Старі гультяї

II

Минуло років зо два. Дмитро Мотуз орав і засівав своїм насінням Грицаєве поле, звозив своїми волами на Грицаїв тік дідову частку хліба. Дід Грицай на Мотузові гроші облагодився: полагодив клуню і вшив новими куликами свою стару хату, бо покрівля на хаті була вже така стара, що дощова вода текла по стінах патьоками і лилася крізь стелю. Решту Мотузових грошей дід з бабою пропили та прогуляли до останньої копійки. Наставало літо, в Грицая щотижня неначе справляли хрестини або весілля. Баба Оришка виносила ряденце, простеляла під грушею. Бабки рядком виходили в сіней, сідали кругом рядна і все пили по чарці та балакали. Баби та молодиці внадились в Грицаєву хату, неначе в корчму. Зимою вони пили в хаті. Люде сміялись, як баби та молодиці розходились, виходячи одна за другою з сіней довгим рядком.

- О! вже старі гультяї йдуть з Грицаєвої хати, неначе з церкви, - сміялись чоловіки та докладали, дивлячись через тин, як баби одна за другою виходили з хати, неначе качки пливли довгим рядком на ставку.

- Ну та й розледащів отой старий Грицай! все п’єв, та гуляє, та могоричі справляє, неначе в його в хаті щотижня весілля або хрестини, - гомоніли сусіди поміж собою та судили Грицая, але самі з великою охотою вчащали на ті нібито весілля та хрестини.

Трохи не щодня дід Грицай ходив до корчми, сам пив і других частував. Все було сидить коло корчми на призьбі, гріється на сонці та балакає з чоловіками, що сідали з ним рядочком на призьбі та ждали могорича од діда. Одні люде одходили, другі приходили, сідали поруч з дідом, щоб побалакать. Розмова тяглася, горілка лилася, доки дідові кишені не спорожнились до самісінького дна. Дід Грицай частенько заходив з бабою Оришкою і до Мотуза, та ще часом і в гарячий робочий час. Мотуз мусив кидать роботу та вітати діда, мусив ставить могорич, щоб піддобриться до його та запобігти в його ласки. Він знав, що дід Грицай доти не піде з двора, доки не нап'ється по самісіньку шию, доки горілка не заб'є йому памороків, доки дід не буде заточуватись та спотикаться на ході.

- Орисю! чи ти пак знаєш, що в нас вже нема ні копійки грошей? - сказав дід Грицай до своєї баби.

- Ой, знаю, знаю. Але не знаю, де б нам грошей достать, - обізвалась баба.

- Треба продати той хліб, що зостався, - сказав дід.

- Авжеж пак! Спродай усе, то потім доведеться ще й з торбами йти по хатах. Оце гаразд!

Грицаєві хотілось горілки, але пити вже не було за віщо. Дід нудився, никав без роботи по хаті, по садку, заходив у пасіку, зачіпав діда Оникія. Оникій огризався або часом і змовчував, знаючи Грицаєві норови. Дід не знав, де дітись з нудьги.

- Ото горенько! Пішов би до шинку побалакать в людьми, та чортма за що горілки купить. Кручусь та верчусь, мов навіжений. Ото яка халепа трапилася мені. Овва!

Дід страшенно нудився. Він пішов до одного діда сусіди, пішов до другого, посидів, побалакав, але ніхто не дав йому ані чарочки горілки.

- Знаєш що, Оришко! а піду я та причеплюся до Мотуза, щоб дав мені ще з п'ятдесят карбованців. Він же забере після нашої смерті усе поле за якихсь там триста карбованців. Нехай ще трохи доплатить.

- Про мене, й піди та причепись. Мотузи - люде добрі, може, й дадуть тобі грошей, - сказала баба.

Дід аж повеселішав, що так несподівано добрав собі способу достать грошей. Він підняв вгору похнюплену голову. Очі заблищали. Дід аж осміхався до баби, неначе баба стала одразу гарною молодою молодицею.

- Вбирайся, стара, та ходім в гості до Мотуза!

- Щось у мене сьогодні немає охоти швендять по гостях, - обізвалась Оришка.

- Та ну-бо, вбирайся швидше! Ще й комизиться! Надівай юбку чи жупан та й гайда в гості! Швидше повертайся! - говорив дід, бо його вже брала нетерплячка.

- Оце заманулось тобі, неначе в петрівку мерзлого! Швидше повертайся! Так-то старому й повертаться швидко.

Дід кинувся до скрині, одчинив віко, викинув з скрині бабин синій суконний жупан, достав з жердки бабину білу свиту й був ладен з нетерплячки сам одягать бабу.

- Це тобі заманулось горілки, що ти крутишся, як чорт перед утренею.

- Та ну-бо, швидше! повертається, як та ступа! І вже! Треба взяти з собою й Оникія, щоб веселіше було.

- Нащо він тобі здався? Нехай сидить в пасіці.

- Буде веселіше. З людьми й випити веселіше, і є з ким побалакать: в гурті каша їсться, - сказав дід і дременув з хати та й попростував до пасіки.

Оникій сидів в холодку під яблунею, коло простеленого рядна. На рядні лежала купа сухих вощин. Дід позрізував у вуликах сухі вершечки старої вощини й перебирав її на ряднині, вибираючи свіжішу й білішу вощину, котру він думав наклеювать в улики для роїв на будущийрік.

- Оникію! - крикнув Грицай до пасічника. Оникій аж кинувся од несподіваного крику.

- Та чого там? - обізвався дід Оникій.

- Накинь лишень свиту та ходім в гості до Мотуза. І Оришка піде з нами.

- Та сьогодні ж будень! Які там гості в будень. Мотуз та Мотузиха, певно, роблять якусь роботу, а тут на тобі гостей в хату.

- Та йди-бо швидше! Ще й сперечається. Ти, Оникію, ладен з усім селом сперечаться. Чудний ти чоловік вдався. Вип'ємо по чарці, пополуднуємо, побалакаємо. Все-таки між людьми веселіше.

- Ти ж бачиш, що я діло роблю.

- Та покинь оті вощини. Перебереш і завтра. Іди-бо, йди, бо Оришка жде, та я й діло маю до Мотуза, - сказав дід Грицай.

- Оце мені напасть! - сказав Оникій і підвівся з рядна. -Замолоду був чоловік як чоловік, був господар на все село, а тепер перевівся на Іцькову сучку. П'є та гуляє та ще й мене зводить з пуття, - бубонів Оникій, неначе якийсь здоровий трав'яний коник цвірчав в пасіці.

- Та годі тобі цвірінькать! Накинь свиту та ходім швидше.

Оникій накинув свиту й почвалав слідком за Грицаєм до хати. Баба Оришка ще и досі не вбралась.

- Оришко! чи це ти й досі прибираєшся? Ну та й горе мені з тими бабами! Я б і воза помазав, і воли запріг, і за царину виїхав, доки баба прибереться та причепуриться, - сказав Грицай.

Прийшли вони до Мотуза. Мотуз молотив в клуні снопи на посів. Мотузиха з дочкою та з хлопцями вибирала а снопів пшениці колоски жита, кукіль та стоколос. Вглядівши Грицая й Оришку в воротях, Мотуз аж носом закрутив: треба було кидать роботу і вітати діда. Мотузиха й руки опустила.

- А я оце, Дмитре, до тебе по ділу! - гукнув Грицай до Мотуза через тин.

Мотуз кинув ціп. Мотузиха покинула снопи. Вони годили Грицаєві, як болячці, і мусили кидати роботу та панькаться з дідом. Мотуз запросив гостей до хати. В хаті було душно, як на печі. Сонце звернуло з півдня і шкварило немилосердно, як воно часом шкварить після першої пречистої.

- Ходім на двір та посідаймо в холодку, - сказав дід Грицай, обтираючи рукавом сорочки спітнілого лоба. - Ой, душно ж у хаті, як у пеклі!

Мотузиха винесла рядно й простелила в дворі на траві, під тином, з-за котрого позвішувалось гілля старих яблунь. Мотуз зараз послав хлопця до шинку по горілку. Мотузиха винесла полудень і поклала на рядні хліб, поставила полумисок з салом, а другий з сиром. Усі посідали на траві кругом рядна. Поки хлопець вернувся з горілкою, дід Грицай заговорив про своє діло.

- Чи не дав би ти, Дмитре, мені ще з шістдесят карбованців? Оце я так витратився на клуню та на хату, що вже не маю ні шага грошей. Дай, будь ласка, грошей!

- Ой боже наш милостивий та милосердний, - сказав Мотуз і почухав потилицю, - де ж я вам візьму стільки грошей? В мене ж насилу збереться якийсь там десяток карбованців.

- Вже ж зарятуй мене з бабою на цей випадок на який там час. Ти чоловік заможний та грошовитий, нігде правди діти. Кажу тобі, - витратився і витрусився до останньої гривні, ні шага за душею нема, хоч в домовину лягай, - дріботів дід Грицай, а сам все поглядав на ворота, чи хлопець не несе вже горілки.

- Оце, боже мій! Я б душею радий, але де ж мені достати стільки грошей? - говорив Мотуз трохи не крізь сльози.

Мотузиха скривилась і трохи не плакала.

- Позич в кого-небудь. Тебе ж люде знають і поважають. Ти ж чоловік в селі не заздрінний і не обездовірений. Тобі повірять і жиди в шинку, дадуть горілки набор, тобі позичать грошей і жиди, і люде, - говорив дід Грицай, а сам думав: «Ну та й задлявся десь лукавий хлопчище! Не несе та й не несе горілки».

- Ото. І де він подівав ті гроші? - заскрипів дід Оникій. -Якби мені така сила грошей, я б озолотив би й себе, і свою бабу, і свою приймачку. Чи то ж не диво! Було три сотні карбованців, а тепер вже й нема. Ти, Дороше, мабуть, їси червінці без солі.

- Були та загули! - обізвався дід Грицай. - Отак: сюди тиць, туди тиць, та й розтикав три сотні. Гроші круглі, то й розкочуються, як коліщата. Вже, Дмитре, змилосердься та й достань хоч з півсотні карбованців.

Мотуз похилив голову й думав, де б то достать дідові грошей, в кого б то позичити: чи в жидів, чи в мужиків-багатирів. Він знав, що Грицай прилипне до його, як шевська смола, і сплоха не одчепиться.

- Ой-ой! Які то люде на світі бувають: до церкви ніколи незагляне, хіба на Великдень, як паски святять, а до шинку вчащає сливе щодня. Ой господи наш милосердний! Які то люде бувають на світі! - говорив дід Оникій, неначе б то про себе, не дивлячись на діда Грицая.

- Вже й почав скрипіть! Скрипи, скрипи, як той віз з немазаними колесами. На душі буде легше, - промовив дід Грицай. - І хочеться чоловікові отаке варнягати.

- Еге! добре варнягать. Здається, час би вже й про смерть подумати, - обізвався дід Оникій.

- За всі голови! І пити - вмерти і не пити - вмерти. Лучче пити і вмерти, - промовила веселенька баба Оришка.

- Навчи себе та свого бабу, а не мене, старого. Мене вже вчено й перевчено, - сказав дід Грицай.

- Вчений ти, та недрюкований. Вчили тебе, та мало дрючком били, - сказав сердито дід Оникій.

- Ну, вже й розпустив свого язика, як халяву, - сказав дід Грицай, а сам все поглядав на ворота та думав: «Ну та й каторжний отой хлопець! Не несе та й не несе горілки».

Незабаром на перелазі майнув брилик. Хлопець ніс пляшку горілки.

- Ну та й забарився ж ти, синашу! Тебе б тільки по смерть добре посилать. Вкинь, Дмитре, стрючок перчиці в пляшку. Перчиця звеселить і пляшку й очі, - сказав дід Грицай.

Мотуз підвівся, щоб достати стрючок перчиці, котра висіла під стріхою, на сонці. Він ненароком кинув очима на тік. Кури вкрили пшеницю, мов чорти грішну душу. Горобці налетіли з садка й напались на пшеницю, як вовки на свиню. Мотуз крикнув, свиснув і послав хлопця до клуні стерегти пшеницю.

- Остогидло мені це сало на полудень; все сало та сало, - почав вередувать дід Грицай. - Я б оце попоїв всмак пряженої яєчні з вишкварками.

- А я люблю яєчню на маслі. Який там смак в тих вишкварках з яйцями. Ні се ні те, - почала й собі вередувать Грицаїха.

Бідна Мотузиха не знала, на чому прягти яєчню для старих вередунів, чи на салі, чи на маслі.

- Ось я зараз звелю своїй дівці, щоб напрягла яєчні. В мене, хвалить бога, яєчок є доволі. Зараз яєчня буде готова, - обізвалась Мотузиха й гукнула на дочку.

Старі все пили та закушували. Здорова пляшка вже була спорожнена. Мотуз пішов у комору і десь знайшов пляшку настойки. Сусіди, діди та бабки, неначе носом почули через тини та повітки, що в Мотуза п'ють могорич. Одна баба перелізла через перелаз і прийшла нібито позичать ситів; друга баба вирнула з садка; один дід переліз через тин і з'явився, неначе козак з маку. Мотуз просив їх сідати й частував горілкою. В діда Грицая вже зашуміло в голові; баба Оришка ледве володіла язиком та руками. Прийшла Мотузова дочка. Мати загадала їй прягти яєчню як можна швидше. Дівчина напхала повнісіньку піч соломи, набила в миску яєць, підпалила солому в печі, а сама побігла в комору по сало, не зачинивши дверей в хаті. Солома спахнула в одну мить. Полум’я не потовпилось в комин і шугнуло з комина просто в одчинені двері, в сіни. В сінях у Мотуза не було стелі. Полум'я полетіло вгору під крокви. Надворі давно стояла спека й суша. Сухі й гарячі кулики на покрівлі так і палнули одразу. Огонь обхопив все горище. І в одну хвилину полум'я лизнуло під причілок і обняло всю покрівлю. Чорний дим вирвався з-під стріхи вкупі з полум'ям. Огонь загув, засичав, застогнав, а потім зарів. Хата застогнала, неначе опечена й опарена товаряка.

Мотуз оглянувся й охолов. Мотузиха зблідла на виду, як смерть. Оникій закричав. Вони посхоплювались, побігли до хати й почали виноситься. Задзвонили на ґвалт. Позбігались люде з усього кутка й кинулись гасить пожежу. Перелякана баба Оришка витріщила очі, потім обперлась позад себе руками, силкувалась встати та й знов гепнула на землю.

- Ой Дмитре мій! Ой покої твої! - мимрила баба Оришка. -А воно тільки: фу-фу-фу! Ой Мотузе мій, ой покої ж твої!

- А воно тільки: пф! пф! пф! - мимрив п'яний Грицай, вилупивши очі на бабу, але й не пробував тікати, бо вже не міг підвестись на ноги.

Декотрі баби, що були тверезіші, повставали з рядна й одійшли набік. Половина з їх не мали сили підвестись і сиділи кругом рядна, повитріщавши очі на пожежу.

- А воно тільки: пф! пф! та й зайнялося, - говорила баба Оришка додіда Грицая, ще й руками показувала, піднімаючи обидві руки вгору.

- Пф! пф! пф! - запхикав дід Грицай, тикаючи руками вгору.

Люде розривали гачками крокви та лати, скидали на землю. Річка була за огородом. Молодиці бігали з відрами по воду й заливали скинуті палаючі кулики. Коли це схопився невеличкий вітер. Палаюча покрівля неначе дихнула, і дим здоровим клубком покотився на самісіньке рядно. Іскри посипались на рядно, на полумиски та пляшки, на бабів. Баба Оришка підвелась і знов гепнула на землю. Дід Грицай спробував підвестись і теж гепнув. Баби сиділи, неначе перелякані вівці в палаючій кошарі.

Оникій вглядів, що баби сидять і не тікають, і догадався, що вони п'яні. Він прибіг, схопив рядно, згорнув його хапком з пляшками й полумисками, одніс далеченько й кинув через тин у садок. З одіткнутих пляшок полилася горілка й текла крізь рядно.

- Ой боже мій! яка напасть! Одже попечуться на вогні оці гультяї, - крикнув Оникій і кинувся рятувать гультяїв.

Він ухопив бабу Оришку за руки, хотів її підвести, але баба гепнула об землю, наче лантух з житом. Тоді він ухопив бабу за плечі ззаду й поволік через двір. Баба була здорова, багато більша за Оникія. В Оникія було сили, як у комара. Здавалось, ніби комашка вчепилась в здорового жука й намагалась переволокти його через двір. Невеличкий на зріст та малосилий, Оникій тяг, тяг бабу, засапався та й кинув. Баба гепнула на землю.

Збіглися люде й кинулись рятувати Грицая та бабів. Їх обсипало зверху іскрами, душило димом. Грицая та бабів побрали за руки та за ноги, повиносили за двір та й покидали під тином. Оникій таки спромігся витягти бабу Орншку за ворота. Баба трохи опам'яталась, сіла на землі, поправила очіпок, позатикала коси під хустку й тільки витріщала очі на пожежу.

- А воно тільки: пф! пф! та й загуло: гу-гу-гу! а потім знов: пф! пф! пф! - плела баба, обертаючись до діда Грицая.

- Ні, ні, ні! не так! ні, ні! - говорив п'яненький дід Грицай, тріпаючи руками, - перше: пш-пш! пш-пш! а потім вже: пфу! пф! пфу! пф!

Дід показав руками, тріпаючи ними, неначе лелека крилами, як хоче знятись з болота й летіти вгору.

- Ні, ні, ні, не так. Ти мені не кажи! Я бачила. Спершу пф! пф-ф! ніби запхикало. А потім вже: гу-гу-гу! гу-гу-гу! Ой Мотузе мій! Ой покої твої! - обізвалась баба Оришка.

- Так, так, серце моє! гу-гу-гу! гу-гу-гу! гу-гу-гу!.. Та й гуде, та й гуде. Ой боже наш милосердний! - плела одна п'яна баба й позіхнула на ввесь рот.

Дід витріщив очі на пожежу. Несподівана пожежа, іскри, дим, попіл - все це здавалось йому якимсь важким сном.

Люде гасили пожежу, а баби та діди все ще показували на мигах, як схопилось полум'я, як воно палахкотіло. Їм здавалось, що вони провадять розмову, що одне одному докладно розказує за ту пожежу.

Поки люде загасили ту пожежу, діди й баби протверезились, сидячи під тином, і почали одні за другими розходиться. Встав на ноги й дід Грицай. Оникій звів бабу Оришку, вхопивши її попід руки. Грицай почвалав додому, а Оникій мусив вести бабу Оришку попід руки до самої хати. Баба зітхала, стогнала й сопла, хотіла щось розказувать, але язик її не слухав.

- Згорів Мотуз! Ото диво! Згорів зовсім! Овва! Погано! - говорив дід Грицай,сидячи на лаві в своїй хаті.

- А воно тільки: пш! пш! а потім-пф! пф! та й загуло: гу-гу-гу! - гугукала баба Оришка, лежачи на полу.

- А де він тепер грошей візьме, коли згорів? От тобі й гроші! Овва! Ота каторжна пожежа! бодай їй добра не було!.. Овва!.. Не дасть теперечки він грошей. Еге, Ориш-ко, не дасть?

- Гу-гу-гу! Гу-гу-гу! так і стрельнуло! Чи ти ба! Іскри летять, та кругом чадить та димить. Пф! пф! пф! пш! пш! - провадила баба, повертаючись на другий бік.

- Ото каторжна пожежа! Бодай їй добра не було і на цім світі, і на тім! - плів старий Грицай.

Другого дня старі повставали з важкими головами та червоними очима. Баба Оришка налапала на полу свій очіпок і хотіла надіть на голову. Вона підвела руки вгору, а руки не підводились.

- Чогось я не підведу рук, не надіну очіпка, - сказала баба Оришка.

- Бо, мабуть, в тебе в голові джмелі гудуть після вчорашнього, - сказав дід.

Він надів Оришці очіпок. Баба знайшла свою хустку аж під полом. Хотіла вона підняти руки вгору, щоб зав'язать голову хусткою, а руки не слухали її й опали.

- Ой боже мій! Це ж мені руки одібрало! Ой боже мій милостивий! Що ж тепер мені робить? Як мені жити в світі божому без рук? - крикнула баба Оришка.

Баба сиділа на полу й плакала.

- Це, мабуть, од переляку. Це вчорашній переполох одібрав в тебе руки. Ото яке горенько! - сказав дід зітхнувши й задумався.

- А от же тобі то й не одібрало рук з переляку. Це мене господь за щось покарав, та не знаю за що.

- Та я й не дуже перелякався на тій пожежі; тільки був трохи напідпитку, бо все дочиста пам'ятаю. А ти була зовсім п'яна, бо верзла язиком якусь нісенітницю й на ноги не могла підвестись. І навіщо було тобі так багато пить? Вже як допадешся до тієї горілки, то дудлиш, наче голодна свиня помиї з шаплика. От тепер і маєш пам'ятного.

- Оце яка напасть мені! Оце горенько! - бідкалась баба Оришка й силкувалась достати до голови й зав'язать голову хусткою, але її руки були неслухняні і все опадали та зсовувались наниз, на плечі!

Дід зав'язав бабі голову, як умів. Оришка встала, простягла руки вгору, хотіла достать горщик з полиці й не достала. В неї ще не зовсім одібрало руки, а тільки вона не мала сили простягти руки вгору; не могла ні зав'язати собі голову хусткою, ні достать горшки з полиці та миски з мисника.

Бідна Мотузиха стала бабі в пригоді: щодня зранку вона прибігала до Грицая, зав'язувала бабі голову хусткою, мила й вичісувала щосуботи голову, доставала горшки з полиці, лаштувала усю справу до обіду, служила бабі, як наймичка. А коли вона не приходила сама, то присилала свою дівчину помагати бабі.

Баба не перебула й зими; в неї на всеїдні зовсім одняло руки, і незабаром після того вона й богу душу оддала. Зостався дід в хаті один як палець.