на Петлюру, по-моєму, безнадійні. Дарма Петрушевич будує якісь там плани. Отже, поки що мені залишається вести затяжну облогу Львова.

— Облога Львова… — Вітовський похитав головою. — Постійна облога Львова… А може, то облога нації?

— Може, — сказав Тарнавський. — Наукові сентенції — справа політиків і філософів. Я військовий. Отже, голошу, що відтинок фронту під Львовом такий: Рясна-Польська — Збойська — Малехів — Чортова Скеля — Сихів — Сокільники — Скнилів.

— Ми — під порогом у своєму домі…

— Виходить, так.

— Що ж, поки що маємо тимчасове перемир’я.

— І це добре. Але до чого воно приведе?

Запитання повисло під тьмяною стелею, — десь на подвір’ї голосно, зголодніло забекала коза.

XV

Передбачення Тарнавського справдилися — тимчасове перемир’я ні до чого не привело. Польське командування відновило бої. Були зайняті Угнів і Белз. Частини Галицької Армії почали відходити до Кристинополя. І Вітовський викликав до телефону Мишковського:

— Прошу доповісти обстановку.

— Ми стримуємо атаки противника…

— А конкретно?

— Ми розбили остаточний план контрнаступу, — бадьоро запевнив Мишковський. — Значить так: третій корпус Кравса наносить удар у районі Судова Вишня — Городок, щоб відтягти від себе головні сили противника; перший корпус Курмановича стримує удар Сокаль — Белз — Рава-Руська; другий корпус Тарнавського має потовктися біля Львова…

— Що значить — потовктися?

— Ну… Я… я мав на увазі відвернути увагу противника, — похопився Мишковський. — Так, стримати удар противника, а тим часом Кравс рве залізницю Перемишль — Львів. Отже, Львів буде відрізаний від головних сил, і його можна буде взяти штурмом.

— Такий план мені вже пропонували.

— Хіба?

Вітовський кинув трубку. Сили покидали його. Зрозумів, більше цієї напруги не витримає. І він наважився на останній крок: було оголошено нову мобілізацію до Галицької Армії — всіх богословів, поголовно всіх, хто народжений в 1883–1900 роках, усіх учнів середньої школи до 1901 року; він зняв Мишковського, а натомість призначив полковника Віктора Курмановича, віддавши його перший корпус у руки полковника Осипа Микитки, — він пустився на останній крок і, не витримавши далі хаосу, урядової плутанини та всього іншого, подав у відставку, залишаючись, однак, членом Національної Ради. Петрушевич відставку прийняв і призначив Віктора Курмановича державним секретарем військових справ, залишивши водночас і начальником штабу армії.

Грицан з Поточняком ходили наче у воду опущені — вони не могли собі уявити Галицької Армії без Вітовського, а той поспішно виїхав до родини в Рожнятів… Вітовський гостив у дружини та донечки, а Поточняк з Грицаном у складі урядової делегації знов їхали, вже без Вітовського, до Ходорова на повторні переговори з місією Антанти.

В одному з обідраних сіл, за Дністром, раптом заглух мотор. Мусили зупинитися. Поки Місьо щось там лагодив, з усюд, мов горобці на поживу, позліталися діти — жовті, як віск, у вбогій одежі, з онуччям обмотаними ногами — вони тягнули до всіх худі долоньки й благали-лепетали:

— Дайте щось…

Витрушували все, що було. Лише Місьо незворушно порпався в моторі, ні на кого не звертаючи уваги.

— У тебе є в запасі що-небудь? — ласкаво торкнувся до його плеча Поточняк, як колись любив це робити Вітовський. — Поможи дітям. Бачиш, які…

— Ні, нічого нема, — не витягаючи з капота голови, понуро відбубонів Устимчик.

— А як знайду?

— То шукайте… — Місьо загиготав, але тут раптом з’явилася сива жінка з дитиною.

— Я три тижні хліба не виділа…

— Ми все роздали дітям… — вибачливо промовив Ярослав, позираючи на Устимчика, котрий вже чипів за кермом.

— То візьміть мою дитину, хай не бачу її муки, — простогнала крізь сльози сива жінка.

— Ну, зараз, — обізвався Місьо.

Він незграбно вибрався з машини, порився у багажнику, витягнув звідтам буханець хліба і скибку старого сала. Сива жінка жадібно вхопила. І крізь сльози:

— Коли зміна буде?

— Яка зміна? — не зрозумів Поточняк.

— Коли прийдуть більшовики чи румуни, бо вже за тої України всім смертю лягти…

— Буде зміна, буде… — проронив Поточняк крізь зуби, — чекайте зміни. — І кинув Устимчику, аби їхав.

До самого Ходорова всі наче язика проковтнули. Місьо підігнав машину до штабу Галицької Армії. Ручкаючись з Курмановичем, Грицан стурбовано спитав:

— Приїхали?

— Ждемо, — кивнув той, дивлячись спідлоба.

— їдемо на вокзал, — порадив Омелянович-Павленко. — Буде гарно, коли ми їх зустрінемо саме не вокзалі. Вони, високі чини, це дуже люблять, їм це лестить.

Поїзд з місією Антанти прибув зі Львова в середині дня. Першим вийшов з вагона одноокий, однорукий генерал Картон де Віярт, за ним генерал Бертелемі. Серед почту Грицан раптом уздрів Стемпковського.

— І ти тут? — мимоволі зірвалось з язика.

— Наказано супроводити, — з достоїнством відповів Адам, однак руки йому не подав.

— Чому ж у цивільному?

— Я експерт своєї делегації.

— Прошу до авт, — Курманович широким жестом показав у напрямку легковиків, що стояли напоготові.

«Що ж дадуть ці переговори? — сідаючи поруч з Місьом, думав Грицан. — Сумнівно, чи що дадуть. А Стемпковський, значить, експерт. Що ж, будемо чубитися…»

Коли всі розсілися в штабі, за чільним столом підвівся одноокий, однорукий Картон де Віярт. Довго водив по кімнаті своїм видющим оком, котре надто глибоко сиділо в упадині і, здавалося, нічого не бачило. Нарешті тоном повелителя похмуро, але виразно прорік:

— Щоб вести переговори, потрібно нове перемир’я.

— Не заперечую, — погодився Курманович.

— У такому разі негайно видайте наказ про припинення вогню. І запам’ятайте: якщо не буде припинено вогню, ми вважатимемо таку відмову зірванням політичних відносин з державами Антанти і негайно їдемо звідси.

— Я видам такий наказ.

— Тільки зараз, уже!

— Я видам уже, — стримано сказав Курманович.

— А як польська сторона? — поцікавився Грицан.

— Ми погодилися, — промимрив Стемпковський.

— Так, з польською стороною все погоджено, — підтвердив Бертелемі.— А тепер, панове, слухайте мене уважно: з шостої години ранку укладається перемир’я на добу, подальші переговори відкладаємо на завтра, але продовжимо їх у Львові. Ваша делегація зустрінеться з представниками польського уряду — там, у Львові,— ми дамо вам таку нагоду. Ви згодні?

— Я повинен порозумітися зі своїм урядом, — подумавши, сказав Курманович. — Я не лише начальник штабу, але й секретар військових справ. Отже, я…

— Я питаю: ви згодні? — різко й нетерпеливо перебив Бертелемі.

— Згодні,— поблід Курманович.

— Тоді хай ваші представники їдуть з нами.

Крижаніла в Грицана кров, і бачив він, як жує губи Курманович, як зблідлий Поточняк нервово прочищує скельця пенсне, як поправляє чорну пов’язку і руку на ній генерал Омелянович-Павленко.

— Славчику, щось тут не так… — прошепотів Анатоль. — Я боюся за себе… Зв’яжи мене, чи що…

— Не дурій!

— Боюся, Славчику, ще хвилина — і вихоплю пістолета, я всіх їх перестріляю… До одного!

— Візьми себе в руки.

— Але ж ти бачиш — Антанта за поляками.

— Розумію, але візьми себе в руки.

На вокзал їхали, наче на цвинтар. У вагон сідали, мов у тюремну камеру. По дорозі американський професор Ллойд усе цікавився багатствами Калуша, а італійський майор Стабілє все допитувався, чи то правда, що гуцулки схожі до неаполітанок…

Поїзд перетнув межу Львова, і стиснулося в Грицана серце. А ще більше стиснулося, коли їх доставили до будинку колишнього намісництва, — Грицан з Поточняком лиш перезирнулись і нічого не сказали, а зрозуміли один одного без слів: першого листопада тут вони арештували Гуйна, а нині самі арештанти… Марення? Глуз? Чи диво історії?

— То як народжуються і вмирають держави, пане Грицан? — і Поточняк зареготав, неначе помішаний.

Розмова в намісництві була коротка. Мовляв, ми вас познайомили з резиденцією — і до завтра, добродії…

— Такої наруги світ не бачив, — тільки й зронив Грицан.

Наступного дня генерали Бертелемі і Картон де Віярт зібрали обидві делегації — польську та українську — в просторій кімнаті намісництва. Картон де Віярт сказав:

— Ми пропонуємо провести засідання польсько-українських делегацій без Антанти, ми хочемо, щоб ви порозумілися самі. Однак спершу ми проведемо інформаційне засідання: хочемо, щоб ви подали заяви польської та української сторін.

— Ми згодні на перемир’я, — промовляв іменем делегації Грицан. — Однак просимо вислухати наші міркування. Ми хочемо, щоб демаркаційна лінія була встановлена по річці Сян. До нас мають відійти Львів, Дрогобич, Борислав, — і він переконливо, як юрист та історик, на достовірних фактах доводив, що це споконвічна українська земля, що вона, власне, була загарбана поляками ще за часів Казимира Третього.

— Що скаже польська сторона? — спитав Картон де Віярт настороженого та принишклого Стемпковського.

— Ми також згодні на перемир’я, — промовив той іменем своєї делегації.— Однак наша умова: демаркаційна лінія така: по Збруч, оскільки землі ці здавна належали до Речі Посполитої…

— На таке не можна погодитися, — нахилився до Грицана Поточняк. — Це несерйозна заява. — Відтак до Стемпковського дещо різкувато: — При чому Збруч до Львова?

— Тоді інший варіант, — не поступався Стемпковський. — В крайнім випадку ми згодні на таку лінію: Калуш — Галич — Рогатин — Перемишляни — Буськ — Берестечко…

І почалася дипломатична балаканина, в якій один доводить те, що не дається доведенню, а другий спростовує те, що не потребує спростування, — біле завше біле… Після обіду прийшла чутка, що поляки на фронті стріляють. Делегація ЗУНР заявила місії Антанти рішучий протест:

— Якщо справді польська сторона відкрила вогонь, то й ми змушені будемо зірвати перемир’я.

— Це зухвальство! — закричав генерал Бертелемі.— Якщо через п’ять хвилин ви не заберете своєї заяви назад, то переговори відразу будуть перервані!

— Але ж нас б’ють! — так само закричав Поточняк. — Це ж так легко зрозуміти — нас б’ють!

Він палко викинув ці слова й чекав відповіді, але тут сталося таке, чого навіть далекоглядний, поміркований Грицан не міг передбачити: представники Антанти враз посхоплювались, траснули дверима.

— Ви вважаєте себе переможцями? — зірвавшись з крісла, Грицан затримав у дверях Стемпковського. — Що ж, вважайте! Але запам’ятай: благородний переможець ніколи не стане зневажати переможеного противника!

— Ти ліпше передай привіт Оксані від Адама Стемпковського, — на вустах блукала лукава, зухвала посмішка.

— Це найлегше. Я хочу домовитися з тобою…

— Нам нема про що домовлятися. Це не в моїй компетенції. Хай вирішують уряди чи військові. Будь здоров!

До готелю Грицан приплівся нервовий, втомлений і найголовніше — безпомічний. Випив з Поточняком по склянці горілки, та не заснув. А вранці його викликали й сказали, що делегація Антанти поїздом їде до Ходорова, де її чекають Петлюра, Петрушевич і Голубович: можете їхати з ними…

Він, як і Поточняк, поїхав, але не переставав нервувати, особливо чомсь дратувала пишна зустріч, яку влаштували представникам Антанти Петлюра, Петрушевич і Голубович. Грицан почасти розумів, що тут нема нічого ницого, що нормальна, навіть пишна зустріч — із сфери елементарної дипломатії, зрештою, якщо хочеш вижити, йди часом на поклін, — він усе розумів, однак у цю хвилину відчував себе маріонеткою.

— Які сили на Україні, щоб задушити більшовиків? — відразу спитав Петлюру генерал Бертелемі.

— Україна нині представляє велику моральну силу, — гордо відповів Головний отаман, не моргнувши оком. — Я впевнений, я глибоко переконаний: коли Антанта визнає нашу державність, ми зупинимо бульшовиків. А щодо Галичини, то український народ лише тоді зможе звернути всю свою силу проти більшовиків, коли від Заходу йому буде забезпечене національне існування. Я певний, я глибоко переконаний…

Після того, як Винниченко подав у відставку, а Петлюра став головою Директорії, він, здається, на кожному кроці старався підкреслити свою велич яко вождя нації,— Грицан бачив це навіть неозброєним оком, бачив і зараз; він сердито, майже з презирством глипнув на Петлюру і непомітно вислизнув з кімнати, розторсав Устимчика, який доволі спокійно хропів на задньому сидінні.

— Заводь машину, і поїдемо у Винники до Вайди. Пам’ятаєш, з Вітовським були?

— Далеченько… — чухався Місьо.

— Скоріше! Зрештою, зробимо так, що під прапорцем Антанти проберемося до Львова. Я сам це зроблю, тільки Поточняка попереджу. Отже, в дорогу!

У Винниках Грицана чекала невдача: нове командування, сказали йому, перевело сотню Вайди в Лисиничі. Це під самим, правда, Львовом, але дорога трудна.

— Нині легких доріг нема! — рішуче відсік Грицан і попросив, щоб хтось його туди супроводив, оскільки там ніколи не бував і шляху не знає.

Через годину були в Лисиничах. Сніг. Окопи. Дріт. І дуже худий та дуже сивий Вайда та його побратими, котрі, не маючи чобіт, соломою прикручували до ніг дерев’яну кору. Позиція на цвинтарі. З одного боку поляки, з другого — українці. Потиснувши Вайді руку, Ярослав привітався:

— Честь відважним!

— Честь… — мляво відказав Антон.

— Перше ніж говорити про діло, хочу тебе потішити: разом з Вітовським бачили твою Тетяну, передав вітання, вона жива й здорова, чекає тебе… — він говорив правдиво, щиро, а заодно зблиснула думка: як було б приємно, коли б ці слова передав хтось мені…

— Щиро вдячний.

— А тепер про мету мого візиту.

— Чому зрікся портфеля Вітовський? — в свою чергу запитав Вайда. — Невже йому так допекли?

— Допекли…

— Мерзотники! — просичав Антон Вайда. — А в нас тут рай — заб’ють, далеко не треба носити трупа…

— Вам і мертві помагають, — підморгнув крізь біль Ярослав. — До Львова добратися можна?

— До Львова? Як сказати… Дорога перегороджена рогачками з колючого дроту.

— Отже, не можна?

— Я можу пішки провести. Ми не раз ходили.

— Буду вельми радий.

— Але це треба розвідати, бо не знати, хто на тій стежці.

— Скажи мені: вчора поляки стріляли?

— З гармат. — І Вайда задумано додав: — У годину перемир’я вояк воякові не ворог, підходять до дроту, курять, жаліються, кажуть, що йдуть на фронт тому, що тут можна бодай що-небудь поїсти… А ще поляки кажуть до наших: замість битися з чехами за фабрики, наші б’ються з українцями за болота.

— Що думають люди про переговори?

— Попри братання, не вірять, що можна з Пілсудським договоритися. Нам добре відомо, що генерал Бертелемі гуляв у товаристві польських генералів.

— А докази стрілянини?

— Прошу.

Антон Вайда різко витягнув з польової сумки декілька фотографій, на одній — труп стрільця-чорнобривця, якого було вчора убито уламками снаряда.

— Учора!

— Можна взяти з собою?

— По одній візьми, я і осколок бережу, — простягнув Грицанові.— Знадобиться для історії…

— Історія! — тільки й сказав.

— Отже, бери, і хай експерти встановлять, що стрільця нашого вбито вчора. — Вайда помовчав. — Знаєш, нам усім здається, що наше командування, Тарнавський, Омелянович-Павленко, бояться брати Львів. Може, вони бояться, що по взяттю Львова армія розбредеться по вулицях міста і пропаде?

— Не в цьому причина.

— А в чому ж? Тоді причина — саме командування. Адже діється безглуздя. Тарнавський взяв собі начальником штабу австрійського офіцера, який лише малює зеленою фарбою на спеціальних картах і роздає старшинам. Треба ж додуматися!

— Це жарт?

— Жарт? Прошу!

І Антон Вайда різко висмикнув з тої ж польової сумки засмальцьований, вчетверо складений папір.

— Кажуть, тримає при собі песика, аби той лапкою показував, куди наступати на Львів. А сам Тарнавський боїться виїздити на фронт. Отакі у нас командири…

Грицан лиш скрутився і, зітхнувши, попросив показати, звідки саме вчора стріляли. Вайда не лише показав, але й дав осколок снаряда. І м’яко, якось аж надто сором’язливо мовив:

— Провідай ще раз Тетяну, передай вітання, бо пошта до нас не доходить. Добре?

— Провідаю.

— Перекажи… Ні, я напишу їй записку…

— А я відразу передам.

Вони по-чоловічому стримано, але сердечно розсталися, і Устимчик погнав щодуху до Ходорова — вони прибули туди, коли вже вечоріло. В штабі Грицану сказали, що місія на двірці, вертає разом з делегацією галичан до Львова, щоб продовжити переговори. Довелось мчати на вокзал, — Бертелемі вже прощався з Петлюрою, обік стояв Г олубович.

Грицан захекано пробрався у вагон, — і хоча Місьо його підвіз, та було таке враження, мовби він біг дуже довго, дуже тяжко, аж знесилився і тепер нарешті, геть знесилений, досяг фінішу після марафонського того бігу.

— Де ти пропав? — тривожно допитувався Поточняк. — Тебе шукали, шукали… Що сталося?

— Побачиш… — загадково, якось аж погрозливо, відказав Ярослав, стискаючи люто зуби. — Ти зараз усе побачиш!

Як тільки поїзд рушив, Грицан відразу почав домагатися аудієнції в генерала Картон де Віярта, але той зіслався на недугу, — Ярослава прийняв італійський майор Стабілє. Що ж, Стабілє — то Стабілє!.. Безпорадний завше схиляє голову. Грицан лиш мовчки кивнув Поточнякові, аби слідував за ним.

Показуючи Стабілє те, що дав йому Антон Вайда, Грицан пристрасно доводив по-німецьки:

— Прошу — докази вчорашнього вогню! Це ж поляки стріляли! Не вірите — прошу зняти експертизу.

— Фальсифікація! — відмахнувся Стабілє.

— Як? — Грицан потряс фотографією вбитого стрільця — чорнобривця. — Смерть — фальсифікація?

— Ви могли все це підробити. Сам ваш митрополит Шептицький осуджує Галицьку Армію за обстріл такого чудового міста, як Львів. — І квапно промуркотів: — Ви руйнуєте його, ви чимось уподібнюєтесь більшовикам…

— Що за нісенітниця? — обурився Поточняк. — Вам же мій товариш показує осколок вчорашнього обстрілу поляків!

— І його можна підробити.

— Ну, це… це… — Грицана затрусило. — Даруйте, я піклуюся про ваше здоров’я… Вам треба відпочити…

Стабілє якось невизначено мотнув головою, поклонившись, і вернувся в купе до своїх. У вагоні панувада дика тиша. Грицан важко опустився на лавку й заплющив очі: як легко цілком нормальну людину довести до божевілля… Для цього дуже мало треба: достатньо бути мерзотником найвищої категорії, останньою скотиною.

— Може, Петлюра має рацію, — порушив оту дику тишу Поточняк. — Може, спершу спинимо більшовиків, а тоді вже заберемо Львів? Як ти міркуєш?

— При чім тут більшовики? — розізлився Ярослав.

— Кажуть, Винниченко поїхав до Женеви на якийсь інтернаціональний конгрес, — на диво Ярославові Поточняк говорив спокійно і розсудливо. — Може, в якийсь спосіб він та доб’ється, аби нам допомогли… Він же впливовий.

— Перепрошую, мені не хочеться розмовляти… — не розплющуючи очей, пробурмотів Ярослав.

Була іще одна безсонна готельна ніч. Нарешті місія Антанти вручила делегації проект перемир’я. Демаркаційна лінія: Кам’янка-Струмилова — Львів — Дрогобич… Тобто Галичину лишали без голови і грудей. А якщо взяти до уваги, що заборонено поділ земель великої польської власності, то… Ех! Львів і нафта — польські… Правда, було обумовлено, що поляки зобов’язані продавати її українцям…

— Так має бути до того часу, поки Мирна конференція остаточно не вирішить долю Галичини, — безапеляційно сказав Бертелемі.

— Але ж, пане генерале… — доведений до відчаю, спробував боронитися Грицан.

— Якщо ви не приймете нашої пропозиції,— суворо застеріг Бертелемі,— будете відповідати перед Антантою, будете, зрештою, мати війну з поляками, які матимуть поміч відважної і добре організованої армії Галлера. Ми у Франції переконалися про відвагу сеї армії. З другого боку йдуть більшовики, які мають Київ. Коли ж приймете наші умови, то ми зробимо все можливе, щоб була визнана ваша суверенність.

— Ми мусимо погодити з урядом, — сказав Грицан. — Тим паче ви трохи інакше говорили в Ходорові…

— Між чехами і поляками укладене перемир’я, — додав Бертелемі.— Між німцями і поляками буде укладене. Врахуйте!

— На наш погляд… — Грицан на хвилю затявся, а далі вже не годен був стриматися. — На наш погляд, місія Антанти наказує українцям виконувати польські бажання!..

— Ми даємо вам п’ять днів на роздуми, — категорично заявив Бертелемі.— Все, наша розмова закінчена!

Коли пониклий Грицан з делегацією виходив, його делікатно зупинив американський професор Ллойд:

— Чи правда, що Калуш багатий? Кажуть, там багато солі. Там є калійна промисловість?

— Довідку вам може видати Державний секретаріат, — ввічливо відповів Грицан. — Я не уповноважений цього робити.

— Але я бачу, ви тут серед своїх маєте найбільш світлий розум. Я вельми шаную людей зі світлим розумом.

— Я б не сказав цього, — крізь зуби, але ввічливо відказав Грицан. — У мене ніякий не світлий розум… Це вам здалося.

— Ну, я маю добре око.

— І ваше добре око не запримітило, що розум місії Антанти куди світліший, аніж мій? Дивно…

— На жаль, ми не в однакових умовах, — скрушно похитав головою професор Ллойд.

— Але людська гідність може проявлятися в будь-яких умовах. Ви згодні?

— М-можливо…

— Маю честь кланятися.

Стримуючи гнів та огиду, Ярослав наздогнав свою делегацію, а при виході на вулицю зіткнувся з Адамом. І знов сяяла на лиці Стемпковського глумлива, зухвала посмішка.

— Вітай же Оксану!

— Гаразд, я передам твоє вітання, — спокійно відповів Ярослав. — І тебе запам’ятаю…

— Перекажи: Адам Стемпковський її дуже часто згадує, особливо подаровані нею ночі.

— Я все передам.

— Ти завсігди був порядним.

Адам пустився був іти, та раптом зупинився і, дивлячись Ярославові в очі, з посмішкою запитав:

— Що ж вирішила місія Антанти?

— Гадаю, тебе повідомлять. На все добре, пане Стемпковський. Я буду тебе пам’ятати. Я дуже довго буду тебе пам’ятати, Стемпковський! До самої смерті.

— Що йому треба? — обурився Поточняк.

— Це мій університетський товариш.

У готелі глава делегації зібрав усіх на нараду. Їх було п’ятеро — п’ятеро приречених, п’ятеро безпомічних.

— Що будемо робити?

— Треба боротися, — сказав один.

— Треба ж поступатися, — сказав другий.

— А може, поступитися, аби зберегти республіку? — сказав третій. — Як казав Кутузов, з втратою Москви ми ще не втратили Росії.

— З ким порадитися? — спитав четвертий.

— З мертвими…

— Справді, що робити?

— Перебити всіх!

— Це не вихід, — підсумував глава делегації.— Я міркую, що треба вертатися до Станіслава і без уряду нічого не вирішувати, а то потому нам голови постинають.

На тому й зійшлися. Петрушевич таки ждав-виглядав їх, але, вислухавши, аж ногами затупав.

— Ні, ні, ні! Нема згоди з Антантою! Хай нас розсудить залізо і кров! Завтра ж зберу раду державних секретарів. А ви будете доповідати, а поки що відпочивайте.

Проте Ярослав не пішов відпочивати. В кишені в нього була записка Вайди. Він повинен передати Тетяні.

Дівчина зустріла його радо й схвильовано. Мабуть, разів зо п’ять перечитувала кілька скупих фраз свого судженого. Ярослав не знав, що писав Вайда. Було б це зовсім нелюдяно, коли б дозволив собі розпечатати записку. Було єдине, чого він не міг спекатися, за що проклинав себе, картав, ненавидів, — Тетяна йому подобалася…

Він глянув на згорблену за швейною машинкою фірми «Зінгер» Танину матір, на саму худеньку привабливу Тетяну, і йому раптом захотілося… вмерти.

А потім він постукав до своєї конурки. Оксана кинулася йому на шию, цілувала. А він був як стовп.

— Ти не радий?

— Невже ти не збагнула, що нас очікує?

— Що?

— Дуже скоро побачиш…

Він стомлено сів, закрив долонями обличчя. Отже, нас розсудить залізо і кров… Кров і залізо… Більше нічого він не говорив. Ярослав Грицан заснув за столом.

XVI

У сонячну днину березня, коли набухають соками берези, оті берези, що ростуть понад сто років, що є джерелом натхнення для поетів і митців, що є місцем, де люблять послухати солов’я закохані,— в сонячну днину березня скликав Петрушевич засідання ради Державного секретаріату. Без дискусій було вирішено відкинути всі умови місії Антанти і надіслати ноту Антанті з протестом проти теперішньої місії, заодно прохання прислати нову. Було також ухвалено, щоб начальна команда Галицької Армії знову звернулася до громадянства і війська із закликом: до зброї! Хай нас розсудить залізо і кров!

Іще було одне звернення — до народу. Йога підписав Петрушевич, Голубович і державні секретарі; в ньому, зокрема, говорилося: «Український народе! Вже четвертий місяць стоїш ти у важкій війні. Місія Антанти зажадала видачі полякам Львова, простори нашої землі по Буг і Стрий, нафтові скарби Борислава. Ми відмовилися від цього домагання. Тепер кличемо тебе до оборони рідної землі. Ми поляжем, щоб славу, і волю, і честь, рідний краю, здобути тобі!»

Антанті було відіслано відповідну ноту, однак Петрушевич не знав спокою. Крім внутрішніх непорозумінь, не вірив Петлюрі, з яким вів переговори. Найстрашнішим для нього було те, що проходять по селах віча у справі аграрної реформи, селяни вимагають, аби земля більшої і меншої посілості стала їхньою власністю. І — ніякої підтримки урядові. Навпаки — твердо, вголос, без боязні закликають: беріть землю дідичів без рішення уряду…

Останнє найбільше обурювало Петрушевича. Самовільно забирати землю? Це ж найчистішої води більшовизм! Як вони не годні зрозуміти, що земельна комісія підготувала основи земельної реформи… Чому вони нічого не розуміють? Чому по селах починаються справжні бунти проти уряду?

Нервував. Мучився. Єдине, що трохи заспокоювало, — фронт без змін. Однак і тут, коли глибше копнути, не все було гаразд: поляки можуть вдарити раптово… Не знаєш, хто гострить на тебе сокиру: є сіль — люди за Україну, не привезли солі — проти України… Чи таке: під час шлюбу зажадав священик високу плату — винна Україна… Скрізь і всюди винна Україна… Будь мудрим! Догоди кожному! Та ще цей проклятий Петлюра! Крути не крути, а переговори вести треба… Тож Петрушевич крутився-вертівся, а все-таки виїхав до Директорії, яка на той час, спершу сховавшись у Вінниці, перебралася до Проскурова. Переговори велися довго й нудно, — повертався Петрушевич абсолютно розчарований: одні дивляться на Харків — там радянський уряд; другі — на Одесу, — там французьке командування поставило уряд Андро; треті запитують, чи нема таємного зв’язку з генералом Бертелемі, який у Львові представляє Антанту…

Він повернувся сердитий і вимагав од військового командування рішучих дій. І на його вимогу в першій половині березня на Львів були кинуті всі сили. Було перерізано залізницю Перемишль — Львів. Місто оточили, та взяти не взяли… З цього приводу Петрушевичу нашіптували: оскільки більшовики на Збручі, то Омелянович-Павленко боїться, щоб вони його не повісили, а з другого боку — аби поляки не розстріляли…

Петрушевич сопів, сердився і безперестанку викликав свого ад’ютанта Тимцюрака, запитуючи, що нового в краю. В черговий раз, може, вдесяте за день, викликав і зараз. Вісті були невтішні.

«Голошу слухняно, — читав Петрушевич, — що серед війська УГА множаться червоні відзнаки на шапках солдатів. Дуже рідко можна побачити, як жовнір вітає старшину. Більшовицька течія зростає грізніше, наближається момент, коли натовп захопить владу. Необхідні рішучі заходи».

«Робітнича Рада Стебника, що була створена в лютому цього року на солеварному заводі, ширить роботу революційну, агітуючи проти Національної Ради і Державного секретаріату».

«Коломийський повіт. В самій Коломиї зосереджено 600–700 жовнірів, їх харчування дуже погане, солдати виглядають як привиди, платня видається нерегулярно, солдати здирають з цивільних взуття і одяг. Спочатку молоді хлопці горнулися до війська, але через деякий час, боячись фронту, почали дезертирувати і повертатися до своїх сіл, тому-то селяни мають по селах дуже багато зброї, селяни вимагають поділити землю, сперечаються: яка кому повинна випасти ділянка. Боячись вбивства, а їх уже було кілька, офіцери ходять ввечері переодягнуті в простих солдатів».

«Сільський комісаріат і всі мешканці громади Вітківці просять ласкаво світлого Державного секретаріату в Станіславі о вислухання нашої просьби, о чім вас ласкаво просимо. Єстесьмо дуже бідні, бо в часі австрійської війни булисьмо евакуйовані з нашого села, а коли повернулись, застали свої господарки знищеними, тепер мешкаємо по ямах, в землянках, дехто в будах, не маємо куска хліба, ані картоплі.

Отже, просимо:

1. Дайте нам поміч в харчах, щоб ми могли заспокоїти свій страшний голод.

2. Дайте нам поміч грошову на наші потреби економічні.

3. Дайте нам поміч о нашій теперішній відбудові, котрої конче потребуємо, бо інакше всі погинемо в наших землянках, бо вони всі валяться, а матеріалів жодних не маємо для відбудови і забудови.

4. Просимо о дуже велику для нас ціль, а іменно: о звільнення наших людей, котрі служать при українському війську, від військової служби. З тої причини, що ми бідні, потребуємо допомоги тих людей для відбудови знищених війною наших господарств і для обробки землі, котра вже чотири роки лежить облогом, а половина полів скопана окопами.

5. Тепер просимо ще о насіння для обсіву весняного. Насіння в нас нема, ані зернини, ані одної бараболі».

Петрушевич одклав донесення, бачив перед собою натовп з косами та сокирами, йому стало моторошно, і він викликав Голубовича. Тремтливими руками простягнув жмут папірців.

— Прошу познайомитися.

— Та це я знаю, — холодно відказав Голубович. — І не дивуюся. Кажуть статистики, що третина чи більше людей земної кулі голодує,— без бунтів світ ніколи не обходився. Отже, пощо зайві хвилювання?

— Не дратуйте мене безглуздою філософією!

— А що порадите?

— Все-таки нам треба знаходити вихід.

— Коли б не клята війна, можна було б організувати якусь спілку, якесь об’єднання… А в такім скрутнім часі нема на чому створювати об’єднань, позичок… Ми ж так уміли це робити за австрійських часів…

— Де ж вихід? — бідкався Петрушевич. — Може, вислати ще одну делегацію до Парижа на Мирну конференцію?

— Там же є наш державний секретар закордонних справ. Чого ж іще висилати? І делегація Петлюри є…

І делегація українців, що проживають в Канаді, Америці.

— Не те, не те… Все — не те!

Голубович, знизавши плечима, висунувся з кабінету, а Петрушевич не міг вспокоїтися. Вперше за останні місяці йому кортіло пустити собі кулю в лоб…

Знов увійшов ад’ютант. Петрушевич допитливо, з острахом дивився: яку гіркоту іще приніс?

— Депеша комісара з Дрогобича.

«Дрогобицький повіт, зокрема населення міст Дрогобича і Борислава, — перемагаючи внутрішній дріж, читав Петрушевич, — стоять перед страшною голодовою катастрофою. Безпосереднє сусідство з фронтом спричинило до того, що військові відділи зреквізували все, що залишалося в селян. В Дрогобичі і Бориславі магазини зовсім порожні, не мають ані грама муки, півтора місяця між населенням не розділяється хліба, поширюється тиф, десятки вмирають денно з голоду».

Не встиг він дочитати, як знову увійшов ад’ютант: дзвонить Курманович… Петрушевич узяв трубку. Далекий сухий голос секретаря військових справ і начальника штабу Галицької Армії глухо дудонів ніби з-під землі:

— На фронті упадок духу, апатія, дезертирство. Старшини не хочуть йти на фронт, брешуть, що хворі, тікають… Пане Петрушевич, потрібні кардинальні заходи.

— Ми подумаємо, — невизначено прохрипів Петрушевич. — Дайте день-два на роздуми…

Йому хотілося втекти від самого себе, він з розпачем подумав, що йому завше так добре було у Відні, навіть в часи світової війни почував себе там вельми затишно.

— Головне, дайте землю людям, — як колись Вітовський, пропонував зараз Курманович. — Не вагайтеся. Так усі кажуть, бо в усі часи люди відстоювали свій клаптик землі.

— Спробуємо, — сказав Петрушевич. — А ви там тримайтесь. У найближчий час полагодимо всі справи.

Він брехав полковнику Курмановичу, він знав, що неспроможний вирішити, може, невирішуваної проблеми буття: аби хтось добровільно віддав своє багатство іншому; це може бути лиш окремий випадок. Один грім погоди не робить… Крапля дощу грунту не напоїть… Один воїн битви не виграє.

А тим часом дев’ятнадцятого березня Найвища рада в Парижі звеліла своєю телеграмою Омеляновичу-Павленку припинити вогонь. Заодно ж ідентичну телеграму було надіслано польському генералові Розвадовському, коменданту Львова. Телеграми лестили, бо їх надіслав не хто-небудь, а сам президент США Вільсон…

У відповідь, порадившись з Петрушевичем, надіслав Вільсону Голубович свою телеграму: ми згодні припинити вогонь, але нехай це зробить і Польща.

У Ходорові знов почалися переговори. Поляки настоювали на лінії Бертелемі, а посланці Петрушевича говорили: укладім перемир’я, а про все інше домовимося в Парижі. На це польська сторона відповіла: без згоди свого уряду на ваші умови пристати не можемо…

І гармати не змовкали…

25 березня відкрилася сесія Національної Ради, обговорювалися проекти законів про вибори до українського сейму, земельний та восьмигодинний робочий день. Провідне — про землю: вивласнення великої земельної власності, наділення землею малоземельних і безземельних; вивласнення — негайно, а наділення — після війни… Але… вивласнення з викупом або без викупу подавати на розгляд майбутнього сейму.

У кулуарах говорили:

— Найбільший ворог наш — більшовизм, отже, мусимо шукати захисту в Антанти.

— Це так… Антанта виголосила самовизначення народів, але ж чому нас не визнає?

— Треба визначити, з ким іти: з деспотією Сходу чи з культурною силою Заходу.

На одному із засідань слова попросив Дмитро Вітовський. Добру хвилину стояв він мовчки на трибуні, нарешті заговорив з властивим йому темпераментом:

— Ходять якісь чутки про переворот. Але, мабуть, людям, які про це говорять, напевно, в голові перевернулося… Одначе Національна Рада не дала дотепер нічого ані робітникам, ані селянам. Тому викликала незадоволення. Вона і уряд повинні розв’язатися. Треба ухвалити новий виборчий закон, проголосити восьмигодинний робочий день, передати землю власників на власність селянам. Лиш той уряд, котрий несе людям правду, завше каже правду, який по-справжньому турбується про майбутнє, здатний завоювати повагу широких мас.

Потому виступив Голубович.

— Перед десятьма днями ми вислали делегацію до Директорії, щоб одержати допомогу на відбудову краю. Цими днями до нас приїхала фінансова загранична місія, яка висунула цікаві пропозиції, але виявилося, що нічого не може підписати, бо наш уряд буде скинутий. Вчора в будапештських часописах появилося звідомлення, що уряд арештований, а на його місці — радянське правительство.

Водночас з сесією Національної Ради почав свою роботу з’їзд націонал-демократичної партії, на чолі якої стояв усе той же Кость Левицький. Через кілька днів партія була перейменована з національно-демократичної в Українську народну трудову партію і видрукувала свою програму, в якій передбачалося багато дечого такого, що могло сподобатися масам, але маси тепер не вірили Костеві Левицькому.

«Левицький ставить у мої колеса палки, — думав Петрушевич. — Бач, вивласнення не здійснював, коли стояв при владі…»

Всі наговорилися, та нічого не вирішили — поїзд стояв на старих рейках й іржавів.

XVII

Допіру вона віддалася йому — пристрасно й ніжно, а тепер, напоєна його ласкою, лежала упокоєно, горнучись міцно-міцно, мовби хотіла злитися з ним, як це було щойно. Голова її — ще не охолола, ще розпашіла — на його правому плечі, а голі груди жарко гріли його груди, — його ж долоня голубила її спину. Він пригортав її і попри волю думав про Тетяну. Він знав, це дико, навіть жорстоко, але нічого не міг з собою вдіяти. Ні, він більше не заходив — передав Вайдину записку — і годі, але Таня пустила в ньому щось таке… мов накільчене зерно. Він знав, звичайно, що не дозволить собі переступати Антонові дороги, — зрештою, чи Таня цього захоче, — знав, що не покине Оксану, але з ним діялось щось дивне, незрозуміле, якого він не міг позбутися, і, оволодівши зараз Оксаною, він марив, що це Таня, власне, брав Оксану із заплющеними очима…

І взагалі в ці дні з ним щось діялось — була депресія. Жорстока. Дика. Втомлююча. Тепер йому легше збагнути стан Вітовського. Що ж, він знаходив причину тієї своєї депресії: напруга переговорів з поляками, невдачі на фронті, хоча сам і не перебував на передовій. Та, мабуть, не всі мусять бути в окопах, бо це й неможливо. Є свої закони війни, як і життя взагалі: не всі стануть замітати вулиці, як і не всі візьмуться за написання монографій, як народжуються і вмирають держави.

— Ти такий далекий, — зауважила обережно Оксана.

— Який же я далекий? — чи то із здивуванням, чи без нього тихо й задумано сказав Грицан. — Уже ближче не можна бути, як я був.

— Про що ти думаєш?

— Про тебе…

— То ж неправда.

— Якщо знаєш, то чого питаєш? — в його голосі не було ні злості, ні обурення, ні відчуженості, в цю хвилину він і про Таню вже не думав, уже він не знав, про що думав, йому хотілось забуття, а на душі камінь, він тиснув на груди з якоюсь неймовірною силою, він ледь до відчаю не доводив, і ніяк того каменя не можна зняти, він лежить, як напасть, як закляття.

— Ти підеш нині в секретаріат?

— Ні! — кинув рішуче.

— Удома будеш?

— Не знаю! Я нічого не знаю. І нічого не хочу. Не хочу бачити людей. Я ненавиджу їх!

— Тільки не пий…

— Не знаю!

— Принаймні небагато…

Він засопів іще густіше, навіть почав злитися. Можна ж дати людині спокій! Часом і доброта бридка та надокучлива. Невже вона цього не розуміє? Ах, ці жінки! Добре, що розвиднюється. Зараз вона мусить вставати й квапитись до Петрушевича на службу. Коби скоріше! Так хочеться побути самому! Щоб не чути ані звуку… І духу людського не чути! Де кум, де коровай, а де його діти… До чого це? Не знаю! Важко, дикий тягар на серці. Заснути! А вона все горнеться… Може, ще раз її взяти, щоб одчепилася? А чи маєш наснагу? Треба спробувати…

Він спритно перевернув її на спину. І тугі груди затрепетали, мов пара голубів, розкрилися перед ним. Він знов згадав Таню й почав пестити Оксану.

— Ти мене нині замучиш…

Так треба, — подумав Ярослав, — я хочу цього… І щоб ти відчепилася, спізнавши чоловічу силу.

Тіло її було покірне й тепле, віддане, — воно було… Тетянине. І Ярослав голубив його до знемоги.

— Тепер усе… — він засміявся коротко, якимсь дивним сміхом, не то переможним, не то злим.

— Я на роботу не дійду…

— Дійдеш!

— Боже, як я тебе люблю! — спрагло крикнула й розкинула руки, наче було їй жарко. — Як люблю…

А йому вже більше не жадалося її, він потягнувся за цигарками, що лежали поруч на підлозі.

— Що тобі приготувати на снідання?

— Нічого!

— Ну, Ярославе…

— Можна подумати, що в нас є марципани, — він закурив, густо пахнув димом, наче хотів викурити з ліжка.

— Принаймні дещо маємо… Я ж припасла.

— Я перекушу в шинку.

— І питимеш?

— І питиму! — він голосно засміявся.

— Чого ти смієшся?

— Згадав собі одну билицю а чи небилицю: одна поважна дама сказала одному великому чоловікові, що хоче мати від нього потомство, а той розсміявся: «Боюся, що ваше дитя буде таке красиве, як я, зате розум буде ваш…»

— Справді, смішна…

— А тепер цілком серйозно. Правитель Індії Абкар три століття тому вдався до небувалої жорстокості. Відразу після народження він одірвав од материнських грудей кілька десятків дітей. І що ж? Ставши дорослими, вони навіть не розмовляли.

— Цікаво, але до чого це?

— Може, дурна аналогія, але дехто хоче — багато хто! — аби республіка наша, тільки народившись, уже не розмовляла.

— Ти знов за своє… Не треба, рідний. Заспокойся. Тобі не можна хвилюватися, я прошу тебе, Славчику…

— Приготуй чаю.

Нарешті він її спекався! І хоча Оксана просила не хвилюватися, він всупереч бажанню знову повернувся до того, від чого втікав, — до політики. Його непокоїло, що робітничо-селянський з’їзд, який недавно зібрався у Станіславі і на який прибуло майже тисячу делегатів з усієї Галичини, агітував людей розігнати теперішній галицький уряд, як свого ворога, радячи брати приклад не лише з Росії, але й з сусідів — Угорщини, де вчинено державний переворот і владу взяли робітники… Правда, на тому з’їзді перемогли здорові сили, проте замашки не з приємних. Те ж саме стосується і крайової конференції представників комуністичних гуртків, що засідала в залі «Сокола». Здається, вони навіть партію свою створили, ніби — Комуністична партія Східної Галичини. Чи недалеко зайшли? І все те під носом Петрушевича. Що він собі думає? Пощо дозволяє?

— Тобі чай до ліжка?

— Я встаю.

— А я біжу на роботу.

— Щасливо.

— Дай я тебе поцілую…

— Уночі.

— О, поганий..

— Такий вже є.

Ярослав хутко вмився, натягнув штани й заходився голитись; випивши чаю, покинув своє скромне помешкання. На парканах сварилися між собою горобці, жваво виспівували синиці, високо злітали довгохвості сороки — весна… Хоча ночами шерхли калюжі. Та Бистриця вже звільнялася з льоду, а в небі висіли журавлині ключі.

Грицан довго блукав містом. Безцільно й бездумно. Може, годину, а може, дві. Потому присів на одинокій лавці в скверику. Що ж вона принесе, та весна? Оновлення чи крах?

— Перепрошую, у вас не знайдеться закурити?

Перед ним зупинився молодик. У нього були чорні широкі брови і тонкі вуста. І русяві патли до пліч.

— Прошу, — Грицан вийняв цигарки.

— Дякую… А присісти коло вас можна?

— Прошу, як дуже вам хочеться.

— Уже весна…

— Ви майже вгадали, — цинічно сказав Грицан.

— Що буде із ЗУНР?

— А що з нею має бути?

— Політика галицького уряду на дорозі до повного банкротства, — доволі сміливо сказав молодик.

— Тільки всього? — Грицан щиро посміхнувся його наївності.

— Уряд Петрушевича втратив контакт з народом.

— Контакт з народом? — перепитав Грицан і аж тепер пильно глянув на молодика з широкими чорними бровами та тонкими, шнурочком вустами. Та русявими патлами до пліч.

— В уряду Петрушевича-Голубовича смертельний страх перед більшовиками, — молодик заторохтів, наче заведений. — На синьо-жовту окраску перемальовуються старі австрійські кордони. Досі ні робітники, ні селяни не допущені до керівництва державою. Земельний закон і виробничий закон — блеф! Між інтелігенцією і трудовими масами велика прірва, адже інтелігенція нічого не внесла, крім другорядних спроб широкого запровадження мови. Уряд неприхильний до простолюддя, бездушний, процвітає бюрократизм, хабарництво! Всі поставали панами! Контакт з селом зовсім розірваний! Фронт держиться реквізиціями!

Грицан ошелешено слухав його торохкотіння. Це було щось таке — ніби холодний дощ у сонячну погоду.

— Даруйте, нічого не можу второпати, — нарешті не витерпів. — Навіщо ви мені все це говорите? Ви що, більшовицький агітатор? Вас підіслали до мене?

— Так, ми хочемо, щоб ви стали на наш бік, ми багато про вас знаємо. Ви нам потрібні! — допалив молодик.

— Серйозно? — спитав несерйозно Грицан.

— Цілком! — підтвердив молодик з широкими чорними бровами й тонкими вустами, русявими патлами до пліч. — Червона Армія на Збручі! ЗУНР доживає лічені дні! Зважте, пане Грицан!

І він замовк, наче видихнувся.

— Моя вам порада, юначе, — поблажливо заговорив Ярослав. — їдьте в Гімалаї… Там найвищі на земній кулі гори. Для вас це буде вельми цікаво. З вишини далі видиш. Зрештою, там народився Будда. Гадаю, для вас це також буде цікаво. Врешті, ви там можете зустріти снігову людину, їдьте, добродію, в Гімалаї…— А далі, вкрай обурений і розлючений, рявкнув: — Марш, а то застрелю!

XVIII

Брали Львів, та не взяли… Краще б ми взагалі не робили потуги, — думав Тарнавський, — а то самі собі нашкодили. На фронті упадок духу, дезертирство. Люди з недовір'ям і страхом глядять у будучність: ану ж колесо воєнного щастя не так повернеться. Ліпше бути нейтральним чи поміркованим, як галицький єврей; в присутності своїх стріляти кулями в пліт, а як прийдуть ляхи, грати роль порядного русина…

Думалось про наступ, а тепер треба думати, як вдержатись. Тарнавський розумів, що в даний момент дуже важливо зміцнити командування, щоб; може, влити в стрілецькі душі новий, свіжий струмінь. Насамперед потрібен шеф штабу зі світлою головою. Такий в нього на приміті був. І зараз, їдучи в Ходорів, за єдине переживає: лише б Омелянович-Павленко відпустив, лише б відпустив…

Якщо буде все гаразд, начальником штабу корпусу він призначить тридцяти шестирічного полковника Альфреда Шаманека. Народився той у Львові, в родині австрійських урядовців і старшин. Юним поступив у військову академію. Світова війна застала його корпус у Щирці, неподалеку від Львова, потому карпатські бої. Після боїв під Горлицями перевели його на італійський фронт, згодом призначили начальником штабу корпусу, що мав відправлятися на Близький Схід проти англійців, та з якоїсь причини затримався. Одначе сам Шаманек опинився-таки в Дамаску, там його англійці інтернували, проте зумів утекти, прибути у Відень. Коли ж виникла ЗУНР, з’явився до її віденського представника: хоче прислужити тому краєві, де родився, і тому народу, серед якого прожив дитячі роки… Його й відіслали до Омеляновича-Павленка, в Начальну команду. І якщо німці чимало зла заподіяли нашому народові, то Шаманек, — знав Тарнавський, — сама чесність, роботящий, розумний. Його в начальній команді люблять.

До Ходорова він їхав бричкою, запряженою добрими рисаками, бо болото таке, що машиною за порогом застрянеш. Тож найліпше, найнадійніше — коні,— коні натужливо тягнули бричку, а Тарнавський — свої гадки. Ну справді, чом не можемо відстояти себе? Ні Галицько-Волинське князівство — здавалось, доволі сильне, ні Богдан Хмельницький — здавалось, непереможний, ні Козацька республіка — здавалось, супергероїчна, — ніхто не відстояв отчого краю. Чому? Міжусобиці? Нехіть? Але ж уміємо воювати. Нема твердої руки? І це не так, бо можна нарахувати добрий десяток гетьманів і кошових отаманів. У чому ж річ? Чи всі добре знають, як творити суверенну Україну, а коли до діла, то — страуси?

Однак Тарнавський не втрачав надії. Він і цього разу діяв за неписаним правилом: саме вона, надія, вмирає останньою.

Омелянович-Павленко зустрів його привітно. І втомлено — після невдачі під Львовом усі були втомлені. Борідка командувача ще більше посивіла, а коротко стрижене волосся наїжачилось. Він не допитувався про становище під Львовом — усі все знали. І Омелянович-Павленко знав. Та й що було випитувати, якщо перед тим, як виїхати, Тарнавський розмовляв з ним по телефону.

— Пане генерал, — заговорив він одразу, як тільки Омелянович-Павленко, поправивши поранену руку на чорній підв’язці, запросив його випити склянку міцного гарячого чаю, — хочу знову повернутися до нашої попередньої розмови про шефа штабу мого корпусу.

— Я добре про це пам’ятаю.

— То, може, дозволите взяти мені Шаманека?

— У принципі не заперечую, — подумавши, сказав Омелянович-Павленко. — Якщо, звичайно, він погодиться. Я зараз дам розпорядження, щоб його викликали.

Шаманек був типовий, сказати б, австрієць німецького походження: шляхетний, продовгувате лице, світловолосий, гострий погляд. А виправка кадрового офіцера в кожному русі, кожнім жесті — скупому, але вивіреному. З Тарнавським він привітався, як з добре знайомим, хоча не часто бачились.

— Сідайте, пане полковнику, — сказав Омелянович-Павленко.

— Дякую.

— Чаю хочете?

— Дякую. Тільки що випив.

— Тоді так, — Омелянович-Павленко поправив поранену руку. — Як ви дивитесь на те, що ми вас призначимо начальником штабу другого корпусу полковника Тарнавського?

— Цілком позитивно, — відразу відгукнувся Шаманек. — Я люблю самостійну роботу.

— У такому разі питання вирішене, — Омелянович-Павленко повернув голову до Тарнавського. — Бажаю вам, панове, успіху. І хай зазнали під Львовом невдачі, одначе маємо шанс реабілітувати себе.

— Спробуємо ним скористатися, — сказав Тарнавський і до Шаманека: — Як мислите, полковнику?

— А чого ж тоді братися за діло?

— Отже, їдемо?

— Дозвольте спакувати пожитки?

— Розуміється.

Полковник Тарнавський ледь стримував задоволення: теперішній шеф штабу австрійський полковник Ляйош Папп де Яноші дійсно заслуговував нарікання. І правдиво скаржились стрільці, що він фарбами малював карти. А ще була в нього вогнетривка шафа, в якій тримав горілку та щохвилини попивав, частуючи декого зі старшин. У Тарнавського хіба єдине було виправдання: Папп де Я ноші був призначений начальником штабу ще до того, як він прийняв корпус. Що ж, тепер усе зміниться на інакше.

А лице Омеляновича-Павленка було тривожне й задумане, щось важке точило його мозок. Не менш тривожився і Тарнавський, хоча зміна начальника щтабу не звеселила душу: Львів — у руках поляків, на Збручі — Червона Армія.

— Як гадаєте, пане генерале, більшовики перейдуть Збруч? — обережно спитав, очікуючи, заки повернеться Шаманек.

— Трудно сказати.

— Але ж ви, перепрошую, знаєте душі росіян.

— Душу… А ви, полковнику, переконаний я, не гірше за мене знаєте, що воєнні дії — річ непередбачена.

— Це був би наш остаточний кінець. Однак же чому Петлюра так безладно й безпорадно відступив? Сам же хвалився, що достатньо має сили. Та і якщо зважити, то Велика Україна — не Галичина.

— Усе так, але… і ви це теж добре знаєте: простори і людські ресурси — ще не запорука успіху у війні. Війна має свої закони.

— То що? Бої на два фронти?

— Не знаю, не знаю… Нічого не знаю! — затрусив головою Омелянович-Павленко. — Якби ж можна було передбачити…

Так вони невизначено говорили, допоки не повернувся з великим чемоданом полковник Шаманек, — можна було їхати.

— Пане полковнику, ви й не здогадуєтеся, який вас чекає сюрприз, — такими словами зустрів у Бібрці Тарнавського його ад’ютант Паліїв.

— Цікаво, який же?

Тільки він зліз з брички, як у дверях штабу появився його старший син — шістнадцятирічний Омелян. Тарнавський стривожився:

— Що сталося, сину?

— Надумав бути з тобою, тату.

Тарнавський хотів заперечити, навіть обуритись, відіслати назад до матері в Золочів, але тут же згадав свою юність і, приступивши до хлопця, розчулено обійняв його.

XIX

«Як же там у Львові? Як моя блакитна лілея? — з розпукою думав Поточняк про Лесю. — Не згвалтована? Не поглумлена?»

І затискав зуби. І німо вив, як зранений звір. Після відставки Вітовського він почувався птахом без крил, він був немовби викинутим на вітер, — за старшого, куди пошлють. Образливо, принизливо, дико! Він волочився безцільно по Станіславу й до розпачу, до відчаю тужив за Лесею, а ночами йому ввижалось, що вона з кимось спить, і він кусав кінець одіяла. А коли довідався, що, коли генерал Бертелемі їхав зі Львова, його проводжало дванадцять панночок, був на грані безумства. А що, коли серед них була Леся? Вона ж така вродлива, така неописано вродлива, що її могли спокусити, затягнути до тої дванадцятки… Він бачив її лагідні блакитні очі, матово біле, без рум’янцю, ледь продовгувате личко з шоколадною родимкою на правій щоці, маленькі груди, тонку талію… Вона тільки напоказ… Га, а може, так і є? Але одне бодай відносно заспокоювало: кажуть, генералу Бертелемі подаровано було діамант вартістю в сто тисяч крон, — отже, хто дарував, той і проводив…

Так, без Вітовського — він птах без крил. Але що ж далі? Республіка на порозі краху. Нема справді такої партії — найсильнішої, найчисленнішої,— котра б мала верх над усіма іншими. Багато партій пустих. Кожна хоче ощасливити Україну, кожна хоче мати монополію на патріотизм та будівництво держави. І одна одну саботує. І в кожної своя орієнтація — на Австрію, Німеччину, Антанту, більшовиків… А неточна політика — відсутність політики взагалі. Ото тільки й слави, що кожен хоче творити історію, вірніше — увійти в неї. А на фронті тим часом дезертирство, брак одежі і харчів, зброї та амуніції. Що далі?

Зате довкруж відродження… Парує спустошена земля під весняним небом. Полохливий вітерець пробуджує зі сну дерева, трави, людей, і люди п’яніють від дотику свіжих струменів, розуміють радість буття.

— Привіт! — Анатоля — наче ломакою по голові.

— Привіт… — протягнув він, побачивши перед собою Грицана, мовби якусь мару, аж стріпнув головою та сказав рівніше: — Привіт.

— Йдеш і світу не бачиш.

— Таки не бачу.

— Де ти пропав?

— Там, де й ти!

— Я! — всміхнувся Ярослав. — Я, може, знайшовся!

— Себто!

— їду, друже, в Париж.

— Навіть! — поглумився Поточняк.

— Цілком серйозно, — Ярослав злизав з уст посмішку. — їду на Мирну конференцію. Не сам, звичайно. З Вітовським.

— Отепер заздрю.

— Дуже він схуд, — прицмокнув Ярослав. — Прямо біда. Кілька днів гостював у дружини та донечки, дружина вагітна, — переживає, бідака. Ну, а глава нашої маленької місії доктор Михайло Лозинський.

— Ясно…

Ім’я сорокарічного доктора Михайла Лозинського широко відоме й знане в Галичині — популярний громадський діяч, пристрасний публіцист, давній співробітник «Діла», чоловік мудрий і принциповий, доволі їдкий.

— Що ж, хай вам щастить.

— Коби ж то!

— А раптом. Може, заговорить в Антанти совість.

— Зобачимо. Їдемо з надією.

— Тільки сифілісу не привезіть…

— За цим добром у Париж не треба їхати.

— Що ж, хай вам щастить, — повторив Анатоль. І хоча перед ним стояв його добрий приятель, з яким доволі міцно подружився, а розмовляти не хотілось — йому взагалі зараз нічого не хотілось! Чорна досада замулила душу. І злоба. Дивна злоба на все довкруж. Він, як і Грицан, зненавидів людей. Шукав причину — знаходив десяток, але всі вони були якісь далекі, туманні, побічні. І він нарешті збагнув, що його спутала така депресія, від якої один крок до самогубства. Та все ж розум брав верх, і Анатоль знав: не пустить кулі в лоб.

— То що, прощаємось? — Грицан одкашлявся.

— Як хочеш, — знизав плечима.

— У мене теж так було — пройде…

— Нині ж іду на фронт, — понуро сказав Поточняк. — Я повинен щось робити… Пробач, але відверто, як другу, зізнаюсь: рішення визріло оце зараз. При тобі. Я хочу стріляти… Вбивати! Бити їх! Бити, як мух, або самому здохнути!

— Самому не треба, — м’яко сказав Ярослав. — Ану привеземо з Парижа добрі вісті. Тобі буде шкода, що не побачиш…

— На тому світі нічого не шкода.

— Відчай — не ознака мужності.

— Я втомився.

— Ми всі втомилися.

— Так, їду на фронт. Хочу вбивати!

— Не знаю, що тобі сказати…

— Не треба нічого! Не поможе. Ти мене знаєш. Я людина вперта. Хто б що не радив, а я все одно по-своєму зроблю.

— Все ж, гадаю, ще зустрінемось?

— Це ж — як роман… — Поточняк нараз зареготав. — Не можна героя вбивати на початку, бо тоді не буде роману…

— Вибач, друже, з тобою добре, але…

— …без тебе ще краще?

— Мушу їхати. Нині ж рушаємо.

— Ще раз зичу удачі! — Поточняк стрімко простягнув Ярославові руку, потиснув з усіх своїх кволих сил. — До зустрічі!

— До зустрічі!

— Привези з Парижа бублика…

— Навіть голу кралю привезу…

— Тільки не сифілісну…

Каламбур цей якось благотворно подіяв на Поточняка: пригнічення, скорботи наче й не було — було якесь очищення, озоріння. Думка запрацювала виразно, твердо. Так, на фронт! Під Львів! Він буде битися за столицю республіки — він визволить з ярма свою голубу лілею. Ноги самі несли до Петрушевича. Поточняк міг злитися на нього, навіть зневажати, але почуття обов’язку, порядність, дисципліна ніколи не зраджували його. Ану його шукатимуть! Ще пустять чутку, що здезертирував… Недругам тільки дай привід. А він знав, що має ворогів. Власне, хто не мав ворогів, той, вважай, не жив… Так, неодмінно треба поставити Петрушевича до відома.

— Президент у себе? — ввічливо привітавшись, спитав у Оксани, що сиділа в передпокої за друкарською машинкою.

— Там Петлюра.

О Боже! І Поточняк скривився, наче в нього розболівся зуб. Петлюри бракувало… Хай Господь простить, але я не винен. Зовсім не винен, що так його ненавиджу. Ніякий він не вождь! Хай хто що хоче каже, а я маю свою думку. Це хворобливий, впертий ідіот, який прагне тільки слави. Що то за Головний отаман без війська? Що то за військо, яке так легко віддало більшовикам Київ?

У Поточняка була якась патологічна відраза до Петлюри. Вдає простого та скромного, жертвенного й непохитного, а насправді — ні пес, ні баран. У політиці — сиві коні, червоні шаровари, велике інтерв’ю з чужими репортерами, могучі антантські місії в театральних костюмах; представництва в Індії чи Сан-Домінго — на іноземні справи, а вдома — гризня партій, темне, розбурхане кличами простолюддя, фальшиві кредитки, отаманологія і фунт чорного хліба серед пшеничних ланів… І повна апатія населення, анархія та провізорія. А чого вартують його приторно солодкі слова: «Українські мечі перекуємо на рала тільки тоді, коли гасло — незалежна держава українська — стане дійсністю». Яка висока патетика, — поглумився Поточняк, — а в реальності висить над головою Петрушевича та й вимолює помочі, бо не знає, де його армія, а де уряд — у Проскурові чи Кам’янці-Подільському.

— Як гадаєте, заходити мені? — він питав Оксану як добре знайому, як необвінчану дружину свого друга.

— А чи зручно?

— Чи зручно! — йому самому стало дивно, що вагався, спасував, адже Петлюра ніякий для нього не авторитет. — Ет, що буде, те й буде…

І штовхнув перед собою двері. В кімнаті накурено, тьмяно, як у кузні. Це — Петлюра. Тьмить він безбожно — здається, цигарки з рота не випускає. Та зараз не курить. Звично схрестивши на грудях руки, сидить сумирно. Лице бліде, зморене. Лагідно-журливі блакитні очі замислено потуплені в підлогу. Військовий френч затягнутий під горло. На лівому рукаві золотими нитками вишито великий тризуб, маленькі тризубці й на ковнірі френча. Чоботи з високими халявами. Нога — на ногу. Вождь думу думає,— мигнула думка в Поточняка, — глибоку думу… Що ж, йому вже сорок, він такий, що можна… возомніть. Зрештою, він здобув собі славу, принаймні торік. Коли прийшов до влади гетьман Скоропадський — серед перших арештований, перебуваючи на могилі Шевченка в Каневі. Правда, швидко випущено, — Скоропадський признався йому як давньому знайомому, що заарештовано його було про всяк випадок. Сидів, однак, допоки в Українському національному союзі, репрезентованому Винниченком та Шаповалом, допоки не визріла думка підняти проти гетьмана повстання. Перший день після тюрми присвятив земству, другий — входив у курс загальнокультурних і літературних справ, що його проводило близьке йому товариство «Час», третій віддав Українському національному союзу. А вже на четвертий він — член Директорії, Головний отаман усього, ще не існуючого, українського війська, — ввечері в старій, обдертій — і єдиній — солдатській шинельчині, з коробкою цигарок у кишені, закутаний благеньким башликом, їде товарним поїздом до Білої Церкви, де стоїть двотисячний легіон Січових стрільців полковника Коновальця, а тим часом уночі по Києву розклеєно Маніфест Директорії, в якому вона кличе український народ до боротьби проти Скоропадського. І заговорили гармати, — місяць тривало повстання. А двадцять першого грудня Петлюра разом з Директорією в'їхав до Києва. На площу Софії. Як колись гетьман Богдан Хмельницький. Тепер же гетьман з булавою в руці застиг у бронзі посеред площі, а Петлюра в’їхав… «Наш Гарібальді…»

Хто ж першим його так охрестив? Чудується Поточняк: наш Гарібальді… Треба ж! Та зараз «Гарібальді» був не «Гарібальді»… Певне, посварилися з Петрушевичем, — здогадується Анатоль, — бо відколи — тобто від дня злуки — Петрушевич став членом Директорії — мусить якось прислухатися до домагань її голови, в даному разі Петлюри. А що може просити Петлюра? Звичайно, військової помочі, аби прогнати з України Червону Армію.

І Петрушевич сидить понурийі Біле лице, як з мармуру висічене, виразне, риси правильні, як на грецьких каменях, глибокі очі наче в глибину своєї душі звернуті, однак же затьмарені. Якась туга в них невимовна й сумна. Бідний! Анатоль йому співчуває в цю хвилину, як і Петлюрі,— трагедія… Трагедія Петрушевича, що при всій своїй чесності не знає ні людей, ні обставин, погано розуміється на українській психології. Обмаль друзів у Галичині і нікого на Дніпрянщині. І ця сліпа віра у Вільсона… Француз Адольф Тієр не тільки історію писав, але й історію Франції робити вмів. Професор Петрушевич історію України пише, але зробити її не зумів. Наполеон був малий зростом, а великий розумом… Петрушевич був би чудовим президентом у впорядкованій республіці, може, не гіршим, ніж Масарик. Але джентльмен Петрушевич сів до столу грати в карти не з тими — його партнери виявились шулерами і обігрують його фальшивою картою… А домородні візантійці, котрі тільки перед успіхами поклони б’ють, а всякій владі, коли вона авторитетний бук має, лапи лижуть, на президента тепер «чорна рада» зуби теребить. Так, не сумнівається Поточняк, треба стріляти… Гільйотина потрібна! Скільки ця туземна інертність, нерішучість, половинчастість святих справ погубила! А ще оце ззирання на колеса, на сусідів, на авторитети, оця бридка боязнь мислити самостійно, рішуче, широко, оце бараняче тремтіння перед Росією чи Австрією, оця принизлива філософія споконвічного раба, вірнопідданого, постійно залежного від імперських амбіцій великих, генне бажання вислужитися перед ними, щоб дорватися до ласого шматка, забувши і матір, і мову, і свою історію, оцей пекучий національний нігілізм у декого, фарисейський, братовбивчий, ниций характер — як усе це ненавидів Анатоль Поточняк! Та зараз тихо поздоровкався. Петрушевич з Петлюрою водночас підняли голови, наче прокинулися від зимової сплячки.

— Пане президенте, я не потрібен вам?

— А що?

— Хочу на фронт.

— На фронт…

— Саме на фронт.

— На фронт, — повторив Петрушевич і зітхнув. — їдьте моєю довіреною особою в корпус полковника Тарнавського. Знаю вас як людину кришталево чисту й порядну. Тож маєте доповідати мені про обстановку без єдиної краплі неправди. Яка б вона гірка не була.

— Я виконаю ваше доручення.

— Тоді з Богом!

— Дякую, — Поточняк поклінно кивнув головою; стримуючи радість, він майже вискочив за двері.

— Бачу, справи ваші добрі,— зауважила Оксана.

— Навіть дуже! Відбуваю на фронт.

— А Ярослав до Парижа.

— Знаю, я його допіру бачив. До побачення, Оксанко.

— Бережіться там…

— Спробую, — Поточняк усміхнувся. — Долонею буду відвертати кулі…

Він почувався якимсь аж легким, ніби добре вимився в лазні,— свіжий, рвучкий. Він навіть не конче побивався над тим, як добиратиметься до Бібрки. Просити в Петрушевича машини не наважувався. Якщо таке не прийшло в голову під час розмови, то вертатися якось не випадало. Зрештою, вихід є і доволі простий та безклопітний: товарняком до Глібович, а звідтам фірою до Бібрки. Заявить в Начальній команді, що він довірена особа Петрушевича, і Курманович щось придумає.

Йому пофортунило. Куций товарняк з сякою-такою амуніцією та скупим продовольством для Начальної команди відправлявся вночі, і Поточняк попросив машиніста, аби якось його прилаштував. Той людяно відгукнувся, і незабаром Анатоль вже напівлежав серед мішків, закутавшись у шинелю.

До Глібович дорога й коротка, й водночас довга — певне, буде паротяг чмихкати годин зо три. Є час на роздуми. І Поточняк вдався до них, хотілось в розважливій тиші, під монотонний стукіт коліс підсумувати воєнні події останнього часу — від потуги взяти Львів до нинішнього дня. Отже, все почалося в середині лютого. Після двох безуспішних наступів на Львів Начальна команда прийшла до переконання про необхідність перервати залізничну сполуку між Львовом і Перемишлем. План цієї операції передбачав опанування частинами третього корпусу залізниці на відтинку Городок — Судова Вишня, — ця операція тепер дістала назву Вовчухівська, — опісля частини другого корпусу починають наступ на Львів, їх підкріплює своїми ударами перший корпус. Для підтримки акції на головному напрямку біля Городка було вжито бригаду усусів і два курені коломийської бригади. І вже 15 лютого українські війська здобули Долиняни, Вовчухи, Бар і Довгомостиська. Залізниця була під постійним вогнем — зв’язок Львова з Перемишлем підтримували тільки бронепоїзди. Але 20 лютого артилерія приневолила їх покинути поле бою, і другий корпус пішов в атаку на Львів збоку Голоська та Збоїськ.

Дальший розвиток цього наступу перервала місія Антанти під проводом генерала Бертелемі, який в ультимативній формі зажадав припинити воєнні дії, заключити з поляками перемир’я і українсько-польський спір передати на вирішення Мирної конференції. Щоб не дратувати Антанти, знайти в ній підтримку, Петрушевич на такий крок згодився: з 25 лютого по 1 березня бої було припинено. Однак же в українсько-польських переговорах місія Антанти не була нейтральною, вона зажадала відвести Галицьку Армію за демаркаційну лінію, так звану лінію Бертелемі: ріка Буг до Кам’янки-Струмилової, звідтіля вздовж східної границі Жовква — Львів, далі Перемишляни і Бібрка, Білий Потік — Соколівка — Вибранівка — Рудки — Дрогобич — Турка…

Ці зухвалі, сказати б, домагання уряд, зрозуміло, відкинув, і 2 березня бої відновилися. 7 березня поляки зробили спробу відсунути українські частини від західної лінії Братковичі — Вовчухи, але їх наступ зі сторони Долинян — Браткович — Городка — Черлян погасила контратакою група четаря Голинського, і вже 8 березня здобуто Родатичі та Братковичі, знищено три кілометри залізничного полотна.

Нині Анатоль знає: то була кульмінація боїв за Львів — львівська польська залога у Львові й околиці була готова до капітуляції. Але! Наступ українських військ був млявий, нерішучий, а ще більше — неорганізований, і вигідний момент було втрачено, що дозволило полякам зібрати свіжі сили: до Перемишля з Конгресівки та Познані прибули нові частини, і вже 12 березня контрудар на Городок. Вовчухівська група була розбита, хаосно відступивши на південь, — 19 березня поляки знов зайняли залізницю Городок — Судова Вишня, а на відтинку Рава-Руська — Любачів просунулись до лінії Магерів — Немирів. Того ж таки 19 березня Омелянович-Павленко одержав по радіо телеграму Ради чотирьох з Парижа з вимогою негайно заключити з поляками перемир’я — на основі тодішньої лінії фронту, — лише після того справу Східної Галичини буде передано на вирішення Мирної конференції…

А тим часом невдачі на фронті, щораз більша нестача боєприпасів та одягу тяжко відбилася на настрою армії. Віра в її остаточну перемогу захиталася, навіть запілля, бачив Анатоль, почало виявляти ознаки розладу. Щоб не допустити остаточного розпаду армії, уряд задовольнив вимогу Ради чотирьох. Однак же на вимогу Начальної команди припинити бої поляки ніяк не відповіли, навпаки, і далі вели наступ, головним чином на фронті першого корпусу. До кінця березня захопили Краковець і Яворів та вийшли на лінію Янів — Магерів. Правда, під тиском американського генерала Кермана змушені були послати свою делегацію на переговори в Хирові (Поточняк у них не брав участі), але в умові про укладення перемир’я вимагали, щоб Галицька Армія відступила на лінію Бертелемі. Зрозуміло, Начальна команда ці домагання відкинула, але, оскільки делегація ЗУНР виїхала до Парижа, воєнні дії було припинено як доказ того, що уряд Петрушевича миролюбний і готовий піддатися рішенню Ради чотирьох… 17 квітня державному секретареві закордонних справ Панейку при посередництві американців вдалося в Парижі дістати від польського прем’єра Падеревського запевнення, що польська армія негайно припинить свої наступальні операції та що польські легіонери — армія генерала Галлера — не будуть вжиті у Східній Галичині та на Волині, де зосередились головні сили Петлюри. Проте зобов’язань цих противник недодержав, і 19 квітня польські частини з успіхом атакували під Скниловим і Любенем Великим.

Але про це вже Поточняк довідався, прибувши до Глібович, — новина не з приємних… На його прохання Курманович дав підводу, і під вечір 28 квітня Поточняк припхався у штаб Тарнавського. Справді, припхався, бо болото по вуха. Тарнавський зустрів його невизначено:

— Розташовуйтесь…

Зате в очах його ад’ютанта — четаря Дмитра Паліїва — Анатоль прочитав якусь особливу тривогу.

— Так погані справи? — наважився спитати.

— Навіть дуже…

У цю ніч з 28 на 29 квітня ніхто не спав — усі з жахом і безпорадністю чекали польського наступу.

І вранці заговорили-таки гармати. Сіяли паніку серед галицьких стрільців, зметали з лиця землі. Розгромлені відділи розбігалися. Всі події — наче в калейдоскопі… Анатоль Поточняк ошалів у тому вирі. Поразка була повною. Місячи болото, розтолочені частини другого корпусу відійшли на лінію Брюховичі — Малехів — Підбірці — Миклашів — Підберезці; Львів, таким чином, опинився поза досягом української артилерії.

А 30 квітня до Львова прибув генерал Галлер. Його вітали як спасителя. А він сказав: «Як птахи, з далеких країв прилетіли ми до вас, щоб у цім місті звести гніздо, з якого полетимо далі на схід, щоб там означити границі держави нашої…»

XX

Перед тим, як їхати до Парижа, Грицан зібрав, по можливості, всі відомості, які тільки вдалося, про Юіемансо, Вільсона і Ллойд-Джорджа. Він знав, що Вільсон — не лише професор державного права, але й набожний пуританин, провідник «справедливості і демократії», що Вільсон з «самого» початку не бажав світової війни, щоб хтось переміг, він мріяв, аби не було переможців… Він казав: Америка доволі горда, щоб воювати… А далі виявилося, що Європа заборгувала Штатам понад десять мільярдів доларів, що Штати зосередили в себе близько сорок відсотків світового запасу золота, що Вільсон прибув у Європу з готовою картою переділу світу.

Прем’єр Франції Клемансо — лікар за фахом, журналіст за’ професією. Запеклий шовініст. Нині йому сімдесят вісім років, а в молодості був великим задиракою і вбивав на дуелях без всякої на те причини. А коли прийшов до влади, всіх своїх старих противників посадив у в’язницю, розстріляв або вислав, затаврувавши їх як зрадників. Його звали «тигр», і він казав: двадцять мільйонів німців є зайвими… А ще: повісити кайзера… Жорстокий голова Паризької конференції… Його боялись.

Прем’єр Англії Ллойд-Джордж — юрист, ліберал і популярний оратор, буржуазний ділок, який вміє добре говорити, але нічого практично не робить. Першокласний демагог! Бо як же інакше розцінити його слова про те, що свобода — єдино вірна гарантія миру і добросусідських відносин? Чому ж у такому разі не спонукав Польщу до миру із ЗУНР? Або ще він казав: у Європі возродилось багато малих націй, отже, ця обставина вимагає захистити їх від пожадливих сусідів. Чому ж не захищає галичан?

Щодо четвертого члена Ради чотирьох, то ним, як казали, за непорозумінням була Італія. Безпосередньо засідали в ній прем’єр Орландо або міністр закордонних справ Сонніно. Орландо — відомий юрист, добрий оратор, освічений і культурний. Сонніно — сухий, похмурий, недовірливий. Батько єврей, мати уродженка Уельса, а сам він — італійський патріот… Щоб підкреслити свою думку, бив себе поривисто правицею в груди.

Так, Грицан дещо знав, а ще більше аналізував. Йому хотілося вірити, що Антанта буде справедливою до Галичини. Разом з тим інтуїція, тверезий його розум нашіптували: даремна затія… Це було видно ще на першому засіданні Мирної конференції, коли постало питання: хто повинен керувати, всі двадцять сім делегацій чи кілька? Клемансо і слухати не хотів про дрібні держави… І взагалі! Все на Мирній конференції було поділене на категорії. Перша — кити: США, Англія, Франція, Італія, Японія… Друга — покорені: Німеччина, Австрія, Болгарія і Туреччина, яких викликали тільки для того, аби підписали те, що їм підсунуть. Третя — дрібні держави, їх півтора десятка чи й більше. І нарешті четверта — держави, що перебувають у стадії творення. Як от Галичина. Ті, четверті, мали повну свободу дій, та не мали привілеїв, дипломатичних представництв, мешкали в приватних будинках. Зате англійські делегати літали на аеропланах у Лондон, щоб випити чашку кави…

Грицан з Вітовським і Лозинським прибули до Парижа сьомого травня. То був особливий день. Трианонський палац у Версалі заповнили делегати Мирної конференції і журналісти, зайняли свої місця за масивним столом Клемансо, Вільсон, Ллойд-Джордж і Орландо — сивий прем’єр Італії, який, отже, через непорозуміння опинився в компанії великих. Запросили німецького міністра закордонних справ Брокдорф-Ранцау. Клемансо виголосив коротку промову: Німеччина повинна беззастережно підписати Мирний договір, з яким уже знайома. Він говорив упевнено. Всі знали ставлення Клемансо до німців. Його устами Франція вимагала суду над винуватцями війни, роздрібнення Німеччини, створення із Рейнської області республіки під протекторатом Франції, нарешті, передачі Саара з багатющими вугільними запасами та Ельзас-Лотарінгії.

Всі ждали, що вимоги союзників будуть беззастережно прийняті. Та коли раптом Брокдорф почав виступати без смирення, всі зрозуміли: Німеччина заперечуватиме не один пункт договору. Та найбільше вразило інше — Брокдорф виголошував промову сидячи. Клемансо нервово застукав ножем для розрізання паперу, а потому того ножа Ллойд-Джордж поламав на частини… Навіть Вільсон нервував. Відразу ж після закінчення промови Брокдорфа Клемансо круто підвівся і закрив засідання. Це був вибух бомби — розгромлена Німеччина не ставала на коліна.

Делегацію Петрушевича зустрів у Парижі доктор Степан Томашевський — радник української делегації. Історик, політик і публіцист, доцент Львівського університету, дійсний член і заступник голови Наукового товариства імені Шевченка. Побачивши на їхніх документах «Західна область УНР», спохмурнів, тонкі широкі губи ще більше витончились, плоске лице посіріло, — поправив окуляри й вибухнув обуренням:

— Ми тут докладаємо всіх зусиль, аби переконати Мирну конференцію, що ЗУНР окрема держава, а ви приїхали з цим своїм ідіотством.

— Повинна бути одноцільність, — м'яко зауважив Лозинський. — Така, власне, воля Петрушевича і Петлюри.

— Яка одноцільність? — все бунтував доктор Томашевський. — Ми тут говоримо про національне визволення, а вони про боротьбу з більшовиками.

— Але ж… Усе має робитися на основі рішень цілої делегації, щоб галицька справа мала за собою авторитет цілої України, — мовив Вітовський.

— І слухати не хочу! Я взагалі з перших днів, ще до листопадових подій, був проти, щоб давати республіці пишну назву. Пощо здалося — «Західно-Українська Народна Республіка»? Коли можна було просто — Галичина. Як — Швейцарія, Бельгія, Швеція… І був би спокій, і було б зрозумію. На чорта було плодити так багато У країн!

Грицан оціпеніло слухав усю цю тираду. Він почасти схилявся на бік Томашевського, та нічого не казав, аби не злостити Вітовського чи Лозинського, котрі були протилежної думки.

— ЗУНР і тільки ЗУНР! — Томашевський і далі говорив запально, не даючи нікому й рота розтулити. — А ви — УНР! Невже не можете зрозуміти, що Сидоренку нема ніякого діла до Галичини? І піклується про інтереси Директорії, Петлюри, зрештою, УНР.

Григорій Сидоренко — глава української делегації на Мирній конференції, представник Директорії. Заступником у нього був доктор Василь Панейко — державний секретар закордонних справ ЗУНР, журналіст і громадський діяч, колишній редактор «Діла». Ніби й поєднано мудро, та, бач, не порозумілися. А чого ти дивуєшся? Згадай злуку ЗУНР і УНР, згадай, як сам ти її оцінив.

— А що з того його піклування? — не вгамовувався Томашевський. — Всі домагання делегації про визнання УНР розбиваються об опір Антанти. Їй потрібна тільки дореволюційна Росія, але з федеральним устроєм.

— Однак же реальність…

— Яка реальність?! — майже сердито перебивши, закричав Томашевський. — Дайте собі спокій! Колчак і Денікін — ставленики Антанти, вона чекає, коли вони розіб'ють більшовиків, а не буде чи буде Україна. Пробачте, але ви як діти. Буду я бачити, чи ви знайдете спільну мову з Клемансо. Зрештою, ви, пане Лозинський, побратими з Панейком по перу, обива працювали в «Ділі», тож завтра будете мати змогу з ним поспілкуватися. Я зараз прошу слідувати за мною — я підшукав для вас приватне помешкання. Ах, люди-люди, якби ви бачили, що тут діється…

Настрій в Грицана хвилина по хвилині геть зіпсувався. Власне, щось подібне він інтуїтивно раніш відчував, але щоб так аж чорно все виглядало, не припускав. Потішило хіба те, що в Парижі було повно земляків, були й українці — посланці з Канади та Штатів, — законтактував того ж таки дня. Законтактував і поволі занурювався в атмосферу конференції. І чим глибше, тим сильніше підсвідомо мучила безнадійність. Що від кого можна було чекати? Ну хоча б од Вільсона. Так, він перший з американських президентів покинув Штати. Його знали як спасителя… На нього дивилися як на Бога. Народи задавали собі запитання: що думає Вільсон? Паризька вулиця, по якій їхав президент з дружиною, була осінена великим прапором: «Слава Вільсону справедливому!» Італійці вивішували портрети Вільсона у кожній вітрині. А поляки в Парижі віталися один з одним паролем «Вільсон». Він займав особняк Мюрата в парку Монсо і, подібно Мюрату, вірив, що є фізичним втіленням загальної волі народів… Повідали, що на його письмовому столі стоїть сталева шкатулка. Приходячи ввечері із засідань, Вільсон ретельно збирав матеріали, які поступили йому за день, відповіді й резолюції, і замикав шкатулку. Коли вона переповнювалася, виносив папери у скриню… Він був охоплений манією величі, він любив виступати з промовами, в яких вимагав справедливості. Але європейські політики дуже швидко його розкусили, журналісти взяли на кінчик пера: Америка вимагає від Європи жертви в ім’я тої справедливості, якій сама ніколи не слідувала і слідувати не буде; чотирнадцять пунктів Вільсона — прекрасний засіб для виймання смітинки з чужого ока; Вільсон дивиться на Паризьку конференцію як на інтелектуальну насолоду. Нарешті, всі розуміли, що ідеї Вільсона взяті на прокат із Апокаліпсиса — цієї священної книги християнської традиції… І що конференція стала бурхливим зіткненням збанкрутілих демагогів…

То чи міг Грицан вірити, що Антанта надасть Галичині самостійності? Ї все ж живий про живе думає. Грицан шукав фактів для заперечення своїх сумнівів, а йому вперто казали: у Вільсона односторонній, обмежений розум. Вільсон надто млявий, надто спокійний, йому важко мати справу з швидким, як стріла, польотом романського інтелекту Клемансо чи вибухом інтуїції Ллойд-Джорджа, — тугодум, йому треба повторювати одні й ті ж слова по кілька разів, він не встигає за ходом дискусії. А крім усього, нікого не визнає, ні з ким не радиться, одинокий і замкнутий, він буває скритним сам з собою, а його реакція на критику — як у дівчини-школярки. І, зрештою, Вільсон нічого не вирішує…

— Навіть Болівія представлена на конференції,— печально казав Вітовському Ярослав.

— Це — для замилювання очей.

— А ось Ленін хитро зробив: уклав з німцями договір про мир, щоб потому його похоронити.

— Бо це розумний та хитрий чоловік. А ми повинні прийняти будь-які умови миру. Ми повинні на все піти, аби врятувати Галичину від інвазії.

Грицан відчув, що нема смислу заперечувати Вітовському. Не поможе! І він мучився, хапався за соломинку, а Мирна конференція нікого не хотіла слухати… Правда, Найвища рада утворила-таки міжсоюзну комісію для заключения перемир’я між Польщею і Галичиною. Очолював її бурський генерал Бота, член англійської делегації. Комісія мала вислухати обидві сторони. Перше засідання відбулося напередодні їхнього приїзду.

— Запросив нас Бота, — оповідав земляк. — Бота говорив по-англійськи, його перекладали на французьку, а з французької вже на українську… Отож запитав так:

«Чи хочуть українці перемир'я з поляками?»

«Так, бажають. Одначе перед дискусією було б корисним заслухати представника УНР».

«Ніяка заява не може бути вислухана, заки виразно не скажете, що хочете перемир'я».

«Я вже сказав і повторюю: хочемо! Залишається лише полагодити питання, бо вже був випадок, коли ми завісили зброю, а поляки скористалися і пішли в наступ».

«Яких основ бажаєте для перемир'я?»

«Чекаємо з дня на день свіжої делегації,— чекали делегації Лозинського. — Вона привезе свіжі матеріали».

«Що ж, почекаємо».

Грицан слухав земляка з неймовірним нервовим напруженням, аж розболілася ліва половина голови — тупий біль віддавався у чолі. З розболілою головою і ліг пізно спати, — всі полягали пізно. А прокинулися рано. І знов поринули в роздуми та розмови. Аж допоки не появився сам Григорій Сидоренко. Жвавий, якийсь аж натхненний.

— Вам пофортунило, панове, — поручкавшись з кожним, весело сказав. — Вас уже нині викликають на комісію Боти.

— Уже нині? — перепитав Лозинський.

— Авжеж! Чого б я інакше приходив.

— Прекрасно! — зронив скупий на радість Вітовський.

— Так що ходімо.

Британська делегація розташувалася в готелі «Мажестик». Учора земляк розповідав Грицанові, що він збудований з кращого каменю для багатих бразіліанок, котрі перед війною приїздили до Парижа за нарядами, — тепер тут танці і пиятика. Грицан чудувався: хіба можна за танцями та пиятикою вирішувати долю народів? Земляк лиш поблажливо чмихав, якось аж зверхньо: наївний ти чоловік… і звідки ти взявся? Ярослав це відчув особливо гостро зараз, коли вони всі ввійшли в просторий хол.

Комісія Боти небагаточисельна. Тож Боту з його генеральськими регаліями Грицан виділив з першого погляду: велика голова, спокійні пронизливі очі, повні вогню та блиску. Ось який він, покоритель бурів! Вичекавши, поки галичани всядуться, Бота глибоким, трохи хрипливим, але владним голосом сказав до Сидоренка:

— Прошу представити мені всю делегацію.

— Будь ласка, — Сидоренко підвівся. — Отже, глава делегації Західної області УНР доктор Михайло Лозинський, член делегації, радник, товариш державного секретаря закордонних справ полковник Дмитро Вітовський і секретар делегації Ярослав Грицан, — перераховував і на кожного тицяв пальцем.

— Поясніть характер делегації.

— То є спеціальна делегація Державного секретаріату Західної області УНР для польсько-українського перемир’я.

І я, як глава делегації УНР, прийшов її представити.

— Ага, ага…

Грицан насторожується. Що ж можна чекати від цього бурського генерала? Добра? Щирості? Чи буде так, як у Ходорові та Львові з Бертелемі? А Бота все роздумує. Грицан чує, як щось дрижить під серцем, як забулькало в животі.

Бота. Які ставите умови перемир’я?

Лозинський. Першою умовою вважаємо завішання оружжя, другою — визначення демаркаційної лінії між українцями та поляками.

Бота. Що розумієте під демаркаційною лінією?

Вітовський. Найдалі висунуту проти неприятеля лінію, поза якою розтягалася би влада цивільних і військових властей.

Бота. Прошу не давати загальних відповідей, тільки докладно означені.

«Хм, — чмихнув Грицан, — здається, почалося…»

Вітовський. Під тимчасовою лінією розуміємо тимчасову границю між українською і польською державними територіями. Сю границю повинна творити лінія ріки Сяну з продовженням на північ. Докладно означимо це на карті.

Бота. Чи ваш уряд має настільки сили і авторитету, щоби підписане вами перемир’я додержати? У вас є військо правильне й неправильне, отже, чи це військо послухає уряду?

«Значить, правий був Томашевський, твердячи, що не треба виступати як Західна область Петлюри, — подумав Грицан, — таки, видко, не треба, а — ЗУНР, Галичина».

Вітовський. У нас війська неправильного нема, є тільки правильна армія, створена на основі загальної мобілізації у віці 18–35 літ і організована як кожна правильна армія з офіцерами і підофіцерами. Ця армія є основна, дисциплінована, так що уряд може нею розпоряджатися кожної хвилі проти кожного і вповні за неї ручить.

Лозинський. До цих слів мого військового товариша маю честь як член Державного секретаріату додати, що Державний секретаріат користується в нашій державі авторитетом і підписане перемир’я зможе додержати.

Бота. Чи думаєте, що польський уряд має стільки авторитету, щоб укладене перемир’я додержати?

«Чого ж ти нас питаєш? — бунтується Грицан. — Спитай у поляків, Пілсудського чи Падеревського».

Вітовський. Чи польський уряд має відповідний авторитет, цього ми не знаємо і про це не можемо говорити. Інша річ, чи в нього буде добра воля, щоб укладене перемир’я хотіти додержати. Досі маємо докази, що тої доброї волі в нього не було. Депеша Найвищої ради від дев’ятнадцятого березня стосувалася однаково українців і поляків. Українці враз заявили свою волю припинити вогонь, а поляки досі цього не зробили.

Бота. Яка була причина зірвання перемир’я?

Лозинський. Щоб відповісти на це запитання, треба представити наші змагання до перемир’я від хвилі одержання депеші Найвищої ради.

Бота. Перше перемир’я укладене двадцять четвертого лютого. Чому це перемир’я зірвано?

Лозинський. Двадцять четвертого лютого на домагання комісії Бертелемі заключено завішання оружжя на двадцять чотири години в тій цілі, щоби вести переговори в справі перемир’я. Ці переговори почалися двадцять п’ятого лютого у Львові. Двадцять восьмого лютого комісія Бертелемі запропонувала обом сторонам проект перемир’я, на який вони мали дати відповідь до п’ятого березня. Цей проект означав демаркаційну лінію так, що віддавав полякам не тільки ті часті української землі разом зі Львовом, які були зайняті збройною силою, але також значні простори, які українська армія держить в своїх руках, разом з нафтовими багатствами в околицях Дрогобича. З цих причин Державний секретаріат не міг прийняти тої лінії, про що повідомив Найвищу раду, заявляючи рівночасно, що бажає перемир’я і просить о справедливе рішення. Коли Державний секретаріат одержав депешу Найвищої ради від дев’ятнадцятого березня, вважав це заповіддю справедливого рішення і зарядив предложити полякам завішання зброї. Одначе поляки на це не згодилися.

Бота. Але чому зірвано перемир’я від двадцять четвертого?

Чи він глухий? Чи тугіий? Чи навмисне не хоче слухати? Чи попросту витягує жили? Не розуміє Грицан.

Зрештою, дещо розуміє, бо мав справу з місією Антанти, — всі на боці поляків…

Вітовський. Причини були такі: в умовах припинення вогню був дозвіл довозу поживи до Львова. Користуючи з того, поляки довозили амуніцію. А далі використовували момент для перегрупування своїх військ і скріплення свого фронту. В кінці треба ствердити, що завішання оружжя не було зірване, а тільки формально виповіджене.

Бота. Чи можете на це представити докази?

Вітовський. Тут доказових документів не маємо. Але має їх наша Начальна команда, і вони наведені в листі, якого вона вислала до комісії Бертелемі.

Бота. Чи тепер ведуться бої?

Лозинський. Так, але цю справу треба ширше пояснити.

Бота. Ми хочемо знати сам факт: чи бої ведуться, чи ні?

Вітовський. Так.

Бота. Чи ваш уряд бере на себе відповідальність за дальше ведення війни на випадок, коли б поляки згодилися віддати справу на вирішення Мирної конференції, а ваш уряд проти волі конференції далі веде війну?

«Щось він так плутано запитує,— подумав Грицан, — що, певне, й сам не відає, чого хоче».

Лозинський. Ми вповні свідомі сеї відповідальності і тому прибули сюди, щоб заявити нашу згоду на рішення Мирної конференції.

Бота. Які маєте докази, що армія Галлера йде проти вас?

Вітовський. Двадцять шостого квітня виїхав зі Львова український діяч доктор Баран, який між Перемишлем і Львовом зустрів кільканадцять транспортів армії Галлера. Сам Галлер появився у Львові тридцятого квітня і виголосив підбурюючу промову.

Бота. Які маєте докази, що се була якраз армія Галлера?

«А яка? — спалахнув Грицан. — Турецька. Ей-ей, пане Бота, не прикидайтесь, не робіть з себе дурненького та темненького…»

Вітовський. Доктор Баран чув, що офіцери тих транспортів розмовляли по-французьки. В розмові з ними і з мужвою довідався, що се є транспорти армії Галлера, яка їде «зробити українцям другі Горлиці», — натяк на австро-німецьку офензиву проти Росії.

Бота. Як міг доктор Баран вільно роз’їздити?

Вітовський. Доктор Баран є цивільним чоловіком. В останніх часах поляки проводили у Львові масові арешти української інтелігенції. Доктор Баран, який перед тим укривався у Львові, щоб уникнути арештування, на чужому транспорті покинув місто.

Бота. Зваживши, що перемир'я в нічім не пересуджує справи границь, які встановить Мирна конференція, звертаюся до вас з питанням, яка є найдалі на схід висунена лінія, на основі якої ви могли би згодитися на перемир’я?

Грицан звертає увагу, що Лозинський і Вітовський якусь хвилю перешіптуються між собою. Хоч би дійшли мудрої думки!

Вітовський. Лінія нашого фронту в дні двадцятого березня, себто в дні одержання депеші Найвищої ради, з включенням коридора між Перемишлем і Львовом і самого Львова до нашої області.

«Знов області,— розсердився Грицан, — таж кажи на крайній випадок ЗУНР, а не якоїсь там області…»

Вітовський. Коли б це, останнє, було неможливе, домагаємося нейтралізації Львова під охороною Антанти. Для українського населення, яке остало на той бік демаркаційної лінії під польською адміністрацією, домагаємося прав під охороною Антанти.

Бота. Поляки закидають вам, що ви їх атакуєте, а вони постійно знаходяться тільки в обороні.

Вітовський. Хоч мені як військовому прикро до цього признатися, одначе мушу заявити, що ми від хвилі одержання депеші Найвищої ради від дев’ятнадцятого березня не робили ніяких наступальних кроків проти поляків, а знаходилися виключно в обороні. Зате всі резерви кинули ми проти більшовиків під Проскуровом і Підволочиськами.

Бота. Які ще бажання маєте?

Лозинський. Ми бажаємо: перше — негайне припинення боїв; друге — встановлення демаркаційної лінії щонайменше стану фронту на двадцяте березня з вище доданими поправками; третє — таких умов перемир’я, які уможливили би існування і розвиток нашої держави до часу дефінітивного полагодження границь. Нарешті ми просили би, щоби комісія прийняла від нас усне або письмове представлення цілості нашої справи з тою метою, щоби мала потрібні дані для рішення справи перемир’я.

Бота. Матеріал про вашу справу, як взагалі всякі документи, ви маєте право предложити. Одначе, звертаю вашу увагу, що задачею нашої комісії є тільки довести до військового перемир’я. Аж після заключения перемир’я прийде черга на рішення дальших питань. Найвища рада стоїть на тім, що доки не буде заключене перемир’я, вона не приступить до вирішення польсько-українського питання. На цьому наше сьогоднішнє засідання закінчується.

«А яка ж думка поляків? — забідкався Грицан. — Чому ж він нічого не сказав. Ми-то згодні на перемир’я. А поляки?»

XXI

За наглухо заштореним вікном стояла чорна ніч, шемрав травневий дощ. Петрушевич не лягав. Підперши обома руками голову, сидів за столом. Чому ж такий нелад? Адже найголовніше, про що так багато люди в усьому краю балакали, чим обурювались, чого, власне, вимагали, зроблено — земельний закон прийнято й опубліковано: вивласнюються всі посілості, церковні землі, що перевищують норму індивідуального права; вивласненою землею наділяються передусім безземельні і малоземельні жовніри, вдови і сироти; поділ почнеться після війни, а земля, вже зараз земля переходить у руки держави. Опріч того, опубліковано закон про вибори до сейму, куди ввійдуть усі національності; про восьмигодинний робочий день; впроваджено законний обіг грошей. Правда, видано розпорядок про обмеження споживання м’яса, горілки, деяких інших продуктів, повелено збіжжя молоти нараз, а не питлювати, однак усе це вимушене, тимчасове.

«Ніби все зроблено, — болісно думав Петрушевич. — А ладу нема. Багато балакунів, а як будувати державу — ніхто не думає. Кожен по-своєму будує… Манія з’їздів, зборів — кожен повіт, кожне село…»

Та найбільше його мучило, що наступає армія Галлера. Коло Белза і Львова запеклі бої. Більшовики на Збручі. Галичина сьогодні — острів, об який б’ються люті хвилі.

Він мивоволі схопився, заснував по кімнаті, як павук у своїй сітці. А далі знов схилив у розпуці голову на долоні. Він не знав, що чинити далі. Він не бачив виходу з тої скрути. Він покладав надії на Антанту, а Антанта не звертала на нього уваги. Його глибоко вразило повстання у Дрогобичі, заворушення у золочівському гарнізоні. Правда, винних було покарано, але звідки гарантія, що це не повториться?

Піднявши голову — обважнілу, хвору, Петрушевич присунув до себе ноту Українського Радянського уряду.

«Очистивши територію УРСР від Директорії, червоні війська підійшли до кордонів ЗУНР, — читав він сліпими очима. — Питання внутрішнього управління Галичини вважаємо справою галицьких робітників і селян. Уряд УРСР відмовляється від усяких дій на території Східної Галицької Республіки при умові, що уряд ЗУНР припинить ворожі дії проти УРСР. Пропонуємо вислати делегацію для встановлення демаркаційної лінії».

Порадившись вранці з Голубовичем, він не дав на ноту ніякої відповіді, він одмовчувався. Бо як можна вступати в якісь переговори, якщо Радянської Росії, а тим паче якоїсь Радянської України ніхто з західних держав не визнає?! Він уперто покладався на Вільсона, на Антанту, відіслав нашвидкуруч складену ноту Антанті, зазначивши, що Галлер іде на Галичину, Галлер завойовує Галичину, відтак зв’язався по телефону з Омеляновичем-Павленком.

— Що на фронті?

— Поляки бомбардують штаб у Ходорові,— відказав генерал. — Ситуація плоха, дуже плоха.

— Тримайтеся. За всяку ціну!

Але справи не йшли на краще. Перший корпус залишив Сокаль, третій — Дрогобич, Борислав і Стрий, похитнувся і другий корпус під Львовом. Всіма оволоділа паніка — армія дезертирувала. Тих, що кидали зброю, ловили і давали двадцять п’ять різок…

Нарешті Петрушевичу донесли, що штаб Омеляновича-Павленка покинув свою ставку в Ходорові і виїхав потягом до Калуша.

— Що будемо робити? — знов, викликавши Голубовича, спитав Петрушевич. — Становище катастрофічне.

— Може, іще раз звернемося до народу? — невпевнено сказав прем’єр Голубович. — Попросимо протриматися кілька днів, поки наше питання вирішиться на Мирній конференції. Крім того, треба, гадаю, оголосити ще одну загальну мобілізацію. Від вісімнадцяти до п’ятдесяти років. Невже люди не зрозуміють, що гине республіка, що їх чекає рабство?

— Що ж, готуйте відповідні документи.

Коли прем’єр Голубович вийшов, Петрушевич розгорнув часопис «Республіканець» — то був орган щойно створеного після з’їзду наприкінці березня Селянсько-робітничого союзу — опозиційного центру в Національній Раді,— опозиція вкрай перелякала Петрушевича, від її програми, від її органу віяло таким холодом, що в Петрушевича крижаніла кров. У діях нової організації програмові і тактичні елементи соціальної демократії, соціалістів-революціонерів, більшовиків зливалися в якусь хаотичну плинку масу. Ця хаотичність кидалася вже в очі у титулі «Республіканця». Він то називав себе соціал-демократичним часописом, то виставляв клич соціалістів-революціонерів «Боротьбою здобудеш ти право своє», то додавав до нього поклик Маркса «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Опозиція кричала з трибуни: політика Української Національної Ради — політика української буржуазії, політика ворожа українському селянству і робітництву! І Петрушевич обмирав, тупів. Треба ж такого грому на голову! Тиснуть поляки, тиснуть більшовики, тепер свої взялися…

«Чому Українська Національна Рада не уступає місця сеймові, вибраному загальним, рівним, безпосереднім і пропорційним голосуванням? — читав він зараз у «Республіканці». — Бо українська буржуазія, захопивши державну владу, не хоче передати її в руки селянства і робітництва»!

Є ж уже закон про вибори… Що ще хочуть?

«Чому вже зараз, на нинішній день, не вивласнено великих земельних посілостей? Бо українська буржуазія в змові з польськими поміщиками!»

Треба ж додуматися! Ото тільки ворохоблять людей.

«Чому не заведено восьмигодинного робочого дня? Бо українська буржуазія не хоче визволення робітництва!»

Знов брехня! Ніхто так не думає.

«Чому УНР веде переговори з Польщею, чому домагається посередництва Антанти? Бо українська буржуазія, замість віддати владу селянству і робітництву, яке побило би Польщу, воліє подати руку польській та антантській буржуазії!»

Нічого не тямлять у політиці!

«Українська політика повинна орієнтуватися не на буржуазну Антанту, а на революційний міжнародний пролетаріат, якого авангардом є Совітська Росія. Не Антанта охоронить нас перед Польщею, а союз з більшовиками, які допоможуть нам побити Польщу».

Петрушевича вдарив шок, як параліч. І так блідий, він став абсолютно безкровним — біле лице біліше крейди.

XXII

У Булонському лісі кувала зозуля, Грицан з Вітовським мовчки слухали, наче тим своїм куванням вона виносила їм вирок. Допіру обидва побували в гробниці Наполеона, а тепер прийшли в Булонський ліс, аби бодай на хвилинку очистилась голова, зарядилась киснем. Сиділи на лавочці, слухали зозулю, що наковувала їм вирок, і водночас думали, коли ж знову викличе їх до себе на бесіду генерал Бота.

— На початку минулого віку в Парижі було товариство любителів самогубства, — забубонів Грицан. — Клали записку зі своїм іменем в урну, і той, ім’я якого було витягнуто по жеребку, лишав себе життя в присутності всіх членів товариства…

— Брр! Збрело тобі в голову!

— Факт…

Обізвався соловей, — солов’їні трелі і рівна робота зозулі, котра кладе свої яйця в чуже гніздо.

— В один час співають, та не однакові пісні…— журно зітхнувши, Грицан похитав головою. — А гнізда їх у принципі однакові… То що будемо робити, Дмитре? Як міркуєш? Тільки не мовчи!

— Треба порадитися з Лозинським. Але я особисто гадаю, що негайно треба звернутися з листом до Найвищої ради, що армія Галлера перейшла в наступ. А поки що йдемо вечеряти.

Вони зайшли до ресторану мовчазні й похмурі. Ярослав раптом уздрів Стемпковського, що сидів з юною дівицею, котра перебирала блідими пальчиками голубу стрічку, якою була пов’язана коробка шоколадних конфет, а він лив у бокал тоненькою-тоненькою ниткою шампанське… Адам тут? Що ж він тут робить? Ет, що там говорити, коли син самого Ллойд-Джорджа дні і ночі витанцьовує в «Мажестику»!

Вони повечеряли, потому ще трохи побродили по нічному Парижу, а вранці дванадцятого травня Лозинський одержав запрошення на засідання комісії Бота, в запрошенні було зазначено, що делегацію запрошують з метою прийняття проекту договору про перемир’я.

— Нарешті! — не стримував радості Лозинський.

— Але цього разу я радив би іти до Боти не з Сидоренком, а з Панейком, він усе-таки ближче до галицьких справ.

— Слушно, — підтримав Грицана Вітовський.

Та й, власне, сам Панейко не жадав цих непорозумінь — свої ж люди, одна в них ціль. Панейко — його Грицан бачив уперше — справив на нього приємне, симпатичне враження, — мудрий, розважливий. І зовнішні риси привабливі — високе чоло, відкритий погляд, дещо загострене лице. Йому було тридцять шість років, і він, здається, трохи гордився, що в такому віці, а вже на такій вишині. Та Грицан пробачив йому це, бо й самому лиш тридцять один.

— Тільки не будуйте з гарячки ілюзій, — застеріг Панейко. — Ці панове одною рукою гладять, а другою щипають.

В почекальні Боти вони застали польських представників — Дмовського і генерала Розвадовського. В кожного з галичан тенькнуло під серцем: генерал Розвадовський випер Галицьку Армію зі Львова… Але зараз це нічого не значило — нині треба було миритися.

Їх, поляків, першими викликали до Боти. І на це не конче зважалося. Хай буде й так, як цього бажає Бота. Яка різниця — хто раніше, хто пізніше? Поляки затрималися півгодини.

Бота й цього разу сидів похмурий та надутий. Його велика голова, здавалось, не могла втриматись на шиї, ніби камінь якийсь тягнув додолу. І підносив її Бота з якимсь тягарем. Зате очі гострі, проникливі.

— Панове, — почав він хрипким, але владним голосом. — Я запросив вас, щоб вручити проект перемир’я з картою, де означена демаркаційна лінія. Такий самий проект щойно одержали і поляки. Вашу відповідь на проект маєте подати до комісії завтра о десятій годині ранку. А пополудні того ж дня, о четвертій годині, маєте явитися для усних пояснень.

І він простягнув Вітовському проект перемир’я.

— Від імені української делегації…— схвильовано почав Лозинський і ковтнув слину. — Від імені української делегації маю честь прийняти цей проект і заявити, що відповідь на нього дамо в означеному часі.

— Засідання закінчене, — Бота промимрив так швидко й неуважно, мовби хотів якнайскоріше спекатися галичан.

А галичани, раді та майже щасливі, відразу зібралися на свою нараду — Сидоренко, Панейко, Лозинський, Вітовський, Томашевський, перекладач Кульчицький і Грицан, — без будь-яких попередніх слів ухвала була одностайна: проект прийняти. Тим паче з погляду територіального і господарського він був набагато вигідніший, аніж проект комісії Бертелемі, бо лишав Галичині Дрогобицький повіт з Бориславською нафтою. Зате Вітовського він не зовсім влаштовував, бо обмежував Галицьку Армію до двадцяти тисяч стрільців. Правда, таке ж обмеження накладав він і на поляків у їх частині Східної Галичини. Отже, формальна рівноправність. Справді, саме формальність: Польща кожної хвилини може напасти на Галичину — досить спровадити військо усієї своєї території. Натомість Галичина не могла сподіватися такої помочі з-за Збруча — Петлюру самого треба рятувати… Та все ж мусили погодитися. Але у своїй доволі обширній заяві на проект домагалися деяких доповнень, змін та уточнень. Це, зокрема, стосувалося насамперед демаркаційної лінії,— відповідь на проект була така:

«Арт. 2. Просимо змінити демаркаційну лінію в двох точках:

1. На півночі лінія повинна починатися від Дніпра, що йде вздовж Прип’яті до Пінська, горі біля ріки Пини, вздовж каналу Дніпро — Буг, з рікою Мухавцем до Бреста, звідси з рікою Бугом аж до його спливу з Козловицьким потоком — і т. д.

2. На півдні лінія повинна йти від точки, де зустрічаються адміністраційні точки повітів Львів, Перемишляни і Бібрка (село Печенія), і йти адміністраційною границею між повітами Львів і Бібрка до точки 375, звідси границею між судовими повітами Львів і Щирець до адміністраційної границі повіту Городок і Львів, Городок і Рудки, Мостиська і Самбір, Ліско і Старий Самбір, Старий Самбір і Турка до давньої угорської границі (див. лінію означену на карті).

Мотиви:

До 1. Коли б демаркаційна лінія кінчалася над Бугом на давній австрійській границі, Західно-Українська Республіка, яка займає тільки території давньої Австрії, опинилася б у прикрім стратегічнім положенню в ту хвилину, коли б польська армія появилася з півночі або зі сходу.

До 2. — а) Зміна, яку ми пропонуємо в цьому пункті, ліпше відповідає теперішньому військовому положенню. При тім наша лінія дає навіть велику користь самим полякам у порівнянні з положенням у хвилі зазиву Найвищої ради від 19 марта. — б) Одначе найповажніша причина сеї зміни полягає в тім, що, передбачаючи перемир’я на довгий час, ми, українці, були б тільки одною вузькою залізничною лінією Стрий — Ладочне — Мункач злучені з Чехо-Словаччиною, Угорщиною, Югославією, Італією та Австрією, з більшістю яких наш уряд уже заключив торговельні договори. Було б це важко для господарського життя України в хвилі, коли поляки для зв’язку з вище згаданими державами мали би шість залізничних ліній, при тому дві подвійні. Отже, видається закономірним, що ми домагаємося для себе лінії Самбір — Сянки».

Щодо війська:

«Арт. 4. Найвища кількість українського війська, приписана цим артикулом, видається нам некорисною з таких причин:

1. Під українською адміністрацією стане більше, ніж удвоє, території і населення, як під польською, отже, відношення обох територій вимагало би для українського контингенту два рази стільки, скільки передбачає проект.

2. Як уже зазначено у вступній частині нашої заяви, наш перший національний обов'язок полягає в організації наших сил проти завойовників Східної Галичини — більшовиків. Ся організація можлива тільки на території, де розтягається правна влада уряду Західно-Української Республіки, себто в Східній Галичині. Коли контингент не перевищить числа 20 000, яке ледве вистачить для вдержання порядку внутрі краю, таке підготовлення буде зовсім неможливе. А рівночасно поляки матимуть всяку змогу організувати і держати своє військо в Західній Галичині, в бувшій Російській Польщі, в Познаньщині і т. д.

3. Тому ми пропонуємо змінити артикул 4 в тім дусі, що на схід від демаркаційної лінії утворити полосу, менше-більше рівну тій часті Східної Галичини, яка розташована на захід від демаркаційної лінії. Тільки в сій полосі українці не могли б держати більше війська контингенту, ніж цифра, означена для поляків у Східній Галичині (в сім випадку число 20 000 занадто велике).

На схід поза сею полосою повинно бути дозволено українцям організувати свої сили проти більшовиків».

І останній абзац:

«Париж, 12 мая 1919.

Д-р Панейко, державний секретар закордонних справ. Д-р Михайло Лозинський, товариш державного секретаря закордонних справ, перший надзвичайний делегат. Полковник Дмитро Вітовський, надзвичайний делегат».

Наступного дня галичани рівно о десятій були вже у Боти, та… ще раніше туди прийшли поляки — довелось чекати. І знову ніхто ніби не надавав цьому значення. Щоб не розпалювати пристрастей, Ярослав тільки подумав сам до себе: якщо чинити мудро й справедливо, то треба, щоб делегації входили разом. А вже там нема різниці, кому першому вручається документ, а кому в другу чергу, зате присутні в однаковій мірі рівні. Нюанси також мають значення — з крапель наповнюється ложка, із струмочків повниться ріка, — справедливість вимагає рівноправності.

Бота. Комісія приймає вашу заяву і повідомляє вас, що ваші бажання щодо продовження евакуації і щодо військової справи візьме до уваги. Зате демаркаційна лінія не може бути змінена, бо це рішення комісія прийняла одноголосно. Так само не може бути змінена постанова щодо нафти. Прошу заявити, чи ви готові на цих основах заключити перемир’я?

Лозинський. Заки зложимо відповідну заяву, хотіли б ми знати, як ставиться комісія до таких наших бажань: перше — в справі числа нашого війська, друге — в справі продовження демаркаційної лінії на північ від Галичини.

Бота. Справу війська комісія візьме до уваги. Щодо продовження демаркаційної лінії поза Галичину комісія не є компетентна. Ця справа належить до Найвищої ради.

Вітовський. Ми домагаємося продовження демаркаційної лінії поза границі Галичини тому, що наш фронт, завернений одною стороною проти поляків, а другою — проти більшовиків, тягнеться аж по Сарни. Коли, отже, перемир’я стосуватиметься тільки Галичини, то поляки поза межами Галичини можуть посунутися на схід і зайти нас ззаду.

Бота. Продовження демаркаційної лінії поза Галичину не підлягає, як я вже казав, нашій компетенції. Одначе коли буде заключене перемир’я, то обі сторони тим самим зобов’яжуться ніде не воювати один проти одного. Справу фронту поза Галичиною комісія розгляне.

Лозинський. Від імені української делегації маю честь заявити, що ми предложений нам проект перемир’я принципово приймаємо. При цьому просимо взяти до уваги і порішити, по думці наших бажань, оці справи: перше — справу числа нашого війська; друге — справу продовження демаркаційної лінії зглядно припинення боїв на північ від Галичини; третє — справу нейтралізації залізниці Самбір — Сянки, до якої ми мали б доступ зі Стрия.

Бота. Добре, зважимо. А зараз від імені комісії дякую вам за згоду на перемир’я. Про час, коли маєте з’явитися, щоб підписати перемир’я, ви будете повідоіуїлені. Засідання закривається.

Комісія передала справу Найвищій раді, і на цьому її мандат скінчився — галичани немовби осиротіли… Що ж далі?

XXIII

Під Львовом глухо гупали гармати. Відлуння канонади висіло над штабом другого корпусу полковника Тарнавського чорною хмарою тривоги. Спали зодягнуті. Власне, сон був заячий. Принаймні в Поточняка. Ні, він не був полохливим зайцем, проте інстинкт самозбереження живе в кожній людині. Анатоль давно вже себе приготував до найгіршого, однак гинути за цапову душу не мав наміру. Це ніякий не героїзм — героїзм тоді, коли ти на коні, а не під копитами. Він розумів сутужність ситуації, зважав на сили неприятеля і все ж… все ж він був оптимістом. Ні, не ждав він милостей від Антанти, хоча припускав, що Мирна конференція, якщо керуватиметься совістю, а не імперськими амбіціями, підкупом з боку поляків, їхнім нашіптуванням, вирішить галицьке питання справедливо, — він попри все — хаос на фронті, упадок духа, дезертирство — вірив у націю. Мусить же вона колись запанувати у власнім домі. Правда, часом щем колов серце, як ось зараз, — зараз, по вуха закутавшись у шинелю, Анатоль куняв у кутку на стільці і в солодкій дрімоті розімлілим оком бачив Лесю — свою блакитну лілею… А що, як покинути все й полинути до неї? Такий був би затишок побіля її цнотливих груденят, на теплих перинах, у буйних любощах… Тебе ж арештують. І, певне, судитимуть. Навіть у тісному Львові не приховаєшся, бо завше знайдеться недруг, що донесе на тебе, — доноси так укорінились, як кліщі. Для декого це стало ледве не сутністю буття. Як хвороба. Як сверблячка. Поріддя таке нації. Аби вислужитись. Аби насолити ближньому. Хай комусь буде гірше, ніж мені…

Він знав: його пориви — звичайне марення. Нікуди він не піде, армії не покине, бо ніколи не був підлим перед власним сумлінням. Інша річ, що — як і в кожної людини — бувають хвилини слабості, коли раптом можна пуститися на дурний крок. Та залізні його нерви до такого не допустять. Перегородять дорогу колючим дротом, спутають ноги кайдани, заарканять душу — і… повісять на грушу, — він усміхнувся під ніс з власного дотепу й розплющив очі.

— Алло! Тут Шаманек. Алло! Алло! Тут Шаманек! — чути в сусідній кімнаті голос начальника штабу корпусу. — Тут Шаманек!

Значить, уже по п'ятій! У Шаманека тверде правило: з п'ятої до восьмої телефонні розмови з командувачами бригад, з восьмої до дванадцятої, якщо є така можливість, в окопах, а потому знов на телефоні та за штабними розробками. Поточняк у захваті від нього. Залізний чоловік. Самостійний, створений до небуденних обставин, з великим розмахом до дії, гнучкий ум, палкий, впертий, майже нервовий, сміливий і рішучий, прекрасний знавець теорії. Водночас добрий товариш. І надзвичайно щирий. А, — всміхнувся знову під ніс Поточняк, — спить, як і я, зодягнутим… Та, бач, не спить — викликає когось.

— Алло! Алло! Тут Шаманек!

Однак же — що принесе нам день прийдешній? Успіх а чи нову поразку? Сил, сил, сил треба, б’ється думка Поточнякова, сил і вдосталь зброї, патронів, амуніції. Армію Галлера французи озброїли до зубів. Дали все, що тільки можна було. А чому ж нам ніхто нічого не дає?

Чотирнадцятого травня розпочався загальний наступ армії Галлера по всьому фронту. Головні удари були спрямовані проти третього корпусу полковника Кравса і Наддніпрянських військ Петлюри, що раніше під натиском Червоної Армії відступили на Волинь, — шістнадцятого травня було взято Луцьк. А днем перед тим, п’ятнадцятого, 4-та польська дивізія прорвала фронт третього корпусу побіля Гусакова, примусивши крукеницьку групу відійти до Самбора, а частини, що займали відтинок Нове Місто — Хирів, — до Старого Самбора, звідтам, атакуючи, їх погнали в Карпати, відкинувши аж до Турки. Водночас важкі втрати поніс перший корпус полковника Микитки — були здані Великі Мости, Кристинопіль, Жовква. Фронт тут майже розпався, корпус покотився на схід. Запеклі бої зав’язалися під Львовом. І Тарнавський, покликавши Поточняка, сказав:

— їдьте до Петрушевича, поясніть йому ситуацію.

— Слухаю, — Анатоль приклацнув закаблуками.

— І то вже. Може, чимсь зарадить.

Хоча Тарнавський і посилав Поточняка, хоча мав намір просити в Петрушевича помочі, та знав, що це даремна справа. Чим може зарадити, чим помогти Петрушевич? Однаково, що в жебрака просити поділитися тим, що він нажебрав, — щось було упущено вже з самого початку будови держави. Хм, «щось»! Те «щось», — думав Тарнавський, — складається з багатьох компонентів, як добра страва, — чого наварив, те й будеш їсти. Галицькі провідники собі думали, що досить взяти в канцеляріях намісництва владу, і республіка готова! Ага! І Польща і Чехо-Словаччина зарані до всього готувалися, зарані вимощували фундамент. Щоправда, і ми ніби все робили зарані; вже в перші дні світової війни заснували легіон Січових стрільців. Ніби все так, як треба. Але! В Головній Українській Раді всі перегризлися, міняли її назву, та в сутності своїй нічого не змінилося, бо тільки вивіски мінялися, і міняли їх ті ж самі люди. Якби був народився молодий, свіжий, беручкий ум! А щодо Січового легіону — не змогли ж ми його зберегти, розбили його москалі під Бережанами. І хоча саме Січове стрілецтво й стало основою Галицької Армії, проте цього недостатньо.

— Тут Шаманек! Алло! Алло! — почув Тарнавський звичне, заходячи до кімнати, в якій перебував начальник його штабу, якого він любив і високо цінував.

— Облиште, — махнув він безнадійно рукою.

— Може, вдасться зв'язатись…

— Нічого не вдасться! — А далі розважливо, якось подружньому, довірливо: — Альфреде, що будемо робити?

— А ви що радите, пане полковнику?

— Я вас питаю.

їхні очі зустрілися. На хвилю. Потому розійшлися, як чужі. За стіною чулися неспокійні голоси штабістів.

— Міркую принаймні,— заговорив по паузі Шаманек, — що штабу треба опустити Бібрку. Інакше, чого доброго, ще попадемо в полон до поляків. Їхати треба на Золочів.

— На Золочів… — тільки й сказав Тарнавський. — Що ж, давайте команду на евакуацію. Зараз же і вирушимо.

І він вийшов, треба було відповідно підготувати сина, — Омелян складав після змащування пістолет.

— Збирайся, сину, їдемо.

— Куди? — допитливі й насторожені очі.

— Додому…

Дійсно, додому. Будинок у Золочеві для родини він збудував через п’ять літ після одруження — в дев’ятсот сьомому, а одружився пізненько — у тридцять три, в Самборі, на зорі своєї військової кар’єри.

— Як — додому? — спантеличився Омелян.

— Відступаємо на… Золочів.

— Від-сту-па-є-мо?

— Атож, сину, — видушив Тарнавський.

— І ти будеш відступати, тату?

— Треба, — хоч і прикро було, та очей не відводив.

— Тату…

— Треба, сину. Треба.

Через тиждень польські війська на відтинку другого корпусу осягнули лінію Болехів — Ходорів — Бібрка — Буськ. Наступ тривав.

XXIV

Вели безплідні розмови, встрявали в дискусії, затівали знайомства, злилися на Антона — сина Петрушевича, помочі від нього ніякої, хоч і сидить у Парижі з перших днів Мирної конференції, нудилися, а запрошення на підписання перемир'я не приходило. Більше того, ширилась чутка, що поляки його не хочуть. І взагалі! З перемир'я нічого не вийде. Рівночас паризька преса приносила щораз нові польські воєнні комунікати про все нові успіхи польського контрнаступу, буцімто спровокованого українським наступом… Врешті Панейко порадив надіслати ноту на ім'я Ради чотирьох: якщо Найвища рада не спинить польського наступу, делегація виїздить з Парижа. Вони подали її, ноту, 21 травня і того ж таки дня пополудні зателефонували з бюро Вільсона, щоб галицька делегація прибула о четвертій годині.

Знялися, мов горобці. Вільсон займав особняк Мюрата в парку Монсо. І вони спішили до його резиденції. Грицан з якимсь особливим трепетом — до самого ж Вільсона іде.

Вільсон… Йому шістдесят три роки. Більша частина життя проминула в кабінеті вченого; викладаючи в Принстонському університеті історію, політекономію і юриспруденцію, з дев'ятсот другого року був ректором того університету. Славився блиском своїх лекцій і належав до демократичної партії. Ніякої твердо продуманої програми у Вільсона не було. Зате дуже любив виступати з гучними промовами, в яких вимагав справедливості і права. В десятому році його вибрали губернатором, а в дванадцятому — президентом. У шістнадцятому незначною кількістю голосів був переобраний, однак увірував, що його всі хочуть і всі люблять, вважав, що народились нові сили, які визначать долю держав і народів, — Сполучені Штати Америки. Звідси й випливли його чотирнадцять пунктів. На відміну від Клемансо, був прихильником м'якого поводження з Німеччиною. А паризька преса над ним явно глумилася.

Ллойд-Джордж… Прем'єр-міністр Англії, п’ятдесят шість років. Юрист. Депутат парламенту, потім міністр торгівлі, міністр фінансів, відтак прем’єр. Росіяни казали про нього: першокласний буржуазний ділок і політичний пройдисвіт, популярний оратор, що вміє говорити які завгодно, навіть революційні, промови перед робітничою аудиторією… Привіз із собою делегацію в складі понад сімдесят чоловік, і вона не має чим зайнятися — танці і пиятика.

Клемансо… Прем'єр-міністр Франції, сімдесятивосьми-річний дід, лікар за фахом, журналіст за професією. Політичну діяльність почав у роки Другої імперії як республіканець, керівник партії радикалів. Однак у роки світової війни розірвав з ними, виступаючи проти президента Франції Пуанкаре та вимагаючи повного знищення Німеччини як держави. Нині — голова Паризької мирної конференції.

Сонніно — прем'єр Італії. Про нього Грицан майже нічого не знав, хіба що він — голе місце…

На віллі Мюрата делегацію галичан зустріли з американською ввічливістю, одарили посмішкою, повели до просторого холу. На підлозі персидські килими, зелене сукно на столі, темно-червоні гардини і маленькі позолочені стільці. Грицан сів і завмер: зараз він побачить тих, у чиїх руках світ…

Першою появилася комісія Боти. А невдовзі — Найвища рада: Вільсон, Клемансо, Ллойд-Джордж і Сонніно. Всі встали. Грицан занишпорив очима по тих, хто тримав у руках світ…

Клемансо… Старомодно одягнутий, коренастий, з лисою, неправильної форми головою. Густі білі брови, білі пасма вус, опущені донизу. Уражені екземою руки — в сірих рукавичках. Чорний сюртук — символ спокійності й упевненості. Втомлений зневажливий погляд. «Все йде — як не треба краще — ні в чому згоди нема».

Вільсон… Тонке обличчя аскета. Плечі непропорційні зросту — широкий в плечах, тонкий в талії. У краватці шпилька з рожевим діамантом. Чорні, на гудзиках черевики. Постійно смикається ліва сторона лиця. Спокійний і безпристрасний. «Більша частина часу на конференції була витрачена на смішні зусилля не образити кого-небудь».

Ллойд-Джордж… Тростина в руці. Люб’язні жести. Гривастий білий чуб. Людина динамічної натури, буйної фантазії і твердого розрахунку. «Вони їхали в Париж засновувати новий порядок речей у Європі і думали про нові держави, які виникають на руїнах ворожих країн».

Сонніно… Похмурий, з недовірливим поглядом, сухорлявий. Почувається малим у компанії великих — кожному своє місце. А може, це тільки перше враження, бо побіля великих часом і малий підростає. «Мирна конференція — це війна, яку проводять іншим способом».

Грицан іще раз із завмерлим серцем обвів очима тих, котрі зараз мали вирішити долю Галичини, й глибоко зітхнув.

Всі поважно сіли. Посмикуючи лівою щокою, за столом, вкритим зеленим сукном, підвівся Вудро Вільсон.

— Ми покликали вас, щоб почути вияснення про положення в Галичині,— сказав президент США, — яке прибрало дуже гострої форми. Нам це причиняє великий біль…

«То хто ж вам заважає вжити заходів? — подумав Ярослав. — Адже ви — сила! Адже вам належать слова: в інтересах загального миру я вважаю необхідним союз народів; для мене це ключ до загального миру».

— …і ми хочемо цю справу полагодити.

«А ми ж цілий місяць чекаємо, коли ви нарешті її полагодите». І Грицан згадав: «Англосакс схильний насамперед відчувати, ніж думати, латинський же розум спершу мислить, потім відчуває».

— Сподіваємося, ви нам поможете. — Вільсон безпристрасно всміхнувся, показавши білі зуби. — Прошу нас поінформувати.

— Дякуємо за прихильність, — сказав Лозинський. — Український народ хоче жити у власній державі.

— Яке відношення українців до більшовиків? — закинувши назад гривасту голову, темпераментно спитав Ллойд-Джордж.

— Більшовики є ворогами України.

— Отже, ви маєте проти себе з одного боку поляків, а з другого — більшовиків?

— Саме так, — підтвердив Вітовський.

— Яка різниця між українською і польською мовами?

Грицанові спом'янулися анекдоти, які ходили по Парижу про британського прем'єра: «Покажіть, будь ласка, Далмацію на карті», «Де знаходиться Тешен?», «Мені ніколи не доводилося чути про Трансільванію». Однак зараз було не до анекдотів.

— Кожна мова своєрідна. Мова, власне, це те, що входить у визначення нації, крім інших чинників.

— Ага, — граючись тростиною, похитав гривастою головою Ллойд-Джордж. — А які релігійні відносини на Україні?

Поки Лозинський пояснював, Ярослав, з болістю тамуючи якийсь внутрішній страх перед наслідками цієї невизначеної розмови, дивився на французького прем’єра; Клемансо сидів із закритими очима, його повіки слонової кості виднілись під дугами брів, руки в сірих рукавичках непорушно лежали на зеленому сукні.

— Я не висловлюю своєї думки, — байдуже вислухавши пояснення, сказав Ллойд-Джордж, — ані нічого не передрікаю, але припустимо, що Україна не була би самостійною, то з ким ви хотіли би бути — з Польщею чи з Росією?

Грицан відповів подумки: англійці в дні конференції заявляли, що люди й області не повинні бути предметом розміну між государями подібно худобі чи пішакам у шахах. Адже це заявляли англійці… Хіба потрібне чуже уточнення власних слів?..

— Ми, як і кожен народ двадцятого віку, змагаємо до державної самостійності,— якомога лагідніше почав Лозинський. — А чотирнадцять пунктів пана Вільсона…

— Я ще раз повторюю, з ким хотіли б ви бути? — нетерпляче перервав його Ллойд-Джордж. — Я нічого не хочу передрікати. Я тільки питаю конкретно. Прошу відповідати.

— Говорити про приєднання нас до Польщі — смішно. Поляків двадцять мільйонів, а українців — сорок. Щодо Росії, то вона тепер більшовицька…

— Незалежно від того, що станеться з Україною, чи бажає Галичина за всяку ціну бути з’єднаною з Україною?

— Звичайно, бажає,— сказав Вітовський.

Ллойд-Джордж наче готувався до нової атаки і, повернувши голову спершу до Клемансо, потому до Вільсона, сказав без властивого його темпераменту:

— Отже, вони не хочуть мати нічого спільного з Польщею. — І до галичан: — Чи бажаєте припинити бої з поляками?

— Ми про це говоримо ще від першого листопада вісімнадцятого року, — у відчаї скрикнув Вітовський.

— Чи ви добре обходитесь з поляками? — Ллойд-Джордж знов тріпнув своєю гривастою білою головою.

— Уряд запрошував поляків до участі в роботі Національної Ради, але вони відмовилися.

— Я хотів би ще запитати про воєнні жорстокості.

— Обвинувачення такі загальні,— пересмикнув щокою Вільсон, — що не можна їм надавати особливої ваги.

— Ми просимо припинення наступу армії Галлера, — заявив Вітовський. — Ми хочемо миру. Просимо нас захистити.

Ллойд-Джордж присунув до себе тростину, Клемансо пробудився від дрімоти, а Вільсон враз підхопився, поспіхом подякував за участь в роботі і — закрив засідання…

Лозинський, Вітовський, Грицан та інші члени делегації ще якусь хвилю приголомшено сиділи. А далі причавлено попідводилися, — вони нікому не потрібні, вони билинка в чистому полі на семи вітрах.

Наступного дня після обіду Клемансо, однак, прийняв галичан у своєму військовому міністерстві, Вітовський знову скаржився, що армія Галлера йде на Галичину.

— Я запитаю Пілсудського, чого він веде війну, — сказав похмуро Клемансо. — Я довідаюся, чому армія Галлера, як ви кажете, йде проти вас. Чекайте відповіді.

— Але ж армія наступає! — зойкнув Вітовський.

— Я виясню. Все! — відсік рукою у сірій рукавичці.— Я не маю часу на зайві балачки.

Зустріч з Клемансо розвіяла надії, які вселяла розмова двадцять першого травня. І галичани звернулися до Боти.

— Справа лежить у Раді чотирьох, — відказав бурський генерал. — Отже, не бачу потреби в розмові.

Вийшли остаточно засмучені. Грицан невесело розказав, як була написана резолюція з угорського питання. Одного разу Ллойд-Джордж сказав своєму головному секретареві: «Пиши резолюцію!» Хенкі: «Але я не був на обговоренні». Ллойд-Джордж: «Це не має значення». І Хенкі тут же витворив рішення…

— Треба було робити так, як Масарик, — прицмокнув Лозинський. — Він усюди побував: у Росії, Італії, Америці, Франції, Англії,— всюди засновував союзи і товариства з чехів-емігрантів, всюди агітував проти влади Габсбургів. І прошу результати: ще торік Штати визнали незалежність Чехо-Словаччини. Та й поляки постійно товклися і товчуться коло Вільсона. А ми все випрошуємо, все чекаємо милості, справедливості. Політику роблять гроші! Близькі контакти.

— Зараз про це пізно говорити, — відмахнувся Вітовський. — Потрібні якісь рішучі заходи. Що ж, спробуємо ще раз звернутися до Найвищої ради з нотою.

Вони благали: хочемо знати, чи можемо на основі уповноваження Найвищої ради запевнити наш народ, що він буде оборонений перед польською інвазією та що поляки одержать наказ відступити за лінію, визначену комісією?

Клемансо на те відповів:

— Ми запитаємо Пілсудського… Адже перед від'їздом з Франції Галлер сказав, що армія іде у вільну Польщу, щоб виконати свій національний обов'язок по захисту кордонів Польщі і польського національного руху від нападу зовнішніх ворогів.

— Однак же армія пішла проти нас.

— Ми ждемо відповіді Пілсудського.

— Але ж нас б’ють!

— Я все сказав! — І Клемансо дав зрозуміти, що розмові кінець.

У «Мажестику» гримів джаз. А вони — Лозинський, Вітовський, Грицан — ходили чорні, як тіні. Майже не їли і майже не спали. Вони не годні були жити. Адже гине республіка, адже поляки поневолюють край. Вони оббивали пороги Версаля, та їх ніхто не хотів вислухати. Нарешті паризька преса повідомила, що Найвища рада отримала пояснення Пілсудського: наступ почали українці, а поляки лише обороняються…

— Це ж брехня! — нервував Вітовський. — Явна брехня!

— А кому доведеш? — скрушно прицмокнув Грицан. — Кому? Нас же ніхто не хоче вислухати. Ніхто! Це жах якийсь!

XXV

Армія Галлера атакувала нестримно. Галицькі міста і села капітулювали одне за одним. А 24 травня комендант Коломиї повідомив Петрушевича, що в наступ перейшли румунські війська, аби захопити Буковину. Це було не лише несподіванкою, але й ударом у спину. В Станіславі зчинилася паніка: його ось-ось можуть захопити поляки або румуни, і Національна Рада та Державний секретаріат опиняться в полоні. А боронитися нічим: румунський фронт взагалі без війська, поляків зупинити не годні. Страх мав такі великі очі, що Петрушевич зібрав усіх на нараду.

— Що будемо робити? Вирішуйте спільно.

— Виїздити!

— Так-так! Треба виїздити!

— Куди? — хмурнів Петрушевич.

Заговорили-закричали навперебій. Десяток думок і пропозицій. Хтось радив: Кость Левицький майнув до Відня — може, й ми туди? А військо? — кричав другий. Здатися, підняти руки вгору… Армію розпустити! Старшинам виплатити тримісячну платню, і най роблять що хочуть…

— Розпустити армію? — скипів Петрушевич. — Ви що? Та нас люди проклянуть! Прийдешні покоління проклянуть!

Знов заклекотали. Армії все одно загрожує розвал — чого чекати, ганебного кінця? А капітуляція — не ганебний кінець? Так не годиться! Перейти до Румунії і здатися Антанті… До Румунії? Як — до Румунії? Румунія ж з нами воює! Тоді, тоді… За Збруч! Так, за Збруч, це одинокий вихід, який випливає зі злуки 22 січня. Але ж за Збручем більшовики! Треба пошукати вільну, незайняту смугу… Мусить же вона бути. З-поміж багатоголосся зринула думка:

— Спершу до Бучача!

За неї схопилися, і 26 травня Національна Рада і Державний секретаріат покинули Станіслав, — місто зайняла польська міліція, яка вже перед тим тайно організувалася.

Під час перебування уряду в Бучачі приїхала делегація Петлюри, яка заявила Петрушевичу, що має повноваження вступити в переговори з поляками, щоб заключити договір про припинення воєнних дій.

— На якій основі? — затремтів Петрушевич.

— На основі нинішнього становища фронту.

— Що, і Тернопіль віддати полякам?

— Іншого виходу нема! Без спільних дій з поляками ми аж ніяк не зупинимо дальшого просування більшовиків.

— Це зрада! — заволав Петрушевич.

— Це реальність, від якої нікуди не дінешся!

І делегація виїхала, як заявила, до самої Варшави, а з-під Тернополя тим часом утікав Петлюра, розсилаючи відозви до галичан, аби вступали до його армії — дістануть багато сала і каші… Невдовзі він опинився у Бучачі. Петрушевич спершу заявив йому протест стосовно спільних дій з поляками, відтак сказав, що Омелянович-Павленко не здатен далі командувати Галицькою Армією, — армія в критичному становищі, потрібен новий командувач.

— Дам! Дам! — запевнив Петлюра. — Генерала Грекова.

— Москаль? Знов москаль! — жахався Петрушевич.

— А де я вам іншого візьму?

— Ані-ані нема?

— Нема! Але я певен, я глибоко переконаний, що генерал Греков якраз та особа, яка нині потрібна.

— Та хай вже буде, — поникло сказав Петрушевич.

Однак Михайло Греков справив на нього непогане враження: відчувались в ньому бистрий ум, залізна рука. І постава належна. Високий, дужий. З великими вусами і борідкою-наполеонкою.

Національна Рада і Державний секретаріат рушили з Бучача до Чорткова, а Петрушевич з Трековим — до Бережан, де перебувала Начальна команда.

Розгарячілий Петрушевич розпорядився негайно викликати Омеляновича-Павленка і Курмановича, коменданта тилу Гриця Коссака, а також усіх штабістів. Як тільки ті посходилися, рішуче сказав:

— Уряд визнає вашу корисну службу, але стверджує вашу фізичну перевтому, уряд рішає об’єднати всі засоби боротьби — фронт й тил — в руках однієї свіжої особи. Нею буде генерал Греков. Прошу знайомитися. А ви, — до Омеляновича-Павленка, Курмановича та Гриця Коссака, — можете відпочити… Вам слово, пане Греків, — умить перейменував його Петрушевич.

Генерал Греков не почувався ніяково. Хоч з вигляду м’який та привітний, проте він був кадровим військовим і зараз розумів, що від нього вимагається. Тож підвівся з підкресленим достоїнством.

— Панове старшини, — розпочав він українською мовою, а далі по-російськи: — Даруйте, що говоритиму на чужій вам мові, бо вашої наразі добре не знаю, але, дасть Бог, коли довше побуду, то навчуся. Я вимагаю в цей складний час слухняності, дисципліни, а передовсім — праці. Я також вірю, що в Парижі доля України буде вирішена позитивно. Найперше наше завдання — зупинити атаки противника.

Петрушевич уважно стежив за старшинами. Здається, нового командувача зустріли прихильно, з надією.

І справді. Після триденних боїв під Бережанами наступ Галлера вдалося спинити, що відразу поліпшило настрій, принаймні в штабі. Петрушевич тішився: на його очах — а він залишався в Бережанах — в оперативному відділі почалось налагодження дисципліни, стало менше базіканини — генерал Греков діяв вивірено, а далі запропонував перенести штаб армії для належної спокійної роботи в Чортків. Петрушевич погодився, і вони разом вирушили в це давнє просторе місто. Уряд і штаб зайняли будинок австрійської скарбової дирекції: уряд — перший поверх, штаб — другий.

Нова мітла по-новому мела. І породжувала різні думки-пересуди. Найважніше — Державний секретаріат через невдачі остаточно втратив популярність, збанкротував. Творити новий уряд — дарма, не та ситуація. Зріла думка про диктатуру і — 9 червня:

«З огляду на вагу хвилі й на небезпеку, грозячу вітчизні, президія виділу Української Національної Ради Західної області УНР і Державний секретаріат постановили надати право виконувати всю військову і цивільну владу, яку виконував досі виділ Української Національної Ради і Державний секретаріат, уповноваженому диктаторові».

Ним, диктатором ЗУНР, став Євген Петрушевич, — він подякував за довір’я і утворив уряд — уповноважені диктатора — Диктатуру виконували функції міністрів, але без самостійних дій — все підпорядковане диктаторові. Він був певен, що нарешті справи налагодяться, та, коли йому принесли звернення Радянського уряду, отерп, — Радянський уряд, пропонуючи союз, вимагав такого, від чого очі лізли на лоба: галицький уряд зриває з Петлюрою і відкликає з його армії всіх галичан, сповістивши про це навселюдно. В такому разі — союз з більшовицьким урядом; союз проти Польщі і Румунії; обидва уряди творять спільну армію під одну команду; в частини Галицької Армії більшовики посилають своїх комісарів, у справи Галичини більшовицький уряд не вмішується…

Петрушевич читав-перечитував заяву Радянського уряду і губився — він тепер дуже часто губився, і часто нервував, і дуже часто кричав. Особливо кричав на Грекова, чому здав полякам Чортків, через що довелось і Диктатурі, і штабу армії покинути місто і перебратись до Заліщиків. «Потерпіть, пане Петрушевич, потерпіть, — щораз незворушно відповідав Греков, — потерпіть, і Чортків буде "наш»". Він терпів і чекав наступу. Але союз з більшовиками? Він не вірив у їх сили — це хвилинне полум’я… Ось Антанта… Власне, як націонал-демократу, йому важко було погодитися на союз з більшовиками. А тут ще Петлюра!.. Напосідав на нього, горланив:

— Вся Україна проти більшовиків, а ви… ви… — і захлинався. — А ви за союз? Де ваша честь? Це ганьба! Що скаже Антанта? Як ми будемо виглядати на Мирній конференції? Га? Скажіть!

Петрушевич слухав і понуро мовчав. Після довгих роздумів диктатор не дав більшовикам жодної відповіді, певний, що на Мирній конференції доля Галичини буде вирішена позитивно.

А генерал Греков готував армію до контрудару. Ретельно й серйозно. За всіма законами війни, а точніше — за своєю власною військовою виучкою. Він з’являвся у штабі о восьмій ранку — притомлений, невиспаний, але твердий і дужий, заходив до оперативного відділу, щоб довідатися про справи на фронті, потому сідав у себе в кімнаті у фотель при малім круглім столику і приймав рапорти офіцерів. Говорити належало коротко, бо суворо застерігав: не розбалакуйте — в мене нема часу! Якщо звіт не подобався, кричав і рвав. А працював, як і всі, майже до ранку, при цьому приговорюючи до штабістів: ваші товариші на фронті також не сплять. Помимо дисципліни примусив усіх старшин армії носити офіцерські відзнаки. А разом з тим роздавав чини: звання генералів було присвоєно Мирону Тарнавському і Антону Кравсу.

Сьомого червня Галицька Армія перейшла в наступ, званий червневим, або Чортківською офензивою генерала Г рекова.

Перший удар, що підхопив усю армію за собою, здійснив 13-й полк сьомої бригади з корпусу генерала Тарнавського під командою сотника Дибуляка — полк вибив у поляків Ягольницю. За ним піднялися в атаку третя і сьома бригади, й восьмого червня оволоділи Чортковим, а далі перший корпус Микитки рушив на Копичинці, другий — Тарнавського — на Бучач, третій — Кравса — лівим берегом Дністра на Галич. І диктатор зі своїм урядом знов повернувся до Чорткова, зайнявши знову ті ж апартаменти австрійської скарбової дирекції, туди ж повернувся і штаб армії.

Оскільки головні сили армії Галлера були скупчені на лінії Теребовля — Тернопіль, другий корпус, після зайняття Бучача, було кинуто на Микулинці, на поміч першому, який вів наступ саме на Тернопіль. 15 червня корпус Микитки вибив противника з Тернополя, корпус генерала Тарнавського повернув на Бережани; після запеклих боїв 16–19 червня поляки здали Бережани, і Тарнавський кинув свої бригади на Перемишляни, мріючи з ходу взяти Львів. Полковник Микитка особливо рішуче вів свої операції в напрямі Золочів — Білий Камінь, результатом чого був вихід на лінію Броди — Красне. Дещо повільніше, на жаль, просувався на Станіслав — Галич корпус Кравса — тут поляки завзято боронилися. Та все ж 22 червня йому вдалося проломити фронт біля села Скоморохи і через день осягнути лінію ріка Свірж — Дегова — Підкамінь — Яглуш.

Після цих вдалих боїв українську суспільність і саму Галицьку Армію опанував небувалий ентузіазм. Фронтові частини запекло кидалися на штурм усіх населених пунктів, що були на їхнім шляху. Все, здатне тримати в руках зброю, добровільно ставало в ряди українського війська. В штабі армії казали, що добровольців зголосилося ледве не дев’яносто тисяч. Однак брак зброї, патронів, амуніції не дозволили сповна скористатися цим напливом — взято було десь тисяч п’ятнадцять люду, і Галицька Армія стала тепер майже стотисячною.

Водночас з офензивою армії Грекова діяла у Варшаві місія Петлюри, уклавши з польським командуванням перемир’я, угоду на спільні дії проти більшовиків та визначивши демаркаційну лінію, що тягнулася від Заложців по ріці Серет попри Тернопіль, Острів, далі по залізничному шляху до Літятина, а звідтам уздовж Золотої Липи до Дністра, — штаб Грекова цієї угоди не визнав. Однак уже 25 червня армія Галлера, яку Франція забезпечила всіма наймодернішими воєнно-технічними засобами, була підкріплена новими, свіжими, багаточисельними силами, і наступ Галицької Армії захлинувся.

XXVI

Минав день за днем, тиждень за тижнем, з галицького фронту приносила паризька преса щораз чорніші вісті, а Мирна конференція відкладала рішення про перемир’я. Все це гнітило, мучило, доводило до відчаю. Нарешті серед того пожухлого настрою Панейко сказав, що треба злагодити меморіал про польсько-українські відносини в Галичині за останні десятиліття. Поляки твердять, що ці відносини були щораз гарніші, що теперішня війна є тільки прикрим епізодом та що після зайняття ними Галичини цей епізод швидко забудеться і українське населення легко змириться з польським пануванням. Отже, цій польській аргументації треба було протиставити дійсний стан речей. Треба зладити меморіал, який він, Панейко, представить тим колам Мирної конференції, з якими має зв’язки і які звернули його увагу на потребу такого меморіалу.

Сиділи й писали… Сиділи й писали… Аж тут Панейко приніс вість: про те, щоби Мирна конференція признала теперішній український уряд Східної Галичини, нема мови. Найбільше, що може бути, — нейтралізація Східної Галичини під протекторатом Антанти. Що ж! Хай так… Хай так! Однак же, — казав наступного дня Панейко, — член однієї з антантських держав хотів би мати від нас для особистої інформації проект конституції для нейтральної Східної Галичини. Так? Добре, буде проект конституції,— сиділи й писали, сиділи й писали…

І написали. Вже можна було вручати тому прихильникові галичан, але 27 червня одержала делегація УНР від Генерального секретаріату Мирної конференції таке повідомлення:

Довго, дуже довго громадились хмари — і нарешті грянув грім: кожен розумів, що це кінець ілюзіям — повна катастрофа. І підкликав Вітовський Грицана до себе, і сказав благально:

— Славчику, друже милий, їдь, чоловіче, в Галичину, вертайся та й розкажи про все Петрушевичу, а ми вже тут без тебе будемо протестувати та боротися. Тільки не ображайся. Так треба.

— Чого ж маю ображатися? Раз треба — то треба.

Вітовський провів його на вокзал і пообіцяв, що напише Вільсонові листа, в якому висловить всю правду і відверто скаже, що Найвища рада фальшива, що ніхто, в тому числі Вільсон, не дотримується «14 пунктів».

Вони поцілувалися на прощання, і Ярослав зайшов у вагон. Довга й важка багатоденна дорога стелилася йому: через Швейцарію, Відень, Будапешт, Чернівці до Чорткова, де, як стало відомо з паризьких часописів, перебував тепер Євген Петрушевич.

І поїзд рушив. А Грицан розмислював: коли Данило Галицький розбив псів-лицарів під Дрогочином, Папа Римський вирішив поміняти політику меча на політику єлею і послав Данилові королівську корону. Данило погодився, поставивши, однак, умову, що коронування відбудеться в Дрогочині. Папський делегат, який мав вручити корону, не стримався й запитав:

— А чому все-таки Дрогочин?

— Адже я розгромив тут ваших рицарів і приймаю цю корону як трофей! — гордо відказав князь.

«Що ж, він був хоробрий, — натужно думав Ярослав. — Петрушевич на такі подвиги не здатен».

Довго, ой довго пробивався він до отчого краю. Нарешті Буковина. І Галичина. По дорогах галицьких бачив руїни, сліди інвазії — перелякані і пограбовані люди, спалені хати, голі-босі діти. Перед Чортковом, у глухому подільському селі, зупинився переночувати.

— Як була ваша влада, — оповідала йому бліда жінка з червоними очима, — то взялися ділити землю, а як вернувся пан, закликав військо, і всіх нас три дні били.

Вона частувала Ярослава узваром. А під червневим небом прогриміли грозовиці, прошуміли рясні дощі… В саду, наполовину згорілому, миготіли метелики, гули бджоли, хоч ніде поблизу не було вуликів, клопоталися джмелі.

Червень… Яскравий, густолистий! Вичитав десь Ярослав, що назва його походить від слов’янського слова «черлен». В древні часи о цій порі збирали з коріння граблика особливу комаху — червениця для «кумачевої фарби». Звідси й назва «черлен стяг» — колір древніх бойових стягів слов’янських дружин.

— Чим же тебе, соколику, нагодувати? — бідкалася бліда жінка з червоними очима.

— Я ситий.

— Ой ні. Змучений ти дуже. І я, соколику, змучена. Чоловік в чотирнадцятому поліг в Карпатах, син найстарший під Галичем у п’ятнадцятому, середущий поліг в листопаді вісімнадцятого у Львові, а молодшого повісили… Донечок нема. Як шкода, що в мене нема донечок.

«Червоні стяги слов’янських дружин… Червеницею забарвлювали одяг і кінську збрую давньоруських богатирів… Червеним коренем рум’янилися в старовину дівчата… А хто почервонив очі цієї бідної жінки?»

— Хоча б одну донечку…

«Я розумію тебе, жінко з червоними очима… Ти сидиш і рідко чуєш птахів. Їм тепер не до пісень, вони поринули в сімейні клопоти… Твоєї сім’ї нема».

Він почув флейтовий посвист іволги, і серце його здригнулося. Треба рушати. До Чорткова вже близько.

— Прощайте.

— То, може, щось поїси?

— Я ситий.

І ось він іде полем. Лиш де-не-де буяють хліба. Лиш невпинно веде свого сріблястого треля жайвір. Тріпочучи крилами, високо здіймається у блакить і з піснею опускається. Раптом схотів той перепочити, склав крильця і вниз, наче камінь, падає, лиш біля землі їх розпускає…

«Всі живуть, крім нас…»

Застигло яскраве сонце. Пече. Полудень. Тиша. Лиш вітерець ласкавий гойдає траву, перешіптуючись з кущиком терну. Раптом з-під того кущика вискочив сірий заєць й нашорошив вуха — Ярослав зупинився, а косий шмигнув у рідкі жита, в яких стрекотали коники, виливаючи з душі тепло і спокій. Тільки співала-стогнала ніжно горлиця — цариця полудневої пори. Чи не за тими, хто в цю хвилину лишився життя? І така розпука охопила, що якась сила кинула його ницьма на сиру землю, в столочену траву, і він голосно заридав. Як маленька дитина, що десь загубила матір.

Чортків — чотирьохсотлітнє місто в долині Серету — зустрів його велелюддям. І обозами. Не було труднощів довідатися, де, в якому домі перебуває уряд диктатора. Та найперша радість — Поточняк. Він стояв у гурті старшин на подвір’ї дому австрійської скарбової дирекції. Ярослав тихо окликнув його. Анатоль обернув голову і довго мовчав.

— Та не може бути! — нарешті випалив.

— Може бути… — Грицан слабо всміхнувся.

— Господи мій! — Поточняк одділився від гурту. — Здоров, друже!

Вони сердечно обнялися, і Ярослав відчув себе знову вдома. І було полегко на серці, і він аж звеселів, навіть втома зникла.

— Яким чином ти тут? А де Вітовський?

— Ще в Парижі.

— А ти… ти…

— Я приїхав. Так треба.

— Нічого у вас не вийшло? — Поточняк скрушно пометляв головою. — Ми вже знаємо, вже на собі відчули ухвалу Антанти.

— І як? Що на фронті?

— Біда, друже, — Поточняк знов покивав головою. — Страшна біда. Армії Галлера не можна спинити. Франція озброїла її першокласно. Почався наш відворот… Тернопіль уже в руках поляків.

Мовчав Грицан. А що скажеш? Тернопіль від Чорткова кілометрів сімдесят чи вісімдесят. Десь так приблизно. Отже, невдовзі той день, коли противник буде під стінами Чорткова.

— Петрушевич тут? — Грицан кивнув на будинок.

— А де ж йому бути!

— Треба йти доповідати… — глухо мовив Грицан.

— Не заздрю… Ти десь маєш пристановисько?

— Звідки? Я з дороги.

— Зі мною замешкаєш.

— Опісля поговоримо… — І рушив до дверей.

Петрушевич не змінився за той час, поки Ярослав перебував у Парижі. Як завжди, бездоганно одягнутий, чисто поголений. Такий же гострий, проникливий погляд. І ця величава постать, це глибоко замислене обличчя, добре розвинуте підборіддя — ознака сильної волі,— здається, все було на його користь, та лиш пильне око Грицана вловило за зовнішнім спокоєм чорну роботу мозку, тягар на душі.

— Ви? — Петрушевич зачудовано кліпнув повіками.

— Я, — вперто сказав Грицан.

— Що ви тут робите?

— Я приїхав…

— З Парижа?

— А звідки ж!

— Як? Ми ж вас посилали…

— Так, ви мене посилали, — на цей раз Грицан не дав Петрушевичу доказати. — Ви мене посилали. А тепер Вітовський мене прислав. — Грицан був упертий і злий. — Хочете мене вислухати?

Петрушевич нічого не відповів.

— Дозвольте сісти?

Петрушевич нічого не відповів.

І Ярослав без запрошення опустився у м'який фотель. Він говорив довго, глухо, якось плутано. Йому здавалось, що Петрушевич його не слухає. Було образливо, часом зринала думка: плюнути диктатору межи очі й піти геть. Але він примусив себе говорити, викласти все, що вони пережили за ті кілька тижнів. І врешті закінчив:

— Ось так…

Петрушевич тупо мовчав. І це ще більше злило Грицана. Виходило, ніби він винен, що Антанта благословила поляків на окупацію Галичини.

— А ми так надіялися на вас, а ви… Що ви там зуміли? — І враз Петрушевич заверещав: — А радили ж, радили, що треба до Парижа вислати солідних людей!

— Розум не визначається віком…

— Що? Який розум? Ви — розум?!

— Ми робили все, що могли. І я не вірю, що ваші, навіть найсолідніші, люди зробили б щось більше. Нас не хотіли слухати. Нас не хотіли слухати не тому, що ми молоді,— вони не брали до уваги й ваших нот, вони нічого не брали до уваги.

— Гаразд, напишіть мені звіт.

— Може, дозволите сьогодні відпочити? — майже ненависно свердлив очима диктатора. — Я не втримаю в руках олівця.

— Ну гаразд.

Грицан знесилено підвівся і знесилено поплівся, аж тепер втома підкошувала ноги, свинцем розлилась по тілі. Нараз в просторому коридорі він уздрів Устимчика.

— Ярослав? — вирячився Місьо.

— Та не Петрушевич же… — Грицан пробубонів з досадою, майже ненависно. Так усі дивуються його появі, аж зло бере.

— Ти з Парижа?

— З пекла! — рявкнув Грицан, та відразу вгамувався, бо мав до Устимчика справу. — Не знаєш, де Оксана?

— Санітаркою тепер.

— Тут, у Чорткові?

— Так, стрілецька лічниця в гімназії. Показати?

— Я трохи знаю місто.

Поточняк чекав-курив на подвір’ї, і Ярослав був вдячний йому. Все-таки добре побратимство цінніше від золота.

— Пробач, Анатолю, — хутко заговорив Грицан. — Але я спершу спробую розшукати Оксану. Сам розумієш — без пояснень.

— Це твоя особиста справа.

— А як тебе знайти?

— В штабі.

Ярослав чимскоріш подався до санчастини, але відразу ж притишив ходу, бо відчув, що може впасти, — ноги ставали важкими — чи то від перевтоми, а чи від хвилюваДня. Мабуть, від хвилювання, бо чим ближче до будинку гімназії, тим лункіше билося серце. Він так скучив-затужив за Оксаною, що слів нема, хоча в Парижі згадував рідко. Зате від Парижа був час думати-передумати.

— Ой, це ви? — перед ним виринула дівчина, яка була неначе тростинка, з маленькими, майже непомітними грудьми і світло-чистими, розношеними, як у сарни, оченятами.

— А ти звідки тут, Таню?

— Вайда мене забрав, — сказала, злегка почервонівши. — І мати радила їхати… Я поїхала.

— Антон тут?

— Поранений він, — і нащось поправила темно-попелясте, коротко підрізане волосся. — Але не дуже…

— Славчику!

Голос був глухий, опалий, зболілий, а Оксана була така незвична у білому халаті, лиш звично розширились зоз дві печально-нішні краплі у чорному віночку, вона ще більше прив’яла, ще більше схудла. Вона стояла мов укопана, вона, либонь, не повірила, що це був він. Звідки міг узятися? Вона стояла опустивши руки, і тоді він підійшов до неї і пригорнув ласкаво, вона повисла на його грудях й дуже голосно раптом заплакала. Він не заспокоював її, він лиш міцніше тулив її голову до своїх грудей і нічого не говорив. Вони довго так стояли.

— Як ти добрався? Коли? — Оксана допитливо відсторонилася. — Розказуй, все мені розказуй!..

— Даруй, але не хочеться… Нема сил. — Очі його так пекли, мов у них піску насипано.

— Боже! — вона схопила в долоні його почорніле обличчя і, зіп’явшись навшпиньки, довго-довго цілувала. — Рідний мій!

— Бачиш, Оксано, я ж тобі казала, — обізвалась поруч Таня Острогляд. — Моє серце щось причувало…

— Дякую тобі, Тетянко.

Оксана ні не стримувала, ні не приховувала своєї радості — крихке жіноче серце, бентежне. А Ярослав у свою чергу цінував ту її відданість, жадав саме відданості, бо в ній, був певен, криється вся жіноча краса та ніжність, ласка, без якої гарного життя не жди; розуміється, все те має бути взаємним — для повної гармонії.

— А Вайда тут лікується? — поспитав Таню.

— Ага, — кивнула.

— Можна глянути?

— Я його зараз покличу.

Тетяна метнулася до гімназії-лікарні, а Оксана, взявши Ярослава попідруч, прилипла до його плеча, уткнувши лице, мов хотіла зануритись в нього, і ніжно прошептала:

— Я так ждала, я так ждала…

— Де ти живеш?

— В одної тьоті. Тут поблизу, разом з Танею.

— А мені знайдеться місце?

— Ми спимо на одному ліжку…

— Значить, треба десь шукати помешкання?

— Дуже туго, повно війська, — чи із співчуттям, а чи з мукою говорила Оксана. — А ось і Антон.

Вайда був дуже худий, дуже сивий і зовсім тепер зістарілий. Ярослав не побачив золотого братового персня на його руці — Вайдина правиця у бинтах.

— Дуже? — Грицан кивнув на руку, згадавши руку Вайдиного брата-близнюка, обережно обняв його.

— Ні, дурниця.

— То як ви тут?

— Ми! Ми — ніяк. Ти ліпше про Париж розкажи.

— Париж… — і Грицан зітхнув.

Очі його від знемоги самі заплющувалися, а ноги тепер не годні вже були тримати тіла — він перелякався, що зараз упаде. І схопився інстинктивно за Оксанину руку.

— Даруйте, але я відпочити повинен, — простогнав Ярослав. — Якби ти знав, як я втомився!..

— Таню, почергуй трохи за мене, — попрохала Оксана, беручи Ярослава під руку. — Я ненадовго…

Оксана з Танею мешкали в двоповерховому домі, займаючи ліжко в невеличкій кімнатці. Сюди й привела Ярослава. Коли вони опинилися на самоті, знов кинулася його цілувати.

— Я зараз помию тебе…

— Сил нема… завтра…

— Добре, поспи… А мені коло тебе можна?

— Можна… Все можна… — зморено зронив Ярослав. — Але в мене ні на що інше нема сили… Я — відро без дна.

— Я не про те, не про те… — залепетала Оксана. — Спи. Я тільки трошки полежу коло тебе…

Але їй так було тепло коло нього, так затишно, що вона прокинулася тоді, коли вже за вікном стояла світла-світла ніч. Навіть Чумацький Шлях важко було знайти — світла-світла ніч… Її берегли дві зорі і соловей, перепілка та деркач.

XXVII

Цього разу Петрушевич заснув десь опівночі. Спав міцно, без сновидінь. Під ранок його нагально розбудив Поточняк. Мружачись, Петрушевич протер очі, але не вставав, лиш очікувально видивився, безмовно, передчуваючи недобре.

— Що таке? Що сталося?

— Перепрошую, що потривожив, та інакше не можу.

— Ну що таке?

— Пане Петрушевич, Греків дурить вас, — рівно, без емоцій сказав Анатоль. — Мої надійні люди допіру повідали, що Галлер після Тернополя, взяв уже Теребовлю, а звідти до Чорткова рукою подати!

— Вони не помилилися? — недовірливо перепитав диктатор. — Себто ваші надійні люди? Це точне донесення?

— Пробачте, пане Петрушевич, мої люди в таких випадках не помиляються, — в тому ж тоні докінчив свою думку Анатоль.

— Але ж учора Греків офіційно мені повідомив, що ми не покинули ні Тернополя, ні Бережан — армія утримує фронт.

— Офіційне повідомлення не означає, що це достовірне повідомлення, — не відступав Поточняк.

Петрушевич довго роздумував, тоді, опустивши ноги на долівку, встромивши їх в капці, розтягнуто промовив:

— Хай викличуть на дріт Греківа.

— Зараз, — Анатоль вийшов.

Дзвінка довелось чекати доволі довго, заки Петрушевич почув хриплий спросоння голос, — в ці дні на його розпорядження штаб армії зробив своїм осідком Бучач — все ж ніби ближче до передових позицій. Диктатор спитав:

— Що на фронті?

— Воюємо… — відказав, відхаркавшись, Греков.

Петрушевич скипів: у відповіді Грекова йому вчулися нотки Омеляновича-Павленка. Той теж умів і любив заспокоювати.

— А конкретно? — наполягав диктатор.

— Стримуємо наступ.

— То правда, що поляки взяли Теребовлю?

— Да, вони атакують…

— А ви ж запевняли, що атаки стримані!

— Стараємося… Фронт не спить.

— Вживайте рішучих заходів! — прокричав у трубку Петрушевич. — Зберіть усі сили!

— Постараємось…

— Негайно! І щораз доповідайте мені!

Петрушевич кинув трубку, збуджено заходив по кімнаті, відтак стомлено опустився в крісло й закрив долонями лице. Обман? Невже справді Греков, як це донедавна робив Омелянович-Павленко, його заколисує, щоб приспати пильність? А що ти, чоловіче, хочеш? Він же москаль… Йому до задку твоя Україна. Тепер таких грекових повно по світу волочиться. Яким же він може бути патріотом для чужої нації? Ба навіть нації, його ж урядом поневоленої,— йому єдину, неділиму подавай!

Нараз до кабінету вскочив захеканий, невиспаний Петлюра, нервово простягнув спітнілу руку, в якомусь отупінні витріщився на диктатора і, привітавшись, заторохкотів:

— Треба негайно і вам укласти перемир’я з поляками. Я певен, я глибоко переконаний, що спільними зусиллями розіб’ємо більшовиків, а тоді вернемося до Галичини.

— Лозунг «Через Київ на Львів» уже був! — сердито відказав диктатор. — Мені набридли лозунги!

— Може, й мені вони набридли… Але якщо битися на два фронти, загинуть обидві республіки.

— Вони й так загинуть при тих генералах, яких ви самі маєте і нам посилаєте!

— Але треба використовувати будь-який шанс для порятунку. Я певен, я глибоко переконаний, що справу можна поправити.

— Гаразд! — обсік його Петрушевич. — Я подумаю. І заверещав: — Дайте мені подумати!

— Коли повідомите?

— Відразу.

— Я буду чекати.

«І нащо я з ним зв’язався? — диктатор мало не рвав на собі волосся. — І взагалі — нащо все те мені?»

Однак, коли виберешся на вимріяну вершину, з неї навіть у найскрутніші хвилини зовсім не хочеться опускатися вниз. Тим паче Петрушевич ніколи не відступав од свого. Не хотів одступати й зараз. Нараз йому згадалися вчорашні слова, ніби мимоволі сказані кимсь із старшин: «Ходять чутки, що Греків має намір покинути армію й втікати за кордон… Мало не у Францію…» Згадавши їх, Петрушевич зараз аж затрусився. Що? Зрада? Зрада, бо пустив армію Галлера! Так, у всьому винен Греків, він же петлюрівський генерал. Зняти! Вже зняти і поставити свого! Лишень… кого? А що, коли Тарнавського? Він же має авторитет, старий вояка. Чому б не спробувати? На цей раз Петрушевич діяв як ніколи рішуче — негайно викликав до себе Устимчика.

— Авто готове?

— Так, — сумирно мовив Місьо.

Петрушевич говорив нервово, збуджено:

— Ідемо в Копичинці до штабу Тарнавського.

Він і далі тримався збуджено, водночас напружено, неначе боявся, що може настати хвилина, коли він зм’якне, відступить від свого рішення, він навіть був задоволений, що з Чорткова до Копичинців зовсім близько — десь кілометрів з двадцять, тож не буде часу, аби згасла його рішимість.

Прибувши в штаб другого корпусу, Петрушевич поспіхом поручкався з Тарнавським та Шаманеком і, не гаючи часу, без передмови, без будь-яких пояснень спитав Тарнавського прямо, ледь не суворо:

— Пане генерале, ви згодні прийняти команду над Галицькою Армією? — і вперся в нього напруженими очима.

— Команду над Галицькою Армією?

— Саме так!

— А Греків?

— Я знімаю його! Гине республіка, розпадається армія! Ми не можемо більше тримати в себе чужих генералів! Помимо того, ходять чутки, що Греків хоче втікати до Франції! Що скажете, генерале?

— Пане диктаторе, я вояк, мій перший обов'язок слухати накази моїх наставників, — повільно заговорив Тарнавський, зважуючи кожне слово. — Якщо ваша пропозиція — наказ, то погоджуюся.

— Вважайте, що це наказ.

— Добре. Але, переймаючи командування над армією, ставлю перед вами одну вимогу: я не бажаю, щоб з вашого боку очікувало мене те, що незаслужено спіткало Омеляновича-Павленка, а тепер Греківа.

— Незаслужено?! — Петрушевич скипів. — Ну, це ще треба добре придивитися, заслужено чи незаслужено!

— Це думка не лише моя…

— Чекайте! — Петрушевич виставив перед себе долоню, розчепіривши пальці.— Не будемо вдаватися в дискусії!

— Згоден, однак…

— Я передаю у ваші руки, пане генерале, Українську Галицьку Армію! Що ви з нею будете робити, куди поведете, це вповні залежить від вас.

— Мене це влаштовує.

— Кого поставите командувачем корпусу замість себе?

— Я думаю… — і Тарнавський повернув голову до принишклого Шаманека, котрий приголомшено сидів обік.

— Полковника Вольфа, — підказав той.

— Так, Вольфа, — погодився Тарнавський. — А начальником штабу армії я беру полковника Шаманека.

— Не заперечую, — сказав Петрушевич. — А тепер складайте свої пожитки і їдемо у Бучач до Греківа.

— Уже зараз?

— Так, уже зараз. Я почекаю.

У штабі Грекова, як і в штабі Тарнавського, він був рішучий, напористий, невгамовний. Коли зібрались штабісти і Греков, Петрушевич — так само без будь-яких пояснень — похмуро випалив:

— Волею диктатора ви, пане Греків, звільнені! Командувати армією віднині буде генерал Тарнавський. Все!

Греков ошелешено мовчав, мовчали й штабісти. Нарешті Греков, облизавши сухі губи, спитав:

— Дозвольте попрощатися із старшинами?

— Прощайтесь! І передавайте справи!

Петрушевич залишив генералів і різко вийшов. Йому хотілося води… Невдовзі до нього прибула депутація старшин. Серед них і отаман Степан Шухевич — доктор права, який, однак, служив у Січових стрільцях з перших днів заснування українського легіону. Спершу, в Карпатах, командував півкуренем, а тепер уже куренем, — усе його життя в часі першої світової війни і нинішньої польсько-української покладене було, можна сказати, на вівтар Січового стрілецтва.

— За що ви зняли Грекова?

— Греків зажадав від французького майора паспорта на виїзд! — гнівно відрубав диктатор.

— Він був добрим командиром…

— Я все сказав! — І, враз затупавши ногами, він закричав: — Забирайтеся геть! І не розводьте мені тут махновської анархії!

Старшини потопталися і вийшли, а до кімнати вкотився Місьо, низенький, повненький, завертів голівкою, як курча, що тиждень тому вилупилося з яйця. В очах його була неприхована тривога, він благально мовив:

— Пане Петрушевич, перепрошую…

— Що ще?

— Може, поїдемо?

— Хочуть арештувати…

— Я нікуди не поїду! Іди геть, геть! — заволав диктатор. — Ну, чого вибалушив очі?

Та Місьо Устимчик не ступався. Стояв затято й вперто. По тому, яка відданість застигла на його лиці, Петрушевич зрозумів, що той непокоїться за нього. І він здався.

— Добре, їдемо… — зм’як його голос. — Тільки дам кілька розпоряджень генералові Тарнавському.

Вернувшись до Чорткова, Петрушевич, зваживши ситуацію, звелів усім переїздити до Королівців. Незабаром туди ж прибув і штаб Галицької Армії з Тарнавським і Шаманеком.

XXVIII

Вони одразу, з перших днів співпраці, досягли повної узгодженості, злагодженості, сказати б, гармонії — Тарнавський та Шаманек. І хай страшні біди звалились на їхні голови, хай зазнали здебільшого невдач — не все залежало від них, їхнього інтелекту чи кмітливості, проте розуміли один одного з півслова. Палкий, почасти впертий, Шаманек умів запально, на основі теоретичних своїх знань, щиро доводити й відстоювати власну думку. Саме щирість Тарнавський цінував якнайбільше, бо щира людина — завжди надійна. А ще вони завжди були взаємовідвертими — тож, покладаючись на цю щиру взаємовідвертість, генерал Тарнавський зараз сказав:

— Поза сумнівами, поляки скористаються ухвалою Антанти чи Мирної конференції, власне, це суті не міняє,— отже, скористаються і захоплять Галичину по Збруч.

— Тим паче мають перевагу і в силі, і в озброєнні.

— І нам доведеться переходити Збруч, — не сум чи відчай був у мові генерала, а розмисел, бо це вже де-факто, а там, де де-факто, потрібна твереза, холодна голова.

— Безперечно, доведеться, — підтвердив Шаманек.

— Перейдемо, а далі? Йти з Петлюрою проти більшовиків на Київ, як він настирливо того вимагає день у день від Петрушевича?

— Ні в якому разі! Погубимо армію.

— То що, похід на Одесу?

— Саме так. Це врятує армію. Одеса — теплий край. Там можна не лише перепочити, але й організуватись, внутрішньо, так би мовити, мобілізуватися, щоб знов повернутись у Галичину. А ще нам конче потрібне перемир’я з поляками, аби вони затримались на Збручі, не переслідували нас далі. І радив би я порозуміння з більшовиками, нам треба знати, як вони сприймають нашу появу за Збручем.

— То що, висилати нашого делегата?

— Тільки нічого не казати Петрушевичу, — застеріг Шаманек. — А то він розкричиться і все попсує. Йому не обов’язково знати.

— В такому разі ви спорядіть нашого делегата, проінструктуйте, а я йду до Петрушевича погодити справу з польським перемир’ям, — Тарнавський встав і застебнув френч на всі гудзики.

На подвір’ї замислено й самотньо стояв Омелян — Тарнавський наблизився до сина, поклав руку на плече.

— За домом тужиш?

— Я знав, тату, яку вибрав дорогу, — по-дорослому відповів підліток. — Зараз я попросту думаю.

— І про що, як не секрет?

— Яким ти став великим чоловіком…

— Ну, яким там великим! — відмахнувся Тарнавський. — Хіба що обов’язки подвоїлися чи потроїлися.

— Не тільки, тату. В твоїх руках доля всієї армії.

— Ми разом з тобою будемо командувати. — Він погладив сина по плечу, щоб розвеселити й підбадьорити. — Йду до Петрушевича.

Диктатор пив чай з сіруватою булкою, однак же навіть при кухонному столі не знімав ні піджака, ні краватки. Тарнавський виклав все, про що допіру говорив з Шаманеком.

— Перемир’я з поляками, погоджуюсь, вкрай потрібне, тим паче і Петлюра ввійшов з ними в контакт. А щодо Одеси… — Петрушевич затявся. — Петлюра наполягає брати Київ.

— Ми вже брали Львів через Київ…

— Однак же в нас була злука обох республік, і я, як член Директорії, змушений з цим рахуватися.

— Потрібна розсудливість, а не авантюризм.

— Я подумаю, — білою хусточкою Петрушевич витер губи і кінці вусів. — А ви поки що висилайте делегацію до поляків.

— Тільки не забувайте, пане диктаторе, щодо спільності дій з Петлюрою, що я вже вислав на поміч його війську свої регіменти. І що? Під Чорним Островом місцеве населення чоту роззброїло, частину вояцтва перебило. Ось як нас там зустрічають!

— Я нагадаю Петлюрі про це.

— Неодмінно нагадайте!

І Тарнавський, повернувшись до штабу, терміново викликав до себе Шухевича, Грицана і Поточняка.

— Прошу сідати, панове, — кивнув на лаву за штабним столом, він свідомо витримав паузу, заки всядуться, а тоді сказав: — Вам випадає важлива місія: поїдете до Львова на переговори, ви повинні за всяку ціну укласти з польською стороною перемир'я.

— Це неможливо, — заперечив одразу отаман Шухевич, і так категорично, що Тарнавський оторопів.

— Як неможливо? — аж спохмурнів.

— Бо ми ні до чого не домовимося, поляки не погодяться на будь-яку запропоновану нами демаркаційну лінію, оскільки Антанта дозволила їм захопити всю Східну Галичину.

— Я це врахував… — сказав по паузі Тарнавський. — Вас, пане Шухевич, я призначаю главою місії. Годіться на лінію по Збруч. Аби тільки вони не пішли далі. А ще пообіцяйте: як тільки буде укладене перемир’я, ми кинемо усі свої сили проти більшовиків… Обіцяйте що хочете, а перемир’я укладіть… Армії потрібен перепочинок.

— Спробуємо, пане Тарнавський, — відповів сухо Шухевич.

— Поки приготуєтесь в дорогу, відповідні документи будуть готові. Лише дуже прошу — кваптесь, кваптесь!..

Не встигли вони дійти до хати, де жили, як їх наздогнав стрілець: генерал Тарнавський велів повернутися… Коли зайшли до штабу, застали там Петлюру. Глянувши на Головного отамана, Ярослав раптом усміхнувся; згадався випадок, про який колись йому розповідали: біля вагона Петлюри на варті стояв січовий стрілець, галичанин; Петлюра вертався до свого вагона, січовий стрілець перегородив дорогу:

— Стій! Куди?

— До вагона Головного отамана.

— Не вільно нікому!

— Я Петлюра!

— А де папір?

— Нема.

— А звідки я знаю, хто Головний отаман?

Це міг бути анекдот, могла бути бувальщина, проте зараз вона розвеселила Грицана.

Петлюра зміряв Шухевича, Поточняка й Грицана поглядом не те що зверхнім — то був погляд всевишнього… Смикнувши накусаними губами, спитав:

— Хто глава?

Шухевич ступив крок уперед.

— Ось окремий лист до поляків, — Петлюра підняв угору вказівний палець.

— Виразно говоріть, що маєте поручного листа від мене і що ваша місія вислана рівночасно й мною. Ви мене зрозуміли?

— Майже, — кивнув Шухевич.

— Як будете добиратися?

— До Чорткова. Там лінія фронту.

Коли виїхали, звечоріло. Ніч була темна. Виразно, майже в зеніті, блищали сузір’я Лебедя і Ліри. Грицан, занурившись в себе самого, згадав древньогрецьку легенду про Орфея. Син Аполлона і музи Каліопи, він винайшов музику і поезію, прославившись чарівною грою на лірі.

«Музика… Поезія… Музика гармат? Поезія вибухів? Чи музика пустої базіканини, яка нічого не дає?»

Однак на думку вперто лізла легенда про Орфея. Покохавши німфу Еврідіку, Орфей визначив час весілля. Але цього дня наречену вкусила змія, і вона померла. Щоб повернути дружину, Орфей опустився до підземного царства Аїда. Граючи на лірі, він підійшов до престолу володаря…

«Ми не будемо грати на лірі… Ми підіймемо білий прапор… Бо інакше по нас дадуть залп…»

…І підійшов до престолу володаря. Почувши чарівні звуки музики, замовк Цербер. Данаїди припинили роботу, відпочив Сізіф, вгамував ковтком води спрагу Тантал…

«А нас може влучити випадкова гама музики гармат… Неповторна музика, якою користуються сильні…»

…Навіть Аїд і його дружина Персефона були зачаровані грою і піснями Орфея…

«А ми чим зачаруємо Пілсудського?»

…Персефона погодилася відпустити Еврідіку, але з умовою, щоб Орфей, виводячи її з царства пітьми, не обертався до виходу на поверхню землі…

«Що ж, умови ставили сильніші слабшому в усі віки. Ставили їх і нам — ставили на фронті, ставили в Парижі, ставлять й тепер… Скажуть, що згоджуються на перемир’я, але нашу землю беруть собі. І тоді…»

…І коли з’явилось денне світило, Орфей не витримав і рвучко обернувся, але тільки встиг помітити, як вдалечині зникла тінь його коханої.

Далі Грицана вже не цікавила легенда про те, як Орфей був перетворений на Лебедя й опинився зі своєю лірою на небі,— все було ясно. Як у Парижі. Він не бачив просвітку.

— Скоро Чортків, — тривожно сказав Місьо Устимчик. — Що будемо робити? Поляки ж…

Була опівніч. Шухевич, прокинувшись з дрімоти, наказав звернути на обочину, під шата дерев, відразу ж обернувся до Анатоля та Ярослава, що сиділи позаду.

— Звідси пошлемо до поляків парламентаря, а самі порадимося, як бути далі, як добиратися до Львова.

Ніч пересиділи в машині, а раненько Шухевич вирядив стрільця з білим прапором на передову. З-за лісу з’явилося сонце: день обіцяв бути гарним. Але всі мовчали й нервували. Низько над озеречком ширяли ластівки. На протилежному березі були видні руїни якоїсь хижі. Доцвітала липа, допивали її пахучий нектар трудівниці-бджоли, — дерево було розчахнуте снарядом.

Ураз на дорозі показалася колона: стрільці відступали на Борщів, обози — в два ряди… Анатоль кинувся навперейми, випитував: чому відступаєте? Озлоблений стрілець гаркнув: галлерчики в Чорткові! Більше ніхто ні в кого нічого не розпитував — закупорившись у машині, чекали, коли перейдуть люди та обози. А вони все йшли і йшли. Поволі, мучено, рідким строєм.

Парламентар не повертався…

— Поїдемо самі,— не витримав Шухевич. — Ми повинні перейти фронт, добратися до командування.

— Під кулі? — Поточняк здибив брови. — До галлерчиків? Та ми й кроку не ступимо, як вони почнуть стріляти.

— Ми поїдемо під білим прапором! — незаперечно сказав Шухевич. — Рушай, Міську! А який же інший вихід? Парламентаря могли попросту ув’язнити або розстріляти. Сидіння нічого не дасть! Ярославе, розгорніть біле полотнище.

Обминули піхотинців, обминули обози — і чистота… Гола дорога у безлюддя, в пустиню. Лиш по полю стояли кінні сторожі, готові кожної хвилини втікати. Ярославові все, абсолютно все було байдуже. Здавалось, мозок його виключений.

Під звуки сурми Устимчик підігнав машину до лінії фронту. Молодому польському підстаршині Шухевич пояснив, що хоче бачити когось з вищих офіцерів, і той спровадив їх до штабу батальйону. Вислухавши Шухевича, командир батальйону, доволі симпатичний молодик, сонно пробурмотів:

— Я доповім командирові полку. Заждіть, поки прийде відповідь. Можете грати в карти…

І галичан залишили самих у кімнаті. Але як — самих? Двері замкнули знадвору. Анатоль увесь тремтів, лаявся, проте нікого з помешкання не випускали. Потроху настало втихомирення. І знов… Знову — мовчанка, нудьга і злість. Аж смерком повідомили, що можуть їхати у Чортків до штабу полку.

Місто було зайнято військовими. На вулицях — нікого з цивільних. Молодий офіцер штабу, не встаючи зі стільця, спитав прізвища і особисті дані.

— Але ми не полонені,— обурився Шухевич, очі його аж сипали іскрами. — Ми користуємося правом…

— Підете на спочинок, там є уже ваш парламентар, — недослухав його молодий офіцер штабу.

— Ми не приїхали спочивати, — втрутився Анатоль. — І ви не маєте права…

Молодий офіцер штабу м’яко підняв угору правицю й мирним, вдавано мирним голосом сказав:

— Через ніч виясниться, що з вами далі робити. — І рішуче покликав вартового. — Одведіть!

Кімната, куди їх привели, була тісна, пліснява. Їм, мабуть, заздалегідь настелили соломи і накрили плахтою. Місця було так мало, що ледь умістилися. Парламентар радісно кинувся навстріч. Розгніваний Шухевич схвильовано спитав його:

— Що вони з тобою робили?

— Нічого! Тримають. Нікуди не пускають, і нікого не приводять, і не хочуть розмовляти…

— Це цікаво, — промимрив Ярослав і раптом посміхнувся. — Старий прийом, коли одна з воюючих сторін не бажає вступати в контакти з другою.

— Отже, ми полонені? — закліпав Устимчик.

Настала гнітюча німота. Всі отупіло стовбичили. Першим опустився на солому Ярослав.

«Ось тобі і пісня Орфея… Веселі пісні… Ще б ліру сюди… Прекрасну ліру… Хоч нині відісплюся…»

До кімнати ввійшло двоє вартових, мовчки посідали з карабінами біля дверей.

Місьо Устимчик зіщулився.

«Весело, — думав злісно Грицан. — Оце тільки бракує Орфея… І нашого славного Петрушевича… Цікаво, що сниться в цю хвилину Оксані? Мабуть, Орфей…»

Оксані нічого не снилося. Оксана і Тетяна не спали, сиділи під будинком, під густою липневою ніччю.

— Таню, ти любила збирати гриби?

— Я в місті жила…

— То й що? А я любила. Побіжиш, бувало, повен кошик набереш підберезовиків, підосичників, маслюків, білих…

— Влітку я любила купатися.

— І я… Я завше купалася в своїй Коденці…— Оксана помовчала. — Правда, інколи мені ставало жахно. Мені здавалося, що в Коденці не вода, а кров…

— Там страчували гайдамаків?

— Так.

— Кажуть, Гонту страчували дуже страшно.

— Його страчували кілька днів, — повідала Оксана. — Здирали полосами шкіру до пояса і відрубували то руку, то ногу. Нарешті облупили голову… Кат натер її сіллю і знов натягнув на череп.

— Бр-р! Мовчи! Не треба!

І все те чинили з волі Юзефа Стемпковського — судді, який головував на вироку гайдамакам. Чи Адам не з тих Стемпковських? Але зараз Оксана не хотіла думати про Адама. В неї був Ярослав. Вона думала про того Стемпковського, що судив гайдамаків, Стемпковського, в палаці якого постійно грав оркестр, Стемпковського, якого оточували чотири пажі і подавали люльку, Стемпковського, який висмоктував з людей кров, щоби влаштувати бали, Стемпковського, який повісив у Лисянці шістсот чоловік, і в пам'ять про це сільські дівчата вплітають тепер чорну стрічку серед різнокольорових.

— Мрієте? — наблизився до дівчат Антон; Вайда вже вийшов з лікарні й мав незабаром відбути на фронт.

— Мріємо.

— Помріємо разом..

«Завтра нарву лілей і поставлю у свіжу воду, — подумала Оксана. — Боже, як я люблю квіти. Білих лілей нарву… Цілий букет… І коли повернеться Ярослав, подарую йому…»

Ранок шістнадцятого липня почався чорною звісткою: диктатор видав наказ негайно переходити Збруч. Усім! Усім за Збруч!

П’янко пахло трояндами. Смерділи розкладені трупи. На заході густо гупали гармати.