СПІВИ

Ходить сокіл ко­ло мо­ря,

Крила роз­пус­кає;

Ходить Мініх ко­ло дво­ру

Та й ду­му га­дає.

Він га­дає, про­мов­ляє

В ли­хую го­ди­ну:

"Ой Біро­не ти, Біро­не,

Розпревражий си­ну;

Ой Біро­не ти, Біро­не,

Розпревражий си­ну,

Добув же ти за лю­бощі

Цілу Курівщи­ну.

Добув же ти за лю­бощі

Цілу курівщи­ну,

Та за сла­ву й я до­бу­ду

Цілу Ук­раїну!"

І при­хо­дить до ца­риці

Та й став го­во­ри­ти:

"Позволь, - ка­же, - яс­на Ган­но,

Турків пе­ре­би­ти!

Позволь, - ка­же, - яс­на Ган­но,

Турків пе­ре­би­ти,

Позволь мені в Ту­реч­чині

Слави зас­лу­жи­ти!"

А ца­ри­ця, як на теє,

Горобців стріляє,

А Біро­на не­ма вдо­ма -

Коней виїжджає.

Вона й ка­же: "Та йди, - ка­же, -

Хоч і чор­та би­ти,

Лиш дай мені хоч їдно­го

Горобця за­би­ти!"

Тоді Мініх Ле­он­то­го

Жи­во зак­ли­кає,

Дає йо­му двад­цять ти­сяч,

На Крим по­си­лає.

Десять ти­сяч Ле­он­то­ву

Він дає мос­ковських,

Вісім ти­сяч ук­раїнських,

А дві за­по­розьких.

Та й і ка­же всіх но­гай­ців

В сте­пу пе­ре­би­ти,

Та й і ка­же усі се­ла

В Кри­му по­па­ли­ти.

А Ле­онтій, як на теє,

Восени зібрав­ся,

На но­гай­ців лиш пог­ля­нув

І в Крим не дібрав­ся.

Переморив де­сять ти­сяч

Москви і чу­ба­тих

Та й вер­нув­ся на Вкраїну

Зиму зи­му­ва­ти.

На дру­гий рік під ца­ри­цю

Мініх підсту­пає

Та п'ятде­сят і п'ять ти­сяч

Війська вик­ли­кає.

І вик­ли­кав со­рок ти­сяч

Ще й вісім мос­ковських,

А чо­ти­ри ук­раїнських,

А три за­по­розьких.

І вик­ли­кав усе військо

І всіх ота­манів

І пішов собі у сте­пи,

Б'ючи в ба­ра­ба­ни.

Недалеко Пе­ре­ко­пу

Мініх спо­чи­ває,

Він до се­бе Ле­он­то­го

Тихо зак­ли­кає.

Дає йо­му де­сять ти­сяч

Жовнірів мос­ковських

Ще й до то­го три ти­сячі

Хлопців за­по­розьких.

І шле йо­го буд­жаківських

Татар роз­би­ва­ти,

І шле йо­го по­ло­не­них

Руських відби­ва­ти.

І Ле­онтій де­сять ти­сяч

Взяв собі мос­ковських,

Ще й до то­го три ти­сячі

Хлопців за­по­розьких.

Та й і пішов буд­жаківських

Татар роз­би­ва­ти,

Та й і пішов по­ло­не­них

Руських відби­ва­ти.

І мос­калі буд­жаківських

Татар пе­ре­би­ли,

А ко­за­ки по­ло­не­них

До двох­сот відби­ли.

А тим ча­сом при­був Мініх

Аж до Пе­ре­ко­па,

Перескочив рів гли­бо­кий

У чо­ти­ри хло­па,

І пігнав­ся се­ред Кри­му,

І став кримців би­ти,

Срібло, зло­то за­би­ра­ти

І се­ла па­ли­ти.

І по­па­лив вражі се­ла,

Назад по­вер­тає,

Аж до нього пан Га­лецький

Стиха про­мов­ляє:

"Пусти ме­не, ота­ма­не,

на час по­гу­ля­ти,

пус­ти ме­не з ко­за­ка­ми

кримців по­шу­ка­ти".

І пус­кає йо­го Мініх

В ли­хую го­ди­ну,

І при­хо­дить пан Га­лецький

На Чор­ну До­ли­ну,

І ви­дить він, що тьма-тьму­ща

В до­лині та­тарів,

І не втерпів пан Га­лецький,

На сон­них уда­рив.

І спу­жа­ли­ся та­та­ри,

Стали утіка­ти,

Тоді ста­ли їх ко­за­ки

Кіньми до­га­ня­ти.

Тоді ста­ли їх ко­за­ки

Кіньми до­га­ня­ти

Та крівлею та­тарською

Шаблі об­ми­ва­ти.

І вер­ну­ли­ся ко­за­ки,

Сіли, спо­чи­ва­ють,

А тим ча­сом і та­та­ри

Очі про­ди­ра­ють.

А тим ча­сом і та­та­ри

Очі про­ди­ра­ють

І ко­заків ма­лу жме­ню

Кругом обс­ту­па­ють.

Обступають, обс­ту­па­ють,

Далі прис­ту­пи­лись.

І спішив­ся пан Га­лецький,

Козаки спіши­лись,

І до­бу­ли десь у собі

Смертельної си­ли,

І в та­тарів свої шаблі

Раптом за­то­пи­ли.

І по­ча­лась різа­ни­на

В неділеньку зран­ня,

І різа­лись по до­лині

З ран­ня до смер­кан­ня.

І, як сіно під ко­сою,

Татари ва­ли­лись,

І з та­тарів на ополі

Вали по­ро­би­лись.

Аж під вечір і та­та­ри

Із ко­ней зліза­ють,

На по­том­ле­них ко­заків

Ще раз на­па­да­ють.

Тоді жи­во пан Га­лецький

Сина зак­ли­кає,

Ще живіше обіймає,

К сер­цю при­гор­тає:

"Тікай, - ка­же, - ми­лий Пет­ре,

Тікай, ми­лий си­ну,

А я, си­ну, - обіймає, -

А я тут за­ги­ну…"

І ки­нув­ся між та­тарів,

Та вже не вер­тав­ся,

Тілько сла­ви з ко­за­ка­ми

Вічної наб­рав­ся.

І до­чув­ся за них Мініх,

Казав по­хо­ва­ти,

А сам пішов на Вкраїну

Зиму зи­му­ва­ти.

На третій рік під Очаків

Мініх підсту­пає,

Він сімде­сят ти­сяч війська

За со­бою має.

Він шістде­сят ти­сяч має

Жовнірів мос­ковських,

Вісім ти­сяч ук­раїнських,

А дві за­по­розьких.

Він сімде­сят ти­сяч має,

Стоїть, роз­ва­жає.

Далі військо своє сильне

На три розділяє.

І на сте­пи по­си­лає

Жовнірів мос­ковських,

На бай­да­ки по­си­лає

Хлопців за­по­розьких;

А ко­за­кам ук­раїнським

Каже скрізь літа­ти

Та в Очаків на підмо­гу

Турків не пус­ка­ти.

І жовніри мос­ковськії

Турків по­би­ва­ли,

А ко­за­ки ук­раїнські

Турків не пус­ка­ли.

А ко­за­ки ук­раїнські

Турків не пус­ка­ли,

А ко­за­ки за­по­розькі

Турків об­ди­ра­ли.

І наб­ра­ли срібла-зло­та,

Набралися сла­ви

І знов собі зи­му­ва­ти

Пішли до Пол­та­ви.

На чет­вер­тий рік та­та­ри

Самі по­чи­на­ють,

Сорок ти­сяч на вкраїнську

Межу наліта­ють.

Сорок ти­сяч на вкраїнську

Межу наліта­ють,

Палять се­ла на гра­ниці

Й на­зад по­вер­та­ють.

Тоді Ласій де­сять ти­сяч

Козаків зби­рає,

Ще й до то­го трид­цять ти­сяч

Москви за­би­рає;

Пробігає по су­хо­му

Азовськеє мо­ре

І вга­няється до Кри­му

На вра­жеє го­ре.

І ввігнав­ся все­ре­ди­ну…

Козаки дріма­ють,

Аж тут рап­том двад­цять ти­сяч

На них на­па­дать.

І збу­ди­ли­ся ко­за­ки,

Шаблями мах­ну­ли

І та­тарів, як по­ло­ву,

Назад відгор­ну­ли.

Знов прис­ко­чи­ли та­та­ри,

Знову ста­ли би­тись,

Знову ста­ли, як со­ло­ма,

Навкруги ва­ли­тись.

Далі ба­чать, що не жар­ти,

Кинули ко­заків

І по­ро­хом по­летіли

До гір та бай­раків.

А тим ча­сом на Вкраїну

Мініх при­бу­ває

Та й і собі де­сять ти­сяч

Козаків зби­рає.

Та й і собі де­сять ти­сяч

Козаків зби­рає,

Ще й до то­го со­рок ти­сяч

Москви за­би­рає

Та й за Дніпер уже хо­че

Військо пе­рег­на­ти,

Та й у тур­ка хоч Бен­де­ри,

Хоч Хо­тин узя­ти.

Але тілько що Ко­ди­му

Мініх пе­рес­ко­чив,

Як на йо­го ук­раїнців

Турок і нас­ко­чив.

А не вспіли ук­раїнці

Від тур­ка відби­тись,

Як та­та­ри роз­по­ча­ли

Із Мініхом би­тись.

Він та­тарів роз­би­ває,

К Дністру підсту­пає,

Аж там йо­го білго­родський

Паша виг­ля­дає.

І по­ча­лись малі бійки.

Але годі, брат­тя!

Коли джу­ма по­ка­за­лась,

Треба утіка­ти.

І по­ки­нув Мініх турків,

І па­шу по­ки­нув,

А сам зи­му зи­му­ва­ти

Пішов на Вкраїну.

На п'ятий рік по­ка­зав­ся

Паша з Білго­ро­ду

Та й у на­ших ук­раїнців

Випитував бро­ду.

Але наші ук­раїнці

Зараз по­ка­за­ли:

Кілька ти­сяч по­ло­жи­ли,

Решту розігна­ли.

Незабаром і сам Мініх

Потряс го­ло­вою,

Він шістде­сят ти­сяч війська

Повів за со­бою.

Він шістде­сят ти­сяч війська

Повів з Мос­ков­щи­ни,

Ще й до то­го кілька ти­сяч

Повів з Ук­раїни.

Повів військо за Ва­сильків,

За Буг пе­ре­во­дить,

Незабаром і ту­рецький

Дністер пе­ре­хо­дить.

І на турків по­пе­ре­ду

Козаків пус­кає,

А сам собі з мос­ка­ля­ми

Ззаду підбігає.

І мос­калі підбіга­ють,

Вперед пог­ля­да­ють,

Аж ко­за­ки-українці

Турків відби­ва­ють.

Аж ко­за­ки-українці

Турків відби­ва­ють

Та у місто Ста­ву­ча­ни

Па­шу за­га­ня­ють.

Тоді Моск­ва підсту­пи­ла,

Потік за­га­ти­ла

І ту­рецькії око­пи

Раптом за­хо­пи­ла.

І заб­ра­ла срібло-зло­то,

Сорок дві гар­ма­ти

І пус­ти­ла ук­раїнців

Турка до­га­ня­ти.

І пігна­лись ук­раїнці,

Шаблі по­гост­ри­ли,

У Со­ро­ках по-ко­зацькі

Люльки роз­па­ли­ли,

Під Хо­ти­ном із тур­ка­ми

Знову привіта­лись,

А з Хо­ти­на аж у Яс­си

З Мініхом заб­ра­лись.

І за­тих­ла Ту­реч­чи­на,

І більше не би­лась,

І з Ган­ною-ца­ри­цею

Миром по­ми­ри­лась.

Тоді Мініх до ца­риці,

Став її про­си­ти,

Щоби йо­го на Вкраїні

Князем ізро­би­ти!

Лиш ца­ри­ця не та­ка-то,

Бірона спи­та­ла

І як ска­зав її Бірон,

Так і відка­за­ла.

"Мало, - ка­же, - па­не, про­сиш -

Тілько Ук­раїни,

Ти про­сив би уже луч­че

За раз Мос­ков­щи­ни".

Тоді Мініх по­вер­нув­ся…

За го­ло­ву взяв­ся…

"То бо­дай я собі, - ка­же, -

Порохом роз­пав­ся,

Та бо­дай я, - ка­же, - сон­ця

Більше не по­ба­чив,

Щоби я вам, пре­по­га­ним,

За се не віддя­чив!"

І все хо­дить ко­ло дво­ру,

Часу виг­ля­дає,

Аж тут йо­му, як на теє,

Ганна по­ми­рає.

Аж тут йо­му, як на теє,

Ганна по­ми­рає

Та ди­ти­ну в по­ви­точ­ку

Царем зос­тав­ляє.

Та ди­ти­ну в по­ви­точ­ку

Царем зос­тав­ляє,

А Біро­на ко­ло нього

В рядці зос­тав­ляє.

І знов Мініх не до­бу­де

Ступня на Вкраїні,

А кур­ляндський князь па­нує

На всій Мос­ков­щині.

А кур­ляндський князь па­нує

На всій Мос­ков­щині

І ца­рем собі ца­рює

По всій Ук­раїні.

Дере гроші із міщанів,

Дере і з ко­заків,

Дере гроші із се­лянів,

Дере і з бур­лаків.

Не пи­тає, чи хто має

Звідки що да­ва­ти;

А не да­си - на мо­розі

Скаже тан­цю­ва­ти.

А брат йо­го пре­по­га­ний

Що там ви­роб­ляє!

В батька й ма­ми се­ре­до дня

Дочок ви­ди­рає.

Видирає ди­тя в ма­ми

І замість ди­тя­ти

Заставляє бідну ма­му

Щенят го­ду­ва­ти.

А лиш пікни на Біро­на,

Тоді не по­мо­жеш,

Хоч на дідьків хутір підеш,

Хоч го­ло­ву зло­жиш.

Довго-довго Мініх мис­лив,

Довго-довго ду­мав,

Далі мислі пе­ре­мис­лив,

Думи пе­ре­ду­мав.

І при­хо­дить до рідної

Царевої ма­ми

І го­во­рить її жи­во

Сильними сло­ва­ми:

"Ціле царст­во у нас ги­не,

І цар у нас ги­не,

А чи ж ма­ти сво­го си­на

На му­ки по­ки­не?

Скажи, ма­ти, тілько сло­во -

Бірона не ста­не,

І в го­дині яс­не сон­це

Наокола гля­не".

І ска­за­ла йо­му сло­во

Царевая ма­ти,

І пішов зав­зя­тий во­рог

Бірона в'яза­ти.

Заснув Бірон у по­кої

І гад­ки не має…

Троє жовнірів у нього

Варту відбу­ває.

Але Мініх по­ка­зав­ся:

"Ані з місця, лю­ди!

Бо те­пер у нас не Бірон,

А ца­ри­ця бу­де!"

І вся вар­та ані з місця.

Бірон про­бу­див­ся,

Але рап­том у Мініха

В ру­ках опи­нив­ся.

Незабаром і Гус­та­ва,

Його бра­та, взя­ли

І все царст­во з ца­рем-си­ном

Матері відда­ли.

А Біронів пот­ри­ма­ли

В тюрмі цілу зи­му

Та й післа­ли до Сибіру

До міста Пе­ли­му.

Тоді Мініх знов підняв­ся,

Розпускає кри­ла,

Лиш ца­ре­ва йо­го ма­ти

Чогось не злю­би­ла.

Лиш ца­ре­ва йо­го ма­ти

Чогось не злю­би­ла

І тим се­бе і Мініха

Разом по­гу­би­ла.

Стали шве­ди та фран­цу­зи

По дво­ру сну­ва­ти,

Стали княж­ну Ли­за­ве­ту

Сти­ха підмов­ля­ти.

І на царст­во Ли­за­ве­та

Серед ночі ста­ла,

Царя, ма­му й йо­го батька

В тюр­му відісла­ла.

Царя, ма­му й йо­го батька

В тюр­му відісла­ла,

А Мініха до Пе­ли­ма

На Сибір пос­ла­ла.