Спогади вигнанця, фізика, громадянина світу

Розділ перший. Фізик і місто

Навіть коли дослідницька робота забирала в мене всі сили, я невтомно цікавився довколишнім світом, смертельними загрозами, яких побільшало з розвитком науки, жахливими наслідками політичних конвульсій. Впливало на це, безперечно, моє коріння та шлях, здійснений мною до фізики. Я завжди уважно стежив за політичним життям і намагався діяти згідно з нагальними потребами часу.

Велику частину життя я присвятив розшифруванні незмірно малого, а згодом — завдяки вікові й почестям — опинився у світі, який весь час змінювався. Родина, друзі, рідний край, наша прекрасна планета стали більш видимими, більш дотичними. Вийшовши з кокона чистої фізики — своєї лабораторії в ЦЕРНі, я зрозумів, що світ потребує більшої уваги. ЦЕРН — велетенський акваріум, населений кількома тисячами науковців з усього світу, позбавлених завдяки дотаціям матеріальних обмежень. І політичних також, адже навіть у найгірші моменти «холодної війни» між фізиками високих енергій зв’язки не переривались. Відсутність видимого військового чи економічного застосування знань цих людей дозволило політикам зберегти цей місток між науковими елітами ворожих країн — місток, головною метою якого завжди було переконування наших колег, які потерпали від тоталітарних режимів, у демократичних ідеалах.

Починаючи з 1996 р. я докладав великих зусиль до реформування початкової наукової освіти. Завдяки Леонові Ледерману, який 1959 р. прийняв мене до ЦЕРНу і з яким мене пов’язують тривалі дружні стосунки, я встряг до цієї авантури разом із юрмою академіків, директорів шкіл і тисячами активістів — спільно ми звели систему, яка переживе нас і подолає кордони. Разом із П’єром Лена та Івом Кере ми детально розповіли про своє місце у цій пригоді[19].

У 1992 р., незадовго до вручення мені Нобелівської премії, Ледерман запросив відвідати школу в ґетто для чорношкірих в Чикаго. Там він керував лабораторією, яка конкурувала з ЦЕРНом, і намагався змінити навчальну програму 450 тисяч учнів початкових шкіл міста, застосувавши метод, що звався «Hands’on» — «Руки вгору» і який ми згодом назвали «La main à la pâte» — «Руки в тісті».

Було очевидно — метод творить дива. Діти — від 5 до 12 років — почувалися щасливими, прагнули знань, а вчителі тішилися взаєминами, які встановилися з класом, і вражаючою програмою. Ішлося не тільки про отримання наукових знань дітьми, а й про своєрідний їхній розподіл. Дуже важливу роль грали ретельно продуманий експеримент, в ході якого діти активно відкривали довколишній світ, а також спеціальні зошити, в яких викладалися поступові фази дослідження, і спілкування дітей з невеличких дослідницьких груп зі звичайними класами.

Використані методи насправді не були чимось новим, щось подібне легко було знайти і у Франції, і за кордоном. Однак американці, усвідомлюючи загальний жалюгідний стан програм у своїх закладах початкової освіти, впродовж десятків років витрачали величезні кошти на вдосконалення системи. І пріоритет мала саме наукова освіта. Тож у деяких округах — здебільшого обраних через неймовірні злидні у школах — їм поталанило запровадити дієву стратегію, що сприяла амбітному реформуванню у національному масштабі.

Повернувшись із Чикаго, я вирішив поширити ці реформи і у Франції. За кілька місяців відбулися вибори, в результаті яких Міністерство освіти очолив Франсуа Бейру. Я зв’язався з міністром, і він начебто зацікавився. Домовилися про зустріч за участі Леона Ледермана. Згодом, у вересні 1994 р., міністр запросив нас узяти участь у випуску телешоу Жана-Марі Кавади «Хода століття», присвяченому освіті, і ми отримали можливість представити свої думки щодо важливості для дітей наукової освіти методом «Hands’on».

Вже не пам’ятаю ні того, як міністерством поширилися чутки про добре ставлення міністра до наших ідей, ні того, як встановився контакт із місцевими активістами, проте я впевнений в тому, що нам пощастило лобіювати відрядження чималої делегації з міністерства до Чикаго подивитися на роботу Ледермана.

Група складалася з П’єра Лена (астрофізика, голови Національного інституту педагогічних наук і члена Академії наук), Іва Кере (голови освітнього відділу Політехнічної школи, також члена Академії наук) і ще десятка осіб, яких я не знав. Миттєво складений звіт спричинив призначення дослідницької групи. Її члени вирушили до Сполучених Штатів за кілька тижнів до виборів 1996 р., внаслідок яких замість Франсуа Бейру прийшов Клод Аллеґр. Він в історії «Рук у тісті» відіграв вирішальну роль.

У 1993 р. в ЦЕРНі мене відвідав Робер Жерміне⁷⁷, який розповів про проблеми наукової освіти у школах для інженерів. Він намагався вирішити їх, запустивши навчальну програму у щойно відкритій Гірничій школі в м. Нант. Я не міг повідомити йому нічого конкретного. За плечима в мене вже була зустріч із Джеррі Пайном — викладачем фізики на першому курсі Калтеху (Caltech) — Каліфорнійського технологічного інституту, найпрестижнішого інженерного вишу Сполучених Штатів, розташованого в Пасадені. Мене вразив рівень викладання — програма спиралася на майстерно задумані експерименти. Та ще більше спантеличило мене, як професор і кілька його однодумців осучаснили викладання у звичайних початкових школах, що їх відвідувало 12 тисяч учнів, 90% яких жили за межею бідності.

Було залучено всі школи. Навчальний матеріал і підручники, що їх отримали вчителі, вражали якістю, простотою та зручністю для педагогів. Експеримент — так само, як і програма Ледермана, спирався на кошти, отримані від Національної наукової фундації. Особливу роль відіграла група, якою керувала Карен Ворт, із Кембриджа, де розташовані Гарвардський університет та Массачусетський технологічний інститут; ця група в Пасадені опрацювала письмові посібники та експериментальні матеріали. Я з подивом відзначив, що скопіювати підручники та інші матеріали нескладно, і при цьому у Сполучених Штатах на це можна отримати солідні кошти.

Робер Жерміне відвідав Калтех, надихнувся тамтешніми методами наукової освіти та спокусився експериментом Hands’on, у якому брало участь близько ста учнів-інженерів. Щороку багато годин вони присвячували допомозі вчителям з експериментальним знаряддям у класах.

Саме тому Гірнича школа в Нанті відіграла значну роль у запуску «Рук у тісті» (ця назва — вільний переклад англійського Hands’on) в області Луара-Атлантика. Її студенти та викладачі доклалися до виготовлення та застосування навчального матеріалу. Вони співпрацювали з педагогами з м. Воз-ан-Велен, розробляючи нові матеріали. Йшлося про загальний пакет, що мав забезпечити методові швидкий успіх, бо дозволяв значно збільшити кількість класів, де його можна було застосувати. Легше знайти необхідні кошти для купівлі готового матеріалу, ніж викладачів, яких захоплює метод і які мають на нього час.

Нант став символом симпатії, з якою виші — такі, як славетна Політехнічна школа — прийняли експеримент «Рук у тісті». Спільна робота педагогів стала одною з основ цього досліду у Франції. Експеримент зробив значний внесок у реформування центрів підвищення кваліфікації, які зіграли велику роль у поширенні інформації про реформу.

Я із завзяттям брав участь в акціях проти колоніальних війн і на захист радянських дисидентів на кшталт Юрія Орлова⁷⁸. Вирушив до Москви, щоб зустрітися з його рідними й друзями. Приводом для поїздки стала лекція в одній великій лабораторії ядерної фізики. Я здивувався, дізнавшись, що значна частина фізиків бойкотували мій семінар, бо вважали співпрацю з радянським керівництвом політичною помилкою, тоді кілька друзів Орлова запросили мене на підмосковну дачу, де відбулася зворушлива зустріч.

Працюючи в ЦЕРНі, я приєднався до кампанії проти війни у В’єтнамі, а також, серед іншого, до відкритого листа американським науковцям, підписаного багатьма колегами. Проте я розчарувався у впливі різноманітних петицій, що їх мені весь час підсовували, на політичних керманичів.

Наприкінці 1970-х років я шукав способу сприяти обмеженню ядерних озброєнь і поліпшенню контролю за ними — навколо (і в Сполучених Штатах, і в Росії, і у Франції) діяли численні групи активістів.

У 1964 р. мене вразила американська стрічка «Доктор Стренджлав»⁷⁹, і тоді я відчув, що до широких верств варто звертатися мовою театру або кіно. Тож я написав кіносценарій, який мав розповісти французам про атомну війну у комедійній формі.

Я уявив генерала, командувача ядерної зброї, який відчуває зневагу до надмірної поміркованості французького війська і знаходить слабину. Залякавши всі озброєні країни Всесвіту перспективою серйозного скорочення озброєнь — як уже існуючих, так і тих, що були у процесі виготовлення, він примусив їх задіяти зброю.

Згодом я радо показав цей сценарій одному з керівників стратегічних сил Франції — він був приємно вражений, проте домовитися з великою продюсерською компанією не пощастило.

У 1980 р. мені поталанило зацікавити продюсерку з Нью-Йорка. Кілька тижнів я провів у Голлівуді, намагаючись продати сценарій. Приязні американці запропонували залишитися на цілий рік і допрацювати рукопис. Тож я вирішив вийти з гри.

Тоді я подумав, що найкращий спосіб брати участь у громадському житті — це розповсюджувати якомога більше інформації через ЗМІ.

Я відвідав одного дуже відомого актора, що якось висловився на телебаченні щодо «Зоряних війн», і після цього у 1984 р. ми обмінялися кількома листами.

Я переконаний: втечу його спричинили перекручені звіти про перші експерименти, де стверджувалося, буцімто він передбачив створення цієї зброї. Чудовий сценарій міг би вийти — обдарований юнак, блискучий музикант, композитор, який мріяв створити рентгенівський лазер для медичних потреб і якому пощастило знайти ідеальну формулу «променя смерті». Молодик, який для кожного смертельного спалаху скромно просив водневу бомбу, був у захопленні від фантастичних коштів, що опинились у його розпорядженні. Проте, зібравши рештки здорового глузду, він із гіркотою констатував, що його метод — нереалістичний, навіть якщо обіцяє неймовірний прибуток та об’єднує політичні кола.

Одразу спадає на думку історія з літаками-сопіями, якими вдалося обдурити політиків, що навчалися в Політехнічній школі, хоча це було очевидне шахрайство!

У Сполучених Штатах повно винахідників фантастичної зброї, ветеранів суперечки щодо контролю за ядерною зброєю СРСР. Одностайності серед них немає. Один член Академії наук повідомив мені, що неофіційне опитування показало, буцімто 99% академіків (а їх в Академії наук аж 1400 осіб) виступають проти «Зоряних війн». Джон Бардін (двічі лауреат Нобелівської премії), член наукового дорадчого комітету при Рейгані, звільнився одразу ж після промов президента, бо вважав, що тому просто начхати на світ! Комітет із контролю за озброєннями Академії наук відображає думку людей, об’єднаних високою компетентністю, і я хотів би, щоби про цю думку дізналася французька громадськість.

Отже, я резюмую те, що казав Вам під час зустрічі в Женеві:

— На кожному боці — ядерний арсенал, майже у 500 тисяч разів потужніший за бомбу, що впала на Хіросіму. Це забагато для будь-якої розумної військової стратегії. І це — результат пухлиноподібного розвитку. Для захисту вистачило б і в сто разів меншої кількості зброї — в минулому так і було. До речі, це підтверджує хоча б висока обороноздатність французького війська — якщо вона варта довіри.

Значною мірою нарощуванням ядерного потенціалу завдячуємо тому фактові, що зброю призначено переважно для ураження першим же ударом зброї супротивника або ж для перехвату, якщо супротивник ударить першим.

— Європейцям варто остерігатися найбільше, адже вони мають «щастя» зберігати в Центральній Європі неймовірну кількість наземної бойової техніки (приблизно 11 тисяч ядерних боєголовок). Їх там стільки, що навіть генерал Роджерс — командувач силами НАТО — місяць тому заявив, що, на його думку, ракет удвічі більше, ніж треба, і необхідно якось позбутися половини. Цікаво, кого він намагається переконати? Хотів би я знати!

— Можливість зупинити, повністю або частково, ракету — це величезне наукове шахрайство. Якби таке було можливо, найслабший супротивник міг би з легкістю та за невисоку ціну подолати нарощення озброєнь, яке потребує чверті століття. Оскільки це неможливо, але при цьому цілком резонно думати, що за високу ціну можна зупинити 60—80% ракет, націлених на бункери, то достатньо уп’ятеро збільшити кількість ракет, аби нейтралізувати систему. Тоді з’явиться шанс збільшити потужність арсеналу до 2—3 мільйонів Хіросім!

Навіщо протестувати?

Після Чорнобиля та аварії «Челленджера» слід зневажати тих, хто стверджує, буцімто системи безпеки — бездоганні. Що системи секретніші, то складніше їх перевіряти. Системи ж військовиків антиядерники жодного разу не піддавали скрупульозній критиці. Що насправді ми знаємо про цих гнучких активістів?

Вже сам виклад думок у листі до Ґорбачова свідчить про моє прагнення брати активну участь в обговоренні питань, дотичних до ядерних озброєнь. Мій друг Ґарвін запросив мене на кілька зібрань відомих особистостей, де йшлося про перспективи «Зоряних війн». Наступні рядки свідчать про мою тодішню позицію:

Потрапивши до американської Академії наук, я брав участь у засіданнях, під час яких спілкувався з великими — але сліпими — вченими. Вражаюче зібрання схибнутих. Деякі науковці намагалися грати в ігри військовиків, на службу яким вони поставили свою компетенцію. Усе було надзвичайно двозначно.

Після отримання Нобелівської премії я неодноразово мав нагоду брати участь в обговореннях, обов’язків у мене побільшало. Часом відбувалися дуже жваві обміни думками. Я написав листа президентові.

Розділ другий. Доба страху та сподівань

Історія зародження ядерної енергетики — мирної та військової — могла би заповнити не один грубий том. Нинішній її стан дуже різниться залежно від країни. Ми до деталей вдаватися не будемо. Просто пояснимо один крок — на наше переконання безпрецедентний — американської наукової спільноти.

Для виживання людства наука і техніка відіграють украй важливу роль, зважаючи на кількість людей на планеті, а також на епідемії, кліматичні зміни та інші явища, порятунок від яких може знайти тільки наука. Крім того, наука і техніка — головні знаряддя покращення умов життя людей, хоча складно припустити, що, не беручи до уваги нечисленні окремі спроби деяких суспільств поліпшити життя співгромадян, люди довгий час терпітимуть нинішній нерівномірний розподіл благ.

Звичайно, технології можна використати й на шкоду суспільству, хоча кожна терористична організація має якесь підкреслено альтруїстичне підґрунтя і не погодилась би з висловом «шкода суспільству». Інтернет, мобільні телефони, пластикова вибухівка та інфрачервоні детектори руху сміливо використовуються як руйнівні знаряддя людьми, які напоказ відкидають технології та догматичний розвиток науки, віддаючи перевагу традиціям.

Окрім конкретних поодиноких антисуспільних вчинків, цілком можливим лишається використання зброї масового враження з терористичною метою або в міждержавних конфліктах. Під час «холодної війни» між Радянським Союзом і Сполученими Штатами усі боялися саме такого сценарію розвитку подій, кожна зі сторін стереглася, щоби друга не напала першою, а траплялися й такі, які знищення ворога прагнули більше, ніж власного порятунку.

Часто можна бачити, як держава здобувається на ядерну чи бактеріологічну зброю лише з метою стримування, тобто на випадок, якщо хтось нападе — щоби завадити потенційному ворогові знищити рідний край. Дієвість стримування передбачає, що держава прагне радше вціліти, ніж знищити супротивника, однак у ході «холодної війни» Сполученими Штатами ширилися чутки, буцімто радянські керівники не такі, як західні політики, що вони не дбають про порятунок населення і промисловості.

Сполучені Штати завели собі ядерну зброю під час Другої світової війни, остерігаючись появи ядерних озброєнь у Німеччини. Дві бомби, скинуті на японські міста, лишаються єдиним випадком використання ядерної зброї у воєнний час, хоча тисячі бомб було випробувано — переважно у США та СРСР.

Американці доклали колосальних зусиль до розвою ядерних озброєнь: у часи Другої світової війни на галузь працювало близько 150 тисяч осіб. Тоді на її потреби використовувалося 15% електроенергії, що вироблялась у країні. Одначе 2 млрд доларів — еквівалент нинішніх 23 млрд — проекту «Мангеттен», на які збудували бомби, скинуті в Японії, помилково розподіляють «по мільярду на бомбу». Ніхто не каже про фінансування «двійника» програми, а також виділення 2 млрд доларів на інші види озброєнь.

Розвиток ядерних озброєнь, звичайно, складно порівняти з розвитком інформаційних технологій, але він також має чим здивувати і відбувався одночасно з розвоєм промислових технологій. А придбання ядерних озброєнь полегшилося завдяки велетенському обсягові виробництва у мирній атомній галузі.

Після розпаду СРСР керівники Росії та Сполучених Штатів вважали неприпустимою навіть думку про те, що хтось намагатиметься знищити супротивника. Тож тактичні ядерні озброєння переважно втратили значення, зокрема у НАТО, почалося навіть скорочення стратегічних озброєнь. Нині ракетні бази від’єднано від систем оповіщення, а деякі навіть знищено, проте сама зброя нікуди не поділася, просто знята й лежить по складах.

Загальна потужність ядерних боєголовок Сполучених Штатів і Росії — близько 10 тисяч з кожного боку — від 100 до 500 кт, себто у 5—25 разів більша за потужність бомби, яка впала на Нагасакі. Крім того, цю зброю створено для ракет тривалістю польоту менше 30 хвилин. Складно уявити, що коли-небудь справді буде використано таку кількість зброї, адже ніхто вже не бере до уваги аргументи щодо доцільності її розповсюдження. У випадку застосування ця зброя знищила б не лише населення країн-цілей, а й більшу частину населення світу — або через руйнацію озонового шару, або через усесвітнє похолодання внаслідок величезної кількості сажі після пожеж, або ж ліквідацією міжнародної торгівлі. Це була би безпрецедентна катастрофа з неймовірними наслідками.

Окрім промислових технологій 1980—1990-х років, які значно спростили виготовлення ядерних озброєнь для конкретної нації або компанії, нині з’явились інтернетні технології, що дозволяють групі науковців або зацікавлених осіб — які, втім, не пов’язані з тероризмом — здійснити всі технічні роботи. Отже, слідуючи інструкції, можна зібрати бомбу і випробувати її без вибуху. Тобто для збирання справжньої бомби потрібна дуже невелика кількість людей, при цьому ціллю може стати будь-яке місто; перевозити бомбу може літак, ракета або вантажівка.

До небезпеки накопичення зброї додамо розвиток інформаційних війн, що дозволяють країні або групі осіб нападати на системи контролю за ядерними озброєннями або заволодівати ними. Це призводить до каталітичної війни, коли якась третя країна бере під контроль зброю країни А, щоб використати її проти вірогідного супротивника, країни Б. Тоді країна Б нападає на країну А, може, й на інші країни. Каталітичну війну може спровокувати і напад із жертвами, здійснений ядерною чи біологічною зброєю з невідомого або сфальшованого пункту. Є угруповання — скажімо, міленарії, — які справді прагнуть кінця світу. Авжеж, їх небагато, проте скидати їх з рахунку не варто.

Словом, хоча щодо виготовлення «домашніх» ядерних бомб ходить чимало пліток, є й точні дані, тож єдина на сьогодні перешкода для бажаючих — доступ до збагаченого урану або плутонію.

Ми маємо цінний спадок від наших предків, які лише дванадцять тисяч років тому стомилися від мисливських блукань слідами дикого звіра та перетворилися на ратаїв, ремісників, пророків, богословів, любомудрів, будівничих, звіздарів, митців, мореплавців, які то доглядали за планетою, то шкодили їй. Ми успадкували від них гени, утворені впродовж мільйонів років еволюції, в ході якої вони набули агресивності, необхідної для виживання роду.

Проте ця риса не пристосована до тієї руйнівної потуги, яку наука поклала нам до рук. Звичайно, є чимало нагальних проблем, таких, як енергетика, вода, демографія, голод, епідемії та пандемії, але використання зброї масового ураження — реальна небезпека, всі складники якої — легко доступні. Саме це питання потребує щонайскорішого вирішення. Маємо чітко усвідомити: у протилежному випадку станемо свідками спопеління цілих суспільств, скарбів цивілізації, якими дорожимо і якими людство може пишатися. І ми знаємо, що нашу тривогу поділяє чимало видатних філософів, державних діячів і митців з багатьох країн.

Ми переживаємо зіткнення науки, яка розвивається з досі небаченою швидкістю, та суспільства, яке не бажає відмовлятися від застарілих способів мислення. Франція, здається, перебуває у привілейованому становищі завдяки розробленні стратегії, яка дозволить нам звести мури, необхідні для виживання нашої цивілізації.

У Франції є найсучасніші ядерні озброєння. Її стратегічне мислення частково застаріло — як і в решті подібних країн. Жоден сценарій не в змозі виправдати стратегію часів «холодної війни», коли сталінізм мав шанс на перемогу і багато хто вважав, що будь-які жертви виправдані заради перемоги над ним.

70 тисяч ядерних боєголовок, кожна з яких удесятеро потужніша за скинуті на Японію, свідчать про нерозсудливість відповідальних за цей арсенал та безвідповідальність політиків, які керували державами, наїжаченими отруйним «скарбом».

Я — серед тих, хто вважає, що від ядерної енергії не слід відмовлятися, так само, як безглуздо відмовлятися від вогню. Для тих, хто засуджує недомовки своїх опонентів, які лише живлять страхи юрби, потреба в ній є очевидною. Натовп не здогадується про трагічний вибір, перед яким постануть його керманичі за тридцять років, коли людей на планеті стане на три мільярди більше.

Сьогодні кількість держав у клубі власниць ядерних озброєнь зросла.

Відтоді, як надпотужні держави ділилися зброєю, багато що змінилося. Світ став вразливішим. Достатньо однієї бомби, аби успішно шантажувати будь-яку могутню державу, що змушена захищати одне з місць, яке вважається надбанням людства, — скажімо, Венецію.

Складання правдоподібних катастрофічних сценаріїв — дитяча гра для біологів, фізиків, режисерів і терористів. Є лише один вихід — прибрати будь-які матеріали, які могли би бути використані для створення зброї.

На щастя, у Сполучених Штатах зрозуміли, що назріла потреба зміни поведінки всіх країн світу, здатних утримувати зброю масового ураження. Йдеться про радикальну зміну позиції країни, яка раніше вважала, що завжди матиме привілей посідати найбільший у світі ядерний арсенал.

Нарешті відчинилися двері для нової позиції всього людства. Лише тепер можна братися до головної проблеми: контролю глобалізованого світу за всіма ядерними озброєннями та всіма матеріалами, придатними для їх виготовлення.

Четверо впливових політиків, які раніше негативно реагували на будь-які пропозиції, що могли би похитнути першість Сполучених Штатів, нарешті подали знак. Їхні доводи зрозумілі: сьогодні немає сенсу утримувати ядерну зброю. Якщо ви отримуєте листа з повідомленням, що атомна бомба вибухнула на території, яку ви захищаєте, і що вас шантажує терористичне угруповання, ви не звертатиметеся до атомних підводних човнів та авіаносців. Вони не відіграють жодної ролі у попередженні мегатерористичної загрози на стадії зародку. Право на володіння зброєю лише для однієї країни перекреслює можливість найважливішого кроку. Усі країни, без винятку, повинні підлягати контролю через створення агенції з фінансуванням, значно більшим за фінансування Міжнародної агенції з питань атомної енергетики зі штаб-квартирою у Відні — 250 млн євро на рік.

Дві нові обставини примушують нас діяти швидко: поява добре організованих груп терористів з коштами, достатніми для отримання потрібної зброї, та Голокост, який довів, що впродовж усього лише кількох років людство може згенерувати дисциплінованих убивць у кількості, достатній для винищення цілих народів.

Завдання вимагає сміливості, якої бракувало політикам минулих століть. Той, хто втягнув народ у масові вбивства, переконаний, що війна триватиме лише кілька тижнів, скоїв злочин проти людства — принаймні судячи за результатами двох світових війн.

Ми не маємо права дозволити спокусити себе вичікуванням. Воно може коштувати життя мільйонам осіб. Ідеться про кривавий підсумок одного року війни минулого століття. І ті, хто допомогли терористам масовим використанням зброї у спосіб створення нинішнього ядерного арсеналу, не більші чудовиська за тих, хто відмовлялися під час останніх війн від кривавих боїв і чиї статуї прикрашають міста.

Наше століття зазнало надто стрімкого розвитку зброї масового винищення, винайденої наукою, та випробувало здатність людей влаштовувати масові вбивства. Свідками тому — Голокост і численні геноциди по всьому світу. Проблема не в більшій чи меншій кількості осіб, що їх групи з певними духовними відхиленнями планують убити, а у швидкості, з якої вони можуть це здійснити, і змінах, які відбуваються в людях під дією таких вчинків. Адже ми буквально кам’яніємо від жаху. Не віримо своїм очам, спостерігаючи, як люди обертаються на псів, якими легко маніпулювати.

Вирішити проблему можна, лише змінивши звичаї. Якщо нам трапляється група людей, які вирішили присвятити себе масовим убивствам за будь-яку ціну, нехтуючи власним життям, ми повинні вислухати їх, аби зрозуміти, як їм таланить зібрати стільки адептів, і негайно знищити їх — достоту як винищували суперників Гітлера. Мусимо знайти серед них спільників і збагнути, як вони вплутались у таку халепу. І зрозуміємо, що змушені платити за зневагу до «зайвих» людей.

Тож привітаймо і заохотьмо тих, хто вирішив вирушити у хрестовий похід проти ядерної зброї. Сміливе рішення групи американців варто приймати так само, як повітряну кулю у світі, що задихається від браку ідей.

Ті, хто сьогодні прагнуть нейтралізувати ядерну зброю — громадяни, які втілюють свій обов’язок на найвищих щаблях американської держави. Колишні держсекретарі Генрі Кіссінджер і Джордж Шульц, колишній сенатор Сем Нанн — він спеціалізувався на проблемах оборони, — колишній секретар із питань безпеки Вільям Перрі та жменька з сімнадцяти видатних науковців закликали до зміни американської позиції щодо проблем із ядерною зброєю. Вони влаштували збори, де обговорювалися питання, які постануть, якщо, не приведи Господи, бомба, подібна до тих, що зруйнували Хіросіму та Нагасакі, вибухне на вулиці одного з американських міст.

Адже умови, необхідні для знешкодження ядерного арсеналу, потребують реалістичного погляду. Доведеться спроектувати, обговорити і створити організацію, яка мала б усі необхідні важелі для того, щоби жодна країна не змогла уникнути нагляду або ж відмовитися втручатися. Цей заклад дозволить усім політикам отримувати інформацію, не викривлену групами впливу, які нині повністю контролюють деякі ЗМІ.

Франція повинна намагатися очолити рух із переконання та примусу всіх власників бомб і приєднатися до американців, якщо в них стане сил побороти лобі. Першим — дуже скромним — кроком стане створення французької організації під егідою Академії наук; під час вільних обговорень нова установа мала би забезпечити інформацію, доступну для всіх громадян і політиків. Одна з останніх розвідок, виданих Академією наук (підписана Робером Дотре і Жаком Фріделем), доводить, що серед визначних науковців Франції, які належать до різних шкіл, існують розбіжності в поглядах на перероблення відходів атомної промисловості віком у кілька десятиріч. Це питання необхідно винести на зразкове публічне обговорення, адже узагальнення перероблення ядерних відходів може призвести до утворення матеріалів, що годяться для створення бомб, хоча початкова мета цілком невинна — відкрити шлях ширшому використанню атомних електростанцій.

Ми залишили позаду століття, що рясніє прикладами видатних полководців, не здатних передбачити очевидні стратегічні зміни. Сліпці-політики розв’язали війни, що призвели — в самому зародку сучасної європейської цивілізації — до десятків мільйонів жертв, страхітливих руйнувань і — що найгірше — до суспільних катаклізмів, які значно змінили поведінку людської істоти. Ми успадкували від них цілі юрмища, охоплені неконтрольованою ненавистю — плодом байдужого ставлення до страждань інших народів.

Проте жахіття минулого не зрівняються зі страхіттями, які стають можливими внаслідок невпинного потоку наукових відкриттів і знахідок, до яких слід додати існування потужних центрів безжального тероризму.

Завдяки Де Ґоллеві та рухові Опору Франція мала честь значною мірою сприяти падінню нацизму та відновленню демократії. З не меншою гідністю Франція візьме участь у знешкодженні ядерних сил, що загрожують майбутньому демократії. Досі не доведено, що цивілізований світ знайде сили чинити опір духовній руйнації, до якої неминуче призведе ядерна війна. Найпотужніші країни з найсильнішими лобі, скоріше за все, звернуться до Франції задля здійснення амбітного проекту, необхідного для виживання.

Довіра людей до науки як засобу розв’язання проблем, що їх вона сама й спричиняє, вимагає негайного початку повного ядерного роззброєння! Велетенські суми і людські ресурси, які з’являться в результаті припинення виробництва ядерних озброєнь, дозволять вирішити інші глобальні проблеми.

Розділ третій. Сполучені Штати без ядерної зброї

Сполучені Штати були першою країною, яка створила ядерну зброю, та єдиною, що використала її з військовою метою. Я працював над цією зброєю з 1950-х років, зробив значний внесок у розроблення водневої бомби і ще більший — у технології, причетні до цього типу зброї. Я також брав участь у всіх акціях, метою яких було посилення контролю за зброєю, приклався і до пакту про повну заборону ядерних випробувань, і до втілення засобів верифікації застосування угод, що встановлювали контроль.

Я переконаний, що розповсюдження ядерних озброєнь, зокрема серед компаній, які діють поза законом, несе серйозну загрозу нашій цивілізації та що навіть одна-єдина бомба, скинута на велике місто на кшталт Нью-Йорка, Вашингтона чи Лондона, призведе до повного знищення всієї країни. Ми мусимо — байдуже, є в нас сили чи ні — у найближчі десять-двадцять років позбутися всіх ядерних озброєнь і вдатися до заходів задля захисту наших суспільств від занепаду, до якого призведе використання бомби терористами.

З 1988 р. я виступаю за скорочення тридцятитисячного арсеналу Сполучених Штатів і Радянського Союзу до однієї тисячі боєголовок. Нам пощастило домогтися значних скорочень, хоч я вважаю неоднозначним дозволений рівень «1700—2200 стратегічно необхідних ядерних боєголовок», встановлений до 31 грудня 2012 р., коли завершиться дія Московського пакту. А й справді, нині з кожного боку ми маємо близько шести тисяч боєголовок, і немає жодного обмежувального законодавчого акта.

Я помітив, що держави, які мають ядерну зброю, радше піклуються про її збереження, ніж переконують інші держави позбутися озброєнь, ніби збільшення арсеналу краще їх захистить. Насправді єдиний ефект ядерної зброї — це застереження, а для цього достатньо дуже незначної кількості. У Сполучених Штатах поширена думка, що, допоки в них зброї більше, ніж у Китаю, Індії, Пакистану, Ірану та Північної Кореї, спокій забезпечено. І це — хибна думка.

Звісно ж, американське ядерне лобі намагається зберегти чільну роль, перевагу своїх людських ресурсів та інфраструктуру. Впродовж останніх років було чимало спроб створення зброї нового покоління з єдиною, на моє переконання, метою — підтримати рівень кваліфікації працівників і «дух фірми». Йшлося, скажімо, про RNEP — «потужний ядерний підземний засіб» — ядерну бомбу-міну короткого радіуса дії, яка вибухає під землею. Нещодавно розробляли надійні головки-замінники RRW — вперше вони з’явилися 2000 р. як наконечники вагою «всього» в 5 кт., що мали замінити наконечники у 500 кт. завдяки технічно досконалішому механізму запуску та зменшенню сили вибуху, необхідної для знищення залізобетонної пускової шахти. Але розробляти нову зброю безглуздо, адже можна досягти тих самих результатів з уже існуючою термоядерною зброєю.

Від первісного задуму RRW відмовилися нібито тому, що національна агенція з ядерної безпеки NNSA хотіла створити лише два нові наконечники, щоб замінити W76 та W88. Та насправді річ у тім, що було встановлено: термін «життя» плутонієвих стрижнів становить від вісімдесяти п’яти до більш ніж ста років, а отже, немає жодної потреби в їхній заміні впродовж наступних п’ятдесяти років.

Цілком зрозуміло, що політиці нерозповсюдження загрожує те, що Сполучені Штати не ратифікували пакту про повну заборону ядерних випробувань і що вони прагнуть регулярно створювати нові боєголовки. Якби вони почали різко зменшувати свій арсенал, їхні вимоги до інших держав мали би більш законний вигляд. І я переконаний, що це лише сприяло би безпеці держави.

Нещодавно, 13 квітня 2008 р., я брав участь у представленні нової доповіді — «У напрямку впевненої безпеки». Цей документ накреслює десять етапів плану з кардинального скорочення ядерного арсеналу та повного роззброєння.

1. Єдиною метою американських ядерних озброєнь визнати стримування та — за потреби — відповідь на використання ядерної зброї іншою державою.

2. Відкинути найменшу можливість використання ядерних озброєнь, змінивши технології розгортання — обраховувати його у днях, а не у хвилинах.

3. Уникати заздалегідь визначених цілей, замінивши їх можливістю швидко відповідати на випадок застосування ядерної зброї проти Сполучених Штатів, їхніх збройних сил або їхніх союзників.

4. Якнайскоріше в односторонньому порядку зменшити американський ядерний арсенал до принаймні однієї тисячі боєголовок, рахуючи як уже розгорнуті, так і ті, що в запасі. Сполучені Штати повинні оголосити всі інші боєголовки надлишковими, перемістити їх до складів, почати прозору процедуру дезактивацію за участі міжнародної спільноти та знищення боєголовок, а також надлишку плутонію та збагаченого урану. Якщо терміни дезактивації буде узгоджено з Росією, то цим Сполучені Штати заохотять росіян до відповідних дій.

5. Зупинити всі програми розвитку і розгортання ядерних озброєнь нового покоління, зокрема вже згаданих RRW.

6. Швидко і в односторонньому порядку скласти перелік усіх американських нестратегічних ядерних озброєнь і дезактивувати їх, дотримуючись прозорості та спонукаючи Росію до схожих дій.

7. Оголосити про готовність Сполучених Штатів продовжувати скорочення ядерного арсеналу на основі — двосторонній чи багатосторонній — перемовин і контролю.

8. Взяти зобов’язання не відновлювати ядерних випробувань і працювати з Сенатом над ратифікацією пакту про їх повну заборону.

9. Зупинити розгортання захисної системи з ракет, розміщених на землі, та відмовитися від планів захисту за допомоги ракет, розміщених у космосі. Розгортання будь-якої американської захисної системи, частину якої Китай та Росія вважали би за можливе перехопити за допомоги ракет дальньої дії, стало би на перешкоді суворому скороченню озброєнь. Реакція цих держав могла би значно зашкодити безпеці Сполучених Штатів.

10. Ще раз підтвердити прагнення Сполучених Штатів продовжувати ядерне роззброєння та представити спеціальний проект для досягнення цієї мети, усвідомлюючи, що загальна і контрольована заборона ядерних озброєнь підвищила би державну та міжнародну безпеку.

Ці десять кроків до справжньої безпеки — лише повтор документа, складеного в червні 2001 р. тими самими особами і під тією самою назвою. Наступний американський президент може і повинен здійснити їх в односторонньому порядку, і все ж їм не зашкодили би консультації з Росією та співпраця з цією державою, а також з іншими країнами, які вже мають або ще не мають ядерної зброї та кооперація з якими дуже важлива для встановлення нового режиму нерозповсюдження. У працях Кіссінджера 2007—2008 років блискуче проаналізовано кожен з цих кроків, і саме він наполягає на перевагах співпраці з Росією задля покращення безпеки як обох держав, так і всього світу.

Якщо Франція поставить перед собою саме таку мету, робота з нею стане запорукою успіху.

Примітки

1. Ідеться про містечко Дубровиця на Рівненщині.

2. Ідеться про Ризький мирний договір, підписаний 18 березня 1921 р. представниками більшовицької Росії, Української Соціалістичної Радянської республіки та Польщі. Ця угода остаточно визначила поділ українських та білоруських земель між СРСР і Польщею та поставила крапку в польсько-радянському збройному конфлікті 1919—1920 рр.

3. Справа Альфреда Дрейфуса (1859—1935) спричинила глибоку політичну кризу у Франції на межі ХІХ—ХХ ст. У 1894 р. Дрейфуса визнали винним у видачі воєнних секретів Німеччині та вислали на довічну каторгу у Французькій Ґвіані. По двох роках знайшли справжніх винуватців, а також з’ясували, що слідство та суд керувалися сфабрикованими документами. Насправді Дрейфуса засудили за єврейське походження. Суспільство розкололося надвоє — на дрейфусарів (себто тих, хто вимагав негайної реабілітації капітана) та антидрейфусарів (які були впевнені у його провині). У 1896—1899 роках уся Франція жила справою Дрейфуса. Знаменитий памфлет Еміля Золя «Я звинувачую!» пов’язаний саме з нею.

4. У 1920—1939 роках Дубровиця перебувала у складі Польщі.

5. Ліцей святого Людовика — заклад середньої освіти (старші класи), розташований у Парижі. Заснований ще у ХІІІ ст. єпископом д’Аркуром, ліцей вважається одним із найпрестижніших навчальних закладів Франції. Серед його випускників — письменники Жан Расін і Шарль Бодлер, авіаконструктор Серж Дассо, пілот Антуан де Сент-Екзюпері, композитор Шарль Ґуно, математики Андре Вайль та Рене Том, лауреати Нобелівської премії П’єр-Жиль де Женн та Луї Неель тощо.

6. Андре Шарпак (1928—2006) — брат Ж. Шарпака, актор, сценарист, кінорежисер, автор театральних постанов за творами Бальзака і Достоєвського.

7. Міжнародний рух «Соколи» (Соціалістичний освітній Інтернаціонал) — міжнародне об’єднання молодіжних організацій у 57 країнах світу, побудоване на принципах самоосвіти та боротьби за права дітей і молоді. Перші «соколи» з’явилися в Північній Європі після 1918 р.

Французька ліга притулків для молоді — об’єднання дешевих готелів, що надавали послуги для юних мандрівників, заснована 1930 р.

8. Ідеться про парламентські вибори 1936 р., на яких переміг Народний фронт, у результаті чого було сформовано перший соціалістичний уряд Леона Блюма. У травні на заклик Моріса Тореза майже два мільйони робітників по всій Франції оголошують страйк. Після підписання Матіньйонських угод Торез оголошує про припинення страйку.

Жак Превер (1900—1977) — французький поет і сценарист. Завдяки простоті мови та кумедній грі слів швидко став дуже популярним. Поезію Превера вивчають у французьких школах.

9. Режим Віші — політичний режим на чолі з маршалом Філіппом Петеном, який керував Францією під час окупації нацистами у 1940—1944 рр. Адміністративним центром режиму було м. Віші у центрі країни. Під тиском німецької адміністрації режим прийняв низку антисемітських законів, зокрема постанову 20 травня 1942 р. про обов’язкову наявність жовтої зірки на одязі єврея.

10. Дрансі — містечко неподалік Парижа. У 1941—1944 роках тут розташовувався табір для інтернованих: звідси паризьких євреїв відправляли до концтаборів.

11. Вища школа промислових фізики та хімії Парижа — вищий навчальний заклад для інженерів. У школі, заснованій 1882 р., навчалися свого часу П’єр і Марі Кюрі, Ірен і Фредерік Жоліо-Кюрі, П’єр-Жиль де Женн та чимало інших видатних науковців.

12. За режиму Віші Демаркаційна (або Зелена) лінія відділяла зону, окуповану німцями, від Вільної, або Південної зони. На півдні Демаркаційна лінія доходила до кордону з Іспанією та області Країна Басків.

13. Ейс — містечко на однойменній річці у департаменті Ардеш на південному сході Франції.

14. 2-га дивізія СС Das Reich складалася з волонтерів і вихідців з французького Ельзасу-Лотарингії, яких називали «всупереч-собі» (вони йшли на службу не добровільно, а з примусу). Дивізія брала участь у поході на Балкани, потім воювала у СРСР. У Франції «уславилася» свою винятковою жорстокістю, зокрема знищенням селища Орадур-на-Ґлані в центральній Франції. Село було повністю зруйноване, всі мешканці — 642 особи — загинули. Ця бійня вважається найчисленнішим масовим вбивством у Франції за всю Другу світову війну.

15. Комп’єнь — місто на півночі Франції. У 1941 р. в районі Руальє нацисти облаштували табір для інтернованих.

Дахау — місто в Баварії, де 1933 р. було відкрито перший нацистський концентраційний табір. За 12 років існування в ньому загинуло більше 30 тис. осіб.

16. Альберт Шпеєр (1905—1981) — німецький архітектор, який у Третьому Райху обіймав посаду міністра Військової промисловості. Був дуже близький до Гітлера, здійснив чимало архітектурних проектів для партії. Додумався використовувати військовополонених у промисловості.

17. Ернст Фрідріх Фердінанд Цермело (1871—1953) — німецький математик. У 1904 р., спираючись на принцип вибору, сформулював теорему: «будь-яку множинність можна впорядкувати», відтоді відому як теорема (або принцип) Цермело.

18. Генерал Джордж Паттон Молодший (1885—1945) командував 7-ю та 3-ю арміями США під час Другої світової війни. По завершенні воєнних дій був призначений військовим губернатором Баварії.

19. Готель «Лютеція» у 6-му окрузі Парижа зведено 1910 р. у стилі ар-нуво. Тут мешкало безліч видатних митців — Андре Жид, Анрі Матісс, Пабло Пікассо, Джеймс Джойс та ін. Після окупації Франції німцями у «Лютеції» розташовувався штаб «Абверу» — служби розвідки та контррозвідки. Після звільнення в готелі розміщували колишніх в’язнів нацистських концтаборів.

20. Національна вища Гірнича школа Парижа, заснована 1783 р. — один із найстаріших у Франції закладів інженерної вищої освіти. Політехнічна школа Парижа, заснована 1794 р. — найпрестижніший інженерний заклад освіти та дослідницький центр Франції.

21. Лотарингія завжди була головним осередком французької металургії.

22. Фредерік Жоліо-Кюрі (1900—1958) — французький фізик і хімік, лауреат Нобелівської премії з хімії спільно з своєю дружиною Ірен Жоліо-Кюрі. З 1937 р. керував лабораторією ядерної фізики у Коллеж-де-Франс — заснованому 1530 року закладі публічної освіти. Коллеж-де-Франс не видає дипломів, його мета — поширення науки та підвищення загального рівня освіти. Бути викладачем у Коллеж-де-Франс — велика честь для науковця.

23. Національний центр наукових досліджень було засновано 1939 р. Фактично функції цього закладу відповідають функціям Академії наук, але провадить він винятково практичні дослідження в усіх наукових галузях під егідою Міністерства вищої освіти та науки Франції. Це справжній гігант: у роботі CNRS задіяно близько 12 тис. науковців.

24. Інженер Йоганн Вільгельм Ґайґер (1882—1945) спільно з Вальтером Мюллером у 1928 р. винайшов лічильник Ґайґера — детектор радіоактивного випромінювання на основі іонізаційної камери. Одна зі стінок рурки — основної складової лічильника — скляна.

25. Ідеться про працю 1921 р. Джона Маркуса Блатта і Віктора Вайсскопфа «Теоретична ядерна фізика».

26. У містечку Ле-Уш у французьких Альпах досі діє Фізична школа, заснована 1951 р. франко-американською дослідницею Сесіль ДеВітт-Моретт (нар. 1922), щоб допомогти французьким студентам надолужити згаяний війною час. Зі школою пов’язані імена таких усесвітньо відомих фізиків, як Енріко Фермі, Вольфґанґ Паулі, Меррей Джелл-Манн, П’єр-Жиль де Женн та ін. З часом школа відкрилась і до інших галузей науки — біології, математики, геології, хімії тощо.

27. Гайнц Ретер (1909—1986) — німецький фізик із Гамбурзького університету.

28. Ідеться про Об’єднаний інститут ядерних досліджень у російському «наукограді» Дубна (Московська обл.), заснований 1956 р.

29. Стандартна модель у фізиці елементарних частинок — теоретична конструкція, що описує електромагнітну, слабку і сильну взаємодії всіх елементарних частинок.

30. Дональд Артур Ґлейзер (1926—2013) — американський фізик і нейробіолог, лауреат Нобелівської премії з фізики 1960 року «за винахід бульбашкових камер».

31. Інститут ядерної фізики в Орсе — спільна дослідницька лабораторія CNRS та університету «Париж-Південь», заснована 1956 р. з ініціативи подружжя Жоліо-Кюрі.

32. «Шлумберґер» — найбільша на світі міжнародна корпорація з обслуговування нафтовидобувної промисловості.

33. Ів Шарпак — син Жоржа Шарпака, лікар, громадський діяч і публіцист. Філіпп Деманж — лікар-косметолог.

34. Павло Черенков (1904—1990) — радянський фізик, лауреат Нобелівської премії з фізики 1958 р. (разом з І. Таммом та І. Франком) за розроблення ефекту Вавилова—Черенкова — свічення, викликаного у прозорому середовищі зарядженою частинкою, яка рухається зі швидкістю, що перевищує фазову швидкість поширення світла в такому середовищі. Цей ефект Черенков, Тамм і Франк використали в розробленні власних лічильників.

35. Річард Лоренс Ґарвін (нар. 1928) — американський фізик, який 2002 р. отримав Національну наукову медаль — найбільшу наукову нагороду США.

36. «Лоцман на це так відповів:

— Сеньйоре! Вам боятися нема чого. Ось креси Льодовитого моря, на початку минулої зими тут точилося велике і криваве боїще між аримаспами і нефелібатами. Ось тоді й замерзли у повітрі слова і крики чоловіків і жінок, брязкіт булав, дзвін панцирів і збруї, кінське іржання і всі бойові гуки. Нині люта зима минула, її змінила ясна і тепла година, слова відмерзають і доходять до слуху.

— Далебі (сказав Панурґ), я в це вірю. А чи не можна нам побачити хоч якесь слівце? Пригадую, я читав, що під горою, де Мойсей закон для жидів дістав, люди в’явки бачили голоси.

— Маєте! Маєте! (сказав Пантаґрюель) Ось вам ще не розмерзлі.

І він кинув на чардак цілі пригорщі замерзлих слів, на різноколірне драже схожих. Слова ці дубуваті, зелені, лазурові, піщані, золотисті, відігрівались у нас на долонях і танули, як сніг, і ми їх направду чули, але не розуміли, бо це була базгранина, опріч одного замашненького слова — відігріте брата Жана долонями воно видало пук, так пукають на вогні ненадрізані каштани, і з ляку всі ми аж скинулися.

— Колись (сказав брат Жан) це був постріл із фальконета» (Переклад А. Перепаді).

37. Зиверт — одиниця вимірювання еквівалентної дози іонізуючого випромінювання в системі СІ.

38. «Сен-Ґобен» — французька компанія, заснована ще 1665 р. міністром фінансів Кольбером в однойменному містечку в області Пікардія. Найбільший у Європі виробник будівельних матеріалів.

39. Піщана коса Еспіґетт — величезний масив дюн на узбережжі Середземного моря у складі унікальної природної зони Камарґа. Ґро-дю-Ру — місто в зоні Камарґа, де розташований найпопулярніший місцевий порт — Пор-Камарґ.

40. Ідеться про Міжнародну агенцію з ядерної енергетики (МАГАТЕ), засновану 1957 р. задля розвитку співпраці у розширенні використання ядерної енергії з мирною метою.

41. Юрà — гірський масив уздовж кордону Франції та Швейцарії, на північний захід від Альп.

42. У 1890 р. Марсель Пруст (1871—1922), французький письменник, дав відповіді на запитання популярної британської гри «Зізнання». Згодом він ще кілька разів відповідав на цю анкету. У 2003 р. оригінал анкети було продано з аукціону за більше ніж 100 тис. євро.

43. Роже Мартен дю Ґар (1881—1958) — французький письменник, лауреат Нобелівської премії 1937 р., автор знаменитої автобіографічної епопеї «Родина Тібо» (1920—1939).

44. Ідеться про головного персонажа комедії-балету Мольєра «Міщанин-шляхтич» (1670 р.). Міщанин Журден намагається вдавати аристократа, з чого виникає безліч кумедних ситуацій.

45. На Південному піку Біґорр у Піренеях (2876 м) розташовано астрономічну обсерваторію і телевізійну антену. Обсерваторія входить до складу університету ім. Поля Сабатьє (Тулуза).

46. DESY — Німецький електронний синхротрон — національний науково-дослідний центр у Німеччині, в м. Гамбург. У центрі близько 650 вчених вивчають структуру матерії.

47. Ґарґамеллою звали матір велета Ґарґантюа, одного з головних персонажів роману Франсуа Рабле «Пантаґрюель» (1532 р.). Власне ім’я перейшло до французького арґо, де позначає горлянку. «А в Ґарґамелли кишка випала по обіді, третього лютого, бо вона переїлася ґодбійо. Ґодбійо — це хляки тлустих ґімо. Ґімо — це лужки, де за літо бувають дві косовиці. Отож, забито триста шістдесят сім тисяч чотирнадцять таких тлустих воликів і задумано на масницю їх засолити: тоді м’яса стане ще й на весну і можна буде перед трапезою посолонцювати, а посолонцюєш, то й на вино потягне.

Утрібкою, як бачите, зафундувалися, та такою смаковитою, що кожен їдець ще й пальці собі облизував. Та от, трясця твоїй матері, утрібка довго не пролежить, вона починає духу набиратися. А це вже казна-що! Тим-то й тужилися ум’яти геть усе, щоб таке добро не пропадало.

З цією метою поскликали сеннейців, сюєїв, рошклермонців, вогодрейців, не забувши і про кудремонпансьєнців, ведебродців та инших сусідів, і всі вони голова в голову були чаркодуї, гольтіпаки і бабодури. От добряга Ґранґузьє і закликав кожного пригощатися від пуза. Тільки дружині, тій він сказав, щоб не напихалася, бо вона вже на останніх днях, а утрібка — скоромина. «У кишках чимало гівна і без клишок», — вирік він. Але попри всі застороги, Ґарґамелла уперла цих клишок шістнадцять бочок, два барильця і шість кухв. Та й обдуло ж її потім від цієї щедрої фекальної маси!» (Переклад А. Перепаді).

48. Лорд Кельвін — Вільям Томсон (1824—1907), британський фізик ірландського походження, що уславився працями з термодинаміки. Попри величезний внесок у науку, лорд Кельвін зробив кілька хибних прогнозів. Скажімо, він стверджував, що «створити літаючу машину, важчу за повітря, неможливо».

49. Відкриття бозона Гіґґза було винагороджено 2013 р. Нобелівською премією науковцям із ЦЕРНу — Франсуа Енґлеру та Пітерові Гіґґзу.

50. Один із титанів — мітичних велетнів, — які збунтувалися проти Зевса. Володар Олімпу присудив кожному свою покару, Атласові ж — тримати небесне склепіння.

51. Французький філософ Блез Паскаль (1623—1662) розрізняв «нескінченність у великому», себто нескінченну ділимість природи вшир, і «нескінченність у малому», себто углиб.

52. Жак Пеллетьє дю Манс (1517—1582) — французький математик і поет-гуманіст. Одним із перших використав в алгебрі літери. У поезії використовував своєрідну «математичну мову».

53. Ервін Рудольф Йозеф Александер Шредінґер (1887—1961) — австрійський фізик і теоретик науки. Сформульоване ним рівняння — основне рівняння руху нерелятивістської квантової механіки, яке визначає закон еволюції квантової системи з часом. Вперше опубліковане 1926 р. У 1933 р. отримав — разом із Полем Діраком — Нобелівську премію з фізики.

54. Геракліт з Ефесу (кінець VI ст. до н.е.), відомий також як Геракліт Темний — давньогрецький філософ. Автор трактату «Про природу».

55. Джованні Піко делла Мірандола (1463—1494) — італійський філософ і теолог-гуманіст. У своїх творах зробив спробу синтезувати відомі на той час філософські та релігійні доктрини, зокрема платонізм, аристотелізм, схоластику й кабалу.

56. Пол Едріен Моріс Дірак (1902—1984) — британський фізик і математик, один із засновників квантової механіки, лауреат Нобелівської премії з фізики 1933 р. разом із Е. Шредінґером. Передбачив існування антиматерії.

57. Андре-Марі Ампер (1775—1836) — французький математик, фізик, хімік і філософ, автор визначних відкриттів у галузі електродинаміки, винахідник соленоїдів, електричного телеграфу та електромагніту. Автор «Есе про філософію науки» (1834). Майкл Фарадей (1791—1867) — британський фізик і хімік. Винайшов електричний двигун, нові різновиди скла та бензол, відкрив електромагнітну індукцію та явище нестабільності Фарадея, ввів терміни анод, катод, іон, аніон, катіон. Автор «Хімічної історії свічки» (1861 р.).

58. «La main à la pâte» («Руки в тісті») — державна організація у Франції, яка займається пошуком і впровадженням нових методик наукової освіти у школі. Серед її засновників був Жорж Шарпак.

59. Ідеться про «Обертання небесних сфер» (1543) — революційний трактат з викладенням геліоцентричної системи Міколая Коперника (1473—1543).

60. Джеймс Клерк Максвелл (1831—1879) — шотландський фізик і математик. Об’єднав електрику, магнетизм та індукцію у низку рівнянь Максвелла. На той час це була найбільш цілісна модель електромагнетизму.

61. Антуан Рівароль (1753—1801) — французький письменник і журналіст. Відомий численними памфлетами та елегантним стилем. Артюр Рембо (1854—1891) — французький поет, який замолоду зажив слави найскандальнішого митця Франції.

62. Йоганнес Кеплер (1571—1630) — німецький астроном, який дослідив геліоцентричну систему Коперника. Довів, що планети обертаються навколо Сонця не по колу, а по еліптичних орбітах.

63. Еваріст Ґалуа (1811—1832) — французький математик, один із засновників сучасної математики.

64. Анрі Пуанкаре (1854—1912) — французький математик, фізик, філософ та інженер, автор численних відкриттів.

65. П’єсу Дж. Б. Шоу «Повернення до Мафусаїла» написано 1920 р. Мафусаїл — один із біблійних патріархів, який прожив 969 років. Його іменем стали позначати довгожителів.

66. Порівняння П’єра Корнеля (1606—1684) і Жана Расіна (1639—1699), двох головних представників французького класицистичного театру, є класичним порівнянням у школах Франції. У Корнеля раціо переважає над пристрастю, у Расіна ж навпаки: Корнель змальовує людей такими, якими вони мали би бути, а Расін — такими, якими вони є.

67. Рене Домаль (1908—1944) — французький письменник і літературний критик, автор незавершеного роману «Гора Аналог» (1944), в якому намагається показати аналогічне мовлення та багатошарове письмо.

68. Макс Планк (1858—1947) — німецький фізик, лауреат Нобелівської премії з фізики 1918 р. за роботу над квантовою теорією. Нільс Бор (1885—1962) — данський фізик, лауреат Нобелівської премії з фізики 1922 р. за внесок у розвиток квантової механіки.

69. Вернер Карл Гайзенберґ (1901—1976) — німецький фізик, один із засновників квантової механіки, лауреат Нобелівської премії 1932 р.

70. Реймон Кено (1903—1976) — французький письменник, один із засновників угруповання Уліпо. До деяких своїх творів застосовував правила арифметики.

71. Цей вислів приписують і святому Августину (354—430), і давньоримському письменникові Тертулліану (між 150 та 160 — бл. 220).

72. Річард Філліпс Фейнман (1918—1988) — американський фізик, що уславився працями з релятивістської квантової електродинаміки.

73. Жан Перрен (1870—1942) — французький фізик, хімік і політик, лауреат Нобелівської премії з фізики 1926 р. за дослідження дискретної природи матерії.

74. Насправді — Анрі Буасс (1866—1953), французький фізик із Тулузи, автор «Наукової бібліотеки інженера і фізика» у 45 томах та численних передмов до наукових праць.

75. Цитата з вірша Шарля Бодлера (1821—1867) «Запрошення до подорожі» (переклад Д. Павличка).

76. Пантум або пантун — традиційна поетична форма в Малайзії: чотирирядковий вірш, де два перші рядки являють побутову сцену, а два останні — мораль. Зв’язок між двома частинами неочевидний.

77. Робер Жерміне (нар. 1943) — французький фізик, ректор Національної вищої Гірничої школи в м. Сент-Етьєн ENSMSE у 2001—2008 рр. У 1993 р. обіймав посаду реґіонального директора промисловості та науки в області Країна Луари.

78. Юрій Орлов (нар. 1924) — радянсько-американський фізик, правозахисник, засновник і перший керівник Московської Гельсінської групи. Близько 9 років провів на засланні. У 1986 р. був позбавлений радянського громадянства і висланий за межі СРСР в обмін на розвідника Геннадія Захарова, заарештованого у США. Викладає в Корнельському університеті.

79. «Доктор Стренджлав, або: як я навчився не перейматися і полюбив бомбу» (1964) — мілітарна сатирична комедія Стенлі Кубрика з Пітером Селлерзом у головній ролі. У стрічці йдеться про «холодну війну».

80. Едвард Теллер (1908—2003) — угорсько-американський фізик-ядерник, «батько водневої бомби», учасник проекту Мангеттен. У 1980-х роках, перебуваючи на посаді почесного директора Національної лабораторії ім. Лоренса Лівермора, завзято підтримував ініціативу стратегічної оборони «Зоряні війни» президента Рональда Рейгана.