Старі гультяї

III

Після смерті баби Оришки Мотузиха кільки день приходила до Грицая зранку й варила йому обід, але в неї вдома і своєї роботи було доволі.

- А що, діду! доведеться вам найняти наймичку. Я б радніша вам і топити й варить, але не можна мені кидать своєї хати, - говорила Мотузиха до діда.

- Я й сам бачу, що мені доведеться найнять наймичку, та не знаю, кого б найняти: молода наймичка буде переводить моє добро, а стара буде нездатна до роботи, зимою не ходитиме на річку прати плаття в ополонці.

- Та вже я з дочкою будемо вас обпирати, а вам треба найнять якусь вбогу бабу, - сказала Мотузиха.

- Ой, горе тяжке зостатись на старості літ удівцем! - промовив дід зітхнувши. - То вже, будь ласка, напитуй мені на селі яку стару бабу.

- Візьміть, діду, Хіврю, що живе при синові. Там такі вбогі люде, що й їсти нема чого, - сказала Мотузиха.

І вона, вертаючись додому, зайшла до баби Хіврі. Хівря згодилась і стала за наймичку в діда Грицая.

Поховавши свою бабу, Грицай трохи опам'ятався, перестав пити та гулять, може й тим, що настав великий піст, а дідові треба було одговітись.

Настав Великдень. Зацвіла весна красна. Дід виставив у садок пасіку, коло пасіки знайшлася робота.

Одцвіли садки. Літо розгорювалось, як сухі дрова в печі. Зазеленіли городи. На городах спахнула зелена бутвина й залисніла, як зелений кришталь.

Одного сонячного пишного дня дід порався в пасіці та в садку. Бджоли гули, грали на сонці, неначе молодиці проворно вештались, готуючи громадський обід. За садком, за вербами в дідовому городі, в березі хтось прав плаття, збиваючи його праником, і співав пісні. Праник ляпав, аж одляски йшли поміж вербами, аж луна лунала в садку, неначе в здоровій порожній хаті. Пісня лилася через верби в пасіку така голосна, неначе хтось стояв за уликами і співав з усієї сили, трохи не над самим дідовим вухом. А праник все ляскав безперестану, аж одляски йшли по пасіці.

«Що воно за проява! Хто це там верещить та ляпає праником, аж в вушах в мене тріщить. До мого городу ніхто не ходить на річку плаття прати, а це щось улізло та й верещить не своїм голосом», - думав дід, виходячи з пасіки на леваду. Його взяла цікавість подивиться, хто то зайшов в його город прати плаття.

Дід став на сонці, прикривши очі долонею. Незабаром з-за верб вийшла якась молодиця, підтикана до самісіньких колія, молода, повновида та червона, як калина. Вона була не гарна з лиця, мизата й кругловида, з товстими губами; кирпатий ніс був притулений до лиця, неначе картоплина. Але здорові темні чорні очі аж блищали й лисніли, а повні, як пампушки, щоки червоніли, наче два пучки калини. Вона йшла і все лящала пісні і, тільки порівнявшись з дідом, замовкла, блиснула на діда очима й сказала йому «добридень». Дід задивився на неї, навіть очі витріщив на її свіже лице, що неначе аж пашіло жаром.

- Чия ти, молодице? Щось ти мені не по знаку, - спитав дід в молодиці.

- Авжеж не по знаку, бо я давненько вийшла з Трушок на службу до Києва, а оце тільки що вернулась до батька, - сказала молодиця й крутнула очима раз соб, а другий - цабе.

- Чия ж ти? Як тебе звуть? - спитав дід.

- Я дочка Петра Смолянки, а звуть мене Сиклета.

- То ти Смолянківська! Я пам'ятаю тебе, як ти була дівчиною. За кого ж ти вийшла заміж?

- Та ні за кого, - сказала Сиклета, і од сорому спустила очі вниз, і переклала коромисло з сорочками з одного плеча на друге.

- Гм!.. То ти служила в Києві… Мабуть, дівчатам дуже весело в тому Києві? - обізвався дід.

- Ат! чи весело, чи не весело, а я буду й десятому заказувать, щоб не йшли на службу в той Київ.

Сиклета важко зітхнула й замовкла.

- То ти з дитиною вернулась до батька чи дитину покинула в Києві? - спитав дід, догадавшись, що Сиклета була покритка.

- На кого ж мені покинути дитину в Києві? Прийшла до батька з дитиною та й живу в його. А де ж мені дітись у світі божому. Роблю й на себе, й на батька, - сказала Сиклета.

Сиклета ще раз перекинула коромисло з платтям з плеча на плече, неначе гралась з ним, блиснула на діда очима, крутнула ними на один бік і на другий і промовила:

- Прощайте, діду!

- Прощай, небого! - одказав дід і не зводив з молодиці очей, доки вона перейшла через невеличку леваду, майнула попід хатою і пірнула в гущавину садка, неначе втопилась в зеленому гіллі слив та вишень.

Дід все дивився на її високу та тілисту постать, доки вона не зникла з очей.

«Ну та й брава ж молодиця! Пройшла з коромислом попід хатою, неначе віз з снопами проїхав», - подумав дід і пішов до пасіки, прицмакуючи губами.

Дід Грицай взяв струга та сокиру й заходився майструвать коло старих уликів, приставляв нові дна до старих уликів, поновляв снози, а в його з думки не виходила червоновида Сиклета. Він підвів очі, а вона все ніби стояла за пасікою на стежці з коромислом на плечах і дивилась на його здоровими чорними облесливими очима. Дід кинув очима на верби і знов неначе перед його очима зачервоніла калина через рідке вербове гілля. Йому здавалось, що за тими вербами знов залунає здоровий Сиклетин голос.

Дід знов заходився вистругувать снози. А червоні Сиклетині щоки знов заманячіли перед його очима між білими тонкими снозами. Він глянув на хату: попід білими стінами неначе посовувалась огрядна, плечиста Сиклета й пірнула в зеленій гущавині.

- Пху на тебе, сатано! - аж плюнув дід набік. - Оце вчепились до мене оті червоні щоки та чорні очі, неначе раки вп'ялися в мене клешнями.

Дід знов заходився стругати, і сам незчувся, як замугикав старечим голосом якоїсь пісні. Він швидко опам'ятався.

- І верзеться же отаке старому! Ще й пісні затяг! Добре, що Оникій не чує, а то й цей вчепився б та вп'явся у мене, як рак клешнями. Оце яка напасть, та ще й на старості літ! Одчепися од мене, сатано!

А сатана не одчеплювалась і все тривожила та ворушила дідові думки, дідові очі, неначе перед ним літали й дзижчали кусливі спасівські мухи і сліпцем лізли йому в очі.

Другого дня була неділя. Дід Грицай не пішов до церкви. Як тільки люде вийшли з церкви, баба Хівря подала обід. Дід пообідав, вийшов і сів на призьбі.

Літо розгорювалось. День був сонячний, пишний, гарячий. Сонце заливало золотим маревом леваду, садок, верби та городи. На сукупних городах зацвіли соняшники, неначе на зелену бутвину посипались з неба невеличкі сонечка й засипали городи жовтими кружалками, схожими на сонце. Трав'яні коники аж тріщали в траві. Соловейки аж лящали в вербах. Десь далеко кувала зозуля, і її м'яке, але гучне кування було чути між свистом, криком та щебетанням пташок. Гаряче й вогке повітря вливало в тіло силу, здоров'я, веселило серце. Дід почвалав через леваду і став коло річки. Дивиться він, через городи, помаленьку, тихою ходою посувалась, неначе пливла, якась молодиця, попід руки потонувши в зеленому листі кукурудзи. От вона вийшла на борозну і неначе попливла між пшінкою, між картоплею та маком, вся червона, в червоній хустці з довгими білими торочками, в червоній з чорними дрібчастими квіточками юбці, в червоній довгій спідниці. Спідниця розпустилась до самого долу. Молодиця неначе тягла червоний поділ по буряках та моркві. Сонце обливало її зверху донизу. Червоний убір аж палав на сонці. Здавалось, ніби якась червона квітка вихопилась з зеленої огородини й зацвіла й закрасила усі огороди.

«Що воно за проява манячить отам на городах! - подумав дід Грицай, слідкуючи очима за тією проявою. - Та яка червона! А спідниця аж волочиться позаду, неначе в городянки або в панни».

А та проява все йшла наниз до річки і наближалась до верб. минула коноплі й пішла стежечкою понад берегом, лузаючи насіння. Порівнявшись з дідом, вона повернула до його голову й поздоровкалась.

- Чи це ти, Сиклето? - спитав дід, прикривши очі долонею і придивляючись до Сиклети через річку.

- Я, дядьку! - сказала Сиклета і спинилась. Дід несамохіть задивився на неї, стоячи на самому березі вузенької річки. Сиклета, червона на виду, вся в червоному убранні, в червоному намисті, неначе горіла серед зелених верб та кущів, неначе серед зеленого листя схопилось червоне полум'я.

- Оце яка ти вся червона! Навіщо ж ти так низько спустила поділ, що аж по траві волочиться? - спитав дід.

- Бо мене так в Києві навчено, - обізвалась Сиклета й крутнула головою так, що білі й червоні довгі торочки кругом хустки заколивались і черкнулись об її широкі плечі.

- Нате вам, дядьку, насіння! - гукнула Сиклета з-за верби. -Я бачила, що в вас ще усі зуби цілі.

- То й давай! Ти думаєш, не лузатиму? Ще втну, бо зуби добрі маю, - обізвався дід.

Сиклета засміялась і кинула півжмені насіння в воду. Насіння розсипалось по воді. Прудка річка понесла його й прибила до берега. Качки кинулись ловить насіння. Вода крутила качками на всі боки, неначе гралась ними, мов цяцьками. Дід примітив, як в Сиклети блиснули з-під товстих червоних губів широкі, як лопатні, але рівні й білі зуби.

- Куди ж це ти йдеш? Чи не на музики? - спитав дід Грицай.

- Ні, не на музики, бо й музик нема коло корчми. Йду до дівчат гуляти, бо я ні вдова, ні заміжня, то й гуляю з дівчатами.

Сиклета заспівала, пірнула в зелені кущі верболозу й зникла за коноплями, тільки голос її йшов луною довго-довго, доки не затих.

«Ну та й здорова та поставна молодиця! І мизатенька, і кирпата, але червона, як калина», - думав дід, вертаючись до хати через леваду. А в очах в його все миготіла червона огрядна Сиклетина постать, неначе поперед його палало кучеряве полум'я.

«Ну та й молодиця! Оце яка спокуса! Овва! Ну та й цяця! Хоч залицяйся або женихайся! Пху на тебе, сатано!»

Дід плюнув на один бік, потім на другий і увійшов в темні сіни. Одчинив він сінешні двері, в темряві знов перед його очима неначе спахнуло серед сіней червоне полум'я. Дід увійшов у хату, сів на лаві й задумався так, що аж баба Хівря це примітила. Посидівши, подумавши, дід взяв шапку, надів синій суконний жупан, пішов до шинку й сів на призьбі, щоб розважить себе, заговорить, цебто горілкою запити те червоне полум'я, що миготіло перед його очима.

Якось на тижні, через три дні після того, дід Грицай порався в пасіці. Бджоли були готові роїтись, і Грицай вже запросив до себе за пасічника діда Оникія. Оникій переглядав улики. Грицайвештався по пасіці без діла. Несподівано над річкою за вербами голосно застукав праник. Дід Грицай насторочив вуха.

«Ну та й внадився якийсь праник в мій огород! Чи це той праник, що й передніше ляпав, чи ні? - подумав Грицай. - Сиклетин праник неначе лящав тонше, а цей стукає товще. Ба той самий… ба ні! Цей праник трохи хрипить, неначе з розколиною… Той був голосніший».

Цікавий дід почував, що праник його трохи стривожив. Він помаленьку, тихою ходою вийшов з пасіки, попрямував до річки, закрався й крадькома виглянув з-за верб на берег. В березі Сиклета вмочала полотно, кидаючи довгі шматки до самої середини річки й збираючи його собі під ноги на плисковатий камінь. Знов затріщав праник. Дід виглянув з-за верб і вглядів Сиклету.

- І щоки червоні, і ноги червоні, неначе у молоденької гуски, - промовив дід нишком.

Сиклета збила полотно, поклала шматки на коромисло й наблизилась до діда. Грицай поздоровкався з Сиклетою й витріщив на неї очі. Сиклета на одну мить спинилась коло діда, переклала коромисло з одного плеча на друге. Коромисло з шматками полотна крутнулось на її широких плечах, неначе почеплені на бантині терези з двома шайками. Вона блиснула на діда очима й тихою ходою пішла, неначе попливла, по леваді, поминула хату й сховалась в гущавині. Дід стояв і не зводив з неї очей, доки вона не зникла в вишнях.

- Цц! - аж цмакнув дід, вертаючись до пасіки.

«Ну та й молодиця! і здорова, і плечиста, і червоновида, як маківка, - думав дід, никаючи без роботи по садку од кутка до кутка.

Другого дня дід вийшов у садок, і в його несамохіть самі вуха насторочились. Він прислухався, чи не стукотить праник в вербах у березі. Але праник не стукотів. В березі було тихо, навіть пташки не щебетали, неначе змовились не щебетать, щоб дідові було чутніше. Дід порався у садку, вештався по пасіці, а в його самі вуха чогось прислухались, чи не заляскає праник в березі, чи не залунає голос між вербами. Але праник не тріщав, пісня не лунала.

«Не прийшла вмочать полотна… - подумав дід Грицай. - Ото лукава молодиця! Як прийде в берег, то неначе мій садок повеселішає. Чом це вона сьогодні не прийшла? Чом це вона не звеселила мого садка… і мене?»

Другого дня вранці дід Грицай вийшов з хати, став на сінешньому порозі, а його вуха знов насторочились, неначе прислухались, чи не ляскає праник в березі, чи не розлягається пісня в вербах. Дід аж здивувався, що в його ворушаться такі думки.

«Що це за напасть така! Тривожить мене Сиклетин праник, неначе парубка тривожить брязкання бубона на музиках. Пху на тебе, сатано! Хоч йди на музики до корчми, - думав дід, стоячи на порозі та насторочивши вуха. - Як вийду в садок, то так і хочеться почути, чи не ляскає праник в березі. І на бісового батька здався мені отой праник!»

Дід вернувся в хату. Але Сиклетин праник все одгукувався в його вухах. Минув ще день, минув і другий. Сиклета не приходила в берег. Третього дня діда Грицая неначе якась сила потягла до перелазу. Він став коло перелазу й оглядав вулицю, що простяглася до самого краю Осередку й врізувалась кінцем поміж вербами просто в широке плесо, в котре стікались за Осередком обидві течії. Дід виглядав Сиклети, а Сиклети на вулиці не було видко. Він сів на перелазі і втирив очі в широке блискуче плесо води. Вода лисніла між вербами. На бистрині блискучі скалки неначе бігали по воді. блищали, лисніли, миготіли, перескакували одна через другу, неначе грали в хрещика. Гуси та качки гойдались на бистрій хвилі, неначе їх хтось підкидав вгору, неначе вони танцювали метелиці. А Сиклети нігде не було видко.

В діда майнула думка найняти собі Сиклету за наймичку.

«Матиму веселу, проворну й гарну наймичку. Аж гарно буде подивитись. З старою Хіврею мене аж нудьга бере за серце. Моя небіжка Орншка була весела й хату мою звеселяла, а це якась стара чупойда! насилу повертається оте одоробало по хаті, та тільки кахикає, та бухикає, та сопе, а прийде вечір, то все стогне. Надокучив мені й Орищин стогін. Я люблю, як у хаті регочуться. Найму я собі веселу наймичку».

А Сиклети не було видко на вулиці. Дід підвівся, став на перелазі і все виглядав. За тином, в городі в сусідів підсапували картоплю дві політниці. Одна політниця примітила, що дід так довго сидить на перелазі, підвелася й довго дивилась на діда. Дідові чогось здалось, що та політниця догадується, чого він сидить на перелазі і кого він виглядає. Дід кинув оком через вулицю. І там коло хати йшла баба з горщиком в руках, примітила діда, спинилась і довго дивилась на діда. Дідові чогось здалось, що й та баба догадується, чого він так довго сидить на перелазі і кого він виглядає.

«І повитріщали тобі очі на мене! Неначе зроду мене не бачили!» - подумав дід і пішов тихою ходою до хати.

Цілий тиждень не з'являлась Сиклета в дідовій оселі, не приходила на берег. Діда брала нудьга за Сиклетиним праником.

В неділю вранці, по обіді дід вийшов з хати й сів на призьбі. Вія думав, куди б то сьогодні піти: чи до Мотуза в гості, чи до корчми, щоб трохи себе розважить, побалакати з людьми і випить по чарці. Незабаром вийшла з хати й баба Хівря. Вона вгніздилась на призьбі поруч з Грицаєм і почала балакать то про се, то про те. Дід вряди-годи обзивався до Хіврі словом, думаючи свою думку. Хівря говорила й кахикала: скаже слово та й кашляне раз, скаже друге та й кашляне двічі. Дідові вже остогидло те кахикання. Він хотів вже надягти на рукави жупан і майнути до Мотуза. Коли несподівано перед його очима на городах заманячила червона постать, неначе хто запалив на картоплі багаття. Дід догадався, що то йшла Сиклета, і раптом підвівся з призьби, неначе аж підскочив. Але йому стало ніяково перед Хіврею. Він знов сів на призьбі, а очі так і вп'ялися п'явками в ту червону постать.

Сиклета помаленьку посовувалась межею, далі неначе пірнула в вишнику, а потім знов вирнула між соняшниками, пішла наниз до Раставиці й сховалась в вербах. Дідові забажалось піти до неї в верби й запросить її до себе за наймичку. В його аж жижки задрижали, але він глянув на Хіврю і втихомирився.

Незабаром в дідовій леваді між вербами зачервоніла Сиклетина хустка на голові, потім заманячив поділ червонястої спідниці десь з-під густого нахиленого гілля, а потім з-за низеньких вишень висунулась уся Сиклетина постать і засяла на всю зелену леваду. Сиклета пішла стежечкою через леваду, тихою ходою пройшла проз дідів погрібник, порівнялась з дідом та Хіврею і сказала їм «добридень». Дід насилу вдержав язика: так йому хотілось спитати в Сиклети, чи не найнялася б вона в його за наймичку. Але поруч з ним сиділа Хівря: йому ніяково було при Хіврі годить Сиклету собі за наймичку.

- Чи ти ба, як розпустила спідницю, неначе павич хвоста! Батько напозичався в пана грошей на одробіток, насилу настачає хліба на сім'ю, а доня волоче хвоста по траві. Ой господи! Не пустила б я своїх дочок на службу в Київ зроду-звіку! - сказала баба Хівря.

Але старий Грицай навіть не слухав, що говорила баба Хівря.

«Чого це Сиклета никає коло моєї садиби? Чогось їй треба. Може, вона й сама думає пристать до моєї хати», - подумав дід, вставши з призьби й натягаючи рукави жупана на кремезні руки.

Дід пішов до Мотуза в гості. Він вийшов на вулицю й думав наздогнать Сиклету, але Сиклета десь зникла на городах у садках, приставши до дівчат.

Другого дня дід вийшов у садок і насторочив вуха. Між вербами незабаром затріщав праник. Дід аж зрадів і почимчикував в берег. Сиклета стояла на камені й збивала полотно. Дід приступив до неї й поздоровкався.

- Чом це тебе так довго не видко було в березі? - спитав дід в Сиклети.

- Бо я цілий тиждень ходила на буряки бити риски; ще на минувшему тижні загадували на селі збивать борозни на буряках, - обізвалась Сиклета, держачи в руках праник і розставивши руки.

- Чи не найнялась би ти в мене за наймичку? Хівря вже стара, не здужає зимою на річку ходить з платтям, не здужає золійники носити до жлукта, не одзолить добре сорочок, а пере ніби сухоперки; а я люблю, щоб сорочки були добре випрані, щоб були білі, як папір. Хівря не увинеться з тим топлінням, варінням, шиттям та полоттям. Відомо, стара людина.

- Добре, діду! - обізвалась Сиклета, а в неї очі аж засяли. Вже давно в неї була думка стати в Грицая за наймичку. Вона сподівалась, що дід прийме її на службу з малим хлопцем, бо інші багатирі не приймали її на службу з хлопцем. Маючи це на думці, Сиклета задля того й занадилась в Грицаїв садок, щоб у березі прати плаття…

Сиклетин батько був дуже сім'янистий чоловік, та ще й до того небагатий. Старші його діти вже підростали, але в його було чимало й своїх дрібних дітей. З'їжа була велика: хліба було обмаль. Сиклетин батько насилу настачав хліба на свою велику сім'ю; він хотів найняти в кого-небудь Сиклету за наймичку. Сиклета розвідала про діда Грицая й почала вчащати в його город, нібито на річку. В неї вже давно була думка підлеститься до діда й найнятись в його за наймичку.

- Але мені перше треба спитать в батька та матері, - сказала Сиклета до Грицая.

- Авжеж спитай! Порадься з матір'ю та й приходь з нею. Може, й зійдемось за ціну.

- Тільки, діду, я загодя скажу, що в мене є невеличкий хлопчик. Я не знаю… як воно буде… Я хлопця не покину в батька.

- Та твоє хлоп'я небагато заважить, небагато переїсть в мене хліба, - сказав дід. - Приходь з матір'ю хоч і зараз. Я одправлю бабу Хіврю.

Сиклета попрощалась і пішла тихою ходою, похиливши голову й думу думаючи. Дід Грицай вернувся в пасіку.

- Гм… гм… - заскрипів дід Оникій, - оце чорт його й видав. Залицяється до червономордих молодиць без сорому серед дня…

- А хоч би й залицявся? Хіба старому не можна залицяться?

- Не можна!.. Ще старе луб'я й на вулицю піде вкупі з парубками. Гм, хм! - аж чмихав дід Оникій на всю пасіку.

- Чмихай, хмихай! а старе луб'я візьме та й ожениться, ще й Оникія попросить в бояри.

- Заманулось у петрівку мерзлого. Хм, хм! І вдасться ж тобі така людина! Візьме та й здуріє на старості літ. Дуже вже ти став баский, як Оришка померла.

- Скрипи, скрипи! Я був баский і замолоду, баский я й на старості літ, не такий, як ти. Як розбасуюся отут в пасіці, то й тебе вбрикну і уликипоперекидаю, - сміявся Грицай.

- Басуй, басуй, доки тебе не приборкає, - сказав Оникій, сплюнув та й замовк, насупивши брови.

- То так тобі здається, що я басую, бо ти сам вже геть-то не баский, мов стара курка. Ти вже й справді став старий та ще й недобачаєш; тобі на очі вже полуда впала, - обізвався дід Грицай.

- Бачу я добре і через полуду! Не зовсім ще я осліп, - сказав Оникій і замовк.

Надвечір Сиклета прийшла з матір'ю доГрицая. Грицай найняв Сиклету за наймичку і згодився, щоб Сиклета взяла з собою й маленького сина Петруся. Сиклета була рада, аж сміялась.

«Отепер я в діда в хаті й наймичка, й господиня. Над моєю шиєю не виснутиме хазяйка, не гарюкатиме та не гризтиме мене щогодини», - подумала Сиклета.

Другого дня Сиклета, зваривши обід, заходилась порядкувать в хаті: вимазала й вибілила хату, пошпарувала піч та припічок, помила образи, повишкрібала лави та стіл, за образи позатикала свіжі ласкавці та васильки. Робоча, жвава, метка, проворна зроду, вона поприбирала, повимивала, повичищала все чисто в хаті в одну мить. Блиснуло вечірнє сонце в віконця, хата аж засміялась.

«Ну та й проворна ж та хазяйновита оця молодиця!» - думав дід Грицай, поглядаючи скоса на Сиклету, як вона проворно та швидко вешталась по хаті коло роботи.

- Дядьку! це ви дохазяйнувались до того, що в вас в оселі нема ні собаки, ні кішки. Аж чудно якось, що надворі собака не гавкає, а в хаті кішка не нявкає. На мишей і страху нема! бігають по хаті серед дня. Достану я цуценя та кошеня. Буде Петрусеві забавка. Петрусь буде гратись з кошеням, - сказала Сиклета.

- Коли хоч, то й достань. Нехай тобі собака гавкає, а кішка нявкає, бо мені про це все байдуже.

- Дядьку! в вас у дворі свиней нема й заводу. Чом ви пак не купите зо два підсвинки? Хвалить бога, у вас є й висівки, й полова, й межисідка, а в комірці стоять і одвійки, і од'ємний: є з чого надерти дерті, буде чим годувати поросята. А к різдву можна буде виростить і вигодувати кабанця, - сказала Сиклета.

- Про мене, піди по кутку та розпитай, може, й знайдеш двоє поросят або кабанця на годівлю, - сказав дід.

Незабаром Сиклета достала й кошеня, й цуценя, купила два підсвинки. Петрусь грався з котеням та цуценям. Знайшлася йому забавка.

Розумна й добра, але хитра й облеслива, Сиклета швидко постерегла дідові норови і підійшла під його смак. Вона годила йому, розпитувала, яку він любить страву, який він любить хліб - чи кислуватий, чи солодкий. І таки догодила йому: варила кашу круту, обмішувала пересмаженими вишкварками, щоб хрущали в роті, варила кислуватий борщ, пекла кислуватий хліб, котрий сама насилу бгала в рот, бо не любила кислого хліба,

«Ну та й добра ж наймичка оця Сиклета! зараз постереже, в чому мені недогода або догода!» - думав дід.

В дідовій хаті стало веселіше, неначе червоновида Сиклета закрасила собою хату й звеселила стіни й кутки.

Петрусь бігав по хаті, грався з котеням, щебетав, пустував. Дід дуже полюбив маленького Петруся, любив брати його на руки, садив його собі на коліна і пестив його, і грався з ним, як з котеням.

- А в діда борода з конопель, - белькотав Петрусь і брав рученятами діда за бороду й плутав її на всі лади.

- А вуса в діда з чого? - питав дід в Петруся.

- А вуса з клоччя, а брови з щетини, - лепетав малий веселий хлопець.

Дід реготався й цілував малу дитину в замурзане лице.

- Веселий твій Петрусь вдався, певно тим, що київський, - жартував дід з Сиклетою.

- А ти, сину, любиш діда? - спитала Сиклета збоку. - Чи дід гарний?

- Авжеж гарний, бо кудлатий, як наше кошеня, - промовив Петрусь.

- А вуса в діда гарні? - спитав Грицай в хлопця.

- Ні, не гарні, такі товсті, як хвости в цуценят.

Дід зареготався на всю хату.

- Ну та й втішний же твій Петрусь! Він в тебе вдався, - сказав Грицай.

В веселій хаті, з веселими людьми весело й жити. Дід Грицайповеселішав і вже не так часто тягався по корчмах та по гостях. Він таки виканючив у Мотуза ще півсотні карбованців. Мотуз крутився, вертівся, одпрошувався, але таки мусив позичить грошей в одного багатиря й оддав Грицаєві. Дід потрошку вряди-годи переносив їх до корчми.

В кінці літа, одного дня, вранці, Сиклета поралась коло печі. Дід Грицай довго дивився, як вона то нахилялась, то підводилась, кидаючи крутини соломи в піч. Сиклета гнулась, випрямлювалась, знов нагиналась, неначе тонка верба коливалась на вітрі. Дід задивився на неї, а далі промовив несподівано, неначе його слово зірвалось, як з кілочка.

- Сиклето! чи ти підеш за мене заміж, як я буду тебе сватать?

Сиклету неначе хто впік огнем. Вона випросталась на ввесь свій зріст і вирячила на діда свої здивовані чорні очі. Її очі з того дива аж побільшали. Дід стояв, кліпав сірими очима і ждав одповіді, осміхаючись. Сиклета дивилась на дідові м'які рожеві щоки, котрі од сміху ніби посунулись під самісінькі очі, дивилась на його ясні сірі очі, на веселі уста під вусами. А перед її очима несподівано майнув Київ, блиснули чиїсь пишні карі очі, зачорніли брови, засміялись червоні молоді уста з-під чорних довгих вусів. В серці спалахнула давня любов, неначе на Сиклету повіяло гарячим духом літнього дня, пропаханим васильками та м'ятою, неначе в хмарний день несподівано блиснуло з-за хмари сонце, облило землю світом і теплом. Всі ці думки блиснули в неї в голові в одну мить, як блискавка: блиснули й згасли.

Сиклета стояла й мовчала. Дід спитав вдруге.

- Чи пішла б ти за мене заміж, якби я тебе сватав?

Сиклету неначе хто різнув по серці ножем. Солодкі, пишні, як літній день, згадки про давню любов несподівано змінились на гіркий полинь: тіло неначе пройняв мороз, пройняв наскрізь до самого серця; але вона ненароком кинула очима на свого Петруся. Подивилась і зітхнула.

«Петрусь матиме хату й грунт… - подумала Сиклета, - треба йти заміж за діда. Дід старий, підтоптаний, але веселий, моторний, непротивний».

- Я, дядьку, не удова; я батька маю. Спитаю передніше поради в батька та в матері, - сказала Снклета й спустила очі додолу.

- То й спитай. Ти, Сиклето, так мені догодила в усьому, як ніхто мені не догодив ще ніколи. Ти вмієш спекти й зварити по моєму смаку; ти така хазяйновита, що кращої для себе хазяйки я й не знайду.

- Бо мене вчили в Києві й пекти, й варить, - тихо обізвалась Сиклета. - А чи одпишете на мене й на мого Петруся свою хату й грунт? - спитала Сиклета проворненько й облесливим, солодким голосом, не дивлячись дідові в вічі.

- Атож! Я ще за своєї жизності одпишу в духовниці на тебе й на Петруся хату, й грунт, і пасіку. Як помру, матимеш з сином притулок. А мені треба хазяйки. З наймичок мало користі. Біжи спитай батька та матері хоч і сьогодні, - сказав дід і вийшов з хати.

Сиклета кидала крутини з соломи в піч, а в неї по щоках покотились сльози.

«Ой карі очі, чорні брови! жаль мені за вами. І була вже забула за вас, та знов згадала. І не забуду вас, доки й мого віку, бо раз на віку була я щаслива. Минуло моє щастя, таке пишне та недовге. Доведеться йти за діда заміж. Хоч принаймні матиму з сином пристановище».

Дід Грицай пішов у садок. В його заворушилось в серці почування веселе, навіть молоде. Старому заманулось балакати, жартувать, випить всмак в компанії й побалакать з людьми в веселому товаристві. Грицай углядів діда Оникія за вишнями. Йому заманулось трохи подражнитись з поважним дідом.

- Оникію! - гукнув Грицай.

- Та чого там!- обізвався понурий Оникій.

- А ходи лишень сюди! Щось маю казать.

- Та чого там! Чи вже приступає до тебе, чи що?

- Та вже й приступило, - сказав дідГрицай. - Оникію! Чи ти знаєш, що я оце женюся!

- Цур дурня! Ще що вигадай! Перехрести лишень свого лоба! - обізвався дід Оникій, виступаючи з-за вишень на галявину.

- І їй-богу, і присягай-богу, що женюся. Вже й молоду напитав.

- Та це ти дражнишся зо мною! Я тобі не собака, щоб ти зо мною дражнився. А коли тобі припала охоте дражниться, то ондечки лежить на призьбі Сірко: біжи та й смикай його за хвіст, а він буде тобі гарчать.

- Та яке там в іродового сина дражніння! Я тебе просю за старосту. Будь ласкав! підіть з Мотузом за старостів до моєї молодої.

- Де ж ти собі напитав бабу? Чи таки в Трушках, чи в Шамраївці, чи, може, аж у білій Церкві? - спитав Оникій.

- Яку там бабу! На вражого сина здалась мені баба! Нехай вже тобі буде баба. Я сватаю молоденьку молодицю, червону, як калина в лузі.

- Пху на тебе, сатано! Тобі час би вже про домовину та ладан дбати, а він тобі он що!

- Яку там домовину! Ще й потанцюєш з своєю бабою в мене на весіллі. А вже весілля встругну на все село! Ший, Оникію, сап'янці і собі, й своїй бабі. Хоч-не-хоч, а мусиш прислужиться мені: підеш за старосту.

- Верзи, верзи на свою обихідку! Може, на душі полегшає, - сказав Оникій і сховався за вишнями.

Ввечері того-таки дня, впоравшись у хаті, Сиклета побігла до батька й розказала батькові й матері, що Грицай її сватав. Батько й мати зраділи.

- Я допоминалась, щоб Грицай одписав на мене хату й грунт. Як не запише на мене хати й левади ще за живоття, то я за його зроду-звіку не піду. Він обіцяв одписать на мене хату й грунт, ще й пасіку, - сказала Сиклета.

- Ще й пасіку? - аж крикнула мати.

- І пасіку обіцяв одпнсать, - сказала Сиклета.

- І то добре! - сказав батько. - Він не лихий чоловік, ще й при здоров'ї, хоч і любить бенкетувать.

- Ти, дочко, причепись до його, щоб він тобі одписав і поле, - сказала мати, - в його поля доволі, а поле здасться Петрусеві. Бо де ж Петрусь знайде собі поле.

- А справді добре було б, якби він одписав мені й Петрусеві поле, - сказала Сиклета.

- Гляди лиш, щоб не переборщила. За поле вже заплатив Мотуз, хоч і не всі гроші. А як ти будеш намагаться за поле, то Грицай надумається та ще й одкинеться од тебе. Вже потім, як вийдеш за його заміж, підійди до його підступом, хитро та мудро, то, може, він і на Мотуза не подивиться, і поле тобі одпише. Тим часом матимеш хату й грунт. Матимеш притулок, і син твій не буде безпритульний. Матиме за що зачепиться.

Сиклета задумалась, їй забажалось загарбать і дідове поле для свого безталанного Петруся.

Через тиждень дід Оникій мусив-таки йти за старосту до Сиклетиного батька. Дід Грицай ще перед вінчанням одписав Сиклеті й Петрусеві хату, грунт і пасіку і повінчався з Сиклетою, невважаючи на те, що вона була покритка та ще й накинула сина дідові в хату.

- Оженився дурний та взяв біснувату, та не знали, що робить - запалили хату, - приказували люде, прочувши за дідове весілля.

Одначе з Сиклети вийшла зовсім не біснувата жінка, а добра хазяйка в дідовій господі. Вона була робоча й хазяйновита, робила не покладаючи рук, дуже добре доглядала дідового хазяйства. Після весілля дід Грицай перестав пити та швендять по гостях та по корчмах. Але перегодя його знов потягло до гулянки: знов почали збираться до його старі гулячі діди та баби. Сиклета й словечка не говорила дідові, служила йому, слухала його й корилась, їй все здавалось, що вона дідові не жінка, а наймичка, що вона вибула рік в діда на службі, стала на другий, добуває другого року, а потім ще набуває зайві тижні на службі, та все служить, та ніби набуває року, котрому й кінця нема.

Сиклета насилу звикла звати діда на ймення: все звала його дядьком, викала на його, доки дід не розсердився на неї й не звелів звати його Дорошем і тикати на його.

Минуло два роки. Сиклета вірно служила дідові, годила йому в усьому, не сказала йому ні одного докірливого слова. Коли дід був сердитий або приходив додому п'яний та починав вередувать, вона змовчувала, зціпивши зуби, поки дід не переставав гримать. Вона знала дідові норови, знала, що дідові ні в чому нема впину, що дідові своя воля волить. Третього року після весілля дід занедужав, полежав неділь зо дві й швидко одужав. Сиклета побачила, що настав час говорить з дідом за поле. Раз по обіді, як Дорош випив кільки чарок горілки з сусідами, а сусіди розійшлись, Сиклета причепилась до діда.

- Дороше! навіщо ти оддав поле Мотузові?

- Бо грошей треба було, то й оддав, - сказавГрицай.

- Ти старієшся, а мій Петрусь росте. В мене поля ні клаптика. Одпиши ти своє поле за живоття на мене й на Петруся. Ти знаєш, як тепер стало скрутно з землею.

- Буде Мотуз сердиться на мене, буде клясти. Якось ніяково мені, - сказав дід.

- Нехай кляне. Буде він тебе клясти, як тебе на світі не буде: не чутимеш, - сказала облесливо Сиклета.

- Правда, що ти мені служила й догоджала, як ніхто в світі мені так не годив. Оце я виманив в Мотуза ще п'ятдесят карбованців, а він сказав, що вже більше не дасть, що він вже й переплатив мені за те поле…

- Авжеж! От і переплатив! Тепер люде беруть наспіл поле не з половини, а з третини. А Мотуз і досі оре твоє поле з половини. Чи він же програв? Не один десяток карбованців він заробив з твого поля.

- І то правда. То й одпишу тобі, і не так тобі, як Петрусеві, бо я його люблю, як свого сина.

- То не гайся ж та й одпиши поле зараз-таки, бо ти все нездужаєш. Колись несподівано помреш, а я зостанусь сиротою.- сказала Сиклета.

Дід і справді не довго гаявся: він пішов до писаря, дав йому хабара. Писар написав духовницю, сам підписався за свідка, попросив ще одного свідка. І той за гроші підписав засвідчення. Грицай поїхав до Білої Церкви до нотаріуса; нотаріус засвідчив духовницю. Все було зроблено як слід, по закону. Дід оддав духовницю Сиклеті. Сиклета доручила бомагу своєму батькові. Дід Грицай пожив ще рік і помер.

- Ну тепер, хвалить бога, Грицаєве поле буде моє! - сказав Мотуз до жінки і пішов до волості з бомагою за пазухою. У волості він вже застав Сиклету й Сиклетиного батька.

- Опізнився, Мотузе, з бомагою! - обізвався писар з-за стола. - Грицай одписав ще за жизності своє поле своїй жінці Сиклеті: ось його й духовниця.

Мотуз остовпів і не міг і слова промовить. Очі неначе згасли, голос неначе якась сила одібрала, в його ніби одняло памороки.

- Як же це воно буде? Я ж йому заплатив за поле грішми? Хто же мені верне мої гроші? Я чоловік небагатий, негрошовитий; через те поле я напозичався в людей. Як же воно буде? - бідкався Мотуз.

- Як знаєш, так і роби. Грицай написав духовницю, а духовниця все одно, що й закон, - обізвався писар з-за стола.

- Я свого не подарую, буду жалітись у суд, буду позиваться. Для мене буде вже надто кривдно. Яка ж це правда на світі! -говорив Мотуз, скоса поглядаючи на Сиклету; в його очах світилась така ненависність до Сиклети, що, здається, він був ладен кинуться на неї і задушить її.

Сиклета навіть не дивилась на Мотуза. В неї вид аж сяв, аж сміявся од радості.

- Ну та й лукавий же чоловік, отой Грицай! скривдив Мотуза ні за що ні про що! - аж загули на селі люде.

По селі загомоніли: пішла по селі опорока на Грицая за його лукавий вчинок.

За Грицаєве поле схопилась лайка, змагання, трохи не бійка, неначе над дідовою могилою схопилося полум'я, підняло пожежу на кутку і підпалило й Мотуза, і Сиклету, і далеких дідових родичів. Десь знайшлися й об'явились Грицаєві родичі: якийсь його небіж вдругих і другий небіж втретіх. Сам Мотуз докопався, що Грицаїв дядько держав його рідну тітку, а Мотузова дядина доводилась родичкою бабі Оришці. Мотуз пішов до священика й навіть достав усі виписи з метрики і забрав метричні засвідчення про своїх дядин та тіток.

І Мотуз, і далекі Грицаєві родичі - усі кинулись до одного писаря в близькому містечку, щоб він писав прошения в суд за Грицаєву землю. Писар писав усім бомаги та набивав кишені грішми. Сиклета подала духовницю в суд, щоб землю затвердили за нею й за Петрусем, а слідком за нею поїхав Мотуз та Грицаєві родичі. За Грицаєве поле схопилась ніби битва, битва гаряча, битва на смерть. Усі мали надію виграти на суді позов і забрать Грицаєве поле, усі не шкодували за грішми, витратились до останнього шага, напозичались в людей, у жидів по самісіньку шию, сипали грішми, як половою. Кожний сподівався, що забере собі Грицаєве поле і позаплачує довги, ще й зістанеться з прибутком.

Довгенько тяглося діло за Грицаєве поле в суді. Частенько доводилося Сиклеті, й Мотузові, й Грицаєвим родичам навідуваться до Києва та платить чималу судову оплать за свої позви. Через якийсь час прийшла з суда оповістка. Суд присудив Грицаєве поле й грунт Сиклеті, але Сиклета повинна була виплатить Мотузові гроші, передніше заплачені Грицаєві за поле. Мотуз не вдоволився цим присудом і подав бомагу до Петербурга. Там перегляділи діло і присудили Сиклеті тільки Грицаєву хату й грунт, а поле присудили Мотузові. Бідні Грицаєві небожі вдругих та втретіх не достали нічого і тільки дурнісінько витратили чимало грошей.

Три роки прожила Сиклета сама з малим хлопцем, а четвертого року вийшла заміж за парубка. Вона прийняла молодого та гарного парубка в прийми в свою оселю.

1897 р