Сто пригод Барвінка та Ромашки

Мов вітрила під вітрами,

Мчать листи і телеграми,

Аж упріли поштарі:

«Де Барвінок? Де Ромашка?

Відпишіть, коли не важко.

Повідомте дітворі!»

«Розкажіть нам про Тхоряку,

Що, мов лин, пірнув у мряку.

Де Будяк, що сіяв зло?

Де наш милий Коник Дзвоник,

Роботящий, наче слоник,

Цвіркотун на все село?»

«Чи пролинули лелеки

Далеч, повну небезпеки,

Непривітливу й лиху?

Чи Барвінка не згубили?

Чи орли їх не побили

На зворотному шляху?»

«Відгукнися, наш герою,

Бо весняною порою

Ждуть тебе сади й ліси,

Й без Ромашечки — ні в лузі.

Ні в полях, ні в лісосмузі

Теж не знаємо краси».

Довелось коня сідлати.

Превеликий шлях долати.

Збив я тисячу підків.

Обійшов, либонь, півсвіту,

Чабани, Поштову Віту,

Конча-Заспу, Васильків...

І в берізки, і в смереки

Я питався — де ж лелеки?

Чом так довго їх нема?

Без лелек блакить небесна

Ніби пісня безсловесна.

Ніби музика німа.

Розлилась весняна повінь.

Стовбур клена соку повен.

Верби хлюпають в воді.

Ось і жабка вже скрекоче,

І забігали охоче

Водоплавчики руді.

Раптом бачу на узгірку.

Зачепивши ранню зірку,

Замахав руками млин.

Проскрипів він: — Що нам вирій?

Вдома краще, як не міряй! —

Ген, вгорі — лелечий клин!

Хто — на першому лелеці.

Ніби в затишку, в безпеці.

Розвалився, як Мамай?

Поряд — дівчинка Ромашка.

Аж змарніла бідолашка...

Гей, дідівщино, приймай!

Зняв Барвіночок перчину.

Бойову свою шапчину.

Сяє лоскотно сльоза.

— Ех, якби нам парашути!

От би здорово стрибнути

Прямо в царство Гарбуза!

Приземлились точно в лузі

На торішньому галуззі.

— Що це? Знітивсь ватажок.

З-під крила — зоря-кровинка

Проковзнула повз Барвінка,

Побагрила моріжок.

Їх орли атакували.

Ледь відбились від навали

Край турецьких берегів.

У старого в грудях рана.

Штурмували ветерана

Ескадрильї ворогів.

Він не впав у чорну воду.

Шугонув до небозводу.

Рану сонечком пропік.

І тримавсь на високості.

Хоч гули від болю кості.

Не звернув ні разу вбік.

Подолавши смертну втому.

Дотягнув старий додому.

Крила звів, уже трудні.

— Я щасливий, що вмираю

На просторах Диво-краю,

Серед милої рідні...

Поховайте під горою.

Під вербицею старою.

На якій гніздо дідів.

Та не треба лити сльози.

Хай поплачуть верболози,

Котрі сам я посадив.

Всі похнюплено стояли.

Аж зігнулись, аж прив’яли...

— Поводирю, зле тобі? —

Підупав Барвінок духом.

Занімів, не вірить вухам,

І Ромашечка в журбі.

Всі любили цього птаха...

Та невже він, бідолаха.

Більше ключ не поведе?

Був він добрим головою.

Не хвалився булавою.

Але слово мав тверде.

Ще тримав якусь живинку,

Бо гукнув: — Агов, Барвінку!

Ось наказ, вчини як слід:

В Конча-Заспі є діброва,

В ній — ростина прездорова.

Дуб, якому сотні літ.

Під отим крислатим Дубом,

Дідуганом сивочубим.

Мчать сторіччя, як вода.

Кажуть, бачив він Добриню

Й Ольгу, київську княгиню,

Як була ще молода.

Парубійком кучерявим

Розмовляв із Святославом,

Сам тримав його коня,

Ярослав, що Мудрим звався.

Під Дубком цим роззувався,

Спочивав ясного дня.

Зрів він половців і обрів.

Червонів, курився обрій

Від татарської орди!

Меч співав, сичали стріли, —

Тут бійці списи гострили,

Наступали в три ряди.

Тут Хмельницький з Кривоносом

Тихо їхали покосом.

Коливаючись в сідлі.

Під Дубком житняк жували,

«Хмеля» й «Горлицю» співали.

Стиха дзенькали шаблі.

А загарбників-жовнірів

Полювали, наче звірів,

Козаки на цім лугу.

Ой, частенько в дні понурі

Лютували грізні бурі.

Дуб згинаючи в дугу!

Лиш сміявся він розлого,

Бо надійний корінь в нього

І гілки — трудівники.

Сяють жолуді на сонці...

Він у славній нашій Кончі

Простоїть іще віки!

Та не тільки довголіттям

І своїм козацьким віттям

Славен мудрий чарівник.

Добрий велет в буйних шатах

Він, цей Дуб, весни глашатай

І господар з року в рік.

Потаємне, дітки любі,

Є дупло у тому Дубі,

В ньому — скринька чарівна.

Навіть поночі — в промінні:

У коштовному камінні

Кожна в скриньці сторона.

А під кришкою з кришталю.

Мов за сонячною даллю.

Сяє дудочка мала.

Золота вона чи срібна —

До промінчика подібна

І гладенька, мов стріла.

Лиш торкни її вустами.

Поле вибухне житами.

Вкриє землю буйноцвіт.

Теплі зорі над гаями

Озовуться солов’ями.

Задзвенить щасливий світ.

Всяк почне гніздо мостити,

І у кожнім скоро діти

Запищать на всі лади.

Загуде сім’я бджолина

Щоб запліднилась рослина.

Затужавіли плоди.

Не сурмить вона до строку.

Тільки раз сурмить щороку

Попід Дубом віковим.

Хто ж сурмити має право?

Прислухайтесь, пильна справа!

Коли встигну — розповім...

Лиш струмки задзвонять радо.

Кличе Дуб Велику Раду

Зеленавим перначем.

Засідає звір і птиця

І достойний, як годиться.

Наречеться сурмачем.

Має діло й заковику:

Не призначать зроду-віку

Ані вовка, ні змію.

Треба бути дуже добрим.

Працьовитим і хоробрим

У роботі і в бою.

Той, хто вдачу іншу має.

Хай ту сурму не займає, —

Громовиця зіб’є з ніг!

Сурма відьмою завиє.

Знову холодом повіє,

І травицю вкриє сніг.

Мав я честь, сурмив три роки!

Але ось остайні кроки, —

Ні летіти, ані йти.

Заслужив, либонь, спочинку.

Тож весну ясну, Барвінку,

Провістиш за мене — ти!

Пам’ятай, що без сигналу

Все лиш тлітиме помалу

І жовтець не зацвіте.

Доручаю вам, малята.

Українські соколята.

Діло славне й непросте!

Вам удвох потрібно конче

Пробиватися до Кончі.

Дуб чекає сурмача! —

І на цім Лелека-воїн,

Слави вічної достоїн.

Тихо згаснув, як свіча.

В лузі вдарили оркестри.

Підняли Лелеку сестри.

Попливла труна важка...

Дядько Кріт могилу вирив.

Сотні сот птахів і звірів

Проводжали ватажка.

Кожен кинув шмат землиці,

А наверх поклали глиці.

Біля схилених голів

Став Барвінок на коліна.

Мовив: — Швидко і сумлінно

Так зроблю, як ти звелів!

Знов гуде весняний клопіт,

В темнім лісі — кінський топіт.

Навалилась ніч глуха.

Поряд з хлопчиком —

Ромашка,

Трохи Коникові й важко,

Але скаче, мов блоха.

Тягне холодом з діброви.

Наш Барвінок хмурить брови,

Слід спішити, річ ясна...

Повні тьмяної омани,

Сунуть вибалком тумани,

І весна — і не весна!

Де ж ти, сурмо довгождана.

Може, недругу віддана.

Хтось чужий заліз в дупло?

А від нього злістю віє.

Бідна сурма вовком виє.

Відганяючи тепло.

День і ніч летять малята.

Ніч, як море розіллята.

Притомилося дівча.

Притулилось до хлопчинки.

До Барвінкової спинки.

До козацького плеча.

А Барвіночок не в дусі,

Сум в очах і різкість в русі.

Щось весна йому — не те...

Скрізь — болото, непорядки.

Де город?

Лиш чорні грядки,

Все мов нехотя росте!

Де Гарбузик-товстопузик?

В насінинці ш,е Гарбузик!

Де Цибуля? Де Часник?

Під землицею пухкою.

Мов під теплою рукою.

Весь город надовго зник.

— От якби, Ромашко, літо, —

Хлопчик мовив сумовито, —

Зустрічала б нас рідня...

Пастернак би взяв цимбали,

І троїсті б нам заграли.

Як діждати того дня?

— Бач, напала нетерплячка!

Відійшла зимова сплячка, —

Все живе пішло у ріст.

Хоч простим очам не видко —

Розвиватимуться швидко

І стебелечко, і лист.

Дід Гарбуз тепер — дитинка...

Жовтувата насінинка —

Теплий сховок гарбуза.

Але скоро вийде з грядки.

— Ну й Ромашка! Всі загадки.

Мов насіннячко, луза!

Все ти знаєш, тільки — звідки?

— Ось два ока — щирі свідки.

Що знання беру з книжок.

Не читаю детективи,

А історії правдиві

Про весняний бережок.

— Не хвалися, грамотійко,

Знаєш поки що на двійку!

В мене — дудка на умі...

Не ятри книжками душу.

Скоро я до школи рушу.

Почитаємо й самі!

Ти міркуєш, я — ледащо?

А «Буквар» шукав я нащо?

Потрудився до ладу!

Знай, за морем, вірний слову,

Я вивчав турецьку мову.

— Кинь слівце!

— Хау ду ю ду!

— Розбишака, це ж англійська!

— Хай англійська, та не свійська!

Слухай далі: вас іст дас?

— Це ж німецька! Ти, Барвінку,

Маєш совісті краплинку?

Ти великий дуриндас!

— Я французьку знаю краще.

— Та мовчи вже, непутяще!

— От послухай: кес кесе!

Не в Марселі, не в Тулузі, —

Рве траву Марія в лузі,

А Іван телят пасе!

Розважаючись по змозі.

Скачуть друзі по дорозі.

Ніч — як кисле молоко.

Коник Дзвоник йде тихіше.

Нашорошивсь, гучно чмише.

Занімів і наш хвалько.

До Барвінкового вушка

Нахилилася подружка.

— Глянь, дві фари на шляху!

Краще б ти, Барвінку, збочив.

Щоб вантажник не наскочив.

Не вчинив біду лиху.

А зловісні жовті фари

Піднялися аж до хмари.

Блимонули звідтіля.

Коник Дзвоник закрутився.

Мало в яр не покотився.

Мов налякане теля.

Ледве втрималися друзі

У сідельці, на попрузі.

Що за погань лісова?

Засвистіли дужі крила:

— Ось де я вас перестріла!

Ну, здавайтесь, я — Сова!

Сподівалася, що в мишки

Відірву з нальоту ніжки.

А спіймала вас, малі!

Повечеряю гарненько.

Політаю, а раненько

Відсипатимусь в дуплі.

Закричав Барвінок: — Сово,

Непривітне чую слово!

Вид росою сполосни!

Кинь стращати, кинь сичати,

Я — Барвінок, я — Хрещатий, —

Бойовий сурмач весни!

Не про себе дбаєм. Сово, —

Від душі, не примусово

Йдем по сурму чарівну.

Чи тобі весна байдужа.

Чи тобі миліша стужа?

Починай тоді війну!

— Вдень цвітуть весняні квіти.

Нам вночі мишей ловити!

Що нам квіти? Пу-гу-гу!

Найсмачнішу в світі їжу,

Лісову солодку мишу,

Краще видно на снігу!

Свиснув хлопчик сумовито,

А Сова несамовито

Розпростала пазурі.

Підвелась Совина зброя

Над голівкою героя

В світлі ранньої зорі.

Темних крил зловісний помах.

Та й Барвіночок не промах, —

Недарма Хрещатим зву, —

Підхопив дрючка, як вріже!

Блимонуло око хиже.

Аж затіпало Сову!

Глухо вдарило, як в цемент.

Підняла Совиця лемент:

— Б’єш кого? Мене? Мене?

Та заходить низом, збоку.

Але коничок з наскоку

Копитами як утне!

Тут нападниця Ромашку

Уп’яла за мідну пряжку.

Дряпонула за плече.

Зняв Барвіночок перчину

І спотворену личину

Знову тріснув гаряче.

Де взялися слуги сірі,

І не птиці, і не звірі, —

Висловухі кажани.

Підняли Сову за крила.

— Ти диви — отетеріла.

Ну й добрячі стусани!

По росі зоря ласкава,

Світлоброва, ледь лукава

Тихо вийшла з теремка.

Зупинились подорожні.

Вояки непереможні,

У гайку, біля струмка.

Йодом дряпинки змастили.

Щоб не вскочили бацили,

(Є аптечка в рюкзаку).

Ну, Барвінок — відчайдуха!

Вимив шию, навіть вуха

У студеному струмку!

Потім каже: — Любі друзі.

Де б поїсти в цій окрузі?

Аж занудило мені. —

Придивилися — крамничка.

У дуплі струнка Синичка

Ставить наїдки смачні.

Вибирай та їж, будь ласка!

Тут і шинка, і ковбаска.

Ще й з варенням пиріжки,

З холодцем великі миски,

І з гірчицею сосиски,

І гречані галушки.

Подорожніх звуть до хати.

Але ніколи сідати

За цяцьковані столи.

Коник Дзвоник з’їв хлібинку.

А Ромашці та Барвінку

Галушок смачних дали.

Попередила Синичка:

— Перетне дорогу річка —

Погукаєте пором.

Жаль Лелеку, жаль нетягу...

Знав він працю і звитягу.

Най земля йому пером...

Бережіться, дітки. Лиса!

Небезпечний цей гульвіса

Знову шастає навкруг.

Б’є, краде, ламає крильця.

Розставляє хитрі сильця

По кущах, серед яруг.

І зайчаток, і куріпок,

Їжаків, курей і рибок

Ловить, капосний, і їсть.

Пишуть скарги звідусюди,

Вже розбійника до суду

Викликали разів шість.

Правнук він тому Микиті,

Що уславився на світі

Як гульвіса і шахрай.

Наче пан, живе в палаці,

Уникає, звісно, праці.

Розважається і край.

А Барвіночок регоче:

— З Лисом стрінуся охоче

Бійка з ним уже була!

Чи не чула, пташко люба, —

Лисовин позбувся зуба

Завдяки мені, мала!

Де він є, щербатий злюка? —

Змайстрували в лісі лука,

З вільхи вирізали спис.

Хлопчик бавиться: — Ромасю!

Не крутись, бо віддубасю!

Покажи-но, де той Лис?

— Ну, вперед! — кричить Ромашка. —

Не повзи, мов черепашка.

Веселіш розгін бери!

Лине час — дорога дальня. —

Раптом вивіска:

«Читальня лісової дітвори».

Під смерекою — реклама:

«Звір і птиця! Тато й мама!.

І для вас, і для малят

Наша книга важливіша.

Ніж питво, повітря, їжа.

Ніж цукерки й шоколад!

Змалку твори ви любили

В. Бичка та Н. Забіли,

Всяк данину їм віддав.

А сьогодні — Ярмиш, Кава! —

Повідомте, чи цікаво,

У «Веселку», в Дитвидав!»

По читальні скаче Білка,

Тут полиця — кожна гілка.

Гарні книги, неважкі, —

Білка ставить власноручно.

Щоб було і брати зручно,

І дивитись на книжки.

Звісно, ліс іще не в листі.

Та обкладинки барвисті

Сяють барвами весни,

І Ромашка, І Барвінок

Заніміли між картинок.

Мов щасливі ласуни.

Зняв Барвіночок перчину.

Бойову свою шапчину.

Зморшка лагідна з-під брів.

— Це ж краса, якої мало, —

Не якась там Гватемала,

А між наших яворів!

Підстрибнула радо Білка,

Голосок, немов сопілка:

— Книголюбам — наш привіт!

Ну, яку вам дати книжку?

Про лінька, що вічно в ліжку.

Чи про мандри в білий світ?

— Ми не любим, сестро, тиші.

В торбу сип найбойовіші.

Про геройську давнину!

Чи найліпшу з книг-новинок...

Чула, хто такий Барвінок,

З ким дружив і вів війну?

— Стій, хвалько! Та я нікому

Не даю книжок додому!

Зараз я в «Веселку» мчу!

Маю справи невідкладні.

Тут — сідайте хоч на два дні

І читайте досхочу!

— А чого у вас так пусто,

З читачами щось не густо —

Й одного не налічив!

— Бо нема ще їх на світі.

Навіть гнізда ще не звиті

Для майбутніх читачів!

Але вже книжки готові! —

І якраз на тому слові.

Щось зарохкало в кущах.

Почала гора хвостата.

Наче привид, виростати

У Барвінка на очах.

Гучно рохнула звірюка.

Підійшов... кабан Захрюка!

Коник Дзвоник дав свічу.

Пізно!

Ось він, кабанисько!

Вже захрюкав зовсім близько:

— Боїтеся, що провчу?

З криком жалісним «Ой нене!»

Ти, Барвінок, втік од мене,

Але нині — не трусись!

Був я сам тоді дурилом,

Всіх лякав ікластим рилом,

Був нападником колись...

По лісах блукав маною,

Не дружив ніхто зі мною.

Налечу — збиваю з ніг.

Так і жив, свиня свинею,

Тільки вовка звав ріднею.

Не читав ніколи книг.

Дрозд навчив мене читати.

Став я вірші лепетати

Замість рохкання й погроз.

Знаю всі дитячі книги,

І вони мені до шмиги

Навіть в спеку і в мороз!

Тне Познанська гарні вірші,

Інна Кульська теж не гірші!

До останнього слівця

Проковтнув я всі новинки,

Гриця Бойка сміховинки,

М. Пригару, Близнеця...

«Робінзоном Кукурузо»

Натрудив від сміху пузо.

Наче хмелю з’їв діжу.

Гей, Барвінку, дай-но руку!

Полюби мене, Захрюку,

Я ще вам допоможу!

Знайте, хлопчику й Ромашко,

Якщо десь вам буде важко

У змаганні за красу.

Ви гукніть Захрюку тричі, —

Ошукаю — плюньте в вічі! —

Всіх поганців рознесу!

Коник з вершниками сміло

Скаконув на мирне рило,

І не збило стрибуна!

Поторкав Барвінок ікла,

І Ромашка швидко звикла.

Зрозуміла кабана.

Як награлися — помчали.

Знову лине Коник чалий

Крізь весняну каламіть,

А навколо звір і птиця

Бадьориться, чепуриться.

Ліс напружено шумить.

Ледь вигулькує травичка.

Розтуляє ніжні вічка

Брость зелена. Стогне бір.

Біля Ради Лісової

Зупиняються герої.

Що за гомін? Що за збір?

Тут і Голуб і Голубка,

Горобців крикливих купка.

Сойки, Одуди, Ракші.

Гомоніли, шаленіли,

І свистіли, і дзвеніли,

І кричали від душі.

Всі гукнули; — Гей, Барвінку!

Забарися на хвилинку.

Суперечку розсуди.

Соловей подав заяву.

Ніби він лиш має право

Звеселять ліси й сади.

Він — маестро, всі ми згодні.

Та співається сьогодні

І Вороні, і Граку.

Бач, нехитра наша пісня

У природі ніби й лишня.

Бо йому — не до смаку!

Гордо пирхнув соловейко:

— Вгомонись, гучна сімейко!

Нині знає і Слимак,

Що в батьків зросли вимоги.

Вимагають педагоги

Розвивати добрий смак!

Хай співає, хто співає,

А не той, хто завиває.

Вухо рашпілем дере.

Сором слухати;

У Сойки І не співи, і не зойки.

Не нове і не старе!

Аж підскочила Ромашка;

— Схаменися, люба пташко!

Пиха — щастя не дає...

Та кому воно здалося —

По лісах одноголосся, —

Хоч би навіть і твоє!?

Без Зозулі смуток в лісі.

Горобець співає в стрісі,

Ластів’ята край села.

А малій Очеретянці,

Що кує промінчик вранці.

Вищу премію б дала!

Соловейка Солов’їха

Почала картати стиха.

Бідолаха навіть змовк...

— Помилки гуртом поборем!

Це він, птаство, десь за морем

Нахапавсь таких думок.

Чоловік сорочин — Сорок

Прокричав разів із сорок:

— За р-роботу, піснярі!

Біля Ради Лісової

Паклі й пір’ячка сувої

І на житло ордери.

По кущах — Сорокопуди,

Горобці гніздяться всюди.

Шпак і Одуд — у дуплі.

Житло Іволги — колиска.

У паліччі мостить Плиска.

Стриж — над річкою, в землі.

Скрізь найдеться теплий сховок

Для Синиць і Мухоловок,

Для Вівсянок і Шпаків.

Попрощалися малята,

І помчали соколята.

Тільки цокання підків.

Ось і хата діда Гната,

Сяють вікна, мов на свято.

Скрізь сучки, мов мозолі.

Горобець озвався в стрісі;

— Ані діда, ні Орисі,

Десь в онуків, на селі!

Через сад пішов Барвінок

Теплий спомин в серці виник.

Голосок аж задзвенів;

— Ось, Ромашечко, дивися...

В цім городі я з’явився

Без сорочки, без штанів...

Тут мені допомагала,

І взувала, й одягала

Трудова моя рідня.

Тут гарячою порою

Доручили першу зброю

І славетного Коня.

Повна спогадів, мов сливка.

Похилилася голівка,

Тепло стало від думок.

Ще город, немов чорнило.

Раптом — щось зазеленіло.

Мов смарагдовий димок.

Наче носики з кубельця,

З грядки виткнулись стебельця,

Уклонилися весні,

Вельми смішні, вельми раді,

Стали вряд, як на параді.

Хоч маленькі, та міцні.

Нахилився наш Барвінок

До усміхнених рослинок,

Аж напнувся поясок.

І тонкий, як павутинка,

До Ромашечки й Барвінка

Враз долинув голосок:

— Ну, з приїздом, карапузик!

— Хто ти, крихітко?

— Гар-бузик...

— От маленький жартівник!

Не Гарбузик ти, а шпулька!

— А пізнаєш, де Цибулька?

Де Редиска? Де Часник?

Лиш Барвінок став гадати —

Всі городні — реготати.

Все не так і — навпаки:

Хлопчик Моркву сплутав з Маком,

Огірочка з Пастернаком,

І з Укропом — Кабаки.

Він показує — Картопля!

Виявляється — Конопля!

— Ось Петрушка! Ні, Горох! —

Навіть тихий Коник Дзвоник

Деренчав, як ополоник,

Реготав за чотирьох.

Потім друзі для порядку

Підрівняли кожну грядку.

Взявши сапку та граблі.

І відразу в Огірочка

Засвітилось півлисточка,

Радість в кожному стеблі.

— Слава нашому Барвінку!

Всі гукали без упинку.

— І Ромашечці хвала! —

Біля вушка раптом Бджілка

Розпростала срібні крилка.

Задзвеніла, загула.

— Ну, з приїздом, грамотію!

Я дивлюся і радію.

Що кохаєшся в труді.

Подивись, Ромашко мила, —

І краса росте, і сила

На прополотій гряді!

А тепер облишмо грядку, —

Завітайте в нашу хатку!

Добрий вулик, хоч старий!

Подивіться, друзі любі.

Як живе у справжнім клубі

Трудовий бджолиний рій!

При льоточку, біля старту.

Подорожні бачать варту.

Документи! Хто такі?

Вартовий підносить лапку.

Щоб здійняв Барвінок шапку

І дорожні чобітки.

Охорона тут недремна.

Поряд крутяться даремно

Різні мухи та джмелі.

Де панує мир і дружба, —

Там військова пильна служба

В добрій шані і хвалі.

Не лінуються солдати

День і ніч охороняти

Спільний скарб — смачний медок.

Придивились, а в Барвінка

Голова і навіть спинка

Не пролазять у льоток.

— Хвилюватися не варто!

Вартові приносять кварту

Чарівної рідини:

— Пий, Ромашко! Пий, Барвінку!

Попили — й наполовинку

Стали меншими вони.

Ой, не дім, а насолода!

І теплінь і прохолода.

На порозі кілька бджіл

Крутять крильцями при вході

Вентилятори та й годі —

Вітерець від дужих крил.

Прорізають хату рами

Величезні, наче брами.

Пахнуть медом щільники.

Але в домі пусто й тихо.

Запитав малий Бджолиху:

— Де ж це всі трудівники?

Бджілка мовила: — В цю пору

Лине рій, мов куля, вгору.

Бо занидівся в зимі.

Поцвіли бджолині крильця,

У півсні набрякли тільця, —

Розумієте самі!

Почала Бджолина Мати

Рій до хмари піднімати

Млявим трутням на біду.

Женихи летять за нею, —

Щоб назватися ріднею, —

Доганяють молоду.

Але сердиться царівна,

Жодень трутень їй нерівня

І по силі, й по красі.

Відстають ліниві трутні,

Посміхаються на кутні, —

Без весілля гинуть всі.

В нас цариця — трудівниця,

Не якась тобі левиця, —

В неї тисячі малят.

Матка славно порядкує,

В нас ніхто не байдикує,

У сімействі добрий лад.

Раптом зала мов розквітла,

Затремтіло срібне світло.

Зала гучно загула.

Стрепенувся вулик-хатка...

— Ось, Барвінку, наша Матка!

Тихо мовила Бджола.

З-під біленької хустинки

Чорні очі-намистинки.

Повний стан, легка хода.

І усміхнена, і владна,

І рішуча, і принадна,

Тільки трошечки руда.

Сновигають охоронці.

Ніби щучки в ополонці.

Мають труту на жалі.

Підійшла царівна близько,

Уклонивсь Барвінок низько:

— Слава Матері-Бджолі!

Посміхнулась молодиця,

Теж вклонилась як годиться.

Лапку гордо подала.

— Бач, вернулися аж звідки!

Погуляйте трошки, дітки,

Маю деякі діла!

У світлиці сотні бджілок

Обліпили весь причілок.

Злі, як оси.

Що таке?

У весняну ясну пору

Ще немає медозбору,

А неробство їм бридке.

— Праця є! — сказала Матка. —

Закурилась наша хатка.

Мов цигани в ній жили.

Зверху мед, а що насподі?

Стане праці і в господі

Для робочої бджоли.

Що тут сталося з бджолою!

Хто з ганчір’ям, хто з мітлою

Мчать, аж вигнулись хребти.

Мов пустили молотарку, —

Заходились кожну шпарку

Мити, длубати, шкребти.

Після зустрічі такої

Матка зве в свої покої:

— Відпочинете з путі! —

Каже, сяючи, Ромашка:

— Слабачок — одна комашка.

Але ж сила у гурті!

Матка всілась не на троні.

На дубовому ослоні.

Мед торішній дістає.

— Пригощайтеся, гречаний!

Наблукалися, прочани?

Чи снаги вам ще стає?

Хлопчик гордо звів голівку:

— Змалку я люблю мандрівку

І кручусь, як вороток! —

Їсть Ромашечка потрошку,

А Барвінок повну ложку

Направляє у роток.

Так набив собі животик.

Що болючий навіть дотик.

Піт проймає сурмача.

— Я за медом скучив, друзі!

Де ще є такий в окрузі?

Сам біжить до калача!

— Стачить! — дівчинка сказала. —

Бо їдців тут повна зала.

А коли ще свіжий мед!

Час, Барвіночку, сурмити!

Вже потрібні бджолам квіти.

Відпочили і — вперед!

А Бджола: — Весною й літом

Ми також потрібні квітам.

Між стеблинок та гілок

Добуваєм насолоду

І для зав’язі, для плоду

Переносимо пилок.

Не запліднять квітку бджоли.

Не розвинеться ніколи

Покоління молоде.

Навіть велетень Гарбузик

Відімре таким, як гудзик.

Жовтим цвітом опаде.

І не буде ні городу.

Ані ягідного плоду.

Ані яблук, ні гречок.

Ні квасолі, ані вишні.

Бджоли в діда теж не лишні!

Начувайся, козачок!

Ви й не знаєте, можливо.

Що й медок — могутнє диво.

Дар ланів, нектар садів.

Мед — не їжа.

Мед — це ліки

Для недужого й каліки.

Довголіття для дідів.

Той, хто любить землю милу.

На меду здобуде силу.

Мов казковий Вернидуб. —

Так заслухався Барвінок,

Аж вогонь з очей-жаринок.

Аж смикнув себе за чуб!

— Звідкіля ж ця сила. Матко?

— Від землі, моє курчатко!

Від роботи сотень бджіл!

Той, хто щастя хоче мати.

Не шкодує для громади

Ані розуму, ні жил!

В давнину, малята, бджоли

Не роїлися ніколи.

Кожен мав свою нору.

Восени і взимку — холод.

Навесні — жорстокий голод

Мордували дітвору.

Підказало горе бджолам

Злидні бити спільним колом.

Подружитися з людьми.

Дружим чесно, дружим здавна.

Вулик нині — сила славна,

В колективі — дужі ми!

Ну, Барвіночку, спасибі,

Жде робота у садибі,

Прощавай, не забувай!

Зарясніє плодом осінь —

Знов до вулика запросим

На медовий коровай!

Обнялись...

При вході варта

Подала зелену кварту

Чарівної рідини.

— Пий, Ромашко! Пий, Барвінку! —

Попили — наполовинку

Знову збільшились вони.

Поки мчать малята далі

Крізь весняні тьмяні далі.

Чорні сили теж не сплять.

Є понурий ліс — Комора,

В темнім царстві Мухомора

Аж кипить ворожа рать!

Мухомор в червоній свиті

Очі звів несамовиті.

Заломивши капелюх.

Подивився вліво, вправо.

Підстрибнув і свиснув браво.

Налякав сестер-синюх.

Грізний цар усіх поганок

Вийшов з терема на ганок

Привітать свої полки.

З ним і почет, і цариця, —

Повнотіла Печериця,

Поглядає з-під руки.

Залунало: «Слава! Слава!»

Аж зірвалась з гілки гава.

Мухомор на мить оглух.

— Слава! Слава Мухомору! —

Посміхнувся цар і вгору

Підійняв свій капелюх.

Стрепенулась Печериця,

Занявчала, наче киця,

Продуділа звисока;

— Мухоморе! Мухоморе!

Нас ніхто не переборе!

Подивись, які війська!

По болоту, по галяві

Бур’яни гарцюють браві

На комахах і жуках.

Транспарант над першим взводом:

«Смерть садам! Війна — городам!

З Мухомором — у віках!»

Клишоногі командири

Одяглись в нові мундири.

З палашем завмер Вівсюг.

Ось Буркун, полковник бравий,

І Гострець, що прагне слави,

І Пирій, будячий друг.

Свинорий аж синій з люті.

Поряд — Грицики надуті

І Петрові Батоги.

— Яснозорий Мухоморе!

Наша сила — наче море!

Всіх Барвінків — до ноги!

Оточила царський ганок

Чорна гвардія поганок.

Раптом — що це?

Ледь живу,

У смугастих макінтошах,

Кажани несуть на ношах

Царську родичку — Сову!

Цар підвів ЇЇ за крила:

Що з тобою, тітко мила?

Чом зігнулася в дугу?

Та не будь я твій племінник!

— Відлупив мене... Барвінок!

Помираю! Пу-гу-гу!

Цар надувся. Печериця

Загарчала, мов тигриця.

Знов загойкала Сова;

— Згідно вашого наказу

Хтіла вбити їх відразу,

І сьогодні... ледь жива...

— Смерть Барвінкові й Ромашці! —

Поженем в одній упряжці! —

Загриміло навкруги.

Заволав Буркун: — За грати!

— Ні! На голову скарати! — Засичали Батоги.

Цар гукнув: — Сову — в карету!

І женіть до лазарету!

Бур’яни, рівняй ряди!

Що це в світі за порядки?

Знов сміятимуться грядки.

Розцвітатимуть сади!

Бур’яни гукнули хором:

— Уперед, за Мухомором!

Вмить оточимо село,

Корінці самі підкусим,

А на листя пустим гусінь,

Щоб і маку не зросло!

Мухомор гукнув;

— Увага! Ваша вірність і відвага

Нам, поганцям, до смаку.

Та лишім поспішність козам,

В боротьбі потрібен розум,

Їх не візьмеш нашвидку!

Лізьте поки що в розвідку,

Нерозквітлу нищіть квітку,

І стебло, і цвіт ланів.

Всі ростуть — і ви ростіте!

Бережіть буяння сите

Не для них — для бур’янів!

От коли подам команду.

Під штандар гукну всю банду.

Сам візьмуся за меча, —

Дружно рушимо до штурму.

Закопаєм в землю сурму,

Закатуєм сурмача!

Пам’ятаєте, босота.

Як розбив царя Осота

Ненависний цей малюк?

От не вийшло і з Совою...

Цей хлопчисько — з головою, —

Не настачишся шаблюк!

Слухай мій наказ, піхото!

Нам поглянути охота,

Як із муштрою діла.

Кроком руш! Не гни коліна!

Струнко! Що за дисципліна!

Партизанщина гнила!

Командири! Всі до мене!

Це не військо, щось зелене!

Як вчите? Не те! Не те!

Перестріне вас Барвінок,

У великий зв’яже віник

І підлогу підмете!

Ваша армія бездарна.

Бо немає командарма.

Всяк хитрує, ловить гав.

Генерал потрібен бравий.

Щоб підніс військові вправи.

Щоб карав і вимагав!

Раптом каже Печериця:

— Розбишаки, поборіться.

Киньтесь тут, біля вікна!

Переможцю, хто за шию

Візьме всіх, — мундир пошию

З генеральського сукна!

Не чекаючи наказу,

Свинорий схопив відразу

Буркуна за петельки.

Сплівсь Вівсюг із Батогами,

Б’ються Грицики ногами,

А Толобан — в кулаки!

М’язи в кожного заграли.

Дружно лізуть в генерали.

Аж тріщать масні чуби.

Мухомор упрів від сміху:

— Ой, спасибі вам за втіху!

Ну, хлоп’ята! Ну й дуби!

Реготалися Синюхи,

Наче впились варенухи.

Печерицю корчив сміх.

Свинорий підняв гармидер.

Хтось у нього вуса видер.

Кожен дихав, наче міх.

Та зненацька, дивне діло.

Щось в посадках засопіло.

Мухомор напружив нюх

І скривився;— Пахне круто!

Добрий дух, немов отрута!

Аж занудило Синюх.

Щось кошлате рачки лізе.

Мов ліхтарик, око сизе.

Геть подертий кожушок.

Вітерець гойда чуприну,

Аж пригнув бридку тварину

Більший вчетверо мішок.

Мухомор гукнув: — Тхоряко,

Не вдавай із себе рака!

Любий брате, звідкіля?

Закордонні чув я вісті.

Ніби маєш тисяч двісті

Від Бамбука, короля!

Тхір підняв угору лапки.

Без штанів він був, без шапки,

Простогнав: — Здаюсь в полон! —

Усміхнулась Печериця:

— Не жартуй, заморська птице!

Де банани, де нейлон?

Де смарагди і сапфіри?

Чи привіз ти сувеніри

З тих країв, де вічний рай? —

Тхір підліз до Печериці:

— О царице, бий по пиці, —

Тільки сміхом не карай!

За великим океаном

Став я дійсно справжнім паном,

Для роботи мав мужву.

Заробляв на Каві гроші, —

Сотні сот у дні хороші!

Мислив, так і доживу...

Та з появою Барвінка

Почалась нова сторінка

У моїм записнику.

Після повного розгрому

Ми втекли з аеродрому

На швидкому літаку.

Цар Бамбук позбувсь корони,

Я — майна і охорони.

Полетіли ми з царем...

Чи колись рабам віддячим?

Летимо удвох і плачем,

А куди — не розберем!

Але раптом... Що це? Звідки?

Гучно вдарили зенітки.

Лихо, лишенько моє!

Вийшло так, що ми летіли

Не туди, куди хотіли.

Зрозумів я, де ми є!

Бачу, б’ють не для салюту, —

Ухопив я парашута.

Тягне й цар: — Віддай мені! —

Я кричу:— Прощайте, царю!

Побувати ще раз марю

На дідівській стороні!

У Бамбука — очі рогом.

Я крутнувсь і в люк прожогом.

В люте ревище вітрів.

А літак з царем Бамбуком

З журним клекотом і гуком,

Наче свічечка, згорів?

І хитало і гойдало,

Приземлився вельми вдало

На якомусь пустирі.

Вартові, немов шакали...

Я — в кущі.

Не розшукали

У колючім чагарі.

Замість того щоб радіти,

Я не знав, де ноги діти.

Превеликий тіпав страх.

З горя листя їв торішнє,

І ховався, бо нелишнє.

По байраках та ярах.

Не втрачав надій, одначе.

Якось бачу. Коник скаче.

Не повірилось очам:

Затряслась моя сивинка.

Коли я пізнав Барвінка, —

Мчав на Конику з дівчам.

Стежечками потайними

Я побіг слідом за ними.

Наглядав за сурмачем.

Та зненацька — вража сило! —

Аж завив, бджола вкусила

На городі, під кущем.

Цар гукнув:

— Признайсь, куркулик

Що в мішку тримаєш?

— Вулик,

Повний лютої бджоли!

Я в льоток запхнув ганчірку.

Залишив маленьку дірку,

Щоб, конаючи, жили.

Заскрипіла Печериця:

— Чули ви дурного биця?

Хто ти — пасічник чи звір?

Наділив царя бджолою,

Роздратованою, злою, —

Чудернацький сувенір!

Але цар сказав: — Царівно!

Не хвилюйся, дихай рівно!

Тхір нам послугу зробив.

Коли рій у нас в полоні —

Перемога на долоні!

Найдорожчий із скарбів!

Хай тепер квітують квіти!

Бджолам їх не опилити.

Облетять, як папірці.

І не буде ні городу.

Ані ягідного плоду, —

Пропадуть і стрибунці!

Струнко, браві командири!

Годі вам псувать мундири, —

Між собою, знацця, мир!

А командувать військами,

І жуками й будяками.

Буде він... фельдмаршал Тхір!

Лють скривила Свинория, —

Не збулася давня мрія!

Впав Буркун, зітхнув Пирій.

Мухомор обняв Тхоряку:

— Одягайсь, бери ломаку,

Військо муштрою погрій!

Скочив Тхір, помивсь в ковбані

І відразу ж після бані

Одягнув новий мундир.

Бур’яни гукнули хором:

— Уперед за Мухомором!

Хай живе фельдмаршал Тхір!

Ліс шумує, ліс вирує.

Всім свій затишок дарує

В дуплах, норах, на гіллі.

Скоро будуть новосілля,

І заручини, й весілля

У достатку і теплі.

У сосні кипить живиця.

Килимком стає травиця.

На полях земля масна.

З липи Шпак зробив сопілку.

Щоб дражнити Перепілку.

Сойка гейкає: Вес-сна!

Коник Дзвоник легко скаче.

Серце в Коника воляче.

Зайчик бігати навчив.

І Ромашечку й Барвінка

Луг і ліс вітають дзвінко.

Як почесних сурмачів.

На мурашнику — мурашка:

— Стій, Барвінку!

Стій, Ромашко! —

І мурашки звідусіль.

Рушничок несуть, сердежки,

А на нім — півні й мережки,

А на ньому — хліб і сіль...

— Друзі саду! Друзі лісу!

Дайте перцю злому Лису! —

З мурашиних чути лав.

Подають хлібець Барвінку, —

Відломив малий скоринку

І до вуст її приклав.

— Знай, Барвіночку, що скоро

Битва з військом Мухомора.

Мурахи за меч взялись!

Короїдів, гусінь хижу

Поб’ємо собі на їжу,

Порятуєм рідний ліс!

Погукаєш — ми до бою

Поряд станемо з тобою.

З нами бджоли і птахи!

I, мечі піднявши вгору.

— Смерть цареві Мухомору! —

Закричали мурахи.

Хлопчик вигукнув:—Мурашки!

Ви солдати й роботяжки!

Отже, спільні в нас діла!

Ми ж удома, не за морем!

Бур’яни гуртом заорем.

Бо від них багато зла...

Аж нап’явся Коник Дзвоник!

Мов відважний прикордонник,

В даль Барвінок полетів.

Козака неспокій точить,

До мети спішить —не збочить.

А Ромашка й поготів!

Ну й дівча! Твердої вдачі!

Задає в путі задачі.

— Скільки буде п’ять на сім?

— Тридцять п’ять! Ага, Ромашко!

— П’ять на п’ять?

— І це не важко!

Двадцять п’ять, відомо всім!

Круча збоку виринає.

Шлях вода перетинає.

Хвилька зводиться ребром,

А на боці протилежнім

У затоці чорним лежнем

Ледь видніється пором.

Над шатрами верболозу

Пролунало: — Пе-ре-возу! —

І відлупило здаля.

В осоці на тому боці

Крутонулись ноги босі.

Виткнувсь носик з-під бриля.

Взяв поромник мотузяку

На округлу залізяку,

І поплив пливучий міст.

А на дядьку — синя свитка.

Жовтий бриль, очей не видко.

Але що це ззаду? Хвіст!

Підпливає. Ось і берег.

Чути хвильки тихий шерех.

Коник скочив на пором.

Підійняв Барвінок списа,

Закричав:— Тримайте Лиса!

Не пручайсь! Прошу добром!

Мовив Лис: — Привіт, герою!

Певне, цю первісну зброю

Ти привіз від дикунів?

Я пустив вас до порому

І за це мене, сірому,

Переслідує твій гнів?

Хто мені два зуби вибив?

Якби я тоді... не схибив...

Ми обоє не святі.

Хочеш битися? Не вдасться!

У труді пізнав я щастя.

Зуби вставив золоті.

Домовитий став, мов курка...

Як північна чорнобурка.

Засріблився від сивин. —

Опустив Барвінок списа.

Придивляється до Лиса.

Бачить — плаче Лисовин.

Похилився, крутить корбу.

Мов за хвіст поцупив кобру.

Лис... почав... життя нове?

У Дзвіночка і в Ромашки

У очицях — ніби цвяшки...

А пором собі пливе.

До Ромашки, до Барвінка

Посміхається хмаринка,

Миє пір’ячко в воді.

Лис промовив: — Правда, гарно?

То дарма, що трохи хмарно...

Добре тим, хто молоді...

«Може, справді став він добрий.

Поки я літав за обрій? —

Думу думає козак. —

Має ж голову добрячу.

Поламав хижацьку вдачу,

У житті буває всяк...»

Лис очиці втер полою:

— Бий обухом, ріж пилою.

Списом штрикай, але вір...

Давні вибрики забуті.

Вчусь заочно в інституті

І працюю, наче звір.

Ось і берег. Кинув сходні.

—Коли в нас... таке... сьогодні.

Прошу вас... до себе... в дім. —

За повіддя взяв Дзвіночка. —

Он і хата край лісочка.

Хоч води попить ходім!

Бережком, а потім лісом

Друзі тьопають за Лисом.

Стиха кривиться дівча.

За горбами, за ярами.

Біля струганої брами

Витягає Лис ключа.

— Ого-го! Живеш в палаці!

Заробив у чесній праці?

— Маю спадок від дідів.

Мій прапрадід Лис Микита

Був тварина тямовита,

Чим хотів — заволодів!

Прямо скажем, не безгрішний.

Був він дядько вельми втішний.

Син простого селюка...

Волелюбну мав натуру.

Від душі його скульптуру

Шашіль виточив з пенька.

Прадід Лис виднівсь при вході,

Генерал тобі та й годі, —

Люлька, хвостик догори...

Коли б їв він моркву й ряску, —

Не про нього склали б казку.

Постать, що не говори!

Прив’язав коня Барвінок,

З двору глянув на будинок.

На цяцьковані стовпи.

Дах червоний, з черепиці.

В Лиса усмішка на пиці:

— Що? Сподобалось? Купи!

Закричав Барвінок: — Годі!

Я — Барвінок! Я — в поході!

Не люблю приватних нір.

Коли так, не дійдем згоди!

— Прошу, прошу до господи.

Жарти, хлопчику, повір...

Ось і затишна світлиця,

Господиня гостролиця

Усміхається гостям.

Лис узяв під ручку Лиску,

Прихорошену до блиску:

— Це дружки мої, затям!

Повели в кімнату дальню.

Стало ясно, що в їдальню.

Пахло перцем і борщем.

Не кормушка, не корито —

Стіл по-царському накрито,

Не такий, як під кущем!

В мисках квашена капуста.

Бараболя в шкварках тлуста.

Паляниця негливка.

Ще й вареників макітра.

Поряд з рибою — півлітра

Жигулівського пивка.

В нафарбованої Лиски

Голосок немов з колиски:

— Готувала все сама! —

А Ромашка:— Бачу, Лиско!

Але Конча, ой, неблизько!

Засідать — часу нема!

Руки змили — їсти сіли.

Частували їх щосили:

— Їжте, пийте досхочу! —

То, здавалось, дружби вияв.

Хлопчик мовив:— Як я мріяв

Про тарілочку борщу!

Лис, відкривши пива пляшку.

Скоса глянув на Ромашку,

Влив Барвінкові й собі.

— Повні щирої надії.

Проковтнем за спільні дії

У великій боротьбі!

— Зупинися, хміль — отрута.

Що кладе на ноги пута! —

Це Ромашин голосок.

Та малий зробив ковточок, —

Діл хитнувся, як місточок,

І посунувсь, мов пісок.

Наш Барвінок — хлопець крепкий.

Хоч позбувсь одної клепки —

Не змінився на виду:

— Що за шум? Яка рахуба?

Скоро будем біля Дуба!

Засурмлю — хау ду ю ду!

Лис: — Хильнімо ж до останку! —

Та Ромашка з пивом склянку

Геть пожбурила, в вікно.

— Бити посуд — хлопська звичка! —

Просюсюкала Лисичка.

Лис підвівся:— Но-но-но!

— Те, що сталося допіру.

Залікує люлька миру!

На, побільшає думок... —

Взяв Барвінок в Лиса люльку,

А Ромашці—тицьнув дульку—

І ковтнув страшний димок!

Замакітрилось в голівці,

Опинився на долівці

Легковажний козачок.

Лисовин підскочив: — Лиско!

Ремінцем в’яжи дівчисько!

Поламай хутчій дрючок!

Та дівча схопило списа.

Штриконуло в писок Лиса

І стрибнуло у вікно.

Коник їй підставив спинку

І поніс, немов лушпинку.

Як у справжньому кіно.

Вгору кинуло й Барвінка,

Та не гнулися колінка.

Ухопився за стільця,

Але стіл підставив ніжку.

Так поцупили, мов мишку.

Нерозумного курця.

Лисовин сердитий в Лиску

З холодцем пожбурив миску.

— Де Ромашка?

— Ген, в ліску! —

У кутку стогнав Барвінок...

Ліпше смертний поєдинок.

Ніж сидіть на мотузку!

Лис розсівся на канапі.

Перстеньки на кожній лапі,

Вже й забувся про пором.

Про найбільшу в світі драму

Строчить фототелеграму

Вічним гусячим пером.

«О могутній Мухоморе,

Хто земний тебе поборе?

Низько б’ю тобі чолом!

Знай, Барвінок — у полоні.

Рве мотузку на ослоні.

Здавсь без бою, за столом!

Хто хитріший? На Барвінка,

Що забрьохався, мов свинка.

Поглядаю звисока!

Хочеш виміняти бранця?

Шли ягницю чи баранця

Й на додачу — гусака.

А з Ромашкою — промашка.

Утекла від нас Ромашка.

Не дівча — козак Мамай.

Ну до чого ж б’ється кріпко!

Пурхонула, мов куріпка.

Біля Кончі переймай!»

Тут і хлопчик звів очиці.

У ротку, як від гірчиці.

Спрага — випив би ріку!

Чи насправді, чи від зілля

Ніби знизу, з підземілля

Донеслось: — Ку-ку-рі-ку!

Чарівний забутий голос...

Щось у серці розкололось...

Пригадались ліс і луг.

Знову Лис наповнив чарку:

— Це... в моєму зоопарку

Голос пробує твій друг!

Ти ж юннат, поглянь, будь ласка!

Не дурій, бо схопиш паска! —

І потяг Барвінка в льох.

Спалахнуло світло тьмяне. —

Як здоров’я, громадяни?

Всі живі? Ніхто не здох?

По кутках — залізні клітки.

Придививсь Барвінок — звідки?!

Поряд з Півнем — їжачок.

Поряд з Білкою — Куріпка.

І в акваріумі Рибка.

Далі — Зайчик-Сірячок.

Півень зойкнув:— Ку-ку...рі-ку!

Порятуй мене, каліку!

— І мене! Мене! Мене! —

Серце птаха і звіряти

Ніби вирвалось за грати.

Щось принизливе, страшне!

Лисовин розреготався:

— Рятівник ваш — сам попався!

Залишився без чобіт!

Вас ніхто не порятує,

З вас дружина приготує

І сніданок, і обід!

Мовив хлопчик:— Лисовине!

Весь твій рід ганебно згине.

Як проллєш невинну кров! —

Хмикнув Лис, повів бровою:

— Був би, хлопче, з головою—

Лис тебе б не поборов!

Спалахнув, як трут. Барвінок,

Вдарив ніжкою в простінок:

— Ще побачим, хто глупак!

На твоїй, хитрюго, шкурі

Навіть зайчики і кури

Танцюватимуть гопак!

Витяг Лис ножаку з піхов,

А вгорі мов танк проїхав,

Заревло, як землетрус.

На гладкого Лисовина

Попливла землі лавина.

Обваливсь пудовий брус.

Так з ножем і ноги витяг

Той, хто жер батьків при дітях

І звіряток при батьках.

Кривдив птаство, рибок, звірів.

Бо в саму лиш підлість вірив.

Чим і славився в віках.

Дим і порох.

Осьде східці...

Швидше вибратися звідси!

Стогнуть брили кам’яні.

Розшукав Барвінок шпарку.

Довго ліз, побачив хмарку

І Ромашку на коні.

— Ой, Барвіночку Хрещатий!

Чи карати, чи прощати?

Дам напитися йому! —

Звівши писка, наче дрюка.

Хекав стомлено Захрюка

Весь у куряві й диму.

Рохнув: — Ну, білоголова,

Я дотримав свого слова!

Лисів знищено барліг!

А тебе, чудне створіння,

І за пиво й за куріння

Відлупив би, коли б міг!

— Не сварись! — гукнув Барвінок. —

Там ще декілька тваринок

Під землею, у льоху!

Порятуй — напишуть казку,

Як давав Захрюка тряску,

Розламав тюрму лиху.

Вмить кабан пробив просвіток —

Розчинились двері кліток.

— Будьте вільні назавжди! —

Пурх — за Півником Куріпка,

Не рвонула тільки Рибка,

Бо не може без води.

Бранці крикнули: — Спа-си-бі! —

Повернули волю й Рибі,

Дружно кинули в ставок.

Загорланив бравий Півень:

— Отепер високий рівень!

Мчу на ферму, до дівок!

Посвітлішав і Захрюка:

— Заслужив ти, хлопче, бука

Та завбільшки з цю сосну!

Як збагнув свою помилку, —

Закидай печаль на гілку

Та прискорюй нам весну!

Зайнялась зоря тривожна.

— Більш баритися не можна, —

Зашумів у Кончі Дуб.

Журавлі курличуть журно:

— Не сурмить весняна сурма,

Де ж Барвінок-миролюб?

Неспокійно в кожній нірці,

У долині і на гірці.

Даль набрякла від тепла.

Але де сховать гніздечко?

І далеко й недалечко

Мало справжнього зела.

Брость наповнена, відмінна.

Ладна вибухнуть, як міна.

За наказом сурмача.

Лиш одвічні темні сили

В Мухоморії засіли,

Теж не граються в квача!

Коник Дзвоник жваво скаче.

— Наближаємось неначе!

Вже Чапаївка ось-ось! —

Кінь ще більш посилив скачку.

Друзі вірного конячку

Підбадьорюють: — Кось-кось!

Враз над вушком задзвеніло:

— Ой Барвінку, чорне діло!

Зупинись, це я. Бджола!

Порятуйте наші душі! —

Стали миттю і, мов груші.

Сипонули із сідла.

— Рій в полоні в Мухомора!

Славний рій загине скоро

Без повітря і води!

Я прорвалася одненька.

Заболіла з горя ненька,

Хто ж нас виручить з біди?

Рій вночі украв Тхоряка,

Всім відомий куркуляка,

Той, що втік на чужину.

В Мухомора він — фельдмаршал.

Вчить бур’ян ходити маршем

І ненавидить весну.

— Бджілко! Де він, той Тхоряка?

Розвертайсь, моя коняко! —

Хлопчик смикнув за вузду. —

Рій — звільню.

Тхора — за чуба!

І тоді обнімем Дуба

І заграєм на дуду!

— Стій-но! — мовило дівчатко. —

Поміркуємо спочатку.

Глянь, що робиться навкруг.

У бджілок — негайна справа.

Але ж ми... не маєм права

Гальмувать весняний рух!

Заревли тривожно звірі;

— Де весна у повній мірі?

Загули Дніпро й Десна.

Закричала в лузі птиця;

— Не годиться, не годиться

Половинчаста весна!

Мовив хлопчик: — Заковика

Для простого чоловіка!

Що робити сурмачу?

На бджілок чекає згуба...

Ти, Ромашко, линь до Дуба,

Я — на поміч їм лечу!

Уклонися Дубу низько

І скажи, що був я близько.

Він повинен зрозуміть.

Що Барвіночок не мусів

У біді лишити друзів.

Хай без мене засурмить!

Ось мій кінь. Сідай, Ромасю.

Не пручайсь, бо віддубасю.

Транспорт я собі знайду.

Бджілко! Линь поперед мене.

Прощавай, дівча шалене!

Я побіг! Хау ду ю ду!

Коник Дзвоник звивсь до неба.

А дівча йому: — Не треба!

Ти, Дзвіночку, зараз — мій!

В мене теж рука козацька,

Є мета і вдача хвацька.

Не пручайсь, лети, як змій!

Лине коник далі й далі,

Добре тисне на педалі.

Рух Ромашці до лиця!

—Молодчина, Коник Дзвоник!

Ти мов справжній чемпіоник,

Скоро дам тобі сінця!

І Вербичка, і Осика

Шепотять: — Рости велика! —

Віти випростав Кленок.

Від небаченої скачки

Ніби грім з-під ніг конячки.

Спинка мокра, мов линок.

Ось пішла дорога вгору

Повз берізку білокору.

Раптом там, де поворот.

Мов шлагбаум — дровеняка.

А на ній стоїть... Тхоряка,

З ним — поганок вісім рот.

Всі з ножами і щитами.

Мов гладкі гіпопотами.

Люті вогники в очах.

Тхір у маршальськім мундирі.

Аксельбанти срібно-сірі

Віддулися на плечах.

— Стій, Ромашко, і ні з місця,

Бо рубатиму, як листя! —

Закричав пихатий Тхір. —

Ви обоє — в нас на нитці.

Твій герой — у Лиса в клітці

У одній з найглибших нір!

А Ромашка: — Геть з дороги.

Бузувіри клишоногі!

Тхоре, тут тобі й кінець!

Знай, перевертню Тхоріні,

Що тебе на батьківщині

Відлупцює й горобець!

Вмить фельдмаршала обсіла

Горобців силенна-сила.

То нічого, що малі, —

Бойові, дзвінкоголосі.

Били крильцями по носі

І кусали, мов джмелі.

У кущі загнали звіра.

Тхір вищить:

— Не рвіть мундира! —

А вони — з усіх боків.

Коник — шасть через колоду.

Посміялися і — ходу!

Тільки цокання підків...

Здрастуй, Кончо, ясен краю,

В світі кращого не знаю!

Верболози, плин Дніпра.

Перескочили яругу,

Ось і Дуб посеред лугу

Вгору звівся, мов гора.

Уклонилася Ромашка.

Проспівала, наче пташка:

— Здрастуй, Дубе-сонцелюб!

— Здрастуй, дівчинко хороша!

Ти, бува, не листоноша?

Що принесла? — мовив Дуб. —

Стій, а де ж отой хлопчисько.

Що не встоїть там, де слизько?

Де поділи сурмача?

Може, й досі курить люльку

Чи ганяє в лузі кульку,

З Лисом грається в м’яча?

— Ой дідусю! Наш хлопчинка...

Ви не знаєте Барвінка.

Він побіг звільняти рій.

Помилки він мав... великі.

Та від них знаходив... ліки.

— Молодця! — прогув старий.

— Ой дідусю! Час сурмити,

Бо весні потрібні квіти,

Буйне листя і стебло! —

Дуб загув: — Дівчатко миле.

Розганяй коня щосили

І стрибай хутчіш в дупло!

— А навіщо? А навіщо?

— Ось послухай слово віще:

Мить врочиста підійшла...

За твою привітну вдачу,

Мужність, силу недівчачу

Провіщай весну, мала!

— Що ви кажете? Ой нене!

Завелика честь для мене!

Хай би Голуб чи Зайзай! —

Вдарив грім, зірвався вітер.

Світла блискавка шість літер

Вмить накреслила: — Дерзай!

Ось вона, казкова скринька.

Мов роздмухана жаринка,

В сяйві, в спалахах тепла.

А під кришкою з кришталю,

Мов за сонячною даллю.

Сурма, дудочка мала.

Золота вона чи срібна —

До промінчика подібна, —

Впала дівчинці до рук.

Узяла до вуст Ромашка —

Заспівала дивна пташка,

Перелився чистий звук.

Що вчинилося на світі!

Колосок злетів у житі.

Цвіту, зелені — гора!

Почалися новосілля.

І заручини, й весілля.

Запищала дітвора.

Квітне справа, квітне зліва.

Світ полоще тепла злива,

Скаче сонце по траві.

Засміялись чорнобривці.

У Ромашки на голівці

Сяють перли дощові.

0 пора, коли над світом.

Сплівши пісню з білим цвітом.

Шаленіють солов’ї!

Дуб озвався: — Гей, Ромашко!

Провістить весну неважко —

Захищати слід її!

Знову бачу з високості,

Що незвані лізуть гості

На город, і в сад, і в гай.,

В небезпеці вся округа!

Доганяй хутчіше друга

І в борні допомагай!

— Прощавайте, любий діду!

Ще з гостинцями приїду.

Як понищим хижаків! —

Підстрибнув веселий Коник

І полинув Коник Дзвоник,

Тільки цокання підків...

Піт втираючи полою.

Біг Барвінок за Бджолою,

Рвав ногами дерезу.

З лісу вийшов сірий Зайчик,

Дав хлібця йому окрайчик

І промовив: — Підвезу!

Веселіш сідай. Барвінку! —

Хлопчик—скік на теплу спинку

У сідельце хутряне.

— Не зірвись, тримайсь, козаче! —

Наш герой на Зайці скаче.

Вік ніхто не дожене!

Бджілці теж летіть несила.

Кілька днів медку не їла.

Всілась зайчику на хвіст.

Втрьох летять вони щодуху.

На хвості від того руху

Витинає Бджілка твіст.

Скоро звівся бір стіною.

Скаче Зайчик гущиною.

Щоразу кричить: — Пригнись! —

Коле терен, ніби дротом.

Потягло масним болотом

Між похнюплених узлісь.

Але що це раптом сталось?

Все у танці загойдалось;

— Дудка грає! Дудка єсть! —

Нашорошив Зайчик вушка:

— Це сурмить твоя подружка,

Їй довірено цю честь!

І відразу владно й різко

Листям стрільнула берізка.

Квітка Сон пішла в танок.

Спалахнула скрізь кульбабка.

На кущі зелена жабка

Закрутилась, як млинок,

Пригорнула Бджілка Квітку:

— Нагодуй хутчіш сирітку!

— Наїдайся досхочу! —

І в запас краплинок кілька

Підхопила меду Бджілка.

Крикнув Зайчик: — Далі мчу!

— Постривай! — гукнув Барвінок. —

У кущах якийсь будинок.

Та не бійся, не задкуй!

— Ну, гаразд.

Оглянь, будь ласка! —

То була військова каска.

Вікна — отвори від куль...

Щось під каскою гриміло.

Мов у дзвін чавунний било.

— Хто у хаті? Що за шум?

Я — Барвінок! Я — Хрещатий!

Хто там? Годі калатати! —

А у відповідь — бум-бум!

Хлопчик каску збив ногою, —

Крутонулася дугою.

Покотилась за горбок,

А під нею, руки в боки.

Запальний, в плечах широкий,

У брилі стояв Грибок!

Вмить підріс, очима водить.

— Ти звільнив мене, виходить?

Отже, друзі ми навік!

Будем поряд воювати.

— Як тебе. Грибочку, звати?

— Білий Гриб — колосовик!

Хоч і вдячний вам за волю,

Далі їхать не дозволю!

— Тільки спробуй, не пусти!

— Зупинись перед болотом.

Попереду... Знаєш, хто там?

Мухоморові пости!

— Слухай, друже Боровиче!

Нас до бою горе кличе!

У пітьмі торішніх трав

Тхір, служака Мухомора,

Ця безсовісна потвора.

Наші бджоли заховав!

Свиснув Гриб веселим свистом,

Під торішнім падолистом

Жвавий рух. З усіх боків.

Розметавши гору глиці.

Йдуть хлоп’ята смаглолиці.

Сотні воїнів-грибків!

Зайчик — ходу з переляку.

Бджілка — вгору й на гілляку.

У ряди стають гриби.

Боровик обняв Барвінка.

— Глянь, порядок, дисциплінка,

Є війська для боротьби.

В жовтих шапках між осичок

Полк десантників-лисичок.

Ген — сапери-маслюки.

А ото — в рябій спецовці,

Пушкарі-красноголовці,

Теж бідові малюки.

Чепурненькі білоніжки —

То медсестри-сироїжки.

Далі — ратники-грузди.

Груди випнули піддубні.

Хлопці тихі й миролюбні.

Та готові в бій завжди.

Гриб підскочив: — Я завзятий!

Але штурмом вік не взяти

Найпонурішу з фортець.

Атакуєм трошки згодом.

Коли цар піде походом

Полем, лісом навпростець.

Хитру зробимо засаду.

Вдарим спереду і ззаду.

Ця хвилина вже близька.

Чуєш? Б’ють у барабани!

То ворожі отамани

Відмуштровують війська.

Тут відчув Барвінок дотик.

Повернувся — поряд Кротик:

— Ми удвох... врятуєм рій!

Швидко хід тобі прорию,

Бо давно про подвиг мрію.

Ну, а ти... льоток відкрий!

Підморгнув Барвінок Грибу.

— Зазирнем в чужу садибу.

Потім вдаримо гуртом!

Бий згори, а я — спіднизу.

Рятувати бджіл полізу! —

І — подався за Кротом.

День і ніч гуде Комора,

Стольне місто Мухомора.

Цар немов помолодів.

— Чули? Грає вража сурма!

Тож готуймося до штурму

Всіх городів і садів!

Біля кожного барака

Жучить ратників Тхоряка:

— Світолюбів — ріж, коли!

Б’ють зухвало барабани.

Бур’яни трясуть чубами;

— Виступаємо — коли?

Цар надів шолома й лати.

Наказав мерщій сідлати

Бойового Пацюка.

По болоту розтяглися

Аж до самого узлісся

Мухоморові війська.

Грізна сила в тому русі.

Наче танки, суне гусінь.

І жуки-броньовики.

Ненажери з Колорадо

Хоботки здіймають радо —

Іноземні вояки!

Бур’яни за бур’янами

Лиш гойдаються панами.

Браві сотники — в сідлі

Замість коней — сірі мишки.

Лиш Тхоряка шпарить пішки:

Коні виросли малі!

Круг царя — гвардійці чорні.

Теж отруйні, мухоморні.

В пазурах по два ножі.

Вийшли з шумом за ворота.

Свиснув цар — і перша рота

Зупинилась на межі.

Буркуна гукнув Тхоряка:

— Кажуть, бравий ти служака! —

Гаркнув той: — Ми всі орли!

— Повертайся з сірниками.

Тихо, власними руками

Вулик з роєм підпали!

Розвернулась перша рота

І назад через ворота —

У торішній очерет.

Зняв Тхоряка чорну шапку:

— Ну, на бджолах ставим крапку.

Можна рухатись вперед!

Ось за валом — перша квітка.

Оточили, з’їли швидко,

Не лишивши і стебла.

Підвернулась груша-дичка —

Залишилась тільки тичка,

А від яблуньки — мітла.

Мухомор уперсь на топір.

— Щось весна не чинить опір!

Розгортай у фронт полки!

Вище пильність! Не пустуйте! —

Раптом; — Людоньки, рятуйте! —

Донеслося здалеки.

— То волає рота перша!

Глотка в кожного, як верша! —

Зауважив Свинорий.

Придивились кінні й піші —

Мчить Буркун, зігнувсь на миші,

А за ним — бджолиний рій!

Бджоли вдарили з нальоту

Повалили з ніг піхоту.

Розмели аванпости.

Впав Буркун з жалом у лобі.

Закричав Толобан:— Пробі! —

Миші витягли хвости.

Крикнув цар: — Готуй гранати! —

Гей, поганки! Бджіл прогнати!

Кидай шашки димові! —

Дим повився по узліссю.

Бджоли вгору піднялися.

Наче хмари грозові.

Підвелись війська опухлі.

Крутобокі, наче кухлі.

Ледь живий, рачкує Тхір.

Зникли геть лихі очиці.

Двісті жал стримить у пиці.

Голова, немов пухир.

Серед диму з нірки виник

Із кийком в руці Барвінок.

Він дубцем Тхоряку впік.

Той угору як зів’ється:

— Хто це б’ється? Хто це б’ється?

I когось коліном в бік!

Той — сусіда трісь по носі,

Пам’ятає, певне, й досі.

Той — тому, а той — тому!

Голосів не чутно в реві.

Хтось під вухо дав цареві

В чорній куряві й диму.

Їхнє щастя — знявся вітер,

Мухомор сльозинки витер

І — Барвіночка уздрів.

Ухопився за шаблюку.

Підійняв конем пилюку

Наймогутніший з царів.

Як наскочить на героя!

А в Барвінка — що за зброя?

— Не втечеш! Візьму живцем! —

Та Барвіночок зненацька

(Деревина — теж не цяцька!)

Пацюка огрів дубцем.

Кінь вусатий — скік угору.

Довелося Мухомору

Простелитись по землі.

Він гукнув: — Рубай хлопчиська!

Два Жучиська-Рогачиська

Нагострили вухналі.

Та звідтіль, де три дубочки,

З криком вибігли грибочки.

Грім гармат із-за ліска.

Повели атаку вмілу,

З фронту вдарили і з тилу

Славні Грибові війська.

Невблаганними рядами

Йшли піддубні за груздями.

Звівши вгору кулаки.

А за ними — всі лисички.

Сироїжки-медсестрички

І сапери — маслюки.

Пречудову мали звичку

Бур’янів рубать на січку.

Облягли з усіх боків.

Білий Гриб летів на Бабці,

Меч тримаючи у лапці,

Підбадьорював грибків.

Але хто це в гущі бою?

Хвіст у коника трубою!

Хто це ворога притис?

Б’є поганців, б’є доволі!

Це ж Ромашка в білій льолі

У руках — Барвінків спис.

І Барвінок не зіває,

Бур’янам носи збиває.

Жах проймає хижаків.

Вже поганок зніс дві роти.

Тільки вік не побороти

Друзям гусінь і жуків!

Ніби чудисько стоглаве.

Напирають їхні лави.

Де пролізуть — пустирі.

Та здригнулась рать хижацька

Бо з’явилася зненацька

Авіація вгорі!

Перші з неба — Ластів’ята —

Грізна армія крилата.

Мов ракетні літаки.

Потім одуди й вівсянки.

Трясогузки й коноплянки,

Мухоловки і шпаки!

Гусінь знищили всю разом,

А жуки — під землю плазом.

Зариваються, лихі!

Не надовго! Землю вкрила

Мурахів силенна-сила.

В бій вступили мурахи!

Цуплять хижу бабануху,

Медляка скубуть щодуху.

Аж дзвенять криві мечі.

Помирають вздовж дороги

Вусачі і носороги,

Короїди і хрущі.

Гірко стало Мухомору,

Заволав; — Назад, в Комору,

Бойові мої сини!

Ех ти, військо непутяще!

Підготуємося краще

До наступної весни!

У Тхоряки-командира

Відібрали знов мундира.

Ліс врятований радів.

Птаство з шумом відлетіло

На велике мирне діло —

До городів і садів.

Уклонивсь Барвінок низько:

— Прощавай, славетне військо!

Били ми гуртом заброд.

Але нас чекають рідні.

Певне, виросли за три дні! —

Помчимо на свій город!

На доріжку виліз Кротик:

— Ось, Барвіночку, блокнотик,

Нам адресу запиши! —

Полетіли вгору шапки.

Парасольки, навіть тапки.

— Добра путь, товариші!

Ой веселая дорога

До дідівського порога!

Угорі шумує рій.

Чимчикують друзі пішки,

У росі купають ніжки.

Коник смикає пирій.

Ось і хата діда Гната,

В небо стріхою піднята.

Морем видався город.

Вирували квіти й зілля.

Аж здіймалась дужа хвиля.

Не перейдеш моря вброд!

Буйноцвіту, як ніколи!

Наче дощик, впали бджоли

На квітуюче зело.

Бачать друзі: жовта квітка

Пелюстки зронила швидко.

Щось на пагоні зросло!

Придивилися — Гарбузик!

Голопузий карапузик

На очах, як велет, ріс.

Ось і черево, і вуса.

Голова біляво-руса.

Не змінив знайомих рис!

Закричав Гарбуз: — Барвінку!

Озирнись навколо, синку.

Як твій рід помолодів! —

Обнялись — картинка тепла...

Аж згинались дужі стебла

Від усміхнених плодів.

Привітав Часник Барвінка,

Пригорнула Цибулинка,

Гепнув Сонях у плече.

Кріп Ромашечку вродливу

В щічку праву, потім — ліву

Почоломкав гаряче.

— Всі до мене, друзі любі!

Єсть об’ява... В нашім клубі

(В Гарбуза прорізавсь бас!)

Буде лекція сьогодні

Про події міжнародні

І про острів Тулумбас...

— Малюки! А де ж це Коник,

Роботящий Коник Дзвоник? —

Хроник лапку підійма:

— Щойно був, стрибав бадьоро.

Бився з військом Мухомора,

Три хвилини як нема!

Хлопчик свиснув — і відразу

Кінь стрибнув до перелазу.

Та не кінь, аж два коня!

Поряд з коником — конячка.

Зелененька стрибунячка.

Оженивсь! Нова рідня!

— Поки маємо дозвілля.

Відгуляймо ж і весілля!

Славте, друзі, молоду! —

Всі городні застрибали.

Пастернак схопив цимбали,

Баклажаничок — дуду.

Кріп у бубон як ударив,

Хрін по струнах як ушкварив!

Ну й веснянка! Ну й народ!

Пісня й рід його — не згасне! ...

І зненацька літо красне

Впало сонечком в город.