Спустошення

Частина друга. Deepwater horizon

Сьогодні, в ніч із третього на четверте вересня, мені наснився сон про «Deepwater Horizon» і про всі ці забруднення природи у Мексиканській затоці. Мені снилося, що я пливу в чистій блакитній воді, пливу на великій глибині. Мені легко і добре, одразу пригадується Заруб. Відчуття океанічної вагіни, наче довкола мене розлилося рідке жіноче тіло, і я, великий прутень-в’юн, ковзаю у ній, немов у перламутровій змазці. Мені так добре, що, здається, я зараз почну вивергати сім’я. Раптом я натикаюся на щось густе, неприємне й задушливе, мене починають огортати язики липкої, пекучої субстанції — вони обліплюють моє тіло, і я, наче в мотузках, в’язну на глибині. Все тут отруєне, води пронизані небезпекою й смертю. Темні пасма корекситу — диспергенту, вкинутого у воду, що має зв’язуватися з нафтою, обплутують мене, і я відчуваю, як починаю задихатися. Боковим зором бачу, що ці язики забруднення тягнуться на сотні кіломет­рів уперед. На думку спадає заголовок однієї зі статей на тему забруднення океану унаслідок розливу нафти: «Can be pollution removed by pollution? Can be pollution removed by pollution?». Я роблю останню панічну спробу вирватися з цієї хмари, і прокидаюся, весь мокрий від поту, з гупанням серця в грудях. Якийсь час лежу в ліжку, важко дихаючи, і намагаюся зрозуміти, що це був лише сон, що я у власній квартирі і що навколо глупа ніч. Піт, вистигаючи, стає холодним. Він буквально обмив мене, наче я справді щойно плавав. Засовую руку в труси, там також все липке і мокре — піднісши руку до обличчя, відчув, як вона пахне морем... У голові нав’язливо крутилася фраза з інтернету: «Can be pollution removed by pollution? Can be pollution removed by pollution? Can be pollution removed by pollution?».

Він побачив її майже випадково. Вона стояла біля метро «Шулявська», у короткому платті й армійській куртці. Вона поправляла розтріпане на вітрі волосся. Його першою відчайдушною думкою була здогадка, що вона чекає на чоловіка. Та все одно він припаркувався і вийшов з машини, ледве стримуючись, щоб не перейти на біг.

— На когось чекаєш? — спитав він, вирісши у неї з-за спини. У руках він тримав букет квітів.

Він не знав, як описати цю усмішку. Можливо так усміхаються, проживши життя, коли в кінці літа ще зелено, і цілий стіл закладено плодами з саду, а ти сама в цьому пейзажі — не то ця стара жінка, що бавить на колінах небожат, не то наймолодша онучка, котра переможно дивиться з колін бабусі на нових, незнайомих гостей.

— Так, на подругу. Ми збиралися піти на Гогольфест, — Смирна поправила волосся, і від цього її смаглява підлітковість ще більше нагадала йому про шкільні коридори і дівчат, яких він тягав за кіски.

— Вона любить запізнюватися, — додала Смирна.

—Я можу викрасти тебе у неї?

— Спробуй, — сказала вона. — Ми можемо піти на «Гогольфест» — я віддам ключі від квартири своїй приятельці.

Він простягнув Смирні руку, і вона зробила кілька кроків вниз сходинками до нього.

— Тоді ти будеш вільна?

— Так, і тоді я буду вільна.

Фестиваль був у самому розпалі. Вони все звертали на тихі алеї, наштовхуючись то тут, то там на розкидані по території експонати сучасного мистецтва і на чергові потаємні сцени з театральною програмою, але гучна музика, запахи вуличної їжі, юрми людей не полишали їх і тут. Та Федір не помічав натовпу людей навколо— йому здавалося, що навколо них завмерла громоподібна тиша і що вони блукають проходами старої кіностудії удвох, у повній самотності.

— У тебе хтось є? — спитав він, і Смирна зашарілася, потупивши погляд.

— Я гуляю сама по собі. А ти?

— Також. Це мій природній стан — бути самому.

У їхній прогулянці мовчанка була головним супутником.

— Тоді... на пустирі... Мені здалося, що ти — хтось особливий у моєму житті, — сказав урешті Федір.

— Я теж іноді згадувала про тебе — сказала Смирна. — Не маю де заночувати сьогодні. Я чекала на подружку, щоб заночувати у неї.

Ти можеш заночуватиу мене. Без нічого такого. Є хліб, сир, свіжий гіркий перець... У мене є трохи кави. Є трохи трави.

— У тебе можна курити на кухні? — спитала вона так, наче це було вирішальним для неї.

— У мене можна курити, де лишень заманеться. Ми можемо ще трохи прогулятися? Я відчуваю дивний спокій, коли ти поруч.

Доїдаючи морозиво, майже мовчки, вони прогулювалися алеями, спостерігаючи за тим, як спадають сутінки.

— Люблю сутінки, — сказала вона. — Це магічна пора.

— Я також, — озвався він, і у них знову не стало тем для балачок, а було лише відчуття повноти.

Проспект Перемоги. Ніч. Траса з шугаючими по ній автомобілями. Усе було таким швидким, а він таким повільним. І йому геть не хотілося назад, у швидкість.

Праворуч Індустріальний міст, ліворуч — рукав проспекту Перемоги. Навпроти — потворні вивіски і понатицювані кіоски. Під травою він почувався чужим до цього світу.

— Сюди, — сказав він Смирні, й вона слухняно пішла за ним до автомобіля. Поки він відчиняв дверцята, дух сумніву востаннє вирішив подати свій голос. Уже сівши за кермо, Федір наважився сказати: — Не знаю, чи правильно роблю. Можливо, ми не мали перетинатися. Можливо, тобі треба було піти з подругою... Це все якось занадто... Занадто невипадково... Можливо, нам не треба втручатися в це плетиво зв’язків. Ти розумієш, про що я?

Вона поклала свою руку на його, м’яко, впевнено, заглянувши йому в вічі своїми блискучими обсидіановими очима, й сказала:

— Ти все зробив правильно.

Вони їхали мовчки. Федір увімкнув радіо, аби просто щось грало. Йому ставало все ніяковіше від того, що поруч присутня незнайома людина. У голові продовжував стояти спогад про Заруб — і його побажання. Присутність Смирни наче була доказом того, що глибинні пласти механічної сцени його життя почали рухатися, і за невидимим сигналом режисера на неї вивели декорації, які свідчили про початок нового сюжету.

Парадна, ліфт, коридор — все мовчки, на́різно, як належалося незнайомцям. Смирна тихо втягувала носом повіт­ря і нервово поправляла шлейку майки. Її засмаглі плечі або руки на секунду привертали його погляд, а далі він знову збирався в собі, намагаючись контролювати думки. Він пропустив її поперед себе, щоб не заважати їй пакетом із овочами й фруктами.

Жінка у нього вдома. Знову.

Смирна проходжалася його кухнею, як несмілива кішка, стараючись дослідити одразу все і не зрадити своїй зацікавленості. Вона взялася приготувати трав’яний чай. Задзвонив телефон.

— Я зараз, — сказала вона і зникла у його кабінеті.

Він сів на кухні при столі і закурив. Смирна довго розмовляла по телефону з якимось Васіком, раз по разу додаючи: «Харі ом!» і «Бом болінат!».

— Хто цей Васік? — спитав я, коли вона видихнула дим і повернула мені люльку з марихуаною. Я докурив те, що не добила вона і засипав нової трави, та Смирна показала жестом, що їй достатньо.

— Так, мій дружбан один, йог із родиною, — відповіла вона легковажно, сідаючи до столу навпроти зі шматком авокадо, роздобутим у холодильнику. Смирна різала авокадо тонкими скибками, посипала їх сіллю, вмочувала у мед і відправляла до рота, не забуваючи вчасно облизувати золотисті краплі, що стікали засмаглими ліктями. — Вони з Машкою з Індії недавно повернулися. Ти їх бачив здаля на Гогольфесті — я підходила до них парою слів перекинутися.

— Екстравагантні персони.

— Ну є трохи... — Смирна замовкла. Вона закотила очі, роздумуючи над моїм запитанням, і одночасно жувала авокадо. — Був собі звичайним дядьком. А потім у нього щось там сталося, я не знаю. Прорвало його. Просвєтлєніє прийшло, можна так сказати. Вони з Машкою познайомилися. А потім стали з марками експериментувати. Проводили холотроп у себе на квартирі. Я у них пару разів була, ти їв ЛСД колись?

— Та чув дещо, — відповів я.

— Ну, це такий героїчний я сказала б, період їхній був. Вони усіляких наріків із вулиці запрошували, їх продихували під ЛСД. Потім Машка продала свою клініку, у неї була клініка гомеопатична, Машка — лікар-гомеопат, — Смирна підсіла ближче і запропонувала скуштувати один кусник авокадо з сіллю і медом. — Коротше, Машка завагітніла, вони продали тут усе, що мали, і поїхали в Індію. Це така дуже екстремальна практика у нього, вони постійно довблять траву, закидуються елесде, жеруть гриби, ну таке... І вони у Варанасі народжували. Знаєш Варанасі? Це там, де трупи постійно спалюють, там таке місце є, типу крематорію. І вони там народжували... А, ну це в них із Машкою така тема постійна — роди правильні, виховання дітей, вони на цьому заморочені... Вони, коротше, там десь рік пробули, на Ґоа, Васік там із Машкою перехворіли всім, чим могли, я до них, до речі, їздила, ми з ними в гори ходили... в Гімалаї... Вони паспорти свої спалили, а потім ходили в консульство, щоб їм видали якісь довідки... От, ну і в них просто гроші закінчилися, і вони вирішили приїхати назад, я так зрозуміла, коротше, не ясно, що там у них, ну але зараз у Васіка ні копійки, вони живуть там разом із колишньою дружиною Васіка і сином шестилітнім, у трущобах якихось, в однокімнатній квартирі на Житомирській, а ще з ними брат їхній, Валєра, шестеро людей в одній кімнаті, ну таке...

— Героїчні люди, — сказав він, випускаючи дим крізь напіврозтулені губи. Мене ще добряче загрібало, і я до кінця ще не вірив, що Смирна сиділа на моїй кухні.

Він розглядав її обличчя у світлі лампи, низько опущеної над столом. Обличчя випромінювало красу. Чисту вроду. Високогірну виразність.

— Де так засмагла? — спитав він у неї так просто, наче вона — його дворова подружка з дитинства.

— Та я в Крим їздила. Жила на Меганомі.

— Сама?

Смирна кивнула.

— Уже пів на першу. Час вкладатися спати, — сказав він. — Я постелю тобі в кабінеті.

Смирна слухняно прослідувала за ним до кімнати для гостей — те, що Федір називав кабінетом. Вона одразу ж відчинила навстіж вікно і висунулася в нього ледь не наполовину, налякавши на мить тим, що її сіднички в шортах будуть останнім, що залишиться у нього в пам’яті після її передчасного кінця.

— У тебе тут часто гості бувають? — спитала вона лукаво.

— Іноді, — мовив Федір, розстеляючи їй диван. — Завтра мушу йти рано-вранці, ти можеш поспати, скільки хочеш.

— Ясно, — побачивши, що він із цим розстелянням постелі в кабінеті не жартує, відзначила вона. — Я теж маю йти зранку. Можу каву тобі зварити.

— Подивимося, — відповів він. — Світло у ванній буде ввімкнене, не бійся, це для тебе. Добраніч.

Він причинив двері й залишився насамоті. Тепер нарешті, коли в нього з’явився хтось, він відчув якою дорогою була йому його самотність і як не хотів би він розлучатися з нею.

Ти перетворюєшся на старого парубія. І справді — ще п’ять років тому сценарій їхньої першої ночі мав би геть інший вигляд.

Зона відповіла йому. Він зустрів Смирну. А до цього — йому подзвонив Карманов. Усе, що йому треба тепер робити — це наважитися ступити на нову територію, яка розпочиналася одразу ж біля його ніг. Усе працює.

Федір ще довго сидів на ліжку, підперши під спину подушку, курячи і видихаючи дим у відчинене вікно, намагаючись вмістити в себе це розуміння. Намагаючись скласти докупи той світ, у якому існувала і визначала хід речей Зона.

Перед сном він завважив непрочитане повідомлення від Карманова. «Привіт, Федоре! Вибач, не міг передзвонити, мав нараду. Звісно, всі пропозиції дійсні. Дзвони, будемо розмовляти».

О шостій, як звичайно, він прокинувся — і першою була думка про те, що Смирни тут немає, що це все — лише марихуана і розбурхана фантазія. Та варто було вийти в коридор, як запах чужого тіла одразу ж ударив у носа. Ось її шльопки, ось її килимок для йоги. Ось прочинені двері в кабінет, де видно, що хтось досі спить, наполовину розкрившись у сні від нестерпного жару який ішов зсередини її тіла.

Федір пішов на кухню, навстіж відчинив двері на балкон і, поки готувалася кава, вийшов на повітря викурити першу, найкращу за день сигарету.

Пахне теплом і сухим листям. У місто крізь ранки вкрадалася осінь. Осінь — хороша пора міняти щось у житті. Цей запах свіжості в повітрі після задушливого літа наче сам додавав сміливості й робив неможливі речі зовсім близькими.

Смирна прокинулася близько дев’ятої. Федір чув, як вона довго ходила з кухні у ванну, з ванної в кімнату, то включала душ, то сопіла, роблячи вправи з йоги. Він сидів на застеленому ліжку зі щоденником у руках і закреслював пункти з плану власного життя, складеного ще два роки тому. У День народження він завжди намагався робити підсумки і ставити нові цілі на рік, та цього разу, здається, йому кортіло просто вирвати всі ці плани разом із сторінкою, зжувати їх і виплюнути у вікно. Поруч із ним лежали відкриті «Коран» і «Рамаяна», які він читав з однаковою неуважністю ось уже котрий місяць. Коли Смирна постукала в двері, він збирався викинути у вікно записник — разом з усіма замітками, цитатами і контактами, які там були.

— Кави? — спитала вона обережно, спіймавши на собі його лютий погляд.

— Без молока і без цукру, — гиркнув він і розпластався. Смирна спробувала зайти, та Федір одразу ж попередив: — Не наближайся, я не в гуморі, — і вона сумирно ретирувалась геть.

Федір прикрив голову записником, щоб якось зупинити галоп думок і, здається, це якось допомогло.

Випивши зі Смирною кави, він сказав, що має зробити ще кілька справ у місті, й запропонував їй самій вирішити, хоче вона залишатися чи кудись піде. Здається, таке байдуже ставлення трохи ошелешило Смирну, однак вона зіслалася на те, що наразі немає куди піти.

—У мене в батька психічні розлади. Я не можу залишатися в домі, коли в нього припадки.

— Добре, — сказав він. — Можеш купити якихось продуктів, — і залишив їй кілька купюр, а сам сунув ноги в капці — на вулиці було все ще достатньо гаряче як на вересень — і рушив у вересневе тепло дня вирішувати свої справи.

Справа була всього одна — потрібно було зайти на студію і пояснити, що він уже не продовжуватиме контракту, і зробити він це хотів щонаймиролюбніше.

Перш ніж вирішувати остаточно з телеканалом, Федір, ще не виїхавши з двору, набрав Карманова.

— Федоре, вітаю, — почув він бадьорий голос. — Як справи?

— Вітаю, пане Дмитре. Дзвоню щодо нашої недавньої розмови. Хочу предметніше обговорити співпрацю.

— Дуже радий це чути, — негайно озвався той. — Можемо зустрітися прямо сьогодні, якщо ти не проти.

— Я вільний весь день.

— Прекрасно. Можеш під’їхати прямо до нас в офіс, це вже саме по собі буде досвідом, який розширює свідомість. Тут у нас панорама з двадцять сьомого поверху. Дуже надихає на ділові розмови. Тут і поговоримо, гаразд?

— Яка адреса?

Карманов продиктував адресу — це був великий бізнес-центр за п’ять хвилин пішої ходи від квартири Могили, тож Могила ще раз подумки зауважив, як раптом речі, які він не збирався ніколи зв’язувати, неочікувано зустрілися і поєдналися сюжетною ниткою в нову послідовність. Навколо нього запрацювали приховані механізми, і з’явилося відчуття, що тепер він, аби встигнути переходити з однієї шестерні долі на іншу, не має права ловити ґав — тепер, поки коридор відкритий, необхідно лише прямувати за білим кроликом.

На студії його звільнення сприйняли спокійно, і це навіть дещо ранило Федора — він гадав, за нього битимуться до останнього.

— До нас саме приходить нова ведуча, — сказала директорка. — Аксель Гожинська. Ми її поставимо замість тебе, якщо ти не проти.

Звісно, він був не проти — єдине тільки, він не очікував, що якась собі Аксель на раз-два може замінити його — легендарного й одіозного. Після розмови з директоркою він випив пляшечку кока-коли і викурив кілька сигарет, перш ніж отямився. І нагадав собі, що все відбувається, як він і хотів — час залишати минуле, час рухатись уперед.

На лоббі його зупинила охорона, і Федір набрав Карманова.

— Зараз тебе зустріне Каріна, — сказав йому той.

Натовпи працівників звільняли бізнес-центр, наче під час радісної евакуації. Над турнікетами висіли годинники: на одному з них був час за Києвом, на іншому — за Москвою, на третьому — вказувався час за Лондоном. За кілька хвилин, що однаково наблизили сутінки в усіх трьох містах, за ним спустилася секретарка Карманова.

— Я вас проведу, пане Федоре, — сказала вона. — Мене звати Каріна. І у нас є спеціальний хід!

Каріна показала йому ключик.

— Це наш приватний ліфт, ми його блокуємо, коли нам потрібно, щоб не чекати черги, — пояснила вона.

Потрапити в офіс Карманова він зміг опісля сканування рогівки ока й великого пальця і проходження через металошукач.

— Потім процедура спроститься, — заспокоїла його Каріна, стукаючи каблуками по викладеній білим каменем підлозі офісу. — Ось тут у нас кухня, це ще нерозпаковані картини. Пробачте, ми нещодавно переїхали. А ось кабінет Дмитра Івановича. Дмитре Івановичу, до вас прийшли!

Федір ступив крок у напівтемряву кабінету Карманова й одразу ж відчув, як земля захиталася під ногами — широка панорама Києва розкинулася просто перед ним.

— Вражає? — задоволено озвався Карманов. — Сідай, — припросив він. — Пробач за безлад, ми щойно переїхали. Це все моя домашня колекція.

Він схопився з крісла і підскочив до коробки з нерозпакованими речами.

— Зараз я тобі щось покажу, — сказав він. — Чекай, хвилиночку.

Серед згортків дістав один, довгий, і став розгортати його. З вощеного паперу Карманов дістав вигнутого самурайського меча у піхвах.

— Дивись,— він вийняв меча з піхов.— Це оригінальний, дев’ятнадцяте сторіччя. Він з дефектами сталі. Але мені подобається його форма.

— Карманов, не відриваючи погляду від меча, став водити ним у повітрі, відставивши одну руку для рівноваги, наче у двобої. — Бачиш, шкіряні ремінці? Для них береться шкіра з живота морського ската. Понюхай клинок. Чуєш? Це гвоздикова олія.

Федір благоговійно взяв до рук катану, зважив її у долонях, а потім приблизив до носа, аби вдихнути запах змазки. Прийнявши клинок назад, Карманов зробив кілька ударів мечем у повітрі, після чого з особливим блиском в очах поглянув на Могилу.

— План зустрічі такий. Кокаїн з клинка меча, як самураї. А потім саке. Піде?

— Подивимося, — озвався Федір. — Для початку, може, зелений чай?

— Ти класно бачиш людей, Могило, — почав Карманов, коли їм принесли зеленого чаю. — Я теж щось, можна сказати, бачу. Але я не бачу людей — я бачу, як у світі течуть гроші. І гроші самі йдуть до мене. До цього дня про нас ніхто не знав, і ми ніде не світилися. А зараз нашу компанію дуже сильно пресують. Кілька місяців тому я зрозумів, що більше розвитку не буде. Треба міняти вектор. І я запропонував своїм партнерам зробити радикальний поворот нашого синдикату. Я висунув ідею про те, що весь бізнес, поки це ще можливо, потрібно продати, а гроші вкласти у розвиток інноваційних програм і технологій. У побудову креативної економіки. Мене не зрозуміли. Я вдруге пояснив їм, про що йдеться, пояснив, як це працює. Я їм пояснював: треба вкладати в когнітивні технології, в інновації. А вони просто не зрозуміють, в чому цінність інновацій. Коли вони побачать, що пішов процес, буде вже пізно, розумієш? Тоді ми матимемо вже нову імперію з такими перспективами розвитку, які їм і не снились, з їхніми вугіллям і нафтою. Ера вуглеводневої демократії закінчується. Настав час нових джерел енергії, нового мислення. Світові потрібна освіта. Усі хочуть зрозуміти, як надбудуватися над цим процесом. Вони не повірили. Я намагався показати їм, що це працює, а вони просто злякалися. Середньовічна ментальність, розумієш? Якщо чогось не видно, значить, цього не існує. Коротше, це важко — зараз ми у складному процесі сепарації, та я готовий рухатися далі сам. Я готовий віддати їм навіть більше, ніж планував — лише не бути б зв’язаним по руках і ногах зобов’язаннями.

— Пожертвувати сливою, щоб зберегти персик, — прокоментував Федір.

— Ти читав Сунь-Цзи? — усміхнувся Карманов. — Теж обожнюю його. Так, пожертвувати старою сливою, щоб короїди не перекинулися на персикове дерево.

— Чим ви плануєте займатися зараз? — поцікавився Федір.

— Психотехнології, — очі Карманова звузилися. — Я хочу рухатися в цьому напрямку. Є серйозна аналітика. На ось, переглянь, Карманов дістав з шухляди журнал «Деньги&Власть» і поклав перед ним.

— Ти щось чув по Бориса Гурова? Я слідкую за цим чоловіком вже чотири роки. Я хотів би, щоб ми почали з ним співпрацю.

Федір розкрив журнал і пробігся очима по інтерв’ю з Гуровим: кілька експертів, серед яких був і згаданий Гуров, розмірковували про перспективи зміни технологічних устроїв і про світову економіку напередодні великого колапсу.

Борис Гуров, раптом пригадую я, — це ж той самий екстремолог, до якого на заняття їздила в Київ Глаша. Це відкриття дещо бентежить мене, і я стараюся приховати це від Карманова. Я починаю впізнавати почерк Зони, її характер. Вона наче постійно вказує мені на щось, що лежить поза подіями, немовби вона наділена своїм особливим розумом, котрий достатньо тонко знає мене й закапелки моєї натури.

— Почитай про нього більше. Він має власну мережу шкіл, де розробляються психотехнології. Це релікт іще з радянських часів. Радикальний пенсіонер, брав участь у кількох військових конфліктах, займається екстремологією, вивчає поведінку людей у надзвичайних ситуаціях. Має авторську концепцію розвитку цього напрямку інновацій. Дуже цікавий мені. Читаю зараз перед сном його «Психоінженерію». Рекомендую. Я хочу підтримати їхні починання. Зможеш нас звести? Час познайомитися з паном Гуровим поближче. Збери всю потрібну інформацію. Вникни поглибше. Це широка тема, — сказав Карманов. — А щодо деталей нашої співпраці... Давай ми всі глобальні плани обговоримо десь на свіжому повітрі? Я не люблю офісів, якщо чесно. Як ти ставишся до спільної рибалки? Наприклад, на цих вихідних?

— Захопіть тоді побільше блесни — з мене поганий рибалка. Я вже років десять не ловив риби.

Вийшовши з бізнес-центру, Федір зауважив, що на місто спустилися сутінки. Було б добре купити щось для Смирни. Поблизу метро йому трапилася бабця з оберемком осінніх квітів.

— У яку ціну квіти? — спитав він і сунув їй у руку якусь купюру, готовий майже підстрибувати, ідучи додому.

Він уже здалеку впізнав цю фігурку. Смирна чекала на нього неподалік від переходу. Невисокого на зріст, йому трохи вище плечей, якраз так, щоб зручно обіймати. Вона стояла, заламуючи, як підліток, то одну ногу, то іншу, вигиналася то в поясниці, то у спині, наче в ній всередині жила якась тварина, якій було тісно в цій дворукій безхвостій подобі. Федір підійшов зі спини, так, щоби Смирна не бачила його.

— Женю, — покликав він, коли опинився геть близько. Вона побачила його, і її обличчя розплилося в усмішці.

— Не бачив тебе цілу вічність, — сказав він, простягаючи їй квіти.

Ніч була прохолодною і пахла грибами, прохолодний вітерець навіював думки про кінець сезону футболок на короткий рукав і шльопанців. Чомусь він не наважувався дивитися на її обличчя — воно сяяло надто відвертою красою, і це обпікало його погляд.

— Будь ласка, нікуди не їдь сьогодні, — промовив Федір, коли їх кроки по жовтому листю почали рухатися в такт.

— Добре, — погодилася Смирна, але вони продовжили зберігати чудну відстань, навіть не торкнувшись одне одного руками.

Вони йшли ніби кожен у своєму космосі, проте Федору здалося, що це була вершина близькості, яку він колись мав.

Вдома було тепло і ще пахло остигаючим жаром літа. На кухні пахло грушами, на підвіконні лежали впереміш помідори й баклажани. Відчинені двері на балкон, за якими була пітьма, наганяли солодку тугу, нагадуючи про незліченні холостяцькі вечори останніх місяців.

— Сьогодні я звільнився зі старої роботи і влаштувався на нову, — сказав він, коли вони на кухні, майже без слів, удвох нарізали салат. — Це має бути щось дуже перспективне.

— Чим ти займався?

— Журналістикою, — він вийняв з рота сигарету і струсив попіл у попільничку біля плити. Кава вже підіймалася. Світло на кухні було м’яким, притишеним, давало багато тіні по кутах.

— Я бачила тебе якось по телевізору, — сказала вона, нарізаючи перець рівними півколами. Волосся впало їй на обличчя, і він не одразу зрозумів, чому змінився тон її голосу.

Коли він відірвав погляд від хліба, який нарізав поруч з нею, то помітив, що ніс її почервонів, а з його кінчика капали сльози. Просто на дошку, на червоний болгарський перець, який Смирна скидала у миску на салат. Відчувши на собі мій погляд, Смирна тут же відклала ножа і вийшла у ванну.

Цього вечора Смирна сама стелилася у кабінеті. Я ж закрився у спальні з увімкненою настількою лампою, курив у ліжку, підклавши під спину пару подушок, і гортав на ноутбуці сторінки з інтерв’ю Гурова і Карманова. Біля ліжка стояло недопите горнятко кави — на мене напав осінній сплін, тож я збирався читати до ранку, проте якоїсь миті, коли вже залишилося зовсім мало сигарет, я задрімав, а прокинувся від того, що хтось теплий притулився до мене, вкривши ковдрою. Навпомацки я віднайшов її голову, а крізь волосся — губи. Легко торкнувшись їх своїми, я притиснув її до себе і заснув.

Зранку Смирни біля нього вже не було. В коридорі, де стояв його велосипед, він помітив два ряди з рівно виставленим взуттям, яке зазвичай розліталося по всій квартирі. У ніс добрався запах кави. Він застав її на кухні — Смирна, завмерши біля столу, стояла на одній нозі в йогічній позі, одною рукою гортаючи журнал, де було інтерв’ю з ним, а іншою — тримаючи горнятко з чаєм.

— Ось твої ключі, — він поклав на стіл зв’язку. — Тут адреса, щоб ти не загубилася. Цей від верхнього замка, цей від нижнього, бачиш? Ти можеш залишатися, скільки потрібно, ти мені не заважаєш. Одним словом, почувайся вільно, а я хочу трохи побути сам сьогодні. У мене нова робота, мені треба попрацювати.

— Твоя кава, — Смирна на його слова лише показала на стіл.— І пара бутербродів, так, як ти любиш. З’їж, будь ласка. Я тебе чіпати не буду. У мене, коротше, зараз не виходить ще додому переїхати... Тому, якщо ти...

— Без питань,— він узяв тарілку з бутербродами і горнятко з кавою. — Дякую за сніданок. Мене сьогодні немає, квартира твоя.

Сказавши це, він пішов у кімнату і зачинив за собою двері.

Купол неба, затягнутий хмарами, блідий і сповнений пророчого світла. Ранок Федір присвятив вивченню досьє на Бориса Олеговича Гурова і його діяльність, лиш іноді відриваючись, аби висунутися з вікна і покурити не на ліжку, а випускаючи зміїв диму у хмарність небес.

Гуров народився у Ленінграді, навчався у Москві, а більшість свого свідомого життя провів, працюючи в Києві на одному з закритих наукових об’єктів. У часи Брежнєва був засуджений за дисидентство на підставі поширення антирадянської літератури і рік провів у в’язниці. За поглядами— консервативно-революційний монархіст, за переконаннями — ніцшеанець. Серед нонконформістів визнає Лімонова, Проханова, Дугіна, Гейдара Джемаля і кількох радикальних елементів, які охоче перевели б свої полум’яні гасла у не менш полум’яні дії. Свого часу брав участь у Южинському гуртку, організованому письменником Юрієм Мамлєєвим, був знайомий із Євгенієм Головіним і Вєньою Єрофеєвим. Після розгону гуртка долучився до московської богемно-окультної тусівки, відомої як «Чорний орден СС». Потім, по втечі Головіна до США — переїзд у Київ, робота в засекречених лабораторіях при науково-дослідних інститутах, що прославило його в певних колах як людину, котра має доступ до потаємних приладів та технологій. Мені трапилися цілі шизосайти, списані якимись душевнохворими, котрі вважають Гурова ледь не породженням темряви — йому закидають зомбування і програмування людей, пригнічення їхньої волі за допомогою психотронних генераторів і дистанційний вплив на психіку.

У сімдесятих Гуров бере участь в афганському конфлікті, де досліджує вплив екстремальних умов на функціонування психіки солдатів. Наприкінці вісімдесятих бере участь у придністровському збройному конфлікті, де вже воює зі зброєю в руках на боці повстанців, а в 1990-му приєднується до військового перевороту ГКЧП і стає на бік путчистів. Поранений під час штурму телевежі «Останкіно», йому вдалося втекти в Прибалтику, після чого повернувся назад в Україну. Продовжив дослідження психотехнологій опісля розвалу Радянського Союзу — на відміну від інших науковців, які сказали, що їхня спеціальність більше не є затребуваною, кілька разів намагався відродити дослідницьку лабораторію, поки, врешті, не прийшов до останньої моделі організації співпраці — мережі психоінженерних гімназій, котрі продовжили напрямок його досліджень, взятий за радянських часів: вивчення роботи волі та уваги, розробка психотехнологій для активізації свідомості, реалізація творчих інженерних ідей на основі нових можливостей людської психіки.

Двічі одружений, на даний момент Гуров мав двох дорослих доньок. У «Хроніках російської саньяси» Гуров з’являвся під псевдом «Ніколай Лопаткін». Там він розповідав про свій досвід «спалаху світла» у процесі медитації, говорив про зустріч Людини з Істиною, про здатність до подолання реальності власною реальністю зісередини.

Зі здивуванням я виявив, що Гуров — православний. Ледь не в кожному інтерв’ю він посилався на досвід святих отців, заявляючи, що психотехнології — це лише площинний зріз значно більшого виміру буття, доступ до якого давала тільки Церква.

Вникаючи в матеріал, лише раз Федір вийшов з кімнати, аби покурити на кухні марихуани з водного агрегата, після чого повернувся до себе в затвір, до вимкненого телефона і до ноутбука з недочитаною статтею про Гурова. Смирна на кухні готувала борщ.

— Я тут купила трохи продуктів, — сказала вона, дивлячись на нього запитально. Федір, збираючись саме зробити чергову інгаляцію, розсіяно кивнув, роблячи вигляд, що не помічає її.

Сьогодні у мене зустріч з Рубеном. Хочу поговорити з ним, але й боюся цього. Рубен набожний, він, як і Гуров, — у традиції. Я знаю, що буду скептичним, як і кожен невоцерковлений, але відчуваю, що не поїхати я не можу. Відкладати цю розмову я теж більше не маю сил. У мене відчуття, наче мене теж, нарешті, кудись ведуть, і я не знаю, як із цим тепер бути. Я не знаю, в якому світі я тепер живу.

На Либідській, біля автовокзалу, як завжди, шумно й брудно. Там клекотало людське вариво — особливо добре його видно, коли дивитися на Либідську згори, виїхавши на міст бульвару Дружби народів. Маленькі пістряві фігурки кудись поспішали, залазячи у жовті коробочки маршруток, вливаючись вниз у переходи метро, витікаючи з-під землі густими масами, що далі розбрідаються, наче слідуючи вздовж прозорих артерій. В цьому вбачається певний ритм міста, в якому не можна надовго спинятися на одному місці, інакше тебе зіб’ють з ніг і затопчуть. Або ж виринай на узбіччя, зі своїми біляшами там, чи з домашніми айстрами та жоржинами, чи з в’язанками калини або ящиками з грибами-лисичками, або з сигаретами, або з кількома яблуками, тому що більше продати нічого, а жити ж треба. І місто живе, й інші живуть також, махнувши рукою на власний вигляд, зневаживши добрі манери, ігноруючи запахи інших, нехтуючи правилами культури і нормами гігієни — Либідська тхне недопалками, плювками й розлитим пивом і вилежалим людським тілом. Тхне двигунними мастиками, вихлопними газами і шаурмою. Федір бачив навіть ці лиця — не достовірно, а скоріше, очима пам’яті, тому що стільки разів стояв там, на зупинці, ще до моменту своєї слави на телебаченні, або ж проходив повз, спускаючись в надра метро — червоні, скривлені парсуни, відстань на яких між гнівом і радістю стерта до міліметра, і ці обличчя радше нагадуть тувинські маски, аніж обличчя людей, маски злих духів, котрі надягають, щоб самих же цих духів і прогнати.

Чайний клуб ховався у дворі одразу за мисливським магазином. Вхід у клуб був непримітний і схожий більше на двері в офіс, аніж в езотеричний осередок.

— Я до Рубена, — сказав він дівчині в розписаному драконами халаті, яка відчинила двері.

Рубен, як зазвичай, сидів під сходами, за дерев’яною ширмою. Там був особливий закуток для приватних ­гостей.

— Вітаю, Рубене, — сказав Федір, входячи у намагнічений фен-шуєм простір для чаювання.

— О, радий тебе бачити, Федоре, — зарослий бородою чоловічок підвівся, щоб обійняти його. Рубен сильно засмаг і з помазаним червоною пастою чолом нагадував тепер веселого і небезпечного індійського розбійника. — Сідай, я зараз принесу нам чаю. Десять хвилин, гаразд?

У закутку, де Рубен приймав гостей, була невеличка бібліотека. Класичні військові трактати, пару книг з японською поезією, щось із сучасної алхімії, трохи Дуґіна і Ґенона — все, що потрібно, аби забутися до вечора, заглибившись у таємничі ієрогліфи й середньовічні емблеми..

—Я зачекаю, — кивнув Федір. — У тебе тут є на що подивитися.

Моє замислене і доволі безпам’ятне очікування на подушках із книгою по даоській алхімії було різко перерване новим гостем, що наче ведмідь у берлогу, спробував вломитися у невеличкий закуток за бамбуковою ширмою.

— Можно?.. — спитав мене чоловік. — Не побеспокою вас, если тоже здесь подожду?

— Сідайте, — я передав йому пару подушок, і гість, хоча й був із вигляду незграбним гігантським грифом, граційно склавши довгі лікті й коліна, вмостився на мініатюрному пуфі поруч зі мною.

Гість і справді нагадував якогось хижого птаха — ніс у нього загинався, наче дзьоб, трохи витрішкуваті очі й гострий кадик ще більше робили його схожим на сипа-падальника.

— Виктор, — він одразу ж простягнув мені лопатоподібну долоню. — Чем занимаетесь? Что-то с шоу-бизнесом связанное?

— Чому ви так вирішили?

— Ну, просто веет от вас чем-то таким. — Віктор, достоту як птаха, нахилив на бік голову і зробив жест кистю, наче крутив у пальцях велике яблуко. — Понимаете, да?

— Загалом робота в мас-медіа... — відповів я.

— Мас-медии, значит... — він смішно, по-дитячому утворив множину від слова «медіа». — Интересно. Влияние на сознание...Особая сфера компетенции...

— Нічого особливого. Все у світі впливає на свідомість, — зауважив я.— А чим ви займаєтесь?

— Не поверите, но почти тем же самым, — Віктор розвів руками, прямо як чеченець на базарі, що продає одному спеції, а іншому — гаш. — Слышали, такое направление есть, работы с сознанием? Психоинженерия.

— Так, звісно. Тільки сьогодні вранці це питання вивчав.

— Ну, значит, синхронизм пошел, — задоволено усміхнувшись, прокоментував Віктор.

— І над чим працюєте зараз? — я постарався, щоб у моєму голосі прозвучало якомога менше сарказму.

— Разные направления сейчас развиваются. Ну, например, над созданием новых языков описания. Или многопотокового мышления. Или, скажем, создание новых смыслов.

— А навіщо вам нові смисли? — вирішив уточнити я.

— Ну, например, для создания новой цивилизации, — мій співрозмовник знову зробив цей глумливий жест хача з продуктового ринку. — Ресурсы ископаемых невозобновляемы, а творческий потенциал сознания безграничен. Если его превратить в ресурс, можно создать совершенно иную систему экономики, например. Или породить новый тип культуры. Все это может быть выстроено в систему цивилизации иного типа, построенной не на потреблении, а скажем, на человеческой креативности. В общем, такими вот делами и занимаемся.

Я мовчки кивнув.

— Это сейчас самая обсуждаемая тема в мире, — ніби навздогін, докинув мій співбесідник. — Я имею в виду, среди интеллектуалов, конечно. То есть, все понимают, что мир пребывает в кризисе. Но почти ни у кого нет представления, куда можно сдвинуть его дальше. И, в общем, все аналитики сходятся на том, что нужно разрабатывать сознание. На Западе сейчас целая волна новых дисциплин поднимается. Там, знаниевая экономика, нейрополитика, когнитивная социология... У японцев, например, это прямо как государственная задача стоит, — Віктор почав усе більше розпалюватися розмовою. — У них там приняли программу о ближайшем развитии Японии на 50 лет. Они посмотрели, что Япония — самая развитая страна на сегодняшний момент. Реально, все самые крутые разработки по информационным технологиям принадлежат японцам, самая большая наукосодержательность производства — тоже у японцев. Опять таки, самый короткий промежуток между изобретением инновации и внедрением ее в жизнь. Короче, у них там страна будущего. И вот они поняли, что нужно ставить дальнейшие цели для развития, чтобы не было стагнации, чтобы не потерять статус лидера. У них там премьер-министр передовой, Дзюнитиро Коидзуми, может быть, вы слышали. Он специально собрал команду самых толковых ребят со всей Японии. Впоследствии они сформировали некое видение Японии в будущем, и назвали свою программу «Фронтир внутри». Там много интересных вещей они наметили. Например, управление сном, процессами старения, управление сновидениями... То есть, акцент делается на использовании потенциала сознания. Вот это — когнитивный проект.

— Так ви чимось подібним займаєтеся?

Віктор кивнув.

— Сейчас пытаемся протолкнуть эту тему в бизнес, чтобы получить инвестиции... Если частный бизнес поймет, что за этим будущее, — все, там уже только держи их...

Із підносом для чайної церемонії повернувся Рубен.

— Рубен-джан, здравствуй!

— О, встреча с большой душой — всегда праздник! — обійнявшись на радощах з гостем, Рубен вручив йому брикет пу-еру. —Это черный пуэр, по-китайски «шу». Очень неплохой... немного терпкий.

Віктор підніс брикет до носа, щоби вдихнути аромат і в захваті застогнав.

— О Господи... Сегодня вечером будет нечто! Я уже закупил себе пряников!

Перш ніж Віктор розкланявся, вони з Федором встигли обмінятися контактами.

— Мені здається, нам буде про що поговорити, — сказав йому Федір. — Як Вас записати?

— Виктор Чиж, — відповів він, ховаючи кругляк пуеру у сумку.— Киевская психоинженерная гимназия.

Віктор пішов, і вони залишилися з Рубеном удвох. Рубен присів біля підноса і розпочав чайну церемонію. Вигляд у Рубена, зайнятого глиняними чайничками, був як у персонажа з раджастанської мініатюри: тонкі, наче з-під пензля майстра, риси обличчя — брови дугами, великі очі — не то могол, не то індус — весь його стан виражав молитовну зосередженість. Молитва ця була тихою, піднесеною, від якої здіймалися у здивуванні брови.

Ми випили по першій піалці й обмінялися кількома незначущими фразами про наших спільних знайомих. Чай розкривав свій смак і ми стали говорити про занепад старого світу і можливі траєкторії для нового суспільства, про тероризм і нову духовність, про лібералізм, атмосфера закуття згустилася і я наважився спитати те, заради чого я й приїхав сюди:

— Так що означає «повірити»? — скашлянувши, я озвучив те, що муляло мене останні тижні. — Що означає стати на шлях?

— Повірити — означає побачити, що все має якесь значення особисто для тебе. Одне з імен Шиви — Пашупатінат, — сказав Рубен. — Пашу — означає «худоба», а паті — «повелитель». Є цілий орден пашупатів. Вони поклоняються Шиві як Пашупатінатгу — Тому, хто скеровує худобу в правильному керунку. Якщо люди не шукають Шиву, все інше, чим вони займаються, зводиться до їжі, сексу, сну й піклування про безпеку. Тільки, скажімо, поняття «сон» у нас розширене. Наприклад, польоти в космос — це сон. Література, кіно, живопис — це сон. Шива цим якраз і займається — він посилає страждання, щоби розбудити нас. Тільки коли люди самі починають шукати трансцендентне, в них пробуджується щось справжнє, а до цього — це все тільки сон, в якому нам сниться, що ми прокинулись. В цей сон можуть пробитися тільки страждання. Страждання допомагають усвідомити, що людське положення є підлеглим, приводять до тями. А віра допомагає побачити в них зміст. Допомагає нам перестати бути тваринами. У такий спосіб Шива допомагає нам стати на шлях.

— А що там, у кінці шляху?

— Там — зустріч. Ти приходиш до Початку, і бачиш, звідки все це взялося і навіщо. Все стає ясно і легко, і ніщо більше не затьмарює тебе. Там усі відповіді. Все, що ти шукав коли-небудь — там. Все, чого ти бажав. Всі мрії — вони були лише про це, просто ти цього не знав.

Я кивнув, і ми надовго замовкли. Тиша ліпилася так легко, наче то був теплий віск.

— Скажи, Рубену... а у тебе це траплялося?.. Воно?.. — я не уточнював, що саме— «воно», тому що обстановка у нас достатньо інтимна і слова раптом стали важити дуже багато і без пояснень. «Воно» означало — «велика переміна». Грандіозний досвід свідомості. Бачення Бога. Осягнення Неосяжного. Самадгі. Щось таке, після чого ти вже не можеш бути таким, як раніше. Щось, чим діляться тільки з найближчими людьми. Розказати про це чужому, котрий не зрозуміє, — все одно, що здійснити святотатство. Рубен знову налив мені чаю й скористався з паузи, аби зважити, чи варто поділитися своїм сокровенним.

— Я їздив цієї зими на Кумбга-мелу в Індію. В Аллахабаді проходить, а Маха Кумбга-мела, велика Кумбга-мела, раз на сім років буває... Багато йогів збираються в одному місці. Які тільки хочеш — аскети, бабаджі різні, капаліки, натхи, агхори, тантрики, наги, пітамбари... Зовсім голі, в пов’язках, в одязі... Десь до сорока мільйонів людей, кажуть, з’їжджаються. Ми поїхали туди з духовними братами, там мав бути наш духовний учитель.

Рубен зупинився, підбираючи слова. Очей він не підводив, ніби сам не вірячи, що розказує це мені.

— Я зайшов якось у шатро до правильного бабаджі, і він просто сказав мені кілька слів. Після цього я сім днів не виходив із шатра, не говорив ні слова. Просто перебував у цьому. Тому що це було воно... Ні часу, ні імені, ні боргів — просто Воно. Повнота... Те, що пронизує все... Всі світи... Така свобода... А потім це почало згортатися і я став повертатися. Я зрозумів, що мені ще не час. Але, все одно, те, що прийшло тоді... воно повністю перевернуло мене... Розуміння практики, розуміння, для чого це все... Розуміння, що воно нікуди більше не зникне від мене, ніколи... Що це вже кінець шляху... Потім у мене з’явилися варіанти залишитися там, у Харідварі, в ашрамі. Я вже не планував повертатися в суспільство. Але мене щось потягло ще сюди. Мабуть, не всі справи закінчив тут, — Рубен знизав плечима, все ще не підводячи погляду. Його руки знову спритно розлили чай по глиняних горнятках-наперстках, а останні краплі полили на голову маленькому нецке-мудрецю. — Тому наразі — пуер, книжки і хороше товариство. Долити тобі ще?

Вони попрощалися з Рубеном тихо, майже без слів. У цьому — спосіб зберегти післясмак. Рубен подарував йому маленький кругляш пуеру з ароматом китайсько-монгольського кордону і розкосими червоними ієрогліфами на пергаментній обкладинці й тепло обійняв на прощання. Федір тихо обійняв Рубена у відповідь.

Щоб умістити в себе почуте, він ще довго петляв по центру, аж поки не зупинився біля Дружби народів і не просидів там до синіх сутінків, докуривши пачку сигарет. І лише потому він наважився повертатись додому.

У коридорі квартири стояв запах свіжої випічки.

Біля велосипеда він побачив знайомі зношені шльопанці, в яких до нього прийшла Смирна — на вулиці вже стало надто холодно, аби виходити в них гуляти.

— Женя? — спитав Федір.

На кухні він застав її, згорнутою клубком на бамбетлі. Вкрившись тонким пледом, вона спала. Поруч лежала книжка, на столі — горнятко з чаєм, а біля духовки — присипана цукровою пудрою гора пиріжків. Вона здригнулася від його голосу і різко підняла голову.

— Тс-с-с, все гаразд, — заспокоїв він. — Я вже прийшов.

Вона сонно вронила голову назад на бамбетель.

— Покуштуй пиріжки, там є з овочами також, — відповіла вона, не розтуляючи очей. — Я трохи ще подрімаю, бо щось я втомилася...

— Спи, — він схилився над нею і поправив їй плед.

Мене огорнуло сильне відчуття домашності, наче серед лютих хвиль штормливого океану я раптом заплив у тиху гавань. Я з’їв один чи два пиріжки — вони чудові, та апетит кудись зник. Приготувавши кави, я пішов до себе в кімнату і ще довго сидів на підвіконні, курячи і намагаючись зрозуміти: чому ніч — чому осінь — чому місто. Чому це все. Навіщо. Звідки. Як. І це вже були навіть не запитання — а лише констатації наявності речей, які, яким би дорослішим я ставав, ні на грам не робилися зрозумілішими.

О п’ятій ранку Федора розбудив телефонний дзвінок.

— Ти вже прокинувся? Я за годину буду у тебе, — насилу впізнав він голос Карманова.

— Взяти якогось провіанту з собою? — Федір зірвався з ліжка і став гарячково думати крізь сон, що потрібно для риболовлі.

— Ми все взяли. Я вже виїжджаю, о шостій чекаю тебе під дверима будинку. Прийом.

— Прийом, — відповів Федір і кинув телефон на підлогу. Із зітханням піднявся і потягнув себе до ванної.

Похапцем зібрав до дорожнього рюкзака речі — сигарети, ніж тощо — офісний працівник на природі. Натягнув джинси, сорочку і поношені сандалі, коли знову пролунав дзвінок від Карманова — той уже чекав під будинком:

— Уже спускаюся.

— Давай, ми чекаємо.

Під будинком стояв, трясучи двигуном, білий позашляховик «Судзукі», а з нього, виставивши ногу з салону, визирав Карманов. Він усміхався. За ним сіріло небо на сході.

— Знайомтеся, це Віка.

Біля Карманова сиділа майже повністю сховавшись у капюшон спортивної куртки сонна жінка. На слова Карманова вона підняла руку, а другою тут же прикрила рот, що сам собою розтягнувся в позіханні. Карманов слідкував за тим, як я вдивляюся у неї, і мене відвідала думка, що це — чергова перевірка з його боку.

— Привіт.

Карманов набрав у себе в джіпіесі координати нашого рибного місця, і ми рушили за Київ на Десну. Наставав новий день, була субота, і вона обіцяла бути погожою. Я з радістю витягнувся б у машині й ще трохи подрімав, однак із Кармановим щохвилини почуваюся на роботі, розуміючи, що зараз у нас — не просто поїздка на рибу, а якийсь особливий вид тренувань, і будь-якої хвилини може пролунати повітряна тривога. Потрібно бути готовим скочити в шанець і почати нову серію атак на рубежі ще невідомих задач.

Щойно вони від’їхали від дому, Віка, дружина Карманова, дістала пачку чіпсів і стала голосно ними хрумтіти.

— Хочеш? — вона простягнула Федору пачку начос. Він узяв кілька і став мовчки жувати.

— Я думала, ти інший, — хрустячи чіпсами, озвалася Віка. — Я дивилася всі передачі з тобою.

— Це вже позаду, — сказав він.

— Що, тепер будете з Дімою всілякі ділішки крутити?

— Типу того.

Карманов нагнувся до Віки і поцілував, а Віка примуд­рилася в цей момент кинути хитрий погляд на Федора. Федір тісніше втиснувся в сидіння і, хрустячи чіпсами, став вивчати дорогу. В тиші, на великій швидкості, що практично не відчувалася в салоні, вони залишили позаду Київ, перетнули межу Чернігівської області й опинилися серед густої зелені заповідних чагарів. Карманов з’їхав на бокову дорогу біля позначки «Лебедівка» — за його словами, це було їхнє з Вікою місце, яке вони відкрили два роки тому. У цих місцях Федір був уперше, тому розпитував Карманова в деталях, як і що тут було розташоване — більше для того, щоб заповнити тишу, аніж із цікавості рибалки.

— Сюди часто навідуються ловити рибу, — пояснив він. — Коли я сам, я люблю їздити далі, за Чернігів. А ще виїжджають художники малювати на пленері — дуже красиві місця. Я зупиняюся трохи далі — на Снові.

— Він по жизні одіночка, — зауважила Віка, яка вже з’їла чіпси і тепер клацала щось у айфоні. — Любить всяку глуш.

Вони з’їхали на польову дорогу, рухаючись поволі й пострибуючи на горбистостях. Віка на кожному горбику видавала звук, наче персонаж якогось мультфільму, не перестаючи наклацувати у телефоні щось вкрай важливе. Безлюдна місцевість заспокоювала — густі сосонки і верболози створювали відчуття, наче за літо тут взагалі не було нікого. Вони під’їхали до води так, щоб із багажника машини було зручно діставати спорядження, й у густій прибережній зелені Федір помітив стару дерев’яну пристань.

Коли Карманов заглушив двигун, дзвінка лісова тиша навалилася на них і ще якийсь час дзижчала у вухах: пахло річковою водою, болотом і лісом.

Здається, Віка чітко знала, що їй потрібно робити в команді з Кармановим — через кілька хвилин на траві з’явилися холодильничок з їстівними запасами, пластиковий стіл, розкладні крісла. Виявляючи дивовижну спритність, вона дістала термоси з кавою і вже нарізала батон для канапок. Біля неї ніби сам собою з’явився маленький радіо­приймач. Із приймача, до якого Віка ставилася особливо ревниво, тут же, крізь шум перешкод, почала підвивати ефем-радіостанція. Федір запитально глянув на Карманова, а той відповів:

— Не чіпай її, Віка не може без нього, — і махнув рукою. — Маємо надути човен. Допоможи мені.

Підкріпившись канапками, вони взялися напомповувати човен і готувати снасті.

— Треба розставити пастки на сома, — кинув на ходу Карманов, поки вони тягнули човна до води. — Він тут восени клює добре.

Босий, з підкатаними штанами, спустивши човен на воду, Федір заскочив до Карманова, і той широкими гребками швидко відвів їх від берега.

— Ріка стрімка, — сказав Карманов, коли вони випливли на середину водойми. — Постійно треба підправляти курс. Ось там має бути яма. Кинемо там приманку на сома.

Вони підплили проти течії до високої кручі, вимитої пливкою течією Десни. З кручі звисала, торкаючись гіллям води, одразу ціла аркада верб, тож гребти доводилось тихо, пробираючись крізь хащі верболозу.

— Сом добре йде на кров, — сказав Карманов. — Я йому закладаю варену бичу кров, у мене ще залишилося трохи з літа.

Коли з розставлянням сіток було завершено, Карманов наказав мені взяти курс на середину ріки, де бистрина була трохи спокійніша, і там ми вже занурили наші спінінги. Ми сиділи з вудками, закинутими на кілька десятків метрів по різні боки човна, й у мене не минало відчуття, наче ми повисаємо не в конкретному місці на Десні, а в якійсь магічній точці в часі — між минулим і майбутнім, між літом і осінню. Небо з його свинцево-білими хмаринами відображалося в дзеркалі води, і мені здавалося, що Києва більше не буде, а буде тільки ця блаженна хвилина, відтепер — вічно: ми в маленькому човнику між двох берегів, між двох часів, нерухомі, такі далекі одне від одного, що по-своєму стаємо близькими.

— Як ти бачиш своє майбутнє, Могило? — спитав у якийсь момент Карманов, учергове закинувши спінінг.

— Залежить від завдань, які будемо ставити, — озвався Федір.

— Ну, а загалом? Ти хочеш мати сім’ю, дітей?

— Я чайлд-фрі, — відповів Федір. — Хочу зекономити місце на планеті.

— У тебе є дівчина? — цікавився далі він.

— Намагаюся зблизитися з однією людиною.

— Інші завжди забирають наш час. Час — це найцінніше, — сказав Карманов. — Можливо, потім доведеться розійтися з нею, якщо справа набере обертів.

Карманов кинув на нього уважний погляд.

— А про що йдеться? — спитав Федір.

— У нас уже давно назріла одна розмова, — відказав той. — Я відкладав її, скільки міг, та зараз ми мусимо цю тему зачепити. Ти вже здогадуєшся, про що я?

— Ні.

— Могило, я привіз тебе сюди на річку, де живе моя душа. Тут я є самим собою. Я більше не повторюватиму того, що скажу зараз. Якщо ти вирішиш, що я — божевільний і що це нонсенс, я це прийму, і ми забудемо про цю розмову... — Карманов замовк на секунду, підперши губи пальцями. — Я з дитинства відчував, що я особливий. Що я не такий, як інші діти. У мене було сильне відчуття ще змалку, що я маю зробити у житті щось дуже важливе. Що у мене є якась місія. Знаю, що таке вже було в історії, що я не перший, хто приходить сюди з таким відчуттям. Я знаю, що це — якась древня традиція. Така древня, що вона, можна сказати, тягнеться з сивої давнини. В історії періодично бувають люди, які виходять за межі сценарію. Вони приходять для того, щоб розпочати все заново, щоб дати світові новий поштовх. Такі люди сотворяють нове життя. Я відчуваю, що я — така людина, Могило, — Карманов уважно подивився на Федора. — І повір, я це кажу не для того, щоб якось виділитися зараз. Повір, це достатньо непроста ноша — жити з таким відчуттям.

— Я з дитинства вмів притягувати події, — мовив він далі. — Умів зосереджуватися на якійсь задачі і досягав успіху. А коли я щось хотів — воно обов’язково справджувалося. Наприклад, я хотів працювати на радіо, і мене взяли на «Ехо Москви». В якийсь момент я став бачити, як течуть гроші. Почав чути їх носом — просто знав: треба зробити те-то і те-то, і це буде удача. Але мені вже не хочеться займатися бізнесом — я вже цей сценарій відіграв. Час робити щось справжнє.

— У вас є розуміння, що ви маєте зробити? — спитав Федір.

— Я хочу зробити когнітивну революцію, — відповів Карманов. — Так це тепер прийнято називати. Я часто їжджу за кордон, Могило, спілкуюся з різними людьми — з Сенату, з Думи, з Палати лордів. У мене є багато інсайдерської інформації. І я мушу сказати тобі, що ті групи впливу, які існують на сьогоднішній день, не збираються відпускати карти зі своїх рук. Технології вже є. Дуже серйозні технології. Але вони хочуть перейти від нафти до інших технологій тоді, коли їм самим це буде вигідно з політичного погляду. Наразі весь світ зав’язаний на нафту, і всі війни відбуваються головним чином за неї. Ці групи вже практично повністю контролюють усі розробки в сфері нано- і біотехнологій, тому майбутнє, по суті, належить їм. І це не правильно. Я ж хочу відкрити для світу новий коридор можливостей —психотехнології. Нам потрібні психотехнології не просто, аби розширити коло наших можливостей, а щоб зробити складнішим наше уявлення про людину. Я хочу крутнути цей барабан, щоб на ньому випав сектор успіху для всіх, хто був у задніх рядах останні двадцять-тридцять років — усіх тих інтелектуалів, які не могли пробитися у світ саме тому, що існуюча система була надто жорсткою для них. Я хочу створити м’яке майбутнє, гнучке, еластичне майбутнє, в якому паралельно існуватимуть багато його варіантів, де кожному, в кого вистачить сміливості, знайдеться місце. Той вузол, в який зав’язався існуючий світовий порядок, надто тугий. Багато аналітиків вважають, що ми вже пройшли вихор вибору. До 2009-го ще можна було прораховувати інші варіанти розвитку світу, та зараз уже пізно — ми вже втягнуті у вирву неминучості. Хтось гадає, що колапс трапиться у 2012-му, хтось — що у 2015-му, у 2019-му... Це нас не рятує, це лише відтерміновує розв’язку. Єдиний варіант зараз, як можна створити альтернативний сценарій для нашої цивілізації — це почати розвивати психотехнології. Це та дика карта, яка є в нас на руках. Наш джокер, який може зіграти як завгодно.

— Ви вважаєте, що попереду війна?

— Я вважаю, що попереду темні часи.

— Я думав, темні часи вже настали, — мовив Федір.

— Наразі все ще досить веселково. Літають літаки, є бензин, є світло і доступні продукти харчування. Працюють всі інфраструктури. А темні часи будуть по-справжньому темними. Нас може відкинути на тисячі років назад.

Карманов глянув на поплавок, змотав жилку і закинув її знову.

— Я не боюся здатися психом — для більшості людей, щойно вони дізналися б про все, що я зробив за життя, я вже скидаюся на психа, — порушив тишу Карманов. — Та це шлях. Те, що я хочу зробити, не робиться за допомогою технологій. Ми не працюємо з технологіями, ми працюємо з самим вогнем життя, і для нього потрібно зробити дім — з уяви, з вчинків і звершень. Життя має зрозуміти, що його запрошують, а тоді прийти й оживити те, про що ми мріємо. Ми маємо спробувати це зробити. Стати першими у світі. Стати новою надією для планети. Принести нові концепції, нову візію для світу. Тому що війна, яка прийде, не пожаліє нікого. Тому в мене одне питання, після якого ми продовжуємо цю розмову, або ж пливемо на берег їсти юшку і залишаємося просто друзями. Скажи, ти зі мною?

Федір подивився на берег. Можливо, так приходять підказки від Зони? Можливо, я страждав, щоб опинитися зараз тут, у цій глушині, аби вислуховувати ці божевільні розмови, які проведуть мене далі? Але якщо не це — то що тоді?

— Так, я з вами.

— Ти готовий пройти зі мною цей шлях до кінця?

— Хіба я маю вибір?

— Вибирати можна завжди. Ці технології лежать понад долями. Доля не керує ними, це вони можуть керувати долями. Вони можуть керувати скриптами подій. Можуть ставатися різні непередбачувані речі, і я не гарантую тобі безпеки, та я захищатиму тебе, скільки зможу. Ми збираємося переписати скрипт світу, і сили реакції, повір мені, будуть дуже сильні. Ураган Катріна здаватиметься дитячою грою. Ти можеш втратити свій сценарій, який мав від народження, і скоріш за все, втратиш його, тому що ми почнемо велику переплавку сценаріїв цього світу, а між точкою А і точкою Б може відбуватися що завгодно. І мені потрібно, щоби був хтось сторонній, хтось такий, як ти, хто знає, що таке переплавка свідомості, щоб ти міг страхувати мене, бо я збираюся опуститися в саме жерло вулкана, в Мордор, де куються сценарії цього світу. Тому скажи мені ще раз, Могило, ти зі мною? Ти підеш зі мною до кінця?

— Я з вами. Буду з вами до кінця.

Карманов схопив мене за руку, дістав з кишені ножа і перше, ніж я встиг висмикнути руку, проколов мені палець. Він розітнув палець і собі й притис наші пальці докупи. У цей момент усе, що є навколо — небо в хмарах, верболози, береги і дзеркальна гладь Десни, — почали падати на мене, наче театральні декорації, а я, мізерний, крихітний, стою внизу глибокого колодязя, і небо все падає, падає, падає на мене і не може впасти. Так тривало кілька секунд, а потім світ знову став на місце, і я зрозумів — ось відбулося дещо важливе в моєму житті — можливо, це якраз була та точка, де ти змінюєш сценарій.

Між пальцями у Федора стирчала сигарета, на великому пальці запікалася кров, а рука все ще тряслася від шоку.

— Ти вже читав про кондратьєвські цикли? Гуров про них часто згадує.

— Ще не дістався, — відповів Федір. — Завис на його «Психоінженерії».

— Це хвилі підйомів і спадів в економіці, які описав економіст Ніколай Кондратьєв. Він теоретично обґрунтував, що в точці переламу одного циклу і переходу в інший відбуваються зміни технологічних укладів, тобто зміни домінуючих технологій. І, як правило, в цей період також відбуваються інші потрясіння — війни, економічні кризи, соціальні заворушення. За всіма розрахунками, ми зараз підходимо до такої переламної точки. Приблизно її позначають десь на 2014–2018-й роки. Та ситуація назріла вже прямо зараз. Про хвилі інновацій ти також не в курсі?

— Лише приблизно, — озвався Федір.

— Ну от, є теорія, згідно якої технологічні інновації теж приходять хвилями. Чотири такі хвилі ми вже поминули — починаючи від промислової революції і аж до епохи комп’ютерів і генної інженерії. П’ята хвиля має ось-ось поступитися місцем наступній, шостій хвилі — інформаційні технології відійдуть, замість них прийдуть нанотехнології, біотехнології, будуть розвиватися робототехніка, системи штучного інтелекту, ну і так далі. Та після шостого укладу має прийти сьомий — і його якраз пов’язують із когнітивними технологіями. Загалом його так і називають — когнітивним укладом, — сказав Карманов. — Насправді, зараз мало хто уявляє, що таке когнітивний технологічний уклад. Більшість серйозних людей зараз думають про шостий уклад. Про те, як розвиватимуться глобальні інформаційні мережі, які будуть нові матеріали, що буде відбуватися з людиною — чи вдасться врятувати людство від старості, чи можна буде заморожувати людину, як можна переносити людську свідомість на жорсткі носії. Але ми можемо зіграти на випередження. Поки існуючі еліти будуть розкручувати свій нанопроект, ми можемо передчасно розпочати когнітивну революцію і переграти всю ситуацію.

Карманов підплив човном до ями під кручею, де вони закидали сіті на сома.

— Давай, допоможи мені, — сказав він. — Я тягну, а ти змотуй акуратно, тільки дивися, щоб не заплуталось.

Руки Федора напружилися, коли він став тягнути сіті, і Карманов натужно напнув губи.

Раптом човен здригнувся від сильного ривка з-під води. Підтягуючи сітку, Федір вдивлявся в каламутно-смарагдову воду Десни, аж поки не помітив там дебелу двометрову тінь, що, борсаючись з одного боку в інший, намагалася вирватися з їхньої пастки.

— Давай, затягуй його, — закричав Карманов, і вони стали витягувати сома з води, аж поки вся туша не впала у човен. Темна рибина, зі здоровенними вусищами, заплутавшись у стрічках водоростей, стрясала човна і билася хвостом, обдаючи їх бризками води і слизу. Карманов зі словами «Ах ти ж, тварюко підводна!» перекинув через нього ногу і сів на сома верхи.

— Допоможи, чого стоїш? Тримай його за вуса!

Сом вислизав, пручався, і здавалося, ладен був перекинути човна. Він роззявляв широченного рота — його паща була всіяна дрібними, гострими, як терка, зубами.

— Перевертай його, поки він не вискочив! — кричав Карманов. Він схопив ножа — того самого, яким недавно розрізав їм пальці, й устромив його рибині під плавник, у білу грудку. З рани почала бити чорна кров, заливаючи днище і рибина поступово завмерла.

— Це хороший знак, Могило, — Карманов підняв від сома забризкане кров’ю обличчя. — Нап’єшся?

Поки Федір намагався зрозуміти смисл його слів, Карманов підставив човником долоні сомові під плавник, й зачерпнувши жменьку густої крові, закинув її собі до рота.

— Ух, злющий, — сказав він, відвівши долоні від рота, і губи його були темно-червоними, наче від бурякового соку.

— Треба було оглушити, а вже на березі підрізати. Це все не випадково,— сказав Карманов. — Це знак, що нас чують, Могило. Пливемо до берега, будемо готувати обід.

Коли вони витягнули сома на берег, Карманов вклав Федорові до рук ножа.

— Давай, розріж його до жопи, — сказав він. — Обережно, жовчний не пробий.

Розрізавши рибу по животу, Федір вивалив її нутрощі на траву.

— Ану дай мені, — сказав Карманов. Без сліду бридливості він відібрав перемазаний кров’ю ніж і став розгрібати ним кишки, ніби шукаючи щось.

— Зараз подивимося, що в нього в шлунку, — пояснив він. — Це ще один спосіб ворожити. Раз уже вирушили — треба йти до кінця. Ось він, — Карманов швидкими рухами відділив шлунок від кольорових стрічок нутрощів і одним розчерком розрізав його. У шлунку впереміш із мулом виявилося кілька раків, поплавок із блешнею і дебелий лин. Карманов радісно скрикнув — серед водоростей він побачив мертву ворону — мокру, зі злиплим пір’ям і скрученою шиєю.

— Що може означати ворона, Могило? — спитав у нього Карманов, витираючи ножа до трави.

Той знизав плечима.

— Пошукай в інтернеті. Це точно чийсь фамільний герб. Мабуть, якісь англійці або французи. Пошукай, — повторив іще раз Карманов, піднявся і вручив йому ножа. — Обріж плавники і неси його до нас, будемо закладати в юшку.

Віка варила юшку — вона поклала порубані шматки сома у киплячу воду, доклала туди моркви, цибулину, картоплі, лаврового листа і перцю-горошку. Робила вона все це граційно, тримаючи ополоник буквально кінчиками пальців.

Поки запікається риба у фользі, Віка розливає нам юшку. Це дивний відвар — він пахне родинним затишком і мирним життям, і разом із тим пахне цією річкою, болотом, пахне каламутною глибиною. Я жую м’ясо сома, й у мене змішані відчуття — не можу позбутися пам’яті того, як ми боролися з рибою, притискаючи до днища човна, пробиваючи їй груди ножем, і як Карманов напився її крові.

Тіні почали видовжуватися, коли ми розкопали з вугілля фольгу з сомовим філе. Повітря після полудня прогрілося, і я відчував, як стреси цього тижня поступово, з подувами теплого вітерцю, вивітрюються з мене разом із духом міста, з усіма клопотами.

Закінчивши з рибою, ми сиділи у тиші, заколисані навколишньою природою, що, ніби перемішаний жовток і білок, змішала з вечоровим світлом у зелено-жовту рябизну полиски сонця, мерехтіння гілок і тріпотіння листя. Небом повзли спокійні хмари, і його блакить здавалася мирною і погожою. І чомусь я подумав, що перед війною завжди бувають такі спокійні дні.

Цю повільну, згущену тишу бабиного літа перервав Карманов:

— Час на Київ. Нас чекають великі справи, Могило.

Розмова на Десні стала ударом, якого я не сподівався. Можливо, я не був готовий, що все розвиватиметься так швидко. Що все матиме такі масштабні розмахи. Машини долі, запущені Зоною, вочевидь перевищували мої сподівання і від цього мені робилося лячно. Невже це те, чого я хотів? У мене в планах зовсім не було опинятися на перетині світових подій: у мене склалося враження наче з мене, мов із равлика здерли захисний панцир, і я опинився перед світом беззахисний, повністю голий.

Щоразу, коли життя ставило мене у подібні ситуації — зрештою, в подібних ситуаціях, правду кажучи, ще не бував — я звертався до Аркадія. Послідовність, з якою я останнім часом навідуюся до друзів, теж для мене стала звучати пророче, наче певна анаграма — тільки про що вона? Нам з Аркадієм варто було б зараз посидіти десь у затишній кав’ярі, поговорити про політику і про нові ресторани, відчути себе своїми людьми у своїй тарілці — просто, аби нагадати собі, на якому я світі. Бо, здається, щодалі я ступаю цією новою, незвіданою територію Зони, то меншає моя певність щодо власних орієнтирів. То менше я вірю в те, що сьогодні я — це той самий я, який був учора, адже щодня мені доводиться приймати рішення, глибину яких я не в змозі оцінити ще досі. І це мене лякає.

Наступного дня одразу після сніданку Федір зідзвонився з Аркадієм, і вони домовилися пообідати на Печерську.

Аркадій Чапа, мій колега з Донецька, свого часу був наймолодшим помічником прокурора в Донецькій області. Квітуча пора його молодості припала на роботу при тюрмі й супроводжувалася (замість розваг і юнацької безтурботності) важкими роздумами про злочинну природу людини, про покуту і покарання. Це, безумовно, позначилося на формуванні його характеру — легковажність явно не була притаманною його натурі. Суворий колектив, у якому доводилося працювати молодому Чапі, теж не залишав місця для поезії Срібного віку, яку він полюбляв у інституті, а мовний запас довелося збагатити слівцями, котрі мало пасували до лексикону Байрона і Шеллі, зате дивовижним чином допомагали знаходити порозуміння з працівниками виправних колоній.

Від постійного зосередження в Аркадія рано почали з’являтися перші зморшки. Аркадій був створений, як мені видається, для вирішення складних конфліктів, звик жити в ситуації постійного пресингу й умів пресувати у відповідь. Відбувши важку частину свого життя в донецькій прокуратурі і переїхавши разом зі зміною професії до Києва, він швидко облаштував фінансове життя родини, відстояв свою нову життєву територію серед сусідів і нових співробітників.

Життя у столиці відрізнялося від донецьких реалій неприпустимою м’якістю та дружелюбністю. У нього змінилося коло спілкування і помінялися життєві орієнтири. Потребуючи, вочевидь, задач для напруженої роботи волі й розуму, Чапа став потай від дружини експериментувати з забороненими препаратами. Тут, у Києві, була зона комфорту, більше не потрібно було опиратися тиску з боку колег, клієнтів і ворогів зі злочинного світу. Аби наповнити життя новим сенсом, він розпочав серію майже наукових дослідів із дослідження власної психіки: купував різноманітні таблетки і курильні суміші, фіксував дозу, яку він вживає, і скупо записував основні спостереження. З огляду на те, що окремого місця чи часу, де він міг би це робити в ізоляції, Аркадій не мав, усі експерименти Чапа проводив прямо в присутності дружини, жодним чином не відкриваючи їй своїх внутрішніх переживань і використовуючи весь резерв сили волі, аби повністю поглинути їх усередину себе, не випустивши назовні ані кванта світла душі. Він із цікавістю досліджував психоделіки як-от ЛСД і псилоцибін, вживав латиноамериканські ентеогени, курив сальвію дівінорум і перепробував усі доступні на той час легальні аромамікси, що мали в собі синтетичний еквівалент тетрагідроканабінолу. Коли дружина з дітьми поїхала до батьків у Слов’янськ, він по рецепту в інтернеті зварив собі галюциногенний відвар аяваска.

Аяваска справила на Аркадія глибоку, цілющу дію, після чого він поступово став відкривати для себе втрачений ще в підлітковому віці світ відчуттів та емоцій — він почав більше часу проводити із родиною, ділився враженнями і турботами, почав пробувати себе у музиці. Заняття на гобої, який він вирішив опанувати через любов до Гайдна, не змогли його захопити довше, ніж на пару разів. Курс по живопису лише пробудив у ньому бажання глибше вивчити анатомію. Однак справжнім одкровенням для нього стала прочитана під голландську шишку книжка Вільяма Похльобкіна «Правила і тонкощі кухні», і він захопився кулінарією. Так Аркадій зрозумів, що серед тропічної психоботаніки щастя шукати марно і нічого ліпшого за добру сортову марихуану ще не придумали. Аркадій вдосконалив метод бездимного куріння трави через піпетку так, щоб мінімізувати запах, забиваючи його аюрведичними сигаретами на травах «Нірдош», однак таке життя довго тривати не могло, і дружина врешті запідозрила щось нечисте. Після кількох тижнів родинного протистояння Аркадій відвоював право викурювати на балконі пару ковпачків ґанджі, коли вже сплять діти, — дружині він пояснив, що йому це потрібно, щоб розслабитись після роботи. Зважаючи на те, що Аркадій почав готувати і загалом став спокійнішим і розслабленішим, дружина поступилася, а тим часом Аркадій цілеспрямовано поглиблював свої знання з кулінарії, пішовши на курси спершу з італійської, а потім з азіатської кухні. Справи з бізнесом рухалися, мовби всупереч обставинам, угору, тож Чапа з дружиною іноді робив собі гастрономічні мандрівки до Європи — подружжя відвідало знаменитий «Арзак» у Країні басків в Іспанії, куштувало страви від шефа Адріана Ферра в «Ель Буллі», вечеряло у знаному своєю простотою «Нома» в Копенгагені — загалом, випробувало на собі добру частину мішленівського довідника. Десь о цій порі Аркадієвого життя ми з ним і зустрілися — Чапа уже був знаною в кулінарних колах людиною, міцно стояв на ногах, мав двох дітей — синові було чотирнадцять, а доньці — вісім, у нього були вивірені часом і життєвим досвідом принципи, а я — лише початківцем у світі гастрономії, по суті, вискочка, що завдяки галасливості й епатажу зумів зробити ажіотаж довкола власної персони, без сім’ї і стабільного заробітку, з купою нереалізованих амбіцій і завищеною самооцінкою. Наша дружба була дивною — зараз я не можу зрозуміти одного: для чого він терпів усе це? Адже я був завідомо невихованим, безпардонним і нахабним, як і пристало молодому левові, який береться пробувати пазурі на старших. Аркадій був не такий. Він читав біографії англійських королів, любив Війона і Пастернака, колекціонував джазові платівки і записи Глена Гульда. «Що він знайшов у мені?» — це запитання почало приходити до мене лише по кількох роках спілкування з ним, коли я зрозумів, що ані мої дошкульні репліки, ані шпильки, пущені з приводу смаків і переконань Аркадія, на нього не діють і він продовжує ставитися до мене рівно, як і на початку нашої дружби — не зближаючись занадто, але й не припиняючи спілкування. Він був людиною зрілою, що повністю розкрилася, з чіткими позиціями і широкими пізнаннями, натомість я — скоростиглий продукт інтернетизації, вистрибок, що оперує поверхневою ерудованістю і понахапуваними на «Лепрі» мемами й уп’ячками.

У наших стосунках не було поспіху — не було відчуття, що між нами щось може закінчитися. Варто було мені пересититися гонитвою за новою славою, новими розвагами і перемогами, як сама собою виникала думка подзвонити Аркадієві й зануритися у наші неспішні бесіди, смакуючи добру вечерю в спокійному презентабельному місці — і завершити вечір екзистенційним піком у напруженому, злагодженому мовчанні, коли все вже сказано і залишається лише дослухатися до бриніння сердець і життя — під кальян або під п’яточку сортової марихуани.

Аркадій чекав на нього, гортаючи сторінки вчорашнього «Коммерсанта».

— Ваш лист був розпачливим, — з теплом сказав Аркадій. — Що сталося?

— Народився в епоху змін, — відповів Федір, сідаючи навпроти. — Мені каву американо, будь ласка. Без молока.

Офіціант пішов виконувати замовлення.

— У вас проблеми, Федоре. Я правильно розумію? Якщо треба, я можу допомогти з грішми. Або з прокуратурою.

— Маю дилему. Я за природою фаталіст — вірю в обумовленість. Та зараз я, за примхою долі, змушений трохи змінити свої погляди... Зайняти активнішу позицію, я так сказав би. Мені було притаманне споглядання. Я шоумен, та я ніколи не претендував на те, щоб змінювати цей світ. Можливо, колись давно щось подібне жило в мені... Якщо чесно, я завжди соромився цього бажання, а зараз воно прокинулося знову і стало для мене провідним... — Федір затнувся, не певний, чи варто відкривати Аркадієві все, що відбувається. — Скажемо так, унаслідок певного вчинку у мене почалися масштабні зміни в житті. Я звільнився зі старої роботи і вирішив не повертатися на телебачення. Повністю змінив напрямок діяльності і влаштувався зараз на роботу до однієї дуже впливової людини... І крім того, у мене, схоже, з’явилася... гм... з’явилася близька людина. Усі ці зміни такі раптові для мене, що вони мене змушують задуматися, чи дійсно я живу своїм життям і чи справді хочу йти далі в той новий світ, який зараз переді мною народжується. Це... це схоже на магію. Ще місяць тому я в розпачі молив про зміни, а тепер боюся, що цих змін занадто багато... Тепер я розумію, що мені цілком подобалося моє старе життя... У ньому була якась своя приємна рутина, і там не потрібно було так серйозно задумуватися над тим, що відбувається. Одним словом, здається, це все і називають кризою. У мене на День народження, можна сказати, прийшло своєрідне протверезіння. Я поспілкувався з одним молодим хлопцем, співаком, може, ви знаєте — Лулу Октябрьовим.

— Це той, що викинувся з вікна?

— Так, — кивнув Федір. — І я брав у нього інтерв’ю напередодні тієї трагедії. Наші світогляди настільки співпали... Я подумав, що ми стали б чудовими друзями — двоє таких цинічних, бувалих, молодих... І тут наступного дня ді­знався, що він, власне, це саме... Вийшов з вікна... У мене, пригадується, тієї ночі була така ж думка... Пригадую, як я стояв на балконі, курив і думав, наскільки було б мені легко зараз без зайвих думок узяти і полетіти з вікна, уявити, що все це сон... Я сам не знаю, що тоді мене втримало. А на ранок я дізнався, що Лулу теж стояв на балконі, і теж, напевне, курив. І ці дві події якось наклалися одна на одну — взявся за голову. Я спробував спитати себе — куди ж я прямую? Нещодавно я говорив з одним приятелем... Останні події у моєму житті змусили мене почати якось глибше вникати в питання віри, а це не зовсім та тема, якою я цікавився останні роки. Я відчуваю, як нові сили починають діяти в моєму житті. Але не знаю ні їхнього імені, ні їхніх намірів, і в мене природно виникає страх за те, куди я рухаюся. Чи маю я право туди йти. Чи не втікаю від свого призначення, яке, можливо, лежить деінде. Почало формуватися своєрідне розщеплення. Коли я різко вирішив поміняти свою ситуацію — пішов з роботи, познайомився з деякими новими людьми — я наче різко вискочив з того сценарію, який мав би відіграти — сценарію успішного телеведучого в піку кар’єри. За моїми відчуттями, я мав би йти зараз у зовсім іншому напрямку — просуватися на телебаченні, організовувати нові проекти... У мене, можна сказати, почав розвиватися своєрідний містичний страх, що зараз я, зі своєю новою роботою, ступаю на якусь невідому територію. Туди, де мене не було до цього. І де не мало би бути. Від цього я, чесно кажучи, почуваюся доволі беззахисно. А це, своєю чергою, змушує шукати якоїсь підтримки — в розумі, в раціональному. Я ніби пробудився і став активно діяти. І цим самим ніби перейшов якісь кордони, які раніше переступати не наважувався. Тепер мені трапляються нові люди, цікаві люди, але я не певен, чи це мої люди. Чи маю я право, скажімо, будувати з ними стосунки... пов’язувати наші долі... Нове життя постає, але наскільки воно реальне... Я почуваюся трохи наче герой «Соляриса», який закохався у подобу, створену Солярисом, сильніше ніж у власну дружину, яка була її прототипом. Пам’ятаєте, вся ця історія з Харрі, дружиною головного героя? Зараз я наче ступаю на якусь нову територію. І я не зовсім розумію, хто всі ці персонажі. Для чого вони. Я наче... наче дивлюся дуже правдивий сон, який затягує мене в павутину нових стосунків... Напевне, свобода — це хороше слово для цього стану... І він дуже лячний... Я достеменно відчуваю, як від кожного мого кроку формується те чи інше моє майбутнє — немовби бачу ці коридори варіантів. І мені, правду кажучи, дуже лячно пропустити власний. Той, який мій. І, знову ж таки, котрий є моїм? Найкомфортніший? Чи може, той, який мене буде чомусь вчити? І як дізнатися, котрий з них і є тим одним, який мені вибрати? На основі чого мені вибирати? Якщо це спонтанний вибір, то чому цей, а не інший? А якщо кидати монетку — то чому я маю ставати заручником випадку? І звідки приходять оцінки, що та чи інша доля є, зрештою, моєю, найкращою, «сродною», якщо бажаєте?

— Не те, щоб я добре розумів, про що ви, — сказав Аркадій. — Та мені здається, що до вас уже стикалися з цією проблемою. У «Дао-де-Цзин» згадується щось на зразок того, що стати цілим може той, хто дозволяє собі бути поділеним на шматки, а здобуває все той, хто відпускає все. Але це трохи вище мого рівня розуміння. Можливо, ви сам краще розберетеся, якщо перечитаєте. Проте мені здається, ви переживаєте за щось більше ніж за вдало обрану долю.

— Скажіть, Аркадію, ви вірите, що історія рухається ривками? Що в ній є неоднорідності і, можливо, відхилення від першопочаткової траєкторії? Ви вірите в призначення?

— Гадаю, історія — це щось як протокол наших непорозумінь, — відказав Аркадій. — Це радше фіксація людських слабкостей, а не перемог. Хоча з погляду естетики весь цей крах людських сподівань — красивий з вигляду.

— Ви вважаєте, що в основі лежить хаос? Але я не знаю, як агностицизм може примирити красу і відчай.

— Мені здається, єдиною мовою, яка може щось пояснити про цей світ, є мова поезії. Поезія алогічна.

— Я завжди гадав, поезія — це для сентиментальних.

Аркадій усміхнувся.

— Поезія — це не рими. Поезія має народитися, перш ніж про неї можна буде щось сказати. Колись я був дуже зухвалим молодим чоловіком. Я був упевнений, що все розумію, розумію, що таке справедливість, що таке гідність і обов’язок. І намагався діяти так, щоб цю саму гідність і справедливість утверджувати. Та коли трохи попрацював у прокуратурі, я відчув, що моє розуміння не співпадає з розуміннями світу. І я довго намагався второпати, чому все не так, як я уявив і помріяв. Чому речі стаються. Чому існує невідворотність. І як можна жити і не покінчити з собою у світі, де ця невідворотність існує. Де, власне, невідворотність виконує головну роль. В якийсь момент я вже навіть був готовий зробити цей крок, майже як ви, — мав табельну зброю і, в принципі, вже примірявся, як це — коли спускаєш гачок і влучаєш собі в скроню. А потім зрозумів, що не там шукаю сенс. Що він — не в справедливості і не в гідності, хоча без них він не можливий. Моя думка далі не линула — просто не мала куди прагнути. І коли я збагнув, що дійшов до межі мислення, зрозумів навіщо існує поезія. Вона починається там, де закінчуються звичайні слова. Там, де закінчується логіка і аргументи. І в ній я знайшов виправдання для невідворотності світу і для самого себе, для того, щоб жити, не натискаючи гачок на пістолеті. І тоді все стало на місця. Я зрозумів, що між мною і невідворотністю цього світу існує певна шпарина, місце для свободи. Світ все одно рано чи пізно візьме гору, та перш ніж це станеться, є якийсь люф. І я зрозумів, що цей люф — це і є чиста поезія. Це і є безсмертя.

Я знайшов Смирну на Подолі разом з її подружкою Лесею Ковальчук, з якою вони сиділи на веранді «КофеХауз», пили молочно-кавові шейки і курили сигарети, ведучи свої милі, схожі на яскраві бусини — не пов’язані нічим, зате нанизані на одну нитку, — дівчачі розмови. Смирна гарна у жакетикові й картузі, схожа на Гавроша, і вигляд у неї посвіжілий — значно кращий, ніж те, якою я її застав кілька днів тому. На її устах грала усмішка, і вся вона світилася. Смирна погарнішала, от у чому справа, і її дешева біжутерія робила її дивовижно юною, робила її усмішку безхитрісною, невинною.

— Привіт, Лесю, — привітався я і присів до них на хвилину.

— Як у тебе справи? — поцікавилася Смирна і ми на секунду сплели руки під столом, так щоб не бачила Леся.

— Зустрічався зі своїм старим другом. Говорили про поезію, — криво посміхнувся я. — І про безсмертя.

Леся смішна. Точніше — потішна. Вона жвава, на Федорові два слова вона видавала одразу десять, крізь великі окуляри дивилася на нього наполовину зі страхом, наполовину — з іскрою смішинки. Зі смішним мультяшним каре вона нагадувала цукеркову дівчинку з картинки — з великими очима і такою ж великою головою, маленькими губками і тоненькими ручками на крихітному тільці.

У машині Федір включив дівчатам легку музику, Смирна сиділа поруч, і їхні з Федором руки торкнулися на мить, щоб іще раз відчути одне одного, а Леся все розповідала, наче допитуючись чи то у Федора, чи то у Смирни, що ж їй краще робити зі своїм безтолковим Женькою, і як їй бути з Андрюшою, який теж, в принципі, партія нічого.

Неділя була останнім днем театрального фестивалю. Вони влилися в натовп відвідувачів кіностудії й на хвилину розгубилися, не знаючи куди рушити в такому різноманітті подій, окрім як за людським потоком. Однак Леся, швидко взявши на себе цю задачу, одразу ж впіймала якогось юнака і стала витягувати з нього всю потрібну інформацію, накручуючи на палець свої кучері і складаючи дивовижно губки. За хвилину спілкування Лесі з юнаком вони вже знали, що найцікавіше зараз відбувалося не тут, у сквоті, а на концертній сцені — там ішов живий виступ учасників київського TEDx.

На конференції в ангарі — купа народу, протиснутися практично неможливо. На сцені вже виступав молодий чувачок із борідкою і мікрофоном у руці.

— Слухай, я його знаю. Це Слава Жуковський, — сказала йому Смирна. — Вони з Віктором у Психоінженерній гімназії займаються. Пам’ятаєш, я тобі про Віктора Чижа розповідала?

Федір кивнув і прислухався до його промови.

— Пам’ятаю. У мене навіть візитка його є. Я його, до речі, якраз збирався зустріти.

Одразу по закінченню виступу Федір став пробиватися крізь натовп людей до доповідача, який уже зійшов зі сцени і розмовляв про щось із організаторами.

— Федір Могила, журналіст, займаюся комунікаціями і когнітивними технологіями, — простягнув він візитку спікерові. — Дуже дякую Вам за доповідь. Надзвичайно надихаюче і актуально. Гадаю, ми з вами займаємося однією і тією ж справою. Чи можемо хвильку поспілкуватися? Хочу запропонувати Вам тему для співпраці.

— Слава Жуковський, — чувачок потис Федорові руку. — Займаєтеся когнітивними технологіями?

— Виходимо на ринок. Психотехнологічний стартап. Може, поспілкуємося на повітрі?

Вийшовши із задушливого павільйону, вони присіли в затінку дерев і дістали по сигареті. Свіжий вітерець доносив запахи печених сосисок, а з-за павільйону вже вчувалися звуки бас-гітари, яку налаштовували перед вечірнім концертом.

— Славо, ви можете у двох словах розповісти про те, які задачі зараз стоять у вашої команди? Я так зрозумів з вашої доповіді, що ви представляєте цілий новий напрямок досліджень? Буквально кілька хвилин, якщо ви не поспішаєте. Ваша доповідь показала мені, що наша діяльність далеко не так безнадійна, як ми гадали.

— А чим ви займаєтеся? — поцікавився Слава, мружачись на сонці.

— Ну, практично тим самим, що й ви — намагаємося просувати психотехнології, — Федір підніс Славі запальничку, і той розкурив сигарету. — Мені здається, сьогодні це досить невдячна справа. Що ви на це скажете?

— Психотехнології — це те, як вирішувати задачі, які раніше не вирішувалися, ось і все, — Слава по-діловому випустив дим донизу і знову швидко затягнувся. — Ось що таке психотехнології. А люди думають, що психотехнології — це щось на кшталт автотренінгу або самонавіювання, що вони тільки для релаксації підходящі або для вирішення психологічної проблематики. Ні, це інженерія свідомості. Це ціла інженерна наука, і наразі ніхто навіть не починав опановувати цю сферу. Простий приклад. Калмики ввели у школі обов’язковим вивчення гри в шахи. І зараз мають серйозний вихлоп від цієї теми — на всю Калмикію у них там п’ять чи шість гросмейстерів світового рівня, це при тому, що самої Калмикії там може триста тисяч населення. Самі розумієте, що це для держави означає... І це просто вивчення гри в шахи. Якщо свідомість розвивати, вона дає свої результати, просто потрібна методологія, розумієте? А не камлання шаманське. Ми працюємо із системою, яка називається психоінженерія, це школа Бориса Олеговича Гурова. Чули може?

— Авжеж, саме читаю його книжку.

— Ну от... — Слава повчально кивнув. — Ми, фактично, готуємо універсальних спеціалістів, людей, які за допомогою перебудови свідомості легко навчаються будь-якій спеціальності, швидко змінюють одну професію на іншу, і можуть показувати круті результати в кожному виді діяльності. Потрібно просто зняти обмеження з людської свідомості, навчити людину керувати власною свідомістю тоді, коли вона перестає залежати від зовнішніх стимулів — від соціуму, культури, власної біологічної природи і так далі.

— І як успіхи?

— Нормально. Є проекти, де почалися вже серйозні зрушення. Що більше людей проходить навчання у нас, то легше наступним досягати тих самих результатів. Ну, що значить «які успіхи»? Я б сказав, ми робимо дизайн свідомості «під ключ». Розвиток потрібних функцій свідомості — від вивчення іноземних мов і розвитку емпатії до підготовки агентів спецслужб, в залежності від задач клієнта. Формування багатопроцесного мислення. Керування процесами сну, розвиток альтернативних форм сприйняття. Робота з невирішуваними задачами. Візуальні мови для передачі великих об’ємів інформації. Підйом рівня креативності — на порядки. Ну, внутрішня свобода, як побічний результат.

— Славо, я дуже хочу зустрітися з Борисом Олеговичем, ми маємо доволі серйозні пропозиції щодо співпраці, ви мені допоможете?

— Без питань, — пихнув Слава. — На наступних вихідних у нас семінар буде, приїжджайте, там я вас і познайомлю. Ну все, мені час іти.

— Успіхів! — Федір потис руку Славі, і той поважно, як належить представникові нової професії, пішов кудись у бік кіосків з гот-догами.

Федір, ховаючи в кишеню Славину візитівку, дістав телефон і написав Карманову: «У нас з’явилися союзники. Попередньо домовився про зустріч із Гуровим».

Ми відвезли Лесю на Харківську — їхати порожніми вулицями по нічному місту для мене завжди було втіхою. Смирна сиділа поруч, на пасажирському сидінні, і на пару з Лесею вони ділилися враженнями від концерту, від нічного фаєршоу біля порожніх басейнів і від запуску повітряної кулі, що символізувала завершення фестивалю. Ми їхали зі Смирною в машині назад, Леся передзвонила Смирні, що безпечно піднялася ліфтом до квартири, і ми їхали тихо, повз роздовбані трамвайні колії й покриті ще літньою курявою дороги, повз електричні ліхтарі і непривабливі вітрини й кіоски, а все ж відчуття сили, відчуття слави і могутності цього міста не залишало мене. Повернулися до квартири, у голові — приємне відчуття втоми. Нарешті, коли я став під душ і струмені прохолодної води почали розслаблювати зведені судомою м’язи, стало спокійно і затишно. Наче сам собою, у мене перед очима постав образ убитого Кармановим сома, і раптом відповідь щодо назви компанії прийшла сама собою: це ж і є воно — «Сома». Якщо завгодно — «Сома Інкорпорейтед». Напій безсмертя з древньоіндійської «Ріґ-веди». Їжа богів, яку шукали Теренс Маккена, подружжя Уоссон, Олдос Гакслі й іже з ними. «Soma Incorporated». Круті, як «Ґуґл», солодкі, наче «Еппл», всепронизуючі, немов «Фейсбук». Грецькою «сома» означає «тіло». І ми, по суті, нове тіло для людства — в перспективі. Нове тіло, в яке має увійти предвічний дух. Так, це воно.

«Пастухи світобудови» — дав ґуґл коментар на слово «Сома».

Ми випасаємо світобудову на полях Всевишнього. Женемо отари концепцій на нові пасовища. Дозволяємо їм набирати вагу, гладшати, а потім переганяємо на нові місця. Залишаємося на тій межі, де ми ще не зникаємо суцільно в Ньому, а зберігаємо себе, свій острів відомого, який потрібно випасати, а потім переганяти, в якомусь прадавньому вічному часі, де все — первозданне: і смарагдові луки, і прозоре передгрозове світло із набряклих хмар, і відчуття безкрайості простору, в якому тобі треба просто рухатися далі, вічно переганяючи отару з одного місця на інше, в таємничому зв’язку з Небом — небом пастухів і провидців, небом безсмертних блукачів, що живуть між суєтним світом людей, і вічною величчю над головою.

Із цим урочистим відчуттям я й відходжу до сну. Лежачи сам, у порожньому ліжку, знаючи, що за стінкою, у сусідній кімнаті, ще не заснула Смирна, я продовжував бачити нутряні світіння скупчень зірок, зелені розсипи туманностей, чорнильні клякси чорних дір. Ось та перспектива, що може відкритися для людини. Правдивий Золотий вік.

У рівному блиску космічних глибин, в тихому завмиранні перед таємницею світобудови, що поволі кружляє над моєю головою, я засинаю і стаю із цією світобудовою єдиним ­цілим.

Розмова з Аркадієм дивним чином додала мені рішучості та відчайдушності. Я утвердився в тому, аби пройти цей шлях до кінця. Я став більше придивлятися до знаків, які стали траплятися мені на цьому шляхові. У тому, що зі мною тепер відбувалося внаслідок поїздки на Зону, я тепер бачив не загрозу — я бачив діалог: люди і ситуації перетворювалися на живі слова, і я намагався прочитати їх, як інопланетне послання, відправлене вищим розумом, котрий послуговується для спілкування зі мною тими образами, емоціями і почуттями, що сидять у мені і знайомі мені. Я спілкувався з Зоною і Зона була схожою на нескінченний розумний океан, який повністю поглинув мене, вибудовуючи в своїй живій субстанції репліку мого життя, дублікуючи людей, пародіюючи і віддзеркалюючи мої вчинки, аби наштовхнути мене на роздуми. Я тонув у цьому розумному океані, і не бачив йому тепер ні кінця, ні краю. Де закінчувалася Зона, а починалося моє життя? І чи було ще тут щось моє — чи все, від початку до кінця, належало тепер з’явам Зони?

Відколи Смирна приїхала до мене, вона їла лише зі свого горнятка. Вона привезла з собою зовсім небагато речей, серед них — бокасту дерев’яну чашку і довгу десертну ложку, скоріш за все, поцуплену в «КофеХаузі». Я тільки тепер зауважив, що Смирна практично завжди їсть лише зі свого горнятка, а коли треба пити, вона миє його і наливає у нього каву чи чай.

— Ти користуєшся лише цим горнятком, — сказав я, сподіваючись підловити її на тому, що вона — посланець Зони, а відтак повинна мати якісь химерні неточності у своїй конструкції. — Чому?

— Воно мені подобається, — Смирна з підозрою глянула на мене, і я залишив її у спокої.

Цим вона нагадувала мені дервіша з його чашкою для подаянь. Іноді я запитую себе — хто ця дівчина? Ми практично не розмовляємо. Ми мало бачимося. Ми разом їмо, і далі я йду займатися своїми справами, а вона — зникає за своїми. Я не знаю до пуття, де вона живе і звідки вона. Не знаю, яке в неї минуле і чим вона займалася до цього. І, щиро кажучи, боюся щось розпитувати у неї. Мене влаштовує все, як є. Я не хочу, щоб ми зблизилися ані на крок. Ми просто почали жити разом, проте кожен на своїй території. Без зобов’язань, без жодних обіцянок. У цьому була свобода, і я не хочу, аби щось помінялося. Не хочу мати ближчих стосунків. Не певен навіть, чи хочу мати з нею секс, хоча коли вона приходить на кухню у цій своїй запраній майці, мені здається, що Господь не міг виліпити ідеальнішого перса, ніж Він це зробив для Смирни. І коли я вдихаю запах її волосся або запах, що йде від її шкіри, мені здається, це аромат мого ще нествореного дому. Нам просто добре разом, і я не хочу нічого міняти. Вона не розвішувала своєї білизни по хаті, не малювала нігті за моєї присутності — вона взагалі не користувалася косметикою і була практично невидимою.

— Там, до речі, Васік запитував, чи можна у нас зупинитися на кілька ночей, — додала вона мовби між іншим. — Пам’ятаєш, я тобі розказувала про своїх друзів, тих, що повернулися з Індії? У них зараз проблеми з поселенням. Вони жили у Васікової дружини. Шестеро в однокімнатній квартирі. А зараз дружина просить з’їхати. Можна, вони у нас погостюють? Вони не надовго — на два-три дні, далі хочуть до Миколаєва поїхати, до брата.

— Васік? Це з Машкою, з дітьми всіма?

— Ну, тільки з одною дитиною. Валька вже майже доросла. Їй дев’ять. Ну і Васіка брат, він моряк. Дуже потішний тип.

Федір спробував уявити присутність у цій квартирі п’ятьох незнайомих йому людей з украй специфічною біографією. Троє старших без царя в голові, одне практично доросле дівчисько дев’яти років від народження, і немовля, народжене десь у готелі в Варанасі, котре вже встигло побувати на Гімалайських вершинах разом зі своїм божевільним татком.

— Їх можна було б у кабінет поселити... — підказала вона. — А я, якщо треба,можу поспати на кухні.

Смирно, якби ти знала, як я хочу повірити тобі. Як я хочу повірити в те, що між нами відбувається щось справжнє. Зоно, навіщо ти ставиш переді мною такі складні задачі?

Роздумуючи над твоєю пропозицією, я граюся запальничкою і курю сигарету, а в голові у мене крутиться своє кіно. Роки три тому на цій кухні було все по-інакшому. Ось тут завжди стояла напівпорожня пляшка з дорогим вином. На плиті були то равіолі з креветками, то лазанья з лососем. Інна чудово готувала. І в нас обов’язково хтось був у гостях — практично завжди. Або культурний аташе якогось посольства, або якийсь модний художник, або хтось із редакторів київського глянцю. Інна завжди шукала собі достойного товариства.

Іннині батьки були з родини київських Ліберманів: відомий художник і арт-директор американського «Vogue» Алекс Ліберман, чиї роботи знаходилися в Тейт, Гуґенхаймі і Метрополітен-музеї, доводився їм далеким родичем. Лібермани жили замкнуто, спілкувалися з обмеженим колом людей, вважаючи інших мешканців Києва духовними люмпенами. У Нью-Йорку в них жив син, Пітер Ліберман, старший брат Іннусі. Пєтя викладав у Колумбійському університеті — читав курс, присвячений американській поезії, і писав докторську по Йосифу Бродському. Тато Іннусі ставив їй брата за приклад і казав облишити побиратися тут (Інна працювала тоді критиком у кількох гламурних журналах) і переїжджати до брата. Тато обожнював Пєтю, і єдине, що його турбувало в американському житті сина, це те, що він досі не потішив старого внуками. На це Пєтя заспокоював, що планує спершу збудувати кар’єру, а вже потім облаштовувати сімейне життя. І тільки Інесса зі зловтіхою розповіла мені секрет Пєті — виявляється, той уже кілька років жив разом із російським актором балету, якимось Гошею Баумом.

Лібермани мешкали у великій старій квартирі на Богдана Хмельницького в Будинку Олеся Гончара. Мене вони зустріли холодно, і я впродовж знайомства відчував, як мене зусібіч оцінюють. Ліберман насмішкувато оглянув мене з голови до ніг, а потім, прочитавши напис у мене на светрі, сказав: «“Пол Сміт”? Це не “Пол Сміт”. Це “Пол Сміт-тя”. Ми носили це ще у сімдесятих». Тато Інеcси був знаним київським модником і свого часу став першим, хто ходив Києвом у джинсах, поєднуючи їх із великим солом’яними брилем. Запитання, якими засипав мене Ліберман, теж мали на меті з’ясувати, що я за один — скільки заробляю, чи маю якесь майно, хто мої батьки, чи не планую втікати з «цієї країни» — останній пункт був особливо важливим, бо самі Лібермани планували на старість виїхати до Ізраїлю, де мешкала ще одна їхня дитина — донька Белла, і вже давно це зробили б, якби там не стріляли. Я розповів, чим займаюся, і мої відповіді він зустрів такою ж насмішкою, як і светр.Утім старий Ліберман не чинив особливого спротиву нашим намірам — він сказав просто: «На квартиру можете не розраховувати, нам тут циганщина не потрібна». Ліберман справді нам не заважав, але й до приготування весілля теж руки не докладав — усім цим клопоталася моя матінка, чим викликала неабияке роздратування в Іннусіка. Інна хотіла, щоб ми справили усе максимально скромно, запросили двох-трьох друзів і про наше одруження ніде особливо не поширювалися. Мама ж прагнула, щоб на весілля приїхали наші родичі з Черкас, Полтави, Білої Церкви і Кіровограда і щоб весілля було неодмінно козацьке, таке, щоб ух! Розуміючи, що я тут ніхто і що мої побажання не мають значення, я змирився з намірами мами, чим заслужив чергову порцію зневаги від Іннусіка. Ми влаштували велике весілля без вінчання — хоч як мама хотіла, щоб над нами тримали корони у Михайлівському, ми з Інною змусили маму відступитися. Зрештою, Інна була єврейкою, і це був вагомий аргумент проти таїнств у церкві —однак мама сподівалася, що з часом я вплину на неї, Інна євангелізується, прийме Христа і ми клякнемо перед вівтарем на рушник, як годиться порядним християнам.

На весілля старий подарував нам двісті доларів, але ці гроші так збісили Інну, що вона хотіла жбурнути конверт батькові в обличчя. «Він знущається з нас!» — ледь не плакала Інна, і лише мої вмовляння стримали її, щоб не закотити істерику просто на весіллі. Отож, на святі було вісімдесят душ родини з боку молодого, і пара Ліберманів — з боку молодої. В останній момент з’ясувалося, що близька подруга Інни не зможе приїхати, й Інна почувалася геть покинутою. Ми станцювали традиційний вальс молодят під «Горіла сосна, палала...», після чого вжарили рок-н-ролу під Рея Чарльза, але в цілому атмосфера Інну пригнічувала. Під час святкування Іннусік раз по раз виходила з-за столу плакати в кімнату з подарунками, я намагався її заспокоїти, та Інна проганяла мене, після чого виходила з кімнати холодна і зла, з червоними очима і, оточивши себе колючою самотністю, ішла на терасу курити, а я мав удавати перед родичами, що все клас, що забава у самому розпалі. Її мама, стара Софія Ліберман, упродовж вечора залишалася на байдужій дистанції, а батько, спостерігаючи те, як гуляють під весільну музику мої родичі з провінції, лише зловісно усміхався. О дев’ятій вечора, за дві години до того, як мали винести великий триповерховий весільний торт, Лібермани викликали таксі і поїхали додому. У тата був Пєтя і Белла, яких він любив і балував, а Інні з бенкету любові зосталися самі крихти.

Опісля весілля Інна закрилася в собі ще більше, й відтоді почалися наші проблеми. Інні здавалося, що я хочу нею командувати і що весілля — це один із способів заманити її у пастку патріархату, де я зможу диктувати їй свою волю.

За два роки подружнього життя ми обидвоє наробили справ: у Інни трапилася серйозна любовна інтрига, а я цілком усвідомлено перейшов на куріння трави двічі на день. Інна кричала, що я кочуся в прірву, а я — що вона лягає під першого-ліпшого. Я маніакально перечитував її есемески, зламував поштові скриньки і намагався довідатися, про що і з ким вона спілкується в соціальних мережах. Одержимий ревнощами, я відчув, що втрачаю себе, що замість мене тепер живе згорблений монстр з руками-клешнями.

Я перший наважився озвучити думки з приводу розлучення і почув за спиною демонічний регіт старого Лібермана. Я відступив Інні квартиру на Позняках, яку ми придбали за час спільного життя, а сам залишився в старій хаті на Кловській.

Інна досі сама, іноді я бачу її серед наших знайомих, і ми щоразу вдаємо, ніби цих двох років життя не було. Гадаю, я досі люблю її: пригадую, який розкішний вигляд вона мала у світлі місяця на нашому сімейному ложі, схожа на «дівчину місяця» із розвороту «Плейбоя». Пригадую її смішні жарти, її пристрасть до смажених хлібців, вміння відчувати людей і опановувати у них звіра.

Вона казала, що почувається дуже старою — Інесса вірила, що ми живемо не одне життя, і що ми вже, далебі, зустрічалися. Казала, що це дивовижне відчуття власної старості має щоразу, коли дивиться на зірки, — так, наче робить це раз за разом сотні, а може, й тисячі років поспіль.

«Раз ти почуваєшся такою старою, ти мусиш бути також дуже мудрою», — казав я, та вона заперечно хитала головою: «Я дуже дурна, якщо я, після всіх тих тисяч років, досі тут».

Вона сказала це вночі, на березі Мертвого моря в Хайфі, коли ми вийшли подивитися, як світиться у темряві планктон. Проти ночі в пустелі й кілометрів соленої води ці слова мали особливу вагу. Ми зупинилися в гостях у Іннусиної сестри Белли. То був один із найщасливіших наших періодів, коли ми безтурботно гуляли Хайфою, їздили на екскурсію в Єрусалим і Бахайські сади, насолоджуючись сонцем, морем, всюдисущим хумусом, тішачись спілкуванням з її ріднею і місцевим гашишем, кохаючись щоночі, вірячи, що цей світ і життя подаровані нам, щоб ми могли безмежно втішатися і милуватися собою.

Звільнившись від тягаря родинних обов’язків, я присвятив себе двом речам — роботі і наркотикам. Відчував, що притягання ментальності несміливого підлітка починає відступати, і я нарешті можу жити вільно, для себе, так, як завжди цього хотів сам.

— То що, ти задзвониш Васіку? — вона відірвала його від роздумів, в які Федір поринув над охололою кавою.

— Я подумаю, — сказав він, встав з-за столу і пішов працювати до себе в кімнату.

Скоро, дуже скоро почнуть обертатися великі маховики ринкових механізмів — спершу їх будуть стимулювати ідеї, потім вони будуть обертатися за рахунок перших інвестицій, пробних вливань, а далі, коли з’являться перші потужні клієнти, ринок закрутиться і загуде, неначе перша у світі семиповерхова ЕОМ. Тільки тепер це буде щось інше — ми будемо будувати нові машини Бога.

Машини Бога. Те, що за словами Русича, закопане під Зоною. Можливо, таким і є щоразу кінець часів — коли ми приходимо до того, що вже колись давно було зроблено кимось, значно мудрішим за нас, забутими древніми цивілізаціями, що залишили по собі лише розкидані по пустелях і неприступних горах таємничі артефакти — дольмени, піраміди, гігантські рисунки у пустелі. Розпаковка смислів. Момент історії людства, коли нарешті всі відповіді, що, як гадалося, були вже давно втрачені в складках історії, раптом виринають, проливаючи світло на загадки тисячоліття. Все раптом починає сходитися, як і належить часові перед кінцем. Не розумію лише, як можу я — такий крихітний — стояти перед таким колосальним процесом, перед початком такої великої сили змін. Мене переповнює радість, неспокійна, як щойно розкорковане молоде вино.

Смирна приготувала обід.

— Я дзвонив до Васіка, — сказав їй Федір, вийшовши зі своєї схованки. — Домовилися увечері зустрітися. Я заберу їх до нас.

— Добре, — кивнула вона і потупила погляд.

— Усе гаразд?

— Так, усе нормально, — відповіла вона. — Хвилювалася за тебе. Я дуже тобі вдячна. Вони мені дуже близькі люди. Я рада, що ми їм допоможемо.

Сигарети, ноутбук, інтернет. Усе, що потрібно для щастя. Обід, приготований тобою, гріє мене зісередини і я відчуваю щось незвичне, тепле і приємне трохи вище шлунку, одразу за грудиною. Підсовуюся тісніше до столу, відкриваю вікно, щоб краще чути, як шумлять тополі за вікном. З запаленою сигаретою, моїм вічним товаришем за письмом, я починаю виписувати все те, що маю зафіксувати після вчорашньої ілюмінації з назвою. «Soma Incorporated». Хто ми, що ми, яка наша місія.

«“Soma Incorporated” — компанія, яка робить ставку на інновацію. Ми націлені на розвиток інноваційних технологій у всіх сферах, де заторкуються питання людської свідомості: здатності до пізнання і навчання, здатності до творчості, до аналізу і прогнозування, де вивчаються теми впливу на людський розум і де досліджується невідомий потенціал людини. Ми віримо у те, що можливості людської свідомості — найважливіший ресурс 21-го століття, і саме за нього необхідно виграти війну зі світовою політичною та економічною нестабільністю, пішовши на випередження часу...» і так далі.

Я ще раз намагаюся вкласти собі в голові стратегію нашого розвитку. З одного боку, Карманов хоче виступити монополістом на ринку психотехнологій, захопити цей ринок і ліцензувати будь-які розробки на ньому. Мене втішає, звичайно, що Стів Джобс і Стів Волінскі змогли почати свою мрію в гаражі, і від першого персонального комп’ютера до п’ятого айфону минуло всього сорок років — однак зараз сорок років здаються мені непрохідною пустелею, яку неможливо охопити поглядом — і від цього мене огортає зневіра. Єдине, що мене тримає зараз — це те, що я, врешті, вірю в Карманова, принаймні, відчуваю, що я можу вчепитися зубами в його слова, наче собака в чужу ногу, і продовжувати діяти, намагаючись не забігати вперед. Він для мене — втілення Зони, її ядро. Я вірю в Зону. Я вірю в новий сценарій. Я вірю, що мені потрібно пройти його за будь-яку ціну. Я так довго шукав цього виходу — виходу у щось справжнє. І ось — нарешті воно почалося.

Чесно? Тепер, коли перші страхи зі стрімкою переміною сюжету вляглися, я переповнений рішучості просуватися далі. Чим би це не було — проекцією моїх бажань, контактом з позаземним розумом, трансцендентним діалогом із Зоною — я готовий іти далі. Я відчуваю, що Зона підіслала мені нарешті справді мою хвилю, в якій на кожному кроці впізнаю себе — і тепер я втішений, що мені залишаться просто віддатися їй, щоб вона мене несла — туди, де перемога, де вершини ще незвіданого нового.

Він сидів за роботою майже до сутінків, забувши про час, про їжу і відпочинок, лише відриваючись на сигарету, і набивав у комп’ютер стратегію їхньої комунікації з громадськістю, описував усі смисли закладені у назві «Сома Інк.». За вказівкою Слави Жуковського він знайшов сайт із розкладом найближчої сесії у Психоінженерній гімназії, на яку обіцяли приїзд метрів російської футурології — Сергія й Олени Грозовських: вони мали проводити «знаннєвий реактор» за темою майбутнього України в перспективі психотехнологій. Що далі він вивчав матеріали майбутньої сесії, то більше переконувався, що його присутність є там не просто обов’язковою, — з’являлося відчуття, що вони з Кармановим історично прописані мати співпрацю з Гуровим.

— Ти куди? — запитує на кухні Смирна. Смирна весь цей час сиділа на кухні і малювала, тепер вона спокійна і вмиротворена: перед нею на столі стоять чорнильниця з тушшю, банка з пензлями, а по краю столу сохне кілька робіт.

— Гарно, — сказав я, роздивляючись акварелі. — Я за Васіками.

— Будь обережний, — озвалася вона.

Васіки, приїхавши у мою квартиру, одразу ж привносять із собою відчуття, що моє життя неминуче змінюється, при чому змінюється абсолютно безконтрольно, від чого стає дуже страшно. Васік постійно регоче — а коли не регоче, то широко всміхається. Він низенький, зарослий бородою, від нього за кілометр несе ґанджубасом, а очі зрадливо поблискують.

«Я не броюсь, — сказав він мені у машині. — Потому шо коли я броюсь, я не улибаюсь, а коли я не улибаюсь, я собі не нравлюсь».

«А у вас можна буде подивитися мультіки?» — почала одразу ж допитуватися дев’ятилітня Валька, коли ми рушили всім кагалом до мене.

«Можна», — відповів я. Ми зупинилися купити в супермаркеті деякого провіанту, і Валька, ненав’язливо взявши мене за руку, повела у відділ іграшок, де їй дуже-дуже стали потрібні одна невеличка шаблезуба білка з вибалушеними очима і чималенька пузата істота, щодо якої Валька володіла точною інформацією — її звали Сід і вона належала до вимираючого виду викопних лінивців.

«Я теж дивився цей мультик», — запевнив я Вальку, і Валька просяяла.

Васікова дружина, Машка, загалом займалася немовлям, якого звали Джон-Сур’я, або ж Іван. Джона-Сур’ю вони народили точно в момент повного сонячного затемнення, коли всі варанаські йоги омивалися, стоячи по груди у Ґанґу, десь у далекій Індії.

«У мене колись була своя клініка, — розказала йому Машка. — Я працювала терапевтом. А потім ми з Васіком стали розбиратися, що не так зі свідомістю у людини, чому вона нещасна. А коли розібралися, продали клініку і поїхали в Індію. Там паспорти спалили, думали, вже повертатися не будемо, — Машка сміється, махає рукою. — Багато пригод було. І жити не було де, і грошей не було, але якось Бог милував. Потім ледве через посольство вдалося документи отримати тимчасові, щоб повернутися. А тут приїхали — ніхто до себе пустити не хоче. До кого не подзвонимо — всі вдають, ніби нас не знають. Що Васікові клієнти, що мої пацієнти. Зустрічатися бояться. Думають, що ми збожеволіли. Та нічого, якось Господь допомагає».

«Таки збожеволіли, — підтверджує Васік. — Я молив Господа: зроби мене божевільним, зроби мене божевільним — і Він таки зробив!».

«А я просто моряк, нах, — озвався Андрон, брат Васіка. — Вот, приехал с Херсона, брата повидать, нах. Могу чёто починить, нах. Как там у тебя сантехника, нах, не протекает?».

Коли вся ця чесна компанія опиняється у мене в квартирі, Смирна з писком кидається обіймати Машку, Вальку і Васіка. Андрон стоїть поруч, задоволено сопе і повторює: «Ну че, нах, спасибо тебе большое, нах, выручил, нах». Смирна тут же береться разом з Валькою готувати бутерброди, невідомо звідки з’являється варена картопля, Машка нарізає салат, а чоловіки, тобто ми, статечно сідаємо за стіл, поближче до відчиненого балкона, куримо і гуторимо за життя.

— Ти не уявляєш, які ви багаті, — каже мені Васік, тримаючи на руках невимовно гордого собою і своїм захляпаним комбінезончиком Джона-Сур’ю. — У вас є все. Холодильник, ванна з гарячою водою, світло, ноутбук, інтернет... Тільки коли це втрачаєш, починаєш усвідомлювати, що в тебе було... Але чесно тобі скажу, Фєдю, я сюди тепер не ходок. Нам цього всього з Машкою уже не треба. Ми вже цим усім перехворіли.

Васік сміється з власних слів. Від Васіка тхне людиною, яка близька до того, щоб назватися безхатченком. А разом із тим мені чується аромат троянди і сандала. У Васіка ясний погляд. Від нього линуть легкість і любов.

Опісля вечері Васік, накручуючи вуса, спитав:

— То що, може, затягнем по мокрому? Тут у Серьоги херсонська є. Клас екстра, особая, льогочно-отхарківающая.

— Курити, насправді, корисно і ганджубас, і сигарети, — почав переконувати мене Васік, коли ми натягнули по мокрому. Васік, здається, вирішив перевернути всі мої уявлення щодо здорового способу життя і був чимось на зразок бунтівного духу Григорія Остера з його «Шкідливими порадами» — тільки вже не для дітей, а для дорослих. — Це допомагає відкашлювати мокроти. На санскриті це капха називається. Через кашель виходить капха з голови, те, що ми мозком називаємо, це насправді просто соплі. Коли ти викашлюєш всі соплі, у тебе зникає мозок і проявляється чиста свідомість. Прани ідуть звідси і звідси по хребту, тут, в голові, відбиваються, а потім збираються в бінду, а там Шива і Шакті зустрічаються і опа — у тебе включається в голові лампочка. Космічна свідомість називається. «Я єсьм». І ти стаєш просвітленим.

Васік просить поставити групу «Ноль» і ми раз за разом переслуховуємо його улюблену пісню: «Настоящему индейцу завсегда везде ништяк...».

— Ось це дзен, Федю, ти розумієш? Ось це дзен. Справж­ня йога. — Я хмикаю — кожна нова заявка Васіка вражає божевільністю. Намагаюся зрозуміти, хто це переді мною — обкурений невдаха чи просвітлений майстер, який на практиці демонструє, що таке справжній дзен? За якийсь час у мене починає вимальовуватися картина Васікової біографії. Зі здивуванням я дізнаюся, що Васік — випускник київської Психоінженерної гімназії.

— О, так ти в Гурова навчався? Я з ним маю зустрічатися. Ми зараз нову компанію відкриваємо, хочемо психотехнології популяризувати, — пояснюю я Васіку.

— Там немає жодної щасливої людини, — озвався Васік. — Боря Гуров — велика людина. Те, що він зробив, — я не знаю, хто ще зробив щось подібне. І він сам розуміє, що це все не те. Бог щосекунди перед нами, а ми не бачимо цього! Нам треба якісь психотехніки, якісь особливі мови придумувати. Є молитва, є ганджубас, є гриби. Він уже все нам дав. Коли ми думаємо, то створюємо цей світ і заступаємо собі тамтой. Є цей довбаний розум, який треба прокурити так, щоб він взагалі не думав. Тоді Він може проявитися.

Васік перейшов на довірливий тон.

— Фєдю, я розкажу тобі дещо про себе. От повіриш ти чи ні, але я колись був успішним бізнесменом. Мав фірму, сорок людей працювало на мене. Коли я побачив, що мені тридцять п’ять, а у мене вже випадає волосся, то зрозумів, що кудись не туди іду. Я все це кинув в один момент і сказав — ідіть ви всі... помилуйтеся квітами! Чим я після того тільки не займався, Фєдю. Працював на швидкій у шоковій бригаді. Торгував комп’ютерами. Викладав йогу для сина одного міністра. Навіть переклав із німецької роман Генріха Бьоля «Груповий портрет із жінкою». Я був популярним серед жінок. Машка — це вже моя четверта дружина, щоб ти розумів. Це я не хвалюся, а констатую печальні факти, так би мовити, просто, щоб ти розумів, що я трохи пожив, так би мовити, на світі. Три роки тому я почав займатися у Бориса Олеговича. Скажу тобі чесно — це були незабутні дні. І я йому завдячую всім. Він показав, як можна вийти за межі свідомості. Потім, на другому курсі Гімназії, ми познайомилися з Машкою, стали зустрічатися. А потім зі мною сталося це. — Васік шкіриться, сяє усмішкою. — Одного вечора, це було 15 серпня, у мене почалася спонтанна медитація, а в ній — спонтанна зупинка свідомості. Проявилася текучість світу. Ілюзія відступила, і я побачив Реальність. Прийшов Бог. Я прозрів, Фєдю. Прийшло повне усвідомлення слова «гріх» і «покаяння». Я пережив глибину молитовного подвигу святих і зрозумів, що таке подвиг юродства. Зрозумів, що означає молитва за цілий світ. З’явилося бачення Промислу, глибина і мудрість того, що відбувалося, єдність роді́в і окремих людей. Прийшло розуміння, що далі жити так, як я жив, не можна. І я поміняв усе. Фєдю, ти не дивись, що я такий божевільний, я просто тобі як дорогій душі намагаюся пояснити, як це буває. І тепер, коли мені кажуть — з вами ніхто говорити не хоче, я сміюся. Так, не хоче — тому що я всіх посилаю нах. Я їм кажу — ви ідіоти. Ви нічого не розумієте. А вони лізуть морду бити. Я не хочу комусь щось доводити, Федю. Ми хочемо поїхати з Машкою на село, діток ростити. А вони хай зі своїми проблемами самі розбираються.

Ми приготували місце для сну Васікам у кімнаті де вже встигла обжитися Смирна: Васік і Машка з малим розмістилися на ліжку, Вальці постелили на підлозі, а Андронові відвели місце на кухні.

Перед сном, курячи з вікна спальні, я намагаюся осмислити цю неочікувану розмову, яка, чесно кажучи, добряче вибила у мене ґрунт з-під ніг. Васік — це чиста ірраціональність, яка не знає меж. А я — раціональний. Це моя суть, і кожен вихід за межі цієї, хай і складної й заплутаної, та все ж зв’язності, предметності, породжує в мені вкрай болісні відчуття. Васік говорить про Бога, а я бачу тільки звалище поламаних речей та інфіковані приміщення, завалені трупами, де я не можу ходити інакше, як із затуленим носом, стримуючи поклики до блювоти. Можливо, одного дня мені доведеться заглибитися у цю огиду, у страх і біль на повну, довіритися світові, не маючи нічого попереду, не залишивши нічого позаду — просто простягнувши руки назустріч цьому гниючому, розпухлому від трупних газів Ніщо?

Тільки безумцю і юродивому, та ще, напевне, святому — гадаю, це люди однакової внутрішньої природи, — даровані привілеї не дивитися на себе з боку, не дослухатися до голосу раціональності. І я зараз відчуваю всю хиткість і небезпечність власного положення — тому що моя раціональність уже теж добряче підточена — моїми внутрішніми перетвореннями. Мій острів раціональності наче Атлантида, поволі йде на дно, тож рано чи пізно я теж маю зважитися на те, щоб відплисти з нього кудись далі — або померти, з гордістю усвідомлюючи, що я — представник високої цивілізації, людина з вищою освітою, талановитий журналіст і посередній (але не без перчинки) ресторанний критик.

Вони лягли зі Смирною поруч, вдаючи, що не знайомі. Розділені кілометрами холодної постелі, вони лежали в різних кутах велетенського матраца, що слугував замість ліжка. Минали години, можливо, роки, і Смирна лежала десь там, гаряча, вся налита, вся розпашіла.

— Можна, я ляжу ближче? — попросила вона врешті серед тиші. — Здається, я можу впасти з матраца, якщо крутитимуся вночі.

Федір лежав із розплющеними очима.

— Краще не треба, — промовив він і почув, як Смирна повертається на інший бік, загортається тугіше у ковдру і засинає.

В голові у мене билося лише одне запитання: навіщо, навіщо я це роблю?

Вечірні інгаляції з Васіком даються взнаки. Мій ранок нагадує шматок повсті, який я намарне намагаюся розжувати. Віднедавна я став практикувати візуалізацію: щоранку я уявляю собі будинок своєї мрії, який, як вважають деякі езотерики, обов’язково матеріалізується, якщо я ретельно уявлятиму його собі у всіх деталях. Я подумки обходжу свою майбутню обитель на одному з грецьких островів: бачу залиту сонцем веранду, велику кухню в теплих тонах, заставлену мідним начинням, затишну столову, де в кошику на підвіконні лежать груші, а також мушлі і засушені морські зірки, і звідки можна вийти на зарослу виноградом терасу. Бачу ковану люстру, наче з картини Ван Ейка, поминаю стіл із добротного дерева, вдихаю запах мармуру, солі і тутешніх глинистих гір, що пахнуть мінералами і сухими травами, надто ж у полуденну спеку. Виходжу на терасу, щоб, тримаючись за перила, вдихнути запах моря і захопитися відчуттям польоту, яке виникає, коли ти стоїш над урвищем і відчуваєш свободу, наче птаха. Внизу б’ється об скелі тепле Егейське море, лазурне, мов блю кюрасао. Підіймаюся поглядом вище, наче птаха, і бачу форму острова, що нагадує бика з мінойських ваз. На острові помічаю маяк, пристань у гавані, оливкові гаї і священні джерела на ньому. Підіймаюся вище, ще вище, бачу цей острів на тлі інших островів Егею, впізнаю контури Греції, підіймаюся ще вище і бачу опуклий бік нашої блакитної планети.

Розплющую очі.

— Відчуй, як у тебе бовтаються яйця. Яйця для самурая — це як гіроскоп для літака, — видав черговий перл Васік. — Вони відхиляються, і ти відхиляєшся, вони йдуть вперед — і ти атакуєш.

Васік не витрачав часу намарне. Поки Смирна і Машка готували сніданок, він вирішив навчити Могилу кількох бойових прийомів. Почав він із того, що став показувати, як має ходити справжній воїн — справжній воїн мав ходити так, щоб відчував бойове розгойдування яєць між ногами. Тому кожен поважаючий себе чоловік повинен вдягати на голе тіло самурайські хаками, чи, на крайній випадок, сімейні труси.

Повправлявшись у східних єдиноборствах і кілька разів метнувши Федора на тверду підлогу коридора, Васік запобігливо спитав:

— Ну що, може по напасу перед сніданком? Щоб прочистити чакри? — і Федір не мав чим заперечити.

На третій день їх перебування у Федора ситуація з житлом в Херсоні остаточно прояснилася. Андрон, котрий поїхав у рідне місто першим, повиганяв усіх приживальців зі своєї майстерні і тепер ласкаво запрошував брата зі сім’єю у найбідніші нетрі херсонської «малини»: хоч там і було тісненько, а по сусідству були кілька притонів для наркоманів та алкоголіків, брат мав у дворі невеличку плантацію коноплі, а це вже знімало багато побутових запитань. Після вечері Васік і Машка спакували свої речі, згребли малого і відірвали від ноутбука Вальку і всі разом, зі Смирною включно, поїхали машиною на вокзал. У кінці поїздки Машка сказала:

— Федю, тепер ви з Женькою приїжджайте до нас у гості. Ви нам притулок дали, а ми вас чаєм на травах напоїмо. Приїжджайте, разом завжди тепліше.

Вони посадили родину Васіків на поїзд, а потім ще довго махали їм рукою з перону. Федір піймав себе на тому, що попри весь дискомфорт від перебування Васіків він уперше за багато років відчув атмосферу сім’ї, в якій йому справді раді. Коли поїзд рушив, вони залишилися на пероні одні, й Федір наважився обійняти Смирну. Вона зі вдячністю притислася до нього.

— Дуже дякую, що ми взяли до себе Васіка з Машкою, — сказала Смирна, і очі її блистіли.

— Ти знаєш, я зрозумів, що я для тебе готовий на будь-що, — відповів він серйозно. — Пішли вип’ємо кави в «Челентано»?

Вони рушили у привокзальну піцерію, головним достоїнством якої був балкон на другому поверсі, де вони сіли на свіжому повітрі, загорнувшись у коци, пили каву, курили цигарки і розмовляли.

— Я тебе люблю, Женя.

— Я тебе також люблю.

Наші руки стисли одна одну міцніше.

— Хочу, щоб у нас був дім на березі моря. Не тут — десь у Греції, де цілий рік тепло. Вілла з виходом до води. Для тебе — кімната на горищі зі скляним дахом, щоб ти могла малювати. Щоб без сусідів — щоб ми були одні на цілий пляж. Тиша, спокій. Я займатимуся медитацією, творчістю. Хочу опанувати деякі музичні інструменти. Писатиму праці з філософії й історичні романи. Велика бібліотека. Хочу прочитати те, що раніше не встиг прочитати — Фукідіда, Плотіна, Авіценну. Хочу займатися астрономією. Щоб можна було з тобою сидіти на даху вночі і в телескоп спостерігати зоряне небо. Спостерігати за погодою, займатися натурфілософією. Навчитися читати цей світ як відкриту книгу. Розкрити свою свідомість повністю, щоб не залишилося таємниць. Щоб благоговіти перед світом. Відчуваю, що нарешті знайшов людину, з якою всі ці мрії можуть стати реальністю. Тепер я розумію, що в кожній жінці насправді я шукав тебе.

— Знаю. А я шукала тільки тебе. І слава Богу, дочекалася.

Переступивши поріг квартири, ми стали цілуватися, і моя рука блукала її головою, насолоджуючись шовковистістю її волосся, ніжністю її шиї. Її руки бігали у мене по грудях, наче теплий паводок. Торкнувся її тіла, і мені здалося, що на світі я не торкався спорідненішої матерії — наче ми зліплені з однакового тіста, однакового кольору, одної консистенції.

— Ти така красива. Маю відчуття, наче знаю тебе тисячу життів. Мільйони життів.

— Теж маю таке відчуття, — вона притуляється щокою до моїх пальців, ніжно цілує їх.

— Хто ти? — питаюся я, і мої пальці просочуються крізь її густе чорне волосся з синім відливом, наче вода крізь коріння дерев. — Звідки ти взялася у моєму житті?

— Не знаю, — каже вона і загадково усміхається, трішки примружується, так, що нерівність її передніх зубів стає особливо чарівною, дитячою. — Може, ти мені скажеш?

— Ти моя мрія, — шепочу я і притискаю її до себе, мої пальці впиваються в її руки. Глибоко вдихаю її запах. Він повністю позбавляє мене можливості вибирати — і я вже сам не хочу вибирати. Притискаю собі до рота її руки і починаю жадібно цілувати, наче переді мною Бог.

— Проходьте, — Каріночка в офісі у Карманова показала Федорові рукою, куди слідувати, і додала стишеним голосом: — Він не в гуморі сьогодні.

У коридорі вже встигли порозвішувати картини — тепер кожна з них мала своє маленьке затишне електричне світло: Ріхтер, Хокні, Цзен Фаньчжи.

Карманов сидів, заглиблений, з пониклими плечима, на столі, і дивився кудись собі під ноги.

— А, це ти? — сказав він, відволікаючись на хвилину від дум.

— Усе не так. Розумієш? Воно має бути якось не так.

— А як?

— Не знаю.

— Це ти мені маєш сказати. Я тобі плачу гроші, щоб ти мені казав, як воно все має відбуватися, — відповів Карманов.

— Що... що саме вам здається неправильним? Ось, до речі, ескізи логотипу. Ці мені здаються кращими, я зупинився б на них, — Федір дістав останні роботи Вадіка, які той підготував спеціально на його замовлення.

— «Сома Інкорпорейтед»? Мені подобається, — промовив байдуже Карманов з індиферентним виразом на обличчі, й одразу ж відклав аркуші вбік.

— Послухай, у мене був сон, — заговорив Карманов, і його очі раптом спалахнули. — Неймовірний сон. Слухай.

Федір сів на крісло біля Карманова, і той почав розказувати:

— Мені снилося, що я — велетенський воїн. Я був таким великим, що — порівняно зі мною — планети видавалися просто мухами, які літають навколо мене. Я був озброєний булавою, вона вся була вкрита коштовним камінням і виблискувала золотом, а на голові у мене був золотий шолом, — коли Карманов говорив, його почало переповнювати незрозуміле збудження. — Я був таким великим, що більшого за мене нічого просто не було! І я йшов через воду, я брів у пітьмі, навколо висіла непроникна пітьма, та я все одно якось бачив у цій пітьмі, — на обличчі Карманова з’явився дитячий вираз захоплення і зачудування. — Це був океан, на ньому були великі хвилі, і він був неозорий, але я був такий великий, що цей океан був мені всього лише по коліна. Могило, я прокинувся серед ночі, і мене всього аж трусило від щастя, від сили, Віка намагалася мене заспокоїти, та я вже не міг заснути тієї ночі, тільки весь час думав про цей надзвичайний сон. Там усе було, наче реальність, наче справжнє! Я пішов до спортзали і дві години там займався зі штангою, і лише тоді мене трохи попустило. Наскільки в цьому образі було зосереджено доблесті, могутності, сміливості! Я думаю, це якийсь пророчий сон, Могило. Я ще не розумію його до кінця, та розумію, що цей воїн — це я, це все те, що ми з тобою задумали. Ми так само ідемо через пітьму. І хоча наразі навколо нічого не видно, але за нами — перемога. Ти розумієш, про що я?— сказав Карманов,зіскочивши зі столу, став збуджено ходити перед Федором.

— Дуже добре, що ти вже вийшов на Гурова. Нам потрібно чимскоріше розпочинати співпрацю. З ним у нас іще будуть проблеми, та чим зарадити, це дорога.

— Дійдуть не всі, — додав Федір, завершивши улюблений вислів Русича.

— Що? — перепитав Карманов.

— Це дорога, — повторив він. — Дійдуть не всі.

Його розбудив будильник ще перед шостою. Сесія в Психоінженерній гімназії розпочиналася о дев’ятій ранку і він боявся, як би не застрягнути по дорозі на Пущу в корках біля Палладіна. Він поцілував Смирну, яка ще спала, уткнувшись обличчям в місце, де щойно на подушці лежала його голова, і пішов у ванну.

Уже холодні ранки, і я відчуваю невблаганне насування осені. В автомобілі затишно — не хочеться вмикати музики, хочеться побути насамоті з собою. Виїжджаю з Києва на Пущу, насолоджуючись відчуттям свободи і повноти, яке окрилює мене.

Коли по обидва боки від траси пішли ліси, я відчуваю прилив бадьорості. Ці місця недаремно вважаються курортними — від них віє чимось особливим, якоюсь тихою сосновою святістю, древньою і православною. Повз мене проносяться довжелезні вантажівки з вогненебезпечними цистернами, і далекобійницькі траки, додаючи реальності всьому, що бачу навколо, нагадуючи, що я тільки-тільки виїхав з міста, хоча за відчуттями, я уже заглибився в непрохідну поліську глуш.

На відпочинковій базі, де мають проходити заняття Гімназії, непривітна жінка в окулярах відвела мене в п’яту аудиторію. Заняття вже почалися, пояснила вона, проте я можу посидіти і послухати.У п’ятій аудиторії я застав дивне видовище — стільців десять-дванадцять зайняті людьми різного віку — кілька жінок, більше чоловіків, пару людей зрілих, здебільшого молодь і трохи старші. Усі вони сиділи з прямими спинами. Очі заплющені. Дихання рівне. У кімнаті гуділа тиша.

Навпроти гімназистів за столом, ніби справді викладач, сидів Віктор Чиж. Увесь його вигляд виражав крайню зосередженість. Обличчя його видавалося висіченим із темного грубого каменю — у тінистій кімнаті проступають скули, темніють кола під очима, від нього віє моторошною, трагічною силою. Він злегка кивнув мені, жодної емоції не проскочило на обличчі.

— А теперь выведем шар внимания в область невосприятия, за пределы абстрактного поля зрения, — негучним, твердим голосом скомандував Віктор. — Следим за тем, чтобы форма шара внимания не разрушалась. Также от­слеживаем, чтобы сам шар внимания не подменялся его визуальным изображением. Убедиться, что это внимание, а не визуальная картинка, мы можем, если нам удается вывести шарик внимания в поле визуального невосприятия, то есть, себе за голову...

Я сів на вільний стілець і заплющив очі, намагаючись виконувати команди Віктора. Робити це складно — його мова пістрявіє технічними термінами, значення яких я не розумію. Через сорок хвилин заняття закінчилося — по команді Віктора всі повернулися до нормального стану і стали потягувати затерплі ноги і спини. Аудиторія почала оживати.

— Ну что, все вернулись? — став розпитувати Віктор, коли медитація закінчилася. — Какие трудности были? Удалось ли удерживать шарик внимания?

Гімназисти стали ділитися враженнями. Дехто рапортував чітко, як у армії: на такому-то етапі відбувалося те-то й те-то, на наступному — те-то й те-то, інші повідомляли про свої здобутки нечітко. Гімназисти сипали своєю специфічною термінологією, що для мене продовжувала звучати, наче мова птахів:

— Сначала разрушалась звуковая деконцентрация, потом, когда мы вошли в тотальную деконцентрацию, стало сложно удерживать внимание на трех модальностях одновременно, — поскаржився старший чоловік.

— Это нормально, аудиальная деконцентрация — одна из самых сложных, — відповів йому Віктор. — Это дело практики. Удалось ли выйти на абстрактное переживание хода времени?

— Удалось, — впевнено озвався чоловік. — Когда вы дали задание замораживать звуки, было ощущение что все события начинают происходить одновременно, как будто наслаиваются друг на друга... Очень странное состояние, как будто мое настоящее растянулось в несколько раз... Даже боюсь это как-то описать словами...

— Ну, в общем, понятно, у вас получилась спонтанная хроно-деконцентрация, — коментує Віктор із виглядом спеціаліста. — Сейчас перерыв пятнадцать минут на чай.

Усі стали підводитися.

— Вітаю, — почув я чийсь голос поруч. Це Слава Жуковський, він усміхався мені, мов старий знайомий. Від нього віє чимось притягальним і жорстким водночас. Я вже впізнаю це відчуття, бо, здається, усі присутні культивують саме цей тип внутрішнього досвіду.

— Пройдемося? — запропонував я, і ми, взявши в компанію Віктора, вийшли на подвір’я бази трохи розім’ятися на повітрі.

— Ну вот, собственно, это наши ребята-психоинженеры, — сказав Віктор, потягуючи з горнятка мате. Я помітив, що чайна ложка, якою він помішував напій, чомусь прив’язана до вушка горнятка тоненькою, проте міцною ниткою. — Психоинженерия — это чистая технология. То есть в ней нет ни грамма идеологичности. Этим как раз технологии отличаются от метафизических практик. С помощью психоинженерии можно разложить на алгоритм любую задачу, в том числе, даже невероятную, по сегодняшним меркам. По нашим понятиям, если какая-то задача может возникнуть в сознании, значит, ее можно решить. В сознании содержится все, и сознание может все. Если мы можем что-либо помыслить, значит, это может быть создано в сознании, а потом — в материи. За каждым навыком, которым мы владеем, стоит своя область сознания — просто одни зоны мы в нашей культуре развиваем, а другие — нет. Они спят, потому что в них нет нужды. Например, сейчас востребовано мышление программистов, но нет необходимости в том, чтобы понимать лошадь или охотничьего сокола. Но культуры сейчас тоже разные — не все еще глобализировались. Например, к нам приезжал полиглот известный, Вилли Мельников, может, слышал о нем, нет? И он сравнивал, как в одном языке существуют термины для переживаний, которые отсутствуют в другом языке. То есть, разные культуры — соответственно, разные грани сознания пробуждены и задействованы. Например, в тибетском языке много названий для определения разных состояний сознания — потому что в их культуре эти состояния востребованы. Мы же как проект видим культуру, в которой все спящие зоны сознания могут быть пробуждены и превращены в рабочие функции. Это те задачи, которые ставит перед собой психоинженерия. Понимаешь? Это путь к новому человеку, к совершенно новой цивилизации. Еще пару лет — и мир изменится очень сильно, потому что такая вещь, как психоинженерия, когда она выйдет на рынок, полностью перечеркнет представления о том, что мы должны продавать. Понимаешь? Мы будем продавать ключи от бесконечности.

Наступні дві години відбувалося заняття з конструктивної філософії. Читати цю лекцію приїхав відомий київський філософ Ярослав Ангелюк, який із шизоїдною скрупульозністю і психотичним ентузіазмом виводив на дошці філософські тези конструювання реальності. Із почутого Федір зрозумів мало, однак три гігабайти філософії, розписаної перед ним на фліпчарті у вигляді позиційних схем, не залишили його байдужим.

— Гуров каже, що через його книжку «Цивілізаційний конструктор» може виникнути Четверта світова війна, — сказав йому пошепки Слава, який, сівши поруч, узяв на себе роль гіда-коментатора. — Там у нього дуже принципові ідеї покладені. Усі війни починаються через ідеї, і в Ангелюка якраз ідеї такі, що можуть перевернути світ. Це хтось типу Ніцше нашого часу.

— А коли буде Гуров? — спитав Федір.

— Він уже приїхав. Після лекції я вас познайомлю.

На телефоні у нього був пропущений виклик від Карманова і одне есемес: «Приїдеш до нас на обід?». — «На жаль, ні, — відписав він. — Тут саме з’явився Гуров».

Опісля лекції у заняттях була пауза для обіду, і Федір у товаристві Слави, заходячи до їдальні, помітив високого, кремезного чоловіка бурятської зовнішності з поставою плавця, у дешевій чорній сорочці, з сивим коротким волоссям і ще чорними вусами.

— Ось, це він, — сказав йому Слава. — З вигляду непримітний, правда? Я коли теж перший раз побачив, не зрозумів нічого. Але це в Гурова такий стиль, він не любить виділятися. Ніколи не скажеш, що він працював по різних лабораторіях засекречених.

— А звідки у нього вся ця тема прийшла? — спитав він у Слави, взявши їм по тарілці борщу.

— Чувак, він в системі був. Чув може, були такі закриті відділення при науково-дослідних інститутах? Скрізь були заборони ідеологічні, а в цих лабораторіях можна було досліджувати, що завгодно. При кожному інституті такі були, навіть у нас тут у Києві щонайменше три було: при інституті Патона, при інституті харчування і ще десь, забув уже... — Слава нахилився ближче і показав йому кусок хліба. — В інституті харчування вивчали, наприклад, чи можна додавати у хліб коноплю або бром для контролю емоційного стану в країні. Уявляєш, що ми пропустили?

— А чим Гуров займався?

— Військами, чим. У нього покликання інше — військовий психолог. Він вивчав поведінку солдатів в екстремальних умовах. Ці медитації, які ми робимо, — це все для військового комплексу розроблялося — для космонавтів, для спецназівців, для різних екстремальників. Керування собою в будь-якій ситуації. Вони там у Союзі готувалися до Зоряних війн, і була підозра, що на свідомість наших космонавтів можуть якось дистанційно впливати їхні люди.

— Ти маєш на увазі, екстрасенси?

— Типу того. У нас були гонки, і в них були гонки. Тільки в них по-інакшому до цього підходили: там наприклад, у кожного солдата в аптечці була капсула з таблетками амфетамінів на крайній випадок, а наших вчили, як за допомогою медитації занурювати себе в потрібний стан.

— Типу, берсерків готували?

— Ні, просто надлюдей вирощували, — пожартував Слава. — Насправді, якби в Радянському Союзі психоінженерію почали викладати в школах, ми мали б гегемонію креативу, на двадцять років випередили б тоді США.

— Ви якось сильно заморочені на темі Союзу.

— Я в цю політику не лізу, — повідомив Слава. — Мене цікавить трансперсональна культура, я людина світу. Я шаман за покликанням, просто виріс у місті. Мені треба покурити часом, щоб почути, що мені Земля шепоче. Часом аяваски люблю випити. Я цього не соромлюся. А всі ці політичні проекти — якщо комусь це цікаво, він цим займається, чому ні? Я схиляюся до того, що Світовий розум організує все сам. Та мені тут цікаво — тут є з ким поговорити, і я бачу, як цими інструментами можна змінювати свідомість людей. А це мене вже хвилює особисто. Тут, до речі завтра приїдуть реваншисти — подружжя Грозовських. Із ними на цю тему можна поспілкуватися.

— Це ті футурологи з Росії? Мені вже про них щось Віктор розказував.

— Мають потішне почуття гумору. У них існує ігровий клуб, де вони проводять різні стратегічні ігри, називається Імперський Реваншистський Штаб. Завтра вони проводитимуть гру для України. Ти коли-небудь брав участь у таких іграх?

— Коли займався виборчими кампаніями. Та мені здається, це здебільшого фейк.

— У них завжди цікаві результати, — заперечив Слава. — Принаймні, вони передбачили Майдан в Україні. У будь-якому разі будемо розігрувати карту когнітивних технологій, а це твоя тема — тому приходь.

— Ти мене зможеш зараз познайомити з Гуровим? — спитав Федір, коли побачив, як Гуров виходить з їдальні.

— Пішли, — Слава допив компот. — У нього завжди обмаль часу, а тут він, я бачу, нікуди не поспішає. Це рідкість.

Слава провів Федора у кімнату, яку Гуров ділив на пару з ноутбуком.

— Борисе Олеговичу, можна до вас? Це Федір Могила, з приводу партнерства, те, що я казав вам.

Гуров зустрів мене покашлюванням і в’ялим потиском руки —за інших обставин я зважив би це як образу. Така рука, як правило, буває у людей двох типів — або в дуже слабких, або, навпаки, в дуже сильних людей, і Гуров на слабака не скидався.

— Здравствуйте, Федор. Присаживайтесь, кгм-кгм, — Гуров замовк, і я відчув, що це не та людина, яка сама вестиме розмову. Очі Гурова дивно бігали, і мені на хвилю спало на гадку, що так може дивитися на тебе злодій або людина, яка щось приховує, поки не прийшла глибша відповідь: якоїсь миті я буквально фізично відчув, як Гуров сканує мене короткими поглядами, котрі дослівно прошивали мене наскрізь.

Ми обмінялися кількома репліками для знайомства, і мені було дивно бачити, як стискається Гуров, намагаючись здатися ввічливим і тактовним — було очевидно, що в нього це виходить погано і що публічність — не найсильніша його сторона.

— Я вже чув від ваших учнів про проект візуальних мов. Кажуть, це дуже перспективна розробка. Ви могли б трохи більше розповісти про цей експеримент, якщо це не таємниця?

— Мы называем это психоинженерными языками, либо же языками высокой плотности. Задача таких языков — передавать большие объемы информации.

— Це щось на зразок есперанто чи ложбана?

— Нет-нет, — заперечив Гуров. — Там совершенно другой принцип. Это языки, которые не членят переживание на части, как поступают обычные линейные языки. Это языки, которые могут ухватывать целостное состояние — и передавать это целостное состояние другому. При чем, не важно, что именно передавать — это может быть простая эмоция, содержание книжки или умение развязывать дифференциальные уравнения. Если нечто целостно отражается в сознании, значит, это можно отразить в целостном языке. Вопрос только в подготовке специалистов, умеющих работать с такими языками.

— На якому етапі зараз дослідження? Перепрошую, що так вникаю, — я вже сказав, що представляю інтереси однієї дуже впливової людини, й інвестиції в психотехнології на сьогодні є одним із пріоритетів у діяльності нашої компанії.

— Этот проект уже когда-то пытались реализовывать в Советском союзе как одну из технологий для армии. Психоинженерные языки начали разрабатываться где-то в середине восьмидесятых, — Гуров, трохи розслабившись, відкинувся на спинку крісла і я відчув силу, яка йшла від нього. — По сути дела, они родились из игры, где учасникам предлагалось общаться между собой без использования речи или жестов, исключительно с помощью разноцветных геометрических фигур. Был один яркий случай, когда одна барышня во время такого сеанса внезапно отвесила своему партнеру по общению оплеуху и выбежала в слезах из-за стола. На вопросы, что случилось, она могла лиш сказать: «Он мне такое сказал, такое сказал!». Но что именно он ей сказал — это перевести в слова бывает очень трудно.

— Можно сказать, что прообразом для психоинженерных языков стала игра в бисер, описанная у Германа Гессе, — продовжив Гуров. — Когда нужно находить соответствия к некоему изречению в разных средах — в музыкальной, поэтической, математической — так, чтобы изречение было идентичным не по форме, а по содержанию. Вот эта идея была взята на разработку здесь, в Киеве, в одном из исследовательских центров при Всесоюзном научно-техническом обществе радиоэлектроники и связи имени Попова. Что тогда удавалось сделать? Удавалось сворачивать до размеров компактной пиктограммы физические навыки — например, навык хождения по канату или навык метания ножа. Человек, который владел техникой разворачивания переживания из пиктограммы, мог внутри себя развернуть этот навык с нуля и начать делать то, чего он раньше делать не мог. Потом начался 1990-й год, и все это развалилось, программу пришлось закрыть, а больше запросов на подоб­ные масштабные разработки не было. И вот сейчас, когда уже появился подготовленный контингент, мы пытаемся выйти на тот же уровень, который был у нас до развала программы.

Гуров став гортати вордівський файл із піктограмами і показувати різні приклади значків-піктограм:

— Вот более сложные пиктограммы. Это работали уже ребята на сессии — похоже, передача почерка. Вот пиктограмма, изображающая разные формы страха — от легкой подавленности до экзистенциального ужаса.

— А це що? — питаюся я.

— Это уже я рисовал, — каже Гуров. — Это из меня разные насекомые выходили...

— Борисе Олеговичу, — кажу я, коли файл догортано до кінця. — Ми хочемо, щоб наша співпраця була конструктивною. Гадаю, всі деталі можемо обговорити за сприятливіших умов. Про це вже предметніше зможе розказати Дмитро Іванович. Однак ми зацікавлені в тому, щоб наша співпраця принесла конкретні результати. Зацікавлені у тому, щоб на ринку уже почав з’являтися продукт такого типу. У нас доволі широкі плани — знову ж таки, Дмитро Іванович зможе це розповісти детальніше, однак ми в принципі налаштовані на те, щоб почати формувати широку мережу людей з компетенціями такого класу. Пан Карманов живе тут, недалеко, ми могли б під’їхати і про все поговорити.

— Очень интересно, что вы пришли именно сейчас, — сказав у відповідь Гуров. — Я очень долго пытаюсь продвигать этот проект, надо признать, без особых результатов, но вдруг среда как-то ожила — и пришло сразу несколько предложений.

— Хтось вже звернувся до вас зі схожою пропозицією? — насторожився я.

— В России есть люди, продвигающие тему бессмертия. Там сейчас общественное движение организовалось, называется «Россия-4000». Его возглавляет, кстати, тоже один молодой бизнесмен, Осип Айзек. Они разрабатывают проект перемещения сознания из биологического тела в «аватар». Идея довольно глупая сама по себе, но из нее может родиться очень интересное сотрудничество. Они как раз нашими техниками очень заинтересовались.

— Що ж, значить — у нас буде тріумвірат, — озвався я.

— Оставайтесь на выходные, — попросив Гуров. — Завтра приезжают Грозовские, они будут проводить стратегическую игру по технологическому будущему Украины. Они приезжают по моему личному запросу, поскольку я вижу, что тема с когнитивными технологиями начинает как то очень стремительно реализовываться. Думаю, вам тоже стоит взять участие в игре. Как правило, эти игры могут довольно точно показать самые ближайшие тенденции. У нас есть прямой запрос к Грозовским — определить, каковы возможности продвижения когнитивных технологий на сегодняшний день в Украине.

— Гаразд, я прийду. А як щодо зустрічі з Дмитром Івановичем?

— Сразу после игры можем и встретиться. Тем более, если вы говорите, что он здесь рядом...

Гуров запропонував Федорові залишитися на заняття, і після цієї розмови він уже не міг відмовити. Прогулюючись територією бази, він телефоном переказав Карманову слова Гурова про зустріч, а заодно і про Осипа Айзека який теж, схоже, збирався зробити Гурову пропозицію, від якої неможливо відмовитися.

— Я його знаю, — відповів Карманов. — Ося Айзек — мій давній лютий друг. Ми з ним уже давно конкуруємо. Точніше, він зі мною конкурує — йому здається, що йому треба обов’язково обігнати мене.

— Він теж наш партнер?

— Чисто ситуативно. Ося — один із лідерів трансгуманістичного руху в Росії. Він людина дівайсів. А я цього всього терпіти не можу. Я користуюся айфоном лише тому, що інакше партнери мене не зрозуміли б. А про те, щоб дати людині безсмертя, засунувши її в консервну банку, — мені таке навіть у страшному сні не снилося. Це не наш шлях, Могило.

— Як тоді бути?

— Не хвилюйся. Це вже суто мої з Борисом Олеговичем справи. І розпитай у них побільше про ці психоінженерні мови — мені теж здається, що це найперспективніший напрямок для інвестицій. Я чую там великий історичний момент.

На лекції Гуров, можливо, спеціально для мене, намалював умовну модель свідомості. У ній були рівень проявлених форм, рівень чистих сенсів, рівень не-форм та інші терміни, які нагадували чи то йогічні трактати, чи буддійські сутри в сухому академічному перекладі.

— Ну а що в психоінженерії вважається найвищим станом? — спитав я. — Він може бути якось відображений на даній схемі.

— Понимаете, Федор, без практики это будут всего лишь слова. Слова — это трупы знаний. Они мало что вам дадут. Как и вся эта схема, они ложные от начала до конца. Мы рисуем эти модели лишь для того, чтобы иметь возможность от чего-то оттолкнуться.

— Ну а все ж?

Гуров задумався, мабуть, вагаючись, чи варто взагалі продовжувати цю розмову, але, схоже, з поваги до мого особливого статусу серед студентів, сказав:

— Ну смотрите. Формы — это тот проявленный мир, который мы можем ощущать. За формами в сознании стоят смыслы. Смысл — это содержательное переживание, лишенное модальности, чистая «таковость» предмета. Например, «красность» или «упругость». Красным может быть цвет, а может быть и музыкальное сочинение, а упругим не только материал, но и текст статьи, например. Амодальный смысл — это переживание, которое стоит за «красной» музыкой, или за «упругим» стихом. Более тонким, чем переживание амодальных смыслов, является переживание не-форм — таких, как ощущение абстрактного хода времени, переживание бесконечного пространства, переживание энергии. Над ними находится переживание не-восприятия. Это то, что древние называли Ничто: отсутствие зрительного восприятия, отсутствие слухового восприятия и так далее. Лучше всего дает представление о переживании не-восприятия глубокая кома с сохранением сознания — в переживании остается лишь субстанция сознания, лишенная как чувственного, так и смыслового наполнения. Это состояние невозможно вспомнить, поскольку в нем нет никаких процессов, связанных с памятью, но его можно узнать. Как правило, это переживание не-восприятия ассоциируется у людей с переживанием глубинного ужаса. Если удается отойти и от этого переживания, тогда мы оказываемся в некоем творящем «ничто», из которого рождается этот мир. До этого мы еще имеем дело с отражением реальности, а вот здесь уже — находится Истина.

Із уст Гурова це прозвучало настільки переконливо, що на шиї у мене стало сторчма волосся.

— Проблема в том, что подняться сюда еще можно с помощью собственных усилий, — він показує на рівень, який позначив як рівень «ніщо». — Обычно практики в наши дни происходят где-то здесь, на смысловом уровне. Более продвинутые соприкасаются с уровнем не-форм. Еще меньше людей поднимается сюда — на уровень не-восприятия. А обсудить опыт, который находится вот здесь, — він показує на рівень творящого «ніщо», — уже практически не с кем. Но выйти сюда, на территорию Истины, самому невозможно, поскольку среда настолько разрежена, что нам просто не от чего отталкиваться, чтобы двигаться дальше. Поэтому нам нужно, чтобы нам оттуда протянули руку помощи, — каже він.

— То там хтось є?

— Да. Там есть Бог, — сказав Гуров. — Сознание лишь отражает мир. Но сама Истина находится вне сознания. Она — Реальность. То, что на самом деле есть. Мир, который мы видим — это лишь некий текст о Реальности, но не Она сама. Понятно, что мир, доступный нашему восприятию, это еще не весь мир, потому что мы смотрим на него через те зоны сознания, которые мы пробудили. Это похоже на окна, сквозь которые мы выглядываем в Реальность. Но рядом с нашими окнами существуют другие — то, как смотрит на мир кошка, или улитка, например, или осьминог.

Гуров, високий, плечистий, робить паузу, і все так само дивно кліпаючи і смикаючи ротом, кахикаючи, оглядає слухачів, зсутулившись біля дошки.

— Деградация науки приводит к тому, что в мире возникают технологии. Технология уже не задается вопросом, как устроен мир на самом деле. Технологии — это то, что объясняет, как достичь определенной цели, не объясняя, в какой картине мира мы живем. «Как сделать это?» — вот вопрос технологий. Технологи принципиально вне-идеологичны. Но психоинженерия — это своего рода контр-технологии. Если обычные технологии уводят нас еще глубже от Истины в материю, то психоинженерия пробуждает в человеке как раз то звено, которое помогает человеку восстановить свою изначальную связь с реальностью. Поэтому на определенном этапе работы с сознанием человек начинает соприкасаться с этими высшими уровнями бытия, и вопрос метафизического самоопределения становится самым главным. Для этого мы даем гимназистам курс православной антропологии, чтобы некоторые явления не были превратно истолкованы.

Потому, як заняття у гімназії скінчилися, Федір вирішив заїхати до Карманова, поділитися враженнями. Карманов запропонував прогулятися на свіжому повітрі у ліс і для відпочинку постріляти трохи з лука.

— За часів Радянського союзу серед усіх цих лабораторій існувала цілковита секретність. Тобто кінцевої цілі усіх розробок не знав ніхто, цією інформацією володіли лише верхи, — доповів Федір, коли вони рушили вглиб хащів. — Існував якийсь засекречений проект, і він ділився на частини, розподілявся поміж окремими лабораторіями, тож кожен робив якусь частину, але цілісного уявлення не мав. Гуров теж не в курсі, для чого вони розробляли візуальні мови і для чого потрібні були ці їхні медитації. Вважалося, що це елемент космічної програми і знадобиться на випадок початку «Зоряних воєн». У американців існувала своя космічна програма — Стратегічна оборонна ініціатива...

— Так, це було за Рейгана, — ствердив Карманов.

— Потім, за Буша-старшого, її згорнули, тому що у Холодній війні вдалося виграти навіть не економічними засобами, а виключно силою культури — у Радянському союзі самі побачили, що живуть гірше за американців. Це і була перемога на рівні культури.

— Консцієнтальна атака, — зауважив Карманов. — Зрозумів, Могила. Їхні психоінженерні мови, гадаю, саме для того й розроблялися, щоб те покоління людей, яке виживе після точки синґулярності, змогло просуватися далі. Гуров далеко не такий простий, як хотів би здаватися.

— «Виживе»? Що ви маєте на увазі, кажучи «виживе»?

— Я маю на увазі те, що технологічний шок обов’язково буде. Сто відсотків. Шок майбутнього. Але не той шок, який уявляв Тоффлер. Це буде когнітивний шок. Шок не на рівні споживачів, які не дають собі ради з новими технологіями, а шок на рівні розробників, які не дають собі ради з власними новими відкриттями. Коли ми почнемо як слід входити у цей новий когнітивний світ, виявиться, що нові знання приходять з такою швидкістю, що у нас не вистачає термінів, аби їх усі покласифікувати. Нового буде так багато, що стане просто неможливо користуватися звичайною мовою, тож для опису цього нового будуть потрібні тисячі, сотні тисяч нових слів. Наразі ми просто не маємо термінів для тих нових явищ, які зустрінемо. Тому будуть потрібні їхні піктограми, про які ти розказуєш, щоб одразу передавати стани, одразу ніби показувати не описання реальності, а її маленьку копію, факсиміле. У нас дуже серйозні партнери, Могило. Не в нас одних є великі амбіції на цей світ.

Уранці прокидаюся, щоб повторити щоденну вправу: я ходжу по своєму уявному будинку на грецькому острові — вже придумав для нього назву: Кайрос, що означає — «щаслива мить», або вдалий збіг обставин. У будинку з’являються все нові деталі. Я бачу полотна розміром метр на півтора, на яких Смирна малює яскраві, експресіоністські картини. Бачу червоні морські корали, підвішані на латунній клямці вікна в майстерні Смирни і непокриті вапном грубі стіни з каменю, стару глиняну попільничку, уламки амфор і мармуру, викопаного у нас в саду, акуратно відмитого і складеного вздовж стіни живописною шеренгою. Бачу скляне різнокольорове намисто, нанизане на нитки, які слугують тут дверима між коридором і кухнею. Торкаюся стін, вбираю в себе цей затінок і тишу, шелест оливкових дерев у саду, запах щойно политої землі, що лине з відчиненого вікна, легкий вітерець, що вітрилом надуває тюль на вікні, приносячи знадвору приведену в рухому форму спеку. На кухні чую аромат якогось пирога: схоже, що це листковий пиріг зі шпинатом і бринзою, і я відчуваю, що духовка ще гаряча, пиріг іще не спікся, а тільки допікається. Далі я під палючим полуденним сонцем проходжуся від дому до мису, дорога туди погана, кам’яниста, однак саме така мені подобається найбільше, щоб від неї віяло дикістю і легким запустінням. Я заглядаю на маяк, де у мене бібліотека і робочий кабінет. Піднявшись гвинтовою драбиною на третій поверх, можна потрапити у майстерню, в якій я творю. Простий дерев’яний стіл, чистий папір, ручки, олівці, кнопки. Під стіною — телескоп. На шафі — компас, глобус, кілька біноклів, невелика колекція луп із різною силою збільшення. Невеличка колекція засушених голкошкірих на полиці з книжками. Тут я читаю, курю люльку, роблю нотатки. Тут моє місце тиші, куди ніхто сторонній не проникає. Тут я можу думати і споглядати. Іноді тут можна заночувати, якщо бажання побути самому надто сильне. Звідси видно море, видно будинок, ліси і далі, зовсім далеко — луги, де пасуться корови і вівці. Вони не належать нікому, ми тримаємо їх тут просто так, для краси. Однак особливо величний краєвид відкривається якщо піднятися на саму гору, де стоїть ліхтар в обрамленні двометрових лінз Френеля, що ночами на кілометри пускає снопи світла у безпросвітну морську темряву. Звідти видно, де закінчуються білими крайками пляжу зелені килими пасовищ, розкиданих по пагорбах, схожих на недбало кинуту хламиду велетня, видно кисло-блакитні прибережні мілини і фіолетові западини, де мешкають мурени і починається справжня глибина, видно рівну лінію моря на горизонті і схоже на бездонний бірюзовий колодязь, спінене хмарами небо.

Я виходжу на пірс, щоб зблизька роздивитися свою білосніжну яхту — вона жіночого роду, її звати «Еос». Поруч, на лазурних хвилях, б’ється пришвартований до паль катер: зранку на цей пірс припливає моторний човен з людиною, яка привозить нам харчі — свіжий хліб, овочі, зелень, бринзу, цитрини, оливки і морепродукти. А іноді буває, що я сам сідаю у катер і пливу у найближче село, щоб закупити на ринку все необхідне: борошно, крупи і консерви, оливу, мед, прянощі, щось особливе на вечір — купити живого ще ската або восьминога — дешеву місцеву каву, в якій нічого особливого в плані смаку, зате вона дає неповторний місцевий колорит. Ми зможемо сидіти зі Смирною на терасі, коли уже зайде сонце і небо даватиме гарячу заграву, смакувати під шампанське барабульку з хрусткими булочками і грубо порубаним сільським салатом, після вечері потягувати каву і, тримаючись за руки, вбирати в себе жар дня, що проминув.

Федір відкрив очі. За вікном сіріло. Світанок. Тумани фантазії ще тримали його у полоні, тож він потребував трохи часу, щоб повернутися до нормального сприйняття дійсності. Тихо, аби не турбувати Смирни, яка мирно спала поруч, невинна, мовби дитина, він вислизнув з-під ковдри. І всередині нього горів той самий ніжний вогник, який вони розпалили удвох зі Смирною. Їхнє зближення ніби огорнуло його захисним омофором, і всі турботи кудись поділися. Піднявся, пішов у ванну, де довго стояв під холодним душем, прислухаючись, як до нього поверталися сили.

Я дивився за психоінженерами на фіззарядці з сигаретою в зубах, коли до мене підійшов Слава — в яскравих індійських штанах афгані, у футболці з зображенням Ґанеші — волосся у нього стояло дибки спеціально змочене водою для більшої настовбурченості, а вигляд загалом був чортякуватий і навіжений. Зате тепер я знаю, який з вигляду заспаний психоінженер. Пробудивши прани ранковою розминкою, Слава попросив закурити.

— Слухай, — я раптом пройнявся до нього симпатією. — А як ти дивишся на те, щоб якось зустрітися з Віктором у місті? Заїхали б до мене, пихнули як слід. Поговорили б про судьби міра... Ви ж поважаєте натурпродукт?

— Я тільки за, — хрипким голосом, висмоктуючи з цигарки увесь її смисловий заряд у вигляді диму, озвався Слава. — Можна запросити ще Едіка, він теж це діло шанує.

— Домовилися. Може, тоді на цьому тижні? Допоможеш мені трохи в’їхати в вашу тему.

— Ача, — кидає індійським словечком Слава.

Сьогоднішній день цілком присвячений семінарові Грозовських. Ось вони — опасистий, схожий формами на кита Сергій Борисович тримає у руках крихітну порівняно з його розмірами книжку-читалку і щось вивчає, а посеред невеликого залу, заповненого людьми, біля фліпчарту стоїть його дружина Олена Борисівна, худорлява жінка, щось розвінчуючи пронизливим голосом, — таке враження складається у мене одразу, як тільки я чую її голос, бо саме цією частотою вібрацій можна лише розвінчувати, але не конструювати. Зрештою, все правильно, ми прийшли на початок сесії, і спершу, щоб збудувати щось нове, потрібно як слід пройтися по старому.

— Мы попытаемся рассказать вам о вас самих же, — каже вона. — Хоть мы и русские, и ваши враги, но все же заинтересованы в том, чтобы Украина состоялась как самостоятельное государство, поскольку отсутствие Украины на геополитической карте мира не выгодно никому, и России — в первую очередь, — верещить вона.

— Сегодня мы будем говорить о кризисе. — підхоплює Сергій Борисович. — Сейчас мы, подобно Римской империи в свое время, или подобно человеческому обществу эпохи мезолита, тоже стоим перед началом новых смутных времен, в разгаре фазового кризиса во всех отраслях. Для того, чтобы говорить о кризисе, нам для начала нужно понять те четыре краеугольных камня, на которых стоит общество, четыре базовые социосистемные процессы — познание, обучение, производство и управление. Итак, для разминки поговорим, как выглядит фазовый кризис в области познании мира...

Ми згрупувалися маленьким товариством — я, Віктор, Слава — і маємо досить тем для обговорення, щоб спільний обід став приємним і невимушеним. На десерт до першого і другого тут видають по два яблука, і від цього нудний пейзаж радянської їдальні, який не рятують навіть важкі, бурячкового наливу штори з плюшу, добирає бракуючих йому колоритів котрогось із радянських монументалістів. Уявляю новий жанр імперського мистецтва на стику баталії і натюрморту — картина захоплення зимового палацу, на якій у кожного з персонажів у руці — по червоному яблуку.

У цих яблуках криється якась містика — я бачу, як любовно Олена Борисівна тримає їх у руках. Можливо, тут, у складках часу, якраз і проявляється відлуння тіє їепохи, епохи монументальних батальних сцен і бурячкових знамен, і люди, з якими спілкуюся сьогодні цілий день, слугують певними коридорами для світла з тих давно минулих днів — часу, коли їх ідеали реалізовувалися так, як ніколи до цього, й ніколи після. Це світ Гурова — світ прийомів роботи з увагою; світ занепалих індійських текстів; світ буддійських мандал і громового звучання внутрішньої тиші у закритих наукових лабораторіях. Без висоти, яку раптом задав мені Борис Олегович, відтепер я почуватимусь недоробленим. Буду неповним як атом, якому бракує кількох орбіт електронів, щоб стати радіоактивним. Можливо, це і є справжній поступ — здобуття тієї висоти? Я дивлюся на психоіженерів, і бачу, як між ними, між Славою і Віктором, між іншими гімназистами ,гуляє густе, тягуче відчуття якоїсь вищої, похмурої досконалості. Мені раптом відкрилося, чому так мало людей справді доходять до вершини — адже дорогою тобі дійсно доведеться віддати все, якими цінними здавалися б тобі речі.

Він повернувся додому пізно. Голова гуділа від нової інформації, розум переповнювали нові ідеї, отримані під час стратегічної гри. За результатами гри скидалось на те, що в Україні на фоні максимальної апатії та розвалу державного апарату з’являлося місце для нової сили, котра могла б очолити абсолютно нові процеси модернізації країни. Ангелюк назвав цю силу «українським когнітивним блоком», Гуров — «психоінженерною партією», а ведучі — просто «новою трансценденцією».

Семінар пройшов навдивовижу плідно, а спілкування з Віктором зарядило його особливим, похмурим настроєм воїна, приреченого на смерть, однак готового що б не стало битися до кінця. Та варто йому було потрапити у квартиру, як він одразу ж став м’якнути, наче віск — тепла атмосфера присутності жінки, здається, прогріла усю квартиру. Ще в коридорі він відчув незнайомі приємні запахи — сандалових ароматичних паличок і чогось смачного, що саме допікалося у духовці.

— Привіт, сонце, — вийшла до нього Смирна, загорнута у банний рушник, з великим білим тюрбаном на голові. Вона ніжно поцілувала його в губи і від неї війнуло легким ароматом трояндової води. — Пиріг майже готовий. Ти, напевне, голодний?

Вечір при свічках. Ми удвох — ні, ми вчотирьох в нашій спальні: ми з тобою і наші тіла, ще такі недосліджені. Малюю тобі на обличчі узори червоною фарбою, веду твоїм тілом лінії до грудей і живота, аж поки не замикаю в орнамент пупок.

— Тепер візьми білу, — просиш ти, і я веду пензликом ще одну лінію, паралельну до червоної, розмальовуючи твої шию, руки, стегна.

Ти прихиляєшся до мене, ледь торкаючись губами моїх губ, і я бачу в тобі прекрасну лісову мавку, зрілу і вічно юну водночас, мудру і дуже вразливу. Мені хочеться посилювати саме це відчуття — відчуття ніжності, безкорисності, в якому немає бажання щось відхопити собі, а є лиш бажання ставати вправним у тому, щоб віддавати. Це відчуття сьогодні увінчує увесь день. І в ньому, як не дивно, бачу якусь надію. Уперше за багато часу бачу якусь надію на те, що знайду в собі сили пройти через це життя. Це все завдяки тобі, Смирно.

— Я хочу, щоб ми були завжди разом, — кажу тобі, сплітаючи наші пальці, з’єднуючи лінії на наших руках.

Поки між нами висить це відчуття медового спасу, затишку в серці, я не наважуюся сказати бодай слово, лише обціловую твою голову. Я знаю чарівні слова, які тепер допоможуть мені з потаємною загрозливістю життя: потрібно просто полюбити те, що полюбити немислимо. Полюбити те, що завдає болю, дряпає, ранить, обпікає, висміює, підбиває довіру. Просто полюбити це.

Останній день занять почався з того, що Сергій Борисович розповідав про скрутне становище людини у світі. Традиційно, запрягав він довго, згадуючи моменти кількадесятмільйонної давності, коли перші гомініди почали усвідомлювати себе як розумних прямоходячих.

— Итак, революция сознания возобновляется, переходим к следующему ее этапу, — цими словами Грозовський оголосив початок нового дня на семінарі. — Сегодня мы будем говорить о типах мышления и о разуме и, главное, попытаемся понять, как работает мышление.

— Мышление — это роскошь, —заявляє Грозовський. — Тот, кто живет в обустроенном мире может как угодно долго действовать согласно набору стандартных правил, так ни разу и не включив мышление. Поэтому, собственно, человек — это существо, которое способно мыслить, но, строго говоря, не обязано. Методологи говорят, что только смертельно обиженный человек начинает мыследействовать. Только в критической ситуации человек начинает мыслить.

— Поэтому методологи оскорбляют других, — кидає з залу Ангелюк.

— Да, есть у них такая черта. Но это не совсем оскорбление...

— Провокация. Этим они заставляют человека само­определяться, — знову перебиває Ярослав Миколайович.

— Понимаете, это не оскорбление. Ну кто будет обижаться на оскорбление? А вот на распредмечивание обидеться очень даже можно. Если вам доказывают, что совокупность знаний и схем, которыми вы обладали, в ситуации, в которой вы оказались, вас не спасают, это ужасно обижает, — Грозовський підтискає губи, і я розумію, що і в його житті був подібний досвід розпредмечування. Ще одне слівце з іншого світу — світу, до якого я стаю на півкроку ближче — до світу мислителів, що формували основи для тези і антитези, якою наповнювалось інтелектуальне життя радянського періоду, і який продовжується у вигляді цього семінару. Розпредмечування — втрата здатності до мислення в старих категоріях, мовою Віктора Чижа — «банкрутство».

— Чем меньше обустроена у нас жизнь, тем чаще у нас включается мышление. И в этом смысле нам надо пожалеть детей — если дети мыслят, это значит, что их жизнь не обустроена, — каже Сергій Борисович і висловлюється в тому дусі, що наявний світ — це світ, створений дорослими для дорослих, але не для дітей. Тому найнезахищеніші верстви населення — діти і старі люди — потерпають саме через те, що не володіють (чи вже втрачають) здатністю до мислення.

— Итак, человечество стоит на пороге разделения по главному признаку — наличию свободного мышления, — продовжив Сергій Борисович. — При чем, заметьте, обычный человек не подозревает, что он принадлежит к немыслящему большинству, считает себя таким же, как и все, а то, что мышление проходит мимо них, не понимает и не видит этого. И другая группа, которая образуется — это так называемые онтологические стаи. Сейчас это выглядит как компания друзей, которые собираются на квартире или на вилле за бокалом вина помыследействовать, и конечно же, они себя стаей не считают. Большое социальное потрясение еще ожидает нас впереди — когда мир и отдельные стаи начнут осознавать себя именно как социальную ткань и как отдельные анклавы мыслящих индивидов. Очевидно, что разница между этими двумя типами сознания очень большая. Можно сказать, что первые приносят в жертву свое индивидуальное ради кол­лективного, а другие — приносят в жертву коллективное ради индивидуального. И несомненно, что между ними будут возникать острые социальные конфликты, что они будут сильно отличаться своими культурными кодами и так далее.

Поки лектори змінювали один одного і Грозовські готували всіх до завершальної частини стратегічної гри, Федір із горнятком кави в руці, сидів біля вікна, за яким хляпав дощ і замість конспектувати — малював у записнику овали, а потім одразу ж закреслював їх.

Я міг би написати поему про твоє обличчя, і там би фігурували орди монголів, там був би дикий Крим, там було би насильство і сластолюбство ханів, але також і співчуття святих серед пустелі, там маячили б Гімалаї, і віяв би засушливий самум Сахари, там звучали б голоси бедуїнів і дзвеніли б монети на чадрах у жінок пісків, чиї очі — немов чорні скляні намистини. Там вили б оцелоти, текла б по камінню кров чічімеків, ревіли б джунглі, скрадався б ягуар. Там було б багато каменю, бо твої вилиці — наче лупаний камінь каменоломень для каторжників: неприступні, високі, від них віє гнітючою безнадією. Там була би південна ніч, бо твої очі — як темні полотна оксамиту, поцятковані зорями, що напинаються на небосхилі, коли заходить сонце. Там було б щось про дитинство, солодке і заборонене, коли втрачається перша невинність, коли скрізь тільки бетон спальних районів, а знайомі сусідські хлопчаки, що грають на заґратованих майданчиках у футбол, із новою цікавістю дивляться на твої веснянки і на твою майку, під якою ти досі не носиш ліфчик. Там була б курява Троєщини і сморід вихлопних газів, висохла газонна трава гігантських клумб на перехрестях, міські голуби, голі засмаглі ноги — твої ноги тріатлоністки, що стають шоколадними під кінець літа і якими ти так вільно, ще не знаючи сорому (або вже все зрозумівши про нього), розкидаєшся навколо, падаючи на пластикове крісло біля кіоску з морозивом, поправляючи мокре від поту пасмо волосся. Там будуть твої губи — темні, як джем на викінченні серпня, як смужка неба, коли сонце закочується за горизонт. Я точно відведу великий розділ твоєму підборіддю — висунутому вперед, нахабному, впертому, від чого іноді ти стаєш схожою на неприступну гору, яку можуть взяти тільки святі — у тебе зберігається та ж задерикувата зверхність, яку має лише дворове дівчисько, знаючи, що до заходу сонця їй повертатися додому точно ні́чого. Я сказав би кілька слів про ті пасма волосся, що падають тобі на чоло, як падають чорні мечі на скатертину за столом у гадалки. Та я не знав би, як сказати, що в них, тих недбалих пасмах більше пристрасті, ніж в усіх обкладинках «Плейбою», які мені вдалося зібрати у школі — але не тому, що я жив на окраїні міста і ми мало що мали в принципі, а тому, що тільки ти можеш так невимушено здмухувати волосся з очей, забирати п’ятірнею, від чого мене накриває шатром життя, якого в нас не було — тихих зустрічей над книгою в університетській бібліотеці, невинних посиденьок у кафе, які могли б статися, якби ми з тобою зустрілися трохи раніше, якби я був трохи невиннішим, якби ти мала трохи більше вдачі. І твій розріз губ, схожий на губи кам’яних голів зниклої цивілізації ольмеків, я цілував би трепетно, проводжаючи тебе до метро, а не у прокуреному салоні мого авта біля Макдоналдсу на Вокзальній.

Я мовчатиму про твій запах, тому що в ньому — найсокровенніше. Та й, зрештою, хіба хтось може описати запах? Ти просто відчуваєш це або ні — щастя від того, що знайшов одного зі своєї зграї, когось, хто з тобою одної крові. Ти моя Книга джунглів, моя Багіра, мій мох на корі тисячолітніх дерев у серці сельви, що пахне вологою, вічною свіжістю мокрих торфів, всеперемагаючим прагненням до життя.

Під кінець дня, наповненого лекціями і розстановками, вся група була порядно вимотаною, й енергійність лекторів також порядно впала. Передчуваючи близьке завершення, Федір нахилився до Гурова і тихо сказав йому на вухо:

— Дмитро Іванович чекає на нас. Є пропозиція поїхати.

— Ну, пожалуй, можно идти, — Гуров сам побачив загасання ентузіазму учасників, і, тихо попрощавшись із Переслегіним, подався із Федором до виходу.

— Ви думаєте, темні часи неминучі? Щось типу як проміжок між двома епохами? — спитав я, коли ми з Гуровим опинилися вдвох у машині.

— Моменты фазового перехода всегда сопровождались временным развалом цивилизации. Потом это все будет восстановлено, но нужно будет пройти через момент тьмы. Через встречу с Ничто.

— А що ви бачите там, по той бік пітьми?

— Те, кто выживут, — тут Гуров хижо оскалюється — должны будут обладать особыми качествами. Если у человека не будет в достаточной мере пробуждено сознание, скорее всего, его ожидает очень быстрая деградация. Возвращение в пещерные условия. Приблизительно так. Но есть шанс не допустить этого коллапса, начав прямо сейчас создавать сообщество таких людей. Большинство бизнесменов и политиков, с которыми я общался — совершенные дегенераты. Это дебилы в самом настоящем, медицинском понимании этого слова. У них мышление как таковое отсутствует в принципе, и все мои разговоры с ними насчет финансирования психоинженерии оканчивались ничем. Они просто не понимают, зачем это надо. У них развита определенная зона сознания, отвечающая за способность видеть деньги. Они их чувствуют, как хищники, и очень быстро накапливают их у себя. К сожалению, украинская политика строится вот такими людьми.

— Дмитро Іванович не такий, — переконано кажу я, відкриваючи перед Гуровим хвіртку. — Він інтелектуал, і дуже тонка людина.

Будинок Карманова весь освітлений лампами, що стоять на газоні. Працюють, з тріском обертаючись навколо своєї осі, газонні оприскувачі, і до нас одразу ж кидаються з гучним гавкотом два кармановських сетери — Джой і Кіра.

— Не бійтеся, вони дружелюбні, — попереджаю я про всяк випадок Гурова.

— Это их надо успокаивать, а не меня, — якось дивно дивлячись на псів, хижо усміхається Гуров. Собаки, справді, раптом зупиняються і починають голосно гавкати на Гурова, однак підходити ближче, ніж на п’ять метрів, не наважуються. Ще хвилина — і вони, підібгавши хвости, розвертаються і біжать у вольєр.

— Що ви з ними зробили? — сподіваюся, на моєму обличчі вираз здивування не надто ідіотський.

— Я научился этому в Афганистане, — каже Гуров. — Там в горах бродило множество одичавших псов, очень злых. Когда человек выходил из аула, нужно было обязательно брать с собой палку, чтобы отбиваться от них. Одичавшие псы гораздо умнее волков, и действуют более беспощадно. Однажды я вышел в горы и понял, что забыл взять с собой палку. В какой-то момент меня окружила стая диких собак, и я рассредоточил внимание по всему полю зрения, чтобы видеть, какая будет нападать первой. Но как только мое состояние стало достаточно глубоким, я увидел, что собаки начали рычать и отступать. Потом я понял, что их озадачивает именно расфокусированный взгляд — взгляд человека, который может совершить все, что угодно. Они не могут предугадать, что сейчас будет делать это существо, и это их очень сильно пугает. Кстати, если пройтись в таком рассредоточенном состоянии по улице, люди тоже будут в панике разбегаться, им будет казаться, что навстречу идет маньяк.

— Треба якось спробувати, — жартую я. — Дмитро Іванович, до речі, любить такі історії. Ви з ним у цьому подібні.

— Приветствую, — нам на зустріч виходить сам Карманов.

— Дмитрий, — він простягає руку Гурову, й вони обмінюються міцним рукостисканням.

— Борис.

— Федоре, привіт, — вітається зі мною Карманов. Він весь виграє плавністю і грацією, наче велика сильна кішка, яка почувається господарем ситуації. — Проходите пожалуйста. Как доехали? Все ли хорошо?

— Кгм, да, спасибо, все хорошо, — киває Гуров, блиснувши очима. — Ваши собаки могут себя вести странно несколько дней, у них сейчас стресс. Я их немножко испугал.

Гуровський чорний гумор починає мені подобатися. Натомість Карманов дивується:

— Они бегают? Негодники! — обурюється він. — Должно быть, жена забыла их закрыть, когда вернулась из прогулки. Она гуляет с ними в лесу по вечерам. Как семинар, как все прошло? Федоре, які твої враження?

— Дуже сильно. Насправді, багато в чому збігається з тим, про що ми з вами говорили. Хлопці робили відеозапис, думаю, вам цікаво буде переглянути. Там є над чим подумати.

— Обов’язково подивлюся. Проходите, пожалуйста, — припрошує Карманов. — Я приказал растопить камин, на улице уже довольно прохладно. Рассаживайтесь. Я предлагаю начать с ужина, а разговоры уже потом. Парни уже все сделали. Кто что будет пить? Борис, вы — вино белое, красное? Коньяк, виски?

— Кгм, я предпочитаю чистый продукт, — каже Гуров. — Если уж пить, то желательно водку.

— Водку? Странно. Я думал, человек вашей профессии должен бережно относиться к своему сознанию. Уж во всяком случае, беречь его от водки хотя бы.

Гуров скупо усміхнувся.

— Кгм, психоинженерия, как я люблю повторять, это дисциплина преступная и подрывная, — говорячи, він витягує свої скручені в пташину лапу пальці, потрясаючи ними у повітрі, від чого його вигляд робиться ще більше хижим. — Для настоящего психоинженера не страшен никакой яд — он служит лишь источником дополнительной энергии его сознанию. Поэтому в психоинженерии можно есть мясо, употреблять алкоголь и не бояться никаких интоксикаций.

— Это, похоже, камень в мой огород, — засміявся Карманов. — Я как раз буквально пару дней назад осознал, что мне мясо и алкоголь противопоказаны. Впрочем, у каждого мастера свои причуды, верно?

Гуров, високий і широкоплечий пенсіонер у китайському спортивному костюмі, трохи сутулиться. Він невизначено гмикає і ворушить вусами. Я знаю, як йому незручно — Гуров насправді людина вкрай прямолінійна, як я вже встиг пересвідчитися, армійського складу розуму, однак оточення рідко трактує таку солдатську прямолінійність схвально, тож він, прецінь, обрав стратегію відмовчування. У більшості випадків замість того, щоби розплутувати складні дипломатичні вузли і петлі, він волів би їх рубати гордієвим мечем логіки, і в такому амплуа він бачиться мені значно красивішим. На те, що Карманов назвався «майстром», підносячи себе на один рівень із ним, шістдесятирічним чоловіком, який прожив життя, Гуров геть не реагує, з нього лише виривається нервове покашлювання, викликане, як розказав мені Слава, шкрябанням уламка кулі в грудях — тієї кулі, якою його було ранено під час штурму Останкіно.

Гуров гмикає.

— Когда я работал в лаборатории биоэлектроники, наш заведующий отделом был обязан постоянно решать принципиальные вопросы с военными, от которых мы тогда зависели. Он был очень интеллигентным человеком, глубоко изучал хатха-йогу, но в силу служебного положения должен был взять тяготы общения с военными на себя. Ну, а как там все вопросы решаются — это понятно. Через бутылку водки. И желательно не одну. После таких встреч нашего заместителя обычно приносили домой под двери квартиры, потому что самостоятельно передвигаться он уже не мог, и жена, которая уже была знакома с процедурой, просила занести его в ванную. Там его прямо в одежде укладывали в пустую ванну, и он начинал делать йоговские дыхательные упражнения. Где-то минут через сорок или через час он уже мог сам выйти с ванной практически трезвым. Интересно, что на теле у него после этого проступала красная пигментация по ходу движения меридианов — как в книге по иглоукалыванию, можно было сверять. Только линии были не прямые, а извивистые, как русла рек.

— Невероятно, — каже Карманов, сперши підборіддя на кулак. — Федоре, а ти що будеш?

— Будь ласка, червоного вина.

— У меня есть отличное красное, недавно купленное. Вполне демократичное, «Кот-дю-Рон» две тысячи пятого. А после ужина можно попробовать что-то более изысканное. Пожалуйста, рассаживайтесь. Я попросил ребят приготовить что-то вкусное. На закуску они обещали утиный жульен. А, кстати вот и он... Спасибо, Сережа, мне только овощи бризе, а гостям — все, как положено. Я не знаю, Борис, как вы относитесь к аспарагусу, но в сливочном соусе — это нечто божественное. Моя жена без ума от него.

— Похоже, пришло время узнать, что это такое, — гмикає Гуров.

Хлопці розливають горілку, вино і крижану воду.

— За зустріч двох світів, — заговоривши українською, підіймає бокал з водою Карманов.

За кілька хвилин нам приносять гаряче — тарілки з вершковим супом-пюре з лисичками, картопляне пюре і дичину, і при столі не виникає причини впадати у незручну мовчанку — тиша переривається лише дружніми проханнями про хліб, базилікову олію і сирну нарізку. Від вершкового супу з лисичками віє сосновим лісом, мохом і холодними північними узбережжями. Я почуваюся так, наче суп — це сауна, яка діє зсередини, і своїм жаром вона знімає всередині мене всю напругу, що накопичилася за останні два дні. На чолі виступає дрібний піт, і мені стає страшенно затишно.

Коли тарелі порожніють, Карманов бере до рук карафку з горілкою і пропонує:

— Может, переместимся ближе к огню?

У затишному світлі холу під звуки італійської опери ми переміщаємося на крісла ближче до каміна.

— А что это? — Гуров, побачивши щось у куті холу, раптом підіймається, і на обличчі у нього з’являється недовірлива радісна усмішка. Мабуть, для нього, як і для мене, сьогоднішній візит — це теж своєрідний атракціон, який не щодня є нагода бачити.

— А, это М-16. — каже Карманов. — Сейчас покажу вам ближе. Подарок от моих партнеров с Никарагуа.

— Специально покрыт серебром? Любопытно, — Гуров напрочуд професійно скинув гвинтівку і прицілився, приставивши її до плеча.

— Да. Но рабочий, надо сказать. Если бы уже не было так поздно, можно было бы пойти в лес, пострелять, — каже Карманов. — Для вас, Борис, я подозреваю, важно ощутить оружие именно в действии.

— Кгм, да, оружие — моя слабость, — погодився Борис Олегович, повертаючи штурмовик Карманову.

— Борис, вы упомянули, что работали в лаборатории биоэлектроники? Насколько я знаю, подобные заведения обычно были закрытого типа, и попасть туда было не так просто.

— Кгм, мне посчастливилось поработать по крайней мере в пяти таких фантастических лабораториях.

— А что за задачи ставились перед вами?

— Самые разные. В целом, это были исследования, связанные с управлением сознанием.

Карманов мовчить, серйозний, сперши білу, як сніг, голову на кілька пальців.

— Каким вы видите будущее, Борис?

— Здесь все довольно прозрачно. Тот кризис, в котором сейчас находится мир, описан в писаниях как «конец времен». Это видно во всем. Мы стремительно приближаемся к точке невозврата. Некоторые эксперты говорят, что она уже на самом деле пройдена. В частности, тот же Грозовский считает, что точка невозврата была пройдена в 2008-м году. Еще можно было избежать того, чтобы мир не ушел в хаос. Но сейчас, видимо, это неизбежно, и процессы уже запущены. Так что, если не предпринять нечто из ряда вон выходящее, впереди нас ждут очень смутные времена.

— У вас есть предложения?

— Если попытаться отсечь некоторую историческую инерцию, в которой мы все сейчас живем, можно сделать технологический рывок. Сейчас время Большого перехода, и если мы выживем в нем, то победитель, можно сказать, получит все. Просто нужно делать ставку не на саму систему, а на изменение человека — восстановление в человеке тех качеств, которые были утеряны в течение двадцатого века, и превращение его в некое более высокое существо — в сверхчеловека, который по отношению к собственному сознанию является уже не рабом, а хозяином. Но я вижу это возможным только с помощью пробуждения воли.

— Воли к чему?

— Речь идет не о конкретной наполненности воли, а о воле как фундаменте бытия. В том ключе, как ее понимал Шопенгауэр — мир как воля и представление. Воля как принцип, воля как власть над собой и над окружаюшим миром. По моему мнению, такой подрывной дисциплиной, которая способна пробуждать внутреннюю реальность существа, является как раз психоинженерия — это то средство, которое может помочь восстановить связь с Реальностью, а не с изображением. Здесь есть два варианта — либо попытаться успеть проскочить через ушко иголки и создать собственную компанию прежде, чем мир начнет сыпаться, как карточный домик, либо же силовой сценарий.

— Силовой сценарий?

— Должна произойти большая война, после которой те люди, которые уцелеют, смогут начать восстанавливать цивилизацию, но уже в другом ключе. Если ту войну так или иначе инициируют силы, которые заинтересованы в сохранении человека, это пойдет миру только на пользу.

— Вы считаете, что мирный вариант маловероятен?

— Я думаю, здесь стоит вопрос только о том, как сократить длительность войны и истощение в ее результате. А то, что все идет как раз к силовому разрешению вопроса, это вполне очевидно.

— Я понимаю, что кризис неизбежен, — каже Карманов, — и кризис будет глубоким, но у нас есть предположение, что инерцию можно будет смягчить, если попытаться взрывообразно распространить когнитивные подходы к работе с сознанием.

— В таком массовом распространении психотехнологий есть своя опасность, — відповів Гуров. — Общество имеет свой естественный цикл развития, и переход от одной фазы развития к другой тоже происходит естественно, через кризисы и изломы. Но психотехнологии — это опережающие технологи, то есть, технологии, для которых еще нет социального базиса. Японцы даже появление в обществе андроидов расценивают как большой риск социального взрыва, что уж говорить о психотехнологиях, когда появляется огромное количество людей, чьи представления об устройстве мира, о содержании и способностях собственного сознания начинают очень сильно расширяться. Мы и так живем сейчас в быстром мире, когда разные социальные явления очень быстро сменяют друг друга, что говорить о том, если в общество вдруг начнут внедряться психотехнологии. Поэтому, это довольно опасное начинание, — Гуров підтискає губи і переводить погляд з вогню в каміні на Карманова. — Возможно, это прозвучит несколько странно, но проекты подобного рода должны иметь очень тщательно проработанную метафизическу основу. Когда маятники событий начнут по настоящему качать этот мир, нужно будет суметь сохранить правильный фокус, правильную оценку всего происходящего.

— Безусловно. И это конечно же, дело рук не одной и не двух сторон. Это крайне широконаправленное действие, — каже Карманов. — Поэтому мне бы хотелось, Борис, чтобы мы пришли к какому-то общему проектированию. Скажем так, я хочу попытаться вложить некую ощутимую сумму денег в ваш проект, а вы, в свою очередь, могли бы помочь нам в создании базиса для будущей корпорации. Я могу предложить вам сорок пять процентов акций от корпорации «Сома», которую мы создали. Мне хотелось бы, чтобы в «Соме» могли собраться те люди, которые видят перспективу для мира именно в новых технологиях, чтобы эта корпорация стала большой лабораторией, в которой смогут разрабатываться новые технологические решения для мирового производства. Я думаю, разность в подходах, которая у нас есть, может освежить наше общее миропонимание.

— Кгм, безусловно, это интересно... Это то, что мы давно уже пытались организовать в своей сети, — каже Гуров. — К сожалению, все бизнесмены, к которым я обращался с подобной просьбой, готовы были выложить пару тысяч долларов за ужин в ресторане, но не понимали, для чего нужно инвестировать в проекты подобного рода.

— Речь не о нескольких тысячах, Борис. Я хочу, чтобы у нас было долгосрочное партнерство. Нашей целью является создание рыночного продукта уже сейчас, чтобы люди могли покупать его, пользоваться им, чтобы у них уже начинало складываться понимание того, куда мы можем двинуть мир. Существует много технологических инноваций из мира нанотехнологий, из биотехнологий и так далее. Но я хочу, чтобы мы в самые короткие сроки начали создавать абсолютно новый рынок — рынок психотехнологий, в самые сжатые сроки. Если вы действительно говорите, что времени осталось очень мало, я бы хотел, чтобы мы разработали программу экстренного менеджмента. Я вижу свою главную задачу в том, чтобы этот разрыв между будущим которое грядет, и настоящим, был сокращен до минимума. Мне хочется, чтобы тот продукт, который мы будем производить, был понятен для наших пользователей. Пора начать формировать круг людей, мыслящих в другом направлении. Федор сделал экспертную оценку работы вашей организации. По его мнению, самая близкая нам вещь, с которой можно работать уже сейчас, это проект психоинженерных языков, я правильно понимаю?

— Да, это очень весомая часть наших разработок.

— И каковы сейчас ваши реальные результаты?

— На данном этапе исследования находятся в зачаточном состоянии. Та группа, с которой мы работаем сейчас, только-только начинает выходить на тот уровень, который был у нас в девяносто втором.

— Я так понимаю, вы со своими ребятами работаете сейчас на голом энтузиазме и для большинства из них это пока что нечто вроде хобби. Как вы думаете, они готовы были бы отказаться от своей старой работы, если бы мы предложили им рабочие места у нас на постоянной основе? Мы обеспечивали бы их жильем, питанием, помещением и всем необходимым оборудованием.

Очі Гурова зблискують.

— Я все ждал, когда же появится человек, достаточно смелый, чтобы запустить этот взрывной процесс, — сказав він. — В реальности существует некая незаполненность, пустота, в которой можно создавать иное, новое, которое не вытекает из логики предыдущих событий. А это означает, что мы тоже можем попытаться создать тот мир, в котором хотели бы жить, а не тот, который нам навязан. Без сомнения, мы можем разработать интенсивную программу разработок.

Карманов наливає Гурову горілки, а мені вина і сам підіймає бокал з водою:

— Тогда предлагаю тост — за заполнение исторической пустоты!

— Поддерживаю, кгм-кгм, — підіймає келих Гуров. — За новый мир и нового человека.

Я теж, тихий і принишклий в товаристві, де маю тишкувати і мовчати, долучаюся до їхнього цокання бокалами, нічим не видаючи свого затамованого подиху. Від самої ситуації, від промовлених слів, від настрою, який повис у повітрі, дме вітром історії. У мене відчуття, що ця сценка (хоч і не потрапить у підручники) щойно вже стала тим моментом, коли колесо часу робить свій черговий оберт, щоб чавити людство з новою силою.

Вони сиділи біля каміна ще якийсь час, аж поки офіціанти не принесли десерт — торт «Наполеон». Розмова текла вільно і невимушено, торкаючись історичних тем, обговорюючи українську і світову політику, усе більше схиляючись до того, аби бачити в кожній події, що відбувається на світовій арені, провісників наростаючої кризи і наближення світанку нової доби. Гуров і Карманов детально розібрали постатей українського політикуму, потім перекинулися на російських, обговорили перспективи розпаду Росії і відокремлення Сибіру і можливість альтернативного цивілізаційного проекту. Десь о десятій вечора, чи навіть ближче до одинадцятої — через певну кількість вина у крові Федір приємно розтягнувся в часі, ставши схожим на посмішку Чеширського кота з «Аліси» — Карманов запросив гостей відвідати його зброярню на другому поверсі, і вони як слід роздивилися його колекцію мечів, де були не тільки японські, а й середньовічні європейські, африканські, турецькі, індійські мечі і мечі з Далекого Сходу. Гуров із задоволенням брав зброю до рук і роздивлявся її при світлі. З особливою гордістю Карманов показував самурайські катани, з якими, за його словами, він тричі на тиждень займався у себе в спортзалі.

Близько опівночі Гуров озвався:

— Ну что же, самое время уходить на отдых?

— Может, я принесу еще вина из погреба? Мне кажется, мы недостаточно углубились в состояние. У меня есть кол­лекция восточной военной миниатюры, я позову парней растопить баньку, а мы в это время сможем насладиться коллекцией...

— О, нет, — твердо зупинив його Гуров, так, наче це Карманов сп’янів замість нього. — Банька — это для другого раза. Пожалуй, я бы уже поехал домой.

Чоловіки на прощання обмінялися твердим рукостисканням, і Карманов, з розплилим поглядом, прекрасний і впевнений у собі, схожий на якогось напівбога з блакитними очима й засніжено-білою головою, а Гуров чомусь не піддавався Федоровому метафоричному сприйняттю, і це налякало його — він подумав, що той, мабуть, настільки поза всякими формами, що про нього навіть важко сконструювати описання.

Я відвожу Гурова у Київ під його будинок на Солом’янці й стримано прощаюся з ним, так щоб у цих двох-трьох словах умістився цілий всесвіт смислів, всесвіт почуттів, перехоплених і стягнутих у тугий вузол звучанням долі.

Стараючись не порушувати благородної тиші в розумі, що запанувала в мені після зустрічі, я приймаю гарячий душ і тихо вкладаюся біля Смирни так, щоб сховатися обличчям у її волоссі, щоб злитися з нею, з її наготою. Від неї йде знайомий, різкий і звабливий запах первісної жінки. Так могли пахнути дітьми і димом від вечірнього вогню жінки-аборигенки в сельві Амазонки. Запах первісного дому. Я встромляюся у нього, наче скалка, наче ніж, і стирчу, стараючись звести весь космос свого розуму до цього простого базового переживання, коли більше немає космічних турбот, а є лише він — теплий поклик дому, щілина в світовому древі, яка гарантовано обіцяє близькість, тепло, захист, любов.

Огорнутий цим первісним теплом, звузившись настільки, наскільки міг — до крапки, до цятки, в яку, крім неї самої, більше не поміщається нічого, я засинаю, засинаю, засинаю.