Сто пригод Барвінка та Ромашки

Відступає тепла нічка,

Розтуляє ранок вічка.

Грає в росах на городі.

Стиха каже: «Спати годі!»

Але ще панує спокій.

На городі сон глибокий.

Головата, мов дитинка.

Спить під тином Капустинка.

На духмянім свіжім листі

Спить Кабак, мов у колисці.

Дід Гарбуз сопе під тином.

Живота прикривши сіном.

Баклажаник свище носом.

Підставляє щоки росам.

Бачить сон якийсь Цибулька,

Аж вустами смішно булька.

Кріп ві сні ногами смиче.

Хрін зітхає і мугиче:

Із натурою такою

І ві сні нема спокою.

Сплять метелики в травичці.

Ще куняє рибка в річці.

Ще дрімає навіть бджілка

Біля теплого причілка.

Навіть місяць спить в хмаринах.

Мов розлігся на перинах.

Вже зоря калину трусить.

Скоро день зайнятись мусить.

Раптом в зіллі під пасльоном.

Ніби хтось ударив дзвоном:

— Гей ви, родичі городні,

Гарбузенки благородні!

Я — Барвінок, я — Хрещатий,

Йдіть стрічати, величати!

Щойно я на світ родився.

Де ж город увесь подівся? —

Сну неначе й не бувало.

Хто це будить так зухвало?

Звів голівку Баклажаник:

— Звідкіля такий безштаник?

— Гляньте, ноги, мов пружинки.

Очі — зернятка ожинки!

Народивсь в зеленій льолі.

Побажаймо щастя й долі!

Руки в боки взяв хлопчинка,

Загорланив знову дзвінко:

— Щось ви, родичі городні,

Вельми заспані сьогодні!

Я — Барвінок, я — Хрещатий,

— Час би гостя пригощати!

— Підлетіла рвучко Бджілка:

— Іч, розхвастався, чудилко!

Ще такому Архімеду

Заробити треба меду!

— Засміявся дід Гарбуз:

— Ти, видать, не боягуз!

А чи знаєш ти свій рід?

— Ви, Гарбузику, мій дід!

— Почоломкаймось давай.

Нумо, інших пізнавай.

Придивись з усіх сторін.

Хто це є?

— Сердитий Хрін!

— Чесний Хрін позеленів.

Але стримав щирий гнів:

— Трохи плутаєш, малий.

Принциповий, а не злий!

— Обнімає хлопчик всіх,

У очицях — буйний сміх.

У Барвінка язичок.

Мов з насічкою гачок:

— Драстуй, красеню Горох!

Ще зелений, ще не всох?

Дядьку Соняшник, ов-ва!

Облітає голова!..

От бруднулі Картоплі,

Щічки в глині, у землі!

Гляньте, хлопці Огірки

У калюжці, мов хряки!

Чом ви, дядечку Буряк,

Червонієте, мов рак?

Ви скажіть, куди це зник

Академік наш. Часник?

— Набурмосився Гарбуз:

Не шпигайся, карапуз!

Марнословити не слід.

Поважай козацький рід. —

Тут Барвінок як утне:

— Ви шануйте всі мене!

Маю вдачу, мов вогонь.

Потанцюємо, либонь?

Я до всього маю хист,

Я ж і воїн, і артист. —

І навприсядки пішов,

Тільки дим з-під підошов.

Де не взявся тут Часник.

Малюка за чубчик — смик;

— На словах він всіх навчить.

А чи вмієш ти лічить?

Скільки буде двічі два?

— Чи не хворі ви, бува?

— Не крутися, говори! —

Пробурчав Барвінок:

— Три!

— Два плюс три?

— Мовчить, мовчить!

Він нездатний полічить!

Ти хоч азбуку вивчав?

— Правду кажучи, почав...

— От ганьба на весь наш рід.

Він і в грамоті, мов кріт! —

Заридав тоді малий.

А Гарбуз:

— Сльозу не лий!

Слухай, що мені Бджола

На світанку повіла...

Де розрісся кукіль дикий.

Скарб заховано великий.

Той, хто дивний скарб дістане.

Вченим стане, мудрим стане.

Прочитає і полічить.

Як освіченому й личить!

Та на стражі біля нього

Розбишаки війська злого.

Не якась собі босота —

Вояки царя Осота!

Не дрімає пильна варта.

Та її приспати варто.

Як піде верста сто сота

— Царство лютого Осота.

Хто проб’ється в чорний край

— Скарб славетний забирай. —

Аж підскочив наш Барвінок,

Збив росу з хитких билинок:

— Та не я ж Барвінком буду.

Коли скарб той не здобуду!

Вирушаю в цю ж хвилину.

— Вельми ти рішучий, сину!

Обміркуй усе спочатку,

А тоді прибий печатку.

Ми тебе, як перед боєм,

І одягнем, і озброїм.

Бачиш, Коник лугом скаче,

— Загнуздай його, козаче!

— Хлопчик коника за гриву.

Кінь малого — штовх в кропиву.

— Одягни штани з шевйоту,

А тоді вступай в кінноту!

Знов Барвінок витер слізку

І хотів схопити різку.

Та Гарбуз обняв за плечі:

— Гарячитись — не до речі!

Хоч спустошили всю грядку,

Амуніція в порядку!

Маєш, синку, шаровари

І чобіт нових дві пари.

І шапчина для хлопчини

Із червоної перчини.

З цибулини маєш списа.

Щоб колов Тхора і Лиса.

Ось і щит тобі з картоплі,

І очкур міцний з коноплі!

Одягайся, наш герою.

Начищай до блиску зброю.

Обнімайте всі нетягу.

Щоб здобув лише звитягу! —

І на мить з очей Барвінка

Зникла гостра сміховинка;

— От спасибі! Це ж багатство!

— Хай живе городнє братство!

— Лиш надів штани Барвінок,

Перед ним і Коник виник.

Скочив хлопчик у сідельце.

Заблищав, неначе скельце.

На очах підріс хлопчисько.

Уклонивсь городу низько:

— Рідні овочі, спасибі!

Хай панує мир в садибі!

Мчу за скарбом. Все чин чином.

— Ти ж, Барвіночку, пиши нам!

— Як же я писати маю,

Здуру й букви поламаю!

От коли той скарб дістану,

День і ніч писати стану.

Залишайтеся здорові.

Всі родичі Гарбузові! —

Вгору листя полетіло:

— Із Барвінка буде діло!

— Наче Дундич [1]на коні!

Не похилиться в борні!

Їде хлопчик полем, лугом.

Трошки риссю, трошки цугом.

Теплий вітер повіває,

В грудях серденько співає.

Як подивишся ліворуч —

Височенне жито поруч.

Колоски, немов ракети.

Що на інші мчать планети.

Як подивишся праворуч —

Кукурудза стигла поруч —

Кияхи, мов дирижаблі.

Під вітрами не ослаблі.

Навкруги гаї й діброви.

Ген хмарки, небесні брови.

Вмить нахмурилось півнеба.

Гримнув грім, ховатись треба.

Почалася грізна злива.

Кожна крапля, наче слива.

Поки скочили під грушу.

Промочило навіть душу.

У дуплі привітно й сухо.

Завиває вітер глухо.

Хлопчик викрутив сорочку

І повісив на кілочку.

Тільки став штанці знімати.

Засміялись неба шати.

Припинилась тепла злива,

В небі райдуга грайлива.

Ручаї гримлять зухвалі.

Мандрувати можна далі.

Хлопчик скочив у сідельце,

Прощавай, сухе дупельце!

Бачить — в житі Перепілка,

Поряд з нею — діток кілька.

Десь їм трапилась комашка.

Вчить дітей рябенька пташка.

Як жуків і мух клювати.

На комашок полювати.

І незчулися — шуліка.

Тінь хитнулась невелика.

Вниз летить хижак, мов грудка,

Тут Барвінок скочив хутко.

Засвистав, наміривсь списом.

Крутонув шуліка низом

І поплив у високості,

Поки цілі пір’я й кості.

Не чекав малий подяки

За поразку розбишаки.

Вельми радий, рушив далі

На зелені магістралі.

Чує, щось реве надсадно.

Ген — болото. Там неладно

Стогне Трактор в баговинні:

— Ви спасти мене повинні!

Закопався по кабінку.

Порятуй мене, Барвінку!

Корчував пеньки у лузі

І у твань зашився, друзі.

— Не газуй! — гукнув Барвінок.

Троса виплетем з билинок!

Потім дружно будем смикать.

Бо кого ж на поміч кликать? —

Стихнув Трактор перегрітий.

Під колеса вклали віти.

З дерези сплели буксира.

Ожила в машині віра!

Заревів мотор щосили.

Як напружив Коник жили.

Трактор, витягнутий тросом.

Закивав, зачмихав носом:

— От спасибі вам, малята,

Буде й вам від мене плата! —

Зняв Барвіночок перчину.

Попрощався чин по чину.

— Ми задарма, полем-гаєм.

Добрим людям помагаєм! —

Та й помчали друзі далі.

Натискають на педалі.

Збоку гай здригнувсь від крику.

Пролунало: «Ку-ку-ріку!

Потерпаєм від розбою!»

— Де ти, Півню, що з тобою? —

Наш герой Коня пришпорив.

Мчить, як тисяча моторів.

Бачить, в лісі край байрака

Б’ється з Півником Тхоряка.

Півень-велетень в крові.

Поряд кури ледь живі.

Птахоферма недалеко.

Але поряд — небезпека.

Півень грізно крутить дзьобом

Над тупим Тхорячим лобом.

Тхір звивається вужем.

Коле Півника ножем.

Ще й регоче: — Лапки вгору,

Кроком руш — в мою комору!

Тут Барвінок налетів.

Наче тисяча хортів.

Коник Дзвоник копитами

Цупив звіра до безтями,

А Барвінок — списом, списом!

Засичав Тхоряка бісом.

Поточився, наче рак.

Покотився у байрак.

То був грізний супротивник.

Обійняв Барвінка Півник:

— Твій боржник тепер, затям.

Послугую всім життям! —

Зняв Барвіночок перчину.

Попрощався чин по чину.

— Ми задарма, полем-гаєм.

Добрим людям помагаєм!

Де ж верста ота сто сота.

Царство грізного Осота?

— Вже від’їхали багато

Від городу діда Гната,

Вже й прославилися в ділі.

Вже й рубці на білім тілі.

Скільки в світі боротьби.

Але де ж оті скарби?

У Коня стомились ніжки.

До землі звисають віжки.

Щоб триматись за оброть.

Слід би втому побороть.

Та хіба їм до спочину?

Скрізь чекають молодчинуї

Чуєш? Чаєчка кигиче,

І вона на поміч кличе.

Бо в гніздо її поліз.

Щоб яєчка вкрасти Лис.

Тільки Лиса відігнали.

Знов почулися сигнали.

Зайця скривдила Сорока.

Потім з Білкою морока:

Бідолаху б’є Куниця,

Теж годиться заступиться.

Ось уже й завечоріло,

В небо хлюпнуло чорнило...

Запахтіла медом гречка.

Край дороги — озеречко.

Збоку, в затишку — узлісся.

Відіклав Барвінок списа.

Розіслав м’яку попону

І сказав: — Спочиньмо, Коню!

Ти пожуй вівса з торбинки.

Єсть і в мене півхлібинки,

Є ж і сало, і ковбаска. —

Розпустив Барвінок паска.

Підібгав під себе ніжки.

Та спочили тільки трішки.

Підлетіла Перепілка,

Голосок, немов сопілка:

— Ой, нема тобі спочинку,

Славний лицарю Барвінку!

Не сідай відпочивати.

Мчи Ромашку рятувати!

— Не хвилюйся, люба пташко,

Хто ж вона, твоя Ромашка?

— Недалечко звідси — хатка,

В ній живе мале дівчатко.

Наче сонце, працьовите,

Доглядає сад і квіти.

До пташок і звірів добра,

І співуча, і хоробра.

Всі, хто з нею, вельми щасні.

Знає всі пісні сучасні.

Часто-густо біля хати

Соловейка вчить,співати.

Біля білої оселі

Пролітали дні веселі.

Але раптом до садка

Притаскало Будяка.

Загримів він: — Геть, дрібнота!

Я — слуга царя Осота.

Цар за службу і заслуги

Дав мені оці округи.

Щоб отут я вкоренився,

Жив собі та веселився.

Маю вічного папера.

Що господар відтепера. —

Вмить на вітах павуки

Почіпляли гамаки.

Відбивалася Ромашка,

Та одненькій дуже важко.

Руки сплутали потроху

В павутиння і — до льоху!

Ой Барвінку, не спізнися! —

Підхопив Барвінок списа.

Попереду лине пташка,

А за нею наш трудяжка.

Ось і хатка бовваніє,

Не біліє, а чорніє.

Сам Будяк стоїть на варті.

Мед шумить в дубовій кварті.

Біля мертвої стежини

Сохнуть маки та жоржини.

Будячище мед спиває.

Попиваючи, співає:

— Хай віднині знає кожний.

Що Будяк непереможний!

Завтра ж викорчую сад

І посію самосад.

Як засмалим, як закурим.

Стане світ увесь похмурим. —

Закричав Барвінок грізно:

— Утікай, бо буде пізно!

Я — Барвінок, я — Хрещатий,

Йду Ромашку виручати! —

Засміявся Будячище,

Підійняв ножаки вище:

— Підійди, уб’ю на місці

Отаких, як ти, хоч двісті! —

Налетів Барвінок збоку.

Та Будяк назад ні кроку.

Махонув навстріч ножами.

Бойовими сторожами.

Ледь Барвінок ухилився.

Сторч ногами приземлився.

Сяють очі в Будячиська,

Кожне око, наче миска.

Знов Барвінок скаче збоку.

Розмахнувся і — по оку!

Ніби згас один прожектор.

Наш Барвінок — наче Гектор [2]

Відступає, налітає.

Будяка уже й хитає.

Пропонує мир і дружбу,

Зичить гроші, зве на службу.

Спис летить у друге око.

Підстрибнув Будяк високо

І почав тікати з ревом.

Наче бився з диким левом.

Тут Барвінок для початку

З льоху визволив дівчатко.

Після втомливого бою

Мовчки вмились під вербою.

Обняла його Ромашка:

— Натомився, бідолашка?

Що ж я дам тобі поїсти?

Страшно знов до льоху лізти!

Хлопчик буркнув коло хати:

— Де подушка? Хочу спати.

Зняв із Коника сідельце,

В сіні вимостив кубельце.

Усміхнувсь, стулив повіки

І заснув, немов навіки...

Скоро вже й верста сто сота.

Що ж там робиться в Осота?

Завойованих висот

Не лишає цар Осот.

При надійній охороні

Він сидить на цвілім троні.

Він сидить в розбитім доті.

Голова його в турботі.

Він би знищив всі рослини

До останньої, билини.

Та не ті в старого роги.

Переорано дороги!

Він ще сильний бур’янами,

Що хотіли б стать панами.

Довгоносикові роти

У казармі, що навпроти.

А куди ж подівсь Тхоряка,

Куроїд і розбишака?

Цар фельдмаршала ще зрання

Відпустив на полювання.

Де ж це він? Чому немає?

Цар на кнопку натискає

І в покої влазить рака

Забинтований Тхоряка.

Поміж них така розмова

Відбулася, слово в слово:

Тxоряка.Дозвольте, мій царю, я щось доповім..

Осот.Ти з воза упав, чи побив тебе грім?

Тxоряка.Готуймося, царю, мерщій до війни.

Осот.А з ким воювати? Кажи, не тягни!

Тxоряка. Я знаю, ви любите курячий суп...

Осот.Так, так.

Тxоряка.Я знаю, ви любите півнячий пуп...

Осот.Ще й як!

Тxоряка.Я півня спіймав, о найліпший з царів!

Осот.Та де ж він? Скликайте хутчіш кухарів!

Тxоряка.Я ніс його вашій величності в дар.

Зненацька відчув я жорстокий удар.

Лупив мене велетень з криком:

«Не руш!» Без півника втік я.

Ні торби, ні груш.

Осот.Так хто ж він?

Тxоряка.Барвінок його імено.

Такого не бачив я навіть в кіно.

(В цю мить, а буває ж пригода така,

В покої втягає Павук... Будяка,

Дурного, як пень, і сліпого, як ніч.

Стривожений цар аж підскочив навстріч.)

Осот.Мій вірний слуго, войовничий Будяк,

Чому ти засліп і чому ти закляк?

Будяк. Вмираю. Вже більш не зустріну весни...

Мій царю. Барвінка... на плаху тягни...

Він вбив мене царю,

Іде він сюди

Твій скарб забирати...

О, дайте води...

Осот.Фельдмаршал Тхоряко, де військо твоє?

До зброї, бо всіх нас

Барвінок поб’є!

Як скарб захистити?

Що думаєш ти?

Тxоряка.По-моєму, царю, найкраще втекти..

Осот.Як смієш ганьбити високе звання?

Ти вже не фельдмаршал, бридке цуценя!

Двори підмітатимеш, ось помело.

Щоб духу тхорячого тут не було!

Мій любий Будяче, ти вмер на посту...

А може, гукнути стару Блекоту?

Ця вміє накреслити хитрий маршрут.

Гукніть Блекоту мені!

Голос.Царю, я тут!

(Заходить в покої бабуся стара,

В очицях її не примітиш добра.

Сіренький очіпок, ковінька в руці,

Говорить, неначе жує камінці.)

Осот.Порадь, Блекотулько, що маю робить?

Блекота.Я знаю, ти хочеш Барвіночка вбить.

Осот.Що треба для цього?

Блекота.Не меч і не кий.

Осот.То що ж, моя рибонько?

Блекота.Розум тонкий!

Осот.Берися ж до діла, мадам Блекото!

Блекота.Берусь, бо набридло гуляти в лото!

Тим часом прокинувсь Барвіночок в сіні,

Побачив очиці Ромащині сині.

А усмішка щира, неначе в голубки.

— Вставай, умивайся та вичисти зубки!

Хутчіше ж, а я про сніданок подбаю.

— Спочатку, Ромашко, дровець нарубаю!

— Будь ласка... Та мийся. Барвіночку, з милом.

Бо вимастив пальчики, ніби чорнилом! —

Принесла Ромашка полив’яний горщик,

А в ньому червоний, мов полум’я, борщик.

В полумиски всипала порції рівні.

Півсвіту збентежили пахощі дивні.

Навчила тримати Барвіночка ложку,

І плямкати він розучився потрошку.

В лівиці — хлібця духовитого луста.

В полумиску — смачно, в полумиску — густо!

Аж раптом за тином почулися кроки.

Чомусь на вербі загойдались сороки.

Барвінок — за списа: — Кому там... охота?

Вилазьте, розвідники злого Осота!

Аж бачать — з-за кущика суне бабуся.

— Так, може, хоч тут я водички нап’юся?

Прийми свого списа, не дмися, мій сину,

Їй-богу, від спраги я, дітоньки, гину.

Безсила і хвора, чвалаю з базару.

Немає кваску, то нап’юся й узвару. —

До кухля припала вустами і носом,

Качає напій той, неначе насосом.

Гукнула: — Божественно в вашій оселі.

Які ж ви пригожі, які ж ви веселі!

Дивлюся, надійна в Барвіночка зброя,

Пізнала відразу я в ньому героя.

— Звідкіль мене знаєте? — Бабця лукава

Обом підморгнула і мовила: — Слава... —

Питає Ромашечка: — Вип’єте чаю?

— Спасибі вам, дітки! Біжу, поспішаю.

Вклоняюся низько за ласку і шану.

Стривайте ж, і я у пригоді вам стану.

Сміливо беріте гостинчика, дітки.

Дарую листочка Медової Квітки.

Нічого не треба вам більше робити.

Спокійно лежіть та лижіть його, діти.

Народжує він щохвилини

Солодкі медові краплини. —

Бабуся неначе розтала,

Аж ніби просторіше стало.

Барвінок лизнув той листочок:

— Дивись, виступає медочок! —

Ромашка й собі скуштувала.

Голівкою лиш покивала;

— Не дуже. Барвіночку, смачно,

І щось мені, хлопчику, лячно!

Звідкіль ця бабуся — незвісно.

Очима шугала зловісно. —

А хлопчик все лиже та лиже.

Сміється та злизує свіже.

— Нащо мені скарби шукати?

Не буду вилазити з хати!

З медового чудо-листочка

Солодощів виллється бочка!

Лежатиму носом до неба

Та й більше нічого не треба! —

Ромашка лицем посіріла,

Благала Барвінка, сварила:

— Козаче, яке ж ти ледащо.

Без праці зведешся нінащо!

— Навіщо, Ромашечко, праця,

Як можна медку нализаться! —

Закрились ліниво очиці.

Лиш мухи гуляють по пиці.

Не хочеться й мух відганяти:

Лизати! Лизати! Лизати!

Почав він сердито сопіти:

— Ромашко, неси мені пити! —

Ромашечка мчить до криниці.

На мить він розплющив очиці.

Уздрів біля себе... Тхоряку

І знову поринув у мряку.

Принесла Ромашка відерце.

Схопилася в горі за серце,

Розбійники вкрали малого!

Тривога! Тривога! Тривога!

Ранком суне радий Тхір

Навпростець у царський двір.

У руці дубовий кий.

На плечах мішок важкий.

Люто в кожному кутку

Лупить києм по мішку.

Ще й співає пісню Тхір

На увесь на царський двір:

«Кожен з нас повсякчас

Висунутись прагне!

Славний Тхір

Знов мундир.

Як було, одягне!

Гей, одягне, як було,

І закине помело.

За мою відвагу

Цар поверне шпагу!»

Тхір минає царську варту.

Випиває меду кварту

І стає перед царем

Із мішком наоберем.

Поміж ними, слово в слово,

Відбулась така розмова:

Осот.Чого баламутиш ні світ ні зоря?

Ти вже не фельдмаршал.

Тxоряка.Осоте, ур-ря!

Осот.Чи з глузду ти з’їхав?

Тxоряка.Заглянь у мішок,

У ньому славетний лежить кожушок.

Тебе він зігріє, аж кине у піт.

О царю. Барвінка забгав я під спід!

Не віриш — поглянь...

Блекота розповість.

В мішку приволікся негаданий гість!

(Мотузку розрізав, регочучи. Тхір,

А звідти Барвінок вилазить, як звір).

Тxоряка.Наївся медку? Побалакай з царем!

Навколішки падай, бо шкуру здерем!

Осот.Не треба, я ж бачу, він справжній козак.

Тхоряка.А зараз лежить біля ніг, мов кизяк.

Осот.Гай-гай, обдурила тебе Блекота!

Гай-гай, а була ж благородна мета...

Барвінку, ти скарб звоювати хотів?

Барвінок.І всіх вас побити!

Осот.Герой поготів!

Мені до вподоби такі парубки.

Безграмотні й дужі, неначе бики.

Навіщо науку зубрити, скажи?

Ти краще у війську моїм послужи.

З роками фельдмаршалом станеш, браток.

Тхоряка.Лизатимеш знову Медовий Листок...

Осот.З гармати великої будеш палить.

Барвінок.Ой, ой, розв’яжіте, животик болить!

Вмираю, пропали юнацькі— літа.

Мене отруїла... Твоя Блекота...

Осот.Фельдмаршале, лапки йому розв’яжіть.

Очуняєш, хлопчику, будем дружить!

Лиш від пут звільнивсь хлопчина.

Став червоний, мов перчина.

Стусонув під бік Тхоряку,

Видер з лап його ломаку.

Як урізав двох по лобі —

Заревли щодуху: «Пробі!»

Бив, аж поки не скрутили

Ці кусючі крокодили.

Гаркнув цар, потерши гулю:

— Чи ножа йому, чи кулю?

Як про рідного, подбаєм,

Завтра ж голову зрубаєм!

Хто Барвінка порятує?

Вже на нього кат чатує.

Похитав ногою грати —

Не пробити, не прорвати!

Раз на світі помилився, —

Мов крізь землю провалився...

Де ж Ромашка? Це ж дівчисько...

Вірний Коник теж неблизько.

Що робить? Нема надії.

Торжествують лиходії!

Крізь загратчане віконце

Промінець послало сонце.

Хтось іде. Замок заклацав.

Жук Рогач ножі помацав.

— Кроком руш! — Плісняві східці

На майдан виводять звідси.

Заволали мідні труби,

Вишкіря Тхоряка зуби,

Довгоносики-солдати

Лізуть честь йому віддати.

Оркестранти грають марші.

Будяки стоять, як старші.

Б’ють громово барабани —

Цар прибув у шарабані.

Тхір, аж синій від напруги.

Просичав;—Давайте, слуги! —

Тягнуть хлопчика за шворку.

Покрививсь, мов пив касторку.

На майдані, слово в слово.

Відбулась така розмова:

Осот.Помирай же, коли нам

Не схотів служити!

Барвінок. Як служити бур’янам.

Краше і не жити!

Осот.Штучка цей Барвінок. Бач,

Не заплаче навіть.

Тxоряка.Зареве, коли Рогач

Два ножі направить.

Осот. Жук Рогач! Коли, рубай!

Тxоряка.Кате, смерть Барвінку!

Вкороти-но козака

Лиш на четвертинку!

Осот.Кате, стій! Прийми ножі.

Ще продовжим втіху.

Гей, Тхоряко, покажи

Скарб йому. Для сміху.

(З льоху ранця Тхір несе.

Кидає під ноги.

Сміх фельдмаршала трясе, —

Радий з перемоги.)

Осот.В цьому ранці — книга з книг,

Світлозора квітка.

Ти її дістати б міг,

Якби думав зрідка.

Переїв — програв бої,

Втратив буйну силу.

Тxоряка.З ранцем вкинемо її

У сиру могилу!

Раптом щось як зареве,

Так реве, мов неживе.

Вибігає з лісу Лис:

— Утікайте швидше в ліс!

— Що там сталось, говори?

— Наступають Трактори!

Ріжуть хащі полину.

Крають царську цілину.

З криком; «Царю, борони!»—

Впали перші Бур’яни.

З ревом: «Де Барвінок-друг?» —

Трактори все рвуть навкруг.

А за ними — сто півнів,

Півня гливого синів.

Довгоносиків січуть:

— Де Барвінок? — тільки й чуть.

Цар Осот крутнувсь, як змій:

— Цей Барвінок... ще живий?

Ріж Барвінка, Жук Рогач! —

Уклонився Лис:— Пробач,

Нас врятує саме він.

Цей хлопчисько, цей Барвін!

Киньмо в ноги Тракторам,

Хай припинять тарарам.

Дужчав рев серед яруг:

— Де Бар-рвінок, кр-ращий др-руг?

Лисовину гордий цар

Уклонився, мов швейцар:

— Лисовине, ти мудрець.

Ще заорють, хай їм грець! —

Засичав фельдмаршал Тхір:

— Лізь, малий, на осокір

Та кричи, що ти живий.

Хай кінчають напад свій. —

Від таких нежданих слів

Наш герой повеселів.

Швидко видерсь на вершок.

Де листочки, мов дашок.

А над ним аж два Джмелі,

Щоб не втік, держать шаблі.

Закричав малий згори;

— Гей ви, друзі Трактори!

Нищіть ворога ланів.

Чорне царство бур’янів! —

Засвітився цар внизу.

Наче блискавка в грозу.

— У шаблі його. Джмелі!

Жміть зухвальця до землі! —

Де не взялись — Ластівки,

Двох жандармів — під грудки!

А Барвінка (от було!)

Підхопили на крило.

І помчали в височінь.

Ще й співали:— Чи-ві-чінь!

Глянув хлопчик — ой, лю-лі! —

І Ромашка на крилі.

Друга радісно стріча.

Бачиш, от тобі й дівча!

Це ж вона, оця мала.

Славне військо привела.

Що ж творилося внизу?

Цар Осот пустив сльозу.

Бив підборами Тхора,

Не зазнав і Лис добра.

Щоб і їх не потовкли.

Тхір із Лисом утекли.

Налетіли вмить півні.

Довгоносикам страшні.

Вліво, вправо — бах та бах!

Довгоносих по лобах.

З Блекотою цар Осот

Утекти хотіли в дот.

Але Трактор від душі

Взяв і їх на лемеші.

Мов очистилась земля.

Пролягла масна рілля.

Заревіли Трактори:

— Гей, Барвінку, скарб бер-ри!

Ластівки на Трактор сіли.

Чемно пити попросили.

Пили воду з рук Ромашки

З дерев’яної баклажки.

Зняв Барвіночок перчину.

Уклонився чин по чину;

— Щира дяка за рятунок,

І за скарб, за подарунок.

Всіх запрошую на свято.

На город до діда Гната!

Вірні друзі! Завтра вранці

Спільно глянем, що там в ранці!

Що творилось на городі, —

Переказувати годі.

Всі стрічали біля тину

Козака, свою дитину.

З ним і дівчинка пригожа.

На маленьке сонце схожа.

Всі городні — свіжі, вмиті,

У зеленім оксамиті.

Обнімали, підкидали

Ще й загадку загадали:

— Що на світі наймудріше?

Ну, Барвінку, сміливіше!

Підморгнув недавній бранець

І торкнув рукою ранець.

Підняли городні кришку.

Витягають з ранця... книжку!

— Це ж «Букварик»! — закричали.

Ніби сонечко стрічали.

— Наймудріше в світі — книжка! —

Пропищала в зіллі Мишка.

Дід Гарбуз розкрив «Букварик»:

— Був і я колись... школярик.

Справжній скарб діставсь онуку,

З ним — подужає науку!

Без науки, знай, народ, —

Ані в космос, ні в город! —

Дід Гарбуз в долоні вдарив.

На гармошці Хрін ушкварив.

Баклажаник у дуду

Задудукав до ладу.

Пастернак схопив цимбали.

Як утнули, як заграли!

Танцювали до зорі

При розкритім «Букварі»...