Ставка більша за життя. Частина 1

Друге народження

Він домовився з П’єром, що, вертаючись назад у табір, вони обидва заляжуть на картоплищі. Це був неабиякий шанс. Наглядачі в цю пору вже стомлені, юрба примусових робітників, яка повинна марширувати в штрафних трійках, після дванадцятигодинної каторжної праці плентається немов осовіла; кожний думає тільки про те, як би якнайшвидше бути дома, якщо можна назвати домівкою обгороджений колючим дротом чотирикутник бараків, куди загнано кількасот чужоземних робітників, що працюють на ремонтній верфі морського флоту в Крулевці. Можна отож сподіватися, що ніхто з в’язнів не помітить втечі, а коли й помітить, то, напевне, подумає, що ті двоє зовсім збожеволіли, бо ж усі втечі закінчуються, як правило, однаково за день—два, найбільше за тиждень, до табору знову приводять кожного, кому, як говорить у такому випадку начальник табору, лагерфюрер Артц, набридло спокійне життя в цьому тихому, приємному місці й забажалося скуштувати справжнього німецького концтабору…

Бо й справді: цей малий табір, збудований на пустирі під Крулевцем (з даху найвищого барака видно кінцеву трамвайну зупинку), не є справжнім німецьким табором. Стах сподівався па гірше, коли його заарештували в рідній Косьцєжині. Тоді вже діяв Штутгофський концентраційний табір, що був пострахом для всіх поморських поляків. Однак Хлопець мав щастя. Запломбований вагон для перевезення худоби минув Гданськ, з яким єднало Стаха стільки гарних та неприємних спогадів, і попрямував на схід. Так ото й опинився юнак у цьому невеличкому таборі, де, звісно, не церемоняться з в’язнями, кави з молочком у ліжко не подають, але супом з брюкви, що в ньому де-не-де плавають і шматочки жирного м’яса, годують майже досита та й хліба виділяють чимало, півкілограма щоденно. Річ у тім (Стах швидко зметикував це), що в табір загнано виключно молодих і здорових людей, дібраних за технічним фахом. Можливо, зізнання Стаха на допиті в косьцєжииському гестапо про те, що він чотири семестри вивчав кораблебудування в Гданському політехнічному інституті, зізнання, додаймо, викладене добірною німецькою мовою, вирішило його долю.

Серед товаришів по нещастю переважали люди, звиклі до заводської праці. Стах заприятелював із Фельком, який був майстром у варшавського Герляха; а чоловік, по сусідству з яким дали йому місце на нарах, той П’єр, з котрим він оце тепер домовився про втечу, працював напередодні війни в Пангарда як різальник-інструментальник. Велетенській машині тотальної війни, об’явленої фюрером тисячолітнього райху, потрібні були фахівці, бо чимало місць біля металообробних, фрезерних та шліфувальних верстатів залишилися пустими: людей, які працювали на тих місцях, відіслано на фронт. А хтось мусив-таки виготовляти запчастини для подзьобаних англійськими снарядами суден; отож і створено цей табір, про який самі його шефи говорили, що він належить до найкомфортабельніших місць Третього райху. Биття не входило тут до ритуалу. Щоправда, в’язні не раз діставали прикладом по спині, особливо в час, коли постовий мав якусь муху в носі; але це було, мабуть, більше схоже на штурхани, аніж на удари, сторожовий персонал табору, либонь, одержав інструкцію: мешканців цих чотирьох бараків, обгороджених колючим дротом, по змозі щадити. Ці люди були потрібні принаймні до кінця війни. Райх вирішив витискувати з них все можливе, аж поки винесе ухвалу про їх знищення. Власне, у цьому таборі можна було б діждатися й кінця війни, бо щадили їх навіть англійські бомби, що через нерівномірні інтервали часу падали на Крулевець. Лагерфюрер Артц, товстун без правої руки, яку вже встиг втратити десь у французькій кампанії, намагався навіть жартувати, що йому, зрештою, легко вдавалося.

— Бачите, — казав він, — як вас оберігаємо. Англійці бомбардують німецьке місто, а вас ми поселили за містом, щоб, боронь боже, не зазнали кривди…

Очевидно, нічого не дається задарма. Порівняно людські умови життя в’язні оплачували дванадцятигодинною каторгою. До цього додається ще й майже ціла година, яку витрачають в’язні на дорогу до табору (вранці їх відвозять на верф вантажними автомашинами).

Багато хто з усім цим примирився. Деякі навіть вважали, що їм випала, як по лотереї, щаслива доля, скажімо, ті, що з Вартегау або з Помор’я. Хто звідти родом, мають право частину зароблених марок переказати залишеним дома сім’ям. їх перебування тут в якійсь мірі оберігає, принаймні так собі думають, їхніх найближчих від виселення. Такі навіть підхвалюють табір, вважаючи його найменшим злом, що могло їм зустрітись.

Але Стах уже восьмий місяць, тобто з першої хвилини, коли потрапив сюди, думає про втечу. Щоправда, він теж родом з Помор’я, однак нічим не може допомогти своїм близьким, яких затопила перша хвиля гітлерівського терору восени тридцять дев’ятого. Сам він утік тоді до Кракова, потім — до Варшави.

Довго шукав контакту з якоюсь організацією, хотів іти в ліс партизанити, хотів битися, але ж підпільні організації тільки-но починали зароджуватися і охоплювали своєю діяльністю невеликі групи; а поголоски про партизанські загони більше скидалися на мрії, ніж на дійсність… Коли ж, нарешті, вдалося йому налагодити контакт з підпільною організацією, коли він прийняв присягу і думав уже: робитиме те, що повинен робити після всього, заподіяного німцями його матері й вітчимові, його родичам та близьким приятелям, — в цей час йому наказано повернутися до Косьцежини. Він повинен там прижитися й притихнути, в разі потреби стати фольксдойчем[1] і чекати нових наказів. Стах доводив, що він хоче боротися зі зброєю в руках, що хоче убивати людей, котрі зруйнували його рідний дім… Та це нічогісінько не допомогло. Наказ є наказ. Мусив розуміти, що організації потрібні люди, які добре володіють мовою свого ворога, добре знають місцевість, інтелігентні й відважні, котрі в разі потреби зуміють створити конспіраційну групу чи розвідувальну мережу. Одначе не діждався жодного наказу. Через три тижні після приїзду до Косьцєжини за хлопцем прийшло гестапо, і от він приземлився в цьому малому таборі.

Мали тікати звідси разом з Фельком — із тим, що працював у Герляха. Хлопець був спритний, поцупив у когось з німецьких робітників документи і вичікував слушного моменту. Стах, власне, думав, щоб і собі зробити щось подібне, як одного разу вночі їх розбудив візит гестаповців. Вони відразу ж пішли до Фелька. В його сіннику знайшли ті документи. Фелько більше не повернувся. Після цієї події скінчилися голосні розмови і напів’явні приготування до втеч. Хтось у таборі займався доносами, та, на жаль, не можна було встановити, хто саме. В усякому разі мета адміністрації табору була досягнута. Люди позамикалися в собі й потім довго принюхувались один до одного, перш ніж заговорити. Було так, як цього хотів лагерфюрер Артц: “Працювати, працювати, не думати про дурниці…”

Проминуло місяців зо два, перш ніж Стах з П’єром, сусідом по нарах, здружився так, що обидва почали закидати про втечу. Власне, П’єр, коли перший бар’єр недовір’я було зламано, сказав Стахові:

— А ти знаєш, чому всі втікачі попадалися? Тому, що втікали не туди, куди треба. — І потім пояснив: — Виривалися поляки — це зрозуміло… їм найближче… Жоден француз не пробував, ані чех, ані югослав. І все-таки ні одна втеча не вдалася…

Було шістнадцять втеч. Більшість людей тікали групами, по двоє або по троє, дехто — сам-один. Втікачі завжди поверталися. Один тільки раз хтось не повернувся, привезли його труп.

— Це дуже просто, — вів далі П’єр. — Подумай-но, всі втікають на південь, до своїх. Від території, на якій вони могли б дістати допомогу польського населення, одділяє їх триста кілометрів.

— Більше, — спростував Стах. — Кордон райху тепер пролягає за яких п’ятдесят кілометрів на північ од Варшави.

— Тим гірше. А треба тікати не сюди. — П’єр провів цвяхом по блясі, котра повинна була стати частиною корпусу якогось панцерника, бо розмовляли вони на місці праці, на верфі, дійшовши висновку, що тільки тут, при оглушливому гахканні пневматичних молотів і скреготі розкраюваної сталі, можуть розмовляти між собою, певні, що їх ніхто не підслухає. — Значить, треба тікати не сюди, — повторив француз, — а сюди! — І він провів цвяхом нову стрілку, яка перетиналася під прямим кутом з першою, що вказувала напрям до Польщі.

— На схід? — не зрозумів Стах. — Ти збожеволів. Там же більшовики.

— Ну, так, — кивнув головою П’єр. — Кордон лежить від нас кілометрів за сімдесят—вісімдесят. Подумай лиш!

— А як росіяни видадуть нас в руки німцям? Або засадять за дріт десь на півночі?

Довго не поверталися до цієї розмови, тобто не говорили прямо про це; однак П’єр кружляв довкола згаданої справи, як той нічний метелик круг свічки. Стах скоро зорієнтувався, в чім річ. П’єр був комуніст, і його тягло на схід. Звичайно, він волів би повернутися до Франції, але знав, що це неможливо, отож і вибирав Росію. А він, Стах? У ньому не виховано любові до східного сусіда. На протязі свого двадцятидворічного життя не встиг зіткнутися з людьми, котрі на той великий, що переборював різні труднощі, край мали інший погляд, ніж він, — погляд, який в ньому виробила шкала та читання преси. Хлопця, однак, зацікавлював той край; Стах чув про п’ятирічки, про Дніпрогес і Магнітогорськ, захоплювало його перетворення рільничої країни в могутню промислову. Але чув також про чистки та процеси, нестатки й колективізацію. Стах не знав, наскільки правдивим було те, що він читав, однак вибір шляху на схід був справою нелегкою. Втеча до Генерал-губернаторства[2] є, звісно, пекельно важкою, майже неможливою, і все ж тікати до Росії… Саме тому, коли П'єр провів йому стрілку, що визначала маршрут на схід, Стах вигукнув у першу хвилю: “Там же більшовики!”

— Ти чигав… — запитав кількома тижнями пізніше П’єр під час півгодинної перерви на обід, — ти читав “Майн Кампф”? — Вони сиділи в машинному відсіку корабля, що стояв на ремонті. Обіднє вариво привозили їм на верф. Це запитання так зненацька заскочило Стаха, що він не доніс до вуст навіть ложки з якимсь крупником.

— Ти що — здурів? Навіщо мені читати таку гидоту, яка доводить, нібито я — людина нижчої раси?

— Якби ти читав… — П'єр вишкріб кашу з дна миски, старанно облизав ложку. — Якби ти читав, то знав би, що до людей нижчої раси Адольф Гітлер зараховує і росіян. І ще знав би, що знищення більшовицької держави є його головною метою. Без цього він ніколи не здобув би “життєвого простору для вибраного народу”. Йому потрібні родючі степи України, отже, війна з Росією неминуча. Якби Росія воювала з Німеччиною, ти пішов би за Росією?

— Пішов би.

— Даю слово честі, що війна вибухне.

Стах хотів сказати йому, що не дуже вірить у це, що цьому заперечують останні події, але не встиг, бо завила сирена, оповіщаючи про кінець обідньої перерви. До машинного відділення припхався майстер і погнав їх працювати. І тільки через кілька тижнів трапилася нагода знову поговорити. П’єрові тепер легше було виконати своє завдання. Концентрація німецьких військ в районі Крулевця впадала у вічі кожному. П’єр тріумфував.

— А що, хіба я не казав, брате? Тепер — найсприятливіша пора. Танки безперервно сунуть на схід. Я ж знав, що то була тактика з обох сторін: і німцям, і росіянам потрібен був час. Сталін не дурний. Він знав, що в тридцять дев’ятому не впорається з Гітлером. Треба було виграти трохи часу. Тому й уклав той пакт. Я знаю, що це болить тобі. У нас теж багато людей цього не розуміли. Але ж ти знаєш таку приказку: своя сорочка ближча до тіла.

Отже, приятелі усталили день втечі. Найкраще — після роботи, коли конвоїри, що супроводжують їх, теж потомлені. Залягти десь у картоплищі і перечекати, поки їхня група пройде. Поки в’язні дійдуть до табору, мине півгодини. Потім — вечеря, а перекличка аж о дев’ятій; отож разом — дві з половиною години. Однак це ще не все. П’єр домовиться, щоб хтось із французів крикнув, що майстер залишив їх на нічну зміну. Німці поїдуть па верф шукати відсутніх — ще одна година. Разом — три з половиною, до чотирьох годин. Є в них по кілька марок: П’єр продав конвоїрові гарний муаровий шарф, а Стах — триденну порцію хліба. Вистачить на квитки в напрямі Клайпеди, Добратися до самої Клайпеди — малувато грошей, отож доїдуть вони до четвертої чи п’ятої станції за Крулевцем. Там обоє зійдуть з поїзда і попрямують на схід.

Саме тоді почнуть їх шукати.

Але шукатимуть на півдні.

Пройшло все несподівано легко.

Насунула імла, і ніхто з конвою не помітив, що когось не стало в групі. Зрештою, трудно було винити їх у цьому, бо ж трійки давно вже розпалися, робітники, вкутані хто в що міг, ішли майже наосліп, навпроти вітру, який обліплював їхні обличчя шаром холодної березневої паморозі.

Становище полегшувалося тим, що втікачі нічим не відрізнялися від німецьких робітників — ті ж самі голубі комбінезони, натягнуті на вбрання. Єдиним розпізнавальним знаком був пришитий на лівій кишені білий клапоть тканини з літерою, яка мала символізувати національну приналежність в’язня. Ще на картоплищі П’єр і Стах позривали ті знаки і з цього моменту в світлі законів райху та внутрішнього розпорядку табору стали втікачами і злочинцями. Лагерфюрер Артц за найменше відпорювання білого клаптя з літерою заганяв в’язня на три дні до карцера.

Так, як і домовилися, втікачі сіли в трамвай на кінцевій зупинці. Цю дорогу вони знали, можна було до центрального вокзалу доїхати без пересадки. Вдавали, нібито незнайомі: німецька мова П’єра могла викликати підозру, хоча сталося так, що план підсунути свиню властям райху вони готували власне німецькою мовою, оскільки це була єдина мова, за допомогою якої обидва могли сяк-так порозумітися. На вокзалі Стах спустив з очей француза, однак боявся розглядатися, щоб не привернути уваги шупо — поліцая-охоронника, який, заклавши руки за спину, прогулювався собі по вокзалу. Купив квиток до станції, де мав вийти з поїзда й П’єр, і байдуже минув у проході залізничника, котрий, гасячи його квиток, навіть не удостоївся зиркнути на нього. Мали вони щастя — поїзд уже стояв біля перону. На пероні П'єр скосив око на Стаха і сів у котрийсь із перших вагонів. Стах вмостився десь ззаду й чекав. Був єдиним пасажиром в купе, згодом з’явився якийсь залізничник, що вертався з роботи додому, на щастя — мовчазний. Він закурив, від чого у Стаха запаморочилося в голові. Німець помітив це — без жодного слова підсунув йому коробку цигарок. Вийшов на наступній станції, і Стах міг, зиркнувши на годинник, ствердити, що коли все йтиме так, як заплановано, то їх почнуть розшукувати допіру за годину. Обдумував, власне, що він скаже росіянам на кордоні, як їх переконає, щоб не відіслали назад. Опам’ятався аж тоді, коли спостеріг, що поїзд стоїть. Зиркнув на годинник і вжахнувся. Проспав станцію Гнейсау, де мав зустрітися з П’єром. Коли зважити на годину їзди, поїзд мав наблизитися до Клайпеди. Стах виглянув у вікно — повільно підіймався семафор. За кількасот метрів ясніли вогні і виднілися будівлі досить чималого, як на перший погляд, міста. Прийняв рішення в одну мить — вистрибнув, як тільки поїзд здригнувся.

Стах зупинився на терені бічної вулиці. Праворуч бовваніли низькі будівлі, можливо, склади; ліворуч тягся перелісок, на краю якого темніли великі призми вугілля чи коксу. Хлопець рушив у той бік. У нього був компас, була й карта. Але що то за карта? Витята з газети “Кенігзберг Цайтунг”. Карта переможного маршу німецьких військ. Та ж частина Європи, яка його цікавила, була ледве-ледве позначена. Він міг тільки здогадуватися, що кордон має бути десь поблизу. У смужці світла сигналізаційної лампи він поклав на долоню виготовлений власними руками компас: намагнічена голка на покривці від коробки крему для взуття. Знав тільки одне, що мусить іти на схід.

Сховав у кишеню компас і ввійшов у перелісок.

Полковник Якубовський сказав шоферові, щоб той зупинився перед низьким сірим будинком, де містився штаб військового округу. Зиркнув на годинник — виявилося, що приїхав завчасно: його начальник призначив зустріч на одинадцяту, отже, в запасі є ще півгодини. Вирішив пройтися. Розмова з начальством буде нелегкою. Хоча обидва вже знають один одного кілька років, останнім часом якась тінь пролягла між ними. Рум’янцев уважно вислуховував його рапорти й воднораз креслив на картці якісь завитки, а наприкінці обов’язково запитував, чи він, Якубовський, виклав все це на папері, потім брав рукопис і всовував його в папку.

— Ти ні про що більше не хочеш запитати? — промовив Якубовський майже зі злістю два тижні тому, коли був тут в останній раз.

— Все ясно, — сказав той. — Ти думаєш, що це для мене така вже сенсація? Глянь, — він показав на товсту папку, — це зведення за останні три дні. Цього вистачило б добре натопити в грубці. І все — на одну ноту: німці готують це, німці підготовляють те, німці засилають шпигунів. Як ти думаєш, приємно все це читати?

— Але ж ти все-таки читаєш ці папери, перед тим як жбурнути їх в огонь, — мовив Якубовський і відчув, що, мабуть, переступив межу, яку не повинен був переступати. Рум’янцев підвівся з місця, відвернувсь од Якубовського, якусь хвилю вдивлявся в нові будинки за вікном.

— Не топлю цим у грубці, — сказав сухо, майже вороже, — відсилаю все до Москви й додаю від себе ще й підсумкові рапорти, якщо це тебе цікавить.

— Ну і що? — побажав знати Якубовський. Красномовною відповіддю йому було мовчання Рум’янцева.

Чи зараз теж буде так само? Війна висить на волоску — він упевнений в цьому. Рапорти звичайної розвідки, з якими він знайомиться, з дивною одностайністю підтверджують це. Транспортні засоби танкової бригади, перегрупування піхотної дивізії, безупинний рух бензовозів із заходу на схід. Останні інформації з Клайпеди підтвердили давніші повідомлення про те, що в цих околицях німці збудували величезне сховище рідкого палива ємкістю в кільканадцять тисяч тонн. З найостаннішого повідомлення видно, що вже 1800 вагонів-цистерн перелили свій вміст у сховище, однак туди можна влити ще стільки. Інші інформації твердили, що привезений бензин належить до типу легких, котрими заправляють літаки. Для яких же це літаків, якщо в Клайпеді є тільки один невеличкий аеродром, де може розміститися одночасно п’ять, ну од сили десять машин? Мабуть, той хлопець-втікач з німецького концтабору має рацію, твердячи, що в лісах недалеко від Клайпеди він наткнувся на будівництво злітних доріжок, що йде повним ходом…

Що може зробити Якубовський, крім складання детальних рапортів своїм начальникам? Нелегкий хліб він вибрав для себе. Ось уже майже два роки керує секцією радянської контррозвідки, що охоплює своїми діями значний відрізок радянсько-німецького кордону. Що ж можна зробити ще, окрім пересилки рапортів та проведення періодичних службових зустрічей з Рум’янцевим? Адже не запідозрює ж він свого начальника в тому, що той приховує його звіти. Знає цього чоловіка добре і відає, що можна на нього покластися. Коли кілька місяців тому він повідомив Рум’янцева, що на його, досі спокійному, відрізку раптом настало пожвавлення, той зазирнув йому глибоко в очі.

— Слухай, — сказав він, — чи ти, бува, не хочеш цієї війни?

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав спокійно Якубовський, — і певен, що колись поміряємося силами з німцями. Мій обов’язок — відрапортувати тобі про все, що викликає в мене занепокоєння, отже, доповідаю.

Натяк був вельми прозорим: чи ти не хочеш цієї війни, тобто чи не хочеш, щоб ми перемогли німців і вигнали їх з Польщі? Бо ж Якубовський був поляком. Ніколи цього не приховував — навпаки, неодноразово підкреслював це. Його батько командував ескадроном в армії Будьонного, загинув у битві за владу Рад. Він сам вирішив залишитися в Росії. Там, за рубежем, за кордоном, як тоді казали, не мав нікого з близьких чи рідних; мати й сестри мешкали в Ленінграді, нікого з дальшої рідні не знав; і все ж, коли перетворювалася в руїну держава, якої він не любив, коли німці входили до Варшави, що він її і в очі не бачив і котру опромінювало тільки тепло материних споминів, — в Якубовського до болю стискалося серце, і він не раз мусив загризатися з деякими приятелями, котрі загибель панської Польщі сприймали з явним задоволенням. Із Рум’янцевим, щоправда, ніколи не дійшло до суперечки на цю тему. В день капітуляції Варшави Рум’янцев міцно потис йому руку.

— Підуть, як і прийшли, — сказав. — А може, і ти ще повернешся?

Отже, і Рум’янцев, — подумав тепер Якубовський, — переконаний, що має початись війна, що німці наважаться-таки на згубний для них (а в цьому Якубовський, вихованець Академії імені Фрунзе, був цілком певний) наступ.

Полковник знову глянув на годинник. Треба повертатися. Рум’янцев просив його перевірити зізнання того хлопчиська, Станіслава Мочульського, який утік з концтабору поблизу Крулевця із наміром поінформувати радянські власті про концентрацію уздовж їхнього кордону німецьких військ. Цей юнак сказав Якубовському, що, якби виникла війна, він прагнув би вступити до лав Червоної Армії і битися з спільним ворогом.

— Хто знає, хто знає, — мовив Якубовський по-польському. Хлопець здивувався і зрадів; зрадів, мабуть, більше-таки.

— Ви — офіцер їхньої армії і володієте польською мовою?

— Так, — сказав йому тоді Якубовський, — так, я — поляк і офіцер Червоної Армії.

Привабив його цей хлопчисько своїм запалом, патріотизмом, відсутністю пози. Він не приховував перед Якубовським на допиті, що наважився тікати в Росію не без внутрішнього опору, що його переконали в цьому аргументи французького комуніста, з яким разом тікали вони і кого по дорозі згубив він. Не намагався переконувати Якубовського, що захоплений устроєм, який панує в Росії, сказав, що не цікавився політикою, що єдиним його прагненням є воювати проти німців, відомстити за смерть близьких і за поразку батьківщини.

Хлопця Якубовський наказав, звичайно, взяти під замок, додав, однак, щоб перебіжчика годували добре, бо ж схуд під час втечі, а може, під час перебування в концтаборі. Полковник зобов’язаний був перевірити правдивість даних, що їх повідомив хлопець, а на це пішло близько двох тижнів. Сьогодні, власне, отримав підтвердження. Перевірити все, звісно, не вдалося, та в основному факти співпадали. Треба буде хлопця звільнити, його пошлють, напевне, десь у глиб Росії — так і не здійсниться його прагнення воювати з німцями, хоч його вміння розмовляти по-німецьки, якщо воно справді так, могло б десь знадобитися. “Дозволить Рум’янцев — залишу його при собі як перекладачам, — вирішив полковник, входячи в під’їзд штабного будинку.

Виявилося, треба ще почекати. Солдатик, що охороняв вхід до кабінету начальника, був невблаганний. Погодився тільки подзвонити по телефону й повідомити, що полковник Якубовський вже прибув. Із задоволенням повторив Якубовському, що начальник прийме його лише через десять хвилин.

— Він зайнятий, — додав солдат дружнім тоном, — якогось фріца допитує.

Якубовський, спершись на парапет коридорного вікна, курив і роздумував над цією єдиною дружньою фразою солдата-канцеляриста. Не сказав, бач, що допитує німця, а фріца. Цим єдиним словом окреслив своє почуття і ставлення до країни, яка, принаймні офіційно, вже півтора року носить наймення доброго сусіда. “Справжнє почуття народу”, — не без приємності подумав полковник і раптом із здивування аж випустив цигарку. Ні, він не може помилитися, хоч це й зовсім неймовірно. З кабінету начальника, під конвоєм червоноармійця, виходив той поляк, якого він залишив у себе, в гарнізонній гауптвахті. Той самий, тільки трохи інакше одягнений. “Що він тут робить?” — встиг ще подумати, бо Рум’янцев уже помітив його і жестом руки запрошував до себе. Якубовський спостеріг, що Рум’янцев аж ніби помолодів, почав жвавіше рухатися, навіть його звично не випрасувана гімнастерка здавалася менш зім’ятою, ніж завжди.

— Радуйся, брате, — сказав, — лід рушає. Можливо, нарешті, там, угорі, — співрозмовник Якубовського мимоволі глянув на портрет, що висів над столом, — зрозуміють, що це не жарти. Маєш для мене щось цікаве?

— Зараз, зараз, — мовив Якубовський, ще не охолонувши від здивування. — Поки складу рапорт, скажи мені, будь ласка, яким чином ти доставив його сюди? Адже вранці, коли я виїжджав, він ще сидів у мене в підвалі.

— Хто? Кого? — не зрозумів Рум’янцев.

— Не прикидайся. Той поляк, Станіслав Мочульський. Власне, я збирався попросити тебе, щоб ти дозволив мені взяти його за перекладача. Хлопчисько добре володіє німецькою і, звичайно, польською; зможе порозумітися по-російськи.

— Хто? — Рум’янцев, і справді нічого не розумів.

Отже, Якубовський мусив розповісти послідовно про все, як два тижні тому прикордонники впіймали на багнищах якогось озброєного карабіном цивільного, котрий пробирався в напрямі їхньої частини. Зважаючи на відібраний карабін, спійманого передали Якубовському. Хлопець зізнався, що втік з концтабору для іноземних робітників під Крулевцем, що забив німецького вартового, прихопив його карабін і бажає повідомити радянські власті про концентрацію німців поблизу кордону, а також, якщо зайде потреба, хотів би взяти участь у боротьбі проти спільного ворога. Повідомлене втікачем уже в основному перевірили — все співпадало, тільки часу не знайшлося вранці, щоб поговорити з хлопцем. І Якубовський дуже здивувався, коли побачив, що той поляк виходить з кабінету Рум’янцева.

— Ти помилився, — спокійно промовив Рум’янцев. — Це зовсім не поляк, це німець з Литви, зветься Ганс Клосс.

Тепер Якубовський зробив таку безглузду міну, що Рум’янцев аж засміявся й поплескав полковника по плечі.

— Скільки ти вранці вихилив? Склянку чи дві?

— Чоловіче, — відповів Якубовський, — я ж бачив цього конвойованого з відстані двох метрів, при ясному світлі, а допитував його, мабуть, з десяток разів. Тут не може бути помилки. Невже ти коли-небудь у житті бачив двох однакових типів? Хіба що вони — близнюки.

— З одного яйця вилупились, — уточнив Рум’янцев. — Однак я можу поклястися тобі, що цей тип зветься Ганс Клосс. Ми маємо підозру і навіть деякі докази, що він працював на німецьку військову розвідку — абвер. Підтвердженням цього може бути припущення, що німці звернулися з пропозицією обміняти цього типа на дівчину, яка в Білостоці працювала на нас. Напевне, доведеться так і зробити, бо якихось конкретних доказів проти нього не маємо. А мовчун він, як рідко хто.

— Обміняти, кажеш? — В голові Якубовського народилася думка, на перший погляд зовсім абсурдна.

— Такий схожий? — запитав Рум’янцев. — Це цікаво, дуже цікаво.

“Невже і він думає про те ж саме?” — розмірковував Якубовський. Дальші слова Рум’янцева нібито це підтверджували.

— Він добре володіє німецькою? — промовив повільно.

— Вчився два роки в Гданському політехнічному інституті, народився й виховувався в Помор’ї, німецькою володіє так само, як і польською.

— І хотів би воювати проти німців, — засміявся Рум’янцев. — Може, ми дали б йому цю можливість? Подзвони в гарнізон, нехай зараз же приведуть його сюди, того твого патріота, як його там?..

— Станіслав Мочульський. Якби ти їх обох поставив поруч, можливо, тоді побачив би, яка між ними різниця. — Якубовський підвівся з місця, звично пристукнув закаблуками. — Дозвольте йти…

Давно вже жодне з доручень Рум’янцева не приносило йому такого задоволення.

Смуга яскравого світла кишенькового ліхтарика на якусь мить затрималася на ковдрі, під якою вирізнялася постать чоловіка з підігнутими ногами.

“Спить, як дитина”,— подумав Якубовський і спрямував світло просто в лице сплячого. Той схопився в одну хвилю, затулив очі перед колючим снопом світла. Людина, що стояла поруч з Якубовським, здавалося, тільки цього й ждала.

— Name?[3] — голосно гукнув він.

— Ганс Клосс.

— Geboren?[4] — знову той же тон.

— 5 жовтня 1919 року в Клайпеді. Батько — власник маєтку, Герман, мати — Емілія фон Верзеккер.

Якубовський підійшов до вмикача, в кімнаті стало ясно.

— Досить, — мовив до чоловіка. — Як ся маєш, Сташеку? Сподіваюся, що ти не сердишся за цей несподіваний візит?

— Та що ви! — протяг хлопець. — Я вже звик. Тут зі мною не панькаються.

— Ти повинен забути, що колись був Станіславом Мочульським, — сказав чоловік, що ввійшов з Якубовським і досі мовчав. За професією він був психолог, а три місяці тому, з самого початку німецько-радянської війни, став командиром, або, точніше, заступником командира по навчальній частині цієї дивної школи, розташованої поблизу Єревана. Школа була, власне, невеличким містечком, і якби хтось, наприклад, скинутий з парашутом, раптом потрапив сюди, то міг би подумати, що перебуває в центрі Німеччини. На білих, покритих червоною черепицею будинках видніли німецькі назви вулиць (були серед тих назв, звісно, й Герман-Герінгштрассе та Адольф-Гітлер-плац), німецькі вивіски; в кіоску біля пивної можна було щоденно купити свіжі німецькі газети з запізненням всього на три-чотири дні, які доставлялися сюди спеціально через Стокгольм. У пивній обслуговували вродливі дівчата в баварських народних вбраннях, а на цинових поверхнях довгих столів, у фаянсових кухлях пінилося справжнє мюнхенське пиво. Всі, хто тут мешкав, хто щоденно по кілька годин слухав лекції, звичайно німецькою мовою, хто вивчав німецькі військові статути, митні й поштові правила, бо ж ніколи наперед не відомо, що кому знадобиться, всі, кого тут часто будили вночі і від кого, засліпленого електроліхтариком, вимагали різних пояснень, всі, кого тут навчали підкрадатися без жодного звуку й убивати одним ударом кулака, — всі ці люди ненавиділи ворога, який хотів би поставити на коліна їх батьківщину; цих людей навчали для того, щоб вони могли якнайдошкульніше шкодити ворогові — в його ж таки тилу. Очевидно, не кожний з них на довгий час перетвориться в німця, не кожний зможе, як Стах, перевтілитися в постать іншої людини.

— Як він себе почуває? — запитав Стах.

— Розповідає. І, напевне, вже здогадується, чого ми від нього хочемо. Ану, покажи шию — вже загоїлося?

Стах схилив голову, чоловік оглянув майже непомітний шрам нижче правого вуха, навіть пальцем доторкнувся до нього. З тим шрамом була ціла історія. Троє найкращих московських хірургів працювало над тим, щоб створити на шиї в Стаха знак, який дістав Ганс Клосс ще в дитинстві, упавши з коня.

— Все гаразд, — підсумував Якубовський. — На око не відрізняється від того шраму. А як із стрільбою?

— Хочете побачити? — виручив Стаха заступник коменданта школи.

— Зараз, уночі? — здивувався Якубовський.

— Ми приготували тир до нічного навчання.

Всі вийшли на подвір’я; за струмком, над яким зіп’явся романтичний місток зітхань, стояв оточений двома високими валами тир. Саме світало.

— Ввімкнути світло, Клосс? — спитав заступник коменданта.

— Спробую так, — заперечив Стах. Дуже йому хотілося, щоб спроба закінчилася вдало. Хлопець і не сподівався, що стрільба з пістолета завдасть йому стільки клопоту. Щоправда, останнім часом інструктор по стрільбі, до війни цирковий актор, який славився саме влучною стрільбою на арені, був ним задоволений. Мова йшла, звісно, не про звичайну стрільбу в мішень, непорушно закріплену навпроти стрільця. Ця частина тиру мала форму півкола, навкруг якого на відстані кількох дециметрів одна від одної стояли мішені. Під кожною було червоне світло, котре на мить спалахувало й відразу ж гасло. Спалахували ті вогники в певній послідовності, проте не за звичайним порядком: часом перша, зліва, інколи та, що ледве видніється в секторі зору правого _ ока, а деколи й одна з тих кільканадцяти, розміщених у центрі. Завдання полягало в тому, щоб влучити в мішень, де спалахнув червоний вогник, а тих вогників протягом хвилини засвічувалось аж дев’ять — якраз стільки, скільки набоїв у пістолеті.

Заступник коменданта зайшов до будки, де стояв щиток для вмикання світла. Блиснув вогник праворуч — Стах вистрелив і майже інстинктивно крутнувся на п’яті, пальнувши в світлову точечку зліва, а потім, майже не цілячись, ще в три, ближче до центру. І знову — в дві зліва. Коли подумав, що це вже кінець, сяйнуло світло саме в центрі — і цю ж мить натиснув спуск ще раз. Всі підійшли до мішеней. Тільки три десятки, кілька дірочок на межі сімок і вісімок та одна, — соромно й зізнатися, — п’ятірка.

— Не журись, Клоссе. — Стах відчув на своєму плечі дотик руки заступника коменданта. — Я зробив тобі невеличкий сюрприз: ця спроба тривала всього півхвилини! але ти й так мав би дев’ять трупів. Попийте в мене чайку, — звернувся він вже до Якубовського, — і тоді вже їдьте з богом.

— Так, — сказав Якубовський. — За годину ми повинні бути на аеродромі. На нас чекають. Кілька днів, — він обернувся вже до Клосса, — ти будеш іще придивлятися до свого двійника. Поговоримо про родичів… Ти вже визубрив те, що я тобі надіслав?

— Так, — посміхнувся Стах. — Тітка Гільда, сестра моєї матері, має три доньки; найгарніша з них зветься Едита, і я, ще п’ятнадцятилітній, був дуже закоханий в неї. Якщо бажаєте, можу розповісти і про дядька Гельмута. А може, перерахувати всі хвороби, які мучили тітку Гільду? Найважливішою з них є хронічний ревматизм…

— Ти повинен пам’ятати, що це дуже важливо, — мовив Якубовський. — Роль, яку ми даємо тобі, не має, либонь, прецеденту. Я принаймні про щось подібне не чув. — Він уважно подивився на Стаха. Коротко підстрижений, хлопець скидався на копію Клосса. “Ні, на оригінал”, — підправив себе полковник у думці.

— А потім? — запитав Стах.

Якубовський не відповів. Пішов попереду. Думав, власне, про те, як поводитиметься цей хлопчина, коли його пошлють туди, де не буде коменданта, який інсценізує нічні допити, не буде імітації німецької пивної й японського інструктора дзюдо, де не буде Якубовського і нікого іншого, хто міг би допомогти або дати пораду цьому двадцятикількарічному хлопцеві, де буде сам-один в оточенні ворогів, де якесь там секундне запізнення з потрібною реакцією на певне слово може вирішити долю місії або призвести до загибелі хлопця. Чи не помилився, бува, так багато довіряючи йому? Чи не зробив якого промаху? Від цієї хвилини їхні долі йтимуть в одній супрязі. А якщо хлопчисько зрадить?.. Ні, це неможливо Якубовський не міг помилитися. “Ручаюся за нього головою”,— сказав він тоді Рум’янцеву, а потім повторив це саме в Москві, де викладав свій божевільний, як висловився один з генералів Генерального штабу, план.

Якубовський трохи притишив ходу, дозволив Стахові догнати його.

— Ганса Клосса, напевне, не зацікавить те, що я зараз скажу, але я дозволю тобі ще раз на хвилинку, востаннє перед операцією, побути Станіславом Мочульським і порадуватися: в Лондоні закінчилися переговори посла СРСР Майського з прем’єром Сікорським. Ми встановили дипломатичні стосунки, в нас буде створена польська армія, Сікорський відвідає Сталіна.

— Ви не забули про свою обіцянку?

— Так, — мовив Якубовський, — але ми, можливо, ще й не розлучимося. Обіцяв Стахові одразу ж після створення польських Збройних Сил передати Ганса Клосса в розпорядження польського командування.

— Не розумію, — здивувався Стах.

— Якщо буде створена армія, виникне потреба в досвідчених офіцерах. Якщо моє командування дозволить…

Трьома днями пізніше вони прощалися в малому білоруському містечку. Долинали громи артилерійської канонади. Куртка тамтого Клосса трохи стискала Стаха під пахвами: він був ширший-таки в плечах. Тоді ще раз повернувся до розмови, перерваної на п’ятнадцятому кілометрі від Єревана.

— Мені б дуже хотілося, — сказав Стах, — побачити нарешті Варшаву.

— Мені теж, — сказав Якубовський. Цмокнулися в обидві щоки, по-польськи. — Слухай, Я-23, не поспішай, не роби нічого згарячу. Ти знаєш пункти явок, якщо буде потрібно — ми тебе знайдемо. Запам’ятай: нічого не роби квапливо. Навіть якщо доведеться розпочати свою працю й на кілька тижнів пізніше. Я хотів би, щоб тобі вдалося виконати завдання, щоб витримав там хоча б з півроку. За цей час щось зміниться на фронті, повинно змінитися! — майже вигукнув Якубовський, бо заглушувала його артилерійська канонада.

— А може, довше? — мовив Стах. — Хоча б з рік. Знаєш же, скільки я міг би нашкодити їм за цей час… Від учорашньої прощальної вечері вони зверталися вже по-польськи, називаючи один одного по імені.

— Ти не маєш права бути мрійником, — сказав Якубовський. Зиркнув на годинник. — Мені вже пора. Найпізніше — десь опівночі — наші залишать це містечко. Від тієї хвилини будеш надіятися тільки на себе… — Він зачинив за собою з грюкотом дверцята автомашини. Опустив шибку й крикнув, коли авто рушило з місця: — Я хочу, щоб колись ти мені показав Варшаву!

Стах залишився сам. І в цей момент усвідомив собі те, що Якубовський повторював йому багато разів. Від цієї хвилини він буде вже завжди сам.

Пригадав собі цю розмову, що відбулася майже десять місяців тому, оце тепер, йдучи головною вулицею містечка в напрямі комендатури. Пригадав, можливо, тому, що це містечко дуже скидалося на те, білоруське, де востаннє він бачився з Якубовським. Такі ж самі низенькі білі хати, серед яких де-не-де виростав дво—три-поверховий будинок, камені-кругляки на вулиці і змилки, що повільно спливали стічними канавами. Недбало віддав честь зустрічному солдатові, котрий, побачивши такого вифранченого офіцера, старанно обсмикав свою куртку.

— Ганс! — крикнув хтось позад нього.

Оглянувся. Марта Бехер збігала вниз східцями найвищого в цьому містечку будинку, в якому розміщувалася, очевидно, тутешня Рада або комітет партії і де тепер розквартировано німецький прифронтовий госпіталь. З приємністю ще раз відзначив у думці, що в Марти досить гарні ноги, привабливості яких зовсім не шкодить, ба навіть ще більше підкреслює її польове, зашироке для тих ніг саперне взуття. Поцілував Марту в холодну щоку.

— Добрий день, Марто! Радий тебе бачити. Ввечері зустрінемось, правда? Я буду в казино.

— Охоче, Ганс, — сказала, — але я хотіла б, щоб ти забіг за мною…

— Ти ж знаєш, що я завжди роблю це з приємністю. Якщо тільки знайдеться хвилинка часу…

— Знайдеться, знайдеться, — перебила його. — А я вже мушу бігти. Знову привезли кількох з помороженими обличчями…

Коли вона поспішала назад, у бік високого, неоштукатуреного будинку, він прикинув, чи випаде в нього час, щоб зайти за нею. Насамперед — штаб, потім, якщо довідається про щось цікаве, зайде до кравця Воробіна, щоб пришив ґудзик, який саме на цей час одірветься. Поки кравець пришиватиме ґудзик, у кімнатці за крамничкою він перекаже все, що треба, Яцекові або Ірці, які передадуть інформацію далі. Власне, пригадав якраз, треба буде зорієнтуватися, чи радіопеленг не натрапив на слід радіостанції. Якщо таке сталося, доведеться змінити місце передач. Досі їм щастило. Вже більше двох місяців радіостанція передає його повідомлення, і, наскільки він зміг зорієнтуватися, німці поки що не можуть натрапити на її слід.

Взагалі, подумав він, що народився, напевне, в сорочці, бо все йде несподівано легко; гадав, що його довго допитуватимуть, поки довірять роботу. Проте сталося інакше. Оповідь юного німця з Литви Ганса Клосса, який фігурував у закордонних реєстрах агентів абверу, ні в кого не викликала підозри. Спосіб, за допомогою якого Ганс Клосс вирвався з лап більшовиків, був також цілком вірогідний, а очна ставка з майором Губертусом, котрий кілька разів бачив Ганса Клосса в Клайпеді, а потім у Вільно вже після приходу росіян, також пройшла добре. Не раз у думці дякував Якубовському за те, що той вимагав упізнавати різних людей за фотознімком і примусив його завчити напам’ять обличчя всіх людей, з якими зустрічався справжній Ганс Клосс і знімки з яких вдалося роздобути радянській розвідці. “Власне, я не маю з чого радіти”, — подумав; почав дечим допомагати Якубовському всього два місяці тому, бо перед цим, коли він був слухачем офіцерської школи абверу, до якої потрапив як знавець російської та польської мов і радянської проблематики, за ним могли слідкувати. Зрештою, яку цінну для розвідки інформацію міг роздобути слухач прискорених курсів по підготовці офіцерів абверу? Направили Ганса Клосса на ці прискорені курси, так як вій закінчив був підпільну німецьку школу підхорунжих у Клайпеді ще за литовських часів і тому що російський фронт вимагав усе нових і нових офіцерів. Після шести місяців підготовки для боротьби з агентурою противника лейтенанта Ганса Клосса було відряджено саме до цього російського містечка, у званні офіцера абверу при штабі дивізії. П’ятьма днями пізніше, коли Ганс проходив біля спаленої синагоги, молода жінка у валянках проказала пароль. Він, здивований швидкістю, з якою розвідка знайшла його, відповів жінці і дістав завдання зустрітися з кравцем Воробіним. Пішов із першою інформацією — навіки запам’ятає її. Йшлося про кількість поранених і вбитих у бою, що недавно скінчився. Дані він одержав від Марти, з якою перед цим познайомився і яка тоді не змогла вийти на побачення, бо в госпіталі було багато роботи. За Марту Бехер на Клосса ревниво поглядають усі офіцери дивізії. Клосс і сам дивувався з того, як легко він здобув прихильність дівчини. Першу інформацію, в усякому разі, здобув таки за її посередництвом — зізнався він сам собі.

Зайшов до будинку школи, де містився штаб дивізії, відрапортував сивому командирові танкової дивізії, полковникові Гельмутові фон Цангеру.

— Як завжди, пунктуальний — секунда в секунду, — відзначив полковник. — Це велике достоїнство в молодого офіцера, — обернувся він до огрядного начальника штабу, який то червоним, то синім олівцем креслив на розгорнутій перед ним карті якісь стрілки. Товстун бездумно хитнув головою, а штурмфюрер[5] Штедтке, чорний мундир СД якого виділявся на фоні згнилої зелені офіцерських мундирів, іронічно посміхнувся.

— Так як ми вже всі зібралися, — заговорив фон Цангер, — можемо розпочинати. Сідайте, панове. — Розстелив перед ними карту, запобігливо підсунуту йому опасистим начальником штабу. Дев’ять офіцерів схилилося над нею.

— Наш удар, — полковник провів указкою по накресленій начальником штабу лінії, — спрямуємо ось сюди, в район села Каменюшки. Розвідка виявила, що в цьому місці найслабкіша оборона. Завдання таке: ударити всіма силами дивізії й прорвати більшовицькі укріплення на невеликому відтинку. Танкова група повинна прорватися на двадцять—двадцять п’ять кілометрів у глиб оборони ворога і закріпитися в містечку Шепельниковім. Там вона перегруповується і, змінивши напрям маршу, повертає на північ. Після дальших п’ятнадцяти — двадцяти кілометрів маршу має відбутися зустріч з 33-ю танковою дивізією. Таким чином, протягом восьми — десяти годин ми прорвемо більшовицький фронт на відтинку якихось сорока кілометрів. Скориставшись із паніки в тилу противника, підтягнемо тили. В цей же час, другим ударом прочісуючи територію котла, знищуємо живу силу противника. Передумовою успіху нашої операції буде, звичайно, цілковита несподіванка. Пам’ятайте, панове, що маємо вже сорок другий рік, що це вже не літо минулого року. Більшовики вже трохи оговталися й намагаються створити лінію оборони на річці Кам’яниці. Тільки несподіваний масований удар дозволить нам виконати завдання, поставлене перед нами командуванням корпусу. Чи все ясно? Чи, може, хтось із вас, панове офіцери, хоче про щось запитати? — Полковник зняв окуляри і, блукаючи мутним короткозорим поглядом по обличчях присутніх, протирав скельця клаптиком замші.

Лейтенант Клосс, очевидно, мав би запитання до полковника фон Цангера, але саме йому не можна задавати його Добре було б дізнатися про точну дату удару, проте інформація і так має велике значення. На щастя, командир третього полку виручає Клосса, задаючи це запитання. Командир бажав би знати термін планованого удару. Річ у тому, що значна частина танкових гармат його полку підлягає черговому періодичному оглядові, який можна буде завершити не раніше як завтра.

— Встигнете, — заспокоїв його начальник штабу. — Час наступу — сьоме число, тобто післязавтра, вранці, о 4.30. Командири окремих ділянок, звісно, отримають запечатані конверти, котрі зможуть відкрити, як поверне на північ. Перегрупування треба буде провести протягом трьох—чотирьох годин, удосвіта, щоб несподіванка була абсолютною.

— Немає більше запитань? — включився в розмову полковник. — Це все, що стосується справ операційних. А тепер штурмфюрер Штедтке поінформує вас, панове, про те, що буде зроблено для поліпшення безпеки в тилу.

— Сьогодні я видав, — Штедтке повільно підводиться з стільця, — розпорядження про те, що обов’язок молоді — зголошуватися для виїзду на роботу до Німеччини. Термін зголошення — сьогодні ж. Я, само собою зрозуміло, не розраховую, що з’явиться дуже багато охочих, тому, починаючи з завтрашнього дня, спробуємо добровольців пошукати. Знайдемо їх, навіть якщо вони й поховаються в мишачі нори…

Полковник фон Цангер, нишком, затуляючи рукою рот, позіхнув. На якусь мить Клосс зустрівся з ним поглядом. Полковник був стомлений, виразно знуджений балаканиною Штедтке.

Клосс, вигідно розлігшись на канапі, над якою висів килимок з френзлями, роздумував, як небагато треба, щоб цю звичайну службову кімнату перетворити в дрібноміщанське гніздечко найліпшого баварського стилю. Оцей старий килимок, ця невідомо звідки витягнута етажерка на тонких ніжках з єдиною книжкою на поличці, “Майн Кампф”, бо другу книжку — “Вадемекум[6] фронтового лікаря” — Клосс тільки-но переглядав і поклав її собі під голову. На найвищій поличці етажерки — семеро фарфорових слоників, найменший з яких був величиною з палець, а найбільшого Клосс не вмістив би на долоні. Невже Марта все це возить з собою? Адже перекидають її з місця на місце, розділяє вона долю офіцерів-фронтовиків, і тягання з собою цих неоковирних цяцьок — явне безглуздя.

Клосс зиркнув на старомодний телефон з коробочкою, прикріплений до стіни, і здивувався, чому й досі немає дзвінка, адже ж він залишив телефонний номер Марти Бехер черговому молодшому офіцерові штабу. Він прийшов сюди, хоча й здогадувався, що Марти не застане. Після останньої ночі Марта ще не повернулася додому. Проходячи повз неотинкований будинок, переобладнаний під прифронтовий госпіталь, Клосс бачив, як до нього увесь час під’їжджали вантажні автомашини, з яких знімали задубілих і непорушних, мов рулони тканин, солдатів вермахту. Отож він знав, що Марта повернеться нескоро, і сам цим своїм повідомленням про запланований наступ завдав їй зайвої роботи. Однак Клосс все ж вирішив скористатися ключем, про який заздро мріяли всі офіцери, розквартировані в цьому містечку. Він прагнув побути якусь хвилю наодинці, простягтися на цій бридкій, зате вигідній канапці і обдумати останні події.

Могло бути, наприклад, так (Клосс усміхнувся до картини, яка вималювалася перед його зором). Опасистий начальник штабу сидить у бункері на передньому краї німецьких позицій. Не можна відмовити йому у відвазі: він не належить до штабних канцеляристів, котрі намагаються здалеку спостерігати за перебігом запланованих ними операцій. Впихає своє огрядне тілисько в найгарячіші місця і, попри все, завжди нечувано щастить йому. Від початку війни його навіть не дряпнуло. Отож сидить у цьому, висунутому вперед бункері, жує погаслу сигару, прислухається до брязкоту гусениць танків, що займають вихідні позиції і сунуть повільно, без світла, орієнтуючись тільки на кольорові зблиски електричних ліхтариків. Начальник штабу позирає на польовий телефон; за хвилю повинен отримати повідомлення про завершення концентрації. Ймовірно о 3.55 (Клосс заснув цієї ночі тільки на світанку і, як і начальник штабу, слідкував за секундною стрілкою), отож, цілком ймовірно, о 3.55 задзвонив нарешті телефон, і начальник штабу довідався про повну готовність і про те, що на боці противника не помічено ніякого руху. Начальник штабу, можливо, й не закінчив тієї розмови — її заглушила канонада; запінився, напевне, почав кричати в трубку, що накаже розстріляти того ідіота, який завчасно розпочав стрілянину. Однак замовк, бо його саме повідомили, що наступ розпочав, власне, Іван, що це залпи радянських танків і гармат в друзки розбивають сконцентровані тут танкові підрозділи, ошелешені й охоплені жахом.

Чи саме так було? Про це вже ніколи не дізнається Клосс. Товстий начальник штабу вже ніколи не піде на передову. Про його смерть Клосс довідався вже вранці. Одне є певне: несподіваний радянський наступ повністю здезорієнтував німців, кільканадцять кілометрів території відійшло до росіян і, найважливіше, план, опрацьований десь там вище — в штабі корпусу чи армії, план, котрий наказував танковій дивізії фон Цангера прорвати фронт, — цей план зазнав провалу, а 33-тя дивізія, яка на кілька десятків кілометрів ринула в наступ на північ, щоб, з’єднавшись з дивізією фон Цангера, створити котел, сама потрапила в оточення.

Справа набере широкого розголосу (солдати довго пам’ятають такі несподіванки), потрібно немало часу, аби поповнити втрати, підняти моральний дух армії. Буде, очевидно, розслідування, будуть шукати винуватців, але хто ж може запідозрити Ганса Клосса в тому, що це власне він повідомив про дату й місце наступу, тим паче, що Ганс Клосс буде одним із тих, кому належить розслідувати цю справу. Саме тому Клосс залишив номер телефону, бо знає, що його не обмине розмова з фон Цангером, що той змушений буде виправдуватись, звалювати вину на штаб корпусу або армії, звідки могла просочуватись інформація, бо ж пан полковник не припускає, щоб хтось із його офіцерів був зрадником…

— Не зрадником, зраду я виключаю, — сказав двома годинами пізніше фон Цангер, коли стояли вони перед ним виструнчені, він і Штедтке. Клосса здивували витримка і спокій фон Цангера. Він сподівався почути вибух люті, що той ударить кулаком по столу, а тим часом фон Цангер був, як завжди, холодний, спокійний, трохи знуджений. — Зраду виключаю, — повторив, — але не виключаю балакливості.

— Пробачте, пане полковнику, — Штедтке скористався з хвилини тиші, — я не можу виключити зради.

Полковник зняв окуляри, протер скельця клаптиком замші, закліпав повіками.

— Справу пошуків зрадника я полишаю, штурмфюрере, на вас. Однак дозвольте мені залишитися з моєю думкою аж до того часу, поки я не одержу доказів, що серед моїх офіцерів знайшлася людина, котра продала противникові таку важливу інформацію. В усякому разі ця справа є плямою на честі нашої дивізії. Змити її ми зможемо тільки в бою, тільки позитивним наслідком наступної операції. Але я мушу мати гарантію, що такий випадок не повториться. В офіцерському казино працюють росіянки, правда ж? А можливо, хтось із вас, панове офіцери, допускає, — полковник кисло усміхнувся, — якусь фамільярність у стосунках з цими чужоземними жінками? Досить одного слова, сказаного в п’яному стані. Починаючи з сьогоднішнього дня, на роботу в казино дозволяю приймати тільки німкень та жительок, що належать до фольксдойчів. Більшовицька агентура діє десь поблизу нас. — Він надів окуляри й пильно подивився на них обох.

— Ми знаємо про це, пане полковнику. Знаємо навіть, що в місті працює радіостанція. В місті або в найближчій околиці. Нашій службі підслуховування вдалося перехопити повідомлення, передане, звертаю на це вашу увагу, через п’ять годин після наради в пана полковника. Ми не змогли ще розшифрувати це повідомлення, та то питання часу. До нас, на жаль, ще не прибули обіцяні нам радіопеленгаційні автомашини. А без них тільки випадок може допомогти натрапити на слід радіостанції. Я, звичайно, стараюсь посприяти тому випадкові. Мої люди з самого ранку роблять обшук — будинок за будинком. Ми намагаємося сполохати їх, змусити рушити з місця: тоді легше буде їх спіймати.

— Прошу повідомляти мене про все. Ми, звісно, не можемо скинути з рахунку й того, про що згадував тут лейтенант Клосс, — що просочування інформації могло статися вище, однак пошук ми повинні починати із свого подвір’я. Ви, лейтенанте, — звернувся він до Клосса, — молодий офіцер з невеликим досвідом, не маєте за собою ні польської, ані французької кампаній Я думаю, що, виконуючи дане завдання, ви повинні підлягати штурмфюрерові Штедтке, досвідченому офіцерові.

— Наказ є наказ, — мовив Клосс. — Я думаю, що зможу багато чого навчитися у штурмфюрера Штедтке. — Помітив нараз, як Штедтке скривився від цих слів, і злився на себе, що не зміг розгадати, чи то був усміх задоволення, викликаний підсолодженням його амбіції, чи іронія.

Тільки-но Клосс вийшов з будинку штабу, відразу ж міг легко переконатися, що Штедтке не брехав. Його люди справді не били байдики. З низького, побіленого вапном будинку вони саме виводили трьох чоловіків і дві жінки з закладеними на потилицю руками. Клосс подумав, що Яцек та Ірена, сховані в кімнатці за крамничкою кравця Воробіна, мають лише єдиний вихід — якнайкраще заховати радіостанцію і сидіти на місці. При загальному обшуку в будинках важко скрізь заглянути й усе перетрусити.

Клосс звернув праворуч. Тут теж працювали разом з жандармами люди Штедтке. Затримували перехожих, старанно обмацували їх, перевіряли документи, заглядали в сумки й сітки. Якась нещасна жінка, плачучи, повзала по землі, збираючи картоплини, які висипав їй із сумки худий прищуватий жандарм; кільканадцять чоловіків вже стояли тут з піднятими догори руками, обернені обличчями до муру. “Все це молоді хлопці”, — відзначив собі Клосс і подумав, що, видко, саме вони й будуть “добровільно” виїжджати до праці на німецьких фабриках. Клосс пригадав свою верф, концтабір під Крулевцем і П’єра, якого вже ніколи більше не зустрів. З якою охотою поговорив би він тепер з ним, подякував би за науку. Не знає навіть, чи вдалося П’єрові втекти. Не знає Клосс, а чи не було те, що він проспав станцію, просто щасливим випадком, який допоміг йому втекти.

Клосс вирішив-таки заскочити до Воробіна. Одним порухом руки відірвав на плащі ґудзик, щоб мати привід для цього візиту, звернув на поперечну вулицю й зненацька помітив Іренку, що зігнулася під вагою валізи. На міть одерев’янів. Дівчина прямувала впевнено вперед, не відаючи, що за хвилину потрапить в кільце облави. Клосс догнав Ірену, коли від рогу одділяло її кілька кроків. Узяв під руку, перехопив валізку, а поглядом наказав мовчати. Зрештою, вона й сама все зрозуміла. Під муром стояло вже на кілька чоловік більше. Серед них — і молоді дівчата. А стара жінка все ще збирала розкидані картоплини, плазуючи між довгохалявими чобітьми жандармів та есесівців.

І лише тоді, як обминули небезпечний пункт, Клосс запитав, дивлячись кудись вперед:

— Чому — без наказу?

— Німці почали пустошити нашу вулицю, — відповіла дівчина. — Яцек прихопив шифри й пішов городами. Ми думали, що так буде краще. Жінці легше пробратися. Вони шукають людей для роботи в Німеччині.

— Не тільки, — буркнув Клосс. — Ви все забрали?

— Так. Залишився тільки спрацьований акумулятор. Воробін повинен був його добре заховати. Вони обоє старі, і німці їх не чіпатимуть.

Саме тоді, як Клосс та Ірена звертали в браму напівзруйнованого будинку, повз них з гучним виттям клаксона промчала вантажна автомашина. У віконці на горищі біліла фіранка. Це помітили обоє враз.

— Яцек добрався щасливо. Слава богу, все в порядку, — мовила дівчина. — Це добра схованка. За шафою є вихід на дах сусіднього будинку, а звідти — підвалами аж до річки. Доки не скінчиться цей тарарам, будемо сидіти тут.

— Для мене явка ця кепська, — сказав Клосс. — Тут нема жодного кравця, до якого я міг би зайти, щоб пришив ґудзик чи зашив дірку в плащі. Зараз немає нічого цікавого, передайте тільки, що операція пройшла вдало. Близько трьохсот убитих, понад тисячу поранених, багато знищено військового спорядження. Передавати можете сміливо: сюди ще не прибув радіопеленг. Забіжу, коли буде щось цікаве.

Він махнув дівчині рукою на прощання, відчув, що нервозність минула Був спокійний за долю радіостанції.

Клосс не міг знати, що в кабіні вантажної автомашини Червоного Хреста, яка обминала їх, поруч з шофером сиділа лікарка Марта Бехер і що Марта бачила його саме в ту хвилю, коли він, звертаючи в браму порожнього будинку й прихиляючись до Ірчиного обличчя, щось говорив схвильованій дівчині.

Полковник підвів голову з-над розкладених перед ним паперів, приклав вогник до простої цигарки, підсунув коробку до Штедтке.

— Що це ви мені принесли, пане штурмфюрер?

— Я хотів повідомити вас, полковнику, що спеціальна акція завершується. Триста шістдесят робітників я вже зараз можу відіслати до райху.

— Чути запах диму. Ваші люди, очевидно, спалили кілька вулиць.

— Ви й самі знаєте, полковнику, що там, де дрова рубають…

— Правду кажучи, я не певний того, що це найкращий спосіб викликати до себе прихильність місцевого населення і втихомирити прифронтовий край. Ви зібрали триста шістдесят молодих чоловіків, але стільки ж їх, мабуть, втекло від вас. Вони підуть в ліси, зміцнять загони партизанів.

— Я маю точні інструкції, — Штедтке співчутливо скривився. — Райхсфюрер Гіммлер і найвищі урядовці в державі…

— Я знаю, знаю… — обірвав його полковник. — Не треба про це мене інформувати. — Самовпевненість цього незначного чиновника органів безпеки дратувала його. Він не міг терпіти Штедтке, хоча й умів це старанно приховувати. — Що з нашою справою?

— Мій начальник, штурмбанфюрер Мюллер із штабу армії, твердить, що просочування інформації могло статися тільки в нас.

— Шкода, — мовив полковник. — Отож ви з Клоссом тим більше повинні старатися, щоб знайти цього базіку.

— Ви, полковнику, увесь час говорите про базіку, так нібито припускаєте, що це тільки глупота чи необережність.

— Я вже казав вам, — розсердився полковник, — що не можу запідозрити жодного з моїх офіцерів.

— Ви — щасливіші за мене: я мушу підозрівати всіх.

— Значить, і мене?

— Штурмбанфюрер Мюллер дозволив мені вас, полковнику, виключити з кола підозрюваних.

— Що? — тихо сказав полковник. Він повільно підвівся з крісла, тремтячою рукою зняв окуляри. — Ви посміли довідуватись, що він думає про мене? Ви забуваєтеся, штурмфюрере. Я — командир цієї дивізії, принаймні зараз.

— Пробачте, пане полковнику, — мовив Штедтке, однак ніякого каяття в його голосі не було чути. — Ви самі згадали про себе, інакше я б не насмілився…

— Досить!.. — перебив його полковник. — Я хочу мати конкретний результат, а не якісь неясні припущення.

— Є два способи, — сказав Штедтке. — Під час обшуку в квартирах на Зажечі мої люди знайшли в якогось старого кравця розряджений акумулятор. Хлопець, який на це нарвався, не з телепнів; нібито тільки для формальності витрусивши трохи пір’я з перини, зробив так, що кравець не здогадався про його знахідку, та й залишив того діда з бабою в спокої. За будинком тепер встановлено нагляд — або кравець віднесе той акумулятор його власникам, або ж хтось прийде за ним. Акумулятор був недавно в ужитку. Це один слід, який може привести до агентури. Цілком ймовірно, що саме ця їх радіостанція, яку оце розшукуємо, і передала інформацію, що звела наш наступ нанівець. Ми витиснемо з них, звідки вони одержали ту інформацію. Однак я хотів би просити у вас, полковнику, допомоги, бо ця справа може тривати вельми довго. Я, власне, хотів би, щоб в найближчі дні. а якщо це можливо, то навіть і сьогодні, ви скликали нараду в тому ж складі, що й тоді.

— Того складу вже не буде — сказав полковник і подумав про свого товстого начальника штабу. Його наступника ще не призначили. Полковник не любив бачити навколо себе нові обличчя.

— Начальника штабу я також виключив. Все ж, якщо серед тих, що залишилися, є зрадник і якщо на нараді фігуруватимуть якісь дані про новий наступ, радіостанція почне грати. Буду радий, якщо ви, полковнику, маєте рацію. Якщо серед наших співпрацівників не буде зрадника.

— Я впевнений в цьому, — мовив полковник. — Гаразд, я зберу таку нараду. Як вам працюється з Клоссом?

— Якщо бути щирим, я не надто високої думки про офіцерів абверу. Але Клосс — здібний і старанний хлопець.

— Ви помиляєтеся, — сказав полковник. — Я вірю в абвер. І віритиму доти, поки ви не доведете, що ваші люди можуть іще щось робити, крім підпалу синагог, грабування крамниць, обшукування будинків. — 3 неприхованою приємністю дивився на скривлений іронічною усмішкою рот Штедтке. Хотів йому допекти. Цей негідник насмілився збирати інформацію про нього, полковника вермахту, сина майора і внука генерала!

— Хайль, Гітлер! — виголосив Штедтке, і це прозвучало, як погроза.

Цього вечора Марта була в поганому настрої. Відсахнулася, коли Клосс узяв її за руку.

— Що з тобою, кохана? — спитав найсердечніше, як тільки умів, однак вона не відповідала; розмова зовсім не клеїлася. Допіру, коли він підвівся з місця, кажучи, що служба — не дружба, запитала:

— Чи ти й справді йдеш на службу? Штедтке мені про це не говорив.

Правду кажучи, він не повинен був повертатися в штаб. Не збирався заходити й до напівзруйнованого будинку, в якому заховалися Ірена з Яцеком, одним словом — інакше уявляв собі цей вечір, і дивний настрій Марти трохи збентежив його. Насторожило неочікуване повідомлення, що Марта вела розмову про нього з Штедтке. Що це могло означати?

— Ти випитуєш у Штедтке про розпорядок моїх занять, — кинув весело. — А чи не простіше запитати про це в мене самого?

— Він був сьогодні у нас в госпіталі, ми розмовляли.

— Допитував тебе?

— Можна це й так назвати. Я вважаю, моїм обов’язком є будь-яка допомога офіцерові служби безпеки. Він випитував, чи я не помітила чогось підозрілого у поводженні…

— У моєму поводженні? — Клосс надав своєму голосові вельми жартівливого тону.

— Не тільки. Запитував взагалі, про всіх. Чого б він мав питатися саме про тебе?

Невже тільки цей допит був причиною її поганого настрою?.. — розмірковував Клосс. — А може, Штедтке розпитував її про мене? Він, звісно, зобов’язав її мовчати. А що, коли Штедтке запідозрює його? — Клосс намагався уявити собі, що могло навести штурмфюрера СД з вічно скривленими губами на слід його справжньої ролі. Не знаходив нічого. А якщо Штедтке і справді випитував про всіх? Це підтверджувало підозру Клосса про те, що нашвидку скликана нарада у Цангера, нарада, на якій тільки не вистачало начальника штабу, була звичайною пасткою, розставленою на когось із офіцерів. На когось чи на нього? Чи Штедтке шукає навмання, чи вже зумів щось пронюхати? Одне лиш є певним: протягом кількох найближчих днів Клосс не зможе піти до зруйнованого будинку, де схована радіостанція.

— Але я не сказала йому про свої підозри, — дійшов до нього голос Марти.

— Про які підозри? — не зрозумів Клосс.

— Ти знаєш і сам, не прикидайся: я бачила тебе з нею. Хто то був?

— Я не знаю, про кого ти говориш, — сказав він, хоча й прекрасно знав. “Де вона могла бачити мене з Іреною?” — мізкував Клосс гарячково і здерев’янів з остраху, бо саме пригадав собі, як їх обминало авто Червоного Хреста в ту хвилину, коли вони з Іреною звертали в бік зруйнованого будинку.

— Знаєш добре! — вибухнула гнівом Марта. — Якщо ти хочеш, аби ми розійшлися, ласкаво прошу! Але я не дозволю себе обманювати! Що то за дівчина?

— Зрозуміло, — заговорив Клосс, посміхаючись, немовби аж тепер пригадав щось. — Ти думаєш про ту дівчину, якій я допоміг нести важку валізку. Я вперше її побачив.

— Ти що — кожній жінці, яку де зустрінеш, допомагаєш нести валізку?

— Мені просто стало жаль її. Та валізка була дуже важка для неї.

— Хто то був?

— Я ж уже казав, що не знаю. Росіянка, але володіє й німецькою.

— Ти розмовляв з нею? Гарна?

— Ти в десять разів красивіша за неї! — Клосс пригорнув Марту до себе. — Слухай, дурненька, — він надав своєму голосові поблажливих інтонацій, — для мене не існує жодної жінки, крім Марти Бехер. — йому не було потреби вдавати щирість: це була правда. Не помітив навіть, що Ірена була гарною; усвідомив собі це аж тепер.

— О Ганс, — мовила вона. Жадала такого пояснення, хотіла почути, що є єдиною жінкою для Клосса. — Штедтке тебе не любить, — сказала йому через годину, коли, притулившись одне до одного, лежали на канапці, над якою висів килимок з френзлями, а над ним — портрет фюрера, що підглядав за ними. — І знаєш, чого він не любить тебе? Бо злиться, що я вибрала тебе, а не його.

— Цілком можливо, — сказав Клосс. Його зовсім не порадувало те, що штурмфюрер Штедтке не виявляє до нього симпатії. Охоче віддав би йому Марту, якби зміг його якось зичливіше настроїти до себе.

Повертаючись од Марти, Клосс іще раз обмірковував той допит, те випитування про нього Штедтке. Це разом з вістю, що Штедтке недолюблює його, не віщувало нічого радісного.

Раптом Клосс здригнувся. Побачив щось таке, що аж жах узяв. Вулицею, попід стінами будинків, ішла, озираючись на всі боки, жінка в клітчастій хустці. Клосс бачив її кілька разів: то була дружина Воробіна. Але не це його вразило. Він побачив те, чого вона не помічала. За нею слідкували. Суб’єкта в насунутому на очі кашкеті Клосс знав з кількох зустрічей як одного з найспритніших людей Штедтке. Ірка, це було відомо Клоссу, є онукою Воробіноі. Що жінка несе у тій торбі? Харчі для Ірки чи — зненацька здогадався, помітивши в торбі обриси стінок паралелепіпеда, — невже залишений акумулятор?

Здригнувся іде раз, почувши, як позад нього запищали гальма. Обернувся.

— Марта? — не приховував свого подиву. — Ти ж не збиралася виходити з дому.

— Привезли поранених з якоїсь стрілянини. Сідай — підкинемо тебе додому.

Вирішив усе в одну мить. Автомашиною він добереться швидше, ніж Воробіна та її “ангел-охоронець”. Треба застерегти Ірену та Яцека. Що за легковажність — давати старій адресу явки.

— Про що ти думаєш, Гансе?

— Я втомився, спати хочеться.

— Я теж, — згадуючи недавнє побачення, посміхнулася Марта.

— Зупинися тут, — звернувся Клосс до шофера, — пройдуся пішки.

— Підкинемо тебе до квартири, якщо ти втомився. Спочатку Фріц підвезе мене до госпіталю, а потім…

— Ні, я хотів би пройтися.

Марта підозріло подивилася на нього. Клосс навіть не мав часу подумати, що кілька годин тому коханка влаштувала йому сцену ревнощів — ревнощів до дівчини, яку він проводив ось цими вулицями. Вистрибнув з машини, перебіг вулицю, звернув у провулок. Оглянувся, однак не помітив нічого підозрілого. Будинок, здається, не був оточений. Повільним кроком перейшов через подвір’я, але-на сходах побіг. Постукав, як домовилися. Двері відчинила Ірена з розпущеним волоссям. Вона саме змивала голову, випрала також дещо, бо на шнурі сохла білизна. Яцек, вкрившись кожухом, що тільки одна голова виднілася, спав.

— Тікайте! — проговорив ще в дверях. — Буди його і тікайте! Йде сюди Воробіна. За нею — шпик. Нема часу…

Клосс не закінчив фрази, як у двері тихо постукали. Жінка в клітчастій хустці стала на порозі. Майже одночасно з цим запищали гальма автомашини. Клосс підійшов до віконця й побачив есесівців, що висипали на подвір’я, а потім і Штедтке, який важко викарабкувався з кабіни. Впізнав його навіть з цієї висоти Чи вони увесь час їхали за переслідуваною жінкою, чи агент встиг повідомити їх сам? Тепер це не мало вже значення. По-дурному напхана торба, крізь тканину якої вирисовувалися обриси акумулятора, могла навести на слід і сліпого. Але це тепер не мало значення. Есесівці ввірвалися в коридор. Під’їхав ще один грузовик, уже з жандармами. Вороги оточували будинок. Либонь, грюкіт кованих чобіт на сходах розбудив Яцека. Зірвався з постелі в одних трусах, схопив гранату, що лежала на підлозі. Другою рукою намагався стягти з билок ліжка сорочку. Зрозумів, що його чекає. Ірка також, заметушившись біля дверей шафи, про все вже здогадалася. Одна тільки бабуся Воробіна, витягуючи з-під картоплин той нещасний акумулятор, здавалося, нічого не розуміла.

— Спали шифри, — сказав Клосс. У цю мить йому невідомо чого раптом пригадалося прощання з Якубовським. “Хтось інший буде показувати тобі Варшаву”, — подумав. — Спали шифри, — повторив голосніше, — ми спробуємо їх затримати.

Яцек відхилив двері, підготував гранату і кинув її в напрямі все наростаючого гупання кроків. Час тягся повільно, ці три секунди тривали занадто довго. Коли ж нарешті внизу розлігся вибух, силою повітряної хвилі вирвало двері. Одночасно з Яцеком Клосс пустив у отвір дверей чергу пострілів. Краєчком ока ще помітив, як бабуся Воробіна, затиснувши в руці картоплину, схилилася в якійсь неприродній позі. Клосс почув позад себе запах диму й подумав, що це Ірена, мабуть, знищує шифри. Та за якусь хвилю він усвідомив, що дим валить з боку східців.

“Хочуть нас викурити димом, — подумав, — але перед цим ми ще знищимо кількох їх”.

Убити їх якнайбільше, — це єдине, що залишилося зробити їм — Яцекові та йому. Ні — тільки йому. Яцек вже знерухомів. У цих трусиках він лежав ніби на пляжі, ніби підставляв плечі сонцю, прагнучи засмагнути.

Штедтке навіть не намагався приховати свій тріумф. Поклав на стіл полковника папку з написом “Ганс Клосс”.

— Як усе це відбувалося?

Штедтке присунув собі крісло, сів, нічого не питаючи. Полковник не звернув на це уваги. Підсунув есесівцеві коробку цигарок.

— Той будинок було оточено. Мій хлопець ішов за нею. Зустрічного жандарма попросив переказати мені. От і все.

— Я не про це питаю. Мене не цікавить поліційна робота.

— Розумію. Вас, пане полковнику, цікавить той зразковий, завжди пунктуальний офіцер.

Полковник мовчав. Штедтке, як і завжди, іронічно усміхався. Не скаже ж він цьому півсліпцеві, старому шкарбану, що не мав поняття, яка здобич потрапить йому до рук. Коли під’їхали до тієї руїни, коли він послав у неї своїх людей, а жандармам наказав оточити пів-вулиці, коли звідти, згори, пролунали перші постріли, він, Штедтке, не припускав, не міг припустити, що в його хлопців і в нього стріляє людина в німецькій уніформі лейтенанта абверу. І тоді хтось схопив його рукою за плече. Він хотів відштовхнути ту руку, але помітив, що за ним стоїть Марта Бехер.

— Що ви робите? Прошу вас — зупиніться! Нехай припинять цю стрілянину, пане штурмфюрер! Там же Ганс!

Мало що він зрозумів тоді з її безладних слів. Якась дівчина, Ганс Клосс із якоюсь дівчиною, потім вона, Марта, кудись його підвезла. Ганс хвилювався. Вона зупинила автомашину й помітила, що він знову заходить до цього будинку, хоча їй клявся, нібито вперше бачив ту дівчину…

— Я знаю, — сказав Штедтке. — З самого початку я знав усе. Але для вас, папі, я готовий багато що зробити. Ви хочете, щоб ми цього агента повісили? Я теж маю бажання взяти його живцем! Припиніть вогонь! — гукнув він.

З вікна сходової клітки і з-під даху виривалися клуби диму. Штедтке згорнув газету й крикнув у неї, мов У рупор:

— Клосс, настав твій кінець! Будинок оточено! Даю тобі п’ять хвилин часу!

Замість відповіді об бляху автомобільного крила продзенькала черга пістолетних куль. Штедтке відскочив наче ошпарений, потягнув за собою й Марту. Якийсь есесівець провів автоматною чергою вздовж ринви.

— Стій! — заверещав Штедтке. — Візьмемо його живцем! Якщо за п’ять хвилин не вийде, зав’ялимо його димом! Приготувати димові шашки й протигази!

— Пане штурмфюрер, — заговорила Марта. — Я не вірю, щоб Ганс…

— Я ще побалакаю з вами, — скривив рот Штедтке. Глянув на годинник. — Ще одна хвилина — і рушайте. — Вирвав у якогось есесівця протигаз, одяг собі на голову. Хотів бути при цьому…

У будинку панувала тиша. Вбігли в коридор. Есесівці, скрадаючись попід стінами, Штедтке — серединою, з готовим до пострілу пістолетом у руці. Вибігаючи на другий поверх, почули гуркіт вибуху. Попадали інстинктивно на підлогу, однак уламки до них не дістали. Граната, мабуть, вибухнула вище. Штедтке злякався, що вже не побачить Клосса живим. Кинувся вперед. Перестрибував через три сходинки за раз. На горищі було темно, клуби чорного диму заповнювали тісне приміщення. Штедтке кількома секундами пізніше помітив тіло чоловіка, який лежав тут же, біля порога. Граната, видно, вибухнула в руках, на висоті обличчя, бо замість голови чоловік в уніформі лейтенанта німецьких збройних сил мав тільки криваві клапті.

— Встнгнув-таки, — сказав Штедтке. — Сам собі виніс вирок.

Есесівці оглянули горище. Поряд з трупом німецького офіцера вони акуратно поскладали тіла якоїсь дівчини та старої жінки в клітчастій хустці. Очі в бабусі були розплющені, нібито від подиву. В кутку, біля розтрощеної гранатою радіостанції, догоряли якісь папери. Хтось із есесівців кинувся в той бік, щоб хоч дещо вихопити з вогнища, але розворушений стос вибухнув жовтавим полум’ям, мало не осліпивши запопадливого есесівця.

Штедтке, звісно, не може розповісти полковникові фон Цангеру, як було насправді. СД — пильна, СД — всезнаюча.

— Звертаю вашу увагу, пане полковнику, — скривив рот Штедтке, — агент загніздився саме в абвері, і тільки пильність служби безпеки дала змогу його зліквідувати. Обергрупенфюрер вимагає спеціального рапорту з приводу цієї справи.

Фон Цангер перегорнув папери в папці. Біографія і особистий листок, характеристика з училища, зізнання Марти Бехер, що підтверджує ідентифікацію трупа, і рапорт штурмфюрера Штедтке. Полковник загорнув папку,

— Ну, що ж, — мовив він, — аж тепер, здається, я можу поздоровити вас із підвищенням в чині. Ви запідозрювали його?

— Я придивлявся до нього, пане полковнику, від самого початку. Його немовбито кілька разів перевіряли ще в училищі абверу, однак нас в СС навчали, що довіряти не можна нікому. Я маю досвід: з особливою пильністю треба приглядатися до занадто старанних офіцерів.

— Ad acta,[7] — мовив полковник. — Я б не хотів більше повертатися до справи цієї людини, яка кілька місяців водила нас за ніс.

— СД не дозволяє водити себе за ніс.

— Хто б подумав! Був такий симпатичний.

— Нордичний тип, — погодився з ним Штедтке, — виразно нордичний тип. Все ж він повинен був мати трохи німецької крові, бо, треба визнати, це була добре продумана і добре виконана робота. Слов’яни на таке не здатні.

Фон Цангер вдивлявся в його перекривлений усмішкою рот і думав, чи Штедтке глузує, чи він справді такий ідіот. Однак точно відповісти на це питання полковник не міг. Обличчя Штедтке, на губах якого, мов приліплена, завжди висіла усмішка, було для нього вічною загадкою.

Літак летів низько над лінією фронту. Ці ПО-2 завжди літають низько. Недосяжні для зенітної артилерії, вони здатні легко вийти із зони кулеметного вогню, ці малі розвідувальні літачки багато страху наганяють на німецьких солдатів. Не відомо звідки з’являються, не відомо куди зникають, наповнюють повітря туркотом, ніби хтось, біжучи, києм веде по плоті з густо поприбиваними штахетами. Але цей ПО-2 не мав ніяких розвідувальних завдань, не літав над лінією німецьких окопів, щоб сіяти паніку серед ворогів. Єдиним його завданням було взяти на борт, якщо так можна назвати це тісне приміщення позаду пілота, цього окутаного кожухом чоловіка, про якого ані сам пілот, ані спостережник нічого не знають, як тільки те, що російська вимова їхнього пасажира виказує його чужоземне походження…

Близько двох тижнів блукав він по лісі, аж поки натрапив на партизанський загін, радист якого мав зв’язок з Великою землею. Натрапив — це не зовсім вдале слово: знайшли його непритомного, голодного, без документів. Коли ж він через тиждень прийшов до пам’яті, то побачив схилені над собою бородаті обличчя і пригадав чомусь Якубовського. Попросив, щоб партизани повідомили в штаб, що в них перебуває Я-23, Командир загону не задавав йому зайвих запитань. Цей літак був відповіддю на його донесення.

Повільно наближалися до місця посадки. Стах намагався роздивлятися крізь віконечко, однак не помічав нічого, крім чорної поверхні лісу. І все ж літак приземлився. Прифронтовий польовий аеродром був добре замаскований. Коли Стах виліз з “кукурузника” і одним лише потиском руки попрощався з мовчазним пілотом, до літака підійшов офіцер у короткому кожушку.

— Пересадка, — промовив. — Другий літак вже готовий — чекаємо тільки вас.

Стах проспав увесь шлях до. Москви, потім ще трохи подрімав і в автомашині, що везла його з аеродрому. Передавали його з рук до рук, не задаючи жодних запитань. Гадав, що його відвезуть до готелю, однак авто затрималося перед якимось адміністративним будинком.

— Полковник Якубовський чекає на вас, — сказав солдат у бюро перепусток.

І він справді чекав, хоча пора була вже й пізня, нічна. Посадив його в м’яке глибоке крісло, подав велику чашку кави, до якої не жалів рому.

— Розповідай, — наказав, а коли Стах закінчив свою оповідь, мовив: — Відпочинеш, поправишся, а потім зможеш вступити до польської армії, як ти колись бажав.

— Ні, повернуся туди, — заговорив Стах. — Я вирішив, що повернуся. Там я буду більш корисним.

— Куди повернешся, божевільний? Ти ж провалився!

— Ні, — продовжував він. — Провалився агент, що удавав із себе Ганса Клосса. А тепер може з’явитися до них справжній Ганс Клосс, якого більшовики досі тримали в ув’язненні і якому, нарешті, вдалося втекти; Клосс, який пам’ятає, що йому задавали безліч ідіотських запитань, зв’язаних з ревматизмом тітки Гільди, спогадами дитинства й сімейними стосунками; Клосс, якому наказували сто разів повторювати свою біографію й доповнювати її тисяччю подробиць і який мало що розумів у цьому. Проте розповідав, бо ж це не були військові таємниці… Розумієш?

— Ти з’їхав з глузду, тебе треба лікувати. Перш ніж підеш до війська, пошлемо тебе в санаторій. Твоя нервова система…

Стах чекав цього. Все ж не відступав. За вікном уже благословилося на світ, коли він нарешті домігся від Якубовського обіцянки провести експеримент. Стах кільканадцять днів буде вести спостереження за справжнім Гансом Клоссом, який і далі перебуває в ув’язненні під доброю охороною. А потім, в один із днів, одягнеться в його одяг і піде до тієї ж камери як Ганс Клосс. Якщо його друзі по нещастю нічого не помітять…

— Чоловіче, вони сидять з ним вже принаймні з рік, бачать його щодня — таке не може вдатися…

— Якщо вони здогадаються, що щось не так, я погоджуся на все, навіть на санаторій. Але якщо удасться, ти обіцяєш мені…

— Це щось незрозуміле, — сказав Якубовський. — Це якесь чудо природи. Навіть тембр голосу у вас обох однаковий. І все ж це не може вдатися.

— Отже, приймаєш мою умову? Якщо в’язні не розпізнають мене в камері, якщо вони будуть думати, що сидять з тим самим чоловіком, що й раніше, то пожертвуйте тими людьми, дайте їм змогу втекти з ув’язнення десь поблизу фронту. Втечу, звичайно, організує Ганс Клосс.

— Я передам твоє прохання генералові. Якщо тобі добре поведеться в тій тюрмі — я підтримаю це прохання.

Через півтора місяця вартовий ввійшов до камери, в якій сиділо четверо німців, і викликав Ганса Клосса, який буркнув у бік своїх товаришів, що його знову тягнуть на той ідіотський допит. Підштурхуваний вартовим, він увійшов до кабінету начальника в’язниці, де тепер сидів Якубовський. Вартовий відрапортував, пристукнув каблуками і вийшов, розмірковуючи над тим, чому після того, як він вийшов, полковник крутнув ключ у замку дверей.

— Ну і що? — запитав Стах. — Я сиджу з ними вже десять днів. Ви за мною спостерігаєте. За їхньою реакцією теж. Здається, я не помилився!

— Право вирішити цю справу генерал залишив за мною — Якубовський повільно набивав тютюном свою люльку. — Що ж мені робити?

— Те, що обіцяв. Що з ним? Дуже дивувався, що забрали в нього одяг?

— Його вже ніщо не дивує. Увесь час, поки ти сидів у камері, ми його допитували. Витягли з нього ще трохи подробиць.

— Я це знаю: читав протокол допитів. Крім того, так, як ти й радив, я відсвіжив у своїй пам’яті кілька фотографій. Найгірше, однак, не те, що треба запам’ятати обличчя людей, яких я ніколи не бачив, а те, що треба забути обличчя тих, яких бачив. Все ж — спробую.

— Ти знаєш, що тобі загрожує, знаєш, і чим ризикуєш Однак ти вже дорослий, і я не маю права тебе затримувати. Твоя робота була корисною. Але запам’ятай: втретє я вже не дам згоди.

— Третього разу не буде. Зрозумій же: все так логічно складається. Був якийсь чоловік, що видавав себе за Ганса Клосса. Був — і загинув. Я сам, сховавшись за стіною, чув тоді, як Штедтке сказав: “Він уже мертвий, сам собі виніс вирок” — чи щось подібне. А тепер з’явиться в них справжній Ганс Клосс. Адже не стукне ж їм у голову думка, що ми можемо бути такими ідіотами і засилати до них агента, який провалився. Для німецьких голів це занадто неправдоподібно. В одному лиш ви повинні мені допомогти. Треба добратися через берлінську агентуру до центрального архіву, де, напевне, зберігається справа Ганса Клосса, і замінити всі документи, писані моєю рукою, на якісь інші, писані будь-ким (це на випадок можливих графологічних досліджень).

— Наказ про це вже передано. Післязавтра ми евакуюємо цю в’язницю. Треба ще домовитися, коли ти маєш утекти.

Пробиралися вперед тільки вночі. Гуркіт канонади, що наближалася, свідчив: фронт проходить найбільше в двадцяти кілометрах звідси. Втікачі знайшли збезлюдніле село. Там вирішили перечекати. Лотар обморозив ноги, і Клосс разом з Бруно останні п’ять кілометрів несли його на руках. Втікачі вирішили, що опустілий підвал на краю села буде найбезпечнішою схованкою. Бруно проклинав задум втечі, однак після того, як Ганс знайшов у підвалі банку консервів і слоїк смальцю, настрій Бруно змінився на краще.

— Що б ми без тебе зробили, Ганс? — сказав Фрідріх. — Коли ми доберемося до своїх…

— Ні, — мовив Клосс, — ми почекаємо тут на наших. Лотар не дійшов би, а наші вже недалеко. Ми мусимо зачекати.

Залізли в солому, Лотар трохи марив. Його мучила висока температура. Клосс з Фрідріхом та Бруно ухвалили, що чекатимуть два дні. Якщо до того часу німці не здобудуть це безлюдне село, вони, мабуть, спробують-таки пробратися до своїх.

А на другий день усіх втікачів, ще окутаних в солому, витягли патрулі німецьких десантників, які йшли вслід за танками. Виведені на сонце, втікачі мружили очі. Хтось із танкістів напоїв їх гарячою кавою із термоса, в цей час під’їхав “оппель” одного з високопоставлених офіцерів. Чудом врятованих німців — уцілілі жертви більшовицького варварства — відправлено до найближчого прифронтового міста. Нагодовано їх і напоєно, принесено їм і якесь вбрання, бо увесь одяг втікачів вже скидався на лахміття, і вслід за цим якийсь урядовець у чорному завів їх у підвальні приміщення, котрі були перетворені на камери. У камерах, зрештою, було тепло й чисто, гестапівець, правда, з чогось там виправдовувався, але Ганс Клосс по дорозі до підвальних приміщень заспокоював товаришів по недолі, витлумачуючи їм, що саме так і повинно бути, бо німецькі власті зобов’язані перевірити, чи більшовицька розвідка не закинула до них, бува, своїх агентів.

Ще того ж таки дня штурмбанфюрер Мюллер наказав привести їх до нього.

— Ви стверджуєте, — заговорив він, — що втекли з радянської тюрми й пробиралися до лінії фронту.

— Вас не точно поінформували, пане штурмбанфюрер, — пристукнувши закаблуками, сказав Клосс, — Ми втекли з ешелону, в якому евакуювали нашу в’язницю.

— Ви тримаєте себе, як солдат, — мовив штурмбанфюрер. Він з приємністю розглядав цього молодого пристойного чоловіка, що мав таку бездоганну військову поставу.

— Я був солдатом, — сказав Клосс.

— Солдатом? — У голосі Мюллера почулися нотки недовір’я. — І вас тримали в тюрмі, а не в таборі для військовополонених?

— Це довга історія. Ще за литовського часу у Клайпеді я закінчив підпільну школу підхорунжих. Мені присвоїли звання лейтенанта. Напередодні вступу більшовиків у Литву я отримав наказ перебратися до Вільна, бо ж майор Губертус завербував мене на роботу в абвер. Мій умовний номер ГК-387. Я, на жаль, не встиг розгорнути свою діяльність, бо, коли більшовики вступили в Литву, мене відразу ж заарештували разом з усією родиною і повезли кудись на схід. Мені вдалося втекти з ешелону, я спробував перейти кордон, але був схоплений. Це трапилося в березні сорок першого року. Мене впіймали як цивільну особу. Детально допитували, але, звичайно, я їм анічогісінько не виказав.

— Ми ще поговоримо про це, — сказав Мюллер. — Ваше прізвище?

— Ганс Клосс.

— Ганс Клосс? — повторив той. — Десь я вже чув це ім’я, але де? Пам’ятаю, це було кілька місяців тому, в зв’язку з якоюсь справою… — Глянув угору й зустрівся з щирим поглядом молодого мужчини. Зауважив, що це наймення він уже якимсь чином знав.

— Може, ви знали когось із моєї родини? Мій батько мав маєток у Литві, але я не знаю, що з ним тепер. З матір’ю і сестрами — теж. У кращому випадку, — він спохмурнів, — ріжуть сосни десь у тайзі. А може, ви знали доктора Гельмута Клосса, мого дядька? Напередодні війни він працював окружним суддею в Крулевці.

— Дурниці, — промовив штурмбанфюрер, бо саме в цей час пригадався йому рапорт Штедтке, читаний кілька місяців тому. — Дурниці, — повторив. — А як вас, панове, звати? — звернувся до решти присутніх.

— Лотар Байц…

— Генріх Фогель…

— Бруно Дреєр… — відповіли ті один за одним.

— Шановні панове, кожний з вас одержить папір і приладдя для писання. Ви напишете детально свої біографії, звернувши особливу увагу на перебування в Росії. Крім того, кожний з вас складе мені реєстр тих, хто може підтвердити вашу особу. Ви, звісно, самі розумієте, що, поки ми не переконаємося в правдивості ваших зізнань, ви повинні бути ізольовані. Постараємося створити вам найліпші умови й максимально скоротити час очікування. Ви вже ж досить насиділися в тюрмі.

Трьома днями пізніше Мюллер, забувши, котрий вже раз, перечитував зізнання чотирьох ізольованих у в’язниці німців, яким вдалося вирватися з рук росіян. На його письмовому столі, поряд із зізнаннями тих людей і власноручно писаними тими ж людьми автобіографіями, лежала папка, яку сьогодні вранці йому надіслали з центрального архіву в Берліні. На папці рукою сумлінного службовця воєнного міністерства був старанно викаліграфований напис готичним шрифтом: “Ганс Клосс”. Штурмбанфюрер Мюллер тільки-но ознайомився з документами, що були в папці, і з ще більшою увагою вчитувався в зізнання цих чотирьох людей… Сам Ганс Клосс лише розширив своє зізнання, яке він склав під час першого допиту. З особливою увагою Мюллер вдумувався в ту частину зізнання, де Ганс Клосс описував дивний допит, який вели радянські офіцери. Його, Клосса, випитували про різні подробиці з часу дитинства, про якісь незначні зустрічі. Клосс, наприклад, оповідає, що він кілька тижнів змушений був описувати всіх своїх гімназійних товаришів.

Справи решти трьох втікачів були значно простішими. Лотар Байц був купцем з Латвії, мав залізо-скоб’яну крамницю на вулиці Вокзальній. Хтось із його клієнтів залишив у нього якийсь не відомо з чим ящик. Це трапилося вже після вступу росіян у Латвію. Представник НКВС з’явився до Байца через кілька днів, знайшов у ящику деталі радіостанції, і ув’язнено Байца спочатку в місцевій тюрмі, а потім переведено до Саратова. Росіяни запідозрювали, що Байц підтримував контакти з німецькою розвідкою, однак він вперто доводив, що не знав, з чим був залишений у нього ящик (і це, до речі, була щира правда). Дружина Байца мешкає, мабуть, у Нюрнберзі, у своїх родичів. Залишила його у тридцять восьмому році, не ладнали вони між собою, однак вона, звичайно, підтвердить особу свого колишнього чоловіка. Мюллер дав розпорядження надіслати відповідну телеграму й отримав відповідь, що фрау Байц прибуде сюди протягом тижня.

Другий німець; Генріх Фогель, працював у Бориславі, був інженером-нафтовиком. Після сімнадцятого вересня подав заяву з проханням дозволити йому повернутися в Німеччину, але радянські власті не дали йому дозволу: він був потрібен їм, до того ж мали в руках його контракт, укладений ще з польським акціонерним товариством, за цим контрактом Фогель зобов’язався працювати на промислі до сорок другого року. Та в сороковому році, після перемоги над Францією, Фогель, “обмиваючи” в львівському ресторані ту перемогу, почав переконувати своїх приятелів у тому, що Гітлер незабаром рушить на Росію. Тієї ж самої ночі Фогеля заарештували. За ворожу пропаганду і ненависть до Радянської влади, демонстровану публічно, інженер отримав кілька років тюремного ув’язнення. Сидів у різних тюрмах, був задоволений, що його не перевели в якийсь північний табір, бо дуже боявся холоднечі.

Що ж до Клосса, то Байц познайомився з ним, власне, в тюрмі. Клосс уже перебував там, коли Байца заарештували. Кільканадцять днів сидів з ним в одній камері, потім його перевели в іншу камеру, однак зустрічався з ним і далі на прогулянках Всі ув’язнені німці співчували йому, бо його, Клосса, мало не щодня викликали на допит, який тягнувся цілі години, однак до самого кінця так і не було відомо, чого від нього хотіли. Якось зо два дні розповідав їм про якусь свою кузину. Клосс радився із співвітчизниками, чи говорити на допиті правду…

Штурмбанфюрер Мюллер почав перегортати папери, що лежали перед ним, — хотів знайти протокол допиту Байца, точніше — фрагмент того протоколу. Знайшов потрібний аркуш і прочитав: “Запитання: Чи в період між липнем сорок першого року і березнем сорок четвертого ви бачили Клосса щодня в тюрмі? Відповідь: Так, за винятком кількох днів, коли я перебував у тюремному госпіталі, в жовтні чи в листопаді. В липні та серпні я перебував з ним в одній камері, а потім зустрічав його на прогулянках або в коридорі тюрми. Пам’ятаю, що на різдво Христове Ганс чергував — розносив їжу”.

Мюллер потер рукою лоб, так ніби цей жест міг йому чимсь допомогти. З документів особистої справи Ганса Клосса незаперечно видно, що в дні різдва сорок першого року він був слухачем піврічних курсів офіцерів абверу. “Тобто не Ганс Клосс, — виправив себе в думці Мюллер, — а той агент, що так нахабно видавав себе за Клосса”. Мюллер порівняв почерк зізнання людини з ясним поглядом, яка зараз чекає його виклику трьома поверхами нижче, в підвалі, із почерком сторінок автобіографії в особистій справі. На перший погляд можна було сказати, що тексти ці писала не одна і та ж рука.

“Так, — подумав Мюллер, — почерк неможливо змінити”.

У дверях з’явився есесівець з канцелярії й доповів, що прийшов чоловік, якого очікує пан штурмбанфюрер. Мюллер запросив гостя до свого кабінету, посадовив його в крісло за дверима так, щоб у першу хвилю його не видно було, а потім наказав викликати Ганса Клосса.

Підіймаючись вслід за есесівцем вузькими східцями вгору, Клосс здогадувався, що його чекає. Коли він, проходячи першим поверхом, помітив напіввідчинені двері на подвір’я, біля яких не було вартового, то відчув непереборне бажання втекти. Ледве здушив його у собі. Есесівець відчинив двері до кабінету штурмбанфюрера, впустив Клосса і замкнув їх за ним.

— Прошу сідати, — штурмбанфюрер показав Клоссові на стілець. І тоді, коли Клосс уже подумав був, що випробування сьогодні обминуло його, коли, перемігши в собі нервове напруження, вже сідав на стілець, мов удар батога, шмагнув його крик:

— Клосс! — верескнув Штедтке. Підвівся з крісла біля дверей і попрямував до нього.

Клосс повільно повернув голову.

— Моє прізвище справді Клосс. І що ж? — На його обличчі не здригнувся жодний м’яз. Помітив, що Штедтке й досі носить військові знаки штурмфюрера. “Отже, йому навіть чин не підвищили, — подумав, — за зліквідування ворожої агентури”.

— Схожий? — запитав Мюллер.

— Мало того, що схожий! Ідентичний, хоча… — Штедтке завагався. — Профіль! — крикнув. — Стати в профіль! “Сам не знаю…” — мовив собі. — Ти маєш брата?

— Пробачте, штурмфюрере, — сказав Клосс. — Я — німецький офіцер і не звик, щоб мені тикали. До того ж я не мав честі пити з вами на брудершафт… — Помітив, що з губ Штедтке на якусь мить зникла усмішка. Це, невідомо чому, викликало в Клосса задоволення.

— Прошу пробачити, — буркнув Штедтке, — але схожість просто разюча.

Мюллер, який мовчки прислухався до цієї сцени, зняв телефонну трубку і сказав тільки одне слово:

— Ввести!

Двері відчинилися, і на порозі з’явився старий, стрижений “під їжака” чоловік, якого сьогодні вночі стягнено з ліжка, без жодного слова посаджено в літак і доставлено з Крулевця аж сюди. Клосс обернувся. Вагався він не довше як півсекунди.

— Дядьку Гельмуте! — вигукнув він.

— Ганс! Хлопче! Живий?! А ми вже оплакали тебе. Що з мамою? З родичами? З сестрами?

— Пізніше, — заговорив Мюллер. — Пізніше освіжите в пам’яті спогади. Почекайте, будь ласка, докторе Клосс, ваш племінник ще кілька годин буде зайнятий.

Отже, вдалося. Принаймні зараз. Зінсценізували спритно. Два постріли підряд — і саме в момент, коли вже не чекав їх. До Ганса Клосса долітали окремі слова роз’яснень Мюллера. Удавав, що уважно слухає розповідь про те, як більшовицький агент прибрав його постать. Діждався хвилі, коли повинен був усе зрозуміти. Закрив обличчя руками, мовби приголомшений несподіваним ударом.

— Хтось, дуже схожий на мене, зганьбив моє чесне ім’я, — проговорив він. — Нарешті я зрозумів мету тих багатогодинних допитів, під час яких я змальовував кучера, що віз мене від залізничної станції до будинку моїх родичів, або розказував про придорожні камені та плаття моєї матері. Панове, — додав, — я не знаю, яку я повинен дати клятву…

— Ви, Клосс, давненько вже не були на батьківщині, — на губах Штедтке з’явилася звична усмішка. — Багато що змінилося. Тепер клятви й присяги нас уже не переконують. Ми маємо апарат, найкращий у світі апарат для викриття брехні. Апарат цей називається СД. Нас не можна ошукати. Саме тому ми й легко зліквідували вашого двійника.

— Панове, — звернувся до них Клосс, — я вірю, що СД і цього разу не підведе. Коли переконаєтеся, що я — Ганс Клосс, то попрошу вас направити мене на Східний фронт. Навіть як простого солдата. Я мушу відомстити їм, змити пляму з свого імені.

— Ваша освіта, знайомство з Росією і з мовою наших ворогів, бо ж ви писали, що, крім російської, добре володієте ще й польською, знадобляться німецькій вітчизні. Будь ласка, — Мюллер показав Клоссові якийсь папір. — Ось висновок на відновлення вам офіцерського чину. Абверові потрібні такі люди, як ви. До камери, лейтенанте Клосс, ви не повернетеся. Поки очікуватимете вирішення вашої справи і службового призначення, мешкатимете в нашому готелі… Зрештою, я цілком певний, що справу буде вирішено позитивно. Найкращим доказом цього є те, що я ось дав розпорядження приготувати вам офіцерський мундир лейтенанта. Передаю вас під опіку штурмфюрера Штедтке. Це мене, лейтенанте Клосс, радує, і я від щирого серця поздоровляю вас.

Клосс подивився на себе в дзеркало. Знову — в мундирі. Чи не дуже легко? Чи це вже остання з перевірок? Треба бути пильним. Треба бути особливо пильним тепер, у найближчі дні. А що означав погляд, яким обмінялися між собою Штедтке і Мюллер? А може, це йому тільки так здалося? Може, нерви перевтомилися?

— Ви вже готові, лейтенанте? Ми можемо їхати? — запитав Штедтке.

— Так. Я хочу якнайшвидше поговорити з дядьком. Він же чекає мене в готелі.

Автомашина, що везла їх, зупинилася біля претензійно вибудуваного порталу. Штедтке пропустив Клосса вперед. Клосс ввійшов у хол і помітив її відразу ж. Вона стояла навпроти входу, вдивлялася в нього, не кажучи й слова. Коли ж він байдуже її обминув, крикнула:

— Ганс!

Клосс роздивився навкруги, мовби шукаючи когось знайомого, і тоді вона ще раз повторила це ім’я.

— Ви, пані, до мене звертаєтесь? — Клосс рукою торкнувся кашкета. — Моє ім’я справді Ганс.

— Я ж — Марта Бехер. Хіба ти не впізнаєш?.. Не впізнаєте мене? — виправила вона себе невпевнено.

— Вибачте, пані, це якась помилка.

Клосс почув позад себе регіт. Обернувся і вперше в своєму житті побачив, як Штедтке сміється, по-справжньому сміється. Штедтке підійшов до Марти, однією рукою обійняв її за плечі, а другою поплескав по щоці.

— Віднині я перестаю вірити в жіночий інстинкт. Уклепалася, значить?

Клосс вклонився, вибачився, кажучи, що мусить вже йти, бо хоче якнайшвидше побачитися з дядьком. Біг східцями, перестрибуючи через кілька сходинок. Йому було легко.

“Одержав її в спадок по мені, мусить бути задоволеним, що тамтой Клосс не повернувся, — подумав. — Ну що ж, дай їм, боже, щастя. Але ж: такий спадок по польському агентові чи не плямує раси?” — усміхнувся в думці.

Клосс знав, що все вдалося. Він уже уявляв собі вираз на обличчі Якубовського, коли той одержить повідомлення, що Я-23 знову діє.