Спустошення

Частина перша. Кислотний оптимізм

У рушнику він ходив квартирою, шукаючи шорти, врешті, вліз у них і в сірому світлі світанку став робити ранкові вправи. Підтягувався на перекладині в коридорі, відтискався від підлоги, качав прес. Світало, у коридорі ставало світліше. Коли він закінчив вправи, неспішно зварив кави, взяв сигарети і пішов на балкон.

Балкон — його маленьке кубло. Він озирав із нього місто, затягнуте легкою паволокою туману. Час перерізати пуповину. Я почуваюся мов немовля, яке надто довго жило в череві цього світу, аж поки він не став затісним для нього. Це небо придавлює мене, ці будинки накликають набати клаустрофобії. Мені час виходити назовні.

Порожніми ранковими вулицями він швидко доїхав до вокзалу. Дорогою зайшов у супермаркет на Старовокзальній — прикупити щось легке й повітряне для легкої й повітряної Глаші. Він любив Глашу непорочною дитячою любов’ю, якою люблять у дитинстві шоколад, мультфільми й каруселі. Він готовий був їй показувати Київ, як він є — з усіма його стриптиз-барами, ґей-клубами і цікавими закритими ресторанами з голими офіціантами, лишень отримати б це інтелектуальне задоволення від утішання Глаші, яка, як завжди, зможе знайти підбадьорливу репліку для втомленої голої офіціантки чи занадто понурого ґея-бармена.

Наш роман із Глашею, власне, не можна було й назвати романом. Ми зустрічалися щоразу, коли вона приїжджала до Києва, разом гуляли і пили капучіно з тістечками у французькому кафе біля Майдану (завжди на тому самому місці), розмовляли часом про метафізику Козирєва і Налімова, іноді — про поеми Ґреґорі Корзо і Вільяма Карлоса Вільямса, а іноді — про серіали на зразок «Теорії великого вибуху». Разом ми дуже багато сміялися. Я почувався з нею видатним гумористом, кимось на зразок Райкіна або Петросяна, коли кожне моє слово змушувало її буквально падати на підлогу — і її репліки те ж саме робили зі мною — я не знаю, чому так було, можливо, над нами по особливому стояли зірки, та нам було дуже смішно одне з одним.

Особливою темою для жартів — я маю на увазі, наш специфічний тонкий гумор — було обговорення різних абсурдизмів, підчеплених десь з інтернету, особливо що стосувалося усіляких теорій змов, кінця світу й апокаліпсису. Ми спеціально відвідували радикальні православні сайти і продиралися в непролазну езотеричну глушину конспірологічних нетрів, аби потішити одне одного вдалою знахідкою: рінгтоном із церковними дзвонами для батюшок на айфон, карти затоплення Європи у найближчі два роки за 99,99 євро (стежте за оновленнями!) й інші прекрасності, які прикрашали моє та її доволі безпросвітне життя спалахами радості.

Підозрюю, Глаша вміла так добре жартувати якраз тому, що життя не особливо пестило її — її перший чоловік, потужний інтелектуал, неймовірний логік і оратор, та при цьому героїновий наркоман, влаштував їй кілька років емоційного терору, поки, зрештою, не покінчив зі собою, зникнувши в зимовому лісі й зробивши собі, очевидно, як завжди погрожував, «золотий укол». Її інший чоловік, що відсидів строк за вбивство, врешті спробував убити її. Третій чоловік — божевільний француз — виносив їй мозок своїми істериками і нервовими зривами.

У нас було те, що можна назвати інтелектуальним зв’язком. Заради мене Глаша вивчила українську, а я заради неї став читати Мережковського. Я відчував, як у вогні цієї розумової близькості зникають вікові, національні відмінності, згорають мої ідеали краси, залишаючи в центрі неопалиму Глашу — мій ідеал, до якої я прив’язувався щораз сильніше. Я не знаю, чому ми досі не були разом — адже з її боку я відчував не меншу симпатію. Можливо, тому що ми надто любили той неспішний ритм, в якому проходили наші зустрічі? Можливо, тому, що нам не хотілося переходити з «Ви» на «ти»? Хотілося зберігати якусь свіжість почуттів, любов на відстані, що завжди значно романтичніша, аніж життя в одній квартирі? Почасти я не хотів зближатися з нею ще й тому, що Глаша надто добре до мене ставилася — і я боявся, що та трепетність наших почуттів відійде, коли ми дізнаємося, в кого які хронічні хвороби, хто як голить ноги, яка з вигляду наша спідня білизна в кошику для прання та інші, загалом терпимі, проте нищівні для тонкої романтики речі.

З іншого боку, заворожувало те, що ми зробили з нашого спілкування — у мене складалося враження, що ті стосунки, які ми мали, знаходилися так високо над буремним океаном життя, що з ними нічого не могло статися, жодні потрясіння не могли зачепити їх. Я відчував, що з цими стосунками можна увійти у вічність.

На пероні підбігаю до вагона й підхоплюю її, розчервонілу, пишну, на руки. Аглая, знайомтеся.

— Ну што, Глаша, с прієздам! І граф Воронцов з тобою!

— Рятуй нас. Ми погоріли, — сказала вона і Федір обійняв її ще раз.

— Аглаюшко, — сказав він їй уже в машині. — Наші плани дуже категоричні. Зараз їдемо до мене — щільно снідаємо і довго відпочиваємо. Далі — обід у ресторані з терасою на Дніпро. Потім — гуляємо на Трухановому і катаємося на чортовому колесі. А ввечері нас чекають у гості Ландоші.

— Це програма реабілітації біженців? Мені подобається, — відповіла вона, тримаючи на колінах клітку з графом Воронцовим, який невдоволено лупав на світ зеленими очима. — Особливо актуально буде з’їздити до Ландошів. Мені їх бракувало в організмі, як вітаміну якогось. Треба підрівняти психіку після Москви. Як там їх Слимак і їхня Кішка?

— Затівають щось лихе, — пожартував Федір. — Один їсть листя салату і слюнявиться, інша цілий день дрихне.

— Я теж так хотіла б. А що там ілюмінати? — Глаша знала про інтерес Вадіка до конспірології, — в цьому вони з Ландошами дивовижно збігалися. — Як сам Вадік Ландош?

— Мирно сяє. Недавно в тісному родинному колі їли з дружиною гриби, відтоді захопилися телесеріалами, кажуть, там грибні коди йдуть землянам. А так, загалом, вісті апокаліпсису. Святий старець Серафим Саровський явився монахині Ніколаї, закликав ставити хрести біля джерел, бо буде зникати вода.

— Он як? У нас православний люд навіть не чув такого, — відповідала на те Глаша. — А про десницю Сатани у вас тут чули?

— Нєа, розкажи, — кинув він, припалюючи сигарету.

— Я у вікно буду, — виправдався Федір. Був ранок, повітря з вікна машини приємно тріпотіло сорочкою.

— О, це дивовижна історія. У Твері недавно проходив хресний хід, в якому несли мощі святого Георгія Переможця. І мощі ці трималися у спеціальному контейнері, у вигляді благословляючої десниці. І тут виявилося, що весь православний люд лобизав зовсім не благословляючу десницю, а десницю Сатани.

— Тобто?

— Ну там, трохи інакше пальці було складено. Не так, — Глаша показала, як тримає руку на іконах Ісус. — А ось так. Як Оззі Озборн. Типу, хеві-метал. А на Водохреща цього року у нас в Єкатеринбурзі святу водицю з пожежного водовоза продавали по шістдесят рублів за літр чисту, а брудну задурно давали.

— А, я читав. Це там, де номер в пожежної МНС був «666»? Дивилися, як же. У нас тут якось печальніше, ніж у вас. Хто сидить, хто тільки чекає, щоб сісти. У нас все тихо, Глашо, як у болоті. З’їздив, до речі, на Одеський кінофестиваль недавно, бачив там Йоса Стеллінга. Обідав із Рутгером Хауером. А взагалі, мене накриває, Глашо, — сказавши це, він глянув, чи сприйме Глаша його слова поважно.

— Так? Я щось пропустила?

— Та так якось... накопичилося... Занадто багато роботи, забагато трави, занадто багато думок, — Федір усміхнувся. — Увечері будемо гуляти — розповім детальніше...

Перед початком літа у мене впала планка. Занадто багато роботи, занадто багато трави. Зависока температура повітря в цьому розпеченому місті. Мій відпочинок майорі́в десь там, у вересні, а може, і зовсім опісля виборів, у листопаді — тоді я ще брав участь у політичному проекті. Тоді я на два тижні зміг би поїхати кудись на пляж, у теплі краї. Можливо, в Марокко або Туніс, де я віддався б п’ятизірковому гедонізмові якогось гілтона і бульварним романам, аби вискочити з нескінченного кола роботи бодай тижнів на два. А скоріш за все, я вибрався б кудись зовсім недалеко — можливо, до Хорватії або Болгарії, прогулятися порожніми просоленими набережними, загадженими чайками, з холодними грудами водоростей і холодним білим піском, приваленим до землі ярим осіннім небом, синім, немов ментолова карамель. Мені хотілося побути трохи в мінорі, вхопити легкий осінній сплін, можливо, пописати щось для себе — неримовану поезію або якесь есе.

Та вже десь у червні я відчув, що більше не витримаю — що до осені я не доживу. Більше не впоруюся з керуванням. Ґвалтовно стрімко я почав губити сенс, який ще вчора здавався очікувано-зрозумілим. У червні я відмовився від участі у політзамовленні, поставивши хрест на подальшій кар’єрі в цьому керунку. У липні в Одесі на кінофестивалі ми з Вадіком відвисали як два бабуїни — з тридцятисантиметровими джойнтами в одній руці і склянкою прохолоджувального коктейлю в іншій. Бо що робити ще? Усі мости спалено, всі варіанти вичерпано. Ця хвиля підкочувала до мене ще з весни, а на кінофестивалі накрила з головою, і я пустився берега. На кінофестивалі мене охопило бажання наїстися цього життя, ніби востаннє — мабуть, знайоме всім, кого прирекли на страту. Я приїхав з Одеси засмаглий, втомлений коноплею, морем і нічними прогулянками, і кілька тижнів, поки тіло відновлювалося, думав, що мене відпустило. Аж ось прийшов серпень і з ним — черговий День народження.

— Стільки спогадів одразу, — озвалася Глаша, коли вони заїхали у двір. Тут було тихо, не доносилося шуму з вулиці. У дворі росли абрикоси, діти мирно каталися на каруселях, бабусі на лавочках пильнували порядок і дбали про благодать.

— Останній раз коли ти тут була? Зимою? Ти, здається, на день тоді заходила. А ще до цього — восени. Тоді було все дуже драматично — пригадав він ті часи.

Коли Глаша востаннє приїжджала до Києва, в мене тривав процес розлучення з дружиною. Інесса то виникала знову з нізвідки — і ми нервозно зустрічалися у кав’ярнях, жадібно курили і хлебтали американо без цукру, тримаючись як школярі за руки і дивлячись на перші сніжинки за вікном, а потім їхали до мене займатися лютим сексом, то, наступного дня, ми знову виявляли себе вкритими шрапнельними скалками іронії і сарказму, від одного лиш вигравання якими розсипалися в друзки будь-які плани на спільне життя — та що там, всяка надія зібрати щось докупи бодай у власному житті зазнавала краху, такими руйнівними ми ставали одне для одного. Вона топила в унітазі мої телефони з есемесками від чужих жінок, а я витрушував вміст її косметички з вікна.

Глаша приїхала одного разу в сам розпал військових дій, іншого разу — в міжсезоння, час, коли бажання жінки знову давало про себе знати, і я, мастурбуючи, все частіше уявляв не обличчя німфеток із порносайтів, а свою Інессу. Так само як Ландоші витягли мене з депресії, давши притулок у своїй родині, Глаша допомогла заспокоїтися, прийти до тями вже просто фактом своєї присутності в Києві. Ми гуляли разом чорним, голим парком, обираючи найбільш болотисті і занедбані стежки, і я нічого не розповідав їй про наші з Інесою війни, проте Глаша все розуміла сама. І мовчки мене підтримувала.

Чи варто казати, що ці часи закарбувалися в моїй душі, мов густа, депресивна татуха в занюханому тату-салоні на Оболоні, де так солодко-солодко прощаєшся з невинністю власної шкіри і де так болісно, згадуючи слова з книги Левита «І не зробите на собі наколеного напису», розриватимеш зв’язки з християнським минулим, вирушаючи у майбутнє — темне, порожнє — але твоє власне? Це було справжнім дорослішанням, прощанням з підлітковими сентиментами, справжньою зустріччю з безнадією зрілого життя. І вона, ця зустріч, тверезила.

Я робив собі «смоукі айз», а бабусі у дворі мені в спину казали: хіба для того наші діди гинули на війні, щоб мужики собі очі малювали? Та що вони могли знати про глибину мого падіння, про чорноту листопадової ночі, коли тебе не радує навіть листя трави? Вони знали війну, та я знав щось страшніше за війну — я знав мир. На війні достатньо вижити, а в миру — треба жити. Ось у чому засада.

— Чуєш, Глашо? — крикнув він їй, готуючи яєшню. По телевізору передавали свіжі новини з задимленої Москви. — Там у вас уже горобці падають з неба.

Вона зайшла на кухню, посвіжіла, витираючи коротке волосся. Глаша зробила перебільшено великі очі й загорнула собі на голові білосніжний махровий тюрбан із рушника.

— Апокаліпсис у вашому місті, — прокоментувала вона, сідаючи за стіл. На коліна їй вистрибнув звільнений із клітки граф Воронцов. — Ви ще дихаєте? Тоді ми йдемо до вас!

— Ось твій сніданок біженки, — він поставив перед нею тарілку. — Йогурт, вівсянка, апельсиновий фреш.

— Федоре, ти прекрасний. Коли ти вже знайдеш собі дружину? Ти будеш найкращим чоловіком.

— Їй потрібні будуть сталеві нерви і реакція як у Брюса Лі. Життя зі мною це жестокая жестокасть. Спитай в Інни, — він сів за свою яєчню з тостами. — Зрештою, спитай у мене. Я сам собі іноді співчуваю. А як справи у вас? Як там твій Жан-Люк?

— Він через пару днів прилетить до Києва. Хоче, щоб ми поїхали з ним кудись під Одесу. — сказала Глаша, намазуючи на булочку масло. Якби Федір міг собі це дозволити, він щоранку дивився б, як вона намазує масло на хліб. Та є межі, переходити які не варто. Особливо, коли тобі вже тридцять чотири.

— Надовго збираєтеся поїхати?

— Днів на чотири. Там безлюдний пляж. Це орнітологічний заповідник, Кінбурнська коса. Там відлітатимуть іволги. Жан хоче поспостерігати, як вони гуртуватимуться у зграї.

Глаша теж хотіла, щоб вони були разом. Принаймні, вона не відмовилася би спробувати. Федір став би її четвертим чоловіком — можливо, цього разу їй пощастило би більше.

Якби я захотів колись завести дітей, я хотів би, щоб це сталося з Глашею. Вона ідеальна жінка. По-рубенсівськи повновида, м’якосерда, із захоплююче гострим розумом. Із неймовірним почуттям гумору. Проте є час кидати каміння, а є час каміння громадити. Хочеться відкритися перед нею, поговорити щиро, по душах, але я мовчу, бо знаю, що коли вже відкрию рота, то звідти точно полиються якісь нісенітниці, типу «я тебе люблю, і давай будемо разом».

— Москва задихається від смогу: чадного газу в повітрі втричі більше за норму. У деяких місцях під Москвою вирує вогонь такої сили, що викликає утворення пірокумулятивних хмар, які зазвичай утворюються при виверженні вулкана або ядерних випробуваннях, — повідомляє журналістка ТСН.

Зараз. Зроби це зараз. Закінч їсти цей дурнуватий омлет, підійди до неї, поклади їй руки на шию і запроси на побачення. А ввечері, на Парковому мості, обличчям до заходу сонця, зроби їй пропозицію. Ось побачиш, як усе переміниться. Побачиш, яким це стане полегшенням для вас обидвох.

— Вот это да, — промовила Глаша, дивлячись на кадри задимленої російської столиці.

— У ніч проти шостого серпня на Москву знову опустився смог. Запах гару гостро відчувається практично всюди, навіть у центрі мегаполіса. Видимість на дорогах подекуди не перевищує ста метрів. Задимлене повітря сильно погіршило екологічну ситуацію в Москві та області...

Господи, я, напевне, божеволію, якщо вже думаю про такі речі. Якщо я це зроблю зараз, буду найбожевільнішою людиною у світі. У жодному разі не можна допустити цього.

— Ситуацію в російській столиці ускладнює спека, нічна гроза не принесла полегшення мешканцям...

Ви будете такою ніжною парою. Це буде так гаряче, так зворушливо і так близько. Тобі просто потрібно наважитись вийти з тієї ролі, яку ти на себе одягнув.

— ...І до новин зі столиці. Цієї ночі покінчив життя самогубством відомий співак Лулу Октябрьов. Як повідомляють сусіди, його тіло знайшли на автостоянці біля будинку, де мешкав популярний виконавець. Під час обшуку в його квартирі було встановлено, що Октябрьов випав з вікна тринадцятого поверху... Медики повідомляють, що це не перша спроба співака покінчити з собою, однак цього разу...

— Це неможливо, — Федір, ловлячи кожне слово, підійшов до телевізора і притиснув чоло до екрана.

— Федоре, з тобою все гаразд? — спитала Глаша.

Він відірвав голову від телевізора і пішов набрати з крана холодної води. Руки тремтіли. Випивши води, Федір утер губи й узявся за голову, наче перевіряючи, чи не відірвало її вистрілом з гармати. Треба щось зробити. Не можна це так залишити.

— Уночі один знайомий покінчив із собою, — сказав він, закладаючи кілька дрібок голландських шишок у скляну трубку. — Співак, Октябрьов Лулу, пам’ятаєш, я тобі ще взимку лінк кидав на його кліп?

Запальничка, вогонь, затяжка — сизий дим серпневим колючим стерням продер йому груди. Затримати дихання, задихнутися в диму, стримати кашель. Усе, що я планував сказати, так і лишилося у мене в горлі.

— Я ж тільки вчора з ним познайомився... Ми ще встиг­ли записати інтерв’ю...

Федір протер руками обличчя, ніби намагаючись остаточно прокинутися. Він викурив підряд п’ять сигарет, поки руки стали тремтіти менше.

— Але чому? — врешті сказав він. — Ми ж іще вчора з ним говорили перед концертом...

Жан-Люк був досить ексцентричним чоловіком приблизно мого віку. У Москві разом із Глашею вони займалися колись ресторанною справою, власне, довкола ресторанного бізнесу ми з нею й познайомилися — це було ще у 2007-му. Я компліментарно висловився з приводу інтер’єру та обслуговування офіціантці, а симпатична жіночка за сусіднім столиком раптом зав’язала зі мною розмову. Вона поцікавилася, чи я не той знаменитий ресторанний критик, про якого нині пишуть усі газети, але навіть дізнавшись, що я взагалі гість з України, Глаша попросила тоді приготувати для мене спеціальне блюдо від шефа — якийсь винятковий російський розсольник з грибами і налисники з осетровою ікрою. Ми розговорилися, і з’ясувалося, що переді мною — начитана, інтелігентна особа, яка гостро потребує чоловічої ласки. Ми здружилися, стали взаємно коментувати записи в наших ЖЖ і ділилися різноманітними культурними аномаліями, які віднаходили в інтернеті.

Далі вони з Жан-Люком розлучилися, ресторан занепав, і його довелося продати. Шукаючи ліків від депресії, Глаша стала ходити на заняття з медитації тут, у Києві, в школу Бориса Гурова, психолога-екстремолога, про якого іноді розповідала мені майже казкові історії. З Глашею завжди було цікаво розмовляти, однак коли я завважив, що з початком вивчення медитації сфера її інтересів змістилася в бік гео­політики, високих технологій і консцієнентальних воєн, я подумав, що двоєженство — це цілком хороша практика.

Однак, шлюб з Інною відсунув наші стосунки з Глашею на задній план, листування зробилося поверхневим і нечастим, а дружба повисла в певному стані паузи. Коли ж Інна від мене пішла, Глаша знову з’явилася на горизонті. Правда, вона знову була разом із Жаном-Люком.

Жан-Люк був людиною вкрай неспокійного розуму. Як і я, він приятелював із легкими наркотиками, однак до кола його близьких друзів також належали Опіум, Крек і Героїн, що, своєю чергою, викликало ряд нових Запитань до Глашиних світоглядних Основ. Утім Жан-Люк хоробро заявляв, що на нього ці всі забобони не діють і ніякої залежності від побратимів він не відчуває — особливо, якщо зважити, що бачиться з ними лише у вихідні.

Жан-Люк був природженим містиком: бачив людські аури, передчував події, читав людські долі з долоні. Здебільшого прогнози його були фатальними і, що печально, правдивими. Тому його молодецьке, розгнуздане в багатьох відношеннях життя наче перепрошувало за нелегкий талан, який йому доводиться нести.

Жан-Люк притримувався крайніх лівих поглядів, називав поліцію не інакше, як «свинями у фуражках» і за першої нагоди встрягав у вуличні бійки. Його відзначала особлива французька привітність — мабуть, результат тих самих liberté, égalité, fraternité — він охоче приймав усі запрошення від друзів, яких легко набував у Росії чи Україні і так само легко втрачав. Часто його «друзі» виявлялися людьми доволі специфічними — він не відмовлявся від товариства робітників-узбеків, бомжів, циган, валютчиків і кишенькових злодіїв, пояснюючи Глаші нові знайомства «потребою пізнавати життя, яким воно є».

Жан-Люк також був неабияким ревнивцем. Коли вони з Глашею уже розійшлися і вона стала їздити на навчальні сесії до Києва, він став з’ясовувати, з ким це вона тут спілкується і, серед іншого, познайомився зі мною. У мені, правда, загрози не побачив — чим, слід сказати, зачепив моє почуття гідності. Зі мною він охоче напився віскі, а наступного дня, для закріплення дружби, ми з’їли пару великих піц на брудершафт.

Кожен приїзд Жан-Люка супроводжувався незмінними сценами ревнощів: він влаштовував скандали Глашиним друзям — зокрема, один раз у чайному клубі, обителі спокою і гармонії — а потім слізно вимолював пробачення за ту експресивну поведінку, засипаючи Глашу квітами і коштовними подарунками, більшість з яких були такими ж аляпуватими і чудернацькими, як і вся його персона. Наприклад, він дарував їй розписані золотом супниці в козацькому стилі або срібні блюда, інкрустовані напівкоштовним камінням, єдиним гідним місцем для яких міг би стати хіба що індуїстський храм якогось багаторукого бога десь у Мумбаї. Фінал усіх цих сцен був наступний — Глаша вчергове наважувалася повірити Жан-Люкові, й вони, обійнявшись, наче молодята, зникали в СВ-вагоні поїзда «Київ–Москва», а вже за два тижні я отримував від Глаші чергову звістку про те, що Жан-Люк «збожеволів і полетів у Марсель».

Глаша, побачивши, що його краще не чіпати, тактовно вийшла з кухні. Сам не свій, Федір пішов у спальню і впав на ліжко обличчям у подушку. Хвилин через сорок такого безглуздого лежання у двері його кімнати постукалася Глаша.

— Усе гаразд, Федю?

— Ні. Вибач, мені дуже погано зараз.

— Я тобі можу чимось допомогти? Може, зробити тобі компрес із льоду?

— Глашо... — сказав я, не відриваючи обличчя від подушки. — Вибач, Глашо... Здається, на сьогодні чортове колесо відміняється. Мені просто треба трохи побути самому.

— Мені поїхати? — спитала Глаша тихо. Усе це мені нагадує моменти розлучення з Інною. Тоді теж було це почуття спустошення й провини. — Я можу переночувати у Вадіка і Тоні.

— Буде краще, якщо ти поїдеш до них, — відповів я. — Пробач, що так склалося. Не хочу тебе травмувати. Ми ще якось обов’язково погуляємо... Повір, у будь-якому іншому випадку я не просив би цього, та зараз...

Глаша нічого не сказала. Вона вийшла і стала швидко збиратися. Зрештою вона вийшла в коридор із чемоданом в руці і кліткою з графом Воронцовим під рукою. Тягуче наближається пора прощання, і всі невиказані почуття розтягуються між нами паленою патокою, прилипаючи до серця. У грудях, там де серце, у мене діра, законопачена тугим жмутом ганчір’я, перемазаного мазутом. Приїжджає ліфт, Глаша заходить всередину.

— Глашо, вибач...

— Всё нормально, иногда так бывает, — сказала вона перш ніж двері ліфта встигли зімкнутися. Кабінка зникає, і я думаю: ну от і все. Ще один спалений міст.

Моя квартира несподівано знову стає порожньою, і я беруся перемивати посуд із фанатичністю людини, відданої лікарняній чистоті. Поступово на кухні з’являється порядок. Гаряча вода і піна мене заспокоюють. Пучки пальців стають червоними, пахнуть жиром і миючим засобом. Щось схоже на гірке задоволення приходить на зміну тотальному відчаєві.

Федір зідзвонився з Тонею дізнатися, чи приїхала вже до них Аглая, однак дізнався, що Тоня вже три дні як живе сама. Вони посварилися, і просвітлений художник-візіонер, як був, у капцях на босу ногу, пішов з дому, щоб уже ніколи не повернутися.

— Він просто забрав свій макбук і зник, і нічого не сказав мені. Я йому дзвоню вже третій день, він не бере трубку. Де він блудить, Федоре? У нього дитина і слимак удома. І недомальовані роботи. Скажи йому, що він повний придурок, — попросила Тоня. — Якщо будеш його бачити, скажи, хай хоч віддасть ноутбук, взагалі-то це я його купила.

— Гаразд, — невизначено відповів він. — До вас, до речі, прямо зараз їде Глаша. У мене трохи зірвало дах, я попросив її, для її ж безпеки, щоб вона пожила у вас. Ви не проти?

— Глаша в Києві? Лишень цього бракувало. А втім добре, нехай приїжджає. Хоч буде кому погуляти з малою. Ти будеш сьогодні? На вечір будуть спагеті з сиром.

— Тільки якщо притягну Вадіка. Він мені потрібен для експедиції.

Опісля Тоні Федір спробував додзвонитися до Вадіка, але той не відповідав. Із Вадіком вдалося вийти на контакт аж близько шостої.

Увесь цей час, поки він з монотонною озвірілістю набирав Вадіка, він провів на кухні, докурюючи з водного залишки голландської шишки, блукаючи інтернетом і читаючи прощальні статті, присвячені загибелі Лулу. На Ютубі в режимі нон-стоп грав плей-лист із хітів Октябрьова. — Чувак, — сказав він. — Ти де? Тоня з розуму сходить.

— Привіт, дорогий! — відповідав прокричав у слухавку Вадік. — Слухай, не повіриш. Я залип на Петрівці, дивлюся різні альбоми вже третій день поспіль. Перекажи Тоні, що у мене все гаразд. Я у творчому пошуку. Слухай, і в мене до тебе особисте прохання — подивися картини Нео Рауха, це просто винос мозку!

— Чувак, ти мені потрібен. Я хочу поїхати з тобою в термінову експедицію на природу. В Зону.

— Круто, чувак! Ти хочеш поїхати в Зону?

— Так, чувак, і якщо можна, прямо завтра. Це реально питання життя і смерті.

— Слухай, ну я готовий. Лишень боюся, що коли поїду, з’являться нові альбоми в тих рядах, які я вже переглянув, а так, поки я тут, я типу контролюю всю ситуацію.

— Чувак. Реально. Якщо ти мені колись і був потрібен так, що без тебе світ не зрушиться далі з місця, то це зараз.

— О’кей, я поняв.

— Ти на Петрівці? Залишайся на місці, я заберу тебе.

Місто запікається на сонці до скоринки. О сьомій вечора на міських дорогах шибає в ніс духан гудрону. Запах важкий, задушливий, від нього починають сльозитися очі. Машина швидко розігрівається від прямого сонячного проміння, і скоро стає важко тримати її за кермо. Думка, щоб поїхати до автомайстра і відремонтувати кондиціонер, викликає у мене лише тупий приступ болю. У поросі вздовж дороги бачу сонних собак, що ледве підіймають голови на звук автомобіля. Небо жовто-оранжеве, затягнуте гарячою їдкою паволокою.

Він запаркувався на стоянці біля Макдональдса. Петрівка, як завжди, переповнена транспортом і людьми. Ряди кіосків з хачапурі, з морозивом і сигаретами, з надувними кульками і купальними аксесуарами. Де-не-де бочки з квасом. Брудні парасолі від сонця. Напівголі цицькаті жінки за п’ятдесят біля них, у косметиці, у фартухах, з товстими, як у слонів, опухлими ногами. Виглядають, чим закінчиться день. Гарячий вітер носить дорогою обривки пакетів з чіпсами і шматки брудно-рожевого поліетилену, висить цей паскудний торгашеський душок, змушує людей ставати дріб’язковими, жадібними, нечистими на руку. Тут скрізь шастають нувориші й дрібні злодюжки, які, тільки й пильнуй, висмикнуть у когось, розмореного сонцем, чергову сумочку або портмоне.

І щось є огидно привабливе в цій густій грязюці. Зараз, на сонці, вона дійшла своєї досконалої кондиції, коли її можна фракціонувати в окрему субстанцію. Є щось у цій багнюці притягальне, сюди хочеться іноді приїхати, вдихнути цю бридоту поглибше, отримати нотку брудного, низького драйву, пошлого азарту, майже як у дитинстві на Лісовому. Там теж атмосферка була схожою, можливо, лише більш болотистою, грузькою — тому що там люди переважно сколювались або спивались. Над усім цим висів сопух загублених людських доль.

Але він за натурою — дослідник. Він любив зливатися з середовищем. І, коли б він був спеціалістом із ссавців, він би неодмінно вивалювався у грязюці, як вони, а жив би з вовками — вив би по-їхньому. Так і зараз. Йому кортіло вмитися цим запахом, одягнутися в нього, щоб краще відчути цю важку карму.

Лулу, навіщо ти так... До мене тільки зараз доходить по-справжньому те, що сталося. Вчора ми спілкувалися вдвох, відчували близькість і порозуміння, а сьогодні — ми по різні боки барикад. Він вийшов у вікно — а я ні. Й мені є над чим подумати. Бо на його місці міг бути я. Я сам міг би це зробити — легко. Вийти у вікно. Навіть більше, я відчуваю, що в мені теж живе цей вірус. Це теж може одного дня спрацювати.

На горизонті, проти сонця, з’явилася невисока, опасиста фігура в шортах, що несла в руках цілу гору книжок. Федір упізнав знайомі окуляри і кругле, розтягнуте в усмішці обличчя Ландоша.

— Чувак, привіт! — помахав йому рукою Вадік. Він був увесь розколошканий, вкритий крупними краплями поту, наче потрапив під душ, а шматок ізоляційної стрічки, якою він підмотував собі окуляри, на спеці розмотався і здибився, немов синя кобра. — Фух, чувак, я ледве живий. Дивись, що робить з людьми жадібність!

— О лотосоокий! — вигукнув Федір, відкриваючи багажник. — Кидай журитися, звалюй свої скарби і заскакуй у віману. Твоя родина вже чекає на тебе!

Тоня і Вадік жили на Нижньоюрківській, одразу навпроти труби велетенського закинутого заводу, площі якого з протилежного боку від дому Вадіків межували з Кирилівською церквою, знаною мироточивими іконами, лобизати які приходив іноді боголюбивий Вадік, а далі, за церквою тягнувся пустир, уподобаний бомжами, дикими псами і Ландошами.

До православ’я родина Ландошів ставилася обережно, та Вадік як великий екуменіст і прозеліт, легко минав кордони чужих конфесій, навідуючись то до синагоги, то до мечеті на Татарці, то до котрогось із подільських храмів Київського Патріархату. Його невинний, злегка божевільний вигляд, очевидно, давав йому пропуск у всі релігії, адже мало яке справді духовне вчення оминало увагою юродивих. У підмотаних ізолентою окулярах, зі скуйовдженим волоссям, серед якого стирчала виразно позаконфесійна кіска (у потрібні хвилини вона перетворювалась то на пейси, то на оселедець, то на прядиво волосся раба Божого Планктонія, як іноді підписував свої неоправославні роботи Вадік), з донечкою Майєю, незмінною супутницею в таких вилазках, Вадік не міг викликати підозр у лихих намірах — навіть здалеку було видно, що він друг усіх живих істот. Батюшки і матушки, імами і ребе, побачивши цю пару, пускали сльозу розчулення і благословляли чадо Боже крихітку Майю, яка у відповідь била їх по голові чарівною паличкою повелительки єдинорогів, а заодно і її непевного, та, втім, незагрозливого отця, мир вам і всі благословення.

Вадік почав кар’єру просвітленця, сам того не очікуючи, на Ґоа, де йому трапилося з’їсти першу марку ЛСД, в результаті чого він побачив «свет невечерний» і, як то водиться, «все поняв». Відтоді єдиною невирішеною проблемою Вадіка залишалася Тоня, яка ніяк не хотіла вірити у тотальну духовність цього буття, а особливо у духовність і непорочність власного чоловіка. Опісля того, як батько Тоні помер від раку, Тоня вже ні у що не вірила, її релігією стали робота у міжнародній компанії та комікси про Зай­ця ПЦ, а об’єктом поклоніння — полички: щоразу, коли життя заводило її в черговий екзистенційний тупик, Тоня купувала поличку. Вона сама прикручувала її, і сама заповнювала усім корисним і потрібним. У квартирі Ландошів було багато красивих, корисних поличок, заповнених корисними і потрібними штучками.

Не те, щоб вони з Вадіком були геть чужими одне одному — навпаки, Федір вбачав щось пророче, віще в тому, що такі люди як Тоня і Вадік уживаються — вбачав у цьому відблиск уже згаданого «света невечернего», бо у їхньому партнерстві йшлося явно про щось інше, аніж про секс, гроші та здоровий генофонд — там йшлося про душу, яку, здається, ще не пізно було спробувати врятувати.

У квартирі темно, Тоня вмикає у передпокої світло, і з усіх сил намагається вдати перед Глашею, що рада знайомству і що у неї добрий настрій.

— Заходь. Не бійся, Глаші тут немає, тут тільки граф Воронцов, — з порогу зустрічає вона мене. Тоня — одна з тих, хто намагається оженити мене на Глаші. Вона вже давно встигла з’ясувати причини, через які я всіляко намагаюся уникнути цього. — Мій геніальний чоловік з тобою?

— Та-дам! — вискакує у мене з-за спини Вадік. — Глянь, Тоню, який я знайшов альбом!

— Ти знову купував альбоми? Їх уже немає де ставити!

— Буквально пару штук. Дивися, це Нео Раух!

— Я дуже рада. Я навіть не хочу знати, де ти ночував, — вона вичитує його, склавши руки на грудях, тоненька, з великими очима, дивлячись на Вадіка знизу вгору. — Від сьогодні ти спиш на кухні. Марш у ванну митися. Фу, від тебе тхне, як від коня.

— Як від просвітленого коня, — поправляє Вадік.

— Прекрасно. Як від просвітленого коня, — Тоня закочує очі і плететься на кухню розігрівати спагеті з сиром. — Федоре, ти їсти будеш?

Тоня худа і стражденно-сексуальна — в коротких шортиках і майці, з коротким волоссям, вона схожа на людину, яка з останніх сил, не добираючи засобів, намагається заслужити у байдужого світу бодай крихту тепла і любові. Я готовий їй дати — цю любов. Вадік готовий затопити її своєю любов’ю, Слимак і Кішка обливають її цією любов’ю, але Тоня схожа на скорпіона. Вона жалить саму себе, а коли хтось починає заважати їй робити це, вона починає жалити усіх без розбору. Тоня — перфекціоніст, і недосконалий світ спричиняє їй безмірні страждання і депресію. Апофеозом недосконалості їй видається власний чоловік.

Кухня Вадіків вирізнялася особливою затишністю. М’які зелені стіни, обвиті вазонками, створювали відчуття, особливо після опівночі, що за межами кухні — відкрита безодня космосу, але не холодна, а густа і затишна. Вадік повернувся з ванної чистий, сяючий. Тоня подала їм спагеті.

Зоно, ти знаєш, я хотів би, щоб ми ніколи не розлучилися, а жили однією родиною до кінця своїх днів. Коли на кухні зовсім смеркається, у двері дзвонять — приходить Глаша. Мені незручно перед нею, та Глаша робить вигляд, наче нічого не трапилось, наче все так, як завжди. Глаша приєднується до нас і теж їсть спагеті. Ось ми зібралися. Одна родина. Нехай воно все замре в цю мить.

Коли з вечерею було закінчено, Вадік дістав зі сховку шишку і став її активно кришити, а накришивши, заладував трубку і передав її Глаші.

— У світі, карочє, капєц, що робиться, — почав Вадік, як слід прокашлявшись і передавши люльку Тоні. Тій уже було досить, тож вона передає її мені. Я пропускаю Глашу вперед, і Глаша робить акуратних півзатяжечки. Вона не курець — вона робить це, знову ж таки, лише для мене. Затягується і, затримавши дим, передає мені девайс, кидаючи на мене короткий, турботливий погляд. — Ми, коротше, з Тонею дивилися відео про календар майя — і по календарю майя ці десять днів називаються тижнем смерті. Тому ці всі пожежі зараз відбуваються, і ще багато всякого має трапитися. Катастрофи, епідемії, війни... Вобщем, повний кіндрат наступає.

— Лулу Октябрьов викинувся з вікна, — повторив я їм ранкову новину.

— Москва задихається, — озвалася Тоня. — Он, Глаша тут у графа Воронцова досі стрес зняти не може, хоча ми вже йому і віскас, і рибу... Куди тільки дивиться Хаббл?

І так далі. Усе це вони вже обговорювали десятки разів, та щоразу це — як пісня. Їм подобалося відчувати, що цей світ скоро брикнеться, і хотілося вірити, що після короткого спазму у грудні 2012-го тиранія нового порядку впаде, і космічна свідомість охопить планету.

Вони відкрили фотографію Лулу на макбуку, і Тоня поставила біля неї свічку. Вони включили якісь буддійські мантри, Вадік запалив індійську паличку і посипав голову свого улюбленого слоноголового божества червоним порошком. На кухні стало затишно. І тоді він розказав їм про свій задум.

— Мене накриває, Вадіку, — сказав я. —Ви не хочете поїхати на кілька днів на природу, відпочити? На Канівське море. Сосни, пісок, Дніпро, безлюдні місця...

— А чому саме туди? — спитала Тоня.

— Там Зона, — пояснив Вадік. — Там є одне місце, камінь бажань. Там можна поміняти свій сценарій. Тоню, ти не хочеш з нами на Зону?

— Навіть не підлещуйся.

Там, у хащах Трахтемирівського півострова, який останні шістдесят років вважався заповідником і залишався більшою чи меншою мірою закритою територією, куди не пускали туристів, в мальовничому урочищі знаходилося старе козацьке село Зарубинці. У шістдесяті його мешканців терміново депортували, саме село — знищили тракторами впродовж кількох днів, а всю територію Трахтемирова оголошено закритою зоною. Подейкували, що там був якийсь військовий об’єкт. У дев’яності, як розповідав мені Сталкер, об’єкт було розформовано, після нього на Трахтемирові залишилися закинуті сади з шовковицею — там вирощували шовковичного шовкопряда.

Зона виходила далеко за межі Трахтемирова, охоплюючи Бучак, Букрин та інші прилеглі землі біля Трахтемирова, доходячи ледь не до Витячева, та епіцентром Зони був півострів, що зубом виступав із материка проти течії Дніпра. А одним із головних місць на Трахтемирові було урочище Зарубинці — там, де знаходився камінь бажань. На камені можна було змінити свій сценарій. Зона була особливою територією, куди ти міг потрапити тільки з провідником.

— Слухай, Федю, а ти можеш розказати в кількох словах про Зону? Я послухав би ще раз, — попросив його Вадік, і Федір кивнув.

Із Павлом Сергійовичем вони познайомилися в Зоні. Це сталося років два тому — він пішов на самотню пішу прогулянку і, як годиться, заблукав. Було щось чарівне в тому, щоби згубитися серед невеликого клаптику лісу. Заблукав він у Бучацьких лісах, десь, як Федір припускав, у районі Роженої криниці. Бродячи перехресними стежками, він почув якісь людські голоси і, подолавши зарослий деревами пагорб, побачив картину — серед невеликої галявини стоїть чоловік років п’ятдесяти з ножем у руках. У нього скошене чоло, що переходить у велику лисину, на ньому брудна матроска, і підборіддя в нього гордо задерте. Біля нього стоять якісь молодики з бензопилкою і щось йому кажуть. Він спустився ближче і почув першу репліку, з якої почалося його знайомство зі Сталкером: «Нє подході, ілі я тєбя уб’ю. Я прєдупрєждаю». Ці слова були адресовані не Федорові, а хлоп’язі з бензопилкою. Хлоп’яга, схоже, щойно з армії або з тренувального залу, судячи по розпухлому від м’язів торсу, безпорадно озирався то на свого трохи кволішого в плані фізичної форми товариша, то на невидимих глядачів. «Та йолкі палкі, ну й придурок», — спльовував він на землю, і то скидав бензопилку в руці, готовий завести її, то, помічаючи рішучий вигляд чоловіка в матросці, знову опускав її.

«Що тут у вас відбувається?» — спитав Федір і подивився на чоловіка з розкладним ножем. Пика у нього була червоною, як у пияка, і мала хворобливий вигляд. Та й тілом він видавався кволим, знесиленим, але погляд у нього був жорстким. Вигляд у чоловіка з ножем був бідовий і вкрай рішучий.

«Еті прідуркі хотят спіліть вот ето дєрєво, — сказав чоловік абсолютно рівним голосом, поплескавши рукою по товстому дубові. — І я іх предупредив: еслі оні хоть на сантиметр ще наблизяться, я іх прикончу, ето я ім обєщаю».

Говорив він російською з сильним українським акцентом, і говорив він як у Бабеля: хотілося, щоб він сказав щось іще.

Дерево, за яке йшла мова, видавалося старим і крислатим, і Федір зрозумів, що стоїть на правильному боці.

«Слушай, мужик, ну будь умним, отойди, а?» — з цими словами білявий хлоп’яга з бензопилкою смикнув за кільце і заніс її у повітря. Мотор пилки заревів, а стрічка тонко задзвеніла.

Чоловік із лисиною і ножем у руках відступив ще на крок до дерева, майже впершись у нього спиною.

«Я ста́рий алкаш, і мнє тірять нєчєго, — сказав він, і Федір заворожено дивився, як рухаються його губи, вимовляючи ці прості, переконливі слова. — А ти ще молодой, щоб умирати тут. Обєщаю, смєрть буде бистрою, поскольку ножик очєнь острий. Можеш начінать. Могу гарантіровать, шо ми ляжемо тут вмєстє. Хорошо подумай, етого лі ти хочєш».

Я відчув, як між чоловіком з ножем і молодим бугаєм відбувається протистояння воль: і той білий відчув, що старому справді втрачати нічого. У цей момент він раптом пошкодував, що піддався своїй нерозсудливості, ставши поміж цими двома сторонами, але в нього, немов мимоволі, з вуст злетіли слова:

«Мужики, брейк. Дерево пиляти не смій, ясно? Тут заповідник, якщо не ясно. Я журналіст, ідіть з цією пилкою подалі, щоб у вас потім проблем не було».

Його чорнявий товариш стояв мовчки, не зважуючись зайняти чиюсь позицію. Білий підтиснув губи і вигляд мав суворий і рішучий.

Лисий із ножем дивився похмуро, з-під лоба. Погляд у нього був непохитний, підборіддя задерте догори. Дивився він білому просто в очі, а нижню губу недобре виставив уперед.

Нарешті щось помінялося в повітрі, і бугай із явним невдоволенням опустив бензопилку й тут же вимкнув її.

«Ето правільноє рєшєніє, — прокоментував чоловік із ножем. — Уходітє, пока не пролила́ся кров».

«Ладно, Стьопа, — озвався врешті білявий із виглядом переможеного. — Поїхали лучче на Бучак, шо з придурков возьмеш».

За якихось три хвилини їх уже там не було: вони кинули назад свої ще не розкладені речі, бензопилку в багажник машини, і разом зі своїми тьолками, які весь цей час вели себе вкрай мудро і не втручалися в цей діалог, зникли на лісовій дорозі, здійнявши наостанок хмару куряви.

«Еті придурки не понімають, що вони находяться в Зоні, а в Зоні так вести себе нєльзя. Інакше наказаніє буде очєнь суровим», — сказав мій новий знайомий.

Чоловік склав ножа і присів до зачовганого пакета, що валявся біля дерева. Він дістав із кулька пляшечку з-під води і з горлечка зробив пару добрих ковтків.

«Самогон, — сказав чоловік. — Обично ні с кєм не ділюсь, но в данном случаї могу сдєлать ісключєніє. Етому дєрєву сто лєт. Ти мені помог захистити його».

«Дякую», — Федір зробив ковток браги, що тхнула сивушними маслами, бо мені також потрібно було перевести подих. Сів біля чоловіка і закурив. Він ще раз надпив із пляшечки, такої ж зачовганої і брудної, як і кульок, з якого ту було взято, Федір, натомість, від другого ковтка відмовився. — А що таке Зона?»

«Ето вот все, що ти тут бачиш. Ето Зона. От Бучака і до Трахтемирова. Весь полуостров — це велика геопатогенна зона. Ето Зона».

«Кстаті, мєня зовут Павло Русич, — представився чоловік. — Або просто Сталкер».

«Федір. Федір Могила».

«Ти отчаянний малий, Фєдя. — сказав Русич. — Мнє ето в тобі нравиться».

«Я згубив дорогу до Рожени».

«Пішли, я тебе проведу», — сказав Русич, і, відсьорбнувши ще разок із пляшки, сховав її назад до кулька, й ми пішли. — Я, вопше-то балакаю по українськи, но в городє обично перехожу на руский».

Вигляд у Русича був похмурий: скошений лоб із великою лисиною аж за потилицю, м’ясистий ніс і каламутні очі, прикриті крислатими бровами. Обличчя невдахи. Власне, це брови робили його вигляд відлякуючим. Тільки трохи згодом, коли Русич почав говорити і коли його слова виявилися словами далеко не пияка, Федір помітив притаманні його обличчю шляхетні риси: чоло, що було скошене, як на картинках Ломброзо, крім того, було ще й високим, інтелектуальним. Раптом Федір побачив, що у цьому обличчі є вдумливість, уважність, проникливість. Є непомічена ним раніше гідність.

Почалася його історія з того, що він назвав себе графологом і візуальним психодіагностом у відставці. На моє запитання, що він робить тут серед лісів, Павло (я уточнив його повне ім’я — Павло Сергійович — і, для годиться, надалі називав його саме так) сказав, що зараз хворіє, і тут, на Бучаку, перебуває в лікувально-трудовому профілакторії імені Русича. Федір вирішив уточнити, що то за таємничий профілакторій, та Павло Сергійович загадково відповів що тут є «тайні місця», в яких він відновлює свою зламану психіку. Потім, через рік, так уже сталося, що ми зустрілися вдруге, — що характерно, майже в тому ж самому місці, і Федір дізнався, що у Сталкера тут — не багато, не мало — є викопана власними руками печера. До неї він Федора не проводив. Вочевидь, Федір ще не дозрів у стосунках отримати таку довіру, однак зрозумів, що печера — це і є легендарний лікувально-трудовий профілакторій, і що копає він її вже багато років, принаймні вісім так точно. З його історій, у яких постійно фігурували ті самі персонажі — Сашко і Степанчик — які, судячи з усього, постійно робили там дві речі: різалися в карти і хляли горілку, — Федір зрозумів, що коло спілкування Русича доволі тісне, а печера є чимось дуже особистим і таємничим. Людей він ділив на клани і говорив про них так: «Он с нашего клана, а етот не с нашего, а с етім кланом ми перебуваємо во вражді». Для нього світ був полем нескінченної битви між кланами. Одні були мисливцями на Звіра, інші — сприяли його приходу. Сам Русич казав, що він «не охотнік». Про себе він казав, що він — сталкер. Він водив людей на Зону.

«А хто такий Звір, Павле Сергійовичу?»

«Об етом не разговарюють. Послушай Бутусова, “Птіца-каратєль”. Ти сам всьо поймеш».

Звір жив в Анти-Зоні.

Анти-Зона була дзеркальною протилежністю Зони. І йшли вони завжди поруч, пліч-о-пліч. Тут, на півострові, була Зона. Там, на іншому березі, мешкав Звір.

«Когда молнії ударяють, ето оні вижигають дітьонишів Звєря. У Бутусова ето всьо єсть». — Це він про блискавки, що влітку часто били в протилежний берег.

У місті Звір теж мав анклави. Там були клани, які бажали його кланові смерті. «Обичниє дєвочкі і мальчікі, но служат Звєрю».

У місті були «поштові ящики». Це були маленькі острівки Зони, через які можна було відправити на Зону сигнал про біду, попросити про допомогу, загадати собі бажання.

Це було головною темою всіх їхніх розмов про Зону — Зона, як і у Стругацьких, так і тут, на Трахтемирові, виконувала бажання. Зона могла змінити сценарій людської долі. Десь там, на Зарубинці, був один із полюсів Зони. Там був зарубинецький Камінь.

«А чому вона виконує бажання, Павле Сергійовичу?»

«Там, глубоко внизу, там зариті машини Бога».

Машини Бога. Ось що таке Зона.

Русич легко перетравлював найпронизливішу езотерику типу книг Шилова. Або, наприклад, Мулдашева. Усе, що говорилося про древні цивілізації, заворожувало його і легко вкладалося в його картину світу. Під дією алкоголю та картина була доволі пластичною, але, наскільки Федір устиг дізнатися зі спілкування з ним, вона була цілком завершеною. Центральним елементом його картини світу була Зона.

Зона сама прикликала до себе своїх сталкерів.

Цими історіями Русич ділився з ним охоче, можливо, тому, що Федір заслужив якийсь мінімум довіри, просто з’явившись у потрібний час там, біля дерева — втім, хоч його явної заслуги в тому, щоб допомогти Русичеві урятувати тоді дерево, не було, Сталкер наполягав, що Федорова поява додала його позиціям сили. А можливо, він не так часто зустрічав нового слухача, який, на відміну від його колег-пияків, міг зрозуміти трохи більше з того, що він намагався розказати іншим.

Уперше він потрапив на Зону, коли йому було сімнадцять. Він був важким підлітком. Син голови райкому, з чотирнадцяти років брав участь у хуліганських угрупованнях. Із шістнадцяти — на правах ватажка. Рани і травми колючо-ріжучими предметами — отримані й нанесені власноруч. Казав, якби в сімнадцять років його не відправили в армію, він би когось замочив, а на «зоні» пішов би в «отріцаловку». Та в сімнадцять він потрапив на іншу «зону» — Трахтемирів. Казав, що там він зміг змінити сценарій свого життя, і завдяки цьому вступив до інституту. Десь на останніх курсах інституту він познайомився на автобусній зупинці з чоловіком, який наче чекав на нього (тут історія Русича ставала підозріло схожою на перший том Карлоса Кастанеди, але Федір цінував його надто високо, щоб сумніватися в словах майстра). Цей чоловік передав йому всі знання з графології, якими володів. Казав, то були таємні знання по лінії передачі, що тягнулася ще з часів царської Росії. Графологія давала йому змогу безпомилково складати психологічний портрет людини за її почерком. Ним зацікавились органи, і після інституту він уже був лейтенантом КҐБ. У 28 — власна, отримана від держави квартира і посвідчення старшого управляючого інформаційною безпекою. Плюс можливість носити табельну зброю. Каже, що подібну професію придумав і запропонував ту посаду він сам. Тоді почалася його боротьба зі Звіром, і він, будучи на службі в Імперії, цю боротьбу успішно вів.

Коли розвалився «совок», тріщина пробігла по всьому життю, і він запив. Пив він тому, що більше не мав державної задачі, не мав табельної зброї і державної машини. Усе, що він міг тепер запропонувати ринку — це провести графологічний аналіз персоналу, виявити, хто схильний до зловживань посадовими повноваженнями або хто може підставити в скрутну хвилину.

Це все були іграшки. Він більше не працював з небезпечними злочинцями, не було широти завдань.

Іноді до нього за наводкою зверталися крупні клієнти — директори великих компаній, політики, які шукали компромати на своїх колег. Проте це траплялося нечасто. Тому він знайшов собі притулок в Зоні.

«Зона ісполняє твої желанія, — казав він. — Вона була создана, щоб ісполнять твою голограму. Твої настоящі бажання. Це — машина. Підкреслюю — іменно машина ісполнєнія желаній. Зона була создана для того, щоби протистояти Анти-Зоні і Звєрю».

«Так все ж таки, що таке Звір?»

Одного разу Русич прокоментував це.

«По моєму допущєнію, Звєрь — ето то, що древні греки називали Фтором, а Гайдеґер — Нічто».

«Зона ілі приймає тебе, ілі виштовхує. Коли в сімнадцять років ми із товаришем попали на Зону, ми почули голос в голові: “Убірайтєсь отсюда”. Сюди по всьому, там ішли важні прєобразованія в Зоні. Даже нє планетарного значення — галактичного. Потому що бучацька Зона це Сервер для связі с центром галактики».

Його міфологія геопатогенних зон складалася з кількох типів аномалій. «Поштовий ящик» давав змогу відправляти «замовлення» на «сервер». Зона допомагала тобі реалізувати задуманий сценарій. Зоня міняла хід життя.

«Поетому, еслі Зона виталкує тебе, ето радость. Еслі приймає, ето всьо. Ето значить, що ти как мінімум сталкер. Ето значить, шо ти будеш кого-то за собой вести».

Людей Анти-Зони, людей Звіра Зона мочила. Були чіткі параметри того, що Зона не пускає тебе: запаморочення, головний біль, кровотеча з носа, нудота, блювання, понос, відчуття сильної слабкості.

«Зона притягує анті-сталкера. Анті-сталкер — єто тот, хто водіт людей в Анті-Зону, як обичний сталкер — в Зону. Она притягує його на лєчєніє, ілі на убійство».

Київський Ботсад був «зоною». Лавра була «зоною». Бабина гора на Видубичах була «трубою» — прямим каналом на «сервер».

Останні років вісім він копав печеру.

«Першу печеру я викопав, як пивний погріб, — розказував Русич. — Я тоді жив на Зарубі, зимою і лєтом, і мене два года не могли найти єгеря. Потом, коли вони на мене робили облаву, з машинами, сильно удивлялись: казали, що знаходили слєди какого-то прєбиванія, но вислідити їм мене не удавалось. Тогда я відкрив на Зарубі Камінь — ето древня система дольменов, оставлена цивілізацією сколотів. Камінь сразу же став вести мене. Я найшов печеру одного йога за двадцять мінут. Двадцять мінут. Був один кадр, жив там у печері. Плавав вісім кілометрів через Дніпро в Переяслав туди і назад, за пивом. Однажди він склав свої пожитки — одяг, документи, дєньги — в стіг сіна, і поплив через Дніпро. Припливає назад — а стогу вже немає. Приїхала машина і погрузила його. І в яке село повезла, невідомо. Он пішки ко мнє в Українку прийшов, сказав: “Зона виплюнула меня”. Більше он тогда на Зону не возвращався. Зараз живе десь у Чорнобильській зоні, працює вчителем».

Опісля цього затяжного проживання на Зоні Русич приїжджав туди щоліта. Одного разу вони сиділи з приятелем біля вогню, і тут почув голос, який російською мовою сказав: Прідурак, завтра начінай капать тут пєщєру».

«Я кажу Серьожі: у мене, здається, глюк. Він каже: у мене тоже. Тоді я кажу: давай запишемо наші глюки на бумажках, щоб сравнити. Ми записали. У Серьожі те ж саме, про пещеру, тільки в болії вєжлівій формі». Так Русич почав копати печеру.

Він казав, у печері в нього поліпшувалося здоров’я. За зиму він сильно спивався в Українці, і, коли починалося тепло, переїздив у Бучацькі ліси в свою печеру. Там, він казав, пити практично не хочеться.

Винуватив у своєму алкоголізмі маму. «Она була страшним деспотом. Це она вогнала меня в страшний невроз, і я його досі розпутати не можу. Даже тут, на Зоні. В каком то смислі, я уже обречьон».

Чому я хотів допомоги Вадіку в справі Зони? Мабуть, тому, що він був єдиною людиною, якій я довіряв на всі сто, без оглядки. Вадік був святим безумцем, та в його безумстві була своя залізна логіка, і це мене підкуповувало.

У світі Вадіка речі жили своїм потаємним, особистим життям, і між ними, як і між людьми, теж проходила своєрідна лінія Мажино — хтось був за наших, хтось — за ілюмінатів. Наші — це всі, хто за просвітлення, креатив і легалайз (наприклад, садовий слимак, що жив у Вадіка, явно був за легалайз, тому вважався нашим). І взагалі, всі, хто за френдлі-інтерфейс світу сього, — це наші. Кока-кола, наприклад, хоч її ставлення до легалайзу було далеко не таким прозорим, як у Вадікового слимака, теж вважалася своєю (з деякими засторогами — Вадікова космогонія тут ще формувалася. Що стосувалося їх, інших, то в них потрапляли усілякі таємні організації на кшталт масонів, анунаків, ілюмінатів-рептилоїдів та інших антихристів, у тій чи іншій формі схильних до світової змови, які були зацікавлені у засекреченні винаходів Тесли, приховуванні інформації про НЛО і поголовній чіпізації населення з метою переселення їх у цифровий концтабір. Тобто повне конспайресі. Це слово — Сonspiracy — було винесено ядучим жовто-фіолетовим на футболку поруч із зображенням київської перепічки. Київська перепічка усміхалася. Вона знала істину, й істина робила її вільною. За нас були Ґуґл, Еппл, Альберт Гофман і все тепле, індусяче і пов’язане з накуритись або з’їсти чогось розковбасного. У ворожому таборі опинилися Майкрософт, Федеральна резервна система Америки і Тонина робота, де вона працювала начальником відділу кадрів, а також усе, що стосувалося віз в Індію і Європу, формальних стосунків і важких наркотиків, що вели до ломки та деградації. За нас були котлета по-київськи, фотоапарат «Київ» і автобус ЛАЗ. За них були бухарі-наркологи, які не розуміли спасительної ролі психоделіків, іноді — батьки, а іноді — сама Тоня (чия ідеологічна позиція була далеко не бездоганною і не такою ясною, як видавалося на перший погляд).

За нас були суп том-ям, Віктор Цой і сигарети «При­луки».

За них були адронний колайдер, нафтовидобувні компанії і горілка.

За нас був Слимак.

За них — Кішка.

Та все це не мало значення, тому що, зрештою, все це були різні форми одного і того самого — великого всепереможного трансцендентного звуку ОМ. Вадік називав цю філософію кислотним оптимізмом, і формулював її просто: «Ну, коротше, головне вчасно з’їсти марку». Вадік із Тонею розробив цілу серію футболок «Конспайрасі», густо замішану на філософії позитивного реалізму, яка була випущена обмеженим накладом у кількості триста штук, і гоноровим власником трьох із них був ваш покірний слуга. Це був один із Тониних бізнес-проектів, якими вона намагалася перетворити космічну енерготворчість чоловіка на щось утилітарне і трохи заземлити його.

Хоча цього не було видно невтаємниченим, я знав: на бир­ці футболки, там, де зазвичай вказували на температуру прання і на способи чистки, були зображені символ vesica piscis — облюбований да Вінчі геометричний «риб’ячий міхур», що натякав на золоте січення, число «пі» і купу інших кошерних і халяльних смаколиків, пральна дошка з числом 33 на ній, що було якби іронічним плювком у бік таємних товариств із їхніми товстими масонськими градусами (як відомо, тридцятитрьохградусну шкалу вимірювання температури запровадив великий масон Ісаак Ньютон, і, по відношенню до шкали Цельсія градуси масона Ньютона справді виділялися певною укрупненістю). Третім символом у цьому окультному ряді стояло символічне зображення старовинної праски на вугілля, і зображення цієї праски приємно хвилювало моє нутро: на високій полиці Вадікової кухні, на столі, на підвіконні біля старої радіоли — де не стояла б справжня старовинна праска, куплена Вадіком на блошиному ринку на Куренівці, я знав, що в ній завжди знайдеться бодай дрібочка магічного зілля, яке зможе допомогти нам скинути з себе пута матриці й засяяти весело й радіоактивно, просвітлено й духовно.

Вадік сам по собі був сталкером. Він відчував проходи в інші світи. Він був духовидцем. Якщо Зона могла мені з кимось відкритися, то це з ним.

Там, у Зоні, на початку дев’яностих, часто збиралися різні радянські чаклуни й екстрасенси. Усіх їх манило на Трахтемирів, наче там медом було намащено. Висота 222. Зона. Тоді там була державна територія, що пильнувалася воєнізованою охороною. Як правило, більшість прори́вів на територію Трахтемирівської зони завершувалися тим, що вже десь хвилин через сорок їх звідти евакуйовували ВОХРи, так і не давши причаститися до космічних джерел.

Я не знаю, чи є зараз охорона на території Трахтемирова, бо колись була. Там треба ховатися, бо раніше їздили єгері, і могли бути проблеми. Як мінімум, тебе вивозили з Зони. Я проте знаю, що там, неподалік від Каменю, є потаємна місцина, де можна розташуватися на ніч, споглядати Дніпро, палити багаття і бачити над головою серпневі зорі. Там можна буде заховатися від єгерів. То як, їдемо завтра?

Глаша кидає на мене погляд, повний якогось стриманого болю, і я розумію, що наступного разу ми зустрінемося дуже нескоро.

— Жан-Люк прилітає післязавтра, — Глаша розводить руками і підтискає губи, говорячи мені цим значно більше, аніж словами. — Передавайте святій землі мої поклони, добре?

Тоня не виявляє жодної ініціативи. Худа, зсутулена, з цигаркою в руках, вона скептично усміхається.

— Ну слава Богу, я хоч відпочину кілька днів тут сама, поки ви там комарів годуватимете. Забирай його, Федоре. Я собі куплю нову поличку. Треба ж кудись Вадікового Ріхтера поставити!

Тільки Вадік зберігав непохитну рішучість.

— Чувак, нам треба зробити щось грандіозне! Я думаю, нам треба взяти з собою побільше трави!

Вечір, кухня його квартири. Завмерлий час — година бика. Час уже спати — та він не міг.

Я роздивляюся фотографії московських проспектів, де нечисленні перехожі крокують з респіратором на обличчі, і мене пробирає мороз по шкірі. Кажуть, аномальна спека в Росії викликана глобальною зміною клімату, зокрема, посилаються на планетарний перерозподіл теплих мас повітря через порушення процесів випаровування в Мексиканській затоці, яку цієї весни добряче затопило нафтою під час аварії на «Deepwater Horizon». Блоґери пишуть, що маслянистість води відчувається навіть на Майорці, на протилежному боці земної кулі.

Раз по раз повертається образ тієї дівчини, яку я підвозив учора. Смирна. Я бережу ці спогади як щось дуже рідне, щось справжнє. В мені в той момент прокинулося щось глибоке, повноводе. Щось, звідки струмує спокій, який хочеться всотувати, як поживний нектар. Смирна, Смирна, Смирна. Ти мій єлей, ти ладан для душі.

Світанок. Я спав мало, але почувався оновленим, наповненим свіжими силами. Ще не зійшло сонце, а на вулиці вже гаряче, як у бані. Над будинками мого району, які я оглядаю, стоячи на балконі у своєму кублі, стоїть інтенсивне рожеве сяйво. Силутети будівель заховані наполовину в тумані, наполовину у смогові. Повітря тхне паленим. Хтось уже встиг написати в соцмережах, що це вітер доносить дим із палаючої Москви, поки не з’явилася інформація, що через спеку загорілися торфи під Києвом.

У мене з’являться бажання сісти зараз із ручкою в руці перед чистим аркушем паперу і почати записувати все, що я хотів би бачити в своєму новому житті. Я відчуваю, як у тій пам’ятній зустрічі з Русичем отримав кредит на багато років наперед — кредит у тому, щоб нині щоразу, коли я потраплятиму в кризову ситуацію, діяти так, як підказує віра, а не інстинкт. Але боротьба точиться не за неї — боротьба йде за ту високу рівновагу, піднятись на яку мені раптом відкрилася перспектива.

Перше знайомство з Русичем викликало в мене іронічну посмішку, і я не сильно довіряв сказаному ним. Коли ми зустрілися вдруге, знову ж таки в Зоні, у мене мимоволі з’явилося відчуття, що наша зустріч невипадкова. Ми багато спілкувалися, і я, зм’якшившись, дозволив Павлові Сергійовичу вивалювати на мене всі свої найексцентричніші здогадки й конспірологічні прозріння.

«У мене єсть подозрєніє, що планета Зємля — єто тюрма. А ми — просто бройлери. Акумулятори. І у меня єсть очень мрачні тому подтвержденія».

Знаходив підтвердження своїх здогадок він, як правило, в уривках пісень, у другосортних книгах, у фільмах, що ставали для нього знаковими і супроводжували його своїми цитатами усе подальше життя.

«Я думав, Коельо зональщік, но Коельо не зональщік. Родрігес што-то чувствуєт. Кастанеда копал глубоко... Бутусов знаєт секрет. Геофізік Фурдуй... Академік Рибаков... Шилов. Шилов взяв свої ідеї в академіка Рибакова. Но Шилов не сталкер. Шилов сказочник. Коельо тоже сказочник».

Після нашої другої зустрічі він мене причарував просто як харизматична особистість. Я взяв у нього контакти і, коли осінню Сталкер повернувся до Києва, ми записали з ним передачу. Русич з’явився в несподівано елегантному амплуа — блідо-фіалкова сорочка, краватка, жилетка, все це сиділо на ньому трохи незугарно, було завеликим, зблизька було видно, що весь його одяг давно вже зношений. Ми зробили кілька записів із психологічними портретами політиків — наших і зарубіжних, говорили про Бучак і Зону, про його життя в печері. Після цього ми ще якийсь час зідзвонювались, і я навіть потрапив на один з його уроків із графології, що проходили в погано прогрітому класі середньої школи на околиці Києва. Після кількох занять я відчув, що більше не можу приходити в цю атмосферу, що вже виріс із того віку, аби швендяти по холодних школах на периферії Києва, і контакт із Русичем сам собою перервався, а потім, під час сварки з Інессою, я втратив телефон з усіма контактами. Щось вдалося відновити, Русичів номер — ні. Оказійне знайомство з таким екзотом як Русич, приємно освіжило мої стосунки зі світовим різноманіттям, однак я не хотів впускати ці, щиро кажучи, злиденні енергії, кудись далі — це вимагало надто великої жертви в моєму серці.

Хотілося не просто сісти і записати думки для Зони. Хотілося більше зрозуміти себе. Почати життя з нової сторінки. Почати жити його так, щоб життя нагадувало хорошу прозу — добре виписану, де підібрані зі смаком слова і вчинки, де є хороша композиція і яскравий лексичний ряд.

Я збираю себе за допомогою ручки і чистого аркуша. Я хочу створити в уяві те майбутнє, куди прагну потрапити. Взяти стерно у власні руки. Вибрати напрямок і підставити вітрила вітрові перемін. Я замислююсь, відриваючися від письма. Максимально щиро написати всі свої бажання. Гм, чи хочу я яхту? Схоже, що яхту я таки хочу.

Записуємо. Хочу яхту з білими вітрилами. Вона ідеально пасуватиме до моєї вілли на березі Середземного моря.

Так. Треба побільше деталей. Треба побачити собі своє майбутнє до найменших дрібниць. Що за вілла? Скільки поверхів? Автогараж — на скільки автомобілів? Старі чи нові моделі? Що за пейзаж навколо — рівнина, урвище, як я завжди мріяв, чи скелі? Сади плодові довкола будинку, чи засадити строго туями?

Який я в тій віллі — аристократ у строгому костюмі, грайливий багатенький бобо чи може, вкурений в зюзю філософ у шльопанцях і синьо-червоних окулярах для стимуляції лівої і правої півкуль мозку? Я сам чи в мене сім’я? Я маю там підприємства й офіси по цілому світові, мережу ресторанів в Америці, Європі й Азії, чи може, я занурююсь у глибинний предвічний спокій бездіяльності? На всі ці запитання мені треба знайти відповідь. На них — і ще на мільйон інших. Тому що я будую собі нове життя. Я думав, що я зайнятий, але ось чим я маю займатися насправді — глобальним проектуванням свого життя. Перед поїздкою на Зону я хочу спланувати собі все ретельно, щоб новий сценарій запустився як слід. Просто потрібно точно відшукати в серці те бажання, за котре дійсно я готовий боротись, віддати йому душу й серце. Те, що гріє.

Я пишу з захопленням, з ентузіазмом.

Мені хочеться рухатися туди, в бік справжності, в можливість вміщувати в себе все більші емоції. Жити на повну, дихати повними грудьми, відчувати до глибини серця розпуку, і втішатися так, щоб було чутно, як співають ангели. Я жадібний до життя, я хочу випити його до дна, я хочу прожити все те, що належить мені без огляду на те, погане воно буде чи хороше, смачне чи противне, мені хочеться це відчути, тому що мені хочеться відчувати життя — його живу, справжню пульсацію, відчувати себе його частинкою, бути в його лоні, як дитина в колисці, у вічній радості, в цілій мудрості, в повній безпеці.

У машину застрибнув Вадік.

— Привіт, чувак, — обійняв його Федір. — Погнали?

— Харе ом! — вигукнув той. — Анти-Зоні не пройти!

Вони проскочили містечко Українку, з наголосом на «а», бо назва її походила не від неньки-України а від дієслова «украсти»: попередня назва містечка — Злодіївка. Назви поселень, через які пролягає наш шлях, пестять слух: Старі Безрадичі, Плюти, Обухів, Трипілля, Халеп’я, Ржищів, Пії. А ще — Великі Прицьки, Півці, Онацьки, Липовий Ріг, Яблунівка, Грушів. Десь поруч є, хоч ми не проїжджаємо через них, та я пам’ятаю ці села з карти, Уляники, Кагарлик, Кип’ячка, Македони. Від одного переліку цих назв стає на душі спокійно й добре, наче я повертаюсь додому, у щось рідне й справжнє. Одразу за Трипіллям закінчуються багатоповерхівки, і ми їдемо практично порожньою трасою, мокрою від спеки, і за горбом відкривається новий пагорб, а разом із ним — новий вид, із густим, блакитно-білим небом, із рясними пасовищами, блискучими від високої трави, що вилягає хвилями. Простори пасовищ перемежовуються широкими смугами стиглої пшениці й кукурудзи, що вже стоїть, чекає на збір. А потім знову накочують пагорби, вкриті лісами, і Федору перехопило дух. Вони їхали з відкритими навстіж вікнами, і в салон вривався сильний, гарячий вітер.

Ми з Вадіком навіть не кажемо одне одному слова — він також дивиться на мене враженим, захопленим поглядом, немов не вірить у те, що я теж відчуваю, бачу те саме, що й він. Ми вже в Зоні. Я, усміхаючись, мовчки киваю йому: все так, братюню, все так. Це все існує насправді.

За Бобрицею вони проминули ще одне невеличке сільце і виїхали на військову бетонку, прокладену тут ще за радянських часів — під’їзди до майбутньої ГЕС. Бетонка була широкою, може, метрів із вісім. Дві вантажні машини розминуться тут без проблем. По обидва боки бетонки здіймаються високі лісові зарості. Після сонця вони в’їхали у приємну тінисту смугу, і стало трохи легше. Невидимі флюїди тутешніх місць вже починали тягнутися до його сигнальної системи. Накочувало особливе відчуття дрімучості тутешнього краю. Його ізольованості. Відчуття, наче тебе огортає приємним ковпаком, і тобі не залишається нічого іншого, окрім як піддатися йому.

Пейзаж змінюється з приємною швидкістю. Ми то виїжджаємо з лісової смуги в поле, то знову врізаємося в тінистий тунель поміж навислими деревами. Дорогою нам не зустрічається більше ані душі. Ми практично вийшли зі світу людей, попереду — територія заповідника. Над головами купчаться делікатні баранці-хмаринки, які не віщують жодних опадів на найближчі три дні, а лише додають пейзажеві з Дніпром і кручами неповторної української мальовничості, яка так забивала дух Шевченкові. Здається, ці місця наче згущують всі барви спеціально для того, щоб людське око могло вхопити якомога більше досконалості в одному погляді. Досконалість ця невимушена, позбавлена притомної солодкавості. Це щось дуже справжнє — велична ріка, густі ліси на іншому березі, високі кручі й делікатні білі хмаринки понад обрієм, та ще — далека гірлянда лісів, що ховаючись за складками пагорбів, наче манять тебе розкривати краєвиди далі, ступаючи давніми стежками.

— Це будували ГЕС в радянські часи, — пояснив я Вадіку, заходячи у бетонку. Її сіра коробка, обплутана з усі боків зеленню, нагадувала кадри з фільму Тарковського — звідки й назва всіх цих місць. Яскраве блакитне небо додавало всьому, що ми бачили відчуття сюрреалістичності. Ліс поглинув це місце, не питаючи ні в кого дозволу. — Тут мав бути якийсь військовий об’єкт. Кажуть, там, у дюнах, досі ще є якісь тунелі.

— Схожі на кості динозаврів, — прокоментував Вадік. Залишки бетонних конструкцій, що виднілися в зе́лені, якщо кидати погляд із бетонки, справді нагадували велетенські ребра чи хребці. — Мабуть, неприкольно там було б упасти. Ніхто не прийшов би.

— Згоден. Тут не докричишся.

— А тут Зона?

— Сталкер казав, що Зона. Та головний сервер все одно на Трахтемирові. Недопалки краще не кидай, щоб не було проблем, — попросив я. — Зона може влаштувати тобі все, що завгодно. Голова не болить?

— Не болить. А мала би? — запитує Вадік, поправляючи перемотані скотчем окуляри. У кольорових шортах і розтягнутій футболці — справжній розсіяний геній — він загалом не може зливатися з жодним середовищем, якщо це не розжарений психоделіками мозок ґоанського трансера.

— Є категорія людей, яких Зона виштовхує одразу. Біль голови, кровотеча з носа, аж до втрати свідомості. Таким людям в Зону ходити категорично не можна.

— Люди Звіра? — уточнює Вадік. Я вже розказував йому про Анти-Зону на тамтому березі Дніпра.

— Схоже, тут хтось недавно був, — чутно мені голос Вадіка, який прогулюється бетонкою. У третій залі на піску залишилися продавлені сліди від кількох наметів. Стіни бетонки розписані скупими графіті. Я поводжу рукою по напису прямо навпроти мене: «Светильник для тела есть око. Итак, если око твое будет чисто, то все тело твое будет светло». То тут, то там по бетонці порозкидані відбиті через трафарет слова: «ВДОХ», «ВЫДОХ» і «БОГ».

— Глянь, Вадіку. Тут Сологуб є, — погукав я Вадіка. Той облишив спроби вилізти на другий поверх і підійшов до віршів, написаних на одній із бетонних плит:

— Прикольно, — зауважив Вадік, на якого вся містика цього місця, схоже, не діяла. — Прогуляємося до води?

Ми виходимо на палюче сонце.

— Ти почав про бетонку розказувати, — нагадав він мені.

— Цю бетонку починали будувати двічі, — продовжив я. — Спочатку десь у шістдесятих, але мусіли припинити через велику кількість незрозумілих смертей під час будівництва. Другий раз — уже наприкінці сімдесятих спробували. І знову почалися масові смерті на будові. Когось травмувало сильно, когось плитою придавило, комусь голову відірвало. Роботи знову заморозили. Нарешті, третій раз, коли тут спробували щось побудувати, це був 1990-й рік. І саме розвалився Радянський Союз.

— А зараз?

— Не знаю. Зараз знову тут збираються щось будувати. Подивимося, що буде. Тут у вісімдесятих відбувалися різні з’їзди йогів і екстрасенсів з усього Радянського Союзу. У них тут було своєрідне паломництво. Вони всі на Трахтемирів прорватися хотіли.

— А там що?

— Там? Гм... Машини Бога. Там Зона.

По чоловічому, присівши біля машини, вони нашвидку перекусили лавашем і помідорами й рушили в бік Трахтемирова.

— Нам треба буде залишити машину у когось на подвір’ї, — сказав Федір. — Одразу за Лукавицею закінчується дорога, далі маємо рухатися пішки.

Хат у Лукавиці, останньому селі перед валами, було всього кілька. На одному з подвір’їв вони застали чоловіка, що виймав мед із вулика.

— Дай, Боже, здоров’я, — привітався Федір. Здавалося, вони потрапили в якусь позачасову сцену — в місце, де не існує часу, а є лише гудіння комашні, розігрітої несамовитою спекою, ледь чутний шелест трав і листя на деревах, і відчуття повного штилю. Блакитне небо, яке переверталося і надавало на тебе куполом щоразу, коли ти підіймав до нього голову.

— Дай, Божечку, і вам, — гукнув чоловік. — Сідайте, хлопці, скуштуєте меду.

Поки ми їмо мед, дід розказує, що на Трахтемирові зараз живе всього один чоловік на ім’я Скіф — колишній режисер кіно який тепер оберігає ці місця, збираючи у себе вдома різну старовину, а в цілому — пустка. Ми залишаємо машину в діда, а самі рушаємо далі, вглиб півострова.

Непогана дорога, якою ще можна було їхати, закінчується за Лукавицею. Далі йде польова стежка по високій і рівній площині. У цей момент мене охоплює відчуття якоїсь серійності — якщо завгодно — правічності того що ми робимо. Я почуваюся чи то козаком, чи то характерником, чи просто якимось давнім тутешнім гульвісою, який рушав цією стежкою за сотні років до мене — під тим же небом, під таким же палючим сонцем, маючи приблизно такі ж думки. І ще одне, дуже виразне відчуття — наче я, проходячи межу валів, залишених тут якоюсь із давніх культур — можливо, сколотами, долаю разом із тим якусь зону гравітації — тільки не планетарної, а гравітації долі. Тепер моя доля, мій сценарій, замикається не на мені — він тяжіє до іншого центру, скасовуючи причинно-наслідкові зв’язки, поміщаючи мене в епіцентр якогось вічного теперішнього, розкинутого тут, серед трав і цвіркунів, серед навічно завмерлого в зеніті сонця, всі начала і всі кінці присутні одночасно поруч, а ти — лиш ходи і вибирай. І мені стає так страшно, наче я бачу Бога — страшно за відповідальність, яка на мені є. Стає безмежно радісно, як у дитинстві, наче справджується найпотаємніша твоя здогадка, що завжди тобі підказувала — що так і є все насправді: немає визначеного кінця, а щосекунди є лише Бог і ти, а між вами — цей світ, більше схожий на сцену, на велетенський ввігнутий екран кольору неба, на запущений заповідник, аніж на потикану зірками пустку, на секунду піднятий із правічного океану, щоб відобразити все те, чим ти є.

— Чувак, це просто... — Вадік не договорює. З ним теж це відбувається. Він теж це все розуміє.

— Це Зона.

— От усе зрозуміло ж стає... — знову намагається сказати щось Вадік, та воно більше за нас, воно все тріщить цвіркунами, колишеться листям і сухостоєм, осідає курявою з битого шляху на твоїх босих ногах, вбирає тебе як природну частинку себе, наче я ніколи звідси не ходив — хіба що раз якось — вийшов і заблудився в химерних видіннях, але тепер повертаюся знову.

— Воно живе.

— Це Реальність, чувак. Це вона жива. Ми в ній.

Шлях веде нас усе далі на північ, у крайню точку півост­рова. Я був тут два роки тому, проте зараз усе змінилося. Стежки лежать інакше, дороги йдуть в інші боки, помінялися місцями пагорби. Зона жива. Вона дихає, вона колихає­ться. Стежки тут — її думки, її наміри. Зоно, веди. Веди, я прийшов до тебе.

Кілька разів вони збивалися з дороги, поки, врешті, Федорові не вдалося знайти правильний хід на Зарубинець. Продершись крізь зарості, вони натрапили на галявину під старою шовковицею, а біля неї — на кілька старих кам’яних хрестів. Чорно-плямисті від морви, вони рушили далі.

Уже коли сонце майже торкалося пагорбів, подерті гілками і запилюжені з ніг до голови, з кількома кліщами на задниці й на пісюнові, нам вдалося вийти в урочище, яке вело прямо до Каменю.

— Оце він? — спитав Вадік.

— Так.

Заходить сонце, і небо стає бузково-фіолетовим, наче по ньому розтерли шовковицю. Ми виходимо на край урвища над Дніпром помилуватися краєвидом. Ми мовчазні, втомлені. Заграва наростає, стає насичено-кораловою, а від того — емоційнішою, і мені пригадується Київ, з його задушливим повітрям смогом і вихлопними газами, з тим поспіхом і драматизмом, до якого так звикаєш і який починаєш помічати, щойно опинившись за містом. Ріка широко пливе, уже не золота, а дзеркально-біла, з прожилками чорного, а на тамтому березі десь метушаться маленькі катери рибалок.

Дніпро, коли вони спустилися з урвища, виявився геть спокійним, і здавався застиглою смугою рожево-сірої ртуті, розлитої аж до горизонту. Сходив місяць. Вони зайшли у воду мовчки. Тихо, і вода була теплою, наче вона текла всередині чийогось тіла. Вони відплили далеко від берега і якийсь час просто висіли там, у воді, торкаючись ногами водоростей, спостерігаючи, як скрадається тихо ніч.

Вони розвели багаття і зварили чаю. У них були овочі — трохи помідорів, огірків і зелені, трохи сиру і солі, хлібина і пару довгих червоних перців. Було спекотно так, що у наметі потреби не було — вони просто кинули каримати подалі від вогню, на криве коріння сосон, яке стирчало з піску, щоб не було спекотно лежати поруч. Говорити не хотілося. Мовчки вони розкурили люльку, і Федір ліг на каримат, дивлячись прямо в зоряне небо над собою. Від щастя й полегшення йому хотілося плакати.

Я хотів би пролежати так до світанку, дивлячись у ці гранатові глибини. Мовчки, в тиші. Не маючи запитань, тому що весь мій мозок перетворився на одне невисловлене запитання, надто велике, щоб на нього стало всіх слів, які в мене є. І хоч я не отримую відповіді, мені у серце входить заспокоєння. Мені раптом стає досить того, що я лежу тут, на корінні сосон, дивлячись у всипане зорями небо і пристрасно бажаю почути відповідь. Уже саме це лежання в безлюдному закутку, біля погаслого вогню, задовольняє мою потребу в безконечній красі, яка, сподіваюся, одного дня просвітить мене, мов купіль для хрещення, до самого дна.

Я засинаю, і мені сняться сни, й у снах бачу, як вибираю собі нові історії, нові шляхи.

Вони прокинулися, коли сонце вже зійшло, але ще було не надто спекотно, щоб не встояти під ним.

— У мене ще один кліщ, — похвалився Вадік, сидячи, голий, з голкою біля залишків багаття і намагаючись видлубати собі щось із крайньої плоті.

— Це знак, що твої бажання почули, — пожартував Федір, спускаючись до Дніпра, щоби поплавати трохи у прогрітій зацвілій воді. Навколо не було нікого, лише півострів Трахтемирів стримів з материка зі своїми високими кручами, в яких відображалися вся краса і незайманість цього закутку ріки.

Розворушивши вчорашнє вугілля, вони зварили кави, з’їли по шматкові хліба, викурили по сигареті. Була найкраща пора йти до Каменя.

Я стою біля дольмена, сам до кінця не розуміючи, що я хочу загадати. Щось дихає в мені, ворушиться, як невимовлені слова, непрожита думка Подумки я прошу: Зоно, будь ласка, нехай все те, що в мені є, нехай воно якось переміниться. Ти сама знаєш, як, сама знаєш, що — але я вже стомився, я так далі не можу. Будь ласка, допоможи...

Десь там унизу були заховані машини Бога. Незрозумілим способом зв’язані з сонцем а можливо, як припускав Сталкер, із центром Галактики, — там, де, ймовірно, і заховані наші долі. Зоно, скеруй мене, направ мене так, щоб я... ти знаєш краще, що, бо я не знаю...

Усі логічні зв’язки розклеїлися, наче картонна модель кораблика, коли його спустили у справжнє море. Я стою перед прірвою. Якби нас із Вадіком накрив тут космічний метеорит, що прилетів аби зупинити нас від неправильного використання Зони, я був би радий. Мені потрібно відділити себе від пітьми, що густішає. Зоно, врятуй мене...

— Що ти замовив? — спитав у мене Вадік.

— Я? Не знаю. Попросив того, що хоче серце. А ти?

— Попросив, щоб у Тоні поїхав дах, — пирснув сміхом Вадік. — По-хорошому, це ж те, що нам всім потрібно.— Розумію. Мені її теж шкода.

— Не знаю, чувак. Я просто хочу, щоб ми з Тонею могли божеволіти разом. Просто ось це все... — Вадік по-дитячому показав на цей світ своїми розкритими долонями. — Ну ось це все... Ти розумієш? От як їй це дати? От як їй пояснити, що воно, блін, таке... Ну, коротше, ти поняв.

— Я розумію, чувак. Тут дійсно потрібне чудо.

Ми сіли в затінку покурити на дорогу, і мені здалося, що ми до біса класні, але до біса самотні в цьому світі. І Вадік, хоч у нього лексичний запас унаслідок благоговіння перед величчю Всесвіту скоротився до лексикону циркового дельфіна, сказав щойно все в саму точку. Зрештою, яка різниця, скільки слів знаєш, якщо ти вмієш ними влучати в ціль?

Коли докурили, вони загасили рештки багаття, закинули на спини свої наплічники і пішли назад, до людей.

Дорога додому дає відчуття жалю, ніби ти прощаєшся з кимось близьким. Він залишив у цих заростях частину свого серця. Усередині, після ночівлі на Зоні, після вечора біля вогню, стало легше. Безвихідь перестала на нього тиснути, а важкі думки відійшли. З’явилося відчуття оновлення, посвіжілості.

У ньому розпалювався вогонь нового бажання. Влитися з новими силами у життя. Задумувати нові грандіозні проекти. Жити велично. Жити піднесено. Торкатися меж і розсувати їх. Знаходити щастя в щоденних дрібницях і в нав’язливих знегодах Києва: у загазованості повітря, у бруді на вулицях і натовпах у метро, у неприкаяній політиці і невизначеній економіці, у перекурах на кухні й зустрічах із Вадіком з метою переглянути чергове езотеричне відео на Ютубі. Я хочу зблизитися з душею світу, який бачу навколо, жити душею речей, які мені судилося пройти. У мені велика ніжність і любов до всього, що чекає на мене попереду — ніжність, любов і вдячність наперед за все.

Увечері, коли вони повернулися до Києва, Федір нарешті увімкнув телефон. Мобільник одразу ж задзвонив.

— Слухаю?

— Доброго вечора, це пан Федір Могила? Вам дзвонять із офісу Дмитра Івановича Карманова. Ви зустрічалися з Дмитром Івановичем два дні тому. Пане Федоре, Дмитро Іванович хоче запросити вас на вечерю. Скажіть, будь ласка, коли вам зручно зустрітися?

— Понеділок, — сказав Федір, зовсім не орієнтуючись, який сьогодні день.

У всіх понеділок асоціюється з важким початком тижня. Якось я зрозумів це і вирішив просто вийти з цього шаблону. Відтоді понеділок став по-справжньому моїм днем — називайте мене «понеділковим хасидом», якщо вам завгодно, але в понеділок я не візьмуся й за холодну воду. Щопонеділка я вимикаю телефони, я не читаю мейли і не лізу в соцмережі. Щопонеділка я люблю ходити в кіно, ранкові сеанси. Тихо, практично немає людей. Люблю дивитися в такі оказії якісь новинки. Люблю просто сісти в якомусь непретензійному кафе й щось читати. Мені треба читати тони літератури. Понеділок мій день, і все, баста. Але зараз я руйную всі сценарії — тому що я чекаю на нове.

Вихідні він згаяв, щоб неквапом зібратися докупи. Поїздка на Трахтемирів дала йому якесь особливе відчуття значущості і неспішності світу, і Федір старався обмежити себе в зустрічах з іншими, аби не розтратити його. Він навіть не заїжджав до Ландошів. Увечері в понеділок машини на бульварі Лесі Українки стояли в кількакілометровому корку, тож свою довелося залишити в кількох кварталах від ресторану, де мала відбутися зустріч. Підходячи до висотки, за якою ховалося кільце ресторану «Марат», Федір пригадав інтерв’ю з Лулу, яке привело його до зустрічі з Кармановим. Зринула з пам’яті фраза Лулу: «Я не месія, месія — це щось про Бога. Я — представник матерії».

— Федоре! — почув він у ресторані крізь звучання лаунжа, який огортав. — Федоре, вітаю!

У затінку тканин і тюлевих занавісок, світлих і бежевих, як і належить бути тюлю в раю, сидів Карманов.

— Ходи сюди. Сідай! Що тобі замовити?

— Вітаю, — стосунків потис він руку Карманову. — Перепрошую, мусів іти до Вас пішки. Залишив машину в корку.

— Що ти будеш? — Карманов передав йому меню.

— Американо, — попросив він розсіяно, гортаючи сторінки стравопису. Підійшов офіціант.

Краєм ока він вивчав Карманова, оцінював його зовнішність. Поки він, поскубуючи собі вухо, робив своє замовлення, Федір помітив масивну золоту обручку з оніксом. Біла футболка ідеально обліплювала рельєфний торс. Федорові не вкладалося в голові, що Карманов усього на сім років старий за нього — голова того була практично сивою. Ще не повністю біла, але вже добряче притрушена попелом.

— Ну, як ти, як справи? — усміхнувся Карманов. — Засмаг. Маєш добрий вигляд.

— Я закурю, ви не проти?

— Куриш? Кури, звісно, — він підсунув Федорові попільничку.

Карманов неприховано вивчав його поглядом. Одна рука його лежала на спинці дивана, іншою він підносив собі до рота філіжанку з еспрессо. Акуратна зачіска, ретельно виголене обличчя, невеликий спортивний годинник в стилі хай-тек — нічого зайвого, все дуже стримано, мінімалістично. Про цю людину не скажеш, чим вона займається і які в неї статки — вона така ж, як і всі.

— На виборах працюватимеш?

— Це вже перегорнута сторінка.

— Поважаю політику. Проте ніколи не стану балотуватися.

— Чому?

— Не люблю бути в центрі уваги. Я скромна людина, моє діло — робити свою роботу. Я трудоголік.

— Я чув, Ви вчилися десь за кордоном? — питаю я вже впевненіше, бо бачу, що Карманов налаштований поговорити.

— Мені допомогли вступити в Москві на журналістику, тож ми з тобою колеги. Спершу Московський держуніверситет. Потім працював журналістом на «Ехо Москви», потім у «Комерсанті», а потім з’явилася можливість вискочити за кордон. Швеція. Стокґольмська школа економіки. Потім ще два роки — Бізнес-школа у Гарварді.

— Серйозне резюме. А що Вас привело до України? Ви, до речі, добре говорите українською.

— Насправді, я просто імітую. Я відкрив для себе суч­укрліт, і мені захотілося цю навчитися розмовляти цією мовою. Люблю Забужко, Прохаська, Шевчука... Як на мене, це нормально — коли ти плануєш працювати в цій країні, навчитися говорити її мовою. Коли ми відкривали наше радіо в Грузії, я поїхав туди сам, і я навчився грузинської. Мови мені легко даються, не знаю вже, чому. Вивчив українську, грузинську, трохи — казахську. Це для бізнесу, а так — люблю ще турецьку, якщо тобі цікаво.

— Турецьку?

— Мене вразив свого часу Орхан Памук. Вирішив прочитати його в оригіналі, — він знизав плечима. — «Мене звати Червоний» — моя улюблена. Знаєш, такі маленькі приємні подарунки собі. Часом їх варто робити в житті.

— Як вам Італія? Я чув, Ви там мешкали певний час.

— О, це моя друга батьківщина. Якби я міг, я кинув би все, що маю, й оселився б десь в італійській провінції, відкрив би там тратторію і забув про все на світі. Ну, але це ілюзія, звичайно ж. Такого щастя не буває. Та все одно, хочеться іноді помріяти... — Карманов усміхається. — У минулі вихідні їздив до Львова. Що за розкішне місто! Гадаю, якщо ми вирішимо відкривати у Львові офіс, на якийсь час я туди переїду. Така розміреність, таке благоденство! Культура, архітектура — мені здається, якби я жив у Львові, то ходив би на роботу в футболці і пантофлях. Загалом, що казати — у вас тут, на півдні, хороше місце. Розкажи щось про себе, Федоре. Ти помітна персона у Києві. Про тебе говорять. Ти любиш поезію? Я люблю хорошу поезію. Роберта Фроста, наприклад, або Одена. Вона допомагає краще зрозуміти дійсність. Знаєш, ці теми з лівою і правою півкулями мозку? Я — типово лівопівкульний. Я прагматик, але мене тягне до таких, як ти. До тих, хто вміє придумувати яскраві образи. До тих, хто вміє надихати, давати емоцію.

Федір глибоко затягнувся сигаретою і загасив її недокуреною, після чого запалив нову

— Зараз я просто живу. Порвав усі зв’язки з минулим, звільнився зі старої роботи, і більше не хочу в це повертатися. Я виснажився. У мене накопичилося багато неприємних емоцій, пов’язаних з культурою. Мабуть, переїв її за останні роки. Зараз намагаюсь сприймати світ максимально просто. Шукаю своє.

— Зрілі слова. Відчувається досвід... Знаєш, мені бракує такого спілкування У мене все навпаки, тільки з грошима пов’язане. Ніякої культури. Одна гонитва за наживою, — іронічно сказав Карманов. — Хочу тобі дещо запропонувати, Федоре. Щось, що було б для тебе таким же легким і вільним, як і ця наша розмова. Я розумію — ти зараз потребуєш свободи, і мені дуже хочеться зберегти в тобі це почуття. Ти готовий почути від мене пропозицію?

— Кажіть, будь ласка.

Карманов підтиснув губи і подивися кудись у бік.

— У мене все навпаки, тільки з грошима пов’язане. Ніякої культури. Одна гонитва за наживою, — іронічно сказав Карманов. — Хочу тобі дещо запропонувати, Федоре. Щось, що було б для тебе таким же легким і вільним, як і ця наша розмова. Я розумію — ти зараз потребуєш свободи, і мені дуже хочеться зберегти в тобі це почуття.

— Тепер в них є так багато всього,— сказав Федір. — Тепер вони мають, що втрачати.

— Точно, — погодився Карманов. — Та вони не зауважують, що змогли досягнути всього саме тому, що ризикували. Це старість. Бажання зупинитися, перепочити... Четвертий ворог людини — знання, правильно? Найнебезпечніший...

Мені це все таке чуже... — Карманов ставить підборіддя на кулаки, майже лягає на стіл, зовсім як мала дитина, яка нудьгує, і дивиться на мене знизу вгору. — Я не хочу лежати на лаврах і нічого не робити. Я, начебто, досяг багато чого, але, насправді, майже не доклав до цього жодних зусиль. Я хочу робити щось таке, що мало б вагу не тільки для мене, але й для всіх навколо. Хочу польоту думки, свободи творчості. Хочу креативних штурмів. Нових викликів. Мені видається, що я теж переріс уже свою справу, як і ти. Я хочу копнути глибше. Я займаюся меценатством. Діти, хворі на рак, обладнання для лікарень, сирітські будинки. Але це мене не задовольняє так, як я цього хочу. Відчуваю, що можу зробити щось більше. Маю потенціал, ідеї. Усе, що мені потрібно — це мати можливість із кимось обговорювати їх. Мати діалог. Я хочу зробити щось відчутне для світу, для людства. Знаєш, це може звучати гучно, та коли твій кінь давно не пив, йому здається, що він може випити ціле озеро. Так і я. Я потребую когось, із ким міг би говорити на різні теми — на тему політики, науки, релігії, філософії... Говорити про соціологію, про ціни на нафту, про тренди в рекламі, про технологічні новинки, про Пулітцерівську премію з літератури... Я потребую людину з широкими поглядами... A man of infinite jest, — сказав Карманов з чистим британським акцентом.— Хтось, кому наплювати на загальновизнані норми, хто не боїться виступати проти більшості, в кого є нахабність і широта кругозору, і хто не боїться помріяти про велике. Хтось, хто здатен висувати контраргументи, обстоювати свою думку і чути свого співбесідника. Інтелектуальний спаринг-партнер. Як сталося так, що всі мої друзі перетворилися раптом на буржуїв? Вони з задоволенням їздять в Альпи кататися на лижах, відпочивають у Маямі, їхні дружини літають на шопінг до Мілана... Вони катаються на яхтах, тримають коней, грають у гольф, їдять буаєзи усілякі з трюфелями, і роблять це все з таким виглядом, наче вони — останні аристократи, наче робили це з дитинства. Наче це не вони фарцували телевізорами, не вони продавали валюту з-під поли біля готелю «Супутник» у часи пєрєстройкі. Вони ж самі вийшли з цього — вони самі грали проти правил, обігрували всіх саме тому, що сміли. У них свої стосунки з законом — я туди не лізу, але тут, — Карманов стукає пальцем по скроні. — Тут усе вже вирішено. Вони отримали свій райок, і за нього вони вже виходити не збираються... Але ж світ — він створюється бунтівничими, правда, Федоре? Джізас Крайст, Мартін Лютер, хто ще... Будда, Лао-Цзи, Лоуренс Аравійський... Опенгеймер, Малєвич, Стів Джобс... і так далі. Просто розумієш, мені нудно і страшно думати, що це все, на що я здатний, — Карманов упав обличчям в долоні, викладені перед себе на столі й далі бурмотів уже ледь розбірливо:

— Гімназія, училище, універ... Стокгольм, Гарвард, знову Москва... медіа, медіа, медіа... Програми, колонки, виступи, брифінги, ефіри... Двадцять дочірніх підприємств, три телеканали... кому це все нахрін треба?

Карманов замовк. Підходить офіціантка і ставить перед ним тарілку з паруючою юшкою. Коли вона відходить, Карманов стишеним голосом каже:

— Мені потрібна людина, з якою я зможу розпочати щось справді серйозне. Мене не цікавлять вузькі спеціалісти. Що з них візьмеш? Бідні, зашорені люди. Навпаки, зараз цінуються ті, хто спроможний на інтегральний підхід. Хто вміє мислити широко, системно. Уміє мислити між галузями. Мислити парадоксально. Долати гравітацію банальних рішень. А потім, побачивши суть, одним ударом змінювати всю систему. Дзен-інженіринг. Ось чого я потребую. Простоти й елегантності рішень, тонкого співрозмовника, простих ходів, що змінять світ. Тож, Федоре, ти готовий до роботи, яка змінить все твоє життя? Ти станеш моїм дзен-інженером?

— Я мушу подумати, — сказав Карманову.

— Так, звісно. Бери стільки часу, скільки тобі потрібно. — Карманов з надією, зовсім як дитина, заглянув йому в очі.

Коли вони вийшли з ресторану на свіже повітря Печерська, Федір раптом пережив миттєве осяяння, наче з нього спала паволока — насправді ж Карманов з біса небезпечний тип, і слова його теж дуже небезпечні, і думки, і помисли його, і все це раптом здалося Федорові дуже і дуже загрозливим.

— Приємно було познайомитися, Федоре, — потиснув йому руку Карманов. — Подумай над пропозицією! Чао!

Корки вже майже розсоталися, і я залажу всередину машини, аби трохи прийти до тями. Бізнесмен-мільйонер щойно зробив мені пропозицію стати його консультантом. Надиха́ти його і говорити з ним про літературу. Переді мною розверзається зараз нова безодня— безодня, в яку я ще не пірнав, якої я ще не знаю. Можливо, це і є те, що хотіла запропонувати мені Зона?

Машина палає в останніх жарких променях дня. До заходу сонця ще якихось п’ятнадцять хвилин, і ці чверть години перед сутінками наливаються коричневим апокаліптичним світлом. Усе завмирає, мов у передчутті катастрофи: автомобілі, дерева, будинки, бігборди — усе тоне в густому, жирно-жовтому світлі, наче від кіптявого полум’я палаючої нафти, спостерігаючи, як розжиріле, одутле сонце торкається розпеченого, мерехтливого горизонту.