Спалені обози

І

Галицька Армія — пошарпана, збілована — долаючи в різних місцях Збруч, згорблено відступала під неустанними лютими ударами армії Галлера, що переважала її в силі та французькому озброєнні.

І кривавилося серце генерала Тарнавського, і затиснув він зуби так, що й не розціпити. Катастрофа… Нещадна, чорна. Та зараз, однак, він не доколупувався до причин розгрому — на те буде ще час, — зараз думалося про єдине, найважніше — зберегти армію, відживити, оздоровити, щоб не була вона екстериторіальною, а була армією своєї держави, на своїй землі.

А поки що його авто поволі котилося вибоїстою дорогою разом із штабним обозом армії до Кам’янця-Подільського — цієї чарівної перлини Поділля, котру облюбували диктатор Петрушевич і Головний отаман Петлюра, зробивши своїм осідком. Обидва вже були там, але поселились, як оповідали Тарнавському, в різних частинах: Петрушевич — в західній, Петлюра — в східній… В обох — сильна охорона, взаємне недовір'я і взаємна неприхильність. Настрої урядів просякли обидві армії. Сповна, може, проявилася трегедія нації, розірваної надвоє, підпорядкованої двом різним державам — Австрії і Росії, навіяної впливом двох різних культур та діаметрально протилежних укладів суспільного життя. Недавні кордони залишили на обох арміях свою незатерту пляму. Рефлекси, що чень же їх лучить одна спільна мета, для якої повинні битися в такт своїм серцям, зовсім не знімали з душі тягаря. Тарнавському було страшно, що все це діється на очах ворога. А по селах, він сам у цьому переконався ще parnufe, кудлаті типи, розсіваючи ворожі настрої проти Галицької Армії, агітували стрільців: переходьте до Головного отамана, будете мати гроші,— він переконався й завважив Петрушевичу: попросіть Петлюру, хай припинить все те, бо воно ослаблює обидві армії. Чи диктатор побоявся сказати це Петлюрі, чи забув, чи ще щось, але неподобства ці тривали, розпалювались ще більше, і Тарнавський змушений був самочинно видати наказ: за подібну пропаганду — арешт. Мало помогло! Дух степу, анархії, розгулу, нехіть петлюрівців і козацтва зважати на галицьку педантичність, витонченість та солідність — все це притуплювало найсердечніші почуття. Було ще одне, яке розплодив сам Петлюра: звертались до нього довговусі одчайдухи, аби дозволив організувати власний загін і щоб неодмінно іменував їх особисто отаманами. І Петлюра охоче відгукувався, щедро давав гроші, і новоспечений пан отаман зразу ж здобував десь фантастичний одяг усіх кольорів райдуги. Крива шаблюка при боці, червоні шаровари, довгий шлик смушевої шапки — і до шинку, панове отамани! Отаманщина… Боляче Тарнавському було глядіти, як галицькі стрільці йшли селом обідрані, знеможені, погано озброєні, а дебелі, ситі парубки в червоних шароварах під гармошку вистукували закаблуками, осміхаючись під вус над тими, хто за Україну…

— Треба було, тату, йти в Карпати, — Омелян одхилився од його плеча, на якому, притулившись, задрімав. — І діяти, як опришки. Ти ж сам мене водив у їхні скелі та печери, надто ж у скелі Довбуша.

— Але то, сину, були малі загони, — лагідно сказав Тарнавський. — А в нас стотисячна армія, з обозами, гарматами…

— І все ж, тату, ми могли б у Карпатах захистити себе, — Омелян стояв на своєму вперто, як часто робив це батько. — Там свій край. Кажеш, що опришків мало було. Хай так. Але ти мені оповідав, і се мені твердо запало в голову, що вперше опришки згадуються в документах 1529 року, а останнього ватажка опришків скарали в Коломиї 1878 року… Бачиш! Кількасот літ билися!… Я собі, тату, мислив зараз так: одна частина Галицької Армії йде в Карпати, а друга — у Волинські пущі. Поляки — між ними… Тоді обі частини змовляються і тиснуть на поляків, як кліщами ліщиновий горіх… А може, то мені приснилося.

— Ти геніальний, сину, — осміхнувшись, Тарнавський обійняв Омеляна, чмокнув у голову. — Ти станеш колись полководцем…

— Тільки не таким зарозумілим, як Петлюра!

— Дався всім вам взнаки цей Петлюра… Іншим він не буде. Його вже ніяка сила не перекує,— не без гіркоти сказав Тарнавський.

— А що! — похопився з переднього сидіння Шаманек. — У словах Омеляна є раціональне зерно. Маю на увазі Карпати. Це теж, між іншим, цікавий варіант. Але ні! Найліпший вихід — Одеса.

Тарнавський промовчав — думалось про більшовицьку відповідь. Вони дали галицькому посланцеві навіть письмову: Галицька Армія видасть Петлюру Червоній Армії; більшовики візьмуть галичан до себе, щоб створити спільний фронт проти поляків; більшовики запевняють, що Галицька Армія залишиться такою, як є. Під усім цим — нерозбірливий підпис і червона печатка. Тарнавський не наважився показати папірця Петрушевичу, уявляючи, яку він викличе в того лють, — і справа повисла у повітрі.

Ми в чорториї,— скрушно думав Тарнавський, — добре, хоч румуни, захопивши Буковину, далі не полізли. А то ми б зовсім пропали. І взагалі! Спереду більшовики, позаду поляки, збоку румуни, — кільце! А Петлюра рече: на Київ! Воістину: довкола бузина, а в Києві дядько!

— Невже Петлюра схилить Петрушевича до того, аби брати Київ? — обернувшись до Тарнавського, Шаманек наче вгадує його думку; у відповідності з чином попереду мав сидіти генерал, але Тарнавський свідомо сів позаду: хай у цю скрутну хвилю син буде поруч, хай почуває себе захищеним.

— Майже переконаний, що так буде, — відказав Тарнавський. — Петрушевич надто чесний щодо додержання умов договору — дає себе взнаки стара парламентська школа.

— Зате злука обох У країн практично нічого не дала, хіба що посіяла якусь озлобленість, бо ніхто нікому не хоче поступитися.

— А хіба ми мало приймаєм необдуманих рішень? До речі, мені Київ — не дивина. Я вже був у Києві.

— Справді? Коли ж?

— Уперше, як нині пам’ятаю, двадцять восьмого березня. Торік. Я тоді був комендантом табору австрійських поворотців з полону, а табір — за чотири кілометри від міста. Людей там зібралось майже чотирнадцять тисяч. Усі голодні, знетерпеливлені до краю, без даху над головою. Я впав у розпуку. Хтось порадив звернутись за поміччю до австрійсько-шведської місії Червоного хреста, і я з адвокатом поїхав. Прибули на двірець, пам’ятаю, о десятій ранку. Двірець просторий, тільки багато сміття. Люди лузали «сємочки» і випльовували прямо поперед себе на долівку.

— Тату, а українці в тому таборі були?

— Звичайно. Я їх відсилав до Січових стрільців — полковник Коновалець якраз формував у Києві свій корпус.

— І йшли? — спитав Шаманек.

— Охочих взагалі було багато, але більшість збільшовичена, голосно мітингували у зв’язку з захопленням влади гетьманцями. Я радив: тримайтесь купи, бо Скоропадський ніякий не авторитет, його політика явно на користь Росії. І що інтервенція німців та австрійців проти Центральної Ради — насильство, насильство взагалі проти всього українського народу.

— А тобі Київ, тату, сподобався?

— Просторі вулиці, гарні забудови… І рідко почуєш українську мову — все російська. І на той час — кайзерівські шоломи. Але я недовго перебував комендантом. Мені присвоїли звання підполковника, і я дістав призначення до чеського полку, Чцо стояв коло Бірзули. Завданням полку було навести порядок серед населення. І там я пробув недовго, бо незабаром призначили командиром шістнадцятого полку в Гайсині,— мій попередник, прихопивши з собою полкову касу, втік… Полк цей був мазурський, тобто польський, весь збільшовичений — офіцерів ніхто не слухав. Однак мені вдалося спровадити його до Кракова, здати командуванню, після чого, сину, я й прибув до Станіслава.

Тарнавський замовк. Вони наближались до Кам’янця-Подільського, отже, його чекала зустріч з Петрушевичем. І він занепокоївся: до чого ж, до яких угод дійшов той з Петлюрою?

— Альфреде, телеграма Тютюнника при вас?

— Вона весь час при мені.

— Ану дайте, я ще раз прочитаю.

— Ану ще раз проаналізуємо, хоча ми вже сто разів аналізували, — сказав Тарнавський. — Отже, ворожі банди…

— Які там ворожі банди! — Шаманек поморщився. — Якщо це ворожі банди, то чому ж Петлюра здцр їм Проскурів?

— Хоч би Кам’янця-Подільського не захопили…

— Петлюра переконаний, що з появою на Поділлі нашої армії ситуація круто зміниться. Отож ставить за мету: наддніпрянцям утриматися до приходу Галицької Армії і залишити для її розташування вільний терен.

— Отже, об’єднання обох армій неминуче?

— Я — за спільні дії, а не за об’єднання, і ми з вами, пане генерале, вже не раз про це говорили, — в голосі Шаманека було якесь незадоволення. — Не можна в одну клітку кидати пса і кота…

— Але так чи інакше, а з більшовиками воювати доведеться. Ви ж бачите, як це гостро підкреслює отаман Тютюнник.

— Отаман Тютюнник… Як міг Петлюра віддати штаб армії в руки людини без вищої освіти, військового стажу — в голову не вкладається!

— До речі, я повідав вам, що мені казали про Тютюнника? Але не цього, Василя, а Юрка — того, що прийшов на поміч Петлюрі.

— Не пам’ятаю. Здається, ні.

— О, це потішна історія, — лице Тарнавського на якусь мить розпогодилося. — Виявляється, Юрко Тютюнник возить з собою півметровий портрет Наполеона і чіпляє його поруч з дзеркалом, щоб порівнювати своє обличчя з обличчям імператора… А коли дзеркало зраджує, кричить до джури-ординарця: «Скажи, Василю, на кого я схожий, тільки правду кажи!» — «На того єнерала, що на стіні». — «Гм-гм… Буває, буває…» Один раз мав необережність поспитати свого помічника, полковника: «Яка різниця між мною і Наполеоном?» — «То Наполеон, а ви — Юрко Тютюнник…» Отака петрушка… Людина він, кажуть, хоробра, відчайдушна, з розмахом.

— Зате, чув я, з апломбом. Для армії — то зле.

— Зустрінемося — побачимо, — лице Тарнавського знов затьмарилось.

— Тату, а хто твій улюблений полководець?

— Я не збирався бути полководцем… Не доріс.

Помовкли. Генерал Тарнавський занурився в роздуми, бо не обійтись без сутички з більшовиками. Вперше Галицька Армія зіткнулась з Червоною Армією ще в половині квітня, коли та, переслідуючи війська Директорії, дійшла до Збруча. Цей новий фронт було названо Східним. Його обсаду творила група отамана Ляєра в районі Підволочиська і дві групи отаманів Шандрука і Шаповала на просторі Гусятин — Кудринці. А з початком червня Дієва Наддніпрянська Армія рушила з Волині на південь і здобула район Проскурова. Водночас групи Шандрука і Шаповала опанували район Кам’янець-Подільський — Ярмолинці,— саме на нього тепер тиснуть більшовики.

Так, — мислив Тарнавський, — з ними, певно, доведеться битися… Але як поєднати наші обидві армії? Вони такі різні…

Справді, різні. Галицькій Армії, як згодом напишуть військові історики, були властиві риси австрійської — організованість, нахил до муштри і карність навіть у дрібницях, акуратність, впертість і витривалість у боях суцільним фронтом із забезпеченими флангами, порив в атаці, одначе без належного завзяття та настирливості її до кінця за всяку ціну, як це властиво німцям і росіянам («Зайва розкіш — втрати при атаках», — такі закиди робило вище австрійське командування в своїх звітах про російські частини). Разом з тим Галицька Армія перейняла й негативні риси австрійців: страх за свої фланги і тил, велика обережність в маневрі, брак взаємовиручки; при відвороті австрійці губили всяку впертість, легко піддавалися паніці й боялися кінних атак, надто козачих. Оточені, вони досить легко й охоче здавалися в полон, а ще — безініціативність, чекання команди зверху, що особливо проявилося в боях за Львів: відпорна сила галицького стрільця — і слабка маневрена здібність вищих галицьких чинів… Правда, Галицька Армія, на відміну од австрійської — багатонаціональної, різномовної,— була однорідна, національно вихованою, з палкою любов’ю до рідного краю. А загалом це була селянська армія, ще не охоплена заразливим і розкладовим духом соціалістичних свобод… Мужва багато не вимагала й чемно слухала своїх старшин та була м’яким воском у руках вищих начальників. Значний відсоток командного складу становили австрійці, німці, росіяни, — люди знаючі, працьовиті, енергійні, вони чесно виконували свої обов’язки, бажаючи добра своїй новій батьківщині, однак тактична, тобто оперативна, здібність їх була доволі обмеженою, що якраз — знову ж таки! — особливо дало себе взнаки в часі наступу на Львів. А решта старшин — хоча у більшості з вищою загальною освітою, бойовим досвідом — не мали стажу керівництва великими відділами. Помимо того, був певний відсоток таких, котрих сильніш тягло до тилу, станційних команд, жандармерії, аніж на фронт. Мітинги, балачки за кавою, плани, повчання — ото їхнє!.. До всього того вкорінилася ще одна «австрійська» риса — самовпевненість, презирство до не подібних до них — у першу чергу це стосувалося Наддніпрянської Армії, а ще — вони вважали себе вище, принаймні національно, — краще потонути в російському морі, ніж у польськім багні…

Стосовно Наддніпрянської Армії, то вона — цілком зрозуміло й резонно — мала властивості колишньої армії російської, зокрема впертість, відданість, витривалість, слухняність… І презирство до смерті. Але солдати потребували постійного нагляду і опіки, бо інакше втрачали військовий вигляд. Найліпшими бойовими частинами справедливо рахувалися сибіряки, за ними — українці,— розгром усієї австро-угорської армії в чотирнадцятому році є справою рук, головним чином, військ Київського і Одеського округів. І за мирних часів «хахли» були найбільш бажаним елементом у кожній частині, здебільшого селяни — слухняні, нерозбещені, кмітливі. Великий процент з них ішов у фельдфебелі, вахмістри, залишався на поверхтерміновій службі. Разом з тим значна кількість «малоросів» (малорослих) на ділі була «великорослими», комплектуючи гвардію, флот і кінноту. Взагалі, українці с кладали чудовий бойовий елемент для… чужої держави. Отже — так чи інакше! — армія Петлюри мала б бути козачого духу, складу й натури, мала б бути зразковою. Але! Частина колишніх солдат зіпсувалася через славетну революцію і славетні свободи без обов’язків, деякий відсоток набув нахилу до грабунків. Серед офіцерів, опріч ініціативних та відважних, були звичайні розбещені авантюристи, яким бракувало відповідної школи, муштри й виховання, — назагал Наддніпрянська Армія була менш упорядкованою та організованою, ніж Армія Галицька. Зате переважала в іншому — битися на всі чотири сторони світу, персональною ініціативою, особливо в умовах партизансько-більшовицького фронту…

Отже, прекрасна могла б бути комбінація, — думав Тарнавський, — коби поєднати акуратність, обмеженість в бажаннях, навик до послуху і ладу галичан з ініціативою, відчайдушністю, козацьким розмахом наддніпрян! Чи вдасться? У всякому разі — що цікаво! Слов’янські, надто «руські», полки доброю славою вкрили себе на всіх фронтах — тільки не на своєму, тільки не на своїй території… Парадокс? Диво? Чи як?

II

Нестерпно пекло сонце. Повітря розімліле, вдушливе. Спека. Жовтогарячі соняхи в’янули, в’янули й люди, в’янули й коні. Дорога вилась поміж хлібів, садків, горбів, з яких виступали кам’яні брили. І — тиша. Якась дивна глуха тиша. Може, й не така вже глуха, бо на війні не буває глухого затишшя. Але на цей раз була саме ця якась глуха тиша, може, тому, що потомлені люди йшли чи їхали на возах потомлено й німотно, навіть коні не форкали. Лиш сутужно скрипіли колеса, наче в той спосіб жалілися, що покидають отчу землю.

Таня трималася за ручку воза, на якому лежали поранені,— вона трималася за одну, а Вайда — за другу. Оксана плелася позаду, похнюплена і згорблена. На придоріжжі тополя тривожно шепотіла листям, наче в її житті щось мало змінитися. А може, відчула, що дні її потихеньку таки конають? Бо вже осінь не за горами, бо вже сумніє довколишність, мов украй зістаріла людина, котра пригадує, що ось-ось дихне останній раз.

Зате на лугах справжній бал квітів — дзвоники, півники, гвоздики… І невеликі кущики цариці літнього балу — троянди. Але в них теж зачало жовтіти листячко…

«Отут би Івана Купала святкувати, — подумала Оксана. — Збирати Іванової ночі квіти, водити з піснями хороводи навколо багать… Але! Одумайся, дівче! В таку лиху годину дурне таке лізе тобі в голову!..»

Та хоча заперечила собі, проте особливої трагедії для себе не вбачала в тому, що переходить Збруч. Вона ж не галичанка. І цей перехід Збруча наближає її додому, адже назад вороття нема. Вона знов подумала про свято Івана Купала. Їй спом’янулось одне таке свято в рідній Кодні — над річкою, біля мосту через Коденку. Вона його добре пам’ятає. Але в ту ніч не зірвала вогненного цвіту папороті… Не зірвала. То чи зірве коли-небудь? Чи не краще повернутись до батьківського дому й в спокої, тиші домучувати свої дні? Не треба ж себе завчасу пхати в могилу… Хіба мало на світі одиноких? Живуть же якось. А там — мати, сестри.

Правда, порив її думок стримував Ярослав. Вона вірила в диво — а раптом доля пошле їй його, і вони житимуть разом. Їй так добре з ним. Вони могли б разом спокійно поселитися в Кодні, там така краса: річка, луки, цілюще повітря й далеко від біди.

Хоч би з ним зараз нічого не сталося у Львові. Ці поляки геть-чисто ненормальні.

— Оксано! — Таня відриває руку від вичовганої ручиці, зупиняється. — Як там у вас, на тій Україні?

— Як і у вас… — знизує плечима. — Люди як люди.

— Незвично все-таки, — зітхнула дівчина. — Звичайно, люди як люди, але і звичаї не ті, і хата не своя — чужина все-таки, чужина… Не гнівайся, що я так кажу.

— Чого ж мені гніватись! Правду кажеш — тобі чужина.

Попереду була чужина, а позаду — дими та мряка.

Проте в Таниній душі теплилася надія: а може, щось зміниться?

— Можливо, щось зміниться, — відкрилася перед Антоном. — Як ти міркуєш? Навіть татари вічно не панували, навіть німці покинули Україну…

— Бо їх вигнали!

— А турки?

— Ну, чого ти мене мучиш? — не витримав завжди спокійний Вайда. — Ну, зміниться… Перезимуємо там у них, на тій Україні, а весною повернемося додому…

Повів очима по безконечній валці підвід. Був спечний літній день, і п’ять патронів на стрільця… На Збручі безтурботно гойдалися ніжно-сумні білі лілеї.

Обози, обози, обози…

Коли підвода, за яку трималися Таня і Антон, наблизилася до мосту, звідкись, з обочини розтовченої дороги, підбіг стрункий циганкуватий юнак. Пішов поруч з Вайдою.

— Я Петрусь Дударик! — по-дитячому наївно, але якось гордовито представився, ніби був генералом. А на верхній губі лиш висипалися чорняві волосинки.

— То й що? — всміхнувся Вайда, не без цікавості розглядаючи хлопця: хлопець як хлопець, може, дещо затендітний для села, а чи бережуть його, бо руки не хліборобські, щось у них делікатне, слабке, і надто довгі, дещо аж блідуваті пальці.

— Візьміть з собою.

— Куди?

— У похід, — цілком серйозно говорив юнак, благально дивлячись Антонові в очі.

— Скільки ж тобі?

— Сімнадцять, — сказав так, ніби йому було щонайменше двадцять сім.

— Що ж ти вмієш?

— Співати… — і знову цілковита серйозність в каруватих очах і той же благальний погляд.

Він явно потішав Вайду, та Антон враз стримав себе. Насміхатися над хлопцем було б цілковитим знущанням. І хоча хлопець був босоніж, а холоші вище кісток, і хоча виглядав якось кумедно з тією своєю довгою чуприною, і хоча для свого віку говорив майже по-дитячому, та з дитячості цієї вибризкувала сама щирість і чистота — дитя природи. Саме тому, що це було дитя природи, Антонові стало його жаль, і він сказав дуже серйозно і, здавалося переконливо:

— Це вельми похвально й приємно, що ти вмієш співати, але на війні, дорогий мій, треба вміти стріляти.

— Те-е-е! — протягнув, не сконфузившись, якось зневажливо Дударик. — Стріляти і пса можна навчити. А ось співати… — на хвилину замріяно замовк. — Співати не кожен може. Візьміть, бо все одно як не до вас, то до когось іншого пристану.

— І нащо воно тобі? Хіба зле вдома?

— Ні, не зле.

— То чого ж ти?

— Якби я знав… візьміть.

Неподалеку вибухнув снаряд, і Петрусь здригнувся — він тільки здригнувся, але не злякався. Антон подумав: попросили його, аби заспівав? Ні! То було б наругою.

— Що ж, ходи, потім заспіваєш.

— Дякую. Я відразу запримітив, що ви добрий, — добросердно говорив хлопець. — Тому саме до вас і звернувся.

Вайда промовчав. Він не любив, коли йому лестили, а помимо того, нарешті і їхня підвода сягла моста, по обидва боки якого просто в одежі бабралися стрільці, освіжаючись бодай у такий спосіб.

— Наша сучасна Лета, — замислено промовив Вайда. — На ріках вавілонських, там ми сиділи і плакали…

Його не розуміли. Ті, хто слухав, не знали грецьких міфів, — у підземному царстві мертвих протікає Лета, ковток води з неї — і забуваєш землю, і життя на тій землі, і тебе нема… Та Антон не збирався нікому пояснювати, що таке Лета, що таке плач на ріках вавілонських, бо зараз горло здушував камінь-клубок, і Антон навіть якщо й хотів би, то слово не прокололо б того клубка. Посередині мосту він зупинився, аби ще раз оглянутися, попрощатись з Галичиною. Несподівано зупинилися й коні, наче хотіли спробувати дошки під копитами.

— Вперед! — хтось розлютовано гаркнув Вайді в потилицю. — Не затримуйся! Вперед!

Однак йому важко було переступити цей поріг-міст, але він змушений. І він переступив-таки, і вже на тому боці ріки зупинився, пустився ручиці й став на обочині.

На окопах, на вирвах од снарядів — рідкі житні колоски. Через поля тягнувся кільчастий колючий дріт — сліди недавніх російсько-австрійських боїв.

А обози сунули, і люди — похмурі й втомлені, зів’ялі, похилені. Ті, що купалися, наздогнали своїх, а в ріку кидалися все нові й нові. Аж кишіло у воді.

«Прощай, земле Галицька…»

Дикі думки вирували в Антоновій душі: що ж то буде за армія без території? Звичайно, клич Петлюри «Через Київ веде дорога на Львів», може, й мав якийсь сенс, однак же все те було таке фальшиве, що Вайда в нього не вірив. Поляки тиснуть, румуни тиснуть, більшовики — в Проскурові, а Петлюра обіцяє Львів через Київ. Розуміє Антон: за Збручем українська земля, проте серце казало, що вона не те що чужа, що тут пахне катастрофою. Адже йшли голі, босі, голодні, обезсилені. Не вірив ще й тому, що занадто багато було в Петрушевича віри в Антанту, — той вірив в Антанту, а та подарувала Галичину полякам. Сліпота!

«Ну що ж, так і буде — перейдемо, поволочимося, — думав Антон. — А круки матимуть поживу».

З похнюпленою головою він наздогнав свою підводу й Таню, мовчки, не соромлячись сторонніх, поклав на талію дівчини нескалічену руку, ласкаво обняв свою любов — таку тоненьку, як тростина, з маленькими, майже непомітними грудьми. І таку добру. Вони йшли в парі, їм довго йти в парі… до білої берізки.

— Мені легко з тобою, — прошепотіла дівчина, глянула світлими, ще дитячими оченятами й потерлася щокою об його плече. — Я без тебе пропала б…

— Ми сироти, — відказав Вайда, опускаючи руку, бо відчув, що Таня гнеться під її тягарем. — Вічні сироти…

— Боже, як там мати сама… — її кинуло в пекучу журу, і щось таке пекуче занило під грудьми.

— Але ж вона радила тобі їхати з нами, — Антон чи то розраджував, чи виправдовував її.

— Та радила… — тихо, якось нишком, проте дуже боляче зітхнула дівчина. — Але мені легко з тобою, так легко на цій чужині… Ми повернемось? Правда?

— Повернемось… — він хотів сказати якомога твердіше, але цього разу лиш видушив слово..

Оксана не чула їхньої розмови, та по тій щирості жестів визначила, що вони зараз щасливі. Нічого, повернеться Ярослав, і ти також будеш щасливою. Ти й зараз наче щаслива. Справді, перехід Збруча має для тебе інше забарвлення — все-таки знайомі, рідні краї — до Житомира і Кодні зовсім близько… Вона відчула, що починає заспокоюватися. Тут, за Збручем, вона усім допоможе… Ото тільки щоб скоріше повернувся Ярослав, тоді… тоді вона усіх — Антона, Таню, Ярослава — запросила б до Кодні,— вони б собі добре там жили… Глянула на Петруся, що дибав поруч. І його, звичайно, заманила б…

А Дударик був зараз і близький, і далекий. Він не осуджував своїх знайомих, що мало вділяють йому уваги: в кожного з них своє горе, — йому хотілося співати. Хотілось — і все! Він був невгомонний, переповнений якоюсь внутрішньою силою, котра не могла довго бути закутою в панцир, а мусила вирватися на простір, і він подумки, німо заспівав, — дрібний шелест вербички…

Вечоріло. Вздовж обозу мчав вершник, сповіщаючи, що зараз буде село, в ньому зупинка на нічліг. Петрусь обірвав свою німу пісню, Оксана хутко підступила до Тані. Справді, невдовзі забовваніли будинки, рідкі садки. Вайда зрозумів, що легкої ночі не буде, але заспокоїв себе тим, що вже забув про легкі ночі. Люди на війні мов тварини: лягають як попало і куди попало, мріючи про малюсіньке місце, де можна було б примоститися. З приємністю ліг би на фірі, та на ній поранені. Якби ж то ще одна підвода! Спробуй вигідно розміститись, якщо в обозі десятки підвід! Про вигоду може тільки наснитися.

Був звичайний гармидер, лайка, крики, подекуди мало не доходило до бійки, бо підвід було багато, а обійсть мало, тож в'їжджало по кілька на подвір’я. Біля одного з них, з високим тином, на якому догори дном стирчали горщики, Вайда звелів зупинитися. Відчинивши хвіртку, побачив повняву молодицю з подвійним підборіддям, хотів попроситися у двір, однак та не дала йому ані слова сказати, а замахала руками:

— У мене вже є!

За натурою Антон був стриманим, чемним хлопцем, до горлохватів не належав. Але то було давно, в мирні часи, коли його ровесники лазили по чужих садках, а він скромно просив у господаря яблуко чи грушку. Тепер же він був солдатом. І те, що сказала зараз жінка, для нього нічого не важило, — рівнозначно, якби вона плюнула собі під ноги. Оцю фразу «В мене вже є!» він чув сотні разів, з різними інтонаціями та відтінками. Вона на нього не справляла ніякісінького враження, його душа була склепана з фронтового диму й осколків, вона згусла, зацементувалася.

— Так, у мене вже є,— повторила молодиця.

— У нас поранені,— він не чекав її згоди, а сам відчинив ворота. — Заїздіть!

— Ви також австрійці? — похмуро спитала молодиця з подвійним підгарлям, прискіпливо позираючи на всіх.

— Галичани ми, — прийшла на поміч Антонові Таня. — А Оксана ось з ваших країв.

— Все одно австрійці,— молодиця, однак, своє і, скісно кинувши оком на воза, спитала: — 3 вошима?

— Ми їх залишили по той бік Збруча, — Вайда спробував відбутися жартом. — Ви нам ліпше молока продайте.

— Для себе не вистачає,— повнява молодиця з подвійним підгарлям закрила ворота й подалася до хати.

Вайда раптом побачив, що в глибині двору вже стояла підвода, побіля — нікого, мабуть, її пожильці розташувалися в хаті. Вайда не став заводити з ними знайомства. Прийшли ті першими — їм і першість. Та й яке знайомство?!

— Будемо вечеряти, бо скоро ніч, — сказав, виймаючи те, що було, та розстеляючи на траві коца. — І ти, Петрусю, присідай, бо на голодний живіт далеко не заїдеш.

Тим часом дівчата подавали їжу пораненим, а вже тоді приєдналися до Антона, Петруся і фірмана.

Коли закінчували трапезу, з хати вийшла повнява молодиця з подвійним підгарлям.

— Дівчата хай ідуть до господи, якось втиснемося, а ви, мужики, і під небом побудете — вам родити не треба.

— І за те дякуємо…

Вайда приніс якоїсь напівгнилої соломи, розіслав на траві під возом і влігся першим. Ніч була зоряна, тепла, і це трохи заспокоювало: холодно не буде, це тобі не зимові окопи на цвинтарі під Львовом. О Боже милий, зглянься на людей, поможи їм, якщо ти є…

— Лягай, Петрусю.

— Я ще трошки поброджу… — якось ніяково, скромно сказав хлопець. — В такі ночі гарно думається. Й дуже хочеться співати… Навіть самому складати пісні.

— Ну співай, співай.

Мабуть, ніде, як на фронті, не засинається: ще не встиг Антон сісти, як уже чув, що на повіках повис сон. Але тут із зоряної ночі виринула людська тінь. Чоловік присів навпочіпки, схилився над Антоном:

— Ви стрілець Галицької Армії?

— Так, — відповів Вайда, ледь долаючи сон і ледь стримуючи роздратування, що його розторсали.

— Переходьте до нас, — запропонував чоловік з ночі доволі впевнено, а ще більше безпардонно.

— Куди до вас? — не второпав Антон. — До хати?

— Та ні, до якої там хати! — черкнув долонею темінь чоловік з ночі.— В армію Головного отамана.

— А ми ж і так з вами, — нарешті Вайда одігнав сон, докумекавши, чого від нього жадають.

— Ні, ви безпосередньо ідіть до нас, — сказав чоловік з ночі.— Кидайте свою армію…

— Це смішно!

— Я добре вам заплачу, — переконував чоловік з ночі.— В нашій армії матимете пристойну одежу, справжні харчі.

— Дайте мені спокій! — розсердився Вайда. — І не дратуйте мене, бо матимете неприємності.

— Пошкодуєте! — і чоловік канув у ніч.

Вайда плюнув услід. Його, може, дратувало не стільки те, що той йому пропонував, як те, що сон перервав.

— Чого він хотів? — наблизився Петрусь, що досі замріяно сновигав у садку. — І хто це?

— Ніхто… Диявол! — Вайда засміявся, але то був невеселий сміх, сміх крізь зуби. Вайда знову вкрився шинелею.

— А ви такий молодий і такий сивий…

Тепер Вайду почав дратувати Дударик — наче всі змовилися, щоб не дати йому відпочити.

— Цікаве таке життя — циганське… — тихо, мрійно зажебонів хлопець, мов джміль. — Правда?

— Цікаве, — кинув Вайда. — Але спи!

— Анітрохи не хочеться…

— То дай мені поспати! — Вайда сказав майже сердито. — І все-таки сам лягай, завтра тебе чекає дорога.

Він ненароком глянув на захід. Там палали нічні заграви: панують галлерчики, завадять новий порядок — кожен, хто вдирається в чужу землю, неодмінно заводить свій порядок.

На досвітку, коли всі вже повставали і зібралися рушати далі, повітря струснув вибух. Потім другий, третій.

— Рвуть мости, — визначив Вайда. — На Збручі…

Мало зійти сонце, а люди німо дивилися на чорні дими, що оповивали світанкове небо.

— Ось і все, — сухо обронив Вайда.

— А там Ярослав! — вжахнулася Оксана, аж руки заломила, поглядаючи одуріло то на Антона, то на Таню.

— Його не зачеплять, — розраджував Вайда. — Він парламентар, а парламентар — особа недоторканна.

— Це правда? — перепитала, аби увіруватись.

— Звичайно, — підтвердив Антон. Але то була напівправда. Ох-ох, скільки їх загинуло, парламентарів.

З хати вийшла повнява молодиця, зараз, після сну, її подвійне підгарля було особливо виразно окреслене — наче курячі вола, одкашлявшись, сказала:

— Вже їдете… Чи вернетесь?

— Куди вернемось? — спитав Вайда.

— А Бог вас знає!

Вайда хотів їй нагрубити. Стримався. Треба залишати про себе добрі спогади. Не варвари ж!

— Нагодуйте поранених, — стримано попросив дівчат. — Сніданок їх трохи підкріпить.

Коні були запряжені, вони були худі, як і люди. А на заході все стояли чорні дими. Десь жалібно мукало телятко. Підводи одна за одною виїздили з дворів.

III

Не спалося галицьким парламентарям. Шухевич, Грицан, Поточняк — як темна туча, злі, збуджені, напружені — не до сну! І все ж уранці навідався майор, назвавши себе представником генштабу. Грицан, якого враз почала морити дрімота, скліпнув недовірливо очима: Стемпковський? А таки він! Але ж недавно був у Парижі, пив вино з юною кралею. І вже тут? Метаморфоза… І доки він ставатиме поперек дороги?

— Вітаю вас, панове, — з апломбом, але дипломатично сказав Стемпковський, ковзнувши поглядом, та Ярослава ніби не помітив. — Маю наказ спровадити панів до команди Галицько-Волинського фронту у Львові.

— Ми раді,— так само дипломатично й стримано відказав Шухевич. — Хоч це треба було давно зробити…

— Можливо, — ввічливо погодився Стемпковський. — Однак це не від мене залежить. Отже, поїдемо на Бучач — Монастириська — Станіслав — Галич — Рогатин — Перемишляни…

«Молодець, — подумав Грицан. — Я для нього абсолютно не існую. Молодець. Вчись, Славчику, вчись! Що ж, перейняти для себе чужу пиху також інколи не завадить».

— Але є коротший шлях, — зауважив Поточняк.

— Дорога ця в лихому стані,— незворушно відказав Стемпковський, всміхаючись гонорово та єхидно. — А крім того, я виконую волю командування.

«Брешеш! — з ненавистю подумав Грицан. — Ти просто хочеш виграти час для Галлера».

Шухевич зрозумів: заперечувати безнадійно, цей високий, чорнявий пан майор, як видно, невмолимий — в нього повні штани пихи.

— У такому разі вже треба рушати, — сказав Шухевич.

— Дуже прошу, — байдуже зреагував Стемпковський.

Через пару хвилин галицька місія була в машині, Стемпковський своєю їхав попереду — передня повзла, мов жук.

— Я собі кості намуляв на перині…— засміявся враз нервово Устимчик, повертівши голівкою, маючи на увазі ніч, яку вони провели в соломі на долівці.— Розкішно…

На Ярослава жарт не подіяв. Поля порожні, села порожні. Сумно скиглила одинока чайка, шарудів вітер у столочених хлібах. Пустеля… Машина обігнала валку полонених галичан, обірвані, сумні, вони топтали босими ногами брукований шлях, скорботно повертаючи голови на гуркіт моторів.

«Диво історії,— міркував Ярослав, — полонений іде в полон на своїй землі. І буде в полоні на своїй землі».

Він закурив, щоб притупити розум. Але не помагало. Мовчав аж до Бучача, — а в Бучачі зустріли валку новеньких легковиків.

— На фронт, — буркнув Анатоль.

— Французька, — одразу визначив Грицан і ненависно, з понурим сарказмом: — Дарунок милої Франції рідному генералу Галлеру…

Нараз машина Стемпковського зупинилася. Загальмував і Устимчик. Грицан ледь зубами не заскреготав. У цю хвилину він би застрелив Стемпковського…

— Знов щось вигадав, — процідив він люто, спостерігаючи, як неквапливо вилазить з машини Адам, як наближається ніби нехотя, перевальцем.

— Бензину треба, — пояснив Стемпковський з осміхом, майже глумливо. — Отже, доведеться почекати…

— Місьо, скористайся нагодою, заправся і ти, — Щухевич торкнув Устимчика за рукав. — На бензин тепер не густо, хоч і маємо власну нафту.

— Як дають, то чому не брати! — і підігнав машину до цистерн. Проворно викотився з-за керма. Та білоголовий поляк застеріг:

— Не вільно вам давати…

— Як? — Місьо на якусь мить отетерів, закліпав очима, потім нахмурився, відтак його прорвало, і він гаркнув: — Сам напийся!

— Не треба, — застеріг Ярослав. — Ми дипломати.

— Дав би я йому в зуби… — Місьо — за своє.

— Прибережи кулаки, — хмуро порадив Шухевич. — Знадобляться.

Мусили мовчати й ждати, розуміючи, що це хитрий викрут. Сил не вистачало навіть на прокляття. Від курива вже сохло в горлі. Нарешті Стемпковський виліз із свого авта й наблизився, відчинив передні дверцята, де сидів отаман Шухевич.

— О, тепер можна далі,— сказав, знову осміхнувшись, і лукаво, з погордою коротко глипнув на Ярослава.

Через Стрипу, оскільки міст був зірваний, переправлялися паромом, хоча й не відразу. І все ж о першій годині наближалися до Станіслава.

— Отже, ми ще сьогодні будемо у Львові,— визначив Шухевич, потираючи долонею гостре підборіддя.

— Та скільки там тої їзди! — Устимчик з досадою поморщився. — Най би тільки не зупинявся більше.

Однак несподівано машина Стемпковського круто запетляла тісними вуличками Станіслава і незабаром завернула до готелю. Поточняк оторопіло поглянув на Грицана:

— Що він надумав?

— А дідько його знає! — Ярослав знизав плечима. — Від нього всього можна чекати — тактика…

— Сравді, чого до готелю? — насторожився Шухевич.

Проте легковик Стемпковського кермував саме до готелю.

Коли зупинився, Анатоль, як очманілий, мало не клацаючи спересердя зубами, ринув до Стемпковського, мов на герць.

— Чому ми приїхали до готелю? — він аж задихався від люті, готовий вихопити пістолет і вбити того на місці.

— Я роблю те, що мені веліло моє командування, — знов незворушно відказав Стемпковський. — Я тут ні при чім. — І додав глумливо: — Звертайтесь до генерала Галлера…

— Але ж ми повинні бути сьогодні у Львові,— вперте чоло Поточняка покрилося зернистим потом.

— Це не залежить від мене. — Стемпковський всміхнувся так мило, ніби вибачався. — Мені сказано: дати нагоду панам відпочити, нагодувати, а завтра о четвертій ранку виїхати. Ви ж самі розумієте, я собою не розпоряджаюсь.

— Неподобство! — пробурчав Анатоль.

— Так, усе чиниться для того, аби ми прибули до Львова тоді, коли поляки займуть всю Східну Галичину, — слухаючи їхню розмову, розмірковував Ярослав. — Примітивна хитрість.

— А що поробиш! — Шухевич сплюнув.

— Власне, куди ви квапитесь? — ледь приховуючи глум, знов усміхнувся Стемпковський. — Зрештою, мені дані повноваження вислухати вас. Отже, можемо говорити.

Тепер прорвало й Грицана. Але на його лиці ніхто нічого не прочитав би. Дипломат мусить бути дипломатом. Ще в Парижі Ярослав привчав себе до цього. Отож виліз з машини й спокійно, стримано, неголосно зауважив Стемпковському:

— Я колись казав одному чоловікові, що благородний переможець не стане зневажати переможеного противника.

— Мудро, — не розгубився Адам. — Але я ще раз повторюю панам: маю повноваження… Власне, вам нема чого їхати до Львова. Викладайте все тут. І ми зможемо вирішити всі питання, які вас непокоять, себто я передам у штаб.

— Ні,— рішуче заперечив Шухевич, котрий також приступив до гурту. — Ми просимо доставити нас до Львова. У нас також є свої повноваження.

— Ваша справа, завтра доставлю, — вже без посмішки розвів руками Стемпковський і звернувся до офіцера, що виглядав з машини: — Покажіть панам місто, покажіть, де можна пообідати, покажіть, де мають заночувати, — кімната там готова, — і потурбуйтесь про їхню охорону, — наголосив з особливим притиском. — Так, саме про їхню охорону.

— Але ж… — Шухевич поривався заперечувати.

— До завтра, панове! — різко обірвав Стемпковський і, глумливо приклацнувши закаблуками, розвів руками. — На жаль, панове, служба не дозволяє мені бути у вашому товаристві.

Він ще раз приклацнув закаблуками й забрався у своє авто. Шофер дав газ, і Ярослава огорнуло смердючим димом. Офіцер допитливо глянув на Поточняка, маючи, певне, його за старшого, бо саме Анатоль першим затіяв увесь цей бунт.

— У готель і обідати?

— Погодься, — торкнув Анатоля Грицан. — Це вимотування нервів ні до чого не приведе. Побережім сили.

— Хай буде, — сказав натомість Шухевич.

І готель, і ресторан були Ярославові добре знайомі. Тут, у ресторані, він не раз трапезував, не раз приходив сюди з Вітовським, коли разом готували втечу з тюрми Мирослава Січинського. А тепер скрізь чутно мову чужинців, які забрали і землю, і місто, і цей ресторан. Зрештою, мова ця лунала й раніше, практично кілька століть, та все ж тоді було інакше, принаймні тому, що галичани почувалися такими-сякими господарями на цій землі — як індійці в Америці…

— Ярославе!

Грицан мимоволі повернув голову на голос — голос був знайомий — Марта. Вона сиділа за столом поруч з Шарварком у якійсь компанії. Компанія невеличка — чоловік п’ять, але всі були розчервонілі, ситі, безтурботно розмовляли.

«Шарваркові співаки і танцюристки, — здогадався Ярослав. — Що ж, йому однаково, кому служити, кому співати. Лише б гроші! Йому будь-яка влада на руку…»

— Моє поважання, — Грицан стримано поклонився, відчуваючи, як піт від ненависті зрошує його чоло.

— До нас! — закомандував Шарварко.

— Дякую! Я не сам.

Ярославові враз відхотілося їсти. Присутність Марти, Шарварка і галасливої компанії доводили його до отупіння. Навіть свіжа пахуча котлета не лізла в рот, і він одклав ножа та виделку, зіслався на біль у животі й м’яко сказав Шухевичу, що бажає трохи, бодай годинку, перепочити.

Не чекаючи дозволу, виліз із-за столу й побрів до відведеної їм кімнати. Впав у брудне ліжко. Він лежав і згадував Тернопіль, вірніше ночі, коли в постелі лежала Марта, а на столі полум'яніли гвоздики. І в Марти була рожева сорочка — така ніжна рожева льоля…

Думки про Марту змусили згадати Стасю. Черствий хліб поживніший… Чи знайшла Стася те, що шукала? Чому ж, штани на одну ніч легко знайти. Сина шкода. Як він там, Аскольдик? Виріс, мабуть? А може, навпаки? Може, худий, немічний, як теперішній цей розбурханий світ? Нічого, Оксана народить тобі ще одного Аскольда. «Навіть від одного батька не буває однакових дітей». Йому стало прикро від цієї думки. Він почував себе винним перед Оксаною, він шкодував, що зв'язав себе з нею, він не знайшов того, чого шукав. Для когось іншого Оксана була б чудовою дружиною. Вона ж бо така покірна, дбайлива, слухняна. І разом з тим далека від того, що діється у світі, що діється в Галичині. Вона помічниця не з покликання, а лише тому, що їй конче хочеться мати чоловіка. Що ж, зрозуміти її неважко: тіло потребує свого…

«Та ну їх до чорта, бабів! — оді гнав настирливі гадки. — Ось дружину Вітовського провідати б. Але як? Туди зараз ніхто не пустить, до Рожнятова. Та й, може, вона десь переховується. Чоловік же був військовим міністром».

Хоч би трошки заснути! На хвилинку. Але сон мовби відцурався — тільки очі заплющені. Вже й поприходили Шухевич, Поточняк, пороздягалися, вляглися. І після безсонної ночі на соломі враз захропіли, а Грицан відчув, що не засне. Серце і мозок їли прикрі гадки. Адже теперішня місія — не якась собі забава, а десятки тисяч вояків Галицької Армії, мільйони людей в Галичині, які чекають спокою, вони ж бо так стомилися — і розорилися! — від воєнної розрухи. Перемир’я дало б їм полегкість бодай на якийсь час. Але відчував, що не буде його, спокою. І він мучився так, що почала боліти голова. Він вийшов з номера.

У вестибюлі заклякло сидів офіцер, — як тільки уздрів Ярослава, рвучко підхопився і надто застережливо, похмуро, навіть погрозливо спитав:

— Цо пан потребує?

— Пройтися.

— Прошу, як пан того хоче. — І гукнув щуплого жовніра, якого Ярослав навіть не запримітив. — Супроводжуй пана. На кожнім кроці. І цілісіньким проведи до гостиниці.

— Слухаю, пане капітане! — козирнув хвацько жовнір.

Грицан вийшов першим, а щуплий жовнір за ним назирці. Враз з ресторану вигулькнула галаслива Шарваркова компанія. Дівчата щось виривали з Шарваркових рук, а Марта голосно реготала на повен рот. Ярослав зупинився, став обік, даючи їм дорогу. Як він молив Бога, аби ні Марта, ні Шарварко більше до нього не зверталися. На щастя, Шарварко навіть не запримітив його, а Марта, ковзнувши п’яненьким поглядом, підняла ручку й дрібно перебирала-махала пальчиками.

— До побачення, Славчику…

Він не відповів. Стовбичив як пень. Невже він колись був закоханий в неї? Невже міг її кохати? За що ж? За пагорбок Венери? Тьху! Курва!

— Куди пан бажає? — спитав щупленький жовнір.

— До «Діброви».

— У тюрму? — витріщився.

— Ні, під стіни «Діброви», — сказав Грицан, пронизливо дивлячись на нього та стримуючи ненависть. — Хочу ще раз побачити хату, звідки вийшов на волю Мирослав Січинський. Знаєте такого? Ні? Він застрелив вашого Потоцького!

Щуплий жовнір знизав плечима. Ярослав подумав: знає… Та більше розмовляти не став, хоча жаглося дошкулити йому бодай отакими нагадуваннями, зневажити, притоптати. На подвір’ї готелю порався біля автомобіля Устимчик. Уздрівши Ярослава мало не під конвоєм, наполошився:

— Куди ви?

— Прогулятися.

— А я думав…

— Нічого не треба думати!

Грицан потоптався коло тюрми, прогулявся в парку, а вернувшись до готелю, попросив у буфеті чарку горілки, сподіваючись, що хміль зморить і він засне. Однак заснув лише після дванадцятої. Вранці його розторсав Анатоль: вставай, їдемо. Коли Ярослав, наспіх причепурившись, спустився в хол, Стемпковський, позіхнувши та поталапавши пальцями по губах, весело, з насмішкою промовив:

— Отже, рушаємо далі, а ти хвилювався…

Грицан лише зблиснув очима. І мовчки проминув його. Поточняк і Шухевич уже сиділи в авто, аж незручно, що він припізнився. Привітавшись з Шухевичем, умостився позаду поруч з Анатолем.

Вони поїхали на Галич. Ярослав і далі мовчав, винувато та похнюплено поглядаючи на шпакувату потилицю Шухевича, що також мовчав та час від часу потирав долонею чоло, мовби проганяв дрімоту а чи щось натужливо думав.

Перед Рогатином машина Стемпковського, що й нині поволі тяглася попереду, збочила з сірого вузького гостинця — Устимчик машинально натис на гальма.

— Почалося, — просичав Поточняк.

На цей раз до галичан підійшов не Стемпковський, а його шофер. Підкрутивши руді вуса, сказав до Шухевича:

— Пан майор радить панам поснідати… В оцій он корчмі,— він показав на хатину край дороги.

— Яке ще снідання? — спалахнув той.

— Ми поснідаємо, — Ярослав притримав Шухевича за руку. — Не перечте, пане Степане, зберігайте спокій. Звикайте. Ще не те буде.

— Але ж…

— Чим сильніше ми будемо бунтувати, тим більше вони будуть знущатися над нами. Елементарно!

— Видко, що так, — підтвердив Поточняк.

Харчевня, як на ті часи, була доволі затишна й багата.

Стемпковський галантно запросив усіх за один стіл, сам усім замовив яєчню з шинкою, квашеної капусти з олією, чорну каву.

— Горілки по чарці вип’ємо? — звернувся до Шухевича, як до старшого. — Не турбуйтеся, панове, снідання не державне, так би мовити, конто…

— Можна і горілки, — погодився Шухевич, але в тій згоді явно чулися нотки зневаги й презирства.

— Таки довелося нам сісти за один стіл… — не без глуму та зверхності Адам вимайстрував лукаву посмішку. — 3 радістю вип'ю з панами чарку горілки…

— Ви тут господар…

— І пива холодного можна… Так, панове?

Снідали мовчки. Першими впоралися галичани, а Стемпковський зовсім не поспішав. Поточняк, почесавши пальцями напружене підборіддя та витерши хусточкою рота, підвівся:

— Дякую за снідання.

Вони поїхали далі. В Підберізцях Адамова машина знову зупинилася, і знов прийшов Адамів шофер: так і так, панове, поламалася, клята, мушу лагодити… І добру годину порпався в моторі. Устимчик якийсь час куняв за кермом, а далі не витримав — подався на поміч. А коли повернувся, пояснив:

— Хитрують…

— Не важко здогадатися, — засопів Анатоль.

— Я був би за п’ять хвилин направив, — запевнив Устимчик. — Не дали…

До Львова прителіпалися далеко за полудень, — ремствувати не було сил… А зупинив свою машину Стемпковський коло французького готелю по вулиці Легіонів, де містився штаб Галицько-Польського фронту, — штаб на першому поверсі, а галичан провів на другий; з-за столика підвівся одутлий капітан.

— Генрік, прилаштуй панів, — звернувся до нього Стемпковський, — а я тим часом з’ясую, як надалі все має виглядати.

Одутлий капітан жестом показав слідувати за ним — галичанам одвели велику кімнату, майже порожню — ліжка, тільки ліжка… Ні стола навіть, ні стільців — тільки ліжка…

— Терпи, козаче, отаманом будеш! — Грицан, як раптово вибухнув нервовим сміхом, так само раптом умовк.

— Вас покличуть, панове, — і одутлий капітан відкозиряв.

— Що ж, най буде… — сказав Шухевич. — Почекаємо.

Кожен — Шухевич, Поточняк, Грицан — сидів на своєму ліжку, — Устимчик залишився в машині. І сиділи наче після екзекуції. А що було чинити? Обурюватись? Сваритися? Вимагати чогось? У кого? І на кого скаржитися? І що це дасть? І хто їх стане слухати? Вони були поза правом. Поза світом…

— Які ж вони все-таки падлюки, — сказав Поточняк, позираючи на розталапані двері з тріщиною посередині.— Кари ляхам, кари!!!

Його слова повисли під закіптюженою стелею. Ярослав, закуривши, підпер голову рукою. Ой, ще буде… Ой, буде! Ні, він не боявся розмови, почував себе доволі твердо, мав тверді аргументи, аби відстояти свою думку. Інша річ, що з ними могли не рахуватися. О, так — після Парижа він міг розмовляти з самим Господом Богом і здолав би його, лише б той чесно дотримувався логіки і фактів. Ярослав ніколи не поважав тих, хто в дискусії використовує свою владу: унікальна слабість туполобих!

Одутлий капітан з’явився десь через півгодини, тримався шляхетно, з достоїнством, не наближаючись, проговорив:

— Прошу, панове, — і знову жест, тільки жест.

Усі трійко потяглися за ним, — він провів їх до тісної кімнати. Те, що побачив Ярослав, приголомшило: за столом сидів Стемпковський. Це що, гра? Грицан одчув, що іще секунда — й не впорається зі своїми нервами.

— Полковник Кесслер обідає,— спокійно сказав Шухевичу Адам. — Мені доручено з вами переговорити.

— Ні в якому разі! — випалив замість того Грицан, хоча право першого голосу належало главі місії.

— Так-так, ми почекаємо полковника, — підтвердив Шухевич, витримавши таку-сяку паузу, а тоді, витерши чоло, без запрошення сів на розхитаного стільця.

— Як хочете, — байдуже знизав плечима Стемпковський. — Але я не думаю, аби змінилося що-небудь.

— Ми почекаємо, — буркнув Поточняк.

— Там, у холі, посидьте… Хоч ні! Генрік, проведи, однак, панів до канцелярії пана полковника.

Вони ждали більше години.

Шеф штабу польської армії в Східній Галичині полковник Кесслер увійшов рвучко, пружно. Ярослав одразу відчув, що все вирішено, — під серцем похололо. Кінець…

— Передовсім, панове, — намагаючись говорити українською мовою, сказав полковник Кесслер, — прийшла депеша, що велична наша польська армія сягнула Збруча.

— Ми це знаємо, — кивнув Грицан.

— Я не можу нічого конкретного обіцяти вам стосовно демаркаційної лінії,— виголошував приготовлені слова полковник Кесслер. — Але хотів би знати, як ви думаєте воювати з більшовиками, не маючи ніякої оперативної бази?

— Це, мабуть, не входить у наші компетенції,— м'яко зауважив Ярослав, нетерпляче випередивши главу своєї делегації та беручи ініціативу в свої руки.

— Ваша армія розбіглася, — посміхнувся посмішкою Стемпковського Кесслер. — Скільки у вас може бути тепер сил?

— І це також не має відношення до нашої місії,— отут сміливо заговорив Шухевич.

— Ми маємо докладні відомості, що тамтешнє населення України не бажає вас прийняти.

— Можна подумати, вас українці хочуть! — пробурмотів Поточняк.

— Гадаю, це питання не підлягає обговоренню, — Шухевич спробував пом’якшити розмову. — Бодай би тому, пане полковнику, що це Україна, а не Польща. Це наші внутрішні справи.

— Що ж, почекаємо відомостей з Варшави, — заключив полковник Ічесслер і звернувся до одутлого капітана: — Проведіть панів до їх нової кімнати. Тільки не тут, не в цьому готелі, а помістіть їх у «Варшавському». Їм треба трохи подумати… Так, у «Варшавському».

— Ходім, — натягаючи чорні м’які рукавички, одутлий капітан пішов першим, сів у машину Стемпковського, вона рушила, за нею повів свою Устимчик.

— Ото знайте, дорогі мої, саме так з нами поводилися в Парижі,— зітхнувши, з гіркотою сказав Грицан. — А Петрушевич нарікає, що ми нічого там не домоглися.

— Хоч Петрушевича мені не згадуй, — скривився Поточняк, — бо мене починає дерти по горлі…

— Добродії, тільки не сваріться, — попросив Шухевич. — Ще нам бракувало всім пересваритися — більше вже нічого не треба.

У «Варшавському» кожному виділили окрему кімнату. По коридору снували вартові з карабінами. Сидів у фотелі черговий офіцер військової жандармерії. А Грицан кусав губи: ми що — заложники? Як усе те розуміти? Чи є люди на землі? І чи є Бог на небі?

IV

З-за пагорбів поволі підіймалося сонце. Велике, чисте, розкішне. І так само поволі розсіювало густу, молочно-сіру мряку. Почорнілі, замшілі дахи оголювались, і безіменний хутірець оживав. Зафоркали коні, загаласували поранені, заметушилися медсестри й санітари.

А попри той, закинутий в подільському степу, хутірець вже тяглася валка возів. Обози, обозй, обози… Переходила Галицька Армія Збруч, ідучи в Україну, а з нею — біженці: старики, жінки, діти… Інтелігенція. До возів тулилися, бо тут і провізія, і приватний скарб. Гляділа Таня на ті обози, в яких перемішались всі барви, як і всі доморослі істоти — від чоловіка до курки, і серце її до болю стискалося. Часом обози котилися у два, а то й в три ряди — чим ближче до полудня, тим довші валки. Здавалось, їм не буде кінця. Їхали важкі вантажні авта, артилерія, їхали шпиталі, команди з поодиноких міст, жандармерія. На конях. І піші. Піші — босоніж, з напухлими ногами.

— Добре, що тепле літо, — з сумом зітхала Таня. — Що би вони робили, бідні, коли холод та дощ…

— А таки добре, — підтакнула Оксана, мимоволі повернувши голову до Дударика-санітара, що невідривно зорив на до каменю випечену липневим сонцем дорогу. — Треба тобі, Петрусю, черевики.

— Мені й босяка добре…

— А восени чи взимку?

— Ще далеко…

— Ага! Далеко… — Оксана цмокнула, застерігаючи хлопця від безпечності.— Тобі так здається. Злетить, що й не запримітиш.

— І зброї тобі треба… — м'яко зауважила Таня.

— Я маю за пазухою револьвер… Вайда дав.

А обози йшли та йшли… На полях легко хвилювало збіжжя, темні надзбручанські ліси запрошували на відпочинок… І часто знесилені коні зупинялися. А піші, котрі чалапали побіч, де хто стояв, там і падали, засинаючи сном невинних, — у ровах, на обочині дороги… Мукали, озираючись увсібіч, корови, що їх гнали поперед себе гуртом чи окрімше, на прив'язі, і молоко капало з тонких дійок…

А обози йшли та йшли… Стрільці — купами на возах. Густо. Щільно. І як ті коні ще тягнуть, — знизувала плеченятами Таня, — і де в них тая міць?

— Чуєте, співають? — Дударик зачудовано розширив майже дитячі свої голубі очі.— І так гарно…

— То пісня наших страждань… — крізь сльози тихо обронила Таня. — То пісня, щоб заглушити наш біль…

— А я плакати не буду, — Петрусь гордо випнув хирляві груди. — Так, не буду… Хай вороги плачуть! — і приєднався до співаків:

А обози йшли та йшли… В Україну. Хто з співом, хто з плачем, та всі з надією: ненадовго, повернуться через якийсь час. Це навіть не відворот — похід за амуніцією, зброєю, набоями! Ми ще піднімемо, ой піднімемо тую червону калину…

Йшли та йшли обози…

— То що, будемо робити сінники? — підводить Оксана до Тані печаль своїх небесних очей в чорному віночку.

— Треба. Ніхто за нас не зробить. Помагай, Петрусю!

Зітхає Таня: ліжко чи сінник — хіба що мрія для поранених чи хворих. Розкіш і комфорт — чиста солома… Ні ліків, ні лікарні. Ліків нема — ліками гендлюють, камфори, йоду, опіуму не знайдеш зі свічкою, зате на чорному ринку — дуже прошу, скільки завгодно! На всю Галицьку Армію, знає тепер Таня, лише двадцять вісім лікарів, і то, здається, разом із санітарними старшинами, з яких мало користі. А недужих усе прибуває й прибуває. А може, не хочуть воювати, ухиляються від служби? Хто його знає! Таня звикла вірити людям.

Для сінників використовують мішки з-під цукру, — в перший день жартували: буде не лише комусь солодко спатися, але можна мішок лизнути, і буде в роті солодко…

— То що там, дівчаточка, ниньки на обід? — до них наблизився молодик з буйним чорним чубом та раненою рукою на підв’язці.

— Фасоля і капуста, — не дивилась на нього Оксана.

— А м’яса ані капіточки?

— Міністр фінансів пан Мартос грошей на м’ясо не дає,— в голосі Тані — хоч і м’якому, сумирному — нарікання.

— Чи Петлюра з’їв?

— Чого ти вчепився Петлюри? — випросталась Оксана. — Ви, галичани, вже не знаєте, за що вчепитися в Петлюри!

— За матню можна… Га-га-га!..

— Тьху, безсоромний!

— А що, неправда? — молодик погладжує здоровою рукою свій буйний чорний чуб. — Раз запросив нас сюди, най годує як слід.

— Самі прийшли…

— Ага, самі! А з ким буде більшовиків бити?

— Не заважай нам!

Молодик дметься й відходить. А Оксані мулько: ану в цю ж хвилину хтось так само різко обходиться з Ярославом? Але чому він так довго не повертається? Може, з ним щось поробили? Нарікати на війну вона вже не нарікає — марна справа, фатум, невідворотна доля. Лишилися хіба оголені нерви. А вона так боїться втратити Ярослава, так боїться. Він її остання надія і опора. Без нього тепер і життя було б не життя.

— Привіт, дорогенькі мої! — бадьорий голос Вайди.

Оксана струшує з обтяжілих віч їдку задуму, а Таня миттю опиняється коло Антона, не чекаючи, заки той наблизиться. Оксана рада за неї — заздрити нема чого: сама кохає. Понад усе.

— Вітайте мене, — так само бадьоро рече Вайда. — Віднині я перекладач у Начальній команді.

— Як це? — не відразу збагнула Таня.

— Дуже просто. Я добре знаю німецьку. І сподобався шефу штабу Шаманеку. Він і сказав: будете перекладачем.

— Ага, тепер зрозуміла.

— Звичайно, це в сто разів краще, ніж окопи, — розсудливо мовить Оксана, знов подумавши про Ярослава.

Дударик стоїть обік, зачакловано позираючи на Вайду, — прізвище високого чина на нього діє магічно.

— А це, Петрусю, тобі,— Антон розстебнув польову сумку, — подарунок.

— Книжка? — скрикує хлопець.

— Ти ж любиш читати?

— Дуже!

— І автор усім відомий, і художник, що її оформляв, знаменитий, — Вайда простягнув Петрусеві ошатний томик.

— «Князь Ярослав Осмомисл», — вголос читав Дударик. — Українська історична повість з дванадцятого століття у двох частях. Написав Осип Назарук. У Львові. Тисяча дев’ятсот вісімнадцятий рік. Коштом і заходом товариства «Просвіта». — Дударик перевів подих. — Князь Ярослав Осмомисл… Я щось таке чув про нього… — і він спаленів-засоромився.

— Ярослав Осмомисл — князь Галицький, — делікатно розтлумачував Антон. — За його часів Галицьке князівство настільки зміцніло, що заволоділо землями в пониззі Дунаю. Не без успіху вів боротьбу з половцями, правда, в союзі з іншими давньоруськими князями. Збудував чимало укріплених градів. Уклав угоду з Угорщиною і скріпив її шлюбом своєї дочки з королем Стефаном Третім. А щодо прізвища «Осмомисл», то це означає — мудрий, розумний, той, хто має вісім смислів.

— Ой, цікаво… А ви автора знаєте?

— Ми разом вчилися в гімназії.

— Правда?

— На світі, Петрусю, не сама брехня.

— А художника знаєте?

— Бачив, але не розмовляв. Олекса Новаківський родився на Вінниччині, початкову мистецьку освіту здобув в Одесі, закінчив Краківську академію красних мистецтв, а у Львові поселився в тринадцятому році.

— Ви все знаєте…

— Усього сам Господь Бог не знає… Або не хоче знати. А що малюнки Олекси Новаківського — є на останній сторінці.

Дударик умить знайшов її, ту сторінку.

— «Повість цю написано в часі великої війни у Володимирі-Волинському, в червенськім городі Устилузі над Бугом і в Коші Українського Січового Війська в селі Пісочне над Дністром». Ага, є! Є згадка про Олексу Новаківського! — І далі читав: — «Князя» почато першого лютого тисяча дев’ятсот вісімнадцятого, а скінчено дев’ятнадцятого жовтня також тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року». Так скоро він написав?..

Дударик, вдячно зорячи на Вайду, обома руками притиснув книжечку до грудей, потому бережно сховав за пазуху — туди, де лежав ще один дарунок Вайди — воронований револьвер…

V

Прибувши до Кам’янця-Подільського, диктатор Петрушевич розмістив свою Диктатуру над тихоплинним Смотричем, в архієрейському палаці, що виструнчився неподалеку від ринку. В приймальні стояли добротні меблі, на стіні висів образ Ісуса Христа при столярській роботі. Поруч з приймальнею — спальня. Ще одні двері вели на веранду, звідки відкривався чудовий вигляд на закутий в граніт Смотрич. На веранді — довгий стіл, накритий білою скатертиною. Тут усі прибічники Петрушевича обідали й вечеряли — скромно, без напоїв. День і ніч у будинку — подвійна варта. Бувало, в самого Петрушевича вимагали документів. Диктатор не ображався на новачків — він любив порядок, вірив у їхню надійність.

Зараз була середина дня. Парило сонце. Однак Петрушевич був у білій сорочці, при краватці. Стовбичив на веранді, неуважно дивився на закутий в граніт Смотрич, очікуючи на спільну раду Тарнавського і Петлюру. Петлюра його дратував, особливо тепер. Петрушевич не шанував тих, хто говорить без запалу й неясно, а помимо того, Петлюра невиразно ставився до галичан, імлисто, любив їх і не любив, та найгірше, як переконався Петрушевич, не мав популярності, зовсім не знав військової справи, хіба що надміру метушився, сиплячи, як з кулемета, тирадами.

ї взагалі! Обидві сторони, здавалось, судомилися в гарячці… Принаймні так це сприймалося свіжими очима.

Диктатура опиралася на трудову партію, котра донедавна ще називалась національно-демократичною, і радикальну. Рішучим їхнім противником, а отже, й Диктатури, були Селянсько-робітничий союз та соціально-демократична партія — противником як Диктатури, так і всякого іншого — не їхнього! — уряду. Міжпартійні наради, а надто ж — чвари відбувалися в Кам’янець-Подільському, куди збіглися верховоди, мало не щодня. Вони змагали до вироблення спільної платформи, а насправді рвалися — кожен собі — до влади, сіючи між собою ворожнечу, заводячи в оману загал та вносячи розбрат в армію. Як і треба було сподіватися, спільної платформи вони так і не виробили, не було ні надії, ні гарантії, що коли-небудь витворять її. Вони жерлися, як за часів Австро-Угорщини, — два чоловіки — три партії…

Директорія, після ганебно-підлого усунення з голови Винниченка, складалася з Петлюри, Швеця, Макаренка, Андрієвського, — так тривало недовго. А тоді почався розпад. Після державного замаху отамана Оскілки, в якому була замішана партія самостійників, Андрієвський виступив з Директорії; Швець та Макаренко хоч залишились, але були в ній звичайними декоративними фігурами, з якими Петлюра не рахувався; Петрушевич — у тім часі, як його проголосили диктатором, — через непорозуміння з Головним отаманом також практично покинув Директорію. Отже, залишився Петлюра та його уряд — Рада міністрів. Щоправда, Петрушевича Директорія повідомила, що його відставки не приймає, на що той ніяк не відгукнувся. Таким чином, ніхто до пуття не знав: є Петрушевич членом Директорії чи ні. Раз говорили — є, другий — ні,— в залежності до політичної обстановки…

Отже! В ЗУНР «праві» були при владі, а «ліві» — в опозиції. В УНР — навпаки: при владі були «ліві», а «праві» в опозиції. І «праві» з Наддніпрянської України шукали підпори «лівих» з Наддністрянської Галичини… Так було доти, доки галицький уряд мав свою територію. Тепер же відносини загострилися. Весь уряд Директорії займав супроти уряду Диктатури таку ж принципово негативну позицію, як Селянсько-робітничий союз чи соціально-демократична партія, — він вважав його юридично незаконним, а Директорія не визнавала Диктатури правовою установою — що обурювало Петрушевича — і поривалася перейняти те виконання влади, яке на основі акту злуки від 22 січня належало сповняти Національній Раді, створивши і цією метою міністерство галицьких справ та віддавши портфель міністра галичанину Семену Вітику — соціал-демократу і вічному ворогу галицьких «правих».

Хтозна, як усе склалося б надалі, коби не Червона Армія, що загрожувала Кам’янцю-Подільському, де сидів Петлюра — наполошений, безпорадний. Наддніпрянська Армія, як доповідали Петрушевичу, складається з дванадцяти не конче сильних дивізій в загальній силі двадцять п’ять тисяч людей. В часі переходу Галицькою Армією Збруча в руках Директорії був терен, обмежений самим Збручем і Дністром, а з півночі та сходу фронтовою лінією Городок — Ярмолинці — Нова Ушиця — Копайгород — Вапнярка — Ямпіль. Становище Наддніпрянської Армії до того погіршилося, що більшовики сягнули Смотрича, і героїзм Петлюри, його войовничість почали в’янути, як скошене зело…

Стоячи зараз на веранді, Петрушевич мимоволі згадав далекий Відень. Стандартно-елегантний, а також нудний, як бувають нудними міста, які одвідуєш десятки разів і в яких нудишся, наче в клітці. Інша річ — Кам’янець-Подільський. Свіжий і якийсь для Петрушевича загадковий, романтичний навіть. Перлина Поділля. Місто на кам’яному острові… Недарма ж воно так приваблювало чужинців, що товклися по нім упродовж кількох століть. Передусім литовський князь Ольгард, відтак ляхи. Турки… Під їх владою місто перебувало майже три десятки років. Вісімсот хлопчиків забрали вони звідси в яничари. Та найбільше мордувало Петрушевича те, що, як йому стало відомо, Кам’янець-Подільський був одним з пересильних пунктів більшовицької «Искры». Звідки гарантія, що її ідеї не вкорінилися тут, на берегах сивого Смотрича? Мабуть-таки, вкоренилися, бо ж іще в сімнадцятому році тут було проголошено Радянську владу, саме тут учився теперішній член Всеукраїнського ревкому більшовик Дмитро Затонський.

«А може, дарма я вибрав Кам’янець-Подільський? — замислився Петрушевич. — Але ж Петлюра радив…» Петрушевич аж ледь зубами не заскреготав: нечуване дикунство, коли в спільники береш того, кому не довіряєш…

А на веранді тим часом появився генерал Тарнавський зі свитою: його ад’ютант сотник Дмитро Паліїв, шеф штабу Начальної команди полковник Альфред Шаманек, перекладач сотник Антон Вайда. Петрушевич мовчки, заглядаючи в очі, потис кожному руку.

— Прошу сідати, панове, — він машинально глипнув на годинника. — Ви дещо випередили визначений час… Петлюри ще нема.

— Я знав, що його ще не буде, — підкреслено промовив Тарнавський. — І якраз вибрав саме такий час, аби його дійсно не було.

— Чому? У вас якісь секрети?

— Де двоє — секретів нема…

— Не розумію вашої філософії, кажіть конкретно.

— Мені донесли, що вас можуть арештувати, — Тарнавський все ще стояв. — Отже, я страхую вас, пане диктаторе.

— Мене? Страхуєте?

— Мій обов'язок…

— Можуть арештувати… За що?

— Вам ліпше знати…

Вайда стрепенувся. Чи то перелякано, чи розгублено поглянув на Шаманека — треба було перекладати на німецьку, бо ж той не знає української. Але як усе те перекладати? Шаманек, перехопивши його погляд, поволі заплющив і розплющив очі — не хвилюйтесь, мовляв, мені все те якраз і не потрібне, хай вони між собою з'ясовують свої стосунки. А могло бути інакше, тобто Тарнавський міг заздалегідь сказати Шаманеку, про що насамперед говоритиме з Петрушевичем. Так чи сяк, а Вайда заспокоївся.

— Але хто вам сказав, що мене хочуть арештувати? — насторожився, однак, Петрушевич, хапаючись правицею за полу ретельно випрасуваного піджака. — Звідки такі дані?

— В армії є розвідники… — Тарнавський відказав м’яко, але з глибоким підтекстом, а ще з більшим натяком.

— Вигадуєте! — розлютився несподівано диктатор. — Ви всі вже не знаєте, що вигадувати! Арештувати! За що? За те, що я піклуюся про долю Галицької Армії, про долю всієї Галичини? За те? Чи то сон старої кобили? Чи вісті з Дунаївців?

— При чім тут Дунаївці?

— Мені сказали, що ви їздите туди ночувати!

— Признаюсь, був такий гріх…

— І все кидаєте? Армію? Штаб?

— Я хотів годинку поспати в тиші… І тільки!

— Арештувати… — буркнув Петрушевич. — Не каламутьте води!

— Мій обов’язок — попередити вас!

— Попередити… Мене не треба попереджати!

Для Вайди все було новим, а отже, цікавим — він уперше стояв так близько коло Петрушевича. Його вразили елегантність диктатора, енергія, правда, не менш вразив вибух гніву супроти Тарнавського. Адже той має рацію: стрілецтво нині — брага-сирівець. Збурене, люте, розбурхане. Від нього всього можна чекати, як і від наддніпрянців, котрі не конче шанобливо сприйняли диктатора. Вони воліють мати одну владу, їм примарюється, ніби галичани зазіхають на їхню свободу, козачу вольність… Об'їдять та роздягнуть… Зрештою, вирішив Вайда, я можу помилятися. Але твердо переконаний: не буде в нас затишку, спокою за Збручем. І певен, ніхто не знає, що його чекає, чим усе закінчиться. Часом аж моторошно робиться.

— Ну добре, я зважу, пане генерале, на ваше застереження, — Петрушевич посмирнів, навіть зніяковів, позизувавши оком на притишених старшин, котрі покам’яніли на стільцях. — Нам зараз про інше слід помислити. На нас ціла гора звалилася, отже…

Не встиг він докінчити, як двері відчинилися і ввійшов Петлюра — застібнутий по горло френч, упевнений крок, вивірені рухи.

— Слава Україні!

— Героям слава… — промимрив Петрушевич.

Слідом за Головним отаманом з'явилася колоритна фігура його ад’ютанта сотника Крушинського — буйне волосся, пишні вуса, а зростом на голову вище од свого патрона. Останнім зайшов отаман Юрко Тютюнник, якого Петлюра ставив високо і який возив з собою портрет Наполеона…

Перекладати і називати імена тих, хто перед Шаманеком, не було потреби — полковник усіх знав, і Вайда не зводив очей з прибульців. Надто — з Петлюри. Досі він бачив його хіба що на портретах, у натурі — все інакше… Нижчий від Петрушевича… І посмішка його квола… І лице зморене та бліде… А казав же Грицан, що про нього рекли «наш Гарібальді», коли, скинувши гетьмана Скоропадського, в’їхав у Київ. Який же з нього Гарібальді?.. Певне, на портретах усі вожді гарні… А чи спотворені? В усякому разі, на Вайду Петлюра особливого враження не справив. А його самовпевненість аж дратувала. Вайда цінив упевнених, а не самовпевнених, як і простих, а не простаків…

— Перейдемо, панове, до кімнати, — сказав Петрушевич після того, як усі поручкалися, а незнайомі — познайомились.

Так, Вайді було інтересно, проте не роззявляв рота, як дітвак. Йому вже тридцять п’ять. І пожив, і повоював. Самого Франца-Йосифа у Відні видів, у товаристві Івана Франка мав щастя бути. Івана Франка! Вожді приходять і відходять, а Франко зостанеться навіки в людських душах, як і його книжки. Власне, своїми писаннями й житиме.

Антоне! І він зрозумів сам себе: треба було сісти поруч з Шаманеком і перекладати йому слово в слово, про що говоритиметься за круглим столом. І навпаки. Шаманек усміхнувся йому:

— Зараз почнеться справжня робота…

— Хоч би не посварилися…

— Не допустимо.

Петлюра сів і затарабанив по столу блідими пальцями з мало не сизими нігтями, а далі звично схрестив на грудях руки і, граючи голосом і мило всміхаючись, патетично заговорив:

— Я певен, я глибоко переконаний, що ми дійдемо спільної думки. Кожен за цим столом розуміє, що хвиля критична і відповідальність наша перед нацією виняткова. Я майже не сплю… Час не буде нас чекати. Історія також не може чекати. А доля історії зараз у наших руках.

— Що ви пропонуєте? — дипломатично спитав Петрушевич, готуючись в разі потреби до відсічі.

— Я, здається, висловлювався не раз, — Петлюра знизив, приглушив тон, — треба остаточно вирішити справу щодо спільних наших дій, — тепер голос звучав невдоволено, похмуро. — Нам негайно треба брати Київ! Негайно! Зволікати не можна. Ми самі собі шкодимо. А на нас звернуті погляди всього світу! Я хочу почути ваше остаточне слово, пане Петрушевич.

Остаточне слово… Легко йому, Петлюрі, казати! А звідки він, Петрушевич, знає, яке має бути те остаточне слово? Йдеш ніби по канаті… Бач, арештувати надумали… Вони й вбити можуть, вони ж бо, стрільці, роз’ярені, та й Петлюри не терплять, вважають запроданцем.

— Ми пропонували наступати всіма силами на Галичину, зайняти простір Стрий — Лавочне, щоб мати вихід у світ, як це планувалося при Чортківській офензиві,— Петрушевич відстоював свою стару думку. — Якщо відіб’ємо Галичину, зможемо взятися за Київ.

Петлюра скривився. Його дратувало саме слово «Галичина», йому потрібен був Київ, трон!

— Більшовики в Проскурові, вони вдарять нам у спину, — нервово промовив отаман Тютюнник. — Чекайте, чекайте — дочекаєтеся, що вони й вам ударять в спину.

— Такого не буде! Більшовики не підуть на Галичину, — рішуче заперечив Петрушевич. — їм там нема що робити. Галичина бідна. То вам не Донбас, не Кривий Ріг і не пшеничні лани України! Більшовикам на Збручі достатньо стати.

— Якщо, звичайно, поляки не підуть на них, — додав Тарнавський.

— Хотів би я знати, а з ким битися в Києві? — аж тепер сказав своє слово Шаманек. — 3 більшовиками чи з денікінцями? Найліпша операція — на Одесу. Насамперед легше буде туди дістатися, не буде сильного ворожого опору. Та й дорога коротша, ніж на Київ. Над Чорним морем клімат лагідніший, ніж над середнім Дніпром, і з цією обставиною погано екіпірована Галицька Армія мусить рахуватися.

— Пан Шаманек має рацію, — підтвердив Тарнавський. — 3 Одеси можна сконтактуватися зі світом, найти посередників, щоб за пшеницю і цукор купити заморську зброю.

— Дурне! Купити можна без Одеси, що ми й робимо! — Петлюра поблід, ним трусило. — Брати треба Київ… Київ! Київ! Тільки Київ! І між нами повинен бути добрий союз, бо кожна держава, поділена в собі, розлітається!

— Але ж ви зв'язалися з поляками, ведете з ними переговори, — вколов Петрушевич. — А галичанам краще бути з більшовиками, аніж з Польщею. — Він одразу уточнив, поправив себе: — Кажу про те, що бродить між стрілецтвом.

— Наш договір з поляками не такий, як ви собі малюєте, — Петлюра пробував спростувати Петрушевича. — Це лише припинення боїв, а не політична акція. І я певен, я глибоко переконаний…

— Ми з ними воюєм, а ви цілуєтесь! — вигукнув Шаманек.

— Неправда! — Петлюра й собі викрикнув. — Ми ввели до Директорії пана Петрушевича, ми створили Міністерство галицьких справ…

— Воно якраз не потрібне! — перебив його Тарнавський.

— Ми його скасуємо, як воно вам так допікає…

— А таки допікає!

— Ви вважаєте Галичину своєю провінцією! — збадьорений підтримкою, випалив Петрушевич і відразу злегка почервонів: заява видалась йому надто сміливою…

— Але ж існує акт злуки між нами!

— Зрозумійте, Галичина… — почав Тарнавський.

— Галичини зараз нема! — вирвалось в отамана Тютюнника. — Там, перепрошую, порядкує зараз армія Галлера.

— Так буде! Буде! Буде Галичина! Ми її відвоюємо!

— Хіба маєте достатньо сил?

— Маємо! Нам тільки потрібна деяка поміч.

— Так-так, лишень трохи помочі! — закивав Петрушевич в унісон своєму генералу.

— Пане Петрушевич, ви годитеся, аби обидві армії були підпорядковані Головному отаманові чи ні? — руба спитав отаман Тютюнник. — Не випадає такому солідному чоловікові, як ви, отак себе поводити. Пробачте за деяку відвертість, але то якісь несерйозні торги…

— Це не торги, а позиція, — захистив диктатора Тарнавський.

— Позиція… — спохмурнів Петлюра. — Але певен, я глибоко переконаний…

— Ваша певність нам боком лізе!

— Пане Тарнавський! — Петлюра тильною стороною долоні машинально змахнув піт з чола. — Моя думка тверда: найправильніше, наймудріше буде наступати на більшовиків, відкинути їх звідси, взяти Київ, а тоді брати вашу Галичину!

— Армія знесилена, — спробував переконувати Петлюру полковник Шаманек. — Ми поведемо людей на явну погибель, ми загубимо армію! Невже Головний отаман не спроможний збагнути? І вам дивуюсь, пане Тютюнник!

— І чому ви думаєте тільки про себе? — ощетинився Петлюра. — Чому не думаєте про всю Україну? Що за постановка питання?

Цими словами він якоюсь мірою доконав Петрушевича. Справді, була ж у січні злука, прийняті ж відповідні документи, ухвали. Що тепер подумають люди? Як сприймуть? Петрушевич сліпим, здавалось, поглядом обвів усіх під загальну німу, камінну тишу — вони чекали… Навіть свої. Чекали його слова — слова диктатора. А він усе вагався, — треба було зважити й на думку власної опозиції… А вона ж бо за єдину Україну. І треба врахувати всі наслідки. Відмовитись від договору злуки — ще більше нажити собі ворогів. Ні, він на таке не міг пуститися.

— Що ж, хай буде по-вашому, пане Головний отамане… — тяжко підвів голову, наче вона була наповнена чавуном. — Разом, обома арміями підемо в наступ на більшовиків… На Київ.

— Вашу руку, пане диктаторе! — схопився Петлюра.

— Досить мого слова…

— Отже, на Київ! — Петлюра витер спітнілу долоню об штани. — За Києвом — Галичина! Тепер нам залишилось створити спільний штаб, з належною кількістю представників від обох сторін.

— Хай людей визначать військові, а ми затвердимо.

— Згоден, пане Петрушевич, — Петлюра аж зарум’янився.

— То — все? — Диктатор озирнувся, наче щось загубив.

— Так, усе — час діяти! Ввечері військові засядуть за стіл.

Вони обидва гречно попрощалися. Коли за отаманом Тютюнником, Петлюрою та його ад’ютантом Крушинським зачинилися двері, Петрушевич довго стояв замислено. Тарнавський не дивився на нього, сидів похнюплено, як і Шаманек, ад’ютант Паліїв, перекладач Вайда.

— Пане Тарнавський, я виджу, ви не схвалюєте мого рішення, — Петрушевич врешті не витримав цієї гнітючої мовчанки. — Одначе армія буде автономна, і ви її поведете…

— Що чути зі Львова — від Шухевича? — зовсім про інше спитав генерал. — У даній ситуації це вельми важливо.

— Зі Львова? — Петрушевич дещо розгубився, навіть сконфузився. — І все ж ви, пане генерале, не відповіли на моє пряме запитання: що ви думаєте про моє рішення?

— Нас розсудить час, — невизначено відказав Тарнавський, поволі підводячись. — Дозвольте відбути в Начальну команду?

— Тільки визначте представників у головний штаб.

— Одного я вже визначив — полковник Шаманек.

— Дуже добре, — схвалив Петрушевич.

— Якщо повернеться місія Шухевича, пошлю туди Поточняка.

— А не замолодий?

— Хоч раз проявіть гнучкість, пане диктаторе…

— Добре, добре, — Петрушевич замахав блідими долонями, наче хотів спекатися Тарнавського. — Дійте на власний розсуд.

— Між іншим, коли цар Петро Перший, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, проїжджав через ворота Кушнірської брами, з його голови вітер скинув капелюха… — генерал Тарнавський вклонився і, не чекаючи, як зреагує на його слова диктатор, квапно рушив до дверей.

«Все це не для мене! — потягнувшись за Тарнавським, рішуче подумав Вайда. — Не годжусь я для політики… На фронті легше».

VI

Три дні не приходила відповідь з Варшави, і Шухевич не витримав — порадившись з Г рицаном та Поточняком, сам подався до Стемпковського. Той зустрів його досить приязно, тепер уже як доброго знайомого, проте зараз це абсолютно не тішило.

— Чому досі нічого нема?

— Буде, — незворушно посміхнувся Адам, дотримуючись єзуїтського спокою, який виводить з рівноваги навіть найвитриманіших. — Буде, пане Шухевич.

— Коли? — не вступався отаман.

— Я ж не можу вказувати панові Пілсудському, коли і що він повинен робити, — наче малому, пояснив Стемпковський. — Чекайте, пане добродію, більше нічого вам не пораджу.

— Що ж, будемо чекати, — не глядячи на нього — очі долу — і не попрощавшись, Шухевич вийшов, стримано, поволі, хоча в очах було чорно. Він розлючено сунув своїм рідним містом, та найбільше його злив жовнір, що супроводжував, — ніхто з місії без супроводу навіть у клозет не мав права вийти… Ідіотизм! Справжня продумана наруга. Аби причавити, принизити, вивести з себе! А головне — той чи інший жовнір ніколи не обзивався — мумія, манекен! Горло Шухевича душила невимовна лють.

Не розчулюйся, — звелів собі,— помста за нами! В готельному холі його перестрів Ярослав. Він був чимось схвильований, та Шухевич не завважив, Шухевич думав, що чинити далі,— тож, глипнувши на Грицана невидющими очима, вицідив:

— Усе на мертвій точці!..

— Цього треба було сподіватися, — в голосі Ярослава не було відчаю: наступає врешті-решт такий стан, що людина дерев’яніє, не реагує вже ні на що, і смирення це виключає мозок, натомість приходить інертність. — А в нас новина…

— Яка ще новина? — Шухевич кліпнув очима, але й у нього наступав той же стан, що й у Грицана: безсилля, вимкнення волі, мало не байдужість.

— Тільки-но Устимчик довідався, що до Львова приїхала делегація Петлюри, буцімто, як і ми, на переговори з поляками.

— Яка ще делегація Петлюри? — тепер Шухевич наче прокинувся зі сну.

— Або я знаю!

— При чім тут Петлюра до галицьких справ? — Шухевич розвів руками. — А може, Устимчику примарилося?

Однак, як виявилось, Місьо мав-таки рацію: дійсно, делегація Петлюри прибула. На чолі з полковником. Її поселили в тому ж готелі, на вулиці Легіонів, де містився польський штаб галицького фронту.

— Чортзна-що! — кипів Поточняк. — Чому ж Петлюра нічого не сказав, коли вручав нам листа? Нічого не второпаю!

— І я нічого не второпаю, — кивнув Ярослав. — Пане Шухевич, дозвольте мені здибатися з ними?

— У кожному разі, треба, — до Шухевича знов повернулася свідомість. — Ми ж повинні знати їхню мету, їхню, властиво, місію.

Петлюрівський полковник зустрів Грицана весело, бадьоро, з розпростертими обіймами, ніби вони не те що давно зналися, а народилися щонайменше по сусідству. То був повнявий, в літах чоловік, з пишними вусами та іскристими світлими очима.

— Тут, у вашому Львові, рай! — Взяв Ярослава під руку. — Ніхто не стріляє, ніхто не свариться. Я згоден хоч навічно тут залишитися. Нащо війна? Яка війна?

Він говорив і говорив, іскрячи очима та посміхаючись під пишні вуса. Аж нарешті вгамувався.

— Вип’ємо?

— Дякую. Мене цікавить…

— Невже вам хочеться, аби вас щось цікавило? — знов узяв Ярослава під руку. — Хай нічого вас не цікавить… Заспокойтеся. Чи вам аж так дуже хочеться знов на фронт, до смороду і вошей? Скільки, нам залишилося жити?! Тепер людина — муха…

— І все ж мене цікавить…

— Чого ми приїхали? — не вгавав полковник. — Так, ми приїхали, бо нас прислав сюди Петлюра, аби відстоювати наші спільні інтереси. Ваші і наші.

— Але ж ми ще раніше приїхали. На нас також покладена місія захищати певні інтереси.

— Не знаю, нічого не знаю: обидва уряди погодилися про спільність дій, Головний отаман командує обома арміями. І він мене сюди прислав. Я повинен виконувати його волю.

Він іще проторохкотів хвилин з двадцять, і на цьому їхня розмова закінчилася. Наступного дня стало відомо, що петлюрівський полковник ходив до поляків сам, про результати розмови галичан не інформував.

Дні спливали за днями, вся Галичина була вже окупована, а посланці Петрушевича томилися в очікуванні. Нарешті їх все-таки запросили в штаб, але обумовили, що тільки самого Шухевича, однак той не послухав представника штабу і взяв з собою Ярослава. Прийняв їх Стемпковський. Був тут і петлюрівський полковник — посміхався у пишні вуса, іскрив світлими очима і довго тиснув Шухевичу та Грицанові то праву, то ліву руку…

Стемпковський не стримував його, не обривав полковничих емоцій, а навіть з посмішкою, незворушно спостерігав за цією кумедною сценою, блукаючи десь далеко думками та очікуючи, коли полковник вгамується, відтак підвівся і, не запрошуючи галичан сісти, тоном кадрового офіцера, густим і категоричним, сказав:

— Отже, так! — Стемпковський підкреслено зробив паузу, насурмонився. — Позаяк Головний отаман Петлюра обняв команду над обома арміями, то панове від так званої Української Галицької Армії, якої практично більше не існує, можуть спокійно звідси їхати. Документи готові!

— Як — їхати? — вихопилося у Грицана.

— Документи готові! — повторив Стемпковський, звузивши очі, з погрозливим натяком.

— Зачекайте, Ярославе, — Шухевич вісторонив Грицана. — Пане Стемпковський, ми не маємо нічого проти, аби зараз їхати, однак вся відповідальність за зірвані переговори ляже на вас і на вас, пане полковнику.

— Це зухвальство! — вперше обурився петлюрівський полковник, не в змозі приховати розворушену амбітність, але моментально зм'якшив голос, плутано мимрячи: — Ми все… тут!.. Ну, все полагодимо…

— Що ви можете за нас полагодити? — здивувався й обурився Шухевич. — Галицька Армія існує окремо, має свій окремий штаб, і вам не вільно вмішуватися в наші внутрішні справи!

— А хто ви такі, щоб так зі мною розмовляти? — вкрай розгнівався петлюрівський полковник.

— І все ж таки… — почав був Шухевич.

— Досить! — гримнув Стемпковський. — Я, здається, сказав виразно: документи готові! А тепер — геть звідси! Чи покликати жовнірів, щоб вас вивели?

І Шухевич з Грицаном, не попрощавшись, покинули штаб. Уранці Місьо завів авто, і під вечір, на цей раз без пригод, вони добралися до Кам'янця-Подільського. Місьо підігнав автомобіля до архієрейського палацу. Їх пропустили до Петрушевича відразу. В кімнаті, крім диктатора, був генерал Тарнавський. Відірвавшись від карти з позначками бойових дій і не відповівши на привітання, Петрушевич гостро спитав:

— Уклали договір?

— Ні…— і Шухевич з усіма подробицями виклав те, що було пережито за ці кілька днів.

— Чорт знає що! — розгнівано закричав Петрушевич. — При чім тут петлюрівський полковник? Що ви, не знаєте, що армія наша самостійна? Ви всі ні на що не здатні! Я знімаю вас.

— Знімайте! — з повною, здавалось, байдужістю кинув Шухевич, проте в голосі все ж прорвалася образа.

— На фронт! На фронт! — Петрушевич аж ногою тупнув. — Завтра вишлемо іншу делегацію.

— Ваше право…

Розгніваний Петрушевич одвернувся, давши зрозуміти, що нікого з них не хоче бачити, а Тарнавський розпорядився:

— Грицан відбуває в третій корпус, під Проскурів, Шухевич і Поточняк — у розпорядження Шаманека.

Ярослав отетеріло слухав і отетеріло мовчав. Чорна невдячність! Дика несправедливість! Він не боявся фронту — ліпше фронт, ніж таке безчестя. Надворі попрощався з Шухевичем та Поточняком.

— Куди ви? — не збагнув Шухевич.

— Туди! — показав у небо.

— Не валяй дурня! — гримнув Поточняк.

— Мені зараз потрібен спокій…

— Та повечеряємо разом, — запропонував Шухевич.

— Хочу самотності…

— Дивак чоловік, — Поточняк стиснув плечима. — Та ми ж усі, так би мовити, потерпіли, тож разом і викручуватися будемо.

— Хочу самотності…— вперто повторив Грицан.

— Та хоч свою течку візьміть, — нагадав Шухевич.

— Вона в авті не пропаде…

— Знайдеш нас. Будем у готелі Біляка.

— Ви ж не голка…

Повернувся й поволікся. Наосліп. Куди очі провадять. Так, він конче прагнув самотності, відлюддя, тобто саме того, що найкраще лікує зболену душу. Ярослав безцільно побрів незнайомим містом. Здається, за все життя він не зазнавав ще такої невдячності. Тупі безголові істоти! Худоба! Найвищого гатунку! І хто їх поставив керманичами! Ні, Грицан не ремствував, що його посилають на фронт. Хіба він не воював? Навпаки, там буде краще. Ото б тільки довідатися, де тепер Оксана. Де його Мавка? Мабуть, тут десь? І він подався розшукувати. Але в шпиталі її не було, і ніхто про неї нічого не знав. Це засмутило. Він знову поволікся по місту — навмання, машинально, аж раптом опинився на ринку. Може, купити щось свіжого? Вишень, наприклад, вони тепер смачні, вишні. А хіба в таку пору бувають вишні? Ти зовсім отуманів…

Людей на ринку було негусто, нема чим торгувати — все війна забрала. Блукав-блукав, ураз його увагу привернула баба-посидуха, що розклала на хустині сім’ячка, картоплю і… патрони. Ярослав витріщив очі:

— Що — і патрони продаєте?

— Хіба заборонено?

— Це ж військове майно!

— Чого ти мене вчепився, як Петлюра України? — витріщивши очі, пробурчала обурено баба-посидуха. — Я на полі назбирала. То не ваші, то ще з часів тамтешньої війни.

Ярослав, схопивши облизня, сумирно одійшов.

— Виджу, чоловік ви тута свіжий, тож не дивуйтесь, — почув поруч голос, повернув голову — галицький вояк. — Так-так, не дивуйтесь. І змиріться. Вони люті на нас, австріяками звуть. Вчора один наш стрілець вирвав з города цибулину, а баба з карабіна — трупом його. А їсти нема що. Петлюра обіцяв золоті гори. А я вже забув, коли м’ясо бачив, не завше і хліб є. Про реквізиції і мови нема — Петлюра заборонив. Аби, мовляв, не тратити в місцевих людей симпатії. А де вона, та симпатія, хотів би я знати?

Грицан слухав його — і не чув, дивився на нього — і не видів. Так і не зронивши слова, покинув і ринок, і вояка, та вже через десяток-другий кроків у ньому обізвався історик. Бути у Кам’янці-Подільському і не бачити фортеці, в якій сидів колись легендарний Кармалюк?! То вже — над усе! І він помандрував на скелю, що над Смотричем. Людина не копнула тут заступом. Все зробила річка. Утворивши петлю, вона протягом століть точила й точила камінь, одночасно сама опускалась все нижче й нижче, природа заклала майбутню фортецю, — в серпні 1672 року турецький султан Магомет Четвертий на чолі 300-тисячної армії протягом двох тижнів штурмував її, заки взяв, на двадцять сім років покоривши Поділля. Відтак замок був одвойований. Протягом вісімнадцятого століття в його підземеллі тримали гайдамаків, а в останнє століття російський уряд зробив тут тюрму.

Ярослав зупинився біля найвищої вежі, в якій тричі був ув’язнений Кармалюк. І тричі втікав.

Він стояв на скелі, прагнучи уявити, як… стояв тут Устим Кармалюк, — він дивився на місто, в якому кожен, хто приходив сюди з мечем, залишав свої сліди. Загарбала, скажімо, Польща — на Центральній площі збудувала ратушу. А ось Кушнірська башта — семиповерхова, з вітряною брамою. Цікаво, хто її збудував? Ярослав звернув голову до Кафедрального костьолу, який турецькі яничари, здобувши Кам’янець, використали як мечеть, прибудувавши мінарет, а коли шляхта прогнала турків, то на мінареті було встановлено бронзову статую мадонни.

«Треба послухати орган, — подумав Ярослав. — Я так давно не чув справжньої музики…»

Він опустився до річки, сів на камені й засумував. Все йде прахом. Кожне з трьох великих міст Галичини побувало столицею — і Львів, і Тернопіль, і Станіслав, — а що з того? Тільки й «слави», що були столицями. Як ти — парубком…

«Ханжею може бути названий той, хто при королі-атеїсті буде атеїстом…» Але для чого тобі ці слова французького письменника? Вони сказані кілька століть тому. Фантазуй, фантазуй… Приміром, про те, що Платон виділяв у психологічному житті людини три елементи: почуття, волю та інтелект. Відповідно розподіляв характери — емоціональні, вольові, інтелектуальні… А Петрушевич і Петлюра впевнені, що мають усі ці риси. Вони впевнені… Однак впевненість — ще не реальність. Миргородці воювали проти всіх. Миргородський полковник Данило Апостол брав своїм полком разом з Петром Першим Азов, бився проти ворогів Росії у Північній війні, нарешті присягнув зі своїм полком на вірність Петрові й бив під Полтавою шведів, були миргородці і на російсько-турецькій війні, і на Семилітній… Як іще можна було засвідчувати вірність? Але коли в Турбаях спалахнуло повстання, миргородцям за все… подякували: частину села — в Сибір, решту під конвоєм на поселення в Таврію. І мовив Шевченко: недарма сумні й журливі ваші пісні, замріяні земляки мої; їх склала свобода, а співала тяжка, самотня неволя…

Грицану засмакувало горілки. Підвівся. В скособоченій, напівтемній корчмі над Смотричем замочив чарку, потім другу. Стало веселіше. І засміявся сам до себе: один ірландець, котрий прожив понад сто років, попросив зробити собі оригінальний надгробний напис: «Він завжди був п’яний і такий страшний в цьому стані, що сама смерть боялася його…» Жартуй-жартуй!.. Та тривог своїх все одно не приховаєш. Справді, що поробляє мати? А брат? Аскольд? Як він хотів би усіх побачити! Бодай на одну хвилину. Тоді б легше було жити. І все ж, де тепер Оксана?

Виплюнувши недокурок, Ярослав запалив нову сигарету й знов замовив чарку горілки. Однаково ж завтра здохне. То нащо шкодувати грошей на це дике зілля? Перша половина дороги видається довшою, ніж друга… Що я, іду до смерті? Але людина з першого кроку йде до смерті. Час минає, і людина каже: я не встигаю. І ти, Славчику, також не встигаєш, бо не написав своєї книги про те, як народжуються і вмирають держави. А Ленін сказав: великі держави можуть бути демократичними тільки при найповнішій рівноправності націй. Які всі фантазери, надто ж коли треба баламутити народ!

За тьмяним вікном несподівано полив дощ. Послухати б зараз орган у супроводі дощу… Екзотика! Найбільша екзотика, коли в полоні нас називали інородцями… Це теж, либонь, геніальна екзотика… Ні, я не п’янію…

На душі було душно. Без фарисейства, Ярославові не хотілося жити. А навіщо, власне, жити? Пощо жити, коли нічого нема? Хоч би Оксана була поруч. Але де вона? Перейшла чи не перейшла Збруч? Де вона? Де її шукати?

Лив сірий дощ. Били-тріскали громи. Стася дуже боялася грому… Вона хотіла жити… Ніколи не ставала під деревом. Воліла мокнути, бо в дерево може поцілити грім.

Він ще попросив горілки… Коли після дощу вийшов з корчми, на вулицях стояли калюжі, неначе шматки розірваної фотографії. Весь пейзаж літа в них. Однак же фото розірване… У жінок буває кілька боязливо-насторожених, але бажаних етапів, — заборсала інша думка, — перше кохання, перша шлюбна ніч, перші роди… Страшно перший раз. Він запримітив знайомого, що стовбичив на обочині тротуару, — сухий, довгий, брови ширші, ніж вуста, русяві патли до плечей. Де я його бачив? Ага, в Станіславі! Картав уряд Петрушевича і агітував пристати до Селянсько-робітничого союзу.

— Ми, здається, десь виділися з вами? — розбурханий горілкою мозок надав хоробрості, і Грицан, приступивши, сказав: — Даруйте, ми з вами десь бачилися…

— Бачилися, — підтвердив патлань. — Авжеж, бачилися.

— Ми знайомі, вірніше, ви мене знаєте, а я вас ні,— в Ярослава почав заплітатися язик.

— Це легко уточнити: я — Іван Горлицький, а ви — Ярослав Грицан, — і на тонких устах тонка посмішка.

— А чого ви тут? — Грицан ніяк не міг пригадати, про що вони ще тоді, в Станіславі, балакали.

— Тепер усі тут, — мовив Горлицький. — Я в редакції «Стрільця» працюю. Заходьте. Поговоримо.

— Я завтра їду на фронт.

— Жаль… — прицмокнув Горлицький. — Все ж таки я вірю, що ми з вами ще не раз зустрінемося. І поговоримо. Честь!

— Честь… — промимрив Ярослав.

Горлицький пішов, неквапно, впевнено. Грицан протверезів. Хто він, цей Іван Горлицький? Якийсь він не такий, як усі.

«По лижні мчиш швидко. Без лижні іти тяжко, зате ти вільний і сам прокладаєш свою лижню… А хіба я йду по своїй лижні? Як і не буває на троні місця для двох королів, так і на світі нема абсолютної волі для людини. Проклята дійсність! Лише на тому, райському світі, буде тобі воля…»

А довкруж лежали розірвані фотографії… Повно-повно. І не було сонця. Лиш сиві хмари. Невже знову дощ? Скільки він може лити? І хто такий цей Іван Горлицький?

VII

Після тієї наради в Петрушевича командування Наддніпрянської Армії могло нарешті приступити до свого плану звільнення Правобережжя, передусім треба було опанувати Проскурівським районом, щоб надійно прикрити від Червоної Армії напрямок Проскурів — Кам'янець-Подільський, вибити її із Жмеринки та захопити Вапнярський залізничний вузол, аби контролювати всю залізницю Проскурів — Жмеринка — Вапнярка з вітками на Кам’янець-Подільський та Могилів-Подільський. Наступ, у погодженні з галицьким командуванням, намічений був на 26 липня, використавши для цього запорізьку групу Січових стрільців Коновальця та другий корпус Галицької Армії. Водночас, щоб допомогти їм скоріше захопити Проскурів, планувалася атака груп отаманів Тютюнника і Божка на Жмеринку, а підполковника Удовиченка — на Вапнярку. Враховувалось, що червоні, перед тим понісши втрати на Кам’янець-Подільському та Жмеринському напрямах, а крім того, стиснуті Денікіним на Лівобережжі, не матимуть змоги одержати з Києва значних резервів, і боронити Проскурів їм буде нічим. Натомість за всяку ціну намагатимуться утримати Жмеринку — головний залізничний напрямок на Київ.

Наступ на Проскурів почав Січовий корпус полковника Коновальця. Сам. Без інших. Як часто траплялось, запорожці знов спізнилися на день… Та все ж 27 липня вони разом із Січовими стрільцями зламали опір противника, вийшовши на лінію Скаржниці — Андріївці — Райківці, а кіннота захопила Кудринці та переправи через Самець. Тим часом II галицький корпус трьома бригадами наблизився до лінії Міхал-Поле — Мазники — Охримівці — Зіньків. Наступного дня наступ продовжувався. Не без успіху. Запорожці натискають на Проскурів, зав’язують бої за переправи на Самці. На поміч їм командування кинуло бронепоїзди, які обстріляли і сам Проскурів, і станцію Гречани. Січові стрільці Коновальця впритул наблизилися до Чорного Острова, стягнувши всі три бригади в район Міхал-Поля для захисту Деражнецького напрямку й на шосе Ярмолинці — Проскурів, — 4-та бригада вже атакувала передмістя Проскурова.

Загальний штурм Проскурова тривав і 29 липня: з самісінького досвітку, а подекуди — ще звечора, безперервно. Нарешті о сьомій годині ранку Чорні Запорожці і частини 7-ї дивізії прорвалися в місто. Водночас тільки з іншого боку вмарширувала туди і 4-та галицька бригада, якій ворог чинив незначний опір.

Чорні Запорожці продовжували переслідувати червоних, б’ючи та женучи їх на Заруддя, — більшовики висадили міст через Буг. Січові ж стрільці нічною атакою — після впертого бою, в якому захопили кулемети і полонених, — здобули Чорний Острів, і червоні в паніці почали тікати на північ. Січовики, переслідуючи їх, спрямували свої сили до Бугу, а галичани 30 липня обсадили всі його переправи — від Ярославки до Орлинців.

Розбитий ворог відходив…

Зовсім по-іншому склалося під Жмеринкою та Вапняркою. Хоча отамани Тютюнник і Божко почали наступ на Жмеринку вчасно, захопити місто не вдалося: його надійно захищало три бронепоїзди, щитом — загорожа з колючого дроту, до того ж з Києва прибула підмога — школа червоних командирів. Зате підполковник Удовиченко здобув Вапнярку: славетна перемога славетної непереможної 3-ї дивізії… Так оцінили цю операцію штабісти, — командування Наддніпрянської Армії на якийсь час перевело подих.

А польська армія, отримавши від Антанти, чи то пак Мирної конференції, мандат на Східну Галичину, головними силами вийшла тим часом на правий берег Збруча. І закріпилася на ньому, готова кожної хвилі сповнити волю своїх французьких меценатів, щоб ринути далі на схід… Та Петлюру і його командування таке сусідство не конче турбувало, навпаки, вони цілком усвідомлювали собі, що для остаточної перемоги над Червоною Армією потрібен контакт з іншими протибільшовицькими угрупованнями. Інша річ — сусідство Денікіна, його Добровольчої армії, котра окупувала ледь не все південне Лівобережжя, — їхні, власне, ідейні засади: єдина неділима Росія… Нахил до грабунків, здирства і погромів. Бралося до уваги й те, що ця армія в значній мірі складалася з найкращої в світі козачої кінноти — донців і кубанців, котрі нещадно винищували все, що ставало їм упоперек дороги. І все ж Петлюра сподівався, що Антанта і Денікін зорієнтуються в стратегічно-політичній ситуації на Україні, надіявся, що українську армію буде вжито як активний чинник на протибільшовицькому фронті, а Правобережжя — яко базу для наступу…

Вайда не був причетний ні до боїв, ні до кулуарних розмов чи позакулісних інтриг — наполіг-таки, аби його відпустили на фронт, однак йому дали сотню не у другому корпусі, де служив до поранення, а в третьому генерала Кравса, котрий, як і перший, перебував на відпочинку, впорядковуючи самого себе. За ординарця Антон узяв Дударика — хлопець він кмітливий, щирий, надійний, служитиме чесно; в новому мундирі Петрусь виглядав навіть елегантно, стрункий, підтягнутий, револьвер при боці, а не за пазухою, — Антон милувався ним.

— То ти вже прочитав «Князя Ярослава Осмомисла»?

— Наполовину… — по-дитячому зирив голубими очками. — Я читаю дуже поволі, щоб насолодитися…

— Ну читай, читай. А які новини?

— Голошу слухняно! Більшовики відходять.

— То й добре — менше втрат.

— Довідатися щось про Таню? — Петрусь якось натужливо подивився щирими очима на Вайду.

— Можна, — не відразу погодився той.

Йому хотілося її бачити і не хотілось — хотілось, бо любив, не хотілось, бо хоча її санітарна частина розташовувалася неподалік, однак же на очах стрільців кохатися-любитися не зовсім пристойно, крім того, їй треба доглядати поранених. Та Петрусь вже зник, і Вайда підвівся, обійшов стрільців — усі вечеряли під тихими вербами. Він привітався з кожним гуртом, побажавши «смачного», й повернувся на заросле лопухами подвір’я похилої хатини, що служила ніби штабом його сотні,— пожильці її — двоє стареньких — тиждень тому водночас повмирали, односельці похоронили їх на цвинтарі, а маленька хижка тепер пустувала. І Вайда облюбував її. Чомусь саме її. Чи — що на березі ріки, чи — що пусткою була, — не знав! Так часто буває, що людина не годна пояснити свого вчинку, все інколи приходить саме по собі. Може, ця нещасна хатина нагадувала йому рідну Галичину, може, служила якимсь символом, може, закликала оборонити її від напасті — він справді не знав.

— Я знайшов її,— вернувшись, з якоюсь радістю сповістив Петрусь. — Вона прийде.

— Дякую, — кивнув Вайда. — Можеш відпочити.

— Я не змучився.

— Покупайся…

— А ви не будете?

— Потому.

Але Вайда відразу передумав. Не варто відкладати, бо коли прийде Таня, буде не до купання. А вода, крім того, освіжить. І Вайда роздягнувся. Побачивши в річці командира, стрільці і собі пострибали. Вода справді освіжила. Антон вийшов на берег збадьорений, дужий. Тепер спокійно можна було очікувати Таню. Принаймні на сон більше не тягло.

А взагалі, славно, що вона рушила з ним у цей далекий похід. У парі їм легко. Навіть смерть одвертається, якщо поруч іде кохання.

Над рікою дибились білі тумани. Тетяна прийшла, коли сонце поклало втомлену голову на горизонт.

— Я ненадовго, — відразу застерегла.

— Багато поранених?

— Роботи багато, бо кажуть, що тут довго стояти не будемо, а підемо далі, на Київ.

— Напевне, підемо.

— Бережи себе.

— Мушу, бо на кого тебе лишу…

Вони присіли під старою безплідною грушею. Поруч біліли ромашки, але Таня не зривала, аби ворожити «любить — не любить». Вона знала, що Антон її любить.

— Як вернемося додому, збудуємо десь хату в глушині й будемо там жити, — мрійно мовив Вайда.

— А до міста не хочеш?

— Ні, не хочу! — захитав головою Вайда. — Тиші хочу. Коби ти знала, кохана, як я хочу тиші… Божої тиші…

— А я — аби з тобою…

З берега, де після купання табуном розсілась Вайдина сотня, долинуло сюди, під стару безплідну грушу:

Гей, видно село, широке село під горою.

Гей, там ідуть стрільці. Січовії стрільці до бою, Іде-іде військо крізь широке поле, Хлопці-бо то, хлопці як соколи!

Ха-ха, ха-ха, ха-ха, ха-ха, гей!

Дівчино, рибчино, чорнобривко моя, Вийди, вийди, вийди, вийди чимборжій до вікна, Хлопці-бо то, хлопці як соколи!..

Принишкли обоє. Антон і Таня. Слухають зачаровано. У карпатських зворах, на вершинах, у степах України — всюди пісня як вірна подруга. І стрільці несли її, мов хоругву.

Не пора, не пора, не пора Москалеви й ляхови служить!

Довершилась України кривда стара, Нам пора для України жить!..

Стихла і ця пісня, затягли нову, а водночас почули Антон і Таня голос Петруся, тихий, але виразний та чистий:

їхав стрілець на війноньку, Прощав свою дівчиноньку:

Прощай же, любко, прощай, голубко…

Я йду в чужу сторононьку…

— Це він для тебе, — сказав Вайда.

— Ай, — відмахнулася дівчина.

— Він справді закоханий в тебе.

— Таке кажеш!.. — і вона щільніше пригорнулася до Антона, тендітна, маленька, тепла.

А Петрусь усе співав. Неголосно, але тим же чистим, ще не зміцнілим голосом. І кожна пісня була про кохання. І в кожній пісні оспівувалося горе дівчини, її розлука з милим, її туга. Враз Таня розсердилася:

— Навіщо він такі сумні тягне?

— Тим, хто кохає, а не знаходить взаємності, завше сумно, — замислено відповів Вайда.

— А ми не будемо знати суму.

— Не будемо, — підтвердив Вайда впевнено й невпевнено. Мало не блюзнірством було зараз говорити про це. І взагалі, зараз про єдине можна було думати — як вижити…

Звечоріло. Таня враз стрепенулася, схопилась. І Антон підвівся — вони без слів зрозуміли одне одного. Антон погукав Дударика — той вмить з’явився, застиг наструнко.

— Проведи Таню, — Антон приховав посмішку.

— Готовий, пане сотнику!

— А боятися йти поночі не будеш? — він не годен стримати посмішки: яке ж воно миле дитя…

— Я-а-а? — ображено протягнув Дударик. — Я буду співати. А страх боїться пісні. Так, я буду співати!

— На добраніч, дорога, — Антон потис Тані руку вище зап’ястя і ніби для виправдання сказав: — Я мушу поглянути, що мої хлопці роблять. Може, повтікали-розбіглися…

— Я розумію, — закохано й згідливо прошепотіла дівчина. — Я й так щаслива, що бачилася з тобою. До завтра, Антоне.

— До завтра… — кивнув головою.

Петрусь і Таня деякий час ішли мовчки. Але Петрусь не з тих, хто може довго мовчати.

— Тобі заспівати?

— Я вже чула твої пісні…— вона подумала про хатку в лісовій пущі, як того жадав Антон.

— Тоді легенду про голубу квітку… Хочеш?

— Розповідай, — відказала неуважно — вона ще жила Антоном, потиском його руки, його ласкавим словом.

— Діялося те давно, — зачав Дударик. — Ще коли бусурмани плюндрували нашу землю. Одного погожого дня чорною хмарою посунули на тихе подільське село. Забрали всіх хлопців. Тоді печальні дівчата стали перед завойовниками на коліна:

— Поверніть нам наречених.

— А що за те буде? — скалив зуби їх старший.

— Що захочете — загадайте.

— Ну що ж, — прищурився старший. — Зіткайте полотняну дорогу від вашого села до нашої столиці. Зіткаєте?

— Зіткаємо.

— Отоді й відпустимо ваших хлопців з полону.

Ткали… Дні, місяці, роки… Вже половину дороги виткали й раптом довідалися, що їхні хлопці залицяються до чужинок. І тоді наймолодша з ткаль сказала:

— Перекинусь я, дівчата, квіткою — голубою ніжною квіткою, котра росте в наших лугах, попрошу вітра буйного, аби переніс мене туди, де наші милі, попрошу, аби посадив на чужій землі. Сонця попрошу, аби дали мені життя, дощику попрошу, аби напоїв мене. Буду там рости, нагадуватиму нашим хлопцям, що десь є рідна земля і ви.

Так і сталося. Вітер переніс її в чужі краї, сонце дало життя, а дощ — вологу.

Вийшли якось хлопці-полоняни з косами на чужий луг, чужинцям накосити сіна і…

— Товариство! — вигукнув наймолодший. — Наша квітка!

— Справді!

І тупилися коси, і плакали хлопці на землях чужинецьких, і осоружними стали їм дівчата-чужинки. А кохані їхні все ткали й ткали полотняну дорогу — дні, місяці, роки… І нарешті настав той день, коли стрічали своїх милих з полону. Лиш наймолодшого ніхто не стрічав. Ба ні! Край дороги стояла квітка з ніжними голубими пелюстками. Хлопці й дівчата оточили сумного наймолодшого горе розраювали. А голубу квітку назвали незабудкою…

— Ось і кінець, Таню, подільській легенді,— зворушливо промовив юнак.

— Звідки ти усе знаєш? — дивувалася дівчина. — І співати вмієш, і легенди розповідаєш…

— Мати навчила…

— Ти мамин синочок?

— На добраніч… Мене сотник жде.

— Ти образився?

— Ні, мене жде сотник.

— Пробач мені…

— Сотник жде. На добраніч.

Він зник у згуслій гущині ночі, а Таня, провівши його туманним поглядом, заквапилась розшукувати Оксану, аби довідатися, чи ніхто не питав за нею. Вона ж бо не відпрошувалася в лікаря. Не відпустив би — суворий!

«А Петрусь, мабуть, таки образився, — з прикрістю подумала. — А ще прізвище носиш — Острогляд! Який же ти острогляд, коли душі людської не побачила? Завтра ти повинна ще раз вибачитися, бо ж гріх дитину ображати… Він же справжнє безпорадне дитятко…»

А Вайда тим часом обійшов свою сотню, перевірив пости, з Петрусем зіткнувся біля воріт. Дударик відрапортував:

— Виконав ваш наказ!

— Який же це наказ? Прохання… — Вайді не хотілося спати в душній хаті — блохи тятимуть. — Ти як хочеш, Петрусю, а я ляжу на возі. Ніч тепла. Не замерзну.

— А мені з вами можна?

— Чом же ні, звичайно, можна.

— Надворі свіжіше… Правда?

Вайда кивнув. Стояла глибока ніч. Мерехтів Чумацький Шлях. Палахкотіли зорі. Форкали коні. І сумно мовчала безплідна груша. Тільки Вайда, вкрившись шинелею, зручно влігся, як Петрусь висунув з-під поли голову.

— Так тихо і такі яскраві зорі… Пане сотнику, а ви чули легенду про сузір’я Стрільця?

— Ні, не чув, — зізнався Вайда. — Це цікаво. Зорі, як і люди, по-своєму цікаві… Якби це день, охоче послухав би, а так, вибач, заснути можу.

— Від моїх легенд і моїх пісень ще ніхто в світі не засинав, — впевнено прорік хлопець.

— У такому разі слухаю.

— На горі Пеліон, — відразу почав Дударик, — у печері старого та мудрого кентавра на ім’я Хірон жив легендарний Геракл. Вони були великими друзями. Випадково Хірон поранив себе отруйною стрілою Геракла і помер. Зевс узяв його на небо. Кажуть, що отоді й виникло сузір’я Стрільця.

— Звідки ти все знаєш? — Вайда здивувався так само, як допіру Таня. — І легенди, і пісні…

— Я ж, може, вчився в гімназії. Хіба я вам не казав? А під час канікул записував пісні та легенди.

— Повідав, повідав, — підтвердив Вайда. — Забув, друже… Війна все з голови вибиває. І пам’ять також.

— Я селянський син, — не без гордості похвалився Петрусь. — А моє щастя, що одинак, — всі брати ще малими повмирали. Тож мене тато-мама послали в науку.

— Зрозуміло. А тепер будемо спати.

Уранці Вайда прокинувся від легкого приторку. Над ним схилився Грицан. Вайда спершу не повірив.

— Не може бути! — протер очі.

— Може бути! — весело підтвердив Ярослав. — Прибув у ваше розпорядження, пане сотнику!

Вайда зіскочив з воза, і вони обнялися. Та раптом Вайда оговтався, притлумив свою радість і, стенувши плечима, спитав:

— Даруй, але я не розумію, чому ти тут? Ти ж поїхав з місією до Львова, на переговори.

— Поїхав і приїхав, — на вустах Грицана — посмішка. — А опинився тут тому, що мене розжалували… Отже, стрілець…

— Чекай-чекай! За що розжалували?

— їх світлість диктатор пан Петрушевич сказали, що я зірвав переговори з поляками. Отже, стрілець…

— Та чекай! — вгамував його Вайда. — Розтлумач по порядку. З твоїх слів важко щось збагнути.

І довелося Грицанові скупо, з прикрістю, а ще більше з сарказмом, оповідати про свою з Шухевичем та Поточняком львівську одіссею та про розмову з Петрушевичем і Тарнавським у Кам’янці-Подільському. Вислухавши, Вайда обурено вигукнув:

— Ідіоти! Вони справжні ідіоти. Хіба так можна?

— Не подумай, Антоне, що я собі щось з того роблю. Я ніколи не мріяв ні про яку кар’єру. Навпаки, ця так звана дипломатія мене вже замордувала… А якщо я щось робив, то було одне побудження — прислужитися по можливості краєві.

— Я тебе розумію.

— Але не будемо про це, — Грицан махнув правицею. — Я радий, що генерал Кравс задовольнив єдине моє прохання, власне, інших не було: коли я довідався, що ти тут, попросився у твою сотню. Отже, приймай, — він прісно всміхнувся. — 3 тобою легше мені покутувати гріхи свої…

Вайда слухав його уважно, водночас думаючи напружено про те, як легко ранити людину, навіть без кулі,— свій — свого…

— Ось, властиво, байці кінець… — і жартівливо виструнчився. — Пане сотнику… фронтовий стрілець…

— Перестань!

— А що? Треба ж відрапортувати… — бриніли глумом уста.

— Так не буде, як вони того хочуть!

— Що ти маєш на увазі?

— Який там ти фронтовий стрілець! І щоб тебе де-небудь приткнути… — Вайда зробив паузу. — Якщо це не буде тебе принижувати… Ти ж все-таки в чині отамана… Отже, як тебе не принижуватиме, будь моїм заступником.

— Але ж я фронтовий стрілець!..

— Перестань! — знов злісно обрубав його Вайда. — Мені воювати, а не Петрушевичу. То як — згода?

— Наказ командира — закон для підлеглого…

— Досить тобі дурня клеїти, Ярославе, — Вайда повернув голову до воза, звідки стирчала голова Дударика. — Там у нас щось тепле залишилося?

— Залишилося, авжеж!.. — Петрусь зіскочив на землю.

— Приготуй нам у хаті.

— Зараз, пане сотнику, я вмить.

— Мій джура, — з гордістю мовив Антон. — Але тебе передовсім, розуміється, цікавить Оксана. Не хвилюйся, вона тут, поснідаємо — і зустрінешся. Чи ти вже хочеш?

— Потерпить… Терпеливість гартує. По собі знаю. Хоча це й коштує неймовірних зусиль.

А поруч під легким ранковим вітром ворушила листом безплідна груша, майже гола, з наполовину трухлявим стовбуром.

VIII

Петлюра і його генерали знали: армії Соборної України, щоб досягти значних політичних наслідків у поході на Київ, потрібно захопити Правобережжя і прикритись хоч на деякий час сильним водним рубежем — Дніпром, щоб мати змогу організуватися та налагодити спокій і державну працю на цьому великому терені. З Правобережжя є два найважливіші напрямки: на Київ і Одесу. З політичного боку, перший коментарів не потребує — мати городів руських, з економічного — цукроварні, винокурні, гарбарні спричинилися б до поліпшення тяжкого матеріального стану. Другий же район взагалі найбагатший. І головне, як твердили Петрушевич з Шаманеком, звідтам, з Одеси, є доступ до Європи, можливість налагодити не лише політичні зносини, а й торговельні, щоб отримати з-за кордону украй потрібні зброю, одяг, ліки. Одначе на узбережжі Чорного моря і в Одесі ще з початку року засіли більшовики.

Тому Петлюра до отупіння був певен: щоб піти на Одесу, треба спершу провести операцію на Київському напрямку…

І до хрипоти переконував у цьому Петрушевича — хапаючи олівця, він штрикав ним у карту: ось тут, ондечки Денікін… Розбивши червоних, армія поволі просувається вздовж Дніпра, відрізаючи від Лівобережжя XIV більшовицьку армію, що займає узбережжя Чорного моря і Катеринославщину, — всі переправи через Дніпро — від Херсона до Катеринослава — в руках денікінців; від Полтави до Катеринослава Денікін загрожував залізничній переправі в Кременчуці.

— Таким чином, відворот чотирнадцятої більшовицької армії на схід двома поперечними шляхами Херсон — Катеринослав і Бірзула — Ольвіопіль — Кременчук є унеможливлений, — твердив Петлюра.

— І переправа в Черкасах закрита денікінцями.

— Отож воно! — Петлюра втішився, що диктатор нарешті починав його розуміти. — А це значить, що чотирнадцята армія або мусить пробиватися крізь товщу денікінських військ, — що їй, звичайно, не під силу, — або відходити на магістраль Київ — Козятин — Жмеринка…

— Себто між нами і денікінцями?

— От-от! Таким чином, нам досить перетяти їй шляхи відвороту на північ і на північний схід, і весь південь Правобережжя з усім залізничним майном, і вся база червоних на Україні впаде до наших рук!

— Та дай, Боже.

— Більшовикам — по мірі просування наших частин на північ… — Петлюрі Петрушевич уже був не потрібен, йому достатньо було самого себе. — Більшовикам лишиться або пробиватися до Києва, або капітулювати.

— Так ніби просто…

— Ключі від Одеси і Херсона лежать на залізничних вузлах — Черкаси, Бобринська, Квітневе, Христинівка, Вапнярка — і на переправах через Дніпро. Треба лише посісти цю лінію і міцно триматися на ній, і тоді доля чотирнадцятої армії і все узбережжя Чорного моря в наших руках.

Петрушевич хотів йому вірити. І не міг.

— Безумовно, червоні мусять пробиватися, й назустріч їм з Києва буде надіслано сильну допомогу, щоб з двох боків розбити бар’єр на шляху відвороту чотирнадцятої армії. Тому, щоб стримати контракцію червоних, необхідно на Київському напрямку мати і досить сил, і висунути їх далеко на північ, аж до Фастова, щоб притягти на себе київську ворожу групу.

— І все ж Одеса…

— Одеса! Одеса і Київ! Київ і Одеса… Учовпали? Для операцій на Одеському і Київському напрямках слід мати дві групи чи армії. А де їх, скажіть-но мені, зараз узяти?

Петрушевичу лишилось мовчати.

— Власне, є ще один спосіб, — почав Петлюра, бо мовчанка диктатора ставала зловіщою. — А саме: лишити заслон на Київському напрямку й почати сильний наступ…

— …уздовж залізниці Жмеринка — Вапнярка — Бірзула — Одеса! — Петрушевич упевнено дописував фразу Петлюри.

— Слушно! Я сам так думав!

Вони взаємно були задоволені своїми планами і вперше, здається, один одним, і Петлюра з насолодою закурив. Петрушевич навіть не зреагував, заки той не підняв лагідних блакитних очей.

— Але Жмеринку… ще треба взяти… — очі Петлюри зажурились.

— Якщо взяли Проскурів, візьмемо й Жмеринку.

— Помимо того, мусимо мати якусь домовленість з Антантою або Денікіним, бо інакше потрапимо в тяжкі умови.

— Що ви маєте на думці?

— Збройний конфлікт з Добровольчою армією. В даній ситуації це не виключено, а для нас — катастрофічно.

— Міркуєте, маємо небезпеку бути замкненими в куті між денікінцями, москалями і ляхами?

— Іменно! — наголосив Петлюра. — Таким чином, я певен, я глибоко переконаний, що стратегічні обставини вимагають вести операцію головними силами на Київському і Коростенському напрямках; окремою південною групою відрізати шлях відвороту Чотирнадцятої армії, знищити її або змусити капітулювати, а самим обсадити узбережжя Чорного моря з Одесою.

— А може, хай Наддніпрянська Армія йде на Київ, а Галицька піде на Одесу? — Петрушевич знову запропонував план Тарнавського — Шаманека.

— Пане диктаторе! Я певен, я глибоко переконаний: звільнення Києва за головної допомоги Галицької Армії мало б значення як політична демонстрація великої її заслуги в спільній боротьбі на протибільшовицькому фронті. Хочете ви чи не хочете, а шляхи до ідеї Соборної України і Східної Галичини ведуть через стольний град, золотоверхий Київ.

Петрушевич проти волі голосно зітхнув.

— Отже, вважаємо питання вирішеним, — аж нарешті Петлюра сів. — Тепер, я глибоко переконаний, потрібен спільний штаб, якому повинні бути підпорядковані обидві армії. Я б титулував його так — Штаб Головного отамана. Ви не проти, пане диктаторе? Чи маєте якісь свої міркування?

— Та що там назва! Аби план наступу добрий склали.

— Я за те! І, не гаячи часу, — в наступ! Летичівський, Літинський і Бердичівський повіти настільки багаті хлібом, збіжжям, фуражем, цукром, що їх запасів вистачить на всю Галицьку Армію.

— Дай, Боже! Стрільці чекають…

— Треба, щоб перший і третій ваші корпуси підтягнулися ближче до Жмеринки, щоби провадити наступ уздовж залізниці Жмеринка — Козятин, — і Петлюра замовк, вичерпався.

Коли Петрушевич пішов, поринув у свої плани, навіяні йому штабістом полковником Капустянським: якщо Денікін веде головну операцію на Москву, то треба умножити йому повну свободу руху і скупчення його головних сил на напрямку Харків — Курськ — Орел… Тим часом Українська армія — його, Головного отамана, армія — звільняє від червоних Правобережжя і надійно займає своїми відділами напрямок Київ — Ніжин, а як потрібно, то й Київ — Чернігів… У кожнім разі забезпечує лівий фланг Добровольчої армії… Щоби створити сильну загрозу Москві з заходу, Польська армія своїм правим крилом просувається на Дніпро до Річиці, знявши свої дивізії із зовсім безпечного українського фронту… Звідси через Гомель іде шлях Брянськ — Москва, центром погрожує великому наполеонівському шляху Мінськ — Смоленськ… Тоді, цілком зрозуміло, умови для наступу Денікіна значно полегшали б, сили для удару збільшилися б і…

— …і з упевненістю можна сказати, що це дозволило б знищити червоних, — із задоволенням докінчив Капустянський. — Українська армія своїми бойовими чинами спричинилася би до звільнення України від червоного терору, а великою своєю військовою допомогою склала б сприятливий грунт для остаточного розв’язання своїх державно-національних інтересів.

— Крім того, — Петлюра хотів, щоб полковник і його послухав, — наша армія, отримавши військову техніку Антанти, розгорнула б свої кадри до чотириста-п’ятсот тисяч і забезпечила б Соборній Україні можливість вільно виявити свої бажання на Українських Установчих зборах і домагатися їх здійснення.

— Доречно було б, щоб усіма операціями взялася керувати Антанта, позаяк більшовизм є чинником світового масштабу, загрожує перед усього самій Антанті. Отже, урегулювати наші відносини з білими мусять саме представники Антанти.

— Але як це зробити, пане полковнику?

Серпень був у розпалі. Вночі падали зорі, вдень — придніпрянці і галицькі стрільці, а довкруж усе та ж земля Подільська з її тихими річками, вишневими садочками, сплюндрованими селами та згорьованими людьми — згусток пекельного болю.

IX

— Чого ви тут нудитесь? — звідкись навинувся Вайда. — Та йдіть собі! Куди хочете йдіть, набудьтеся вволю. Тільки недалеко, бо в разі чого — закличу.

— Справді…— Оксана благально поглянула на Ярослава, боячись, що він з якихось причин відмовиться.

— Та можемо йти, — сказав Ярослав і взяв її за руку.

— Може, до лісу? — дві ніжних краплі погідного неба були зараз чисті-пречисті.— Боже, я так люблю ліс! Зараз там багато грибів…

— І бродяг.

— Не підемо?

— Я кажу: багато бродяг. Але ходім.

Деякий час вони йшли мовчки. Часом Оксана ніжно прихиляла голову до його передпліччя, щораз даруючи дві ніжних краплі погідного неба у чорному віночку, вона неначе боялася розплескати свою радість — радість цієї зустрічі. Вона ж бо, ця зустріч, така вимріяна, і Оксані жаглося, аби Ярославові було з нею приємно, затишно, гарно, — вона до памороття його любила.

— Коли б ми були в Житомирі, я повела б тебе до скелі Сокола, — тихо й мрійно засокотала Оксана.

— Мені все одно, я там нічого не знаю.

— Так, повела б до скелі Сокола. Ми вибралися б на кам'янистий берег Тетерева, де висне над водою подоба людської голови, вибита з граніту…

— Це було б романтично…

— Кажуть, коли вороги обложили замок, то житомирці довго відбивалися… — Оксана не вловила в його словах глуму. — І тоді…

— Чим відбивалися? — безпорадно перепитав Ярослав. — Наскільки мені відомо, житомирський замок мав чотири гармати, а з челяді двоє мужиків з жінками і троє малих дітей. Хіба що волів було п’ятнадцять… Єдине, що поробили в замку, — підземні ходи. Як тхори, ховалися завше в нори. Інколи доходило до того, що була справною лиш одна гармата. Взагалі, у твоїх земляків є одне болюче бажання — бачити себе велетами й вважати, що світ почався з Житомира. То що там далі було?

— Не хочу… — Оксана образилась.

— Не гнівайся, — попросив Ярослав. — Вибач за хамство… Але в мені заговорив історик. Більше не буду! Ну пробач!.. — він поцілував її в щоку. — Мабуть, мені дуже все набридло.

Проте вона не одразу обізвалася, а довго й німотно дивилася собі під ноги — перегодя все ж продовжила оповідь: за легендою, Сокіл залишився сам у фортеці, відтак на коні вирвався, щоб зібрати сили на ворогів, але ті наздогнали його на березі Тетерева, пронизали стрілою. Він упав з конем у ріку, а на скелі зосталася його голова — мужня, направлена вперед, де мали бути ті, котрих хотів привести, аби знищити ворогів… На той скельний берег щодень приходила його кохана, — Оксана врешті оживилася, — вічно сумна, а далі не витерпіла й з туги кинулась у вир. Там, де вона вистоювала, тепер ростуть берізки — застиглі її подруги.

— Зворушливо…

— Ти, як завжди, кепкуєш.

— Зовсім ні,— на цей раз Ярослав дійсно не глузував. — У легендах немало правди. А ще більше бажань. В них мудрість і жага людська, — він обійняв її.— Справді, Мавко. І давай сядемо на цій ось галявині, під цими ось берізками…

Оксана відразу пожвавішала, бо так Ярослав називав її в хвилини припливу ніжності, і вона схилилася на його груди, вона всю оддавала себе йому. І то була найпрекрасніша мить…

— Може, поїдемо до Кодні? — перегодя, поправивши зім’яту сукню, палко спитала. — В нас дуже гарно! Річка… Наш садок над самою річкою… Я любила плавати по ній човном, ловити з татом рибу… Я любила пасти корову… І ходити босоніж… Ти любив у дитинстві ходити босоніж?

— Забув уже, коли це було.

— Походимо, добре?

— Добре, — всміхнувся.

— Ну чого ти знов смієшся?

— Ти говориш так, ніби нема війни.

— Я зараз ні про що не хочу думати! — і мовчати не хотіла. — До світової війни в Кодні був маєток графа Ледеховського. Перед жнивами одинадцятого року економ Короткій з челяддю хотів зайняти селянську худобу з пасовиська, а селяни не дали. Тоді він викликав черкесів, та чоловіки з жінками взяли вила й розігнали, а Короткіна закололи на поміщицькому дворі. В ці дні ніхто не ходив збирати панського хліба.

— І чим закінчилося?

— Багатьох вислали в Сибір…

— Між іншим, звідки тебе знає Стемпковський?

— Хто-хто? — Оксана враз почервоніла.

Те її замішання він одразу вловив, як і рум’янці, що видавали, як видають кожну дівчину чи молодицю, котра согрішила. Та ще коли скажеш їй про це зненацька, та ще коли вона й не припускає, що ти дещо цро неї знаєш.

О бідне сотворіння! Воно вміє обдурювати й зраджувати, але брак розуму заважає йому збагнути, що є речі, які бачиш наскрізь, хоча нічим не доведеш.

Моментально перебираючи-аналізуючи Адамові слова, його зухвалу посмішку, Грицан зараз не сумнівався, що Оксана спала з ним. Проте на ревність не мав права. І він доволі спокійно, аби не здригнувся голос, повторив:

— Стемпковський, розуміється, не той, що розправлявся з гайдамаками, а Стемпковський Адам, польський офіцер.

— Він вчився на курсах російської мови, — одказала Оксана, відчувши, що якось затремтіло під грудьми.

— Бодай тебе Кодня, значить, не минула? — Ярослав одганяв ревність першими-ліпшими словами, які згадав.

— О, ти вже знаєш це прокляття? — Оксана несміло підвела на нього очі — в них чи біль, чи покута.

— Я ж, може, історик.

— Так-так, він 'учився на курсах… — підтвердила поспішно, але не так, як цього чекав Ярослав.

«Боже, які ви, жінки, примітивні! Ви гадаєте, що заговорюєте зуби, а насправді видаєте себе…» Проте сказав зовсім інше:

— То що іще є в Кодні?

— Церковно-приходська школа, дві церкви, дві синагоги, костьол і сім шинків, — перерахувала Оксана. — На місці страти гайдамаків — ратуша. Садів багато…

Він слухав, не перестаючи думати про те, що могло зв’язувати Адама з Оксаною. Звичайно, постіль. А що ще? Це єдиний варіант… Як ти сказав? Варіант? Хіба для тебе Оксана — варіант? Та ні! Ти бажаєш її, ти думаєш про неї, отже… Принаймні ти не байдужий до неї. Так, не байдужий. Значить… любов? Не треба про любов! Досить, що була любов до Стасі! А що, як Оксана працює на Стемпковського? Працює… на Стемпковського?.. Та не будь, чоловіче, дурним!

Нараз крізь кущі продерся Дударик.

— Пане отамане, — заговорив він схвильовано. — Мене послав за вами сотник Вайда, вже належить вам з’явитися.

— Що сталося?

— Увесь корпус переходить під Жмеринку.

В очах Оксани і острах, і біль, і розчарування, і відчай — очі Оксани затуманились від сліз…

Передислокація двох галицьких корпусів почалася 5 серпня: перший — через Бар на Васютинці, на північ від залізниці Деражня — Жмеринка, третій зосереджувався в районі Бар — Єлтушків. Група Юрка Тютюнника розгорнулася по обидва боки залізниці Проскурів — Жмеринка. Зранку 8 серпня почався загальний наступ. Червоні чинили завзятий опір, і розгортався по-справжньому запеклий бій. Отаман Тютюнник натискав із заходу; від нього на північ дружно наступали бригади корпусу Осипа Микитки, намагаючись за всяку ціну перетяти шляхи відвороту жмеринської групи, — до вечора було захоплено підступи до Жмеринки; в руки Тютюнника потрапило кілька сот полонених, а Микитка взяв Браїлів, Демидівку і, зіпсувавши залізницю, вислав кінноту на станцію Ворошилівку.

Сотня Вайди разом з усім своїм третім корпусом генерала Кравса штурмувала Жмеринку з півдня — вперті криваві бої до пізнього вечора.

Нарешті 9 серпня зранку група Тютюнника і 5-та галицька бригада вдерлися у місто, захопивши чимало військового майна, через яке ледь не дійшло до… Запахло порохом… Між своїми… Кожен зокрема претендував на трофеї — безапеляційно… На щастя, конфлікт між наддніпрянцями і наддністрянцями було полагоджено. Принаймні цього дня… на цей раз.

Отже, ворога розбито, і він, покинувши Жмеринку, відступав. Однак вже наступного дня виявилося, що всі червоні бронепоїзди і частина ешелонів у ніч з 8-го на 9-те встигли з боями прорватися через галицькі застави на північ…

Галицький III корпус скупчився на південний схід від Жмеринки. Вайда, Грицан, Дударик — уся сотня — поснули просто серед подвір’я, тільки найкмітливіші здогадалися підстелити соломи. Зрештою, земля після літньої спеки була тепліша за піч… А коли прокинулися, стало відомо, що Запорізька група взяла Вінницю.

X

Заки повернувся Шаманек, генерал Тарнавський вже знав про всі наміри Штабу Головного отамана. Їх приніс четар Паліїв — його ад’ютант, обидві армії ділено на три групи: Західну, або групу командувача Другого Галицького корпусу полковника Вольфа, до якої входили його ж другий корпус та Січові стрільці полковника Коновальця; Середню — Перший і Третій Галицькі корпуси та запорожці; Південну — окремі дивізії Наддніпрянської Армії і 11-та бригада Галицької. Перед Середньою ставилось найважливіше завдання — здобути Київ, — її повинна була прикривати з півдня, в разі наступу червоних чи білих, Південна група, а групі Вольфа належало штурмувати Коростень.

— Полковник Коновалець вельми обурився, що не його січовики братимуть Київ, — повідомив Паліїв. — Я, мовляв, скидав в стольному граді гетьмана Скоропадського, а тепер мене посилають на якийсь Коростень…

— Нічого, Дмитре, славою ми поділимося.

— Це ж не я, а він так казав.

— Все одно. Не про це зараз треба думати. Ви ліпше скажіть, якщо відаєте, що собою являє новоспечений начальник Штабу Головного отамана? Здається, його прізвище Юнаків. І генерал?

— То часописи з нього зробили «Юнаківа», — посміхнувся Паліїв. — Він росіянин, звичайний Юнаков, як, приміром, колишній наш Греков. Їм дуже хочеться українізувати його…

— Що, і не генерал?

— Генерал, але Головний отаман, як ви знаєте, не визнає у своєму війську генералів — тільки отаманів… Отже, отаман Юнаків — не хто інший, як генерал Юнаков, до якого за східноукраїнським звичаєм усі звертаються «Микола Леонович», людина шляхетна, вихована.

— Пане Дмитре, мене не це цікавить, — Тарнавський так скривився, ніби його заболів зуб. — Я хочу знати, наскільки кваліфіковано він розбирається в теперішніх обставинах? Як глибоко вміє аналізувати становище на фронті?

— Мені трудно сказати, але зважити треба на те, що Юнаков — колишній професор російської військової академії. А в часі війни посідав вищі штабні й командні посади, розуміється, в російській армії.

— А він має досвід війни з червоними?

— Не знаю… — Паліїв злегка спаленів.

— Варто б знати. Це важливо. — Побачивши, що його юний ад’ютант дещо знітився, Тарнавський м’якше попросив: — Ану довідайтесь, будь ласка.

— Дозвольте приступити до виконання?!

— Так-так, — кивнув Тарнавський, хитрувато звузивши очі.— Обженіть Шаманека… Він такі ж подробиці напевно принесе. Але прийде пізно.

— Спробую… Я ще хотів додати, що Петлюра делегував до Румунії отамана Девільга, щоб налагодив торговельні зносини.

— Корисно, це вельми корисно.

— Ну й до поляків когось послав…

— У нього на поляків якась патологія, — Тарнавський спохмурнів. — О, якраз добре, Дмитре, що ви мені нагадали; ану-ану — рознюхайте глибше.

— Дозвольте йти?!

— І з фактами повертайтесь! — Тарнавський підняв угору вказівний палець. — Хвилинку, пане Дмитре.

Паліїв слухняно виструнчився.

— Про петлюрівських посланців до Варшави вивідайте, від мого імені, у Курмановича. Він наш чоловік. І не лише як колишній військовий секретар, але і як наш делегат. Заодно застережіть його: най не дуже там дере носа, що він тепер генерал-квартирмейстер у Штабі Головного отамана: я його породив — я його вб’ю, якщо зіпсується…

— Я все сповню, пане генерале.

— Отепер можете йти.

Як і завбачив Тарнавський, полковник Шаманек приплівся з Штабу Головного отамана опівночі. З ним був Поточняк.

— Я думав, уже ви не прийдете, — сказав Тарнавський чи то жартома, чи всерйоз. — Я встиг годинку здрімнути.

— Ми чекали наказу.

— Якого ще наказу?

— Прошу, пане генерале, — Анатоль ступив крок уперед.

— Прочитайте вголос, бо при цьому світлі мої очі недобачають.

— Наказ Штабу Головного отамана, — почав Поточняк.

— Отже, пане генерале… — подаючи пакет, почав Анатоль.

— …Ми вітаємо вас з тим високим довір’ям, котре вам виявлено, — взяти стольний Київ, — докінчив Шаманек.

— Я вам щиро дякую за поздоровлення, але краще, як ви мені точно нарешті скажете, які маємо сили. Ре-аль-ні! Обох армій.

— Зараз, — Шаманек вийняв записничок. — За даними Команди Штабу Головного отамана, три наших корпуси і етапна команда налічує 49795 люду; біля 18–19 тисяч багнетів і шабель, 158 гармат, 546 кулеметів. В Наддніпрянській Армії три регулярні групи: Січові стрільці, Запорізька, Волинська і четверта повстанча, так звана Київська. Опріч того, до її складу входять дві окремі дивізії — 3-тя і 9-та Залізнична. Запорізьку Січ — дві дивізії — до уваги не беремо: вона в стані формування. Разом 29—30 тисяч і 5 тисяч мобілізованих, але вони поки що не влилися в бойові частини. Разом буде 34–35 тисяч багнетів, з них 15 тисяч шабель, 149 гармат плюс 28 гаубиць, 533 кулемети, 9 бронепоїздів, 26 літаків, 4 радіостанції.

— Наскільки я зрозумів, наші сили мало не вдвічі переважають сили Петлюри? Про організованість змовчу.

— Виходить, так, — потвердив Шаманек.

— А мені здається, пане генерале, — Поточняк обережно прилучився до бесіди, — петлюрівські дані перебільшені…

— Щодо нас?

— Щодо них! А щодо нас — заменшені.

— Не будемо, однак, шукати зараз уточнень, отамане, — порадив-застеріг Тарнавський. — Користі воно не принесе. А чвари перед офензивою ні до чого. В кожнім разі, маємо сили достатньо, аби Українська армія без нічиєї допомоги звільнила Правобережжя.

— Цілком, — підтвердив Шаманек.

— А що ж більшовики?

— На півдні оперує Чотирнадцята їхня армія в складі,— поволі доповідав Шаманек, — 45-ї, 47-ї і 58-ї дивізій плюс окрема інтернаціональна бригада, матроські відділи та залоги різних етапів і міст. На Київському і Коростенському напрямках — якщо вірити Штабу Головного отамана — поки що біля двох дивізій, вже досить знесилених нашим успішним наступом. Це приблизно 12 тисяч багнетів і шабель, а Чотирнадцята армія має, як доносить петлюрівська розвідка, 18–20 тисяч люду.

— Отже, полковнику, яке резюме?

— То школяр зрозуміє-вичислить, що наші людські ресурси переважають удвоє. Але як воно виглядатиме в бою, передбачити не беруся.

— Гаразд, продовжимо розмову після того, як ви бодай годинку перепочинете, бо я по ваших очах бачу, які ви втомлені. І ви, Поточняк, поспіть, а вранці… не забудьте добре помити вуха. Тільки холодною водою. Як свідчать знавці, там повно таких точок, від яких, якщо їх помити холодною водою, людина збадьорюється…

— Неодмінно помиємо, пане генерале, — посміхнувся Анатоль. — Дозвольте мені зайнятися перенесенням Штабу Галицької Армії до Жмеринки. Даруйте мені, але тут, під боком Диктатури, всі почуваються скуто, виглядає так, перепрошую, ніби людина їсть, а над її головою хтось, заглядаючи в тарілку, безперестанку бубонить і бубонить.

— Ви влучно сказали, отамане, і добре підмітили, — похвалив Тарнавський. — Хвалю за ініціативу! Завтра ж відбуду до Жмеринки.

— Тобто сьогодні?

— А, — Тарнавський кинув оком на настінний годинник, що чемно, розмірено цокав. — Це вже скоро сіріти почне…

— Ще не скоро, бо тільки перша, — і собі поглянув Шаманек, — одначе до світанку треба очистити мозок від намулу.

— Усе, лягаємо! — Тарнавський підвівся.

У бічній кімнатці, де він жив з сином, не засвічував світла — крався до свого ліжка навшпиньки, щоб не розбудити хлопця.

— То що ви порішили, тату? — виразно спитав Омелян.

— Ти не спиш?

— У такий час?

— Йдемо походом на Київ… — сказав генерал.

— Ура! Ура!

Вранці 12 серпня почався загальний наступ по всьому фронту. До 21 серпня, зломивши опір більшовиків, галицькі війська вийшли на лінію Козятин (третій корпус) — Бердичів (перший) — Житомир (другий). Тим часом 11-та галицька бригада здобула Вапнярку, через день — Крижопіль. Запорожці зайняли район Білої Церкви, а III корпус генерала Кравса — Фастів.

XI

Сотні Вайди не випало битися за Фастів, — вона йшла лівіше, де й боїв особливих не було: червоні планомірно відступали. Нестерпно пражило сонце. Нарешті в літньому мареві забовваніли під невеличким березовим гаєм та густими кущами верболозу, понад тонкою річечкою білосніжні хатки. Вайда подав команду зупинитися тут на нічліг, а сам, разом з Грицаном, став на обочині дороги, аби пропустити колону й обоз та простежити, щоби ніхто не відстав.

— Я поскачу в голову, — сказав Грицан.

— Гаразд. Дударика візьми. Най підшукає нам помешкання.

І Грицан пришпорив коня. Біля першої хати на воротях висла пристаркувата жовтолиця жінка. Ярослав спершу подумав, що вона звично, як у тутешніх краях, не хоче пустити на подвір’я, а коли порівнялися, жінка прошамкала широким ротом:

— Чи нема у вас краму?

— Нема, — захитав головою.

— А керасіна є?

— І керасіни нема.

— Жаль! — прицмокнула широким ротом. — А, кажуть, в Денікіна багато керасіни й солі, і дешево.

— Не знаю.

— А ви австріяки? Чи німці?

— Галичани. Українська армія.

— Може, й українські.

— Чому — може?

— Мундири чужі…

— Пустіть стрільців на подвір’я.

— Діти животами хворі.

— Облиште її,— махнув рукою Дударик. — У селі нам місця вистачить, я зараз щось придумаю. — Цьвохкнувши батіжком, поскакав у центр села.

Грицан, вйокнувши на коня, погарцював за ним. Посередині села — наголо витолочений, порізаний рівчаками майдан, велика криниця з журавлем і — ані душі. Лише, впряжена у бочку з водою, ревно пощипувала рідку травицю попід тином сухоребра шкапина, а за кілька метрів від неї на тичках висіли білі хустини.

— Що тут діється? — нічого не второпавши, спитав Ярослав низькорослого стрільця, котрий, сито витираючи долонею рота, вийшов з подвір’я, під яким паслася шкапина.

— Воду беремо.

— А чого білі прапори?

— Бо в тому кінці села ще більшовики, а їм також треба води… — незворушно пояснив низькорослий стрілець, ніби йшлося про компаньйонів.

Грицан стерп: ану схоплять в полон… Як колись, на Лисоні. І він, круто повернувши коня, помчав доповідати Вайді.

— Хай беруть і п’ють! — вислухавши, махнув байдуже Антон. — Якщо дійшли згоди, нехай п’ють… Однаково ж червоні відійдуть. Чи ти боїшся братання?

— Я не знаю, чого вже боюся…

— Не ламай собі голови: чому бути — того не минути. — Антон витягнув сигарети, простягнув Ярославові.— Кажуть, заспокоює…

— Ет! — скривився той, проте взяв, а все ж не без тривоги спитав: — То що будемо робити?

— Повечеряємо — і спати.

— Разом з червоними?

— А вони що, не люди? — Вайда всміхнувся. — Чи горілки не п’ють?

Ховалося за садками сонце. Вляглася збита копитами пилюка. Іржали коні. Клекотав гармидер. Хтось з кимось лаявся. Десь радісно вищала дівка. Свист. Крик. Наче з-під землі виріс Дударик.

— Ху-у, знайшов! — видихнув. — Є чиста кімната. А по сусідству… ви собі не можете уявити, що я видів! Приглянулась мені одна хата… Уявляєте, що бачу: в кутку лежать на животах наш і петлюрівець, в карти грають… на воші… Бр-р! А вошей — аж чорно… Плазують густо по дошці, а ті грають…

— Досить! — бридливо скривившись, обірвав Вайда.

«Коли сидиш по цілих тижнях в ямах, мимоволі затужиш за людьми, — розмірковував Ярослав. — Навіть персональних ворогів хочеться бачити… Але тепер люди легко знаходяться й легко тратяться. Команда «стріляй!» сприймається як «дай сірника».

— То ходім, — прохав палко Дударик, мабуть, радий, що так добре прислужив командирам.

— Ходім, — відразу сказав Антон, не бажаючи ображати його, бо іншого такого джури на світі не було.

Ще не вмостились вони за стіл, як всюдисущий Петрусь цокотливим своїм мелодійним голосочком радо сповістив, що червона частина залишила село.

— Я ж казав, — не в дорік Ярославові, а ніби про щось другорядне зронив Антон.

Грицан нічого не відповів. Гуртом повечеряли, а лягли, проте, на возі — і свіжіше, і блохи тяти не будуть.

— Пане сотнику, можна відлучитись? — попросив тихо Дударик.

— Знов на співи? — ніби обурився Вайда.

— А що подію — тягне…

— Ну йди-йди — тільки не до ранку.

— Я трошечки… Капіточку…

— Слухай, Петрусю, тобі треба перейти в наш військовий театр, — враз порадив Ярослав, — і не будеш мучитися.

— А хіба є такий?

— Тепер у Вінниці — якщо туди перебралася наша Начальна команда — все буде: вистави, пісні, танці, культурне життя… На це ми мастаки! — Грицан повернув голову до Вайди. — Не будеш заперечувати?

— Звичайно, ні. Хоча кращого джуру навряд чи знайду.

— А хіба мене приймуть?

— Приймуть! — впевнено ствердив Грицан. — Я напишу записку до режисера Леся Курбаса, і він послухає, ми з ним давні знайомі.

Петрусь недовірливо глянув на Вайду.

— Чого дивишся? — Вайда ніби сердито. — Я ж уже сказав: не заперечую! Справді. Там ти повністю розкриєш свій талант. А ми повоюємо… І за тебе, і за себе, і за тих, кого вже нема.

— І дамо тобі завдання, — додав Грицан. — По-перше, підеш до шпиталю, привітаєш від нас наших дівчат, а по-друге, берегтимеш там їх як зіницю власного ока.

— Все виконаю! Все-все! Що тільки скажете! — палко, наче клявся, запевняв Дударик.

І шмигнув підстрибом у темінь.

— Шкода мені його відпускати, — зізнався після мовчанки Вайда. — Іншого такого вже не знайду.

— Але ж і таланту шкода. Ми й так стільки вже їх погубили. Чи з легким серцем спровадили за границю. Чого варта Крушельницька! А Менцинський?! Мишуга… Ото хіба що Франко нікуди не захотів їхати, хоча запрошували в Софійський університет, обіцяючи блага.

Десь гупнула гармата, ніби хтось навмисне хотів потривожити вояків у цю тиху теплу ніч.

— Певне, під Фастовом… граються, — уточнив Антон.

— Жаль, що не довелося його брати…

— Щось тебе з ним зв’язує?

— Ще й як! — багатозначно, але й доволі весело мовив Грицан. — Я там уперше познайомився з Петлюрою.

— Яким чином?

— А мене Вітовський послав до нього, щоб дав нам генерала… Тож Петлюра й дав…

— Омеляновича-Павленка?

— Авжеж, — скупо сказав Ярослав. — І чим то все закінчиться — поняття не маю… І нарікати вже — несила.

— Нас попросту несе вихор…

— І я так мислю…

— Човен без керма…

— Може, після Києва щось зміниться? — Грицан питав немов сам себе. — Не знаю, нічого не знаю…

Змовкають. І спати вже не хочеться. І на роздуми сил нема. Порожнеча… Нараз звідти, куди підстрибом шмигнув Дударик:

— Аж плакати хочеться… — Вайда ледь не стогнав.

— Може, повторююся, але в наших піснях уже стільки болю, як ніде в світі,— сказав Грицан. — Земля просякнута кров’ю — люди піснями…

— Плачте, люди, так вам треба, як не вмієте а чи не хочете за себе постояти і себе відстояти…

А в протилежному кутку села своя обізвалася пісня:

Вони так і не дочекалися Петруся — зморила-заколихала обох ласкава, тиха українська ніч… Тепла ніч у крижаному світі.

Уранці тільки-но Дударик розіслав під крислатою грушкою коц, аби виложити на ньому снідання, — як перед плетеними з лози ворітьми виріс на змиленому коні гонець. Не вітаючись і не злазячи з буланого, гучно спитав:

— Хто тут сотник Вайда?

— Я, — підвівся Антон.

— Сідлайте коня — і в штаб корпусу!

— Уже?

— Я чекаю! — стримував коня, що бив копитом землю.

— Властиво, я готовий. Петрусю, коня!

— А снідати… — почав був хлопець.

— У Фастові! — гримнув гонець.

Аж Грицан здивувався — здивувався не тому, що гонець гримнув, — нижчі чином, діючи від імені начальства, самі бачать себе начальством… Грицана здивував гострий його слух: Дударик говорив зовсім тихо. І Грицан сказав:

— Слухай, Антоне, бери заодно й Петруся, посадиш на якийсь потяг, і хай чвалить до Вінниці, раз ми ухвалили відпустити.

— Резонно, — погодився Вайда. — Петрусю, ти чув?

— Чув…

— Хутчій, хутчій! — квапив гонець генерала Кравса.

Грицан так і не попрощався по-людськи з Дудариком: буланий під гінцем усе бив нетерпляче копитом.

— Підшукай мені нового джуру, — плигнувши в сідло на свого вороного, розпорядився Вайда.

— Будь спокійний!

Коні поскакали, а Грицан самотньо, мов приречений, стояв посеред двору. Пахло хлібом, медом, яблуками, полином і м’ятою — величний, сповнений власної гідності, доживав останні дні серпень… Уже табунилися птахи, а в берізки, що край дороги, з’явилася перша жовтизна… Ярослав зітхнув і сів снідати.

— Смачного!

Грицан підняв голову: опершись на виплетені з лози ворота, до нього привітно всміхався молодик з русявими патлами до пліч, з ширшими, ніж уста, бровами. А, це ж бо Іван Горлицький, співробітник «Стрільця».

— Дякую… Заходьте. — Ярослав зіп’явся на ноги і, простягти руку, повторив: — Заходьте, гостем будете. І прошу до столу…

— З великим задоволенням. Треба ж нам коли-небудь сісти за спільний стіл… — очі Горлицького весело заіскрилися.

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що й ви…

— Ах, ті мені журналісти…

— Як і дипломати та історики…

— Пити щось будете?

— Спека…

— Ще ранок…

— Хіба склянку вина, як маєте.

— Тільки ром.

— Най буде, одна чарка не пошкодить, — лице Горлицького враз наче видовжилося. — То що, пом’янемо Вітовського?

— Що ви мелете?! — Грицан різко підвівся, але щоки вколов холод.

— Ви нічого не знаєте? — щиро здивувався Горлицький.

— А що? — і знов щоки вколов холод.

— Ви мене не розігруєте?

— Іване! — тепер холод пронизав Грицана наскрізь.

— У такому разі наберіться мужності, мій друже, — голос Горлицького став монотонним. — Літак, у якому летів з Парижа полковник Вітовський, збитий під Дзєрговіцами на Шльонську…

— Та що ви?!

— Прошу, як мені не вірите, — відкривши планшет, Горлицький вийняв газету. — Ось тут, тут…

Грицан у якомусь безумстві впився в чорні рядки: «…збитий польською прикордонною сторожею при перельоті німецько-польської границі. Всі загинули…»

— А може, це неправда?

— На жаль, правда. Повідомлення офіційне.

Осліп і оглух Грицан. Дмухнув уранішній вітер, і самотня берізка край дороги зронила ще один пожовклий листочок…

XII

Після військової ради комендант III галицького корпусу, якому належало обложити і штурмувати-брати Київ, генерал Кравс, відпустивши командирів сотень, куренів та бригад, залишився сам — він хотів побути неодмінно на самоті. Бодай якийсь час. Проаналізувати пройдене, сягнути оком у завтра. Отже…

Отже, головний удар спрямовано на Київ. Перед тим у наступ на Вінницю ішов І Галицький корпус полковника Микитки, — III прямував за ним уздовж залізниці, не беручи участі в наступі, і тільки тоді, коли червоні здали місто, корпус вступив туди, а перед корпусом Микитки ставилось завдання здобути Бердичів.

Штаб свій генерал Кравс розмістив у віллі польського професора, в якій до того мала Свій осідок більшовицька «чрезвичайка», — тож над усіма входами були вимальовані червоні зорі з серпом і молотом. І написи: «Смерть Петлюрі!», «Смерть Денікіну!», «Смерть буржуям!». Всюди ще лишився подих смерті — принаймні Кравсу казали, що від рук «чрезвичайки» загинуло понад п’ять тисяч чоловік. Зацікавлений, він оглянув місце страти: готель «Франсуа», на подвір’ї якого стояв флігель для службового персоналу, в нім — чотири кімнати, вікна загратовані, стіни оббризкані кров’ю та червоною фарбою, тут люди чекали страти. Розстрілювали їх уночі в пліснявому тьмяному льосі під готелем. Потому трупи викидали в сусідній город і запорошували злегка землею… А у віллі «чрезвичайки» Кравс одержав у спадок награбовані килими, картини, порцеляну…

Одначе у Вінниці корпус надовго не затримався — після кількох дрібних боїв зайняв Козятин; у свою чергу І корпус відбив у червоних Бердичів, а корпус Запорожців — Сквиру. Найбільшим трофеєм в Козятині було майже тридцять вагонів солі, якої в цю пору ніхто не мав: ні галицькі стрільці, ні петлюрівці, ані самі туземці,— за великі гроші її імпортували з Румунії. Звичайно, генерал Кравс у першу чергу наділив нею Галицьку Армію — її, сіль, вимінювали на черевики, білизну, харч…

Через два дні, проїздом до Бердичева, зупинився в Козятині Петлюра — зупинився і вразив Кравса: генерал чекав якихось оперативних порад, чекав постачу зброї, амуніції, патронів, а Головний отаман натомість повелів виставити для його привітання ту сотню, котра першою вдерлася до Козятина… Запальна промова! Гучна подяка! І дарунок — п’ять тисяч гривень… Наївний Кравс під шум помпезного торжества попросив Петлюру, щоб його індентура виділила корпусу бодай трохи білизни. «Дамо! Дамо! Занотуйте, Крушинський!» Обіцяв пан: кожух дам… А його й досі чекають! Хоч сотня задоволена, і то вже добре…

Після падіння Бердичева, як і передбачалось Штабом Головного отамана, але не без наполягання Тарнавського, нарешті було злучено в одну групу під командою Кравса І і III Галицькі та Запорізький корпуси. Об’єднаний штаб очолив теперішній начштабу II корпусу отаман Любковіц. І впали на обох, Кравса і Любковіца, нові турботи, нові вимоги і нова відповідальність.

Це дуже добре, що армія не ослаблена попередніми боями, — міркував генерал Кравс, — не більше ста люду полягло. Однак треба думати про будучність, зважити, що відпорність ворога могла нараз зрости. Що тоді? Правда, в кількох збірних пунктах проходять муштру кілька тисяч мобілізованих рекрутів, але вони не мають зброї… Запаси мізерні. Жити надією тільки на воєнну здобич — небезпечна справа. Яка користь від взяття Києва, якщо ми його не вдержимо? Ну виб’ємо більшовиків? А звідки гарантія, що не з’явиться новий противник? Той же Денікін. Але нікуди не дінешся: наказ на те є, щоб його виконувати.

Збагачені досвідом світової війни, Кравс і Любковіц вирішили скористатися панікою і розладом у ворожих рядах та нанести наглий, скорий, як блискавка, удар, щоби заволодіти Києвом, заки туди наспіє Денікін, котрий, за відомостями розвідки, втягнувся у кровопролитні бої з Червоною Армією десь під Полтавою та Ромоданом.

— Саме так — блискавичний удар! — підтвердив чи похвалив полковник Шаманек, який прибув на оперативну поміч.

— При тім наша армія могла би скористатися трофеями і затримати місто в руках так довго, доки не будуть, про всяк випадок, вивезені найвартіші запаси…

— Цілком резонно, — сказав-благословив Шаманек. Якщо врахувати, що Київ є постоєм цілої Дванадцятої більшовицької армії, то, безперечно, там колосальні запаси зброї, амуніції, одежі, взуття, провізії.

— То що, похід за здобиччю? — кисло пожартував Любковіц.

— Чому? — не погодився Кравс. — А політичне значення акції?

— Так чи інакше, а першою умовою успіху повинен бути… успіх, — Шаманек обвів усіх очима. — Кожна людина знає: часом перемогти можна тільки власними ногами…

— Стрілецтву мариться Київ…

— Ну й треба взяти до уваги, що Червона Армія веде бої не лише з Денікіним між Волгою та Дніпром, але в Сибіру — з Колчаком, на заході з поляками, на півночі — з Юденічем. Мені думається, становище червоної Москви зараз найтяжче від початку її кривавого панування, — говорив Шаманек так, наче вже переміг.

— Треба, щоб Антанта стала посередником між нами і денікінцями, — розмірковував Любковіц.

— Ви уточнювали більшовицькі сили? — спитав Шаманек.

— Не більше десяти тисяч.

— Щодо раптового удару — генерал Тарнавський схвалює.

— Більше того, — Кравс кивнув на свого начальника штабу, — ми з паном Людвіком вважаємо, що не варт чекати приходу першого корпусу, а брати Київ наявними силами: двома бригадами нашого третього корпусу і трьома дивізіями корпусу Запорожців, — разом це майже двадцять тисяч люду.

— Схвалюю! — кивнув Шаманек. — Але вважаю своїм обов’язком поставити до відома генерала Тарнавського.

— Генерал Тарнавський дав благо…

І вже 20 серпня 2-га і 8-ма галицькі бригади зайняли Попільню, 21-го — Романівку, 22-го — Фастів… Запорізький корпус, що посувався паралельно з Ні Галицьким, прогнав більшовиків зі Сквири, а 22 серпня — після лютого рукопашного бою в передмісті — з Білої Церкви. Лише корпус полковника Микитки відстав на сотню кілометрів.

Слідом за головними силами посувався штаб групи, осідком його Кравс вибрав Фастів, — і відразу ж повітряна розвідка в напрямку Києва. Результати вселяли надію: на лінії Київ — Васильків залізничні запори на десяток кілометрів. Міркувалося: імовірно, на національнім підкладі страйкують залізничники… Позаяк, опріч скупчення ешелонів, не виявлено пересування військ, евакуація Києва, що донедавна була в повнім розпалі, застигла на місці.

Правда, одне донесення вельми стурбувало Кравса: 25 серпня близько четвертої години дня частини 8-ї дивізії Запорозького корпусу зіткнулися під Білою Церквою з броньовиком і штабом 2-ї Терської бригади Добровольчої армії. «Що робити? Її комендант полковник Бєлогорцев взагалі не хоче з нами переговорювати…» Кравс зателефонував Тарнавському у Вінницю, куди остаточно перебрався штаб Галицької Армії,— головнокомандувач розпорядився негайно вислати до постою Бєлогорцева двох старшин, аби домовилися про демаркаційну лінію, яка б не перешкоджала нашому походові на Київ та за„іишала вільним шлях — як і залізничний, так і грунтовий — Фастів — Київ. Зі своїм завданням парламентарії вправилися, на думку штабістів, дуже добре, правда, ціною… Білої Церкви — її довелося віддати денікінцям, — а демаркаційна лінія пролягла через Устимівку — Барахати — Обухів, котрі також відходили до денікінців. Протоколи переговорів були ратифіковані обома сторонами, і генерал Тарнавський дав наказ продовжувати наступ, висловлюючи при цьому здогадку, що Денікін на Лівобережжі сягнув околиці Пирятина: «Якщо хочемо випередити його, треба негайно брати Київ! Не чекаючи Першого Галицького корпусу».

До Фастова негайно прибув Петлюра, бронепоїздом виїхав на передову; коло полудня повернувся, і Кравс запросив його пообідати, але за столом сказав фразу, що вельми вколола Головного отамана: тільки, мовляв, завдяки Галицькій Армії, в якій Добровольча армія бачить регулярну, як і завдяки кмітливості галицьких парламентарів, удалося встановити таку вигідну для подальших наших операцій демаркаційну лінію…

— Я пущу на денікінців Ангела і Зеленого, — самовпевнено прорік Головний отаман і, подякувавши за гостину, сів у свій вагон-салон.

Тієї ж ночі його штаб надіслав з Кам’янця-Подільського у Фастів телеграму: доки не прибуде Перший Галицький корпус, ні в якому разі не йти вперед… І Кравс обурився:

— Петлюра кидає нас у руки Денікіну!

— І зриває наш наглий удар на Київ… — додав Любковіц.

Довелося наказу Головного отамана підкоритись — втрачено було чотири дорогоцінні дні. Штаб Кравса так і не довідався, що тим часом більшовики підтягнули свої резерви, придушили страйк залізничників та планомірно провели евакуацію Києва, заодно використавши населення для будівництва оборонних споруд.

Корпус полковника Микитки прибув аж 28 серпня, і генерал Кравс негайно скликав командирів сотень, куренів і бригад, — на поклик його прискакав і Вайда разом з гінцем.

Найперше слово мав полковник Шаманек:

— Третій Галицький — полуднева група — і Запорізький корпуси повинні зв’язати ворога, а Перший корпус і решта частин Третього, передислокувавшись через ліси на захід від Києва, наносить вирішальний удар. У тім часі група Зеленого перепливає коло Трипілля на власних човнах Дніпро, займає Бориспіль, перекриває, властиво, лінію Київ — Пирятин. Повстанський загін Ангела разом з кінним полком, який щойно прибув до Фастова, стає заслоном від денікінців під Білою Церквою… Подробиці командувачам роздані, ви будете їх мати.

— Хочу додати, що в нас достатньо сил, аби взяти Київ, — голосно сказав, підводячись, Кравс; сама його кремезна постава вселяла надію. Дужий, з великим, майже прямокутним лицем, коротким — під їжака стриженим — волоссям, генерал Кравс справді виглядав монументально. — Повторюю: дос-тат-ньо! За підрахунками штабу, маємо сорок тисяч рушниць, дві тисячі шабель, тридцять п’ять легких і шість важких батарей.

Під кінець військової ради прийшло звідомлення-бажання Штабу Головного отамана про… святкове вмарширування військ у Київ. Кравс лише плечами стенув: Петлюра варить зайця, якого ще не вполював… Шаманек з Любковіцем були такої ж думки. А в телеграмі йшлося про те, що з кожної дивізії чи бригади для параду виділяється один курінь і батарея, — вмарширування відбудеться в наступний, після зайняття Києва, день, — всі групи збираються на головному вокзалі, там чекають прибуття головного командування об’єднаної Української Армії…

«Парад під кулями?» — Кравс не міг заспокоїтись, тож, коли закінчилася нарада, забажав побути на самоті.

Так чи інакше, а 29 серпня, як тільки почало світати, група генерала Кравса перейшла в наступ по всьому фронту.

XIII

Рано-вранці того ж таки 29 серпня, як тільки почало світати, прокинувся і генерал Тарнавський, зиркнувши машинально на протилежну стіну, де належало б стояти ліжку сина, — ні ліжка, ні сина… Омелян зажадав служити у команді охорони штабу Галицької Армії, тож тепер спав разом із стрільцями, зрікшись усіх привілеїв. Ну й добре! Хай гартується змалку — Україна потребує відважних.

Він одчинив вікно — надто сперте з ночі повітря. Хочеться свіжого. Відчинив вікно й затримався коло нього.

Вінниця… Мальовниче місто на мальовничих берегах Бугу. Перлина Поділля… Її столиця. І, здається, ніде у світі нема стільки садів. Усі вулиці в каштанах, липах, акаціях. Модерні європейські будинки. Школи, церкви, готелі… Трамвайна лінія. Місто козацького полковника Івана Богуна, є й вулиця його імені, як і Богдана Хмельницького, Михайла Коцюбинського. Правда, він, Тарнавський, ще не встиг оглянути дім, у якому мешкав славетний письменник, але неодмінно знайде час.

Перед Тарнавським лежав Миколаївський проспект — центральна магістраль міста. Поки що безлюдно, тихо, а вдень оживе, заклекоче — тут зосереджено всі головні торговельні точки. І, отже, повно євреїв. Не менше, здається, і поляків-дідичів, що повтікали зі своїх сіл, — польську мову чуєш на кожному кроці. Вражало іще одне: вінницька інтелігенція розмовляє переважно по-російськи… Що ж, то вже трагедія: українці — як східні, так і західні — доволі часто, легко, бездумно цураються рідної мови. Чи не в тому першопричина, що інертно, сказати б, ліниво думають про власну державу? Наче безрідні. Гай-гай! Єдина така нація в світі…

Тут, на Миколаївському проспекті, у будинку Українського банку й був розташований Штаб Галицької Армії, інтендантство містилося в готелі «Франсуа», а розвідчий відділ у тім самім домі, який ще донедавна займала більшовицька «чрезвичайка»…

У двері хтось чи пошкрябав, чи злегка постукав, і Тарнавський обернувся: син з букетиком яскраво-червоних троянд, лице засмагле, змужніле, одухотворене.

— Слава Україні! — дзвінкий голос.

— Героям слава… — голос приглушений, дещо здивований, бо ніяк Тарнавський не міг збагнути, що привело сина так рано, та ще з букетом.

— Вітаю тебе, татку, — Омелян простягнув квіти.

— Але ж ми ще не взяли Києва…

— Який Київ? Тобі ж нині якраз п’ятдесят виповнилося…

— Господи! Зовсім з голови вилетіло!.. — і генерал Тарнавський талапнув долонею себе по лисому черепу, обведеному довкруж, понад вухами, віночком срібної сивини. — А дійсно, сьогодні ж двадцять дев’яте серпня.

— І війська твої стоять під стінами стольного Києва, — запально й гордо мовив син. — І знов повертаєш ти його Україні…

«Не треба цих помпезних слів…» — хотів сказати генерал Тарнавський, але не сказав — Омелян міг образитися, бо ж кожна його фраза щира, — лишень мимоволі, на секунду поморщився.

— І це тобі,— другою рукою син простягнув кишеньковий срібний годинник зі срібним ланцюжком. — Там і напис є…

Майстер-гравірувальник тонко вивів на кришці: «Батькові від сина. В день 50-ліття. 29.VIII.1919».

— Але де ти його взяв? Це ж швейцарський!

— Секрет фірми…

— Реквізував?

— Та ти що!

— Сподіваюся, не вкрав?

— Виміняв на сіль…

— Дякую, сину…

Він міцно пригорнув Омеляна та розцілував, потому легко відсторонив і, дивлячись йому в очі, спитав:

— Ти кому-небудь казав, що нині мій день народження?

— Поки що ні.

— І не кажи! — чи то просив, а чи наказував.

— Тобі незручно, що ти такий старий?..

— Кожному, якщо дожити, буде п’ятдесят… Річ не в тім — почнуться вітання, метушня, доведеться розпивати шампанське… На фронті гинуть стрільці, а командувач цмулить горілку… Не годиться!

— Зрозумів, татку, — і Омелян набрав зосереджено-поважного вигляду, виструнчився. — Дозвольте йти, пане генерал?!

— З Богом…

П’ятдесят… І коли воно набігло? Та Господь з ними, з літами! Ти хотів бути військовим — ним і став. А далі — доля… Ще ніхто не передбачив своєї долі. Можеш потужити за родиною, котра лишилася в Золочеві, можеш… Не час!

І він знов повернувся думками до своєї армії. Мабуть, ніхто так не мучиться, як той, кого рідко підводить інтуїція. Справді! Зараз Тарнавський мав би тішитися своїм військом, що стоїть, як допіру казав син, під стінами стольного града Києва, а він одчував, що починається крах. Саме — крах. І поправити щось пізно.

Закрапав дощик. Тарнавський кинув поглядом у небо: затягає чи рідка хмара? Ось і кінчається літо, ще два дні — й вересень. А далі… Сльота. Заморозки. Перший сніг. Морози. Що буде в чужій стороні з армією? Та Бог земний, як і Бог небесний, були невмолимі: розкручене колесо крутилося…

Він зітхнув. Побачимо, чим воно закінчиться… Поголився, вмився, вдягнув генеральський мундир. Покрокував до канцелярії,— полковник Шаманек сидів уже коло телефону.

— Що на фронті? — привітавшись, спитав командувач.

— Розбитий під Фастовом і Білою Церквою, ворог відійшов на укріплену позицію, що за п’ятнадцять верст на південний захід від Києва. Лінія Боярка — Білгородка, — чітко відрапортував начальник штабу, — намагається чинити опір.

— Як мій рідний Другий корпус?

— Полковник Вольф під Коростенем.

— А конкретно? — Тарнавський сів у м’який фотель.

— Буде штурмувати, — впевнено сказав Шаманек. — Я допіру з ним розмовляв. — Він замовк і пильно глянув на Тарнавського. — Я не хотів вас будити…

— Що сталося?!

— Пізно ввечері телефонував генерал Кравс: Петлюра наполягає, щоб у Київ війська вступали святковим маршем…

— Яким ще маршем? — Тарнавський розгнівано зсунув на переніссі брови. — Кому потрібен якийсь там парад? Пд Києвом Денікін, більшовики не розбиті, а ми будемо парад влаштовувати?

— Не я ж придумав… — Шаманек розвів руками.

— Треба їм сказати: від Коростеня до Білої Церкви — триста кілометрів. У нас, якщо не прикрашати, не більше тридцяти тисяч люду. Один стрілець на десять метрів… А резерву — ніякого!

— Не я ж придумав… — повторив Шаманек.

— Дайте телеграму Петрушевичу, що я проти!

— Слухаю, пане генерале.

— І то вже!

Зденервований Тарнавський схопився, заходив по кімнаті туди-сюди, нарешті зупинився біля вікна. У дворику дріботіли голуби. Їх було багато. Дріботіли і щось клювали. Раптом з-за рогу будинку видибав білий, з чорними пасмами кіт. Присідаючи на передні і задні лапки, він лихо крався, хижо водячи мордою. Якимось інтуїтивним чуттям голуби збагнули, що на них чигає небезпека. І дзьоби — вгору. А кіт принишк за стовбуром ошатного клена. Та все, облизуючись, водив мордою. «Невже коти душать голубів? — здивувався Тарнавський. — Хіба ж вони вміють оббирати пір’я?..»

— Пане генерале, — перервав його розмисли ад’ютант четар Паліїв. — До вас проситься отаман Поточняк.

— Пропусти, — кивнув Тарнавський — з переїздом до Вінниці він перестав Дмитрові викати. Може, що той подружився з Омеляном, тепер оба вони були для нього однаковими: сини…

Він знову сів у свій глибокий м’який фотель. Поточняк увійшов жваво — стрункий та рішучий.

— Слава Україні! — клацнув закаблуками.

— Героям слава, — відказав неголосно Тарнавський. — То чим порадуєте, отамане?

Він був задоволений, що захистив Поточняка від гніву Петрушевича, реабілітував, по суті, взявши своїм особистим референтом. І добре зробив! Такі старшини на смітті не валяються. А Поточняк хоча й надто прямий та різкий, але вірний мундирові, чесний — з таким у бій можна ходити.

— Нічим, — одверто признався Анатоль і, не чекаючи запрошення, сів навпроти генерала.

— Зле… Дуже зле.

— Я давно казав, що зле… — Поточняка, видко, зовсім не гнітила різниця у званнях, бо поводив себе з Тарнавським наче рівний з рівним, хоча зухвальства не дозволяв.

— Конкретно?

— Не знайшов я Грицана! Ось і вся конкретність.

— Треба знайти… Треба, отамане!

— Треба було не виганяти…

Тарнавський досадливо талапнув долонею об поруччя. Справді, чому я тоді, при Петрушевичу, погарячкував? Грицан конче зараз потрібен — отут потрібен, у штабі. Світла голова, людина, котра на власні очі бачила Вільсона, Ллойд-Джорджа, Клемансо, котра знає політику Антанти. Хіба зараз можна знайти ліпшого консультанта?

— Анатолю, як сина, прошу… — генерал підвів посивілу голову. — Пошукайте іще. Я прощу йому…

— А що прощати? — суворо прорік Поточняк. — Ми з Ярославом зробили все. — Він міцно стиснув зуби. — Вибачте, але треба було вам з Петрушевичем самим їхати на переговори. Хотів би я бачити, що зробили б ви, чого досягли б!

— Не гарячкуйте, не нервуйтеся… — Тарнавський добродушно спробував заспокоїти Поточняка. — Я все розумію…

— Нічого не розумієте! — різко й категорично заперечив той. — Петрушевич братається з Петлюрою! Петлюра і Галичина! Ніколи! Чуєте, ніколи!!! А Денікін? Ви хочете, щоб галичанин був під рукою царського генерала? Одумайтесь! Ні, ні, ні!!! Нічого ні ви, ні Петрушевич не розумієте! — Він розпалювався все більше. — Ви зараз можете виставити мене за двері, що нібито я оскверняю ваші генеральські регалії. Я плював на них так само, як і на свої. Я — галичанин! Повторюю: га-ли-ча-нин!!! Мені потрібна моя батьківщина, а не Петлюра чи Денікін. Це вам скажуть тисячі галичан, яких доля закинула в ці дебрі. Боже мій! Галичині потрібен Київ! Та хай він пропаде разом з вами!

— І все ж…

Тарнавський зиркнув на Шаманека — полковник мовчав. Лише дивився на розпаленого офіцера. Шаманек не знав жодного українського слова. І не вчив мови — на відміну від Кравса і Вольфа; з ним спілкувались тільки по-німецьки.

— Я вам, пане генерале, говорю це не тому, що не бажаю підкорятися вам чи військовій команді, ні! — не вгавав Поточняк. — Будь-яку команду старшого за званням я виконаю — і виконаю чесно, але якщо супроти мене буде проявлене хамство, можу пристрелити будь-кого! Все! Що від мене потребуєте?

— Перекуріть, заспокойтеся… — тягнув Тарнавський, немов старий дід люльку.

— Для заспокоєння командування Галицької Армії я можу ось що зробити: на залізничній станції в Києві випадково стоїть парадний салонний вагон, з якого під час світової війни верховодив великий князь Микола Миколайович! Причепити до вашого поїзда?

— Я можу розгніватися…

— А мені однаково! За правду в очі гніваються або слабодухі, або безпомічні. Ну, гнівайтесь! А втім! Що я вам сказав? Дайте мені свідка, що я образив вас. — Він зціпив зуби і виразно, люто дивлячись Тарнавському в очі, процідив: — Свідка! Чому ж мовчите, пане генерале? Ви могли б зараз сказати: ось вихоплю пістолет і розстріляю на місці. Але ще не відомо, хто скоріше вихопить пістолет.

— Що ви хочете? — Тарнавський посуворішав.

— Нічого! Ви мене покликали на службу, а не я вас. Тож, власне, хотів би знати, що хочете ви?

— Розшукайте Грицана — більше нічого.

Звичайно, він міг би розправитися з Поточняком, але ж якщо розправитися з усіма, то з ким залишатися — самому?

— Дозвольте йти?

— І повертайтесь з Грицаном.

— Що він вам так сердито доводив? — спитав Шаманек, коли за Поточняком зачинилися двері.

— Переконував, аби ми не робили у Києві параду…

— А-а-а-а… — і Шаманек занурився у штабні справи.

Довго — вдвоє а чи втроє довше, ніж належно, — тягнувся день. Вісті з фронтів були скупі: наступаємо… Ще довшою видалася безсонна ніч. І лише під кінець 30 серпня генерал Кравс телеграфував: частини III корпусу і Запорізької групи вступили до Києва.

XIV

31 серпня. Київ…

Світало. Отаман Грицан зірко вдивлявся в лівий берег Дніпра — поки що порожньо… Цей міст напроти Печерської лаври комендант бригади Кочмарик наказав сотні Вайди обложити ще з учорашнього вечора, аби запобігти можливому наступу денікінців.

— Оце сиджу й думаю, — обізвався поруч Антон. — У наших керманичів ні розуму, ні логіки. Наші провідники кажуть: ми — з Антантою, бийте більшовиків… Добре, з Антантою — б’ємо більшовиків… А тепер: не пустимо Денікіна в Київ!… Але ж Денікін і Антанта — одна рука.

— Звичайно! — пхекнув Грицан. — Та дурень це здатен зрозуміти! Принаймні я того набачився в Парижі. Ми, друже, навіть не трісочка, якою бовтає в морі,— ми — шмата на бруку, яку топчуть усі. Страшно це. І чи не тому в нас розвелося так багато перекинчиків, зрадників? Не повірю, що всі вони мерзотники. Єдиний, невблаганний є закон природи — виживання. Все живе хоче жити. То нащо морочити собі голову, коли можна адаптуватися в будь-яких умовах, при будь-яких владах, режимах. Та ще, як проявити кмітливість, можна й нажитися, мати зиск. Скільки ми стрічали з тобою запеклих прихильників федерації чи протекторату в складі Росії чи Австрії. А ці, як казав Франко, патентовані патріоти! Та він, як йому скажуть, кізяки їстиме, аби лиш приголубила рука Росії чи Австрії, аби тільки прилаштувати свій зад у теплому місці. А на фронті? Вбий мене, але не переконаєш: за Росію чи Австрію вони б не так воювали… Якесь Іудине поріддя виросло…

— Я передчуваю катастрофу, — у відчаї захитав головою Вайда. — В мене здають нерви…

— Що пропонуєш?

— Не знаю… Я нічого не знаю! — скрушно хитав головою Вайда. — Іти б звідси до чортової матері!

— Куди? До Галлера? — Антон не відповів, і Грицан монотонно заговорив: — Усе в житті має десятки варіантів. Я відкидаю теорію, що, скажімо, палка має два кінці. Якщо глянути на неї, то, справді, два, але вся сутність в тому, хто — повторюю! — хто тримається за кінець. І за який кінець. Отже, наша ситуація — десяток варіантів: можна йти до Леніна, Денікіна, Петлюри, Петрушевича, нарешті, до Галлера, але… Але! — повторив Грицан, пронизавши вказівним пальцем повітря. — Але кожен з галичан передусім хоче додому. Таким чином…

Йому не вдалося продовжити своєї думки, бо Вайда зблід і прошелестів самими губами:

— Денікінці…

— Я так і передчував, що прийдуть надосвітку, — це початок нашого кінця… — Грицан зіщулився — його почало трусити. — Підемо назустріч, або що…

На мосту — кілька вершників. Сумнівів не могло бути — денікінський роз’їзд. Вайда підхопився першим. Грицан — за ним. Так і чалапали: попереду Вайда, а крок позаду Грицан. У світанковій тиші лунко гупали по мосту їхні черевики.

— Антоне, вибач, я краще, ніж ти, знаю російську. Мені легше буде з ними порозумітися.

І випередив товариша. Так, денікінці! А які коні! Яка зброя! Одягнений в англійську уніформу, як визначив Ярослав, денікінський офіцер, не давши сказати й слова, зверхньо, із зухвалою посмішкою спитав:

— Хто ви ще тут такі будете?

— Українська армія, — без затримки відповів Ярослав і відразу уточнив: — Українська Галицька Армія…

— Господа… — Денікінський офіцер устромив у рот файку. — В місто входить армія генерала Денікіна.

— Ми ніякої армії не пустимо! — машинально скрикнув Вайда. — Київ аж ніяк не належить армії Денікіна.

— Не пустите? — зареготав денікінський офіцер, повертаючи голову до ще двох кіннотників. — Чули, що він сказав? Не пустять… А хто вас питатиме?

Він, не випускаючи з уст люльки, смикнув коня за вуздечку так, що вороний здибився, — по мосту прокалатали копита. Не знати звідки взявся горобець, крутнув голівкою: сів-сів, сів-сів… А Грицан дивився услід вершникам. Довго, тривожно. А поруч так само стривожено стовбичив Вайда.

— Це погано пахне, — сказав Ярослав, коли денікінці перемайнули Дніпро. — У нас нема чим боронитися, вони кинуть на міст такі сили, що зметуть нашу сотню. Що будемо робити?

— Спершу поснідаємо…

— Не дратуй мене!

— Хоч раз послухай…

— Невже тобі зараз щось полізе в писок?

— Нерви… Нерви…

— То нащо нервувати інших?

— Що ж, будемо боронитися…

— До смерті! — не стримував злості Грицан. — Усі поляжемо за нашого славного Петрушевича! — Нарешті вгамував свої емоції.— А якщо, Антоне, говорити без під’юджувань, то треба про все доповісти Кочмарику.

— Мудро. — і погукав свого джуру. — Негайно біжи до штабу бригади! Скажеш отаману Кочмарику, що були денікінці, наміряються перейти Дніпро й забрати Київ.

— Слухаю, пане сотнику!

Грицан тим часом розкоркував флягу з ромом; ковтнули, закурили, мовчали, вдивляючись з натугою в лівий берег. Минула година, друга — денікінці не появлялися.

— Може, зірвати к бісу цього клятого моста? — чи то з досадою, чи цілком серйозно проговорив Ярослав. — За військовими законами це цілком допустимо.

— Без команди? — наполошився Вайда.

— Яка команда?! — у цю мить Грицан був такий рішучий, що вже ладен пустити міст у повітря. — Вони ж роздушать нас, я в цьому не сумніваюся. А втім, дай людям попоїсти. Хай поснідають… перед розгромом. Цікавіше здихати, коли живіт повний…

Тільки стрільці розгорнули одноманітний сухий свій харч, як на мосту, по той бік Дніпра, з’явилася голова денікінської колони.

— Дивись! — Антон смикнув Вайду за рукав. — Слухай, Антоне, то не жарт — посилай ще гінця до отамана Кочмарика, повідом: вони вже йдуть… Кожна хвилина дорога, потім буде пізно.

— Але ж я послав…

— І що з того? Де він? — кипів Грицан. — Чому не повернувся? Звідки гарантія, що не дезертирував?

— Та гарантій ніяких нема… — Вайда задумався. — Ось що! Якщо не заперечуєш, то йди сам. Це надійніше.

— Добре. Згоден.

Мовчки кивнули один одному, як завше, коли треба було на якийсь час розлучатись. І Ярослав з усіх сил подряпався вгору по крутому схилу.

Штаб отамана Кочмарика розшукав з труднощами, але розшукав, — невеличкий будиночок побіля вокзалу. «Щоб легше було втікати», — з якоюсь внутрішньою огидою подумав Грицан. Ординарець, до якого звернувся, був неуважний та метушливий, і Грицанові довелось кричати, що він з передової, що має пильну справу до командувача бригади, а коли той почав щось безглузде випитувати, наче тут усе залежало від нього, різко одсторонив і ввійшов до кімнати. Отаман Кочмарик стояв за столом, френч наопашки. Поруч сухорлявий високий сотник з чорною борідкою, охайною й ретельно підрізаною.

— Ну чому? Чому? — кричав Кочмарик, не звертаючи уваги на Грицана. — Чому нема на карті цього моста?

— Не знаю, — знизав плечима сотник з чорною борідкою. — Я ж карти не складав. Трофейна…

— А хто? Хто знає? — все гнівався отаман. — Трофейна… — Перекривив і додав: — Я бачу, всі ви трофейнії — Пане отамане… — почав був Грицан, бо відчув, що без нагадування не обійтися.

— Що таке? — гаркнув Кочмарик. — Хто ви такий? І яким чином тут опинилися? Хто пустив?

— На мосту, біля Лаври, денікінці…— якомога м’якше, але виразно сказав Грицан, чекаючи якоїсь особливої реакції.

— Знаю! — відрубав Кочмарик, дещо заспокоївшись і одягнувши френч. — Вони йдуть всіма трьома мостами.

— Що накажете робити?

— Хіба армія не знає, що повинна робити, коли наступає противник? — Кочмарик знову роздратувався — Дозвольте йти?

— З Богом!

Повертаючись до дверей, Грицан запримітив, що сотник з чорною борідкою, нахилившись до отамана, щось скоромовкою проговорив.

— Стійте! — гукнув Кочмарик навздогін Ярославу.

Грицан зупинився. Виструнчився. «Хто ж цей сотник?

Щось дуже-дуже знайоме… Принаймні постава…»

— Слухаю!

— Підійдіть… Ви Ярослав Грицан?

— Та ніби він…

— Вас розшукує генерал Тарнавський, — Кочмарик говорив поспіхом, ковтаючи слова; кивнув пальцем на двері.— Зачекайте там!

— Слухаю…

Скрізь було повно людей. І метушня. Грицан ледь найшов вільний стілець, аби присісти. Так що, властиво, сталося? Тебе розшукує Тарнавський… Нащо? Для чого? Але ж на мосту залишився Вайда. Хіба це чесно? «Нема життя без обов’язку… Вдвох одного сну не побачиш…» Однак наказ є наказ. Хіба не однаково, де служити? Невдовзі вийшов сотник з чорною борідкою.

— Пробачте, пане Грицан, — він загадково, якось інтригуюче посміхався. — Але мене ви не могли забути. — І вже із зовсім іншою інтонацією: — Та ми ж з тобою, Славку, в полоні разом були!

— Невже Влодко? — Грицан витріщив очі.

— Він! — ствердно кивнув сотник. — Володимир Букієвський власною персоною. Ну здоров, Ярославе!

Вони розчулено почоломкались.

— Тебе збила з пантелику моя борода, — всміхнувся Букієвський. — Мені розсікло підборіддя під Проскуровом, то я й запустив, аби шраму не було видно. — Він дивився на Грицана й не приховував своєї радості, що зустрів його. — Про життя розпитувати не буду. Воно однакове — що моє, що твоє.

— Мене справді розшукує Тарнавський чи це ти зробив мені протекцію?

— Справді розшукує. Вчора я мав по телефону розмову з Поточняком, якого ти дуже добре знаєш.

— А він де?

— Анатоль, як і я, — особистий референт Тарнавського. А в бригаді Кочмарика я опинився випадково — посланець для особистих доручень. Тримаю зв'язок з Шаманеком.

— А пощо я потрібен Тарнавському?

— Його й запитаєш!

— Що буде з мостом?

— Зараз буду знати, — і Букієвський зник за дверима.

До Кочмарика входили й виходили, а Букієвський не появлявся. Грицан нздвував, місця собі не знаходив: там же на мосту Вайда. Його ж там просто могли затоптати копитами…

— Вибач, що затримався, — нарешті Букієвський вискочив з-за дверей. — Все нормально: між галичанами і денікінцями почалися переговори. Навіть, можливо, поділимо місто навпіл…

— Як — навпіл?

— Потім, потім! — Букієвський скривився.

— Але ж…

— Ходи за мною! — сотник по-злодійськи підморгнув і повів Ярослава у бічну кімнатку, де стояло два ліжка, великий стіл і кілька крісел, вийняв з шафи пляшку коньяку й наповнив не чарки, а високі на тонких ніжках бокали, якими у високому товаристві п’ють шампанське. — Треба трохи закропитися… Та й за зустріч нашу сам Бог велів…

Грицан ошелешено мовчав.

— Без цього я сконав би… — незворушно пояснив Букієвський. — Будьмо! Чи ти не хочеш? У тебе сталеві нерви? Ну, за зустріч! — Він випив і, хрумнувши яблуко, підморгнув. — Тепер буде веселіше!

Ярослав подужав лише половину келиха — такі дози не для нього… Тільки взявся за яблуко, як розчинилися двері,— стривожене лице зовсім юного молодика:

— Сотнику! Отаман кличе!

— Що йому припекло? — невдоволено пробурмотів Букієвський.

Але двері вже зачинилися.

— Чорт би його забрав… — знов пробурмотів Букієвський; він, однак, холоднокровно наповнив свій бокал і мовчки вихилив. — Ходім…

Отаман Кочмарик знов накинув френч наопашки.

— Слухайте мене уважно! — він мовби бризкав словами. — Обох стосується! Негайно беріть машину і їдьте в штаб генерала Бредова. Під білим прапором, розуміється. Передайте: генерал Кравс згоден на особисті з ним переговори. Тільки хай зупинять бої. За всяку ціну домовтеся за припинення вогню!

— Спробуємо, — сказав Букієвський.

Сідаючи в машину, Грицан подумав: ось я й знов дипломат, добре, що знаю російську мову, власне, і Букієвський її знає, разом же в полоні вивчали… А машина мчала зеленими вулицями Києва, якого ще не торкнулася осінь. Було красиво і сумно.

На демаркаційній лінії їх затримали патрулі, зажадали документів, а також здати зброю.

— Ми галичани, — по-російськи пояснив Букієвський бородатому, до вух озброєному денікінцю. — Ми від генерала Кравса, маємо повноваження…

— Нащо мені ваші повноваження? — буркнув непривітно бородань. — їдьте далі, поки кулі не прошили.

Генералу Бредову було років сорок п’ять, — командуючий денікінською армією на Україні. Бредов глянув на Букієвського з Грицаном дещо підозріло, помовчав, а тоді уточнив:

— Значить, галичани?

— Галичани, — підтвердив Грицан.

— З вами вести переговори можу. А з Петлюрою — ні!

— Ми просили б насамперед припинити вогонь, щоб даремно не падали з обох сторін трупи, — сказав Букієвський.

— Я накажу припинити вогонь.

Його холодність лякала Грицана. Ніби чимало людей різних рангів перейшло перед його очима, навіть Вільсон, Клемансо, Ллойд-Джордж, але такої холодності не зустрічав. Разом з тим не можна було сказати, що Бредов якийсь дикун, ні! Але ота холодність надломила Грицана. Може, вперше він не почув себе твердо. Практично він програв усі переговори: в Парижі, з поляками, місією Антанти, але не почувався переможеним, бо відав: правда на його боці — перемогли ті, в кого сила. А тут жорстка холодність. Кам'яна холодність!

— Генерал Кравс, — продовжив свою думку Букієвський, — доручив нам порозумітися з вами.

— Конкретні пропозиції?

— Він хоче особистої зустрічі…

— Особистої? — похмуро перепитав Бредов. — Кравс зі мною? Я такого генерала не знаю!

— Звичайно, всіх не можна знати…

— Зустрічі! — Бредов вергнув холодними очима. — Зустрічі? Хм! Добре! — І безцеремонно: — Наказую негайно відступити до Василькова! Отоді й почнемо переговори. Все! Більше з вами розмовляти нема ані часу, ані бажання. Можете так і доповісти своєму Кравсу.

Поведінка Бредова не шокувала Грицана: до подібного він звик, а ось отаман Кочмарик був приголомшений.

— Покинути Київ?

— Виходить, так, — кивнув Букієвський.

— Відступити до Василькова?

— Та я ж вам передав нашу розмову слово в слово, — Букієвський занервував. — А далі не схотів розмовляти з нами.

— Бредов витурив нас, — додав Ярослав.

— Хм, хм, хм… — забідкався Кочмарик. — Гаразд, поки що ви вільні. Як треба буде, покличу.

Відразу за дверима Букієвський звернув до своєї кімнати, Грицан — за ним. Букієвський ішов різко, рвучко, він би зараз міг будь-кого зметнути з-перед себе — дика сила й енергія, відколи його знав Ярослав, аж випирали з нього. Це був чоловік-порох. Досить навіть не донести сірника — вибух.

Повна втрата самовладання. І зупинити, втихомирити його було немислимо.

— Твоє! — Букієвський тицьнув на одне з незайманих ліжок і розстібнув та кинув у куток ремінь з портупеєю й пістолетом.

— А надовго?

— Що-що? — Букієвський зморщився.

— Кажу, надовго моє? — невесело посміхнувся Ярослав.

— Коньяк доп’ємо?

— Я б зараз сам усю пляшку видудлив!

— Я надам тобі таку можливість!

Розстібаючи френч, Букієвський мало не повиривав гудзики.

— Пий! — сказав, наповнивши бокали.

— За твоє здоров’я!

— Не будь тим, ким ти не є!

Він зовсім не блазнював. Перед Грицаном сиділа сувора, пряма, рішуча людина, яку замордувала війна.

— Не люблю пустих тостів! — підняв свій келих Букієвський. — І взагалі нічого не люблю пустого!

Грицан вірив йому: півтора року полону достатньо, аби пізнати людину. Він мовчки пригубив коньяк.

— Ти, Влодку, багато п’єш… — зауважив, однак, коли Букієвський висушив свій келих до дна.

— Це єдине тримає мене на світі.

— Але ж є щось більше…

— Ярославе! — Букієвський аж затремтів. — Ти мудрий чоловік — не будь дурним!..

— Що ти хочеш сказати?

— Не будь дурним! Іще раз повторю: не хочу показати, що за посадою я вищий від тебе, бо був би підлий сам перед собою, якби дозволив собі тебе принизити, а що відвертий з тобою… З ким же іще бути відвертим?

— Ти в чомусь маєш рацію.

— В усьому! Людина — не птах, а канарка — не горобець! Але ж буває, що канарка цвірінькає під горобця? Я не бажаю бути канаркою і цвірінькати, як горобець. Я не хочу завоювати світ, не хочу бути Наполеоном, Достоєвським, Франком — жити спокійно хочу. Це так мало — тільки жити… Налити?

— Трошки…

— А я собі повний! — бокал коньяку Букієвський заїв недогризком яблука. — Жаль, кави нема, львівської…

— Сп’янієш…

— Я не сп’янію! Той, хто думає, рідко п’яніє.— Він знову наповнив келихи. — І все ж тост доведеться підняти… За чотирикутник смерті, друже!

— Не розумію…

— А що ж тут розуміти? З одного боку — денікінці, з другого — більшовики, з третього — поляки, з четвертого — румуни, — ось тобі й наш чотирикутник смерті…

XV

31 серпня. Фастів — Київ…

До від’їзду з Фастова рано-вранці генерал Кравс приготував свою команду ще звечора, призначивши урочисте вмарширування спеціально виділених частин у стольний Київ на дев’яту годину ранку від головного двірця.

Але поїзд з Фастова вчасно не вийшов. Спершу чекали остаточного підтвердження, що Київ узято-таки, потому — чи обложено всі мости і дороги, як того вимагав наказ Тарнавського, а далі надовго затрималися у Боярці, бо треба було ще раз зв’язатися з фронтом, а це виявилось не так просто. До Києва команда генерала Кравса прибула аж пополудні.

Не все склалося, як гадалося, і в Києві, хоча до дев’ятої години й зібралися на вокзалі виділені частини та їх коменданти, передовсім полковник Микитка, представник генштабу отаман Виметаль і сотник Верніш. А через півгодини несподівано з’являється денікінський офіцер у товаристві четаря Драгана з бригади Кочмарика.

— Денікінці перед Дніпром, — тривожно повідомив Драган отамана Виметаля. — І хочуть перейти на правий берег… Що робити?

— їдемо на міст! — вирішив той. — Пане Верніш, їдете зі мною! Я залишуся в будинку колишньої думи, а ви на міст.

їхали повільно — на Володимирській, надто ж на Хрещатику повно киян. Святково вдягнуті, з квітами. А біля «Арсеналу» авто перейняла денікінська кіннота.

— Що ж це таке? — поблід Верніш.

— Вони в місті, пане сотнику… — зронив шофер.

— Зупиніться… Треба з ними переговорити.

Денікінський полковник Штессель уважно вислухав Верніша і жестом правиці показав на будинок дівочого ліцею.

— На вулиці незручно — там переговоримо. — В будинку він вийняв з планшетки карту Києва. — То слухаю вас.

— У відповідності з депешею, яку я маю, демаркаційною лінією між денікінською і Галицькою Армією має бути Дніпро, — поволі говорив сотник Верніш.

— Ні! «Арсеналу» ми не покинемо!

— Принаймні стримайте подальше просування військ. Хай пізніше порозуміються обидва командуючі.

— Що ж, — поміркувавши, сказав полковник, — до прибуття генерала Бредова ми затримаємо похід наших військ. Водночас і галицьке командування не посилатиме своїх військ поза «Арсенал».

— Ми згодні і задоволені,— сказав Верніш.

Про свою з денікінцем розмову він, повернувшись на вокзал, доповів полковнику Микитці, пропонуючи самому поїхати й переговорити, так буде надійніше. Однак той вагався:

— Зачекаємо генерала Кравса…

І справді, коли о третій тридцять пополудні прибув потяг Кравса, він доповів йому про обстановку.

— Так, треба вести переговори, — ствердив генерал. — Визначаю склад делегації: я особисто, ви, пане Микитка, шеф штабу групи сотник Верніш… А поки що авта подані — на Хрещатик, панове! Нас чекають…

Юрби людей на головній магістралі Києва. Овації… Квіти під колеса… Авто Кравса завернуло до будинку думи. Жовто-блакитний прапор і кулемети на балконі. Маса людей на тротуарах. Генерал звернув увагу, що маса ця розділилася: денікінська — вважай, російська — частина і українська. Але в помешканні саме українське представництво міста. Взаємні рукопотискання. І звичайні в таких випадках слова — єдине, мабуть, на чому сходяться дипломати різних країн, ба навіть різних часів та епох; люди навчилися говорити компліменти, як їсти або спати…

А за вікном гучний гамір. Генерал Кравс вийшов на балкон, — з боку Дніпра пробивають собі дорогу два чи три десятки кіннотників з російським прапором, а посередині гарцює на баскому білому коні щедро декорований орденами денікінський генерал, — коні продираються, та українська половина тротуару не пропускає. Генерал Кравс обурився. Не годиться так! І він майже збіг униз надвір.

— Ану пропустіть! — його гучний голос, промовиста постава справили враження, і він назвався генералу повним титулом.

— Барон Штакельберг — командир дивізії гвардії.

— Дуже приємно. І прошу заходити.

Сторони відразу сіли за стіл переговорів, а генерали враз порозумілися: обидва розмовляли по-німецьки… Обидва, властиво, були німцями… Кравс висловив барону свій подив, що денікінські війська роззброїли біля моста один з галицьких куренів.

— Тут якесь непорозуміння, — відказав генерал Штакельберг. — Так, непорозуміння. Ми це скоро направимо…

— Я хотів би водночас зазначити, пане бароне, що між вашим полковником Стесселем і нашим сотником, — Кравс кивнув на Верніша, що сидів поруч, — вже укладена тимчасова угода. Крім того, хочемо дещо додати.

— Дуже прошу. Ваше право.

— Перше: побіч українського прапора буде вивішений на думі на знак укладеної угоди також російський трибарвний прапор, з тим, що цьому актові чемності не можна приписувати ніякого політичного значення. Друге: всі денікінські відділи висуваються негайно поза тимчасову демаркаційну лінію, встановлену полковником Стесселем і сотником Вернішем. Третє: дальші переговори, що торкаються перебрання команди міста та інших справ, мають бути ведені з генералом Бредовим — найстаршим рангом у денікінській армії. Ось, власне, і все.

— Почнемо з першої точки, — запропонував Штакельберг. — Себто з вивішення російського прапора. Я за такий акт.

— Прекрасно! — зрадів генерал Кравс і тут же доручив сотнику Станимиру виконати цю почесну місію. — Ходім, пане бароне, глянемо з балкона.

Сотник охоче вибіг до денікінських кіннотників, щось, бачив Кравс, довго пояснював, але ті прапора не давали. Врешті хтось з натовпу простягнув кілька маленьких, і Станимир прикріпив їх на балконі поруч з синьо-жовтим… І аж сколихнулася над українським натовпом хвиля обурення:

— Нас зрадили!

Але галицька кінна сотня їх заспокоїла. Генерал Штакельберг, оцінивши ситуацію, хутко вийшов до кіннотників, забрав привезений ними трибарвний російський прапор та прилаштував на балконі поруч із синьо-жовтим.

— Уночі можете цей прапор зняти, — шепнув Кравсу, — але прошу вас, залишіть його тепер на місці,— і, ласкаво попрощавшись, рушив зі своею свитою в напрямку «Арсеналу».

Через кілька хвилин після його від’їзду з’явилися відділи Запорізького корпусу. Як тільки козаки набачили російський прапор, котрийсь з них видерся на балкон, зірвав і кинув у натовп, — в одну мить прапор був розірваний на шматки…

«Треба негайно їхати до генерала Бредова, — вирішив Кравс. — 3 одного боку, аби запобігти всяким непорозумінням, а з другого — самому почати з ним переговори».

Його авто рушило: накази генерала Кравса завжди виконувалися моментально. За ним решта делегації. І раптом… Раптом на розі Хрещатика і Александріївської вулиці хтось метнув з будинку на тротуар бомбу чи ручну гранату — вибух струсонув повітря. І дика паніка. Свистять кулі… Шиби сиплються на вулицю… Пронизливі крики страху і зойки поранених… Перші трупи…

Авто Кравса ледве вирвалося з того місива, та вже на наступній вулиці його затримав денікінський патруль — довелося довго пояснювати мету; денікінці не лише вислухали, але й дали офіцера, щоб спровадив до п’ятої гімназії — місця постою генерала Бредова. Кравса разом з іншими членами делегації провели до просторої аудиторії й сказали чекати.

Генерал Бредов в оточенні штабних офіцерів з’явився хвилин через десять, — після взаємного представлення розсілися, і генерал Кравс сказав:

— Пане генерале! Наші війська зайняли після важких боїв Київ; ми і ви воюємо проти спільного ворога — більшовиків. Ми оба вояки, і політика нас не обходить. Я прийшов сюди, щоби установити з вами демаркаційну лінію, а потім разом далі воювати з більшовиками. Політичні перетрактації залишім політикам.

— Кієв, мать рускіх гарадов, нікогда нє бил украінскім і нє будет! — суворо відсік генерал Бредов, як тільки йому переклали те, що сказав Кравс.

— І все ж полишім політику, — попросив Кравс, — ми повинні обговорювати лише військове становище, а помимо того, наші переговори мають тільки провізоричне значення, бо я не маю ніяких повноважень робити тривалі умови. Роблю це тільки як начальний комендант тієї групи українських військ, яка тут діє, щоби уникнути конфліктів. В дорозі наша делегація під проводом генерала Павленка, який має більші повноваження і кожної хвилини може наспіти.

Кравсу переклали відповідь Бредова.

— Цей Павленко — це Омелянович-Павленко?

— Я не знаю, котрий це Павленко… — збрехав Кравс.

— Якщо це Омелянович-Павленко, то він буде розстріляний! А з Петлюрою взагалі не будемо розмовляти, бо він бандит! А яке ваше ставлення до отамана Петлюри?

— Галицька Армія після боїв з поляками була витіснена за Збруч і воює тепер з більшовиками, має свою Начальну команду, — Кравс ухилявся від прямої відповіді.— Я протестую, пане генерале, проти роззброєння наших відділів військовими…

Кравсу переклали обурення Бредова:

— Чому ваші війська зневажили наш прапор?

— Це була більшовицька провокація, — сказав Кравс.

Йому переклали наказ Бредова:

— Ви повинні негайно залишити місто!

— Я не можу цього зробити без наказу мого командування, — заявив Кравс. — А крім того, ми здобули місто, і я також зобов’язаний боронити його.

Кравсу повторили наказ Бредова. «Він ігнорує міжнародні звичаї,— подумав Кравс, — глумиться наді мною». Обурений, генерал Кравс висмикнув свій револьвер і простягнув Бредову:

— Вважаю себе вашим полоненим!

Кравсу переклали слова Бредова:

— Ви мені не потрібні!

І генерал Бредов вийшов з аудиторії, повісивши на шию Кравса камінь мук. А дійсно! Де Петлюра? А Петрушевич? Чому мовчить генерал Тарнавський? Де задлялася делегація Омеляновича-Павленка? А становище жахливе! У Києві — все ясно… Але другий корпус Вольфа досі не взяв Коростеня й не розвинув наступу далі. З боку Умані пруть особливо сильні денікінські частини… Коло Попелюх три більшовицькі дивізії… В Одесі зібралася нова група Добровольчої армії і ще двадцятого серпня зав’язала біля Роздільної бої з більшовиками…

Через годину а чи більше ввійшов усе той же генерал Бредов. Кравсу переклали його слова:

— Я готовий продовжити переговори.

«Поки його не було, — подумав Кравс, — денікінці взяли місто в свої руки. Міста я вже не можу врятувати, але армію мушу за всяку ціну. Бредов хитрий і підлий! Хоча на війні кожний засіб, що веде до перемоги, добрий, та все ж Бредов вчинив нечесно».

Кравсу переклали першу вимогу Бредова:

— Жадаю здати зброю!

— Я відкидаю цю вимогу!

Кравсу переклали:

— Тоді пропоную ввійти з нами у військовий союз.

— У мене нема на це повноважень.

Бредов знову щось пропонував — Кравс знову щось відповідав… Уже запала глибока ніч, коли після довгих торгів обидва генерали нарешті поставили свої підписи під договором:

Коли, підписавши договір, генерал Кравс вийшов на вулицю, щоб їхати на вокзал, його авта… не було — стояло якесь старе, чуже. Шофер коротко пояснив: денікінці обміняли…

XVI

31 серпня. Вінниця — Київ — Вінниця…

Учора, після того, як Кравс зателеграфував до Шаманека про взяття Києва, генерал Тарнавський надіслав йому свій наказ: до міста військам не входити, лише обсадити всі мости й шляхи, а головні сили залишити поза містом. Видавши цей наказ, він спокійно ліг спати. І так міцно скував його сон, що й не почув, як увійшли Паліїв та Поточняк, — наближався ранок.

— Пане генерале, пане генерале… — обережно поклавши руку на передпліччя Тарнавського, тихо кликав-благав Паліїв.

— Що таке? — командувач нарешті розклепив очі.— Підкрутіть лампу, а то я нічого не бачу. — Це вмить зробив Поточняк.

— Прошу пробачення, що ми вас розбудили так рано, — м’яко сказав Паліїв, — але нас послав пан Шаманек…

— Що йому треба? — Тарнавський опустив ноги з ліжка й встромив у сукняні капці.— Що сталося?

— Нічого особливого… Пан Шаманек просив, щоб ви одяглися: генерал Кравс видав-таки наказ про парадний в”їзд підвладних йому військ до стольного Києва… — патетично докінчив Паліїв. — Отже, ми також повинні поїхати… Так радить пан Шаманек…

— Здурів ваш Кравс!

— Для підкреслення торжества хвилі…

— Торжества хвилі…— пробурчав Тарнавський. — Ситуація трудна й непевна, а Кравсові скочила до голови парада!

— Пан Шаманек уже вдягнутий… — делікатно нагадав Паліїв.

— На параду не поїду! — різко відповів Тарнавський, водночас знімаючи з поруччя галіфе. — Бо знаю з досвіду, що в таких випадках виходить сама авантюра…

— Пане генерале, — сказав Поточняк голосніше звичайного, лише б Тарнавський звернув на нього увагу. — Отаман Грицан знайшовся…

— Де ж він?

— У бригаді Кочмарика. — І Анатоль квапом додав-попросив: — Дозвольте мені разом з вами відбути до Києва — я враз його вам доставлю!

— Добре, їдьте, — спроквола махнув Тарнавський. — Скажіть Шаманеку, що зараз я прийду…

Він побачив, як в обох засяяли очі, і обурення його поволі вляглося: в глибині душі він визнав слушність акції Кравса: стрільцям потрібна-таки якась врочистість, вони ж бо марили Києвом, Золотими Воротами, князем Володимиром, Дніпром…

Як і мріяли побачити Софіївську площу з Хмельницьким, де проголошено було злуку двох У країн. Проте, зиркнувши в канцелярії на бадьорого та метушливого Шаманека, Тарнавський знов забурмотів:

— Старайтесь не старайтесь, а на параду все одно не поїду… І не намовляйте… — докінчив невпевнено.

— До від’їзду все готове, пане генерале, — Шаманек був непохитний у власному рішенні.— Армія чекає вас.

— Заварили кашу…

— Підемо? — І Шаманек повторив: — До від’їзду все готове.

Те, що застав Тарнавський на вокзалі, не стільки обурило, як вразило: позад салон-вагона причеплено кілька платформ. На них брички, коні, авто. Він хотів був зажадати від Шаманека пояснень, але той випередив його:

— Я міркую: Штаб Начальної команди слід перенести до Києва. Хіба я не говорив з вами про це?..

— Краще його перенести до Бару!

— До Бару? — оторопів Шаманек. — Але… Бар під Жмеринкою…

— Отож воно…

Але в салон-вагоні Тарнавський почасти заспокоївся. Надто ж коли Паліїв подав міцний чай. П’ючи маленькими ковтками, Тарнавський знов повернувся до своїх спогадів про Київ, коли був там комендантом табору австрійських військовополонених, про що у свій час розповідав Шаманеку та Вітовському, — тепер його слухачами були Поточняк і Паліїв, йому подобалось згадувати, і на душі поволі відлягало.

Перед Козятином Тарнавського повідомили, що там перебуває Петлюра, котрий вертається з-під Боярки після короткого відвідання фронту. І бажає з ним зустрітися. Тарнавський насупився:

— А чого ж він не їде на параду?

— Певне, боїться жидівських погромів, — сказав Поточняк.

— У печінках мені той Петлюра… — генерал покрутив головою.

— Однак здибатись треба, — сказав Шаманек.

Тарнавський промовчав, йому згадалось, яку оцінку давав Петлюрі Винниченко, коли ще був головою Директорії,— сам Тарнавський не чув, хтось із прибічників Винниченка повідав. Петлюра, — казав Винниченко, — заслинений дегенерат… обмежений, неосвічений… імовірно, хворий чоловік, що увірував, буцім він вище інших, вождь нації, гетьман України… Тарнавський був згоден з Винниченком, однак у Козятині велів зупинитися. Петлюра зустрів його з обіймами, як завше, самовпевнений, з вічною посмішкою на вустах.

— Слава Україні! Я вас вітаю, генерале!

— І я вас, пане Головний отамане… Героям слава.

— Отже, ми в Києві!

— Поки що…

— Чому такий песимізм?

— Не забувайте, що паралельно з нами на Київ іде армія Денікіна, — холодно й стурбовано сказав Тарнавський.

— Денікін — це Антанта, пане генерале! — Петлюра запалювався. — Антанта, а не більшовики! Я певен, я глибоко переконаний, що він трохи побуде в Києві й піде на Москву. А ми з вами, генерале, залишимося. Розумієте? За-ли-ши-мо-ся!..

— Можливо, можливо… — промимрив Тарнавський. — Але що робити тепер? Денікін під Києвом. Радив би встановити демаркаційну лінію…

— Нема потреби, — Петлюра безапеляційний. — Денікіна я не боюся! Я певен, я глибоко переконаний, ручу вам, що шістдесят відсотків денікінської армії перейде до нас!..

— Можливо, можливо… — знову промимрив Тарнавський.

— А врочистий в’їзд до Києва ми зробимо таким, як це було торік, коли скинули гетьмана Скоропадського!..

— Іще, однак, не забувайте: з-під Одеси проривається на північ Червона Армія. Звідки гарантія, що вона не вдарить нам у спину?

— Про це потім, потім… — Петлюра кисло скривився, безпечно відмахуючись рукою. — Якось то буде…

«Якось то буде…» — подумки повторив Тарнавський улюблену фразу Петлюри; справді, він зовсім не знає військової справи… Що за Головний отаман?! Проте вголос Тарнавський сказав:

— А пощо ця парада у Києві?

— Військо так хоче…

«Ось і всі його мотиви, — роздратовано подумав Тарнавський, — «якось то буде» і «військо так хоче»… Унікальний багаж!»

— Моя порада вам така, — сказав Петлюра. — Постарайтесь не входити з Денікіним у конфлікти. Денікін має на плечах більшовиків. Я певен, я глибоко переконаний, що на правий берег Дніпра він не наважиться переходити. Я вислав до нього на переговори Омеляновича-Павленка. Словом, не хвилюйтесь, нема потреби. І прощавайте, бо мене чекають важливі справи в Кам’янці-Подільському…

Він стрімко простягнув Тарнавському руку, а той відвернув очі, хоча й подав свою правицю… Обидва поїзди рушили — в різні напрямки… Шаманек не відразу спитав у Тарнавського:

— Що там було?

— Побажав нам щасливої паради… — командувач Галицької Армії дав зрозуміти, що воліє помовчати, аніж продовжувати цю небажану для нього розмову. — Так що — їдемо…

У Фастові йому доповіли, що генерал Кравс уже виїхав, але… з великим запізненням; Шаманек зреагував по-своєму:

— Ми ще можемо його наздогнати…

— Якщо зайцю насипати на хвіст солі…— Тарнавський аж нарешті, вперше після вчорашнього дня, всміхнувся.

— Як це? — не зрозумів німець.

— Та це українська приповідка, — засміявся Поточняк. — Якщо хочеш наздогнати зайця, насип йому на хвіст солі…

— А-а-а… — і Шаманек видовжив уста в посмішці.

— В усякому разі, можем не спізнитись, — резюмував Паліїв.

Запізнилися-таки; на київському пероні їх зустріло кілька галицьких старшин, один з них і пояснив Тарнавському:

— Парада вже йде… На Хрещатику, на Володимирській — коло будинку колишньої думи. Генерал Кравс уже там. Їдьте!

Хутко було викочено з платформи авто. Поруч з шофером, як і належало, всівся Тарнавський, позаду Шаманек, Паліїв та Поточняк. Тарнавський подумав: нема нічого гіршого, як наздоганяти чи втікати… Він і не передбачав, що його очікувало не лише перше, але й друге…. Саме те, друге, було приголомшуючим, катастрофічним, зрештою, щось подібне він віщував, коли назвав такі паради авантюрою.

Усе почалося з тої хвилини, коли авто сягнуло пам’ятника Бібікову — тому самому Бібікову, який не лише прославився у Бородінському бою, але й був генерал-губернатором Південно-Західного краю, тобто Правобережної України, міністром внутрішніх справ Росії, спричинився до розгрому Кирило-Мефодіївського братства, загнав у неволю Тараса Шевченка… Навстріч їм — хаосна лава кінноти й піших. У Тарнавського похололо під серцем, — шофер змушений був загальмувати. Першим оговтався, збагнув ситуацію Поточняк: вихопивши пістолет і скочивши на брук, пальнув кількома пострілами вгору — роз’ярений кінь здибився перед ним, мимоволі спинилась решта, а вкрай переляканий сотник, упізнавши Тарнавського, пояснив, збиваючись:

— У Києві — денікінці… На думі синьо-жовтий прапор… Хтось вивісив і російський… Козак зірвав, потоптав… Денікінці і козаки б’ються…

— І все ж ви повинні повернутися, а не отак ганебно втікати, — рівно сказав генерал Тарнавський.

— Але генерал Кравс — у полоні!.. — докинув інший старшина.

— І ви його покинули?

Ті, хто оточив авто, похнюпились, потопталися. Сяк-так паніку вдалося погасити: кінні звернули коней, а піші показали спини… Та проте авто Тарнавського стояло на місці; кожен мовчки питав один одного, що робити далі,— всі чекали слова командувача.

— Вертай на двірець, — звелів Тарнавський шоферу. — А то, чого доброго, самі потрапимо в полон до денікінців…

— Який скандал… — заквилив Шаманек. — Який скандал…

— Я ж попереджав, — Тарнавський злостився. — Ніхто мене не послухав. Тепер маєте, маєте!.. Тіштеся!

Ніхто ані півслова не зронив, — авто мчало на вокзал швидше, аніж на маніфестацію… Всі похапцем забилися в свій затишний салонний вагон.

— Чому не рушаємо? — все ще злостився Тарнавський.

— Зараз довідаюся, — Паліїв спритно зіскочив з тамбура, а повернувся вкрай розгублений. — Нема паротяга…

— Як — нема? — Тарнавський округлив очі.

— Нема… — Паліїв безпорадно розвів руками. — Кудись дівся… Більшість залізничного персоналу самі москалі… Якщо не співчувають більшовикам, то принаймні симпатизують денікінцям… Як у Львові польські залізничники…

— Який скандал… — знов заквилив Шаманек. — Який скандал…

— Дозвольте мені, пане генерале? — підхопився Поточняк.

— Давайте скоріше! — крикнув Тарнавський.

Поточняк зник, а у вагоні — напружена тиша. Десь відлунювали поодинокі постріли, свистали локомотиви.

— Який скандал… Який скандал…

Тарнавському хотілося нагримати на свого начштабу, аби нарешті заткнув пельку… Та шляхетність не дозволила. Поточняк з’явився десь через годину, стрімкий та переможний.

— Я все полагодив… — сказав з якимсь лише йому відомим натяком. — Зараз поїдемо… Справді, у Львові правлять на залізниці поляки, а тут — росіяни… Монополія… Але їдемо.

Вагон здригнувся, рушив і… зупинився. Всі допитливо повернули голови до свого спасителя — до Поточняка.

— Зараз з’ясую… — Хвилин через десять він холоднокровно повідомив: — Не хвилюйтесь, але… всі колії зайняті.

— Як? — скрикнув Тарнавський. — Зайняті?

— Який скандал… Який скандал…

— Будемо шукати виходу з тупика… — Поточняк зник.

Знов усі закам’яніли. Десь стріляли. На пероні галас.

За вікном хтось смачно матюкався. Під стелею бриніла муха…

— На випадок наскоку ворога, — поволі заговорив Тарнавський, — будемо захищатися револьверами…

Шаманек спершу зблід — лице без кровинки, а далі — напівмертвий, зовсім позеленів. Жахно застигли очі і в сполоханого Паліїва. Але Тарнавський вдав, що не помічає їхнього стану. Поточняк знову приніс добру вість:

— Знайшлася вільна колія…

— Слава Богу… — Шаманек перехрестився.

— Однак, панове, не будемо вважати Київ утраченим безнадійно, — сказав Тарнавський, коли поїзд виїхав за межі станції.— Є ще другий корпус — узявши Коростень, він піде на поміч групі Кравса.

— Так-так… — Шаманек долонями розтирав щоки, ніби вони були обморожені.— Радили ж іти на Одесу…

— Пізно про це говорити, я думаю про інше, — сказав Тарнавський. — На Пості-Волинському зупинимось, і ви спробуєте зв'язатися з Коростенем, себто з Вольфом.

— Уже готовий, пане генерале!

На Пості-Волинському машиніст загальмував, і Шаманек хвацько побіг, а вернув наче бусол з підрізаними крильми:

— Полковник Вольф Коростеня не взяв… Другий корпус і Січові стрільці Коновальця під ударами червоних відступають…

Аж тепер генерал Тарнавський остаточно увірував: це крах… Він мовчав до самої Вінниці, відтак звелів Шаманеку:

— На ранок підготуйте наказ від мого імені: вся Галицька Армія відходить на лінію Житомир-Бердичів-Козятин…

XVII

Тихо поскрипуючи, поволі котився віз, на якому лежав поранений Вайда. Його поранили в голову на київському мосту, правда, не дуже важко, але рана була доволі глибокою. Його перебинтували, і тепер він лежав на возі, який тихо котився і тихо поскрипував. Знову були обози, обози, обози, обози… Галицька Армія покидала Київ.

У Вайди боліла голова. Від Кавказу по С ян хай буде один лан!.. Дурні! Ідіоти! Дай їм тільки кличі… Тільки тасла… Вони забувають, що до булави треба голови. Граються в державу. Кому потрібен був цей парад? Похід на Київ? Радив же Тарнавський: спершу ідім на Одесу… Щоб він здох, цей Петлюра!

«Восени всі птахи, незалежно від того, яка погода, відчувають неспокій, заздалегідь готуються до далеких мандрів…»

— Кому це я розповідаю? — прошепотів Вайда.

«Своїй смерті, що сидить на твоїй голові… Але це так: птахи готуються до мандрів, як людина до смерті… Все починається з гарної погоди, сонячної днини, коли птахи ще не відчувають ніяких труднощів з кормом. Однак гіркий досвід поколінь підказує їм, що треба готуватися в дорогу…»

— Таню…

А підвода все скрипить тихо, і Вайду тягне на сон. Накрапує дощ, і Вайда чує, як хтось обережно його вкриває.

Коли він прокинувся, був день. Милий, задумливий. Над полями, над червоними заростями молодої осики, над березовими гаями з жовтими сережками — міцний настій блакиті.

«Цього року щось швидко осінь починається, — з гіркотою подумав Вайда. — Чи, може, це мій кінець?»

Котилися обози. І тупали ноги. Куди? Адже довкола смертоносне кільце, чотирикутник смерті — поляки, румуни, більшовики, денікінці… Обози котилися в прірву.

Вони відступали між Ірпенем і У навою, десь північніше Фастова, прошкуючи на Попільню, вони йшли біля одного із Змійових валів, яких є аж п’ять на Правобережній Україні і про які існує немало легенд. За однією з них, киянин Кирило Кожум’яка переміг страшного Змія, який заліг на березі Дніпра і вимагав од мешканців данини дітьми. Запрігши Змія у величезний плуг, примушував його прокладати борозни, які люди й стали називати Змійовими валами.

«Ой легенди-легенди…»

І Вайда з гіркотою думав, що не Змій тут орав, а люди, бо вічно вони од когось захищались. Отож і будували ці оборонні споруди. Хоч це мало помагало, бо завойовники завше вдосконалювали свою зброю, як і вдосконалювали засоби для того, аби поневолити туземців, привласнивши їхнє майно.

— Ви нас зрадили, — долетіло до Вайди.

— Що-що?

— Галичани продали Денікіну Київ!

— Не будь Петлюрою!

Вайда з натугою посміхнувся. Різко заболіло в голові, і незабаром він заснув. А прокинувся у Попільні.

Тут зупинилися обидва корпуси — Перший і Третій. Армія була боса. Справді, босоніж ходили по Попільні. А ще була туга за Галичиною. І повні протилежностей чутки: Антанта визнала ЗУНР і не визнала, поляки покидають Галичину й не покидають…

Повний моральний надлом: ніхто не хотів нікуди іти. Ніяка Одеса! Ніякий Київ! Хай воює Петлюра, як хоче!

Петлюрівці з Петлюрою казали: ви, галичани, зрадники, а ваш диктатор — хам! Його треба розстріляти…

Вайдина рана поволі заживала. Одного разу, гуляючи на свіжому повітрі, почув стрілянину на вокзалі. Почалапав із цікавості. Побачив звичне — билися галичани і петлюрівці. Виявилося, що галичани забрали вагон продовольства, а петлюрівці не давали. Отут і пустили в хід зброю, люто, ненависно.

«Так буде й надалі…— подумав Вайда і глянув на братів перстень, якого ніколи не знімав з правиці, ласкаво погладив. — Братові добре… Здихай — і тобі буде добре!..»

Через кілька днів, коли себе вже більш-менш нормально почував, попросився, аби його пустили до Вінниці.

— Наречену хочу зобачити.

— їдьте, — не заперечував лікар, прикислий галичанин без одного ока. — А як буде там вам добре, то й не вертайтеся…

Полив дощ. Ніби на зло. Але Вайді байдуже. Він наснажувався мріями про зустріч з Танею. Добре, що вона є на світі. Принаймні він має для кого жити. У Козятині застав товарняки — виявилося, що то везуть пшеницю у Польщу. Вайда обурювався. Але його ніхто не слухав і ніхто на нього не звертав уваги — махнув рукою і таким же товарняком добрався до Вінниці.

Дощ перестав. Було тепло і свіжо. Яскраво, наче весною, зеленіла трава. Здавалося, земля ожила. Вайда розшукав шпиталь галицьких стрільців. Він був певен, що Таня тільки тут, бо де ж іще їй бути. Дебела санітарка покивала головою: так, так, Таня Острогляд у нас, зараз покличу…

Через хвилину він побачив її, свою Таню. Перед сходами на другому поверсі. Мить дивилась на нього. А тоді побігла. Вона не летіла на крилах, вона не линула по-лебединому. Вона бігла — бігла так, що спіткнулася і впала. У великих сірих очах під тонкими бровами не було болю — був жах. Дивилась на його перебинтовану голову й мало не мліла.

— Що з тобою?

— Дряпнуло трохи в Києві…— недбало, байдуже промовив, лише б вона не хвилювалася. — Як ти?

— У шпиталі все…

— А Оксана?

— Школу відкрили. Вона тепер там.

— Про Ярослава нічого не чути?

— Він тут.

— Тут?

— Так, при генералові Тарнавському.

Вона озирнулася. І Вайда озирнувся. При вході, біля дверей, застиг Петрусь Дударик. З букетом айстр. Він стояв і розгублено дивився на Антона.

— О, кого я бачу! — виручив його Вайда.

— Добрий день… — Петрусь наблизився, подав зволожену руку, очі його бігали, ніби він не знав, куди їх подіти.

Вайда подумки всміхнувся. Він поблажливо співчував йому. Ще б пак! Іти до дівчини — й зустріти свого суперника! Спробуй — та ще в такому юному віці! — не розгубитися, спробуй бути твердим і вдавано байдужим.

— Ну, здоров! — Вайда простягнув руку.

— Вітаю… — пролепетав Дударик, уже ховаючи очі, він до того розгубився, що не відав, як поводити себе далі; якось блискавично тицьнув Тані букет. — Це для хворих… — тремтливі руки його зраджували. — Передай, Таню…

— Ой брешеш! — жартома покивав пальцем Вайда. — Хворим, як і пораненим, потрібні не квіти, а смачна їжа.

— Направду для хворих, — переконував Дударик. — їм я співаю подеколи… Правда, Таню?

— Правда.

— То я піду…

— Куди ж? — притримав його Вайда.

— Ну, зараз буде репетиція…

Він обережно, сумирно вивільнився від Антонової руки й ледь не побіг. Лиш рум’янці залишив…

— Приходь завтра, погомонимо! — кинув йому навздогін Вайда, чмихаючи під ніс.

— Чудний, — сказала Таня. — Щоразу квіти приносить… Я вже не знаю, куди їх ставити.

— Для хворих? — посміхнувся Антон.

— Ага, для хворих! Для мене!

— Кохає…

— Він нічого не каже… Тільки квіти приносить…

— Значить, кохає.

— Не говорить такого, — і вона зарум’яніла. — Я однесу їх і прийду… Зачекай трошки…

Вона повернулася хутко. І вони побрели в лісок, що розкинувся неподалік. Свиснула синичка, постукав трохи дятел, і знов безмовна тиша, знов німотність. Таня збирала опале листя… В прозорих пальцях воно яскраво жовтіло.

— Гарно тут, — зворушено мовила. — Правда?

— Правда, — сказав Вайда й обійняв її.

Вона відповіла на його поцілунок, ледь розкривши вуста. Довго, якось особливо й незвично дивилася йому в очі й раптом зойкнула:

— Візьми мене!..

— А як хлопці беруть дівчат… — пролепетала й сховала лице в його грудях. — Візьми мене… Твоєю хочу бути… Я нікого не мала, я тебе хочу мати…

Повітря було таке сухе, що нічим дихати. Проїхала підвода неподалік — і курява. А після дощу в село часом приходять вовки… Вайда ласкаво відсторонив Таню і, ніби не чув того, що допіру говорила, показав рукою праворуч:

— Дивись, як вистигла шипшина…

— Бачу…

— А брусниці хочеш?

— Вона квасна…

— Дай калиною заквітчаю твої коси…

Закосичуючи, він припав до неї довгим поцілунком, підхопив на руки й носив поміж деревами, таку невагому, таку безмірно дорогу, таку стомлену любов свою…

До шпиталю вертали мовчки. Вайда почувався винним. Не тому, що як мужчина був безпомічним, — був чистим, був гожим, але не міг він дозволити собі переступити поріг… Ні, не міг завчасу позбавити Таню цноти — якщо судилося їм бути разом, то хай буде як Бог велів…

XVIII

Вони обнялися. Почоломкались. Розчулено й щасливо. Як і належить справжнім друзям. Якусь часину розглядали один одного — живі люди на фронтових дорогах перехресних…

— Йдемо в скверик, — Поточняк, ще переповнений радістю зустрічі, просто-таки потягнув Вайду. — Посидимо, погомонимо… Потому щось скомбінуємо…

— А Ярослав?

— Він у Тарнавського. Як тільки звільниться, прийде до нас. Я попросив хлопців, щоб йому переказали. Все буде до ладу. Як книжка пише…

Лихий вітер з-над Бугу гнав по вулиці каштанове листя. Лихий вітер і синювато-прозоре небо — все те якось гнітюче тиснуло на Вайду, хоча, як і Поточняк, не приховував втіхи, що здибав бойового побратима.

— Ось туди, — показав Анатоль на вузьку зелену лавочку, проти якої, на такій самій, худа молодиця штопала комусь шкарпетки. — То як твоя голова?

— Ти ліпше скажи, як ваш побут у Вінниці?

— Шикарно!.. — Поточняк багатозначно підморгнув. — Банкети і концерти, карти і рулетка, горілка і дівки…

— Ти серйозно?

— Цілком. — Анатоль вийняв сигарети. — Я все більше переконуюся: якщо нема інтриги, то нема інтересу до життя…

— Це щось нове… — і Вайда подумав про Таню: ні, Таня чиста, непорочна. Треба буде довше побути у Вінниці, коло неї…

— А до Галичини так далеко… — спохмурнів Поточняк, переносячись душею до Львова. Як там Леся? Що з нею? Тепер він чомусь все рідше та рідше про неї згадував. Вона була наче якесь марево. — Таню бачив?

— І Дударика також… — Вайда невизначено всміхнувся. — Я тобі відповідаю, як у тому анекдоті: «Отче, горілку п’єте?» — «І пиво також…»

— Петрусь в ресторані співає.

— Не в театрі?

— Він надто слабий, щоб конкурувати з сильними.

— Треба було допомогти.

— Пробач, але ти погано знаєш життя Мельпомени… — Поточняк випустив кільце диму. — Галичани почуваються у Вінниці, як у себе вдома. Зваж, є шість клубів, у тому числі один український. До них багато хто заходить, передовсім галицькі старшини — харчові та з інтендатури… Зрозумів, хто має першенство? Можна зустріти і… отаманів, котрими Петлюра дав аванс на… формування загонів. Є театр з нічними фліртами… Човни, сади, — гуляй-кохайся… І воювати не охота… Тим паче жиди дають у борг. До речі, східнякам не довіряють. Отже, галичани тут прижилися…

Тим більше службу безпеки перейняла галицька жандармерія… Отаке, друже.

— Ну й ну!

— А ось і Грицан!

— Тільки не дивуйся, що я в такому бадьорому настрої,— застеріг Ярослав. — Мене розсмішив один чоловік із штабістів — імпозантний такий, в окулярах, з характерним прізвищем… Ти ж його, Анатолію, знаєш — Грушка. Досі був таким уже акуратним, таким педантним, а оце десь собі трохи хильнув, і розвезло козака. Все мучиться, що в нього кілька жінок, одній з них навіть поривався дзвонити, тепер сидить і свистить… Ні, ви уявляєте собі? Взірець штабіста — і раптом сидить та свистить!.. Ну, здоров, Антоне! Ти не гніваєшся на мене?

— Мені все пояснив отаман Кочмарик.

— Слава Богу! Я його дуже просив…

— Досить вам! Потім будете з’ясовувати стосунки, — перервав Поточняк. — Я хочу… Що я хочу?

— Не інтригуй! В «Якір»? — спитав Грицан.

— А куди ж іще?!

— Поїхали, бо вже смеркає…

Вайда відчув, що Грицан іде по Вінниці так, ніби по Львову, — акліматизувався, видать…

— Сюди, — кивнув Ярослав, — праворуч. Це наша улюблена ресторація; ми й назву придумали: «Якір». Себто тут ми кинули свій якір…

«Який же то ресторан? — здивувався подумки Вайда. — Звичайний шинок… Брудно, накурено, налюднено…»

їм ледь вдалося знайти вільний столик. На естраді натхненно співав Дударик — про козаченька молодого, котрий томиться в неволі та й тужить за отчим домом…

«Невже він дійсно закоханий в Таню? — ревниво подумав Вайда. — Чого доброго, ще відіб’є…»

— Що п’ємо, хлопці? — Поточняк зблиснув пенсне.

— Питаєш, як мертвих…

— Що ви, те і я, — сказав Вайда.

— Почнемо з вина…

— Ні, вином закінчимо! — і Поточняк владно гукнув офіціанта. — Нам пляшечку біленької, тарілку квашених огірків, жмут тарані і вашого вінницького сала…

— І головку часнику! — докичув Грицан.

— Поки що все, тільки скоро — в нас гість!

— Ну й розмах у вас… — Вайда покрутив головою.

— Переймаємо дух Богунових козаків, — усміхнувся Поточняк, злегка обійнявши його та потрусивши.

Офіціант приніс усе, що було замовлено. Поточняк притьмом наповнив келишки; в одній руці чарка, в другій — огірок.

— Щоб ми отак здибались через десять років!

— Будьмо! — Грицан нетерпляче.

— Дай, Боже! — кивнув Вайда, запримітивши, що в Ярослава злегка тремтить рука. — Ов-ва! Славчик спаскудився…

А з естради Дударик тягнув:

Коли Петрусь закінчив, Поточняк гукнув його до себе так само владно, як допіру офіціанта, налив горілки у свою чарку.

— Випий, друже, і втни веселішої — стрілецької!

— Мені не можна…

— Для настрою!

— Мені зашкодить…

— Горілка ще нікому не зашкодила!

— Може, не треба? — заступився за хлопця Вайда.

— Та він же козак!

— Мені треба берегти голос, — благав Дударик. — Це єдине тепер може врятувати від голодної смерті…

— Трошки! Капіточку! — наполіг Анатоль.

— Хіба капіточку… — безпорадно, невинно мовив Дударик і, надпивши півкелишка, вернувся на естраду.

Вайда враз одчув, що п’яніє. Але чому? Він же випив лише дві чарки. Голова… Поранена голова дається взнаки. Грицан підморгнув йому: розслабся, все буде в нормі… Сам він уже давно розслабився. Тут, у Вінниці, Ярослав махнув на все рукою — він хіба що існував, а все інше туманно, машинально шугало попри нього. Ні, Ярослав не спився. Він просто наплював на всіх і на вся! Жив, поки жилося. Жив тим, що було під руками, і зовсім не замислювався, що буде завтра. Так, виявляється, легше…

У розпал пиятики з’явився Букієвський. Біля порога зупинивсь, повів каламутними очима по залу: до кого ж пристати? Вибрав Грицана, швидко продерся між столиками, без запрошення, якось знесилено впав у вільне крісло і, вхопивши та вихиливши чужу чарку, густо видихнув:

— Петлюра уклав з поляками угоду ціною Галичини.

— Це давня історія, — сказав Поточняк.

— Ось так, друже! — Букієвський хитнувся вбік Грицана. — А Петрушевич, баран, танцює перед ним — цим патентованим пройдисвітом з пройдисвітів!

— Петлюрить… — усміхнувся Вайда.

— Коли власні сили знемагають, доводиться шукати союзників, — Грицан спробував розсудити всіх.

— Але кожен союз, повчав Бісмарк, ліпше робити із слабшим, ніж з міцнішим! — категорично відсік Букієвський.

— Ми все щось робимо не так… — погодився Грицан, боячись, аби той не збуйнів, бо пропаде вечір.

— Союз з Польщею коштом Галичини… Класично! — вигукнув Букієвський, не слухаючи Ярослава, якусь часину дивився в одну точку, наче щось видобував з пам’яті.— Замовте горілки! В мене є гроші. Я не прийшов пити за ваше. Прошу! — і жмут купюр на стіл.

«Він сьогодні надмірно збуджений, — подумав Грицан, хоча звістка про перемир’я Петлюри з поляками без погодження з галичанами і його самого приголомшила. — Так, треба стримувати Влодка, а то, не дай, Боже, кого-небудь застрелить…»

— Усі нами торгують, — забубонів Букієвський до себе. — Петлюра, соціал-демократи, смердючі більшовички…

Із-за сусіднього столика підвівся Горлицький. Поправив свій поношений піджак. Два кроки — і біля Грицана:

— Що він сказав? — кивнув на Букієвського.

— Хоч ти замовкни! — розсердився Ярослав.

Якби Букієвський був п’яним, не звернув би уваги на Горлицького й не чув би його слів. Але Букієвський був такий роздратований, що все бачив і все чув. Тож різко повернув голову й жбурнув межи очі Горлицькому:

— Хто такий Лазар Баранович? Ну?!

— Баранович?..

— Дубина! — оскаженів Букієвський.

— Баранович… — розгубився Іван. — Баранович…

— Ти — дубина! — гаркнув Букієвський.

— Спокій, товариство! — втрутився Поточняк, причуваючи біду. — Спокій! Я відповім. Лазар Баранович — ректор Києво-Могилянської академії, приятель Богдана Хмельницького… Поки що цього достатньо. І — спокій! А ви, — до Горлицького, — сідайте на своє місце і не лізьте, куди вас не просять. Ну, чого витріщив очі? Геть звідси!

Горлицький, наче пес, підібрав хвоста… Не знайшовши підтримки, посунув до свого стільця. Грицан запримітив, як люто стиснув він зуби, опаливши всіх поглядом.

— Давайте, хлопці, вип’ємо… — м’яко запропонував Ярослав.

— Дуже мудро! — схвалив Букієвський.

Вони замовили ще одну пляшку горілки. Потому ще. Букієвський сидів похнюплено. Курив цигарку за цигаркою.

— Здається, нас тут живцем згноять… — він вперто дивився в одну точку. — Невже безвихідь?

— Є вихід! — різко сказав Поточняк. — Тих, хто продає рідну землю, треба знищувати!

— До того дійде… — обізвався Вайда.

— Це не поможе, — захитав головою Букієвський наче сам до себе, не зводячи очей з вибраної точки. — Тут щось інше. Дайте ще краплю горілки…

Вони знову пили. Вони пили мовчки і багато, як і всі, хто заповнив цей шинок, якому дали назву «Якір». А Петрусь співав. Його ніхто, здається, не слухав.

Букієвський нарешті одірвав погляд від своєї точки і, п’яно похитуючись, потягнувся до дверей, похиливши голову й ні на кого не дивлячись.

— Як нудно… Як брудно… — думав вголос Вайда. — Слово честі, не хочеться жити…

Раптом у коридорі тріснув постріл. Розмови не вщухали, не переривав своєї пісні Дударик, — тепер багато було пострілів… Звикли. Лиш Грицан вискочив у коридор.

«Боже, який дурень!.. — він вжахнувся. — Треба ж додуматися! Що ж ти, чоловіче, наробив?»

Посеред коридора лежав Букієвський; голову заливала кров, а поруч димів пістолет. Смерділо порохом. Грицан приклав вухо до грудей — серце Букієвського не билося.

XIX

Горобці в саду архієрейського палацу цвірінькали тихо, наче спросоння, а над Смотричем витало бабине літо — нічийна смуга зустрічі літа й осені. Вони не сперечалися, як люди, не билися, як армії,— мирна зустріч і мирна суперечка: осінь запалює багряні ватри, а літо йде доживати свої останні дні на річкові береги. І аж до морозів буятиме зелень верболозу, водяних трав та прибережних квітів. А вже потім… Петрушевич зіщулився: Матінко Божа, а що буде потім? Заходить осінь, а стрільці голі-босі. Що буде потім? А тут ще Петлюра…

«Як він міг без порозуміння зі мною вести переговори з Польщею? — Петрушевич аж пальці ламав. — Нечувана зрада і підлість. А підлість не робить нікому честі! Ні, так далі бути не може! Або якесь порозуміння, або повний розрив!»

Особливо його обурювало те, що Петлюра вважає Галичину своєю провінцією. А ще більше розсердився, коли Устимчик шепнув йому на вухо, буцім чув, як Петлюра казав: Петрушевича треба розстріляти. Це вже занадто! А може, то неправда? Може, провокація? Тепер доволі розвелось провокаторів. Але ж ні! Галичина таки заважає Петлюрі… Він хоче змиритися з Польщею, щоб разом воювати проти більшовиків і в такий спосіб здобути визнання Антанти. Адже ще до взяття Києва місія Петлюри прибула до Варшави, і глава її — колишній міністр шляхів Пилипчук — заявив польським журналістам, що «уряд, цілий український народ сердечно прагнуть приятельського співжиття з братньою Польщею… Польща й Україна повинні лучитися нерозривними зв’язками». А на запитання польського кореспондента «Які відносини українського народу до галицького?» відповів: «Ніякі, бо уряд і військо галицьке перестали існувати, бо диктатор Петрушевич і командуючий армією Омелянович-Павленко вже віддавна не беруть участі у політичному житті». — «А яке ставлення українського уряду в справі Галичини?» — «Докладної відповіді на це питання дати не можу, бо в цій справі, властиво, ведуться переговори, про яких вислід Міністерство закордонних справ не занедбає без сумніву видати урядове повідомлення. Зрештою, ця справа, очевидно, вже пересуджена в Парижі, якщо начальна команда польських військ одержала уповноваження дійти до лінії Збруча. А український нарід зі своєї сторони так щиро змагає до приязні з Польщею, що не схоче зробити в сім напрямі будь-яких трудностей». Правда, після обурливої статті в «Стрільці» — «Союз з Польщею за ціну Галичини?» — Пилипчук через кілька днів у тому ж часописі вмістив спростування: мовляв, «Кур’єр Польскі», зі співробітником якого я мав розмову, переповів мої слова невірно, — спростування Пилипчука не розвіяло сумнівів у галичан, як і в самого диктатора.

Кепські справи, — думав Петрушевич, — вельми кепські…

Десь глибоко в душі він радів, що за ту акцію згоди з Польщею дали Петлюрі по носі денікінці. Вони навіть не захотіли розмовляти з делегацією Омеляновича-Павленка, попросту витурили її. Тепер, може, каються, бо під орудою Якіра з-під Одеси на північ пробиваються червоні частини, мало не три дивізії, а це додаткова загроза для них самих, як, між іншим, для петлюрівців та галичан.

Кепські справи, — думав Петрушевич, — вельми кепські… А може, якось позбутися Петлюри? Перебратися, скажімо, до Вінниці, під крило своєї Начальної команди? Там усе-таки свої — тож захистять.

Він рішуче звелів своєму ад’ютанту Тимцюраку зв’язати його з Тарнавським, — генерал одразу підійшов до апарата.

— Вітаю вас, пане Тарнавський, — якомога бадьоріше сказав Петрушевич. — Як справи?

— По-старому, — одізвалася глухувато трубка. — Ніяких змін, можете не турбуватися.

— Я прийняв рішення переїхати з урядом до Вінниці,— Петрушевич заговорив майже весело. — Прошу підшукати відповідне приміщення. Окремий дім.

— Буде зроблено, пане диктаторе.

Петрушевич, поклавши трубку, заходив по кімнаті. Так, до Вінниці… Хм! Зупинився посеред кімнати. До Вінниці? Але ж денікінці можуть натиснути… А стан Галицької Армії такий, що… Що тоді? А крім того, з-під Одеси сунуть більшовики… Правда, як допіру сказав Тимцюрак, вони поки що зупинилися. Саме так — поки що… А як рушать далі? Звичайно, можна виправдати себе тим, що галичани воюють з денікінцями… ліниво. Одначе якщо зіткнуться три армії… Ні, таки в Кам’янці-Подільському надійніше — далі від фронту.

І він одразу ж поспішив до телефонного апарата, сам викликав на провід Тарнавського.

— Знову я.

— Слухаю вас.

— Розумієте… — Петрушевич на секунду затявся. — Розумієте, справа дещо міняється… Поки що мусимо затримати переїзд до Вінниці, бо маємо тут спішні питання.

— Воля ваша.

Але Петрушевич не міг бути переможеним. Він не звик відступати. В голову блиснула думка:

— Ось що: ухвалено писати історію Галицької Армії,— так, його осінила блискуча думка!

— Історію? — зам’явся генерал. — Зараз?

— Буде наука для нащадків, — уже зовсім упевнено твердив Петрушевич, радий, що народилася ідея.

— Та написати історію легше, ніж її творити, — в голосі Тарнавського були нотки смутку.

— Робіть, як наказую!

— Що саме? Сідати мені й писати історію чи воювати? — то вже була іронія.

— Знайдіть того, як його?.. Грицана. І пришліть негайно до мене, я дам відповідні інструкції.

— Знайду й пришлю…

— Я скоро до вас приїду!

— З приємністю чекаємо…

Петрушевич не збагнув настрою командуючого, але він добре знав, що армія сердита, що Начальна команда і штаб Петлюри вічні вороги. І їх не примирити…

Тимцюрак приніс йому листа з Парижа, в якому галицькі посланці повідомляли: щоб завоювати дорогу до Антанти, треба вступити в союз з Денікіним, хай це буде федеральний союз.

І Петрушевич знов надовго замислився, він не міг відразу прийняти рішення. Адже треба було укласти угоду з росіянами. Поки він розмірковував, про листа стало відомо Петлюрі, і той моментально примчав — розбурханий, нервовий, обурений, аж трусився, випучуючи очі та смикаючи вустами.

— Це неподобство! — закричав з порога. — Ви хочете союзу з Денікіним, купленого ціною державної самостійності?

— Дивно, — на цей раз Петрушевич був незворушний. — А хіба це подобство, що ви хочете воювати з поляками проти більшовиків на основі союзу, купленого коштом Галичини?

— До чого тут союз з поляками? — Петлюра різко повів плечем. — Я жадаю кращого для українського народу.

— Коштом Галичини…

— Ви ж, пане диктаторе, дуже добре знаєте, що на похід поляків до Збруча була санкція Антанти, — Петлюра не здавався. — Отже, пощо звалювати на мене?

Дивна створилася ситуація: для боротьби з більшовиками Петлюрі конче потрібні були галицькі стрільці і польські легіони, а Петрушевичу для відвоювання від поляків Галичини — петлюрівські війська, а можливо, навіть і більшовицькі…

— Як і добре знаєте, — продовжував майже кричати Петлюра, — що недавно мій уряд вислав до держав Антанти свіжу ноту, в якій ми хотіли…

— Там нічого нема про Галичину! — Петрушевич і собі закричав. — Там ви лише осуджуєте денікінців, звинувачуючи їх у тому, що вони перешкодили вам добити більшовиків, а водночас нишком шукаєте з ними союзу.

— Ми думаємо про загальну Україну, а ви лише про свою Галичину. Що то за робота? Куди так годиться?

— А, що ви там думаєте! — Петрушевич махнув тонкими пальцями. — Генерал Бредов не захотів вести переговорів з Омеляновичем-Павленком. Денікін не хоче вас знати!..

Поки вони день у день скубали один одного, червоні пробилися-таки на північ, а війська Денікіна зайняли Козятин, Вапнярку та Умань, спрямувавши подальші удари на Вінницю, Жмеринку та Могилів-Подільський.

Петлюра знов прибіг до Петрушевича. Петрушевич сидів сам не свій. А Петлюра заламав руки.

— Треба рятуватися, бо пропадемо — всі пропадемо! Я певен, я глибоко переконаний, що ми спільними зусиллями зможемо стримати наступ денікінців.

— А де взяти тих сил?

— Використати резерви!

— А де їх узяти?

— Де! Де! — передражнив Петлюра.

— В армії — тиф… Ви знаєте, що на нашу армію кинувся тиф? — зворохобився Петрушевич. — А ви говорите про якісь резерви.

— Треба мобілізуватись! Відступати нікуди!

— Що пропонується конкретно?

— Ми спільно повинні оголосити війну Денікіну. І хоч раз бути між собою щирими…

— А Антанта як на це подивиться?

— Вона вже подивилася…

Нарешті вони дійшли згоди, принаймні формальної: 24 вересня Петрушевич і Петлюра видали спільний маніфест, у якому закликали усе громадянство України до війни з Денікіним.

Зажурено, знервовано кружляла над Смотричем перед відльотом у вирій зграя граків. Поволі стелився туман. Мрячило. Осінь… Холодна, дощова, похмура.

XX

— Знову війна, — Грицан сумно похитував головою, з-під лоба поглядаючи на причепуреного осінню клена, на його прив’яле світло-жовте листя, подекуди навіть пурпурове. А поруч сумувала червона калина — пурпуровий клен, журна червона калина і затурбований вояк; а ми тую червону калину піднімемо…

— Славчику, може, відпросишся? — обережно мовила Оксана, мружачи очі, ніби її сліпило сонце.

— Куди? — сухо заскрипів голосом, не замислюючись, що, може, цим грубим тоном робить їй боляче. — Все фантазуєш, фантазуєш, фантазуєш…

— Ні, я не фантазую, не фантазую… — вона зіщулилася, мовби на неї замахнулися батогом, вона бачила, що він розгніваний, а коли він у гніві, з ним краще не розмовляти. І все ж повторила: — Ну, відпросися, хоч на пару днів…

— Відпросися… А з якої нагоди?

— Скажи, що недужий… Хіба зараз один так робить?.. Чи мусиш бути таким чесним?

— І ми поїдемо до Кодні? — сказав Ярослав з сарказмом. — І будемо ловити щупаків та жерти?..

— Але ж тиф, дорогий… — майже крізь сльози видушила те, що її непокоїло.

— Тиф… — вимовив. — Тиф…

— Страшний тиф…

— І що? — ляпнув.

— Я тебе не розумію…

— Ти мене ніколи не розуміла!

Оксана стиснула зуби, щоб не розридатися, — несправедливість завжди ранить, часом глибоко, нерідко й фатально. Інша, може б, і розгнівалася, досварилася й траснула б дверима, та Оксана так кохала свого Ярослава, так кохала…

А він, занурений в себе, лежав поверх постелі, тупо дивився в облуплену стелю, важко сопів. Було маркітно й нудно, та найбільше його доконувала злість — на себе, на Оксану, на довколишність, — якась незрозуміла й дика злість…

Тиша. Глуш. Німота.

Оксана шила собі мовчки спідницю, бо стара вже розлізлася, і їй потрібна була нова, чи то пак свіжа, — вона тепер учителька, навчає вінницьких малюків української мови, літератури, отже, треба чепурно вдягатись — хоч скромно, вбого, та принаймні охайно.

Сум. Печаль. І вечір. Вечір поволі втопив у темінь вбогу кімнату. Оксана, відклавши шитво, обережно спитала:

— їсти будеш?

— А що є? — вже не сердито.

— Супу зварю…

— Я запалю в грубці…— то вже перемир’я.

Сіра меланхолія справді розмагнітила його, він добрішає, навіть йому неприємно, що, по суті, образив Оксану, — треба б її пригорнути, приголубити, та натомість бурчить:

— І нащо здалася тепер ця історія?..

— Я не розумію, Славчику…

— Та я ж тобі казав, що Петрушевичу стрілило в голову, аби ми писали історію Галицької Армії.

— Казав!.. Казав!..

Розтопивши піч, Ярослав сідає перед нею на стільчику, закурює сигарету й спостерігає, як вогонь немічно повзає по сирих полінцях. Що ж у цю мить там, у Галичині, робить мати? А син? А Стася? І як там, у тій Галичині? Думки його важкі, невиразні, далекі,— думати чи не думати — все одно… Навіть на фронті, у світову війну, в окопах так не було, як тут, у цьому лихому, як вампір, теперішньому світі,— чотирикутник смерті… І п’ятий кут — зверху… тиф. Він кружляє, як крук. І жалить, жалить, жалить!..

— Сідай, Славчику, будемо вечеряти…

Вечеря — суп: картопля, горох і вода… Шматки хліба… Хлебчуть мовчки. З однієї миски. Наче на похоронах, кліпає лампа. Десь поблизу обізвалася сова. І знов глухий шкребет ложок.

— Будемо спати? — питає Оксана тихо.

— А що робити?..

Вона, стоячи до нього в профіль, свідомо а чи бездумно, машинально роздягається догола, аби натягнути на себе єдину нічну сорочку поношену, — він бачить випуклі тугі її груди, виразні та напружені, і в нього раптом пробуджується жага.

— Ходи так до мене…

Він бере її майже ласкаво, та ненадовго, — він сам не годен збагнути, чому саме ненадовго, майже без насолоди.

— Тобі зі мною погано? — шепоче Оксана.

— Перестань! — гаркнув він майже ненависно, але радше на себе, аніж на неї.— Невже тобі нема про що більше говорити?

— Ти змінився…

— А ти можеш дати мені спокій?

Він у чоловічому безсиллі відкидається навзнак, тупить очі в стелю. Він знає, що не спатиме. І це його мучить. Що робити всю ніч? Балакати з Оксаною? Не хочеться… Йому нічого не хочеться. А десь за вікном стоїть по-осінньому чепурний клен, мов генерал, а обіч зажурена червона калина.

Оксана гасить світло, тулиться до Ярослава, але він не хоче її обіймати, йому осоружні і її руки, і її перса, і її тіло, вона ображено відкидається також навзнак, але він ніяк не реагує, йому байдуже, його знову ніщо не може розбурхати.

Ніщо! Він не обзивається, він лежить німотно, думає хто знає про що, часом згадує Марту, бо їй, напевно, легко зі своїм Шарварком у Станіславі, їй тепло й сито. Він не заздрить, він лише дивується, як уміють люди влаштовувати своє життя — безтурботно, затишно й вигідно. Одразу ж йому на думку приходить Стася, що, спотворивши обличчя, любила кричати: вся та книга, яку ти пишеш, нікому не потрібна, від неї не буде користі нікому, хіба комусь буде потрібна після твоєї смерті… І в такі хвилини вони сварилися, підбираючи найпекучіші, найдошкульніші слова, аби якнайсильніше вколоти, образити одне одного, притоптати, принизити. Згадуючи, він водночас дивується, що люди, ненавидячи одне одного, можуть роками мешкати під одним дахом, їсти за одним столом, з одного баняка, а промине час сварки, погніваються хвилину-другу чи кілька днів і лягають разом в одне ліжко, цілуються, бувають близькими, а через кілька днів знову б’ються і знову миряться. Ні, не годен він збагнути дивного їх життя. Бо справді, як то можна? Однак же можна, бо сам жив із Стасею саме так, бо зараз узяв Оксану, перед тим сердячись, — все можна… Отже, крім неволі загальнолюдської, може бути неволя сімейна, домашня. До якої пристосовуєшся, втрамбовуєшся і перетворюєшся в таку собі тварюку, що можеш какати там, де їсти. Як це брудно! І як це страшно! Невже почалася загальна атрофія!

«Де ж вихід? — б’ється в думках Ярослав. — І як людина може шукати свободи в своїй сім’ї? Не зрікатися ж їй дому, дітей. І чи можлива ця вигадана свобода?»

— Ти спиш? — Оксана не чекає відповіді, а кладе голову йому на груди. І руку кладе.

— Лізе в голову всячина… — він устромляє пальці в її кучері, задумливо чи то чеше, а чи пестить, він знову розм’як.

— Так боюся тифу… — Оксана відчуває, що Ярослав подобрішав, більше не сердиться, готова простити йому будь-яку наругу, лише б він її не покинув. — Таня як розповіла, що в лікарнях робиться, аж кров холоне… Не дай, Господи… — вона хотіла сказати «нас вчепиться», але прикусила губи.

— І я стаю забобонним: на все воля Божа…

— Не нервуйся, але…

— Кажи, кажи…

— Зараз роззлостишся…

— Слово честі, ні!

— Я за обох нас боюся: тиф, як і куля, не перебирає.

— Що ж радиш?

— Перебути це лихо в К одні! — вона говорить тихо і благально. — Тепер кожен рятується як може, кожен клопочеться наперед про себе.

— Треба подумати, — невизначено каже Ярослав, щільно горнучи Оксану до себе; вона розуміє: більше від нього слова не виб'єш.

Уранці, наспіх випивши склянку окропу, сказав, що йде, як завжди, до Начальної команди, бо ж він особистий референт Тарнавського, але не пішов туди — він пішов до лікарні, аби зобачитися з Танею: може, має якісь новини од Вайди, якого після одужання послали знову у Другий корпус. Таня зраділа йому, проте він помітив: ще більше схудла. І він запитав так, аби Таня — принаймні так йому хотілося — нічого не відчула, запитав безтурботно, ніби в мирний добрий час, десь удома чи на природі:

— Що нового?

— Тиф, — сказала дівчина.

— Погано…

— Дуже погано, — погодилася й повторила: — Дуже! Щодня, щогодини, щохвилини привозять свіжих… Хочете — гляньте.

Не хотів, але пішов. Тільки в одну палату. На ліжку лежало по двоє. Навзнак. Застигло. Наче вже були мертві. Зір їх бився по темних стінах — бився так, як сполошені ластівки, яким нема куди вилетіти: бився, бився у двері, та двері не піддавалися, і він блукав безпомічно попід стелею, відтак, змучений, знов ховався під вії. Ярослава зморозило:

— Це жахливо…

— Жахливо.

— Од Вайди нічого?

— Нічого.

Кивком голови попрощався. Таня, здавалось, не бачила ні кивка голови, ні його самого. Ярослав навмання помандрував, — над рікою здіймався туман, і віяло прохолодою. Запримітив на голому березі одиноку сосну. Зелена, горда, мовби не зважала, що земля вже похолола, а жаби пірнають у мул до весни… Стоїть собі — і годі! Пізня осінь: вже не ломляться від яблук та слив сади, вже не пахнуть грибами ліси… Хоч сядь і плач! На ріках вавілонських… Спокій! А Букієвського вже нема… Інтелігенція — мозок народу… До чого це? Звідки? Нащо? Коли нещадність звернемо до наїзників, перестанемо ненавидіти один одного…

Він завважив на березі Петруся — непорушно сидів над водою, в журі. Ярослав намірився був підійти, але в останню мить передумав. Бо про що говоритиме? Про тиф? Пісню? Аби теревенити? Ні! Нема охоти. Краще вже у штаб.

— Де ви пропали? — перестрів його в коридорі Паліїв.

— Ніде. Іду…

— Ви потрібні командувачу, — суворо сказав ад’ютант Тарнавського, не зважаючи, що був чином нижче від Грицана.

Генерала і Шаманека Ярослав застав над картою — обидва щось мудрували, тицькаючи олівцем то в одну точку, то в іншу.

— На ваш поклик, пане генерал, отаман Грицан з’явився! — голосно відрапортував. — Слава Україні!

— Сідайте і… не кричіть, отамане, — Тарнавський кисло скривився, поморщивши втомлене від безсоння лице.

— Слухаю, пане генерале…

— Поїдете в другий корпус, у штаб Вольфа, — замислено тлумачив генерал Тарнавський. — Як ви знаєте, після відступу з Житомира корпус зараз перебуває в трикутнику Троянів — Кодня — Тулин…

— Знаю, — кивнув Грицан, але при слові «Кодня» мимоволі здригнувся; і Оксана, безперечно, зреагувала б…

— Ваше завдання — переправити корпус під Брацлав.

— Зрозумів, пане генерале.

— Крім того… — Тарнавський пильно глянув йому в очі.— Займіться агітацією тамтешніх людей… Може, хтось пристане до нас.

— Зрозумів, пане генерале.

— І будьте обережні — тиф.

— Коли накажете відбути?

— Зараз. Машина Устимчика чекає. Відповідні документи від мого імені підписані,— і генерал кивнув головою. — В дорозі докладно вивчіть те, що в пакеті.

— Я виконаю ваш наказ.

— Дай вам, Боже, щастя! — благословив Тарнавський. — Не забувайте про тиф….

— Спробую… — всміхнувся Ярослав і одразу подався на квартиру за речами. Вітер рвучко рвав з дерев розкішні їх шати, влаштовував жовті заметілі, обвіхолюючи Ярослава. З Оксаною вирішив не прощатися: ще, чого доброго, надумає поїхати… Він лише написав їй записку. Правда, трохи згодом, уже в машині, покартав себе: все-таки це не зовсім чесно. Однак виправдав свій вчинок у такий спосіб:

— Місю, — звернувся до Устимчика, — як вернешся, перекажеш Оксані, що генерал послдв мене терміново, і я не зміг зайти до неї в школу.

— Та що мені, важко? Скажу.

Мовчало поле, щось журливе було в ліску, який миготів поза вікнами машини. Жалібно здригався останній листочок берізки, зрідка червоніли ягоди горобини, скляніла в озеречку вода. Крайнеба висіла дощова хмара…

У Троянові стрільці зустріли Грицана привітно, але перше запитання було таким несподіваним, що він аж розгубився:

— То правда, що з Італії на поміч нам ідуть українці-полонені? Чи то тільки чутки?

— Правда! — збрехав Ярослав.

Йому було неприємно за цю оману, але розумів, що зараз вона необхідна, що здатна на якийсь час підтримати дух людський. А добрий настрій збадьорює душу й зміцнює тіло. Ні, не треба бідкатись! Адже лікар нерідко також каже хворому неправду, і хворий одужує.

Розшукавши штаб корпусу, Грицан вручив Вольфу пакет од Тарнавського. Той довго читав і довго роздумував. Нарешті туго видобув слово:

— Що ж, Брацлавщина — то Брацлавщина.

— Яка потрібна від мене поміч?

— А чим ви, отамане, спроможні допомогти? Ліками? Зброєю? Продовольством? — питав, наче забивав цвяхи.

— Хоча б морально…

— ідіть між стрільців…

— Якою сотнею командує Вайда?

— Отою, що на околиці Троянова…

— Тоді добре, піду до нього.

Грицан прочалапав по багнистих плесах метрів сто, як почув за спиною знайомий голос:

— Привіт!

Грицан вмить озирнувся. Звичайно, Вайда! Ну й прекрасно! Буде легше. Принаймні є бодай одна знайома душа.

— Привіт! — втішно простяг руку.

— Ти яким чином тут? Послали, чи що?

— Послали…

При стрільцях він не міг признатися, чому його відряджено саме в Троянів. Розповів пізніше, коли Вайда повів його перекусити і коли залишилися на самоті.

— Брацлавщина — то Брацлавщина, — як і Вольф, знизав плечима Вайда. — Нема ніякої різниці. А щодо агітації троянівців у Галицьку Армію, то… Щиро — не завдавай собі клопотів. Безнадійно. Ми без тебе агітували. П’ятеро, здається, записалися, взяли пайок, а на ранок — мов корова язиком злизала.

— Та я не дуже поривався агітувати… — доїдаючи черству шкуринку, відкрився Грицан. — Чужих у чужу армію? Сміх! Вони ж самі за себе не хочуть повоювати…

— Ну, тоді ще по чарці…

— Мені ж треба до Вольфа… до командування корпусу.

— Тоді — за командування! — підморгнув Вайда. — Тебе послав Тарнавський, отже, командування — це ти. А те, як ти кажеш, командування саме без чарки не їсть…

— Хіба по одній ще…

— Де ночувати думаєш?

— Не знаю.

— В такому разі беру до себе.

Підняти корпус на ноги, зрушити з місця — виявилося справою нелегкою: стрільці вже прижилися в Троянові, облінилися, обайдужіли, дехто навіть пристав у прийми. Ніхто нікуди не хотів іти — хіба в Галичину, але в Галичині порядкував Галлер. Не допомагали ні погрози, що потраплять в полон до більшовиків, ні вмовляння.

Аж через дві доби після довгих дебатів злагодилися врешті в дорогу. Покидали Троянів уранці. Хто на підводах, хто пішки. Було холодно й непривітно. Дерева обсів іней, біліла трава, в’яла. Грицан їхав на підводі у голові колони разом з Вайдою.

— Жи-и-иттє…— тягнув під ніс вусатий стрілець, який правив кіньми. — Видно, не доїдемо додому…

Він нервував Грицана: надто багато говорить. Безперестанку. Такий балакучий, що замордовує. Перше його слово було:

— Я Галайда, Пилип…

— То й славно! — всміхнувся Ярослав, а тепер — хоч з воза злазь. Жити не дає. Доконує.

— Що ж, старшинам добре, — торочить тихо Галайда, — а ти, бідний чоловіче, терпи…

— Та годі розумувати і плакати! — врешті-решт розізлився Ярослав і так само злісно, але трафаретно промимрив: — Ми ж з вами борці за волю… України.

— А де та воля? — бунтувався Галайда. — На заході — поляки, на півночі — більшовики, на Дністрі — румуни, перед нами — денікінці,— чотирикутник смерті, а не воля.

«Є ще один чотирикутник, — подумав Ярослав. — Тиф». Але не хотів про це зараз нагадувати.

— Куди ж тепер? — питався Галайда.

— Замовкни! — врешті не стерпів і Вайда. — Бо зараз кляпом писок заткну!

Але вусатий галичанин не вгавав:

— То де, панове золотенькі, наш порятунок — у полоні чи в землі? І хто нас візьме — Ленін, Денікін чи Петлюра?

— Скажу в Брацлаві,— Грицан змусив-таки його замовкнути. — А поки що дай подумати, як туди добратися.

Він пересів на коня, що плівся коло воза, й подався шукати полковника Вольфа; ні в якому разі не можна було йти через Вінницю — розбіжаться… В Калинівці, від імені Тарнавського, Грицан наказав Вольфу зупинити колону — немовби на перепочинок… Відразу схаменувся, та було вже пізно: біля Калинівки починається Чорний ліс… Торік там аж кишіло більшовицькими партизанськими загонами, що вимолочували петлюрівців… Може, й зараз?.. На роздуми не мав часу. Разом з Вольфом зважили становище. Грицан наполіг повернути на Липовець — лише в такий спосіб можна врятувати корпус від розброду.

— Все, — підвівшись із-за столу, підсумував Грицан. — Рушаємо! До Брацлава — тільки через Липовець й Іллінці!

— Але ж далеко, — Вольф задумано покусував губи. — Може, всіх півтораста кілометрів…

— Перепрошую, — г спохмурнів Грицан, — але накази головного командувача Галицької Армії не обговорюються…

І Грицан знову їхав на підводі Вайди. Через два дні, під вечір, колона нарешті дотеліпалася до Немирова. Мрячило. Забудоване на пагорку, оточене з трьох боків ставками, що їх порозкидала річка Мірка, місто, неподалік якого існувало ще скіфське поселення, нині неначе підставляло себе негоді. Грицан роздивлявся довкруж, і серце стискав біль: місто славних імен… Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, уманський полковник Іван Ганжа… Місто побратимів Устима Кармалюка. Яким воно зараз виглядало нещасним, злиденним, запущеним.

До Брацлава залишалося два десятки кілометрів, і Грицан, порадившись з Вольфом, розпорядився не зупинятись. За всяку ціну добратися. За всяку ціну!

І вони добралися…

Вранці найперше, на що наткнувся Ярослав, — тиф. У лікарні бракувало навіть соломи, щоб міняти під хворими. Тягнули до Ярослава, здавалось, безкості руки й благали:

— Води…

— Чаю…

— Одіяла…

— Соломи…

«Жах! — не витримав Ярослав і вискочив надвір. — Це викінчений жах! Я не витримаю! Я збожеволію!.. Так, так, треба повертатися до Вінниці — я своє завдання виконав».

Так, виконав. Навіть Вайді не признався, що Тарнавський має намір кинути корпус проти денікінців. Вважав, буде ліпше, якщо ніхто нічого не знатиме. Зрештою, не він посилає стрільців у бій… Хай відповідають ті, хто повинен відповідати! Попрощавшись з командуванням корпусу, з Вольфом, Вайдою, Грицан подався підводою до Королівки, де була залізнична станція, аби сісти в перший-ліпший поїзд з Гайсина до Вінниці. Колія була порожня. Якийсь випадковий залізничник сказав йому, що на вокзалі ждуть поїзда хворі на тиф галичани, ховаються там від холоду. Йдіть, мовляв, може, знайомого зустрінете. Ярослав, не роздумуючи, метнувся до облупленого будиночка, одчинив двері. Дійсно, на лавках, попід стіни, на долівці — густо людей. І все чоловіки, і все галицькі стрільці. Не звиклий до випадкових знайомств, Ярослав, однак, на цей раз бадьоро вигукнув:

— Добрий день, краяни!

Йому ніхто не відповів.

— Добрий день!

Мовчать. Сидять і мовчать.

Люди!!!

Всі були мертвими… Нажаханий, Ярослав вискочив з будинку, довго ходив, довго не міг заспокоїтися. Не заспокоївся і в поїзді. Стовпів у набитому людьми тамбурі, курив. По шибі сік дощ. Під затьмареним хмарами небом — журавлиний ключ. Летіли у вирій журавлі й за обрієм зникли… «Чути «кру, кру, кру», в чужині умру…» Господи, не закривай передо мною могил батьків наших, щоб я міг черпати з них силу!

XXI

Грузька дорога. Безконечно довга, як хвороба. І глибокі калабані. Низькі сірі хмари, холодний вогкий вітер і голі в імлі поля. З почорнілої стерні здіймається тьма чорного вороння. Каркає і каркає. Шукає поживи. А Вайда веде свою сотню. Сотню… Яка то сотня, — корчиться йому в голові,— якщо з сотні лишилось сімнадцять! Сунуть, сунуть в останню безодню, сунуть, як марево…

«Це ж нелюдом треба бути, щоб нас посилати на фронт, — Антонові бракує слів на прокляття. — А може, й нелюд цього не зробив би…»

— І коли кінець цій Голгофі? — стогне Галайда. — Коби вже борше здохнути…

Його слова повисають у повітрі, як павутина, бо вже й нарікати нема сил. Навіть нарікання набридли… Йдуть і йдуть… На погибель? Адже денікінці чи більшовики не щадять. І війна — не мама… А вони босі й голі. Всі до одного босі й голі. А худі коні ще вчора звечора вибилися з сил, попадали, ледь дихаючи, і Пилип, плачучи, мов дитина, перерізав їм шиї… Потому гуртом поздирали шкіру — харч на кілька днів…

— Заночувати доведеться в полі,— розсудливо мовить Вайда. — Бо щось не видно села…

Розклали багаття, та чужі вогнища не гріють. Насмажили конини, а вона солодка й приторна… А ніч темна й довга, як життя нещасного чоловіка… І бридка вода без цукру… Пшеничні снопи постелили собі під голови, накрилися ними — толочиться, витікає, гине, як люди, збідоване зерно… А може, все-таки проросте, — думає Вайда, — вродить наступного року. Але що воно може вродити? Вироджене виродків і родитиме… Що ж чинити? Може, не йти на фронт? Власне, де той фронт? Ні, не поведу я людей на вірну смерть. Лише б дістатися якогось села, лише б знайти прихисток, а звідтам — аніруш! Хай навіть судять мене до розстрілу!

На досвітку знов починає мрячити дрібний дощ, відтак густішає, а на ранок вже лиє, мов з цебра.

— Підемо далі,— вмовляє-благає стрільців Вайда, обводячи кожного болісним, тяжким поглядом. — Ми мусимо йти далі, бо інакше зогниємо, як ці снопи…

Навіть балакучий Галайда не озивається, — ніхто не хоче вставати, — вгрілися в холодній цій мокроті, бо так затишно, так приємно, як було в дитинстві біля грудей матері… Вайді й самому не хочеться вставати, але треба, бо рух — то принаймні якась ознака життя. І Вайда рече:

— Хлопці, дорогі мої, рідні, я не поведу вас на фронт… Тільки доберімся до якогось села, до якогось житла…

— А дійсно, товариство, як хочемо жити, треба розворушити свої мощі,— і Галайда підводиться першим.

І поволоклися — понурі, як колись заробітчани, і раптом він, Пилип, черпає звідкись енергію:

І — о диво! — стрільці, чавкаючи по багнюці обв’язаними онучами ногами, його підтримують. І хай не лине пісня, як належало б, хай неголосна вона, але — жива. І немов у казці з сірої пелени дощу виринає село. Несподівано, на приємність-втіху, знаходять у нім своїх — таких же голодних, холодних та босих. І хворих. Майже всі хворі. І все-таки село — бодай запах людського житла. І то вже легше… Раптом Вайда впізнає Горлицького; кудись той борзо чимчикує. Вайда згадує вінницький ресторан-шинок «Якір» і кидається до Івана, наче до брата, хапає за руку, збуджено белькоче:

— Як? Ти тут?

— Хочу власними очима бачити стрілецтво. — І з сарказмом: — Це ж так цікаво буде для історії…

— І що робити далі?

— Арештувати всіх старшин і брати командування в руки стрілецтва, — без роздумів, без вагань каже Г орлицький. — Це вони, старшини, довели нас до такого стану, це з їхньої вини стільки гине стрільців!

— А що це дасть — арештувати? — не розумів Вайда.

— Будемо з більшовиками і будемо вільні. Більшовики не покладаються на Антанту, на сторонню допомогу. Самі державу творять. Робітничу державу, без панів. Женуть Петлюр, денікінців та іншу нечисть, щоб не пили людську кров.

— Це треба обдумати…

— Думати? — різко перепитує Горлицький. — Але чим довше думати, тим більше сохне голова. Ми будемо думати, а тим часом губитимуться людські життя. Ні, тут мало треба думати! Тут треба багнет гострити!

— Ніби й мудро речеш, але чи захоче стрілецтво на таке піти? — вагається Вайда.

— Захоче, якщо добре з ним поговорити. Слово — воно, знаєш, наче крапля, ота крапля, що годна камінь продовбати.

— Звісно, воно так, але то треба думати. І чи всі підуть за більшовиками? То ще питання…

— Треба зробити так, щоб пішли!

— І все-таки варто подумати… — прицмокує Вайда. — Галичани далекі від більшовиків… Таки варт подумати…

— А я думаю! Де ти на постої?

— Тільки стрільців розмістив…

— То ходи зі мною.

Горлицький взяв Вайду попідруч, кивнув на скособочену хату під солом’яною стріхою.

— Отут я зупинився. Там ще є наші.

Стрільці покотом лежали на долівці. Лиш біля печі було місце. Мабуть, — здогадався Вайда, — для Горлицького.

— їсти будеш?

— Як щось маєш…

— Та поки що маю, — відказав Іван. — Трошки хліба і трошки солонини — поділимося. — Він розв’язав свій мішок. — Отож я, краяне, й хочу, аби ми разом подумали.

— Тихіше, почують…

— А я не боюся! Та й сплять вони.

Скибка черствого хліба… Шматочок білого сала… Яка то розкіш!.. І як жаль, що всього того так мало… Знов заходить ніч. Десь у кутку кришать солому щури. На печі сопе господиня. Здогадується Вайда: мусила пустити їх до своєї пустки, але нема чим світити, тож доводиться рано лягати, а спати не хочеться, і сохне голова… До хати входить ще кілька стрільців. Хтось вносить якогось патиччя, кидають у грубку. Гріються. Щасливо прицмокують, що над головою мають дах.

— Так! Так! — переконано твердить Горлицький. — Треба судити тих, хто у цьому винен, — судити так, як у сімнадцятому в Росії, і розстрілювати!

— Ти часом не більшовицький агітатор? — чи то жартома, чи дійсно підозріло глянув на нього Вайда. — Щось ти викривити мене хочеш… Або спокусити…

— У соціальних питаннях, друже мій, і Петлюра, і Петрушевич жонглюють між соціалізмом і капіталізмом, — не слухаючи його, веде свою думку Горлицький. — Ось і виходить: ні пес, ні баран, а в політиці — сиві коні, червоні шаровари і довгі інтерв’ю для чужих репортерів.

— А мені здається, що джентльмен Петрушевич сів грати не з тими партнерами, — каже Вайда. — Його партнери виявилися шулерами, обіграли його фальшивими картами.

— Це не те! Арештувати всіх треба! — рішуче наполягав Горлицький. — Але на сьогодні досить. Спім…

Замовкають. Яка дика ніч! Вайда одчував, що його морозить, що йому в роті гаряче. Невже починається? Іван щось говорить, та він уже не годен розібрати, белькоче у відповідь якісь слова… А за вікном туляться до голого стовбура ворони… Так міцно-міцно туляться…

Минула ніч, минув день, і витягнулось лице Вайди, його лихоманило, наче скляні, блищали очі. Таню! Чуєш, Таню, щось погане буде… Брате… Твій перстень і досі на моїй руці, але щось погане буде… Антон задихався. Метляв головою. Розхриставши на грудях брудну сорочку, просив хрипло і натужливо:

— Іване, води…

— Івана нема, Іван Горлицький уранці зник… — схилився над ним Пилип Галайда. — Нате, пане сотнику, напийтеся… Може, зігрієтесь, може, легше вам стане…

Антон ковтнув кип’ятку, закашлявся й відкинувся на солому — спітнілу, як і він. А Пилип Галайда скорботно, скрушно похитував головою. Він належав до тих чесних галичан, котрі не покидають своїх старшин. Пилип був чоловіком років під сорок, походив з Нового Милятина, що між Львовом та Буськом, мав там клаптик землі, жінку, троє дітей і коня. Коли почалася світова війна, його забрали в австрійську армію, на Сербії був поранений, а коли повернувся додому, застав попіл. І розповіла жона, як розлючені донські козаки перед відступом у п’ятнадцятому році спалили їхнє обійстя лише за те, що вона не дала для їхніх коней сіна. А де було взяти того сіна? Так і згоріла його, Пилипова, хата. Але добре, що всі живцем не погоріли, бо козаки стріляли по вікнах, а хата була під стріхою. Він, повернувшись з фронту, збудував ліплянку з глини, виміняв корову на коня, бо залишалася теличка, — був власний кінь, то вже якось крутили світом. Його мобілізували в Галицьку Армію після листопадового перевороту. Дружина розраджувала, щоби не йшов, але про нову республіку так багато говорилося: захистім її і будемо раювати. Він повірив. І ось тепер чипіє голий-босий, далеко від свого краю.

— Пити… — знов, ледь ворушачи сухим язиком, немічно прохрипів Вайда. — Дайте пити…

«Напевно, мудро радив отой більшовицький агітатор, — подумав Галайда про Горлицького, зачерпуючи з відра холодної, мов крига, води. — Напевно-таки, мудро…»

— Пийте, пане сотнику, пийте…

Антон не чує його слів. Важко дихає. Щось чавить на його болючу голову. І мряка. Мряка, сильна мряка довкруги — весь світ у мряці — мряка, мряка, мряка… Сива мряка… Чорна мряка… Чорні крила… Чорно…

XXII

Про те, що Вайда захворів, Ярослав довідався від Горлицького. Одразу розшукав Поточняка.

— Біда… В Антона тиф, — з розпукою видихнув.

— Та ти що! — вжахнувся Анатоль.

— Йдемо до лікарні!

— А що з того? Чим поможемо?

— Бодай глянемо!..

— Хіба бодай глянемо…

Чимчикували не розмовляючи, аж допоки… Ярослав зупинився як укопаний, застиг, очманілий: обік вулиці в плиткій фосі голодні пси потрошили мертвого стрільця, — вони з диким гавкотом, вереском жерлися поміж собою, рвали самих себе і стрільця… Поточняк вхопив револьвер, не цілячись, вложив одного, другого, третього… Інші розбіглися.

— Жах! — випалив сполотнілий Грицан.

— Це ж вони… вони… — Анатоль недокінчив.

— Треба сказати, щоб похоронили…

— Це ж нас таке чекає…

— Не говори!

Чим ближче до лікарні, тим моторошніше робилося на душі. Грицан попросив зачучвереного санітара:

— Викличте Тетяну Острогляд.

— Не знаю такої…

— Як не знаєте?

— То розпитайте! — рявкнув Поточняк, що ніяк не міг оговтатись від щойно пережитого; здавалося, зараз висмикне револьвер й розправиться з санітаром, як допіру з псами. — Марш! Бо пристрелю!

Оклик Поточняка подіяв магічно: зачучверілий санітар умить щез, а Таня вмить з’явилася, бліда, змарніла, білий її халат увесь закалений. Ярослав підсвідомо ступив крок уперед.

— Антон тут?

— Марить… Не впізнає мене…

— Дозволь глянути, — сказав Поточняк.

З палати задушливо тхнуло; якби не Таня, обидва мимоволі заткнули б носа. Ліжка зсунуті впритул, по двоє; хворі, мов обземки на мосту, лежать упоперек… Щільно один до одного… Один до одного… Ні Грицан, ні Поточняк не впізнали Антона… А Таня розпачно зронила:

— Він не виживе…

— Царство смерті…— Ярослав не чув її.

— Дійсно… — підтвердив Поточняк.

Зачучверілий санітар, що зустрівся їм першим, разом ще з одним, ні на кого не звертаючи уваги, вхопили тифозного за руки й ноги, безцеремонно звалили на ноші.

— Ви що робите?! — заволав Поточняк.

— Він мертвий, пане, — відказав зачучверілий санітар, ніби йшлося про трухляве дерево. — Його місця живі чекають…

— Спершу хоронили по-Божому, — наче крізь сон говорила Таня. — А тепер не вистачає трун — кидають у яму і закопують…

— Господи мій… — Грицану стало жахно.

— Ми ще прийдемо… — промимрив Поточняк.

Таня ніяк не зреагувала — сліпо блимала очима, глуха й відречена. А надворі цідився дощ… Як і до того, Поточняк з Грицаном не розмовляли; Антона могла врятувати хіба що воля Божа… І обидва це розуміли. Перед будинком штабу їх перестріла Оксана.

— Петрусь захворів! — зойкнула у відчаї.

— Жах! — іншого слова Ярослав не знайшов.

Поточняк промовчав.

— Його треба врятувати! — скрикнула Оксана.

— Іди сам, Ярославе, — знесилено сказав Анатоль. — Я більше на ці подвиги не здатен… Вибач, я не винен…

— Хто ж тебе примушує…

— Ходім, — Оксана смикнула Грицана за рукав. — Ну, ходім!

— Та ходім…

Повітря в тісній, наглухо зачиненій кімнатці було сперте, з важким запахом, а маленький, зжовклий та схудлий Дударик лежав поверх брудної постелі, як правічна мумія в музеї, лежав без пам’яті, але співав.

— Оксано, біжи за фірою, — глухо розпорядився Грицан.

— Ярославе, але ж я…

— Що? — гаркнув. — Кажу: біжи за фірою!

Аж перегодя він схаменувся, подумавши, що самому треба було податися на пошук підводи, але він після відвідин Вайди перебував у такому трансі, що слова видобувались машинально, — він сам не відав, що говорить та що робить.

— Знайшла візника! — вбігла Оксана.

— Слава Богу… — пробурмотів Грицан під ніс.

У віз була запряжена низькоросла, вогка, аж волохата шкапина, спереду, на полудрабку, сидів фірман. Ярослав не бачив його обличчя — воно сховане під капюшоном з церати. Обережно вклавши Петруся на прогнилу солому, Ярослав мало не штовхнув у спину того незнайомця під капюшоном:

— Поганяйте до найближчої лікарні! А ти, Оксано, вертайся, чого будеш мокнути, сам якось справлюся.

Фірман вйокнув, та шкапина не квапилася рушати, мов не її це стосувалося. Тоді фірман обережно вбатожив її по гострих клубах — ані кроку. Лаючись останніми словами, зіскочив з полудрабка й взяв шкапу за вуздечку — аж тоді пішла…

— Тпру-у-у! — зупинив шкапину фірман. — Приїхали. — Кивнув на вузький та довгий будинок, схожий на барак.

— Може, поможете донести?

— Спершу спитайте, чи приймуть, — сказав фірман, не висуваючи голови з-під цератового капюшона.

— А чого це не приймуть? — майже обурився Ярослав.

— Все ж поспитайте…

Біля ветхих зволожених дверей сидів на колоді вусатий санітар у порваному халаті, куняв, та, побачивши стороннього чоловіка, враз схопився, перестрашено замахав руками:

— Не вільно! Не вільно входити!

— Ми привезли хворого, — пояснив Грицан.

— То й що? Все одно не вільно!

— Але ж у нас хворий! — гримнув Ярослав.

— А куди покласти? Куди? — вусатий санітар дивився на нього і сердито, і співчутливо. — Ми не маємо ані одного вільного місця, їдьте до іншої лічниці. Отут, за рогом, ще одна є.

І знову фірман під капюшоном потягнув свою шкапу за вуздечку — переставляла ноги, мов на той світ…

Справді, як і казав вусатий санітар, лікарня, а точніше — приземкувата, обдерта дерев’яна халабуда стояла в наступному провулку. Про те, що це лікарня, свідчив хіба білий прапор з червоним хрестом.

Грицан метнувся до будинку, розшукав лікаря — була то вже немолода, привітна й вельми інтелігентна людина, з почервонілими повіками та запалими від утоми очима.

— На возі хворий, в гарячці! — жестикулюючи, запально тлумачив Ярослав. — Дорога кожна хвилина!..

— Розумію, голубчику, розумію, — в такт своїм словам лікар кивав головою. — Але погляньте, голубчику, он туди…

Під тином густим рядом напівсиділи-напівлежали обмоклі стрільці. А дощ усе періщив і періщив…

— З самого ранку чекають, голубчику, своєї черги, — чекають, аби хтось умер, бо лиш тоді їх заберуть. Хочете — кладіть свого у ряд, і най чекає… Я не заперечую, голубчику.

Ярослав приголомшено мовчав. Ні, він не міг залишити Петруся під дощем напризволяще. Це було б підло!

— Отам біля мосту є шпиталь, — втомлено сказав лікар із запалими очима. — Спробуйте, голубчику, щастя.

Іншого виходу не було, довелось везти Петруся далі. Шпиталь — тісна довга будова, як стайня. Цього разу Ярослава ніхто не перестрів, — двері — навстіж. Зайшов Грицан і обімлів: на долівці покотом лежали живі й мертві, по них густо лазили воші… Санітари корчилися в гарячці. Лікаря ніде не видно, і Грицанові ні з ким було розмовляти… Хіба везти туди, де працює Таня?

Це був останній шанс. І Грицан ним скористався, — Таня Острогляд ніби чекала. Але ні, не чекала! Випадково на неї наткнувся, коли виходила кудись із шпиталю. Вона була почорніла й поникла. Наосліп глянула на Ярослава, простогнала:

— Він казав: яка безглузда смерть…

— Хто? — не одразу второпав Ярослав.

— Антон…

— Він що — помер?

— Півгодини тому…

Грицан онімів, відтак згадав, що на возі лежить Петрусь. Тремтливою правицею тицьнув кудись у простір:

— Там Дударик…

Вони отупіло поволоклися по багнюці до воза. Петрусь Дударик більше не співав, не ворушив губами… З-за розхристаної пазухи висолопився поцяткований вошами томик — історична повість Осипа Назарука «Князь Ярослав Осмомисл», подарована колись Петрусеві покійним уже Вайдою.

І Грицан заплакав…

Санітари поклали Дударика в штабель мертвих, які очікували не вільного місця в шпиталі, а заки живі вириють чорну яму, аби їх спільно похоронити…

Довго йшов Грицан до штабу, не зауваживши, що промок ледь не до нитки, — тільки переступив поріг кімнати, яку займали особисті референти Тарнавського, як на нього ледве не накинувся Поточняк, трясучи затиснутим у руці часописом.

— Диви, Ярославе, що вони тут понаписували! — він так стискав той часопис, наче хотів його задушити.

— Дай мені спокій…

— Ні, ти прочитай!

— Ну, що там таке? — Грицан важко сів.

— На! Читай! Читай!

Грицан потер долонею чоло, а пучками — свинцеві повіки: «Україна» — орган штабу Придніпровської Дієвої Армії, а отже, орган Головного отамана, повідомляла, що в Кам’янці-Подільському відбулася державна нарада, в якій взяли участь члени обох урядів і представники партійних і громадських організацій, зазначаючи разом з тим, що в промовах обох урядів стверджено їх однозгідність…

— «Головний отаман Петлюра, — читав Грицан уголос, натужачись збагнути суть, у вступній промові сказав:

— Як у Верховної Влади, диктатора Західної області, уряду Наддніпрянщини і в обох арміях панує гармонія, згода, одна воля, один національний могучий дух, так і в усіх політичних та громадянських організаціях, в цілім народі мусить повстати також один великий порив, одна воля, один дух, спільне всім бажання посвятити всі свої фізичні й духовні сили, всі матеріальні засоби, всю енергію творчого всенародного генія для єдиної найсвятішої нашої мети — виборення нашої незалежності.

Диктатор Петрушевич заявив:

— У Галицькім уряду, в галицькім громадянстві та армії панує повна згода поглядів і єдність діл у всіх основних питаннях державного життя з Верховною Владою й урядом Наддніпрянської України. Непорозумінь і сепаратних виступів у важних проблемах внутрішньої і закордонної політики ні один уряд не робив без порозуміння з другим, і через те всі нерозумні чутки й підозріння, що в останніх часах оббігали навіть частину нашої преси, являються плодом інтриг наших ворогів, котрі всіма способами намагаються ослабити відпорну силу нашого народу…»

— Він сказився! — не витримав Поточняк. — Це ми з тобою інтригани? Ми ослаблюємо силу нашого народу? А курва ж його мать! Та я його власною рукою застрелю!

— Зачекай! Дай дочитаю… «Галицьке громадянство леліє ті самі національні ідеали, що й Наддніпрянська Україна, а Наддністрянська Армія своєю кров’ю від Збруча аж по Київ позначила хресну дорогу любові до Соборної України. Вона піддається одному головному командуванню і спільно з наддніпрянськими лицарями прямує до одної високої мети…»

— Лицарі! Ха-ха!

— Ну, Анатолю…

— Лицарі з квіткою на задниці!..

«Для досягнення тіснійшого зверхнього і внутрішнього об’єднання буде створений один спільний військовий орган (головне командування і військове міністерство)…»

— Бач, до чого веде?! Бач?!

— Анатолю, ти нечемний, — м’яко сказав Ярослав. — Дай же мені бодай трохи зосередитися.

— Ну читай, читай…

— «…Галицький уряд, громадянство та армія стоїть твердо й непохитно на становищі акта Національної Ради з 3 січня 1919 й акта Трудового конгресу з 22 січня 1919 про об’єднання обох областей України й створення Соборної України. Згідно з конституцією Національної Ради аж до ратифікації злуки Українськими Установчими зборами, Західна область УНР мусить мати своє територіальне правительство. Через те і з огляду на інтереси армії та закордонну ситуацію диктатор не сміє зложити своїх повновластей, аж доки галицьке громадянство не зможе виявити своєї збірної волі з сього приводу. В усіх справах нашого державного життя диктатор думає і творить одну волю з урядом Наддніпрянщини, а його армія освячує сю святу єдину волю своєю цінною кров’ю…»

— Ну, що скажеш? — Поточняк не заспокоювався.

— Зачекай, дай прочитаю, що талапає петлюрівський прем’єр Мазепа про своє відношення до галицького уряду. «Рахуючися з реальними фактами міжнародного життя, уряд УНР в своїй закордонній політиці вступив на дорогу порозуміння з тими державами й народами, які або безпосередньо заінтересовані в визнанню самостійного існування Української держави, або вважають таке визнання конечним актом міжнародної справедливости та європейської рівноваги. Наше порозуміння з найближчими нашими сусідами — Польщею та Румунією — випливає іменно з отсих реальних міжнародних відносин…»

— Ач, як дипломатично викручуються!..

— Тихо, Анатолю, тихо… Слухай, що каже Мазепа. «…Становище нашого уряду в справах взаємовідносин з урядом Західної області УНР ясні. В обох урядів панує цілковите порозуміння і згода щодо найвищої мети нашої національної політики…»

— Досить! Прочитай собі ще кінцеве слово Петлюри, і все!

— «…В об’єктивній критиці взаємовідносин обох урядів — Наддніпрянщини і Наддністрянщини — бачу в принципі ту ж саму волю всего громадянства і об’єднання всіх кіл на користь цілого українського народу, на спільне добро Соборної України. Ще більше радує щире бажання нашого народу в справі об’єднання обох наших армій…»

— А дідька лисого! — вигукнув Поточняк. — А буде це об’єднання, як рак свисне! Наоб’єднувались! По горло ситі!

Грицан не відповідав, читав далі:

— «…Перші кроки до такого об’єднання зроблені вже Штабом Головного отамана. Складена спеціальна комісія з представників обох армій для вироблення статутів однорідної організації, утворення одного командування та одного керуючого центра — Військового міністерства».

— Читай далі, далі! — підганяв Поточняк.

— «Так говорили представники обох правительств, одначе партії говорили інакше». — І аж тепер Грицан прокоментував: — А зараз починається найцікавіше: «Представник Галицької трудової партії Гр. Тимощук зложив отсю заяву:

— О! О! — вигукнув Поточняк. — Ось де сіль! А все те, що говорили один одному Петлюра і Петрушевич, котові під хвіст!

У розпад їхньої бесіди появився четар Паліїв.

— Пане отамане, — молодецьким голосом звернувся він до Грицана. — Вас — уже! — викликає до себе генерал Тарнавський.

Ярослав підвівся. В канцелярії штабу застав не лише Шаманека — був тут і Омелян — не зважаючи на юний вік, Тарнавський-син у стрілецькій, щойно зшитій уніформі виглядав доволі імпозантно.

— Пане генерале, на ваш поклик з’явився, — Грицан виструнчився, прагнучи триматися якомога бадьоріше, бо в голові туман.

— Сідайте й слухайте, — головнокомандуючий оперся крижами до лутки вікна. — Як чуєтеся? Ви здорові?

— Цілком.

— А чому у вас червоні очі?

— Двох побратимів щойно похоронив, — і Грицан проковтнув клубок, що підступив до горла.

Генерал промовчав. Тепер у нього не було ніяких вагань в тому, що він замислив.

— Значить, ви здорові? — все ж перепитав, однак це питання прозвучало так, наче він звертався сам до себе.

— Цілком, — повторив Грицан.

— І здатні виконати своє завдання?

— Завжди! — щиро сказав Грицан.

— Дуже добре, — сказав Тарнавський, але далі не вів бесіди. Чомсь згадався останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишевський, що мав пристрасть будувати собори, а заодно розбив гайдамаків десь отут, на цьому широкоплинному Бузі, заодно брав участь у війні росіян з турками, навіть нагороджений золотою медаллю з портретом імператриці, грамота була і всьому кошу. А для іще більшого зближення — зачислив Калнишевський сатрапа Потьомкіна козацьким братчиком, у віддяку дістав іменний годинник… Кінець доволі оригінальний — розгром Січі, а Калнишевський — на Соловки.

«Чи не таке буде зі мною?» — з гіркотою подумав генерал, та одразу відігнав дурні гадки.

— Я викликав вас… — проте Тарнавський не відразу продовжив свою думку. — Це повинно бути в найбільшому секреті.

— Я умію берегти таємниці.

— Одне слово, — і знов коротка пауза, — я уповноважую вас, отамане, вести переговори з денікінцями.

— Переговори з денікінцями? — не повірив Грицан.

— Саме так, — підтвердив Тарнавський. — 3 вами ще буде отаман Осип Левицький, а за голову делегації — отаман омелян Лисняк, саме він має всі відповідні інструкції.

— Коли ж їхати?

— Поїзд на Немирів через двадцять хвилин.

— Але ж я належно не готовий…

— Не на парад їдете!..

— Перепрошую, пане генерале, я не викручуюсь, а цілком щиро вам кажу: ні Левицького, ні Лисняка в очі не видів…

— Зате вони вас дуже добре знають.

— Якщо так…

— Кваптесь! Кваптесь!

У чім був Грицан, у тім Устимчик і одвіз його на вокзал, де справді, як давні знайомі, зустріли його Левицький та Лисняк, — вони одразу порозумілися — військові, офіцери. Грицана злегка морозило: тіло сушило вогку одіж… Коли всілись, отаман Лисняк пояснив:

— Поки що їдемо в штаб полковника Вольфа.

Поїзд вийшов з Вінниці за графіком. Зате далі їхали, як зауважив отаман Левицький, немов у вічність… Зупинялися на кожній станції, вистоювали по годині, а то й більше: нема дров… Є дрова — нема пари… До Немирова, куди з Вінниці менше п’ятидесяти кілометрів, їхали майже сім годин… а в Немирові — на вокзалі, в залізничному бараку — повно хворих тифом стрільців — пожовклі, виснажені, згарячковані. Бачив Грицан, як якась молодиця дала немічному галичанину яблуко, — проковтнув, здавалось, цілим… Проте відчуття притупилося, і Грицан сприймав усі ті жахи, неначе так і мало бути… Єдина чітко билася думка: коби їх скоріше відправили до Вінниці. А поруч — друга: і що з того?

Хіба ти не видів, що діється у Вінниці? Хіба там їх чекає благодать?

Про їхній приїзд полковник Вольф був поінформований, тож одразу спровадив у штаб четвертої бригади — ближче до лінії фронту, — поінформований був і командувач бригади отаман Богуслав Шашкевич — стрункий, статурний, з хвацьким вусом.

— Знаю, панове, все знаю, — говорив він метушливо, але наперед продумано. — Отже, так: вже вечір — повечеряємо, спочинете з дороги, а вранці поїдете в полк сотника Газдейка, і він вас перепровадить через лінію фронту.

— Добре, — погодився отаман Лисняк. — Однак я повинен сповістити Шаманека, що ми добралися до вас, а то занепокоїться.

— Прошу дуже… — Шашкевич вичекав, заки той зателеграфує до Вінниці, відтак доволі ласкаво мовив: — А тепер, панове, прошу до мого мешкання на вечерю. Лишень попереджаю: там буде отаман Шепарович…

— Як я зрозумів, петлюрівець? — байдуже уточнив Левицький.

— Комендант артилерійської групи.

— Нічого, — прокоментував Лисняк. — Ми ж бо єдиний фронт…

Грицан так і не зрозумів: схвалює він чи кепкує. Власне, то все одно… А Вайди нема… Грицан ішов останнім, — хоч одяг і просох, проте його злегка дрожило, хотілося спати. У просторій селянській господі їх зустріла чорноброва молодичка в… стрілецькій уніформі, з відзнаками хорунжого.

— Прошу знайомитися, панове! — бадьоро, почасти й весело промовив Шашкевич. — Це — Василина… Моя дружина…

То був наче заздалегідь приготовлений сюрприз. Чемно схиливши голову, Грицан, коли настала його черга, м’яко торкнувся вустами вузької руки красуні — а таки красуня…

— Прошу до столу, панове, — зацокотала молодичка, звабно повівши чорними брівками. — І знайомтесь… Це…

— Отаман Шепарович, — підвівся дебелий чолов’яга.

Хочемо того чи не хочемо, — думав Грицан, — а ставимось до петлюрівців застережливо… Наче до чужинців, котрі перейшли на наш бік… Звичайно, це погано, нікуди не годиться. Але… Але!

— Треба зогрітись, панове!.. — Шашкевич висмикнув звідкись пузату флягу. — Первак подільської марки… Лік від усіх недуг!

— Наливай, Богуславе, скорше… — Василина сиділа у віночку мужчин, як троянда на городі.— Люди померзли з дороги…

— За ваші успіхи, панове! — Шашкевич підняв гранчасту склянку.

— Будьмо!

— Тільки не встидайтесь — закусуйте, — мовила Василина. — Певно, в Галичині було б інакше… Та ще коби мирний час…

— І тут добре…

— Вічно війни не буде… Бо ніщо не вічне.

Горілка відразу розтеклася, здалось Грицану, по всіх жилах, начеб хтось влив теплої крові. Після пережитого вранці йому зовсім не хотілося розмовляти. А розмова після чарки почалась наче сама собою — першим зав’язав її отаман Лисняк:

— То як ви тут?

— Мокнемо… — коротко відповів Шашкевич.

— Хворих багато?

— У бригаді лишилось сто тридцять люду…

І — наче хто ножем обрізав… Усі німо повтикали очі в тарілки, — хмару розвіяла проворна Василина:

— Наливай, Богуславе, бо чогось пожурилось товариство…

Отаман слухняно сповнив наказ… хорунжого: в гранчасті склянки забулькала сива рідина. І був новий тост:

— За кампанію проти вошей…

— Видумав, Богуславе… — дорікнула Василина.

— Такі реалії, кохана, але, міркую, товариство зрозуміє мене належно… — і обвів усіх болючим поглядом. — Еге ж?

— Еге ж… — у тон йому Левицький.

— Може, воно добре, якби договоритися з денікінцями, — здалеку почав петлюрівський отаман. — Ми й самі не проти…

«Він знає наші наміри? — вжахнувся Грицан. — Але ж Тарнавський грізно велів: нікому ані слова… Як же це?»

— У нас одна мета — обмін полоненими, — якомога твердіше сказав отаман Лисняк. — Тільки це!

— Та я розумію… — кивнув Шепарович. — Одначе повно хворих, негода, холод… Нестача одягу, взуття… Дихання фронту обчислене на дні…

— Вічно так не буде… — і Богуслав узявся за флягу. — По останній, панове, та й будемо спати… Хіба пісню на сон грядущий?

— А стрільці що подумають? Пиячимо?

— Ні, пане Лисняк, — заперечив Шашкевич. — Пісня, може, єдине, що їх зогріває… Чужина — гірше мачухи. Зрештою, згоден — вам треба добре виспатися. Завтра вас чекає нелегка дорога…

Лягли тут же, де й вечеряли. Богуслав з Василиною на ліжку, а їм постелили на підлозі два матраци. Тільки Грицан не годен був збагнути, яким чином Шашкевич їх роздобув, та втома видушила всі думки, і він заснув наче вбитий. Вранці, ставлячи на стіл сніданок, Василина заклопоталася:

— Тож вам треба білу хоругву… Без неї ніхто вас через фронт не пропустить… — і допитливо глянула на Богуслава.

— Звичайно, потрібен білий прапор.

— Хм! Хм! — метикувала чорнобривка. — Еврика!

Вона проворно метнулася до ліжка, де спала допіру з чоловіком, висмикнула простирадло, відтак вхопила ножа зі столу і — навпіл…

— А тичку, гадаю, знайдете…

— Знайдемо, — всміхнувся Грицан.

— То щасти вам, хлопці,— Богуслав міцно потиснув кожному руку. — Ми з Василиною будемо вас чекати. А газдейко все знає.

Під вікнами вже стояла підвода. За фірмана був, як сам назвався, Василь Лагода — добродушний з виду хлопчисько.

— Прошу сідати, — сказав весело. — Мої коні борзі!

Є на Дніпрі,— думав Грицан, — пороги, дніпрові пороги. Кажуть, аж сім їх чи десять — достеменно Ярослав не відав, але точно знав, що є. Ще батько історії Геродот описував їх; пізніше опис перших сімох та їхні назви залишив візантієць Костянтин Багрянородний. Перший поріг — тепер, мабуть, Козацький — назвав він «Не спи». Дуже добре назвав: хочеш щось мати, добитися чогось — не спи… Думай, шукай, помиляйся, спотикайся, але не спи. Власне, Ярослав і не помишляв про сон. Він напружено думав. Згадувалися слова Івана Горлицького, що тут, на Поділлі, повно більшовицьких республік — п’ять сіл, і вже республіка — своя, хліборобська, а ми проводимо так званий тиждень українського козака, аби збирали для нас онучі… Чудний Іван!

«Що не кажи, а зріють серед стрілецтва не чуті досі думки, — не знати, чи то схвалював, чи заперечував Грицан. — Бунтують, поглядають на більшовиків… Бідою може це все кінчитися. Ой, бідою… А взагалі чортзна-що робиться».

Газдейко — командир полку, — як і Шашкевич, зустрів їх привітно, охоче взявся допомогти, не з обов’язку навіть, а чисто по-людському, по-земляцьки.

— Тільки, панове, тут стріляють… — застеріг.

— Можна подумати, що ми не були на фронті…

— Древко з білим прапором маєте?

— Аякже.

— Значить, тільки трубача вам треба.

— Тільки трубача.

Дощ, як зарядив відрана, так і не вгамовувався — дощ і мряка. І йшли вони в тій мряці наче привиди. Левицький високо тримав прапор, а трубач грав-вигравав австрійський генерал-марш… Лисняк з Грицаном дещо позаду. А довкруж якась пустельна тиша, ніби у підземеллі. Тільки зимний дощ січе в очі. По обидва боки дороги рівчаки, заповнені водою. Трохи оддалік стіжок, а під ним — стрілецький кулемет, — обслуга кульчиться удвоє.

— Ми між фронтами, — процокав зубами Лисняк.

Шелест дощу — і німота… німота… німота… Денікінський кулемет ударив так несподівано, що якусь мить усі заціпеніли, а далі враз, без команди, попадали у твань.

XXIII

Генерал Тарнавський впився у полковника Шаманека німим, але важким, допитливим поглядом. Ну?

— Погано, — сказав начштабу.

— Що сталося?

— На передовій, як повідомив щойно отаман Лисняк, денікінці їх обстріляли з кулеметів… Мусили вернутися.

— І що?

— Вислали парламентарія.

— Ваша реакція?

— Я велів: за всяку ціну виконайте наказ!

— Та вони ж усі досвідчені,— сказав Тарнавський. — І Грицан, і Левицький, і Лисняк. Як же так?

— Я був з отаманом Лисняком суворим.

— Відкладати не можна.

— Я так йому і говорив.

— А я міркував, що все вдасться зробити до приїзду Петрушевича з Петлюрою, — сказав розчаровано Тарнавський.

— На жаль… — Шаманек розвів руками. — Між іншим, з канцелярії повідомили, що Петрушевич уже виїхав.

— Та най їде…

Тарнавському в якійсь мірі було байдуже: з приїздом диктатора нічого не зміниться. З другого боку — хай би послухав старшин! А вони йому заспівають, ой заспівають… Мабуть, сам причуває. Бо чом же так ревно рвався до Вінниці, та все відкладав? Аж нарешті вчора зателефонував: завтра прибуду, не сам — з Петлюрою. «Навіть з самим Господом Богом можете приїздити…»

— Іще, між іншим, — заговорив Шаманек, — є відомості, що з Відня прибув представник австрійського генштабу полковник Ціріц. Ніби нам на поміч…

— Німець?

— Німець, — кивнув Шаманек.

— Побачимо, що він за птиця, — сказав невизначено Тарнавський, та все ж поцікавився: — Ви щось про нього знаєте?

— Абсолютно нічого!

— Шкода…

— Мабуть, диктатор щось задумав…

— Побачимо… — видихнув Тарнавський. — Побачимо… І все ж хай його зустрінуть з почестю, як належить.

— Я вислав на двірець отамана Поточняка з двома десятками стрільців — буде почесний караул, навіть ваш Омелян попросився, — м’яко докінчив Шаманек. — Ви не перечите?

— Най хлопець до всього звикає… І до почестей, і до хули. Хай сам набиває собі гулі на лобі.

— А ви не поїдете?

— Ні! Чого мені там вистоювати?

Справді, чому йому їхати? Нащо? Досить того, що син зустрічає диктатора… Часом генерал Тарнавський картав себе, особливо тепер, під час епідемії тифу: не треба було брати з собою Омеляна. Він боявся за нього: не дай, Боже, захворіє! Що тоді? І переносився думками в Галичину, до Золочева, де зосталась дружина з молодшими дітьми. Тривожні то були думки, неспокійні. Йому ввижалось, що всі там помордовані,— запровадили ж більшовики червоний терор у себе… А чим ліпші поляки, Пілсудський? Чутки про наругу їх у Галичині були чорніші одна другої, як і вістки з Києва, — взявши Київ, більшовики мало не поголовно вирізували українців, як петлюрівці євреїв… Щодо вчинків більшовиків генерал Тарнавський не сумнівався, адже, як тільки-но постала Українська Народна Республіка, кинули на Україну свої війська. І повів їх не хто-небудь, а син Михайла Коцюбинського… Двох лютих сусідів має Україна: на Сході — Росію, на Заході — Польщу… Віками шматують та плюндрують землю українську. Безпардонно. Безкарно.

Під вікнами загурчала машина, Тарнавський виглянув: гості… Однак не побіг зустрічати — обійдуться… І Шаманек не рухався, тільки ледь-ледь поблід. Обидва вони стояли в закляклому очікуванні. І по хвилі дочекалися… Першим увійшов Петрушевич. Високий, стрункий, з гордою головою, наче й не було лиха. І, як завше, бездоганно вдягнутий, мовби зібрався виступати в парламенті. За ним незнайомий Тарнавському чоловік у цивільному — вуса, пенсне, на бік чесане негусте волосся. А далі військовий з гострим поглядом — Тарнавський здогадався хто це. Останнім увійшов особистий ад’ютант диктатора Тимцюрак. А де ж Петлюра?

— Головний отаман прибуде пізніше, — ручкаючись, пояснив Петрушевич, наче вгадав думку генерала. — Прошу знайомитись, пане Тарнавський, доктор Євген Левицький.

Аж тепер генерал згадав, хто перед ним. Євген Левицький —.чимсь схожий до Костя Левицького — відомий галицький публіцист і політик. Замолоду один з піонерів робітничого руху, один із засновників спершу радикальної, відтак національно-демократичної партій, редактор «Будучності», «Свободи», «Діла», а тепер посол ЗУНР у Берліні і Празі. Був депутатом австрійського парламенту.

— А це полковник Густав Ціріц.

— Дуже приємно, — і Тарнавський зустрівся з гострим поглядом німця, спокійно його витримав.

— Доїхали без пригод? — порушив тимчасову мовчанку Шаманек, що здоровкався з усіма в другу чергу.

— На цей раз так, — жваво сказав Петрушевич, хоча виглядав перевтомленим. — То зберіть, пане Тарнавський, старшин.

— Вони давно чекають, — холодно відповів генерал.

— Як, зібрані?

— Вашого приїзду чекають, — з притиском повторив генерал. — Розумієте?

— Чого ви бунтуєте? — Петрушевич нахмурився. — Не забувайте, що, крім мене, буде й Петлюра.

— Тим паче не забувайте, що жодному з вас я не гарантую життя, — спокійно відказав генерал.

— Як?

— А так…

— Ну що ж, я згоден поговорити зі старшинами до прибуття Головного отамана.

— Зараз я попереджу…

Згорблений і похилений, Тарнавський поволі почалапав до харчевні, де постійно за картами чи горілкою, з повіями і без них, у безперестанних балачках вбивали час офіцери. І зараз, видко, вели якусь палку суперечку, бо‘голоси аж на вулиці чути. При появі генерала змовкли, посхоплювалися, виструнчились. Він обвів їх мовчазним поглядом.

— Диктатор приїхав, — нарешті глухо сповістив. — Зараз прийде до вас. І Петлюра має бути. Тільки пізніше. Скажіть їм про наш стан усю правду.

— Скажемо! — погрозливо запевнив Горлицький.

— Ще й яку! — підтакнув Поточняк.

Тарнавський ніяк не зреагував, хоча в душі все клекотало. Не сказавши більше ані слова, вернувся до Петрушевича і, як допіру, глухо промовив:

— Вас чекають.

— Гадаю, зробимо так, — почав Петрушевич. — Спершу надамо слово панові Левицькому, і він оповість про наше становище у світі, а потому вже я вислухаю старійин.

— Воля ваша, — Тарнавський стенув плечима.

— Саме так, саме так, — повторив Петрушевич.

Він машинально поправив краватку і впевнено рушив. За ним — Ціріц, потім — Левицький. Хоча, — подумав Тарнавський, — все мало би бути навпаки. Видко, мав рацію Шаманек, коли говорив, що диктатор щось замислив щодо Ціріца, — надто ж той себе вільно й впевнено почуває.

У харчевні Петрушевич інтелігентно привітався з офіцерами, — йому відповіли невиразно, примовкли до німоти.

— Я зібрав вас, панове, скоріше, ніж прибуде Петлюра, — сказав диктатор, — аби порадитися, чого маємо домагатися від Головного отамана, бо між обома урядами, як ви знаєте, кілька днів тому дійшло до повного порозуміння. Таким чином, старшини не повинні вірити пліткам, котрі…

— Пліткам? — вибухнув гнівом Горлицький. — Хіба тиф — це плітки? Хіба тисячі смертей — це плітки?

— Що пропонуєте? — незворушно спитав диктатор.

— Єдине можу запропонувати! — вигукнув Горлицький. — Заразити тифом тих, хто довів стрільців до такого стану!..

Запала мертва тиша.

— Це, пробачте, пане сотнику, дітвацтво, — не розгубився Петрушевич, голос крижаний. — Розбрід ніколи не приводив до добра. Однак! Про це ще буде мова. А поки що я прошу послухати всім вам добре відомого доктора Євгена Левицького.

Той підвівся з-за столу неквапно, як і належить дипломату, — неквапність мала вгамовувати пристрасті, загострити увагу. І дійсно, офіцери помовкли. Доктор Левицький говорив довго, здавалось, переконливо й вагомо — він нарікав на Антанту, на неправильне рішення Паризької мирної конференції, котра віддала Східну Галичину в руки Польщі, наголошував на тому, що боротьба за ЗУНР не припиняється ані на хвилину…

— Політична ситуація настільки зараз для нас поправилася, — продовжував Левицький, — що Америка і Англія схильні допомогти нам.

— Чому ж не допомагають? — викрикнув Поточняк.

— Допомагають! — ствердив Левицький. — До Денікіна, приміром, уже поїхала англійська місія, яка має схилити його до того, щоб не робив ворожих кроків супроти Галицької Армії…

— Уже зробив!

— З початком листопада, — вів своє Левицький, — з Англії має надійти до Кам’янця-Подільського або до Могилів-Подільського десять тисяч комплектів обмундирування…

— Галицька Армія — мандруючий магазин трупів! — перебив його Горлицький. — А кого ж підтримує Антанта?

— Панове, ви так зі мною поводитесь, ніби в усьому винен я, — ледь не образливо сказав Левицький. — Я тільки наголошую на тому, що вдається зробити нам за кордоном.

— А яке ставлення Антанти до Польщі? — спитав Поточняк.

— Ну, сподіваюся, ви знаєте, що східногалицьку справу ще не вирішено, але наразі Польща дістала двадцятип’ятилітній мандат на Східну Галичину… — докінчив Левицький.

Більше запитань не було, і доктор Євген Левицький сів поруч з Ціріцом, котрий свердлив офіцерів гострими очима. Натомість підвівся Петрушевич, — град запитань і нарікань: тиф, брак ліків, одягу, взуття, їжі, туга за Галичиною… А ще казали: треба було іти в Карпати, ближче до Чехо-Словаччини, — в Карпатах з поляками все-таки можна було б воювати, як воювали впродовж кількох століть опришки. А тут, за Збручем, чужина… На крайній випадок треба було послухати командування Галицької Армії, а не Головного отамана: йти на Одесу, а не на Київ…

— І не забувайте, що розвелися підпільні більшовицькі агітатори, — застеріг Поточняк. — Це може погано скінчитися, як і ота приязнь Петлюри до поляків…

— Яких підтримує Антанта! — докинув Горлицький.

А генерал Тарнавський все мовчав, майже не прислухаючись до того, що говорилося, — одна стриміла думка: хоч би мої посланці дібралися до денікінців, хоч би до чогось з ними договорилися… Бо ці ось балачки — балачки в повітря. Петрушевич і Петлюра вислухають, наобіцяють сім мішків вовни й поїдуть собі спокійно до Кам’янця-Подільського, — армію треба рятувати! За всяку ціну, будь-яким коштом! Інакше тиф винищить її до решти.

— А де ж Петлюра? — не втерпів Поточняк.

— Приїде, — запевнив Петрушевич. — Неодмінно.

Але вже смеркалось — нема… Звечоріло — нема… Проте ніхто не розходився — всі повечеряли і чекали. Петлюра, однак, з’явився. З ним був і командувач Придніпрянської армії Сальський, якого одні називали отаманом, — як любив це робити Головний отаман, — інші титулували генералом — кожен на свій смак…

— Слава Україні! — ще з порога Петлюра стрімко змахнув правицею; як завше, він мило посміхавсь.

— Героям слава… — мляво і рідко.

У цьому, відчув Тарнавський, було щось зловіще. Власне, своєї неприязні до Петлюри старшини не приховували. Надто ж тепер, у цей критичний момент. А зараз усі помовкли, чекаючи, заки Головний отаман зніме шинелю та шапку. Нарешті він залишився у військовому френчі, затягнутому під горло, причесався.

— Я готовий вислухати вас, — мило сказав Петлюра, зручно всідаючись поруч з Петрушевичем. — Прошу.

— Кажіть, кажіть… — підбадьорив Тарнавський.

— І скажемо! — викрикнув Горлицький.

— Дозвольте мені,— підвівся Поточняк. — Найперше, пане Петлюра, Галицька Армія для вас мачуха. Для Дієвої Армії все, а для нас нічого. Кілька місяців ми не дістаємо платні, складаємося з власних фондів на виплату стрільцям. Ми не дістали одягу, білизни, чобіт, черевиків, медикаментів і так далі, і так далі. В нас повно хворих. А де ліки? Помимо того, ви ширите деморалізацію в Галицькій Армії, бунтуєте проти Начальної команди, проти диктатора…

— Цього нема! — рвійно заперечив Петлюра. — Ми дійшли згоди!

— Формально! — відрубав Горлицький.

— Щодо інших претензій, то я певен, я глибоко переконаний, що відносини поправляються, — з Америки і Франції йдуть великі посилки для обох армій. Через Румунію. Таким чином, через два-три тижні всього буде доволі…

— Ситі обіцянками!

— Я певен, я глибоко…

— Чули!

— Одначе, панове… — заблагав Петлюра. — Прошу вислухати! І разом з тим прошу: протримайтеся два-три тижні…

— Тримайтеся за наші воші!

Тарнавський сидів схильці й мовчки, він ніколи не виголошував ніяких промов, не хотів говорити і зараз — зараз у нього було одне бажання — щоб старшини добре натовкли морди Петрушевичу і Петлюрі… До крові!

— Я певен, я глибоко переконаний, що відносини поправляються… — незмінно стояв на своєму Петлюра.

— Вони можуть поправитися лише тоді,— твердо заговорив Горлицький, — якщо змінити придніпровський уряд і віддати його у відповідні руки!..

Це була бомба. І не знати, як сприйнявся б її вибух, коли б раптом під вікнами не пролунали постріли. Всі кинулися надвір — кілька чоловік, поділених на два гурти.

— Що таке? — спитав Петрушевич.

— Галичани — зрадники! — один гурт.

— Брешете! — другий гурт.

— Вони хочуть іти на угоду з Денікіним!

— А ви з ляхами!

— Брешете!

— Розходьтеся! — розпорядився Петлюра.

Але ніхто навіть не поворухнувся. Галичани свердлили очима петлюрівців, а петлюрівці — галичан…

— Хай самі доходять порозуміння. — Диктатор торкнув Головного отамана за рукав. — Хай самі…

І нарада продовжувалася. Однак тепер розмова не клеїлася. І знову мовчки сидів Тарнавський, думаючи, чи дійшов Грицан, чи нічого йому не перешкодило. Він і далі абсолютно не прислухався до того, про що говорилося, — він усе знав, він хотів, аби зараз убили Петлюру і Петрушевича…

— Я певен, я глибоко переконаний, ці чутки про угоду з Денікіним не даремні! — почекавши, поки втихомиряться старшини, трагічно просторікував Петлюра. — Це змова за нашою спиною!

— Ми ніколи не перейдемо до Денікіна, — твердо запевнив Петрушевич. — Так, панове старшини?

У гулі ніхто нічого не розібрав…

Нарада продовжувалася до другої години ночі, але, як і передбачав Тарнавський, ні до чого не привела. Це була звичайна балаканина. Опісля, в штабі, коли Петрушевич залишився вічна-віч з Тарнавським, то недовірливо спитав:

— Звідки такі чутки про змову з Денікіним?

— Я послав уповноважених з протестом проти розстрілів денікінцями наших полонених, — без вагань відказав Тарнавський і спокійно дивився диктатору в очі.

XXIV

Контакти українського фронту з денікінським командуванням було все ж таки наведено, і першого листопада, о сьомій годині ранку, Грицан, Лисняк та Левицький були вже в Зятківцях, що за десять з гаком кілометрів од Гайсина, — штаб генерала Слащова містився на залізничній станції, в одному із спецвагонів.

— Генерал зараз вас прийме, — сказав посивілий поручик.

Стояли і ждали. Грицана бив дрож. Напруга була така, що ноги, здавалось, задерев’яніли, тільки серце гупало.

— Прошу, господа.

Навстріч галичанам підвівся ще доволі молодий чоловік у кубанському козачому строю — барвистому, навіть аж запишному.

— Я вітаю вас, господа, — він був надзвичайно енергійний та рухливий. — І прошу сідати. — До ад’ютанта: — Приготовте чаю. — Знов до галичан: — Чим можу служити, господа?

— Ми від командуючого Галицькою Армією генерала Тарнавського, — сказав по-російськи Грицан і завмер.

— З радістю вислухаю вас, господа.

— Ось наш офіційний папір, — полегшено сказав Лисняк.

— Перекладіть, — Слащов до посивілого поручика.

Грицан уважно стежив за виразом його лиця, поки посивілий поручик — людина явно цивільна — неголосно зачитував текст послання Тарнавського. В Грицана склалось враження, що генерала зовсім те не цікавить, — в нього є вже готове рішення.

— Усе ясно, — кивнув нарешті Слащов. — Дякую, поручику. — А далі затримав свій приязний погляд на кожному з галицьких делегатів, наче хотів підкреслити, що розмова буде з рівними партнерами. — Отже, перше, господа: ваше командування зазначає, що ми погано поводимося з вашими полоненими коло Гайсина… — Він знов поглянув на кожного. — Одначе в названій місцевості, наскільки мені відомо, наші війська взагалі ніяких стрільців вашої армії в полон не забирали.

Вони це знали… Але саме це мало послужити приводом для головних переговорів: перемир’я між арміями, а можливо, й тривалий мир. Тож, почувши ці слова Слащова, отаман Лисняк спробував дещо «уточнити»:

— Але ж їх узято в Києві…

— Ах, тільки взято! Але ж ви твердите, що ми над ними знущаємося.

— Ми мали такі відомості…

— Ах, лише відомості! Цього замало, господа.

— А щодо обміну? — вставив Левицький.

— Обміну? — щиро здивувався Слащов. — А що на що — кого на кого обмінювати? Я маю цілком достовірні відомості, що всі ті полонені, які були взяті в Києві, давно повтікали…

І це вони знали…

— Зрештою, я попрошу, щоб у штабі уточнили, — сказав Слащов. — Але, розуміється, ці відомості будуть лише завтра.

Грицан бачив, як генерал сперся долонями об поліровану гладінь стола, — це ж він зараз устане, і розмові кінець…

— У нас ще є одне питання! — поспішно сказав Грицан, ліктем штрикнувши Лисняка під ребро. — Викладайте, отамане!..

— Так, я маю неофіційне доручення мого командування просити вас… — Лисняк запнувся. — Мені доручено вияснити, на яких умовах можна між нашими арміями заключити перемир’я. І то не лише щодо Галицької Армії, але й цілого фронту.

— І армії Придніпрянської…— додав Левицький.

— Ясно, — сказав Слащов. — Отже, відповідаю наперед на першу половину вашого запитання: якщо переговорювати хоче Галицька Армія, то ми на переговори з нею готові. До речі, є і телеграма генерала Денікіна на запит вашого парламентаря: галицькі делегації без перешкоди і в усякій порі приймати. Відносно ж переговорів цілої армії або Придніпрянської окремо, то заявляю категорично: такі переговори неможливі. Інша річ — Галицька Армія. Вона є армією екстериторіальною, яка під примусом воєнних обставин перейшла на територію Правобережжя. А щодо Придніпровської армії, то це жителі колишньої російської держави і як такі підлягають законам цієї держави… Отже, з вами, господа, готові говорити, як з каждою іншою заграничною армією. А для Придніпровської армії умови єдині — зложити зброю і розійтися по домівках… Прийде мобілізаційний наказ для Поділля чи Волині, тоді вони будуть змушені відбувати військову повинність нарівні з іншими громадянами Росії. А які умови будуть для вашої армії, цього зараз сказати не можу, оскільки некомпетентний, — це треба вияснити. Можу вас тільки запевнити, що умови будуть відповідно до моменту корисні й вигідні.— Генерал сам перервав свою довгу й голосну промову. — Я мушу від’їхати до Христинівки і переговорити по прямому проводу з командуючим правобережного фронту генералом Шіллінгом, а він у свою чергу — з його превосходительством генералом Денікіним… Я зроблю це сьогодні.

— Якщо дозволите, — сказав Лисняк, — то я дещо додам до того, що говорив перед цим.

— Додавайте, додавайте!

— Основними точками для Галицької Армії хотілося б мати: забезпечення повної автономії та цілості. Друге — що Галицька Армія не буде вжита проти інших українських військ. І немаловажне — їй буде дозволено кількамісячний перепочинок та всіляка матеріальна допомога. І останнє: Галицька Диктатура залишиться надалі сувереном армії та єдиним заступником справ Східної Галичини.

— Поки що нічого не можу відповісти, але запевняю вас: я порушу всі ці питання в розмові з генералом Шіллінгом.

— Все ж, може, варто разом з тим вияснити справу щодо переговорів з цілою українською армією… — обережно сказав Левицький. — Тут повинен би бути інтерес самої денікінської армії…

— Повторюю! — Слащов ураз спохмурнів. — Галицьку Армію ми вважаємо екстериторіальною, а петлюрівську — за групу повстанців, подібну до банд Волинця, Махна та інших отаманів, яка існує тільки своїм опертям на далеко сильнішу — і числом, і організацією — Галицьку Армію. Вам, може, і невідомо, що бандам Махна тільки тому вдалося з Правобережжя перейти в Катеринославщину, що дістали від Петлюри амуніцію та що перебували з ним у порозумінні й союзі. Як ми трактуємо армію Петлюри, про це вам посвідчить хоч би оцей наказ, якого я дістав зі штабу для передання командуванню Наддніпрянської армії.

І він простягнув кілька аркушів, але чомусь Грицану, що досі мовчав, а мовчав Грицан цілком свідомо — бажав для себе з’ясувати позицію Слащова, хід його думок, оскільки Ярослав одразу переконався, що розмова їхня за один присіст не закінчиться, — Грицан узяв перший листок. Був це наказ, підписаний генералом Шіллінгом, звернений до Наддніпрянської армії, в якому зазначалося: з огляду на перемоги російської зброї, армії Наддніпрянській в тих місцях, які буде зазначено, здати свою зброю та майно частинам армії денікінської… Всі вояки після цього мають розійтися по домівках і ждати мобілізаційного наказу… Офіцери відразу переходять до складу денікінської армії, за винятком штабістів…

«І що, відразу будуть стріляти? — подумав з нервовим єхидством Грицан. — Треба ж до такого наказу додуматися… і це витворяють росіяни на українській землі… Поточняка б сюди… Одразу вийняв би револьвер… Жарт жартом, але денікінці гостро взялися за петлюрівців… От і зазначають: за невиконання — кара у відповідності «такого-то параграфа постанов воєнного времені»…

— Візьмете кілька примірників, — сказав Слащов до Лисняка, — і вручите представникам Наддніпрянської армії.

— Але ж ми не приїхали сюди в ролі їхніх кур’єрів, — м’яко, якомога дипломатичній, відкараскався Грицан, рятуючи Лисняка.

— Все ж один примірник візьмемо з собою, — сказав Левицький, — покажемо командувачу Галицької Армії генералу Тарнавському.

— Ну й хорошо, — сказав генерал Слащов. — Відпочиньте — переспіть у Гайсині, а зранку я чекаю вас. Всього вам хорошого.

Він по-військовому міцно потиснув кожному руку, і галичани рушили до поїзда з одного вагона, що мав їх одвезти до Гайсина.

— Ну як, хлопці? — заговорив Левицький.

— Поки що все добре, — сказав Лисняк.

— І я так міркую, — кивнув Грицан. — Але… дорогі мої, нині перше листопада… Рівно рік тому над Львовом замайорів синьо-жовтий прапор республіки…

— …якої вже не існує,— з гіркотою докінчив Лисняк.

— Хто б подумав, що так станеться, — тяжко зітхнув Левицький. — Думалося про світле, прекрасне… А воно, бач…

Помовкли. Пожурились. В гайсинському шинку випили горілки, пом’янувши ЗУНР, а вранці знову були в Зятківцях. Генерал Слащов зустрів їх іще привітніше, з веселим, добрим настроєм.

— Господа, можу вас потішити: є телеграма від його превосходительства генерала Денікіна. Зачитайте, поручику.

Посивілий поручик урочисто встав:

— «Я щирим серцем вітаю рідну нам по крові Галицьку Армію при її бажанню покінчити боротьбу та перейти на сторону Добровольчеської армії».

У грудях Грицана неначе щось обірвалося: перейти на бік Добровольчої армії? Адже йшлося про перемир’я…

Його гарячкові роздуми перервав голос Слащова — на цей раз сухий та категоричний:

— Доведіть до відома свого командування.

— Ми зробимо це… — тихо запевнив Лисняк.

— Разом з телеграмою, — сказав генерал Слащов, — я передаю вам проект договору. Прошу познайомитися.

Грицан поволі взяв, руки його злегка тремтіли, — чим глибше він вчитувався, тим сильніше почав його бити дрож… Він читав:

— Відповідь дати третього листопада, — сказав генерал Слащов. — Отак, господа. А зараз ви пообідаєте, і вас спровадять до Вінниці.

Якусь хвилину, мов сокира, висіла у вагоні тиша, — генерал Слащов терпеливо чекав, і отаман Лисняк хрипло промовив:

— Ми перекажемо все…

— Щасливої вам дороги.

Вони їхали до Вінниці пригнічені та причавлені. Немов на суд. Так, саме осуду чекали вони від Тарнавського, — все сталося навпаки. Вислухавши кожного, Тарнавський задоволено сказав:

— Ви зробили якраз те, що від вас вимагалося.

— Але ж… — почав був Грицан.

— Завтра Петлюра скликає якусь там нараду в Жмеринці,— не зважав на його слова Тарнавський. — Отже, доведеться трішечки зачекати… — І до Шаманека: — Пане полковнику, дайте таку відповідь генералу Слащову… беріть олівця та записуйте: «Начальна команда Галицької Армії назагал згідна на дальше ведення переговорів на умовах, предложених командою Добровольчеської армії. Одначе, з огляду на конечність порозуміння з власним урядом, що вимагає часу, делегація з відповіддю на предложения Добровольчеської армії виїде з Вінниці п’ятого листопада». Передайте це негайно. За моїм підписом.

XXV

— Дарма ти, тату, не проявив своєї влади, — Омелян говорив без дорікань, але збуджено. — За таке винних треба карати!

— Заспокойся, сину, — нарешті генерал Тарнавський спромігся на слово. — Не забувай: ми в чужому місті.

— Чому воно чуже? Наше, українське! — шкірився Омелян. — Вінниця ж — не Харків чи Донбас, де повно більшовиків.

— Але й не Галичина, не Львів.

— І все ж таки…

— Не будемо про це! — сухо перервав Тарнавський-батько; досі він лежав горілиць на ліжку, а тепер умить різко опустив ноги на підлогу, мерзлякувато покрутивши плечима.

— Я знаю, знаю! Старші завше не хочуть визнати своєї помилки — надто ж перед дітьми, — образився син.

— Діти тут ні при чому.

— Але ж то була ворожа акція!

— Абсолютно, — генерал озув чоботи, встав. — Абсолютно згоден з тобою, що це була ворожа акція.

— То чому ж ти не проявив своєї влади? — мало не крізь сльози говорив Омелян.

Генерал Тарнавський ледь не розсердився. Йому захотілось відповісти: ти ще дитина, Омелянчику, замало каші ще з’їв, аби зрозуміти! Однак, кинувши оком на сина, що з кожним днем мужнів, сказав зовсім протилежне — сказав вдавано серйозно, надаючи, проте, словам вірогідності:

— Стрілець Тарнавський, наказую піти до начальника штабу полковника Шаманека і передати мої слова: негайно викликати до штабу отаманів Ярослава Грицана та Омеляна Лисняка, а також сотника Осипа Левицького. Я зараз туди прийду.

— Слухаю, пане генерале! — Омелян хвацько козирнув, пристукнувши водночас закаблуками. І вийшов.

Це була гра — сумна й приємна, але все виявилось напрочуд по-дорослому, бо дійсно, саме вони потрібні були Тарнавському: вчора він не поїхав до Жмеринки на нараду, на якій так наполягав Петлюра. Ану завчасу просочаться вісті про переговори з денікінцями! Що тоді? Вважай, накинуться, як пси… Не одіб’єшся! І він розсудливо вислав свого ад’ютанта Паліїва та ще кількох старшин, давши їм відповідні інструкції. А вдень одіслав Петрушевичу телеграму щодо переговорів з денікінцями: якщо нарада у Жмеринці не прийме дефінітивного рішення, то Начальна команда змушена буде вести акцію на власну руку… Відповіді не одержав. Пізно ввечері зателефонував Паліїв: Петрушевич прочитав і обурився, пригрозив вжити якихось особливих заходів. Разом з тим ад’ютант доповів, що нарада зібралася доволі солідна: сам Петлюра, його прем’єр Мазепа, командувач Наддніпрянської армії отаман Сальський, полковник Коновалець, оскільки Петлюра вважає корпус Січових стрільців частиною своєї армії, кілька офіцерів; з боку галичан — Петрушевич, а також й представники Начальної команди — отамани Альфонс Ерлє, Степан Шухевич — словом, ті, кого Тарнавський делегував. Говорилося, мовляв, про дальше порозуміння, важкий стан обох армій. Слухаючи, Тарнавський скривився, наче його заболів зуб: нічого нового! Кому потрібна ця балаканина! Треба діяти. Рішуче! Однак і сьогодні Петрушевич не обзивався. Це вже було занадто!

Тарнавський налив собі міцного чаю і, поволі сьорбаючи, вернувся до розмови з сином. Звичайно, Омелян має рацію. За інших обставин можна було зробити так, як він і наполягав.

Усе почалося з того, що всі галичани, котрі перебували у Вінниці, ухвалили відсвяткувати річницю ЗУНР. Свято — з двох частин: перед полуднем офіційна частина — «Історія влади в Східній Галичині», — доповідь виголосив сотник Турчин, а ввечері — святковий концерт, під час якого сталося непередбачене — міська електростанція вимкнула світло. Довелося запалити свічки.

Однак не те зараз непокоїло Тарнавського: напередодні газети вмістили оголошення про торжества. В одному з часописів чиясь рука вписала заголовок — «Святковий в’їзд генерала Денікіна до Вінниці», — прочитавши, Тарнавський сумно-сумно всміхнувся.

Так, вони мене добре підкусили, — подумав генерал, — але що тут говорити — шила в мішку не сховаєш.

Він прибрав зі столу чашку й подався в канцелярію штабу, — Шаманек мудрував щось над картою.

— Пане полковнику, син передав вам моє прохання?

— Так-так, я відіслав свого ад’ютанта, щоб закликав усіх, хто вам потрібен. Вони зараз будуть тут.

— Отже, нині стікає термін мого послання генералу Слащову. — Тарнавський сів у фотель. — Я вирішив не чекати нічиєї згоди — ні Петрушевича, ні тим паче Петлюри. Посилаю місію до Слащова.

— Цілком резонно. Відступати не слід.

Майже водночас увійшли Поточняк, Лисняк і Левицький. Тарнавський запросив їх сісти.

— Панове, зараз же поїдете до генерала Слащова, за старшого буде отаман Грицан, — рівно почав командувач. — Прошу записати, що маєте йому передати від імені Начальної команди.

Грицан поспішно вийняв записничок.

— Насамперед — ми згодні на перемир’я, але інші умови: перше, — генерал почав загинати пальці,— Галицька Армія має повну автономію — устрій, склад, мову, прапор, герб, гімн та інше. Галицька Армія не буде вжита проти Петлюри. Корпус Коновальця належить Галицькій Армії. Галицька Армія переводиться на територію, вільну від пошестей, і їй надається кількамісячний перепочинок, матеріальне забезпечення, допомога хворим. Для поповнення Галицької Армії будуть вжиті заходи щодо спровадження до неї полонених галичан-українців з Італії, а також галицької бригади з Чехії, котра перейшла на її територію під час польського наступу нинішньої весни. Далі. Диктатор має повну суверенність над армією, а сам він і його уряд перебираються в Одесу, де йому буде надана можливість зав’язати вільні зносини з Європою. Щодо денікінського командування, то в Галицьку Армію мають бути призначені денікінські офіцери не як контрольні органи, а як особи для вирішення на місці спірних питань. — Тарнавський задумався. — Здається, все. Пане Шаманек, маєте щось додати?

— Ні-ні! — затрусив головою полковник.

— В такому разі, панове старшини, вже вирушайте, і зичу вам щасливої дороги, — Тарнавський підвівся й потиснув кожному руку. — Лишень проводьте гнучку політику.

— Спробуємо, — сказав Ярослав.

І трійка — Грицан, Лисняк та Левицький — покинула штаб, — надворі лив надокучливий холодний дощ.

Цього разу фронт перейшли без будь-яких ускладнень, хоча добралися у Зятківці лише наступного дня. Слащов зустрів їх як добрих знайомих, привітно й зичливо. І відразу почалися переговори. Слащов відрекомендував своїх представників:

— Полковник Дуб’яго — глава, Коновалов і Саборський, — генерал не тикав на кожного пальцем, а лиш кивав головою.

— Дуже приємно, — сказав Грицан і в свою чергу назвав себе та своїх побратимів, анітрохи не ніяковіючи, що представники Галицької Армії були чином нижче.

— Дозвольте, господа, — першим заговорив Коновалов. Заговорив і вразив галичан; з одвертим чолом і ясним поглядом, бувалий, він звертався чистою українською мовою. — В інтересі обох армій якнайскоріше покінчити безсмислиці. Я зачитаю наш проект і надіюся, що ви цей протокол з деякими формальностями підпишете і вже нині принесете своїй армії фізичний та моральний відпочинок.

Не питаючи ні в кого згоди, він почав читати. Ярослав був приголомшений таким крутим поворотом, але поволі заспокоювався: те, що пропонувала денікінська сторона, багато в чому збігалося з тим, чого вимагав Тарнавський. Коли Коновалов закінчив, Дуб’яго спитав:

— Чи погоджуєтесь?

— Передай, Ярославе, умови Начальної команди, — підказав Лисняк.

— Загалом погоджуємося, але прошу вислухати і нас, — облизавши губи, Грицан вийняв записничок.

Переговори тривали кілька годин. Були жаркі дискусії, раз навіть денікінські полковники покинули вагон-салон, де вони велися, але перегодя знову сіли за спільний стіл, і врешті-решт був вироблений остаточний документ:

— Вітаю вас, господа, — генерал Слащов говорив цілком щиро, — я радий, що ми дійшли порозуміння. А тепер чисто, так сказати, технічне питання: хто з вас поїде в Одесу?

Хвилина замішання. Галичани зглянулись допитливо один на одного, і Грицан, не довго думаючи, вирішив за всіх:

— Отаман Лисняк і сотник Левицький.

— Дуже хорошо, — задоволено сказав Слащов. — А з вами до Вінниці поїде полковник Саборський і два офіцери.

— Вельми приємно, — Грицан скосив очі на Саборського: мовчазний, але надзвичайно серйозний.

— А тепер, господа, прошу вас до… — Слащов широко всміхнувся, навіть змовницьки підморгнув. — До іншого столу…

Обід був з чорною ікрою та коньяком. Щирою бесідою і дотепами. А назавтра, опівдні, поїзд доставив Грицана та Саборського з двома офіцерами у Вінницю. Грицан якось аж полегшено зійшов на перон. Через пару кроків зіткнувся з Горлицьким.

— Привіт дипломатам! — вигукнув Іван.

— Привіт, — Грицан подав йому руку.

— Ну, як?

— Все нормально.

— А в нас новини!

— З’явилася Мати Божа?

— Не смійся, бо зараз будеш плакати… Генерал Тарнавський одержав — чуєш? одержав! — тримісячну відпустку…

— Не розумію. Кажи серйозно.

— Диктатор зняв Тарнавського.

— Та не може бути! — Грицан, здавалось, забув, що поруч очікувально стоїть Саборський з обома офіцерами.

— Замість Тарнавського — Микитка, — повідомив Горлицький. — Замість Шаманека — Ціріц. Отак, друже!

— Ко-ме-дія…

— Найбільша комедія — що і Микитці, і Ціріцу вже присвоєно чин генералів. Лягли полковниками — пробудились генералами… До речі, і Вольфа заодно зробили генералом.

Грицан озирнувся на Саборського. Що ж робити? Як бути? Тільки не губися — і тупик має вихід. Умить зметикувавши, запитав Горлицького:

— Маєш, Іване, якесь тут авто?

— Маю, бо патрулюю.

— Хай одвезе нас до «Савоя». — І Грицан повернув голову до Саборського. — Пане полковнику, зараз ви оселитесь в готелі, я доповім командуванню, а потому вже вирішимо всі інші справи.

— Прийнято.

— Іване, веди до авта.

«Хм! Хм! — отямлювався Грицан. — Дивовижно! Одначе візьми себе в руки. Поміркуй розсудливо. Не про те, що Петрушевич змістив Тарнавського, — про це буде час подумати». Але важко думати про щось інше. Неймовірно. І все ж — треба! А що довго думати? Чого? Піду по вітру… Я сповнював волю командувача. Не міг же я не виконати наказу. І вони хай собі роблять, що хочуть!»

Розмістивши Саборського і його офіцерів у готелі «Савой», Грицан прудко, щоб не лізли в голову зайві думки, подався до штабу армії,— переступив поріг канцелярії і вкопано зупинився: очі набачили Тарнавського. Камінь — з плечей: то було Грицанове спасіння. Тарнавський, щоправда, сидів збоку, а на його місці — Микитка, проте зараз це нічого не важило. Так, це порятунок! Тарнавський все візьме на себе, як і Шаманек, що примостився поруч з Ціріцом.

— Я прибув, — Грицан виструнчився.

— З чим? — спитав Микитка.

— З договором і денікінським полковником.

— Полковником? — Микитка залупав очима.

— Так, — уже зовсім спокійно відповів Грицан, нарешті розслаблюючись. — 3 полковником Саборським і двома старшинами.

Ще більше лупали очима Шаманек та Ціріц, оскільки ані словечка не розуміли по-українськи, — сиділи наче бовдури.

— Де ж вони?

— Я залишив їх у «Савої».

— Добре, дуже добре, — машинально залепетав Микитка. — То який же ви привезли договір, пане отамане?

— Най зачитає,— сказав Тарнавський. — Тільки сядьте.

Грицан зустрівся з ним поглядом і нічого не прочитав — Грицан потонув у м’якому фотелі. Микитка тим часом по-німецьки тлумачив Ціріцу та Шаманеку, свідками чого вони є. Шаманек здерев’яніло мовчав, а Ціріц промимрив:

— І по-німецьки хай перекладе.

— Добре, — сказав Грицан.

— Дозвольте, панове, — Тарнавський підняв угору вказівного пальця, як тільки Ярослав упорався з дорученням. — Ви, як нова команда, маєте право і можливість цього договору не признавати і або почати нові переговори, або шукати іншої розв’язки. Я зазначу ще раз, що робив те, до чого був приневолений.

— Говорите, як дитина… — скривився гостроокий Ціріц. — 3 причини теперішнього катастрофічного положення, як і під оглядом матеріальним, так і моральним, мусимо теперішні переговори в принципі признати. Що ж до справи самого ратифікування протоколу, будемо ще говорити з денікінськими представниками.

— Приведіть цього… — Микитка ляснув пальцями.

— …полковника Саборського, — посміхнувся Грицан.

— Так-так, Саборського.

— І будете перекладачем, — додав Ціріц. — І взагалі… Ви добре перекладаєте, вправно. Будете мені перекладачем.

— Це наказ?

— Вищим рангом таких запитань не задають.

— Йдіть за полковником, отамане, — сказав Микитка.

Вони всі гадають, що я рукавичка, — Грицан стис зуби, — що мною, хто хоче, той може поштуркуватися…

Хоча він і обурювався, проте наказ виконав. Коли вернувся з Саборським — ні Тарнавського, ні Шаманека. Грицан почувався приречено, мов людина без домівки. Чи на безлюдному острові. Однак опанував собою — треба зводити Микитку та Ціріца з Саборським. І він сказав:

— Прошу знайомитися, панове, — і взаємно представив.

— В основі визнаємо дотеперішні переговори, — тягнув Микитка, набиваючи собі ціну, — проте сам договір можемо затвердити тільки в порозумінні зі своїм урядом.

— Згода, — Саборський сухо. — Залишимось у Вінниці.

— Чи добре ви влаштувалися? — ввічливо поцікавився Ціріц, а гострі його очі обмацували лице денікінця.

— Цілком.

Справді, Саборський мовчакуватий, — подумав Ярослав, — значить, я бодай трохи психолог — з першого разу розгадав.

— Отамане, — Ціріц до Грицана, — полковника відпровадить до готелю мій ад’ютант, а ви поки що залишіться.

«Що то має означати? — насторожився Ярослав. — Буде мене допитувати? Нічого не вийде! За мною тінь Тарнавського».

— Отамане, — сказав Ціріц, як тільки вони залишилися самі.— Завтра разом їдемо потягом у Деражню.

— Де вона, та Деражня? — не питав, однак, чого.

— Між Проскуровом і Жмеринкою, — пояснив Микитка. — 3 вами будуть провожаті. А ви — за перекладача.

— Тільки з самого досвітку, — застеріг Ціріц.

— Та уже ж вечір.

— Заночуйте тут.

«Ще одна комедія, — поморщився Ярослав, — я ж навіть Оксани не побачу. Ну й запрягли… Але хоч круть, хоч верть, а слухати доведеться. Зрештою, може, це щось важливе. Що ж, зняли Тарнавського — то зняли, — життя не припиняється».

— Повезете договір до Петрушевича, — сказав Микитка.

— А-а, ясно…

І як був приголомшений Грицан, коли в Деражні, на залізничній станції, побачив не лише Петрушевича, але й Петлюру, прем’єра Мазепу, отамана Сальського, — аж моторошно стало. Йому здалося, що зараз над ним вчинять самосуд, — такі всі були напружені.

— Читайте, — сказав Петрушевич.

За вікном вокзальної кімнати чахкав паровоз, а Грицан вийняв з теки акуратно склеєні сторінки.

— Тільки помалу, — застеріг Петлюра. — Щоб ми зрозуміли.

— Зрозумієте, — Грицан з натяком.

І він почав читати. Голосно. Виразно. Роздільно. Часом наголошував на окремі слова, наче хотів дошкулити чи то диктатору, чи Головному отаману.

— Ось і все…

Він намірився був покласти документ на стіл, за яким сиділи Петлюра з Петрушевичем, навіть підняв ногу, щоб ступити крок, як у цю секунду… Петлюра з усієї сили загатив кулаками об цей стіл, — він товк так, що, здавалось, стіл трісне.

— Розстріляти! Розстріляти Тарнавського!

На нім не було лиця. Очі вибалушені. На губах піна. Волосся скуйовджене. Голова тіпається. А кулаки машинально барабанять. Грицан ще ніколи його таким не бачив. Збожеволів, чи що?

— Арештувати! Арештувати!

— Угм, угм! — мгикнув Петрушевич, не відкриваючи рота.

— Розстріляти…

— Пане Головний отамане, — затяг мирно Петрушевич, як тільки Петлюра втихомирився. — Ми все-таки числимо себе Європою. В нас є військові закони і суди, в обов'язку яких дослідження вини і кари.

— Зважте на положення армії,— додав Ціріц.

— Але це зрада! Зрада! — Петлюра істерично.

— Однак же… — посмілів Ціріц.

— Гаразд! Тоді ведіть розмову від обох армій!

— Панове, давайте домовимося спокійно, — Петрушевич звів правицю. — Пане Ціріц, вертайтесь у Вінницю. Ми тут усе вирішимо і про все повідомимо телефоном, як бути далі.

— Ваше право, — стенув плечима Ціріц.

«У цьому казані можна зваритися, — подумав Ярослав, — до самих кісточок… Як вони не розуміють, що на одному стільці не можна двом нормально сидіти? А ще хочуть, аби їх слухали».

— Перекусимо — і в дорогу, — сказав надворі Ціріц.

Але дорога була лише до Жмеринки, — звідти цього дощового вечора — жодного поїзда до Вінниці. А втома душила все сильніше та сильніше, і здавалось Грицану: зараз упаде; на вокзалі ж — навіть стати ніде: хворі тифом галицькі стрільці, обдерті, зарослі цивільні з мішками — стогін та гамір. І тут Ціріц проявив дивовижну кмітливість: знайшов якогось чоловіка, добре заплатив, і той пустив їх до вагона, що вранці мав відправлятися. «Кажуть, хліб усьому голова, — думав Ярослав, — а я б уточнив: якщо хліб усьому голова, то гроші до всього ключ…»

Назавтра, до обіду, вони дісталися-таки до Вінниці,— Ціріц одразу відпустив Ярослава додому. Оксана кинулася його цілувати, а він нічого не відчував — він був порожній, камінний. Простогнав:

— Як я втомився…

— То лягай. Але спершу щось перекуси.

— Не хочу, нічого не хочу!

— Ти ж голоден.

— Боже, як я втомився!..

— Хоч випий чаю.

Не відповів. Не зреагував. Сили покинули його. Їх вистачило на те, щоб лиш зірвати з себе одіж, і він з розгону, підкошено впав у постіль, наче з каменем на шиї в ріку… Його розторсали через добу — він заледве розклеїв повіки. Над ним стримів стрілець, а поруч, затиснувши в зубах пальці, заклякла нажахана Оксана. Спершу Ярослав ніяк не міг второпати, де він і що від нього вимагають.

— До тебе прийшли, — видихнула Оксана.

— Що таке? — протирав очі.

— Ви арештовані, пане Грицан, — виразно, але якось обережно сказав стрілець. — Іменем диктатора…

— Що-о?

— Вставайте…

— За що арештований?

— Не знаю, вам скажуть…

— Що за чортівщина!

Який арешт? Що за маячня? Він хоче спати! Однак хоча й схоже на маячню, проте Ярослав звівся з ліжка.

— То що сталося?

— Не знаю, — здвигнув раменами стрілець.

— Кому там що збрело в голову? — забурчав Грицан.

— Кажу ж вам: не знаю.

Насилу вдягнувшись, — .важкою була голова і злипалися очі,— Ярослав мовчки потягся поруч із стрільцем. Той привів його в якусь напівтьмяну кімнату, і аж тут він прокинувся остаточно, — під стіною на довгій лаві сидів полковник Шаманек.

— Добридень… — розгублено пробурмотів Ярослав.

— Вітаю, колего…

— Нічого не розумію…

— Скоро зрозумієте, — в словах Шаманека іронія. — Судити нас будуть. За зраду… — і посміхнувся коротко.

— За яку зраду?

— Договір з Денікіним пани Петлюра і Петрушевич вважають зрадою. Отож диктатор розпорядився арештувати мене, вас, пана Тарнавського, зараз приведуть Лисняка, Левицького…

— Комедія… — чмихнув Грицан.

Треба було сідати, і він розгубився. Коло Шаманека? Якось не випадає. Той все-таки полковник… А де ж? Грицан заводив очима так, ніби щось загубив.

XXVI

Озеречко глибоке-глибоке, водиця прозора-прозора, і галька близько-близько, мов на долоні… Медуза зелена-зелена… Ні, то не медуза — блакитна лілея. Поволі розкрились її пелюстки, і Леся простягнула до Анатоля ніжні білі руки.

— Коханий мій… Йди до мене, йди…

— Але тут вода…

— Йди, йди…

— Я не вмію плавати…

— А я навчу…

Вона схопила Анатоля за руку й потягла до себе, вода була холодна-холодна, озеречко глибоке-глибоке, Анатоль відчув, що тоне. Задихаючись, він напружив усі сили і… прокинувся. Ху-у… Леся… Моя бликитна лілея… Досі вона мені не снилася… Як же вона там, у Львові? Може, цієї миті згадує мене? А може, з кимсь ніжиться в постелі і мені це передається? А чи кличе на поміч?

Поруч щось заворушилося — Анатоль злякано смикнувся. Тепла рука лягла на його голий живіт — Анатоль здригнувся.

— Хочу тебе…

Жінка була ледь спітніла, також гола. І прилипла до Анатоля, — він машинально обняв її. Вона шукала губами його вуст, і Анатоль затиснув зуби — з рота в неї такий сморід, як у стайні.

— Хочу…

— Потім… Зачекай… — Анатоль притиснув її голову до грудей, зволожене її волосся неприємно лоскотало підборіддя.

— Вже хочу… — її долоня гладила його сідницю.

— Потерпи…

— Вже!..

— А похмелитися є чим?

— У серванті,— пробурчала незадоволено.

— Ти будеш?

— Порівно…

Анатоль засвітив. Нишпорячи в пошуках пляшки, згадував учорашнє — вчора галицький напівєврей, так принаймні казали, рудий Борис Поцький відкрив бар «Галичанка». Анатолю було байдуже, напівєврей він чи ні, важливо, що є бар. Напевно, має щось єврейське, бо і приміщення знайшов у провулку, аби не кололо нікому очі, і назву дав таку, щоб зваблювала галичан. Зрештою, то його справа!

Кожен крутиться, як уміє. Бізнес є бізнес! Анатоль був вдячний, що Борис запросив його персонально. Веселились до півночі. Анатоль переходив від столу до столу, аж поки не зупинився там, де сиділа повногуба жіночка з голубими очима. І він забув про Лесю…

— Прошу, — Анатоль приступив з чарками до ліжка. Жіночка лежала гола. Вона була не лише повногуба, але й довгонога, доволі сухорлява, майже безгруда, зате палахкотіли голубі очі, жадібно відкрились повні губи. Як же її звати? Здається, Маша… Хм! І Анатоль сказав: — Сядь.

— На брудершафт… — її маленькі груди заколихалися.

— Потім… Другу…

— Ні, цю!..

Губи її були такі пожадливі, що Анатоль скорився, — самогон тепло розлився по тілу, і Анатоль приніс ще по чарці. Тепер йому було вже зовсім добре — з рота жіночки більше не тхнуло…

А потому вони знову поснули, Леся більше не снилася, і в обід Анатоль прокинувся майже здоровим.

— Я мушу йти на службу, — рішуче встав з ліжка.

— Увечері прийдеш?

— Як буде час…

— Я сама тебе знайду!

Анатоль мало не обурився! Бракувало! Жінка — реп’ях… Він, проте, згодився випити чаю, навіть поцілував на прощання. То як же все-таки її звати? Та Господь з нею! Дихай свіжим повітрям.

Йшов неспішно й справді дихав, — дощу сьогодні не було. Сухо. Тільки сірі хмари висять. Анатоль обминув штаб. А чого туди йти, як нема Тарнавського? Микитка, а тим паче Ціріц не конче його запам’ятали. А як присікаються — скаже, що захворів. Тепер усі кажуть, що хворі…

— Здоров, Анатолю! — перейняв його високий чорний сотник.

— А-а, Яким…

І з ним Анатоль познайомився вчора в «Галичанці». Але як його прізвище? Не міг згадати… Та чорт з ним! Добре, що ім’я запам’ятав.

— Куди так?

— У пекло! — всміхнувся Анатоль.

— То і я з тобою. В «Галичанку»?

— Ні,— відмахнувся Анатоль, подумавши, що туди може нагрянути-привіятися «Маша». — Ліпше в «Якір». Він обжитий.

— Глянь! Золотопогонник!

Навстріч їй чеканив крок, високо тримаючи голову, денікінський полковник. На захисного кольору плащі — золоті погони.

— Повідають, що й прапор російський вивісили, — сказав Яким. — Почуваються як удома… Чим усе це закінчиться?

— Не знаю! Знаю лишень, що Денікін — труп. І Петрушевич — труп! І Петлюра! Ніхто з них довго не протримається.

— Тарнавського жаль.

— Ми його ще повернемо.

— Засудять же.

— Як рак свисне! — різко відказав Поточняк. — Най тільки спробують! Ціріц, певне, того дуже хоче — боїться за своє місце. Знаєш, як тепер шифрується НКГА? Не начальна команда Галицької Армії, а німецька команда Галицької Армії.

— Дотепно.

— Не конче. Але цікава деталь. До штабу завше першим заходить Ціріц, а за ним Микитка. І завше йде правобіч, себто Микитка — зліва, Ціріц — справа. А звернеться з чимось до Микитки, той задумається, а тоді мимрить: я мушу запитати пана генерала Ціріца.

— Блазень?

— Чорт його знає! — скривився Поточняк. — У всякому разі, Ціріц спокійнісінько стягає в штаб німецьких старшин.

— А як з передислокацією армії на відпочинок у Херсон чи Миколаїв? — Яким мовчки простяг Анатолю сигарету. — Закури для початку.

— Потім, після чарки…

— То і я не буду.

— Вип’ємо, а тоді й до Цигарки потягне… — Поточняк мимоволі лизнув губи. — А щодо відпочинку — все на мертвій точці.

— А чому у Вінниці рух?

— Дійсно, рух, — підтвердив Поточняк. — Ще за Тарнавського ухвалено було вивезти у Бар склади, вишкіл, обози… Так безпечніше.

— Тепер зрозуміло. Ми приїхали…

Хоч щойно пополудні, а «Якір» уже переповнений. Лиш за одним столиком — двоє. І обидва петлюрівські офіцери. Одного з них — Микиту Гордієнка — Анатоль знав. Щоправда, не особисто.

— Можна до вас? — наблизившись, спитав.

— Прошу дуже, — байдуже кинув Гордієнко, не піднімаючи очей, і до свого напарника: — Отож я й кажу: подвійна гра.

— Ну, ще по одній…

Мимоволі тепла слинка наповнила рот, і Анатоль голодно проковнув її, а Яким умить закликав шинкаря:

— Хочемо зогрітися…

Після третьої чарки Анатоль остаточно ожив, навіть потягло до Маші, але… Потім, потім, як смеркне, — в неї ще залишився самогон. А взагалі нічого дівонька, хоч і безгруда.

— Увечері майнемо в «Галичанку», — промовив змовницьки.

— Ти спав з Сонею?

— Її Соня звати?

— А то як же? — здивувався Яким.

— Я думав, Маша… Наливай!

Петлюрівські офіцери, не звертаючи уваги, і далі вели між собою розмову — з кожною чаркою все голосніше. Анатоля трохи розвезло, обличчя почервоніло. Закурив з Якимом.

— Отож я й кажу, — задудонів Гордієнко. — Дала себе знати денікінська агітація. Денікінці ловко використали антипольські настрої Галицької Армії, її тяжке матеріальне становище. Пообіцяли галичанам повернути від Польщі Галичину. І довели галицьке командування до чорної зради.

Поточняк мимоволі нашорошив вуха.

— Так-так, — закивав напарник Гордієнка. — Диктатор погубив наш національний П’ємонт — Галичину.

— Мало того, — розпалювався Микита. — Галичани своїми власними силами зруйнували в Україні те, чого не могли доконати ні більшовики, ні денікінські війська!

— Що ви обидва мелете? — не стерпів Поточняк.

— Хіба не правда? — Гордієнко нервово підняв голову. — Нас зрадив не тільки генерал Тарнавський і його однодумці — цю зраду підготували, виконали і далі підтримують галицькі верховоди, що на нашім хлібі-солі приютилися біля диктатора.

— Що ви мелете? — повторив Поточняк.

— Правда в очі коле? — ошкірився Микитин напарник. — Ми вірили в свою національну єдність від Кубані аж по Сян, а диктатор своєю чорною зрадою обплював цей ідеал!

— Схаменіться, панове! — втрутився Яким.

— Що — схаменіться? — викрикнув Гордієнко. — Ваш диктатор і виконавець його волі НКГА пограбували наше майно, довели до жебрачої торби Наддніпрянську армію, спустошили нашу військову скарбницю і все те, щоб більше нас зганьбити, передали нашому найстрашнішому ворогові.

— Замовкни! — гаркнув Поточняк. — Бо…

— Через невиконання наказів головного командування, через пасивність на фронті галицьких частин, — кричав Гордієнко, — через…

— Кажу, заткни пельку!

— Так, через пасивність на фронті галицьких частин ви поставили нас у катастрофічне становище!

— Проси пробачення! — звівся Поточняк.

— На шляху до Києва… — Гордієнко і собі звівся. — На шляху до Києва стоїть одна перешкода — багнет Галицької Армії!

— Проси пробачення! — побілів Поточняк.

— Зрада! Чорна зрада!

Поточняк вихопив пістолет і, не прицілюючись, двічі вистрелив Гордієнкові в живіт. У залі — наче на цвинтарі. Звідкись виросли два молодики з галицької жандармерії, скрутили Поточнякові руки й виштовхали надвір, — у небі кружляло, горланячи, вороння.

Того ж дня надвечір до Микитки прибула петлюрівська делегація, вимагаючи розстріляти напасника.

— Ми призначимо суд, — пообіцяв командувач.

— Якщо його не розстріляють, якщо суд не засудить його до розстрілу, — погрожував бородатий петлюрівець, — то самі розстріляємо і його, і всіх членів суду.

Уранці, сам будучи під арештом, Грицан довідався, що Поточняк зник — буцім вивезли потайки з Вінниці. А куди — хто повість? Суд заочно засудив Анатоля до розстрілу.

XXVII

Тільки Петрушевич приліг на канапі, аби бодай хвилинку перепочити, як його тут же підняв телефонний дзвінок.

— Це я, — почув голос Петлюри. — Слава Україні!

— Героям слава… — промимрив диктатор. Невже знову буде наполягати, аби вести з денікінцями переговори від обох армій? Але ж денікінці непохитні: повна капітуляція Наддніпрянської армії! А чи, озлоблений, всоте почне настирливо вимагати смерті Тарнавському?

Такого присуду Петрушевич боявся. Тарнавського любили. А Петлюру, якби могли, розірвали б. Треба було шукати вихід. Який? Вихід, вихід… Голубович виїхав до Відня, Левицький виїхав до Відня… Може, й собі? Адже тут, у Кам’янці-Подільському, нема що робити. Тут життя кінчене. Що то за держава без території? Що то за армія, яка нікого не слухає? Та найгірше — довкола замкнуте кільце: поляки, румуни, денікінці, більшовики — і тиф. А там, у Відні, можна бодай якимсь дипломатичним кроком чогось домогтися для Галичини. Бодай протекторату під опікою Антанти. А тут він мовби на смітнику.

У двері чи то постукали, чи пошкрябали. Ще когось дідько несе… Петрушевич, однак, гаркнув:

— Увійдіть!

Випрямився. Треба було набрати пози диктатора. Він похапцем поправив бездоганно пошитий піджак, розгладив чорні широкі вуса. А ввійшов Місьо Устимчик. Потоптався біля порога, мнучи в руках кашкета, щось хотів сказати, а Петлюра тим часом кричав у трубку:

— Тарнавського треба розстріляти! Як зрадника!

— Ми ж його зняли, арештували. Що вам ще треба?

— Видайте нам Тарнавського!

— Ми самі його будемо судити.

— До страти!

— Це вирішить суд.

— Побачу, що вирішить ваш суд!

Петлюра кинув зі злості трубку, а Петрушевич деякий час ще стискав свою у спітнілій долоні. Він раптом відчув те, що відчуває злочинець, коли навколо нього стискається коло, як петля на шиї, і виходу нема. Попався в руки… А дійсно, що далі? Так, Тарнавського арештували, натомість Микитка. Але вся заковика в тому, що перед арештом Тарнавський таки встиг підписати угоду з денікінцуми. Петрушевич потайки сказав Микитці, аби зробив таку їм заяву: переговори визнаю, але договір затверджу в порозумінні з моїм урядом. Представники Денікіна погодилися й залишилися у Вінниці, але відмовились розмовляти з делегатами Петлюри, — галицькі стрільці почали чіпляти білі кокарди…

— Перепрошую…

— Що тобі? — непривітно буркнув Петрушевич, бо чекав хоч і невисоких гостей, але принаймні не Міся.

— Даруйте… — дуже тихо, майже нечутно промовив Устимчик. — Вас хочуть убити… за Тарнавського.

— Вбити? — насторожився.

— Всі жаліють Тарнавського. Отже, кара смерті може викликати бунт стрілецтва.

Не вірив. Ще почувався при силі і владі. Одначе то неабияке застереження — розлютована людина на все здатна. Та ще в теперішній ситуації. На якусь мить задумався. Треба зважити. Але не на очах у Міся. І він змахнув мізинцем:

— Гаразд. Іди.

Так, добром тут не пахне. Відразу ж за Устимчиком появився особистий ад’ютант Тимцюрак.

— Ось склад суду, що повинен судити Тарнавського, — простягнув аркуш паперу. — Затвердіть.

І знов задумався Петрушевич. Затвердити… А що, коли Місьо каже правду? Все ж може бути. Серед стрілецтва вирує люта ненависть до начальства. А звинувачують в усьому саме його, Петрушевича. І погрожують. Хіба ж не одержував анонімних листів? Ще скільки! Таки правду говорить Місьо. Треба вибрати якусь мудру серединку. Але яку? З одного боку — стрілецтво, а з другого — Петлюра.

— Не будете затверджувати? — Тимцюрак покусав тонкуваті, видовжені, трохи перекошені вуста.

— Чому ж, буду… — продовжував шукати серединки Петрушевич. — Добре, затверджую, але попереджаю — чуєте, попереджаю! — без погодження зі мною вироку не виконувати.

— Звичайно, я виконаю вашу волю, але я не наділений ніякими повноваженнями. В мої обов’язки входить лише доставити в Жмеринку затверджений вами склад суду.

— Це легко поправити. Розпорядіться, аби вам підготували папірець від мого імені, що ви мій особистий порученець. І будете тримати безперервно зв’язок зі мною.

— Взяти охорону?

— Про всяк випадок…

Жмеринка… Вона запам’яталася Петрушевичу хіба безконечністю залізничних ниток і тунелями під ними — він кожного разу там блудив… Так! Але Жмеринка, крім того, і… Торік, у січні, знавіснілі більшовики вибили звідтам загони Центральної Ради. То чи варто робити суд у цьому місті? Може, й ні. Проте пізно. Тарнавського і Шаманека вже доставили туди, інші поховались… Ще одне непокоїло: чим добереться Тимцюрак? Прямих доріг з Кам’янця-Подільського нема. Нема й прямої залізниці. Хіба через Могилів-Подільський. Дати йому авто? Е ні, а що сам при потребі буде робити? Хай їде потягом через Могилів-Подільський. Та й із судом не так уже спішно. Нехай трохи втихомириться стрілецтво. І все ж — на кого тепер покластися? Як на кого? Поставив же ти командувачем Микитку, на нього й покладайся. Микитка відважний, добра людина… Петрушевич переконував себе в одному, а вже знав інше. Йому донесли: стрілецтво ненавидить Микитку, особливо Ціріца.

«Що ж робити? — ламав-сушив голову Петрушевич. — Левицький у Відні… Голубович у Відні… Всі інші мої спільники у Відні… Може, й собі? Адже я зробив усе що міг. На більше не здатен. І взагалі більше нічого в Кам’янці-Подільському не можна зробити. Може, й собі до Відня? А там розпочати все заново…»

Він бився, наче муха об шибу. Виїздити? Застрелитись? А тут ще рознеслася чутка, що Петлюра збирається втікати до Румунії. В це можна було повірити. Петлюра в такій же самій безвиході, як і він, Петрушевич.

У той день, коли почався суд над Тарнавським і Шаманеком, знову застережливо появився Місьо Устимчик і знову добродушно, з довірою до Петрушевича попередив:

— Сьогодні може бути напад на Диктатуру.

— Звідки такі дані?

— Хіба вам мало того, що я знаю? — ображено сказав Місьо. — Як не хочете, то не слухайте.

Але Петрушевич послухав і звелів виставити довкола будинку посилену варту. Вечеряли при зброї. І хоча не було нападу, але тривога відчувалася на кожному кроці. Врешті-решт Петрушевич зважився… Вранці скликав всіх, хто працював під рукою. Але поводив себе так, наче нічого не сталося. Принаймні змусив себе поводитися саме так. Ніхто не повинен відчути його тривоги. Коли всі розсілися, Петрушевич довго дивився на них — на тих, хто служив йому вірою і правдою.

— Отже, помислимо розсудливо, — перервав свою мовчанку. — Галицька Армія конає в тифу. Денікін напирає, поляки стоять на Збручі, більшовики в Києві, на фронті нема чого їсти, грошей нема, — що будемо робити?

— Усунути Петлюру, змінити кабінет!

— Але сюди кожної хвилини можуть ввійти денікінці або навіть поляки, яких Петлюра, як мені стало відомо, запросив, щоб не віддати Кам’янця-Подільського денікінцям. — І Петрушевич повторив: — Що будемо робити?

— Виїздити! — вигукнув напівголосно Місьо Устимчик, що сидів у самому куточку залу, на останнім стільці.

До Петрушевича раптом наступила полегкість. Це були ті слова, які йому були потрібні. І хоча сказав їх не хтось із старшин, а звичайний шофер, але це якраз було те що треба, бо одразу всі зашуміли, навперебій заговорили, оголюючи напоказ свої мислі. Ніхто не осуджував Устимчика, всім потрібні були саме такі слова. І греблю прорвало…

— Виїздити!

— Але куди? — Петрушевич підняв правицю, аби якось вгамувати пристрасті.— Куди, скажіть-но, виїздити?

— Як і Петлюра, в Румунію!

— До чехів!

— А чому не у Відень?

— Відень — потім! Насамперед — геть звідси!

— Ну, куди? — нетерпляче допитувався Петрушевич.

— Спершу, може, в Чернівці…

— Правильно!

— У Чернівці!

— У Чернівці!!

— У Чернівці!!!

Петрушевич знов підняв правицю: замовкніть нарешті! На душі його запанував спокій. Адже все давно вирішено…

— Значить, будемо виїздити, — остаточно сказав. — Готуйтеся. Кожен одержить у їдальні ложку, виделку, столовий ніж і горнятко… Запасайтеся, у дорозі не буде.

Зал умить опустів. Залишився лише Місьо Устимчик. Витер гострого носика й приступив до Петрушевича.

— Які будуть розпорядження?

— Одне — готуй авто.

— Воно готове. І я давно готовий.

— Чекай вечора і розпорядися від мене, аби стрільці розвідали, чи нема на дорозі денікінців або поляків.

— Розпоряджуся…

«А він таки надійний, — дивився вслід Устимчику. — Хай завжди буде побіля мене…»

З'явився юний зв’язківець. Очі його сяяли:

— Телеграма!

— Телеграма? — Петрушевич завмер. — Звідки?

— Із Жмеринки. Тимцюрак телеграфує, що суд виправдав Тарнавського і Шаманека.

— Ну й слава Господу… — Петрушевичу, однак, уже не до Тарнавського: треба було пакувати валізи.

Хоч день короткий, але котився до вечора надміру довго. Раз у раз до Петрушевича заглядали: вже? ні? коли ж? Виявляється, що, як казав Устимчик, усі давним-давно готові. Тільки чекали команди. Було похмуро, падав то сніг, то студений дощ. Запряжені в дорогу коні їли обрік на подвір’ї. А коли звечоріло, Петрушевич розпорядився:

— Ну, з Богом!

Місьо автомобілем їхав першим, за ним валка возів. Темно, хоч око виколи. Проминули міст через Смотрич, простуючи до Дністра, на Буковину.

Дрібний дощ перейшов у зливу. Вода коням до кісток. Машина забуксувала, і Петрушевич пересів на воза…

XXVIII

Коли Оксана прокинулася, мало не скрикнула від подиву: сонце! Справжнє виразне сонце. А де ж Ярослав? А, він же сказав, що зранку має якусь ділову зустріч. І знов усміхнулась: сонце, сонечко… Змилосердилося. Треба бодай капіточку вийти на свіже повітря. Так давно не було сонця! А Ярослав? Хтозна, коли він повернеться. Вона ненадовго, отут побуде, в скверичку над Бугом, а потім приготує обід, і вони поласують чим є. Надворі віяло свіжістю. Оксана поволі, м’яко ступала рідким ліском, що тягнувся вздовж берега. Стрекотали сороки, наче влітку, постукував дятел, червонів кущик конюшини на галявині. Вона по-дівочому весело зірвала пучечок конюшини — буде маленький букет… Може, зрадіє Ярослав, коли побачить, бо ходить тепер як ніч. Але яке щастя, що їх усіх звільнили, виправдали! Десь він тепер блукає. І носить білу кокарду — денікінець… Тепер усі денікінці. Добре, що мир настав, хоч і тимчасовий. Може, надалі все поправиться. Правда, зле, як каже Ярослав, що у Вінниці повно денікінців. А що робити? Як інакше? Однак же вони нічого поганого нікому не чинять, хіба що оголосили мобілізацію колишніх петлюрівських офіцерів, а також агітують усіх до себе. Зате колишні петлюрівці просяться до галичан, бо таки підписав договір новий командуючий Микитка, піддався Денікіну. А що було робити, коли повно хворих і нема куди подітися? Петрушевич що! Втік собі до Відня й сидить там. А Петлюра драпонув до Румунії. Начальство повтікало, а рядових, як обурюється Ярослав, лишило на опіку Господу Богові…

— Даруйте! — м’яко зупинив Оксанині роздуми чоловічий голос. — Не впізнаєте?

— Чому ж? Впізнаю. Іван Горлицький. Ви бували в нашій школі, навіть радили, чому навчати дітей і як навчати.

— Я давно хотів… — Горлицький дивився на неї дуже пильно. — Власне, хочу, аби ви переговорили з Ярославом.

— Про що?

— Може, бодай капіточку вплинете на нього. Розумієте, становище денікінців погіршується, армія їхня тане, як сніг весною. Тут, звичайно, все закономірно. Найперша причина — більшовики. До того ж ні для кого не секрет, що Микитку і його німецьких штабістів стрільці ладні розірвати на дрібнесенькі шматочки.

— Ярослав розповів мені.

— І не замислювався, що далі буде з армією?

— Він тепер завше мовчить.

— Невже?

— Я не навчена говорити неправди.

— І що, його не болить серце, що в штабі Галицької Армії засіли німецькі офіцери? — недовірливо спитав Горлицький.

— Я вже й не знаю, за що його болить серце, — одверто зізналася Оксана. — Він тепер якийсь страшенно замкнутий.

— А ви чули, що серед стрільців панує думка, аби ввійти в контакт з більшовиками? Ярослав нічого не казав?

— Ні, нічого.

— Вибачте, Оксаночко, що затримав вас, — ввічливо промовив Горлицький, а далі злегка вклонився.

Він пішов, а Оксана, глипнувши йому вслід, довго не могла збагнути, яка мета цієї розмови. Вона так, зрештою, і не збагнула, що треба негайно сказати Ярославу!

Вона, переступивши поріг господи, в якій вони квартирували, здивувалася: Ярослав, чого ніколи не було, лежав одягнутий поверх ліжка. Невже його хтось підпоїв? Вона наблизилася й якомога ласкавіше спитала:

— Ти вже вернувся?

— В хаті дим… — Ярослав тупо дивився в стелю, очі неприродно блищали. — Імла і дим… У мене залізна голова… Хто замінив мені голову? Чому замість моєї голови залізна?

І чому так темно? Оксано, засвіти… Засвіти… Чуєш?

«Тиф! — Оксана жахно розширила зіниці.— Господи мій! В нього тиф!..» — і покотилися сльози.